понеділок, 15 Липень, 2024
pluken
Головна / polukr (сторінка 31)

polukr

Мотор Січ має пропозицію для польської поліції

Share Button
Fot. policja.pl
Fot. policja.pl

Компанія «Мотор Січ» пропонує для польської поліції модернізацію, що охоплює ремонт і огляд планера та заміну двигунів. Також можлива модернізація авіоніки на базі розробки польської фірми ITWL. В такому випадку можна отримати машину з продовженим ресурсом з більш високими характеристиками, ніж раніше.

Про це повідомляє польський спеціалізований ресурс Defence24.

Ресурс наголошує на тому, що в умовах обмеженості коштів на заміну парку вертольотів, для польської поліції єдиним вирішенням проблеми з вертолітною технікою може бути модернізація і ремоторизація наявних машин Мі-2 і найбільш вигідно це зробити за підтримки українського виробника – компанії «Мотор Січ».

«Мотор Січ» зацікавлена у співпраці в рамках модернізації Mi-2 з польським підприємством PZL Świdnik, яке виготовляло вертольоти цього типу і має повний комплект технічної документації, а також право на здійснення модифікацій машин цього типу. Це, за висновком польського спеціалізованого ресурсу, відкриває можливість реалізації зазначених цілей в Польщі як для потреб вітчизняних замовників, так і для закордонних користувачів.

Насамкінець в Defence24 наголошують, що модернізація вертольотів, що використовуються польською поліцією, була б не лише більш дешевшим рішенням у порівнянні з закупкою нових машин, це також може дозволити подовжити термін експлуатації добре відомих Мі-2, які мають в країні розвинену систему технічної підтримки і накопичувати кошти для закупівлі в майбутньому більш сучасних вертольотів, створення для них системи технічної підтримки та підготовки персоналу.

За даними Defence24, варіант Мі-2МСБ концерну «Мотор Січ» в даний час проходить сертифікацію як в українських, так і міжнародних авіаційних структурах. Мі-2МСБ є популярною легкою машиною Мі-2, на якій застарілі два двигуна ГТД-350 замінено на більш потужні (на 65 к.с.) двигуни типу АІ-450M виробництва «Мотор Січ». При потужності 465 к.с. кожний, двигуни AI-450M вживають на 27% менше палива та на 25 кг мають меншу масу, в порівнянні з ГТД-450. Вертоліт такої конфігурації має отримати український сертифікат до кінця року, що дозволить використання його у складі Збройних Сил.

Defence24 наголошує на тому, що Мі-2МСБ – це лише перший крок перспективної програми модернізації МСБ-2, яку оголошено концерном «Мотор Січ». В рамках зазначеної програми модернізація передбачає застосування нової, композитної структури передньої частини корпусу, заміну авіоніки на цілком цифрову західного виробництва плюс використання двигунів AI-450M разом з новим головним редуктором, здатним передавати більшу потужність. Це має суттєво покращити характеристики цієї легкої і дуже популярної у світі машини.

Максимальна стартова маса звичайного Мі-2 становить 3,7 т, тоді як з новим редуктором виробництва «Мотор Січ» і новими двигунами Мі-2МСБ максимальна стартова маса становитиме 4,3 т. Для такого невеликого вертольоту 600-кг збільшення маси означає значне покращення можливостей. Окрім 2 членів екіпажу це дозволить перевозити корисне навантаження вигляді 8 осіб або вдвічі більшого вантажу у порівнянні з Мі-2.

Польський ресурс звертає увагу своїх читачів, що, машинами модернізованої версії вже зацікавилися українські силові структури, Національна гвардія та Армія.

Джерело: defense-ua.com

Share Button

Олігархізація Донбасу як шлях до миру

Share Button

Великою мірою, вкидання меседжу про можливе призначення на заміну керівникам самопроголошених республік Захрченку та Плотницькому відповідно найбагатшого українця Ахметова та лідера Опозиційного блоку (читай Партії регіонів) Бойко, мало в українському суспільстві ефект бомби, що розірвалась. Звичайно, переоцінювати реальність подібного сценарію не треба. Проте заява прес-служби Ахметова, що він готовий на все заради миру на Донбасі, та завірення окремих народних депутатів (Фірсов), що «ці двоє постійно літають до Москви та там про щось домовляються» ніби натякають, що повністю відкидати подібний поворот подій не варто. Так званий «план Медведчука», як його нарекли в Мінську, навіть, за твердженням обізнаних джерел, сподобався президенту України. Чи можливо шляхом ре-олігархізації окупованих частин Донбасу повернути час назад й інтегрувати за українськими правилами ці території?

Ахметов людина бізнесу, яка будучи де-факто господарем регіону «програла» його проросійським маргиналам навесні 2014 р. Тоді йому пропонувалось стати намісником Президента на Донеччині (як зрештою став намісником дніпропетровський олігарх Ігор Коломойський), проте тоді Ахметов вмовив зайняти цю посаду меншого багатія та провіреного кризового менеджера Сергія Таруту. Рінат Ахметов, навіть кoли був народним депутатом, нічого не робив для політики власноруч та відкрито. Він сповідує в політиці ідеологію своєї бізнес-корпорації «СКМ», де результат робить найнятий якісний та кваліфікований менеджер. Він мав такого політичного «завгоспа» – звали його Віктор Янукович, який навіть трохи покерував державою. Безумовно діяльність багатьох українських політичних сил також була спрямована на обслуговування інтересів донецького бізнесмена. Тож тягнути одіяло й світити себе особисто, а значить підставлятись на негатив у разі можливої невдачі – це не про Ахметова. Він неодноразово говорив про те, що ніколи не буде нічого очолювати, крім свого іміджевого активу – ФК «Шахтар» (який, до речі, побудований як бізнес-проект й нині вже працює на самоокупність, на відміну він інших футбольних клубів України – спортивних ляльок олігархів). Будучі патріотом Донбасу, про що він неодноразово заявляв, Ахметов все ж реалістично вибрав сторону України в конфлікті – саме в Україні працює, більшою мірою, його бізнес. Тут треба розуміти, що Ахметову абсолютно все рівно яким прапором махати. Ціла країна для нього лише бізнес, а як вона буде називатись це вже другорядне. Цікаво, що напевно так само, скрізь призму інтересів свого бізнесу, сприймають державу всі олігархи. Тож не треба переоцінювати патріотичні якості та бажання покласти життя на вівтар української державності українських бізнесменів-політиків, в тому числі й президента. Безумовно, Петро Порошенко є олігархом, просто йому вигідно наразі махати саме українським прапором, проте невідомо як би він себе повів, як би опинився на місці Ріната Ахметова. Принаймні психологічно, на світ вони дивляться однаково.

Що стосується Юрія Бойка, то він тут з’явився лише як альтернативна кандидатура. Ну не пропонувати ж на місце лідера окупованих луганських територій Олександра Єфремова, якого відкрито звинувачують в підтримці та фінансуванні сепаратистів. Подібна ідея позитивного сприйняття Києвом плану на ре-олігархізацію Донбасу є, напевне, свідченням остаточного усвідомлення болісних реалій. З одного боку є Мінський процес, де колишні регіонали як співрозмовники є меншим злом, ніж фанатики-сепаратисти. З іншого боку, за два роки президент та «патріотичні сили» так й не дістали популярності в Донбасі на його неокупованій території, про що красномовно засвідчили результати місцевих виборів. Зрозумівши, що боротись за електорат тут безперспективно, в Києві дійшли висновку за можливість «повернути» регіон олігархам. Хай вони спробують навести там лад.

Цікаво, що лідери «ДНР» Захарченко та Пушилін відразу дуже різко відреагували на подібну ідею, а Плотницький навіть пообіцяв заарештувати «карателя Бойко» в Луганську. Поруч з нерозумінням як взагалі можна призначити когось на посаду в «незалежній державі», Захарченко навіть загадав цінності майдану (!), яких не побачили серед досягнень жителі України, й яких досягли в «ДНР» – здійснену деолігархізацію влади, – «й назад дороги немає». На думку ватажка сепаратистів, Ахметов може скільки завгодно вести бізнес на території «ДНР» та сплачувати податки, проте шлях до влади для нього назавжди закритий.

Подібні оцінки демонструють істотні побоювання, що існують в нинішньої «еліти Донбасу» (що щойно вилізла нагору зі злиднів) щодо реалізації подібного сценарію. Тож він має право на життя. Принаймні мешканці Донецька зовсім не розлюбили Ахметова, адже його фонд привозить якісну «гуманітарну» для пенсіонерів у великих масштабах. Не виключено, що тепер на хвилі розвинутої деолігархізації в «ДНР», Захарченко почне «пресувати» представників фонду та структур Ахметова, аби остаточно позбавити того рейтингу серед місцевих жителів. Нічого, громадяни «молодої республіки», що щойно отримали свої паспорти, трохи потерплять на простроченій російській «гуманітарці».

Головна оцінка подібної ініціативи від більшості політиків в Києві, що представляють «патріотичні сили», дуже передбачувана та однорідна – зрада! Чи треба було воювати два роки за те, аби повернути олігархів, що вже один раз довели свою нелояльність Україні? Вже краще відгородитись колючим дротом від окупованих територій та провести референдум про їх остаточне «злиття», як пропонують окремі політики від «Самопомочі». Позитивні оцінки цьому плану очікувано надали лише депутати «Опозиційного блоку».

За імпотентності потуг Києва побудувати ефективну модель управління в Донбасі, де продовжує повільно крокувати в умах людей ідея «сепаратизації», можливо й варто було б спробувати. Гірше вже не буде, при цьому Порошенко нічим не ризикує. Вийде – добре, регіон повернеться в склад України й президент виконає обіцянку, не вийде – теж добре, опозиціонери просто дискредитують себе, мовляв говорити можна, а де справи? Міжнародні посередники, Франція та Німеччина, мають бути також першими зацікавленими у подібному сценарії, адже він дає шанс на мир. Але що на це скаже Москва? Ідея інкорпорації окупованих територій в якості «троянського коня» для продовження подальших зусиль на дестабілізацію українського суспільства, з потенціалом відокремлення ще більших територій та розпаду України – ось основний план Путіна. Вочевидь донбаські олігархи мають довести свою лояльність такому плану, аби отримати згоду на «план Медведчука». Ахметов – досвідчений шахіст, який вже програв одну партію. Чи погодиться він програти другу?

Валерий Кравченко

Share Button

Шовковий шлях 2.0 – можливості для Польщі та України

Share Button

JS 2.0 (1)На думку українських коментаторів страхи польської сторони стосовно маршруту нового Шовкового шляху з Китаю до Європи є невиправданими і таким, що спричинені російською пропагандою. Таку думку висловив редактор порталу Defense Express Валерій Рябих.

Найважливішу роль в проекті Шовковий шлях 2.0 відіграє точка зору осіб, що приймають рішення в Китаї. На цей час єдиною реальною загрозою для обходу Польщі (і, доречи, України) буде відповідний маршрут через територію Туреччини (яка зараз працює над будівництвом залізничної колії від кордону з Грузією до Босфору). Таким чином, в спільних інтересах Варшави та Києва є переконати Китай використовувати маршрут, що йтиме через обидві країни і вестиме до Німеччини та інших країн Західної Європи.

Як передбачено на цей час, варіант сполучення проходить через Казахстан, Каспійське море, Азербайджан, Грузію і український чорноморський порт Одеса (в тестовому режимі така поїздка була здійснена в другій половині січня 2016 роки і тривала 15 днів) для перевезення залізницею в Західну Європу через Польщу, Словаччину і Угорщину (на фотографії. 2). Кожне з цих сполучень має свої переваги. Зокрема, «польський»  напрямок виграє завдяки тому, що весь залізничний маршрут з Одеси до Львова є електрифікованим, а до Перемишля, до того ж, є таким, що відповідає стандартам для українських поїздів (альтернативою є використання ширококолійної лінії PKP LHS до Славкова).

За словами представників української сторони, на території Польщі потенційно може бути організовано перевалочний пункт, який служив би для організації подальших перевезень в північному та західному напрямах.

Варіант будівництва Шовкового шляху 2.0 на північ, тобто через Білорусь до Клайпеди українська сторона може розглядати як уразливий. Це пов’язано в першу чергу з побоюваннями з приводу можливості російського тиску на білоруську владу – зокрема і у вигляді чергової «гібридної війни» за участю російських «зелених чоловічків». Таким чином, білорусько-український кордон розглядається як напрямок потенційної військової загрози, яка ставить під сумнів будь-які проекти, пов’язані з цією країною. Існує також висока ймовірність збройної агресії Росії проти країн Балтії: Литви, Латвії та Естонії.

Можливість обрання Пекіном варіанту транзиту до Європи за участю України та Польщі є джерелом серйозного занепокоєння в Росії, про що свідчать публікації на сторінках найбільших російських газет, в тому числі «Комсомольская правда».

На основі: defence-ua.com, pravda.com.ua, lenta.ru, liga.net

Share Button

Чому вибори на окупованому Донбасі не відбудуться?

Share Button

Питанням номер один останніх зустрічей нормандської четвірки є модальності виборів в окупованих районах Донецької та Луганської областей (ОРДО/ОРЛО). Візит до Києва наприкінці лютого міністрів закордонних справ Франції та Німеччини втілився у спільну заяву та запевнення німецького міністра Франка-Вальтера Штайнмаєра, що вибори мають відбутися в першій половині цього року. Відтепер, на думку європейських медіаторів Мінського процесу, це перше питання порядку денного Мінська-2, яке більше не прив’язується жорстко до інших вимог. 

З української сторони подібною вимогою було проведення децентралізації (яке відкладається у зв’язку з політичною та економічною кризою) та надання де-юре особливого статусу ОРДО/ОРЛО (як би його не називали всередині України). З боку «ДНР/ЛНР» найголовнішою вимогою є надання гарантій безпеки підготовці виборчого процесу. У цьому контексті для України принциповим є питання кордонів, яке за порядком імплементації Мінська-2 стоїть після виборів, і Києву дуже хочеться цей порядок змінити. Натомість для сепаратистів важливою є амністія, на беззаперечність якої в жодному разі не погодиться Україна. Переговори щодо цих дражливих питань, фактично, заблоковані. То до чого тоді поспіх Штайнмаєра з виборами? Чи реально організувати нормальне волевиявлення в ОРДО/ОРЛО? Чи все ж таки це будуть вибори в «ДНР/ЛНР»?
Найпершою умовою для проведення виборів є безпека. На сьогодні ситуація на лінії зіткнення не лише не поліпшилась, а значно погіршилась. Незважаючи на підписані 2 березня 2016 року домовленості контактної групи про повну заборону проведення військових навчань у зоні 30 км від «нульовки», а також на досягнуті раніше домовленості про відведення важкої техніки та артилерії, вже вранці 3 березня частини ВСУ в Красногорівці були обстріляні з реактивних залпових систем «Град». Стріляють і з «заборонених» 120-міліметрових мінометів, з танків та БМП. Найважливіша умова імплементації Мінського процесу – припинення вогню – не виконується. Через кордон залізницею та автотранспортом продовжують перекидати зброю та боєприпаси – вочевидь, триває підготовка проросійських терористів до ескалації.

Про це свідчить і зростання інтенсивності пропаганди в невизнаних «республіках». Ефіри «республіканських» телеканалів на кшталт «Оплот ТВ», «Юніон» чи «Першого республіканського» знову сповнені сюжетів про «карателів» та «хунту». На думку місцевих експертів, які так само обговорюють модальності виборів, єдина умова їх проведення – «денацифікація України». Всі українські партії й верхівка влади вважаються «нацистськими» та «бандерівськими» (що сприймається як одне й те саме), а це означає, що їм не буде доступу до політичної агітації в ОДРО/ОЛРО. Натомість чи не єдиними політичними силами, що матимуть можливості для агітації, залишаються «Опозиційний блок» (колишня «Партія регіонів») та, можливо, комуністи (якщо вони реінкарнують в інший політичний проект, оскільки компартія заборонена в Україні). Цікавим питанням залишається допуск до участі у виборах місцевих сепаратистських політичних проектів, до чого закликатиме в Мінську російська сторона. Безумовно, Київ ніколи не допустить їхньої участі, проте варто було б замислитись над створенням регіонально орієнтованої політичної сили, лояльної або керованої зі столиці України. Базою такої політсили могла б стати партія «Наш край», яка на місцевих виборах у жовтні 2015 року позиціонувала себе як політична сила прагматичних господарників, людей справи, а не політиків та політичних лозунгів. Допрацьована версія «Нашого краю», з чіткими та зрозумілими для населення ОДРО/ОРЛО гаслами змогла б конкурувати на виборах з «Опозиційним блоком».
Але тут постає питання самого електорату «ДНР/ЛНР» – рясно обробленого місцевою та російською пропагандою, заляканого життям під обстрілами, «обласканого» увагою СБУ та простих українців, що затаврували їх як зрадників. Невже досі не є зрозумілим, що ці люди не можуть зробити неупереджений політичний вибір? Вони, передусім, потребують психологічної реабілітації, довготривалої моральної санації – і не факт, що вона допоможе. Інший потенційний електорат цих виборів – переселенці, яких лише в Україні нараховується 1,7 млн осіб. Напевно, варто додати ще близько 1 млн переселенців в Росії, які також мають право голосу. Й цілком очевидно, що цей мільйон (як і більшість із 1,7 млн – традиційний електорат Януковича) не буде голосувати за українські партії. Київ однозначно програє ці вибори.
То чого ж насправді хочуть європейці, пришвидшуючи вибори в ОРДО/ОРЛО? Україна не в змозі забезпечити реалізацію концепції цих виборів на власних позиціях – за участі українських політичних сил, з вибірковою амністією тощо. Ситуація з безпекою патова – в Донецьку та Луганську вогнепальну зброю має ледь не кожен третій. ОБСЄ, якій відводиться ключова моніторингова функція, здається, готова відповідати лише за безпеку власних спостерігачів. Питання миротворчої місії ООН чи поліцейської місії ОБСЄ, які потенційно могли б сприяти безпеці проведення виборів, – поки що на стадії обговорення. Перший варіант беззаперечно заветує Росія в Раді Безпеки ООН (а наступна Генеральна асамблея, де можна прийняти потрібне рішення двома третинами голосів, ще не скоро); другий, найімовірніше, так і залишиться на папері.

Натомість нинішні лідери «ДНР/ЛНР» отримають можливість легалізуватися в українському правовому полі. Чи хтось ще сумнівається, що вони підуть на вибори? Франція та Німеччина дуже не хочуть визнавати, що їхні посередницькі зусилля в нормандському форматі були, зрештою, провальними. Бізнес-кола в обох країнах хочуть закрити «українське питання», зняти санкції й почати нормально торгувати з Росією, ніби нічого і не було. Для цього й потрібні вибори – непідготовлені, зрадницькі, але вибори. Такі вибори не вирішать проблем України – лише поглиблять розкол в українському суспільстві й, цілком можливо, завершать політичну кризу в Києві третім майданом. Цих виборів дуже чекають «регіонали» при владі на Сході та Півдні України, обрані на місцевих виборах в 2015 році. Наснажені подібною поразкою Києва, вони зможуть знову приступити до повільної (а може й швидкої) сепаратизації країни. В умовах, коли Україна програє медіа-простір навіть на звільнених територіях, а «ватні» погляди розповсюджені повсюдно в країні, це наближує колапс української державності.

Валерій Кравченко

Share Button

Валдемар Ярчевський: В області реформування поліційниx структур, ми спроможні багато чого зробити для України

Share Button

Як і в якій мірі досвід реформування поліції в Польщі може бути корисним для України?

До сих пір польська поліція зробила багато, щоб підтримати зміни, що відбуваються в українській міліції, але по-моєму без будь-якого особливого успіху. Хоча польський досвід був дійсно прийнятий українською стороною, як щось цікаве, однак фактичні зміни відбувалися дуже повільно. Цікавим епізодом був Дніпропетровськ і співпраця місцевої міліції з поліцією Вроцлава – вдалося перенести на український ґрунт багато практик і рішень на регіональному рівні. На мою думку, коли я був офіцером зв’язку польської поліції в Україні в 2007-2009 роках ми тоді намагалися передати якомога більшу кількість польського досвіду для МВС України, яке керує роботою міліції (там немає структури, аналогічної до Головної Коменди Поліції в Польщі).  У той час, однак, зміни на посадах міністрів внутрішніх справ і комендантів на обласному рівні були настільки частими, що передача будь-якого досвіду була практично неможлива – кожного з чергових керівників структур Міліції треба було переконувати у доцільності впровадження нових розв’язань. Тому я поєднав між собою управління в Польщі і Україні на регіональній основі: Дніпропетровськ з Вроцлавом, Київ з Варшавою, Катовіце з Донецьком, Хмельницький з Лодзю, що мало сприяти безпосередньому співробітництву на рівні регіонів. І справді, ці контакти виявилися плідними, а деякі з них збереглися донині. Мені здається, однак, що не в повній мірі був використаний потенціал нашого досвіду для введення змін в Україні і ми втратили величезну можливість. З огляду на близькість культур та подібність характеру суспільства, а також з огляду на досвід польської поліції в останній чверті століття, польські поліцейські могли більше залучатися в справи поточних змін – відомо, що працюють там фахівці з США, Німеччини й Франції, однак, мені здається, що польська поліція, а також Міністерства внутрішніх справ і Міністерства закордонних справ пропустили дуже важливий момент, якщо йде мова про можливість позитивного впливу на ці зміни.

Чи і в якій мірі польський досвід в області реалізації змін в поліції на основі концепції Community Policing може бути корисним для України?

Ми перейняли ці моделі в основному з Німеччини і Нідерландів в кінці дев’яностих років двадцятого століття. Це не було легким завданням – тоді ми припускали, що для початку вистарчить відкриття поліції на цілі громадської діяльності, лише потім ми зробили наступний крок, у якості залучення широкої громадськості до цілей забезпечення безпеки. Однак ми почали від того, що вийшли назустріч суспільству, наприклад один з елементів таких дій було “відкриття” поліційний відділів – так, щоб представити якнайкраще візерунок поліції і щоб приймання заяв, не був процесом, що викликає у громадян стрес. В Україні, протягом деякого часу відмовлялися провести дослідження з питання довіри громадян, і, як виявилося, рівень довіри був на дуже низькому рівні – на рівні кільканадцяти відсотків або навіть менше. Навіть тоді, коли вже були виконані перші елементи Community Policing, зміни не були послідовними, на відміну від Польщі: де раз прийняте розв’язання, хоча б щодо достосування структури й завдань поліції до вимог Європейського Союзу, були продовжені наступними урядами, які приходили до влади. В Україні ситуація була іншою – багато чого залежало від індивідуальних поглядів чергових міністрів внутрішніх справ про те, що добре і що варто впровадити з польського досвіду. Мені здається, що ми надалі можемо багато чого зробити для України в цій області, якщо говорити про зазначені вище передумови, –  навіть краще, ніж французи, голландці, німці чи американці. Основою, однак, повинна бути послідовність введення змін.

Які методи побудови суспільної довіри до поліції можна використати в Україні?

Те, що було ключем, і на що протягом тривалого часу не хотіла погодитись української сторона, це відмовитись від старої міліції. Сьогодні вже будується нова поліція – і неодноразово ми радили нашим колегам з України, що необхідно зробити такий крок, щоб раз і назавжди зламати стереотип поліцейського, який асоціюється з корупцією і маразмом. Було необхідним порвати з таким візерунком і без нього не було б ніяких шансів для зміни – нині ця можливість є. Друге важливе питання, про яке ми вже згадували, це послідовність в змінах, в тому числі складу особового – ми проходили цей період на початку дев’яностих – тоді близько 40% офіцерів покинули поліцію. Такі зміни відбуваються зараз і в Україні. Вкрай важливо також створити можливість соціального контролю над апаратом поліції, який до сих пір був практично тільки ілюзорним, а насправді майже не існував.     

В який спосіб потрібно впроваджувати зміни в кримінальних і слідчих департаментах, так щоб то не вплинуло це на якість роботи поліції?

Це дуже важлива проблема – насправді на це потрібно багато років і то принаймні дюжина. Потрібна натуральна зміна особового складу. Кримінальна служба в умовах польської поліції – вже є елементом, на який повинна звернути увагу українська сторона – поповнюється з патрульної служби, де працівники поліції здобувають свій перший досвід, де вони вчаться діяти та комунікувати з людьми. Мені здається, що ця наука, яку здобувають молоді співробітники поліції є необхідна, щоб згодом перейти до кримінальних підрозділів. Тільки так підготовлені поліцейські зрозуміють ідею змін і будуть в стані її втілити. Якщо вирвати “зі змісту” якихось осіб і просто взяти їх на посаду це не принесе результатів. Однак немає жодних сумнівів, що міліція у кримінальних департаментах була і до сих пір є в значній мірі корумпована – це не тільки мої спостереження, але й інформація переказана українською стороною, а також інформація отримана з досліджень міжнародних організацій. Я вважаю, що створити високого рівня довіру до поліції в Україні не вдасться використовуючи попередні ресурси – повинні відбутися зміни, також особового складу, починаючи від патрульної служби й чергової, а потім у кримінальних підрозділах. Ці зміни повинні вводитись еволюційно, так щоб нові кримінальні підрозділи виросли на основі зміни особового складу патрульної служби. Щоб новий керівничий особовий склад не зосереджувалася на результат статистичний, а націлювався на реальну діяльності на користь суспільства. Якщо комендант буде дивитися тільки через призму так званих результаті, не зможе розраховувати на високу оцінку суспільства.

Чи доцільно створювати структури для боротьби з організованою злочинністю і наркотиками з централізованим управлінням?

Мені здається, що правильним розв’язанням, особливо на першому етапі боротьби з організованою злочинністю, є те що структури побудовані і управляються на центральному рівні. Це дозволяє маневрувати силами і створити загальний огляд поточних справ і їх статусу. З іншого боку, це ускладнює вплив місцевої влади на діяльність поліції або навіть на отримання інформації по даному питанню. Саме тому центральна підпорядкованість, при збереженні співробітництва з місцевими структурами, яке відповідає здоровому глузду, є найкращим варіантом.

Як повинні діяти механізми для боротьби з корупцією всередині структур поліційних?

Створюючи такі структури всередині поліції в Україні слід би було застосовувати радикальні заходи – найкраще у вигляді перевірки на детекторі брехні. Без сумнівів, що корупція в Бюро внутрішніх справ української міліції була на порівнянному рівні, як в інших структурах. Хоча не всі особи були корумповані, однак цей рівень був дуже високий, що також виникає з діагнози нинішнього уряду. Питання наскільки існуючі структури в змозі впоратися з корупцією всередині нової поліції? У Польщі, ми зафіксували значні успіхи в цій області, хоча ніколи не було і не буде ситуації, коли на сто відсотків повністю вдасться усунути таке явище. Важливо відзначити, що набагато краще, щоб справами корупції, займалася внутрішня структура, а не обов’язково зовнішнє тіло, на прикладі Національного бюро по боротьбі з корупцією, хоча організацію співпраці обох цих інституцій вважаємо обґрунтованою і необхідною.

Як повинно виглядати питання про співпрацю зі Збройними силами, щоб забезпечити громадську безпеку?

Беручи під увагу, зміни форми загроз, необхідно затіснити співпрацю між військовими структурами та структурами внутрішньої безпеки. Як показали події у Кримі внутрішній елемент на початковому етапі конфлікту був важливіший, ніж військовий елемент – у зв’язку з пасивною поставою і непідготовленістю силових структур, дійшло до анексії півострова. Люди, що займали об’єкти в Криму повинні були бути нейтралізовані службами, що відповідають за внутрішню безпеку, які, однак, не були підготовленні до такої ситуації, не були в змозі відповідним чином реагувати.

Чи має сенс створення формувань на межі цивільних і військових структур в якості польської військової жандармерії або французької національної жандармерії?
Це не до кінця правильна концепція. Свого часу така ідея реалізовувалася у Франції – впровадження структури жандармерії подібної до тої у Франції, що, однак не прийнялося в України. На мій погляд, в Україні немає ніякого сенсу щоб жандармерія чи подібне формування займалося запобіганням злочинностям, для цього необхідна ефективна поліція. Проте, можна створити військові частини (у співпраці з Міністерством внутрішніх справ) з повноваженнями, що поєднують завдання, пов’язані з безпекою як всередині, так і за її межами.

Дякую за інтерв’ю.

Переклад: Наталія Соколова

 

Share Button

«Зрада» по-донецьки?

Share Button
Fot. focus.ua
Fot. focus.ua

В жодному разі не можна стверджувати що самопроголошені державні утворення «ДНР» та «ЛНР» мають щось подібне на зовнішню політику. Тим більше помилково було б думати що така політика є чимось дійсно незалежним та самостійним, не керованим Москвою. Тим не менш саме події пов’язані з призначенням нового «міністра закордонних справ ДНР» викликали великий резонанс на окупованих територіях Донбасу на цьому тижні. Окрім змін в «МЗС» обговорювалось й зміщення з посади заднім числом (указ підписаний ще 15 травня 2015 р.) секретаря «Ради національної безпеки», командира батальйону «Восток» Олександра Ходаковського. Політичне цькування останнього є очевидним ударом по позиціям Ахметова на Донбасі, та водночас намаганням підпорядкувати «охоронну фірму» «Восток» 1-му корпусу армії Новоросії. Це дало привід Ходаковському замислитись над власним майбутнім, згадати долю Мозгового та «Баті» Дрьомова. Зміни ж на «дипломатичному» фронті більш завуальовані та багаті на різні інсинуації.

Звільнений «міністр закордонних справ» Олександр Кофман був більше ніж просто керованою Москвою людиною, він виконував функцію координатора між кремлівським куратором Донбасу Сурковим та місцевою елітою на чолі з Захарченко. Тим більш цікавим виглядає той факт, що рішення про зняття Кофмана з посади було ухвалено відразу після візиту в Донецьк Владислава Суркова 16 лютого 2016 р. (напевно, так само, як й рішення про політичне усунення Ходаковського). «Указ» про зняття посади підписаний Захарченко 22 лютого 2016. До речі, на офіційному сайті «МЗС ДНР» (що має дивний домен http://mid-dnr.su/) Кофман досі значиться керівником «міністерства».

Колишній старший радник по розвитку регіональної мережі банку «Надра» (що належить Дмитру Фірташу) Кофман мав тісні зв’язки з єврейською громадою Донеччини. Він довго працював мадріхом в макіївській філії «Сохнута» («Єврейського агентства для Ізраїлю») – міжнародної мережі з центром в Ізраїлі, що займається репатріацією в Ізраїль, питаннями, пов’язаними з єврейсько-сіоністським навчанням і єврейсько-сіоністською пропагандою. Більшість його родичів, включаючи батька Ігоря Борисовича, емігрували в Ізраїль.

Кофман не мав фахової дипломатичної освіти, зрештою для маргінального складу «уряду ДНР» в цьому не було потреби. Очевидно, що саме низькі результати на «дипломатичній ниві» стали основною внутрішньою причиною зміни. Власне все, чого досягла «дипломатія ДНР» за рік та 4 місяці (а Кофман став міністром в листопаді 2014 р. після так званих «парламентських виборів») – відкриття посольства ДНР в Південній Осетії. Окуповані території Грузії – Абхазія та Південна Осетія – ледь не єдині «зовнішньополітичні партнери» «ДНР», натомість ще одна самопроголошена республіка «ПМР» (Придістров’я) дистанціювалась від визнання «ДНР та ЛНР», незважаючи на запити з цього приводу. Показовою виглядає ситуація з відкриттям «посольства ДНР» в Фінляндії у травні 2015 р., коли група донеччан, що мали відкриті шенгенські візи, виїхали до Фінляндії. В м. Гельсінкі вони орендували приміщення та вивісили там прапор «ДНР», назвавши це «посольством». Тоді МЗС Фінляндії був вимушений навіть реагувати на подібне, визначивши незаконною подібну «амбасаду».

Цікаво, чому головним переговірником «ДНР» в Мінську є голова «Народної ради ДНР», а не «міністр закордонних справ». Невже в «ДНР» настільки багато інших невідкладних зовнішньополітичних справ, що міністр має сидіти вдома, в «апараті», й вирішувати їх? Загалом Москва Кофмана зайвий раз не «світила», напевно, ще й через його постійні контакти з європейськими ультраправими силами – від «Народного фронту» Франції до «Йоббіка» в Угорщині. Проте намагання заманити до Донецька хоч якихось західних депутатів, та таким чином створити прецедент, що мав би призвести до визнання ДНР, не увінчались успіхом. Французькі та італійські, польські та австрійські депутати ультраправих та ультралівих поглядів вже їздять до анексованого Криму на запрошення російської сторони, проте все ж не наважуються приїхати до Донецька. До речі, колишній голова «МЗС ДНР» Кофман є ідеологічним засновником та співголовою пропутінської партії «Зміна» в Польщі, що відзначається сталою антиамериканською та антиукраїнською риторикою (Україну називають «неонацистською державою» та спекулюють на Волинській трагедії). Не визиває сумнівів кремлівське коріння цієї «політичної сили», їй відмовляють в реєстрації, проте сторінка партії в Facebook вже має понад 11 тисяч лайків.

Новопризначений «міністр закордонних справ» Наталія Ніконорова працювала юристом в апараті «Народної ради ДНР» та водночас представляла позицію ДНР в політичній підгрупі Мінського процесу (тобто була візаві українського переговірника Романа Безсмертного). До речі, її брат Олексій Ніконоров виконував подібну функцію в безпековій підгрупі, займаючи так само як й сестра посаду юриста «Народної ради ДНР». Їх батько Юрій Ніконоров – начальник департаменту легкої промисловості «міністерства промисловості та торгівлі ДНР» (міністром є Олексій Грановський – колишній «міністр палива та енергетики ДНР», що провів в СІЗО близько 6 місяців за розкрадання й продаж вугілля Україні. Таким чином Грановський знову тріумфально повернувся до влади в «ДНР») та близький соратник Дениса Пушиліна (Наталію Ніконорову називали навіть правою рукою Пушиліна). Наталія є випускницею спеціалізованою школи з поглибленим вивченням іноземних мов № 115 м. Донецьк, яку закінчила в 2001 р. В 2006 р. закінчила Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана за юридичним фахом. Її подальша кар’єра, за твердженням Едуарда Лимонова, так само пов’язана зі столицею України, де у період з 2006 по 2012 рр. вона послідовно працювала помічником народних депутатів Верховної ради Геннадія Москаля (нині намісника Закарпаття, колишнього голови Луганської військово-цивільної адміністрації) та Святослава Піскуна (колишнього генерального прокурора України). Перший вже спростував подібні твердження, у власному стилі заявивши що «ця проститутка не була моєю помічницею». У той же час з іншим нардепом, про якого писав Лимонов, – Піскуном – все не так однозначно. Згідно з інформацією проекту «Посіпаки» (база даних помічників нардепів Верховної ради останніх п’яти скликань), Ніконорова Наталія Юріївна працювала на платній основі помічником екс-регіонала під час п’ятого та шостого скликань парламенту.

Чого чекати від зазначених змін? Погляди дуже різні – від внутрішньополітичної гри й міркувань, що Кофман, як сильний політик, тепер приєднається разом з Ходаковським до нового політичного проекту Пургіна «Юг Росії», до піар-ходу, коли імпотентне «міністерство закордонних справ» очолив такий собі клон «кримського прокурора Няши». З одного боку усуваючи Кофмана від керівництва Кремль цілковито переходить на режим ручного керівництва позиції ДНР в Мінську. З іншого боку, Ніконорова підсилює позиції Пушиліна, й далеко не факт, що завтра Захарченко з Пушиліним опиняться в одному човні. В ДНР та в ЛНР вже давно назрівають зміни верхівки керівництва – Захарченко та Плотницького відповідно. Особливо першого з його зайво радикальною риторикою та іміджем першого парня на селі. Неоднозначний Пушилін як лідер «республіки» значно зручніший для Москви у разі рішення довести Мінськ-2 до кінця й інкорпорувати ОДРО до складу України.

Валерий Кравченко

Share Button

Міжнародні резерви України у січні збільшилися до 13,4 млрд дол.

Share Button
Fot. unn.com.ua
Fot. unn.com.ua

КИЇВ. 26 лютого. УНН. Міжнародні резерви України у січні 2016 року становили 13 млрд 400 млн дол. в еквіваленті. Про це УНН повідомили у прес-службі НБУ.

За інформацією НБУ, за 2015 рік обсяг резервів збільшився на 77% або на 5 млрд 767 млн дол.

За даними Нацбанку, у січні поточного року в порівнянні з січнем 2015 року міжнародні резерви зросли на 141,6 млн дол. (+1,1%). Зокрема, резерви в іноземній валюті зросли на 40,32 млн дол.(+0,3%), розмір спеціальних прав запозичення збільшився на 53,8 млн дол.( +7,1%), резерви золота зросли на 47,5 млн дол. (+5,1%).

Нагадаємо, що станом на 1 січня поточного року міжнародні резерви України становили 13 млрд 300 млн дол. в еквіваленті.

Джерело: УНН

 

Share Button

За останні два роки ми стали ефективнішими – помічник Голови Державної прикордонслужби України

Share Button
Fot. Oleg Slobodyan
Fot. Oleg Slobodyan

Розмова з помічником Голови Держприкордонслужби України Олегом Слободяном, про новинки в охороні українського кордону, особливості роботи Служби в зоні АТО та міжнародну співпрацю з європейськими колегами.

За останні два роки, відколи на Сході України фактично триває війна, чи змінились підходи до охорони Західного кордону України?

В цілому підходи до охорони українського кордону, у тому числі західного, не змінилися. Ми і далі ставимо перед собою завдання, аби кордон був прозорим для законослухняних громадян, натомість надійною перепоною для зловмисників. Інша справа, що з’явилися нові ризики, які ми враховуємо і в охороні західної ділянки кордону. Передусім йдеться про ризики, пов’язані із бойовими діями на Сході країни. Ми посилили захист від поширення засобів терору, переміщення осіб, які налаштовані екстриміськи, терористів тощо. Таким чином ми убезпечуємо і народ України, і громадян інших країн.

Якщо говорити про ризики конкретно західної ділянки кордону, то це зміна характеру дій злочинних угрупувань, які тут працюють. Стосується це, зокрема, контрабанди цигарок. Останнім часом вони почали більше використовувати безпілотні літальні апарати для переправлення цигарок через кордон. З одного боку, це означає, що наша боротьба зі старими методами дієва, а, з іншого, змушує шукати нові методи протидії.

За рік ми суттєво активізували нашу роботу з усіма правоохоронними відомствами всередині держави, а також з прикордонниками європейських країн. Від теорії перейшли до практики. Якщо раніше співпраця мала більше декларативний характер і не завжди бажаний результат, зараз вона справді ефективна. Наприклад, за минулий рік ми провели 5 спільних операцій, у тому числі з прикордонниками з європейських країн. Результати вразили і нас, і наших колег. Основне, чого вдалось досягнути минулого року – те, що наші партнери почали нам довіряти. Зараз рівень спільної роботи дозволяє говорити про нову якість охорони західної частини кордону.

Наприклад, нещодавно разом з польськими колегами затримали групу, яка займалась переправкою цигарок. Ми затримали п’ять громадян, які переправляли цигарки, а колеги з Польщі затримали сам товар – 18 ящиків цигарок. Є також хороші результати по протидії переміщенню цигарок повітрям. Разом зі словацькими колегами провели операцію, завдяки якій на відстані близько 45 км від державного кордону словацькими партнерами був виявлений пошкоджений літак типу «Чмелак» без розпізнавальних знаків, який використовувався для протиправної діяльності. Таких прикладів останнім часом дуже багато. Ми у режимі реального часу обмінюємось інформацією і реагуємо на неї.

Чи продовжились процедури перетину кордону через АТО в Україні, чи запровадили додаткові перевірки?

В рамках лібералізації візового режиму, продовжуємо процес підключення наших пунктів пропуску до баз Інтерполу. Практично щодня повідомляємо про спрацювання баз даних та затримання злочинців. Це реальне підсилення ефективності охорони кордону. Окрім цього, ми інтегрували свої бази даних з базами даних Міністерства внутрішніх справ та СБУ. Осіб, які потрапляють у категорію ризику, перевіряють і в цих базах даних.

Часто черги на кордоні з Польщею тривають багато годин. Як плануєте зробити, аби перетин кордону був швидшим та ефективнішим?

Черги – проблема України, але вони притаманні і іншим країнам. Тут є кілька аспектів. По-перше, їх причина у недостатній розбудованості інфраструктури. Але це не наша компетенція. Розвиток прикордонної інфраструктури – це завдання на державному рівні. Ми намагаємось робити максимум, аби зменшити скупчення транспорту. Наприклад, як експеримент, з допомогою колег з Національної полілії на Львівщині розмежовуємо смуги для різних видів транспорту. Щодо автобусів, то ще під час Євро-2012 ми випробували алгоритм, за яким перевізники заздалегідь надсилають інформацію про пасажирів, ми її перевіряємо і надсилаємо автобусу приблизний час прибуття на кордон. Автобус відповідно вже не стоїть у черзі. Ще одне полегшення – запровадження спільного огляду в пунктах пропуску: контрольні служби двох країн спільно працюють і скорочують час на формальності.

Нещодавно прийняли рішення про тимчасове відновлення призову на строкову службу до Державної прикордонної служби України. Чому є така необхідність і наскільки це допоможу службі?

Ми очікували значного зменшення особового складу через демобілізацію. Але треба розуміти, що ми не можемо бути менш ефективними щодо охорони держкордону. На жаль, не можемо сказати, що зараз маємо достатньо високу зарплату, аби вона була основним мотиватором приходу на службу. Тому і вирішили тимчасово відновити призов. Зараз ми готові прийняти 4 тис військовослужбовців строкової служби. Їх не відправлятимуть у зону АТО. До служби вони будуть допущені після двомісячних курсів навчання.

Відбирати їх будемо на конкурсній основі. До прикордонників ще з радянських часів потрапляли ті, хто мав добрі фізичні та інтелектуальні дані. Нам насправді не потрібні випадкові люди. Призов здійснюють на підставі Указу Президента через систему військкоматів, що є в системі Міністерства оборони. Але наші працівники будуть у військкоматах і ми ретельно відбиратимемо кандидатів. Служити вони будуть за місцем проживання. Переводити будуть, якщо особа порушуватиме дисципліну.

Як ви оцінюєте вклад Державної прикордонної служби України під час анексії Криму та у війні в Донбасі? Зокрема якими є завдання Служби в зоні ATO?

Перше і найважливіше, що треба чітко розуміти усім, – зона АТО не є кордоном. Там є лінія розмежування. Її створили з необхідності, оскільки маємо тимчасово окуповану територію, частково військами іншої країни. Це тимчасова ситуація. Там діють особливі правила. Державна прикордонна служба працює на цій території відповідно до єдиного задуму штабу АТО. У нас там обмежені функції. Полягають вони передусім у здійсненні контролю за рухом транспортних засобів в контрольних пунктах в’їзду та виїзду, контроль за переміщенням осіб. Також спільно з іншими правоохоронцями беремо участь у діяльності міжвідомчих груп, що протидіють незаконному переміщенню товарів через зону розмежування. У межах компетенції протидіємо переміщенню зброї через лінію розмежування, а також протидіємо діяльності розвідувально-диверсійних груп на цій території.

Колишні пункти пропуску з Росією не працюють взагалі у цій зоні?

Це ділянка кордону, яка тимчасово нам непідконтрольна. Їх офіційно закрили ще у лютому – квітні 2014 року.

У зв’язку з ситуацією останніх років, чи виникала потреба додаткової співпраці, наприклад, з у Поліцією, Національною гвардією України, Збройними Силами України?

Така співпраця є. Маємо приклад нещодавньої спільної роботи в Одеській області. Затримали велику партію цигарок, вартістю понад 7 млн грн., виявили склад в Болгород-Дністровському районі, де накопичувався контрабандний тютюн та алкоголь. Працювали з іншими правоохоронними органами. Це стосується також протидії незаконній міграції, поширенню наркотиків, зброї, незаконного видобутку і переміщенню через кордон бурштину тощо. Можливості Державної прикордонної служби обмежені законодавством і ми можемо працювати лише в межах своєї компетенції.

Чи плануються будь-які зміни у структурі, зокрема у зв’язку з досвідом, накопиченим в АТО?

Звичайно, зміни є. Виклики, які маємо на Сході, значною мірою впливають на внутрішню організацію Служби. Передусім, це стосується необхідності готувати персонал до дій у бойових умовах, під час відбиття атак. Це передбачає наявність зброї та відповідного вишкілу персоналу. Тому зараз тривають навчання стрільби з усіх видів зброї, користування протитанковою зброєю, зенітними установками тощо. Така зброя вже є у наших підрозділів, які служать на Сході країни. Інший аспект: торік чисельність Служби була збільшена на три тисячі осіб. Це ті люди, що входять до складу комендатур швидкого реагування. Поки що створено три такі підрозділи, вони призначені для дій на будь-які ділянці кордону. Якраз у них в штаті є вся необхідна зброя, щоб забезпечити захист кордону та відбуття можливих атак.

Ми також посилили охорону за рахунок створення минулого року Краматорського загону. До початку конфлікту ділянку кордону з Росією охороняло не так багато прикордонників. Наприклад, Луганський загін охороняв ділянку довжиною понад 700 км. Щільність підрозділів була невелика: один міг охороняти до 100-120 км кордону. Коли ситуація зміниться і Україна знову контролюватиме весь кордон, новий загін займе своє місце в загальній системі охорони кордону.

Як розвивається зараз міжнародне співробітництво, особливо з польським колегами? У чому посилюється співпраця? Чи проводять спільні навчання?

Власне з польськими колегами у нас дуже ефективна співпраця. У 4 пунктах пропуску у нас працює спільний контроль. Також вже певний час ефективно діє механізм спільного патрулювання кордону. Ми також активно переймаємо досвід у підготовці персоналу. Наприклад, ми наразі єдина служба в Україні, яка запровадила і розвиває систему аналізу ризиків. Як цим користуватись, нас свого часу навчали власне польські колеги. Ця співпраця має давні традиції і постійно вдосконалюється.

Розмовляла Мирослава Іваник

Share Button

Ревіталізація Палацу Потоцьких в Івано-Франківску

Share Button

Українські міста, які мають вагому історичну складову, зіштовхуються з проблемами реставрації історичної спадщини та пристосування історико-культурних пам’яток до реалій сучасності.

Так, івано-франківська громада з 2004 р. не має можливості повноцінно здійснювати охоронну і реставраційну роботу та використовувати історико-культурний потенціал пам’ятки місцевого значення на вул. Шпитальній, т. зв. «комплексу Палацу Станіслава Потоцького з брамами». Історія архітектурного комплексу починається з того, що родина польських вельмож Потоцьких у 1672 – 1682 рр. будує власний житловий комплекс. Він слугував не тільки помешканням, а й оборонною спорудою. Проте невдовзі після приходу в Галичину австрійської влади графи Потоцькі збанкрутували, а місто разом з будівлями перейшло у власність держави.

Австрійська імперія вирішує використовувати будівлі як шпиталь, що почав приймати пацієнтів з 1801 р. Надалі добудовують хірургічний корпус, а центральне крило палацу, інтер’єр пристосовують до нових лікарняних вимог. Без змін залишається тільки вхідна брама XVIII ст. з флігелями [3].

Як військовий шпиталь історико-архітектурний комплекс проіснував до 2004 р. Натомість напередодні Помаранчевої революції приміщення шпиталю, за результатами договору міни, потрапили у власність приватної структури – «Карпатської нафтової компанії».

Після перемоги Помаранчевої революції місцеві політики намагалися перебрати в комунальну власність історичний комплекс. Однак так і не було досягнуто порозуміння з приватником, а в судовому порядку військовій прокуратурі не вдалося повернути палац державі. У результаті утворилася патова ситуація: власник не міг забудувати чи використати якимось іншим чином територію палацу, бо місто не дозволяло оформити права на землю під палацом. Натомість місцева влада була обмежена у правочинах, оскільки приміщення перебували в приватній власності.

Фактично Івано-Франківськ має в середмісті перспективну перлину історичного туризму і рекреації, що мала б заробляти гроші і стати обличчям міста. Комплекс, в першу чергу, цікавий тим, що тут зібрані історико-архітектурні елементи різних історичних періодів: І і ІІ Речі Посполитої, Австро-Угорщини, СРСР і незалежної України. Крім того, на території колишнього палацу Потоцьких розташовувався один із найдавніших військових шпиталів в Європі. Відповідно, є можливість організувати музейну експозицію медичного обладнання.

Оскільки палац знаходиться в епіцентрі Станиславівської середньовічної фортеці і сьогодні ще збережені елементи оборонних споруд, то місто може скористатися значним історико-археологічним потенціалом спадщини Потоцьких. Зазначимо також, що особливість описуваної історичної території полягає в тому, що на ній можна проводити дослідження і одночасно використовувати її як арт-майданчик.

Навесні 2015 р. громадська організація «Поступовий гурт франківців» актуалізувала проблему палацу Потоцьких. Проведення археологічних розкопок і започаткування ініціативи «Стань археологом свого міста» дозволило привернути увагу громадськості до історико-культурної важливості комплексу пам’ятки.

У вересні 2015 р. була створена ініціативна група – «Палац Потоцьких – серце Івано-Франківська», яка закликала відгукнутися всіх містян до процесу відновлення втраченого палацового комплексу та актуалізації цінного історикомістобудівного та архітектурного спадку.

Ініціативною групою восени-взимку 2015 р. було здійснено приби­рання території палацу, організовано ряд мистецько-культурних акцій у межах комплексу, проведено І міжнародний історико-архітектурний воркшоп, який визначив напрямки археологічних досліджень, реставрації і пристосування до сучасності палацу Потоцьких.

У кінці грудня 2015 р. завданням відновлення та ревіталізації палацу Потоцьких почав опікуватися спеціально створений фонд – Благодійна організація «Благодійний фонд Комплекс палацу Станіслава Потоцького з брамами» (БФ «КПСПзБ»). Таке рішення було прийняте ініціативною гру­пою з огляду на те, що європейські грантові організації віддають перевагу співпраці з неурядовими організаціями, а саме їх допомога може суттєво прискорити процес ревіталізації історико-культурного комплексу.

Водночас подальшій реалізації ініціатив навколо відновлення палацу Потоцьких перешкоджає невизначений юридичний статус пам’ятки і спротив дуже незначної частини консервативної інтелігенції, яка пов’язує комплекс з польським національним та релігійним гнітом.

Після утворення фонду його керівництво розпочало переговори з власниками будівель щодо безоплатної передачі у власність або в довготермінову пільгову оренду приміщень палацу БФ «КПСПзБ». Після успішного завершення процедури оформлення права власності на будівлі фонд розпочне перемовини з міською владою щодо визначення статусу землі під пам’яткою.

Отже, сподіваємося, що все-таки вдасться успішно вирішити юри­дичні проблеми з правом власності на історико-архітектурний комплекс палацу. Це відкриє можливості до залучення іноземних грантових інвестицій у відновлення та оживлення спадку палацу Потоцьких.

Адамович С.В., Україна, ГО «Поступовий гурт франківців»

Share Button

Україна й Польща планують спільне виробництво ракет і супутників

Share Button
Фото: nkau.gov.ua
Фото: nkau.gov.ua
Пріоритетними напрямами співробітництва з Україною в космічній галузі Польща вбачає створення ракетно-космічної техніки, наукові дослідження, співпраці в питанні створення супутників ДЗЗ, а також, з огляду на виклики сьогодення, проекти, пов’язані зі зміцненням державної безпеки.

Про це, як дізнався POLUKR.net з сайту Державного космічного агентства України, заявив президент Польського космічного агентства (POLSA) Марек Банашкевич на зустрічі з українськими колегами.

«Сьогодні ми мали можливість побачити реальний рівень технологічної оснащеності та виробничі потужності двох підприємств космічної галузі. Ми вражені результатами роботи українських ракетобудівників і впевнені, що польсько-українська співпраця у космічній галузі має значний потенціал», – зазначив президент Польського космічного агентства .

Він висловив переконання, що Україна та Польща можуть стати гідними конкурентами не лише на європейських теренах, а й у всьому світі, об’єднавши досвід і потенціал України з можливостями та знаннями Польщі в космічній галузі.

«Україна та Польща мають значні напрацювання в частині обробки даних дистанційного зондування Землі, але нас також цікавить і технологія створення космічних апаратів такого типу, зважаючи на досягнення України у створенні супутників ДЗЗ» – наголосив Марек Банашкевич.

kbuFoto14

Днями в Державному космічному агентстві України та в Дніпропетровську відбулося засідання Робочої групи з питань використання космічного простору Міжурядової українсько-польської комісії з питань економічного співробітництва. У ДКАУ сторони підбили підсумки співпраці в космічній галузі за 2015 рік, а в Дніпропетровську обговорили науково-технічні питання створення на підприємствах космічної галузі України ракети-носія легкого класу з екологічно чистими компонентами палива. У рамках зустрічі також пройшло засідання спільної підгрупи з питань співробітництва у сфері ракет-носіїв із залученням технічних експертів.

На засіданні головували президент Польського космічного агентства (POLSA) Марек Банашкевич та голова ДКА України Любомир Сабадош.

Польська делегація відвідала випробувальну базу та комплекс нових матеріалів і перспективних технологій ДП «КБ «Південне» ім. М.К.Янгеля», а також стенд вогняних випробувань рідинних ракетних двигунів ДП «ВО «Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова».

За підсумками зустрічі підписано протокол Першого засідання українсько-польської робочої групи з питань використання космічного простору. Сторони домовились про проведення наступної зустрічі 17-18 березня 2016 року у Варшаві, під час засідання Міжурядової українсько-польської Комісії з питань економічного співробітництва.

Наступне засідання Робочої групи з питань використання космічного простору відбудеться 24 червня 2016 року в м. Жешові (Польща) в рамках Космічного форуму.

Джерело: nkau.gov.ua

Share Button