середа, 25 Травень, 2022
pluken
Головна / polukr (сторінка 7)

polukr

Президент: Україна та Канада досягли домовленостей про співробітництво в оборонній сфері

Share Button

Під час перемовин Президента України Володимира Зеленського та Прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо було досягнуто низки домовленостей щодо підтримки України в оборонній сфері.

«Я думаю, можемо відверто про це говорити: ми домовилися про постачання бронетехніки і про те, що розвиватимемо співпрацю у цій сфері», – повідомив Глава держави під час спілкування з журналістами в Торонто.

Володимир Зеленський зазначив, що наразі не хоче оприлюднювати деталі. «Давайте ми підпишемо угоду. Упевнений, що це станеться найближчим часом. І тоді поговоримо про цю новину», – резюмував він.

Прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо зі свого боку підтвердив поступ у питанні підтримки України в захисті її території та суверенітету.

«Так, ми просуваємося вперед у дискусіях щодо питання збройної підтримки України. Окрім військової місії, у якій бере участь Канада, ми також додали Україну до списку для закупівлі канадської зброї. І це позитивне рішення», – констатував він.

«Ми вже бачимо інвестиції з боку канадських компаній у виробництво боєприпасів в Україні. І продовжимо працювати з Україною для того, щоб вона мала ту підтримку, яка їй потрібна, з боку Збройних сил Канади. Ми продовжимо операцію UNIFIER і зробимо все, щоб Україна отримала необхідне обладнання», – додав Прем’єр-міністр.

«Ми усвідомлюємо, наскільки важливою для України є підтримка в тих проблемах, з якими вона зіштовхується. Особливо коли йдеться про незаконне вторгнення Росії на територію України. І саме тому ми допомагаємо навчати українську армію, тренувати українських військовослужбовців. Також ми додали Україну до списку, який дозволяє експорт зброї. Ми визнаємо, що це те рішення, яке дозволяє нам боротися з діями Росії», – резюмував Джастін Трюдо.

defence-ua.com

Share Button

Початок кінця: повернення РФ в ПАРЄ

Share Button

Чергова червона лінія перейдена – російська делегація повертається в ПАРЄ. Шантаж Москви спрацював бездоганно. 30 млн. євро внеску РФ в роботу організації переважили здоровий глузд та ризики повернення.

Процедурно все було розроблено досконало – реверанс російським спецслужбам та МЗС. Мова не лише в алгоритмі проведення рішення, де українців усунули на початкових етапах, але й в часі обраному для вирішальної битви. З одного боку, прямо напередодні виборів генерального секретаря організації, з іншого – за місяць до українських виборів в парламент. Виходячи з соціологічних рейтингів, ніхто з нинішнього складу делегації України в ПАРЄ не проходить до парламенту. Відповідно українську делегацію, яка справді билась як леви, слухали на піввуха й «не дивились в очі Ар’єву». Завтра будуть інші. А чи будуть?

Українська делегація призупинила роботу у Парламентській асамблеї Ради Європи на знак протесту проти рішення про знищення санкційного механізму. Крім того вже існує звернення до парламенту (вочевидь, вже наступного) з приводу доцільності участі України в роботі ПАРЄ. Настільки емоційна реакція є цілком зрозумілою, однак чи це допоможе? Без українців у сесійній залі російські депутати матимуть розв’язані руки, й саме їх трактування подій та порядок денний стане основним для цієї інституції. Не для того російська сторона вела довготривалий шантаж для повернення, аби після цього тихо забитись десь в куточок. Амбіції й ще раз амбіції… Й дискредитація України та нашої позиції. Чи варто втрачати такий майданчик для осуду росіян з питань прав людини, в той час як Москва топче ці права в Криму та на Донбасі. Нехай навіть в останньому вона робить це руками маріонеток та своїх спецслужб, проте це не відміняє безправ’я громадян України, що опинились заручниками в окупації. То чого вартує подібний разовий емоційний демарш?

Те, що сталось в ніч на 25 червня 2019 р. є небезпечним прецедентом само по собі. Абстрагуємось от пафосних епітетів про «смерть Ради Європи» й спробуємо розібратись що ж сталось. Тепер російські депутати під санкціями знову можуть їздити в Європу, ба більше – привезти колег з Криму. Це шанс на легалізацію анексії, про яку довго мріє Москва. Крім того, це крок для зняття європейських санкцій, про що вже заявив прем’єр-міністр Франції. Санкції заважають європейському бізнесу «дихати». Насправді, їх не помічають – вони не б’ють по економіці РФ , натомість мають символічне значення. Зараз знімається навіть цей символізм. (Тут вчергове хочеться нагадати про символізм українських санкцій проти Москви, про поїзди до держави-агресора, про відсутність віз, про працюючи бізнес-схеми та посольство тощо – українці не роблять нічого самі, натомість вимагають санкцій від Європи).

Знецінюються права людини – формалізм перед усім, а також показна турбота про росіян, позбавлених захисту. Скажіть це українцям, що сидять в російських тюрмах за безглуздими політичними звинуваченнями!!! Рішення ПАРЄ відкриває дорогу для авторитарних режимів, дає зелений хід подальшим порушенням. Але що є найгіршим – воно демонструє безсилля системи проти порушника правил. Росія (і не лише вона) цим обов’язково скористається, адже безкарність завжди веде до вседозволеності та свавілля. А цілі у Москви «наполеонівські» – реванш та ревізія світового порядку.  Й тепер вони зрозуміли – шантаж реально працює. Начувайтесь!

Ще один негативний наслідок – бомба уповільненої дії під солідарність ЄС та НАТО, їх функціонування. Особливо це стосується НАТО, де вже є прецедент Туреччини, яка находить для себе можливим мати партнерські відносини з РФ. Прямо зараз під загрозою перебуває єдність союзників. Лінія розколу проходить між Північчю, яка виказує схвильованість політикою РФ, та Півднем, що демонструє показову байдужість. Гарні передумови для святкування 70-річчя цієї поважної організації…

Що буде завтра можна передбачити. Росії дали повний карт-бланш по дестабілізації сусідів. Зовсім не випадковими є події в Грузії та Молдові (які ще далекі від завершення). Обидві країни чекають дострокові вибори в парламент та перезавантаження. В обох держав є підстави для загострення ситуації на тлі русофобії, спровокованої діями Москви. Ще одним фронтом ризикує стати Білорусь в разі подальшого закріплення Мінська як беззаперечного сателіта РФ. Все білоруське національне опиниться поза законом, що спровокує реакцію. Саме вона – реакція – так потрібна РФ.  Ще один фронт буде відкритий Сербією в Косово, а можливо й Сербскою крайною в Боснії та Герцоговині. Європа буде палати. Закат Європи близько!

Після масованої дестабілізації Росія, з благословення демократично-ліберальної світової спільноти, у «білих рукавичках» розпочне умиротворення регіонів, які стануть її сферою впливу. А Європа робитиме вигляд, що знову нічого не відбувається. «Всі поправки відхилені, адже вони не на часі». Але це буде вже зовсім інша історія…

Валерiй Кравченко

Share Button

Україна як контрибутор безпеки для НАТО: оцінки з Києва

Share Button

За безпрецедентною кількістю та масштабом військових навчань НАТО в Європі в 2019 р. можна зробити висновок – Альянс реально готується до війни. Не має значення, чи відбудеться військова ескалація з Росією насправді. Приготування мають не лише практичне значення для відпрацювання злагодження, але й несуть велике символічне навантаження. Євроатлантична солідарність існує незважаючи на засилля популізму та євроскептицизму, й надсилає потужний усвідомлений меседж російському агресору, що урок України є вивченим. Натомість Росія готує Європу до інших уроків, готуючи грунт під політичний реванш в Києві.

Питання членства в НАТО для України має фундаментальне світоглядне значення. Євроатлантична інтеграція України – це безальтернативний вектор зовнішньої політики для Києва, який пов’язаний з цивілізаційним вибором українського народу. Інтереси України в європейському та євроатлантичному регіоні обумовлюються фактично мотивацією збереження власної національної та державної незалежності, продовженням внутрішніх демократичних трансформацій, забезпеченням і розвитком економіки, підвищенням рівня життя громадян тощо. Разом з тим, після подій 2014 р., коли Україна через російську гібридну агресію втратила Крим і частину Донецької та Луганської областей, реалізація політики євроатлантичної інтеграції стала водночас як екзистенційною потребою для Києва, так й контраверсійним викликом для Брюсселя.

НАТО розглядає Україну як контрибутора безпеки у трьох основних якостях – геополітичній, «фізичній» та практичній. Геополітичний вимір питання стосується розташування України на зламі двох цивілізацій, що історично сповідують різні цінності та моделі – ліберальної західної та авторитарної російської. Україна займає цінне стратегічне положення, адже дозволяє Заходу контролювати Росію з малого периметру, натомість для Москви контроль за Україною відкриває вікно можливостей для широкої європейської експансії, передусім в напрямку Балкан. Культурна та мовна спорідненість українців та росіян, нав’язана радянським періодом історії, слабка національна ідентичність та свідомість українців, слугують плацдармом Росії для закріплення України в своїй сфері впливу. Натомість намагання України вирватись з під впливів Москви, будувати незалежний прозахідний вектор політики, неодмінно закінчується ескалацією. Для Заходу приналежність України до ліберально-демократичного суспільства не є критичною необхідністю, радше зручним є нинішній статус Києва в якості прозахідного буферу. Якщо станеться масштабна військова ескалація між Заходом та РФ, краще мати простір, де вона може відбутись. Головний інтерес НАТО – не підпустити зону військової нестабільності, утворену сьогодні за тисячу кілометрів на Донбасі, до своїх кордонів.

Що стосується «фізичного» виміру, то Україна залишається найбільшою європейською країною за територією, що має одну з найпотужніших армій на континенті. За кількістю літаків, танків, артилерійських систем, засобів ППО Україна входить до числа найбільш спроможних збройних сил в регіоні. Питання викликає лише якість озброєння, основна частка якого є радянською спадщиною. Те саме стосується й особистого складу, що складає 220 тисяч вояків виключно на папері. Насправді, кількість боєздатних підрозділів є істотно меншою. Тим не менш, українська зброя може надати необхідний рівень спроможності для НАТО на першому рубежі оборони. Не варто мати зайвих ілюзій щодо планів використання українських збройних сил, які є технологічно нерозвинутими, а отже дешевими. Порівняно з високотехнологічними арміями США чи Великобританії, Україні дістанеться роль афганських національних сил безпеки в ISAF у випадку конфлікту співмірного масштабу.

У практичному вимірі, Україна є єдиною державою Європи, що зіштовхнулась з прямою військовою загрозою зі сторони сусіда-агресора, що має арсенал ядерної зброї та є постійним членом Ради безпеки ООН. Досвід протистояння модернізованій радянській армії РФ навряд чи можна порівняти з досвідом боїв збройних сил союзників в Афганістані, Іраку чи Лівії. Цей досвід є надзвичайно актуальним та необхідним для НАТО, зокрема у контексті використання потужних засобів РЕБ, безпілотної авіації, структури батальйонних груп, протидії танкам та важкоброньованій техніці. Ще більш істотним є досвід протистояння операціям психологічного впливу, масштабній пропаганді, кібер-атакам тощо. Саме Україна має бути країною, що генеруватиме нові ідеї та напрямки активної протидії гібридним загрозам й наставлятиме союзників – країни-члени НАТО. Потенціал зазначеної сфери взаємодії досі лишається не використаним, в тому числі через політичні моменти.

Останні здебільше стосуються того, що Київ знаходиться де-факто у стані війни з Москвою, відповідно діалог з Україною для функціонерів НАТО розглядається як провокування Росії, тоді як навіть надання Плану дій щодо членства (не говорячи вже про членство) потенційно може призвести до відкритої конфронтації двох військових блоків – ОДКБ та Північноатлантичного Альянсу.

Рішення підтримати євроатлантичні прагнення України для європейських політиків – це важке рішення на загострення протистояння з Росією, в той час, коли в багатьох країнах НАТО панує мирна риторика у ставленні до Москви. Не всі європейські політики готові бути «яструбами», особливо коли РФ активно діє на внутрішньому європейському політичному полі, підтримуючи політичні рухи популістів та радикалів, а також стимулюючи бізнес-інтереси країн ЄС.

Таким чином, Україна та її прагнення отримати членство в Альянсі – це істотний виклик для Брюсселя. У подібній ситуації знаходиться також Грузія з її замороженими конфліктами та окупованими територіями в Абхазії та Південній Осетії.

Основоположними документами, що продовжують визначати відносини між Україною та НАТО на сучасному етапі, є Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору від 9 липня 1997 р., а ключовим інструментом – Комісія Україна-НАТО. У своїх євроатлантичних прагненнях Київ орієнтується на визначальне рішення Бухарестського саміту Альянсу 2008 р. про те, що Україна стане державою-членом НАТО.

На сьогодні в рамках взаємодії України з НАТО існують належні практичні механізми підготовки України до членства в цій організації. Мова йде зокрема про Річну національну програму (РНП) під егідою Комісії Україна-НАТО, яка набула якості стратегічного документу з комплексного реформування країни, наближення її до європейських та євроатлантичних стандартів. Однак важливо відзначити, що РНП не замінює План дій щодо членства (ПДЧ), надання якого є, передусім, важливим політичним сигналом РФ. Не надаючи ПДЧ Україні Брюссель відправляє інший негативний сигнал Москві, що спонукає її до активних дій по закріпленню регіону у своїй сфері впливу. Крім того, отримання ПДЧ має для України вагоме внутрішньополітичне значення. Якщо Україні не нададуть ПДЧ протягом найближчих трьох-чотирьох років, українці розчаруються не тільки в Альянсі, але й у владі, яка ставить для країни нереальні цілі (членство в НАТО, входження в Шенгенську зону тощо).

 Відсутність досяжних орієнтирів, віх, якими можна вимірювати прогрес євроатлантичної інтеграції є найзначнішим викликом для української влади. Відсутність конкретних сигналів з Брюсселя, що мають прискорити євроатлантичну інтеграцію України, призводить до певного знецінення існуючих досягнень. Захід не має розкоші гаяти час на сумніви. Новий український президент Володимир Зеленський вже надіслав потужний сигнал Альянсу, призначивши посла України в НАТО Вадима Пристайка на найбільш відповідальну зовнішньополітичну посаду в своїй адміністрації. Настав час на крок у відповідь.

Валерiй Кравченко

Share Button

Перезавантаження «Мінську»: мир чи капітуляція

Share Button

Зі зміною влади в Україні, яка відкрила нове вікно можливостей, очікуються зміни за різними дипломатичними напрямками. Перший закордонний візит президент України Володимир Зеленський здійснив у Брюссель, відправивши в НАТО та європейські інституції чіткий сигнал про незмінність зовнішньополітичного курсу.

Там же в Брюсселі президент України зустрівся зі своїм польським колегою. Ймовірно, що відносини з Польщею Україна готова починати ледь не з чистого листа, відкинувши всі негаразди та негатив попередніх двох років, зокрема в контексті так званих «харківських домовленостей». Можна очікувати й на деескалацію на угорському напрямку, хоча визначеності тут трохи менше, а оптимізм угорців будується виключно на поміркованості заяв президента стосовно мови. Одним з найбільш перспективних векторів, окреслених Зеленським у пам’ятній інаугураційній промові, було припинення воєнних дій на Донбасі. Саме тому питання перезавантаження «мінського процесу» постало невідкладно вже у перші дні президенства.

Подейкують, що перша нарада новопризначеного заступника голови адміністрації президента по зовнішній політиці Вадима Пристайка була присвячена саме шляхам мирного врегулювання конфлікту на Сході України. Стратегічні кадрові рішення за цим напрямком не забарились: головою української делегації в тристоронній контактній групі знову став другий президент України Леонід Кучма, який вже працював у цій ролі в 2015-2018 рр. Ірину Геращенко на посаді голови гуманітарної підгрупи замінила омбудсмен Валерія Лутковська. Очевидно, що Геращенко була і є людиною Порошенка, яка до того ж мала неоднозначне реноме на Донбасі ще з часів своєї політичної активності. Тож остання заміна напрошувалась. Лутковська буде опікатись питанням обміну військовополоненими та гуманітарною ситуацією на лінії зіткнення. Натомість  друга каденція Кучми у Мінську може істотно відрізнятись від першої. Адже раніше Кучма їздив до Мінська з чіткими інструкціями від «дипломата №1» – президента Петра Порошенка, який часто любив особисто втручатись у делікатні переговорні питання. Наразі подібного тиску для Кучми не існує, тож він може значно вільніше й впевненіше поводити себе. Цьому сприятиме й відсутність колишнього голови адміністрації Кучми та кума Путіна Віктора Медведчука, який зараз концентрується на справах політичних, готуючи російський реванш в Києві, увійшовши до трійки списку партії «Опозиційна платформа «За життя»». Ймовірно, на напівтаємній зустрічі в адміністрації за участі зятя Кучми олігарха Віктора Пінчука та самого колишнього президента, останньому був виданий карт-бланш на «мінський процес». Для Леоніда Даниловича це останній шанс гучно заявити про себе. Він зовсім не боїться репутаційних втрат, а його авторитет дозволить йому говорити з позиції сили з росіянами, принаймні номінально.

Однак не все так просто. Незважаючи на конструктивний характер переговорів тристоронньої контактної групи 5 червня 2019 р., який відзначив Кучма, Росія своєрідно реагує на бажання України встановити стійке припинення вогню. Про це свідчить активізація бойових дій в ніч на 7 червня 2019 р. під Новолуганським, коли внаслідок артилерійського обстрілу загинули двоє українських бійців, а ще 8 було поранено. На жаль, це людська ціна за бажання домовлятись з Москвою, шукати компроміси та переступати через певні власні червоні лінії. Треба вчергове наголосити, що компроміси Росія розуміє як прояв слабкості, й готова бити у це слабке місце аби притиснути супротивника. На будь-яку слабкість Москва відповідає з позиції сили, зокрема військовою ескалацією. Сподіваюсь, що заява президента Зеленського після подій під Новолуганським є просто невдалим жартом: «Кричуще порушення Мінських угод – застосування артилерії – свідчить, щонайменше, про часткову втрату управління та контролю над найманцями. Ми сподіваємося, що російська сторона відновить контроль над цими підрозділами». Подібна позиція демонструє наївність та шкодить українським дипломатичним зусиллям, коли ми доводимо всьому світу на всіх існуючих площадках, що немає самостійних бойовиків «ДНР/ЛНР», а на Донбасі діють 1-й та 2-й військові корпуси у складі регулярних збройних сил РФ.  Навіть якщо в них набирають найманцями місцевих мешканців, які здебільшого йдуть туди через безробіття та безвихідь, вони не стають від цього самостійними підрозділами. Й тим паче не діють самостійно, адже цими силами свідомо керують кадрові російські генерали.

Інші переговорні моменти засідання ТКГ 5 червня – зняття торгівельної блокади та умова «не стріляти у відповідь» – є не менш провокативними. Перше уможливить вугільні та металобрухтові схеми, які існували до блокади. Зняття блокади може стосуватись виключно гуманітарного аспекту, наприклад стосовно продуктів харчування у необхідних обсягах, медикаментів. Що стосується умови «не стріляти у відповідь» то це безпосередньо порушує право військових на самозахист. Ворог може скористатись «тишею» аби піти у наступ, а потім звинуватити українців у зриві домовленостей.

Цікаво, що послаблень та компромісів від Москви не очікується. Навпаки, Росія дедалі жорсткіше поводить себе на тлі недосвідченого новообраного президента України. Кремль налаштований деструктивно втручатись в хід парламентських перегонів в Україні, стимулюючи невдоволеність населення. Ескалація на Донбасі залишається інструментом для регулювання тиску на Зеленського. Ймовірно, що Москва буде чергувати холодну прагматичну лінію у ставленні до Києва з намаганням «задушити українців у обіймах братньої любові». Подібні зміни поведінки будуть прив’язані до дипломатичних перемог росіян та фіаско українців, таких як повернення російської делегації в ПАРЄ, зняття європейських санкцій тощо. Особливо, коли український президент буде сам давати нагоди для таких змін у своїх заявах. Мир з росіянами неможливий, можлива виключно капітуляція. Не треба обманюватись, хижацька природа російської держави полягає у знищенні інакомислення. Слід за нашими компромісами по Донбасу, з’явиться умова відмови від мети членства в НАТО та ЄС, й так далі аж до визнання анексії Криму та припинення суверенітету. Апетит приходить під час їжі. Чи не вдавляться?

Валерiй Кравченко

Share Button

Зовнішня політика президента Зеленського: акценти і поради

Share Button

Комедіант на чолі країни, яка веде війну за власне існування, – жахливий сон прибічників Порошенка став реальністю. Перші кроки і призначення мають вичерпну емоційність; здається, Зеленський до кінця не зрозумів, де він опинився, та що йому тут робити. Переглядаючи інавгураційну промову, важко позбутися думки, що актор грає роль.

Ось він – Голобородько із серіалу «Слуга народу», який «зробив систему». Тепер він може однією рукою розпустити Верховну Раду, а іншою – призначати люстрованих осіб на найвищі посади. Він може все, адже він – президент. Якщо внутрішня політика пронизаної олігархічними зв’язками держави, можливо, й заслуговує на жорсткий струс, то цього точно не можна сказати про політику зовнішню. Не претендуючи на істину в останній інстанції, все ж хочеться дати кілька порад у цій сфері новообраному президенту та його команді.

  • Не руйнувати фундамент попередників. Це стосується як коаліції на підтримку України, якою любив хизуватися Порошенко, так і конкретних напрацювань урядового офісу з питань координації європейської та євроатлантичної інтеграції. Україна стала набагато ближчою до членства в НАТО саме завдяки систематичній та логічній діяльності професіоналів. Вони мають продовжити свою роботу й поширити її на рівень регіонів України. Що ж до світової коаліції, то тут варто залучити можливості української діаспори, яка має перетворитися на проактивний інструмент української дипломатії, зокрема у контексті протистояння гібридній війні Росії, пропаганді та нав’язуванні альтернативної реальності європейцям.
  • Реалістично оцінювати диспозицію України. Україна – центр геополітичного протистояння між ліберальним Заходом на ревізіоністською Росією. Ми наразі не є повноцінним суб’єктом у глобальній політиці – радше об’єктом гри могутніших акторів. Це треба визнати, прийняти й шукати шляхи для посилення власної суб’єктності. Мета Росії – створити на теренах України failed state, де можна влаштувати вирішальну битву за майбутнє Європи. Реванш Росії сьогодні стосується не лише України. Довгострокова мета Москви – знищити зсередини «ворожий блок» НАТО, залишивши без американського захисту Європу, втягнену в кризу боротьби національних суверенітетів популістських урядів.
  • Давати правильні сигнали й отримувати на них відповіді. Логічність та послідовність політики – запорука підтримки України на Заході. Перемога Революції Гідності в 2014 році мала б унеможливити повернення України до проросійського вектора, але сьогодні воно можливе з огляду на перспективу 15% платформи Рабіновича-Медведчука «За життя», яку соціологи дають цій політичній силі на дострокових парламентських виборах. Закріплення в Конституції членства України в НАТО та ЄС мало б свідчити про незворотність цивілізаційного вибору. Однак хто знає, які імперативи можуть з’явитися в разі відновлення «конструктивних» переговорів з Росією про мир на Донбасі (зокрема за допомогою «референдумів»). Вірогідно, що першою умовою таких переговорів буде припинення європейської та євроатлантичної інтеграції; тоді постане наступне питання – мир (припинення вогню) або НАТО. Чи є впевненість, що ймовірна коаліція з 55% «Слуги народу» та «Батьківщини» у новообраній Верховній Раді не вирішить додати 15% голосів проросійської опозиції для нової зміни конституції, прибравши звідти зайві нотації попередників. Все тече, все змінюється… Не менш важливою є й позиція Заходу, який має стати на захист демократії в Україні без оглядки на реакцію Москви. Ніщо не убезпечить український суверенітет краще за безпосередню американську військову присутність.
  • Терміново миритися із західними сусідами. Відносини з сусідами – основний засіб посилення регіональної суб’єктності України. Спочатку йдеться про примирення з Польщею щодо політики пам’яті через укладення меморандуму про взаєморозуміння. Це буде політичний документ, який надасть прискорення двостороннім відносинам в умовах, коли союз Польщі та України є критично необхідним через російську загрозу. Що ж до Угорщини, то питання захисту меншин просто треба ретельно узгодити. Для Києва необхідним є започаткування суспільного діалогу про подвійне громадянство, яке можна дозволити для країн ЄС та НАТО, натомість заборонити подвійне громадянство з Росією як країною-агресором. Ситуація з угорцями Закарпаття й румунами Буковини зайшла занадто далеко – де-факто чверть мешканців цих регіонів уже мають подвійне громадянство, хоч і приховують це. Україна не має права ігнорувати реальність. У контексті відносин з Румунією, потенційним другим (після Польщі) великим союзником України, відносини треба вибудовувати майже з нуля. На жаль, Київ та Бухарест не проявляли принципового інтересу один до одного протягом останніх п’яти років. Настав час виправити це непорозуміння через реалізацію інфраструктурних проектів, відкриття нових пунктів перетину кордону, започаткування регулярних авіарейсів, реалізацію співробітництва у сфері ВПК тощо.
  • Не шукати примирення з Росією. Ціль Москви – повне знищення української суверенної державності. Кремль розуміє виключно мову сили – як військової, так і дипломатичної. Саме у цій парадигмі необхідно шукати рішення щодо Донбасу і Криму. Жодних референдумів для порозуміння! Це ослаблює Україну зсередини, веде до подальшої поляризації суспільства. Якщо сьогодні у всьому винні політики, то вже завтра один сусід, який втратив сина в АТО, ненавидітиме іншого сусіда, який хоче відновлення економічних відносин з Росією задля власних бізнес-цілей. Ворожнеча в суспільстві – останнє, що потрібне зараз Україні. Легкодоступність стрілецької зброї робить ворожнечу ідеальною передумовою для справжньої громадянської війни.
  • Визнати, що Мінські угоди не працюють, шукати нові моделі врегулювання. Це важливо не лише для України, а й для західних союзників Києва, які мали б остаточно визнати зрив мінського процесу Росією (як мінімум двічі: виборами в «ДНР/ЛНР» у листопаді 2018 року та оголошеною паспортизацією у квітні 2019 року), від’єднати від нього питання санкцій і почати пошуки альтернативних методів врегулювання. Київ міг би нарешті активніше залучати представників переселенців до обговорень у формати Тристоронньої контактної групи, демонструючи бажання досягнення конструктиву. Цим можна вибити важливий аргумент російської пропаганди про «представництво Донбасу», коли на українському боці теж будуть ті, кого можна називати «голосом Донбасу». Наступні кроки України мають стосуватися лобіювання запровадження повноцінної багатокомпонентної миротворчої місії ООН на Донбасі, зокрема введення міжнародної тимчасової адміністрації.
  • Будувати «мале НАТО» сьогодні з метою вступити у «велике НАТО» завтра. Україна не має права відмовлятися від членства в НАТО, однак зробити це сьогодні неможливо через відкритий конфлікт з Росією та несприйняття цієї ідеї окремими членами Альянсу. Тож Києву варто шукати прийнятну тимчасову ініціативу – бажано в рамках інтенсифікації співробітництва з НАТО. Такою може стати започаткування регіональної військово-політичної платформи – своєрідного «малого НАТО» – за участі України, Грузії, Молдови та регіональних країн-членів НАТО з платформи «Бухарест 9». Користь від інституціалізації «малого НАТО» полягає не лише у побудові «стіни» проти російської агресії, реалізації спільних військово-промислових проектів, проведенні навчань, патрулювань тощо, а й у надсиланні Росії потужного сигналу єдності центрально- та східноєвропейських народів – «ми разом, і ми готові».

Призначення на посаду заступника адміністрації президента з питань зовнішньої політики одного з найбільш ефективних українських дипломатів, очільника Місії України при НАТО Вадима Пристайка вселяє певний оптимізм. Недосвідченим мрійникам Зеленського потрібен дипломат, який зможе приземляти вільний політ ідей і думок на ґрунт політичного реалізму та доцільності. Хвилює лише потенційно порожнє крісло міністра закордонних справ, яке має посісти гідний кваліфікований кандидат. Сподіваюся, ним не стане актор «95 кварталу» Євген Кошовий, який грав міністра в серіалі «Слуга народу». Жарти жартами, а комедія не має стати трагедією. Зовнішній політиці новообраного президента не потрібен популізм, натомість потрібні рішення, помножені на реалізм, сміливість та рішучість. Від цього залежить доля України та Європи.

Валерiй Кравченко

Share Button

НАТО – 70: нові виклики старому Альянсу

Share Button

У 2019 році НАТО святкує своє 70-річчя. Північноатлантичний Альянс, створений в іншу епоху і з іншою метою, наразі залишається найбільш ефективним безпековим інструментом. Однак майбутнє цієї організації зовсім не безхмарне. Російська агресія проти України в 2014 році запустила процес деформації системи європейської та трансатлантичної безпеки. Гібридні дії Кремля проти України та інших регіональних держав підривають стабільність на просторі від Балтики до Чорноморсько-Каспійського басейну, кидають серйозний виклик миру і безпеці в регіоні. В умовах екзистенційних загроз, які актуалізуються для держав-членів Альянсу на східному фланзі, Організація Північноатлантичного договору повертається до своєї базової оборонної функції.

У новому безпековому контексті члени НАТО поступово переосмислили своє ставлення до Росії; оформилося нове розуміння її ролі як супротивника, а не стратегічного партнера Альянсу. Своєю чергою, Росія також розглядає НАТО як потенційного противника.

Ревізіоністська політика Російської Федерації наразі залишається одним із найбільш актуальних викликів для системи євроатлантичної безпеки. Починаючи з подій 2008 року в Грузії, Росія відверто демонструє готовність силоміць прокласти «червоні лінії» між східними кордонами НАТО і тими країнами колишнього соціалістичного табору, які завжди були у сфері її інтересу (включно з Балтією). Агресія Кремля проти України – анексія Криму та конфлікт на Донбасі – є черговим підтвердженням невизнання Москвою сучасного розподілу сил на міжнародній арені, де Російська Федерація позбавлена ролі «великої держави». Будівництво «багатополюсного світу», чіткий розподіл сфер впливу, повернення статусу гравця, з яким рахуються, – стратегічні інтереси Кремля, ґрунтовані на мисленні в дусі «realpolitik», засвідчують бажання Росії відновити статус-кво часів «холодної війни» в Центрально-Східній Європі. Задля цього РФ проводить цілеспрямовану політику з дестабілізації країн євроатлантичного регіону, надаючи підтримку популістським рухам, а також активно використовуючи засоби інформаційної війни (маніпулювання та пропаганду). Водночас діяльність Москви не обмежується використанням асиметричних атак, свідченням чого є зацікавленість РФ у збереженні й нарощуванні військової могутності (включно з інтенсивною мілітаризацією Криму та Калінінградського ексклаву). Таким чином ревізіонізм Росії з одного боку набуває ознак гібридної війни через використання Кремлем невійськових засобів упливу, а з іншого – залишається конвенційною загрозою через зміцнення військового потенціалу та наявність у РФ ядерної зброї.

Викликом для безпеки євроатлантичних країн залишається неврегульованість питання лідерства Сполучених Штатів у цьому регіоні. Послаблення євроатлантичних зв’язків між країнами європейського континенту і США зумовлене такими факторами:

  • посилення американської риторики щодо нерівномірності витрат членів НАТО на оборону;
  • непередбачуваний і подеколи досить категоричний стиль Д. Трампа у веденні переговорів;
  • німецько-американські протиріччя (через військові витрати, енергетичну співпрацю ФРН з РФ);
  • зростання традиційного антиамериканізму у зовнішній політиці Франції;
  • переорієнтація уваги США з Європи на Азіатсько-Тихоокеанський регіон.

Назагал у євроатлантичному регіоні спостерігаються певні відцентрові тенденції, що актуалізують питання первинності національних інтересів держав («боротьба суверенітетів»).

На тлі змін, що відбуваються в євроатлантичній архітектурі безпеки, виникає загроза для єдності НАТО через відсутність системного концептуального переосмислення ролі Альянсу в сучасному світі, втіленого у конкретних нормативних документах. Трансформація об’єднання після розпаду СРСР – головного стратегічного противника союзників до 1991 року – пройшла здебільшого успішно завдяки налагодженню поглибленого співробітництва з країнами колишнього соцтабору та врегулюванню релігійно-етнічних конфліктів на Балканах. Політика подальшого розширення Альянсу на схід (яка знову порушує питання оборонних витрат), проблема адаптації до нових форм загроз, певна «регіоналізація» викликів та створення «малих альянсів» всередині об’єднання – це фактори, що ускладнюють вироблення нових засад спільного існування союзників у рамках НАТО. Критично важливою темою в цьому контексті залишається питання застосування статті 5 Вашингтонського договору, ускладнене великою кількістю країн-членів Альянсу та перспективою втратити керованість процесом ухвалення рішень у разі збройного нападу на одного із союзників через складний консенсусний механізм і громіздку адміністративну структуру об’єднання.

Окремим викликом для союзників є розширення функцій НАТО з огляду на виникнення безпекових загроз нового формату в різних регіонах світу. Сьогодні місія організації набагато ширша, ніж передбачалося спочатку: увага передових держав-членів змістилася з конвенційних загроз євроатлантичного регіону на тероризм, кіберзлочинність, кліматичні зміни; з європейського континенту – на Азію та Африку. Перед Альянсом стоїть завдання врегулювання своєї функціональної діяльності, класифікації нових викликів, узгодження стратегічних напрямів політики на найближче майбутнє в умовах актуалізації традиційної військової загрози з боку Росії, а також можливості ескалації політичної та соціальної нестабільності на Західних Балканах. Важливим завданням для союзників залишається вибір пріоритетної ролі НАТО між «hard power» («жорсткої сили»), що ставить на порядок денний захист і безпеку власних кордонів, та «soft power» («м’якої сили»), що перебирає на себе функції організації, готової вирішити глобальні проблеми людства.

Пильна увага НАТО прикута і до проблеми міжнародного тероризму. На сьогодні політика Альянсу спрямована на підвищення обізнаності про цю загрозу, розвиток спроможностей для боротьби з нею, реагування й посилення взаємодії всередині організації та з міжнародними партнерами і союзниками. Усунення терористичної загрози – одне із пріоритетних завдань для НАТО у зв’язку зі зростанням кількості терактів у європейських країнах, спрямованих на залякування й дестабілізацію суспільства.

Гібридні загрози залишаються серйозним викликом для Альянсу. Анексія Росією Криму в 2014 році та її агресія на Сході України – типові приклади спільного використання нетрадиційних методів (пропаганди, підривної діяльності та кібератак) і звичайної військової сили для досягнення геополітичних стратегічних цілей. Не менше занепокоєння викликає Китай, який дедалі активніше використовує військові ресурси й технологічну перевагу для просування власних інтересів у Південно-Китайському морі й Азіатсько-Тихоокеанському регіоні загалом. Об’єктивна реальність вимагає від НАТО розробки відповідних засобів протистояння та попередження гібридної агресії.

Актуальним для Альянсу залишається вдосконалення політики реагування на кіберзагрози, чисельність та масштабність яких продовжує зростати. Ініціативи НАТО щодо створення нових центрів кібербезпеки спрямовані як на забезпечення згуртованості у стримуванні кібератак, так і на часткове вирішення проблем внутрішньої інтеграції. Незважаючи на наміри союзників розвивати кіберзброю, не всі країни-члени Альянсу здатні реально забезпечити повну ефективність кібероперацій. Відтак, вироблення чіткої стратегії діяльності НАТО у кіберпросторі, а також механізмів координації цієї діяльності між союзниками залишається нагальною потребою для адекватної відповіді на кіберзлочинність.

Для забезпечення стабільності євроатлантичної безпеки перед союзниками стоїть завдання успішного реагування на проблему міжнародної міграції та контролю над нею. Важливим є подальше визначення пріоритетності й стратегічного характеру цієї проблеми як на державному, так і на регіональному рівнях. Неконтрольовані потоки біженців загрожують внутрішній безпеці держав-членів Альянсу, впливають на культурну ідентичність та сприяють радикалізації суспільств євроатлантичних країн.

Окрім зазначених викликів, украй важливо підтримувати енергетичну безпеку союзників шляхом захисту критично важливої енергетичної інфраструктури, що чітко прописано в чинній стратегічній концепції організації. Актуальними завданнями для Альянсу залишаються врегулювання внутрішніх суперечностей щодо будівництва «Північного потоку-2» та іранського питання, а також формування механізмів, за допомогою яких країни надалі зможуть диверсифікувати джерела і маршрути поставок енергоресурсів.

Аналіз ситуації на світовій геополітичній арені свідчить про подальшу активність Москви у руйнуванні вибудуваної протягом десятиліть системи безпеки за допомогою спецоперацій як військового, так і гібридного (інформаційного, політичного, енергетичного) характеру. Ефективно протидіяти зазначеним впливам можна лише за умови переходу від реактивних до проактивних дій. Оскільки метою ревізіоністської політики Росії є послаблення Заходу, демократичні країни трансатлантичного регіону мають об’єднатися для акцентованої відповіді, що має обов’язково включати застосування військового компонента.

З огляду на тенденції в європейському та американському політикумі, деформацію ціннісних орієнтирів західного ліберального світу, засилля популістських і антисистемних рухів, що набирають популярності, тривалу боротьбу лібералізму, реалізму та радикалізму, можна спрогнозувати кризу регіональної євроатлантичної системи безпеки й Організації Північноатлантичного договору як її уособлення. Подолання цієї кризи пов’язане зі спроможністю Альянсу знайти відповідь на пряму військову загрозу з боку Росії, зокрема й шляхом збереження/посилення впливу США в Європі. Іншою умовою є відповідальне ставлення європейців до своєї безпеки, раціональна оцінка загроз, відокремлення економічних інтересів від оборонної політики (в контексті бажання Німеччини і Франції опертися на власні сили).

Валерій Кравченко, Олександра Давимука

Share Button

Паспортизація українців: Росія підвищує ставки

Share Button

Кремль після президентських виборів 2019 р. в Україні знову перейшов у наступ. Перейдена чергова червона лінія – питання видачі російських паспортів мешканцям окупованих районів Донбасу. Ба більше, Путін йде ще далі й підписує указ про спрощення отримання паспортів ширшим верствам населення, зокрема переселенцям.

Українське МЗС вже охрестило зазначене явище «паспортною агресією» та вимагає нових санкцій проти Москви. В умовах невизначеності стратегічного майбутнього держави, недосвідченості нового президента та майбутніх парламентських виборів, подібне тестування України на міць, а її союзників – на реакцію, цілком вкладається в логіку дій РФ на розхитування внутрішньої ситуації.

 Паспортизація – свідомий удар по Мінським угодам, вже другий завданий Росією з листопада 2018 р., коли в самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» відбулись «вибори». Можна з розумінням ставитись до підсвідомої лояльності України до «мінського процесу», адже саме до «Мінська-2» прив’язані санкції Заходу проти Росії по Донбасу. Однак Києву треба активніше демонструвати фактичний нігілізм (а інколи й повне нехтування) РФ  стосовно взятих на себе зобов’язань. Важко взагалі чекати на прогрес, коли Росія послідовно відмовляється визнати себе стороною конфлікту, натомість змушує Україну визнати громадянську війну через прямий діалог з «ДНР» та «ЛНР». Москва продовжує показово «піклуватись» про долю та гуманітарне положення «народу Донбасу», вважаючи себе лише медіатором конфлікту. Подібна альтернативна реальність, яка не пояснює російські танки на передовій, продовжує йти на експорт у Європу (про що треба пам’ятати у контексті посилення популістів та проросійських євроскептиків після виборів в Європарламент).

Натомість «народ  Донбасу, позбавлений уваги України, вражений у правах, не спромігшись проголосувати на виборах президента (саме таке трактування давали російські телеканали виправдовуючи рішення про паспортизацію) має отримати компенсацію за вірність ідеям «руського миру»». Насправді, в окупованих Донецьку та Луганську за 5 років лишилось мало чого українського. З 2015 р. – це зона російського рубля, з 2017 р. – РФ монополізувала економіку регіону, «націоналізувавши» виробництва. Наразі залишається де-факто закріпити населення громадянством й узаконити анексію територій. Можна не ховатись більше за місцевих маріонеток – Кремль відкриває карти. Проте знову ж, як й у випадку з анексією Азовського моря, робить це своєрідно, значно підвищуючи ставки.

Аби не бути однозначно звинуваченим ліберальним Заходом, для якого створена згадана альтернативна реальність, Путін придумав фінт з паспортизацією майже всіх охочих в Україні. Отже тепер ставка не Донбас, ставка – вся Україна, принаймні її проросійські 15 % електорату Бойко та Вілкула в першому турі президентських виборів. 2,5 млн. осіб, яких потенційно можна записати в зрадники, – непогана основа для вже реальної громадянської війни та майбутньої миротворчої інтервенції Росії.

Доки Захід думає над наслідками паспортизації, проводячи ймовірні паралелі з Кримом 2014 р. (тоді російське консульство у Сімферополі вільно роздавало російські паспорти), Закарпаттям (паспортизація Угорщиною своєї національної меншини) та Грузією початку 2000-х рр. (тоді РФ масово видала паспорти мешканцям Абхазії та Південної Осетії), намагаючись прорахувати очевидні сценарії (події в Грузії у серпні 2008 р.), Україна не здатна самостійно відповісти симетрично. Розповіді про те, що ми прихистимо всіх росіян, незгодних з режимом Путіна – бравурна фантастика. Всі, хто хотів виїхати з Росії – виїхали, не зупиняючись надовго в Україні. Вести опозиційну роботу з Європи значно зручніше (з Вільнюса чи Варшави, наприклад). Економічно Україна не може конкурувати у привабливості навіть з найбіднішими державами ЄС. Що й казати – з України масово їдуть навіть самі українці. Тож кого ми намагаємось обдурити, окрім самих себе. Сильна національна ідея? Знову, не про Україну, яка виборами довела свою об’єктивну індиферентність до ідеологічних закликів. Запит на зміни? На жаль, не видно хто їх буде впроваджувати. На Україну очікує невідворотне розчарування від сподівань, адже вони a priori не можуть бути однаковими у патріотів та проросійських виборців, які однаково голосували за Зеленського.

Для Росії Україна, реалізувавши демократичні вибори із мирним транзитом влади – дуже небезпечний кейс, який доводить ймовірність подібного шляху для країн пост-радянського простору. Найближча мета Москви – дискредитувати демократичні досягнення українців, розпаливши багаття громадянської війни через третій майдан після парламентських виборів восени. (Не)керований хаос на противагу автократичній моделі стабільності – кейс України, що програла, є надзвичайно важливим для проекції впливу Росії та попередженні подібних сценаріїв у найближчому майбутньому в Білорусі, Казахстані, Вірменії, Азербайджані. Російське громадянство – лише вже використані дрова в багаття українців, що мають коротку пам’ять та улюблені граблі.


Валерiй Кравченко

Share Button

ЗЕ-лена країна: реванш лівих чи революційний прорив?

Share Button

Президентські вибори в Україні завершились приголомшеною поразкою чинного президента та перемогою його опонента – нового політичного обличчя. Колір кампанії Зеленського – зелений – колір оновлення, інновацій, весни та сподівань. Водночас «зелена» команда повністю відповідає своєму переносному значенню – переможці не мають абсолютно ніякого досвіду в політиці (а ті що мають, краще б його не мали). Яким буде шостий президент України, що отримав найвищий кредит довіри за всю історію? Які очікування мають люди, що віддали голоси за коміка? Що очікує на Україну?

Для того аби спробувати дати відповідь на ці, а також багато інших запитань, з яких наразі складається українська політика, треба логічно зрозуміти чому так сталось.

  • Голосування проти системи. Абсолютна більшість виборців віддавали голос не за Зеленського або його передвиборчу програму (до речі, а вона була взагалі?), а проти Порошенка. При цьому на його місці можна було поставити прізвище будь-якого іншого політика (Тимошенко, Гриценко, навіть Бойко) – результат був би тим самим. Люди показали, що не зважаючи на низьку політичну культуру (яка насправді є такою) вони у виборах все ж дещо тямлять – за гречку та «сіткою» голоси не збереш. Допоміг їм визначитись з такою свідомою позицією й сам Зеленський, три роки тому запустивши серіал про народного президента «Слуга народу».
  • Голобородько. Зеленський у якості чесного та принципового президента-вчителя Василя Голобородька, щирого патріота України, що втомився від реальності, кланових олігархічних розбірок та тотальної бідності, на рівні підсвідомості змушував віддавати за себе голос. Зеленський=Голобородько. Мов, якщо у нього в серіалі вийшло розібратись з корумпованим оточенням, вийде й у реальному житті. Фікція та вигадані сценарії наклались на сувору реальність, де розчаровані люди, не отримавши обіцяних після Майдану змін (зокрема відчутних для кишені), обирають несистемного політика.
  • Завищені очікування. Звичайно, зелена виборна мапа України – це зовсім не свідчення єдності українців, які на Сході та Заході, Півночі та Півдні звикли думати по-різному, але при цьому любити свою Батьківщину по-своєму. Той факт, що кандидат Зеленський не говорив конкретики про чуттєві сфери політики, а звертався з популістичними гаслами через промоційні ролики, уможливило подібну єдність. Тепер дуже важливо, аби очікування електорату не обернулись для самого Зеленського та партії «Слуга народу» фрустрацією парламентських виборів. Адже хайповати це одне, а реалізовувати політику – інше.
  • Fun. Порошенко побудував кампанію на страхах, протиставивши себе війні з Путіним. Мов, якщо його не оберуть президентом, почнеться апокаліпсис. Що ж, ранок 22 квітня наступив, Росія не напала на Україну (якщо не рахувати Крим та Донбас, де війна триває 5-й рік), а міжнародна підтримка Києву нікуди не ділась. Як буде далі, покаже час. Натомість Зеленський навіть з бордів «стебався», побудувавши кампанію на протиставленні майбутнього минулому («Зробимо їх разом», «Не обіцянок не пробачень», «Все буде Зе-шебісь»). Це було просто, кумедно, відверто та зрозуміло для широкого загалу. Квінтесенцією стали дебати на «Олімпійському», де Порошенко примудрився показати себе навіть більшим популістом, аніж Зеленський. Натомість останній взагалі сприйняв дебати як частину шоу зрозумілого йому формату «95 кварталу», перетворивши свій виступ на скетч із жартами. Зайшло!
  • Мобілізація лівого електорату. Явка на виборах була найнижчою за всю історію – 62%. Особливо це було відчутно у західних регіонах (окрім Львову), які традиційно сильно голосували раніше. В другому турі останні позиції за відвідуваністю посіли дві західні прикордонні області – Закарпатьска (46 % (!)) та Чернівецька (54%). Натомість активно проголосувала за Зеленського Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Полтавська області (явка понад 64%). Зовсім непогані показники, з огляду на окуповані території, де зареєстровані виборці не могли проголосувати, отримали Донецька та Луганська області (57 % та 56 % відповідно). Очевидно, що перетікання електорату після першого туру відбулось майже в одному напрямку. Лише Гриценко й Кошулінський, а також, частково, Смешко «віддали» своїх виборців чинному президенту. Натомість ліві партії, колишній електорат комуністів та Партії регіонів, проголосували за Бойко та Вілкула в першому турі, за Зеленського в другому. Цікаво, чи виправдає він їх очікування?

Повертаючись до питання, що означають подібні результати для України в умовах війни з Росією, треба зрозуміти стереотипні очікування людей. Ні, Зеленський не закінчить війну за один день, не поверне Крим та не вступить Україну в ЄС. Але дещо він може зробити – зламати олігархічно-кланову систему. Для цього не достатньо посадити за грати «поганих олігархів» на чолі з самим Порошенко, але треба переступити через себе й посадити навіть свого спонсора Коломойського. Той кредит довіри, який видав Зеленському український народ дозволяє це зробити, дозволяє реалізувати кардинальні перетворення й зробити Україною, такою як в кіно. Однак чи буде він це робити?

Останніми днями довелось почути багато думок із країн Заходу, які не до кінця розуміють, що сталось в Україні. Чому патріотична влада, яку привів Майдан, яку загартувала війна з Росією, не змогла ствердитись. Відповідь проста й сумна одночасно – України як «державного тіла», згуртованого національним ядром наразі не існує. Вона час від часу з’являється на емоціях на тлі чергового зовнішнього ворога, однак швидко згасає під «батогами» буденщини – корумпованих еліт, регіональних князків, вкоренілої радянщини, тотальної бідності та відсутності перспектив. Чи змінить це Зеленський? Чи стане він для України об’єднавчим символом, лідером нації (або держави), що здійснить з нею революційний прорив? Живемо надіями. Головне, аби країна не стала частиною одного великого продакшну, а громадяни – звичайними телеглядачами шоу.

Валерiй Кравченко

Share Button

RAPID TRIDENT 2019 та AGILE SPIRIT 2019

Share Button

Представники Збройних Сил Сполучених Штатів Америки в Європи, Збройних Сил Грузії та Збройних Сил України два тижні працювали над міжнародними навчаннями RAPID TRIDENT 2019 та AGILE SPIRIT 2019 У 2019 році командування LITPOLUKRBRIG приймає участь у навчанні Rapid Trident в Україні та Agile Spirit в Грузії.

На базі Литовсько-польсько-української бригади ім. Великого гетьмана Костянтина Острозького пройшла двотижнева робоча сесія з підготовки документації на міжнародні навчання Rapid Rapid Trident 2019 та Agile Spirit 2019. Представники Збройних сил Грузії, Сполучених Штатів Америки в Європи та України були залучені до процесу планування навчань, проведених у Любліні. Основними завданнями було визначити учасників Rapid Trident та Agile Spirit, видати наказ на навчання та спланувати усі дії військовослужбовців на навчання.

Голова робочої групи армії США в Європі КЕВІН СТІБІЧ (KEVIN STIBICH), розповів про хід підготовки та роботи в ЛИТПОЛУКРБРИГ: “Метою Rapid Trident є впровадження стійкого потенціалу підготовки українських військ шляхом посилення співпраці, обміну професійним досвідом за допомогою планування та підготовки особового складу, поліпшення взаємосумісності між Силами США, України, учасниками НАТО та її партнерами. Для проведення планування такого рівня не достатньо два тижні, але у нас чудова команда. Ми спираємося на досвід проведених навчання в минулих роках, а також на офіцерів ЛИТПОЛУКРБРИГУ, які показують чудові результати в роботі.  До Rapid Trident буде залучено близько 3200 військовослужбовців з армій США, України та інших країн НАТО”.

Голова української делегації полковник ДЕНИС КАМЕНЦЕВ, виконуючий обов’язки начальника відділу міжнародного співробітництва Національної академії Сухопутних військ, зазначив: “Зараз проходить активний процес військової гри. Чим більше уваги ми приділимо цьому процесу зараз, тим краще кожен із учасників зрозуміють в чому суть всього сценарію навчання і які дії буде відпрацьовувати українська бригада з приданими підрозділами. Ми рухаємося в напрямку набуття взаємосумісності з підрозділами НАТо і міжнародні навчання – це перший етап та наефективніший, коли українські офіцери штабу та підрозділи знайомляться з процесом проведення планування міжнародних або багатонаціональних навчань, які проходять за стандартами НАТО. Саме зараз ми займаємося розробкою плану нарощуванням обстановки, яка буде запровадження в загальному наказі на навчання. Кількість учасників відомо вже на 99 відсотків, в навчаннях приймуть участь 10 країн, зараз зясовується лише певні моменти, щодо залучення інших країн до цих навчань”.

Голова грузинської робочої групи підполковник Васілі Вешагури (VASILI VESHAGURI) додав: «AGILE SPIRIT – дуже важливі навчання для збройних сил Грузії та всіх  учасників цих навчань. Метою «AGILE SPIRIT-2019» є підвищення взаємосумісності, підготовка та покращення оперативних можливостей учасників тренувань під час планування та використання операцій в реальному часі. У нас буде прекрасна можливість співпрацювати в одній багатонаціональній команді.  На цій робочій сесії всі її учасники створюють і виробляють оперативне розпорядження на рівні підрозділів. У процесі планування приділяється  особлива увага питанню віськової гри. Під час планування всі співробітники повинні продумати та спланувати всі заходи і звернути увагу на усі тонкощі та елементи тримаючи на увазі масштабність навчань. Це досить складне випробування завчасно підготуватися та все продумати на Agile Spirit-2019. Нам потрібно добре попрацювати і хочу ще зазначити, що  мені дуже подобається як працюють офіцери штабу LITPOLUKRBRIG. Це досить сильна та вмотивована команда. Я впевнений у відмінному результаті”.

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC03311 DSC03639

Share Button

Завтра, яке може не настати: геополітика на тлі виборів

Share Button

Доки в Україні тривають останні приготування до другого туру виборів президента, ситуація в регіоні продовжує загострюватись. Поточні тенденції віщують апокаліптичне майбутнє для України, пов’язане як із її стратегічним значенням держави на межі двох цивілізацій (російської пострадянської та західної ліберальної), так і з надмірною внутрішньою крихкістю. Найбрутальніша президентська шоу-кампанія, побудована на чорному піарі, лише посилює розуміння невідворотності майбутніх подій.

Росія – ворог України. І врятувати Україну здатен лише сильний національний лідер – так будує свою кампанію Петро Порошенко. Він безальтернативний захисник української державності, розбудовник сильної армії та самостійної церкви. Чим не політик, який поведе народ України у (світле) майбутнє? Однак є кілька «але»: корупція в країні не подолана, а товарообіг з Росією за роки війни лише збільшився. Зрештою і війна не названа «війною», а дипломатичні відносини між країнами зберігаються. Якось погано ліпиться з образом ідейного захисника вітчизни.

Інша справа – Зеленський. Він не обіцяє сильну армію та церкву і говорить українською на рівні Януковича. Проте він молодий, амбітний, гнучкий і ладен примирювати Україну, що залишається ментально різною. Чим не ідеальний кандидат (Голобородько)? Окрім одного «але»: про Зеленського-політика ми абсолютно нічого не знаємо. Лише те, що навколо нього крутиться чимало радників із сумнівною репутацією. А також те, що він має доведені зв’язки з олігархом Коломойським, який прагне реваншу за «Нафтогаз» і «Приват». Але це внутрішні питання. Що ж до головного, то Коломойський ставиться до Росії не менш негативно, ніж Порошенко. Тим цікавішою є моральна підтримка Зеленського з боку російських пропагандистських телеканалів. Недосвідчений правитель сусідньої держави, яку Росія прагне поглинути й розчинити в собі, – гарний спаринг-партнер.

Про справжні плани росіян у Європі можна судити за відкритими військовими приготуваннями та затвердженням нової військової доктрини. Як результат, у відповідь критично посилюється й НАТО, збільшуючи ризик конфронтації. Сторони готуються до війни, і тут напрошуються три послідовні висновки для України:

  • війна у Європі невідворотна настільки ж, наскільки невідворотним є російський ревізіонізм;
  • із великою ймовірністю війна станеться на території України, і може бути навіть ядерною. Україна дедалі швидше стає аграрною деіндустріалізованою державою з малим ВВП (на рівні Гондурасу) та населенням, яке прагне назавжди емігрувати з країни. Не треба відкидати очевидний факт – Україна стає зручним майданчиком для військового зіткнення, зокрема із застосуванням авіації;
  • аби вижити, Україні треба готуватися до подібного негативного сценарію.

Остання позиція полягає в пріоритетності регіонального планування для нашої держави. Будемо щирими: Україна не стане членом НАТО, маючи «гарячий» конфлікт із Росією. Відповідно, покладатися треба на реалістичну допомогу (гарантії безпеки) від потужних союзників (передусім від США), ініціювати формати військово-політичного співробітництва в регіоні, які посилять нашу суб’єктність. Інерція контрпродуктивна. У цьому контексті можна згадати й Мінські угоди: сьогодні мирне врегулювання на Донбасі полягає не лише у відновленні суверенітету і територіальної цілісності. У своєму нинішньому вигляді Мінськ вбиває мирну перспективу. Натомість плани запровадження міжнародної тимчасової адміністрації, введення в Україну миротворців ООН варто розглядати двояко: як засіб деокупації та реінтеграції, а також як запобіжник від подальшої ескалації, яку готує Росія. Саме тому Москва ніколи не погодиться на миротворців та МТА. Агресор має інші плани.

Наступному президентові випаде дуже складна роль – керувати країною, яку внутрішні та зовнішні обставини планово доводять до рівня «failed state». Країною, яка має стати ареною зіткнення двох систем, двох світоустроїв. Сьогодні Україна ще не готова до цієї ролі, тож її будуть дестабілізовувати, шматувати і знекровлювати, доки від неї не залишаться розрізнені суб’єкти (як на сумнозвісній мапі із серіалу Зеленського «Слуга народу») і деморалізоване патерналістське населення на 25 млн – аби легше було централізувати потоки біженців. Такий сценарій – ціна за типове українське «нічогонероблення» впродовж останніх 25 років. Надзавдання нового президента – запобігти такому сценарію.

Валерiй Кравченко

Share Button