середа, 8 Грудень, 2021
pluken
Головна / polukr (сторінка 10)

polukr

Генеральна Асамблея марної надії

Share Button

25-26 вересня 2018 р. президент України перебував в Нью-Йорку, де відсвяткував день народження та взяв участь в 73-й Генеральній Асамблеї ООН. Дуже ймовірно, зважаючи на низькі електоральні рейтинги діючого президента, це була його остання участь в урочистому заході у якості діючого президента України. Відповідно, це був останній шанс успішно донести українські меседжі зовнішній аудиторії та, тим самим, спробувати трохи зміцнити власні передвиборчі позиції за рахунок вдалої зовнішньополітичної акції. Але дуже схоже, що жодних конкретних домовленостей чи обіцянок допомоги Петро Порошенко чи його дипломати не привезли. Самі декларації.

Україні продовжують посилено співчувати у всьому демократичному світі, проте втягуватись у відкрите протистояння не поспішає ніхто. Президент Польщі Анджей Дуда навіть згадав про Будапештський меморандум та «за так» віддану українську зброю. Уроки невиконання міжнародних зобов’язань, здається, ніхто не вчить. Передусім це стосується Франції та Німеччини – наших посередників по Нормандському формату, які впали в сплячку інертності, спускаючи ситуацію на гальмах. Адже Росія, як й раніше, демонструє абсолютну непоступливість та відверто глузує з подібної миротворчої активності європейців. Й лише прем’єр-міністр Великобританії Тереза Мей, на черговій хвилі ескалації «інциденту в Солсбері», не втомлюється викривати гібридну війну Путіна в Європі (чому б Україні не запросити Великобританію приєднатись до Нормандського формату?). Ось тільки лише її зусиль не досить.

Як завжди, промова президента України рясніла яскравими епітетами, порівняннями та дипломатичними деклараціями. Здається, це стиль спічрайтерів Банкової, який розділяє й сам президент. Ось тільки, за тонами красивої «води», доповідям президента дуже часто бракує ясності, конкретики та прагматизму. Наведемо приклади з промови президента на Генеральній Асамблеї.

Перша частина доповіді була присвячена залякуванню світу близькістю війни у разі бездіяльності країн-учасниць. Були згадані гібридні загрози, які додались до традиційних, що погіршують безпековий клімат в Європі. Все добре, але дуже багато країн світу, віддалених від України, погано розуміють сутність гібридних загроз, часто прирівнюючи їх лише до кібер-атак. Україна зрозуміло не пояснила які саме загрози ми вважаємо гібридними та до чого вони можуть призвести, й хто є джерелом цих загроз. Звичайно, це не справа одного виступу на ГенАсамблеї – тут мали заздалегідь працювати українські дипломати, організовуючи презентації та конференції на зазначену тематику. На жаль, систематичної роботи за цим вектором не було – ми скоріше акцентували увагу на злочинах Росії в Україні, яка виступає жертвою, тоді як мали привертати увагу світової спільноти до глобальних наслідків поведінки Москви. Адже Україна не «пуп землі» (хоч це й важко уявити багатьом українськими політикам), а лише драйвер для створення хаосу, руйнування демократичного ладу в світі.

Про злочини Росії також було достатньо й доречно. Проте фраза про екологічні катастрофи в Криму та на Донбасі прозвучала в контексті, та не знайшла підтвердження фактами (хоча в іншій частині докладу – про права людини в Криму, фактів достатньо, навіть з прізвищами).  Теза про 1,5 млн. ВПО в Україні також звучить двозначно, зважаючи на відсутність на 5 рік війни стратегії, законів та допомоги цим людям. Фактично, інтеграція є їх особистою справою та боротьбою, часто нерівною (тут згадується «запилений» законопроект про право голосу ВПО на місцевих виборах).

Нарешті, Порошенко називає події в Україні війною, але у нас немає війни де-юре. Немає ані військового положення, продовжуються дипломатичні відносини, через кордон їздять поїзди та автобуси, а Росія лишається другим найбільшим торгівельним партнером України. Звичайно, це все можна обґрунтувати та виправдати. Проте для зовнішнього світу важлива перцепція – сприйняття. Й на перший погляд, без глибинного знання контексту, це якась дивна війна, дуже дивна. Тому нам й не вірять, особливо коли росіяни переконливо продовжують називати нас друзями та братами на міжнародних форумах. Вірять лише стурбовані сусіди, які знають або передбачають наслідки.

«Україна захищає Вільний світ»! Сильна фраза, але ми живемо за часів зростання популізму. Спитайте в європейських столицях про сприйняття цінностей Вільного світу. Однозначної відповіді Ви не знайдете, а українці настільки ж чужі європейцям, як й іммігранти з Близького Сходу. Й з кожною наступною хвилею мігрантської кризи це сприйняття лише посилюватиметься. То кого ми насправді захищаємо, як не себе?

Намагання присоромити Захід за умиротворення агресора є рішучим кроком, який Порошенко використав й у Посланні президента до Парламенту («заглянути в душу, чи куди там ще, Путіну»). В Нью-Йорку він був більш дипломатичним, згадавши про фантомну «безпечну бухту». На думку президента України, рецептом лікування системи є підвищення відповідальності за порушення міжнародних норм та правил. Адже без них Путін легко переступає через все нові «червоні лінії». «Після Криму йде Азовське море…» Варто було б додати для ясності, що після Азовського настане черга Чорного моря. Україна пропонує посилити роль Генеральної Асамблеї у сфері міжнародного миру та безпеки. Однак чи погодяться інші постійні члени Ради Безпеки (передусім КНР та США) добровільно позбавитись права вето на користь ефективності роботи організації?

Говорячи про миротворчу місію на Донбасі президент розмито натякнув на меню побажань Києва – «потужний мандат та широке коло відповідальності». Але відкрито Україна продовжує не говорити про формат такої місії – міжнародну тимчасову адміністрацію. Чомусь (й це дивно), ця тема залишається табу для українських дипломатів та проговорюється виключно на експертному рівні. Якщо тут присутній мотив не нашкодити – добре. Проте коли за нас про МТА починає говорити Курт Волкер, а ми й далі не конкретизуємо своє бачення деокупації та реінтеграції, це наштовхує на негарні думки. Настав час чітко заявити про нашу позицію світу, інакше за нас це зроблять у Кремлі.

Петро Порошенко вкотре (можлива й тут провина спічрайтерів) допустив істотний дисбаланс у бік Криму, описуючи становище з правами людей (в тому числі меншин) та різні гуманітарні аспекти. Окуповані райони Донбасу потерпають не менше, проте Україна послідовно комплексує доносити реальний стан справ в Донецьку та Луганську. Так, Крим офіційно анексований Росією, а за долю «ДНР» та «ЛНР» вони не хочуть нести відповідальність. Але це їх рівні злочини, й ми маємо наголошувати на цьому! Інакше сторонній спостерігач буде вважати, що доля українського громадянина в Донецьку легша за долю українця в Сімферополі (а це зовсім не так).

Про економічні досягнення президент сказав детально, демонструючи цифри зростання економіки. Натомість про реформи однією строчкою – вони є, й ми їх впроваджуємо. Хоча саме за повільну імплементацію реформ найбільше дорікають західні партнери – жодних виправдань. Й ще одна теза, яку Порошенко залишив наостанок – про вшанування пам’яті жертв Голодомору. Цікаво, що Порошенко загадав про Голодомор у контексті порядку денного ООН щодо боротьби з голодом та недоїданням по всьому світу. Справа колишнього президента Віктора Ющенка продовжується, проте риторика змінилась. Україна з трибуни ООН не вимагає визнання Голодомору геноцидом українського народу, а лише просить вшанувати трагедію прийняттям декларації. А провина за штучний голод в Україні тепер покладається на «сталінський режим», а не на Радянський Союз чи Росію (як часто трактувалось раніше).

Загальне враження від виступу президента на Генеральній Асамблеї невтішне. Як й реакція на нього – співчуття як максимум. В голову закрадається сумнів, який з часом переходить у переконання – Україна для західного світу є кісткою в горлі. Як було б чудово заплющити очі та  не помічати подій на Сході та Півдні України. Адже Росія поводить себе як респектабельна сила в міжнародній політиці, так ніби нічого й не відбулось. Москва просто забирає своє, заміщує «нічийний» простір своєю сферою впливу. На жаль для багатьох лібералів на Заході, доведеться розплющити очі й почути Україну, Польщу, Литву, Грузію, країни Скандинавії. Лише б для нас таке прозріння не настало занадто пізно. Для нинішнього українського президента – це точно!

Валерий Кравченко

Share Button

Третю річницю відзначає Литовсько-Польсько-Українська бригада імені Великого гетьмана Костянтина Острозького

Share Button

21 вересня 2018 року, на Литовській площі у Любліні в урочистій обстановці відбулося відзначення третьої річниці від дня створення Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького та представлення нового командира полковника Дмитра Братішка.

Офіційну церемонію з нагоди Дня Багатонаціональної бригади та зміни командного складу частини очолили начальник Генерального штабу ЗС Республіки Польща генерал-лейтенант Ярослав Міка, начальник Головного управління оборонного та мобілізаційного планування — заступник начальника Генерального штабу ЗС України генерал-лейтенант Олександр Локота та директор Департаменту міжнародної співпраці та операцій Міноборони Литовської Республіки пан Кароліс Алекса.

З теплими словами начальник Генерального штабу ЗС Республіки Польща генерал-лейтенант Ярослав Міка звернувся до бригадного генерала Зенона Бжушко та привітав його з успішним створенням гнучкого і здатного до виконання завдань за призначенням командування.

Начальник Головного управління оборонного та мобілізаційного планування — заступник начальника Генерального штабу ЗС України генерал-лейтенант Олександр Локота та директор Департаменту міжнародної співпраці та операцій Міноборони Литовської Республіки пан Кароліс Алекса підтвердили, що багатонаціональний штаб успішно злагодився з національними компонентами трьох країн і здійснював управління ними під час різних навчальних заходів.

DSC08346

«Ми взяли на себе складне завдання, і за дуже короткий час створили продуктивну команду однодумців, що відповідає викликам сьогодення», – заявив бригадний генерал Зенон Бжушко, і продовжив: «Дякую усьому особовому складу від мого заступника полковника Володимира Юданова та начальника штабу підполковника Елігіуса Сенуліса, до військовослужбовців за контрактом та цивільних працівників. Ми продовжимо спілкуватися та співпрацювати у майбутньому, адже ми «об’єднані заради миру.»

Також, високопосадовці з Польщі, Литви та України звернулися до новопризначеного командира ЛИТПОЛУКРБРИГ полковника Дмитра Братішка, наголошуючи на важливості підтримання високого рівня готовності та продовження розвитку бригади.

DSC08801

«Як новий командир Багатонаціональної бригиади, я маю амбітні плани щодо збереження того, що було досягнуто до сьогодні, та як надалі «нарощувати м’язи» ЛИТПОЛУКРБРИГ. Заходи бойової підготовки, такі як серії начань «Репід Трайдент» та «Кленова арка», дозволяють нам краще підготуватися до запланованих курсів з підготовки штабів батальйонів в Україні в майбутньому, а також сприяти зміцненню регіональної безпеки у Східній Європі завдяки тісному військовому співробітництву, поглибленню зв’язків та обміну досвідом,» зазначив полковник Дмитро Братішко.
Варто також відзначити, що полковник Дмитро Братішко став третім командиром багатонаціональної бригади та першим українським офіцером – командиром в історії ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Share Button

Від зміни місць доданків сума не змінюється

Share Button

Смерть ватажка донецьких бойовиків Олександра Захарченка викликала хвилю змін у владних квазідержавних структурах «ДНР». Після триденного трауру за колишнім лідером і хаотичних потуг знайти винних (шукали переважно серед українських ДРГ) павуки в банці перейшли до поїдання один одного. Варто наголосити, що все це стало можливим із благословення Кремля й особисто Суркова. Тож сумніви щодо московського контролю за переходом влади в «ДНР» від одного угрупування до іншого остаточно розвіялись.

Схожий сценарій був застосований у листопаді 2017 року в Луганську, аби змістити незручного Ігоря Плотницького. У Донецьку «зміщення» відбулося у більш відкритий та ефектний спосіб. За терактом в кафе «Сєпар» однозначно стоять російські спецслужби – жодні фінансові схеми в «республіці» неможливі без впливів «силовиків» та бенефіціарів зі столиці Росії. Тож версія про «слід Курченка», який прибрав конкурента за впливи, не може бути відділеною від політичних та геостратегічних інтересів Росії в регіоні. «Дерибан» ресурсів і того, що залишилося на Донбасі (тут це називають економічним інтересом), – невід’ємні від імперських амбіцій Путіна і його мети використати регіон для дестабілізації України та провокування Заходу.

7 вересня 2018 року послідовно сталися кілька знакових подій. Спочатку у відставку пішов увесь склад «кабінету міністрів» на чолі з «віце-прем’єром», правою рукою Захарченка Олександром Тимофєєвим («Ташкентом»). Останній дивом не загинув разом із босом 31 серпня і вже покинув Донецьк разом із чорною касою «Оплоту». Потім із посади «т.в.о.» був усунутий «халіф на годину» Дмитро Трапезніков. Незважаючи на всі спекуляції у ЗМІ, ймовірно, що ця людина жодних зв’язків з Рінатом Ахметовим не мала. Трапезніков – звичайний шахрай, який за протекцією друзів раптово потрапив у структури фан-клубу «Шахтаря» понад 15 років тому. Там він зарекомендував себе з найгіршого боку (розвів корупцію та непотизм), тож дуже швидко пішов із клубу. Від самого початку кризи, пов’язаної з убивством Захарченка, він виглядав на своїй посаді дуже невпевнено, не мав необхідної лідерської харизми. А головне – Сурков від початку ставив на іншого.

Денис Пушилін, голова парламенту «ДНР», якого Сурков призначив на цю посаду в 2015 році замість Пургіна, зарекомендував себе як вірний служака з обережною риторикою. Остання знадобилася для участі у ключовому проекті Суркова – Мінських угодах. Пушилін був головним дипломатом-переговорником «ДНР», демонструючи то гнучкість, то непоступливість – як того вимагали у Москві. Він не має самостійних амбіцій, які були у Захарченка, і є зручною лялькою в руках Росії. Пушилін – мало не останній аргумент Суркова у грі за Україну, тому він буде його основним кандидатом на виборах 11 листопада, про які було оголошено 7 вересня. Проте будуть й інші кандидати, на яких може зробити ставку войовничий клан Дмитра Козака. Результат виборів визначатиме саме боротьба кураторів у Кремлі, а не «воля виборців».

Сам факт синхронного призначення виборів у «ДНР» та «ЛНР» уже назвали спробою зірвати виконання Мінських угод. Про це заявляють як українські діячі (зокрема спецпредставник у Мінську Леонід Кучма), так і європейські та американські політики. Тут варто згадати, що перші вибори у квазідержавних утвореннях відбулися восени 2014 року (синхронно з парламентськими виборами в Україні), у проміжку між «Мінськом-1» та «Мінськом-2». Але якщо зміст перших Мінських угод зводився до припинення вогню після Іловайської трагедії, то другі Мінські угоди, підкріплені комплексом заходів, визначають порядок врегулювання конфлікту на Донбасі. Існує чимало спекуляцій стосовно послідовності виконання пунктів Мінських угод, проте місцеві вибори за українським законодавством на окупованих територіях закріплені в комплексі заходів. Наразі говоримо про інтригу, пов’язану з необхідністю продовження Верховною Радою України дії закону про особливий статус окупованих районів, чинність якого спливає 6 жовтня 2018 року. З огляду на симуляцію політичного процесу, спрямованого на зрив «Мінська-2» («вибори 11 листопада»), українські депутати можуть не проголосувати необхідний статус.

Подібний розвиток подій у Донецьку й Луганську сприймають як загрозу військового звільнення Україною окупованих територій. Вже зараз активно розганяється новина про планований наступ Збройних Сил України за трьома стратегічними напрямками (Докучаєвськ, Горлівка, Алчевськ), який розпочнеться 14 вересня. Для його стримування й попередження на лінію зіткнення відправлені резерви «народної міліції» та важка техніка. Варто додати, що Росія, майже не маскуючись, переганяла на Донбас важку техніку, зокрема танки, починаючи з липня 2018 року, після закінчення Чемпіонату світу з футболу. А 11 вересня починаються наймасштабніші навчання за всю історію Росії – «Схід-2018». Назва й акцент навчань на далекосхідний напрямок не мають збивати з пантелику, адже будуть задіяні підрозділи по всьому периметру російського кордону. Загалом у навчаннях візьмуть участь понад 300 тисяч військових. Говорячи про ескалацію, провоковану Україною, Москва готує свій аргумент для «замирення» на Донбасі, що уможливить російський політичний реванш у Києві в 2019 році.

Підсумовуючи, можна впевнено стверджувати, що від зміни обличчя в «ДНР» нічого не залежить. Хтось може зауважити, що у своїй першій промові в якості «т.в.о.» Денис Пушилін жодного разу не згадав Росію, і це має символічне значення, бо Москва, мовляв, погодилась на повернення окупованих територій до складу України й шукає компромісного політика для цієї справи. Проте не варто поспішати з висновками. Зміна верхівки «ДНР» і проголошення виборів може бути лише черговим замилюванням очей, грою Кремля в демократію, тоді як насправді Москва сповідує інші цінності. Глобальна гра Росії – розпалювання війни в Європі, підрив єдності західних союзників, зокрема й через Україну. Тому від зміни місць доданків сума не змінюється. Росія не буде виконувати «Мінськ», демонстративно дистанціюючись від «ДНР» та «ЛНР», але насправді інспіруючи військову ескалацію. Адже ніщо не переконує краще, ніж сила зброї й загроза чергового «котла» на фронті.

Валерій Кравченко

Share Button

Хто й навіщо вбив Захарченка?

Share Button

Новина про вбивство ватажка донецьких бойовиків Олександра Захарченка підірвала інтернет увечері 31 серпня 2018 року. В Україні звістку сприйняли ледь не як загальнонаціональне свято. Натомість усі російські телеканали вийшли з некрологами і траурними сюжетами про «зухвалий терористичний акт, що забрав життя лідера ДНР». Відкинувши емоції, спробуймо розглянути версії: чому Захарченка вбили, хто це зробив та чому саме зараз?

Версія 1. Захарченка вбила СБУ на замовлення верхівки української держави, аби підняти рейтинг Порошенка перед стартом виборчої кампанії та спровокувати військову ескалацію на фронті.

Ця версія є «номером один» російських ЗМІ. Більше того, вона навіть фігурує в офіційних коментарях речниці МЗС Росії Марії Захарової. Ця ж версія – чи не єдина в самій «ДНР», де шукають і затримують причетних до замаху, закривши кордони «республіки». Зважаючи на те, що Донецьку область України сьогодні очолює штатний офіцер Служби безпеки, а її диверсійна ефективність одного разу вже була доведена ліквідацією Михайла Толстих («Гіві»), у цю версію хотілося б вірити. Але СБУ, на жаль, ще не «Моссад», хоча ніхто не відмовиться, якщо з часом вона перетвориться на ефективну структуру зі знищення ключових осіб, причетних до російської агресії в Україні 2014 року.

Так само не зрозумілі й мотиви. Ясна річ, про «шкільне перемир’я» ніхто не згадує, а Президент України послідовно будує собі імідж яструба, лідера військових, справжнього Головнокомандувача. Чого вартий лише військовий парад на День Незалежності! Однак є великі сумніви, що Київ збирається повертати Донбас військовим шляхом і шукає для цього привід, провокуючи бойовиків через убивство їхнього лідера. Не секрет, що Захарченко був яструбом, візаві Порошенка. Однак він точно не був самостійною фігурою – як не є самостійною фігурою, на думку російських ЗМІ, сам Порошенко. Тож нинішня ескалація – аж ніяк не внутрішньоукраїнська справа, а завуальоване протистояння розвідок Росії та США, які готують велику війну в Україні.

Версія 2. Захарченка ліквідували представники парамілітарних націоналістичних груп (на кшталт «Правого сектора») або представники донецького «руху опору». Версія малоймовірна, зважаючи на значення персони, рівень охорони Захарченка та складність проведення такої операції. Хоча остаточно її відкидати не можна, беручи до уваги професійність «тих, кого там не має бути». На фронті ходять легенди про бійців-розвідників «Правого сектора», які оснащені на рівні передових підрозділів армії США (звідси й «деенерівські» міфи про солдатів НАТО) та регулярно заходять глибоко в тил ворога. Така точкова спецоперація потребує глибокої інфільтрації агентів у структури безпеки «ДНР» та особисту охорону Захарченка. СБУ, звісно, теж могла її провести, однак не допустити витоку інформації на стадії підготовки значно складніше. Щоб її реалізувати, треба було знати похвилинно плани бойовиків (поминки Кобзона в ресторані «Сєпар») та маршрути пересування кортежів містом, що опосередковано свідчить на користь версії «руху опору». Цікаво, що внаслідок вибуху загинув лише Захарченко, а ще 10 осіб отримали поранення, переважно легкі.

Версія 3. Захарченка прибрали свої. Це могли бути як внутрішні розборки за переділ «віджатого» майна та фінансові схеми (чесно кажучи, малоймовірна версія від СБУ), так і операція ФСБ. Цікаво, що російські спецслужби довгий час «кришували» Захарченка, захищаючи його від політичного тиску кремлівського куратора Владислава Суркова, який часто уникав спілкування з одіозним лідером «ДНР», надаючи перевагу «мінському переговорникові» Денису Пушиліну. «МДБ ДНР» де факто була філією ФСБ. Одразу спадають на гадку події листопада 2017 року в Луганську, де очільник спецслужб Леонід Пасічник замінив на посаді лідера «ЛНР» Ігоря Плотницького, який просто зник із політичної сцени. Тоді ходили чутки, що за переворотом в «ЛНР» стояв і Олександр Захарченко – вірний служака російських силовиків. Навіщо російським спецслужбам прибирати свого?

Головним мотивом убивства Захарченка в експертних колах Києва (і це викликало чергову хвилю зрадофілії) вважають намагання Москви зачистити всіх радикалів серед «сепаратистів». Мета цих дій – повернути Донбас на чолі з поміркованими проросійськими лідерами у «лоно» України. Такий план примирення хоче проштовхнути Путін, чекаючи на реакцію та розвиток подій в Україні, де на тлі патерналізму й остаточної зневіри населення або здійсниться реванш проросійських сил Медведчука–Рабіновича–Бойка, або українці радикалізуються проти нинішньої влади і вийдуть на майдани. Будь-який варіант безпрограшний, адже для Москви головне – внутрішня дестабілізація України. Навіщо воювати, коли можна розколоти? Донбас має стати детонатором для руйнування європейської України, проте цей варіант потребує розвороту на 180 градусів від керівництва «ДНР». Наразі тимчасовий очільник «республіки», такий собі пройдоха «перший віце-прем’єр» Дмитро Трапезніков заявив, що курс на повну інтеграцію з Росією буде збережений. Реально дуже важко уявити, як колишні ідейні сепаратисти почнуть масово примирюватися з українською владою. До того ж російська пропаганда продовжує симптоматично розганяти саме війну, а не примирення

Версія 4. Конспірологічна. Захарченко живий. Його тіло ніхто не бачив, про вбивство заявили виключно ЗМІ. Після «справи Бабченка» в таку містифікацію цілком можна повірити. Зрештою, зовсім нескладно покласти ляльку з обличчям Захарченка у труну й урочисто поховати її, влаштувавши театральну виставу. Натомість сам Захарченко невдовзі «спливе» у своєму маєтку в Абхазії чи деінде. Проти цієї версії – методи роботи російських спецслужб. Аби людина остаточно замовкла, її треба прибрати. Але з кожного правила є виключення.

Наостанок – про «Мінські угоди». Після вбивства Захарченка вони виглядають приреченими. Дуже вчасно – якраз перед Генеральною Асамблеєю ООН, де Путін зможе запропонувати свій план врегулювання. Він полюбляє вересень для миротворчих ідей. Ось тільки план Путіна точно не принесе мир в Україну. Москва розпочинає масштабну спецоперацію під електоральний 2019 рік. Наскільки українська влада готова до неї – побачимо вже невдовзі.

Валерій Кравченко

Share Button

Військовослужбовці ЛИТПОЛУКРБРИГ відзначають День Збройних Сил Республіки Польща

Share Button

Протягом двох днів особовий склад командування Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького залучався до заходів з нагоди відзначення Дня Збройних Сил Республіки Польща.

Так учора, 14 серпня, на території штабу багатонаціональної військової частини відбувся урочистий мітинг. Польські військовослужбовці отримали відомчі нагороди, а українські та литовські офіцери привітали їх з нагоди свята. Також, було проведено історичну лекцію, де нагадали, що День Збройних Сил Республіки Польща символічно відзначається у день «Чуда над Віслою» – переломний період під час польсько-більшовицької війни 1920 року, коли польські війська за підтримки армії Української Народної Республіки біля Варшави розгромили наступаючі війська червоних.

Також, цього дня національний персонал Збройних Сил України долучилися до працівників Генерального консульства України в місті Люблін та представників Українського Товариства під час вшанування пам’яті полеглих під час польсько-більшовицької війни польських і українських воїнів на люблінському кладовищі. Учасники поклали квіти та пригадали славні сторінки з історії союзних армій.

А вже сьогодні, 15 серпня, прапороносна група ЛИТПОЛУКРБРИГ очолила проходження урочистим маршем взводів зі складу національних компонентів багатонаціональної бригади під час параду у Варшаві. Водночас, командир частини бригадний генерал Зенон Бжушко, його заступник полковник Володимир Юданов та  начальник штабу підполковник Елігіус Сенуліс взяли участь в офіційній церемонії з нагоди Дня Збройних Сил Республіки Польща в Люблінському гарнізоні.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC07456 DSC07462

Share Button

Польща зацікавилась українською модернізацію Т-72АМТ

Share Button

На випробуваннях нової модернізації танка Т-72АМТ, яка відбулася в понеділок, 13 серпня, на одному з українських полігонів, була присутня польська військова делегація. Про це повідомив Сергій Згурець на своїй сторінці у Facebook.

Зацікавленість польських зброярів до поліпшеної Київським бронетанковим заводом версії Т-72А є цілком очікуємою, на тлі планів Польщі з глибокої модернізації 500 власних танків Т-72. Хоча польські військові використовують в якості основного бойового танка німецький Leopard, у них на зберіганні є близько 900 екземплярів Т-72 та PT-91 (польська версія цієї моделі).

Варто зазначити, що під час випробувань Т-72АМТ були проведені бойові пуски сучасного ПТУР «Комбат». Застосування цієї новітньої зброї істотно покращує бойові можливості старого радянського танка. Адже керована ракета випущена з українського комплексу, розробленого КБ «Луч», здатна уразити ціль на відстані до 5 км, що вдвічі більше, ніж звичайна дальність танкової гармати.

На даний момент точно не ясно, на якому з варіантів модернізації зупиняться наші сусіди. Однак відомо, що Польща сертифікувала та закупила новий український динамічний захист, розроблений БЦКТ «Мікротек» (500 комплектів). Крім того, у 2017 році, в рамках міжнародної оборонної виставки MSPO-2017, було представлено танк PT-17 – спільну розробку “Укроборонпрому” та польської компанії Zakłady Mechaniczne “Bumar-Labedy” SA.

У модернізацію ПТ-17 вкладений істотний український внесок. Зокрема, українськими підприємствами розроблені та встановлені автомат заряджання, новий двигун, трансмісія, модернізоване моторно-трансмісійне відділення танку. Також танк отримав новітню гармату калібру 120-мм, сучасну систему керування вогнем, допоміжну силову установку, систему динамічного захисту, та нову башту.

Defence-ua.com

Share Button

Втриматись над прірвою: майбутнє України

Share Button

Сьогодні експертне українське середовище обговорює безліч питань, пов’язаних зі стратегічним розвитком держави. Не хочеться бути надто песимістичним, але зазначена дискусія свідчить як про зрілість питання, яким ніхто не займався впродовж усього періоду незалежності, так і про близькість кінця. Мрійники з Центральної Ради 100 років тому теж розбудовували віртуальну Україну, тоді як реальність суттєво відрізнялася в гірший бік. Сьогодні можна скільки завгодно фантазувати з однодумцями у Facebook про те, якою має бути держава, але навряд чи вона колись стане такою. Проте чому б не помріяти, приземливши думку на досвід спілкування з людьми в регіонах України?

Перше, що треба з’ясувати, – яку концепцію розвитку держави доречніше обрати: базовану на національній ідентичності чи на мультикультуралізмі? Україна – багатонаціональна держава. Саме тому вона не може базуватися виключно на абсолютній українській етнічній ідентичності. Безумовно, остання має превалювати над культурами меншин – росіян (які часто себе такими не вважають), кримських татар, греків, євреїв, поляків, угорців, румунів тощо. Меншини в Україні, незважаючи на всі спекуляції навколо мовних положень закону «Про освіту», все ж мають значний простір для розвитку та підтримки своєї ідентичності. Водночас українська мова та культура – обов’язкові для вивчення меншинами.

Варто розуміти реальності розвитку культури в радянський період, коли російська мова та російська культура (радянського розливу) штучно насаджувались, а українські міста були русифіковані (значною мірою за рахунок заселення мігрантами з Росії). Українська культура вижила на селі та ще довго асоціювалася з ним. Сьогодні, коли Росія веде гібридну війну, зокрема й через культурну інтеграцію, спекулюючи на утисках російської мови (насправді їх немає – утисків зазнає українська мова в індустріальних русифікованих містах Сходу та Півдня країни), українська етнічна самобутність має стати джерелом згуртованості для вільної української держави. При цьому меншини в Україні мають широкі права та можливості, яких вони були б позбавлені в авторитарній Росії. Це сповна усвідомлюють, скажімо, кримські татари, які, незважаючи на етнічні та релігійні відмінності, пліч-о-пліч з українцями протистоять російській агресії. Таким чином Україна сьогодні – держава етнічних українців, де вільно й у злагоді живуть діти різних народів (обмежений мультикультуралізм).

Інше світоглядне питання – зовнішньополітичні орієнтації населення. Вони різні. Зовнішньополітичні орієнтири, на яких тривалий час спекулювали політики, мають сталий психологічний ефект. Проблема ментального поділу країни на «західняків», що виступають за ЄС, та «східняків», що воліють мати ближчі стосунки з Росією, нікуди не поділася на п’ятий рік війни.

Можна стверджувати, що цей умовний поділ має довгу історію, – принаймні з того часу, коли частина України входила до Австро-Угорської імперії (Галіція), а більша частина належала до Російської імперії. Сьогодні цей поділ визначається економічними інтересами населення та географічним чинником. Природно, що населення західних областей України частіше відвідує ЄС, працюючи там і навчаючись. Тоді як населення східних регіонів значно сильніше прив’язане до Росії, зокрема й завдяки родинним зв’язкам. Відсутність інтенсивної міжрегіональної комунікації протягом 1990–2000-х років лише поглибила цей розподіл. Показовий навіть лозунг двох українських революцій – «Схід і Захід разом», – що передбачає наявність ментально різних регіонів. Політики використали це на свою користь, остаточно «узаконивши» кризу.

Війна 2014 року мала б згуртувати націю, однак цього, за великим рахунком, не сталося. Єднання довкола феномену волонтерства мало тимчасовий ефект. Водночас відсутність прогресу в інтеграції України до ЄС та НАТО поступово підштовхує населення розчаровуватись як у неспроможній владі, так і в самих євроінституціях, які не поспішають бачити Україну серед рівних собі. Водночас Росія починає надолужувати падіння популярності своїх інтеграційних проектів, імітуючи піклування про населення, підживлюючи його сподівання на мир та економічний інтерес. Це стосується, передусім, Східної та Південної України. Наступні вибори в 2019 році продемонструють масштаби успішності такої політики Москви.

На жаль, очікуваних масштабних змін у національній ідентичності українців, спричинених війною, не відбулося. Зміни в національній ідентичності мають базуватися не на відторгненні чужого (російського), а на розвитку свого кращого. Сьогодні превалює ненависть, яка є поганим підґрунтям для побудови ефективної держави. До того ж, частка політично активних людей дуже незначна; більшість із них спілкуються у замкнутому середовищі соціальних мереж. Переважно все залишилося на рівні «до 2014 року» – більшість людей абсолютно байдужі до того, що відбувається в країні, й у разі чого готові до колабораціонізму.

У цьому контексті цікаво оцінити плани вирішення конфлікту на Донбасі – деокупації та реінтеграції територій. Сьогодні розглядають два варіанти розвитку подій: політичний (із залученням миротворців ООН) та військовий (силове звільнення).

Якщо говорити про ефективне вирішення конфлікту, то міжнародна тимчасова адміністрація є кращим інструментом політичного врегулювання. Це великий проект міжнародної допомоги, розрахований на десятиліття. По-перше, це сприятиме відновленню довіри до українських інституцій серед населення окупований територій (до нейтральних медіаторів довіра більша). По-друге, лише МТА забезпечить адекватне відновлення й розвиток зруйнованих війною територій. По-третє, питання правосуддя та відповідальності ефективніше передати третій стороні. Є ще багато інших аргументів, проте механізм МТА потребує включення до Комплексу заходів Мінських угод. А це, своєю чергою, вимагає політичної волі всіх учасників Нормандського формату. Його застосування практично неможливе без співучасті агресора – Росії, тому реалізація Комплексу на нинішньому етапі малоймовірна.

Визволення Донбасу військовими методами матиме переважно позитивний ефект для згуртування нації й зміцнення національної єдності. Проте існує ризик масштабної реакції Москви – аж до військової інтервенції на всьому відрізку спільного кордону. Тоді національна єдність знадобиться лише для партизанської війни.

Що ж слід робити в ситуації, коли Україна впевнено рухається до вирішальної битви за своє існування як суверенна й незалежна держава? Про політиків не будемо – саме вони й привели Україну на край прірви. Що сьогодні може бути реально корисним, то це розробка в короткий термін національної системи вимірювання стійкості з урахуванням регіональних відмінностей та ментальних драйверів, але використовуючи єдину систему індикаторів оцінювання. На основі динаміки результатів такого дослідження, яке слід оновлювати як мінімум щороку на рівні громад та регіональної влади, треба коригувати державну політику, імплементувати цільові проекти, спрямовані на регіональний розвиток та розвиток стійкості.

У нас є серйозні козирі. Волонтерство – унікальний феномен мобілізації населення в умовах екзистенційної загрози. Шкода, що масовий характер воно мало лише на хвилі протистояння російській агресії в 2014-2015 роках. Коли війна остаточно стала позиційною, окопною, низької інтенсивності, масштаби волонтерства суттєво зменшились. Українське волонтерство виходить з українського громадянського суспільства, яке зародилося й частково розвинулося за часів президенства Віктора Ющенка. Загалом українці мають глибокі ментальні установки взаємної допомоги в найскрутніші моменти історії. Безумовно, це може позитивно вплинути на формування стійкості держави в умовах дестабілізаційної та підривної гібридної діяльності РФ.

Надію дає робота й реальні реформи, коли змінюється якість людей, їхнє ставлення до відповідальності та виконання професійних обов’язків. На жаль, темпи цих реформ недостатні, тоді як Росія намагається активно впливати на внутрішній розвиток України з метою реваншу. 2019-й електоральний рік точно буде не простим.

Валерій Кравченко

Share Button

На Львівщині розпочались збори та тренування з підрозділами бригади територіальної оборони

Share Button

Протягом майже тижня, викликані з резерву фахівці опановуватимуть основи військової справи, навчатимуться протидіяти диверсійним підрозділам, та пройдуть залагодження з окремих особистостей у міцний військовий колектив.

-Подібні збори та тренування пройдуть в усіх районах Львівської області, – наголосив військовий комісар Львівського обласного військового комісаріату полковник Олександр Тіщенко. – А на завершення ми плануємо провести і загальне тренування всіх підрозділів територіальної оборони нашої області.

За словами офіцера, жоден з викликаних з резерву фахівців досі, за різних обставин, не був призваний чи мобілізований до лав Збройних Сил України. всі ці люди знаходились у резерві. Та тепер настав час провести підготовку і з ними. Адже, за умов широкомасштабного вторгнення силових структур Російської Федерації, саме на цих людей буде покладена відповідальна місія оборони важливих об’єктів життєзабезпечення та структурних комунікацій Львівщини. Тому графік, і наповнення тренувань був складений ретельно і відповідно до поставлених перед підрозділом завдань. Мінімум часу виділено на проведення стройового вишкілу. Максимально всі бійці будуть займатись в полі вдосконалюючи уміння в стрільбі, організації інженерних споруд, ведення контр диверсійних та розвідувальних заходів.  Роль активного ворога відіграють бійці реальних підрозділів з різноманітних силових структур України. власне вони також будуть виступати і інструкторами з різноманітних видів підготовки – від водіння сучасних зразків техніки, до знищення ворожих терористичних груп, та допиту полонених.

Окрема увага при організації зборів була приділення питанню соціального захисту громадян.

-Всі викликані на збори резервісти користуються повним державним соціальним пакетом, – продовжив військовий комісар Львівського обласного військового комісаріату полковник Олександр Тіщенко. – На весь час тренувань за ними зберігається їх заробітна платня за основним місцем роботи, а також виплачується грошове утримання від Міністерства оборони України. На час проведення тренувань, весь особовий склад територіальної оборони користується правами і пільгами, як військовослужбовці Збройних Сил. Це стосується і медичного і соціального страхування.

Високо оцінив рівень і підготовку проведення зборів також голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка.

-Мені приємно те, що на повістки зреагували всі сто відсотків наших земляків, -зазначив він. – Більш того, до військових комісаріатів прийшли і люди, які не викликались. Вони просто побачили, що їх друзів, та сусідів викликають воєнкоми, і вирішили самі заявити про себе. Це показник патріотизму і свідомості людей, що в будь-який час готові стати на захист Батьківщини. І розуміння того, що у відповідь на дії країни-агресора, і на лінії зіткнення і в тилу, громадяни стануть на захист своєї свободи.

Також, не останню роль в якісному наборі людей зіграло і відношення підприємців, до потреб комісаріату. Всі вони без проблем відпустили своїх працівників на збори.

-В своєму, так би мовити мирному житті, я керівник відділу постачання, – поділився Павло Кардаш. – Та зараз я командир відділення. Мій директор, коли побачив повістку, відразу відпустив мене сюди. В нашому колективі взагалі вважається, що кожен чоловік має вміти захищати свій дім. І соромно нам сидіти по домівках, коли кожного дня наші земляки потерпають на фронті від ворожих обстрілів. Сподіваюсь, що ворог отримає розуміння того, що навіть застосувавши велику силу він нічого не досягне. Бо і на передових лініях і в тилу його зустріне рішучий опір.

По завершенню зборів, всі бійці «територіали» повернуться до своєї мирної праці. Та разом з тим вони вже будуть єдиним сформованим підрозділом, який за першим наказом стане до лав Збройних Сил України.

Тарас Грень

на-6 на-9

Share Button

ЛИТПОЛУКРБРИГ прощається з офіцерами з Литви та проводить Парад Медалей

Share Button

Сьогодні, 2 серпня 2018 року, на території штабу Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького відбулася урочиста церемонія прощання з литовськими офіцерами, які проходили службу на посадах в командуванні багатонаціональної частини, з нагоди їх ротації.

На початку заходу особовий склад командування вишикувався на парадній площі, а прапороносна група винесла Бойовий Прапорт ЛИТПОЛУКРБРИГ. Після цього підполковник Даріуш Чекай доповів командиру бригадному генералу Зенонові Бжушко про статус готовності штабу розпочати церемонію.

Звертаючись до гостей та підлеглих, бригадний генерал Зенон Бжушко підкреслив важливість єдності трьох націй у форматі багатонаціональної бригади. Потім він нагадав, що литовські та українські офіцери були призначені до командування ЛИТПОЛУКРБРИГ на трирічній основі у 2015 році. Отже, 2018 рік – це час ротації. Цього літа триває заміна литовських офіцерів, а восени відбудеться ротація особового складу українського національного персоналу.

Варто зазначити, що Литва коплектує посади п’яти штабних офіцерів для служби в командуванні ЛИТПОЛУКРБРИГ та національний компонент Уланський батальйон імені Великої княгині Біруте. У свою чергу, Україна делегає до управління 18 штабних офіцерів та приданий 1-ший десантно-штурмовий батальйон зі складу 80 окремої десантно-штурмової бригади.

Окрім вищезгаданої церемонії, цього дня відбувся парад медалей Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького. Під час цієї події литовські, польські та українські військовослужбовці у зв’язку із закінченням служби в командуванні багатонаціональної бригади цього року отримали «Хрес за службу в ЛИТПОЛУКРБРИГ». А заступник командира полковник Володимир Юданов відзначив, що нагороджений особовий склад гідно виконав свій обов’язок та заслужено отримав відзнаку за відданість своїм країнам, професіоналізм та дисципліни.

Варто зазначити, що командування міжнародної військової частини встановило медаль під назвою «Хрес за службу в ЛИТПОЛУКРБРИГ» на початку 2018 року. Це відзнака, якою нагороджують  військовослужбовців Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького після завершення служби в ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC07231 DSC07326

Share Button

Заступник міністра національної оборони Республіки Польща Марек Лапіньскі відвідав ЛИТПОЛУКРБРИГ

Share Button

Сьогодні, 17 липня 2018 року, заступник міністра національної оборони Республіки Польща Марек Лапіньскі з робочим візитом відвідав командування Литовсько-Польсько-Українська бригада імені Великого гетьмана Костянтина Острозького.

Командир бригади бригадний генерал Зенон Бжушко, його заступник полковник Володимир Юданов та начальник штабу підполковник Елігіус Сенуліс доповіли високоповажному гостю про стан справ у підпорядкованому підрозділі. Вони ознайомили заступника міністра з історією створення, організаційно штатною структурою і перспективами розвитку ЛИТПОЛУКРБРИГ. Також, не оминули й аспектів функціонування багатонаціональної військової частини в мирний час, і за умов повного розгортання.

Під час візиту пан Марек Лапіньскі залишив запис у книзі високоповажних гостей ЛИТПОЛУКРБРИГ, а також від імені усього особового складу командування бригади з рук командира отримав цінний сувенір, що символізує єдність трьох народів.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC07133 DSC07150

Share Button