Результати зустрічі нормандської четвірки у Парижі оголили проблеми українського суспільства та призвели до бурхливої дискусії в експертних колах. Суть дискусії зводиться до пошуку позитиву від взятих Україною обов’язків влаштувати українські вибори на окупованих територіях Донбасу із залученням до них амністованих колишніх «бойовиків» або «терористів», яких українська пропаганда нещодавно називала проросійськими колабораціоністами. Президент України Петро Порошенко амбіційно заявив, що Україна повертається на Донбас, Крим є наступним! Та чи насправді все настільки райдужно?

Перша проблема, через яку «ламають мечі» українські експерти, це ймовірний блеф Путіна: створення загрози проведення місцевих виборів без України, ніби у розріз Мінського процесу, а потім філігранне вирішення питання. Так само поступив президент Росії, запровадивши режим припинення вогню с 1 вересня, готуючись до асамблеї ООН. Мов зараз існує наступна мета – до саміту ЄС у грудні не давати приводів Заходу апелювати до Росії та звинувачувати її у зриві Мінських домовленостей. Мета – зняти санкції з Росії. Ця проблема української свідомості пов’язана з явною переоцінкою значення санкцій для Росії, які мають економічно задушити агресора, на думку Києва. Насправді санкції хоча й впливають на російську економіку, проте, по-перше, дають змогу розбудовувати альтернативні засоби, реалізуючи фактично радянську модель автаркії; по-друге, сприяють підтримці популярності Путіна за рахунок сталого образу зовнішнього ворога, який «звужує кільце навколо Батьківщини»; по-третє, Росія, незважаючи на всі санкційні негаразди, залишає за собою фактично газову монополію в Європі, а «зима вже близько»; по-четверте, Москва має план «Б» – дестабілізація на Близькому Сході (Сирія) та в Середній Азії (Ірак, Афганістан), яка серед іншого може сприяти зростанню ціни на нафту. Отже питання санкцій не ключове для російських геостратегічних планів, хоча й має певне тактичне значення. Натомість місцеві вибори, призначені на 18 жовтня в ДНР та 1 листопада в ЛНР не дуже схожі на блеф. Навпаки, це шанс проілюструвати Москві наочно, що вона де-факто не є стороною конфлікту, мов ми тиснули та говорили з лідерами сепаратистів, а вони ніяк не погодились. У сепаратні вибори вкладено багато коштів, приведені до порядку виборчі комісії, з біг-бордів у Донецьку та Луганську «громадян республік» закликають приходити та голосувати, а піком підготовки до виборів став загальнореспубліканський форум «Шлях єдності», організований 3 жовтня під прапорами Донецької республіки на РСК «Олімпійський» в присутності 28 тис. делегатів з’їзду. Агресивна полеміка та критика України на окупованих територіях продовжують зашкалювати, а в небі над Донецьком щодня збивають з зенітних установок українські БПЛА (принаймні так заявляють представники сепаратистів). Технічно провести фейкові вибори дуже просто, адже для цього не потрібно майже нічого – ні нормальних спостерігачів, ні нормально підрахунку голосів, адже все підрахують «на око», як це вже робили з «референдумом» та «виборами в парламент».

Друге питання пов’язано, власне з перевагами повернення України на окуповані території. Чи є там взагалі що робити? Однозначної відповіді немає, адже доки там буде «гуляти» зброя, жоден українець не буде почувати себе у безпеці. Звичайно варто відмітити неприпустимість порівняння сучасної ситуації на Донбасі з подіями 60-річної давнини на Заході України, а саме насильного насадженням на цих землях комунізму. Тоді діяли національні українські повстанські загони, й власне  все трималось на ідеології національно-визвольної боротьби українського народу проти окупантів. Натомість на Донбасі імперативи «ватності» населення, безініціативності та байдужості до політичного контексту, не сприятимуть масовому свідомому партизанському спротиву. Проте такий спротив знову може бути симульований за рахунок Росії. Тож небезпека відновлення української влади пов’язана з прямою загрозою життю українських адміністраторів, що повернуться на окуповані рідні землі. Якщо брати інформаційну складову, то відновлення мовлення українських каналів суттєво не вплине на населення, що добровільно роками зомбується російською пропагандою. А відповідні реакційні дії, на кшталт заборони російських каналів, приведуть до ескалації та дадуть привід Москві звинуватити Київ в агресії проти російськомовних. Наразі складається враження, що Україні не потрібне скоре повернення на Донбас, відповідно найвірогідніше буде підтримуватись своєрідний статус кво, де президент Порошенко буде демонстративно «кидати» сміливі популістські гасла, а насправді проводити вкрай обережну обмежувальну політику. Швидко наладити діалог не вдасться.

Третє питання є найбільш болісним, спрямованим на розпалювання ворожнечі в українському суспільстві – амністія та допущення до виборів «представників місцевих громадських рухів». Не зрозуміло як амністувати та кого амністувати, як повернути українське судочинство, що робити з суддями ДНР/ЛНР й взагалі всіма, хто працював на «невизнані республіки». Чи варто тут застосовувати презумпцію винності? Це питання – плодотворне поле для гри популістів в Україні, мета якого підготувати та реалізувати «третій майдан», поставити на президенті України клеймо зрадника та привести до влади радикалів. Вочевидь, до вирішення цього питання мають долучитись олігархи, на кшталт Ахметова, Колеснікова та Єфремова, що мають знайти аргументи аби вмовити сьогоднішніх бойовиків не йти на українські вибори. Тоді б перемогу отримали безальтернативні колишні «регіонали», й з ними вже довелось би будувати той самий діалог. В будь-якому разі, українські партії будуть фактично не допущені до висування на окупованих територіях Донбасу, відповідно Україна буде відкинута у своєму розвитку знову на багато років назад. Такий Донбас – це гальмо на шляху до НАТО та ЄС, це цвях у безвізовий режим й всі інші досягнення України.

Нарешті четверта проблема пов’язана з пресловутим статусом Донбасу та змінами в Конституції України, або ухваленням спеціального закону для організації відновлення процесу державного управління на окупованих територіях. Всі елементи, за запевненням Кремля, мають бути узгоджені з сепаратистами, яких Київ має визнати стороною діалогу. Це ще одне каміння на адресу президента, спрямоване на розхитування політичної ситуації в Україні. Оскільки мирний процес з терористами надто неоднозначно сприймається суспільством, на фоні заяв про розбудову збройних сил, знову посилюються заяви окремих радикальних елементів про необхідність силового вирішення проблеми окупованих територій, або зараз, або, за прикладом Хорватії 1990-х рр.., за декілька років.

Таким чином, приблизний «ефект Парижу» кожен трактує по своєму – або як беззаперечну перемогу України, або як її беззаперечну поразку. Для одних Париж був ефективним, для інших це «зрада»! Одне є очевидним, ментально примирити Україну з Донбасом навіть у середньостроковій перспективі, навіть за умов позитивного сценарію, буде неможливо. Тож на нас очікує чергова порція дипломатичної гри та запевнень у мирних намірах, на тлі чергових військових приготувань. Зрештою війна може не знадобитись Росії у якості ключового інструмента, якщо Київ на тлі стимульованих ззовні протиріч та внутрішніх спекуляцій наважиться на ще одну революцію проти діючої влади, яка зрадила «ідеали майдану». Й це є справжню метою російської дипломатії, в цьому для Москви й полягає «ефект Парижу».

Валерий Кравченко

У зоні проведення АТО зберігається відносно спокійна ситуація, а бойовики у цей час проводять навчання та укріплюють позиції. Про це на своїй сторінці у Facebook повідомив координатор групи “Інформаційний спротив”, народний депутат Дмитро Тимчук, передає PolUkr.

“На базі одного з банд формувань, що входять до складу так званої “5-й омсбр” (колишня”бригада “Оплот”) проводяться курси з підготовки коректувальників вогню для артилерійських підрозділів, – наголосив він. – Поблизу лінії розмежування зафіксовано проведення занять з групою терористів з визначення координат і відстані до виявлених позицій ВСУ за допомогою приладів для топографічної прив’язки і управління артилерійським вогнем”.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тарас Чмут: Зростає важливість сил спеціальних операцій в українській армії

Бойовики використовують перемир’я також і для проведення занять з бойової підготовки з танкістами підрозділів “2 АК ЛНР” на полігоні поблизу Круглика, з артилеристами “2 АК ЛНР” на полігоні біля Калинового, навчання батальйонного рівня “1 -й омсбр 1 АК ДНР” в районі Комсомольського. У Луганській області приводились в бойову готовність для здійснення маршу в райони призначення всі артилерійські підрозділи російсько-терористичних військ.

Він додав, що у районі Новоазовська бойовиками ведуться роботи з будівництва командно-спостережних пунктів. Будівельні роботи здійснюються з підручних матеріалів , оскільки командування терористів не виділяє матеріалів для будівництва об’єктів.

Нагадаємо, у зоні проведення Антитерористичної операції на Донбасі українські військові проводять дообладнання ліній оборони.

У Єлисейському палаці в Парижі почалася зустріч лідерів країн «Нормандського формату» (Україна, ФРН, Франція та Росія). Як зазначив у своєму Twitter прес-секретар президента України Святослав Цеголко, «переговори у Нормандському форматі почалися прямо на вулиці».

На зустрічі лідери країн планують обговорити питання проведення виборів у Донбасі, відведення військ від лінії зіткнення, забезпечення доступу на території конфлікту спостерігачів ОБСЄ тощо.

Перед перемовинами глава України Петро Порошенко зустрівся окремо з президентом Франції Франсуа Олландом. Вони обговорили ситуацію в окупованих Донбасі та Криму, а також скоординували свої позиції перед перемовинами в «Нормандському форматі». Напередодні П. Порошенко мав телефонну розмову з Федеральним канцлером Німеччини Ангелою Меркель і президентом Франції Франсуа Олландом.

Сьогодні Петро Порошенко розпочав одноденний візит до Франції.

Нагадаємо, президент України Петро Порошенко, канцлер Німеччини Ангела Меркель, президент Франції Франсуа Олланд та президент РФ Владімір Путін раніше в телефонній розмові домовилися про зустріч на початку жовтня в Парижі.

Попередня зустріч «нормандської четвірки» на найвищому рівні відбулася в Мінську 11-12 лютого. Загалом президенти обговорювали українське питання 16 годин, у підсумку було підписано угоди, що отримали назву «Мінськ-2».

Джерелo: president.gov.ua, twitter.com/STsegolko, facebook.com/petroporoshenko

Напередодні ювілейної Генеральної асамблеї ООН, присвяченої 70-й річниці заснування цієї організації, Росія все активніше робить кроки для перегляду теперішнього балансу сил у світі. Володимир Путін, який через ветування створення міжнародного трибуналу з розслідування катастрофи літака MH-17 матиме, вочевидь, вкрай негативний імідж «вбивці», поставив російській дипломатії амбітну мету – відбілювати історію Росії, підносити її сучасну роль у геополітиці. Лишаючи за рамками важливі геополітичні «торги» з питань Сирії та України, необхідно розглянути небезпечні глобальні тенденції поведінки Росії на міжнародній арені, актуалізовані за останній місяць.

Особливо варто звернути увагу на скандал, розв’язаний Москвою проти Польщі, що стосується ревізіонізму історії періоду Другої світової війни. Російські дипломати, коментуючи історичні події, відкрито повторили відому та досить популярну в Росії тезу Ніколая Старікова, кремлівського «придворного» історика-політолога, що Радянський союз не вторгався у Польщу 17 вересня 1939 р., виконуючи положення секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа. Натомість Варшава була найближчою союзницею Гітлера протягом усього передвоєнного періоду, починаючи з 1934 р., ледь не фашистською державою. Показний «антифашизм» Путіна, пов’язаний зі спотворенням історії, розрахований, насамперед, на внутрішню аудиторію. В умовах зростання антизахідної істерії, такі кроки створюють ілюзію справедливості та легітимності московської агресивної риторики, підкріпленої реальними військовими діями на сході України.

Варто сказати, що такі заходи вживаються Росією й щодо інших країн. Так популярною тезою російської пропаганди є пошуки доказів колабораціонізму українських націоналістів (або краще взагалі – українців), зокрема у найкривавіших епізодах Другої світової війни. Російська пропаганда спростовує розстріли українських націоналістів, зокрема поетеси Олени Теліги у Бабиному Яру в Києві. Натомість наводить безліч сфабрикованих свідчень участі українців як поліцаїв-посібників у розстрілах тисяч євреїв. Схожий внутрішній конфліктний потенціал існує і в країнах Прибалтики, де проти радянської армії діяли повстанці – «лісові брати», а також у Фінляндії, – оскільки після поразки у Зимовій війні 1940 р. радянська пропаганда звела Маннергейма на рівень союзника нацистської Німеччини. Проте лише Польща, де останні 25 років популяризується на рівні державної політики культура історичної пам’яті, найбільш чутливо реагує на такі випади. Безумовно, російські дипломати знають це, й свідомо, за вказівкою Кремля, грають на емоціях. Стосовно колись братської України, кремлівські планувальники йдуть на свідомий історико-культурний розрив, адже навіть за умов брехні близько 25 відсотків населення країни, так звані homo soveticus, в будь-якому випадку залишаться лояльними до Росії, прихильниками її імперської політики. Саме на них і робить ставку Москва. Росії потрібна «ватна» Україна – вірний сателіт в орбіті кремлівських планів на світову гегемонію.

Ще однією новітньою особливістю російської «м’якої сили» є аналітична інтервенція, побудована через діяльність мережі лояльних think tanks в Європі. На відміну від популярної інформаційної пропаганди через мас-медіа – як російські (Russia Today), так і місцеві (популярні іноземні канали – BBC, TV 5 та друкована преса), – спрямованої на широкі верстви населення, аналітична інтервенція є засобом боротьби за уми представників інтелігенції, наукових еліт у країнах Західної Європи та Північної Америки. Таке наукове лобі вкрай необхідне Путіну. Воно подає Росію як державу, що очолює справедливу боротьбу прогресивного людства проти американської гегемонії. Важливою сферою діяльності є публікація – як російськими експертами, так і «завербованими» західними спеціалістами – друкованих російських англомовних праць. Гарно оформлена, якісно структурована, написана фаховою англійською мовою, видана у відомому західному видавництві – це та книга, яку будуть читати західні політологи, і добре, якщо у них розвинуте критичне мислення. А якщо ні? Україна не видала на Заході жодної подібної книги й поступово програє боротьбу за уми.

Поруч із засобами опосередкованого впливу, Москва активно застосовує такі важкі примуси, як ядерний шантаж. Тактична ядерна зброя, розташована в Криму або Калінінграді, котру важко вирахувати та на яку не розповсюджуються міжнародні обмеження, вже сьогодні є істотним елементом залякування Європи з боку Путіна. Низько оцінюючи поріг можливого застосування ядерної зброї, в цілому вона є засобом тиску для невтручання Європи, або принаймні демонстративного не-реагування на агресію Росії стосовно своїх сусідів. Ще однією характерною ознакою, що змальовує немирні обрії російської перспективи, є посилена мілітаризація кордону з Україною у вересні 2015 р., зокрема будівництво двох великих військових баз за напрямком удару на північ Луганської області – у Воронезькій області (м. Богучар) та в Бєлгородській області (Валуйський район) Російської Федерації, за 25 км від нашого кордону та за 100 км від Харкова. Росія продовжує посилено готуватися до війни з Україною.

Таким чином, зараз Росія використовує різноспрямовані інструменти «soft power» та «hard power», підпорядковані єдиній меті – провокування Заходу на військовий конфлікт. Території колишньої Російської імперії – Польща, країни Прибалтики, Фінляндія – перебувають під загрозою стати наступними жертвами агресії Москви. Особливо це стосується Фінляндії, яка не має гарантій членства у Північноатлантичному Альянсі. Проте найближча перспектива – наступна ситуативна військова ескалація в Україні після ювілейної Генеральної асамблеї ООН.

Валерий Кравченко

Вже за місяць має відбутися перша робоча зустріч польських та українських істориків в рамках роботи Польсько-українського форуму діалогу істориків. Ініціатива його створення належить інститутам національної пам’яті обох країн. На порядку денному – найбільш гострі питання спільної історії: взаємні конфлікти та винищення, трагедії Холмщини, Волині, Надсяння та Галичини, діяльність УПА та АК, депортації українців та багато інших.

Напередодні першого засідання «Портал» поспілкувався з одним із ініціаторів роботи форуму, Головою Українського інституту національної пам’яті, кандидатом історичних наук Володимиром В’ятровичем.

Пане Володимире, чим предметно має займатися новоутворена група? І яким буде формат її роботи?

Ще минулого року, коли я прийшов на посаду керівника Українського інституту національної пам’яті, написав листа до польських колег щодо необхідності відновлення діалогу між польськими та українськими істориками, який фактично припинився у 2010 році. Досить швидко отримав відповідь про можливість співпраці. Минулого року відбулась наша поїздка до Польщі, аби вивчити досвід роботи їхнього Інституту, а цього року ми приймали керівництво польського Інституту в Україні. В Національному музеї історії України ми спільно відкрили український переклад польської виставки «Знищення польських еліт. Катинь-Акція АБ».

Нині йдеться про відновлення діалогу щодо конфліктних питань спільної історії не лише між інституціями, а й між істориками обох країн – по шість істориків з кожної країни. Для нас було принципово, щоб Інститути радше були організаторами процесу, а не єдиними його учасниками. Адже багато істориків, які займаються проблематикою спільної історії, не є нашими співробітниками. З української сторони групу очолює професор Юрій Шаповал. До неї входять проф. Леонід Зашкільняк, проф. Богдан Гудь, проф. Іван Патриляк, проф. Ігор Ільюшин і я. З польського боку – історики проф. Ґжеґож Грицюк, проф. Ґжеґож Мазур , проф. Ґжеґож Мотика, проф. Ян Пісулінський, проф. Вальдемар Резмер, доктор Маріуш Зайончковський. Кількість учасників ми визначали з міркувань ефективності спільної роботи. Тому зійшлися на думці, що не може бути більше 12-14 осіб. Ми також принципово домовились, що інша сторона не заперечуватиме проти кандидатур колег.

Перша зустріч має відбутися вже 3-4 листопада в Україні. На ній мали б обговорити засадничі питання: формат роботи і теми, якими займатиметься група. Очевидно, передусім йдеться про обговорення періоду Другої світової війни та перших повоєнних років, протистояння обох народів, депортацію поляків та українців тощо. Це ті питання, які часто використовують для розбурхування певних непорозумінь. На останній нараді українські історики висловили побажання розширити часові рамки на всю першу половину ХХ століття. Але наразі не знаємо, чи польська сторона пристане на цю пропозицію.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Святослав Шеремета: нинішня молодь стане тим поколінням, яке залишить у минулому історичні конфлікти України та Польщі

Про які ще події йдеться?

Очевидно, що йшлося б про події Першої світової війни, першої польсько-української війни 1918-1919 років. Мова про співіснування двох народів у складі Другої Речі Посполитої. Але наразі це лише бачення та побажання української сторони, і ми чекаємо на погодження польських колег.

Найдрастичніше питання спільної історії обох країн – УПА та події на Волині. Якими є позиції обох сторін на початку діалогу і до чого все ж маємо прийти?

Я не певен, що нам вдасться досягнути спільного бачення всіх питань. Найважливіше, щоб ми почули один одного і зрозуміли, що можуть бути різні точки зору. Врешті, обидва визвольні рухи – і український, і польський, – розглядали землі, котрі стали епіцентром конфлікту, як власні. Але, як засвідчила історія, кордони встановлювала третя сторона. Тож зараз, аналізуючи причини, методи і наслідки взаємного протистояння та співпраці (так, співпраця була, хоча на загал про це досі мало хто знає) – важливо щодо деяких питань домовитись не домовлятися… Треба поважати відмінну точку зору сусідів. Зрештою різнитися можуть позиції не лише цілих країн, але й окремих істориків. У певних питання просто будуть два паралельні бачення. Можливо, у певних питаннях нам все ж вдасться дійти до спільної оцінки. Я на це дуже сподіваюсь. Щонайменше в частині спільного засудження взаємних злочинів, спільного вшанування взаємних людських втрат.

Основна користь роботи спільного форуму в тому, що фахівці почують аргументи один одного. Адже в останні роки не було фахового і серйозного історичного діалогу. І ця робота буде першим кроком. А далі можуть бути спільні історичні дослідження та пошуки нових матеріалів.

До речі, нам дуже хотілось би створити спільний реєстр документів, щоб розуміти, як проблемні питання представлені у джерелах. В Україні зараз лише починають масово відкривати архіви. А інформація, яка є в них, переконаний, буде цікава історикам з обох країн. Адже часто фахівці навіть не знали про її існування через недоступність документів.

Раніше вже були спроби налагодити співпрацю між істориками обох країн, але нічого не вдалося…

У середині 1990-х років була цікава ініціатива, яка називалась семінари «Польща-Україна. Важкі питання», яка тривала до середини 2000-х. Тоді теж були зустрічі істориків. Вона мала свої позитиви, бо відбувався постійний обмін інформацією. Але, як на мене, певні хиби були закладені в організацію процесу. Тоді принциповим ставили питання вироблення спільного бачення. Це було важко, вимагало зусиль і часто закінчувалось безрезультатно. Крім того, участь у засіданнях брали не лише історики, але й представники громадськості. Часто це були представники організацій, які об’єднували жертв польсько-українського конфлікту. Багато людей були надто емоційно заряджені і їм важко було обговорювати ті проблеми, які стосувалися їх особисто. А це зовсім не сприяло порозумінню. Думаю, маємо врахувати той досвід і говорити суто про фаховий діалог.

Є домовленість, що польський та український інститути створять спільну Книгу пам’яті, яка включила б верифікований іменний список жертв польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни та перших повоєнних років. Коли це має бути і як буде подано саму історію?

Наразі це лише ідея. З польського боку справді багато зроблено для ідентифікації жертв конфлікту. На жаль, в Україні ця робота лише починається. Тому, очевидно, зараз не йдеться про створення поіменного списку всіх жертв конфлікту. Натомість ми пропонуємо швидше реалізувати дещо інший проект: створити своєрідну мапу, на якій виділимо населені пункти, що опинилися в епіцентрі подій. Там ми хотіли б давати інформацію про втрати з українського і польського боку з посиланням на різні джерела. Адже часто цифри дуже різні. Документи українського підпілля дають одну цифру втрат, польські джерела – іншу. Ще інші цифри дають краєзнавці обох країн. Мабуть, доречно подавати усі цифри, щоб бачити, наскільки вони між собою розходяться. Наприклад, польські краєзнавці Ева та Владислав Семашко провели велику роботу зі збору матеріалів у населених пунктах Волині. Вони подають одні цифри жертв, а український краєзнавець Іван Пусько, який услід за ними йшов тими ж селами, подає зовсім інші цифри. У багатьох випадках навіть співвідношення втрат дуже різні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Волинь: спільна історія, яка продовжує розділяти

Але усі ці записи – і польські, й українські – робились через півстоліття після самого конфлікту. Вони, очевидно, важливі для загального розуміння ситуації, але навряд чи придатні для обрахунку втрат.

Прийняття пакету декомунізаційних законів окремі кола на Заході й особливо в Польщі сприйняли дуже гостро. Чи змінився після цього клімат співпраці двох країн?

Через кілька тижнів після прийняття цих законів ми приймали у Києві польську делегацію. Говорили і про це. Керівництво Польського інституту національної пам’яті висловлювало побоювання, чи не зашкодять нові закони досліджувати діяльність УПА, особливо ті її кроки, які можуть бути потрактовані як злочини проти цивільного населення. Ми запевнили, що ці закони жодним чином не регулюють дослідницьку діяльність. Більше того, один із законів суттєво спростить дослідження – йдеться про закон про відкритість архівів. Він багато в чому повторює закон, який свого часу прийняли у Польщі. Думаю, нам вдалося зняти безпідставні побоювання польських колег. Зрештою саме декомунізація дала змогу Польщі розвиватись як нормальній демократичній державі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без ленінів: за рік Україна має позбутись комуністичного минулого

Пакет декомунізаційних законів перекладений англійською та французькою мовами, розміщений на сайті нашого Інституту і поширений серед іноземних партнерів та колег. Ми вже бачимо, як багато застережень відпадають, коли люди мають змогу прочитати оригінал зрозумілою їм мовою.

Ваша особа не завжди позитивно сприймалася у Польщі. Якою є ситуація зараз, після призначення на державну посаду в Україні?

Мені складно відповісти на це запитання. Мабуть, на нього мали б відповідати польські колеги. Для мене важливо, що вдалося домовитись про спільний діалог. Хоча як історики ми можемо і далі гостро дискутувати і мати різні позиції.

Ви часто говорите що історію не потрібно політизувати. Чи реально таке взагалі?

Маємо надію, що діалог істориків зменшить кількість приводів для популізму політиків. Якщо рівень обізнаності суспільства щодо історичних питань буде досить високим і не буде спроб сторонніх країн створити конфлікт, думаю, значною мірою нам вдасться знизити політизованість цих питань. Це реалії західного світу. Я не кажу, що там все ідеально і немає ніякого впливу політики на історичні дослідження, але він значно менший ніж у нас. Сподіваюся, колись так буде і в Україні. Відкритість архівів, гарантована одним із законів декомунізаційного пакету, коли не конкретна посадова особа в конкретний момент вирішує, який історичний документ показати, а який ні, а матеріали доступні кожному зацікавленому — запорука цього.

Історики обох країн готові до діалогу. Але наскільки, на Вашу думку, готові до діалогу, скажімо, викладачі історії та суспільство загалом?

Моє передбачення не опирається на жодні дослідження. Але я думаю, що готові. Після Майдану сприйняття поляками українців поступово змінюється. Українці ж здебільшого завжди позитивно сприймали поляків. Думаю, що робота істориків буде лише початком. Далі можемо говорити про додаткові групи, про дискусії на освітньому рівні, про створення громадських ініціатив. Мені здається, в останні роки розуміння ситуації в Україні серед поляків поліпшилось. Мені було приємно після Євромайдану зустрічатися з польськими журналістами, частина з яких пройшли разом з українцями Майдан.

Які історичні акції, на Вашу думку, зможуть примирити і зблизити обидва народи?

Нещодавно ми провели спільну виставку в Україні, яка розповідає про Катинську трагедію. Зараз ведемо переговори про експонування в Польщі виставки про Другу світову війну в Україні. Вони науково-популярного формату і розраховані на широку громадськість. Сподіваюсь, такі кроки теж сприятимуть діалогу й наблизять нас до порозуміння.

Розмовляла Мирослава Іваник

18 серпня цього року голова фракції Блоку Петра Порошенка у Верховній Раді України офіційно заявив про завершення переговорів з УДАРом Віталія Кличка щодо спільної участі у виборах до місцевих органів влади.

«Ми провели довгі переговори з УДАРом і в результаті досягли угоди про те, що створюємо єдину партію Солідарність-Удар і йдемо у місцеві ради по всій країні разом. В Києві у нас спільний кандидат у мери – Віталій Кличко. Депутатів будемо підбирати, виходячи з принципу 50 на 50 у Києві та Львові, і 70 на 30 – по всій Україні», – розповів глава фракції «БПП» Юрій Луценко.

Цій «вистражданій» заяві передував довгий процес перемовин, дипломатичних (і не дуже дипломатичних) заяв, взаємних образ та палких обіцянок. Такий формат участі двох політичних сил є логічним та очікуваним (Кличко і Порошенко як лідери політичних сил працюють разом ще з березня 2014 року). Однак очікуване «єднання» могло й не відбутись – в обох політсилах було достатньо прихильників окремого походу на вибори. Теза про самостійний похід доволі довго мусувалася, зокрема, в окремих обласних організаціях УДАРу. Соратники Кличка добре розуміли, що без самостійної участі в цих виборах партії буде надзвичайно складно відновити впізнаваність бренду. Адже партія вже двічі пропустила вибори: спершу Віталій Кличко підтримав на посаду Президента України Петра Порошенка, а пізніше, відповідно до укладених домовленостей, – партії спільно брали участь у парламентських виборах під брендом президентської політичної сили. Кожен із цих етапів співпраці понижував рейтинг УДАРу – аж до нинішніх 2,2%.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В.Кличко і Д.Туск підписали Угоду про співробітництво між “УДАРом” і “Громадянською платформою”

Несподіване для багатьох рішення Віталія Кличка в березні 2014 року про відмову балотуватись у Президенти викликало щире здивування. Нагадаємо, під час Революції Гідності саме Віталій Кличко на тлі інших «представників Майдану» мав найвищий рейтинг. Соціологи пояснювали це архетипним (підсвідомим) прагненням більшості виборців протиставити одіозному Януковичу потужного і сильного (зокрема й фізично) колишнього боксера Віталія Кичка. Сам лідер пояснював однопартійцям своє рішення зміною пріоритетів виборців і, як наслідок, різким падінням рейтингів. Мовляв, після втечі Януковича цінність Кличка в очах виборців відчутно впала. Натомість з’явилася потреба в політику, який в часи економічної кризи та девальвації гривні уособлював би імідж господарника. Тому в подальшому рейтинг Кличка і далі падав би, а рейтинг Порошенка – зростав. Однак, якби і Кличко, і Порошенко одночасно пішли на вибори, то через специфіку електорату кожного з них виграти міг би хтось третій. Імовірно – Юлія Тимошенко, яка тоді зайняла друге місце. Такий варіант не влаштовував ані Порошенка, ані Кличка. Окрім цього, в перспективі подальших парламентських та місцевих виборів у місті Києві описаний союз був би вигідний обом сторонам.

Є ще одна версія передумов такого союзу. Наприкінці квітня 2015 року затриманий у Відні олігарх Дмитро Фірташ на судовому процесі щодо його екстрадиції в США повідомив про домовленість між ним, Порошенком та Кличком напередодні президентських виборів у травні 2014 року. За словами бізнесмена, мета зустрічі та подальшої співпраці – не допустити перемоги на виборах Юлії Тимошенко. «Ми отримали те, що хотіли: Порошенко – президент, Кличко став мером», – наголосив у віденському суді Фірташ. Обидва фігуранти скандалу – і Порошенко, і Кличко – одразу ж спростували слова олігарха, звинувативши його у наданні неправдивих свідчень в суді.

За будь-яких обставин ситуативний союз Кличка і Порошенка в 2014 році був вигідним для обох сторін. Порошенко здобув перемогу на президентських виборах у першому турі. Натомість в активі Кличка – підтримка на виборах міського голови Києва, спільна участь у виборах до Київської міської ради та спільні списки на виборах до Верховної Ради України. Втаємничені особи кажуть, що основним аргументом для Кличка була, власне, підтримка його кандидатури на виборах мера Києва. Цей пост має особливе значення для лідера УДАРу ще з 2006 року, коли він поступився перемогою Леоніду Черновецькому. Через два роки, в 2008 році, на позачергових виборах мера Києва Кличко зайняв третє місце. Таким чином 25 травня 2014 року лідер УДАРу, здобувши 56,7% голосів виборців і ставши мером столиці України, реалізував заодно і свою особисту ціль.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Для Києва планують придбати польські трамваї – Кличко

Вся подальша історія взаємин Кличка і Порошенка – це історія втрат команди УДАРу та здобутків команди Президента. За красивою ширмою гасел про спільні зусилля, взаємну довіру та командну гру тривала кулуарна боротьба за впливи та перетягування ключових гравців. Як більш досвідчений у підкилимній боротьбі у владних кабінетах переміг Порошенко. Попри формальне (іноді – не вельми ретельне) дотримання домовленостей, чинний Президент та його оточення за два роки поступово перетягнули на свій бік основні кадри команди Кличка й усунули його з перших ролей в українському політикумі.

Публічна домовленість між Кличком та Порошенком перед парламентськими виборами фіксувала паритетну участь обох політиків у формуванні списків кандидатів до Верховної Ради України на позачергових виборах в 2014 році – по 50% з кожної сторони. Однак пізніше ця пропорція дотримана не була, і в остаточному підсумку частка УДАРу у спільному списку скоротилася з гіпотетичних 50% до фактичних 30%. Усі кандидати йшли під брендом іменної політичної сили Президента. Для цього кожен написав заяву про призупинення членства в УДАРі. Багато з них не поновили свого членства й донині і, вочевидь, уже не планують цього робити. Наполягання Кличка щодо присутності в назві об’єднаного списку згадки про УДАР не були взяті до уваги.

Фракцію у Верховній Раді України очолив представник групи Президента Юрій Луценко. Фактично, весь інформаційний простір для УДАРу був обмежений посадою міського голови Києва. В парламенті депутати від цієї політичної сили планували офіційно зареєструвати депутатську групу УДАРу, однак до реальних справ так і не дійшло. Тож сьогодні лише частина народних обранців ідентифікують себе як ударівці. Натомість УДАР позбавлено можливості використовувати парламентську трибуну для власної популяризації, як це роблять інші партії.

Окрім цього, команда Кличка зазнала й вагомих кадрових втрат, до чого теж долучився, хоча й опосередковано, Петро Порошенко. У першу чергу слід згадати Віталія Ковальчука – колишнього заступника Кличка. «Сірий кардинал» партії та права рука лідера політичної сили, він довгий час був основним менеджером УДАРу, очолював виборчий штаб партії, особисто підбирав та спілкувався з головами обласних організацій партії. Після того, як Ковальчук погодився на пропозицію Банкової перейти працювати в Адміністрацію Президента, УДАР не може оговтатися й донині.

Далі – більше. Частина голів обласних організацій УДАРу, а також чільних діячів з апарату партії перейшли до новоствореної партії Президента «Блок Петра Порошенка Солідарність». Демарш Віталія Ковальчука різко погіршив стосунки між ним та лідером УДАРу. Кажуть, що однією з умов спільної участі партії Блок Петра Порошенка та УДАР на місцевих виборах було те, що Ковальчук не буде керувати об’єднаним виборчим штабом. Зараз його очолює колишній бізнес-партнер Порошенка народний депутат Ігор Кононенко. Натомість Віталій Ковальчук неофіційно курує низку паралельних політичних проектів Банкової, покликаних відбирати голоси у політичних конкурентів БПП. Зрештою, такий прийом – абсолютно в стилі Порошенка. Він був успішно застосований принаймні ще один раз – коли заступник міського голови Львова Олег Синютка несподівано був призначений головою Львівської обласної держадміністрації. А пізніше – став головою партії Порошенка у Львівській області. Таким чином Порошенко вбив двох зайців: «висмикнув» з-під Андрія Садового найсильнішого гравця команди, послабивши ймовірного конкурента на наступних місцевих виборах, і, водночас, підсилив свою команду досвідченим менеджером.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Керівництво делегації ВР у ПАРЄ мають обрати до прибуття у Страсбург – “УДАР”

У схожий спосіб УДАР, фактично, втратив ще кількох знакових фігур, які, формально залишаючись в партії, вже давно орієнтуються на Банкову. Так є, наприклад, у випадку з Іриною Геращенко, яка влітку 2014 року призначена Уповноваженим Президента України з мирного врегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях. Таке ж переманювання спостерігається і на нижчих партійних лініях. Ударівців спокушають перспективою працевлаштування на високі посади по лінії виконавчої влади, або ж можливістю очолити більш перспективну на цей момент партію, яка опирається на особистий рейтинг Порошенка.

Після двох років такого «повзучого захоплення» УДАР підійшов до місцевих виборів із всеукраїнським рейтингом 2,2%. Тому, попри перемовини про самостійний похід на вибори, партія ризикувала втратити цілу ланку місцевих рад по Україні, що означало б, по суті, припинення діяльності цієї політичної сили.

Остаточне розуміння того, що потрібно погоджуватись на пропозицію спільного походу на вибори, прийшло до очільників УДАРу після прийняття нового Закону України «Про місцеві вибори». Ризик неподолання п’ятивідсоткового бар’єру, а відтак і непотрапляння в місцеві ради зробили ударівців більш поступливими на переговорах. Натомість Порошенко, як жорсткий перемовник (яким він, безумовно, є і в бізнесі, і в політиці), з додатковими козирями на руках, вирішив посилити свої позиції. І тепер на перемовинах йшлося не про паритетну участь у списках 50% кандидатів від УДАРу на 50% від БПП, а вже про 70% на 30% на користь президентської сили. Крім того, від ударівців вимагали не тимчасової співпраці на час виборів, а повноцінного об’єднання (слід читати – влиття в БПП-Солідарність).

Звісно, Кличко пробував опиратись, однак його систематично і послідовно заганяли до прийняття потрібного рішення. Спочатку була заява голови фракції БПП в парламенті Юрія Луценка про те, що його політична сила веде перемовини про спільну участь у виборах з «Народним Фронтом» і навіть з… Народним Рухом України – мовляв, якщо ви хочете встигнути приєднатися, то вам слід бути більш зговірливими. Пізніше Кличку пригрозили висуненням альтернативного кандидата від БПП в мери Києва. Віталій Володимирович проявив ті самі прагматизм і обережність, які вже стали прикметним стилем братів Кличків у боксі, і, врешті, погодився на об’єднання.

Таким чином союз Порошенка і Кличка в 2014 році приніс першому президентське крісло та подвійне зростання рейтингу новоствореної іменної політичної сили – до 16%. Натомість УДАР, який станом на кінець 2014 року мав розгалужену партійну структуру, рейтинг близько 18%, власну фракцію у Верховній Раді України та одного з найвпізнаваніших лідерів, сьогодні опинився на межі зникнення. Зрештою, не ліпшою є доля й інших політичних сил, які піддалися спокусі пройти до парламенту за рахунок яскравого лідера. Тут варто згадати і ПРП, і НРУ, які після братання з «Батьківщиною» під час кількох виборчих кампаній, так і не змогли вирватися з її «дружніх обіймів». Чи стане доля УДАРу ще одним свідченням шкідливості спільних походів на вибори – покажуть кілька найближчих місяців. Саме тоді має відбутися другий, завершальний етап об’єднання двох політичних сил. Можливо, ми станемо свідками зворотного процесу – коли сильні й самодостатні регіональні команди УДАРу при «вливанні» в БПП зможуть витіснити на місцях слабших і матеріально, і фінансово людей Президента. Принаймні в кількох областях України передумови для такого процесу є.

Віктор Біщук

За підрахунками ООН, в Україні на сьогодні налічується 1 млн 401 тис. внутрішньо переміщених осіб. Півтора року минуло від початку активної фази переселення людей зі сходу та з Криму, але тільки у вересні в Україні офіційно з’явилися радники міністра соціальної політики з питань переміщених осіб – у кожній області свій. На Львівщині це Оксана Яковець, яка майже 20 років пропрацювала в департаменті соціальної політики області й очолила оперативний штаб із поселення людей, які приїжджали зі сходу України та Кримського півострова у пошуках нового дому. Жінка пригадує, що перші півроку їй телефонували цілодобово. Щойно люди ступали на перон львівського вокзалу – набирали її мобільний і просили підшукати притулок. За день приймала по 200 дзвінків. Тепер їй телефонують набагато рідше, але радниця міністра переконана, що саме прямий контакт без бюрократичних зволікань допоміг їй та вимушеним переселенцям знайти житло, роботу та підтримку.

– Пані Оксано, хто був ініціатором створення посади радника з питань ВПО?

– Така потреба назрівала давно. Ми вже півтора року маємо вимушених переселенців і, на жаль, донині немає ані стратегії роботи з ними, ані жодної цільової програми. Наші сподівання на те, що ця ситуація врегулюється протягом року, – марні. Експерти прогнозують, що ми розбиратимемося з наслідками переселення найближчих 5–7 років. Тому в Мінсоцполітики й вирішили сконцентруватися на цьому. Раніше моніторинг переселених осіб не був системним, тобто нема можливості проектувати нові програми та заходи. Тому, власне, з ініціативи міністерства і за підтримки ООН ми розпочали масштабний моніторинг, який куруватимуть радники в кожній області України. Проект діятиме вісім місяців, ми незалежно упорядкуємо дані і внесемо пропозиції для вирішення цієї ситуації.

– Один із аспектів вашої роботи – налагодження стосунків між переселенцем і владою. Ви навіть оприлюднили свій мобільний номер, аби кожен охочий міг звернутися до вас особисто. Ви впораєтеся з потенційною кількістю дзвінків?

– Це була моя ідея – дати приватний номер телефону. Донедавна я працювала з приїжджими як чиновник. Тепер я повинна з чиновницької позиції перейти на, фактично, громадську, стати рупором донесення інформації до влади. Я чудово розумію, як важко звичайній людині достукатися до чиновника, знайти когось, хто візьме на себе відповідальність за проблеми, тому прямий контакт – це дуже важливо. І, чесно кажучи, не боюся напливу дзвінків. Рік тому я вже пройшла цю школу і впоралася.

– Чи можете озвучити перші дані щодо кількості внутрішніх переселенців: скільки їх зараз на Львівщині і звідки вони?

– Загалом на Львівщині понад 11 тисяч внутрішніх переселенців. Це люди, про яких ми маємо інформацію. Мушу сказати, що іще щонайменше третина не йде до нас реєструватися, оскільки вони не претендують на жодну допомогу з боку держави. 40% переселених осіб живуть у самому Львові, решта – розселені в області. Переважно люди живуть у приватному секторі. Минулого року приблизно 30% жили компактно у відпочинкових комплексах, гуртожитках, оздоровчих закладах. Тепер у нас дедалі менше можливостей селити там людей.

В області досі є три об’єкти, де можна розмістити людей: у Новому Роздолі, в Старому Самборі та у Старосамбірському районі. 97–98% переселенців живуть у приватних оселях на платній основі. Минулоріч іще була можливість оселитися в будинках людей, які готові були прийняти сім’ї на тимчасове проживання. З осені держава почала виплачувати компенсації за житлово-комунальні послуги – практично всі переселенці до того часу знайшли собі орендовані домівки. Ми допомагали шукати квартири й індивідуально. Тут слід сказати, що на наших очах ринкові ціни на житло зросли мало не вдвічі. Якщо раніше ми знаходили квартиру за 1500 грн, то тепер вона коштує 3 тисячі. Йдеться про квартири не в центрі міста – там ціни у кілька разів вищі.

– Львівщина й досі залишається однією з найпопулярніших областей для переїзду?

– Так. У нас, звісно, не так багато ВПО, як у Харківській чи Запорізькій областях, але сюди стабільно приїжджають люди. В Івано-Франківській області, до прикладу, зараз 3,5 тисячі людей, які переїхали. Ця тенденція дуже цікава, адже побутує багато міфів про ворожі стосунки між сходом та заходом. Розкажу цікаву історію. Моя сусідка водить дитину в садочок, де у групі 14 дітей. До них привели хлопчика з Донецька. За два тижні група вже розмовляла російською.

До речі, люди поводять себе дуже по-різному: одні приїжджають і просять говорити з ними українською, віддають дітей в українську школу, інші – ні.

– На які пільги і допомогу можуть розраховувати вимушені переселенці?

– Пільг немає. Немає ніякої допомоги, окрім фінансової підтримки впродовж 6 місяців на оплату проживання та комунальних послуг. Це копійчана підтримка, яка не вирішує жодних проблем. Сумарно на сім’ю сума допомоги не може перевищувати 2400 гривень.

Окрім того, у нас дуже непроста ситуація із працевлаштуванням. Міський та обласний центр зайнятості пропонують вакансії, але люди на них не йдуть. У більшості випадків робота не відповідає ані кваліфікації, ані досвіду. Окрім того, на запропонованих роботах пропонують 1,5 – 2 тисячі гривень зарплати. Наскільки я зрозуміла із розмов людей зі сходу, там вони мали набагато вищий дохід.

Ситуація з роботою така, що ніхто вже й не говорить на тему легалізації праці, шукають різні шляхи, аби заробити. Ця проблема тягне за собою іншу: неофіційне працевлаштування стає подвійним злом, люди не отримують соціального пакета і не сплачують податків. Пізніше ми просто не маємо з чого виплачувати їм соцпідтримку.

– Чи є випадки негативного ставлення переселенців до львів’ян?

– Так, на жаль були. Це трапилося минулого року. Люди вивісили російський прапор, писали провокативні гасла на вікнах, дуже категорично відгукувалися про львів’ян. Не думаю, що це результат роботи спецслужб – це, швидше, наслідок того зомбування, яке вони пережили. Взагалі не думаю, що спецслужби можуть тут щось серйозне влаштувати. Людям на сході просто довго втовкмачували, що тут живуть специфічні особи, і вони в це повірили. Ми проводили довгі розмови з такими людьми. Що ж до випадку з прапором і гаслами на вікнах – ми звернулися в правоохоронні органи з проханням припинити хуліганство. А загалом типовою є ситуація, коли люди довго не вірять, що тут можуть приязно ставитися до тих, хто переїхав, думають, що ми прикидаємося і заграємо. Тільки з часом усвідомлюють, що все по-справжньому.

– Які у вас прогнози щодо майбутнього внутрішніх переселенців?

– Настрої дуже різні. Третина тих, хто переїхав на Львівщину, – кримчани. Вони не повернуться, поки не врегулюється ситуація. Частина з них час від часу їздить до Криму, бо там у них квартири та родина. А от з людьми зі сходу все інакше. Припускаю, що третина туди повернеться – навіть якщо їхні домівки вже зруйновані, – бо вони почуваються чужими і важко інтегруються в місцеве середовище. Ще третина не повернеться ніколи – вони пережили шок і тут з ним впоралися. Повертатися у той стан вони не хочуть.

– Чи працюєте ви над механізмами інтеграції людей у нове середовище?

– Так, ми зацікавлені якнайшвидше інтегрувати людей у життя області. Для цього багато працюємо із громадськими організаціями. За останній час в області виникла ціла низка громадських організацій, які, наче клуби за інтересами, об’єднують переселенців і стимулюють їх творити свій простір тут. Наприклад, проводити Дні вулиці – як вони робили це на сході. Особливо колоритно це виходить у кримських татар, які організовують дні своєї культури і роблять це з повною віддачею.

– Наскільки комфортно почуваються тут кримські татари у релігійному плані?

– У Львові є дві облаштовані мечеті. Одна із них розташована біля Ветеринарної академії, оскільки там навчається багато студентів-мусульман. Минулого року я не чула жодної розмови про побудову мечеті, цього року про це почали говорити дуже активно, тож наступного року можна буде очікувати нових кроків. Це, напевно, правильно, адже люди хочуть мати свою сакральну споруду. Однак це може спричинити дискусії у Львові. Тому такі кроки треба робити дуже виважено, публічно, із максимальним обговоренням. Цим має зайнятися громадськість, але в жодному випадку не держава.

Розмовляла Мар’яна Вербовська

Оксана Яковець – радниця міністра соціальної політики України з питань внутрішньо переміщених осіб

КИЇВ. 29 вересня. У рамках 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Президент України Петро Порошенко провів зустріч з Президентом Республіки Польща Анджеєм Дудою. Про це повідомляє Polukr з посиланням на прес-службу Глави держави.

П.Порошенко високо оцінив послідовну і тверду підтримку Польщею зусиль України, спрямованих на встановлення миру та політичне врегулювання ситуації на Донбасі.

У ході зустрічі А.Дуда наголосив, що Польща є і залишатиметься надійним союзником України у відстоюванні суверенітету і територіальної цілісності, у реалізації проєвропейських реформ.

“Глави двох держав обговорили ситуацію на Донбасі. Президент Польщі акцентував увагу на неприпустимості “замороження” конфлікту. Петро Порошенко і Анджей Дуда засудили проведення псевдовиборів на окупованих територіях і погодилися, що у разі їх проведення має бути посилено військово-технічну допомогу Україні та посилено санкції проти Росії”, – йдеться у повідомленні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Польща готова підтримати Україну у вступі до Вишеградської четвірки – заява

Крім того, Президенти України та Польщі також обмінялися думками стосовно актуальних питань двостороннього порядку денного, а також розвитку співробітництва в регіоні Східної Європи, зокрема у форматі “Вишеградська четвірка+Україна” та домовилися про наступну зустріч у цьому форматі.

Співрозмовники також домовилися про візит Президента Дуди в Україну у цьому році.

КИЇВ. 28 вересня. УНН. Українська делегація залишила залу, де проходить відкриття 70-го ювілейного засідання Генасамблеї ООН, перед виступом президента РФ Володимира Путіна, передає УНН.

“Українська делегація пішла перед виступом Путіна із залу”, — повідомив у Twitter головний редактор “Еха Москви” Олексый Венедиктов.

Крім того, О.Венедиктов опублікував фото, де видно порожні місця української делегації в першому ряду прямо по центру перед В.Путіним.

У свою чергу постійний представник України при ООН Юрій Сергеєв написав у Twitter: “Миру-мир.людина,що розв’язала війну в Україні говорить про принципи #ООН і світову безпеку”.

Джерело: УНН