Актуальність теми. Сучасне законодавче забезпечення розвитку аграрного сектора економіки європейських держав, зокрема України та Польщі, повинно базуватися на засадах Спільної агарної політики ЄС, що має на меті не лише підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, а й комплексний розвиток сільських територій. Особливо важливим у зв’язку з цим є вдосконалення аграрного законодавства України в умовах євроінтеграції.

Стан дослідження. Проблеми законодавчого забезпечення державної аграрної політики України аналізувались у працях О.В. Білінської, О.В. Гафурової, В.М. Єрмоленка, В.П. Жушмана, С.І. Марченко, О.О. Погрібного, І.П. Сафонова, В.І. Семчика, А.М. Статівки, Н.І. Титової, В.Ю. Уркевича, М.В. Шульги, В.З. Янчука та інших учених. Водночас на сьогодні відсутні порівняльно-правові дослідження законодавчого забезпечення аграрної політики різних держав. Крім того, сучасні потреби євроінтеграції зумовлюють необхідність розробки теоретичних засад подальшого розвитку аграрного законодавства України у цій сфері.

Метою статті є аналіз сучасного законодавчого забезпечення державної аграрної політики України та Польщі, визначення основних напрямів вдосконалення аграрного законодавства.

Сьогодні основним нормативно-правовим актом аграрного законодавства України, що визначає цілі та пріоритети державної аграрної політики України, є Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 р. Відповідно до ч. 3 ст. 1 цього Закону основними складовими державної аграрної політики є комплекс правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки, розв’язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій.Відповідно до ст. 2 цього Закону стратегічними цілями державної аграрної політики є: гарантування продовольчої безпеки держави; перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави; збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації; комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі.Серед основних пріоритетів аграрної політики України законодавством передбачена державна підтримка суб’єктів аграрного сектору шляхом концентрації державних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку, формування сприятливої цінової, фінансово-кредитної, страхової, податкової та бюджетної політики, забезпечення раціональних внутрішньогалузевих і міжгалузевих економічних відносин.Важливе значення для законодавчого регулювання державної аграрної політики України має також Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 р., який не лише визначає цілі та завдання державного регулювання сільського господарства, але й містить законодавчі положення, спрямовані на підтримку сфери сільськогосподарського виробництва. Цим Законом визначено основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки держави. На думку вчених, цей Закон, «починаючи з самої його назви, «пронизаний» протекціоністською державною ідеологією» [1, с. 6].

Поряд із згаданими законодавчими актами діють також інші нормативно-правові акти аграрного законодавства, якими передбачені окремі заходи з державного регулювання сільського господарства та визначені деякі напрями державної аграрної політики України: Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарств» від 17 жовтня 1990 р., «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років» від 18 січня 2001 р. та інші.

На сьогодні вченими обґрунтовується висновок про виділення в системі аграрного права України окремого комплексного інституту правового регулювання державної аграрної політики України, підвалини якого становлять норми Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року», а також інших нормативно-правових актів [2, с. 97-98].

Разом з тим, сучасні законодавчі акти України з питань здійснення державної аграрної політики не забезпечують належного нормативно-правового регулювання відповідного кола суспільних відносин. Це пояснюється тимчасовим характером багатьох нормативних актів, відсутністю належних механізмів для реалізації важливих законодавчих положень тощо.

Основні напрями і пріоритети аграрної політики Польщі мають повністю відповідати цілям Спільної аграрної політики (САП) ЄС, які визначені Договором про заснування Європейської Спільноти [3, с. 62]. Тому сучасна аграрна політика Польщі спрямована на структурну перебудову сільського господарства, продуманий експорт сільськогосподарської продукції, формування агропромислового ринку, розвиток органічного виробництва, сталий розвиток сільських територій. Ці завдання покликані вирішити такі законодавчі акти: «Про формування агропромислового ринку» від 11 квітня 2003 р., «Про організацію адміністративного контролю щодо здійснення товарообігу сільськогосподарською продукцією за кордон» від 16 квітня 2004 р., «Про охорону сільськогосподарських та лісових угідь» від 3 лютого 1995 р., «Про органічне виробництво» від 25 червня 2009 р. та інші. Як зазначено на конституційному рівні, сільське господарство Польщі базується на сімейній формі господарювання. Значна частина державних коштів, що виділяються у Польщі для розвитку сільського господарства, витрачаються на потреби сільських жителів, серед яких: надання гарантій комерційним банкам за надані інвестиційні кредити, часткова компенсація відсотків за банківські коротко- та довгострокові кредити, додаткове фінансування будівництва об’єктів інженерної інфраструктури села (дороги, водогін, каналізація тощо), професійне навчання молоді й підвищення кваліфікації селян та інші заходи структурної політики багатофункціонального розвитку галузі й сільських регіонів [3, с. 65].У Польщі за рахунок державних коштів та фінансування ЄС активно підтримуються різноманітні агроекологічні програми, що мають на меті зробити внесок у сталий розвиток сільських територій та сприяти збереженню біорізноманіття на цих територіях. Головною ціллю таких програм є популяризація виробництва у сільській місцевості, яке б базувалося на методах, що захищають навколишнє середовище [4, с. 70].З національного бюджету Польщі здійснюється підтримка наукових досліджень у сільському господарстві, витрат на інспектування та сертифікацію, а також на дорадчі послуги. Водночас за рахунок національного фінансування та фінансування ЄС у Польщі здійснюється підтримка фермерів та розвитку органічного сектору через агроекологічні заходи, просування та поширення інформації, участь фермерів у заходах щодо підвищення якості сільськогосподарської продукції [4, с. 68]. На думку дослідників, польські сільськогосподарські товаровиробники повною мірою використали всі програми та інструменти САП ЄС, значно наростивши свою конкурентоспроможність, у тому числі шляхом економії на транзакційних витратах [3, с. 72]. Виходячи з цього, важливим є врахування позитивного досвіду Польщі у забезпеченні та реалізації державної аграрної політики при вдосконаленні аграрного законодавства України.

В сучасній юридичній науці аграрна політика визначається як «комплексна система стратегічних і тактичних принципів, цілей, засобів і методів науково-методичного, соціально-економічного, правового, екологічного та організаційного характеру, спрямована на гарантування продовольчої безпеки держави та сталий сільський розвиток» [5, с. 159].

В.Ю. Уркевич справедливо розглядає аграрну політику як комплексне явище, яке пропонує виділяти в окремий напрям національної політики держави, а не трактувати її тільки як складник політики економічної, що пояснюється природними й економічними особливостями сільськогосподарського виробництва й особливим характером продовольства як товару з точки зору виробників і споживачів [2, с. 20].

Виходячи зі змісту Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року», поняття державної аграрної політики трактується як «комплекс правових, організаційних та економічних заходів, що здійснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки, розв’язання соціальних проблем сільського населення з метою гарантування продовольчої безпеки держави, забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій» [2, с. 20-21].

На думку вчених, «в сучасних умовах одним із основних і важливих аспектів ідеології аграрної політики держави стала переорієнтація програм підтримки сільського господарства на програми комплексного розвитку сільських територій» [6, с. 48]. Тому майбутній розвиток аграрного законодавства європейських держав повинен базуватися на принципах Спільної аграрної політики, що передбачає поступове скорочення прямих субсидій сільськогосподарським товаровиробникам та пріоритет фінансування програм розвитку сільських територій і природоохоронних заходів у сільському господарстві.

Вірно зазначає  Н.А. Берлач, що «в нинішніх умовах наголос потрібно робити не на прямих дотаціях сільськогосподарським виробникам, а процесі впровадження державою заходів щодо опосередкованого впливу на АПК» [7, с. 105]. Тому на сьогодні відзначається потреба в перегляді існуючих підходів до державної підтримки сільського господарства із врахуванням вимог СОТ та законодавства ЄС [8, с. 8].

Основними цілями САП ЄС, що були закріплені установчим Римським договором про створення ЄС (1956 р.) і залишаються незмінними упродовж багатьох десятиліть, є: підвищення продуктивності аграрного сектора шляхом сприяння технічному прогресу; забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва та оптимального використання факторів виробництва; забезпечення прийнятного рівня життя для зайнятих у сільському господарстві, зокрема через збільшення їхніх доходів; стабілізація ринків агропродовольчої продукції, захист виробників і споживачів від зовнішніх чинників; гарантування забезпечення країн-членів Співтовариства якісним продовольством за рахунок власного виробництва сільськогосподарської продукції; забезпечення населення продовольчою продукцією за доступними цінами [9, с. 9-10]. Оскільки в аграрній економіці галузевий і територіальний фактори інтегровані в одне ціле, пріоритети САП змістилися з вирішення проблем сільського господарства до завдань розвитку сільських територій [9, с. 9].

Виходячи з цього, основні напрями розвитку законодавства про державну аграрну політику повинні підпорядковуватися цілям САП
ЄС. На думку О.В. Роздайбіди та О.В. Білінської, основними напрямами вдосконалення правового забезпечення державної аграрної політики України мають стати: законодавча діяльність із механізмом санкцій; пряма державна підтримка аграрних товаровиробників (субсидії, дотації, субвенції і т. п.); податкова та митна політика; цінова політика, спрямована на досягнення паритету цін на сільськогосподарські та промислові товари; вирішення соціальних проблем на селі та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій; інтеграція законодавства України до європейських стандартів і стандартів СОТ [5, с. 156].

Слід погодитися з авторами, на думку яких, головною метою аграрної політики перехідних економік є досягнення сталого конкурентоспроможного розвитку аграрного сектора економіки шляхом гармонізації інтересів національних виробників і споживачів продовольства та сировини на внутрішньому ринку [3, с. 73].

Враховуючи тимчасовий характер дії окремих нормативно-правових актів з питань державної аграрної політики, державної підтримки сільського господарства, соціального розвитку села, одним із напрямів розвитку аграрного законодавства є визначення засад державної аграрної політики на довгострокову перспективу, а також розробка й затвердження загальнодержавної програми відродження українського села та розвитку аграрного виробництва, що мала би передбачати як заходи щодо розвитку соціальної сфери села і сталого розвитку сільських територій, так і напрями вдосконалення сільськогосподарського виробництва.

Одним із важливих завдань у сучасний період залишається створення відповідних економічних, організаційних та правових механізмів реалізації основних пріоритетів державної аграрної політики України.

Висновки. Майбутній розвиток аграрного законодавства України та Польщі в умовах євроінтеграції повинен базуватися на принципах Спільної аграрної політики, що передбачає поступове скорочення прямих субсидій сільськогосподарським товаровиробникам та пріоритет фінансування програм розвитку сільських територій і природоохоронних заходів у сільському господарстві.

На прикладі аграрної політики Польщі доцільним можна вважати законодавче забезпечення в Україні здійснення заходів, спрямованих на розвиток сільської місцевості, охорону навколишнього середовища у сільському господарстві, структурну перебудову аграрного сектора економіки.

Істотним на сьогодні є законодавче визначення основних засад державної аграрної політики України на довгострокову перспективу, приведення заходів з державного регулювання аграрного сектора економіки України у відповідність до вимог СОТ та ЄС.

Важливим завданням у сучасний період є створення необхідних економічних, організаційних та правових механізмів реалізації основних пріоритетів державної аграрної політики України.

Перспективи подальших досліджень вбачаються в розробці пропозицій щодо змісту і структури майбутнього законодавчого акта, що визначатиме основні засади державної аграрної політики України на довгострокову перспективу.

Багай Надія Онуфріївна, доцент кафедри трудового, екологічного та аграрного права  Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, кандидат юридичних наук, доцент

Література:

1. Науково-практичний коментар до Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» / В.М. Єрмоленко, А.М. Статівка, В.Ю. Уркевич; за заг. ред. А.М. Статівки // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2005. – 10. – 352 с.
2. Державна аграрна політика України: проблеми правового забезпечення. Монографія / Уркевич В.Ю., Жушман В.П., Корнієнко В.М. та ін.; за ред. В.Ю. Уркевича, М.В. Шульги. – Х., 2014. – 276 с.
3. Могильний О.М. Конкурентні переваги аграрних секторів України та Польщі / О.М. Могильний, Н.А. Герасименко // Економіка і прогнозування:науково-аналітичний журнал. – 2007. – №4. – С.55-74.
4. Можливості державної підтримки для розвитку органічного сільського господарства. Досвід інших країн / І. Урбан, Б. Хубер, К. Дитртова та ін. – Дослідний інститут органічного сільського господарства (Швейцарія) та БіоІнститут (Чеська Республіка). – Київ, 2013. – 123 с. // Режим доступу: http://www.ukraine.fibl.org/fileadmin/documents-ukraine/PossibilitiesOfStateSupport.pdf
5. Роздайбіда О.В., Білінська О.В. Економіко-правові аспекти державної аграрної політики України / О.В. Роздайбіда, О.В. Білінська // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. – 2010. – №3. – С. 152-161.
6. Актуальні питання аграрного права України: теорія і практика / Статівка А.М., Уркевич В.Ю., Корнієнко В.М. та ін.; за ред. д-ра юрид. наук, проф. А.М.Статівки. – Х.:Вид-во «ФІНН», 2010. – 240 с.
7. Берлач Н.А. Сучасний стан та основні напрями державної підтримки сільського господарства України / Н.А. Берлач // Часопис Київського університету права. – 2009. – №3. – С.104-108.
8. МарченкоС.І. Організаційно-правові питання товарного сільськогосподарського виробництва в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.06 / С.І. Марченко; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2008. – 17 с.
9. Клименко І.В. Спільна аграрна політика Європейського Союзу: можливості і виклики для України. Аналітична доповідь / І.В. Клименко, М.Г. Бугрій, І.В. Ус. – К.: НІСД, 2011. – 19 с.

Анотація.

Багай Н.О. Аграрна політика України та Польщі: законодавче регулювання.

Стаття присвячена аналізу сучасного законодавчого забезпечення державної аграрної політики України та Польщі. Автором охарактеризовано основні пріоритети аграрної політики обох держав, виділено проблеми правового регулювання відносин в аграрному секторі економіки України. Обґрунтовано висновки щодо подальшого розвитку аграрного законодавства України.

Ключові слова: аграрна політика, аграрне законодавство, сільське господарство, державна підтримка сільського господарства, державне регулювання сільського господарства.

Annotation.

Bagay N.O. Agrarian policy of Ukraine and Poland: legislative regulation.

The article is devoted to the analyze of the modern legislative implementation of state agrarian policy of Ukraine and Poland. The author characterizes the main priorities of the agrarian policy of both countries, highlights the problems of the legal regulation of relations in the agricultural sector of Ukraine. The conclusions on further development of the agrarian legislation of Ukraine are grounded.

Key words: agrarian policy, agrarian legislation, agriculture, state support of agriculture, state regulation of agriculture.

У статті на основі порівняльно-правового аналізу важливих результатів земельної реформи в Республіці Польща та основних заходів реформування земельно-правової сфери в Україні зроблено висновки щодо перспектив формування в нашій державі регульованого ринку земель сільськогосподарського призначення. Запропоновано створення в Україні спеціалізованої структури, яка б розпоряджалася землями сільськогосподарського призначення на ринкових засадах, одночасно маючи функції органів управління у певних сферах. Обґрунтовано, що в Україні до моменту формування елементів повноцінного ринку землі слід вдосконалювати земельно-орендні відносини.

Ключові слова:  земельна реформа, право власності на землю, обіг земель сільськогосподарського призначення, консолідація земель.

Moroz G.V. Regulation of the land market in Ukraine and Poland

The article deals with the conclusions about prospects for the formation of the regulated market of agricultural lands in our state that are drawn from the comparative legal analysis of the important results of land reform in Poland and major measures for reforming the land-legal sphere in Ukraine. It is offered to create a specialized organization in Ukraine that will have control over the disposal of the agricultural lands according to the market principles, while having the functions of administrative body in certain areas. It is proved that in Ukraine land leases should be improved before forming the elements of the proper land market.

Keywords: land reform, land ownership, circulation of agricultural land, land consolidation.

1. Moroz, Instytut Prawa Narodowego Uniwersytetu Przykarpackiego im.Wasyla Stefanyka (m. Iwano-Frankiwsk, Ukraina), doktor prawa, docent Katedry Prawa Pracy, Ekologicznego i Agrarnego Prawa

Regulacja rynku ziem w Ukrainie i Polsce

W artykule przedstawiono wnioski w sprawie możliwości i perspektyw kształtowania w Ukrainie regulowanego rynku ziem rolniczego przeznaczenia. Analizy dokonano na podstawie: 1) prawnych zasad wykorzystania ziem rolniczego przeznaczenia; 2) istniejących prawodawczych ograniczeń danej kategorii ziem w Ukrainie; 3) głównych wyników reformy rolnej w Polsce.

Podczas badania europejskiego doświadczenia reorganizacji starych form gospodarowania stwierdzono, że w szczególności Polska jest jednym z udanych przykładów, gdzie umiejętnie wykorzystuje się prywatne własności na rolne zasoby oraz ich rynkowy obieg. Efektywne użycie ziem państwowej własności w Polsce stało się możliwe wskutek stworzenia specjalistycznych instytucji. Jedną z nich jest Agencja Nieruchomości Rolnych, która rozporządza ziemiami przeważnie na rynkowych zasadach. Podobna specjalistyczna struktura mogłaby być stworzona w Ukrainie, ponieważ Państwowa Służba Ukrainy w sprawach geodezji, kartografii i katastru, obok uprawnienia z rozporządzania ziemiami państwowej własności rolniczego przeznaczenia, wykonuje wiele funkcji w stosunku do realizacji państwowej polityki w zakresie kadastru ziemskiego.

Problemem Ukrainy jest to, że współczesne ziemie rolnicze to pojednanie drobnych rolnych działek, należących wcześniej do wielu ludzi. Taka sytuacja nie sprzyja rozwojowi gospodarki rolnej. W Polsce od dawna istnieje ustawa o scalaniu i wymianie gruntów, w której określono cel konsolidacji, m.in. stworzenie sprzyjających ekonomicznych warunków w gospodarce rolnej i leśnej przez poprawę struktury gospodarstw, lasów i leśnych terenów użytkowych.

Uzasadniono, że w Ukrainie do zakończenia kształtowania elementów pełnowartościowego rynku ziemi, kontrolowanego przez państwo i jakościowo zabezpieczonego na prawodawczym poziomie, trzeba doskonalić i stymulować rolno-dzierżawcze stosunki.

Słowa kluczowe: rolna reforma, prawo własności do ziemi, obieg ziem rolniczego przyznaczenia, konsolidowanie ziem.

Земельні відносини є особливо значимою та привабливою сферою суспільних відносин, оскільки земля є найважливішим для людства об’єктом матеріального світу. Адекватним цінності землі як об’єкта правових відносин має бути і їх правове регулювання, оскільки враховуючи специфіку землі, її не можна прирівняти до жодного майнового об’єкта. Особливістю сучасної земельної правотворчості є внесення великої кількості змін і доповнень до нормативно-правових актів, невідповідність окремих законів реальним земельним відносинам, хаотичність та декларативність окремих законодавчих положень. Метою статті є системний аналіз правових засад використання земель сільськогосподарського призначення, існуючих законодавчих обмежень щодо впровадження вільного ринку даної категорії земель в Україні та викладення основних результатів земельної реформи в Республіці Польща.

В Україні на конституційному рівні закріплені юридичні засади права власності на землю. В ч. 1 ст. 13 Конституції України землю визнано об’єктом права власності Українського народу. Разом з тим, у ч. 2 ст. 14 Конституції України мова йде про набуття та реалізацію права власності на землю громадянами, юридичними особами та державою. Крім того, в ч. 1 ст. 142 серед об’єктів права власності територіальних громад визначається земля.

Земельним кодексом України передбачено приватну, комунальну та державну форми власності на землю. Слід наголосити, що в Земельному кодексі не закріплено окремої самостійної форми права власності на землю – права власності Українського народу, тоді як у ст. 324 Цивільного кодексу України практично дублюється конституційне положення про те, що земля є об’єктом права власності Українського народу, а в ст. 318 суб’єктом права власності визнано Український народ. Схожі положення закріплено і у ст. 148 Господарського кодексу України. Право власності на землю гарантується Основним законом держави (ст.14), однак такий дещо безсистемний підхід законодавця щодо визначення суб’єктного складу відносин власності на землю не сприяє єдиному баченню сутності даного питання. Більш чіткою та однозначною в цьому сенсі є Конституція Республіки Польща. Так, відповідно до ст. 21 Республіка Польща охороняє власність. Експропріація допускається тільки у випадку, якщо вона здійснюється в публічних цілях та за справедливу компенсацію [1].  Окремих акцентів на земельне питання в Конституції Польщі не ставиться, держава однаково забезпечує охорону та захист усіх об’єктів права власності.

Гарантоване в Конституції України право власності на землю має реалізовуватися у відповідних правових рамках (межах), під якими розуміють систему законодавчо закріплених правомочностей громадян і юридичних осіб, їх прав та обов’язків, а також функцій і повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування [2, с.54]. Однією із правомочностей власника є можливість вільно визначати юридичну та фактичну долю об’єкта власності. Понад 20 років в Україні триває земельна реформа. Основним об’єктом реформаційних процесів були й залишаються землі сільськогосподарського призначення. З дня набрання чинності Земельним кодексом України (1 січня 2002 р.) і по сьогодні діє заборона на обіг земель сільськогосподарського призначення, нещодавно Верховна Рада України продовжила мораторій на купівлю-продаж даної категорії земель. Наразі в Земельному кодексі України датою ймовірного зняття мораторію залишається 1 січня 2016 року. Незважаючи на вказану дату, мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення продовжено, по суті, на невизначений термін, оскільки оптимальним способом вирішення даного питання є перенесення строків зняття заборони на купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення до законодавчого врегулювання питання їх обігу.

Тема зняття мораторію безліч разів піднімалася експертами, політиками та науковцями. Проте єдиного рішення щодо стратегії у цьому питанні досі немає. Більше того, як зазначає П.Ф. Кулинич, зарубіжний досвід свідчить про відсутність універсальної моделі регульованого ринку сільськогосподарських земель [3, с. 16]. Безумовно, без прозорих та чітко сформульованих норм і правил обігу земель сільськосподарського призначення вести мову про зняття заборони несвоєчасно та недоречно, проте зволікання з відповідними правовими кроками у цій сфері може свідчити і про політичний характер питання.

Хоча мораторій і був введений з метою консолідації земель сільськогосподарського призначення в руках їх господарів і, таким чином, гарантування використання цієї категорії земель тільки за цільовим призначенням, однак, де факто введення мораторію сприяло процвітанню різних схем його обходу, тінізації ринку земель. На часі – необхідність визначення чіткої стратегії розвитку сільськогосподарської галузі. В наукові літературі йдеться про концептуальну модернізацію нормативного регулювання земельних відносин, зокрема, Сидор В.Д. у своєму монографічному дослідженні переконує про необхідність систематизації земельного законодавства на основі єдиної наукової концепції через проведення ревізії та обліку, інкорпорації земельного законодавства, в подальшому – консолідації та нової кодифікації [4, с.250]. Подібну позицію займає Кудінов В.О. у дисертаційному дослідженні «Правове регулювання земельної реформи в Україні в умовах євроінтеграції». Науковець пропонує також розробити Державну цільову програму розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року [5, с.11].

Взагалі, питання становлення нового земельного ладу є дискусійним та породжує різнополярні погляди та підходи серед науковців, юристів, економістів, аграріїв.

Як зауважував В.Л. Мунтян, ні Конституція України, ні чинний Земельний кодекс не передбачають торгівлю землею в Україні, тому й угоди про купівлю-продаж земельних сертифікатів та земельних ділянок суперечать закону з наслідками, передбаченими статтями 48 і 49 Цивільного кодексу [6, с.351-352]. Продати землю раз і назавжди не можна не лише тому, що вона не належить державі, а тим більше президентові чи урядові, а й тому, що на неї немає й бути не може справжньої ціни, бо земля створена не працею, а природою, і в ній неуречевлена суспільна праця. Враховуються інтереси також тих громадян України, що народяться через кілька поколінь, предки яких – нинішні громадяни – з тих чи інших причин не зможуть сьогодні придбати землю або будуть позбавлені права власності незаконним запровадженням купівлі-продажу землі [6, с.351].

На переконання інших науковців, запровадження зазначеного мораторію є недостатньо продуманим кроком. Вважають, що ним штучно створені перепони у формуванні земельних масивів сільськогосподарських товаровиробників: фермерських господарств, приватних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю, сільськогосподарських кооперативів. Оскільки Земельним кодексом України встановлено на період до 1 січня 2015 року обмеження максимального розміру таких земель (100 га), які можуть набуватись у власність, то потреби у встановленні заборони щодо набуття таких земель сільськогосподарськими товаровиробниками на підставі договорів купівлі-продажу, дарування тощо немає. Якщо фермер чи інший сільськогосподарський товаровиробник придбає у власність на підставі договору земельну ділянку сільськогосподарського призначення розміром до 100 га, то він не стане латифундистом. Замість мораторію на придбання земельних ділянок даної категорії доцільно було б встановити систему пріоритетів на придбання сільськогосподарських угідь у власність перш за все громадянами, які ведуть «трудове» сільськогосподарське виробництво, тобто виробництво, яке базується на праці власників відповідних господарств та членів їх сімей. До таких господарств у першу чергу належать особисті селянські та фермерські господарства  [7, с. 60-61]. До речі, відповідно до ст.23 Конституції Республіки Польща основою аграрного устрою держави є сімейне господарство, тобто сільське господарство Польщі базується на сімейній формі господарювання – в основному фермі. Ринок землі в Польщі вдало функціонує та є інвестиційно привабливим. Оборот речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення у Польщі, як і в більшості країн ЄС, здійснюється шляхом продажу, спадкування, дарування, оренди між фізичними особами, обміну тощо. Сільськогосподарські землі дозволяється продавати лише особам, що мають сільськогосподарську освіту та відповідний досвід роботи. При укладенні договору купівлі-продажу покупець має оплатити відразу 20% вартості землі, а решту – частинами кожні півроку протягом 30 років (якщо земельна ділянка купується з метою організації нового сільськогосподарського господарства) або протягом 20 років (якщо земельна ділянка купується з метою розширення існуючого господарства). Купівля земель іноземцями забороняється протягом 12 років із моменту вступу Польщі до Євросоюзу [8, с.5-6]. Загальновідомо, що в Україні  іноземні фізичні та юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними фізичними чи юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року (ст.ст.81-82 Земельного кодексу України).

Норми і правила обігу земель сільськосподарського призначення в Польщі визначені Законом від 19.10.1991 р. Ustawa o gospodarowaniu nieruchomościami rolnymi Skarbu Państwa (Про управління державними сільськогосподарськими землями) [9] та новим Законом від 05.08.2015 р. Ustawa o kształtowaniu ustroju rolnego (Про формування сільськогосподарської системи) [10], яким визначено межі втручання держави в обіг цивільних прав, зокрема передбачено переважне право на придбання земель та з 1 січня 2016 року встановлено деякі обмеження щодо придбання земель сільськогосподарського призначення іноземцями. Незважаючи на вільний обіг земель та можливість укладати всі операції з землею, в Польщі існує відповідне підґрунтя для державного контролю з метою раціонального використання земель. Розпорядження землями державної власності здійснюють спеціалізовані державні агентства. Зокрема, діє Агентство сільськогосподарської нерухомості (Agencja Nieruchomości Rolnych) (підпорядковано Міністерству сільського господарства та сільського розвитку), що є довірчою установою, уповноваженою державною скарбницею на здійснення права власності у державному секторі сільського господарства з обов’язком управління власністю ліквідованих державних сільськогосподарських підприємств та сільськогосподарською нерухомістю, що належить державній скарбниці. На Агентство, зокрема, покладено завдання із реструктуризації та приватизації сільськогосподарських підприємств, покращення структури ферм, протидії надмірній концентрації сільськогосподарської власності, забезпечення використання сільськогосподарських господарств фермерами із належними досвідом та кваліфікацією, здійснення права власності на частки у статутних фондах племінних заводів та селекційних установ, що мають виняткове значення для національної економіки. Основним способом укладення договорів купівлі-продажу та оренди Агентством є тендери. В Україні землями державної власності сільськогосподарського призначення розпоряджається Державна служба з питань геодезії, картографії та кадастру (п.31 Положення про державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру).

Узагальнення досвіду Республіки Польща дозволяє зробити висновок, що ефективне використання земель державної власності у цій країні стало можливим внаслідок створення спеціалізованих установ, що розпоряджаються землями переважно на ринкових засадах, проте мають функції органів управління у певних сферах. Такі органи здатні забезпечити не лише ефективне використання земель з суто економічної точки зору, а і досягти виконання цілей публічного характеру: сприяти за допомогою перерозподілу земель переселенню, утворенню міцних селянських господарств, забезпечувати компенсацію особам, що постраждали від дій тоталітарного режиму (компенсації особам, примусово переселеним до Польщі з території України після другої світової війни) [11].

Наступною важливою проблемою нашої держави є те, що сільськогосподарські угіддя сучасної України – це поєднання дрібних земельних наділів, розпорошених між мільйонами селян. Така форма власності, на жаль, не сприяє розвитку сільського господарства. Адже для його ефективності, як переконує світовий досвід, потрібні великі земельні наділи. Деяким фермерам, іншим суб’єктам господарювання через механізм оренди землі вдалося об’єднати окремі земельні паї в більш-менш значимі масиви. Однак більшість з них не змогли консолідували необхідну кількість земельних ділянок. Через це складно знайти кошти на дотримання сучасних технологій землеробства, придбання нової техніки тощо. У зв’язку із цим, в останніх публікаціях агарно-правового та соціально-економічного спрямування все більше уваги приділено питанням консолідації сільськогосподарських земель, яка покликана забезпечити не лише більш ефективне використання власне землі, але й повне залучення цих земель в сільськогосподарський оборот з їх максимальною економічною віддачею, а головне дозволить суттєво поповнити місцеві та державний бюджети і покращити інфраструктуру сільських населених пунктів та якість життя селян. При цьому з’являться не тільки найбільш ефективні земельні власники, але нові великотоварні господарства, які будуть мати у своєму розпорядженні оптимальні як за якісним, так і за кількісним складом сільськогосподарські угіддя та використовуватимуть найбільш прогресивні системи землеробства [12, с.60]. В Республіці Польща Закон про консолідацію та обмін земель (Ustawa o scalaniu i wymianie gruntów z dnia 26 marca 1982 r.) визначає мету консолідації як створення сприятливих економічних умов у сільському та лісовому господарстві шляхом поліпшення структури господарства, лісів і лісових угідь, обґрунтовану організацію сільськогосподарських земель, облаштування водогосподарських споруд та доріг тощо [13]. Підтримуємо позицію П.Ф. Кулинича, який в своєму дисертаційному дослідженні доводить, що новим етапом земельної реформи в Україні має стати консолідація сільськогосподарських земель, першочерговим завданням якої має стати ліквідація надмірного подрібнення цих земель. Аналізуючи зарубіжний досвід правового забезпечення консолідації земель, вчений виділяє дві її форми – просту (укрупнення ділянок) та комплексну (поліпшення екологічних характеристик сільськогосподарських земель та територій) [3, с.12-13]. З метою забезпечення консолідації земель пропонується прийняти Закон України «Про консолідацію сільськогосподарських земель».

Таким чином, зважаючи на частково поєднане і в дечому подібне історичне минуле, цікавим для України є досвід відродження та розбудови Польської держави, розвитку земельних відносин, побудови розвиненого ринку земель сільськогосподарського призначення, консолідації парцельованих сільськогосподарських земель, розвитку сільськогосподарської інфраструктури. Звичайно, кожна держава має своє історичне минуле, в Україні земля була націоналізована, її обіг жорстко контролювався та обмежувався, тому ліквідація наслідків комуністичного минулого вимагає правильних рішень та часу на їх втілення.  Польща є одним з успішних прикладів вдало сформованої приватної власності на земельні ресурси та їх ринкового обігу. Земля в державі не була націоналізована, тому ринок землі на сьогодні активно і ефективно працює. Вітчизняну правову модель регульованого ринку земель сільськогосподарського призначення розглядають як сукупність правових засобів впливу на учасників (суб’єктів) земельних відносин, яка включає: забезпечення цільового використання земельних ділянок; нормування розмірів земельних ділянок; надання переважного права на набуття у власність сільськогосподарських земель фермерським господарствам, малим і середнім сільськогосподарським підприємствам; диференційоване оподаткування доходів, отриманих від відчуження земельних ділянок; застосування певних організаційно-правових форм як умови отримання та використання певних видів земель сільськогосподарського призначення; державний контроль якісного стану сільськогосподарських земель [3, с.16].

Отже, щоб перетворити землю на товар, потрібні чіткі гарантії та прозора процедура, які унеможливлять накопичення величезних обсягів землі в одних руках, інші соціально та економічно значимі проблеми, а відтак – не стане під загрозу питання продовольчої безпеки країни. На сьогодні відсутні соціально-економічні, організаційно-технічні та правові передумови впровадження ринку земель. Вважаємо, що до моменту формування елементів повноцінного ринку землі, контрольованого державою та якісно забезпеченого на законодавчому рівні, слід вдосконалювати та стимулювати земельно-орендні відносини як один із способів сприяння руху землі до більш ефективного господаря.

Мороз Г.В. доцент кафедри трудового, екологічного та  аграрного права Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, канд. юрид. наук

Література:

1. Конституция Польской Республики от 2 апреля 1997 г. [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://lib.rada.gov.ua/LibRada/static/LIBRARY/catalog/law/pol_constitut.html
2. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу [Монографія] / – Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
3. Кулинич П.Ф. Правові проблеми охорони і використання земель сільськогосподарського призначення в Україні: автореф. дис. … доктора юрид. наук : спец. 12.00.06 / Павло Федотович Кулинич. – Київ, 2012. – 39с.
4. Сидор В.Д. Земельне законодавство України: сучасний стан та перспективи розвитку [Монографія] / Сидор В.Д. – К.: Вид-тво «Юридична думка», 2011. – 312 с.
5. Кудінов В.О. Правове регулювання земельної реформи в Україні в умовах євроінтеграції: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня кандидата юрид. наук: 12.00.06 / Володими Олексійович Кудінов. – Київ. – 2010. – 17 с.
6. Мунтян В.Л. Деякі актуальні проблеми правового регулювання земельних відносин в Україні / В.Л. Мунтян // Збірник наукових праць Круглого столу (19 жовтня 2012 р.) / за ред. Г.І. Балюк, М.В. Краснової, А.М. Мірошниченка, В.В. Носіка. – 2012. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://law.univ.kiev.ua/science.html
7. Організаційно-правові проблеми розвитку аграрного і земельного ринків в Україні: наукова доповідь / Ю.С. Шемшученко, В.І. Семчик, Т.П. Проценко та ін. – Київ, 2005. – 88с.
8. Дубас А. Особливості земельної реформи в зарубіжних країнах / А. Дубас // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://inst-vector.com.ua/wp-content/uploads/2013/07/22_185-192.pdf
9. Ustawa z dnia 19 pazdziernika 1991 r. o gospodarowaniu nieruchomościami rolnymi Skarbu Państwa Електронний ресурс] // Internetowy System Aktów Prawnych. – Режим доступу: http://isip.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19911070464
10. Ustawa z dnia 5 sierpnia 2015 r. o kształtowaniu ustroju rolnego [Електронний ресурс] // Internetowy System Aktów Prawnych. – Режим доступу: http://orka.sejm.gov.pl/proc7.nsf/ustawy/3109_u.htm
11. Мірошниченко А.М. Проблеми правового забезпечення належного управління землями державної власності / А.М.Мірошниченко // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.amm.org.ua/ua/2011-06-24-09-14-06
12. Будзяк В., Будзяк О. Проблеми консолідації земель сільськогосподарського призначення / Будзяк В., Будзяк О. // Економіка природокористування. – 2011. – С.58-60.
13. Ustawa z dnia 26 marca 1982 r.o scalaniu i wymianie gruntów [Електронний ресурс] // Internetowy System Aktów Prawnych. – Режим доступу: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19820110080

Нормативне врегулювання непідприємницьких організацій за законодавством України та Польщi

Normatywne ustalenie statusu prawnego organizacji nieprzedsiębiorczych według ustawodawstwa Ukrainy a Polski

Artykuł poświęcony jest analizie porównawczo-prawnej kwestii, powiązanych z formalnym ustaleniem stanu prawnego organizacji nieprzedsiębiorczych w ustawodawstwie Ukrainy i Polski.

W niniejszym artykule określono, że normatywna regulacja stanu prawnego podmiotów non-biznesu w Polsce opiera się na pewnych ustawach, które regulowane są na podstawie tworzenia i rozwiązywania głównych typów organizacji niekomercyjnych – nieprzedsiębiorczych spółek i fundacji.

W Kodeksie cywilnym Polski ustalono tylko ogólne przepisy o istocie osób prawnych. W Kodeksie cywilnym Ukrainy prawna regulacja nieprzedsiębiorczych osób prawnych uwzględnia kilka artykułów, lecz brak oddzielnego prawodawczego aktu dla regulowania problemów ich tworzenia i działalności.

Jednoznacznie stwierdzono, że niezbędne jest zapożyczenie pozytywnego doświadczenia Polski w części jakościowej reglamentacji systemu nieprzedsiębiorczych organizacji. Formalne wyrażenie normatywnych przepisów musi być skupiono w Kodeksie cywilnym Ukrainy.

Autor analizuje prawne systemy w części formalnego ustalenia norm prawodawczych, którymi reglamentuje się prawny stan niekomercyjnych organizacji, również w innych krajach Europy.

Słowa kluczowe:: prawo, status prawny, fundacja, organizacja nieprzedsiębiorcza, przepisy normatywne, Kodeks cywilny, norma prawodawcza.

Кожна із держав, у залежності від правової системи, до якої вона належить, історичних традицій законотворення, етапу становлення тих чи інших суспільних відносин, що потребують нормативного врегулювання, обирає певний шлях їх формального закріплення. У частині регламентації правового становища структур, що належать до непідприємницького сектору, безперечно, вона розпочалась із регулювання їх правового становища, передусім, як учасників конституційних правовідносин. Такий підхід криє в собі об’єктивні причини, пов’язані з метою діяльності непідприємницьких організацій та реалізацією шляхом їх функціонування права на свободу об’єднань. Проте активні процеси вступу непідприємницьких юридичних осіб у майнові та немайнові правовідносини обумовлюють потребу їх якісного врегулювання саме на рівні положень актів цивільного законодавства.

Оскільки непідприємницький сектор України на сьогодні якраз перебуває на стадії активізації участі у відносинах приватноправової сфери, надважливого значення набувають питання щодо оптимальної моделі їх формального закріплення. Саме тому дослідження позитивного зарубіжного досвіду  щодо нормативної регламентації правового становища непідприємницьких структур зі статусом юридичної особи є більш, ніж важливим.

Особливий як теоретичний, так і практичний інтерес ставить вирішення цього в Польщі як країни-сусіда України та члена ЄС, а тому порівняння формального закріплення законодавчого матеріалу щодо врегулювання правового становища непідприємницьких організацій в Україні та Польщі і ставитиме мету цієї статті.

Аналіз підходів щодо закріплення правового статусу непідприємницьких юридичних осіб дозволяє виділити кілька моделей  вирішення питання щодо формального вираження норм:

• Закріплення основних положень щодо регламентації правового становища непідприємницьких організацій у Цивільних кодексах держав. Йдеться, зокрема, про визначення на рівні Кодексів системи непідприємницьких юридичних осіб, їх організаційно-правових форм, поняття, ознак, особливостей створення та припинення, специфіки управління тощо. Такий підхід обрала зокрема, Угорщина, у Цивільному кодексі якої досить детально прописано фундаментальні елементи цивільно-правового статусу основних організаційно-правових форм непідприємницьких юридичних осіб – фундацій (у розуміння ЦК України – установ) та асоціацій [1]. Аналогічний підхід можна спостерігати і в законодавстві Нідерландів, де в рамках Цивільного кодексу характеризуються основні види непідприємницьких організацій зі статусом юридичної особи [2].

Таким же шляхом йде також Німеччина, де в рамках Німецького цивільного уложення визначено базові норми щодо непідприємницьких юридичних осіб [3]. Виключення становлять так звані товариства з обмеженою відповідальністю, що мають своє нормативне врегулювання на рівні Федерального акту про товариства з обмеженою відповідальністю (Federal Private Limited Company act – GmbH) [3]. Подібний шлях обрала також Японія, де законодавче регулювання статуту непідприємницьких організацій також здійснюється на підставі положень Цивільного кодексу. [4]

• Врегулювання елементів правового становища непідприємницьких організацій як у Цивільному кодексі, так і в окремих законах, якими комплексно регламентовано правове становище непідприємницьких організацій. Прикладом такого підходу можна назвати Російську Федерацію, Болгарію, де діють відповідні закони «Про некомерційні організації», а загальні положення прописані у Цивільних кодексах наведених держав.
• Врегулювання правового становища непідприємницьких організацій в окремих законах. Такий підхід характерний, зокрема, для США та Великобританії. Так, зокрема, у Великобританії діє Закон «Про компанії» У США основна нормативно-правова база вимог щодо реєстрації неурядових організацій формується на рівні штатів і тому дуже різна [5, с. 75].

Польща належить до тих держав, де досить давно (60-80 роки XX століття) сформувався дієвий законодавчий механізм врегулювання організацій третього сектору. Специфіка законодавчої регламентації правового становища непідприємницьких організацій у формальному аспекті відзначається тим, що на рівні Цивільного кодексу Польщі [6] система юридичних осіб характеризується у дуже загальних рисах, а детально правове становище як підприємницьких, так і непідприємницьких юридичних осіб розкривається в окремих законах.

У Польщі фундаментальним є поділ юридичних осіб за критерієм устрою. Саме за цим критерієм виділяються основні види непідприємницьких юридичних осіб. У частині регламентації непідприємницьких юридичних осіб, що побудовані на унітарних засадах, діє Закон Республіки Польща «Про фундації» [7]. Як відзначає О. Грабовська, засновником фундації в Польщі може бути одна, дві чи більше осіб. Особа (особи), що є засновниками фундації, повинні скласти заяву в формі нотаріального акту про створення останньої. Створення фундації може бути також передбачене в заповіті. Засновниками можуть бути усі фізичні особи, незважаючи на громадянство і місце проживання, а також юридичні особи. Характрною рисою фундації є її неприбутковість, тобто реалізація цілей фундації не може приносити прибутків ані самій фундації, ані її засновникам). Це означає необхідність використання всіх доходів, отриманих фундацією (в тому числі з майна, коштів отриманих з-поза статутного фонду, дотацій, доходів від господарської діяльності) на досягнення основної мети [8]

Щодо тих непідприємницьких структур зі статусом юридичної особи, що побудовані на засадах членства (участі), то вони представлені в якості товариств та врегульовані на підставі закону з однойменною назвою – Закон Республіки Польща «Про товариства» [9]. Незважаючи на те, що товариства та фундації можуть мати дуже подібні цілі, як фундації, так і товариства, підлягають обов’язковій реєстрації в реєстрі об’єднань, інших громадських і професійних організацій, фундацій та публічних закладів опіки Державного судового реєстру, з моменту реєстрації ці суб’єкти набувають юридичного статусу [8].

Разом з тим, між ними існують істотні відмінності щодо форм утворення, функціонування та фінансової діяльності. Основна відмінність між товариствами та фундаціями обумовлена устроєм останніх. Так товариства є формою об’єднання осіб для спільного досягнення певної мети, у той час при створенні фундації найважливішим є капітал (майно). Така детальна регламентація правового ставовища основних правових форм непідприємницьких юридичних осіб дозволяє нам солідаризуватись із висновком Л. М. Чуприни з приводу того, що сучасне правове поле Польщі щодо неприбуткових організацій функціонує досить ефективно, як в частині визначення порядку їх створення та припинення, так і надання суттєвих  податкових пільг як для асоціацій, так і для фундацій [10].

В Україні за умов напрацювання теоретичної цивільно-правової моделі сутності непідприємницької юридичної особи важливого значення набуває питання найбільш логічного місцерозташування фундаментальних норм щодо них як учасників цивільних правовідносин. Оскільки в Цивільному кодексі  України в частині регламентації непідприємницьких юридичних осіб міститься  всього кілька статей, постає питання подальшого реформування законодавства з метою забезпечення системного підходу  їх правового становища. На нашу думку, можна окреслити кілька шляхів розв’язання цього питання:

1)  прийняття окремого ЗУ «Про непідприємницькі організації»;

2) доповнення Цивільного кодексу України окремим розділом, присвяченим правовому становищу непідприємницьких організацій;

3) доповнення діючих спеціальних законів, якими регламентовано правовий статус окремих різновидів непідприємницьких організацій.

Слід відзначити, що у період розробки та прийняття Цивільного кодексу України та ще кілька років по тому доволі активно обговорювалась перспектива щодо прийняття ЗУ «Про непідприємницькі організації». Так, на сторінках періодичних правових видань обґрунтовувалась доцільність прийняття такого спеціального законодавчого акту, яким би було врегульовано правове становище непідприємницьких юридичних осіб [11, c. 59].  Варто сказати, що автор цієї статті також доволі позитивно висловлювалась щодо доцільності прийняття зазначеного нормативно-правового акту [12], проте у світлі прийняття ряду нормативно-правових актів щодо врегулювання правового становища непідприємницьких юридичних осіб, передусім Законів України «Про громадські об’єднання» (2012 р.), «Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності» (2012 р.), «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (2012 р.), «Про благодійну діяльність та благодійні організації» (2013 р.),  «Про волонтерську діяльність» (2011 р.) та багатьох інших свідчить про особливу розгалуженість на видовому рівні непідприємницьких організацій.

Рівень законодавчої техніки даних нормативно-правових актів не витримує жодної критики, в них часто не дотримані базові цивільно-правові уявлення про сутність та систему юридичних осіб, що закладена в Цивільному кодексі України. У зв’язку з цим, правові засади регламентації статусу непідприємницьким організацій очевидно повинні розпочинатись з положень Цивільного кодексу України, а тому видається, що ЗУ «Про непідприємницькі організації» у разі його прийняття не зможе виступити достатньою базою для визначення приватноправового статусу непідприємницьких організацій.

Прийняття цього Закону вважаємо настільки недоречним, наскільки недоречним було б прийняття ЗУ «Про підприємницькі юридичні особи» в умовах регламентації їх становища в рамках Цивільного кодексу  України та дії окремих законів, якими визначаються засади правового становища господарських товариств, а також ряду інших підприємницьких юридичних осіб, у тому числі інститутів спільного інвестування.

Крім того, правовий досвід країн, у яких такі спеціальні закони діють не є абсолютно позитивним. Так, для прикладу, у Російській Федерації такий закон діє, але очевидно його норм було недостатньо, адже в рамках реформування російського цивільного законодавства, ЦК Російської федерації істотно наповнився положеннями щодо непідприємницьких юридичних осіб. Така реформація свідчить про нездатність закону належним чином врегулювати відносини, з метою регламентації яких він приймався. Подібна ситуація склалася і в Болгарії, де за умов чинності окремого закону, яким врегульовано правові засади діяльності непідприємницьких організацій, доволі об’ємний нормативний масив щодо правового становища непідприємницьких організацій вміщено і в Цивільному кодексі.

У ситуації, коли на рівні Цивільного кодексу України відсутня адекватна база нормативного врегулювання відносин, що пов’язані із врегулюванням правового становища непідприємницьких організацій, немає сенсу також хаотично і ситуативно «залатувати» окремі спеціальні закон, що присвячені регламентації тих чи інших видів конкретних непідприємницьких юридичних осіб

Отже, на основі зазначеного вище, слід наголосити на потребі вдосконалення саме положень Цивільного кодексу України і наповнення останнього нормами, якими б визначалась система непідприємницьких юридичних осіб. Таке законодавче рішення, по-перше, підкреслювало б тезу з приводу того, що «юридична особа є серцевиною цивільного права, а отже, фундаментальні норми щодо врегулювання правового їх правового становища як суб’єктів цивільного права повинні закріплюватись саме на рівні Цивільного кодексу України.

По-друге, це також сприяло б розвитку законодавчих актів, якими врегульовано правове становище окремих непідприємницьких організацій, в тому числі, громадських об’єднань, організацій роботодавців, політичних партій, благодійних організацій, релігійних організацій, товариств споживчої кооперації кредитних спілок, професійних спілок на однакових методологічних засадах, що закладені на рівні Цивільного кодексу України.

Оскільки досвід правового регулювання непідприємницьких організацій  в Польщі складає не одне десятиріччя, що проявляється у належній регламентації як непідприємницьких товариств, так і фундацій, слід продовжувати подальші компаративістські дослідження з метою запозичення кращих традицій формулювання законодавчої бази як у формальному, так і змістовому аспектах, та втілення їх у вітчизняному законодавстві з урахуванням українських реалій.

Зозуляк Ольга Ігорівна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

O. Zozulak, Instytut Prawa Narodowego Uniwersytetu Przykarpackiego im.Wasyla Stefanyka (m. Iwano-Frankiwsk, Ukraina), doktor prawa, docent Katedry Prawa Cywilnego.

Список використаних джерел:

1. Hungary Civil Code V of 2013 : http://blog.volgyiattila.com/wp-content/PTK-HungaryCivilLaw-ActVof2013.docx
2. The nonprofit sector in the Netherlands // Ary Burger and Paul Dekker with Tymen van der Ploeg and Wino van Veen. – Sociaal en Cultureel Planbureau Den Haag. – April 2001.
3. Peter Rawert,Janne Gärtner Nonprofit Organizations in Germany: Permissible Forms and Legal Framework :

http://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0ahUKEwjNirtvLXJAhUBBiwKHfNNBgYQFggmMAA&url=http%3A%2F%2Fextras.springer.com%2F2004%2F978-3-8100-4088 6%2FeBook%2Fclosed%2Fdownload%2Fbonus_materials%2F10_Rawert_Gaertner_Germany.pdf&usg=AFQjCNFrA3MZ_dILdxmdBY8nBDbWmE7Mpw&bvm=bv.108194040,d.bGQ

4. Rosario Laratta, Chris Mason Defining the nonprofit sectors in Japan and England & Wales: a comparative assessment of common versus civil law :

http://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0ahUKEwjT7JmxvbXJAhUH1SwKHd-cA5oQFggtMAA&url=http%3A%2F%2Fwww.euricse.eu%2Fwp-content%2Fuploads%2F2015%2F03%2F1269530124_n362.pdf&usg=AFQjCNGH75X1kIUp6U7eBfEXyhhciU9mSQ

5. Семикіна К. В. Зарубіжний досвід регулювання діяльності некомерційних установ / К. В. Семикіна // Науковий вісник: Фінанси, банки, інвестиції – 2012. – № 2. – C. 73-76.
6. The Civil Code z dnia 23 kwietnia 1964 r. (D z.U. tłum. gb Nr 16, poz. 93) :

https://www.google.com.ua/?gws_rd=ssl#q=The+Civil+Code+z+dnia+23+kwietnia+1964+r.+(D+z.U.+t%C5%82um.+gb+Nr+16%2C+poz.+93)

7. Ustawa z dnia 6 kwietnia 1984 o fundacjach, Dz. U. z 1991 r., Nr 46, poz. 203 z późn. zm. :

http://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0ahUKEwi0odLTvrXJAhXjvnIKHdIwChsQFggbMAA&url=http%3A%2F%2Fisap.sejm.gov.pl%2FDownload%3Fid%3DWDU19840210097%26type%3D3&usg=AFQjCNHgVlKn1zLUxzrubACW0uReK95LAg&bvm=bv.108194040,d.bGg

8. Грабовська Олена Неурядові організації в Польщі і в Україні: порівняльний аналіз. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=&d=721
9. Ustawa z dnia 7 kwietnia 1989 Prawo o stowarzyszeniach, Dz. U z 2001r., Nr 79 poz. 855 z późn. zm.:

http://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=2&ved=0ahUKEwir8o_vrXJAhXHECwKHbBtBv8QFggjMAE&url=http%3A%2F%2Fisap.sejm.gov.pl%2FDownload%3Fid%3DWDU19890200104%26type%3D3&usg=AFQjCNG_l5rPfaXwqG2aCsSqxpaR2c0LsQ&bvm=bv.108194040,d.bGg

10. Чуприна Л. М. Правові проблеми визначення поняття «неприбуткова установа та організація» в законодавстві України та інших країн: / Л. М. Чуприна // Часопис Академії адвокатури України. – 2011 (4). – № 13. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/Chaau/2011-4/11clmtik.pdf
11. Мельник С. Б. Деякі правові аспекти діяльності некомерційних організацій в Україні / С. Б. Мельник // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 2. – С. 56-59.
12. Зозуляк О. І. Проблемні аспекти модернізації цивільного законодавства України про юридичні особи / О. І. Зозуляк Проблеми здійснення та захисту суб’єктивних цивільних прав : зб. наук. пр. / НАПрН України, НДІ приватного права і підприємництва; за ред. д-ра юрид. наук, акад. НАПрН України В. В. Луця. — К. : Ред. журн. «Право України», 2013. — С. 210-213. — (Наук. зб. «Академічні правові дослідження». Дод. до юрид. журн. «Право України» ; вип. 8).

10 червня. ЛЮБЛІН, Польща. Польський механізований батальйон, підсилений українським аеромобільним взводом, під командуванням ЛИТПОЛУКРБРИГ закінчив період вогневої підготовки та приступив до виконання тактичних завдань в рамках навчання «Анаконда-16» на полігоні Нова Демба.

Відповідно до умов сценарію операції зі стабілізації багатонаціональної бригади, польсько-українська рота виконувала завдання у визначеному районі. При наближенні противника, підрозділ зайняв оборону та виконав маневр.

Після цього, завдяки добре скоординованим діям польські піхотинці і українські десантники на Хаммерах швидко вийшли у фланг і тил атакуючого підрозділу. Оточений противник змушений був відступити.

“Протягом останніх кількох днів разом з польськими партнерами ми досягли бажаного взаєморозуміння щодо виконання завдань і єдності наших зусиль. Ми живемо і тренуємося разом, що сприяє кращій координації і субординації. У нас трохи відрізняються підходи щодо виконання тактичних завдань, але згуртованість стирає всі межі і дозволяє досягти успіху,” прокоментував капітан Юрій Руденко, командир аеромобільної роти.

Заступник командира ЛИТПОЛУКРБРИГ полковник Володимир Юданов додав, що такий комбінований підхід до навчання є продуктивним. Він полегшує взаємодію підпорядкованих підрозділів і забезпечує відпрацювання взаємосумісністі багатонаціонального контингенту під час майбутніх миротворчих операцій.

Олександр ГАЙН

Штаб Литовсько-Польсько-Української бригади під час участі в навчанні «Анаконда-16» відповідно до задуму завершив процес прийняття рішення за стандартами НАТО та видав бойовий наказ на виконання операції з підтримки миру.

Офіцери та військовослужбовці за контрактом з трьох країн-засновниць ЛИТПОЛУКРБРИГ під керівництвом заступника командира полковника Володимира Юданова та начальника штабу підполковника Елігіуса Сенуліса виконали аналіз умов виконання місії. Вони розробили реалістичні курси дій та випробували їх під час так званого «war gaming». Після заслуховування командир бригади бригадний генерал Адам Йокс затвердив другий курс дій.

«У нас напружена робоча атмосфера, але водночас і продуктивна. Офіцери штабу виправдали наші очікування і довели свою здатність щодо планування місій з врахуванням усіх чинників. Я щасливий бачити професійний та командний розвиток військових з Польщі, Литви і України в одному робочому середовищі. Однак, робота ще не зроблена до кінця, адже попереду ще управління підпорядкованим польсько-українським підрозділом і завершення нашої сертифікації як багатонаціонального штабу» додав бригадний генерал Адам Йокс.

Олександр ГАЙН

Із раптовим звільненням Надії Савченко з полону в Росії відпали останні сумніви – військовій ескалації на лінії зіткнення бути! Недарма вже півроку ватажки терористичних угруповань «ДНР» та «ЛНР», коментуючи порушення Україною виконання Мінських домовленостей, вперто закликали (погрожували) «відновити» територіальну цілісність та суб’єктність за рахунок захоплення адміністративних кордонів Донецької та Луганської областей України. Натомість об’єктивна череда подій, тих що відбулись та тих, що ще відбудуться, свідчить про закономірність такого розвитку подій.

Найпершим аргументом за ескалацію є вже згадане звільнення Надії Савченко. Віддавши Україні потенційного ватажка радикалів, Росія очікує на реакцію, для ефекту надавлюючи на хвору мозоль Надії – війну на Сході, фронтову ескалацію. За сценарієм, очевидно прописаним кремлівськими стратегічними планувальниками, добровольчі батальйони мають обуритись бездіяльністю Президента та Уряду, коли вони змушені сидіти під артилерійськими обстрілами у відкритому степові в спеку, не маючи змоги відповісти терористам, адже Україна виконує мінські домовленості. Савченко вже виразила крайнє обурення та нерозуміння чим займаються депутати в Києві, тоді як на Сході гинуть солдати. Особистісний когнітивний дисонанс Надії-депутата, Надії-політв’язня Росії та Надії-солдата, за розрахунками Москви, призведе до того, що Савченко озвучить вимоги багатьох верств українського суспільства – залишити «Мінськ» позаду (адже сепаратисти його систематично порушують) та ринути у наступ на звільнення українських міст і селищ від російської «коричневої чуми». Саме подібної провокації й очікують росіяни для початку «справедливої» (адже Україна піде вперед, зірвавши «Мінськ») конфронтації на лінії зіткнення, а можливо й поза нею, до якої російська мілітарщина заздалегідь готувалась два роки. Натомість, якщо президент України та парламент не виявлять потрібної солідарності – це стане підґрунтям до політичного декадансу діючої влади, шляхом до перевиборів або Третього майдану. Будь-який сценарій більшою або меншою мірою задовольняє  Москву, розхитуючи ситуацію в Україні та регіоні в цілому.

Час для провокації розрахований дуже вірно – в липні 2016 р. відбудеться Варшавський саміт НАТО, який з огляду на міжнародну обстановку та політичну кон’юнктуру, буде найбільш антиросійським за всю історію. При цьому підбурювачами антиросійських настроїв будуть країни Східної Європи, зокрема Польща та Балтійські країни, та можливо Великобританія (якщо провалиться Brexit 23 червня). Водночас великі держави НАТО – США, Франція, Німеччина – будуть балансувати між позицією яструбів та голубів. До останніх передусім відносяться південні країни Альянсу – Греція, Італія, Іспанія. Саміт приречений бути або вкрай успішним, або стати повним провалом (автор більше вірить в другий варіант). Агресивна Україна – партнер Альянсу (представлена російськими ЗМІ як країна-маріонетка), на тлі подій Саміту, найкращий каталізатор для нестабільності в регіоні.

Щодо часових рамок – вже сьогодні кількість обстрілів за добу наблизилася до 50. Критичною, як показує практика, є цифра в 100-120. Найпевніше, така кількість обстрілів може бути досягнути вже в канун Варшавського саміту. На заваді подібному плану може хіба стати чергова спроба мінських переговірників припинити вогонь до християнського свята – Святої Трійці (19 червня), що загалом безуспішно, але практикується переговірниками (остання спроба була на Великдень 1 травня). Проте найбільш ймовірно, масштабну ескалація Кремль запланував вже, за традицією, на кінець серпня-початок вересня 2016 р. (як раз на 25-річницю незалежності України).

Таким чином, Росія планово готує підґрунтя для відповіді на образу. Так чи інакше, але фінальна декларація Варшавського саміту НАТО буде спрямована проти Росії, на її стримання. НАТО планує надати пакет допомоги Україні, розширити співробітництво – ще одна антиросійська акція Альянсу. На думку Москви, подібні дії вимагатимуть симетричної відповіді, й найбільш вдалою ареною тут є саме сусід Альянсу, радикалізована Україна. Сценарій Москви зрозумілий. Ставимо свій сценарій?

Валерий Кравченко

6 червня. ЛЮБЛІН, Польща – Литовсько-Польсько-Українська бригада розпочинає польовий вишкіл за сценарієм операцій зі стабілізації в рамках навчання «Анаконда-16», що триватиме на полігоні Нова Деба у період з 6 по 17 червня.

Церемонія відкриття навчання відбулася під керівництвом командира ЛИТПОЛУКРБРИГ бригадного генерала Адама Йокса та заступника командира полковника Володимира Юданова.

Під час вступного слова бригадний генерал Адам Йокс наголосив на важливості участі підрозділів в «Анаконді-16». За його словами, навчання відкриває широкі можливості співпрацювати з партнерами по зброї із країн-учасниць. А тому, участь дозволяє підвищити рівень підготовки, досягнути взаємної згоди та довіри між військовослужбовцями.

Полковник Володимир Юданов підкреслив, що для Литовсько-Польсько-Української бригади це перший значний захід бойової підготовки з моменту її відкриття 26 січня 2016 року. Орган військового управління розгортає операційний командний пункт, який керуватиме приданими підрозділами під час імітації операції зі стабілізації.

«Анаконда-16» дає управлінню бригади та підрозділам можливість підтвердити взаємосумісність, а також налагодити співпрацю з існуючими та потенційними партнерами, – додав бригадний генерал Адам Йокс.

Зокрема, український взвод 80 окремої десантно-штурмової бригади увійшов до складу польського батальйону. Під час виконання навчальних завдань буде перевірено застосування багатонаціональних підрозділів на тактичному рівні.

Варто нагадати, що навчання «Анаконда-16» триває на найбільших полігонах ЗС Республіки Польща, і в ньому беруть участь понад 31000 військовослужбовців із 23 країн світу.

Олександр ГАЙН

Вперше масштабна практика геноциду як форма установлення контролю над народами захоплених територій була застосована Росією в ХІХ столітті на Кавказі. Жертвою став непокірний гірський народ черкесів. «Вас чекає велика справа – назавжди упокорити гірські народи та знищити непокірних» – так цар Микола І сформулював задачу генералу Ф.Паскевичу відправляючи його корпус на Кавказ.

Царський наказ виконувався наступними методами: фізичне знищення, підпалення сіл разом з їх жителями, знищення посівів і запасів продовольства, примусове виселення людей з місць проживання. Генерал О.Вельямінов найбільш ефективним і необхідним заходом щодо підкорення черкесів в найкоротші терміни вважав  організацію масштабного голоду. А генерал В.Нейман, рапортуючи в 1864 році в Петербург про свої успіхи на Кавказі писав: «Аули, запаси хліба і фруктів спалені. З впевненістю можна прогнозувати, що населення повинно протягом зими або померти з голоду, або вийти до приморських пунктів для переселення в Туреччину».

В ХХ столітті уже інші народи розділять долю черкесів – мільйони українців, чеченців, інгушів, кримських татар гинуть безвинними жертвами центральної лінії партії більшовиків, які на свій лад перебудовували Російську імперію в СРСР.

В 1948 році ООН прийняла Конвенцію по запобіганню злочину геноциду та покарання за нього, де визначено геноцид як  цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами. До таких дій належать:

а) вбивство членів цієї групи;

б) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

в) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;

г) дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;

д) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Російське керівництво, яке було налякане цим актом міжнародного права, вже тоді вдалось до тиску, маніпуляцій та замовчування своїх злочинів. За вимогою Москви з цього визначення було вилучено пункт про злочин геноциду здійснений з політичних мотивів. Сталін боявся відповідальності за масову ліквідацію класових ворогів, зокрема, майже 4 мільйонів українських селян. Зазначене вилучення дозволило кремлівським лідерам продовжувати замовчування перед міжнародною  громадськістю політики винищення населення за класовим чи соціальним походженням.

Випробувана Кремлем практика упокорення народів загарбаних територій зараз в повній мірі застосовується на окупованому Донбасі та Криму. Діяльність окупантів на території України, в тому числі з використанням терористичних організацій,  можуть кваліфікуватися, відповідно до наведеної вище норми міжнародного права як геноцид.

На початку військової агресії російськими окупантами було здійснено спроби навмисного створення місцевому населенню умов, які розраховані на його повне або часткове знищення. Ось найяскравіші приклади. У вересні 2014 року проросійські терористи захопили одну з проміжних підстанцій в Донецькій області, що була одним з елементів розприділення струму виробленого на Запорізькій АЕС та загрожували її підірвати. Наслідки теракту могли бути катастрофічними для зазначеної атомної електростанції: виведення з ладу системи охолодження ядерного палива, неконтрольоване займання та пожежу. В цей же період терористи здійснили спробу замінувати одну з насосних станцій одного з найбільших у світі аміакопроводів Тольятті-Одеса. На думку експертів, за таких умов (висока густота населення, неможливість вчасного проведення ремонтних робіт у зв’язку з бойовими діями) наслідки можливої техногенної та екологічної катастрофи в Горлівці були б співмірними з трагедією, що трапилася в 1984 році в індійському Бхопалі, де внаслідок викиду метилізоционіту (речовини схожої за властивостями з аміаком) загинуло понад 18 тисяч людей.

Проте, описані вище випадки коли катастрофи вдалось уникнути є винятками. За період збройного конфлікту на Донбасі від влучень артилерії загорілися та вибухнули кілька екологічно небезпечних виробництв,  серед яких  Авдіївський та Ясинівський коксохімічні заводи, Лисичанський нафтопереробний та Краматорський верстатобудівний заводи, а також підприємства «Точмаш» і «Стирол» та завод із виробництва вибухівки в Петровському на Луганщині. Всього в зоні бойових дій постраждало понад п’ятсот підприємств.

Пошкодження ліній електропередач в результаті артилерійських обстрілів, спричинило відключення обладнання для відкачування води з шахт на декілька днів, що призвело до їхнього затоплення. На сьогоднішній день це вже стало причиною незворотних змін у підтопленні ґрунтів, що призводить до руйнації будівель і, фактичної неможливості їх відновлення на цій території. В результаті підтоплення шахт на території міста третину забудови відновити не вдасться з причини зміни гідрогеологічних умов, вважають чиновники міської ради Донецька. Тобто, техногенні аварії в Донецьку на сьогоднішній день спричинили наслідки, які можна орієнтовно порівняти лише з наслідками тактичного ядерного удару по великому місту.

На сьогоднішній день вже затоплено дві третини вугільних шахт Донбасу, а це означає забруднення підземних вод і питної води в усьому вугільному басейні. Затоплені шахти, зокрема, в місті Єнакієвому, де проводили експериментальний підземний ядерний вибух у радянський час. Забруднення водоносних горизонтів в регіоні Донбасу, в тому числі радіоактивними елементами, вихід із під контролю гідрогеологічної ситуації може призвести до суттєвого ускладнення водозабезпечення регіону. Разом із пошкодженням каналу Дніпро-Донбас та інших систем водопостачання це може спричинити велику проблему щодо водозабезпечення населення регіону.

Окупаційна влада і зараз продовжує створювати на Донбасі умови, за яких під загрозу ставиться виживання населення регіону. У зв’язку з активізацією в другій половині березня 2015 року обстрілів проросійськими бойовиками українських територій, в тому числі з використанням важкої артилерії, виникла загроза екологічної катастрофи. Про це повідомляє прес-центр штабу. “Ситуація на Донбасі у районі Авдіївка-Ясинувата залишається складною. Обстріли та збройні провокації з боку російських бойовиків позицій сил АТО у цьому районі становлять загрозу знищення Донецької фільтрувальної станції, що може спричинити екологічну та гуманітарну катастрофу у регіоні, де продовжує проживати близько 480 тисяч цивільних осіб”, – зазначається в повідомленні.

Таким чином, мова йде про реальну небезпеку життєдіяльності для 5-6 мільйонів населення в промисловому Донбасі, з яких близько 2 мільйонів складають пенсіонери. Проводячи паралелі з звірствами Російської імперії на Кавказі в ХІХ ст. та діями Російської Федерації на Донбасі в ХХІ ст. можемо констатувати що незважаючи на різні історичні форми державності, методи що застосовує імперія до упокорення населення захоплених територій є аналогічними – це створення умов, за яких місцевий народ не може вижити. Тобто, геноцид є тим методом, який Росія, незважаючи на час та географію подій, застосовує для свого територіального розширення. На жаль, зараз український народ, а саме населення Донбасу, зіткнувся з однією з найжахливіших форм російської зовнішньої політики – геноцидом. Проте, сподіваємось, що теперішнє керівництво Росії не зможе уникнути за це відповідальності, як свого часу це вдалося Сталіну…

Білоус Олег – кандидат політичних наук, директор Наукового інформаційно-аналітичного Центру НАТО, доцент кафедри політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Останні тижні були дуже насиченими, якщо говорити про польсько-українські події. У понеділок і у вівторок до Києва прилетіла делегація з польського парламенту під керівництвом голови групи з питань білатеральної співпраці з Україною, посла ПіС Міхала Дворчика. Посли провели кілька в міру плідних зустрічей, в тому числі з новим Генеральним прокурором України, Юрієм Луценком, і вперше почули у цій справі щось конкретне, замість дипломатичних і технічних ухилень, до яких до сих пір вдавалися усі інші.

Депутати також привезли до Києва конкретну пропозицію стажування для молодих парламентаріїв, або, вірніше, ознайомлювальних поїздок, щоб показати процесуальні нюанси польського парламенту і збільшити так звану capacity of skills. Я мала приємність співорганізовувати й модерувати один з компонентів цієї візити, спрямованої на зміцнення співпраці між польськими та українськими неурядовими організаціями. Ця співпраця дещо випадково протягом багатьох років була контрольована середовищами, які в ній сформувалися, зарівно з польською, як і з українською стороною важко встановити двосторонні відносини новим організаціям, саме тому народилася така ініціатива, організувати зустрічі саме для тих, для кого своєрідний “ринок” встановлення взаємних контактів дотепер був викликом. Особа, яка написала ці слова, в тій чи іншій формі зобов’язалася постійно докладати зусилля у цьому питанні, тому будемо тримати вас у курсі щодо детальної інформації по цьому питанню.

Минулого тижня відбувся форум Польща-Україна з ініціативи Фонду Стефана Баторія. Чесно кажучи, авторка цієї статті мала побоювання, що це спроба створити так звану альтернативну дипломатію. Сама ідея такої ініціативи в Києві була і є необхідною, щоб пояснювати нюанси польської політики, оскільки грубі помилки наших політичних еліт і агресивна внутрішня війна, спричиняє часами до перебільшеного уявлення про диктатуру in progress.

Дебати були соковитими. У складі: Володимир Чимошевич, Барбара Новацька, Здіслав Краснодемскі, Адам Шлапка, Олександр Смолар, Пшемислав Журавські вел Граєвські і Павел Коваль. Я не буду вдаватися в нюанси обміну думками, найважливішим є те, що, по-перше, ми дізналися саме якими є нинішні пріоритети східної політики, що формується, а по-друге, мені було приємно почути, що ми, однак, не збираємося нікуди йти з ЄС. Наголосив на це професор Пшемислав Журавські вел Граєвські:

“Крах або демонтаж ЄС або інсценування це вкрай небажаний сценарій для Польщі. Серед життєво-важливих інтересів уряду Польщі це підтримка ефективності цієї організації, з повним усвідомленням її недоліків. Центральне місце в східній політиці Польщі в світлі ЄС займали і будуть займати польсько-німецькі відносини, оскільки саме Німеччина формує цю політику. На стан цих відносин будуть впливати два основні додаткові чинники: відносини Німеччина-Сполучені Штати Америки, і Німеччина-Росія. У цій області, я є оптимістом. Будуть з’являтися питання про двосторонні відносини, які треба вирішувати в асертивний спосіб”.

Однак, щоб не було так солодко, я скажу, що було б добре, щоб цю інформацію освоїв весь уряд і кожен чиновник високого рівня. Слухаючи їх, іноді складається враження, що вони хочуть чогось зовсім протилежного. Може бути, що під час дебати в громадському обговоренні я трошки перебільшила пропонуючи, щоб чиновники та урядовці діставали зранку смс повідомлення з інформацією, що можна казати на конкретні теми, однак так чи інакше інформаційну політику необхідно поліпшити. Всі політики мають і матимуть власну думку, але повинні принаймні сказати: „Що на мою особисту думку …”. І це б багато чого пояснювало.

Що стосується опозиції, то якщо вона буде представляти такий культурний рівень суперечок, як пан Адам Шлапка з партії Новочесна, тоді для цієї країни на Віслі є надія, що навзаєм не загриземо один одного на рингу нескінченної брехні і суперечок про нісенітниці. Він представив постулат інституціоналізації обміну молоддю та студентами, оскільки ніщо так не зблизить наші країни, як цього роду досвід.

До інституціоналізації ідеї зовнішньої політики закликав Павло Коваль, кажучи: “Помилкою є розраховувати на те, що ЄС щось зробить. Повинен бути інституційний план, це єдиний ефективний підхід. Треба менше говорити про те, чи були ми зворушені Майданом, чи не були, а краще взятися за інституціональну працю. Аналітичні центри think tanks теж багато чого хотіли б сказати. Наприклад, настав час сказати партнерам, що хоче Польща і чим є Міжмор’є? Як ми це бачимо, що за цим стоїть. Фонди, обмін, військове співробітництво, які інституційні механізми? Прийшов на це час”.

Цілком очевидно, що окрім історичних питань Україна отримує від нинішнього польського уряду конкретні пропозиції, і є надія, що польська східна політика перестане бути політикою ad hoc.

У той же час, на підставі способу організації різних заходів, де прикладаються усі зусилля, щоб дотримуватися дипломатії, є очевидним, що в морі польсько-українських відносин плавають нові риби. На зустріч з аналітиками й політиками з Польщі прийшли особи, які випадково побачили оголошення у соціальній мережі FB, а на семінар для аналітиків прийшли тільки всі свої. Дуже добре, що в польсько-українських відносинах багато чого відбувається, але було б ще краще поліпшити координацію всіх цих зусиль і встановити більш прозорі правила гри в декількох сферах. До теми польсько-українських ініціатив автор даного тексту обіцяє регулярно повертатися.

Агнєшка Пясецка

Керівник проектів у фонді Відкритий діалог/ Аналітик і спеціаліст з питань комунікації фонду Центр досліджень Польща-Україна, член Реанімаційного пакету реформ

З Уляною Ткачук, експертом Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України розмовляє Даріуш Матерняк.

Наскільки великим є вплив православної церкви Московського патріархату в Західній Україні?

Ви повинні пам’ятати, що окрім Галичини, західна частина України також включає в себе, між іншим, волинську та рівненську область. У тому регіоні православна церква Московського патріархату користується більшою довірою, ніж греко-католицька церква, яка має більшість у львівській, тернопільській та івано-франківській областях. Проживає тут близько 80% греко-католицьких вірян. Церква Московського патріархату має також досить сильний вплив на Закарпатті, де розташовано багато храмів Московського патріархату. Тим не менш, у даний час багато людей покидають МП. У львівській області його вплив майже непомітний, але за винятком трьоx вищезгаданиx областей, Московський патріархат є потужною силою. Сьогодні говориться про можливість об’єднання української церкви автокефальної та греко-католиків, щоб створити свого роду противагу МП, однак на даний момент тривають переговори, пов’язані з встановленням літургійних відносин.

З яких причин виникає такий процес?

Перш за все, для того, що Московський патріархат рішуче підтримує Росію – і йдеться не про вірян, а духовенство. Духовенство намагається переконати в тому, що Україна є частиною «Російського світу» («Русского мира») і що Україна повинна підтримувати відносини з Росією – свого роду символічна зброя в боротьбі з Росією. Особливо в той час, коли почалася війна, і багато російськомовних українців стало в обороні країни, багато з них відкрито заявили, що вони не хочуть бути пов’язані з МП. Крім того, багато інших людей, попри те, що є або були вірянами МП ніколи не відносили себе до про-російських – при цій церкві тримає їх традиція, а не політичні погляди. Аналогічно, багато священиків МП на заході України не бере активної участі в політичній діяльності проросійського характеру.

Чим насправді займається духовенство МП – поза релігійною діяльністю?

У закарпатській та чернівецькій області не бракує духовенства, які безпосередньо виступають по стороні Росії, вказуючи на те, що теперішні зміни й конфлікт мають негативний вплив і є результатом політики влади у Києві. Може вони й не говорять прямо про те, щоб братися за зброю і боротися по стороні Росії, але їх заяви мають свій вкрай негативний контекст.

Наскільки віряни церкви МП сприймають аргументи духовенства політичного контексту?

Це дуже великий фактор впливу, також i на політичні погляди людей, які відвідують церкви. Багато вірян МП має набагато більш “фанатичне” ставлення до віри, ніж греко-католики чи інші. У той час, як представники Київського патріархату і Греко-католицька церква кладуть натиск на самостійну оцінку, яку повинні сформувати віряни, також вказують на те, що віряни повинні слухати того, чого навчає церква, а не конкретний священик. У той же час, в православній церкві МП ясно вказується на те, що відсутність послуху до священика це гріх і тоді треба сповідатися. І багато людей, згідно з “фанатичним” ставленням до віри, саме так робить – тому можна помітити, що церква МП має на них суттєвий вплив.

Чи діяльність церкви Московського патріархату має також вплив на політику, принаймні шляхом здійснення впливу на результати виборів?

Так, ці люди голосують за проросійські партії та за партії, на які вказало духовенство під час богослужіння. Ще немає даних щодо останніх парламентських виборів, але результати досліджень попередніх, чітко демонструють, що Партія регіонів отримала кращі результати в тих округах, де переважає Московський патріархат – як в Східній так і в Західній Україні. У свою чергу, духовенство МП теж стартувалo у виборах і отримувалo мандати у виборах до місцевих органів влади – тепер це, однак, офіційно заборонене.

Звідки церква МП отримує дофінансування своєї діяльності, передусім у політичному вимірі?

Перш за все, джерелом фінансування є збори, з тієї чи іншої релігійної послуги – в кожній церкві при вході є таблиця з інформацією про розмір таких платежів. Для вірян обґрунтовується це в наступний спосіб: якщо хочете, щоб церква розвивалася, то ви повинні підтримувати її, в тому числі й у фінансовому плані. Джерелом фінансування є також власні видавництва, магазини, де можна купити ікони, чотки та інші аналогічні предмети, які виробляються на місці або імпортуються з Росії. Вся ця діяльність звільнена від податків, хоча насправді це є комерційною діяльністю. Патріархат також отримує фінансування з Росії, на фінансування операцій в Україні. МП, однак, не публікує інформації про те, у якому розмірі є таке фінансування.

Чи державні структури можуть прийняти якісь дії, в разі проведення антидержавної діяльності, як наприклад популяризація сепаратизму?

Церква офіційно відокремлена від держави, тому можливості обмежені. Також немає опрацьованих механізмів дій в такій ситуації. Крім того, існують побоювання, що якщо державні структури зробили б ряд профілактичних заходів, з’явилися б одразу звинувачення в переслідуванні на релігійному тлі – а не на політичному. На жаль, МП не завжди робить те, що повинна робити релігійна асоціація і на теперішній день частина цієї діяльності фактично зводиться до участі в інформаційно-пропагандистській війні по стороні Росії.

Наскільки реальною є небезпечна діяльність МП з точки зору сепаратизму, наприклад на Закарпатті?

У закарпатській області серед жителів перемагає прагматизм, тому скоріше не йдеться про те, що духовенство МП мало б можливість реального впливу на настрої в цій області. Тим більше, що нинішній статус дозволяє Закарпаттю користуватися з різних пільг, що виникають у зв’язку з її розміщенням на межі України та ЄС. Однак це не змінює того факту, що МП буде продовжувати підтримувати проросійські політичні сили, та мати локальний вплив на частину її мешканців.

Дякую за інтерв’ю.