Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Війна на Донбасі триває п’ятий рік і зовсім далека від завершення. В Україні відбулося поступове інформаційне звикання до драматичних подій на Сході. Частково тому, що після розстрілів Майдану і втрати Криму та частини Донбасу людей уже важко чимось вразити. Частково – через характер конфлікту (бойові дії низької інтенсивності). Частково – через звичайну людську байдужість. Війну знають ті, кого вона безпосередньо торкнулася. Це військовослужбовці, які пройшли через АТО/ООС, їхні батьки і родини. Це вимушені переселенці.
Про останніх говорять багато, замінюючи розмовами про піклування саме піклування. Говорять різне: мовляв, люди самі накликали на себе біду «своїм Януковичем» та «любов’ю до Росії». Дехто реально жаліє людей, що потрапили у скрутне становище не з власної волі, а через імперську примху агресивного сусіда. Але більшості – байдуже. Іноді байдуже навіть самим переселенцям. Вони зневірилися у допомозі держави, на яку звикли розраховувати ще з радянських часів. Хтось цілком асимілювався в регіонах України без надії та планів на повернення, підтверджуючи правдивість відомої приказки, що «немає нічого більш постійного, ніж тимчасове». Чимало переселенців повернулися на окуповані території й наразі тихо собі колаборують. Найприкріше, що Україна не захотіла з користю використати ментальний потенціал переселенців. Прагматичні, ділові й максимально конкретні у справах – ці риси притаманні людям Донбасу, що на генетичному рівні вміють тяжко працювати. Але й гордовиті, вперті та прибічники колективного мислення.
Донецький та луганський бізнес – перші, хто відчув на собі зміни в кризовий 2014 рік. Якщо великі корпорації часом демонстрували дива гнучкості й виживання (наприклад, «СКМ» Ахметова працював на окупованих територіях і платив податки до бюджету України аж до весни 2017 року, коли його виробництва були «націоналізовані»), то малий і середній бізнес був змушений обирати: або пристосовуватись до дикуватих умов «ДНР/ЛНР», або залишити активи й виїхати на «континент».
Тих, що обрали перший варіант, було вдосталь. Втім, як і других, що більше не мають ілюзій щодо свого повернення. З першими все складно… Фактично, в Україні на них почеплений ярлик колаборантів і посібників терористів. Часто їхній бізнес пов’язаний зі звичайним для 1990-х років «човникуванням». Тобто вони регулярно перетинають лінію розмежування, виїжджаючи в Україну за товаром. Саме в Україну, адже їздити в Ростов економічно не вигідно, та й Росія вважає окуповані райони Донецької та Луганської областей Україною, застосовуючи щодо «човників» звичайні митні процедури. Саме ці представники малого бізнесу можуть стати містком для побудови довірливих «people-to-people» комунікацій, стати агентами деокупації Донбасу. Проте тільки тоді, коли їх перестануть сприймати зрадниками.
Малий та середній бізнес прийнято вважати аполітичним (на відміну від великого, інтереси якого лобіюють цілі політичні партії та рухи). З цим, ймовірно, не погодиться чимало його представників, які спонсорували два Майдани в Києві у 2004 та 2014 роках. Для донецьких та луганських бізнесменів Росія завжди була невимогливим ринком збуту – саме в цьому контексті й варто розглядати їхні проросійські симпатії довоєнної доби. Війна змінила багато.
Наразі все, що мають бізнесмени в окупації (нерідко – все населення), можна виокремити в дві емоції – образа і страх. Перша пов’язана з байдужістю української держави, відсутністю адекватної реакції на окупацію території. Про Донецьк (Луганськ) просто забули, «нас ніби не існує». Страх має серйозніші передумови. Передусім він стосується питання амністії та колективної відповідальності, коли люди, що працюють в окупації й сплачують місцеві податки, є, за українським законодавством, спонсорами тероризму. Це накладається на моральне виснаження від війни, вплив російської пропаганди і посттравматичний синдром. Тож страх – головна детермінанта окупації. Як і відсутність майбутнього та впевненості у завтрашньому дні.
Центр гуманітарного діалогу організував якісне соціологічне дослідження в окупованих районах Донецької та Луганської областей і презентував його під назвою «Економічне роз’єднання та політична головоломка: приватний бізнес Донбасу в режимі очікування». Серед зібраних матеріалів опитування представників малого та середнього бізнесу регіону (промислове виробництво, торгівля, будівництво і сфера послуг з Донецька, Луганська та ВПО (внутрішньо переміщених осіб)) привертає увагу бачення бізнесменами перспектив примирення. Скажімо, на запитання, хто може створити необхідні умови для повернення малого та середнього бізнесу ВПО, кожен четвертий у Донецьку відповідає на користь міжнародної спільноти (хоча й кожен другий говорить про відповідальність влади України та самопроголошених республік). Цікаво, що 37% бізнесменів-донеччан вказали відповідальність РФ, що порівнянно із 42% голосів ВПО (у Луганську таких лише 21%).
Так само вражає різниця у сприйнятті ситуації в Луганську та Донецьку. Якщо до війни кращі умови для ведення бізнесу були саме в столиці Донбасу, то сьогодні бізнес-клімат в окупованому Луганську оцінюється краще. Чи, може, це свідчить про культуру місцевих мешканців, рівень підтримки окупаційної адміністрації?
Малий і середній бізнес мають миротворчий потенціал – доведено прикладами конфліктів у різних частинах світу, зокрема у Північній Ірландії (недарма питання «backstop» про режим перетину товарів між Ірландією та Північною Ірландією є ключовим для процедури «Brexit»). Потрібно лише віднайти збалансований підхід. Він може полягати у всебічній підтримці підприємців для відновлення територій шляхом створення цільового фонду (як це пропонує «план Сайдіка») або у створенні вільної економічної зони («план Тарути»). Це далекоглядні й ресурсно затратні питання, починати треба з діалогу із бізнесом. І тут важливою є позиція крупного капіталу, який історично превалював на Донбасі, заробляв тут свої мільярдні статки. Власники крупних корпорацій мають активно долучатися до процесу примирення не з позиції сили або з метою свого повернення/збагачення, але й проявити активну проукраїнську громадянську позицію. Нарешті довести справами своє піклування про Донбас, який ми втрачаємо. Ми не забули «гудок Ахметова», який став символом безсилля і «зливу територій». Настав час виправляти ситуацію.
Валерiй Кравченкo
