неділя, 3 Липень, 2022
pluken
Головна / polukr (сторінка 20)

polukr

Військовослужбовці ЛИТПОЛУКРБРИГ взяли участь у паломництві на Святу гору Грабарка

Share Button

Литовські, Польські та Українські військовослужбовці командування ЛИТПОЛУКРБРИГ здійснили паломництво на православну Святу гору Грабарка, що в східній частині Польщі, в четвер, 18 серпня.

Під час цього релігійного заходу військовослужбовці Литовсько-Польсько-Української бригади приєдналися до паломників силових структур з усієї Польщі. Серед сотень православних віруючих, що прямували до Грабарки, також були делегації зі збройних сил Словаччини та Бельгії. Разом вони несли хрест, пили святу воду і молилися до Бога. Пліч-о-пліч силовики з різних країн і відомств подолали довгий шлях самопожертви та встановили хрест на вершині пагорба.

«Мета військових полягає в забезпеченні миру і безпеки для людей. Під час паломницької подорожі і звернень у молитвах ми просили у Бога спокою у всьому світі», сказав полковник Володимир Юданов, виконуючий обов’язки командира Литовсько-Польсько-Української бригади.

Полковник Володимир Юданов також додав, що дуже важливо бачити участь у паломництві представників інших країн. А те, що до пішого ходу до Грабарки приєдналися також колеги-католики з ЛИТПОЛУКРБРИГ, робить солдатів з Литви, Польщі та України не лише братами по зброї, але і в молитві.

DSC05758

Олександр ГАЙН

Share Button

Офіцери ЛИТПОЛУКРБРИГ взяли участь у відзначенні Дня Збройних сил Республіки Польща

Share Button

Командування та особовий склад управління Литовсько-Польсько-Української бригади та працівники Генерального консульства України в Любліні взяли участь у відзначенні Дня Збройних сил Республіки Польща День, який відбувся в Любліні 15 серпня.

Офіційна церемонія розпочалася з святої меси, яку військові капелани провели в Люблінському кафедральному соборі. Молитва за загиблих, колишніх і діючих польських солдатів об’єнала різні покоління військовослужбовців.

Потому учасники перейшли на Замкову площу, де під командуванням бригадного генерала Адама Йокса, командира ЛИТПОЛУКРБРИГ, відбувся військовий парад. Під час заходу польські солдати отримали нагороди, нові звання і слова вдячності самопожертву і службу Батьківщині.

«Для військових людей важливо відчувати підтримку і шану за захист країни і встановлення довгострокових дружніх зв’язків з нашими військовими партнерами. Військовослужбовці ЛИТПОЛУКРБРИГ натхненні і захоплені тим, як поляки вітають і підтримують їх,» – заявив підполковник Міхал Maлиска, виконуючий обов’язки начальника штабу Литовсько-Польсько-Української бригади.

Водночас, українські і литовські офіцери з командування ЛИТПОЛУКРБРИГ привітали своїх польських колег з нагоди Дня Збройних Сил Республіки  Польща.

«Як брати по зброї, ми розділяємо перемоги й гіркі моменти трьох країн-засновниць бригади. Ми об’єдналися, щоб сприяти миру, і ми успішно виконуємо це завдання», – додав полковник Володимир Юданов, заступник командира Литовсько-Польсько-Української бригади.

Наприкінці офіційної церемонії підрозділи пройшли урочистим маршем, а гості мали змогу переглянути демонстрацію зразків старовинних і сучасних військових транспортних засобів.

DSC_0249 DSC_0377

Олександр ГАЙН

Share Button

Висновок ЦДАКР: Росія повністю готова до повномасштабної війни проти України

Share Button

Станом на 11 серпня 2016 року Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння констатує ситуація довкола України у серпні різко погіршилася, з боку Росії усе готово до ведення широкомасштабних інтенсивних бойових дій із залученням регулярних частин ЗС РФ.

Головна мета Кремля – зміна влади в Україні, що, за задумом Путіна і його поплічників, може відбутися інтенсивним або екстенсивним шляхом: через масштабну воєнну операцію, або внаслідок примушення української влади провести вибори на окупованих територіях із запуском механізму реваншу у зовнішній політиці.

Запустити підготовлений механізм повномасштабної війни проти України можливо у будь-який момент –  навіть другорядні та нестратегічні події (як замах на ватажка терористичних організацій ЛНР чи ДНР може виявитися відпрацюванням елемента для запуску негативного сценарію).

Відповідно до зазначеного наголошуємо про наявність кількох вкрай небезпечних (пікових) дат:

День незалежності України є особливим подразником, оскільки це свято спростовує кремлівську тезу про те, що Україна «не відбулася як держава». 25 років – термін, який доводить, що Україна існує, і що це – незалежна від Росії держава, а народ України не тільки ніяк не пов’язаний з російським, а є абсолютно іншою ідентичністю.

Втім, для початку війни може бути використаний будь-який інший привід. ЦДАКР дійшов висновків, щонавчання «Кавказ-2016», яке розпочинається в Росії на початку вересня, може трансформуватися у військову операцію проти України та стати початком війни високої інтенсивності.

Важливими також є дати 5 вересня (коли буде проходити засідання Великої двадцятки та Нормандської четвірки у Китаї) та 18 вересня (парламентські вибори в РФ). Саме період після 5 вересня можна вважати найбільш небезпечним.

У серпні склалися критично несприятливі для України зовнішньополітичні обставини:

Перше. Передвиборна кампанія в США увійшла в стадію, яка не дає можливості відволікатися на українські події.

Друге. Європа майже захлинулася власними проблемами, багато з яких, як вважають окремі європейські лідери, можна було б вирішити з допомогою Росії.

І третій фактор. Вибори в РФ, які вимагають мобілізації і згуртованості електорату. Війна, зовнішній ворог, як відомо, – кращий засіб для Росії.

В ЦДАКР попереджують: слабкість США та ЄС, занадто стримана позиція НАТО дають змогу протягом наступних 10-12 місяців реалізовувати будь-які сценарії на пострадянському просторі.

На тлі глибокої економічної кризи в Росії та напередодні парламентських виборів у Держдуму РФ Кремль вже розпочав формування необхідного інформаційного формату (тотальне заповнення інформаційного простору «героїчною пропагандою з фронтів», підтримка рейтингу прокремлівських партій та поширення з метою зомбування населення РФ фейкових доказів тези про ведення Америкою війни проти Росії на території України).

За умов успішної реалізації плану повномасштабного нападу на Україну Росією буде створено умови для ще більшого збереження культу режиму Путіна та підвищення його особистого рейтингу, незважаючи на критичне погіршення економічної ситуації в РФ.

Успішна реалізація плану дасть можливість виконати головне завдання російської агресії проти України – повне знищення Української Держави, а також вирішити важливі проблемні питання – наприклад, створення сухопутного коридору до перетвореного на військову базу Криму, зняття питання будівництва кримського мосту, вирішення проблеми блокади Придністров’я, тощо.

Підкреслюємо, що для Путіна саме зараз відкрилось «вікно можливостей» використати останній шанс і виправити низку стратегічних помилок, які він зробив протягом останніх 2,5 років. В ЦДАКР переконані: в разі нездатності Путіна використати цей шанс, вже до середини 2017 року ситуація (як внутрішня, так і зовнішня) може стати для нього вітальним викликом (нова адміністрація США почне активно впливати на світову політику, стан економіки Росії вийде на пік кризи).

У зв’язку з оголошеним ЦДАКР:

Закликає керівництво держави вжити додаткових заходів з підготовки військ до раптового наступу регулярних частин РФ, привести війська у повну бойову готовність на період з 20 серпня по 20 вересня. Вжити заходів з підготовки населення з метою уникнення панічних настроїв та мобілізації громадянського суспільства України на боротьбу із зовнішнім ворогом.

Наполягає на необхідності детального розгляду можливості введення воєнного стану у низці регіонів України: Донецькій, Луганській, Чернігівській, Сумській, Херсонській, Миколаївський і Одеській областях.

Ініціює термінове звернення до аналітичних центрів та громадських організацій України, громадських діячів, політиків, експертів – з метою підготовки та здійснення спільного звернення до лідерів держав країн-членів НАТО та ЄС з метою збільшення тиску на керівництво РФ та недопущення кровопролиття. А також із закликом розблокувати заморожене військово-технічне співробітництво (ВТС) з Україною та здійснювати його без обмежень на поставки технологій і комплектуючих, а також без обмежень щодо імпорту ВВТ, надання військово-технічної допомоги.

ЦДАКР

Share Button

Що таке гібридна війна Росії?

Share Button

Росія два роки тому проголосила війну світу. Поки що гібридну, але так може статись, що завтра вона буде звичайною. Й справа не в тому, що в березні 2014 р. агресор анексував Крим, порушивши всі норми міжнародного права, розв’язав війну на Донбасі проти суверенної європейської країни. Більше того, справа зовсім не в Україні. За останні два роки світ змінився до непізнаваності. Європа з осередку стабільності та процвітання стала розсадником тероризму та полем битви євроскептиків. США з єдиної наддержави, світового жандарму, потроху перетворюються на ізоляціоністів. Близький Схід палає у війнах від Сирії до Ємену. Як Росія змінила світ? Що таке гібридна війна?

Гібридна війна – це коли на вулицях Вігана після референдуму 23 червня білошкірі та чорношкірі фанати місцевого футбольного клубу кричать індусам, пакистанцям, полякам та румунам: «Все, на вихід! До побачення! Ми проголосували за це на Brexit». Ось така нова інкарнація расизму.

Гібридна війна – це «феномен Трампа» на виборах в Сполучених Штатах. Коли демократична система дозволяє вилізти на гору республіканців «нормальному пацану», який «свій в дошку».  Американський політтехнолог Лінкольн Мітчел говорить, що ви не зрозумієте логіку популярності Трампа, якщо у вас немає білошкірих друзів-американців без вищої освіти. Це його електорат, й щоб їх розвеселити Трамп за передвиборну кампанію образив, аби нікого не забути, мусульман, євреїв, латиноамериканців, афроамериканців, жінок і людей з обмеженими можливостями. Перемагає той, хто голосніше кричить, Трамп ладний продати увесь світ заради перемоги. Він говорить, що американські справи – в Америці, відновлюючи доктрину Монро, при цьому він згоден визнати анексію Криму Росією. Якщо ви думаєте, що в США багато людей не люблять Путіна, ви відверто помиляєтесь. Електорату Путіна, перепрошую, Трампа, дуже подобається російський президент, який їздить на коняці з голим торсом та літає на винищувачах. Він крутий, а ті хто сидять на Капітолійському пагорбі навпаки – гарвардські задаваки у костюмах. Тож мало кого хвилює якійсь Крим, який розташовується хтозна де (а більшість й насправді не знають). За будь-яких інших кандидатів-республіканців у демократів не було б шансів – аж надто Обама втомив американців – натомість зараз у Клінтон вони з’являються. Як у Кучми проти Симоненка в 1999 р., як у Ширака проти Ле Пен в 2002 р.

Гібридна війна – це теракти у Франції та Бельгії. Сирійське телебачення прямим текстом закликало сирійців їхати до Європи, адже там Меркель надасть їм новий дім та гарантовану суму «євро». Для біженців, виснажених війною, така картинка була дуже привабливою. Й вони поїхали-поплили у Європу, де їх, як виявляється, не дуже раді бачити. Мусульман взагалі дуже складно інтегрувати, а тим більше зробити це за такі короткі строки. Тож хтось з новоприбулих свідомо пішов стежкою терору, не виключено що за матеріальні обіцянку, а не за ідею «Ісламської держави». Результат один – в Європі зараз немає безпечного місця, а на людей арабської зовнішності європейці дивляться з неприхованою недовірою. Саме тому соціалісти не матимуть шансів на виборах в 2017 р. Гібридна війна у Франції – це важкий вибір між Саркозі та Ле Пен. Так само як й передбачувана перемога соціал-демократа Штайнмайєра над христіанською демократкою Меркель у Німеччині.

Гібридна війна – це військовий переворот в Туреччині, який дозволяє Ердогану їхати в Санкт-Петербург до «друга Володимира, аби відкрити нову сторінку в двосторонніх відносинах». Це тоді, коли пів країни сидить в тюрмах або звільнені з посад. Вже забули інцидент з російським бомбардувальником, за який взяв на себе відповідальність колишній прем’єр Давутоглу. Натомість є США, які не видають Анкарі Гюлєна, які взагалі доволі пасивно й підозріло себе поводять в регіоні. Тієї самої думки дотримується й власник Кремля. Тому що дивного, що один диктатор їде до іншого в гості. Адже треба негайно відновлювати економічне співробітництво, будувати Турецький потік, зміцнювати безпеку в Чорноморському регіоні.

Гібридна війна – це намагання демонізувати українців у Польщі через події сімдесятирічної давнини. Варшава є ледь не єдиним реальним союзником України, яка цілковито усвідомлює загрозу Росії. Тому треба забрати з шухляди «Волинську трагедію», проголосити її на державному рівні геноцидом поляків українцями. Й тим більше, треба зробити це негайно, коли східний сусід слабкий – потерпає від збройної агресії та нестачі стабільності в суспільстві та політикумі.

Нарешті гібридна війна – це жителі Криму, яких позбавили автономії, приєднавши до Південного федерального округу, а вони й раді, адже Медведєв заповідав мати добрий настрій та триматись. В яких забрали всіх туристів, зате підняли зарплати та пенсії. Звичайно в рази виросли ціни на все, проте «ми вдома – хоч каміння з неба». Гібридна війна – це й зовсім зубожілі жителі «ЛНР-ДНР», де здали на металобрухт заводи та шахти, безробіття становить 60%, кожну ніч лунають мінометні залпи. Звичайно ж ці люди дуже хотіли незалежності, свободи від «хунти», яка роками дотувала цей регіон. Вони її отримали. Тепер, напевно, не дуже раді, проте занадто уперті аби визнати, що їх «кинули», а вони помилились. Відключайте мізки – дивіться телевізор.

Гібридна війна – це апелювання до низинних, первісних почуттів та емоцій людей. Гнів, страх, впертість, відторгнення чужого, агресивність. Москва використовує погані людські почуття, збуджує їх та виводить на такий рівень, аби вони витіснили добрі – толерантність, милосердя, доброзичливість. Колись в Росії на цьому негативі починав будувати свою політичну кар’єру відомий кремлівський блазень Жириновський. Зрештою в нього й досі є свій відданий електорат. Сьогодні методика Жириновського, відточена на російському електоральному полі, застосовується по всьому світу. Так Росія змінює світ у гірший бік. Можливо, навіть несвідомо, адже ланцюгова реакція негативу крокує планетою по інерції. Битва добра та зла триває, й останнє, поки що, перемагає.

Валерий Кравченко

Share Button

Серпневі маневри Москви: замах на Плотницького

Share Button

Зранку в суботу 6 серпня 2016 р. в Луганську автомобіль з ватажком луганських терористів невизнаної «ЛНР» Ігорем Плотницьким був підірваний. За свідченнями сепаратистських інформаційних каналів, лідер «ЛНР» вижив, госпіталізований й знаходиться у важкому стані. Основна версія місцевих «органів правопорядку» – діяльність української диверсійно-розвідувальної групи. Проте з української точки зору все виглядає дещо інакше.

Представник ГУР Міністерства оборони України Вадим Скибицький озвучив наступну версію: «За нашими оцінками, по-перше, дійсно йде боротьба за розподіл фінансових потоків, за владу на території «ЛНР». А по-друге, почалася реальна передвиборна кампанія до місцевих  «виборів» в «ЛНР». За даними військової розвідки, десь в кінці липня група кандидатів на посаду глави  «держави» перебувала в Москві, де з ними проводили співбесіди та відбір». Вочевидь, кандидатура Плотницького не була підтримана. Вірогідною також є й версія втручання російських спецслужб, з огляду на наявний величезний досвід усунення непотрібних луганських лідерів – Мозгового, Дрьомова, Беднова. Кремлю зараз конче потрібна ескалація на фронті, й замах на лідера «ЛНР» дуже віддає провокацією, спрямованою на ескалацію бойових дій.

Останні переговори в Мінську феєрично завершились нічим – наступна зустріч призначена на 26 серпня, тобто після дня незалежності України. Сепаратисти послідовно звинувачують українську сторону у відсутності конструктивну та намаганні зірвати переговори контактної групи. Зрештою, ця сама група вже давно стала безглуздим інструментом, іграшкою в руках кремлівських політтехнологів, які усіма силами намагаються міжнародним форматом легалізувати проросійських терористів на Донбасі. Захарченко та Плотницький – дві фігури у грі, які приречені стати сакральними жертвами для продовження «руської весни» в новій інкарнації, адже економічна безвихідь на окупованих територіях та спрага до нових перемог штовхає російську військову машину на розв’язання війни. Тут дуже доречно 16 серпня розпочнуться військові навчання «Кавказ» в західному та південному військових округах – найбільш масштабні військові тренування на кордоні з Україною за останні два роки. Не виключається, що майстерність російської армії планується відточувати саме на українських цілях. Для цього лише варто двом-трьом бойовим розрахункам «заблукати» в донецьких та луганських степах. Проте за умов миру, це було б занадто очевидно. Тож потрібен хаос, а для хаосу потрібна гарна провокація.

Традиційно серпень видається на лінії фронту дуже гарячим. А цього року є занадто багато приводів. Тут й приготування до святкування «українськими націоналістами» 25-річниці незалежності, яку звичайно треба підмочити. Тут й відмова прийняти агреман дипломата з фсб-шними погонами Бабіча. Варто згадати й лист Чуркіна в ООН з передбаченням наступу українських сил на лінію розмежування, датований кінцем липня. Кремлівські провокатори гарно розрахували час та сили, й якщо не вдалося розхитати ситуацію в Києві промовами Савченко, вбивством Шеремета та Хресною ходою, то треба переходити до плану «Б». Вибачайте, Ігоре Венедиктовичу, нічого особистого!

Тим більше що танки вже напоготові. За останні декілька місяців, за твердженням Євгена Марчука, який входить до складу військової підгрупи Мінського процесу, концентрація російських танків в ДНР значно зросла. Якщо у квітні 2016 р. їх загальна кількість в «ЛНР» та «ДНР» налічувала 450 шт., то зараз ця цифра зросла до 730. Це більше танків, ніж мають на озброєнні разом Німеччина та Великобританія. За інформацією організації «Інформаційний спротив», щотижня з Росії залізницею приходять ешелони з технікою та боєприпасами. При чому серед техніки привалюють саме танки. Наприклад, на останньому тижні в Іловайськ прибув ешелон з 30 танками, 11 БМП та 3 БМ-21 «Град». Звичайно, танки це переважно металобрухт – застарілі Т-72 та Т-64, які полем зможуть проїхати без сторонньої допомоги максимум кілька кілометрів (саме тому їх відправляють платформами), проте більше й не треба. Здається, Москва налаштована на другу Курську дугу – генеральна танкова баталія має вирішити долю кампанії. Ще одна тенденція останніх місяців – значне зростання на теренах «ЛНР» та «ДНР» кількості радіолокаційних комплексів, засобів радіоборотьби та ППО. Таким чином не можна виключати наявність приготувань повітряних сил РФ до відкритої атаки на Україну.

Варто усвідомлювати, що ми насправді стоїмо на порозі повномасштабної війни між Росією та Україною, про яку зараз активно говорить й західна преса (хоча ймовірна й чергова обмежена ескалація). Київ зможе протистояти агресору виключно у разі, якщо його підтримають західні союзники. Ось лише вони зараз дуже заклопотані виборами, міграційними кризами та «брекзітами». Тож Москва дуже розраховує на чинник раптовості й масштаб наступальних дій.

Валерий Кравченко

Share Button

Будуючи діалог із собою: як Україна повертатиме окуповані території

Share Button

Через два роки війни на Донбасі все гостріше для України постає проблема повернення окупованих територій. На тлі рішення Путіна приєднати Крим до Південного федерального округу Росії, що фактично ліквідувало автономію півострова, Україна все далі віддаляється від спроможності відновити свій суверенітет та територіальну цілісність. Якщо у випадку Криму, через принципову позицію Москви, яка вважає анексію законною, Київ демонструє свою аутсайдерську дипломатичну позицію невдалими спробами об’єднання кримських та мінських санкцій у єдиний пакет, обмежуючись лише популістськими заявами про «Женеву +», або Платформу деокупації (як на останньому саміті НАТО), повернення окупованих територій Донбасу є більш перспективним та реальним. Проте лише в тому випадку, якщо Київ відмовиться від вичікувальної позиції, чекаючи доки сепаратисти «закеруються» в Донецьку та Луганську (ось Захарченко вже відкрито називає себе диктатором), а обере стратегічний підхід до проблеми та проактивну тактику.

Мінський формат переговорів в контактних групах все глибше доказує свою неживучість. Аж настільки, що колишній учасник політичної підгрупи від України в Тристоронній контактній групі в Мінську Роман Безсмертний відкрито говорить, що «на переговорах в Мінську крім питань щодо обміну полоненими і стримування ескалації збройного конфлікту більше нічого іншого обговорювати не має сенсу». Всі інші питання – соціальні, економічні, гуманітарні й, особливо, політичні – у форматі «Мінську» вирішити неможливо. Принциповою є позиція МЗС України, яка справедливо (та правильно, з точку зору автора) не допускає можливості будь-якого діалогу с терористами «ДНР» та «ЛНР» та їх представниками. Відповідно, це зумовлює відому імпотентність процесу ухвалення рішень, де переговорна група під керівництвом колишнього президента Леоніда Кучми якби представляє самих себе, та, можливо, трошки президента. Проте вона не має повноважень та реального простору для дії.

За таких умов складно узгоджувати стратегію деокупації та реінтеграції окупованих територій Донбасу. Варто окремо відзначити, що будувати діалог та розмовляти треба не з представниками «їх» влади, усякими Пушилінами, Захарченками та Плотницькими, а з простими людьми, які, так склалась доля та життєві обставини, були змушені залишитись по ту сторону «лінії розмежування». Ці люди є об’єктом зомбування російською та сепаратистською пропагандою, залякування міфами тощо. Проте вони залишаються громадянами України, й за них державі варто боротись, вибудовуючи міжлюдські комунікації. Останні особливо важливі, навіть незважаючи на логіку воєнного часу та мілітарізованість регіону. При цьому необхідно не лише робити спроби налагодження мосту «people-to-people» з окупованими районами, що очевидно є проблемним питанням, але, в першу чергу, наводити порядок на звільнених територіях. Ментально населення Донбасу є однаковим, гомогенним, «робітничо-пролетарським», що на українських територіях, що на тимчасово окупованих. Більш того, сепаратистські настрої в Слов’янську, Лимані, Северодонецьку не просто досі присутні, але й мають тенденцію до збільшення прямо пропорційно бездіяльності місцевої влади. Остання, особливо на рівні міст (Лиман Донецької області), часто саботує таку діяльність, оскільки виступає опозицією чинній центральній владі, а за часів окупації (квітень-травень 2014 р.) взагалі підтримувала «ДНР». Пласт роботи будівництва міжлюдських комунікацій необхідно відпрацьовувати на цих звільнених територіях, робити з «донецьких та луганських» щирих та свідомих українців не через історію Бандери та Шухевича, а через сьогодення, навчаючи бути відповідальними за свою долю та добробут.

На минулому тижні в Києві пройшли відразу два круглих столи – в Українському кризовому медіацентрі та в Торгово-промисловій палаті (ТПП), які були присвячені реінтеграції неконтрольованих українських територій і бізнесу в зоні АТО. Мова йшла про політичні, економічні та соціальні проблеми, що за два роки окупації накопичились та потребують вирішення.

Принциповим питанням є час. Якщо Роман Безсмертний є прихильником довготривалої реінтеграції окупованих територій до складу країни, зазначаючи, що «якщо нинішнє покоління не здатне повернути ці території, це зробить наступне», то інші експерти впевнені, що час грає проти України і діяти потрібно зараз. Адже відновлення неформальних, неофіційних соціально-економічних зв’язків, в тому числі й торгівлі, вирішить проблеми з хабарами і контрабандою при перетині умовної межі. Проте ключове питання, пов’язане із часом, не економічне, а людське. Таку позицію займають більшість експертів-переселенців. Можна просто звикнути жити порізно, при чому це рівною мірою стосується як Донецька та Луганська, так й Києва. Ті українці, які вимушено залишаються на Донбасі, не визнаючи «республіки», сподіваються на повернення в Україну, але з місяцями конфлікту ці надії вичерпуються.

Що стосується бізнесу, є багато проблем з урегульованістю його ведення в зоні АТО. Передусім це стосується великих корпорацій («Метінвест» та «ДТЕК» Ахметова), що сплачують податки в бюджет України, фізично знаходячись на окупованих територіях, та потерпаючи від руйнувань об’єктів критичної інфраструктури під час обстрілів (лінії електропередач, трансформаторні підстанції, розподільні пристрої). Крім того, ДТЕК має 8 шахт, де працює 35 тисяч шахтарів, які виробляють антрацитові марки вугілля (на яких працюють українські ТЕС). Як зауважив керівник департаменту з правового забезпечення генерації «ДТЕК Енерго» Ігор Венцель, «найперша проблема це інфраструктура, яка повинна забезпечувати вивезення антрацитового вугілля з шахт, розташованих в Донбасі, на ТЕС. Перш за все це відновлення залізничних колій – великі вузли, наприклад, Микитівка-Майорське і Авдіївка – зруйновані. Причому затягування цих рішень загрожує зривом опалювального сезону».

Потерпають також дрібні і середні підприємці, які не встигли вивезти обладнання, позбулися своїх активів. Їх майно було найпершим розграбовано, виробництва «націоналізовані». При цьому вони мали сплачувати податки за свій втрачений бізнес в Україні у весь цей період. Загалом створений хаос, коли немає чітких правил ведення бізнесу, а це є підґрунтям для зловживань. В результаті круглого столу в ТПП було вирішено створити робочу групу, куди увійдуть представники ДФС, СБУ, Кабміну і Верховної Рад, які мають розглянути всі пропозиції в сфері бізнесу та внести їх у відповідних законопроект.

Спорадичні потуги держави побудувати діалог з переселенцями, зрозуміти їх проблеми та налагодити стежки для комунікації з окупованими територіями, нажаль, не є загальною тенденцією. Україна не займається проблемою системно, а лише реагує на окремі ініціативи та заклики бізнесу та громадськості. Це може призвести до різного роду негативних сценаріїв, коли проблема буде пущена на самоплив. Українська влада має зрозуміти, що не існує жодної зовнішньої проблеми окупованих територій – на зовнішнього ворога завжди легко перекинути провину за провалені реформи та бездіяльність. Є реальна внутрішня проблема, потреба реальних справ, будівництва діалогу українців з українцями всередині держави, де Київ має довести, що він не лише чує та бачить, але й реагує на проблеми, коріння яких криється у відсутності в більшості громадян відповідальності та неналежній міжлюдській комунікації.

Валерий Кравченко

Share Button

Військовослужбовці ЛИТПОЛУКРБРИГ привітали українських воїнів-десантників

Share Button

Вівторок, 2 Серпня. Люблін, Республіка Польща – Польські та литовські офіцери командування Литовсько-Польсько-Української бригади привітали своїх українських колег з нагоди Дня Високомобільних десантних військ України.

“Українські блакитні берети і смугасті тільники, як атрибути ВДВ, добре знані у світі завдяки миротворчим місіям в Іраці, Афганістані, Косово та інших гарячих точках. Серед інших родів військ, наші військовослужбовці стояли у першій лінії оборони на сході України. Тепер, в ЛИТПОЛУКРБРИГ, ми стали невід’ємною частиною багатонаціональної військової спільноти. Литовсько-Польсько-Українська бригада завдяки цьому набула унікальних рис – механізованого характеру, і десантної душі. Ми горді цим і щасливі, що побратими з інших країн відзначають День ВДВ разом з нами,” зазначив полковник Володимир Юданов, виконувач обов’язків командира Литовсько-Польсько-Української бригади.

dzien_vdv2

Важливо нагадати, що українська частина ЛИТПОЛУКБРИГ представлена десантним компонентом, що складається з 18 офіцерів управління багатонаціональної бригади та приданим батальйоном 80 окремої десантно-штурмової бригади зі Львова.

Олександр ГАЙН

Share Button

Український політик: єдиний спосіб на повернення Донбасу це військова операція

Share Button

“Усі дипломатичні розмови з Росією не мають шансів принести результат і єдиний спосіб на повернення Донбасу – це військова операція” – говорить спеціаліст з питань безпеки і ситуації на Донбасі Вадим Денисенко, депутат верховної Ради України від імені Блоку Петра Порошенка. Розмовляють Адам Лєльонек і Даріуш Матерняк.

Як Ви оцінюєте нинішню ситуацію на Донбасі, зокрема загострення боротьби, яке відбувалося на межі червня і липня?

 Фактично важко говорити про якесь серйозне загострення ситуації на всій території Донбасу. Певні інциденти у визначених районах відбуваються вже декілька місяців. На деяких відтинках українські війська перемістилися вперед на декілька кілометрів і це відбулося непомітно для сепаратистської сторони і росіян. Ці дії відбувалися перш за все в районі Авдієвки – в промисловій зоні міста, потім в Горлівці і недавно в районі Світлодарська. Стратегічне значення цього району суттєве перш за все з точки зору потенційних можливостей прийняття масштабних наступальних дій в майбутньому, на всій території донецької області. В свою чергу зіткнення в Авдієвці мало значення з точки зору місцевої тактичної ситуації. Раніше до таких дій вдавалися росіяни, перш за все перед черговим раундом переговорів в Мінську, так, щоб можна було їх вести з позиції сили, тепер схожий підхід застосувала українська армія, хоч, як я вже згадував – це відбулося без широкого розголосу в ЗМІ. Значення цих дій відрізняється залежно від району, в якому вони відбуваються.

Фактично відтинок між Світлодарськом і Дебальцевим, включно з самим містом, за мінськими домовленостями, повинен залишатися під контролем України?

 Зараз ми говоримо про виключно теоретичне питання, яке жодним чином не перекладається на дійсність. Світлодарськ, як я вже згадував, дає нам можливість вести наступальні дії в напрямку Дебальцева, Горлівки і далі, але необхідно взяти до уваги, що стан, записаний в мінських домовленостях практично, не існує. Отже необхідно точкою відліку брати реальну ситуацію, яка склалася на фронті.

Отже чи є плани силового повернення контролю на Донбасі, з використанням Збройних сил України?

 На мою думку це єдиний шлях. Усі дипломатичні розмови з Росією не мають шансів принести результат і єдиний спосіб на повернення Донбасу – це військова операція. Отже це військове питання, а не політичне і дипломатія в цій сфері потрібна була лише для стримування певних процесів, щоб можна було зібрати сили і вжити заходів з метою повернення контролю над Донбасом. Це питання затягнеться ще, як мінімум, на 1,5 роки, хоч, швидше за все на довше – може на 3-5 років, за умови, що ситуація в самій Росії погіршиться настільки, що це нам дозволить провести наступальні дії. Ця ситуація схожа до тієї, яка була на Балканах, коли хорвати перейняли контроль над сербською Країною, – коли Серби відійшли з цієї території, її зайняла хорватська армія. Звісно у випадку Донбасу ми говоримо про значно більший масштаб таких дій – на окупованому Донбасі постійно проживає близько 4 мільйонів людей, серед них чимало з сепаратистськими чи проросійськими настроями, зокрема в донецькій агломерації. Ключовим чинником для успіху такої операції є внутрішнє посилення української держави. Тому потрібен час, бо якщо до таких дій вдатися тепер, швидше за все це закінчилося б (навіть у випадку успіху) сценарієм, наближеним до іракського.

Отже слід вичікувати момент, коли Україна буде сильна, а Росія, настільки слабка, щоб не була в змозі протистояти військовим методам?

Це насправді футурологія – важливо, що слід зробити зараз з метою повернення Донбасу в Україну. Тепер розважаються три концепції щодо того, як може розвиватися ситуація. Перша з них – залишити все фактично без змін, тобто ситуацію ні війни, ні миру, з дірявим кордоном, через який щодня проходять великі потоки контрабанди вартістю як мінімум 1 мільярд доларів в рік, – та і це мінімальна цифра. Другий сценарій передбачає переговори з Захарченком і Плотніцкім (лідери ДНР і ЛНР – пос. polukr.net), тобто фактично розпочати реінтеграцію цих територій в Україну. На мою думку це найгірший сценарій з можливих, який призвів би до сегментації України і початку громадянської війни. Він означав би інфільтрацію проросійського фактора на всій території України (він і так присутній, але в значно меншому масштабі), в тому числі в верховну Раду України, та в обласні ради, де сепаратистські настрої набули б особливого значення. Тоді дійшло б, швидше за все, до повторення сценарію, знайомого нам з Донбасу, в інших регіонах України. Третій сценарій – це повна ізоляція від захоплених територій – те, що зробив Михайло Саакашвілі з Абхазією і Південною Осетією. Це означає закриття кордону і поодинокі випадки осіб, які можуть його перетнути. Особисто я прихильник третього варіанту. На даний момент на Донбас можна дістатися або через пункти пропуску на самому Донбасі, або, як це робить багато осіб, які походять з цієї території, їдучи до Росії і, зі сторони Росії, в’їжджати на територію України. Особисто я вважаю, що в цьому немає нічого поганого, проте, на мою думку, чітка позиція і вибір третього варіанту – це єдиний спосіб на утримання суверенітету України як незалежної держави. Який варіант буде реалізований – покаже час, але на даний момент все вказує на те, що буде підтримуватися нинішній статус-кво. Що  в ньому поганого? Перш за все втрати на фронті, хоч відносно невеликі, проте постійні, а також потоки фінансових ресурсів і прибутків з контрабанди.

Чи відомо скільки жертв збройного конфлікту з російської сторони, та які кошти та фінансові втрати зазнала Росія у зв’язку з триваючими збройними діями?

 Виглядає на те, що людські втрати з російського боку наближені до українських. Це приблизно відношення 1:1, максимум 1:1,5 на шкоду Росії, оскільки атакуючий зазвичай поносить більші втрати ніж захисник. Якщо говорити про кошти, які мусить поносити Росія у зв’язку з триваючим конфліктом на Донбасі, то доволі правдоподібною є сума близько 250-300 мільйонів доларів в місяць, що дає близько 3,5-4 млрд. доларів в рік. Наприклад вартість утримання Південної Осетії – це близько 500 млн доларів в рік – при цьому треба взяти до уваги то, що Осетія набагато менша. В свою чергу на Донбасі функціонує, в обмеженому обсязі, місцева економіка: працюють підприємства, є робочі місця і т. д.

Чи підготовано план або принаймні загальна концепція того, як змінити підхід і бачення людей, які проживають на Донбасі і які представляють чітко проросійську позицію?

 Офіційно такі плани існують, однак вони таємні. Проблема, зрештою, ширша, оскільки стосується не тільки окупованих територій, але також інших районів донецької і луганської області, а також розташованих біля кордону з Донбасом деяких районів дніпропетровської, запорізької і харківської області. Чимало мешканців цих територій переконані в тому, що винні в початку війни знаходяться не тільки в Москві, але також в Києві. Тому ми зустрічаємося з двома проблемами – по-перше з питанням, що в подальшому майбутньому робити з мешканцями Донецька і інших окупованих територій в сфері зміни їх ментальності, а по-друге, як справитися з сепаратистськими настроями на територіях, які залишаються під нашим контролем. Така ситуація – ефект ментальності ще з радянських часів, де багато людей функціонувало дуже довго після занепаду СРСР як реальний “homo sovieticus”, для якого найбільшим досягненням було полетіти до Москви, напитися і назад. Обов’язково – до Москви, а не до Києва. Тому ця ситуація вимагає праці, повинні відбутися кардинальні зміни. Крім того, сильне гірничо-металургійне лоббі на Донбасі, пов’язане з промисловим характером цього регіону, впродовж довгого часу зберігало свої впливи, як політичні (завдяки підтримці таких політиків як Кучма чи Янукович) так і фінансові, в контексті високих цін на сировину, які утримувалися впродовж довшого часу. Місцева еліта об’єдналася з часом, створюючи Партію Регіонів, яка після періоду правління Віктора Ющенка змогла перейняти владу. Перспектива зміни цієї ситуації завжди викликала відчуття загрози, що використала Росія.

Як Ви оцінюєте питання загроз, які виникають з нинішньої ситуації на Донбасі: триває конфлікт, майже щодня гине цивільне населення і солдати, а українське суспільство питає: чому ми не приймаємо жодних мір?

Саме в цьому полягає тактика Путіна – утримання нестабільної ситуації, яка не є ні станом війни, ні миру. Проте слід пам’ятати, що з іншого боку ситуація аналогічна і також призводить до нестабільності. Залишається тільки питання, яка зі сторін зможе витримати такий стан справ довше. Саме тому слід вдатися до принципових рішень і дій – або закриваємо кордон, або далі дрейфуємо в напрямку фактичного самогубства.

Чи не загрожує відкрита агресія з боку Росії? Наприклад з метою захоплення Харкова чи “створення сухопутного коридору” в Крим?

 Здається, що Росія не готова до відкритої конфронтації. На думку влади в Москві, а особливо “куратора” Донбасу Суркова, існує велика ймовірність того, що Україна впаде сама, без необхідності здійснення серйозних збройних операцій, в результаті ситуації, пов’язаної з Донбасом і діями популістських політичних сил в Україні. Все залежить від того, наскільки Україна буде готова відбити місцеві напади і зможе справитися з загостренням ситуації на Донбасі. Слід пам’ятати, що збройні дії – це для Росії тільки інструмент, а мета – деморалізація і розхитування внутрішньої ситуації в Україні всілякими можливими способами, в тому числі політичними та напр. з використанням таких інструментів, як політика Газпрому і внутрішня політична суперечка довкола ціни газу, а також суспільно-економічна ситуація суспільства.

Як, у свою чергу, виглядає загроза тероризму в Україні? Час від часу відбуваються затримання членів Ісламської держави Службою безпеки України.

 На даний момент загроза тероризму в Україні мінімальна – фактично ця проблема не існує у свідомості більшості українських політиків. Теоретично, Україна може використовуватися як транзитна країна, проте тут немає середовищ, в рамках яких могли б функціонувати ісламські групи, – для прикладу, в Києві знаходиться тільки одна мечеть.

Дякуємо за інтерв’ю

Адам Лєльонек, Даріуш Матерняк.

Share Button

Український кордон – щит Європи

Share Button

Саміт НАТО у Варшаві відбувався під концепцією «Варшавського щита» з акцентом, який зробили організатори-поляки, на унікальній важливості проведення саміту загалом, так і на місці його проведення зокрема. Польща – країна, що за часів Другої світової війни зазнала багато страждань та руйнувань, будучи формально поділеною двома наддержавами за пактом Молотова-Ріббентропа. Особливо постраждала столиця, яку фактично зрівняли із землею в 1944 р. внаслідок Варшавського повстання. Поляки, як ніхто інші, знають, яку загрозу несе російський імперський реваншизм. Тож не дивно чути від них радикальну риторику та заклики до зміцнення безпеки не лише на східному фланзі НАТО – в Балтійських країнах, самій Польщі та країнах Чорноморського регіону, а й безпосередньо в Україні.

Польща підписала з Україною угоду про військово-технічне співробітництво, що передбачає постачання Україні нелетальної зброї та техніки. Її та інших наших міжнародних партнерів, безумовно, турбує стан українсько-російського кордону, з огляду на тривожні ознаки зростання напруженості поблизу нього через будівництво російських військових баз та передислокацію і формування нових дивізій та бригад в безпосередній близькості від державного кордону. Наразі Москва готує такі бази (нові та відновлені радянські) у прикордонних регіонах РФ (Брянська, Курська, Білгородська, Воронезька та Ростовська області) на відстані від 30 до 90 км від лінії розмежування. Росія потенційно готова й може розпочати військову інтервенцію в Україну не лише руками сепаратистів на лінії зіткнення (яка відносно укріплена), а на всій протяжності кордону. Тож основні політичні та практичні зусилля мають бути спрямовані на його зміцнення. Кордон між Україною та Росією відділяє Захід від війни з російським агресором, є цивілізаційною червоною лінією, перейшовши яку Москва розпочне Третю світову війну.

Тож як укріпити український кордон? Адже це не лише лінія на землі чи на карті. Питання «гібридної агресії», порушення суверенітету держави має бути поставлено на порядок денний провідних європейських, американських та українських наукових центрів. Що вважати початком агресії та як відрізнити туриста від терориста? Як запобігти використання населення прикордонних регіонів України в цілях Кремля? Особливого вивчення тут потребує нещодавній кейс – події в Луганську та Донецьку в лютому-липні 2014 р. На саміті НАТО у Варшаві Україна запропонувала створити Платформу з вивчення досвіду протидії гібридній війні у межах Спільної робочої групи Україна-НАТО, ініціювати проведення тематичного дослідження із залученням провідних аналітичних центрів Європи.

Оцінюючи дипломатичну тональність фінального комюніке Варшавського саміту НАТО, що зумовлена намаганням досягти консенсусу при його укладенні, не варто забувати, що реальне стримування агресора, яким є Росія, досягається не через діалог, а через силу. Основою силового стримування має стати спільна офіційна заява країн Альянсу про розуміння терміновості та масштабів загрози від Росії. За збереження існуючої динаміки конфлікту або за прогнозованих умов зростання напруженості, намагання Росії дестабілізувати ситуацію всередині України, держави-члени НАТО мають ухвалити декларацію (бодай на рівні міністрів оборони Північноатлантичної ради), яка б чітко зазначала проблему. А саме, що Україна протягом дворічного конфлікту на Донбасі зіштовхнулася з прямою військовою агресією зі сторони Росії, а також, дуже ймовірно, в майбутньому буде вразливою перед загрозою безпосередньої військової інтервенції. Тому Україна має стати першим та найважливішим союзником Альянсу поза країнами-членами, отримати всеосяжну політичну та технічну підтримку, зрештою, закріпити статус провідного союзника юридичними нормами, переглянувши водночас статус Комісії Україна-НАТО, яка зараз є приблизно рівною Раді Росія-НАТО. Альянс та Європа загалом мають зрозуміти, що Україна – остання опора демократичних європейських цінностей, яка, захищаючи себе, захищає і країни ЄС та НАТО від ворога.

Стан українсько-російського кордону, з огляду на наявні виклики, також має стати об’єктом ретельного цілодобового моніторингу. Для цього, зокрема, варто створити окрему робочу групу в рамках діяльності Комісії Україна-НАТО, яка б стала майданчиком для регулярних консультацій та контактів прикордонників, представників місцевої влади, генерального штабу МОУ та офіцерів НАТО. Важливо налагодити комунікацію level-to-level для ухвалення оперативних рішень та ефективної взаємодії. Для цього потрібно призначити відповідальних офіцерів зв’язку (desk-officers) середньої ланки, які б мали всі повноваження приймати рішення в окремій сфері, працюючи з відповідними колегами із залучених установ як в Україні, так і в країнах-членах НАТО.

Серед ефективних політичних рішень, спрямованих на гарантування безпеки українського державного кордону в практичній площині, могли би бути наступні: організація спеціальних тренувань для прикордонників України, обмін досвідом та підвищення кваліфікації українських прикордонників; організація індикативної поліцейської місії (або спеціальної моніторингової місії) під егідою ЄС або ОБСЄ на окремих ділянках кордону (наприклад, з центрами в Харкові, Сумах, Чернігові). За основу може бути взята місія ЄС з контролю українсько-молдавського кордону на ділянці з невизнаним Придністров’ям EU BAM. Цікаво, що досвід, який набули українські прикордонники у співпраці з європейськими офіцерами зазначеної місії (яка діє з 2006 р.), вже використовується на українсько-білоруському кордоні. Масштаби та компетенцію діючої місії EU BAM, з огляду на підвищену конфліктність регіону, також варто було б збільшити.

Зазначені рекомендації є невідкладними для зміцнення безпекового клімату на східному фланзі Альянсу, найвразливішою лінією якого є українсько-російський кордон протяжністю 2295 км (хоч Україна вже не контролює близько 400 км кордону на Сході), що потребує негайного укріплення.

 

Share Button

Польсько-Український Стратегічний Форум

Share Button

“Немає вільної Польщі без вільної України” – минуло майже сто років з дати, колі ці слова були вимовлені маршалом Юзефом Пілсудським під час зустрічі з Симоном Петлюрою, лідером Української Народної Республіки. Про кмітливість Пілсудського як політика і стратега свідчить той факт, що, незважаючи на період часу, ці слова не втратили своєї актуальності.

На початку двадцять першого століття незалежна Польща і незалежна Україна стоять на порозі великих викликів у сфері безпеки. Знову ж таки, дуже багато залежить від співпраці в цій області, майже у всіх вимірах безпеки: військово-політичному, економічному, інформаційному та енергетичному.

Виявляється, що в обох країнах, занадто мало уваги приділяється довгостроковій перспективі польсько-українського співробітництва. Громадська думка “згадує” про одного з найближчих (в кінці кінців, не тільки географічно, а й ментально і культурно) сусідів, в основному з приводу трагічних подій або в зв’язку з різними річницями, часто складної і трагічної історії. Навіть тоді дискусії тривають лише довкола частини відносин і не береться до уваги ширший контекст. У свою чергу, відображення та думки в стратегічному плані залишаються практично відсутніми.

В рамках Фонду Центр Досліджень Польща-Україна, у співпраці з нашими партнерами з Польщі та України ми вирішили поєднати зусилля, щоб змінити цю ситуацію. Маємо намір періодично виробляти рекомендації для урядів обох країн з актуальних питань взаємних відносин, а також організовувати регулярні зустрічі в рамках «Польсько-українського стратегічного форуму”, присвяченому конкретним секторам відносин Польщі та України. Вважаємо, що це допоможе розвинути подальшу співпрацю по лінії Київ-Варшава.

 

Share Button