середа, 8 Грудень, 2021
pluken
Головна / polukr (сторінка 30)

polukr

Iwanofrankiwsk: specjaliści z Polski i Ukrainy planują rewitalizację pałacu Potockich

Share Button
Fot. gk-press.if.ua
Fot. gk-press.if.ua

12 listopada w Iwanofrankiwsku odbyło się spotkanie pt. “Pałac Potockich: przestrzeń i czas”. Wzięli w nim udział architekci, restauratorzy zabytków, projektanci i inni fachowcy zajmuący się kwestiami związanymi z ochroną dóbr kultury.

W czasie spotkania omawiano kwestie związane z miejscem pałacu w przestrzeni miejskiej oraz możliwości jego rewitalizacji i dalszego wykorzystania obiektu.

Na podstawie: gk-press.if.ua

Więcej zdjęć: gk-press.if.ua

Share Button

Від зміни місця доданків сума не змінюється: нові куратори Кремля на Донбасі

Share Button
Fot. unn.com.ua
Fot. unn.com.ua

2 листопада 2015 р. все прогресивне населення ДНР святкувало річницю з моменту проведення виборів до «центральних органів влади» та обрання Олександра Захарченка «батьком нації». Офіційних заходів не було, й справді, зовсім не очевидно що саме було святкувати. Тому дітлахам в школах пояснювали базові засади – провели урок патріотизму та любові до своєї «батьківщини». На тлі скромних урочистостей відбулась подія, що привертає до себе набагато більше уваги. Москва провела в Донецьку та Луганську чистку кураторів, відсторонивши самого Владислава Суркова від цього поля зайнятості. Вочевидь на невизнані республіки чикають зміни пріоритетів.

Сурков та його команда, здійснивши міні-переворот в ДНР у вересні 2015 р., прибравши з посади голови Народної Ради Андрія Пургіна та замінивши його на головного мінського парламентера Дениса Пушиліна, вочевидь вичерпали свій ліміт довіри. Незважаючи на той факт, що не тільки й не стільки Сурков були ідеологами «руської весни» та «Новоросії», проте всі кремлівські куратори мають розділити відповідальність за негативний результат. В першу чергу він проявляється в переважній індиферентності місцевого населення, незважаючи на мільйони, викинуті Кремлем на пропаганду. Ані «руська весна», ані, особливо, створення «Новоросії» не стали насправді масово популярними на Сході та Півдні України. Аврально запущений (на 2 роки раніше запланованого часу) у зв’язку з подіями на Майдані сепаратистський проект логічно виявився недозрілим. В першу чергу це проявилось у відсутності харизматичних місцевих лідерів, як на роль «батьків республіки», так й на роль польових командирів – довелось завозити на Донбас варягів. Не продуманою була й військово-адміністративна політика, коли велика кількість російських «добровольців-головорізів» була залишена без командно-структурного підпорядкування, самоорганізована в неконтрольовані бандформування, які почали бурхливу діяльність не лише на окупованих частинах Донецької та Луганської областей, але також й в суміжній Ростовській області РФ.

Вочевидь за провал силового сценарію врегулювання кризи був винний В’ячеслав Володін, якого від кураторства осунули раніше. Наразі прибрали реінтегратора Суркова, активного прибічника Мінського сценарію та багатосторонньої гри із залученням міжнародних посередників. Проте виходить, що внаслідок змін постраждали й базові засади «республіки» – Росія більше не хоче аби сепаратисти на Донбасі відкрито апелювали до Москви. Першим дзвіночком, який знаменував зміни, стала заборона на святкування в «республіці» Дня російської єдності 4 листопада – нечувана подія в регіоні переможного «руського миру». Невеличка група монархістів та московських шовіністів все ж намагалась вийти на площу Леніна зі своїми прапорами, проте не зробила це під загрозою силового розгону демонстрації та перспективою «підвалу». Куди ж тепер буде рухатись ДНР?

Новим куратором Донбасу різні засоби масової інформації називають Дмитра Козака – віце-прем’єра уряду Російської Федерації. Серед цікавих сторінок його біографії є й служба в Головному розвідувальному управлінні, й спроба врегулювання Придністровського конфлікту, розробка плану дій з реінтеграції ПМР до Молдови, й кураторство на Північному Кавказі та у Південному федеральному окрузі. До останніх досягнень Козака належить відповідальне кураторство популістським заходом – Зимовою Олімпіадою в Сочі та не менш популістською анексією Криму. Саме Козак з 24 березня 2014 р. був призначений куратором Криму,відповідав за налагодження соціально-економічних зв’язків з великою землею, приборкання місцевих політичних еліт. Офіційно це називалось «координувати роботу урядових органів в Криму».

На Донбасі Козаку, уродженцю Кіровоградщини та давньому товаришу Путіна, уготована роль своєрідного «кризового менеджера». В свою чергу для нього це також виклик – Козак не входить до складу т.зв. «путінського політбюро», є політиком другого ешелону, тож для нього це шанс отримати свій щасливий білет до верхівок влади. Козак зовсім не є безоглядним шовіністом-радикалом, він більше схожий на господарника-дипломата, здатного йти на компроміси заради результату. Отже ДНР/ЛНР прогнозують долю квазі-державного будівництва за прикладом Придністров’я, де вже мав персональний досвід Козак. Скоріш за все новий куратор обере курс на діалог з Києвом та місцевими елітами, спекулюючи своїми козирями (кордон, радикали-республіканці, збройні сили бойовиків тощо) з метою дістати більшої вигоди. Більшість експертів зробили висновок, що призначенням нового куратора, в принципі, Москва дає згоду на два можливих сценарії – реінтеграція до складу України або існування невизнаних держав. Перше відріже Україну від європейського вектору розвитку, друге створить буферну зону, яка негативно впливатиме на відносини України з Заходом. Однак ймовірним є й третій сценарій, який зараз вуалюється під квазі-державне будівництво – війна. Адже ніхто не збирається зменшувати контингент збройних сил Росії на Донбасі та на кордонах з Україною. Більш того, їх кількість збільшується, а в Донецьку вперше за кілька місяців відновились обшуки громадського транспорту, побільшало людей зі зброєю на вулицях, поновлюються обстріли позицій ЗСУ.

Чи блефує Кремль призначенням Козака куратором покаже час. Занадто це призначення схоже на піар-акцію, «злив» інформації, аби всі (особливо на Заході) повірили у мирні ініціативи Москви. Натомість основним показником змін має стати заміна місцевих еліт – на місце Захарченка та Пушиліна мають прийти більш серйозні люди з позитивним політичним капіталом в регіоні – бодай Бахтеєва чи Левченко. Якщо рокіровок не станеться, натомість зміцняться позиції Захарченка, це свідчитиме про банальну гру – намагання прикрити справжні агресивні наміри Москви. Й ті експерти, що вже зараз «хоронять Новоросію», напевно роблять це передчасно – такого ефекту й добивається Кремль. Стратегічні цілі в Україні не досягнуті, тому Козак або інші куратори, яких не засвічують в пресі, будуть й далі розхитувати човен, чергуючи м’яку силу дипломатії з загрозою ескалації на фронті.

Валерий Кравченко

Share Button

Спуск на воду МБАК пр.58155 типу ГЮРЗА-М

Share Button
Fot. defense-ua.com
Fot. defense-ua.com

11 листопада 2015 року на суднобудівному заводі ПАТ «Завод «Ленінська кузня» відбувся урочистий спуск на воду малого броньованого артилерійського катеру (МБАК) проекту 58155 типу «Гюрза-М», одного з двоз бойових одиниць цього типу, замовлених Міністерством оборони України для потреб ВМСУ в рамках контракту, підписаного у жовтні 2014 року.

Важливість та особливість події полягає в тому, що це перший за часів незалежності України військовий корабель, побудований для ВМСУ від самого початку вітчизняними фахівцями і з вітчизняних матеріалів. Раніше наші заводи у кращому випадку, лише добудовували кораблі, що залишилися там після розпаду колишнього СРСР. З огляду на це, значення події не можна переоцінити. З огляду на важливість події, на запрошення керівництва підприємства, її відвідала низка високопосадовців, зокрема, Голова РНБО України О.Турчинов, командувач ВМСУ віце-адмірал С.Гайдук, начальник департаменту озброєння ЗСУ генерал-майор М.Шевцов, директор департаменту озброєння і військової техніки ЗСУ Р.Башинський та президент Асоціації «Укрсудпром» В.Лисицький.

Перед спуском на воду біля спускової платформи, на якій стояв прикрашений прапорами розцвічування та повітряними кульками жовтого та блакитного кольорів катер, відбувся урочистий мітинг, який розпочався з виконання оркестром ВМСУ гімну України. Потім виступили О.Турчинов, С.Гайдук, О.Шандра, В.Лисицький, які відзначили важливість відрождення вітчизняного суднобудування, як запоруки оновлення ВМСУ та морської могутності держави.

Потім відбулося освячення катера, яке провів отець Родіон, священнослужитель Української православної церкви Київського патріархату.

З дозволу О.Турчинова, о 13-й годині було розпочато процес спуску на воду-хрещена мати катеру, голова Білгород-Дністровської районної державної адміністрації Алла Гінак за давньою традицією розбила об корпус пляшку шампанського, як запоруку довгого і безпечного плавання корабля. Коли катер на спусковому обладнанні почав рухатися в напрямку води, оркестр ВМСУ заграв «Марш ВМС», а присутні випустили у повітря жовті та блакитні кульки. Під звуки гімну України катер успішно зійшов на воду.

За словами О.Турчинова, новий катер планується назвати «Акерман» на честь фортеці, що розташована саме у Білгород-Дністровському районі Одеської області.

Проект МБАК розроблено фахівцями миколаївського КП «Дослідницько-проектний Центр кораблебудування», провідної вітчизняної установи у цій сфері, яка 12 листопада вона відзначила 40-річний ювілей роботи в галузі суднобудування.
МБАК призначений для несення дозорної служби на річках, озерах та прибрежних морських акваторіях, охорони військово-морських баз, пунктів базування, портів та річкових комунікацій, прибережної частини морської акваторії, блокади ділянок узбережжя, захисту судноплавства на прикордонних річках та морських акваторіях, сприяння Державній прикордонній службі України в посиленні охорони державного кордону, участі в антипіратських та миротворчих, рятувальних операціях та виконання інших завдань.

Завдяки потужному озброєнню, МБАК також може надавати вогневу підтримку армійським підрозділам, висаджувати десанти, ставити міни.

Головні розміри МБАК наступні: довжина найбільша 23,7м, ширина 4,8 м, занурення 1,06м, водотонажність 54 т.
Головна енергетична установка дизельна (2 двигуни), двохвальна. Швидкість повного ходу 25 вузлів, економічного – 12.
Дальність плавання 12-вузловою економічною швидкістю – 900 морських миль, автономність за запасами провізії 5 діб.
Чисельність екіпажу 5 осіб, в т.ч. 1 офіцер.

Катер оснащений навігаційною РЛС, оптико-електронною сситемою спостереження, датчиками виявлення лазерного випромінювання та інтегрованим містком, що суттєво полегшує управління катером в будь-яких умовах плавання.
Озброєння складається з 2 бойових модулів типу БМ-5М.01«Катран-М», кожен з них має 30-мм автоматичну гарматуЗТМ1, 30-мм гранатомет, 7,62-мм кулемет КТ, комплект ПЗРК, а також дві ПТКР «Бар’єр» з лазерною системою наведення. Крім цього, передбачена можливість постиновки морських мін.

Усі життєво важливі та відповідальні приміщення катеру (ходова рубка, моторний відсік, відсіки озброєння) захищені кулестійкою сталлю.

При цьому склад корабельного озброєння та радіоелектронних засобів МБАК наведений для потреб ВМСУ, проте, він може бути уточнений або змінений у відповідності до вимог іншого потенційного замовника, наприклад, частин Морської Охорони. Державної прикордонної служби або іноземного замовника, адже наявність у складі вітчизняних силових структур нової техніки, окрім основного призначення, є важливим фактором сприяння можливому її експорту. Хоча у випадку з «Гюрзою» все було навпаки. Спочатку завод побудував два бронекатери для прикордонних частин Узбекістану, а вже потім на базі суттєво переробленого та покращеного проекту розробили варіант «Гюрза-М». До речі, від прототипу в ньому залишився хиба що тільки корпус, решта повністю змінена, тому правильніше буде називати МБАК одиницею пр.58155 (офіційно це саме так).
В даний час на заводі ПАТ «Завод «Ленінська кузня» завершується будівництво двох перших катерів пр. 58155. Як повідомив командувач ВМСУ, віце-адмірал С.Гайдук, вже до кінця року після завершення циклу випробувань в умовах морської та річкової водної акваторії, обидва нових катери мають увійти до корабельного складу флоту. Що стосується частини ВМСУ, де планується в першу чергу мати катери нового проекту, командувач ВМСУ повідомив, що це може бути і Дунай, і Азовське море, адже невеликі розміри дозволяють транспортувати катери у частково розібраному вигляді важкими транспортними літаками Ан-124 «Руслан» і оперативно перекидати їх за прихначенням будь-куди. Остаточного рішення про це поки що не прийнято, це також буде залежити від кількості нових катерів, від розвитку ситуації на Азовському морі, а це вже питання, що виходять за межі компетенції ВМСУ.

Раніше повідомлялося, що за умов відповідного фінансування до 2017 року ВМСУ можуть розраховувати щонайменше на отримання 9 таких одиниць. Потужності підприємства дозволяють зробити це досить швидко. Так, за словами Голови правління ПАТ В.Шандри, підприємство може побудувати за рік до 12 таких одиниць, але тільки за умов стабільного фінансування.

Володимир Заблоцький

Джерело: defense-ua.com

Share Button

Життя після ядерного роззброєння: як Україні відновити безпеку?

Share Button
Fot. radiosvoboda.org
Fot. radiosvoboda.org

Коли в березні 2014 року в Криму з’явилися російські «ввічливі люди» у військовій формі і намір Москви зовсім не ввічливо загарбати чужу територію став очевидним, українська преса зарясніла згадками про Будапештський меморандум. Цей документ 5 грудня 1994 року підписали Україна, Російська Федерація, США та Велика Британія. Згідно з його умовами, в обмін на відмову Києва від ядерного статусу три найбільші ядерні держави світу зобов’язалися поважати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України в межах наявних на час підписання кордонів.

Втім, події в Криму, а згодом – на Донеччині та Луганщині яскраво продемонстрували: жодні меморандуми й договори не можуть бути гарантією безпеки в сучасному світі, де єдиним аргументом виступає сила. Сила, яку Україна втратила, погодившись відмовитися від третього за розмірами у світі ядерного потенціалу. 16 листопада виповнюється 21 рік із дня офіційного приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). А 1 червня 2016-го ми відзначатимемо 20-річчя вивезення з української території в Росію останньої ядерної боєголовки. І попри те, що тоді Києву за такий крок аплодували (і, зі зрозумілих причин, роблять це й досі) США та решта держав Заходу, подальші події яскраво довели: відмовившись від ядерної зброї, наша держава залишилася, по суті, беззахисною.
Економічно невигідна відмова

Верховна Рада ратифікувала ДНЯЗ під сильним тиском міжнародної спільноти. Як згадує Юрій Костенко, який у 1992-93 роках очолював українську урядову делегацію на переговорах з РФ щодо ядерного роззброєння, і Росія, і США використовували один головний аргумент: Україна повинна здійснити ядерне роззброєння, щоб не блокувати світовий процес зменшення ядерної загрози, а отже, і стабільності.

Економічні проблеми, відсутність державницького досвіду й погане розуміння державних інтересів – усе це призвело до того, що українська влада на початку незалежності зробила багато помилок. І хоча на той час дискусія з цього приводу була досить гарячою, судячи з подальших подій, відмова від ядерного статусу була однією з них.

Зокрема, серед аргументів на користь відмови від атомної зброї була версія, нібито слабка новонароджена держава не зможе утримувати власний ядерний потенціал. А тому боєголовки або стануть непридатними, або ще гірше – вибухнуть від неналежного обслуговування.

Та якщо у версіях щодо можливості утримання ядерного арсеналу в економічно слабкій державі військові, атомники та політики розходяться й досі, то в другому питанні фахівці більш одностайні: неконтрольований вибух ядерної боєголовки фактично неможливий. На цьому під час «круглого столу» «Чи став світ безпечніший після ядерного роззброєння України?» наголосив Володимир Толубко – генерал-полковник у відставці, доктор технічних наук, народний депутат України у 1990-1994 роках, а перед тим – командир 46-ї ракетної Нижньодніпровської дивізії.

Так чи інакше, після дебатів і суперечок Верховна Рада ратифікувала ДНЯЗ. Результат такої недалекоглядності виявився плачевним. По-перше, процес ядерного роззброєння завдав Україні величезних збитків. Маючи у 1992-1994 роках бюджет, приблизно тотожний 6-8 млрд доларів, на своє ядерне роззброєння наша держава витратила близько 6 млрд.

За чотири з половиною роки було знищено й передано Росії понад 5 тис. ядерних боєзарядів тактичної і стратегічної зброї. Для порівняння: коли після розпаду СРСР Південно-Африканська Республіка також вирішила відмовитися від свого ядерного потенціалу, то свої «аж» шість боєголовок вона знищувала два роки.

При цьому Казахстан і Білорусь, які також мали ядерну зброю і також здали її в обмін на свої гарантії безпеки, увійшовши в Ташкентський воєнний договір, отримали матеріальну компенсацію у вигляді багатьох років дотації своїх економік із російського бюджету (знижок на газ і нафту). Україні ж на все ядерне роззброєння західний світ надав допомогу в розмірі приблизно 350 млн доларів. А Росія – відшкодування за вивезені уран і плутоній у вигляді поставок теплорозділяючих збірок для АЕС, які тривали два з половиною роки й коштували приблизно 1 млрд доларів, тоді як Україна передала РФ ядерних матеріалів щонайменше на 100 млрд доларів.

Визнання лорда Робертсона

Але найгіршим чинником в історії ядерного роззброєння України стало те, що позбавившись найпотужнішого виду озброєнь, який гарантував безпеку, ми в цій сфері нічого не отримали натомість.

Навіть колишній Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон у своїй статті для Herald Scotland назвав відмову Києва від ядерної зброї помилкою, наголосивши, що в разі збереження бодай частки ядерного потенціалу Україна була б убезпечена від зазіхань на свою територію. А один із його наступників, уже теж колишній генсек Альянсу Андерс Фог Расмуссен нещодавно заявив, що «ніколи у світі так не пахло ядерною війною, як зараз». Адже, на відміну від Радянського Союзу, Росія сьогодні стала абсолютно непередбачуваною у сфері використання ядерної зброї.

Тож не лише для України, а й для всього світу українське ядерне роззброєння не сприяло збільшенню безпеки. Навпаки – наш сумний приклад спонукає інші держави не лише не відмовлятися від ядерного статусу, а й обзаводитися ядерною зброєю, якщо досі її не мали.

Від Тузли до ідеї нового озброєння

В Україні також час від часу відновлюються розмови про повернення до ядерного статусу. Вперше активна дискусія на цю тему спалахнула 2003 року, після українсько-російського конфлікту щодо острова Тузла. Тоді Росія вперше не тільки відкрито зазіхнула на українську територію, а й продемонструвала свою повну зневагу до Будапештського меморандуму. Втім, за нинішніх обставин відновлення статусу ядерної держави навряд чи можливе.

Теоретично така ймовірність є, навіть попри те, що Віктор Янукович, прагнучи сподобатися Вашингтону, віддав США збагачений уран. Але на практиці створення власної ядерної зброї на цьому етапі малоймовірне. Бодай тому, що для цього потрібні десятки мільярдів доларів, знайти які в дірявому державному бюджеті – пропаща справа.

Окрім того, наголошує міністр закордонних справ України у 2007-2009 роках Володимир Огризко, такий крок Києва означав би «вибух у міжнародній політиці», фактичне завершення системи ДНЯЗ і обернувся би для нашої держави величезними репутаційними втратами. Тож, на думку Огризка, зваживши всі «за» і «проти», варто спрямувати увагу на створення власної високотехнологічної зброї, яка за багатьма параметрами не поступається ядерній, та належне оснащення і вдосконалення української армії.

Проте допоки Україна не стане на ноги як економічна потуга, в неї немає шансів ні на відновлення ядерної зброї, ні на створення високотехнологічної, ні на належну повагу з боку міжнародної спільноти, вважає Огризко. Лише сильна держава може претендувати на помітну роль у світі. Ядерні боєголовки, які є ознакою сили, ми вже втратили. Залишається розбудовувати сильну економіку. Щоправда, тут теж у палиці два кінці – якби на початку 1990-х Україна була потужною економічно, навряд чи піддалася б такому тиску.

У цьому сенсі наша безпека – в наших руках. Основні завдання: подолати корупцію, встановити прозорі правила в економіці й забезпечити прогнозованість політики. Адже коли від зміни президента залежить повна зміна курсу – НАТО і євроінтеграція або російська сфера впливу і ЄврАзЕс – така держава не може розраховувати на серйозну роль у міжнародній спільноті.

Треба кликати американський контингент?

Що ж до міжнародної системи колективної безпеки, то війни в Україні та Сирії доводять, що вона більше не функціонує. Світові потрібна нова схема стримувань і противаг. Але, наголошує в коментарі Polukr.net Юрій Костенко, проблема в тому, що навіть намагання сформувати глобальну систему безпеки, яка б дійсно гарантувала планеті мир і спокій, на сьогодні немає. «Те, що світ про створення такої системи навіть не думає, призведе до дуже негативних наслідків. І ми їх побачимо впродовж наступного десятиріччя», – зазначає Костенко.

Володимир Огризко вважає, що створення такої системи взагалі неможливе. «Спільна система базується на спільних цінностях, інакше вона просто не працює. А спільних цінностей у нинішньому світі не існує. Як поєднати ліберальну Європу й ІДІЛ, країни, де жінка посідає в суспільстві гідне місце нарівні з чоловіком і ті, де вона змушена носити паранджу й не має права на власну думку? Ніяк. Це нібито дрібниці, але з таких дрібниць і складається спільність», – наголошує екс-глава МЗС, відповідаючи на запитання Polukr.net.

Підсумок невтішний. Але такій наразі слабкій державі, як Україна, значною підтримкою й захистом могло б стати членство в НАТО. «Хай там як, а після агресії Росії щодо України НАТО прокинулося, – каже Огризко, який є давнім прихильником вступу в Північноатлантичний альянс і виступає за загальнонаціональний референдум із цього питання. – І якщо раніше були можливі нюанси, то тепер складно собі уявити, що в разі нападу на, скажімо, Естонію Сполучені Штати її не захистять».

США зараз є найсильнішою ядерною державою світу. За останні роки Вашингтон так розвинув свій ядерний потенціал і водночас систему протиракетної оборони, що, на відміну від колишнього СРСР, Росія давно не може протистояти йому на рівних. А отже, хоче вона того чи ні, з інтересами США Москва вимушена рахуватися. Зрозуміло, що застосування ядерної зброї є самовбивчим, і той божевільний політик, який наважиться натиснути на «кнопку», запустить процес самознищення. Проте саме ядерна зброя в сучасному світі є головним засобом стримування.

Інша річ, що деяким політикам зовсім необов’язково запускати ядерні боєголовки. Президент Росії Володимир Путін, скажімо, з метою завоювання чужих територій вигадав гібридну війну. І якщо завтра в тій же Естонії чи інших державах Балтії розпочнуться мітинги «русскоязичного насєлєнія» за приєдання до РФ, то сумнівно, що партнери по НАТО кинуться на захист територіальної цілісності. Адже формально нападу не буде.

Тож, як відзначив у коментарі Polukr.net директор Національного інституту стратегічних досліджень у 2005–2010 рр. Юрій Рубан, наразі чи не єдиною справді дієвою гарантією ненападу для слабших країн є розміщення на своїй території американського контингенту. Адже якщо в результаті іноземної агресії загине хоч один американський солдат, то навіть такий відомий «миротворець», як лауреат Нобелівської премії миру Барак Обама, буде змушений реалізувати гарантії безпеки.

Дмитро ЛИХОВІЙ, Леся ШОВКУН

Share Button

Чому знову стріляють на Донбасі

Share Button
Fot. mil.gov.ua
Fot. mil.gov.ua

Останній тиждень характеризується поновленням обстрілів позицій збройних сил України на лінії розмежування. Фактично перемир’я було зірвано 3 листопада 2015 р., коли вперше за багато місяців за даними українських військових були застосовані 82 мм. міномети, які мали бути відведені за Мінськими домовленостями (принаймні ОБСЄ звітує про успішне виконання сторонами протоколів про відведення озброєння до 100 мм.). З того часу географія обстрілів, які спочатку відбувались лише на околицях Донецьку, зокрема в районі аеропорту та поселення Спартак, значно розширилась. За останніми даними українські військові звітують про посилення обстрілів по всіх ділянках фронту – від Маріуполя до Станиці Луганської, але особливо – в районі Горлівки та Донецька.

Поточна ескалація має власну специфіку. З одного боку, українські військові не відповідають на вогонь терористів. Натомість вступають у бойові зіткнення з диверсійними групами лише коли вони підбираються на відстань до 50 метрів. Подібним мирним характером українських військових, зумовленим показовим виконанням Мінську-2, часто намагаються скористатись сепаратисти, підходячи впритул до позицій, використовуючи елемент раптовості. З іншого боку, очільники «республіки», зокрема Олександр Захарченко, все частіше звинувачують в провокаційних обстрілах (в суботу, 7 листопада, з саморобних реактивних установ (за попередньою версією, з «Градів») обстріляли територію біля самозахопленого маєтку лідера «ДНР» в центрі Донецька) не українських військових, а добровольчі батальйони українських націоналістів, які ніби непідконтрольні командуванню збройних сил та в односторонньому порядку не притримуються виконання Мінських домовленостей. Тож саме, на думку сепаратистів, умовні «правосеки» є загрозою мирному процесу.

З іншого боку, Захарченко знову згадав про необхідність завершення будівництва «ДНР» через включення всіх територій Донецької області. Річ в тому, що увесь Мінський процес розглядається російськими кураторами як шанс на легалізацію терористів у правових межах українського законодавства, чому мають сприяти вибори (як вже проведені в українській частині Донецької області, так й майбутні на окупованих частинах). Результати цих виборів дуже прогнозовані, адже навіть на звільненій території – в Краматорську, Слов’янську, Красному Лимані – більшість отримали представники «Опозиційного блоку». Окремі новообрані мери, як то новий голова Красного Лиману Петро Цимидан, мають за собою досить сумнівне минуле. Так в 2014 р. він був господарем заміського розважального комплексу «Царгород» в Краснолиманському районі біля річки Сіверський Донець, де розташовувався найбільший у цій місцевості блокпост терористів Стрелкова-Гіркіна. Зрештою у травні 2014 р. блокпост разом з «Царгородом» був знищений з повітря штурмовиками ЗСУ. Існують істотні сумніви, що цей блокпост терористів був організований без відома новообраного мера. Тож коли Захарченко говорить про політичні можливості мирного регулювання, він зовсім не має на меті реінтеграцію окупованих частин Донецької області до складу України на умовах Києва, як це мариться декому. Законно обрані компрадори на місцях уможливлять політику короткого повідку, на якому донецькі сепаратисти та їх куратори триматимуть центральну владу. Мета Москви у відношенні України залишається тією самою – дати українцям достатньо приводів для внутрішніх чвар, аби вони самі розвалили країну на шматки.

Саме у цьому контексті й варто розглядати пост-виборну ескалацію на Донбасі. Вона безумовно носитиме обмежений характер (навіть якщо вже зараз кількість обстрілів становить до 30 за добу) з кількох причин. Першою з них є небажання Москви активізувати відкритий збройних конфлікт на тлі майбутнього саміту ЄС по санкціям проти Росії, запланованого на кінець грудня. Кремль на цей період намагатиметься максимально дистанціюватись від  подій на Донбасі, видуваючи політику «республік» за самостійну. Другий чинник пов’язаний з неможливістю проведення активних наступальних операцій в цю пору року на цьому театрі військових дій. Незважаючи на неймовірно суху осінь, на листопад та грудень прогнозується погіршення погодних умов. Відновити воєнні дії можна буде лише у січні, коли ґрунти достатньо промерзнуть для того, аби витримати важку техніку, яку, ймовірно, застосують сепаратисти. По-третє, Росія наразі цілком поглинута кампанією в Сирії, де відпрацьовується проекція сили на віддалених театрах військових дій із застосуванням бойової авіації. Крім того, регулярний призов до російської армії має бути завершеним лише в лютому 2016 р. Тож прогнозувати далекосяжні наслідки поточної ескалації не варто.

Таким чином, нові обстріли є інструментом політичного тиску, аби Київ йшов на більші поступки, зокрема у контексті чинних дебатів політичної підгрупи стосовно організації виборів на Донбасі (питання, що стопорить прогрес – участь/неучасть у виборах вимушених переселенців). Україну підштовхують, в тому числі через міжнародних посередників (нормандські переговорники), що бажають якнайшвидше покінчити з зовнішнім імпактом конфлікту на Донбасі, до швидкого та простого рішення, яке задовольнить сепаратистів, але буде вкрай непопулярним в Києві. Зважаючи на продовження дій Мінських домовленостей на 2016 рік до проведення на окупованих територіях місцевих виборів, Москва та керовані нею сепаратисти будуть й надалі використовувати у якості примусу ситуативні обстріли та провокації, до чого українці мають бути морально та фізично готовими.

Валерий Кравченко

Share Button

У Львові заклали символічну капсулу на місці будівництва Польського дому

Share Button

У Львові заклали перші цеглини та вмурували символічну капсулу з актом про початок робіт у майбутню будівлю «Центру польської культури та європейського діалогу – Польського дому». Тим самим справа зі створення окремого культурного центру для поляків Львова, яка тягнеться вже більше двадцяти років, нарешті вийшла на фінішну пряму. Розташується Польський дім неподалік центру Львова – на вул. Шевченка,3а.

Участь в заході від Республіки Польща, зокрема, взяли міністр закордонних справ Ґжеґож Схетина та голова кабінету Президента РП міністр Адам Квятковський. Від України почесних гостей вітали голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка, голова Львівської обласної ради Петро Колодій, міський голова Львова Андрій Садовий.

«Це важливий і символічний день. Це доводить, що все можливо. Кілька років тому, коли ми відкривали український дім у Перемишлі говорили, що дуже важливо, аби такий дім був у Львові – дім зустрічей, розмов і життя. Цей дім має бути символом нашої історії. Львів мусить бути символом українсько-польської співпраці. Нинішня подія дуже важлива і для мене особисто. Бо мій батько народився на вулиці Личаківській у Львові. Ми докладемо усіх зусиль, щоб відкриття центру відбулось якомога швидше. Дуже важливо, щоб цей будинок був будинком і для Львова. Щоб усі мешканці могли ним користуватись», – сказав міністр закордонних справ РП Ґжеґож Схетина.

«Для нас важливо, щоб цей будинок був будинком єдності. У ньому має бути дуже багато круглих столів. Люди мають вчитися працювати разом, думати разом. Це сьогодні треба для України, для Польщі і для порозуміння у Європі та світі», – додав міський голова Львова Андрій Садовий.

Нагадаємо, як вже писав «Польсько-український портал», новий центр має стати осередком науки, культури, промоції польської мови та традиції, а разом з тим і великим конференційним та медійним центром. Польська спільнота сподівається, що будівля стане одним з центрів культурного життя не лише їхньої спільноти, але й усього міста. Зокрема, там планують зробити приміщення, якими би користувались польські організації міста, створити велику бібліотеку та конференц-зал на 700 місць, аналогів якого наразі немає у Львові. Будуть у новому центрі також гостьові покої та ресторан, що зробить можливим проведення великих, у тому числі, і міжнародних подій на базі центру.

Територія, де побудують польський дім у Львові ще недавно належала колишньому військовому містечку. Питання про її передачу для потреб польської громади розглядали на рівні президентів та урядів обох країн. Будівлю спершу передали у комунальну власність і вже місто віддало його польській громаді. У травні 2013 року Львівська міська рада ухвалила рішення про передачу Федерації польських організацій будинку, розташованого по вул. Т. Шевченка, 3а у довготермінове користування на 49 років. У грудні 2013-го польській громаді передали символічний ключ від будівлі Польського дому.
Щоб пристосувати стару будівлю до нових потреб, у ній ще багато треба буде змінити. Для того, щоб тут постав сучасний міжнародний центр стару споруду повністю відновлять і добудують ще частину приміщень. Попередні зображення, як буде виглядати центр, кілька місяців тому оприлюднили на сайті Товариства «Спільнота польська».

Орієнтовна вартість будівництва, про яку говорили раніше, становить 20 млн злотих. Частину цих коштів дає польський уряд, решту ж збиратимуть серед польських громад у всьому світі.

Також за попередніми планами завершити будівництво мали би вже за два роки – Наразі попередня дата офіційного відкриття – 11листопада 2017 року, до Дня незалежності Польщі.

Мирослава Іваник

Share Button

Павуки в банці: як живе ДНР

Share Button
dnr
Fot. defense-ua.com

Внутрішньополітичне життя в ДНР веселе та різноманітне. Молода республіка сповнена парадоксів: призначає та скасовує місцеві вибори, відособлюється та реінтегрується в Україну. При цьому в хитросплетіннях політичних та бізнесових угруповань нових місцевих «еліт», їх зв’язках з різними кураторами в Кремлі, можна дуже легко заплутатись. Зазначений матеріал є спробою спрощеного аналізу внутрішньополітичних розкладів у невизнаній «республіці», де функціонують різні політичні угруповання.

Перше угруповання можна умовно віднести до радикальних ідеалістів-республіканців. Їх час вже вийшов разом з усуненням Стрєлкова-Гіркіна з керуючих посад ДНР. Вони були потрібні для підняття бойового духа та створення ілюзії масовості сепаратистських тенденцій на Донбасі – від Слов’янська до Сніжного. Проте через власну непередбачуваність радикали мали істотний рівень політичної некерованості, відповідно кремлівським кураторам затяті «реконструктори руського миру» не подобались. Навіть зараз, відставлений від влади Стрелков активно критикує Москву за нерішучість у відношенні до долі «Республік».

Другу групу,  яку умовно очолюють  засновник руху «ДНР» Андрій Пургін та Павло Губарєв, можна віднести до числа поміркованих ідеалістів. Після переходу конфлікту в спокійну стадію, з проведенням кордону закріпленого в мінських домовленостях,  діячі цієї течії  були змушені зменшити власні амбіції під тиском Кремля та внутрішніх обставин. До останнього часу вони, безперечно, відігравали важливу роль на ідейному фронті, популістськими лозунгами підживлюючи боротьбу з «укропами», проте не мали реальної влади. Події на початку вересня 2015 р. з арештом Пургіна та його соратника Александрова знаменували падіння рівня впливу поміркованих ідеалістів. За умов лінії на виконання мінських домовленостей, Кремль зробив ставку на інших.

Відносно самостійну роль в ДНР відіграють польові командири, на кшталт розпіарених Гіві (Михайло Толстих) та Мотороли (Арсеній Павлов), які очолюють автономні збройні підрозділи «Сомалі» та «Спарта» відповідно.  Вони ситуативно становляться на сторону різних угруповань у внутрішньополітичній боротьбі, але загалом дотримуються лінії політики чинної влади.

Останню остаточно закріпили за собою представники третьої групи – «республіканських прагматиків». Їх уособлює Денис Пушилін – вірний служака кремлівських кураторів, який втілює їх забаганки у політику «республіки». Останнім часом з табору поміркованих ідеалістів до прагматиків перебрався й лідер ДНР Олександр Захарченко, в якого є своя надскладна місія поєднувати не поєднуване – полеміку про незалежність та самодостатність ДНР з потребою реінтеграції з Україною через економічні чинники.

До складу угруповання латентних реінтеграторів, вочевидь, приєднається й один з крупних гравців ідейного поля ДНР – колишній голова «Альфи» СБУ в Донецькій області, а нині командир бригади «Восток» Олександр Ходаковський, який вчасно переорієнтувався від ідеї «війни до перемоги» на інтенцію «компроміс у складі України», що дозволило йому зберегти свою посаду і не бути «усуненим», як стали «усуненими» радикальні та помірковані ідеалісти Стрєлков та Пургін. Варто особливо відзначити, що «Восток» Ходаковського, який стояв у витоків збройних формувань ДНР ще у квітні 2014 р., фактично останнім часом не брав участь у активній фазі військових дій, займаючись налагодженням контрабанди. Натомість особисто Ходаковського часто поєднують з Ахметовим, ніби перший «кришує» та захищає від різних любителів «віджимання» бізнес останнього, а також бізнесменів меншої руки, афілійованих з Ахметовим (наприклад Бориса Колєснікова). Батальйон «Восток» фактично перетворений на охоронну фірму.

А охороняти насправді є що та є від кого. Перший хто зацікавлений в активах Ахметова – лідер «республіки» Захарченко. У цій ситуації не зайвим буде відзначити, що так званий «міністр МДБ ДНР» Сергій Лукашевич – ставленик самого Захарченко, на якого «глава ДНР» може розраховувати в будь-якій проблемній ситуації, що «йде врозріз з політикою держави». Так Олександр Захарченко неодноразово натякав, що вважає Єнакіївський металургійний завод, що належить «Метінвест» Ахметова, «державною власністю ДНР», та що він зобов’яже керівництво заводу підвищити ціну на металобрухт, який приймає підприємство від населення та організацій на окупованій території. До інтересів Захарченка належить також й енергетичний сектор, керований кампанією ДТЕК Ахметова, а також найбільша мережа АЗС «Паралель», робота якої була спочатку зупинена, а потім переорієнтована на постачання бензину з Росії, яке забезпечують люди Захарченка.

Крім того, продовольча безпека «ДНР» також залежить від «віджатого» бізнесу Захарченка, який курує дві найбільші продовольчі мережі супермаркетів – колишній «АТБ Маркет» під брендом «Перший республіканський» (належить дружині Захарченка) та «Амстор» (формально належить «Смарт-груп» народного депутата Вадима Новинського). В сферу інтересів лідера ДНР входить й зачинена навесні мережа супермаркетів «Брусничка», що належить Ахметову. Водночас продовжує працювати мережа супермаркетів «Обжора», яку пов’язують з бізнесом президента ФК «Шахтар».

Що стосується правил ведення бізнесу на окупованій території Донецької області, то якщо на початку свого існування псевдореспубліки були зайняті виключно проблемами військового планування, то з нормалізацією ситуації і укоріненням «державних» структур «ДНР», «республіканські» органи все пильніше стали стежити за податковими відрахуваннями в казну «молодої держави».

На рівні дрібного і середнього бізнесу це проявляється в нав’язливих натяках підприємцям про те, що ті, мовляв, показують занадто малі обороти. Що ж стосується великих гравців ринку, на зразок торгових мереж, то тут ситуація складається цікаво. З одного боку, продовжувати свою діяльність в «республіці», визнаній в Україні терористичною організацією, не дозволяє законодавство України. З іншого боку – «республіка» наполягає на тому, що всі податкові відрахування повинні йти виключно в «республіканський» бюджет.

У цій ситуації найбільші торговельні мережі Донецька та інших окупованих міст просто змінили свої назви, перереєстрували бізнес з новими, вже номінальними власниками в органах «ДНР», звільнили за українським законодавством всіх співробітників і прийняли їх знову на ті ж посади. Це дозволяє їх реальним власникам комфортно себе відчувати перед обома сторонами. Таким метаморфозам, зокрема, в Донецьку піддалася торгова мережа «Епіцентр», що нині носить назву «Галактика», а також «Екомаркет» – «Нова-Терра», «Фокстрот» – нині в деяких місцях став «Фоксом», а також «Ашан», тепер званий «Сигма». Примітно, що у всіх цих торгових мережах зміна назв не вплинула ні на асортимент, ні навіть на робочу форму співробітників, як і раніше продають все ті ж товари, що і їх «побратими» на підконтрольній України землі.

Незважаючи на всі негаразди, ДНР намагається робити вигляд, що все добре. Проте проблеми з опалювальним сезоном (вочевидь рукотворні), невирішення питання з місцевими виборами, постійна загроза військової ескалації (адже військові навчання з провокаціями проти ЗСУ в «республіці» не припиняються ні вдень, ні вночі), абсолютна залежність від рішень кремлівських кураторів, ставлять перед місцевими «політиками» все складніші завдання. Не виключено, що Москва вже підготувала для «республік» запасний план зі зміною політичних еліт, від бойовиків-маргеналів до більш звичних політиків з колишньої Партії регіонів – Азарова, Олійника, Левченка та інших, які можуть прийти під старими-новими знаменами. Скільки ще терпітиме Донбас подібне знущання покаже час.

Валерий Кравченко

Share Button

Україна має лише одну ракетну бригаду – генерал ЗСУ

Share Button
Fot. zik.ua
Fot. zik.ua

КИЇВ. 4 листопада. УНН. На сьогодні Україна має одну ракетну бригаду. Про це в ефірі “5 каналу” заявив заступник командувача сухопутних військ ЗСУ, генерал-майор В’ячеслав Горбильов, передає УНН.

“Ракетна бригада в нас одна. На сьогодні її стан хороший, вона готова до виконання поставлених завдань. Перебуває в районах, визначених старшими керівниками”, – розповів він.

Відповідаючи на питання, чи достатньо ракетних військ в Україні, генерал-майор сказав: “Завжди хочеться, щоб було більше. Ми над цим працюємо. Це не критерій того, що на сьогодні є. Тобто буде вдосконалюватися й убік збільшення. Дайте часу трохи”.

Він також додав, що зараз активно розробляються ракетні комплекси українського виробництва.

“На сьогодні ведуться тільки розробки у цьому напрямку. Є хороші напрацювання. Ми очікуємо, що найближчим часом будемо мати свої сучасні ракетні комплекси, які замінять “Точку-У”, – зауважив В. Горбильов.

Нагадаємо, генерал-лейтенант Дмитро Уманець повідомив, що на 2016-2017 роки запланована модернізація українських військ протиповітряної оборони.

Джерело: УНН

 

Share Button

Для Польщі важливо, аби в Україні не було замороженого конфлікту – А.Дуда

Share Button
duda_hollande
Fot. prezydent.pl

КИЇВ. 29 жовтня. УНН. Мінські домовленості мусять бути виконані в повному обсязі, крім того важливо, аби в Україні не було замороженого конфлікту. Таку думку під час зустрічі з президентом Франції Франсуа Олландом висловив лідер Польщі Анджей Дуда, передає УНН з посиланням на “Польське радіо”.

“Для Польщі важливо, аби в Україні не було замороженого конфлікту і щоб Київ повернув собі повний контроль над своїми кордонами”, — заявив А.Дуда.

“Не може бути так, що з Мінських домовленостей виконуватимуть окремі пункти, і це буде визнано успішною реалізацією. Франція, яка є одним з авторів цього порозуміння, має у цьому питанні однозначну позицію”, — додав голова польської держави.

Під час розмови між Дудою та Олландом обговорювалися також теми конфлікту у Сирії та міграційної кризи в ЄС. Дуда вважає, що першочергова мета — це надати допомогу тим біженцям, котрі зараз перебувають у таборах в Туреччині.

“Треба робити кроки поза Європою, аби хвиля біженців зменшилася. Потрібне передусім збільшення фінансування для біженців, які перебувають у таборах, аби вони мали безпечне та гідне життя. Треба, аби ці люди залишалися якомога ближче своєї країни, бо це збільшить ймовірність їх повернення додому після війни”.

Джерело: УНН

 

Share Button

Польща після виборів і українське питання

Share Button
Fot. EPA
Fot. EPA

Те, що в Польщі не все в порядку, а реальність відрізняється від сповнених оптимізму повідомлень проурядових ЗМІ, давно не є таємницею. Президентські вибори, які Громадянська платформа і Броніслав Коморовський програли (хоч і з невеликою різницею голосів), призвели до серйозних потрясінь у таборі влади й показали суспільству, що зміни усе ж можливі. Відтак результати парламентських виборів – цілком закономірні. Це всього лиш наслідок глибокого суспільного незадоволення. Але не того незадоволення, що його нав’язують нам західні ЗМІ, – буцім польське суспільство, попри найшвидший у регіоні економічний розвиток, зовсім не відчуло цього на власній кишені. Зовсім ні! Насправді суспільство незадоволене тим, що влада давно припинила реалізовувати будь-які програми, крім однієї – максимізації власних прибутків і вигод за рахунок держави, її позиції і закордонної політики.

За офіційними даними, на парламентських виборах у Польщі перемогла партія «Право і справедливість» з підтримкою 37,58% виборців. З таким результатом вона може розраховувати на самостійну більшість у Сеймі (235 мандатів із 460). Наступні місця розподілилися так: Громадянська платформа – 24,09% (138 мандатів), Кукіз’15 – 8,81% (42 мандати), Сучасна Ришарда Петру – 7,60% (27 мандатів) і ПСЛ – 5,13% (17 мандатів). Вибори до Сенату також виграв ПіС – 61 мандат; ГП здобула 34 мандати, ПСЛ – 1 і чотири – з власних виборчих комітетів. Ця нова конфігурація, без сумніву, неабияк видозмінить внутрішню і зовнішню політику Польщі.

Одним із найцікавіших аспектів цих виборів є той, що в новий парламент не ввійдуть посткомуністичні угрупування – вперше за чверть століття. Крім того, ПіС виграв у кожній віковій групі, включно з групою наймолодших виборців (від 18 до 29 років). На другому місці був виборчий комітет Кукіз’15, на третьому – партія КОРВІН. Натомість Платформа, яка керує в країні впродовж останніх 8 років, і яка прийшла до влади саме завдяки молодим, сьогодні опинилася в цій групі аж на четвертій позиції. Більше того, ПіС переміг і в містах, і в селах, віддавши ГП лише два воєводства з 16. Хочу рішуче підважити риторику численних західних видань, які, описуючи польські вибори, розповсюджують чорну проурядову пропаганду мейнстрімових ЗМІ, буцім ПіС – це партія старших, малоосвічених людей із сільських регіонів.

Заздалегідь розпочата інформаційна кампанія, спрямована на поширення думки, що прихід до влади опозиції нібито поверне Польщу до часів середньовіччя, розпочне період релігійних переслідувань, спровокує війну з Росією з метою помститися за смерть брата лідера ПіСу Ярослава Качинського чи призведе до створення репресивної націоналістичної релігійної держави, весь час продовжується на рівні державних ЗМІ та повторюється журналістами найбільших світових мас-медіа. Сектор економічних видань залякує громадськість падінням біржових котирувань, хаосом у банківському секторі (ПіС хоче ввести податок для банків на рівні 0,39% їх активів) та в інших галузях господарства. Більш агресивним і антиєвропейським має стати також польське членство в Європейському Союзі, а Варшава має уподібнитися до Будапешта і ще більше радикалізуватися. Все це – класика інформаційної та психологічної війни. В цих атаках перед ведуть передусім ліві європейські ЗМІ, і особливо – німецькі.

Такий переполох спричинило те, що новий уряд, найімовірніше, не стане й надалі реалізовувати практично задарма німецькі концепції в закордонній політиці й захоче бути більш самостійним у регіоні. Звісно, це не влаштовує ні Москву, ні Берлін, які за останні вісім років ефективно викорінили будь-яку асертивність і амбіції у варшавських урядових колах, пов’язаних із середовищем Громадянської платформи, а також довели до роз’єднання між меншими державами регіону і виключили будь-який вплив Польщі на ситуацію в Україні. За офіційними повідомленнями для потреб польської внутрішньої пропаганди, це було зроблено задля «ефективної реалізації польських національних інтересів». Тут зовсім не йдеться про якусь таємну німецько-російську змову – лише про доконані факти і реалізацію обома державами, незалежно одна від одної, власних інтересів, які на цьому геополітичному відтинку співпадають. Увінчує цю спільність інтересів рішення про будівництво другої магістралі газопроводу «Норд Стрім».

В самому Європейському Союзі Варшава може повернутися до жорсткішої боротьби за власні інтереси й надалі не жертвуватиме ними в ім’я хваленої європейської солідарності – насправді доволі химерної, оскільки вона зовсім не стосується сильніших держав. Своєю чергою, беручи до уваги протест ПіСу проти контракту на закупівлю у Франції вертольотів для польської армії й відсутність такого протесту у випадку купівлі систем «Patriot» у США, можна очікувати, що новий польський уряд спробує зміцнити відносини з Вашингтоном – коштом Берліна, звісно ж. Чимало залежатиме тут від позиції самих американців і нової адміністрації в США, проте слід пам’ятати, що з точки зору США стратегічно важливішим союзником для них завжди буде Німеччина. Крім того, події на Близькому Сході, політика щодо Ірану, конфлікт у Сирії й суперництво з Китаєм знову роблять важливим партнером Росію, який також матиме вищий пріоритет, ніж Польща.

Натомість в українському питанні як в Польщі, так і в Україні постійно циркулюють численні помилкові теорії і принципи. Чимало українських коментаторів вважають прихід до влади ПіСу й усю польську виборчу кампанію доказом того, що проукраїнська Польща перестає існувати. Звучать також закиди, що Варшава ніколи й не була проукраїнською, а лише антиросійською. Що цікаво, українські коментатори зовсім не замислюються над тим, що з такої позиції варто оцінювати передусім США, а не Польщу. Проте слід зазначити, що у справі взаємних оцінок ситуація на урядовому, офіційному рівні кардинально інша, ніж на рівні громадському, неофіційному. На цьому, другому, рівні ставлення українців до поляків – найкраще серед усіх інших націй. Проте заслуги польського чи українського уряду в цьому немає. З іншого боку, таке ставлення до поляків жодним чином не впливає на політику українського уряду чи Президента. Радше навпаки. В неофіційній телефонній розмові президент Порошенко звернувся до польського президента-електа (так у Польщі називають новообраного президента, який офіційно ще не вступив на посаду. – Редакція) з проханням про підтримку в рамках нормандського формату з перспективою його розширення в т. ч. на Польщу. Коли ж президент Дуда заявив про це публічно, Порошенко дав задній хід і ствердив, що немає потреби змінювати формат переговорів у справі врегулювання ситуації на Донбасі. Так не можна трактувати союзника. Особливо зважаючи на те, що постраждав імідж і українських інтересів, і Дуди, а всі подальші спроби виправлення цієї ситуації вже не привернули такої уваги ЗМІ. До українського ж суспільства інформація про цю незручну ситуацію взагалі не дійшла.

У Польщі є відчуття глибокого нерозуміння багатьох дій української влади. Особливо у сфері історичної політики. Ігнорувати чи замовчувати історичні питання, які з невідомою метою порушують різні сили в Україні, польському суспільству і польській владі (з правими чи лівими політичним поглядами – без різниці) навряд чи вдасться. Можна або обурюватися з цього приводу, або почати задавати питання – чому так відбувається? Саме у спробі відповісти на це запитання корениться потенційне продовження шляху до польсько-українського поєднання, якого на сьогодні просто не існує, незважаючи на зростаючий товарообмін, розвиток туристичного руху і потужну імміграцію українців до Польщі. Трактування в цьому контексті Платформи і, зокрема, Радослава Сікорського або Броніслава Коморовського як ідеальних партнерів для України при автоматичному визнанні ПіСу і Ярослава Качинського потенційними «ворогами» Києва – це досить карколомна логічна конструкція. Яких успіхів досягли ці перші на шляху до наднаціонального поєднання – питання більш ніж риторичне. Тим паче, що впродовж більшої частини каденції колишньої польської влади пріоритет у зовнішній політиці надавався польсько-російським відносинам, оминаючи Україну.

Новий польський уряд може виявитися більш асертивним у веденні зовнішньої політики, проте йому знадобляться союзники. Київ, який однозначно зробив ставку на Берлін, робить ту саму помилку, що й польський уряд Громадянської платформи. Не варто спрощувати, кажучи, що уряд ПіСу уособлюватиме ментальність кресових середовищ – як це хоче бачити чимало українських аналітиків. Довкола цього уряду і президента громадяться польські експерти молодого покоління, які представляють цілковито новий підхід, в тому числі відмінний від оточення колишньої влади з ГП. Політика жодного уряду не повинна базуватися на романтизмі – лише на реалізмі. І Київ, де-факто опускаючи позицію Варшави у списку своїх зовнішньополітичних пріоритетів, дуже добре продемонстрував це полякам. Як Україна «не вмирала» б за Варшаву в гіпотетичному політичному конфлікті з Берліном, так не слід очікувати надмірної жертовності й від Польщі. Не ідеї є рушійною силою поведінки держав – лише інтереси. Однак те, чи вдасться нам побудувати міцний фундамент для зміни нинішнього status quo в регіоні, залежить від конкретних рішень і політичної волі в сфері інформаційної політики, особливо в питанні модифікації підходів до російської інформаційної війни та боротьби з нею. Теоретично Польща і Україна можуть скористатися зміною влади у Варшаві (за умови, що обидві сторони цього захочуть). Але для цього необхідна довгострокова стратегія і докладний послідовний план, а їх сьогодні не має жоден із партнерів.

Адам Лельонек

Share Button