Можливий наступний канцлер Австрії від крайніх правих Герберт Кікль не обов’язковобуде наслідувати лідерів Угорщини і Словаччини, й ставити палки в колеса антиросійських санкцій та допомозі Україні. Він радше буде слідувати за Німеччиноюбуде в тренді ЄС, зберігаючи позмозі нейтралітет Австрії. У Європі та світі є зсув політики вправо. Старий міжнародний порядок, який був у світі останні десятиліття, руйнується, а на його місці формується новий, але ми ще достеменно не знаємо, яким саме він буде. Про це PolUkr.net розповів гостьовий професор Центрально-Європейського університету (Відень) Антон Шеховцов.

– У Австрії канцлером може стати лідер крайньої правої Австрійської партії свободи Герберт Кікль, якому президент доручив сформувати коаліцію. Наскільки вірогідно, що Кіклю вдасться домовитися про коаліцію з правоцентристською Народною партією, і які наслідки це матиме для внутрішньої та зовнішньої політики Австрії?

– Шанси, що Кікль стане канцлером, досить високі, бо попередні переговори про формування коаліції між консерваторами, соціал-демократами і лібералами, провалилися. Для консерваторів коаліція з крайніми правими зараз єкращим варіантом, бо альтернатива – нові вибори, на яких вони, мабуть, втратять ще більше голосів.

У Народної партії змінився лідер. Попередній був проти коаліції з крайніми правими. А новий відкритий до цього.

Проблема в тому, що сам Кікль не дуже популярна персона в Австрії. Навіть виборці Австрійської партії свободи голосували не так за Кікля, як за партію. Тождля багатьох, зокрема у консервативній партії, саме Кікль буде проблемою.

Кікльхоче бути канцлером, але для багатьох це поганий варіант, бо він досить радикальний. Цей радикалізм багатьох лякає. Канцлер Кікль не буде сприяти зміцненню позицій Австрії у ЄС та її зовнішній політиці.

Зовнішня політика Австрії буде залежати від того, хто визначатиме її в новому уряді, якщо такий буде. Коли була попередня коаліція консерваторів і крайніх правих у 2017-2019 роках, ультраправі запропонувалина главу МЗС Карін Кнайсль – вона не була членом Свободи. Формально була незалежною, попри те, що її запропонували свободівці. Проте усю європейську політику у цього міністерства тоді забрали. Нею особисто займався канцлер Себастьян Курц – консерватор. Як буде зараз, незрозуміло.

Якщо МЗС очолять консерватори, то особливих проблем не бачу. Якщо будуть крайні праві, слід дивитися, хто буде. Але це точно буде негативне тло для Австрії всередині ЄС.Не думаю, що буде катастрофа, але Австрія трохи втратить свою дипломатичну вагу.

– Як можливе канцлерствоКікля позначитися на українських біженцях в Австрії?

– У Кікля проблеми не так з біженцями загалом, як із вихідцями з Близького Сходу і Африки. Якщо стане канцлером, зміни будуть стосуватися насамперед нелегальних мігрантів. Українців може зачепити, але мало. Вони здебільшого в Австрії легально. Не бачу перспектив серйозних змін для них навіть з ультраправими при владі.

Австрія не надто допомагає Україні у військовому плані. Надає переважно гуманітарну допомогу. Її обсяги не такі великі, щоби сильно турбуватися про це. Проте країна важлива як транзитна – через неї проходить військова та невійськова допомога.

Поки що не бачу перспектив, щоб Австрія кардинально змінила зовнішню політику щодо України, війни чи Росії. Вона спостерігатиме за тим, яку позицію прийме адміністрація Дональда Трампа у США.

За останні 20-30 років склалося так, що Австрія як маленька країна, яка вступила в ЄС порівняно пізно, у 1995-му, часто йшла у зовнішній політиці за великими гравцями. Не така слідувала за США, як за Німеччиною, що має історичні пояснення.

Дуже зрідка, наприклад, коли йшлося про країни Західних Балкан, Австрія діяла активно, бо сприймає їх як свою зону впливу. Лише в таких випадках вона не зовсім слідувала за Німеччиною.

Трамп як представник крайнього правого крила Республіканської партії, досить близький до Свободи.У цій партії є трампісти – люди, які люблять президента США, приїжджали на його попередню інавгурацію, в його адміністрацію. Цей трампізму Свободі збігся з періодом, коли Трамп був при владі у 2016-2020 роках.Він припав теж на розквіт співпраці Свободи з Росією.

Цей австрійський трампізм багато в чому не дозволяв Свободі, навіть коли булау владі у 2017-2019 роках, повністю перейти на бік Росії. Бо Москва проводила антиамериканську політику, з якою Свобода не погоджувалася. Їхній трампізм не дозволяв їм бути повністю проросійськими.

Зараз ситуація змінилася. Партію залишили основні прокремлівські політики. Кікль сам по собі не проросійський, а ізоляціоніст. Він вважає, що Австрія має співпрацювати з усіма, хто приносить їй користь. Які це буде мати наслідки для зовнішньої репутації країни, його взагалі не хвилює.

Він каже, що Австрія – це маленька країна, якій треба співпрацювати з усіма, яка нічого особливо не вирішує, ніякі великі геополітичні справи їй не під силу, тож слід турбуватися лише про себе. Це збігається з проросійськими інтересами. Бо Москві вигідно, щоб європейські країни дбали лише про себе, були роз’єднані, щоб не допомагали Україні.

Але водночас не очікую, що навіть за канцлера Кікля Австрія власноруч поставить під питання санкції проти РФ. Блокування санкцій, накладення на них вето – цим весь час лякають Угорщина і Словаччина. Але угорці ці погрози використовують для шантажу Брюсселя. ЄС має проблеми з Будапештом, з Віктором Орбаном, якийпідриває вдома демократію, незалежну пресу, незалежність судів та електоральні процеси. Євросоюз має багато запитань до Орбана. Єврокомісія заморожує фонди для Угорщини на мільярди євро. Відповідно Орбан використовує українську повістку для шантажу.

Але не бачу ситуації, принаймні зараз, для Австрії, щоб у Віднябули серйозні конфлікти з Брюсселем. Щоб він використав українську повістку для шантажу ЄС.

Австрія не стане машиністом антиукраїнськогопаровоза в ЄС. Не стане на чолі радикальних рухів чи антиукраїнськоїгрупи, щоб підірвати допомогу від ЄС.

– Чому так сталося, що праві популісти та друзі Москви набирають вагу та приходять до влади в Угорщині, Словаччині та Австрії? Чи це є частиною певної тенденції в Центральній Європі?

– Наразі триває правий поворот у західній політиці. Консерватори стають ще консервативнішими. Центр зміщується вправо. Це не рука Москви, а природний процес. Маятник хитнувся. Так само, як раніше гойдався вліво.

Для цього є кілька причини. Одна з них – втома від міграції з країн Близького Сходу і Африки в Європу. Переважно від темпів міграції і кризи з біженцями.Єтакож утома від нездатності політиків-центристів, передусім соціал-демократів і консерваторів, відповідати на виклики, перед якими опинилися європейські країни. Йдеться не лише про міграцію, а про науково-технологічний прогрес, зміну трудових відносин.

Це не означає, що крайні праві пропонують ефективні кроки, але ставлять правильні запитання. Вони виграють у тому, що ставлять їх, не пропонуючи ефективних рішень. Соціал-демократи і консерватори у багатьох країнах були при владі десятиліттями. Й вони часто не готові до змін, які б вимагали від них непопулярних чи ризикованих, але важливих дій, щоб рухатися вперед.

Зараз також проблема – інфляція, економічне погіршення ситуації, криза з енергоносіями. Багато європейських країн підсіли на голку російських нафти та газу. Це були переважно низькі ціни, бо визначалася не ринком, а політичними інтересами РФ у тій чи іншій країні. Низька політична ціна на енергоносії в обмін на більш-менш проросійську політику цих країн. Тепер це закінчилося і вдарило по економіці багатьох країн, особливо у Центральній Європі.

Також є консервативна культура та соціальна повістка крайніх правих – критика глобалізації, лівих течій, нових форм прогресивної повістки.

Водночас не можна сказати, що всі крайні праві є прокремлівськими. Одна з найуспішніших правопопулістських крайніх партій – «Брати Італії», до якої належить прем’єрка країни Джорджія Мелоні. Вона займає абсолютно проукраїнську позицію. Є,наприклад, «Шведські демократи» – теж крайні праві, але не займають проросійської позиції. Спільне між ними – націоналізм, націоналізм, традиціоналізм і повістка, яка ставить на перше місце інтереси громадян їхніх країн.

– Як сильні економічні зв’язки з Росією впливають на політику крайніх правих популістів по Європі? Чи можлива подальша їх залежність від російських енергоресурсів, коли транзит газу через Україну припинився, а закупівля його в ЄС спала до мінімуму?

– Край праві популісти мають ідею, яка нереалістична і неможлива зараз – повернутися в часи, коли все було добре. Цього минулого більше немає. Але згадувати про ньогобагато хто любить. Ця політична і економічна ностальгія ще довго працюватиме для багатьох громадян європейських країн.

Ці обіцянки крайніх правих, що все повернуть назад, як було раніше, ще довго буде працювати. Оскільки багато в чому це уявне прекрасне минуле було пов’язане з низькими цінами на російські газ і нафту, воно ще довго гратиме, попри те, що це пройдений етап. Й не тільки тому, що війна, а й тому, що є науково-технічний прогрес, нові підходи до енергетики в промислових галузях. Минулого не повернути, але на «прекрасному минулому» ще довго можна заробляти політичні бали.

– У Німеччині 23 лютого відбудуться вибори, на яких ймовірно переможе ХДС/ХСС. Яка там може бути коаліція, і як вона ймовірно буде ставитися до антиросійських санкцій, військової та економічної допомоги Україні?

– Якщо не станеться чого надзвичайного, то швидше за все буде коаліція ХДС/ХСС із Соціал-демократами. Для Україниі Заходу було б добре, якби керівники СДП, обрали лідером ексміністра оборони Бориса Пісторіуса, а не Олафа Шольца.

Соціал-демократи є різні. Є такі як Шольц, які бояться Росію, і незрозуміло, як збираються далі виживати в ЄСв нинішніх умовах. А є такі як Пісторіус, готові до радикальніших кроків щодо Москви. Якщо крило Пісторіуса буде в коаліції з ХДС/ХСС, тобуде досить позитивний результат.

Водночас очікується посилення позиції крайньої правої Альтернативи для Німеччини (АдН), не в останню чергу завдяки мільярдеру та соратнику Трампа Ілону Маску. Не лише Росія, а й багато американців втручаються в політику країн ЄС. Наскільки АдН будуть популярні, і наскільки зможуть виконати підривну роль, поки складно сказати.

– Яку вагу в німецькому політикумі після цих виборів може мати АдН, як може впливати на зовнішню політику Берліна?

– Вони набирають дедалі більше голосів. Їх можна вважати зараз найбільшою проросійською партією в ЄСразом із «Фідес»Орбана. Але вага Німеччини та Угорщини – різна. Не бачу зараз, щоб хтось в німецькому політикумі захотів створити коаліцію з АдН.

– Чи буде у АдН достатньо ваги, щоб блокувати чи підривати зовнішню політику Німеччини?

– Напевно, ні. Якщо вони не будуть в коаліції, то не зможуть технічно виконувати якусь підривну роль. Зможутьлише на рівні заяв, але не справ.

– Які загалом загрози для демократії в Європі створює прихід до влади правих популістів із симпатіями до авторитарних режимів? Чи коректно порівнювати час зараз із ситуацією після Першої світової війни, коли по Європі до влади приходили радикальні праві та ліві сили?

– У багатьох країнах є правий поворот, але бачимо, що Європа справляється принаймні з одним правим поворотом, інкорпоруючи крайні праві сили у системну політику–це Мелоні в Італії. Вона дуже прагматично поводиться з ЄС і не ставить під загрозу демократичні інституціїкраїни.

Водночас є приклад «Фідес» в Угорщині, яка є теж крайньою правою партією, і підриває демократичні інституції.

Ще є третій приклад. У Румуніїпідривають демократичні інституції не крайні праві, а корумповані центристи. Соціал-демократи і так звані ліберали, соратники президента Клауса Йоганніса.

Конституційний суд Румунії скасув в результати першого туру президентських виборів, на яких 24 листопада у другий тур пройшов проросійський іультраправий КелінДжорджеску та ліберальна проєвропейська кандидатка Елена Ласконі. Тепер перший тур президентських виборів має бути 4 травня, а другий – 18 травня.

Румуни скасували вибори, щоб не прийшов проросійський кандидат. Добре, але це руйнація демократичних інституцій, довіри. Вони послалися на російське втручання, яке не можна вирахувати. Якщо не можна порахувати, як можна робити висновки з цього. Це була відверто антидемократична дія. Тому демократію підривають не лише вкрай праві, але теж корупція.

Тому говорив би не про загрозу крайніх правих, а про корумпованість політичних систем на користь тих, хто хоче назавжди залишитися при владі – як от Орбан в Угорщині чи румунські соціал-демократи. У цьому проблема.

Якщо порівнювати з міжвоєнним періодом, то подібність є, але не через крайніх правих, а через те, що європейський та міжнародний порядок, до якого ми звикли за останні десятиліття, його більше немає. Міжнародні інституції у багатьох випадкахне працюють.Міжнародні організації не працюють так, як мають. Триває відхід старого порядку і ще не настав новий, який не знаємо, як буде виглядати. Цей стан interregnum, міжцарстваз латини. Ми знаходимося в нього, як були європейці у міжвоєнний період, який зрештою закінчився встановленням нового порядкупісля Другої світової війни.

– Як Україні варто будувати дипломатичні відносини з країнами силами Європи, щоб забезпечити собі підтримку на рівні ЄС і НАТО?

– Україні потрібна посилена дипломатична робота. Боможна радикально чинити з Орбаном, Фіцо чи Кіклем, але не бачу, щоб це принесло Україні плюси. Потрібно пробувати дружити з усіма, мати нормальні стосунки із сусідами. Це не тільки пов’язано з війною. Із сусідами треба дружити. Якщо не приходять вас вбивати, краще з ними дружити. Цеважливо, бо будь-якезначуще геополітичне рішення, наприклад, рух України в ЄС, потребує згоди всіх членів Євросоюзу. Тож Україна не може дозволити собі розкоші ворогувати з кимось із членів ЄС.

Про створення «Балтійської гвардії» заявив генсекАльянсу Марк Рютте.

Операція, яку проводить НАТО в Балтійському морі, має називатися BalticSentry («Балтійський вартовий»), а її мета – стежити за рухом російських кораблів, особливо танкерів під прапорами інших країн. Ці суднаутворюють так званий«тіньовий флот» Росії, місія якого – обходити ембарго ЄС на експорт російської нафти.

Рішення щодо цього ухвалили під час зустрічі лідерів країн Балтійського регіону в Гельсінкі, в якій взяв участь прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск. Основними темами переговорів були безпека регіону та його підводної інфраструктури. Це реакція, зокрема,на диверсії, що призвели до пошкодження підводних кабелів у Балтійському морі, відповідальність за які несе РФ. Останній такий інцидент стався наприкінці грудня 2024 року, і винуватець цього– танкер Eagle S, який перевозив російську нафту, та був затриманий фінською митницею.

«Якби щось подібного сталося в польських територіальних водах, Польща без вагань затримала б таке судно», – сказав Дональд Туск під час пресконференції в Гельсінкі. «У Балтійському морі,зокрема на його дні та на поверхні,маємо дуже розгалужену інфраструктуру. Починаючи від кабелів і газопроводів,аж до нафтових платформ і вітрових електростанцій. Посилення російської агресії в Балтійському морі змушує нас приймати безпрецедентні рішення. У даному випадку – це радикальне посилення присутності НАТО у Балтійському морі», – додав польський прем’єр.

Місія НАТО передбачає патрулювання у Балтійському морі за допомогою кораблів і літаків. Польща заявила, що відправить на патрулювання чотири кораблі.

За матеріалами: tvn24.pl,

У Дональда Трампата західних союзників є важелі тиску на Путіна, щоб припинив війну – потрібна політична воля на їх застосування. Захід може змусити Росію припинити війну протягом року. Європа має прокинутися і подбати про безпеку, створивши європейську армію, на фоні приходу Трампа в Білий дім. Україна в цьому має бути найближчим союзником, як сильна частина східного флангу НАТО. Про це PolUkr.net розповівміністр закордонних справ України 2007-2009 років, керівник Центру досліджень Росії Володимир Огризко.

– Новообраний президент США Дональд Трамп каже, що хоче якомога швидше завершити війну в Україні. Київ можна переконати сісти за стіл переговорів, пригрозивши припиненням постачання зброї від Америки. Якими аргументами може він змусити Путіна погодитися на припинення бойових дій, якщо російська армія наступає на фронті?

– Таких аргументів є кілька. Перший–потужна допомога Україні зброєю, забезпечення всіма можливими засобами без обмежень на удари по Росії. Друге – посилення економічних санкцій та обрізання шляхів їх обходу.Третє – домовленість, зокрема з Саудівською Аравією, про суттєве зниження цін на нафту в світі. Четверте – вплив на Індію, щоб менше купувала російську нафту. П’яте – домовленість з Китаєм про те, що в інтересах мирного співіснування між Пекіном і Вашингтоном відмова КНР від допомоги росіянам.

Якщо це все складеться в систему і буде комбінація зусиль, то у Путіна буде мало шансів опиратися Трампу.

– Обраний Трампом спецпредставник з питань України і Росії Кіт Келлог у січні відвідає Київ та кілька європейських столиць. Раніше Келлог заявив, що готує візити, щоб «вислухати» позиції сторін щодо війни. Як гадаєте це перевірка ситуації на місцях, що можна зробити з війною?

– Це збір інформації. Поки що чіткої позиції по війні у Трампа немає. Вона на стадії формування. Тому такі контакти мають дуже велике значення. Було б добре, щоб Келлогв Україні поспілкувався з нашими представниками на всіх рівнях – від президента до громадських організацій, журналістів та військових. Щоб почув і відчув настрої суспільства. Бо інколи здається, що такого відчуття у багатьох західних чиновників немає.

– У Росії відкидають перспективи припинення бойових дій. Путін говорить про нібито нелегітимність президента Володимира Зеленського. На які хитрощі може піти Росія в дискусіях про можливе заморожування війни, і як Україна мала б до них приготуватися і відповідно попередити Трампа?

– Немає у Путіна ніяких хитрощів. Він веде традиційну російську лінію на силове вирішення питання. Задля цього підвищує градус напруги до максимуму. Це поведінка, мов на східному базарі. Коли через завищену ціну, врешті, покупець йде геть, то продавець починає за ним бігти і кричати –«Я тобі скину кілька доларів!». Так відбувається, поки обидві сторони не доходять до чогось більш-менш нормального. Це тактика, яку Росія використовує.

Треба американцям пояснити, що коли росіяни задирають ціну, то слід йти геть. Тоді ціна питання дійде до норми.

– Західні лідери дискутують про можливе відправлення 40 тис. європейських військових до України після ймовірного замороження війни, і що Трамп хоче цього. Чи справді Франція, Велика Британія, Польща та інші країни Європи можуть послати війська в Україну, і за яких умов? І чи не зарано про це говорити, адже Москва може не піти на замороження війни, навіть під тиском Трампа?

– Умова перша і головна для Трампа -поставити Путіна на місце. Тут повертаємося до першого запитання – що для цього слід зробити. Чесно кажучи, мені зараз видаються дискусії навколо цієї теми, дещо передчасними.

– Поставити Путіна на місце може лише Америка, чи європейці теж?

– Інструментів, щоб поставити Путінана місцебагато. З одного боку, допомога нам зброєю з боку Європи і США по всіх важливих напрямках. Друге – санкції та фінансова допомога.

З іншого боку, спільне з нами виробництво зброї, використання українського досвіду для європейських армій,і гарантування повоєнних заходів безпеки для України, як частини загальної безпекової картини в Європі. Це зовсім не означає, що розміщення західних військ вирішить всі безпекові питання України. Ми повинні далі ставити питання про членство в НАТО.

Якщо хочемо, щоб війнуне заморозили, але ми вийшли на змогу диктувати Путіну умови, томи повинні реалізувати ті речі, про які щойно говорили. Якщо ці речі не реалізуємо, тоді війна не закінчиться.

Якщо зможемо реалізувати більшість з тих інструментів, про які щойно говорили, то в Путіна не буде реальної можливості рухатися далі у війні.

Що потрібно армії, щоб функціонувала? Логістика, постачання боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів, їжі, одягу кожного дня. Всього того, без чого воювати неможливо.Уявіть ситуацію, що між теперішньою лінією фронту і логістичними центрами в росіян відстань 300-500 км, яка прострілюється. Чи зможуть вони воювати? Відповідь – ні, якщо не буде підвозу необхідних речей. Якщо ми за допомогою далекобійною зброї знищимо логістику росіян, то вони не зможуть нічого. Для цього нам потрібна відповідна зброя та дозволи бити нею. Бо не можна 500 км возити весь час все необхідне на фронт. Тим паче, якщо ці 500 км прострілюються і там знищують все, що везеш. Тоді війська на передовій або здаються, або втікають. От відповідь на запитання – як змусити росіян зупинитися.

Якщо зможемо реалізувати такий задум за допомогою західних партнерів, значить війна закінчиться, бо її нікомубуде вести з російського боку.

Другий момент. Якщо Захід реальнозакриє прохід для російських танкерів з Балтики, з Чорного моря, куди вивозитиме нафту Росія? Повезе її з європейської частини Росії на Далекий Схід поїздами? Скільки це коштуватиме? Якщо обвалюється експорт нафти чи її повезуть на Далекий Схід, то за які гроші вестимуть росіяни війну? Грошей стане настільки мало, що доведеться грабувати уже доволі бідне власне населення – 25% росіян живуть на рівні чи нижче рівня бідності. Як довго така економіка витримає теперішні темпи війни? Не більше року. Ось відповідь на питання, коли може закінчитися війна.

Ми взяли тільки два фактори, а їх там штук сім. Якщо Захід справді захоче поставити Росію на місце, то це можна зробити впродовж року.

Тоді Путін самприповзе на колінах і буде просити, щоб Росію залишили в тій формі, в якій вона є зараз. Але це тежне спрацює, бо РФ може почати сипатися. Ми це зможемо побачити впродовжнаступного року за умови вдалого розгортання подій.

– У Китай та Індію теж танкерами з європейських портів Росія продає нафту?

– Так, Росія продає нафту до Китаю та Індії танкерами з європейських портів. Індійці вважаються США своїми партнерами. В Америки немає інструментів впливу на Нью-Делі?Звісно, є. Треба просто правильно розставити «червоні прапорці», йіндійський прем’єр НарендраМоді швидко зрозуміє, звідки віє вітер.

Тут знову таки потрібна політична воля і розрахунок, який покаже, скільки Індія може зараз заробити наросійській нафті, а скільки потім втратити. Тож питання в тому, щоб взяти калькулятор і порахувати, що скільки кому буде коштувати.

– Що зміниться в безпековій допомозі від країн Європи Україні та військовій співпраці з європейцями з приходом Трампа у Білий дім?

– Треба очікувати, що країни Європи остаточно прокинуться і тема їхньої власної безпеки з теоретичної площини перейде в практичну. Що ті дискусії, які давноведуться, чи потрібно мати Європі власний безпековий щит, з суто теоретичних перейдуть в практичні. Бо залежати від примх того чи іншого політика в США справа неприємна.Особливо на тлі того, що зараз робить РФ.

Росія своїми діями серйозно стимулювала прагнення європейців переосмислити свої безпекові парадигми. Зараз розпочнеться серйозна робота в усіх провідних європейських столицях щодо того, як зробити щось своє у сфері безпекиі налагодити правильні контакти, зокрема з Україною. Бо на сьогодні наша країна є найпотужнішою військовою силою в Європі.

Попри те, що в нас немаєсвоїх ракет Taurusяк у німців, чи Scalp і StormShadowяк у англійців і французів, але маємо те, чого немає в жодній іншій армії в Європі – бойовий досвід. Якщо поєднаємо наші військово-технічні можливості з європейськими грошима і технологіями, досвід наших військових з європейськими, то отримаємо в Європі потужний і реальний центр сили.

Досі всі в Європі себе непогано почували під парасолькою США.Тепервона може виявитися дірявою, й треба зробити свою. Відтак у Європі тепер немаєіншого виходу, як перегорнути цю сторінку і подивитися на світ іншими очима.

– Безпековий щит Європи –це оборонний союз країн Європи, окремо від США і НАТО?

– Це буде щось на зразок оборонного союзув рамках ЄС. Про європейську армію вже говорили давно й усі. Тому зараз це буде не на противагу НАТО, а як доповнення, як те, що можезіграти додаткову роль в протидії агресії Росії.

НАТО опирається на військові можливості трьох-чотирьох країн. Коли ми хочемо вступити в Альянс, то не розраховуємо, що нас захищатиме Чорногорія чи Албанія, при всій повазі до цих країн. Говоримо про США, Велику Британію, Францію, Німеччину, Італію, Польщу.

Тож питання в задачах, на що здатні країни Європи.Чи можуть сформувати щось на зразок європейської ноги НАТО. Щоб одна ногабула європейська, а друга американська. Ось яке завдання стоїть перед європейцями.

– Яка роль України в цьому майбутньому європейському оборонному союзі?

– Вирішальна. Бо на сьогодні Україна є єдиною боєздатною армією в Європі. Знаючи дещо, якзараз функціонують деякі європейські армії, то якби Росія напала на одну з таких навіть великих європейських країн, тоза місяць були б дуженеприємні наслідки для цієї країни.

Проблеми були б практично в усіх, крім Туреччини, чи Британії та Франції, які мають ядерну зброю. Тому без України тут не обійтися.

Східний фланг НАТО і Європи, якщо сформуєтьсяв ньому європейська військова сила, цеодин з ключових елементів обороноздатності Європи в майбутньому.Бо якщо на заході Європи є Франція і Британія, то на сході мають бути Україна, Польща, Румунія, Фінляндія. Це той східний бар’єр, без якого ця конструкція буде шкутильгати на одну ногу.

– Чи є особлива роль, яку можуть зіграти країни Балтії, Фінляндія, Польща в співпраці з Києвом в гарантіях безпеки для України на фоні розмов про замороження війни?

– Япро це й кажу, що цей північно-східнийвал – та об’єктивна реальність, яка формується та вкладається в історію.Ми вже по-іншому не будемо уявляти собі безпеку Європи. Тому на заході Європи будуть ядерні країни, а на сході неядерні, але з потужними сухопутними арміями, із потужною сучасною зброєю.Тоді Європа зіграє свою роль у власній обороноздатності.

– Якими аргументами Трамп може переконати Китай, Іран і Північну Корею не допомагати Росії?

– Виключно економічними.  Коли Трамп каже Китаю, що підніме мита на 60%, то навіть найбільш твердолобі китайські комуністи розуміють, що їм буде несолодко.

Цене так просто виконати, бо як КНР залежить від США, так і Америка від Китаю – взаємозалежність. Але тут питання, хто більше залежить. Якщо зупиняється світова китайська фабрика, то Китай зупиняється так само.Чи зупиниться тоді Америка – ні. Але це питання, яке гостро стоїть для обох сторін. Тому знайдуть компроміс.

Якщо однією з умов компромісу буде припинення допомоги Росії, то це дуже допоможе нам в плані реалізації пунктів, про примушування Путіна до миру.

– Погрози чергового використання “Орєшніка”, нові ядерні погрози Росії – це спроби Путіна залякати Трампа до інаугурації? Як вони можуть подіяти на новообраного президента США?

– Це класична тактика росіян. Вони так робили й раніше – підвищують градус напруги до точки кипіння. Щоб всі, з ким мають справу, думали, що пора здаватися. У цьому випадку треба просто розвернутися до них спиною і піти геть, щоб зрозуміли, що всі погрози не мають на вас впливу, що ми не боїмося.

Дуже добре колись, після чергового нападу істерії заступника голови Радбезу РФ Дмитра Медведєва, що він розбомбить Париж, відповів президент Франції ЕммануельМакрон – спокійно сказав, що в нас теж є ядерна зброя, і ми її можемо застосувати. Після цього певний час з Москви таких заяв не лунало. Потім шок минув і знову почали залякувати. Зараз треба зробити те саме.

Не реагувати на це, показуючи, що ми не боїмося. Можна сказати, що в нас є свої «Орєшніки» – в американців справді є, називаються Tomahawk. Можуть сказати, що розмістяться їх в Україні, й вони долетять навіть за Урал за лічені хвили, і всі ті бункери в скелях нікого не врятують. Тому треба працювати таким чином.

– Як Трамп буде реагувати, якщо Україна погодиться на переговори, а Росія буде відмовлятися чи хитрувати?

-Живемо в світі, де обманути когось практично неможливо. Усе настільки швидко стає очевидним, що так не пройде. Путіну зараз важливо тримати напругу по максимуму, а потім, коли справа дійде до того, що треба буде вести переговори, скаже американцям: «Ну, добре, я хотів забрати в українців чотири області, але йду вам на зустріч, забираю дві. Ні про які компенсації мови бути не може, ні про які покарання воєнних злочинців теж. Крим назавжди мій, Донбас теж. Я погоджуся, що в України буде якась армія, але ніякого НАТО і так далі». Ось те, що зараз в голові у нього. Коли він просто собі виторговує щось напередодні переговорів.Це принцип східного базару. Путін просто є торговцем, і не більше.

– Rzeczpospolita називає три сценарії. Умовно “західнонімецький”, тобто вступ неокупованої частини України в НАТО, “ізраїльський”, тобто накачування України зброєю, щоб могла відбитися, і “корейський”, тобто війська європейських миротворців по лінії зіткнення. Які бачите можливі варіанти “гарантій безпеки” для Києва?

– Я був і залишаюся прихильником того, що без НАТО ми свою безпеку, на жаль, забезпечити не зможемо. Хоча основа Альянсу – три ядерні країни. Якщо будемо виходити з ситуації, що в НАТО є зараз такі країни, як Словаччина чи Угорщина, які нам 100% загальмують вступ, то в нас є альтернатива у вигляді підписання реальних безпекових договорів між Україною та США, Францієюі Великою Британією.

Або між трьома з одного боку та Україною з іншого. Але не у вигляді Будапештського меморандуму, який нічого нікомуне забезпечив,а договорів, які пройдуть ратифікації у парламентах, де буде записано те саме, що у Вашингтонському договорі, в статті 5 – напад на одну з країн, є нападом на всіх.

От тоді можна говорити про якусь альтернативу. Ще один варіант, якийстав доволі цікавим, коли тиждень-два тому провели опитування серед українців щодо безпеки,то там на перше місце вийшла ідея відновлення ядерного статусу. Запитання та задачадля європейців і американців: що краще – дати Києву реальні гарантії безпеки, чи щоб ми повернули собі ядерний статус. Інших альтернатив не бачу.

– Які бачите сценарії розвитку подій на найближчі пів року? Чи можуть сторони досягнути компромісу щодо замороження війни, і яким може бути цей компроміс?

– Яне вірю, що Путін зупиниться. Не тому, що є такий Путін в Росії, а тому, що такі росіяни, якіпородили Путіна, і які будуть жити по горло в лайні, але почуватися великими. Не буде Путіна, буде умовний Мутін, який так само буде прагнути імперії.

Справа в тому, що допоки ця недоімперія існує, вона буде породжувати цих путінів. Томув інтересах України як частини Заходу, щоб вона, врешті, припинила існування. При цьому має бути реально демілітаризована,  дерашизована, бо зараз в Росії діє російський фашистський режим, і денуклеаризована.

Тоді, якщо досягнемо спільно з Заходом таких цілей, відбудутьсякарколомні глобальні зміни, які будуть означати, що демократичні цінності стануть домінуючими у світі. Поки є ядерна Росія і її союзник Китай, ця «вісь зла» буде протистояти всьому тому, що називається нормальною демократичною перспективою. Якщо одна з частин цієї зв’язки зникне, у іншої немає шансів на майбутнє.Томутреба йти цим шляхом.

– Якщо Путін не зупиниться і компромісу не буде, то війна буде далі в 2025-му?

Так, буде продовжуватися. Шансів, що закінчиться в наступному році дуже мало, хоч якби нам цього не хотілося. Щонайменше, доки у Путіна є економічна складова для продовження війни, він її буде продовжувати.

– Відтак війна триватиме доки Путін не помре або доки економіка Росії не зазнає краху?

– Думаю, другий варіант значно ближчий, бо Путін ще може прожити з років 10 чи більше, а от російська економікамає більші перспективи зазнати швидкого краху.

Новий президент США Дональд Трамп спробує домовитися з Путіним за спиною України, і буде змушувати Київ пристати на угоду, пригрозивши припинити постачання зброї. Країни Європи не зможуть дати Україні стільки зброї, скільки США, бо не мають її,як і потужностей виробити. Мир може бути на чотири роки каденції Трампа.На цей час можуть обмежити постачання зброї Україні від союзників. Путін буде старатися зробити Україну максимально слабкою, щоб спробувати захопити її знову. Про це PolUkr.net розповів науковий співробітник американського аналітичного центру Atlantic Council Пітер Дікінсон.

– Понад 1000 днів триває повномасштабна війна, Київ наносить удари ракетами ATACMS і Storm Shadow по Росії, у відповідь нові ядерні погрози Кремля, публікація в західних медіа, що Москва готова заморозити війну. Яка найбільш ймовірна стратегія Трампа, щоб посадити Київ і Москву за стіл переговорів?

– Трампу слід буде посилити позиції України протягом січня і лютого. А потім у березні буде намагатися сісти з Путіним, щоб обговорити сприятливу для Кремля мирну угоду, яка дозволить Росії зберегти майже всі землі, які зараз утримує в Україні, і змусити Київ прийняти нейтралітет, відмовитися від втупу в НАТО.

– Як Трамп може покращити позиції України до того часу?

– Йому доведеться дати Україні значну кількість нової зброї та «зелене світло» на її використання по всій Росії.

– Як він може змусити Путіна сісти за стіл переговорів і чесно домовлятися?

– Найефективніша зброя, яка у нього є, – енергетична. Тож він буде прагнути негайно та різко збільшити видобуток нафти та газу в Америці, щоб знизити ціну на них на світовому ринку.

Він би це зробив у будь-якому випадку, але буде використовувати цей козир як інструмент проти Путіна, щоб сказати: ми розвалимо вашу економіку, якщо ви не виконаєте наші побажання.

– Що станеться, якщо Москва обдурить Трампа або відмовиться йти на його умови. Наскільки ймовірно, що зробить щось непередбачуване?

– Дуже ймовірно, що зробить щось непередбачуване. Непередбачуваність – це про Трампа.

Якщо Росія відкине його мирні ініціативи, то його відповіддю буде набагато сильніша підтримка України зізначно більшою кількістю зброї та набагато більшими вливаннями грошей в українську оборону.

– Серед ідей про нібито заморожування війни по лінії фронту, які просочилися в пресу, є припущення про розміщення військ ЄС і Великої Британії в зоні розмежування між Україною і Росією. Як Трамп переконає Німеччину, Францію, Велику Британію ввести війська в Україну? І як може переконати Москву погодитися на це?

– Він не може переконати ні європейців, ні Москву. Ідея смішна від початку. Вона ніколи не здійсниться.

Українці та росіяни будуть на лінії розмежування, будуть стежити один за одним замість того, щоб стріляти один в одного. У такому форматі війна може призупинитися будь-якої миті в найближчі місяці.

– Що можуть зробити країни ЄС, щоб замістити поставки зброї зі США в Україну, якщо Америка перестане постачати її? Наскільки реально, що вони це зроблять?

– Ні, це нереально. Вони не можуть цього зробити. У них просто бракує зброї. Вони не мають потужностей для її виробництва та політичної волі для запуску цього процесу. Тож без шансів, що Європа може замінити Америку, якщо США скажуть, що ми Україні більше нічого не даємо.

Якщо Америка скаже, що дає менше, але все одно дає щось, тоді ЄС може щось зробити. Єдиний варіант, який матиме Європа, купляти зброю в США для України. Якщо у Брюсселі та столицях Європи скажуть: добре, ми купимо, заплатимо вам, щоб дали Україні те, що давали раніше. Це єдиний вихід.

– Наскільки можливий ленд-ліз для України, щоб Київ колись у майбутньому заплатив за зброю США?

– Це цілком можливо. Трамп продовжить підтримувати Україну, але має показати своїм виборцям, що американці за це не будуть платити. Тож або європейці заплатять, або українці у вигляді кредиту, який Київ поверне згодом, давши Америці доступ до українських природних ресурсів.

– У так званому «Плані перемоги» президент Володимир Зеленський власне заявив, що союзники можуть видобувати українські корисні копалини. Тож Трамп був би зацікавлений у видобутку американцями українських надр. Як це може працювати?

– Американські компанії почують пропозиції, приїдуть і забезпечать видобуток цих ресурсів. Так само, як це працює скрізь у світі.

Вони приїдуть, добудуть ресурси і будуть продавати їх на світовому ринку, заробляючи на цьому гроші. Це усталена колоніальна практика, яка існує сотні років.

– Але не в зоні ризику, де у будь-який час по їх копальням можуть прилетіти ракети росіян?

– Ні, це можливо лише після повного припинення вогню та укладання якоїсь угоди.

– Майк Уолтс буде радником з нацбезпеки в команді Трампа, а Марко Рубіо – держсекретарем. Обидва критично ставилися до допомоги Україні та виступали за мирні переговори між Москвою та Києвом. Наскільки ці люди незалежні, і як можуть впливати на політику США щодо України?

– Адміністрація Трампа – це про лояльність. Там немає нікого незалежного, нікого, хто може вести якусь свою політику. Усіх обирають насамперед тому, що вони віддані особисто Трампа.

Це урок, який Трамп засвоїв зі своєї першої каденції в 2016-2020 роках, що ніщо не має такого значення, як відданість лідеру. Отже, усіх в адміністрацію обирають за цим принципом. Вони будуть виконувати те, що їм скаже Трамп.

Звичайно, у них є свої ідеї, тому можуть ділитися з ним думками. Але, врешті, все буде вирішувати сам Трамп – приймати ідею від когось із команди чи відкинути її.

– Пропозиція Тулсі Габбард на главу розвідки. Вона повторює всі наративи російської пропаганди. Наскільки реально, щоб отримала цю посаду, і що це означало б для України?

– Неясно, чи пройде вона призначення, тому нам слід почекати і подивитися. Але якщо так, це дуже погана новина для України та всього західного світу. Це буде означати, що будь-який обмін розвідданими зі США зведуть до абсолютного мінімуму, бо більшість країн союзників будуть дуже неохоче ділитися інформацією з Америкою, якщо вважатимуть, що її побачить така особа. Адже її позиції радикально антизахідні.

– ЗМІ називають дипломата Браяна Гука можливим представником США в Україні. Якою може бути його роль і які завдання йому може ставити Трамп?

– Головною роллю спецпредставника США по Україні буде «продати» Києву «мирний план» Трампа. Його роль буде в тому, щоб переконати Київ погодитися на будь-яку угоду, про яку зможуть домовитися Трамп і Путін.

Україна буде третьою стороною в цих дискусіях і молодшим партнером. Основна дискусія буде в Москві та Вашингтоні. Робота спецпредставника буде полягати в тому, щоб переконати Україну, що у неї немає вибору, окрім як погоджуватися на ті умови, про які домовляться Путін і Трамп.

– Путін і Трамп можуть домовитися за українською спиною, а потім лише дати Україні вибір – чи прийняти їхнє рішення?

– Так, саме так, на жаль, і буде, скоріш за все.

– Наскільки ймовірно, що Трамп доб’ється заморожування війни, за яких умов, і на який термін?

– Цілком ймовірно, бо українці зараз дуже прагнуть миру.В усіх сторін є бажання закінчити війну. Тож у Трампа дуже хороші шанси досягти прориву в найближчі місяці.

Багато буде залежати від того, чого вимагатиме Росія. Трамп має виглядати сильним і респектабельним у США. Він не може дати Москві все, чого вона захоче. Кремль має піти на деякі поступки і Україні не обов’язково на все теж погоджуватися.

Тож є певні виклики, але загалом середовище зараз дуже сприйнятливе до запуску мирного процесу. Усі прагнуть цього, з усіх сторін. Ключовим моментом є те, чи зможе Трамп досягти гідної поваги угоди, яка не принизить США. Якщо Трамп зможе це зробити, то є хороші шанси, що встановить мир, який триватиме чотири роки, поки він буде в Білому домі.

– Що буде, якщо Путін знову розпочне війну через 2-3 роки? Як би відреагувала Америка Трампа?

– Це дуже малоймовірно, що буде мирна угода, яку Путін порушить, поки Трамп в Білому домі. Він чекатиме, хто буде наступним президентом США.

Якби Путін її порушив, Трамп був би змушений дуже рішуче відповісти шляхом підтримки України, чого він, звичайно, не хоче, але змушений був би робити.

– Які найбільш вірогідні умови, на які Трамп і Путін можуть змусити піти Київ – відмова від вступу в НАТО на 10-20 років?

– Головними пунктами будуть гарантії безпеки території України і забезпечення її міжнародної ізоляції. Точно ніякого вступу в НАТО чи іншого суттєвого міжнародного партнерства та співпраці.

Трампу головне досягти мирної угоди. Путіну потрібно тримати Україну слабкою та вразливою, щоб міг у майбутньому продовжити своє вторгнення та завершити загарбання та підкорення країни.

Путін не потрібна українська земля на Донбасі чи півдні. Йому потрібно весь час послаблювати Україну. Потрібно перемогти її. Зробити так, щоб України де-факто не було як незалежної держави, подібно до Білорусі.

Йому потрібно буде для цього знову готуватися. Мета буде обмеження експорту основних товарів із України, і ліміти на постачання зброї від союзників. Заборона на всю зброю чи певні її види.

Фото зі сторінки Пітера Дікінсона в Facebook

 

ЗСУ відступають, бо бракує зброїі людей, проте обвалу фронту немає. Росія максимально напружила промислові потужності, і просувається, закидаючи фронт м’ясом. Друга перевага росіян – КАБи, які знищують всі укріплення ЗСУ. Проти них нам потрібна своя чисельна авіація, щоб відігнати російські літаки. Київ просить Захід інвестувати у наш ВПК, щоб Україна могла виготовляти більше зброї для себе. Випадки СЗЧ – це злочин, навіть коли хочуть привернути увагу до проблем браку термінів служби в армії, бо послаблюють ЗСУ. Насильна мобілізація, так звана «бусифікація» – масштабована ворогом інформаційна кампанія, а коли є реальні випадки, то ТЦК і поліція переважно діють законно. Про це PolUkr.net розповів голова Українського центру безпеки та співпраці, військовий експерт Сергій Кузан.

– Росія цього року захопила три великі міста на Донбасі – Мар’їнку, Авдіївку та Вугледар, десятки сіл і містечок. Особливо помітні просування з початку осені. Чому так, і які ризики для української лінії фронту?

– Так відбувається через брак ресурсів. Протягом двохминулих зим, із середини осені до середини весни,бачимо суттєве зниження для нас західної допомоги. Минулої зими у нас взагалі була критична нестача західної зброї, боєприпасів.Фактично витягнули ситуацію на власних силах.Але таке місто як Авдіївка, яке є панівною висотою в регіоні, неможливо утримувати інакше, ніж як вогнем подавляти усе, що в низині. Аби утримувати слід мати щось, чим утримувати.

Просто перебувати на тричверті в оточеннів містій завдавати ударів не було як –треба мати чим. Не було чим і Авдіївка впала.Це панівна висота – далі всі наші сили відкочувалися на захід і фактично аж до Покровська. Саме по цій лінії будедруга наша лінія оборони.

Одразу після успішної Херсонської операції в кінці 2022-го західна допомога нам теж була обрізана, що дало змогу росіянам спокійно провести мобілізацію і відновитись, заритися на півдні, викопати «лінію Соровікіна». В принципі, саме тому ми потім мали провал наступувлітку2023-го.

Тепер всі наші політико-дипломатичні зусилля спрямовані на те, щоб ситуація минулого і позаминулого років не повторилася. Тільки це нас убезпечить від подальших просувань ворога.

Як відбиватися чудово знаємо. Росіян зупинили, їм не вдалося прорвати наші лінії оборони.Ворогу не вдалося вийти хоч наякийсь оперативний маневр, і далі просуватися. Темпи просування ще має. Буде ще прогризання фронту.Цього не треба боятися.Головне, що обвалу фронту немає.

Ворог просувається на кілометри за щонайбільшої мобілізації промислових потужностей. Росія не може мобілізуватися більше, її ВПК працює на максимум. Якщо не буде додаткової допомоги Москві у вигляді китайських станків, чи виробничих потужностей інших країн, то 2024 рік буде піковим для військово-промислових можливостей РФ.

– Яку роль у відкочуванніна Донбасі відіграв наступ ЗСУ в Курській області? Які переваги і недоліки цієї операції для позицій України?

– Недоліків немає. Чув думки, що мовляв, хай би ці підрозділи краще підсилили лінії оборони на Донбасі. Це було б нераціональним їх застосуванням, бо на Курщині діють наші високомобільні десантні підрозділи, сили спеціальних операцій.Їх можна посадити в окопи і вони виграють нам час.Але питання, чи ми готові до такого розміну заради кількох десятківкілометрів. Завдання війни – нанести ураження противнику.

Свою територію ми повернемо, а от свою армію не відновимо. Тому завдання кожної армії – нанести ураження ворогу. Ми наносимо у такий нелінійний спосіб, атакуючи у несподіваних місцях, і завдаючи шалених збитків ворогу.

Мета ворога – поступове прогризання, перемелювання нашої оборони, нерахуючись зі своїми життями. Продавлювання ресурсами. Якщо вв’яжемося у бій, у бачення війни на тих умовах, які нам намагаються нав’язати, програємо. Росіянпросто більше, вони не рахуються зі своїми втратами в живій силічи в техніці.

Відступаючи, завдаємо ворогу втрат – щодня знищуємо понад 1200 російських військових, і 40 одиниць артилерії.Це – найбільш прийнятна наша тактика.

Курська операція убезпечила Сумщину, Чернігівщину, частково Харківщину від нападу росіян. Можна було Суми перетворитина Покровськ як планував ворог, якбиатакувавнас у кінці вересня. А можна було здійснити дію на випередження, розгромити їх базу в Суджі, де ворог накопичував ресурси,і перенести війну на територію противника, що ми й зробили.

Не кажу про південь – зараз ворожу морську піхоту, десантників перекидають з Херсонщини, Запоріжжя, щоб закрити дірки на Курщині.

Курська операція показала, що резерви росіян обмежені. Те, чим лякали всіх, що мовляв, у росіяни так багато сил, виявилося черговою брехнею. Вонизнімали моряків з Балтійського флоту, перекидали з Калінінградської області на Курщину. Тобто там загрози від ЗСУ вважають важливішими, ніж від НАТО.

Операція показала, що «цар – голий». Наших ресурсів, на жаль, теж бракує, щоб завдати ворогу того удару, від якого Росія втратила б бойові спроможності. Алеми розбили всі міфи, зокрема, західних аналітиків, про безмежні сили Росії.

– Наскільки велика проблема для ЗСУ брак зброї і снарядів, та погані укріплення на Донбасі? Як це впливає на втрати території?

– Якщо є укріплення – добре.Якщо немає – погано. Можна спростити відповідьдо такої логіки, якби у ворога не було однієї складової, проти якої ми наразі не можемо нічого зробити– авіації і застосування керованих авіабомб, КАБів. Створитибудь-яке укріплення, яке б витримали авіаудар – неможливо.

Тому ми змушені застосовувати тактику маневрової оборони малими групами, фактично з постійною зміною позицій, щоб не створювати стаціонарну позицію, яку ворог міг би зруйнувати своїм авіанальотом.

Не можемо діяти так як росіяни, розбудовуючи свою «лінію Суровікіна», бо в нас немає достатньо авіації, якою б ми зруйнували їх лінії оборони, а в них її вдосталь. Не можемо нічого зробити проти цього наразі. Доки не відженемо їх літаки, допоки не закриємо їм можливостівільно діяти, нічого не зміниться.

Візьмемо приклад Вугледару. У 2022-2023 роках ми могли ще тримати місто.Тепер інтенсивність бомбардувань зросла. Місто стерли з лиця Землі КАБами, й утримати його стало неможливо.

– Президент Володимир Зеленський скаржився, що 14 бригад стоять без зброї, яку вже пообіцяли західні партнери. Як можна вирішити проблему?Може, будувати підземні заводи в Україні чи в сусідніх країнах нам зброю робити?

– Постійно підвищуємоподатки. Але наших ресурсів бракує – українськихгрошей, кредитів бракує, щоб повністю завантажити наше виробництво. Це один із пунктів, по якому наша дипломатія на чолі з президентом працює з західними партнерами – якщо не даєте зброю, дайтетермінові інвестиції у ВПК.Бо єдиний ресурс, в якому Захід повністюпереважаєРосію – гроші.

Створіть свої заводи в Україні, і нехай ці підприємства, яких сьогодні не може забезпечити українська державадовгостроковими контрактами, запрацюють на повну. Зробіть із цих фабриксвої міжнародні філії, виготовляйте тут зброю.

Такможна було б за допомогою української зброї частково компенсувати брак боєприпасів і зброї, які відчуває Україна.

На сьогодні лише 20-30% домовленостей виконується нашими західними партнерами. Виходить ситуація – Україна формує підрозділи під обіцянки їх забезпечення, але не може використовувати їх, бо питання не в людях, а в зброї.

– Плюс українському ВПК дозволили експортувати зброю, щоб міг більше отримувати виручки, і робити замовлення для ЗСУ.

– Це жахлива ситуація для воюючої країни, коли держава, яка потребує зброї, не маєзмоги цю зброю дістати, і змушена для того, щоб бізнес не занепадав,продавати українську зброю закордон лише тому, що немає великих кредитних програм.

Нам потрібен обсяг інвестицій у ВПК у розмірі приблизно $21 млрд. До кінця року отримаємо інвестиції на $7 млрд.

Дуже радіємо новині, що після візиту до Вашингтону президент Зеленський отримав запевнення на постачання нам озброєння США за президентською програмою допомоги Джо Байденана близько $6 млрд. Це те, що нам дасть змогу перезимувати.Отримаємо американської зброї на цю суму. Зброя США в рази дорожча, ніж українські аналоги. Ми могли б виготовити більше за ці ж гроші.Але тут питання саме в тому, що не всі країни готові фінансувати саме наші оборонно-промислові спроможності.

– Шуму в українських ЗМІ наробила історія військового Сергія Гнезділова, який публічно самовільно залишив частину (пішов у СЗЧ), і тепер йому загрожує до 12 років тюрми. Він хотів привернути цим увагу до бракутермінів служби в армії. Історія викрила масовість явища СЗЧ, що десятки тисяч військових пішли в США. Як це впливає на втрату позицій ЗСУ?

– Язнаю Сергія давно, ще до вторгнення. Це був юнакзі своїми переконаннями. Але будь-хто, хто з будь-яких причин, навіть щоб привернути увагу до проблеми,йде в СЗЧ, і робить публічно, це пропаганда, яка послаблює обороноздатність.

Коли Сергія немає на позиції, інша людина має триматиме вдвічі більшу позицію- за себе і за того, хто пішов у СЗЧ. Саме тому в армії діє принцип – спочатку підкоряйся, потім виконуй, а потім оскаржуй.

У нас для цього є ДБР.Там умовний Сергій чи хтось інший, хто бореться за справедливість, міг би відстоювати свої права.До його думки би дослухалися.Він був діючий військовий, який гарно ніс службу, і продовжував би нести.Із цих позицій критикував би рішення чи відсутність рішень влади.

Те, що він намагався зробити, привернути увагу до відсутності термінів служби в армії, так держава це знає, і цим займається. Напередодні у Верховній Раді прийняли рішення про декриміналізацію першого випадку СЗЧ – військовий може повернутися, піти до іншої частини, і тампочати службу з нуля.

Ніякця історія не вплинула ні на що. Держава відреагувала в єдиний можливий спосіб – арештувала Сергія.

Велика мобілізована армія – найбільший зріз суспільства. Там є гарні люди, погані, які-завгодно.Зі своєю мотивацією, переконаннями і вчинками – так як і суспільство. Ми не уникнемо мобілізації, бо такі великі війни, які нав’язаланам Росія, ніхто в світі не зміг би виграти контрактною армією. Усі провідні країни передбачають мобілізацію для таких масштабних війн.

Альтернативамобілізації -рекрутинг. Він дасть ту невелику кількість мотивованих людей, які станутьбазою, будуть знати, чому прийшли.

У цьому плані Україна робить недостатньо, але принаймні має розуміння, що процес рекрутингу має бути масштабований. Є включення командирів всіх військових частин і ключових державних діячів.

Нам потрібно шукати мотивованих людей, щобвони могли нести службу. На кожного мотивованого буде 10 менш мотивованих, які будуть все рівно сумлінно виконувати покладені на них завдання.

– Для розуміння – наразі рекрутинг займає буквально лічені відсотки від загальної кількості людей у війську.

– Так, це абсолютно правда. Геть мізерна частка. Але говоримо лише про стартрекрутингу.По-справжньому програма розпочнеться з нового року. За листопад-грудень підготують інфраструктуру, і процес масштабують.

Таким чином вже з нового року буде налагоджена система рекрутингу і поступово він набуватиме більшої ролі.

Але від мобілізації ми все рівно нікуди не дінемося, бо добровольці закінчилися 2022-го. Й далі з кожним роком для суспільства, для всіх його прошарків, війна ставатиме все більшим тягарем.

Очевидно, тягнути війну стає дедалі важче. Але саме на це розраховує Росія. На те, що ми деморалізуємося.На те, що суспільство буде деморалізоване, не готове продовжувати війну.

Й далі вже суспільство під ударами ракет по цивільній інфраструктурі буде тиснути на владу, щоб піти на будь-які умови завершення війни. Це стратегія росіян – нажахати.

Тому наразі вони прогризають фронт ісподіваються, що таким чином деморалізують нашу армію і суспільство. Мовляв, безперспективно вести війну з РФ. Це звичайно обман. Росію можна перемогти.

Нам потрібно зберігати стійкість і невдовзі побачимо, як росіяни ламаються так, як ламалися в багатьох інших війнах.

– Як насильна мобілізація, так звана «бусифікація», коли людей кидають в буси і відправляють на полігони, впливає на збільшення випадків СЗЧ?

– Якщо говорите про відео, які гуляють в інтернеті, то вже майже місяць таких свіжих не побачите – не виділяються бюджети в Росії. Кожну таку історію бере наш ворог і масштабує в нашому інформаційному просторі.В соціальних медіа. Їх розганяють російськіботоферми.

Так, наша мобілізація лише масштабується. Невдоволення людейросте. По ідеї кількість «бусифікацій» мала б зростати, але зараз в нашому інформаційному просторі вона не збільшується.Отже, маємо класичний приклад викривлення сприйняття, викривлення дійсності й інформаційних маніпуляцій, ініційованих ворогом.

Підтримуючи тезу про «бусифікацію», ми граємо за російськими правилами і далі розіграємо їхню кампанію. Це неправильно.

Не кажу, що випадків насильної мобілізації немає.Але якщо почнемо розбирати кожен такий, який гуляє в інтернеті предметно, то виявимо там, наприклад, злісних порушників.Коли почнемо по кожному прізвищу розбирати,до кого застосували силу, то виявиться, що підстави реально були. Натомість інформаційний супровід, який подає ворог, викривлений, що, мовляв, жахливо, забирають людейй так далі.

Дуже прикро спостерігати за такими кампаніями в той час, коли тисячі людейсумлінно по повістці йдуть в ТЦК, стають на службу, і служать країні.А натомість маємо кілька десятків яскравих інформаційних картинок, якіжурналістам зручніше розганяти в медіапросторі, бо вони дають перегляди, а не історії, коли люди просто виконують свій громадянський обов’язок.

Якатегорично не сприймаю цього нав’язаного росіянами наративу про «бусифікацію».По рівню готовності служити своїй країні, ми значно перевищуємо інші європейські країни. Не кажу про країни Східної Європи, але провідні країни Західної Європи, як от Німеччина, то там, за опитуваннями, рівень готовності їхніх чоловіків служити у війську, значно нижчий.

– Зеленський заявляє про можливість завершення війни найближчим часом. Західні медіа пишуть про перспективу замороження фронту з неясними безпековими гарантіями Заходу для України без мирної угоди між Києвом іМосквою. Якіперспективи замороження війни і гарантій безпеки для України? Для чого підіймають зараз цю тему?

– На Заході є сили, які хотіли б ціною наших територій, поступок, тобто нашимкоштом закінчити війну і повернутися до businessasusual з росіянами. Також є інформаційні кампанії.Зараз маємо справу теж із черговою такою кампанією. Центр протидії дезінформаціїпри РНБО чудово розбирає такі приклади.

Ці кампанії зараз часто роблять на сторінках західних медіа. Ми,врешті, позбулися російських медіапомийок, як от RT, Sputnik.Їм вже ніхто не вірить. УМоскві змушені пробиватися в західні медіа, щоби вкидати, підживлювати свої теми, шукати серед західних еліт союзників, розвивати відповіднідискусії.

З подібним ми не раз стикалися з 2022-го. Президент Зеленський зайняв чітку позицію «10 пунктів мирного плану» на основі статуту ООН. Україна пропонує не просто план, а його втілення, алгоритм дій.

«План перемоги», який зараз Зеленський презентує партнерам України про те,як завдати поразки Росії і змусити її до миру, ось шлях до завершення війни.

Ми знаємо, як протидіяти росіянам, маємо план. Ми його пропонуємо в особіпрезидента на всіхміжнародних майданчиках найвищого рівня.

Усі розмови, що потрібно закінчувати війну, укладати мир на будь-яких умовах – ми усе це чули протягом тяжкої для нас минулої зими. Проведення Курської операціїфактично нівелювало ці розмови і показало світу, що Україна має сили, ресурси, а головне план, як продовжувати війну, доки не зможемо говорити про мир, але говорити про мир з позиції сили.

Дуже важливоне піддатися на російські наративи, дотримуватися свого плану, бути єдиними, довіряти своєму вищому військово-політичному керівництву, і йти до перемоги. Можливо, це довший, важчий шлях, але саме він приведе до хоч якоїсь стабільності в укладенні мирних угод.

– Наскільки шанси замороження війни зростають чи незмінюються з можливою перемогою на виборах у США КамалиГарріс, яка за подальшу допомогу Україні на рівні президента Джо Байдена, іДональда Трампа, який обіцяє домовитися з Путіним, і, мабуть, коштом інтересів України?

– В Україні є стратегії на випадок обрання одного й іншого кандидата.Обидва кандидати ще будуть формувати свої кабінети радників з питань безпеки.Перші пропозиції від України окреслив під час останнього візиту до США Зеленський.Він зустрівся з президентом та обома кандидатами.

Будемо працювати з будь-яким президентом, якого вибере американський народ. У нас є аргументи для переконання обох кандидатів, якщо їх виберуть, а також для їхніх радників з безпекових питань.

– Якіможливі сценарії продовження війни протягом 2025 року?

– Загалом, сценарій один. Але треба говорити про умови. Якщо нам припинять допомогу, нас чекає повторення початку 2024-го.

Завдання росіянне змінилися, закріплене в їх конституції. Хочуть Донецьку, Луганську, Херсонську, Запорізьку області. Працюють зараз над виконанням одного свого плану – вийти на адміністративні межі Донецької області.

На сьогодні росіяни не можуть застосувати проти нас перевагу у техніці. Ми її нівелювали. У них є перевага лише у живій селі та в авіації. Тобто будуть далі закидати нас «гарматним м’ясом», намагатися продавити.

Наше завдання стояти і випрацювати протидію. Мається на увазі все, що зупиняє малі групи людей – осколкові снаряди, протипіхотні міни, зокрема дистанційногомінування, FPV-дрони, інші засоби ураження. Усе, щоб нівелювати їх перевагу в живій селі. Бо вони далі не будуть рахуватися з людьми.

Це їхня єдина можлива стратегія, як можуть воювати. 2022-го ми знищилиїх професійну армію, яку вирощували понад 10 років.Вона могла діяти в складі батальйонно-тактичних груп,як самостійні бойові одиниці, які були повністю забезпечені й здатні проводити самостійно операції навіть на велику глибину. Сьогодні ми їх позбавили такої змоги – воюють великими масами, закидуючи нас числом, «м’ясом»,надіючись, що наші боєприпаси закінчуються і резервів забракне, а фронт втомиться. Ось і вся стратегія росіян.

Воюють так, як у Другій світовій війніта хочуть просто нас продавити. Друге – авіація. Розробка нашої авіації та знищення їхньої – це наш пріоритет.

Якщо говоримо про далекобійні удари, то росіяни діють, як класичнітерористи. Вони будуть далі максимально руйнувати нам цивільну інфраструктуру. Збільшують виробництво дронів, балістичних ракет і застосовують їх по цивільній інфраструктурі, щоб зламати опір українців, спричинити гуманітарну катастрофу. Посіяти страх, зневіру, деморалізувати наше суспільство і нав’язати думку про безперспективність війни. Ми це розуміємо, знаємо плани ворога, маємо конкретні плани для протидії.

Розуміємо, що з кожним роком росіяни заганяють себе в стратегічний глухий кут. Вони можуть мати просування ще рік на кілька сотень квадратних кілометрів.Але це просування стратегічно нічого не змінить у війні. Росія виснажується, її економіка працює на межі своїх можливостей, всі соціальні програми фінансуються дедалі менше, ніж військові,й навіть цього бракує, щоб хоч якось значимо переломити хід війни.

Наше завдання – виснажити ворога, збити його наступальний потенціал і бити по його тилам, щоб паралізувати логістику. Для цього нарощуємо наші бойові спроможності, далекобійні засоби ураження, крилаті ракети, реактивні дрони.Маю на увазі крилату ракету «Нептун» і балістичну «Грім». Далекого радіусу удари і дезорганізація тилової інфраструктури армії Росії стане пріоритетом для нас у2025-му.

Наш генштаб розробляє кілька кампаній, які б суттєво підірвали військові спроможності РФ.

– В яких часових рамках, та які бачите варіанти завершення війни?

– Війна може завершитися дуже швидко. Вона може завершитися із наданням нам далекобійних засобів ураження і в системному їх застосуванні протягом двох місяців. У такому випадку ми б побачили, як понижаємо бойовий потенціал росіян, коли вражаємо їхні стратегічні склади, великі логістичні хаби, з яких далі йде вже забезпечення їх армії. Дістаємо такі спроможності нашими силами, і можемо їх нарощувати.

Якщо отримаємо більше спроможностейвід наших партнерів, пропорційно до нарощення власних, тоді зможемо пришвидшити закінчення війни. Звичайно, є ще економічні важелі- залучення інвестицій для нас і санкцій проти ворога. Контроль над дотриманням санкцій.

Є ще політико-дипломатичний шлях – укладаємо союзи, коаліції, партнерства і йдемо до членства в НАТО.

Сукупністьвсіх цих паралельних треків дає сумарний ефект.Чим швидше вони будуть реалізовані, тим швидше буде мир. Бо інакше з росіянами розмовляти не можна.Ніякірозумні, логічні аргументи не переконаютьїх, щоб відмовилися від своїх загарбницьких вимог.

 

 

Президент Володимир Зеленський з тижневим візитом відвідав США, приїхавши спершу на завод із виробництва снарядів у місті Скрентон, штат Пенсильванія, виступив на сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку та зустрівся з президентом Джо Байденом і віцепрезиденткою й кандидаткою в президенти Камалою Гарріс. Під час візиту в Скрентон із Зкеленським були представники демократів, але не було республіканців, що спікер Палати представників Майк Джонсон сприйняв за втручання Зеленського у вибори в США та вимагав відставки українського посла Оксани Макарової. До кінця візиту було не ясно, чи зустрінеться Зеленський з кандидатом-республіканцем на президентський пост Дональдом Трампом, але таки зустрівся 27 вересня. Про цей візит та його значення для України PolUkr.net розповівдиректор програми “Північна Америка” в аналітичному центрі “Українська призма” Олександр Краєв.

– Як оцінюєте те, що президент Зеленський таки зустрівся з кандидатом Трампом, хоча сама зустріч до останнього була під питанням? Ця зустріч змінить ставлення Трампа і його прихильників у Республіканській партії до війни та допомоги Україні?

– Реальної зміни ставлення Трампа та його прихильників у Республіканській партії до України, війни, допомоги Києву чекати не варто. Трамп залишається далі непередбачуваним.

Трамп українську тему використовує у власних політичних цілях. Як тільки президенту Байдену вдається допомогти Україні, як тільки Київ стає для Байдена історією успіху, Трамп одразу каже, що Україна – гнила, корумпована держава, із нею не слід працювати. Він також заявляв раніше, що взагалі треба швидко все закінчувати, війну, допомогу, а Україна його зрадила.

Проте в ті моменти, коли Байден навпаки не може нічого Україні дати чи допомогти, як було на початку 2024 року, коли республіканці в Конгресі блокували пів року пакет допомоги на $60 млрд, Трамп раптом сказав, що він дав би Україні $120 млрд і розблокував всю допомогу.

Трамп раптом тоді був на словах готовий бомбити Москву, якби вона за його каденції напала на Україну.

Очевидно, він вважає українську тему такою, яка може для нього стати або історією успіху, або призвести до поразки в його змаганні з Байденом та Гарріс за президентське крісло.

Він відповідним чином використовує цю тему. Тому не варто думати, що стане проукраїнським, або змінить позицію щодо України, або змінить позицію його партія. Трамп зрозумів, що зараз тема України йому потрібна – це видно по тому, як змінив риторику протягом тижня, і по тому, що попри всі свої образи на Україну, таки зустрівся з Зеленським.

Для мене це показник, що Трамп зрозумів, що від української теми йому не відкараскатися. Й хоче він того, чи ні, а темою потрібно займатися, з українцями так чи інакше спілкуватися. Бо цятема нікуди сама по собі не дінеться.

Тому, підсумовуючи, на жаль, не думаю, що він стане проукраїнським, але як мінімум зрозумів важливість комунікації з нами. А це набагато краще, ніж було до того, до зустрічі Зеленського з Трампом.

– Як оцінюєте цей тижневий візит Зеленського до США – що він приніс Україні?

– Приніс тактичні успіхи в плані декількох пакетів допомоги, й найважливішого – пакету допомоги на $8 млрд. Україна змоглатак-сяк залагодити конфлікт із Трампом.

Україна усій Америці показала, що попри те, що на нас можна кричати, нападати, ми спокійно, нормально, виважено доводимо всі питання до кінця.Це для американців важливо.

Але стратегічно ми так і не зрозуміли, що там з «планом перемоги» (президент Зеленський привіз президенту США та основним кандидатам документ про те, як Київ планує перемогти, але крім витоків у пресі документу ніхто не бачив. – PolUkr.net), який Зеленський презентував Байдену та Гарріс. Ми його не бачили – ніхто досі не читав.

З експертами, навіть українськими, ніхто не радився, що там. Ми з колегами навіть не знаємо, що в ньому. Тільки від американців чуємо якісь інсайди.

Невідомо, яка доля цього «плану перемоги». Спочатку він усім подобався, потім усім перестав подобатися.

Незрозуміло, який результат візиту Зеленського на сесію Генасамблеї ООН. Ми ж хотіли в Нью-Йорку залучити Китай, Глобальний південь до наступної мирної конференції, запросити всіх на новий саміт миру, який буде буквально за місяць-півтора. У нас по цій темі немає жодних озвучених результатів. Так в ООН були зустрічі з китайцями, промови, але потім почалися сварки з республіканцями і Трампом, й усі забули, що треба працювати по іншим напрямкам теж.

Тому стратегічно, на жаль, з візиту в США Україна нічого не виграла. Тактично маємо успіхи.

–Чому республіканці почали кампанію проти Зеленського під час йоговізиту до США?

– Це підвибори в тому плані, що давайте згадаємо, як ухвалювався пів року пакет допомоги Україні в Конгресі, з листопада 2023-го по квітень 2024-го. Коли він був за авторство демократів, спікер-республіканець Джонсон його блокував, казав, що з Україною треба працювати, але це питання кількох років. А як тільки подали альтернативний республіканський законопроєкт, республіканці зразу приписали собі цю перемогу і швидко все прийняли.

У цьому випадку те саме. Тобтовізит Зеленського до хиткого штату Пенсильванії, візит до рідного міста Байдена на завод із виготовлення снарядів, розмови з Гарріс і Байденом, було на руку демократам. Вони показали, що рятують союзника.

Що залишалося робити нещасним республіканцям, як не сваритися з Україною. Бо це для них частина виборчого процесу. Ми нікуди не дінемось від цього контексту.

– Яка доля чекає на посла України у США Оксану Макарову, звільнення якої вимагає спікер Джонсон за те, що вона нібито відповідальна за організацію поїздки Зеленськогона завод з виготовлення снарядів у Пенсильванії, йна цю подію не запросили республіканців?

– Сподіваюся, нашавлада здогадається, що не треба її звільняти, що це частина нашого зовнішньополітичного суверенітету, що не маємо піддаватися на вимоги навіть союзників. Так не будується зовнішня політика. Максимум, що з точки зору нормальної дипломатії варто зробити – відізвати її на консультації до Києва. Тобто вона на тиждень-дваприїжджає в Київ, поки там врегулюються всі питання і повертається назад.

Трамп каже, що у нас знищено все, окрім Києва. Мені здається, це чудовий привід провести фотовиставкуу США, показати людей з українських регіонів, провести фестиваль документального кіно. Ще раз показати Америці, що ми стоїмо та боремося.

– Яка роль польської і української діаспор у виборах у хиткому штаті Пенсильванія, і які меседжі про Україну головні кандидати, Гарріс і Трамп, доносили до виборців штату?

– Пенсильванія один з найскладніших хитких штатів. Він проблемний ще тому, що найскладніший з семи штатів, що коливаються. Розділений рівно пополам між демократами та республіканцями.

Від голосів пенсильванців може залежати, хто стане наступним президентом. Візит Зеленського на завод у штаті був законним, але для республіканців це був аргумент про підтримку демократів.

“The New York Times” пише, що Гарріс має перевагу в трьох із семи хитких штатів, а головне – в Пенсильванії, яка має 19 голосів виборників. Це може принести їй перемогу (У США непрямі вибори. Кожен із 50 штатів обирає виборників, відповідно до кількості сенаторів і конгресменів.Найменші штати – по три виборники, а найбільший, Каліфорнія – 55. У 48 штатах діє принцип “переможець отримує все” – голоси всіх виборників. Для перемоги кандидату потрібно 270 голосів виборників. – PolUkr.net).

Бачили під час дебатів, як Гарріс цілилась в польську діаспору Пенсильванії. Чітко робила посилання до пенсильванських поляків і українців. Розповідала, як допомагала та допомагатиме Україні, Польщі, Центральній Європі. Із точки зору демократів – чіткий месидж, що Америка не має забувати про союзників в Європі, що має їм допомагати. Казала те, що хочуть чути місцеві польська та українська діаспори.

Ці діаспоризазвичай були виборцями республіканців. Пострадянські й посткомуністичні діаспори в США взагалі переважно республіканські. Гарріс вирішила перетягнути їх на сторону демократів. І їй це вдається.

Водночас Трамп жодними меседжами до них не звертається, ніяк не працює. Лише на свого виборця – на того, хто й так за нього проголосує.

– Яка частка української і польської діаспор в інших ключових штатах, що коливаються, і наскільки тема України зараз вийшла на перший план у кампанії обох кандидатів? Це добре чи погано для України?

– Зараз, наприкінці кампанії українська тема стала важливою. Трамп, попри розходження в поглядах із Зеленським, все-таки з Україною замирився, зустрівся з українським президентом. Це позитив.

Як би Трамп не хотів відійти від теми України, йому доведеться з нами працювати, говорити. Але водночас говорити до української діаспори в різних штатах.Переважно українці як і поляки та інші емігранти з нашої частини Європи сконцентровані в класичних індустріальних промислових штатах на півночі, тобто в республіканськомупоясі.

– «України більше не існує. Її більше немає. Будинки знищено, міста зникли. Їх уже немає, а ми продовжуємо давати мільйони доларів людині, яка відмовляється домовлятися, Зеленському. Щоразу, коли він приїжджає до США, їде з 60 млрд доларів» – заявив на одному з останніх мітингів Трамп. Звідки в нього ці месиджі, і чого хоче добитися такими гаслами?

– Звідки? Я б і сам хотів знати. Він дивиться Fox News, One America Network. На Fox News про нас такого ніколи не говорили. Тож постає запитання, які саме лобісти йому про це розказазують.

Ми знаємо, що Вадим Новинський (Український проросійський політик, диякон УПЦ МП, колишній депутат s олігарх, статки якого оцінювали в $1,4 млрд, станом на квітень 2023 року – PolUkr.net) наш опальний олігарх засилав останні декілька місяців у США лобістів. Передусім тих, які пов’язані з УПЦМП. Цілком ймовірно, що частина цих наративів – звідти. Або напряму від росіян.

Тут явна робота лобістів. Навіть те, що Трамп посилався на ці чудові «будівлі з золотими куполами» – йому промивали мізки по темі релігії, храмів.

Знаючи, як Трамп виступає, його підхід до публічних промов, гіперболізації, крайнощів – можемо зрозуміти апокаліптичні слова про ситуацію в Україні, де вся країна наче один прифронтовий Донбас.

– Які наслідки атака на Зеленського матиме для відносин Києва з республіканцями та для майбутньої допомоги Америки Україні?

– Те, що Трамп, врешті, зустрівся з Зеленським знімає для нас більшість зауважень від республіканців. Бо спікер Джонсон, який вимагав відставки посла Макарової, мало того, що скоро може втратити посаду, бо навіть серед своїх не дуже популярний, ще й слідує за всіма позиціями Трампа. А той пішов на замирення з Зеленським.

Джонсон чітко спікер Трампа, який йде крок у крок за його позицією і своїх політичних поглядів немає. Те, що Зеленський примирився з Трампом, гарантує Україні, що глобальної кризи у відносинахіз республіканцями у найближчий час не буде. Хочане варто теж бути надто оптимістами.

– «План перемоги» президента Зеленського не вразив Білий дім – це перепаковане прохання про більше зброї та дозвіл бити вглибину Росії, пише Wall Street Journalі з посиланням на чиновників США. Чи це означає, що задум Зеленського з «планом перемоги» не спрацював щодо переконання адміністрації президента Байдена?

– Явно не спрацював. Дивна ситуація. Ніхто з експертів і громадськості цього плану досі не бачив. Bloomberg і The Times писали, що план максимально загальний.І ще тиждень-півтора тому він подобався Байдену, Трампу і Гарріс. Усім. Бо був про гарантії безпеки на зразок НАТО, але поза НАТО. Він нібито був про постачання зброї, про макрофінансову допомогу. А тепер всі кажуть, що його недостатньо. Вибачте, а якби там було щось жорсткіше, американці б на нього не погодилися,чи сказали б також, що це забагато? Ну про кордони 1991 року і членство України в НАТО прямо завтра.

Те, що пише „The Wall Street Journal” – запланований зливзі сторони команди Байдена. Він наційлений, щоб показати, що робота триває, Америцям потрібно трохи більше часу, щоб визначитися з відповіддю щодо українських пропозицій. Це означає, що в США не знають, що відповісти Україні.

– Крім президента, 5 листопада американці обиратимуть Палату представників, в якій зараз мають більшість республіканці. Які шанси обох партій на більшість у наступній Палаті?

– Крім Палати представників ще переоберуть 30% Сенату. Переважно сенаторів-демократів, а демократи мають зараз більшість у Сенаті.

Останні прогнози показують, що в Палаті представників з невеликою перевагою будуть демократи. Це завдяки тому, що республіканці зробили найбільш неефективну Палату представників за останні 80 років. Тому людям хочеться змін.

А щодо Сенату, він став занадто партійним, занадто налаштованим на демократів. Американська політична традиція зазвичай каже, що такий Сенат під час великих виборів, замінюється.

Тому виходить, у нас буде збалансований Конгрес, якщо все так складеться.Тобто демократична Палата представників, республіканський Сенат, і вибори президента визначать, у кого буде більшість.

– Що буде означати для подальшої допомоги Україні перемога Гарріс або Трампа на виборах?

– Мене часто запитують – хто для нас кращий з двох претендентів, а я б скоригував – хто для нас ризиковіший. Трамп – більш ризикова ставка. Можемо виграти, якщо почне виконувати свої обіцянки про $120 млрд допомоги Україні, про надання всієї необхідної зброї.А можемо програти, якщо виконає іншу обіцянку, що Україна перестане отримувати зброю, якщо не сяде за стіл переговорів із росіянами. Тож Трамп – це його класична непередбачуваність. Якщо переможе, будемо сидіти на великій пороховій діжці й не знати, чого чекати завтра.

З Гарріс ніякої ясності. Я вже третій місяць чекаю, що вона хоч щось оголосить свою стратегію щодо України. Спочатку багато інсайдерів довкола неї казали, що її стратегія буде оголошена на партійному з’їзді. Потім, що вона її під час дебатів оголосить. Дебати минули, вона навіть команду не презентувала, хоча це мало б статися ще всередині літа.

Не можемо чітко сказати, що робитиме Гарріс. Але по тим меседжам, які вона транслює, по суті, буде такий більш активний, ініціативний Байден-2.0. Тобто зброя буде йти, підтримка буде, але, на жаль, чогось проривного, щоб ми перемогли, поки що не передбачається.

– Як Київ має зараз реагувати на спробу втягнути Україну у внутрішню політику США, і чи є шанс мінімізувати погані наслідки? Чи правильно реагує та комунікує Київ із республіканцями?

– Маємо комунікувати з усіма. Не повторювати помилку 2019 року, коли почалась така сама проблема, Україна потрапила у виборчі змагання між Трампом і Байденом, ами просто замовкли. Ніяк не брали участі в цьому. Дві сторони про нас почали складати легенди, розказувати те, чого не було.

Це була величезна для нас проблема.Нам треба бути присутніми. Якщо нас немає, за нас нашу історію розказують інші. Й вона не буде така ж хороша і позитивна, як наша.

Тому те, що зараз розпочався конфлікт із Трампом під час візиту Зеленського, а ми не відступили, все рівно просили про зустріч, активізували контакти, дзвонили Джонсону, дзвонили в Конгрес – це була правильна позиція.

Умовно кажучи, нічого про Україну без України. Так, як цей принцип застосовується щодо договірних відносин, міжнародних конференцій, так само має застосовуватися в межах виборчого процесу.

Тобто, про Україну обидві партії не мають говорити, без того, щоб там не було українського голосу. По суті, Київ правильно зреагував і прокомунікував, щоб наскільки це можливо витягнути справу.

 

Ціль операції ЗСУ в Росії – спонукати партнерів більше допомагати Києву, та схилити Москву до мирних переговорів. Також мета зменшити тиск росіян на Донбасі та поповнити обмінний фонд військовополонених. Крім цього, ЗСУ перемелюють противника на його ж території. Водночас українські сили діють, згідно норм міжнародного права. Українське командування поводиться обережно, щоб уникнути ризиків ударів по флангам чи розтягування логістики. Операція показала слабкість Путіна, тому його партнери і сателіти вирішили відмовчатись. Про це PolUkr.net розповів український військовий експерт, керівник Центру військово-правових досліджень Олександр Мусієнко.

– Із 6 серпня Україна проводить воєнну операцію в Курській області Росії, захопила 82 населені пункти та 1150 кв км, що дорівнює тому, що росіяни захопили на Донбасі від початку року. Які цілі операції, з точки зору України, і чому її почали саме в цьому місці?

– Ціль – показати Заходу, що Україна здатна проводити не тільки оборонні, алей наступальні операції, і таким чином мотивувати до подальшої підтримки Києва. Якщо говоримо про цілі, то це також забезпечення нашої сильної позиції на будь-яких мирних перемовинах.Передусім під час зустрічі щодо української формули миру, яку анонсував президент Володимир Зеленський на листопад.

Суто з військової точки зору мета–відволікти російські сили з Донбасу, змусити їх перекидати війська на Курщину, знищити потенціал ворога.

Із військового погляду, де б не була армія противника, його сили і засоби, їх слід знищувати.

Контрудар ЗСУ здійснюють саме в тому місці, де Росія найменше очікувала. З точки зору досягнення цілей, і мети операції, якщо подивимося на відволікання російських військ, то місце та час, обрані правильно.

–Які головні перспективи та ризики операції для України?

– Якщо говорити про перспективи досягнення цілей, то операція просувається, наступ триває практично вже два тижні.

Отже, маємо перспективи розширення «буферної зони» на території Росії, про яку казав президент Зеленський, ще десь на 50 км, на ширину фронту. Цей буфер потрібен, щоб росіяни не могли бити по українських прикордонних містах і селах.

Якщо подивимося на те, що ЗСУ підірвали вже три мости вздовж річки Сейм, то затискають російське угруповання в котел, відрізають підвезення логістики, і розширюютьсвій плацдарм. Операція триває.

Щодо ризиків, то головний, що російські війська можуть спробувати атакувати з флангів і перебити логістичне забезпечення для українських військ. Він врахований українським командуванням.

ЗСУ наступають доволі обережно, не забуваючи про фланги, про їх стабілізацію, пам’ятаючи про забезпечення, логістику.

Ще один ризик – Росія не буде в значних обсягах перекидати війська з Донбасу. Це означає, що конкретно в цьому епізоді, можуть не досягнути усіх цілей.

Із точки зору політичних моментів, для Росії ризики теж значні – не перекидати війська означає, що Путін демонструє себе слабким, і байдужим до того, що буде з його територією.

– Росія не поспішає перекидати війська з Донбасу. Чому для російського керівництва захоплення українських руїн важливіше, ніж захист території РФ?

– Така природа путінського режиму і сучасної Росії. Москва веде неоімперську війну. Воює на захоплення території, на знищення української держави. Із точки зору цілей і завдань для Путіна, політично важливіше наступати на Донбасі, ніж захищати Курщину. Він вважає, що навіть ціною втрат Курщини, проводить ідею, що Росія нібито повертає свої землі.

Це часто було в історії Російської імперії. Такі підходи царів призвели до того, що імперія припинила існування. Те саме може очікувати Росію, якщо така політика продовжиться.

– Ми побачили, що США та партнери з ЄС спокійно зреагували на використання західної зброї в Росії. Як операція в Курській області змінює перспективи постачання нам нової західної зброї та скасування заборон на удари в глибині Росії?

– Бачимо позицію, наприклад, Великої Британії, яка каже, що Україну слід підтримати і підкреслює, що британські танки Challenger беруть участь в цій операції. Отже, навпаки хоче підкреслити залученість. Також для виробників зброї – це найкраща реклама, випробування на полі бою.

Це також індикатор української успішності операції. Можна уявити, якби щось складалося погано або наступ пішов не за планом, то навряд чи всі б хотіли до нього долучитися.

Щодо перспектив, то недаремно саме зараз президент Зеленський доручив міністрові оборони активізувати роботу з нашими партнерами, з міністерствами оборони країн Заходу, щоб посилити і збільшити підтримку. Щоб активізувати дискусії про передачу нам далекобійної зброї. Йдеться про Францію, Британію, США. Це ракети ATACMS, Storm Shadow і SCALP-EG.

Україна зруйнувала черговий міф, що, мовляв, дії на території Росії обов’язково означають ескалацію. Ніхто не застосував тактичної ядерної зброї. Тож наші західні партнери будуть охочіше вирішувати давати нам далекобійну зброю.

Крім рішення про надання зброї, важлива своєчасність. Якби Україна вже мала право бити глибоко по території Росії, нам було б значно легше забезпечувати наступальну операцію в Курській області. Це дало б можливість більше бити по оперативних тилах російських військ, не давати їм змоги розгортатися і, відповідно, ми б могли активніше поширювати наступ.

– Ми побачили стриману реакцію Китаю, який закликав сторони до деескалації конфлікту. Як операція на російській території впливає на російських сателітів та партнерів – білорусів, китайців, іранців, корейців?

– Російські партнери бачать слабкість Путіна.Дивляться і розуміють, що він не має потенціалу на сьогодні, щоб захиститися. Тому так стримано реагують. Не хочуть автоматично ставати на бік переможного. Для чого їм? Спостерігають, детально вивчають, дивляться на реакцію партнерів України – США, Європи. Зберігають тимчасове мовчання, очікуючи, чим все завершиться.

Із точки зору того, що вони не висловили 100% підтримки Путіну, це сигнал, що Росія не може розраховувати на однозначну підтримку своїх так званих партнерів.

– Наскільки ця операція може послабити імідж Путіна в Росії, та до яких наслідків призвести?

– Вона послаблює його, бо те, що діється в Росії носить накопичувальний ефект. Проблемивиникають і виходять на поверхню, вони обговорюються, про них стає відомо.

Накопичуються проблеми, невдоволення. Коли ситуація буде здаватися максимально стабільною, й начебто під контролем, саме тодівсе може піти шкереберть для Москви.

Операція на Курщині похитнула позиції Путіна як сильного лідера. Це не означає, що автоматично може призвести до повалення його режиму. Але є важливою з точки зору невдоволення, іміджу і репутації, її погіршеннямає поступовий, накопичувальний ефект.

– Що нам розповідає про ситуацію історія втечі з кордону чеченців на службі у Кремля, масову здачу в полон строковиків? Як змінює перспективи повернення в Україну «азовців», інших військовополонених?

–Що до чеченців, це не вперше, що їхні спецпідрозділи залишають позиції, або йдуть за спинами інших підрозділів. Батальйони кадировців – це розвінчуванняще одного міфу.

На початку вторгнення було інше сприйняття кадировців. Їх бачили як еліту російської армії, дуже великузагрозу. Виявилися, великим пшиком.

Росіяни фактично залишили строковиків напризволяще.Командири кинули їх. Тому ті здалися в полон. Іншого вибору не мали, адже залишилися зброї, яка могла б протидіяти бронетехніці ЗСУ.

Це свідчить, що українське командування добре спланувало і реалізовує операцію, яка мала миттєвий ефект, захопила ворога зненацька. Тож росіяни не змогли зреагувати належним чином.

Щодо обміну військовополонених, Україна розраховує звільнити своїх бранців на солдатів строкової служби РФ. Їх Путін, як показує практика, міняє охочіше і в більшій кількості, ніж російських контрактників. Це може призвести до того, що Росія піде швидко на обмін і фактично це дозволить нам повернути наших військових та інших полонених, які сидять в застінках російських катівень.

– Чи варто зараз говорити, що окупована російська територія може бути предметом для торгу під час можливих переговорів у майбутньому, і чи надовго Україна може зайняти ці землі?

– Україна готується до того, що доведеться затриматися в Курській області надовго і відтягувати там на себе війська ворога. Щодотериторії як аргументу на перемовинах, то так – це те, що можна викладати як актив для нас, як сильну позицію за столом перемовин.

Путін йде на поступки тільки тоді, коли на нього тиснути. Й тільки тоді, коли йому не бояться показати силу. Інакше на жодні поступки розраховувати не варто.

– Який міжнародний правовий статус окупованих територій?

– Україна діє, відповідно до міжнародного права. Саме тому президент вніс в український парламент закон про ратифікацію Римського статуту щодо роботи Міжнародного кримінального суду. Це чіткий сигнал, що Київ прихильний й дотримується міжнародного гуманітарного права та Женевських конвенцій.

До російських військовополонених допускають журналістів, представників комітету Червоного Христа. Їх утримують, відповідно до вимог Женевської конвенції.

Україна утворила в Суджі військову комендатуру, мета якої, зокрема, підтримувати правопорядок, дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, і не допускати їх порушення українськими військовими.

Із точки зору гарантування прав, на сьогодні Україна все гарантує. Ці російські території є такими, які перебувають під ефективним контролем Києва.

– Які висновки з операції в Росії повинні зробити сусіди й партнери України в ЄС і НАТО – Польща, країни Балтії, Скандинавії?

– Наші партнери зробили правильні висновки давно. Їх індикатором є вклад в обороноздатність і підтримку України. Сподіваюся, допомога не буде зменшуватись, а навпаки зростатиме.

Наші сусіди як ніхто розуміють спільні загрози, які є зісторони Росії, її агресивну поведінку, яку демонструє війна проти України, й те, що Путін підштовхує білоруського диктатора Олександра Лукашенка до провокацій на білорусько-польському і білорусько-литовському кордонах, на періодичні провокації Росіїв Балтійському морі. Маємо зберігати єдність і не боятися. Це головні висновки, які слід зробити.

– Україна наближається до 2,5 років у війні на виснаження. Як оцінюєте, якщо можете, перспективи завершення війни та її тривалості?

– Дуже важко оцінити кінець війни, бо на неї впливаєбагато факторів. Завжди є тежможливі чорні лебеді, які не піддаються аналізу.

За моїми спостереженнями, війна в тій формі як зараз може тривати до літа 2025 року. Далі Росія зіткнеться з проблемами браку ресурсів, якіне буде чим поповнювати. Тож літо-осінь 2025 року – можливий час для вирішення чи завершення війни.

– А який варіант завершення? Замороженняпо фактичній лінії фронту, якась угода?

– Україна точно робитиме все, щоб військовим чином звільнити якомога більше своїх територій. Якщо не вдасться, то на певному етапіможливі різні сценарії. Як казав президент Зеленський, не обов’язково звільнимо військовим чиномвсі території. Але точно не буде миру коштом територіальних поступок і компромісів зісторони Києва.

Тобто окупація певних українських територій може тривати довше, ніж війна.Але точно Київ не погодиться, щоб ці території фактично стали російськими.

Другий момент, Україна може звільнити певні території військовим чином, вийти на деякі межі,а далі буде використовуватись тиск на Путіна, щоб забезпечити звільнення решти й виведення російських військ з інших територій.

Третій варіант – повна перемога українських військ і витіснення росіян з усієї території України.

Четвертий– зменшення гостроти і перехід до конфлікту низької інтенсивності, що де-факто буде означати режим припинення вогню і замороженнявійни на невизначений період. Ценайменш бажаний варіант, який може бути для Києва. Україна буде намагатися реалізувати саме два перших сценарії.

 

15 серпня – річниця Варшавської битви, у якій більшовицька армія, що наступала на Варшаву, зазнала поразки.

Напередодні святкування Дня польського війська президент Польщі Анджей Дуда поклав квіти на цвинтарі вояків армії УНР, які брали участь у польсько-більшовицькій війні 1920 року, воюючи на стороні польського війська. Особливо українські вояки відзначилися в обороні Замостя. Також 14 серпня відбулася акція «Вогник братерства», в рамках якої по всій Польщі запалили свічки та поклаликвіти на могили українських вояків.

Основні урочистості, пов’язані зі святом, відбулися у Варшаві, де, зокрема, відбувся парад польського війська, під час якого представили військову техніку, яку використовують збройні сили Польщі.

Перед парадом промову виголосив міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш. «Лише поєднані зі своєю формою, будемо перемагати. 104 роки тому це усвідомлювали наші попередники. І ось знову читаємонаказ командувача польської армії того часу, генерала Тадеуша Розвадовського: Або знищимо більшовицьку дичину, або нас усіх, без винятку, чекаютьтяжкі нещастя і нове ярмо (…) сьогодні ми це розуміємо: ворогговорить іншими словами, але не змінює наративу, з яким нападає на інших –нині на Україну. Маємо бути готові до всіх можливих сценаріїв”, – сказав глава міноборони Польщі.

Головним завданням для польських збройних сил він назвав трансформацію армії до сучасних умов, зокрема, створення нових підрозділів, озброєних повітряними, наземними та морськими безпілотними літальними апаратами.

Виступив також прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск. «Робимо все можливе, щоб польським чоловікам та жінкамбільше не доводилося розраховувати на диво (…) у польській стратегії оборони та перемоги не може бути більше розрахунку на диво.Маємо розраховувати на себе, на військові альянси та на зусилля,щоб збудувати сучасну армію, яку створюємо силами цілого народу. Будуємо одну з найбільших європейських армій, але замало витратити багато грошей: біля нас уже йдуть війни майбутнього (…) нашим завданням є підготувати нашу батьківщину та НАТО до цих воєн», – сказав Дональд Туск, вказавши, що інтелект та інновації мають вирішальне значення для перемоги над противником.

«Ми повинні зробити висновки з історії. Зібралися ми тут, щоб віддати шану польським воякам (…) і зробили простий висновок з війни в Україні, що мусимо настільки озброїтися, щоб напад на нас став малоймовірним (…) дякую за можливість продовжувати політику попередніх урядів, і за угоди, підписані останніми днями”, – сказав у промові президент Польщі Анджей Дуда.

«Цей парад також служить тому, щоб усе суспільство побачило результативитрат. Це наша гордість і все більша гарантія нашої безпеки», – додав президент Польщі.

«Протягом останніхтрьох роківтриває гібридна атака на наш кордон з білоруськоїсторони (…) насправді це була підготовка до агресії проти України (…) нам вдалося захистити кордон, хоча й не без втрат. Дякую за це служіння та відданість», – сказав Анджей Дуда.

За матеріалами: dziennik.pl, tvn24.pl,

За час російської агресії проти України Німеччина докорінно змінила східну політику – тепер підтримує вступ Києва в ЄС, дає зброю. Ще боїться давати частину наступального озброєння, щоб не спровокувати Москву на ядерну війну. Німеччина досі розділена по землях колишньої ФРН і НДР, де більше прихильників Путіна. Берлін вважає, що розмови про вступ в НАТО зараз надто теоретичні, бо треба згода 32 країн. Про це PolUkr.net розповів аналітик Стокгольмського центру досліджень Східної Європи, німецький політолог Андреас Умланд.

– На виборах до Європарламенту 30 червня ультраправа і проросійська «Альтернатива для Німеччини» (АдН) здобула друге місце після важковаговика в політиці ХДС-ХСС. Як 2,5 роки війни в Україні змінили внутрішнє життя в Німеччині?

– АдН – одна з найбільш проросійськи партій в ЄС. Але її ріст не пов’язаний з війною, але внутрішніми проблемами. Партія скористалася відчуттям кризи і невпевненості в німецькому суспільстві, посиленими під час війни. Головний фактор росту популярності – імміграція мігрантів з Африки і Азії, та соціально-економічні проблеми. Проте противники України голосують переважно за цю силу.

За три роки офіційна і неофіційна зовнішня політика Німеччини докорінно змінилася через війну. А ось АдН виступає за повернення до старої зовнішньої політики країни. Як не дивно, пропагує колишню політику правлячої нині Соціал-демократичної партії. Хоче це ліва партія, а АдН – праворадикали.

Докорінна зміна політики ФРН сталася в тому, що країна зараз експортує зброю. Зокрема, важке озброєння в зону конфлікту. Три роки тому це було табу.

Починаючи з ХІХ століття, радянських часів, і навіть протягом 30 років після розпаду СРСР східна політика Німеччини була російськоцентричною. Зараз усе змінилось – у Берліні акцентують тепер на підтримці країн, які розвиваються демократичним шляхом, і на збереженні міжнародного права.

Раніше на все в діях Москви, від подій в Придністров’ї, Абхазії і Південній Осетії й до Криму, закривали очі. З окупацією півострова почалися зміни. Але навіть тоді орієнтація на Росію зберігалася. Газопровід з РФ в Німеччину «Північний потік-2» означав, що Берлін хоче продовжувати таку лінію. Тепер з цим покінчено, що є великим поворотом.

– Чи поділене досі німецьке суспільство на землі колишньої НДР і ФРН, і чи в колишніх східних землях досі сильна ностальгія за Росією, що відбивається на ставленні до війни в Україні?

– Так, за майже 35 років після падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини, все ще залишається виразна відмінність між Східною та Західною частинами країни. Зараз вона стала навіть більш вираженою. Зокрема, через все більшу популярність АдН у східних землях.

Електоральна мапа результатів виборів до Європарламенту майже точно відтворює перемогу АдН на землях колишньої НДР, та ХДС-ХСС у колишній ФРН. У Берліні не точно, але теж можна прослідкувати поділ на західну та східну частину.

Для східної Німеччини проросійські симпатії – Стокгольмський синдром. Хоча ця частина країни значно більше постраждала від правління СРСР, проте люди там більше на стороні Путіна.

– Влада Німеччини за 2,5 роки пройшла довгий шлях від 5 тис. шоломів на початку вторгнення до другої після США країни за обсягом військової допомоги Україні на понад 10 млрд євро. Якою є стратегія Берліна щодо військової допомоги Києву?

– Щодо стратегії військової допомоги, то є її частина, яка дискутується, і та, що поза дискусіями.

Немає суперечок щодо оборонного озброєння. Як от ППО та ПРО – Patriot, IRIS-T, Gepard. Ніхто проти цього не виступає. Навіть праві та ліві радикали.

Інша справа – наступальне. Особливо гострі дискусії про далекобійні ракети Taurus, які просить Україна. Щодо цього, є певна шизофренія. Більшість німців підтримує постачання важкого озброєння, але не Taurus. Вважають, що це втягне країну у війну, яка може перетворитися на Третю світову і ядерну. Старий німецький страх. У цьому немає антиукраїнських чи проросійських настроїв, просто боязнь Путіна. Частково це результат російської ІПСО та надмірної німецької обережності.

– Як Берлін бачить реальне завершення війни, і гарантії безпеки для України?

– Немає однозначної думки. Офіційно – виступає за повне відновлення територіальної цілісності та збереження політичного суверенітету.

Неофіційно багато німецьких дипломатів і політиків хотіли б завершити  війну без великих територіальних втрат для України. Проте багато хто вважає, що звільнити всі окуповані території не вдасться, тому Києву доведеться з часом піти на поступки. Але саме зараз є розуміння, що для початку переговорів має бути українська воєнна перевага. Щоб Путін був змушений домовлятися.

Німецький мейнстрім розуміє, що зараз переговори без сенсу. Путін  до них не схильний. Але основна думка, що в певний момент розпочнуться, й тоді Києву теж доведеться йти на поступки.

– Але для сильної позиції Києву потрібно важке озброєння для наступу, чого Берлін не хоче давати?

– Не хочуть лише Taurus. Усе решта, про що просила Україна – дали. Питання радше в тому, скільки одиниць може передати Німеччина. Друга проблема, що не хочуть давати зброї, бо собі мало залишилось, і треба нову виготовити. Висувають аргумент, що зброю слід самим мати на випадок, якщо Росія нападе.

Шизофренічна думка, що нібито є дві Росії. Одна воює проти України, а інша загрожує Німеччині. Тому треба мати зброю на випадок її агресії. І тому не можемо все віддати Києву. Ця думка не лише німців, а й інших країн ЄС.

Також є інша думка. Данія віддала всю артилерію. У них шизофренії немає. Розуміють – Росія, яка воює в Україні, та сама країна, яка потенційно загрожує Данії. Якщо РФ програє, це дасть безпеку данцям. Так само думають Естонія, Фінляндія.

– Німеччина йде в фарватері США щодо військової допомоги. Якщо Дональд Трамп стане президентом США і припинить цю допомогу, якою може бути політика Берліна?

– Якщо Трамп стане президентом, Німеччина менше слідуватиме в фарватері США. Тоді розглядатиме по-новому можливості Заходу допомогти Україні.

Якщо США не допомагатимуть, співвідношення сил зміниться. Трамп дуже непопулярний у Німеччині. За такого сценарію, ніхто не скаже: «Давайте будемо його наслідувати». Радше будуть переоцінювати, що можемо, і що слід зробити, які в нас потреби і пріоритети. Якщо Америка піде з Європи, все дуже зміниться.

Є дві школи. Одна каже, що тоді нам потрібно самим стати настільки сильними, що зможемо врятувати Україну. Друга каже, якщо США не будуть підтримувати, Києву доведеться піти на великі поступки Росії, бо ми самі, європейці, не здужаємо потягнути українців.

– Німеччина поруч із США найбільші противники вступу України в НАТО, нібито сказав французький президент Еммануель Макрон. Які перспективи, що Берлін змінить позицію на більш прихильну до Києва, попри ризики від Росії?

– Це теоретичні дискусії. Якщо дивитися на недавню історію вступу Швеції в НАТО, то вона тривала два роки. Вступ України з повною ратифікацією всіма членами, а не просто обіцянками, зараз настільки гіпотетичний, що дискусія не актуальна.

Якщо зараз Німеччину та США звинувачують, що проти, то вони не проти. Просто не хочуть зараз піднімати питання, бо надто теоретичне. Треба, щоб вступ схвалили 32 країни. Зараз є десь 10, які б підтримали.

Мені здається, що Макрон, якщо справді таке казав, грав на емоціях. Німеччина та США найбільші потужні країни в НАТО, тож на них передусім найбільша відповідальність. Вони б в разі війни з Росією понесли головну частку відповідальності, витрат і ризиків. Але не думаю, що є принциповий поділ в Альянсі між симпатиками та противниками вступу України.

Сумніваюся, що якби було потенційне голосування в Північноатлантичній Раді про вступ, то Франція проголосувала б за, а потім парламент ратифікував би. Макрон переважно правильні речі говорить, але іноді створює штучний поділ.

– Німеччина прийняла найбільше з-поміж країн ЄС біженців із України. Зараз понад 1,65 млн. Вони добре адаптувались в німецькому суспільстві. Як ці люди вплинули на сприйняття німцями українців і України?

– Це великий фактор. Їх видно, вони організовують демонстрації, вуличні свята, українські фестивалі. Це сильно змінило уявлення про українців.

Раніше ніби розчинялися у спільній пострадянській діаспорі разом із казахами, росіянами, білорусами. Мало хто розбирався, хто з якої нації. Це різко змінилося. Українська діаспора зараз дуже помітна.

Українці мають здебільшого хорошу репутацію. Є дискусії, що для них зробили особливі правила для поселення, отримання соціальної допомоги, ніж для біженців з інших країн. Можуть просто увійти в німецьку соціальну систему без особливої процедури. Отримують те саме, що безробітні німці. Це створює  дискусії в суспільстві. Є підозра, що деяким краще залишитися безробітними і отримувати соціальну допомогу. Тож треба її скоротити, щоб йшли працювати. Це трішки псує репутацію, але, в принципі, німці переважно їх підтримують.

– Як за період війни змінилися німецько-українські відносини, чи відбувся перелом?

– Стався корінний перелом. Відносини стали дуже інтенсивними. Вони й до того були не такими поганими, але відбувалися крізь російську призму.

Коли Росія відпала, залишилося мало контактів з росіянами, радше з діаспорою, з дисидентами, які втекли, стався український квантовий стрибок – багато візитів, партнерських програм між містами чи громадами, багато ініціатив на локальному рівні, велике зростання українських студій, україністики в навчальних закладах Німеччини, відкриваються нові центри, курси української мови, багато публікацій про країну. Зовсім інший рівень. З кожним місяцем ці ініціативи стають інтенсивнішими.

– Чи бажає Німеччина бачити Україну в ЄС з умовою виконання реформ, викорінення корупції та встановлення верховенства права?

– Так, бажає. Крім почуття солідарності, співчуття, бажання справедливості, є теж національний інтерес. У Німеччині змінилося бачення Східної Європи. Більшість політиків, дипломатів, експертів зрозуміли, що не можна залишати такі країни як Україна і Молдова в «сірій зоні», їх потрібно інтегрувати заради самого ЄС, якщо цього хочуть. В якийсь момент це стосуватиметься і білорусів, якщо захочуть. Краще мати їх в Євросоюзі, ніж тримати у передпокої, і тим самим давати Росії можливість вести там гібридну чи справжню війну.

Відбувається переоцінка стратегічних інтересів Німеччини в тому, що потрібна стабілізація Східної Європи. Для цього потрібне розширення ЄС, а всі ці Угоди про асоціацію, східні партнерства, зони вільної торгівлі, їх недостатньо. Це були ранні інструменти, які замало стабілізували регіон. Потрібно повноцінне включення до Євросоюзу. Тільки це створить стабільність.

– ФРН уже будує чотири заводи з виготовлення зброї в Україні. Чи готовий німецький бізнес будувати в Україні заводи, якщо під тиском інтеграції в Євросоюз Україні в майбутньому вдасться здолати корупцію та інші перешкоди?

– Так, буде інтерес на фоні того, що Україна точно стане членом ЄС. Зараз німецькі компанії та інших країн, не лише Європи, бачать це майбутнє і хочуть якомога раніше укоренитися в країні.

Корупція – традиційна проблема. Те, що старі українські підприємства хочуть зберегти свої ринки, іноді монополії, знають як вести нечесний і непрозорий бізнес в Україні – давня проблема.

Друга проблема – страхування. Хоча її вже частково вирішують. Є хороші страхові схеми, які пропонують Німеччина, ЄС, США для таких компаній.

Є ще сприйняття України як небезпечного місця. Якщо люди бачать кадри, як ракети прилетіли по Києву, багато хто думає, що таким і є життя в столиці. Не розуміють, що це величезне місто, і якщо в одній частині прилетіла ракета, то це ще нічого не означає у масштабах міста. Підозрюю, у Києві ймовірність померти в ДТП вища, ніж від ракетного удару.

Але психологічно для західних людей більша проблема – ракета. Треба Україні бути більш творчою, щоб не тільки казати, що у нас війна, але теж є економіка, міське життя, робоча сила, можна жити і працювати. Не варто нагнітати зайвих негативних емоції, бо це для бізнесу проблема.

– Чи є в Німеччини плани та наскільки великі, якщо так, брати участь у відбудові України після війни?

– Так. Недавно була щорічна Конференція з відбудови України в Берліні, яка цьому присвячена. Найбільша такого роду подія. На ній було багато підприємців, великі плани озвучувалися.

Така допомога, яку Німеччина може дати Україні, більше у традиціях німецької зовнішньої політики. Це саме те, чим займаємося десятиліттями – зовнішні інвестиції, розвиток інфраструктури. Те, що вміємо робити найкраще, маємо досвід, інструменти та алгоритми дій.

Важливо комунікувати радше про відновлення країни вже зараз. Метафора про «план Маршалла» для України – хороша річ, але передбачає однозначне закінчення війни. Чекати цього можна довго. Військові дії можуть тривати і тривати. Можливо, не така гаряча війна як зараз, а бойові дії, які будуть роками. Тому зараз радше можна говорити не про плани після війни, а про можливості та потреби України сьогодні. Що зараз можна вирішити.

Наприклад, через енергетичні проблеми в Україні особливо гостро стоїть питання про перехід на альтернативні джерела енергії – на вітряну, сонячну децентралізовану енергетику. Ця зелена енергетика – добре для країни. Її складніше пошкодити росіянам, ці маленькі розосереджені джерела енергії.

А розмови про майбутнє відновлення можуть трохи відволікти або навіть бути проблематичними, якщо призводять до деморалізації зусиль вже зараз.

– Чи є зараз німецькі інвестиції в українську економіку, і наскільки це буде важливий напрямок для німецької економіки в наступні 10-20 років?

– Якщо чесно, не дуже розбираюся в економічних питаннях. Наразі не думаю, що це значуще питання для німецької економіки. Підозрюю, інвестиції наразі невеликі. Можуть в майбутньому стати важливим чинником, але зараз говорити зарано.

Фото зі сторінки Андреаса Умланда у Facebook

Росія використовує проблеми на кордоні Білорусі з Польщею та Литвою, щоб давити на Захід, аби погодився на російські умови миру, що дорівнюють капітуляції України. Диктатор Олександр Лукашенко хотів би передати владу одному зі своїх синів, але Путін планує втілити ідею союзної держави, в якій роль білоруського лідера буде не більша, ніж глави Чечні в РФ. Путін шантажує ЄС і Україну тактичною ядерною зброєю в Білорусі, якою в разі обвалу фронту міг би вдарити по західній Україні, щоб обрубати шляхи постачань зброї. Про це PolUkr.net розповів білоруський політолог, що живе у Варшаві, Павло Усов.

– «На білорусько-українському кордоні росте напруженість, бо Захід розв’язав гарячий конфлікт біля білоруської території, і пробує втягнути Білорусь у війну, а Мінськ робить усе, щоб зберегти мир на своїй землі, заявили у білоруській армії 29 липня. Для чого такі заяви?

– На початку російського вторгнення Лукашенко мав схожу риторику, коли з білоруської території відбулася російська атака на Київ. Заявляв, що з України готувався напад, і він вимушено діяв на випередження. Його слова потім стали мемом.

Нічого нового в тому, що лукашенківські генерали весь час говорять про, з їх точки зору, агресивні дії Заходу і України. Це елемент мілітаризації білоруського режиму. Тривають внутрішні репресії і терор проти громадян. Також таким чином мобілізують власних прихильників і силовиків, нагнітають внутрішню ситуацію, залякують суспільство, наче може проти нас розпочатися війна, і лише режим Лукашенка гарантує людям безпеку.

Вся воєнна пропаганда в Білорусії антизахідна і антиукраїнська. Це частина єдиної інформаційної політики, яку формує Росія. Лукашенко постійно демонструє агресивну риторику до Заходу і України, щоб показати лояльність Путіну.

Хоча час від часу бувають відступи, коли Лукашенко починає позитивно висловлюватись про Володимира Зеленського та західних лідерів, показуючи, що готовий на діалог і мирні відносини. Аде ресурсів повернутися до політики, яку проводив до 2020-го, не має, бо зовнішня політика країни відбувається під тиском Москви. Він реалізовує те, чого вимагає Путін щодо України та Заходу.

Якщо б цього тиску Москви не було, Лукашенко шукав би контактів з Заходом, щоб відновити баланс, порушений після 2020-го. Одним із прикладів такого пошуку контактів є те, що недавно з білоруських тюрем випустили чотирьох українських в’язнів, відбувся обмін між країнами. Зокрема, відпустили одного, кого підозрювали в диверсії на аеродромі Мачулищі, де 26 лютого 2023-го був пошкоджений російський розвідувальний літак А-50.

– Що означають останні зміни в білоруському уряді, зокрема зміна глави МЗС? Чи вплинуть вони на відносини Білорусі з Польщею і Україною?

– Саме в цьому контексті слід розглядати зміни в МЗС, бо попередній глава МЗС Сергій Алейник був непоказний і безініціативний. Новий міністр Максим Рижанков доволі амбіційний. Його можна вважати людиною нового покоління, йому 52 роки. Він успішно реалізовував міжнародні проєкти, організовував чемпіонат світу з хокею в Мінську.

Через призначення Алейника Лукашенко пробує повернутися до тієї моделі відносин із Заходом, яку успішно вибудовував глава МЗС Володимир Макей, який помер на посту в 2022-му. Він до 2020-го успішно «продавав» Заходу ідею стабільності в Білорусі на фоні російської агресії в Україні. Захід «купував» цей міф.

До 2020-го в Мінськ їздили провідні світові лідери, починаючи з держсекретаря США Майка Помпео, тодішнього радника президента США по нацбезпеці Джона Болтона. Лукашенко навіть був на інаугурації Петра Порошенка, що було немислимо раніше чи тепер. Перед президентськими виборами в Україні 2019-го позитивно говорив про Зеленського.

У ці роки Білорусь активно брала участь в економічній співпраці з Україною, продаючи ЗСУ пальне на війну проти російської агресії. 2014-2020 роки для Лукашенка були золоті часи у відносинах із Україною та Заходом.

– Чи може зараз Білорусь під ковпаком Росії перезавантажити відносини з Заходом?           

– Такого перезавантаження не станеться, бо тиск і контроль Москви над білоруським простором безмежний. Єдине, що може спробувати Лукашенко – почати кулуарні рухи, намагатися встановити приховані контакти з Заходом, і спробувати «продати» інший міф – що Білорусь не вступила відкрито у війну, але Лукашенко був змушений розмістити російські війська, інакше Путін захопив би Білорусь, й такого роду риторику.

Відновити повністю відносини з Заходом не вдасться, бо Білорусь – співагресор. Але в зміні поведінці є ознаки, що Лукашенко розуміє – Путін не виграє війни. Вона не завершиться на умовах Москви.

Протистояння може затягнутися на роки – гаряча війна, мабуть, перейде у фазу холодної на зразок того, що було після 2015-го. За цих умов Лукашенко може спробувати стабілізувати справи в країні, відновити мінімальні відносини з Заходом, «продаючи» знову стабільність, що Білорусь не задіяна напряму у агресії, і перебуває під тиском Росії.

Основна ціль Лукашенко передати владу комусь із своїх дітей після 2030-го. Або старшому сину Віктору, 48 років. Або дочекатися, коли виросте Коля, 19 років. Психологічно диктатор ставить на наймолодшого. Щоб це втілити треба, щоб не було абсолютної домінації Росії над Білоруссю як тепер. У такій ситуації передати владу буде неможливо. Хіба чеченський сценарій, де зараз триває підготовка передачі влади від Рамзана Кадирова комусь із його дітей чи клану.

Це якщо не буде повної реалізації проєкту союзної держави як його бачить РФ. Для Кремля до 2030-го важливо завершити створення союзної держави, в рамках якого Путін міг би стати її президентом. Це один із сценаріїв.

– Польща може закрити два останні КПП з Білоруссю, заявив глава МЗС Радослав Сікорський. Усе через кризу мігрантів, які масово переходять прикордонні пункти. Історія триває з середини 2021-го. У кінці травня загинув польський прикордонник. Навіщо Лукашенко досі підтримує гарячою цю проблему?

– Міграційна криза – частина проєкту гібридної війни Росії проти Заходу. Коли Білорусь в 2020-му втратила значну частину суверенітету у зовнішній політиці, Росія почала проводити контрольоване напруження на кордонах з ЄС, відволікати увагу. Ці кроки Москва робила в рамках реалізації підготовки до агресії проти України.

Якби Україну захопили в 2022-му, Росія б значно швидше вирішила долю Білорусі. Вона по-суті перестала б існувати як країна.

Зараз міграційна криза – російський інструмент тиску на Захід. Новий виток стався після візиту Путіна в травні цього року в Мінськ. Перед цим Лукашенко насмілився з повагою висловитися про Зеленського та Польщу. Мовляв, ми з поляками сусіди й треба з ними налагоджувати відносини.

Можна припустити, що це була чітка вказівка Путіна – жодних пом’якшень у відносинах з Україною і Польщею, будь-які спроби завершаться плачевно для Лукашенко.

Цей виток міграційних атак на кордоні розпочався водночас із початком російського наступу в Харківській області. Був потрібен для відволікання ресурсів Польщі, Литви, ЄС, Заходу на додаткову проблему, на гарантування власної безпеки. У цьому контексті слід розглядати вбивство польського прикордонника. Це питання, скільки в таких акціях мігрантів, а скільки працівників спецслужб Росії і Білорусі в масі тих, хто атакує кордон.

Також це може бути привід для Росії, щоб закрити кордон Білорусі з Польщею. Це один із основних шляхів транзиту для китайських товарів залізницею. За останній рік через Росію і Білорусь пройшло біля 130 тис. тонн китайських товарів в ЄС. Москва хоче, щоб КНР зробив основний шлях через північний, російський шлях, і Петербург. Тоді виросте роль та позиції РФ у міжнародній економіці, а ізоляція та санкції ЄС щодо РФ будуть підірвані. Козир на майбутнє.

– Рада ЄС 29 червня ухвалила санкції проти білоруської економіки, які віддзеркалюють обмежувальні заходи проти РФ, і блокують обхід санкцій. Який підхід Євросоюзу до взаємодії з білоруським режимом, яким бачить Брюссель долю Білорусі, і чи може мати важелі на Мінськ, крім санкцій?

– В ЄС таких важелів немає, і стратегії щодо режиму Лукашенка теж. Санкції вводять масштабні, й вони ніяк не відбуваються на стабільності режиму, але вкрай негативно на білорусах, яким все важче виїхати з Білорусі. Кордон із Литвою повністю закритий, прикордонний рух теж. А щоб потрапити в Польщу, білоруси стоять по 30-50 год.

Для Росії Білорусь – стратегічний простір. Москва може підтримувати режим Лукашенка грошима ще як мінімум кілька років. Порівняно з витратами на війну, це ніщо для Кремля.

Захід не має стратегії щодо Білорусі. Вибудовує діалог з офісом опозиційної лідерки Світлани Тихановської та білоруської опозиції в еміграції, але вплив опозиції на білоруське суспільство дорівнює нулю. Наростає також серйозна криза всередині самої цієї опозиції.

Ще рік і ЄС втратить які-небудь політичні механізми впливу на Білорусь. Білоруської опозиції, яка з’явилася в 2020-му й мала вагу, більше не буде, а країна буде економічно та в інших сферах під повним російським контролем.

– Чи в Білорусі досі є «вагнерівці», і якщо так, то яка їх роль, і хто реально ними керує – режим Мінськ чи Москва?

– Точних даних немає щодо їх кількості. Значна частина повернулася в Росію і перейшла в інші ПВК, в російську армію. Іншу частину перекинули в Африку.

Кілька тисяч «вагнерівців» перейшли в білоруське МВС. Готують спеціальні війська міліції. Також працюють інструкторами для білоруського міноборони. Але як єдиної консолідованої групи їх більше немає.

Безпосередньої загрози від них як рік тому, коли завершився бунт Пригожина, і 10-15 тис. «вагнерівців» перекинули в Білорусь, що було серйозною загрозою для провокацій проти України, немає.

– Яке майбутнє готує Путін для Білорусі на найближчі роки, якщо війну в Україні заморозить на лінії фронту, або якщо війна триватиме, але меншої інтенсивності?

– Основна ціль Путіна в Білорусі – завершити оформлення союзної держави і створити політичні інститути, щоб на новий термін піти вже в статусі глави союзної держави.

Для Росії Білорусь буде стратегічною компенсацією за брак перемоги над Україною. Перемоги у війні в форматі як планував Путін у 2022-му не буде. Величезні фінансові та людські ресурси витрачені на це без реального успіху. Із цією ціллю в Білорусі розміщують тактичну ядерну зброю.

Можливо, спробують до союзної держави ще когось приєднати, хоча навряд чи можливо. Якщо не вдасться, Путін задовольниться двома уламками СРСР. Тоді роль Лукашенка чи його спадкоємця буде зведена до нуля. Це основний план, який Путін виношував з 2010-2012 років, коли повернувся з поста прем’єра в президентське крісло.

Перша війна в Україні 2014-2022 років змусили Путіна переглянути стратегію. Справу інтеграції відклали на невизначений термін. Лукашенко, відчуваючи загрози, спробував загравати з Заходом. Укріпляв позиції в переговорах з РФ, опираючись на Захід. Але криза 2020-го, яку Москва частково спровокувала, зробила Лукашенка цілковитим васалом.

– Чи насправді в Білорусі є ядерна зброя, в якій кількості, й для чого вона Путіну та Лукашенку?

– Ніхто не скаже точно, де знаходиться, та в якій кількості тактична ядерна зброя. Якщо взагалі є в Білорусі. Знаємо, російські інженерні війська будують об’єкти на білоруській території. Але поки що, крім офіційних декларацій Путіна і Лукашенка, що зброя в Білорусі є, фізично її не показали. Наприклад, в екскурсії для пропагандистів. Чи супутникові знімки зі слідами випромінення. Можливі місця розташування – Брестська та Гомельська області.

Передусім ціль Путіна – залякування Заходу та України. Один із сценаріїв у випадку критичної ситуації на полі бою, обвалу фронту – тактичний ядерний удар із Білорусі по західній Україні, по транспортним вузлам, які зв’язують із ЄС. Крок залякування та перерізання артерії для постачань зброї. Певний час по зараженій території нічого не поїде.

Також можливий сценарій прорив із Білорусі на західну Україну військ, щоб так само перерізати шляхи транспортування зброї. Як мінімум спроба захопити Луцьк.

Чи якийсь сценарій реалізують – ніхто не скаже з огляду на неадекватність Путіна. Наразі факт розміщення ядерної зброї використовують виключно для ядерного шантажу Заходу, щоб не постачав зброю, і щоб змусити піти на формулу миру Кремля. Тобто всі захоплені території залишаються росіянам, Україна обіцяє провести демілітаризацію, відмовитися від вступу в НАТО та обмежує свої збройні сили та військову техніку. По-суті, спрощений план вимог Путіна з 2022-го.

Захід і його суспільства психологічно нестійкі до такого шантажу. Путін пробує налякати пацифістів ядерною війною, можливим втягуванням НАТО у війну, щоб змусити західних політиків до переговорів на його умовах. Але Саміт миру в Швейцарії показав, яких переговорів хоче Путін – тільки виконання його умов. Тому буде нагнітати ситуацію.

З цим же пов’язана войовнича риторика генералів Лукашенка. Уся машина пропаганди направлена на залякування Заходу. Росія прагне через нарощування загального хаосу на кордонах і в регіоні змусити Захід до поступок.

– Як змінилася Білорусь за майже 2,5 роки російсько-української війни, як змінилося ставлення білоруського суспільства до українців і війни?

– Після 2020-го Білорусь стала тоталітарною державою, де знищена всяка альтернатива. Держапарат цілком вичищений від тих, щодо кого сумнівалися в лояльності. Будь-які виступи проти режиму чи проукраїнські жорстко караються. Щодо тих, хто підтримує Україну, проводять репресії.

Водночас в Білорусі дуже сильні антивоєнні настрої та висока солідарність з Україною. Білоруси інформували українські спецслужби про пересування російської техніки, чинили диверсій на залізниці, за що багато-хто постраждав. Ці акції тривають, наскільки можливо. Є також ті, хто відкрито підтримує Путіна. Таких 25-30%. Одна з основних причин  – вплив російської пропаганди.

Один із промахів України, що основна інформаційна війна направлена проти Росії, а білоруський вектор, стратегічно важливий для України, залишається вразливим.

Є бачення в суспільстві, яким має бути майбутнє – перемога України та створення Балтійсько-Чорноморського союзу з опорою на ЄС і НАТО. Білорусам доведеться провести власну ревізію того, що сталося в 2022-му. Бо на нас теж доля відповідальності за вторгнення. Ми не мали можливості впливати на те, що відбувалося, країна була окупована, але все таки.

Білорусь не була джерелом і первинною загрозою для України, але її використали, тому є шанс відновити відносини між двома суспільствами та країнами після змін у Білорусі та перемоги України. Це буде значно простіше, ніж відновити відносини Росії і України.

Майбутнє двох народів – взаємопов’язане. Без перемоги України не буде вільної Білорусі. Без вільної Білорусі, регіон буде територією геополітичних викликів. Особливо, якщо залишиться Росія як консолідована держава і загроза.