неділя, 16 Лютий, 2025
pluken
Головна / polukr (сторінка 50)

polukr

Війна і мир. Як українці дають раду зі стресом

Share Button

psychologУ березні минулого року, після кількох важких місяців Майдану, в Україні почалась війна. Фактично в один момент окремим людям та усьому суспільству разом довелось давати раду зі станом постійного стресу. Окрім цього вперше країна у таких масштабах зіштовхнулась з бойовим стресом.

 

Розмова з Оксаною Наконечною, координатором Кризової психологічної служби міста Львова, яка вже більше року функціонує у військовому госпіталі, про психологічні травми вояків та стан українського суспільства, яке вже півтора роки живе у стані війни та постійного стресу.

– Ще півтора роки тому українські психологи фактично не мали досвіду роботи з пацієнтами, що пройшли військові дії. Чи готові вони були до такої роботи?

– Не можна говорити, що у нас була зовсім катастрофа у цій сфері. На щастя, психотерапія була добре розвинена. Останні 20 років модно було бути психологом чи психотерапевтом і ця сфера досить добре розвивалась. І багато психотерапевтів навчені працювати з психологічною травмою. Адже вона може бути спричинена чим завгодно: автокатастрофами, цунамі, землетрусом, травматичними стосунками тощо. І коли людина вже вміє працювати з травмою, вона буде працювати з будь-якою, у тому числі і військовою. Інша справа, що робота з військовою травмою має свої особливості і це треба знати. Тому на початку багато уваги приділяли навчанню: запрошували до нас колег зі Словаччини, Грузії, Польщі та Америки. Це дало фахівцям краще розуміння, як працювати.

При цьому у різних випадках для нас є корисним досвід різних країн. Наприклад, якщо говоримо про добойову психологічну підготовку та профілактику, добрим є досвід ізраїльських колег. Якщо йдеться про лікування посттравматичного стресового розладу, то найкращим є американський досвід.

Насправді наша активна робота почалась ще з часу Майдану. І коли в червні у львівський військовий шпиталь почали привозити поранених, це фактично було продовженням роботи. Одна з найбільших проблем, з якими одразу зіштовхнулись вже в часі війни – обмежені людські ресурси. Ми в один момент отримали дуже багато постраждалих. І треба було задіювати величезну кількість людей. На щастя, у Львові було багато фахівців, які зголосились працювати на волонтерських засадах. Я дуже вдячна їм за це.

– Ще рік тому звернутись до психолога було дивним і багато-хто не хотів цього робити. Відчуваєте зміни за цей час?

– Суть роботи з гострою травмою полягає у структурі і стабільній роботі. Коли є стабільний стосунок до людини це допомагає. Людина бачить і розуміє, що є ті, до кого можна звернутись. Це знімає тривогу, що є дуже важливим. Тому ми постійно присутні в госпіталі, куди привозять поранених, постійно розповсюджуємо листівки з нашими координатами та розповідаємо, як нас знайти.

Цікаво, що на початку ми зіштовхнулись з тим, що нашої допомоги потребують навіть більше родичі мобілізованих, аніж самі вояки. У них зашкалювала тривога, бо вони не знали, що з робити в цій ситуації. Доповнювалось це все відчуттям безпомічності.

Найважче завжди на початку, коли є невідомість. Зараз вже легше працювати. Минув час, є багато інформації, багато хто зрозумів, що бойовий стрес – це природня реакція організму. Власне для нас дуже важливим було пояснити, що посттравматичний стрес це не психічне захворювання. Можна провести паралелі з фізичною травмою, наприклад, коли людина зламала ногу. Ногу потрібно лікувати, а не казати, що саме якось пройде. Так само з поламаною душею. Варто не боятись і звертатись до фахівців.

Ми багато часу працюємо у військовому госпіталі. Це дуже зручно, бо усі зібрані в одному місці. Є можливість підійти до кожного не один раз, щоб запропонувати допомогу. Адже не всі погоджуються з першого разу її прийняти.

Багато колег, які працюють в клініках чи центрах, мають окремо безкоштовні місця для учасників АТО. Усі працюють лише на волонтерських засадах. У військових структурах психологів дуже мало. Сподіваюсь такий стан речей зміниться під впливом останніх подій в країні. Наша активність виручила державу у ситуації гострої  необхідності великої кількості фахівців.

– Нині психологи працюють з військовими лише після повернення з зони АТО?

– Не лише. У травні-червні цього року ми працювали в Академії сухопутних військ з офіцерами, яких відправляють у зону проведення АТО. Провели шість одноденних семінарів. Пояснювали їм, що може бути з бійцями, і які є прояви гострого стресу. Також наголошуємо на важливості постійної зайнятості бійців у зоні бойових дій. Якщо військовослужбовець пасивний і нічого не робить, є найбільша вірогідність виникнення проблем. Треба, щоб людина постійно була зайнята. Це має бути спілкування, фізичні заняття, допомога колегам тощо. Це допоможе відреагувати на бойовий стрес чи інші негативні речі, які є на війні. Колегам це допоможе бути в контакті з людиною і знати, що з нею відбувається. Натомість дуже важко сказати, що переживає пасивна людина, яка закрилась у собі. Вона може просто накручувати в собі емоції.

Психологи також працюють на передовій. Туди здебільшого їздять наші колеги з Києва та Дніпропетровська, бо територіально їм набагато ближче. Ну і звісно працюємо з тими, хто повертається додому вже тут.

– Коли в Україні починалась війна, нас лякали, що 80–90% тих, хто буде повертатись, матимуть важкі психологічні травми на все життя. Чи можна нині говорити, наскільки такі цифри виправдані?

– Проблема у тому, що цифрами оперують не фахівці, які не розуміють, що таке гострий стресовий стан, а що таке посттравматичний стресовий розлад. Це зовсім різні речі. Треба розуміти, що до тижня часу після травмуючих подій до 90% осіб перебувають у гострому стані. Це реакція нормальної людини на ненормальну ситуацію. Найпоширеніші симптоми: розлади сну, страшні сни про події, що сталися, часті перепади настрою, пригнічений настрій, вибухи аґресії і дратівливість, лякливість, відчуття страху від спогадів, фізичне перенапруження і часто почуття провини «того, хто вижив», якщо загинули товариші, вживання алкоголю чи заспокійливих у великих кількостях.

До місяця в середньому до 60% зберігають симтоматику, а після місяця – 25-30% можуть мати ці симптоми і формувати посттравматичний стресовий розлад. Це цифри здебільшого американських досліджень. Натомість ізраїльські колеги кажуть про лише 3-6% осіб, у яких формується посттравматичний стресовий розлад. Це відбувається за рахунок раннього втручання, яке є і у нас. Тому ми сподіваємося, що у нас не буде такого великого відсотка ПТСР. Це стало можливе завдяки роботі волонтерів-психологів, які працюють і далі.

Треба також пам’ятати, що ще однією запорукою здорової психіки у майбутньому є підтримка близьких, допомога відповідних інстанцій і за потреби вчасне звернення до психолога. Нашому суспільству щойно тепер доведеться навчитись приймати допомогу фахівців і зрозуміти, що це нормально.

– Якщо говорити не лише про вояків. Вже більше року українське суспільство живе у постійному стресі. Як українці дають з цим раду?

– Найпростіше, де можна спостерігати настрої населення, – це соціальні мережі. Є певні фази виходу з кризи після стресової ситуації. Але ми ще не можемо говорити про ці фази в чистому вигляді, бо ми ще не вийшли з кризової ситуації. Якісь події закінчились, якісь ще продовжуються і тому це дуже змішана річ. Однак, якщо задатись ціллю, можна промоніторити реакцію суспільства.

Коли травматична подія завершилась, наступає «героїчна фаза». Відчувається велике піднесення, високий рівень активності, оптимізм, альтруїзм, люди залучені в осмислення катастрофи та виходу з хаосу  і емоційної травми і мають не реалістичні надії та очікування. Так в нас було після Майдану. Далі йде так звана «фаза медового місяця», де все ще присутній оптимізм і завищені сподівання. Але через те, що завищені очікування не справджуються, приходить третя фаза – «фаза розчарування», під час якої є багато агресії та незадоволення через повільне відновлення, виникають конфлікти. Можемо припустити, що ми зараз на третій фазі. Люди втомились, розчарувались і це природно. Але цю фазу треба пройти і перейти до «фази повернення до стабілізації», коли люди, що пережили катастрофу, починають рухатися вперед і повертаються до процесів відбудови середовища.

Ми вже говорили про важливість активної позиції для вояків. Насправді вона важлива для усіх. Простий приклад – краще читати Інтернет, а не дивитись телебачення, бо перший варіант це активний пошук новин, а друге – пасивне їх сприйняття, яке набагато гірше впливає на людину і дозволяє легше нею маніпулювати.

Важливо проявляти емоції, але не впадати паніку. Можна піти на концерт, в театр, порубати дрова, просто викричатись в лісі, виговоритись в розмові з друзями чи знайти розраду відвідавши церкву. Що кому допомагає. Дуже важливо в цей час звертати увагу на такі речі як харчування та сон. У стресовій ситуації треба добре їсти, багато пити води і добре спати. Старатись не збивати сон, бо тобі організм виснажується і стрес накопичуватиметься.

Після фази розчарування емоції у людей вирівнюються. Звісно, в певної кількості постраждалих може розвинутись посттравматичний стресовий розлад.

– Багато говорять про те, що ті, хто повернеться з війни, матимуть активну громадську позицію. Чи варто такого очікувати?

– Не думаю, що варто чекати особливої активності від тих, хто прийшов з війни. Насправді вони втомлені війною. Їм хочеться повернутись додому, де все відлагоджено і все добре. Тому радше, вони будуть цікавитись, що тут змінилось на краще і очікувати цих змін, аніж братись за зміни самі.

Фото: lvivpost.net

Розмовляла Мирослава Іваник

Share Button

Волинь: спільна історія, яка продовжує розділяти

Share Button

wołyń72-а річниця так званої Кривавої Неділі – ряду злочинів, скоєних ОУН та УПА над польським населенням Волині у 1943 році,  вкотре змушує замислитись про стан знань з цього питання у польському й українському суспільстві. І, на жаль, вкотре висновки не є підставою для оптимізму.

Вищесказане виникає з того, що хоч минуло майже чверть століття стосунків між незалежними державами – Польщею та Україною – стан усвідомлення цієї спільної проблеми, однаково у поляків як й в українців, – тривожно низький.

Згідно з результатами соціологічних опитувань, які проводили два роки тому (у липні 2013 року) 49% респондентів не могли сказати бодай щось на цю тему. З українського боку, найбільш ймовірним є те, що рівень знань стосовно цього питання перебуває приблизно на такому ж, а то й ще нижчому, рівні. І щораз більше обмеження навчальних програм з історії у навчальних закладах різних рівнів (що, на жаль, відбувається в обох країнах) аж ніяк не змінять цю ситуацію. А зусилля громадських організацій, що діють на польсько-українському просторі – це надто мало, аби реально змінити і підвищити рівень знань поляків і українців про їх спільну, а водночас дуже складну історію.

Яскравим прикладом браку порозуміння обох сторін є суперечки, які мали місце цьогоріч  (на початку квітня), у зв’язку з виступом президента Польщі Броніслава Коморовського у Верховній Раді України. Того ж дня український парламент ухвалив низку так званих декомунізаційних законів, де у переліку, серед багатьох інших формацій, заслужених у боротьбі за незалежність України була й Українська повстанська армія.

З одного боку, це свого роду незручність української сторони, що виникає з невігластва і нерозуміння польської позиції щодо дій УПА проти поляків на зламі 1943 і 1944 років. З іншого боку, цей факт, критикували у різних середовищах Польщі. І це, своєю чергою, є результатом нерозуміння ролі УПА в історії України, як сили, що боролась за свою незалежність, але, перш за все, проти Радянського Союзу – антипольський контекст дій УПА під час Другої світової війни залишається в Україні практично невідомим.

Така ситуація породжує багато небезпек, особливо зараз, в умовах інформаційної війни російських медіа, насамперед проти України, у зв’язку зі збройним конфліктом, що триває на Донбасі. Підтримка, яку надала Польща Україні під час ЄвроМайдану, а також надалі (під час конфлікту на сході України), має неабияке  значення –  як на найвищому політичному рівні, так і на рівні суспільства. Зменшення масштабів цієї підтримки стало б серйозним ударом для Києва, і це одна з причин, чому застосовуються заходи, що мають на меті:  підвищити і виокремити спірні питання між Польщею та Україною на тлі історичних подій. Тим паче, що вони й досі часто провокують радикальні емоції, зважаючи, що не всі деталі тогочасних подій отримали об»активні пояснення. Те, що заходи, які застосовують у інформаційній сфері, приносять певний результат – показують чергові проекти сеймових ухвал у справі чергових (котрого за ліком?) засуджень злочинів на Волині (2015), які не привносять нічого нового у тему, або ж підтримка (у тому числі фінансова) місцевою владою хворих спектаклів, на зразок постановки Волинської Трагедії у Радимні (2013).

І хоча вищесказане немає жодних доказів, як ще можна пояснити лавину антиукраїнських коментарів на інтернет-форумах, націлених на українських студентів чи емігрантів-заробітчан, або ж регулярні, протягом кількох місяців, факти вандалізму на місцях українських поховань у Польщі? Чи маргіналізація пам’яті про Катинь та масова депортація поляків до радянських таборів – це випадковість? Варто пам’ятати, що роль НКВД,  у обставинах, які призвели до Волинської Трагедії досі не з’ясована. Та й, ключові документи, які б допомогли  взаємопорозумінню і реальному погляду на історію двох сусідів, залишаються засекреченими в архівах правонаступниці СРСР ­­­– Російської Федерації. І розсекречення їх у найближчому майбутньому очікувати марно. І саме це, як і раніше, залишає безкрайній простір для спекуляцій.

Найдієвішим засобом боротьби з усіма цими  «болячками», а водночас найкращою зброєю у цій війні, що триває у інформаційному просторі, залишається достеменне знання. Лишень знання  фактів можна протиставити міфам і усіляким намаганням посіяти ненависть між двома народами. Цьому з певністю сприятиме ініціатива створення польсько-української комісії істориків, яка займатиметься розв’язанням спірних питань, що стосуються подій 1943-1944 років. Не менш важливими є соціальні та громадські ініціативи, спрямовані на розвиток польсько-української співпраці та стосунків на кожному з рівнів. Зрештою, і у кожній із сфер, зокрема, а можливо, й особливо тих, що стосуються спільної історії. Найважливіше – аби діяли вони у атмосфері прощення і примирення.

Даріуш Матерняк

Share Button

Дім для поляків і не тільки: польська спільнота матиме свій центр у Львові

Share Button

11040175_862281290473675_3993996480786004716_oВже наступного місяця у Львові планують нарешті почати будівництво Польського дому. Нова будівля має стати осередком науки, культури, промоції польської мови та традиції, а разом з тим і великим конференційним та медійним центром. Польська спільнота сподівається, що будівля стане одним з центрів культурного життя не лише їхньої спільноти, але й усього міста.

За словами члена Консультативної ради Польського дому та президента Федерації польських організацій в України Еміля Леговича, 29 липня у Варшаві, у Міністерстві закордонних справ Польщі, відбудеться підсумкова зустріч перед початком будівництва.

«Це має бути великий центр польської культури і європейської інтеграції. Це буде будівля з дуже багатьма функціями. Він має сприяти розвитку культури, освіти, театру, плануємо зробити там хорошу бібліотеку і великий конференц-зал на 700 осіб, який буде корисний і для Львова. Наразі місто не має такого великого сучасного залу. Окрім цього, плануємо облаштувати ресторан та готельні номери. Будуть також у новому Домі, звичайно, і офісні приміщення організацій польської спільноти. Це буде універсальний центр високого класу, який потрібен не лише польській громаді, але й цілому місту», – переконаний Еміль Легович.

Розташується Польський дім неподалік центру Львова – на вул. Шевченка,3а. Це територія колишнього військового містечка. Аби адаптувати будівлю до потреб сучасного міжнародного центру, архітектори проведуть її реновацію, а також добудують частину приміщень. Попередні зображення, як буде виглядати центр, вже оприлюднили на сайті Товариства «Спільнота польська» (http://wspolnotapolska.org.pl), яке кілька місяців тому оголосило про збір пожертв на будівництво дому. Займається проектуванням польська фірма, архітектори якої тісно співпрацюють з українськими колегами для адаптації проекту до українського законодавства. За словами ще однієї учасниці Консультативної ради Польського дому Емілії Хмєльової, з проектом затримок бути не повинно. Технічну документацію розробили ще у 2014 році.

«Проект уже презентували в Польщі і багато людей його оглянуло Діяльність нового Польського дому мала би бути дуже широкою. Для нас є прикладом діяльність такої організації у Вільнюсі. Вони там налагодили справді серйозну роботу: співпрацюють з багатьма національностями, з містом. Сподіваємося, у Львові буде об’єкт, якого ще немає в Україні», — наголосила Емілія Хмєльова.

За словами Еміля Леговича, якщо зуміють почати будівництво наступного місяця, то здати готову будівлю планують до листопада 2017 року. Наразі попередня дата офіційного відкриття – 11листопада, День незалежності Польщі.

Попередньо, вартість будівництва оцінюють у 18-20 млн злотих. Частину грошей дає польський уряд, однак для завершення проекту їх не вистачить. Тому, говорять у львівській польській спільноті, допомоги очікують з різних країн світу.

«На цей рік заплановане фінансування у розмірі 5 млн злотих від польського уряду. Але ми також збиратимемо кошти по всьому світу. Думаю, ми їх знайдемо», – сказав Еміль Легович.

Історія зі створенням Польського дому у Львові триває вже майже 20 років. За словами Еміля Леговича, найважче за ці роки було погодити місце розташування польського дому. Обговорювали можливість віддати під культурний центр з десяток будівель у центрі Львова і кілька земельних ділянок. Однак досягти консенсусу було дуже важко.

«17 років я є головою правління Товариства польської культури Львівської землі. Ми писали дуже багато офіційних листів і прохань. Найважче було погодити з усіма сторонами, як польською так і українською, вибір приміщення. Ще в 90-х мали можливість дуже дешево купити приміщення у самому центрі Львова, але домовитись не вдалось», – розповів Еміль Легович

Особливо загострилось питання необхідності створення польського осередку у Львові після того, як польська влада у 2011 році посприяла викупу українською громадою Народного дому в Перемишлі. Розкішний будинок у центрі міста, який на початку ХХ ст побудували українці за власні кошти для своїх культурних потреб, віддали за символічну суму. Переговори про це велись на рівні столиць та президентів обох країн. Аби це стало можливим, будівлю спершу передали з комунальної власності у державну і лише потім продали українцям за 1% вартості.

За схожою схемою діяли і в ситуації з Польським домом у Львові. Питання вирішували на рівні Київ-Варшава. Щоправда тут, будівлю колишнього військового містечка спершу передали у комунальну власність і вже місто віддало його польській громаді. У травні 2013 року Львівська міська рада ухвалила рішення про передачу Федерації польських організацій будинку, розташованого по вул. Т. Шевченка, 3а у довготермінове користування на 49 років. У грудні 2013-го польській громаді передали символічний ключ від будівлі Польського дому. Тепер на черзі будівництво і справжні, а не символічні ключі.

Мирослава Іваник

 

Share Button

Вибори у Львові: «Самопоміч та інші»

Share Button

11020218_861435150558289_1138170644518170103_nВ Україні нарешті призначили дату та визначились з правилами, за якими відбуватимуться цього року вибори до місцевих рад.

Отож вперше країна проведе вибори до міських та селищних рад за відкритими списками, а міських голів обиратимуть у два тури. Ноу-хау цього року буде також гендерна квота: у нових місцевих радах має бути не менше ніж 30% жінок. Окрім цього, у перегонах заборонили брати участь блокам, тобто кожній партії доведеться виборювати своє місце під сонцем самостійно. Але при цьому, умови останнім дещо пом’якшили – у виборах зможуть взяти участь усі партії, які зареєструвались до моменту прийняття закону, тобто до 14 липня. Раніше, аби брати участь у перегонах, партія повинна була мати хоча б рік «стажу».  Ну і найголовніше – прохідний бар’єр становитиме, як і на останніх виборах до Верховної Ради України, – 5%.

Ще одна новинка виборів – вперше за часи незалежності, відповідно до Закону України про декомунізацію, у списках не буде комуністичної партії України.

На практиці ухвалення закону для багатьох означає старт передвиборчої кампанії, хоча до її офіційного початку ще далеко. Неофіційно ж деякі партії, а більше кандидати у мери почали її ще з травня. Але тепер все по-серйозному. Оскільки правила гри зрозумілі, у неї вступають основні гравці – політичні партій. Запеклості перегонам додасть і те, що тепер є за що боротись. В Україні відбувається реформа децентралізації, тож у найближчі роки бюджети громад на місцях суттєво зростуть, а з ними і рівень впливовості місцевих депутатів.

Для Львова ці місцеві вибори будуть більш ніж цікавими. По-перше, місто, очевидно, позбудеться більшості в раді правої партії. По-друге, саме Львів буде одним з основних майданчиків у кампанії всеукраїнської молодої і амбіційної партії «Самопоміч», лідером якої є чинний міський голова Львова Андрій Садовий.

Без правих?

Останні 5 років Львів фактично був базовим містом правої за поглядами партії Всеукраїнське об’єднання «Свобода», лідером якої є Олег Тягнибок. Львів був одним з трьох міст Західної України, де ВО «Свобода» після 2010 року зуміла сформувати більшість у міській раді. Так, з 90 депутатів обранців від цієї політичної сили було 55. Однак тепер вже з певністю можна казати, що ці вибори залишать гегемонію правої партії позаду. Партія суттєво втратила свої позиції після революції Гідності і на останніх виборах до парламенту взяла у Львівській області лише 6,19% голосів. До прикладу, у 2012 результат партії тут становив 38.02% голосів. Відповідно до останнього соціологічного опитування, яке провела Соціологічна служба Центру Разумкова на початку липня, ВО «Свобода» набирає лише 3,5%.

Щоправда, партія ще може покращити свій результат за три місяці, які залишились до виборів і принаймні з мінімальним результатом таки пройти у раду. Тим більше, лише цього тижня стало відомо, що у виборах не братиме участь партія «Правий сектор», електорат якої великою мірою перетинається з електоратом ВО «Свобода». Адже «Правий сектор» як права та радикальна сила мав немало симпатиків. Особливо на фоні розчарування виборців у «Свободі». За результатами вже згаданого соціологічного дослідження, ПС міг набрати 6,7% голосів і бути однією з 4 сил, які точно долали виборчий бар’єр.

Партія мера у лідерах

Беззаперечним лідером електоральних симпатій у Львові сьогодні є партія міського голови і від недавно політика всеукраїнського рівня Андрія Садового – «Самопоміч». 27,3% опитаних львів’ян готові  проголосувати саме за неї. Друга за популярністю партія – «Громадянська позиція», за яку б проголосували 10% опитаних. За Блок Петра Порошенка «Солідарність» проголосували б 9%, за  «Правий сектор» – 6,7%. Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» викликає довіру у 4,5% львів’ян, об’єднання «Свобода» – у 3,5%.

Фактично така розкладка говорить про вибір на користь молодих політичних сил («Самопоміч»), а також на користь змін («Самопоміч» та «Правий Сектор») та стабільності (тут можна згадати звичну «Громадянську позицію» та підтримку Президента в обличчі його партії)

Щоправда, говорити з певністю про те, що саме ці результати побачимо і в день голосування, ще зарано. По-перше, насправді досі серйозно не стартувала передвиборча кампанія, яка таки може внести свої корективи. По-друге, насторожує процент тих, хто на сьогодні ще не визначився, або не хоче брати участі у виборах. Так, за результатами опитування Соціологічної служби Центру Разумкова, тих хто не визначився, або відмовився вказувати свої політичні вподобання – 17,7%. І ще 10,7% львівських виборців висловили бажання не брати участі у виборах.

Доведеться домовлятись

Якщо ж нинішні результати опитувань таки будуть відповідати дійсності, це означатиме, що жодна сила не отримає у міській раді більшості. Максимум, що може взяти «Самопоміч» після усіх підрахунків – до 40% в раді. Тобто новообраним депутатам доведеться домовлятись між собою. І що головне – домовлятись з депутатами доведеться новому міському голові. За результатами опитувань і на думку більшості експертів, найбільше шансів зайняти мерське крісло має чинний міський голова Андрій Садовий. За нього готові проголосувати понад 42% опитаних львів’ян. Найближчий конкурент, політик та колишній журналіст Дмитро Добродомов міг би набрати 11,7%, якщо висуне свою кандидатуру.

Більшість, яка останні роки належала ВО «Свобода», на практиці означала чимало зіпсутих нервів міському голові. Сторони фактично за роки роботи так і не змогли налагодити конструктивну співпрацю. Більшість важливих для міста рішень ухвалювали лише після гучних сварок та медійних скандалів. Депутати часто не голосували за рішення, які були вигідні меру, а керівник міста не раз ветував ухвали, на яких залежало депутатам.

Однак, якщо мером буде Андрій Садовий, а до 40% в раді – його депутати, союзника, мабуть, буде знайти не важко, бо йтиметься лише про кілька додаткових голосів. Щоправда, хто ним може стати, ще зарано загадувати.

Водночас тріумф партії «Самопоміч», а отже фактично подвійна перемога Андрія Садового на виборах є також чималим викликом для політика. Адже тепер повнота влади буде зосереджена в його руках. І перекласти відповідальність за проколи та негаразди на когось не вдасться.

Мирослава Іваник

 

Share Button

Україна разом із Польщею і Литвою підписали техугоду щодо “ЛитПолУкрБриг”

Share Button

litpolukrКИЇВ. 24 липня. УНН. Україна разом із Польщею і Литвою підписали технічну угоду між оборонними відомствами трьох країн щодо детальних аспектів функціонування спільної литовсько-польсько-української військової частини “ЛитПолУкрБриг” та її командування. Про це УНН повідомили у прес-службі міністерства національної оборони Польщі.

“Міністр оборони Польщі Томаш Семоняк, міністри оборони України і Литви підписали технічну угоду щодо функціонування Литовсько-польської-української бригади”, – йдеться у повідомленні польського міністерства у Twitter.

Передбачається, що спільна бригада буде задіяна з метою військової підготовки, обміну досвідом між трьома державами, а також поглиблення співпраці.

Військовий підрозділ братиме участь в операціях під егідою ООН, НАТО та ЄС, а також в рамках різних коаліцій згідно із Статутом ООН та угодами, що були підписані між державами, які пропонують свої сили.

Нагадаємо, тристороння угода про створення “ЛитПолУкрБриг” була підписана у вересні минулого року.
Верховна Рада України першою ратифікувала угоду про її створення. Нещодавно це зробив також і польський та литовський Сейми.

Джерело: УНН

 

Share Button

Багатонаціональні військові навчання допоможуть Україні захистити себе – посол США

Share Button

ćwiczeniaКИЇВ. 24 липня. УНН. Багатонаціональні військові навчання допоможуть Україні захистити себе. Про це у своєму мікроблозі у Twitter написав посол США в Україні Джеффрі Пайєтт, передає УНН.

“Радий повернутися до Яворова з партнерами і союзниками для Rapid Trident. Спільні навчання, щоб допомогти Україні захистити себе”, – написав він.

Нагадаємо, військові начання Saber Guardian/Rapid Triden-2015 за участі військових з США, Великобританії, Польщі, Румунії, Болгарії, Грузії, Литви пройдуть на Яворівському полігоні протягом 20-31 липня.

Джерело: УНН

Share Button

П.Порошенко доручив українській стороні контактної групи підписати угоду про буферну зону в 30 км на Донбасі

Share Button

rosja-ukrainaКИЇВ. 22 липня. УНН. Президент України Петро Порошенко заявив, що доручив представникам України у тристоронній контактній групі підписати з ОБСЄ, представниками Росії угоду, яка б гарантувала створення 30-кілометерової буферної зони уздовж лінії зіткнення на Донбасі. Про це Глава держави сьогодні заявив перебуваючи з робочим візитом на Луганщині, передає кореспондент УНН.

“Я доручив членам нашої тристоронньої контактної групи від України негайно підписати з ОБСЄ і російською стороною, яка є учасником тристоронньої контактної групи, угоду, яка б гарантувала створення 30-кілометрової буферної зони уздовж лінії зіткнення. Відвести артилерію, яка залишилася, відвести танки, відвести міномети”, – сказав П.Порошенко.

Джерело: УНН

 

Share Button

Французьким депутатам, які планують без дозволу відвідати Крим, заборонять в’їзд в Україну – МЗС

Share Button

msz.gov.uaКИЇВ. 22 липня. УНН. Французьким депутатам, які збираються відвідати Крим без погодження з Україною, буде заборонено в’їзд на територію країни. Про це йдеться у заяві МЗС, повідомляє УНН.

“У зв’язку із намірами декількох депутатів парламенту Франції відвідати окуповану територію АР Крим МЗС України звертає увагу на те, що така поїздка не була погоджена з українською стороною.

Вважаємо таку поїздку французьких парламентарів безвідповідальним кроком, виявом їхньої неповаги до державного суверенітету України, свідомим нехтуванням законодавства України і політики Франції та Європейського Союзу з невизнання незаконної окупації Автономної Республіки Крим”, – йдеться у повідомленні.

МЗС України закликало усіх іноземних громадян чітко дотримуватися законодавства України та Порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї.

“В Україні реагуватимуть на будь-які факти порушення встановленого порядку. До порушників будуть застосовані визначені законодавством України обмеження, зокрема шляхом заборони на в’їзд на територію України”, – наголосили у міністерстві.

Нагадаємо, очільник французької делегації, яка має намір відвідати Крим, депутат національних зборів Франції Тьєррі Маріані заявив, що під час візиту на півострів, зокрема, заплановано зустрічі з місцевою “владою” і відвідування французького військового кладовища.

Джерело: УНН

 

Share Button

З кримської набережної у львівське середмістя

Share Button

krym_lwówІсторія кримського ресторатора, який після анексії півострова привчає львів’ян до кебабів та шурпи

Кафе з великою літньою терасою і не львівською назвою «Айше» розмістилось на одній з центральних і найдавніших вулиць Львова. Де саме на вулиці Лесі Українки можна скуштувати татарську кухню, знають багато місцевих. Навіть ті, що не знають самої назви кафе.

Друге вигнання

Сім’я тепер вже львівського ресторатора Шевкета Юзбашева – одна з тих, хто перші виїхали з окупованого Росією Криму.

– Ми поїхали 26 лютого 2014. Ще задовго до того знали, що таке буде. Все було просто: усі 20 років росіяни у Криму робили, що хотіли. Тому ми розуміли, що при найменшій слабинці Крим відіжмуть. І в останні дні все було передбачувано. Москалі намагались кілька днів зібрати мітинги на підтримку «руского міра». Учасникам пропонували великі гроші – денна зарплата доходила до 500 грн (на той час 50 дол США – ред.). Але результату не було. Тоді і вирішили захоплювати Верховну Раду Криму. Вони розуміли, якщо втратять ще день-два, нічого не вдасться.

Шевкет фактично вдруге за життя опинився у своєрідній депортації. Народився чоловік в Узбекистані, куди свого часу переселили його батьків. «Мій батько народився в Криму, а я вже в Азії. Але я її зовсім не пам’ятаю. Коли ми повернулись, мені було два роки. Це був грудень 1972 року – друга хвиля повернення татар. В Азії в батька було в управлінні 1800 людей. А ми повернулись в село, де було всього 1500 осіб. В Азії батькам жилось дуже добре. Але завжди хотілось додому», – згадує Шевкет Юзбашев.

До Львова родина їхала на запрошення друзів, які давно кликали в гості. Чоловік зізнається, у перші дні було ще сподівання, що, можливо, все вирішиться по-іншому.

«У нас був ресторан на набережній у Феодосії. Але працювати у перші дні окупації було неможливо. Ми закрили ресторан і поїхали провідати друзів до Львова. Спершу подзвонила адміністратор ресторану, що наразі немає потреби повертатись. А потім телефоном сказали, що почались переслідування політично активних кримських татарів. Тоді вже точно було зрозуміло, що їхати назад не можна», – згадує чоловік.

На початку травня вони відкрили свій невеликий ресторан кримсько-татарської кухні поблизу площі Ринок. Податись саме у цей бізнес спонукав попередній досвід.

«Навіть коли все добре, людина намагається займатись тим, що йому добре вдається. А в часи кризи тим більше. Не логічно було у такий складний час братись за те, що абсолютно не знаєш. А у ресторанному бізнесу у нас великий досвід: ми в ньому з 2003 року. Спершу мали великий ресторан на Ай-Петрі (найвідоміша гора Кримського півострова – ред.), а останні роки мали підприємство з закладом громадського харчування на набережній Феодосії. Цього року його знесли москалі», – розповідає чоловік.

Шевкет згадує, відразу після окупації нова влада почала засипати їх листами: підприємство наказували негайно ліквідувати, столики прибрати, бо жодних договорів оренди з попередньою владою нова, окупаційна, не визнавала. Остаточно знесли заклад наприкінці лютого цього року.

 

Сімейний бізнес

Поки розмовляємо за горнятком чорної кави з власником кнайпи, до столиків підходять нові клієнти. З цікавістю заглядають, що ж готується на мангалі. 14-річний Алім, залишаючи на стійці телефон, який щойно тримав у руках, поспішно несе їм меню.

Шевкет Юзбашев пояснює: привчати дітей до праці змалечку фактично національна традиція. Нині у кафе працює відразу уся родина. Шевкет з дружиною Айше, її двоюрідна сестра та троє синів. Наймолодшому лише 7, але і він намагається допомагати батькам.

«У нас так прийнято. Навіть якщо дитя не допомагає, жоден татарин у цьому не зізнається. Тоді вважається, що ти поганий батько, бо не привчив дитину до праці. А якщо завтра надумаєш женити сина, ніхто за нього дочку не видасть. Бо він не самостійний. Тому залучаємо до роботи рано. Допомагає навіть наймолодший, і це не важливо, що інколи він більше заважає, ніж допомагає, але він частина процесу», – з усмішкою говорить ресторатор.

У меню здебільшого кримсько-татарські страви. Власники кажуть, кухня незвична для Західної України і цікава. Більшість страв: кебаб, манти, плов, далма, – готують так, як і в Криму. «Але деякі страви виходять іншими. Тут наприклад, неможливо виростити кримські помідори. І довезти їх зараз немає жодної можливості. Так само з інжиром чи певними видами риби», – говорить Шевкет Юзбашев.

Серед клієнтів – багато львів’ян і туристів.  Є ті, хто заходить постійно і з ким кримська сім’я встигла потоваришувати. Під час розмови на кілька хвилин власника кафе відволікає старший поважний пан. Як і сім’я Шевкета, сюди він приїхав з Криму після анексії. Чоловік перепрошує і швидко замовляє бенкет «на завтра».

Найближчим часом сім’я рестораторів планує влаштувати майстер-класи татарської кухні у Польщі. Кажуть, клієнтів серед польських туристів дуже багато, адже кухні суттєво різняться.

 

З набережної у середмістя

За трохи більше як рік сім’я вже змінила три різних приміщення під кнайпу. Кажуть, почати свій бізнес у Львові зовсім нелегко. Особливо «кусаються» ціни на оренду. Тож довгий час сім’я фактично жила на власні заощадження.

«Малому бізнесу в Україні зараз дуже важко. А ми – громадське харчування. У часи кризи ця сфера чи не першою страждає. У Львові, якщо займаєшся своїм бізнесом і ти не тутешній, доводиться платити велику оренду. У кращому випадку вистачає на їжу та базові потреби», – говорить Шевкет.

Сім’я Юзбашевих – одна з тих, хто отримали цього року грант від УВКБ ООН. Загалом таких грантів на підтримку вимушених переселенців у Львові було 10.

«Грант ми писали ще перед новим роком на ремонт попереднього приміщення, – розповідає Шевкет. – Вже на нього не сподівались, але на початку року сказали, що ми його отримаємо. Використати нам його вдалось вже на ремонт нового закладу. Грошей було не багато, 40 тисяч гривень (трохи менше 2 тис дол. США – ред), але вони підтримали нас, бо весною було дуже складно».

Холодний Львів

«Звикнути до львівської погоди неможливо. За все літо ми тричі вдягли футболки і почувались комфортно. Мабуть, тисячі років, які предки прожили в теплих краях, за одне покоління не змінити. А цього року у Львові ще особливо холодне літо», – розповідає ресторатор і жартує: шапку-вушанку не вдягали хіба з політичних міркувань, а от курточки на підхваті завжди.

Чоловік каже, обжитись у Львові було не складно, бо ментально кримські татари та українці з західних областей схожі: «І доля у нас схожа. Що у нас була депортація, що тут. Загалом тут такі самі люди як і у нас».

А от найважче, зізнаються Шевкет та Айше – жити так далеко від родичів. Вперше за весь цей час Шевкет був у Криму лише минулого місяця:

«Хто зміг прилаштуватись, той працює і живе там. Хто ні – їздить на заробітки, зокрема, і в Україну. Роботи у Криму все менше і менше. Ціни ростуть і співвідношення заробітків і цін не адекватні. Але багато не хоче нікуди їхати, бо це дім. І ми це розуміємо. Якщо завтра у нас буде можливість повернутись до Криму, ми навіть пішки туди підемо».

Мирослава Іваник

 

Share Button

Обстріли Донецька: провокація чи симуляція?

Share Button

DNRУвечері 18 липня 2015 р. м. Донецьк було обстріляно з мінометів. Обстрілів зазнав центр міста, вул. Університетська, одна з головних транспортних артерій, в районі універсаму «Україна», де були зруйновані приміщення супермаркету, бізнес-центр, технікуму. Очевидці відмічають малий інтервал між залпом та приземленням мін (зважаючи на незначну масштабність руйнувань, скоріш за все стріляли з 82мм. міномета), тож вочевидь стріляли зовсім не українські військові. Здається, що повторюється звичайна для сепаратистів практика обстрілів своїх тилів (при чому не стратегічних позицій – колишнє управління СБУ, зараз один зі штабів ДНР, знаходилось в 500 м. від влучань), із заздалегідь підготовленими мобільними командами військових псевдожурналістів російських каналів на місцях приземлення, що мають негайно фільмувати та передавати для пропаганди матеріали про всі жахіття війни та жорстокість українських ЗСУ. Знову під обстріли також потрапила лікарня, школа – загалом об’єкти інфраструктури, як це було восени-взимку 2014 р. на піці провокаційних обстрілів сепаратистів.

За річний період провокацій можна виокремити наступну тенденцію – обстріли в Донецьку завжди відбуваються перед наступом сепаратистів, аби його виправдати. Так було 29 липня 2014 р., коли обстріляли майже той самий квадрат, вул. Рози Люксембург, Щорса, Університетської, на перетині між вул. Панфілова та Звільнення Донбасу. Тоді снаряди влучили в багатоповерхівку, обласну травматологію, втім великих людських жертв, як і зараз, не було. Нагадаємо, що липень-серпень 2014 р. – період активного наступу збройних сил України, який був зрештою зупинений котлами під Саур-Могилою та Іловайськом наприкінці серпня. Активні бойові дії із залученням вже частин регулярних підрозділів збройних сил Російської Федерації, потік російських добровольців на Донбас розпочались саме після сюжетів російських каналів з місця обстрілу (будинок ЖК Замковий на перетині вулиць Рози Люксембург та Панфілова). Саме туди приводили полонених українських військових, яких під телекамерами «лінчували» місцеві мешканці. Варто згадати ще один трагічний інцидент – обстріл 22 січня 2015 р. Боссе із влучанням в тролейбус на зупинці, що мав наслідком багато мирних жертв. Тоді, зважаючи на обставини, російська пропаганди «вигадала» пересувну українську диверсійно-розвідувальну групу, що ніби працювала у місті, звинувативши саме її в обстрілах. В цей формально мирний період (після підписання перших Мінських угод) сепаратистам потрібен був каталізатор ескалації, адже треба було вирішувати локальні проблеми на фронті. Зрештою це завершилось взяттям підрозділами ДНР аеропорту у січні, а у лютому 2015 р. – котлом під Дебальцеве.

Обстріли Донецька свідчать про сталий рівень готовності російсько-терористичних сил до наступальних бойових дій, для початку яких дуже необхідний зручний привід. Тож якщо українці не налаштовані обстрілювати мирні міста артилерією (дотримуючись виконання других Мінських домовленостей), то треба самим зробити подібну провокацію. Паралельно відбувається заманювання українських сил на територію, що є або нейтральною, або взагалі знаходиться на стороні ДНР/ЛНР від лінії розмежування. На тижні фіксувались неодноразові спроби симуляції відведення бойових підрозділів сепаратистів з фронтової лінії вглиб на відстань до 3 км. ЗСУ ніби запрошують порушити мирні угоди, піддатись спокусі зайняти нові вигідні позиції (дуже багато українських бойових підрозділів, особливо добровольчих, вважають, що вони давно засиділись без діла, й треба «дати окупанту по зубам»). Росія, великий майстер з використання психологічних елементів у гібридній війні, знаю справжню ціну подібній симуляції.

Зазначені події відбуваються на тлі ухвалення Верховною радою України змін до Конституції, що формально можуть закріпити особливий статус за окремими територіями Донецької та Луганської областей. Законотворча ініціатива президента України, яку багато хто в Києві інакше як зрадою не називає, була підтримана депутатами у першому читанні під співання гімну України та читання віршів. Автор вже давав негативну оцінку подібному кроку (див. статтю Кому потрібен особливий статус Донбасу), тож краще оцінювати реакцію на ухвалення подібного документу в дусі Мінську-2 російською стороною. Обстріли Донецька дуже чітко позначили позицію сепаратистів та Кремля – мир їм не потрібен, їм потрібна ескалація. Хитрий план зворотної інкорпорації Донбасу в Україну є запасним, тоді коли першим – війна. Розвідка та спостерігачі заявляють про значне нарощування військової потужності по всьому кордону Росії з Європою, натомість обстріли Донецька визначають негативну симптоматику прогнозів. Проте для відкритого конфлікту ще потрібні більш масштабні провокації, які, беззаперечно, вже сьогодні готують у Кремлі. Чи все це чергова симуляція?

Valeriy Kravchenko

Share Button