10 червня. ЛЮБЛІН, Польща. Польський механізований батальйон, підсилений українським аеромобільним взводом, під командуванням ЛИТПОЛУКРБРИГ закінчив період вогневої підготовки та приступив до виконання тактичних завдань в рамках навчання «Анаконда-16» на полігоні Нова Демба.

Відповідно до умов сценарію операції зі стабілізації багатонаціональної бригади, польсько-українська рота виконувала завдання у визначеному районі. При наближенні противника, підрозділ зайняв оборону та виконав маневр.

Після цього, завдяки добре скоординованим діям польські піхотинці і українські десантники на Хаммерах швидко вийшли у фланг і тил атакуючого підрозділу. Оточений противник змушений був відступити.

“Протягом останніх кількох днів разом з польськими партнерами ми досягли бажаного взаєморозуміння щодо виконання завдань і єдності наших зусиль. Ми живемо і тренуємося разом, що сприяє кращій координації і субординації. У нас трохи відрізняються підходи щодо виконання тактичних завдань, але згуртованість стирає всі межі і дозволяє досягти успіху,” прокоментував капітан Юрій Руденко, командир аеромобільної роти.

Заступник командира ЛИТПОЛУКРБРИГ полковник Володимир Юданов додав, що такий комбінований підхід до навчання є продуктивним. Він полегшує взаємодію підпорядкованих підрозділів і забезпечує відпрацювання взаємосумісністі багатонаціонального контингенту під час майбутніх миротворчих операцій.

Олександр ГАЙН

Штаб Литовсько-Польсько-Української бригади під час участі в навчанні «Анаконда-16» відповідно до задуму завершив процес прийняття рішення за стандартами НАТО та видав бойовий наказ на виконання операції з підтримки миру.

Офіцери та військовослужбовці за контрактом з трьох країн-засновниць ЛИТПОЛУКРБРИГ під керівництвом заступника командира полковника Володимира Юданова та начальника штабу підполковника Елігіуса Сенуліса виконали аналіз умов виконання місії. Вони розробили реалістичні курси дій та випробували їх під час так званого «war gaming». Після заслуховування командир бригади бригадний генерал Адам Йокс затвердив другий курс дій.

«У нас напружена робоча атмосфера, але водночас і продуктивна. Офіцери штабу виправдали наші очікування і довели свою здатність щодо планування місій з врахуванням усіх чинників. Я щасливий бачити професійний та командний розвиток військових з Польщі, Литви і України в одному робочому середовищі. Однак, робота ще не зроблена до кінця, адже попереду ще управління підпорядкованим польсько-українським підрозділом і завершення нашої сертифікації як багатонаціонального штабу» додав бригадний генерал Адам Йокс.

Олександр ГАЙН

Із раптовим звільненням Надії Савченко з полону в Росії відпали останні сумніви – військовій ескалації на лінії зіткнення бути! Недарма вже півроку ватажки терористичних угруповань «ДНР» та «ЛНР», коментуючи порушення Україною виконання Мінських домовленостей, вперто закликали (погрожували) «відновити» територіальну цілісність та суб’єктність за рахунок захоплення адміністративних кордонів Донецької та Луганської областей України. Натомість об’єктивна череда подій, тих що відбулись та тих, що ще відбудуться, свідчить про закономірність такого розвитку подій.

Найпершим аргументом за ескалацію є вже згадане звільнення Надії Савченко. Віддавши Україні потенційного ватажка радикалів, Росія очікує на реакцію, для ефекту надавлюючи на хвору мозоль Надії – війну на Сході, фронтову ескалацію. За сценарієм, очевидно прописаним кремлівськими стратегічними планувальниками, добровольчі батальйони мають обуритись бездіяльністю Президента та Уряду, коли вони змушені сидіти під артилерійськими обстрілами у відкритому степові в спеку, не маючи змоги відповісти терористам, адже Україна виконує мінські домовленості. Савченко вже виразила крайнє обурення та нерозуміння чим займаються депутати в Києві, тоді як на Сході гинуть солдати. Особистісний когнітивний дисонанс Надії-депутата, Надії-політв’язня Росії та Надії-солдата, за розрахунками Москви, призведе до того, що Савченко озвучить вимоги багатьох верств українського суспільства – залишити «Мінськ» позаду (адже сепаратисти його систематично порушують) та ринути у наступ на звільнення українських міст і селищ від російської «коричневої чуми». Саме подібної провокації й очікують росіяни для початку «справедливої» (адже Україна піде вперед, зірвавши «Мінськ») конфронтації на лінії зіткнення, а можливо й поза нею, до якої російська мілітарщина заздалегідь готувалась два роки. Натомість, якщо президент України та парламент не виявлять потрібної солідарності – це стане підґрунтям до політичного декадансу діючої влади, шляхом до перевиборів або Третього майдану. Будь-який сценарій більшою або меншою мірою задовольняє  Москву, розхитуючи ситуацію в Україні та регіоні в цілому.

Час для провокації розрахований дуже вірно – в липні 2016 р. відбудеться Варшавський саміт НАТО, який з огляду на міжнародну обстановку та політичну кон’юнктуру, буде найбільш антиросійським за всю історію. При цьому підбурювачами антиросійських настроїв будуть країни Східної Європи, зокрема Польща та Балтійські країни, та можливо Великобританія (якщо провалиться Brexit 23 червня). Водночас великі держави НАТО – США, Франція, Німеччина – будуть балансувати між позицією яструбів та голубів. До останніх передусім відносяться південні країни Альянсу – Греція, Італія, Іспанія. Саміт приречений бути або вкрай успішним, або стати повним провалом (автор більше вірить в другий варіант). Агресивна Україна – партнер Альянсу (представлена російськими ЗМІ як країна-маріонетка), на тлі подій Саміту, найкращий каталізатор для нестабільності в регіоні.

Щодо часових рамок – вже сьогодні кількість обстрілів за добу наблизилася до 50. Критичною, як показує практика, є цифра в 100-120. Найпевніше, така кількість обстрілів може бути досягнути вже в канун Варшавського саміту. На заваді подібному плану може хіба стати чергова спроба мінських переговірників припинити вогонь до християнського свята – Святої Трійці (19 червня), що загалом безуспішно, але практикується переговірниками (остання спроба була на Великдень 1 травня). Проте найбільш ймовірно, масштабну ескалація Кремль запланував вже, за традицією, на кінець серпня-початок вересня 2016 р. (як раз на 25-річницю незалежності України).

Таким чином, Росія планово готує підґрунтя для відповіді на образу. Так чи інакше, але фінальна декларація Варшавського саміту НАТО буде спрямована проти Росії, на її стримання. НАТО планує надати пакет допомоги Україні, розширити співробітництво – ще одна антиросійська акція Альянсу. На думку Москви, подібні дії вимагатимуть симетричної відповіді, й найбільш вдалою ареною тут є саме сусід Альянсу, радикалізована Україна. Сценарій Москви зрозумілий. Ставимо свій сценарій?

Валерий Кравченко

6 червня. ЛЮБЛІН, Польща – Литовсько-Польсько-Українська бригада розпочинає польовий вишкіл за сценарієм операцій зі стабілізації в рамках навчання «Анаконда-16», що триватиме на полігоні Нова Деба у період з 6 по 17 червня.

Церемонія відкриття навчання відбулася під керівництвом командира ЛИТПОЛУКРБРИГ бригадного генерала Адама Йокса та заступника командира полковника Володимира Юданова.

Під час вступного слова бригадний генерал Адам Йокс наголосив на важливості участі підрозділів в «Анаконді-16». За його словами, навчання відкриває широкі можливості співпрацювати з партнерами по зброї із країн-учасниць. А тому, участь дозволяє підвищити рівень підготовки, досягнути взаємної згоди та довіри між військовослужбовцями.

Полковник Володимир Юданов підкреслив, що для Литовсько-Польсько-Української бригади це перший значний захід бойової підготовки з моменту її відкриття 26 січня 2016 року. Орган військового управління розгортає операційний командний пункт, який керуватиме приданими підрозділами під час імітації операції зі стабілізації.

«Анаконда-16» дає управлінню бригади та підрозділам можливість підтвердити взаємосумісність, а також налагодити співпрацю з існуючими та потенційними партнерами, – додав бригадний генерал Адам Йокс.

Зокрема, український взвод 80 окремої десантно-штурмової бригади увійшов до складу польського батальйону. Під час виконання навчальних завдань буде перевірено застосування багатонаціональних підрозділів на тактичному рівні.

Варто нагадати, що навчання «Анаконда-16» триває на найбільших полігонах ЗС Республіки Польща, і в ньому беруть участь понад 31000 військовослужбовців із 23 країн світу.

Олександр ГАЙН

Вперше масштабна практика геноциду як форма установлення контролю над народами захоплених територій була застосована Росією в ХІХ столітті на Кавказі. Жертвою став непокірний гірський народ черкесів. «Вас чекає велика справа – назавжди упокорити гірські народи та знищити непокірних» – так цар Микола І сформулював задачу генералу Ф.Паскевичу відправляючи його корпус на Кавказ.

Царський наказ виконувався наступними методами: фізичне знищення, підпалення сіл разом з їх жителями, знищення посівів і запасів продовольства, примусове виселення людей з місць проживання. Генерал О.Вельямінов найбільш ефективним і необхідним заходом щодо підкорення черкесів в найкоротші терміни вважав  організацію масштабного голоду. А генерал В.Нейман, рапортуючи в 1864 році в Петербург про свої успіхи на Кавказі писав: «Аули, запаси хліба і фруктів спалені. З впевненістю можна прогнозувати, що населення повинно протягом зими або померти з голоду, або вийти до приморських пунктів для переселення в Туреччину».

В ХХ столітті уже інші народи розділять долю черкесів – мільйони українців, чеченців, інгушів, кримських татар гинуть безвинними жертвами центральної лінії партії більшовиків, які на свій лад перебудовували Російську імперію в СРСР.

В 1948 році ООН прийняла Конвенцію по запобіганню злочину геноциду та покарання за нього, де визначено геноцид як  цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами. До таких дій належать:

а) вбивство членів цієї групи;

б) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

в) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;

г) дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;

д) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Російське керівництво, яке було налякане цим актом міжнародного права, вже тоді вдалось до тиску, маніпуляцій та замовчування своїх злочинів. За вимогою Москви з цього визначення було вилучено пункт про злочин геноциду здійснений з політичних мотивів. Сталін боявся відповідальності за масову ліквідацію класових ворогів, зокрема, майже 4 мільйонів українських селян. Зазначене вилучення дозволило кремлівським лідерам продовжувати замовчування перед міжнародною  громадськістю політики винищення населення за класовим чи соціальним походженням.

Випробувана Кремлем практика упокорення народів загарбаних територій зараз в повній мірі застосовується на окупованому Донбасі та Криму. Діяльність окупантів на території України, в тому числі з використанням терористичних організацій,  можуть кваліфікуватися, відповідно до наведеної вище норми міжнародного права як геноцид.

На початку військової агресії російськими окупантами було здійснено спроби навмисного створення місцевому населенню умов, які розраховані на його повне або часткове знищення. Ось найяскравіші приклади. У вересні 2014 року проросійські терористи захопили одну з проміжних підстанцій в Донецькій області, що була одним з елементів розприділення струму виробленого на Запорізькій АЕС та загрожували її підірвати. Наслідки теракту могли бути катастрофічними для зазначеної атомної електростанції: виведення з ладу системи охолодження ядерного палива, неконтрольоване займання та пожежу. В цей же період терористи здійснили спробу замінувати одну з насосних станцій одного з найбільших у світі аміакопроводів Тольятті-Одеса. На думку експертів, за таких умов (висока густота населення, неможливість вчасного проведення ремонтних робіт у зв’язку з бойовими діями) наслідки можливої техногенної та екологічної катастрофи в Горлівці були б співмірними з трагедією, що трапилася в 1984 році в індійському Бхопалі, де внаслідок викиду метилізоционіту (речовини схожої за властивостями з аміаком) загинуло понад 18 тисяч людей.

Проте, описані вище випадки коли катастрофи вдалось уникнути є винятками. За період збройного конфлікту на Донбасі від влучень артилерії загорілися та вибухнули кілька екологічно небезпечних виробництв,  серед яких  Авдіївський та Ясинівський коксохімічні заводи, Лисичанський нафтопереробний та Краматорський верстатобудівний заводи, а також підприємства «Точмаш» і «Стирол» та завод із виробництва вибухівки в Петровському на Луганщині. Всього в зоні бойових дій постраждало понад п’ятсот підприємств.

Пошкодження ліній електропередач в результаті артилерійських обстрілів, спричинило відключення обладнання для відкачування води з шахт на декілька днів, що призвело до їхнього затоплення. На сьогоднішній день це вже стало причиною незворотних змін у підтопленні ґрунтів, що призводить до руйнації будівель і, фактичної неможливості їх відновлення на цій території. В результаті підтоплення шахт на території міста третину забудови відновити не вдасться з причини зміни гідрогеологічних умов, вважають чиновники міської ради Донецька. Тобто, техногенні аварії в Донецьку на сьогоднішній день спричинили наслідки, які можна орієнтовно порівняти лише з наслідками тактичного ядерного удару по великому місту.

На сьогоднішній день вже затоплено дві третини вугільних шахт Донбасу, а це означає забруднення підземних вод і питної води в усьому вугільному басейні. Затоплені шахти, зокрема, в місті Єнакієвому, де проводили експериментальний підземний ядерний вибух у радянський час. Забруднення водоносних горизонтів в регіоні Донбасу, в тому числі радіоактивними елементами, вихід із під контролю гідрогеологічної ситуації може призвести до суттєвого ускладнення водозабезпечення регіону. Разом із пошкодженням каналу Дніпро-Донбас та інших систем водопостачання це може спричинити велику проблему щодо водозабезпечення населення регіону.

Окупаційна влада і зараз продовжує створювати на Донбасі умови, за яких під загрозу ставиться виживання населення регіону. У зв’язку з активізацією в другій половині березня 2015 року обстрілів проросійськими бойовиками українських територій, в тому числі з використанням важкої артилерії, виникла загроза екологічної катастрофи. Про це повідомляє прес-центр штабу. “Ситуація на Донбасі у районі Авдіївка-Ясинувата залишається складною. Обстріли та збройні провокації з боку російських бойовиків позицій сил АТО у цьому районі становлять загрозу знищення Донецької фільтрувальної станції, що може спричинити екологічну та гуманітарну катастрофу у регіоні, де продовжує проживати близько 480 тисяч цивільних осіб”, – зазначається в повідомленні.

Таким чином, мова йде про реальну небезпеку життєдіяльності для 5-6 мільйонів населення в промисловому Донбасі, з яких близько 2 мільйонів складають пенсіонери. Проводячи паралелі з звірствами Російської імперії на Кавказі в ХІХ ст. та діями Російської Федерації на Донбасі в ХХІ ст. можемо констатувати що незважаючи на різні історичні форми державності, методи що застосовує імперія до упокорення населення захоплених територій є аналогічними – це створення умов, за яких місцевий народ не може вижити. Тобто, геноцид є тим методом, який Росія, незважаючи на час та географію подій, застосовує для свого територіального розширення. На жаль, зараз український народ, а саме населення Донбасу, зіткнувся з однією з найжахливіших форм російської зовнішньої політики – геноцидом. Проте, сподіваємось, що теперішнє керівництво Росії не зможе уникнути за це відповідальності, як свого часу це вдалося Сталіну…

Білоус Олег – кандидат політичних наук, директор Наукового інформаційно-аналітичного Центру НАТО, доцент кафедри політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Останні тижні були дуже насиченими, якщо говорити про польсько-українські події. У понеділок і у вівторок до Києва прилетіла делегація з польського парламенту під керівництвом голови групи з питань білатеральної співпраці з Україною, посла ПіС Міхала Дворчика. Посли провели кілька в міру плідних зустрічей, в тому числі з новим Генеральним прокурором України, Юрієм Луценком, і вперше почули у цій справі щось конкретне, замість дипломатичних і технічних ухилень, до яких до сих пір вдавалися усі інші.

Депутати також привезли до Києва конкретну пропозицію стажування для молодих парламентаріїв, або, вірніше, ознайомлювальних поїздок, щоб показати процесуальні нюанси польського парламенту і збільшити так звану capacity of skills. Я мала приємність співорганізовувати й модерувати один з компонентів цієї візити, спрямованої на зміцнення співпраці між польськими та українськими неурядовими організаціями. Ця співпраця дещо випадково протягом багатьох років була контрольована середовищами, які в ній сформувалися, зарівно з польською, як і з українською стороною важко встановити двосторонні відносини новим організаціям, саме тому народилася така ініціатива, організувати зустрічі саме для тих, для кого своєрідний “ринок” встановлення взаємних контактів дотепер був викликом. Особа, яка написала ці слова, в тій чи іншій формі зобов’язалася постійно докладати зусилля у цьому питанні, тому будемо тримати вас у курсі щодо детальної інформації по цьому питанню.

Минулого тижня відбувся форум Польща-Україна з ініціативи Фонду Стефана Баторія. Чесно кажучи, авторка цієї статті мала побоювання, що це спроба створити так звану альтернативну дипломатію. Сама ідея такої ініціативи в Києві була і є необхідною, щоб пояснювати нюанси польської політики, оскільки грубі помилки наших політичних еліт і агресивна внутрішня війна, спричиняє часами до перебільшеного уявлення про диктатуру in progress.

Дебати були соковитими. У складі: Володимир Чимошевич, Барбара Новацька, Здіслав Краснодемскі, Адам Шлапка, Олександр Смолар, Пшемислав Журавські вел Граєвські і Павел Коваль. Я не буду вдаватися в нюанси обміну думками, найважливішим є те, що, по-перше, ми дізналися саме якими є нинішні пріоритети східної політики, що формується, а по-друге, мені було приємно почути, що ми, однак, не збираємося нікуди йти з ЄС. Наголосив на це професор Пшемислав Журавські вел Граєвські:

“Крах або демонтаж ЄС або інсценування це вкрай небажаний сценарій для Польщі. Серед життєво-важливих інтересів уряду Польщі це підтримка ефективності цієї організації, з повним усвідомленням її недоліків. Центральне місце в східній політиці Польщі в світлі ЄС займали і будуть займати польсько-німецькі відносини, оскільки саме Німеччина формує цю політику. На стан цих відносин будуть впливати два основні додаткові чинники: відносини Німеччина-Сполучені Штати Америки, і Німеччина-Росія. У цій області, я є оптимістом. Будуть з’являтися питання про двосторонні відносини, які треба вирішувати в асертивний спосіб”.

Однак, щоб не було так солодко, я скажу, що було б добре, щоб цю інформацію освоїв весь уряд і кожен чиновник високого рівня. Слухаючи їх, іноді складається враження, що вони хочуть чогось зовсім протилежного. Може бути, що під час дебати в громадському обговоренні я трошки перебільшила пропонуючи, щоб чиновники та урядовці діставали зранку смс повідомлення з інформацією, що можна казати на конкретні теми, однак так чи інакше інформаційну політику необхідно поліпшити. Всі політики мають і матимуть власну думку, але повинні принаймні сказати: „Що на мою особисту думку …”. І це б багато чого пояснювало.

Що стосується опозиції, то якщо вона буде представляти такий культурний рівень суперечок, як пан Адам Шлапка з партії Новочесна, тоді для цієї країни на Віслі є надія, що навзаєм не загриземо один одного на рингу нескінченної брехні і суперечок про нісенітниці. Він представив постулат інституціоналізації обміну молоддю та студентами, оскільки ніщо так не зблизить наші країни, як цього роду досвід.

До інституціоналізації ідеї зовнішньої політики закликав Павло Коваль, кажучи: “Помилкою є розраховувати на те, що ЄС щось зробить. Повинен бути інституційний план, це єдиний ефективний підхід. Треба менше говорити про те, чи були ми зворушені Майданом, чи не були, а краще взятися за інституціональну працю. Аналітичні центри think tanks теж багато чого хотіли б сказати. Наприклад, настав час сказати партнерам, що хоче Польща і чим є Міжмор’є? Як ми це бачимо, що за цим стоїть. Фонди, обмін, військове співробітництво, які інституційні механізми? Прийшов на це час”.

Цілком очевидно, що окрім історичних питань Україна отримує від нинішнього польського уряду конкретні пропозиції, і є надія, що польська східна політика перестане бути політикою ad hoc.

У той же час, на підставі способу організації різних заходів, де прикладаються усі зусилля, щоб дотримуватися дипломатії, є очевидним, що в морі польсько-українських відносин плавають нові риби. На зустріч з аналітиками й політиками з Польщі прийшли особи, які випадково побачили оголошення у соціальній мережі FB, а на семінар для аналітиків прийшли тільки всі свої. Дуже добре, що в польсько-українських відносинах багато чого відбувається, але було б ще краще поліпшити координацію всіх цих зусиль і встановити більш прозорі правила гри в декількох сферах. До теми польсько-українських ініціатив автор даного тексту обіцяє регулярно повертатися.

Агнєшка Пясецка

Керівник проектів у фонді Відкритий діалог/ Аналітик і спеціаліст з питань комунікації фонду Центр досліджень Польща-Україна, член Реанімаційного пакету реформ

З Уляною Ткачук, експертом Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України розмовляє Даріуш Матерняк.

Наскільки великим є вплив православної церкви Московського патріархату в Західній Україні?

Ви повинні пам’ятати, що окрім Галичини, західна частина України також включає в себе, між іншим, волинську та рівненську область. У тому регіоні православна церква Московського патріархату користується більшою довірою, ніж греко-католицька церква, яка має більшість у львівській, тернопільській та івано-франківській областях. Проживає тут близько 80% греко-католицьких вірян. Церква Московського патріархату має також досить сильний вплив на Закарпатті, де розташовано багато храмів Московського патріархату. Тим не менш, у даний час багато людей покидають МП. У львівській області його вплив майже непомітний, але за винятком трьоx вищезгаданиx областей, Московський патріархат є потужною силою. Сьогодні говориться про можливість об’єднання української церкви автокефальної та греко-католиків, щоб створити свого роду противагу МП, однак на даний момент тривають переговори, пов’язані з встановленням літургійних відносин.

З яких причин виникає такий процес?

Перш за все, для того, що Московський патріархат рішуче підтримує Росію – і йдеться не про вірян, а духовенство. Духовенство намагається переконати в тому, що Україна є частиною «Російського світу» («Русского мира») і що Україна повинна підтримувати відносини з Росією – свого роду символічна зброя в боротьбі з Росією. Особливо в той час, коли почалася війна, і багато російськомовних українців стало в обороні країни, багато з них відкрито заявили, що вони не хочуть бути пов’язані з МП. Крім того, багато інших людей, попри те, що є або були вірянами МП ніколи не відносили себе до про-російських – при цій церкві тримає їх традиція, а не політичні погляди. Аналогічно, багато священиків МП на заході України не бере активної участі в політичній діяльності проросійського характеру.

Чим насправді займається духовенство МП – поза релігійною діяльністю?

У закарпатській та чернівецькій області не бракує духовенства, які безпосередньо виступають по стороні Росії, вказуючи на те, що теперішні зміни й конфлікт мають негативний вплив і є результатом політики влади у Києві. Може вони й не говорять прямо про те, щоб братися за зброю і боротися по стороні Росії, але їх заяви мають свій вкрай негативний контекст.

Наскільки віряни церкви МП сприймають аргументи духовенства політичного контексту?

Це дуже великий фактор впливу, також i на політичні погляди людей, які відвідують церкви. Багато вірян МП має набагато більш “фанатичне” ставлення до віри, ніж греко-католики чи інші. У той час, як представники Київського патріархату і Греко-католицька церква кладуть натиск на самостійну оцінку, яку повинні сформувати віряни, також вказують на те, що віряни повинні слухати того, чого навчає церква, а не конкретний священик. У той же час, в православній церкві МП ясно вказується на те, що відсутність послуху до священика це гріх і тоді треба сповідатися. І багато людей, згідно з “фанатичним” ставленням до віри, саме так робить – тому можна помітити, що церква МП має на них суттєвий вплив.

Чи діяльність церкви Московського патріархату має також вплив на політику, принаймні шляхом здійснення впливу на результати виборів?

Так, ці люди голосують за проросійські партії та за партії, на які вказало духовенство під час богослужіння. Ще немає даних щодо останніх парламентських виборів, але результати досліджень попередніх, чітко демонструють, що Партія регіонів отримала кращі результати в тих округах, де переважає Московський патріархат – як в Східній так і в Західній Україні. У свою чергу, духовенство МП теж стартувалo у виборах і отримувалo мандати у виборах до місцевих органів влади – тепер це, однак, офіційно заборонене.

Звідки церква МП отримує дофінансування своєї діяльності, передусім у політичному вимірі?

Перш за все, джерелом фінансування є збори, з тієї чи іншої релігійної послуги – в кожній церкві при вході є таблиця з інформацією про розмір таких платежів. Для вірян обґрунтовується це в наступний спосіб: якщо хочете, щоб церква розвивалася, то ви повинні підтримувати її, в тому числі й у фінансовому плані. Джерелом фінансування є також власні видавництва, магазини, де можна купити ікони, чотки та інші аналогічні предмети, які виробляються на місці або імпортуються з Росії. Вся ця діяльність звільнена від податків, хоча насправді це є комерційною діяльністю. Патріархат також отримує фінансування з Росії, на фінансування операцій в Україні. МП, однак, не публікує інформації про те, у якому розмірі є таке фінансування.

Чи державні структури можуть прийняти якісь дії, в разі проведення антидержавної діяльності, як наприклад популяризація сепаратизму?

Церква офіційно відокремлена від держави, тому можливості обмежені. Також немає опрацьованих механізмів дій в такій ситуації. Крім того, існують побоювання, що якщо державні структури зробили б ряд профілактичних заходів, з’явилися б одразу звинувачення в переслідуванні на релігійному тлі – а не на політичному. На жаль, МП не завжди робить те, що повинна робити релігійна асоціація і на теперішній день частина цієї діяльності фактично зводиться до участі в інформаційно-пропагандистській війні по стороні Росії.

Наскільки реальною є небезпечна діяльність МП з точки зору сепаратизму, наприклад на Закарпатті?

У закарпатській області серед жителів перемагає прагматизм, тому скоріше не йдеться про те, що духовенство МП мало б можливість реального впливу на настрої в цій області. Тим більше, що нинішній статус дозволяє Закарпаттю користуватися з різних пільг, що виникають у зв’язку з її розміщенням на межі України та ЄС. Однак це не змінює того факту, що МП буде продовжувати підтримувати проросійські політичні сили, та мати локальний вплив на частину її мешканців.

Дякую за інтерв’ю.

Проект Купуймо Разом 2.0 адресований до організацій та асоціацій малих і середніх українських підприємств. Метою проекту є показати українським підприємцям інструменти для зниження витрат та підвищення конкурентоспроможності на ринку у звязку з набуттям чинності Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Хочу запропонувати можливість БЕЗКОШТОВНОЇ участі в Проекті, що дає можливість розширити навики в сфері раціоналізації діяльності підприємства та організації підприємств, завдяки застосуванню такого інструменту як закупівельні групи. Даний проект дозволить здобути практичні навики в створенні та управлінні закупівельною групою, що буде можливим завдяки встановленню бізнес-контактів з польськими фірмами.

Закупівельні групи є дуже важливою (хоча часто недооцінюваною) формою економічної діяльності в Європі, яка дозволяє не тільки скоротити витрати, але й підвищити конкурентоспроможність фірм. В Польщі діяльність деяких закупівельних групи досягає оборотів в сотні мільйонів EUR на рік та дозволяє заощадити її членам до 30% на витратах. Створення і діяльність закупівельних груп є важливою сферою діяльності багатьох організацій підприємців, наприклад Підкарпатського Клубу Бізнесу (PKB).

Польська організація підприємців Асоціація Ініціатива Родинних Фірм (IFR), у співпраці з українським партнером Практика Управління в рамках програми Польська Допомога, підготовили ряд інструментів, які будуть представлені під час проекту Купуймо Разом 2.0. Використання цих інструментів дозволить адаптувати польський досвід в сфері закупівельних груп до українських умов та ситуації підприємців.

Проект розпочнеться з Конференції-Відкриття, що відбудеться 23 червня 2016 року в м. Київ [точне місце і час проведення заходу буде повідомлено пізніше] та складатиметься з:

·серії практичних тренінгів;

·індивідуальних консультацій експертів;

·можливості користуватися професійною платформаою e-Learning, присвяченою закупівельним групам.

Важливим елементом проекту є можливість нав’язати бізнес-контакти з багатьма фірмами з Польщі, наприклад PKB чи IFR.
Участь в проекті є безкоштовною, завдяки фінансуванню отриманому в рамках програми Польська Допомога, що реалізується Міністерством Закординних Справ Республіки Польща. Детальна інформація про сам Проект, а також більш детальний опис очікуваних вигод для учасників, знаходиться в прикріпленому інформаційному матеріалі.

Просимо ознайомитись з матеріалами, в разі винекнення будь-яких питань – звертайтесь! Записатись на участь в проекті на конференці-відкритті можна на інтернет-сторінці www.kupuimorazom.org.ua або у партнерів і співорганізаторів Проекту:

Купуймо Разом 2.0
Андрій Цяпута
Тел. +48 534 122 907

Практика Управління
Людмила Пшеницька-Чала
Тел. +38 093 323 90 14

Польсько-Українська Господарча Палата
Вікторія Яловенко
Тел. +38 050 410 59 26

• Інформація з позначкою ® публікується на правах реклами.

20 травня минув місяць з моменту утворення постановою Кабінету Міністрів Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Ця постанова, датована 20 квітня 2016 року, викликана «необхідністю оперативного реагування на існуючі проблеми та загрози, що зумовлені проведенням антитерористичної операції на територіях Донецької та Луганської областей, а також тимчасовою окупацією територій України» передбачала «утворення органу державної влади, який забезпечить формування та реалізацію державної політики у сфері відновлення та розбудови миру на постраждалих внаслідок конфлікту територіях та реінтеграції тимчасово окупованих територій України». Цим була виконана січнева обіцянка Президента Петра Порошенка створити спеціальний орган, що комплексно займатиметься проблемами Донбасу, Криму та внутрішньо переміщених осіб.

Формально міністерство було утворено шляхом злиття та перебудови роботи Державного агентства з питань відновлення Донбасу та Державної служби з питань Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. Через місяць після створення нове міністерство досі не має ані свого приміщення, ані бюджету (мають бути ухвалені зміни до Державного бюджету 2016 р.), ані бодай сайту, де була б розміщена корисна інформація про роботу відомства. Наразі там працює лише три людини (вочевидь, на громадських засадах, адже бюджету немає) – міністр Вадим Черниш (колишній голова Державного агентства з питань відновлення Донбасу) і два його заступники – керівник апарату Сергій Злакоман (бізнесмен, директор видавничої компанії «Кіровоградпресгрупа») та Георгій Тука (колишній голова Луганської військово-цивільної адміністрації). Прихід останнього, відомого активіста та волонтера, ніби ознаменував серйозність намірів: ось-ось міністерство запрацює, і всі проблеми будуть вирішені. Проте концепція та структура міністерства, в якому, за твердженням Туки, передбачено штат зі 105 працівників, досі невідома.

Спробуємо спрогнозувати чим буде (має) займатись Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Найперше, що виходить із назви, в центрі уваги відомства будуть знаходитись окуповані райони Донецької та Луганської областей та анексований Крим. Щодо перших Україна має розробити комплексну стратегію протидії гібридній агресії з перспективою налагодження діалогу, примирення та реінтеграції цих територій. Важливо налагодити співробітництво з українськими компаніями, які залишаються працювати (мають впливи) на окупованих територіях (ДТЕК, Метінвест, інші компанії групи СКМ, Конті, Норд, Епіцентр тощо), а також із гуманітарними фондами («Поможем» Ріната Ахметова). Стосовно Криму – все те ж, лише слід взяти до уваги «легальність» окупації з точки зору Росії та специфіку співробітництва з Меджлісом, що є центром спротиву кримських татар.

Друге питання – внутрішньо переміщені особи. Все більше людей з Донбасу (за різними даними, від 1,6 до 1,8 млн), що мають відповідний статус, не планують у майбутньому повертатися додому, асимілюючись на новому місці. Україна має всебічно підтримувати інтеграцію цих громадян, проте водночас надати принципову цільову підтримку тим ВПО, які мають намір повернутися на території Донбасу, що зараз перебувають в окупації. Ці люди, передусім громадські активісти, мають створити кістяк нової української влади після повернення. Також міністерству потрібно буде співпрацювати з громадськими організаціями та фондами, що працюють з проблемами ВПО, зокрема з тими, які мають «політичне забарвлення» (наприклад, фонд «Відновлення Донбасу» колишнього міністра податків регіонала Олександра Клименка). Перед новим відомством стоїть надскладне завдання деполітизувати зазначену тематику, уникнути спекуляцій та витримати баланс між різними за ідеологією громадськими організаціями.

Третім важливим питанням є власне відновлення неокупованих територій зони АТО, що має багато складових – гуманітарну, інфраструктурну, зайнятість тощо. Вочевидь, компетенції у цій сфері мають бути поділені між міністерством та військово-цивільними адміністраціями. Особливу роль та повноваження слід прописати міжнародним гуманітарним організаціям, на плечах яких (а частково й місцевої влади) наразі лежить головна відповідальність за стан справ. Найголовніше для функціонування міністерства за цим напрямком – наповнення бюджету та наявність відповідних повноважень.

Четверте завдання – «лінія розмежування», як її окреслив Черниш. Мабуть, міністр мав на увазі проблеми з пропускним режимом, коли люди, перетинаючи умовний кордон, ночують на блокпостах. Жодні заходи безпеки не можуть пояснити побори та здирництво, що часто можна побачити на українських блокпостах. Це питання не можна вирішити без співробітництва з Міністерством оборони, Державною прикордонною службою та обласними військово-цивільними адміністраціями. Друга складова – нормалізація життя у прифронтових «сірих зонах», що вимагають підвищеної уваги та особливого ставлення, зокрема припинення потоків контрабанди та діяльності диверсійних груп.

П’ятим дискусійним питанням є введення представників міністерства до контактної групи в Мінському процесі. Тут новостворене відомство має трохи посунути Міністерство закордонних справ, перейняти на себе окремі дипломатичні функції, допомогти залучити представників ВПО до переговорного процесу. Виконання подібної ролі вимагає наявності політичної волі й розуміння необхідності подібного кроку в усіх гілках влади.

Міністр Черниш вже декларативно проявив себе як лобіст інтересів переселенців, коли виступив проти ініціативи віце-прем’єра Павла Розенка припинити виплату пенсій для 450 тис. мешканців окупованих територій. В інтерв’ю «Дзеркалу Тижня» він зазначив: «Усі громадяни України мають однакові права. Цей меседж – ключовий. З нього випливає все, зокрема пенсії і всі види соціальної допомоги. Моя позиція однозначна: платити». На виправдання віце-прем’єра можна навести той факт, що припинення виплат пенсій та соціальної допомоги переселенцям було спрямовано на верифікацію їх кількості. Зокрема, з 450 тис. переселенців-пенсіонерів за три місяці за відновленням звернулося лише 80 тисяч.

Українська влада дуже часто ініціює та підтримує багато прекрасних та змістовних проектів, які в результаті сприймають як номінальні установи, створені за вимогою міжнародних донорів без особливого бажання, грошей та повноважень. Найперший приклад – Антикорупційне бюро та вже згадане Агентство з питань відновлення Донбасу. Варто лише сподіватись, що новостворене міністерство омине цей шлях і буде лише довго запрягати, а їхати – дуже швидко.

Валерий Кравченко

Україна не вперше шукає союзників в Європі. Подібне вже траплялося в історії у 1658 році, коли неподалік міста Гадяч гетьман Іван Виговський та польський король Ян ІІ Казимир Ваза підписали мирний договір. Документ втілював ідею перетворення Речі Посполитої у федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого Князівства Руського, тобто Козацької держави в межах, які на той час склалися. Так, що ж насправді спільного між подіями, які відбувалися у далекому XVII столітті, та сьогоденням? Все очевидно: знову з’явилася загроза з боку того, що має назву Російська Імперія. Звичайно, враховуючи, що відкритого протистояння, оголошеної війни немає, але ведеться війна інша – гібридна, бандитська, підла і активна.

Щодо України, то усім відомо про анексований Крим, розпочату агресію на Донбасі. Згадуючи Литву, доречно навести заяву президента цієї маленької країни з великою душею – Далі Грібаускайте, яка 4 березня 2016 року повідомила, що перед країнами Балтії стоїть реальна загроза з боку Росії, котра стала мало прогнозованою, і регіон вже піддався нападу – проти нього ведеться інформаційна війна. Враховуючи ці події Литва заради захисту своєї землі змушена повернутися до обов’язкової строкової служби при комплектуванні своїх збройних сил.

Польща теж піклується про власну безпеку і тому розпочала будівництво цілого комплексу протиракетної оборони спільно зі США. На що Росія одразу нервово відповіла шантажем і пообіцяла розмістити ракети в сусідній Калінінградській області.

Повернемося до Гадяцької угоди або, як її часто називають, Гадяцької унії. Історія часто підказує необхідні відповіді, найголовніша з них – як побороти агресора.

Завдяки Унії була виграна битва з Московським військом під Конотопом. Проте подальшого позитивного розвитку союзу, на превеликий жаль, не відбулося. Відповідно до домовленостей 1658 року передбачалося створення спільного війська Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого Князівства Руського. В силу обставин ці домовленості не були виконанні. Як результат – Гетьманщина (Україна) занурилася в Руїну (занепала). Можливо, якщо Іван Виговський мав би більшу підтримку та спромігся б довести необхідність дотримання плану Гадяцької унії, все склалося б інакше.

Як зазначає історик Ігор Чорновол, найбільшим позитивним наслідком Гадяцьких домовленостей стало те, що наші предки усвідомили альтернативу перебуванню у Російській Імперії, завдяки якій мали б можливість існувати на рівні з європейськими країнами, будувати університети, гімназії. І – мрія українських мрій – бути вільними.

Альтернативу Російській імперії український народ не перестав активно шукати і після здобуття Незалежності у 1991 році. Найважчим цей пошук став від початку Революції Гідності, коли сотні тисяч, мільйони людей збиралися на головних площах країни та відстояли свій проєвропейський вибір.

Росія у найважчий для нас, українців, момент зірвала і викинула геть машкару “кровного брата” та підступно вдарила у спину. Анексувала Крим, розпалила та продовжує підтримувати війну на Донбасі.

Ось чому нагальною стала потреба довершити ті думки наших пращурів, які не знайшли втілення, не були здійснені у XVII столітті. Це потрібно довершити сьогодні, вже у ХХІ столітті. Не все вдасться одразу, але перші кроки стали показовими і реальними: Україна, Польща та Литва створили спільне збройне формування, спільну бригаду, що призначена для виконання миротворчих місій. Бригада не воюватиме на Донбасі та не відвойовуватиме анексований Крим. Але завдяки цьому новітньому союзу українські військові отримали змогу здобути передовий досвід армій сусідніх держав та заручитись їх підтримкою. За першими кроками будуть другі, треті. І українці налаштовані зробити їх у напрямку Європи. Минулий досвід свідчить, що найбільшими братами для України є ті, хто найменше про це кричить. Ті, від кого не чекатимемо і не отримаємо “братнього” удару в спину…

Роман Поронюк