15 квітня. Люблін, Польща – Литовські, польські та українські військовослужбовці, а також цивільні працівники управління Литовсько-Польсько-Української бригади LITPOLUKRBRIG пройшли підготовку з надання першої медичної допомоги.

Медичні інструктори Збройних сил Республіки Польщі протягом теоретичного і практичного етапів розповіли та продемоструквали порядок надання допомоги та проведення реанімаційних дій.

«Військовослужбовці повинні знати та вміти швидко і адекватно реагувати в ситуаціях, коли чуже життя під загрозою», додав майор медичної служби Андрій Бродський, вииконувач обов’язків начальника медичної секції управління Литовсько-Польсько-Української бригади.

Олександр ГАЙН

Вівторок, 12 квітня. ЛЮБЛІН, Польща – Під час багатонаціонального навчання «Anakonda-16» у червні цього року Литовсько-Польсько-Українська бригада розгорне бригадний операційний командний пункт в навчальному центрі Нова Деба і прийме визначені підрозділи у своє підпорядкування.

Таку роль багатонаціональної бригади визначено під час Заключної плануючої конференції з координації, що відбулася минулого тижня у Варшаві.

Як зазначив майор Адам Паньчик, начальники секції S-3, участь в «Anakonda-16» підвищить злагодженість і взаємосумісність Литовсько-Польсько-Української бригади з підрозділами збройних сил інших держав.
«Anakonda-16» відкриває можливість для нас налагодити взаємодію із представниками збройних сил 24 країн-учасниць. Участь в навчанні – це наша інвестиція в підвищення професійної майстерності, зміцнення довіри і взаємопорозуміння між військовослужбовцями-учасниками», – зазначив заступник начальника штабу LITPOLUKRBRIG підполковник Міхал Малишка.

Важливо нагадати, що в навчанні «Anakonda-16» візьмуть участь військовослужбовці із 24 країн-учасниць. Зокрема, з Албанії, Болгарії, Канади, Хорватії, Чехії, Естонії, Фінляндії, Грузії, Німеччини, Угорщини, Косово, Латвії, Литви, Македонії, Польщі, Румунії, Словаччини, Словенії, Іспанії, Швеції, Туреччини, Великої Британії та Сполучених Штатів Америки. Водночас, етапи навчання «Anakonda-16» відбуватимуться одночасно на усіх військових полігонах Республіки Польща.

Олександр ГАЙН

Цього тижня на одну «гарячу» точку на мапі світу стало більше. «Заморожений» протягом останніх 22 років (після карабаського перемир’я в травні 1994 року) конфлікт між Вірменією та Азербайджаном стосовно Нагірного Карабаху спалахнув з новою силою. Цікаво, що ескалація сталася за відсутності в Баку та Єревані президентів двох республік – Ільхама Алієва та Сержа Саркісяна, які брали участь у ядерному саміті в США.

Бої з застосуванням реактивної артилерії, танків і авіації відбуваються на всьому 200-кілометровому фронті від Мартакерта на півночі до Гадрута на півдні. Південний напрям особливо важливий, адже примикає до кордону з Іраном (декілька мін навіть прилетіли на іранську територію, не спричинивши, щоправда, значних руйнувань). Це надає конфліктові «поважнішого» – регіонального – статусу.

Не можна говорити, що карабаський конфлікт був повністю замороженим – на кшталт придністровського. Збройні сили Вірменії та Азербайджану досить часто відкривали вогонь зі стрілецької зброї, час від часу проявляли активність диверсійні групи. Натомість на дипломатичному рівні Мінська група ОБСЄ від 1994 року безуспішно намагається врегулювати це питання. На внутрішньополітичному рівні (зокрема в Азербайджані) непохитність позиції в дискурсі щодо приналежності Нагірного Карабаху (особливо враховуючи «гарячий» кавказький темперамент) часто ставала запорукою перемоги партії на виборах.

Тим не менше, Нагірний Карабах – це, вочевидь, не просто питання двосторонніх відносин між державами Південного Кавказу. «Вуха» Росії та її геополітичних інтересів проглядаються в нинішній ескалації досить чітко – навіть на тлі миротворчих заяв Путіна «негайно припинити вогонь» (Україна вже знає справжню ціну слів російського президента), а також переговорів російського міністра оборони Шойгу з Баку та Єреваном. Підготовка конфлікту тривала поступово. Спочатку Росія спробувала збільшити градус напруги у вірменському суспільстві через «енергетичний майдан» влітку 2015 року. Після цього надала Вірменії кредит на 200 млн доларів на закупівлю російського озброєння для переоснащення армії. Цікаво, що за останні три роки Росія продала Азербайджану зброї на суму 5 млрд доларів (Баку навіть надсилав до Москви дипломатичну ноту наприкінці лютого 2016 року, коментуючи, що списки озброєння для Вірменії й Азербайджану дублюються). Підкріплює загальну тенденцію й активізація російського наукового співтовариства, яке спочатку актуалізувало тематику приналежності та розвитку Нагірного Карабаху (особливо в контексті російсько-турецьких відносин), а потім однозначно підтримало Вірменію.

Не виникає сумніву, що після розморожування карабаського конфлікту будуть й інші дії Росії, спрямовані на ескалацію заморожених конфліктів у Грузії та в Молдові. Просто і в Придністров’ї, і в Південній Осетії та Абхазії провідна роль Росії як сторони конфлікту проглядається набагато більш очевидно. Натомість у Нагірному Карабаху Москва може загрібати жар чужими руками.

Не можна однозначно стверджувати, що ескалація конфлікту в Нагірному Карабаху потрібна Росії в якості інструмента впливу в російсько-турецькій кризі. Тим більше не варто говорити, що за ширмою конфлікту відбувається «проксі-війна» між Росією та Туреччиною. Безумовно, Баку є беззаперечним «клієнтом» Анкари, й Президент Туреччини Ердоган у перші години конфлікту однозначно підтримав Азербайджан. Саме турецькі військові тренують азербайджанську армію, саме Анкара надає найбільшу військово-технічну допомогу Баку. Проте росіяни не шукають прямого виходу для своїх військових до кордонів Туреччини, щоб почати відкриті бойові дії, як говорять деякі військові експерти. Звичайно, ескалацію воєнних дій вкупі з неготовністю вірменської армії та бажанням «допомогти» Москва намагатиметься використати для збільшення своєї військової присутності. Проте немає впевненості, що Росія насправді хоче воювати з кимось на кшталт Туреччини чи Азербайджану, коли є глобальний супротивник – США. Саме на Вашингтон і розрахована нинішня вистава. Головне завдання Путіна – «примус» до переговорів з ним на рівних, тобто прорив міжнародної ізоляції, що полегшить визнання анексованого Криму й посилить загарбницькі апетити Москви. А також допоможе в досягненні економічних цілей, які Росія не змогла реалізувати в Сирії.

Йдеться, передусім, про ціни на нафту. Згортання російської присутності в Сирії частково пояснюється тим, що, незважаючи на російське втручання, ні Саудівська Аравія, ні Іран не знизили обсяги видобутку нафти, а ціна на неї так і не зросла. Військова ж ескалація в регіоні, де проходять міжконтинентальні трубопроводи Баку–Джейхан і залізниця Баку–Карс, може серйозно вплинути на розклад місцевих політичних сил. Також «гарячий» регіональний конфлікт ставить під питання вихід Туркменістану на західні енергетичні ринки через неможливість будівництва Транскаспійського трубопроводу. Вочевидь, Кремль рішуче налаштований на ліквідацію південного газового коридору, що сприятиме безальтернативності «Північного потоку-2».

Що ж до геополітики, то новим елементом, який збільшує вагу цього регіону та його значення для Москви, є різке зростання ролі Ірану на тлі ослаблення Туреччини у зв’язку зі зміною глобального розкладу сил. Ще одним новим явищем регіональної політики є становлення курдської держави у ще не узаконених, але дедалі ширших межах – від Сирії до Іраку. Таким чином «миротворча місія» російських військ у Карабаху, якщо вона раптом реалізується, кардинально змінить весь політичний пейзаж регіону.

Росія продовжує дестабілізувати ситуацію в світі. Після Криму, Донбасу та Сирії настала черга Карабаху. Поки НАТО укріплює північний фланг, Москва активно розхитує південний. Війна, яка не потрібна ані Єревану (російських військових тут відверто не люблять, сприймають їх як «неуникне зло»), ані Баку (північний фланг карабаського фронту надасть російським «миротворцям» доступ до газопроводу Баку–Джейхан – основи влади і благополуччя клану Алієвих), задовольняє виключно відомі амбіції господаря Кремля. Хто зупинить агресора?

Валерий Кравченко

L. Danyliuk, Instytut Prawa Narodowego Uniwersytetu Przykarpackiego im. Wasyla Stefanyka (m. Iwano-Frankiwsk, Ukraina), doktorantka trzeciego roku studiów

Dyscyplina prawna myśliwskich terenów użytkowych zgodnie z prawodawstwem Ukrainy i Polski

W artykule autorka poddaje analizie pojęcie „myśliwskie tereny użytkowe“, rozpatrując jego normatywne i doktrynalne definicje. „Myśliwskie tereny użytkowe“ proponuje rozumieć jako „działki ziemskiej powierzchni” (parcele rolne, leśne razem z obiektami wodnymi, znajdującymi się na ich terenie), które są środowiskiem przebywania myśliwskich bogactw naturalnych i wykorzystywane są do prowadzenia gospodarstwa myśliwskiego.

Myśliwskie tereny użytkowe, jako obiekty prawa ekologicznego, charakteryzują się wszystkimi cechami, które są właściwe dla obiektów przyrodniczych, ale jednocześnie nie tworzą samodzielnego obiektu przyrodniczego jak ziemia, lasy czy woda. Odzwierciedlają tylko funkcjonalne właściwości obiektów przyrodniczych, które można rozpatrywać jako zespół wzajemnie powiązanych części, znajdujących się w zasięgu pewnego obszaru.

Poddając analizie ukraińskie i polskie prawodawstwo, dotyczące prawnej dyscypliny myśliwskich bogactw naturalnych, autorka wydzieliła wspólne i odmienne momenty w procesie jego regulowania. Istotnym dla ukraińskiego prawodawstwa jest utrwalenie (na przykładzie prawodawstwa Polski): 1) spisu obiektów, które nie mogą wchodzić w skład myśliwskich terenów użytkowych; 2) trybu wydzielenia i oddania do użytku myśliwskiego terenu użytkowego, który znajduje się na terenie kilku jednostek administracyjno-terytorialnych; 3) mechanizmu obliczania rozmiaru i podziału czynszu dzierżawnego za korzystanie z myśliwskich terenów użytkowych.

Słowa kluczowe: myśliwskie tereny użytkowe, obszary myśliwskie, gospodarstwo myśliwskie, korzystanie z myśliwskich terenów użytkowych, trybu oddania do użytku myśliwskich terenów użytkowych.

Постановка проблеми. Мисливські угіддя є центральним поняттям в тематиці ведення мисливського господарства. Площа наданих в користування мисливських угідь в Україні становить 46 млн. га. Із них організаціям УТМР надано – 29,5 млн. га або 64,3%, підприємствам Держлісагентства надано – 4,8 млн. га або 10,5%, а користувачам іншої форми власності – 11,2 млн. га або 24,4% [1]. Площа мисливських угідь Івано-Франківської області становить 989,0 тис. га. Веденням мисливського господарства в області займаються 36 користувачів, з них 15 лісогосподарських підприємств Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства на площі 407,7 тис. га (41 % всіх угідь області), 8 організацій обласної ради УТМР на площі 446,7 тис. га (45 %), 12 підприємств інших форм власності на площі 134,6 тис. га (14 %) [2, с. 211].

Враховуючи площі мисливських угідь країни та області, аналіз поняття «мисливські угіддя», дослідження його законодавчих і наукових тлумачень, визначення ознак мисливських угідь та їх особливостей як об’єктів екологічного права, проведення характеристики порядку надання у користування мисливських угідь є, поза сумнівом, необхідним. Крім цього, зважаючи на прагнення України до євроінтеграції та спрямування на досягнення європейських стандартів, як ніколи актуальним є і здійснення порівняння законодавства України та Республіки Польща, зокрема, із зазначених питань.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Особливості правового режиму мисливських угідь досліджували такі науковці, як В. С. Шахов [3], Н. Р. Кобецька [4], І. С. Шахрай [5], О. О. Томин [6], В. М. Краєва [7], В. В. Семків [8] та інші.

Мета статті. Метою цієї статті є здійснення порівняльної характеристики законодавства України та Республіки Польща щодо правового режиму мисливських угідь.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» [9] та п. 7 ч. 1 розділу 2 Порядку проведення упорядкування мисливських угідь [10], мисливські угіддя – це ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства.

Згідно з ч. 1 ст. 23 Prawa łowieckiego [11], мисливський округ (оbwód łowiecki) становить цілісну земельну ділянку, замкнуту її межами, не меншу ніж 3 тис. га (в окремих випадках площа може бути зменшена – ч. 2 ст. 23), на території якої є умови для провдення полювання (далі – мисливські угіддя, оскільки, фактично, мова йде саме про них).
Як бачимо, нормативні визначення мисливських угідь у законодавстві України та Республіки Польща по суті є тотожними.
Що стосується підходів науковців, зокрема українських, то можна відзначити наступні визначення мисливських угідь: 1) пропонується вважати мисливськими угіддями віднесені до них у встановленому законом порядку ділянки земної поверхні (території та акваторії), які слугують місцем існування диких звірів і птахів і є об’єктами мисливськогосподарської діяльності людини, спрямованої на добування мисливських тварин [3, с. 10]; 2) мисливські угіддя – це території для здійснення і мисливства, і полювання [6, c. 7]; 3) під закріпленими мисливськими угіддями пропонується розуміти території, які є середовищем проживання мисливських ресурсів, які надані юридичним особам і індивідуальним підприємцям в довгострокове користування, відомості про місце розташування та межі яких відображені в державному мисливськоосподарському реєстрі [7, с. 32]; 4) мисливські угіддя – це окреме природне середовище для перебування мисливських тварин, яке надається певному суб’єкту (користувачу) з конкретною метою – для ведення мисливського господарства [8, с. 186]; 5) мисливські угіддя – це ділянки суші та водного простору (ліси, поля, луки, болота, озера тощо), на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства, в тому числі для добування (відлову, відстрілу) тварин [12, с. 589]; 6) мисливські угіддя – це ділянки земної поверхні (території та акваторії), які є середовищем перебування диких тварин і де можливе їх добування [13, с. 248].

Таким чином, мисливські угіддя – це ділянки земної поверхні (земельні, лісові ділянки разом з водними об’єктами, що знаходяться на них), які є середовищем перебування мисливських природних ресурсів та використовуються для ведення мисливського господарства.

Повертаючись до польського законодавства, слід звернути увагу на ст. 26 Prawa łowieckiego, яка закріплює, що не можуть входити до складу мисливських угідь: 1) національні парки і заповідники, за винятком запасів або їх частини, в районі яких у планах охорони або завданнях збереження не заборонено здійснення полювання; 2) території в межах адміністративних кордонів міст (однак, якщо в цих районах є великі лісові або сільськогосподарські площі, то з них можуть бути створені мисливські угіддя або вони можуть бути включені в інші мисливські угіддя); 3) території зайняті місцевостями не віднесеними до міст (в межах будівель, включаючи житлові будинки та господарські споруди з внутрішніми дворами, площ, вулиць і доріг в межах цієї місцевості); 4) будівлі, споруди та обладнання, ділянки, призначені для соціальних, культурно-релігійних, промислових, комерційних потреб для зберігання, транспортування та інших господарських цілей, об’єкти історичного та спеціального характеру в межах їх огороджень.

Нажаль, в українському законодавстві подібного змісту статті немає, а її наявність внесла б значну роль в розуміння сутності поняття «мисливські угіддя». Натомість, подекуди можна зустріти спроби науковців виділити перелік територій, які не належать до мисливських угідь. Зокрема, як зазначають деякі автори, якщо на певних площах перебувають звірі і птахи, але встановлюється постійна заборона на їх добування, то це виключає ці площі зі складу мисливських угідь. Тому, не вважаються мисливськими угіддями території і акваторії, функціональне призначення яких несумісне з таким видом спеціального використання тваринного світу, як мисливство. До них належать: 1) території населених пунктів (сіл, селищ, міст) і зони навколо них. Забороняється полювання на відстані ближче 200 метрів від будівель населеного пункту та окремо розташованих будівель, де можливе перебування людей; 2) території та об’єкти природно-заповідного фонду України (природні та біосферні заповідники, національні природні і регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, загальнозоологічні та орнітологічні заказники). На означених територіях та в їх охоронних зонах мисливські тварини можуть добуватися лише в порядку, визначеному законодавством, та відповідно до положень про ці території; 3) рекреаційні території (курорти та округи їх санітарної охорони, місця організованого масового відпочинку населення і туризму) [13, с. 248-249; 12, с. 589]. Цієї ж позиції дотримуються В. С. Шахов [3, с. 10], Н. Р. Кобецька [4, с. 100].

Виходячи із вищевказаного, ознаками, які характерні для мисливських угідь, на нашу думку, є: 1) це ділянки земної поверхні (земельні, лісові ділянки разом з водними об’єктами, що знаходяться на них); 2) це середовище перебування мисливських природних ресурсів; 3) використовуються для ведення мисливського господарства.

Що ж до особливостей мисливських угідь як об’єктів екологічного права, то, наприклад, В. С. Шахов вважає, що вони полягають в тому, що мисливські угіддя не представляють собою самостійного природного об’єкта, а відображають лише особливі функціональні властивості природного середовища – бути місцем проживання тварин [3, с. 10].

Натомість інші науковці зазначають, що при наданні мисливських угідь в користування відбувається їх індивідуалізація шляхом встановлення меж ділянки, яка наділена ознаками мисливського угіддя [5, с. 409] та навіть визначають мисливські угіддя як комплексний природний ресурс з поліфункціональним природноресурсовим, екологічним, власне, юридичним призначенням [14, с. 166].

На нашу думку, особливістю мисливських угідь як об’єкта екологічного права є те, що: 1) їм притаманні всі ознаки, що характерні для природних об’єктів, водночас, вони не утворюють самостійного природного об’єкта як земля, ліси, води; 2) вони відображають тільки особливі функціональні властивості природних об’єктів (є середовищем перебування мисливських природних ресурсів), водночас, їх можна розглядати як комплексний природний об’єкт, як сукупність взаємопов’язаних частин природних об’єктів, що знаходяться в межах певної території.

Крім усього зазначеного, в контексті вивчення правового режиму мисливських угідь, надзвичайно важливим є дослідження порядку надання мисливських угідь в користування.

В Україні цей порядок, фактично, прописаний у змісті двох статей Закону України «Про мисливське господарство та полювання».

Так, згідно з ч. 2 ст. 21 Закону України «Про мисливське господарство та полювання», не допускається користування мисливськими тваринами та ведення мисливського господарства без оформлення відповідних документів у встановленому цим Законом порядку. В цей же час, Закон не містить переліку таких документів. Проаналізувавши положення зазначеної статті та ст. 22 даного Закону, можна зробити висновок, що користування мисливськими угіддями здійснюється на основі: 1) рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад, яке приймається за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, погодженого з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, а також власниками або користувачами земельних ділянок (ч. 1 ст. 22 Закону); 2) договору про умови ведення мисливського господарства, який укладається між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, і користувачами мисливських угідь (ч. 3 ст. 21 Закону); 3) договору, який регулює відносини між власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь (ч. 6 ст. 21 Закону).

Щодо Республіки Польща, то її законодавством (зокрема, Prawom łowieckim) передбачено дещо більше статей, які регулюють порядок виділення та надання в користування мисливських угідь. Статею 25 Prawa łowieckiego визначено такі принципи утворення мисливських угідь: 1) оптимального задоволення потреб у сфері охорони, збереження і розвитку вибраних видів тварин; 2) уникнення спільного використання водосховищ; 3) встановлення меж по природних або виразних знаках на цій території. Згідно з ст. 27 Prawa łowieckiego поділ на мисливські угіддя, а також зміна меж цих угідь на території воєводства здійснюється ухвалою сеймика відповідного воєводства після погодження з начальником регіонального управління Державного лісового господарства «Державні ліси» (Państwowego Gospodarstwa Leśnego Lasy Państwowe) і Польським об’єднанням мисливства (Polski Związek Łowiecki), а також відповідною палатою сільського господарства (щоправда для цього абзацу статті з 22.01.2016 року передбачена втрата чинності).

Якщо мисливське угіддя знаходяться на території більше як одного воєводства, то відповідну ухвалу виносить сеймик воєводства в якого площа земель (як ми розуміємо, під мисливськими угіддями) переважна, в погодженні з сеймиком воєводства, землі якого також знаходяться під мисливським угіддям. Поділ на мисливські угіддя земель, що перебувають у віданні військових органів або призначених ними органів, а також зміна меж таких угідь здійснюється за погодженням з цими органами (ч. 2, ч. 3 ст. 27 Prawa łowieckiego).

Відповідно до ст. 28 Prawa łowieckiego, мисливські угіддя надаються в оренду мисливським осередкам (kołom łowieckim) Польського об’єднання мисливства, але із застереженням, визначеним у ч. 1а ст. 28. Крім цього, міністр охорони навколишнього середовища може своїм рішенням, погодженим з Польським об’єднанням мисливства, виключити мисливські угіддя з оренди і передати на час не менше ніж 10 років в управління центрів розведення тварин, в яких, крім полювання, реалізовуються й інші цілі, передбачені пунктами 1-6 ч. 2 ст. 28 (якщо проаналізувати їх, то є очевидним, що вони частково пересікаються із завданнями мисливського господарства України).

Мисливські угіддя надаються в оренду за поданням Польського об’єднання мисливства погодженого з війтом (бургомістром, президентом міста), а також відповідною палатою сільського господарства: 1) лісові мисливські угіддя – начальником регіонального управління Державного лісового господарства «Державні ліси»; 2) польові мисливські угіддя – старостою, який виконує завдання у сфері державного управління; 3) якщо мисливське угіддя знаходяться на території більше як одного повіту – старостою повіту, на території якого знаходиться найбільша частина мисливського угіддя. Якщо мисливські угіддя знаходяться на землях, що перебувають у віданні військових органів або призначених ними органів, то воно може бути орендоване мисливськими осередками за погодженням з цими органами (ч. 1, ч. 2 ст. 29 Prawa łowieckiego).

Керуючись положеннями інших части ст. 29 Prawa łowieckiego, можна відзначити, що мисливські угіддя надаються в оренду на час не менше ніж 10 років. Після закінчення цього періоду дотеперішньому орендареві надається першість в укладенні договору оренди на подальший термін.

В разі поділу мисливських угідь дотеперішньому орендареві або управляючому надається право вибору оренди або управління одним з мисливських угідь, що виникли, з поділу (детальніше умови такого поділу, а також виключення мисливських угідь з оренди регламентуються частинами 4-6 ст. 29 Prawa łowieckiego).

Висновки. Проаналізувавши українське та польське законодавство щодо правового режиму мисливських угідь, можна побачити певні спільні та відмінні моменти у його регулюванні.

Зрозуміло, що частково певні відмінності обґрунтовуються різницею в адміністративно-територіальному устрої України та Республіки Польща. Водночас, для нас це немає бути підставою відмовлятися у запозиченні позитивних положень законодавства Республіки Польща в регулюванні правового режиму мисливських угідь.

Зокрема, Prawо łowieckie містить розділ 5, який присвячений виключно мисливським угіддям, а саме: визначенню їх поняття, закріпленню видів, принципів утворення, переліку об’єктів, які не можуть входити до їх складу, порядку виділення (поділу на мисливські угіддя земель) та надання в користування, вимог до договору оренди та випадків його припинення, механізму обчислення розміру орендної плати та її розподілу.

Тоді як Закон України «Про мисливське господарство та полювання» містить розділ IV, який хоч і присвячений веденню мисливського господарства та користуванню мисливськими угіддями, та все ж залишає без відповіді дуже багато запитань щодо правового режиму останніх.

Спільними моментами у законодавстві обох держав, в частині регулювання правового режиму мисливських угідь, є те, що ним передбачається: 1) переважне право попередніх користувачів на продовження користування мисливськими угіддями; 2) мінімальний строк надання в користування мисливських угідь (не менше як на 15 років в Україні, не менше як на 10 років у Республіці Польща); 3) мінімальна площа мисливських угідь, що надаються в користування (не менша як 3 тис. га, при цьому, за законодавством обох держав, в окремих випадках, така площа може бути зменшена); 4) встановлення вимог до договорів на користування мисливськими угіддями (щоправда, в Україні такий договір має назву «договір про умови ведення мисливського господарства» і вимоги до нього визначені наказом Міністерства лісового господарства України від 12 грудня 1996 року № 153 Про затвердження Типового договору про умови ведення мисливського господарства [15], а в Республіці Польща – це договір оренди, вимоги до якого визначені ч. 1 ст. 29а Prawa łowieckiego).

Суттєвою відмінністю в регулюванні правового режиму мисливських угідь є те, що законодавством Республіки Польща не передбачається ні погодження рішення про надання мисливських угідь в користування з власниками та/або користувачами земельних ділянок, ні укладення договору, який регулює відносини між власниками та/або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь. Доцільним для українського законодавства є закріплення за прикладом законодавства Республіки Польща: 1) переліку об’єктів, які не можуть входити до складу мисливських угідь; 2) порядку виділення та надання в користування мисливського угіддя, яке розташоване на території декількох адміністративно-територіальних одиниць; 3) механізму обчислення розміру та розподілу орендної плати за користування мисливськими угіддями.

Список літератури
1. Офіційний сайт Державного агентства лісових ресурсів України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dklg.kmu.gov.ua/forest/control/uk/publish/article?art_id=118763&cat_id=32882.
2. Івано-Франківська область. Екологічний паспорт регіону : регіон. доп. про стан навколиш. природ. середовища в Івано-Франків. обл. за 2011 р. / Держ. упр. охорони навколиш. природ. середовища в Івано-Франків. обл. – [Б. м. : б. в.], 2011. – 329 с.
3. Шахов В. С. Право пользования охотничьими угодьями : автореф. дис. на соискание научн. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.06 «Колхозное, земельное, водное, лесное, горное право; правовая охрана природы» / В. С. Шахов. – М., 1989. – 24 с.
4. Кобецька Н. Р. Договори у відносинах користування мисливськими угіддями / Н. Р. Кобецька // Право і суспільство. – 2014. – № 1-2. – С. 99-102.
5. Шахрай И. С. Природные ресурсы как объект права аренды / И. С.
Шахрай // Право в современном белорусском обществе : сб. науч. тр. / редкол.:
В. И. Семенков (гл. ред.) [и др.]. – Минск : Право и экономика, 2010. – Вып. 5. – С. 407-417.
6. Томин О. О. Правове регулювання мисливства та полювання в Україні (на матеріалах Карпатського регіону) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право» / О. О. Томин. – К., 2009. – 22 с.
7. Краева В. Н. Правовое регулирование пользования охотничьими ресурсами на закреплённых охотничьих угодьях : дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. «Природоресурсное право; аграрное право; экологическое право» / Василиса Николаевна Краева. – М., 2010. – 263 с.
8. Семків В. В. Договори у сфері використання природних ресурсів: цивільно-правовий аспект : дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Семків Віта Василівна. – Івано-Франківськ, 2013. – 232 с.
9. Про мисливське господарство та полювання : закон України від 22 лютого 2000 року № 1478-ІІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1478-14.
10. Порядок проведення упорядкування мисливських угідь : наказ Державного комітету лісового господарства України від 21 червня 2001 року № 56 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0771-01.
11. Prawo łowieckie : ustava z dnia 13 października 1995 roku [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19951470713.
12. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. – 848 с.
13. Екологічне право України : [підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.] / за ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х. : Право, 2009. – 328 с.
14. Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. Т.4 :
Методологічні засади розвитку екологічного, земельного, аграрного та господарського права / за ред. Ю.С. Шемшученка. – Х. : Право, 2008. – 480 с.
15. Типовий договір про умови ведення мисливського господарства : наказ Міністерства лісового господарства України від 12 грудня 1996 року № 153[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0735-96.

УДК 349.6:639.1.052
Данилюк Л. Р. – аспірантка третього року навчання без відриву від виробництва кафедри цивільного права Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Офіцери Литовсько-Польсько-Української бригади взяли участь в початковій плануючій конференції багатонаціонального навчання “Кленова арка — 2016”, що відбувалася у Львові.

Протягом тижня військовослужбовці Збройних сил Канади, Литовської Республіки, Республіки Польща та України узгоджували питання, пов’язані з проведенням цьогорічного навчання, яке цьогоріч відбудеться на Львівщині.За словами представника ЛИТПОЛУКРБРИГ підполковника Андрія Кіхтана, основні зусилля навчання будуть спрямовані на підготовку командування підрозділів, які входять до складу ЛИТПОЛУКРБРИГ.

— Від якості планування залежить успіх навчання та наша підготовка загалом. Протягом цієї плануючої конференції ми повинні чітко визначитися із тематикою і операційними вимогами щодо навчання, — уточнив офіцер.

Підполковник Андрій Кіхтан також зазначає, що сценарій цьогорічного навчання складається з урахуванням досвіду збройних конфліктів сучасності. А проведення навчань серії «Кленова арка» є важливим етапом у набутті операційних спроможностей Литовсько-Польсько-Української бригади.

Олександр ГАЙН, LITPOLUKRBRIG

В березні 2016 р., за даними СБУ, пасажиропотік через лінію розмежування зріс на 30%. Це значить, що все більше людей їздять в «ДНР» з України, а також в зворотному напрямку, незважаючи на всі ризики, пов’язані з перетином умовної лінії «кордону». Цю лінії постійно обстрілюють, через що час від часу закриваються пункти перетину, зокрема Мар’їнка та Зайцеве. Проте ані прискіпливість українських «прикордонників» (що часто межує з вимаганням хабара), ані екзистенційна загроза життю не спиняє бажання людей потрапити туди, де їм треба.

В Донецьку й справді стало набагато більше людей, аніж це було ще півроку тому. Це можна побачити по кількості освітлених віконець в багатоповерхівках ввечері, а також по вщент забитому громадському транспорту вдень. Цей транспорт, автобуси, тролейбуси та трамваї, як і раніше, ходить по графіку. Збільшилась й кількість автомобілів на шляхах, аж настільки, що в районі «Золотого кільця» знов, як й колись, в часи пік виникають справжні затори. Частково подібне збільшення автомобілістів пояснюється істотним здешевленням бензину. Так А-95 коштує близько 43 рублів (16.5 грн.) за літр. Саме в рублях пишуться всі ціни, адже гривні майже не ходять в обігу.

«ДНР» перенасичений гуманітарною допомогою аж настільки, що в дошкільних закладах та школах (для молодших класів) «молода республіка» передбачила чотирьохразове безкоштовне харчування. Загалом, як заявляють ватажки «ДНР», пріоритетом розвитку «держави» є молодіжна політика, освіта та наука. Окремо підкреслюється, що за часів України ці галузі фінансувались за залишковим принципом, на відміну від «ДНР», яка спрямовує кошти в першу чергу на розвиток свого майбутнього, інвестує в дітей. Звичайно ці заяви є дешевим блефом, проте люди на окупованих територіях радо сприймають подібну соціально-орієнтовану пропаганду.

З приводу пропаганди, її дуже багато й вона всюди. На телебаченні, біг-бордах, на пошті та на ринках в розмовах бабусь. Майже всюди є постать «батька нації» Олександра Захарченко, який готовий піклуватись про кожного, варто лише озвучити свою проблему по телефону гарячої лінії. Не менш гаряче та акцентовано подається інформація з «фронту». Едуард Басурін, спікер міністерства оборони «ДНР», є другою за популярністю фігурою в «республіці». В побуті популярні вирази – «загони карателів», «київська хунта», «окупанти», «нацисти». Всі вони вдень та вночі обстрілюють та затискають в лещатах «молоду республіку». За відсутності українського телерадіомовлення на лінії розмежування та навіть вглиб українській території, пропаганда «ДНР» працює з ЗСУ та «ватниками». Першим розповідають про те, що Київ віддає злочинні накази, відправляє зіпсоване обладнання, вартість якого потім «вішається» на офіцерів (останній приклад – зіпсовані радіостанції, кожна вартістю в 4-5 тис. доларів). Аби не виконувати подібні злочинні вказівки керівництва солдати ЗСУ нібито масово вдаються до пияцтва. Другим, потенційним прибічникам сепаратистів, що проживають в зоні АТО на українській території, постійно навіюється, що Київ зрадив Донбас та його народ, зовсім не піклується про людей та їх потреби. Натомість в «ДНР» побороли олігархію та вже майже побудували соціалізм.

На цьому, зрештою, позитив закінчується. Головним чином, негатив стосується відсутності роботи. Зайнятість на дуже низькому рівні, багато людей просто виживають на гуманітарній допомозі, утискаючись у витратах до мінімуму. Продовольчі ринки на дві третини спорожніли, в одному місці не можливо купити навіть борщовий набір. Ціни на продукти харчування непомірно високі, особливо відносно зарплатні (палка сирокопченої ковбаси коштує 400 р.). «Віджата» мережа колишніх супермаркетів «АТБ» «Республіканський», яка належить дружині Олександра Захарченка, що прославилась продажем гуманітарної допомоги, продовжує стрімко втрачати популярність. На її полицях представлені лише товари місцевого виробництва, а також завезені з Росії. Натомість більшим попитом, незважаючи на високу ціну, користуються українські товари, що широко представлені в супермаркетах «Амстор» та «Обжора». Проте той факт, що українське є синонімом якості, жодним чином не позначається на симпатіях до Києва.

На колишньому рівні залишились лише комунальні тарифи, що загалом втричі дешевші за київські. Середня зарплата по Донецьку в бюджетній сфері (спонсорованій Росією) становить 6-8 тис. рублів (2300 – 3000 грн.). Аби хоч якось стимулювати безробітних людей працювати, мерія Донецька відкрила так звані тимчасові вакансії – часткова зайнятість, робота з сезонного озеленення територій. За таку роботу пропонується зарплатня в 1500 р. на місяць. Місцеві телеканали яскраво змальовують корисність проведення часу на свіжому повітрі, перспективу зайняття спільною працею за для того, аби рідне місто виглядало чудово. Пропаганда «ДНР» виїдає останні мізки, змушуючи думати виключно синхронно з натовпом, підлаштовуватись під тенденцію.

«ДНР» продовжує, спираючись на російські гроші, будувати свою «Північну Корею». Місцеві еліти, які за жодних умов не стали би елітою в Україні, дуже пишаються своєю регіональною «ідентичністю». Це стосується не лише політиків, але й «сміттєвих» письменників, що очолюють «Спілку письменників ДНР», псевдонауковців, що очолюють «Академію наук», зрадників-освітян, що працюють з молоддю, «яка буде відновлювати Донбас» (провідні ВНЗ «ДНР» уклали угоди по нострифікації дипломів з багатьма російськими ВНЗ), та навіть спортсменів. Останні беруть участь, разом зі спортсменами з Абхазії та Південної Осетії, в міжнародних змаганнях в Росії (цікаво, що молоді хокеїсти – академія ХК «Донбас» Бориса Колеснікова, продовжує свою роботу в Дружківці та Донецьку одночасно, що виставляється місцевою пропагандою як досягнення «молодої республіки»). Україна однозначно не повернеться сюди – в це вірить абсолютна більшість мешканців «ДНР». А що про це думають в Києві?

Валерий Кравченко

Компанія «Мотор Січ» пропонує для польської поліції модернізацію, що охоплює ремонт і огляд планера та заміну двигунів. Також можлива модернізація авіоніки на базі розробки польської фірми ITWL. В такому випадку можна отримати машину з продовженим ресурсом з більш високими характеристиками, ніж раніше.

Про це повідомляє польський спеціалізований ресурс Defence24.

Ресурс наголошує на тому, що в умовах обмеженості коштів на заміну парку вертольотів, для польської поліції єдиним вирішенням проблеми з вертолітною технікою може бути модернізація і ремоторизація наявних машин Мі-2 і найбільш вигідно це зробити за підтримки українського виробника – компанії «Мотор Січ».

«Мотор Січ» зацікавлена у співпраці в рамках модернізації Mi-2 з польським підприємством PZL Świdnik, яке виготовляло вертольоти цього типу і має повний комплект технічної документації, а також право на здійснення модифікацій машин цього типу. Це, за висновком польського спеціалізованого ресурсу, відкриває можливість реалізації зазначених цілей в Польщі як для потреб вітчизняних замовників, так і для закордонних користувачів.

Насамкінець в Defence24 наголошують, що модернізація вертольотів, що використовуються польською поліцією, була б не лише більш дешевшим рішенням у порівнянні з закупкою нових машин, це також може дозволити подовжити термін експлуатації добре відомих Мі-2, які мають в країні розвинену систему технічної підтримки і накопичувати кошти для закупівлі в майбутньому більш сучасних вертольотів, створення для них системи технічної підтримки та підготовки персоналу.

За даними Defence24, варіант Мі-2МСБ концерну «Мотор Січ» в даний час проходить сертифікацію як в українських, так і міжнародних авіаційних структурах. Мі-2МСБ є популярною легкою машиною Мі-2, на якій застарілі два двигуна ГТД-350 замінено на більш потужні (на 65 к.с.) двигуни типу АІ-450M виробництва «Мотор Січ». При потужності 465 к.с. кожний, двигуни AI-450M вживають на 27% менше палива та на 25 кг мають меншу масу, в порівнянні з ГТД-450. Вертоліт такої конфігурації має отримати український сертифікат до кінця року, що дозволить використання його у складі Збройних Сил.

Defence24 наголошує на тому, що Мі-2МСБ – це лише перший крок перспективної програми модернізації МСБ-2, яку оголошено концерном «Мотор Січ». В рамках зазначеної програми модернізація передбачає застосування нової, композитної структури передньої частини корпусу, заміну авіоніки на цілком цифрову західного виробництва плюс використання двигунів AI-450M разом з новим головним редуктором, здатним передавати більшу потужність. Це має суттєво покращити характеристики цієї легкої і дуже популярної у світі машини.

Максимальна стартова маса звичайного Мі-2 становить 3,7 т, тоді як з новим редуктором виробництва «Мотор Січ» і новими двигунами Мі-2МСБ максимальна стартова маса становитиме 4,3 т. Для такого невеликого вертольоту 600-кг збільшення маси означає значне покращення можливостей. Окрім 2 членів екіпажу це дозволить перевозити корисне навантаження вигляді 8 осіб або вдвічі більшого вантажу у порівнянні з Мі-2.

Польський ресурс звертає увагу своїх читачів, що, машинами модернізованої версії вже зацікавилися українські силові структури, Національна гвардія та Армія.

Джерело: defense-ua.com

Великою мірою, вкидання меседжу про можливе призначення на заміну керівникам самопроголошених республік Захрченку та Плотницькому відповідно найбагатшого українця Ахметова та лідера Опозиційного блоку (читай Партії регіонів) Бойко, мало в українському суспільстві ефект бомби, що розірвалась. Звичайно, переоцінювати реальність подібного сценарію не треба. Проте заява прес-служби Ахметова, що він готовий на все заради миру на Донбасі, та завірення окремих народних депутатів (Фірсов), що «ці двоє постійно літають до Москви та там про щось домовляються» ніби натякають, що повністю відкидати подібний поворот подій не варто. Так званий «план Медведчука», як його нарекли в Мінську, навіть, за твердженням обізнаних джерел, сподобався президенту України. Чи можливо шляхом ре-олігархізації окупованих частин Донбасу повернути час назад й інтегрувати за українськими правилами ці території?

Ахметов людина бізнесу, яка будучи де-факто господарем регіону «програла» його проросійським маргиналам навесні 2014 р. Тоді йому пропонувалось стати намісником Президента на Донеччині (як зрештою став намісником дніпропетровський олігарх Ігор Коломойський), проте тоді Ахметов вмовив зайняти цю посаду меншого багатія та провіреного кризового менеджера Сергія Таруту. Рінат Ахметов, навіть кoли був народним депутатом, нічого не робив для політики власноруч та відкрито. Він сповідує в політиці ідеологію своєї бізнес-корпорації «СКМ», де результат робить найнятий якісний та кваліфікований менеджер. Він мав такого політичного «завгоспа» – звали його Віктор Янукович, який навіть трохи покерував державою. Безумовно діяльність багатьох українських політичних сил також була спрямована на обслуговування інтересів донецького бізнесмена. Тож тягнути одіяло й світити себе особисто, а значить підставлятись на негатив у разі можливої невдачі – це не про Ахметова. Він неодноразово говорив про те, що ніколи не буде нічого очолювати, крім свого іміджевого активу – ФК «Шахтар» (який, до речі, побудований як бізнес-проект й нині вже працює на самоокупність, на відміну він інших футбольних клубів України – спортивних ляльок олігархів). Будучі патріотом Донбасу, про що він неодноразово заявляв, Ахметов все ж реалістично вибрав сторону України в конфлікті – саме в Україні працює, більшою мірою, його бізнес. Тут треба розуміти, що Ахметову абсолютно все рівно яким прапором махати. Ціла країна для нього лише бізнес, а як вона буде називатись це вже другорядне. Цікаво, що напевно так само, скрізь призму інтересів свого бізнесу, сприймають державу всі олігархи. Тож не треба переоцінювати патріотичні якості та бажання покласти життя на вівтар української державності українських бізнесменів-політиків, в тому числі й президента. Безумовно, Петро Порошенко є олігархом, просто йому вигідно наразі махати саме українським прапором, проте невідомо як би він себе повів, як би опинився на місці Ріната Ахметова. Принаймні психологічно, на світ вони дивляться однаково.

Що стосується Юрія Бойка, то він тут з’явився лише як альтернативна кандидатура. Ну не пропонувати ж на місце лідера окупованих луганських територій Олександра Єфремова, якого відкрито звинувачують в підтримці та фінансуванні сепаратистів. Подібна ідея позитивного сприйняття Києвом плану на ре-олігархізацію Донбасу є, напевне, свідченням остаточного усвідомлення болісних реалій. З одного боку є Мінський процес, де колишні регіонали як співрозмовники є меншим злом, ніж фанатики-сепаратисти. З іншого боку, за два роки президент та «патріотичні сили» так й не дістали популярності в Донбасі на його неокупованій території, про що красномовно засвідчили результати місцевих виборів. Зрозумівши, що боротись за електорат тут безперспективно, в Києві дійшли висновку за можливість «повернути» регіон олігархам. Хай вони спробують навести там лад.

Цікаво, що лідери «ДНР» Захарченко та Пушилін відразу дуже різко відреагували на подібну ідею, а Плотницький навіть пообіцяв заарештувати «карателя Бойко» в Луганську. Поруч з нерозумінням як взагалі можна призначити когось на посаду в «незалежній державі», Захарченко навіть загадав цінності майдану (!), яких не побачили серед досягнень жителі України, й яких досягли в «ДНР» – здійснену деолігархізацію влади, – «й назад дороги немає». На думку ватажка сепаратистів, Ахметов може скільки завгодно вести бізнес на території «ДНР» та сплачувати податки, проте шлях до влади для нього назавжди закритий.

Подібні оцінки демонструють істотні побоювання, що існують в нинішньої «еліти Донбасу» (що щойно вилізла нагору зі злиднів) щодо реалізації подібного сценарію. Тож він має право на життя. Принаймні мешканці Донецька зовсім не розлюбили Ахметова, адже його фонд привозить якісну «гуманітарну» для пенсіонерів у великих масштабах. Не виключено, що тепер на хвилі розвинутої деолігархізації в «ДНР», Захарченко почне «пресувати» представників фонду та структур Ахметова, аби остаточно позбавити того рейтингу серед місцевих жителів. Нічого, громадяни «молодої республіки», що щойно отримали свої паспорти, трохи потерплять на простроченій російській «гуманітарці».

Головна оцінка подібної ініціативи від більшості політиків в Києві, що представляють «патріотичні сили», дуже передбачувана та однорідна – зрада! Чи треба було воювати два роки за те, аби повернути олігархів, що вже один раз довели свою нелояльність Україні? Вже краще відгородитись колючим дротом від окупованих територій та провести референдум про їх остаточне «злиття», як пропонують окремі політики від «Самопомочі». Позитивні оцінки цьому плану очікувано надали лише депутати «Опозиційного блоку».

За імпотентності потуг Києва побудувати ефективну модель управління в Донбасі, де продовжує повільно крокувати в умах людей ідея «сепаратизації», можливо й варто було б спробувати. Гірше вже не буде, при цьому Порошенко нічим не ризикує. Вийде – добре, регіон повернеться в склад України й президент виконає обіцянку, не вийде – теж добре, опозиціонери просто дискредитують себе, мовляв говорити можна, а де справи? Міжнародні посередники, Франція та Німеччина, мають бути також першими зацікавленими у подібному сценарії, адже він дає шанс на мир. Але що на це скаже Москва? Ідея інкорпорації окупованих територій в якості «троянського коня» для продовження подальших зусиль на дестабілізацію українського суспільства, з потенціалом відокремлення ще більших територій та розпаду України – ось основний план Путіна. Вочевидь донбаські олігархи мають довести свою лояльність такому плану, аби отримати згоду на «план Медведчука». Ахметов – досвідчений шахіст, який вже програв одну партію. Чи погодиться він програти другу?

Валерий Кравченко

На думку українських коментаторів страхи польської сторони стосовно маршруту нового Шовкового шляху з Китаю до Європи є невиправданими і таким, що спричинені російською пропагандою. Таку думку висловив редактор порталу Defense Express Валерій Рябих.

Найважливішу роль в проекті Шовковий шлях 2.0 відіграє точка зору осіб, що приймають рішення в Китаї. На цей час єдиною реальною загрозою для обходу Польщі (і, доречи, України) буде відповідний маршрут через територію Туреччини (яка зараз працює над будівництвом залізничної колії від кордону з Грузією до Босфору). Таким чином, в спільних інтересах Варшави та Києва є переконати Китай використовувати маршрут, що йтиме через обидві країни і вестиме до Німеччини та інших країн Західної Європи.

Як передбачено на цей час, варіант сполучення проходить через Казахстан, Каспійське море, Азербайджан, Грузію і український чорноморський порт Одеса (в тестовому режимі така поїздка була здійснена в другій половині січня 2016 роки і тривала 15 днів) для перевезення залізницею в Західну Європу через Польщу, Словаччину і Угорщину (на фотографії. 2). Кожне з цих сполучень має свої переваги. Зокрема, «польський»  напрямок виграє завдяки тому, що весь залізничний маршрут з Одеси до Львова є електрифікованим, а до Перемишля, до того ж, є таким, що відповідає стандартам для українських поїздів (альтернативою є використання ширококолійної лінії PKP LHS до Славкова).

За словами представників української сторони, на території Польщі потенційно може бути організовано перевалочний пункт, який служив би для організації подальших перевезень в північному та західному напрямах.

Варіант будівництва Шовкового шляху 2.0 на північ, тобто через Білорусь до Клайпеди українська сторона може розглядати як уразливий. Це пов’язано в першу чергу з побоюваннями з приводу можливості російського тиску на білоруську владу – зокрема і у вигляді чергової «гібридної війни» за участю російських «зелених чоловічків». Таким чином, білорусько-український кордон розглядається як напрямок потенційної військової загрози, яка ставить під сумнів будь-які проекти, пов’язані з цією країною. Існує також висока ймовірність збройної агресії Росії проти країн Балтії: Литви, Латвії та Естонії.

Можливість обрання Пекіном варіанту транзиту до Європи за участю України та Польщі є джерелом серйозного занепокоєння в Росії, про що свідчать публікації на сторінках найбільших російських газет, в тому числі «Комсомольская правда».

На основі: defence-ua.com, pravda.com.ua, lenta.ru, liga.net

Питанням номер один останніх зустрічей нормандської четвірки є модальності виборів в окупованих районах Донецької та Луганської областей (ОРДО/ОРЛО). Візит до Києва наприкінці лютого міністрів закордонних справ Франції та Німеччини втілився у спільну заяву та запевнення німецького міністра Франка-Вальтера Штайнмаєра, що вибори мають відбутися в першій половині цього року. Відтепер, на думку європейських медіаторів Мінського процесу, це перше питання порядку денного Мінська-2, яке більше не прив’язується жорстко до інших вимог. 

З української сторони подібною вимогою було проведення децентралізації (яке відкладається у зв’язку з політичною та економічною кризою) та надання де-юре особливого статусу ОРДО/ОРЛО (як би його не називали всередині України). З боку «ДНР/ЛНР» найголовнішою вимогою є надання гарантій безпеки підготовці виборчого процесу. У цьому контексті для України принциповим є питання кордонів, яке за порядком імплементації Мінська-2 стоїть після виборів, і Києву дуже хочеться цей порядок змінити. Натомість для сепаратистів важливою є амністія, на беззаперечність якої в жодному разі не погодиться Україна. Переговори щодо цих дражливих питань, фактично, заблоковані. То до чого тоді поспіх Штайнмаєра з виборами? Чи реально організувати нормальне волевиявлення в ОРДО/ОРЛО? Чи все ж таки це будуть вибори в «ДНР/ЛНР»?
Найпершою умовою для проведення виборів є безпека. На сьогодні ситуація на лінії зіткнення не лише не поліпшилась, а значно погіршилась. Незважаючи на підписані 2 березня 2016 року домовленості контактної групи про повну заборону проведення військових навчань у зоні 30 км від «нульовки», а також на досягнуті раніше домовленості про відведення важкої техніки та артилерії, вже вранці 3 березня частини ВСУ в Красногорівці були обстріляні з реактивних залпових систем «Град». Стріляють і з «заборонених» 120-міліметрових мінометів, з танків та БМП. Найважливіша умова імплементації Мінського процесу – припинення вогню – не виконується. Через кордон залізницею та автотранспортом продовжують перекидати зброю та боєприпаси – вочевидь, триває підготовка проросійських терористів до ескалації.

Про це свідчить і зростання інтенсивності пропаганди в невизнаних «республіках». Ефіри «республіканських» телеканалів на кшталт «Оплот ТВ», «Юніон» чи «Першого республіканського» знову сповнені сюжетів про «карателів» та «хунту». На думку місцевих експертів, які так само обговорюють модальності виборів, єдина умова їх проведення – «денацифікація України». Всі українські партії й верхівка влади вважаються «нацистськими» та «бандерівськими» (що сприймається як одне й те саме), а це означає, що їм не буде доступу до політичної агітації в ОДРО/ОЛРО. Натомість чи не єдиними політичними силами, що матимуть можливості для агітації, залишаються «Опозиційний блок» (колишня «Партія регіонів») та, можливо, комуністи (якщо вони реінкарнують в інший політичний проект, оскільки компартія заборонена в Україні). Цікавим питанням залишається допуск до участі у виборах місцевих сепаратистських політичних проектів, до чого закликатиме в Мінську російська сторона. Безумовно, Київ ніколи не допустить їхньої участі, проте варто було б замислитись над створенням регіонально орієнтованої політичної сили, лояльної або керованої зі столиці України. Базою такої політсили могла б стати партія «Наш край», яка на місцевих виборах у жовтні 2015 року позиціонувала себе як політична сила прагматичних господарників, людей справи, а не політиків та політичних лозунгів. Допрацьована версія «Нашого краю», з чіткими та зрозумілими для населення ОДРО/ОРЛО гаслами змогла б конкурувати на виборах з «Опозиційним блоком».
Але тут постає питання самого електорату «ДНР/ЛНР» – рясно обробленого місцевою та російською пропагандою, заляканого життям під обстрілами, «обласканого» увагою СБУ та простих українців, що затаврували їх як зрадників. Невже досі не є зрозумілим, що ці люди не можуть зробити неупереджений політичний вибір? Вони, передусім, потребують психологічної реабілітації, довготривалої моральної санації – і не факт, що вона допоможе. Інший потенційний електорат цих виборів – переселенці, яких лише в Україні нараховується 1,7 млн осіб. Напевно, варто додати ще близько 1 млн переселенців в Росії, які також мають право голосу. Й цілком очевидно, що цей мільйон (як і більшість із 1,7 млн – традиційний електорат Януковича) не буде голосувати за українські партії. Київ однозначно програє ці вибори.
То чого ж насправді хочуть європейці, пришвидшуючи вибори в ОРДО/ОРЛО? Україна не в змозі забезпечити реалізацію концепції цих виборів на власних позиціях – за участі українських політичних сил, з вибірковою амністією тощо. Ситуація з безпекою патова – в Донецьку та Луганську вогнепальну зброю має ледь не кожен третій. ОБСЄ, якій відводиться ключова моніторингова функція, здається, готова відповідати лише за безпеку власних спостерігачів. Питання миротворчої місії ООН чи поліцейської місії ОБСЄ, які потенційно могли б сприяти безпеці проведення виборів, – поки що на стадії обговорення. Перший варіант беззаперечно заветує Росія в Раді Безпеки ООН (а наступна Генеральна асамблея, де можна прийняти потрібне рішення двома третинами голосів, ще не скоро); другий, найімовірніше, так і залишиться на папері.

Натомість нинішні лідери «ДНР/ЛНР» отримають можливість легалізуватися в українському правовому полі. Чи хтось ще сумнівається, що вони підуть на вибори? Франція та Німеччина дуже не хочуть визнавати, що їхні посередницькі зусилля в нормандському форматі були, зрештою, провальними. Бізнес-кола в обох країнах хочуть закрити «українське питання», зняти санкції й почати нормально торгувати з Росією, ніби нічого і не було. Для цього й потрібні вибори – непідготовлені, зрадницькі, але вибори. Такі вибори не вирішать проблем України – лише поглиблять розкол в українському суспільстві й, цілком можливо, завершать політичну кризу в Києві третім майданом. Цих виборів дуже чекають «регіонали» при владі на Сході та Півдні України, обрані на місцевих виборах в 2015 році. Наснажені подібною поразкою Києва, вони зможуть знову приступити до повільної (а може й швидкої) сепаратизації країни. В умовах, коли Україна програє медіа-простір навіть на звільнених територіях, а «ватні» погляди розповсюджені повсюдно в країні, це наближує колапс української державності.

Валерій Кравченко