п’ятниця, 20 Травень, 2022
pluken
Головна / polukr (сторінка 10)

polukr

Українські та литовські офіцери привітали польських колег з Днем Незалежності Польщі

Share Button

У командуванні Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького відбулися урочисті заходи з нагоди 100-річчя відновлення Незалежності Республіки Польща, що офіційно відзначатиметься 11 листопада.

Урочистості розпочалися із святкового шикування під командуванням командира бригади полковника Дмитра Братішка. Командир звернувся до особового складу та привітав всіх поляків зі святом.

«Маршал Юзеф Пілсудський сказав, що незалежність не дається назавжди, вона не лише цінна, але й виборюється дуже дорогою ціною. Ця точка зору застосовується до будь-якої країни чи народу. Ми, українці, сьогодні як ніхто розуміємо глибину цих слів та зичимо нашим партнерам ніколи не знати, що таке бойові дії на території твоєї Батьківщини,» наголосив полковник Дмитро Братішко.

Від імені вищого політичного і військового керівництва Польщі особовий склад привітав начальник штабу полковник Міхал Малиска. Він вручив кращим польським військовослужбовцям відомчі медалі та відзнаки.

Після завершення урочистого шикування литовські, польські та українські військовослужбовці прослухали лекцію про історію Польщі.

«Важливо, що ми занурилися в атмосферу величного минулого і згадали, як польський народ відновив свою незалежність. Це урок, який нас вчить, що наша єдність – єдність сусідніх держав – робить нас сильнішими,» підсумував полковника Міхал Малиска.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC09894 DSC09933

Share Button

Командир ЛИТПОЛУКРБРИГ провів робочу зустріч з командирами підрозділів національного компоненту ЗС Республіки Польща

Share Button

Учора, 6 листопада 2018 року, на території штабу Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького відбулася робоча зустріч командування ЛИТПОЛУКРБРИГ та командирів підрозділів національного компоненту Збройних Сил Республіки Польща.

Зокрема, польські офіцери – представники 5 механізованого, 16 інженерного, 21 логістичного батальйонів, 14 самохідно-артилерійського та 21 дивізіону протиповітряної оборони, а також розвідувальної роти, взводу РХБЗ прибули до багатонаціональної військової частини аби ознайомитися з планами підготовки на 2018 та 2019 роки.

На початку заходу командир ЛИТПОЛУКБРИГ полковник Дмитро Братішко та начальник штабу полковник Міхал Малиска привітали гостей й наголосили на важливості синхронізації навчань і тренувань командування та афілійованих підрозділів у новому навчальному році.

«Ми злагодимо наші зусилля та створимо умови для підтримання опеційних спроможностей нашої бригади – командування і національних компонентів. Дуже корисно зустрічатися і обговорювати спільні заходи та шляхи поліпшення комунікації між нами і підготовки військових трьох країн. Впевнений, що це сприяє зміцненню дружби, взаємопорозуміння та взаємосумісності між литовськими, польськими та українськими військовослужбовцями,» додав полковник Дмитро Братішко.

А начальник секції S7(тренування) майор Костас Петровас детально зорієнтував про основні заходи бойової підготовки та запропонував семінари, курси, командно-штабні тренування, що потребують участі національних компонентів країн-учасниць ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Також, під час зустрічі учасники заходу представили презентації про свої підрозділи та їх завдання. Не оминули розповісти і про озброєння і військової техніки, що знаходиться на озброєнні підрозділів зі складу національного компоненту Збройних Сил Республіки Польща.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Share Button

Якою буде нова Європа: антисистемні рухи проти популістів

Share Button

Меркель іде з посади лідера ХДС і не балотуватиметься на наступних виборах у 2021 році. У час «трампів» та «макронів» вона трималася найдовше серед політиків старої формації. Європа і світ вже ніколи не будуть такими, як були. Змінюється сама сутність політики – епоха старих ідеологічних партій, партійної відданості та дисципліни минає. На авансцену виходять політичні сили, базовані на агресивному мейнстрімі, технологіях Фейсбуку та харизмі лідерів «покоління Х». Вже завтра Європу чекає наступ антисистемних та популістських партій.

Антисистемні сили і популістські рухи – не новина для Європи. Вперше вони з’явилися в 1980-х роках на тлі анти/альтерглобалізаційних рухів та екологічних виступів як своєрідна еволюція пацифістської субкультури хіпі. Однією із перших антисистемних сил була німецька «Партія Зелених» (сьогодні вона знову набирає популярності разом із проросійською «Альтернативою для Німеччини»), яка, втім, швидко зайняла лівоцентристську нішу. Популярність таких рухів зростала пропорційно зі зменшенням впливу традиційних ідеологічних партій. Сучасний світ інформаційних технологій, помножений на досягнення ліберальних західних цінностей, не сприяв консерваторам – на політичну авансцену виходили нові лідери без традиційних партійних комплексів. Проте достатнього впливу вони все ж не мали.

Та все змінилося в 2017 році. Першими окреслили нову тенденцію президентські вибори у Франції та парламентські вибори в Чехії. Вони продемонстрували зростання антипопулістських (насправді – таких самих популістських) платформ, що грають не на ідеологічному полі, а на потребах громадян. На цьому зробили собі електоральний капітал «нові обличчя» – Еммануель Макрон та Андрей Бабіш. Зокрема у Франції Макрон зі своєю антисистемною платформою отримав впевнену перемогу над популістським ультраправим «Національним фронтом» Марін Ле Пен.

Проте популісти можуть активно співпрацювати з антисистемними партіями. Це вперше довели парламентські вибори в Австрії 2017 року, де ультраправа «Австрійська партія свободи» Х-К. Штрахе ледь не здобула перемогу над правоцентристською «Австрійською народною партією» С. Курца, яка використовувала антисистемний електоральний порядок денний. До кабінету міністрів новоствореної коаліції консерваторів і правих популістів увійшли п’ять представників політичної сили Х-К. Штрахе.

За «австрійським» сценарієм відбулися вибори в Італії навесні 2018 року, що завершились впевненою перемогою антисистемного «Руху п’яти зірок» Луїджі Ді Майо, який набрав близько 31% голосів. Друге місце посіла ультраправа «Ліга Півночі» (19%). До парламенту також пройшли правоцентристи з «Вперед, Італія» Сільвіо Берлусконі (13,5%) та націоналісти з «Братів Італії» (4,2%). Альянс правих сил із «Рухом п’яти зірок», який був юридично оформлений коаліційною угодою в травні 2018 року, забезпечив Італії правління євроскептиків під головуванням компромісної кандидатури юриста Джузеппе Конте. Базові цінності нової італійської коаліції – послаблення впливу Брюсселя та антимігрантське законодавство, покликане зменшити рівень безробіття в країні.

Що ж це за нові політичні течії? В чому секрет їхньої популярності? На чому набирають вагу антисистемні партії та партії популістів? Уніфіковуючи електоральні зміни, що відбуваються на просторах від Греції до Швеції й від Португалії до Чехії, можна з великою вірогідністю стверджувати, що антисистемні партії:

  • активно використовують у політичних програмах найбільш чутливі економічні драйвери;
  • не мають яскравого ідеологічного забарвлення, відтак апелюють до широкого електорального поля;
  • ставлять прагматичні цілі, яких можна досягнути в довгостроковій перспективі (до 5-7 років);
  • «розбивають» чинні шаблони поведінки політикуму, використовуючи принцип «ціль виправдовує засоби»;
  • ретранслюють прості й зрозумілі сигнали;
  • обережно критикують досягнення ліберального світу і глобалізації;
  • ведуть пропаганду обережного євроскептицизму – критика політики ЄС з метою її зміни;
  • є партіями лідерського типу, з акцентом на «нові обличчя».

Водночас їхні конкуренти – партії-популісти:

  • використовують у своїх політичних програмах будь-які економічні драйвери (передусім безробіття);
  • діють у чітко визначеному електоральному полі, яке на полюсах перетинається (ультраправі та ультраліві аудиторії однаково вимагають радикалізму);
  • ставлять відверто нездійсненні цілі;
  • відрізняються шовіністичною та радикальною риторикою;
  • ретранслюють прості й зрозумілі сигнали, що мають ідеологічне, часто нетолерантне, забарвлення;
  • відверто критикують досягнення ліберального світу та глобалізації;
  • яскраво виражені євроскептики, готові до радикальних дій (аж до виходу з ЄС);
  • є партіями лідерського типу, з акцентом на «нові обличчя».

Політика та ідеологія і антисистемних, і популістських партій відповідають зовнішньополітичним цілям та підходам реваншистської Росії. Мета російської гібридної війни в Європі – розмити ліберальні цінності та досягнення, протиставити їм сучасну реінкарнацію концепції «Європи націй» Шарля де Голля. Це не просто прискорює дезінтеграційні тенденції в ЄС і популяризує національні рухи, а й сприяє послабленню трансатлантичних зв’язків. Для США наявність колективної «Західної Європи», що поділяє з Вашингтоном спільні цілі та розуміє засоби їх досягнення, є засадничим принципом реалізації спільної політики у сфері економіки та безпеки і значно спрощує комунікацію з європейськими союзниками (навіть незважаючи на «любов» Дональда Трампа до національних суверенітетів). Адже наявність одного «координаційного штабу» Європи у Брюсселі, який говорить від імені ЄС, дає змогу американській адміністрації лише точково корелювати спільну політику в Парижі, Берліні та Лондоні. Вже невдовзі США доведеться окремо домовлятися з кожним європейським актором – від Варшави та Праги до Мадрида і Рима, – самодостатність яких зміцниться, а самооцінка підвищиться внаслідок наступу євроскептицизму.

Ерозія традиційного політичного ладу Європи зумовлює «крихкість» всього політичного ландшафту. Хворобою популізму вражені як заможні країни, так і (особливо!) найбідніші – держави Північного Середземномор’я, що потерпають від напливу мігрантів. При цьому боротьба з мігрантами, «які забирають робочі місця у громадян», є, скоріше, драйвером конфлікту, виправданням багаторічної інертності та соціальної залежності місцевого населення. На цій риториці (а також на імітації захисної реакції проти «атак брюсельської бюрократії») заробляють собі електорат антисистемні партії та популістські рухи, вплив яких дедалі зростатиме.

Валерiй Кравченко

Share Button

Миротворці ООН на Донбасі: проблеми та виклики

Share Button

«Голубі каски ООН» можуть принести на Донбас мир, проте сьогодні вірогідність їх залучення виглядає примарно. Занадто багато непопулярних рішень треба затвердити, проблем подолати сторонам конфлікту – росіянам та українцям. Компроміс справа складна, й тоді коли Україна готова шукати подібний компроміс, вбачаючи в миротворцях як гарантію реінтеграції окупованих територій, так й певний безпековий запобіжник від подальшої інтервенції, що загрожує розчленуванням держави, Росія навпаки шукає шляхи використання миротворчого механізму з метою просування власного порядку денного. Останній спрямований на подальшу дестабілізацію регіону, та, в довгостроковій перспективі, на геополітичний реванш та остаточного закріплення України та інших країн регіону в свої сфері впливу.

Миротворці повинні бути введені на окуповані території у відповідності до Мінська-2, єдиної безпекової угоди, яка існує сьогодні та, на папері, спрямована на деескалацію. Мінська тристороння контактна група на сьогодні провела 97 раундів безцільних переговорів. Обмежений успіх переговорників – обмін заручниками. Проте політична та безпекова підгрупи працюють абсолютно безрезультатно. Водночас, на глибоке суб’єктивне переконання автора, ігнорування участі донецьких та луганських переселенців тристоронній контактній групі компрометує українську делегацію в Мінську, дозволяє Москві проштовхувати легітимність Донецька та Луганська, створювати та поширювати ілюзію громадянської війни в Україні. Це має обмежений, проте стійкий вплив на західних союзників України, зокрема Німеччину та Францію – держав-медіаторів в Нормандському форматі.

Спробуємо розглянути увесь спектр проблем, які стоять на заваді запрошенню миротворців ООН в Україну, не концентруючись на необхідних процедурах в Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки (це технічне питання), але розглянувши ширшу світоглядну картину.

Проблема 1. «Вибори» в «ДНР» та «ЛНР» 11 листопада відверто руйнують сутність Мінська-2, проте ніхто (й навіть українська сторона!) не хоче відмовлятись від нього, визнаючи це. Справа навіть не в конкретних «виборах», а в успішному імітуванні політичного процесу в «республіках», який Москва видає за самостійний. Захід готовий лише в чергове визнати нелегітимність очільників російських проксі-республік, не більше.

Але треба більше – треба руйнувати згубний Мінськ-2 та рухатись далі до нової угоди, де буде прямо записано про необхідність участі миротворців в врегулюванні. Базування миротворців на відверто імпотентній угоді, яку Росія від підписання й не збиралась імплементувати, розуміючи її як дипломатичний маневр, не вважаючи себе стороною угоди, не призведе до позитивного ефекту від їх введення.

Проблема 2. Вибори в Україні – політизація питання реінтеграції, боротьба підходів політичних сил. «Донбас» є за потенціалом найбільш контраверсійним електоральним індикативом, разом з традиційними темами НАТО та ЄС. Вірогідно, питання напрацювання державного підходу до реінтеграції, на жаль, буде замороженим до кінця осені 2019 р., періоду формування коаліції після парламентських виборів. Крім того, вибори – час та можливість для активного втручання Росії, чому додатково сприяє ситуація з отриманням Томосу, автокефалії української церкви. Росія може піти ва-банк, розв’язавши гібридну релігійну війну в Україні. Все це відвертає увагу від тематики миротворців.

Проблема 3. Позиція Росії, яка послідовно тисне на Україну та Захід, змушуючи Київ вести діалог з «сепаратистськими» Луганськом та Донецьком. Це робиться з метою визнання громадянської війни в нашій державі, яке знімає відповідальність за події з Москви. Виключно за цих умов Кремль погодиться говорити про миротворців. Але лише військових та поліцейських, жодної цивільної адміністрації, що поставить під питання владу російських маріонеток та прибуткові схеми.

Проблема 4. Ставлення Заходу. З одного боку, є безкомпромісна позиція стосовно причетності Росії до подій в Україні. Є повне розуміння в НАТО та ЄС, що війна розв’язана за участі та підтримки РФ, а вже колишній заступник голови місії СММ ОБСЄ Александр Хуг навіть вірить, що її можна закінчити за одну годину. Тобто ця війна не має під собою жодного іншого базису (етнічного, релігійного), окрім бажання Росії дестабілізувати Україну. Але крім розуміння та глибокого занепокоєння, від Заходу час від часу лунають заклики до України поступитись своїми принципами на користь компромісу з Росією. Ці заклики підживлюються агресивною поведінкою Москви та її ядерним шантажем. Особливо коли подібну риторику «мучеників, що потраплять до раю», підживлює сам президент Росії Володимир Путін.

Проблема 5. Склад місії та розміщення тренувальних баз. Росія готує своїх агентів до участі в миротворчих контингентах – білорусів та казахів. Й коли останні виглядають достатньо нейтрально (хоча Казахстан є країною-членом ОДКБ, проте це зможе паритетно уможливити участь, наприклад, Туреччини – країни-члена НАТО – в миротворчій місії), то білоруси є гібридною армією Росії (з огляду на особливість відносин та союзний статус двох держав). У випадку створення миротвочого хабу, табору для підготовки на території України, легально заведені на територію України білоруські військові можуть виконати функцію «зелених чоловічків» у захопленні нових областей та міст. Досить ймовірним виглядає сценарій локальної дестабілізації, наприклад в Одесі, для замирення якої, на виконання директиви російського парламенту, заведені офіційно в Україну білоруські миротворці будуть відрядженні для врегулювання та порятунку «російськомовних православних». Не дарма в 2014-2015 р. на багатьох вантажівках росіян в Ростовській області зустрічались написи «МС» (миротворчі сили) – сценарій відпрацьовувався. Подібна російська миротворчість сумновідома.

Це, звичайно, не повний виклад проблем. Гроші, мандат та інші технічні моменти можуть стати на заваді миротворчій місії. За найскромнішими підрахунками, утримання контингенту з 15 000 військових обійдеться в 3 млрд. доларів на рік. Тоді як є ще поліцейська та цивільна компонента (остання буде більш затратною). Проте сьогодні говорити про подібні деталі можна виключно у футурологічному контексті. Немає головного – стратегічного компромісу, Росія не відвела свої війська з Донбасу, й навіть відмовляється визнавати їх своїми. Доки не буде виконана умова припинення вогню на лінії зіткнення, жоден миротворець ООН не ступить на українську землю. Гаряча війна продовжується, а прихильність до виконання імпотентних Мінських угод, віддаляє нас від досягнення компромісу. Миротворці могли б принести мир на Донбас, проте Росія хоче лише війни для України.

Валерий Кравченко

Share Button

Переможний Томос на тлі «зради» в Ічні

Share Button

Ми живемо в дивній країні, де люди приречені на постійне моральне піднесення й не менш постійне матеріальне зубожіння. Причому незалежно від того, хто при владі та яких морально-ціннісних поглядів і зовнішньополітичних орієнтирів він дотримується.

Якщо поглянути на карту наших перемог за останні чотири роки – все дуже позитивно. В 2015-му Україна розпрощалася зі спадком СРСР, провівши декомунізацію; наступного року Джамала привезла перемогу з Євробачення, заспівавши про депортацію кримських татар; у 2017-му українці отримали такий бажаний «безвіз»; нарешті цього року – релігійну свободу у вигляді Томосу (цікаво, скільки людей ще шість місяців тому знали значення цього слова?). Кожен рік – нові перемоги для посилення морального духу нації. Що цікаво – всі вони акцентовано спрямовані проти Росії та її імперського реваншизму. Таке враження, що «збурити» північного сусіда, а потім спостерігати, як «підгорає» в «експертів» на російському телебаченні, стало ледь не національною забавою українців. Однак це ілюзія, асиметрична відповідь. Оскільки росіяни завдають нам прямої матеріальної шкоди війною на Донбасі, анексією Криму, вбивствами наших вояків та підривами складів боєприпасів, а ми їм – ні. Про санкції не будемо…

Звісно, Україні потрібні позитивні символи, що піднесуть наш бойовий дух. Але що з економікою? Україна офіційно стала найбіднішою країною Європи з найвищими темпами еміграції (завдяки безвізу?). У всьому винні війна та Росія? Чи олігархи? Багаті продовжують багатіти, бідні – біднішати. Такими «досягненнями» не повернути Донбас і Крим. Хто винен у подорожчанні пального, яке потягне за собою зростання цін на продукти? Українці стануть біднішими якраз напередодні виборів. Листопад – час нового «майдану»? Чи перекриє Томос і закон про мову (його ухвалення у другому читанні заплановане до кінця року) весь матеріальний негатив і порожні кишені українців?

До речі, про Томос. Справа ця потрібна, але чи на часі саме зараз? Звичайно, можна скільки завгодно говорити про історичність події, як довго ми до неї йшли і чекали… Але чи не переоцінюємо ми значення Церкви в житті сучасного українця? Наскільки сильно релігія впливає на державу? Надворі ХХІ століття, а ми говоримо категоріями середньовіччя. Часом виникає враження, що якийсь політтехнолог Петра Порошенка просто передивився серіал «Тюдори», влаштувавши для українського Генріха VIII свою церковну реформацію. Скільки насправді віруючих людей живе в Україні, готових мобілізуватися за релігійну ідею? Віру подають в одному «флаконі» з мовою та армією. Друге – ідентичність нації, третє – її захист та спроможність. Проте перше сьогодні – ще один привід Москві спекулювати на українцях. Перетворити Україну на Північну Ірландію складно, але можливо. Особливо коли маніпулюєш незаможними малоосвіченими людьми – а дуже скоро у нас залишаться лише такі. Трудова міграція, передусім інтелектуальна, продовжується й вимиває найкращих.

І Росія вже почала провокувати релігійну ворожнечу, розпалювати релігійну війну. Якщо не вдалося роздмухати громадянський конфлікт на Донбасі через інертність та патерналізм місцевих мешканців – Москва знайде інший спойлер. При цьому ставка знову зроблена на Південь та Схід, де віра офіційно узурпована російською церквою. Ось тільки йдеться про приходи і території, а не про людей. Яка реальна кількість віруючих в Україні? В українському сегменті Фейсбуку за останній тиждень набув популярності мем «атеїст Київського патріархату». Насправді абсолютна більшість населення східних та південних регіонів України – робітники заводів, шахт, кваліфіковані наймані працівники – люди не релігійні. Тож із мобілізацією навколо ідеї російської церкви Росія гарантовано зазнає такого самого фіаско, як і з мобілізацією навколо ідеї «русского мира». Єдиний шанс Москви – влаштувати гібридну інтервенцію. Знайшли ж «шахтарі» у своїх шахтах танки… Ось і кагебісти в рясах раптово вийдуть і поведуть на Київ чорнявих вірян Асланів і Тамірів. Тут потрібна пильність і кропітка робота спецслужб – гібридна війна продовжується.

Але не лише гібридна. Триває й звичайна війна, про що свідчать підриви на складах в Ічні. У ніч на 9 жовтня 2018 року Росія здійснила черговий акт залякування України. Які арсенали зброї наступні? На жаль, нашу владу нічому не навчили подібні трагедії 2017 року в Балаклеї та Калинівці, а до цього у Сватово в 2015-му. Винні не були знайдені, покарали звичайних стрілочників. Жоден генерал із Генштабу не сів за ґрати, хоч мав би. Україна не може дозволити собі настільки безглуздо втрачати військові арсенали під час війни. Скільки ще трагедій має статися, аби почалися реальні зміни в секторі оборони? Ворог буде нахабнішати дедалі більше, бо ми самі його провокуємо своєю безвідповідальністю. І одного дня виявиться, що захищати кордон українцям доведеться голими руками.

Цікавою на цьому тлі виглядає чергова симуляція реформ – Порошенко звільнив з військової служби генерала Полторака, за сумісництвом – Міністра оборони України. Тепер міністерством керує, як цього вимагають радники НАТО, цивільна особа. Що це було? Чи змінить армію така ілюзія цивільного контролю? Кого ми вкотре намагаємось обдурити?

Інша деталь, що також непокоїть, – географія диверсій. Росіяни дедалі ближче підбираються до Києва. Чернігівщина – прикордонний регіон і ключ до столиці України. Його дестабілізація цікавить Москву в першу чергу. Кремль обрав тактику активного втручання в українські справи напередодні виборів, намагаючись розхитати суспільство, підбурити його, зокрема й через релігійне протистояння. Українці мають показати витримку та єдність. Проте це не означає, що винних за вибухи на складах не треба шукати і карати. Диверсії триватимуть і далі, й лише негайні зміни у системі можуть завадити тактиці ворога.

Загострення можна очікувати й на Азові – директиву РНБО про невідкладні заходи із його захисту нещодавно підписав Президент. Варто згадати й про події на окупованих територіях – вибори Пушиліна в «ДНР» і Пасічника в «ЛНР», заплановані на 11 листопада. І все це – під акомпанемент перекидання російської летальної зброї, яке фіксують спостерігачі ОБСЄ. Москва посилюється й готується до військової конфронтації. Це її передвиборчий «подарунок» усім партіям війни в Україні, передусім Порошенку. Це час для «армії» з передвиборчої агітації нинішнього Президента. На що здатні «джавеліни» та сили ООС? У разі ж значних втрат цей «подарунок» переадресовується на осінь усім партіям миру (зокрема Новінського, Мураєва та інших). Недарма вони підбирали такі назви для своїх політичних сил («За (русский) мир», «Наші» – точно від «Крим наш»).

У будь-якому разі в 2019 році нудно в Україні не буде. Тож давайте сьогодні радіти Томосу, святкувати Покрову і лаяти безвідповідальних чиновників. Завтра на нас чекають більш відповідальні справи.

Валерій Кравченко

Share Button

Як військова база на Азовському Морі може вплинути на російського гопника

Share Button

Так, в Азовському морі Росія зараз намагається тиснути на Україну. Коли вони «інспектують» цивільні судна, то затримують їх на кілька десятків годин, блокуючи навігацію. Фактично, приносячи збитки власникам суден. В результаті, компаніям не вигідно працювати з українськими портами – порти втрачають виторг. Таким чином Росія намагається примусити Україну сідати за стіл переговорів, ставлячи перед собою певні завдання. Наприклад, щоб ми забули про Крим, можливо, дозволити Росії пробити сухопутний кордон до Криму, відновили постачання води…

Нещодавно Державний департамент Сполучених Штатів зробив коротку заяву, що Росія перешкоджає цивільній міжнародній навігації в Керченській протоці та Азовському морі. Відповідь Росії була відповіддю боягуза. Буквально цитую відповідь російського посольства у США: «Ми нікого не затримуємо, це просто інспектування цивільних суден військовими суднами, відповідно до міжнародного права… ми на це маємо право…». А якби Росія поводила себе, як у 2014 році, вона б не звертала уваги на будь-які заяви, а просто затримувала кораблі та казала: «Це наше море, наша протока». Втім, вони бояться так робити, бо знають, що це є порушення міжнародного морського права, і можна отримати великі додаткові проблеми.

Також вони знають, що в міжнародному праві Крим залишився українським. А Керченська протока є вільною для використання будь-якою країною, особливо, Україною. Нагадаю, що досі існує угода між Україною та Росією про використання Азовського моря. В ній написано, що Керченська протока та Азовське море є внутрішніми водами, і використовуються Росією та Україною за взаємною згодою та взаємними переговорами з будь-яких проблемних питань. До речі, ще треба проаналізувати, треба нам цю угоду продовжувати чи ні. Бо нерідко Росія в міжнародних судах відповідає, що Азовське море та Керченська протока, на їхню думку, не підлягають міжнародному морському праву, бо є суб’єктом двосторонньої угоди.

На мою думку, Україна надто довго реагувала на події, протягом літа треба було працювати швидше. Втім, видно, що зараз у нас є чітка концепція дій. Продовження судових справ в міжнародних судах з міжнародного-морського права, нові позови. Паралельно – створення своїх військово-морських сил на Азовському морі. До 2014 року Азовське море було, фактично, демілітаризоване. Зараз це питання вирішується. Уряд повідомив, що до кінця року на Азовському морі буде створена Військово-морська база ВМС Збройних сил України. І це дуже добре, бо Росія не зможе діяти вже так нахабно. Насправді, головне у Військово-морській базі – це створити систему управління та забезпечення базування сил та засобів. Тобто, це може бути корабельний склад, морська піхота, берегова оборона, морська авіація та інші сили та засоби, які забезпечують діяльність ВМС. З цього погляду, створити Військово-морську базу до кінця року можливо (а потім на її основі нарощувати сили). Потрібно мати певну ділянку, навіть цивільного порту, щоб забезпечити базування кораблів. Наскільки відомо, там нині знаходяться два катери «Гюрза-М», вони є невеликими, думаю, не буде проблем їх розмістити. До речі, ці катери ідеально підходять під Азовське море і можуть спокійно протистояти росіянам, в яких там подібні катери, але набагато старіші (деяким по сорок років). Також потрібно створити систему командування, зв’язку та управління. Вже оголошено, що буде створена ще одна бригада морської піхоти. Оскільки акваторія Азовського моря є невеликою, можна використовувати ракетні системи залпового вогню або артилерію сухопутних військ для підсилення берегової оборони ВМС.

Я би пропонував також здійснювати конвоювання цивільних суден, які рухаються з портів Бердянськ, Маріуполь до Керченської протоки й далі до Чорного моря. Адже військові кораблі України, так само як російські, мають право не тільки робити інспекцію, але й супроводжувати цивільні судна, зокрема, через Керченську протоку. Звісно, росіяни будуть нас провокувати, можуть створювати небезпечні ситуації. Наприклад, наша «Гюрза-М» супроводжує цивільні судна, і росіяни починають рухатися, максимально наближатися до цивільних суден, порушувати правила навігації, намагатися стукнути бортом «Гюрзу». Навіть казати: «Далі підете, будемо стріляти…» Але я б не звертав на це уваги. За всіма канонами міжнародного морського права, Керченська протока – вільна для проходу. Росія не має права її блокувати, і вони це знають. Тож і поводяться зараз як «гопніки» – намагаються налякати якимись «кастетами», але насправді, не можуть нічого зробити. Думаю, що росіяни чітко розуміють, якщо натиснуть на гачок, відкрито вистрелять і нанесуть шкоду українському військовому кораблю – це буде відкритий акт агресії. І Україна зможе діяти абсолютно адекватно. Хочу уточнити деталь, яку не всі розуміють, а саме: військовий корабель з прапором держави – це є територія держави, командир корабля її представник. Якщо на військовий корабель здійснюється атака, це те саме, що дивізія противника перейшла кордон і почала рухатися на чужій території. Тож, вважаю, вони не посміють цього зробити. Якщо почнуть стріляти – це крах їхньої зовнішньої політики, нові санкції та проблеми. Україні треба демонструвати свою присутність і своє право в Азовському морі. А права ми там маємо абсолютно такі ж, що росіяни. Вони кажуть, що військові кораблі мають право робити інспекцію: «Бо якісь цивільні судна можуть мати потенційну загрозу національній безпеці Росії…». Ми те саме можемо казати, і те саме можемо робити.

Михайло Самусь, defence-ua.com

Share Button

Почалася активна фаза навчання «Кленова арка – 2018»

Share Button

Сьогодні, 8 жовтня, після тижня теоретичного періоду, учасники навчання «Кленової арки – 2018» приступили до практичної фази – симуляції виконання операції з підтримання миру і безпеки у вигаданій країні.

Протягом наступних кількох днів, литовський батальйон уланів, польський танковий, український десантно-штурмовий та об’єднаний грузинсько-чорногорський батальйони під загальним командуванням ЛИТПОЛУКРБРИГ і підтримкою канадських наставників долатимуть виклики місії в сценарній Латгалії. Ця країна зазнала гібридної агресії від сусдньої Торріке.

Представники збройних сил Турції та Румунії для виконання навчальних завдань інтегровані в штаб Багатонаціональної бригади.
Отож, відповідно до сценарію, сили спреціальних операції Торріке під прикриттям, найманці приватних компаній Торріке та місцеві кримінальні групи спричинили кризу та нестабільність в Латгалії.

Отримавши мандат ООН у складі міжнародних сил, ЛИТПОЛУКРБРИГ взяла під контроль визначений район, а батальйони приступили до виконання операції з підтримання миру і безпеки в цьому регіоні.

«Без прив’язки до будь-якої реальної країни чи ситуації, сценарій навчання об’єднав багато сучасних викликів миру та безпеці у світі. Тому, кожен батальйон покликаний забезпечити врегулювати ситуацію на визначеній території, виконуючи дії у якості підрозділу ЛИТПОЛУКРБРИГ. Сценарій занурює учасників в складні ситуації, коли застосування сили і зброї обмежені мандатом ООН. Канадські наставники, зі свого боку, допомагають тим хто навчається опанувати планування та опеційні процедури. Вони також скеровують ввідні, спонукаючи учасників реагувати процедурно, чи виконувати певні дії. Підсумовуючи, учасники із усіх восьми країн повинні об’єднати зусилля і працювати як одна команда щоб досягути успіху,» зазначив полковник Дмитро Братішко, командир ЛИТПОЛУКРБРИГ та співкерівник навчання «Кленова арка – 2018».

Нагадаємо, Маневри «Кленова арка» — це щорічне 11-денне командно-штабне навчання, в якому традиційно беруть участь військовослужбовці Литви, Польщі та України. Але формат навчання цього року дещо розширено — воно охоплює понад 300 учасників з 8 країн: Канади, Литви, Польщі, України, Грузії, Чорногорії, Румунії та Туреччини. Македонію представляють спостерігачі.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Share Button

Військовослужбовці ЛИТПОЛУКРБРИГ та 80 окремої десантно-штурмової бригади розпочинають участь в навчанні «Кленова арка – 2018» в Литві

Share Button

Двотижневе багатонаціональне військове навчання «Кленова арка – 2018», за участі командування ЛИТПОЛУКРБРИГ, штабу багальйону  80 окремої десантно-штурмової бригади та штабів інших національних компонентів з Литви і Польщі за наставництвом канадських інструкторів, розпочалося сьогодні, 2 жовтня, у навчальному центрі поблизу Неменчине, Литовська Республіка.

Маневри «Кленова арка» – це щорічне 11-денне командно-штабне навчання, в якому традиційно беруть участь військовослужбовці Литви, Польщі та України, за підтримки канадських наставників. Але формат навчання 2018 році дещо розширено – воно охоплює понад 300 учасників з восьми країн: Канади, Литви, Польщі, України, Грузії, Чорногорії, Румунії та Туреччини. Македонію представляють спостерігачі.

За словами командира Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького полковника Дмитра Братішка, «Кленова арка – 2018» – це основний  захід бойової підготовки багатонаціональної військової частини цього року.

“Навчання перевірить рівень підготовленості особового складу, злагодженість з штабами приданих батальйонів та завершить навчальний цикл 2018 року. ЛИТПОЛУКРБРИГ як вищий штаб буде здійснювати командування над маневровими батальйонами з Литви, Польщі та України, а також матиме можливість поділитися досвідом з цьогорічними учасниками з Грузії та Чорногорії. Ми фокусуємося на успішному виконанні навчальних завдань, та, як мовить девіз ЛИТПОЛУКРБРИГ – “Ми об’єднані заради миру”, додав полковник Дмитро Братішко.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC09066 DSC09072

Share Button

Генеральна Асамблея марної надії

Share Button

25-26 вересня 2018 р. президент України перебував в Нью-Йорку, де відсвяткував день народження та взяв участь в 73-й Генеральній Асамблеї ООН. Дуже ймовірно, зважаючи на низькі електоральні рейтинги діючого президента, це була його остання участь в урочистому заході у якості діючого президента України. Відповідно, це був останній шанс успішно донести українські меседжі зовнішній аудиторії та, тим самим, спробувати трохи зміцнити власні передвиборчі позиції за рахунок вдалої зовнішньополітичної акції. Але дуже схоже, що жодних конкретних домовленостей чи обіцянок допомоги Петро Порошенко чи його дипломати не привезли. Самі декларації.

Україні продовжують посилено співчувати у всьому демократичному світі, проте втягуватись у відкрите протистояння не поспішає ніхто. Президент Польщі Анджей Дуда навіть згадав про Будапештський меморандум та «за так» віддану українську зброю. Уроки невиконання міжнародних зобов’язань, здається, ніхто не вчить. Передусім це стосується Франції та Німеччини – наших посередників по Нормандському формату, які впали в сплячку інертності, спускаючи ситуацію на гальмах. Адже Росія, як й раніше, демонструє абсолютну непоступливість та відверто глузує з подібної миротворчої активності європейців. Й лише прем’єр-міністр Великобританії Тереза Мей, на черговій хвилі ескалації «інциденту в Солсбері», не втомлюється викривати гібридну війну Путіна в Європі (чому б Україні не запросити Великобританію приєднатись до Нормандського формату?). Ось тільки лише її зусиль не досить.

Як завжди, промова президента України рясніла яскравими епітетами, порівняннями та дипломатичними деклараціями. Здається, це стиль спічрайтерів Банкової, який розділяє й сам президент. Ось тільки, за тонами красивої «води», доповідям президента дуже часто бракує ясності, конкретики та прагматизму. Наведемо приклади з промови президента на Генеральній Асамблеї.

Перша частина доповіді була присвячена залякуванню світу близькістю війни у разі бездіяльності країн-учасниць. Були згадані гібридні загрози, які додались до традиційних, що погіршують безпековий клімат в Європі. Все добре, але дуже багато країн світу, віддалених від України, погано розуміють сутність гібридних загроз, часто прирівнюючи їх лише до кібер-атак. Україна зрозуміло не пояснила які саме загрози ми вважаємо гібридними та до чого вони можуть призвести, й хто є джерелом цих загроз. Звичайно, це не справа одного виступу на ГенАсамблеї – тут мали заздалегідь працювати українські дипломати, організовуючи презентації та конференції на зазначену тематику. На жаль, систематичної роботи за цим вектором не було – ми скоріше акцентували увагу на злочинах Росії в Україні, яка виступає жертвою, тоді як мали привертати увагу світової спільноти до глобальних наслідків поведінки Москви. Адже Україна не «пуп землі» (хоч це й важко уявити багатьом українськими політикам), а лише драйвер для створення хаосу, руйнування демократичного ладу в світі.

Про злочини Росії також було достатньо й доречно. Проте фраза про екологічні катастрофи в Криму та на Донбасі прозвучала в контексті, та не знайшла підтвердження фактами (хоча в іншій частині докладу – про права людини в Криму, фактів достатньо, навіть з прізвищами).  Теза про 1,5 млн. ВПО в Україні також звучить двозначно, зважаючи на відсутність на 5 рік війни стратегії, законів та допомоги цим людям. Фактично, інтеграція є їх особистою справою та боротьбою, часто нерівною (тут згадується «запилений» законопроект про право голосу ВПО на місцевих виборах).

Нарешті, Порошенко називає події в Україні війною, але у нас немає війни де-юре. Немає ані військового положення, продовжуються дипломатичні відносини, через кордон їздять поїзди та автобуси, а Росія лишається другим найбільшим торгівельним партнером України. Звичайно, це все можна обґрунтувати та виправдати. Проте для зовнішнього світу важлива перцепція – сприйняття. Й на перший погляд, без глибинного знання контексту, це якась дивна війна, дуже дивна. Тому нам й не вірять, особливо коли росіяни переконливо продовжують називати нас друзями та братами на міжнародних форумах. Вірять лише стурбовані сусіди, які знають або передбачають наслідки.

«Україна захищає Вільний світ»! Сильна фраза, але ми живемо за часів зростання популізму. Спитайте в європейських столицях про сприйняття цінностей Вільного світу. Однозначної відповіді Ви не знайдете, а українці настільки ж чужі європейцям, як й іммігранти з Близького Сходу. Й з кожною наступною хвилею мігрантської кризи це сприйняття лише посилюватиметься. То кого ми насправді захищаємо, як не себе?

Намагання присоромити Захід за умиротворення агресора є рішучим кроком, який Порошенко використав й у Посланні президента до Парламенту («заглянути в душу, чи куди там ще, Путіну»). В Нью-Йорку він був більш дипломатичним, згадавши про фантомну «безпечну бухту». На думку президента України, рецептом лікування системи є підвищення відповідальності за порушення міжнародних норм та правил. Адже без них Путін легко переступає через все нові «червоні лінії». «Після Криму йде Азовське море…» Варто було б додати для ясності, що після Азовського настане черга Чорного моря. Україна пропонує посилити роль Генеральної Асамблеї у сфері міжнародного миру та безпеки. Однак чи погодяться інші постійні члени Ради Безпеки (передусім КНР та США) добровільно позбавитись права вето на користь ефективності роботи організації?

Говорячи про миротворчу місію на Донбасі президент розмито натякнув на меню побажань Києва – «потужний мандат та широке коло відповідальності». Але відкрито Україна продовжує не говорити про формат такої місії – міжнародну тимчасову адміністрацію. Чомусь (й це дивно), ця тема залишається табу для українських дипломатів та проговорюється виключно на експертному рівні. Якщо тут присутній мотив не нашкодити – добре. Проте коли за нас про МТА починає говорити Курт Волкер, а ми й далі не конкретизуємо своє бачення деокупації та реінтеграції, це наштовхує на негарні думки. Настав час чітко заявити про нашу позицію світу, інакше за нас це зроблять у Кремлі.

Петро Порошенко вкотре (можлива й тут провина спічрайтерів) допустив істотний дисбаланс у бік Криму, описуючи становище з правами людей (в тому числі меншин) та різні гуманітарні аспекти. Окуповані райони Донбасу потерпають не менше, проте Україна послідовно комплексує доносити реальний стан справ в Донецьку та Луганську. Так, Крим офіційно анексований Росією, а за долю «ДНР» та «ЛНР» вони не хочуть нести відповідальність. Але це їх рівні злочини, й ми маємо наголошувати на цьому! Інакше сторонній спостерігач буде вважати, що доля українського громадянина в Донецьку легша за долю українця в Сімферополі (а це зовсім не так).

Про економічні досягнення президент сказав детально, демонструючи цифри зростання економіки. Натомість про реформи однією строчкою – вони є, й ми їх впроваджуємо. Хоча саме за повільну імплементацію реформ найбільше дорікають західні партнери – жодних виправдань. Й ще одна теза, яку Порошенко залишив наостанок – про вшанування пам’яті жертв Голодомору. Цікаво, що Порошенко загадав про Голодомор у контексті порядку денного ООН щодо боротьби з голодом та недоїданням по всьому світу. Справа колишнього президента Віктора Ющенка продовжується, проте риторика змінилась. Україна з трибуни ООН не вимагає визнання Голодомору геноцидом українського народу, а лише просить вшанувати трагедію прийняттям декларації. А провина за штучний голод в Україні тепер покладається на «сталінський режим», а не на Радянський Союз чи Росію (як часто трактувалось раніше).

Загальне враження від виступу президента на Генеральній Асамблеї невтішне. Як й реакція на нього – співчуття як максимум. В голову закрадається сумнів, який з часом переходить у переконання – Україна для західного світу є кісткою в горлі. Як було б чудово заплющити очі та  не помічати подій на Сході та Півдні України. Адже Росія поводить себе як респектабельна сила в міжнародній політиці, так ніби нічого й не відбулось. Москва просто забирає своє, заміщує «нічийний» простір своєю сферою впливу. На жаль для багатьох лібералів на Заході, доведеться розплющити очі й почути Україну, Польщу, Литву, Грузію, країни Скандинавії. Лише б для нас таке прозріння не настало занадто пізно. Для нинішнього українського президента – це точно!

Валерий Кравченко

Share Button

Третю річницю відзначає Литовсько-Польсько-Українська бригада імені Великого гетьмана Костянтина Острозького

Share Button

21 вересня 2018 року, на Литовській площі у Любліні в урочистій обстановці відбулося відзначення третьої річниці від дня створення Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького та представлення нового командира полковника Дмитра Братішка.

Офіційну церемонію з нагоди Дня Багатонаціональної бригади та зміни командного складу частини очолили начальник Генерального штабу ЗС Республіки Польща генерал-лейтенант Ярослав Міка, начальник Головного управління оборонного та мобілізаційного планування — заступник начальника Генерального штабу ЗС України генерал-лейтенант Олександр Локота та директор Департаменту міжнародної співпраці та операцій Міноборони Литовської Республіки пан Кароліс Алекса.

З теплими словами начальник Генерального штабу ЗС Республіки Польща генерал-лейтенант Ярослав Міка звернувся до бригадного генерала Зенона Бжушко та привітав його з успішним створенням гнучкого і здатного до виконання завдань за призначенням командування.

Начальник Головного управління оборонного та мобілізаційного планування — заступник начальника Генерального штабу ЗС України генерал-лейтенант Олександр Локота та директор Департаменту міжнародної співпраці та операцій Міноборони Литовської Республіки пан Кароліс Алекса підтвердили, що багатонаціональний штаб успішно злагодився з національними компонентами трьох країн і здійснював управління ними під час різних навчальних заходів.

DSC08346

«Ми взяли на себе складне завдання, і за дуже короткий час створили продуктивну команду однодумців, що відповідає викликам сьогодення», – заявив бригадний генерал Зенон Бжушко, і продовжив: «Дякую усьому особовому складу від мого заступника полковника Володимира Юданова та начальника штабу підполковника Елігіуса Сенуліса, до військовослужбовців за контрактом та цивільних працівників. Ми продовжимо спілкуватися та співпрацювати у майбутньому, адже ми «об’єднані заради миру.»

Також, високопосадовці з Польщі, Литви та України звернулися до новопризначеного командира ЛИТПОЛУКРБРИГ полковника Дмитра Братішка, наголошуючи на важливості підтримання високого рівня готовності та продовження розвитку бригади.

DSC08801

«Як новий командир Багатонаціональної бригиади, я маю амбітні плани щодо збереження того, що було досягнуто до сьогодні, та як надалі «нарощувати м’язи» ЛИТПОЛУКРБРИГ. Заходи бойової підготовки, такі як серії начань «Репід Трайдент» та «Кленова арка», дозволяють нам краще підготуватися до запланованих курсів з підготовки штабів батальйонів в Україні в майбутньому, а також сприяти зміцненню регіональної безпеки у Східній Європі завдяки тісному військовому співробітництву, поглибленню зв’язків та обміну досвідом,» зазначив полковник Дмитро Братішко.
Варто також відзначити, що полковник Дмитро Братішко став третім командиром багатонаціональної бригади та першим українським офіцером – командиром в історії ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Share Button