середа, 17 Серпень, 2022
pluken
Головна / polukr (сторінка 9)

polukr

У ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІЙ БРИГАДІ ДРУГА ЧАСТИНА БРИГАДНО-ШТАБНИХ НАВЧАНЬ «БРЕЙВ БЕНД-2019»

Share Button

Сьогодні, 18 лютого 2019 року до штабу ЛИТПОЛУКРБРИГ прибули військовослужбовці Литовської Республіки, Республіки Польща та України для участі у другій частині навчання «БРЕЙВ БЕНД-2019».

До навчань залучені штаби підпорядкованих підрозділів ЛИТПОЛУКРБРИГ: штаб литовського батальйону улан 1-ї механізованої бригади «Залізний вовк», штаби батальйонів 21 Подгальської стрілецької  бригади та штаб 1-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Протягом тижня штаби батальйонів відпрацюють планування щодо застосування підрозділів в ході миротворчої операції за визначеною легендою.

h - Copy l - Copy

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Share Button

«Троянський кінь» плану Сайдіка: «червоні лінії» України

Share Button

Оприлюднений кілька днів тому «план Сайдіка» знову актуалізував в українському експертному середовищі дискусію щодо мирного врегулювання на Донбасі. Як українці, які вже звикли жити без Криму й окупованих районів Донецької та Луганської областей, бачать таке повернення? Що є прийнятним компромісом, а що в жодному випадку дозволяти не можна?

Ця дискусія особливо цікава в контексті президентських і парламентських виборів в Україні, які покликані змінити (або ж законсервувати) чинну політичну конфігурацію. Часто чуємо про брак волі українських політиків іти на компроміс і домовлятися. Адже, мовляв, без діалогу неможливо встановити стійкий мир, а на Донбасі продовжують страждати люди. Однак західні союзники, ставлячи на перше місце гуманітарну складову врегулювання, часто забувають про потребу враховувати специфічні інтереси української держави, що зумовлені фактором її вразливості. Цінність миротворчого плану, який ситуативно принесе мир, але в середньостроковій перспективі зруйнує крихку конструкцію української державності й призведе до «балканізації» величезної території, – сумнівна. Спробуємо розглянути «червоні лінії», за які не можна заступати Україні, якщо не хочемо втратити суверенітет і незалежність.

У контексті конфліктного врегулювання на Донбасі неприпустимо:

  • Вести прямий діалог із представниками окупаційних адміністрацій. Росія наголошує на необхідності саме такого діалогу, переводячи питання з треку російської агресії на внутрішньополітичну подію (громадянську війну). Окрім зазначеної мети, ці переговори не мають жодного сенсу, адже поставлені на окупованих територіях маріонетки не мають реальної влади. Остання цілковито зосереджена в руках російських силових структур – ГРУ Міністерства оборони РФ та ФСБ.
  • Допускати логіку взаємозамінності питань. Наприклад, «прогрес на Донбасі, згода РФ на миротворчу операцію за умови відмови України від Криму». Або навпаки (уявити це важче).
  • Прив’язувати прогрес щодо деокупації та реінтеграції Донбасу і Криму до вектора розвитку держави, спрямованого на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Мета України полягає в повноправному членстві в ЄС та НАТО, тож повернення територій не має бути умовою для її досягнення і впливати на зовнішню політику держави.
  • Дозволити абсолютну й безумовну амністію. Активні колаборанти мають пройти процедуру люстрації, яка визначить ступінь і важкість їхньої провини. Більшість із них нестиме адміністративну відповідальність із одночасною забороною займати певні посади (державна служба, вчителювання). Значно менша частина нестиме кримінальну відповідальність (високопосадовці окупаційних адміністрацій). Правосуддя здійснюватиметься за змішаною юрисдикцією – українською та міжнародного перехідного права, за посередництва іноземних медіаторів. Для воєнних злочинців має бути створений окремий міжнародний трибунал, який розглядатиме їхні злочини case-to-case.

За умови запрошення на Донбас міжнародної миротворчої місії Україна не буде погоджуватись на:

  • Вузький мандат місії (охоронна місія, місія з розведення сторін на лінії зіткнення тощо). Миротворча місія має бути розміщена на всій території Донецької та Луганської областей, включно з тимчасово окупованими районами та ділянкою неконтрольованого кордону.
  • Присутність у складі місії контингентів РФ або Білорусі. Бажана паритетна відсутність країн, що входять до військових організацій ОДКБ і НАТО (хоча можливі винятки для окремих держав – наприклад, одночасна присутність миротворців із Казахстану і Туреччини).
  • Збереження під будь-яким виглядом незаконних збройних формувань (зокрема, так званих «правоохоронних структур ДНР та ЛНР»), інших парамілітарних організацій. Суспільну безпеку на окупованих територіях мають забезпечувати виключно сили міжнародної поліцейської місії, поступово передаючи ці повноваження українським підрозділам МВС.
  • Надання окупованим територіям статусу автономії або подібного, що потребуватиме зміни адміністративного устрою держави. Запровадження миротворчої місії вимагатиме змін в українському законодавстві, які визначать період, на який певні райони отримають перехідний статус (орієнтовно від 5 до 7 років). Проведення місцевих виборів не означатиме автоматичне припинення перехідного статусу, який діятиме до закінчення терміну миротворчої місії. В будь-якому разі Україна має зберегти свій нинішній унітарний статус.

Відтак, план Сайдіка, хоча й містить назагал правильні ідеї щодо формату трикомпонентної миротворчої місії (військова, поліцейська і цивільна складова), навіть за умови застосування цікавої формули поєднання ООН та ОБСЄ навряд чи відповідає українським потребам. Складається враження, що самоціллю плану є проведення місцевих виборів. Однак для України вибори є другорядними; на першому плані – безпека, стабілізація та відновлення українського простору (законодавчого, фінансового, медійного тощо). Крім того, неприпустима трансформація окупаційних силових структур у «спільну поліцію» за хорватським сценарієм. Як і діалог офіційної української влади з представниками російської окупаційної адміністрації, що сприятиме їх легітимізації. Останні мають бути повністю розпущені, а їх персонал повинен пройти люстрацію.

Будь-який план мирного врегулювання має базуватися на компромісах. Але вони недосяжні, якщо передбачають ігнорування інтересів однієї сторони іншими. Зокрема миротворцями-медіаторами, які професійно займаються цим питанням. Доки останні шукатимуть рецепти у схожих конфліктах на Балканах чи Близькому Сході – прогресу не буде. Українська криза, як її називають на Заході, має лише один дієвий рецепт вирішення: консолідований тиск на Росію до повного припинення агресії. Заходові слід відмовитися від недолугих компромісних планів для України, а наполегливіше відстоювати «червоні лінії» та позицію Києва. Лише в єдності наша сила!

Валерій Кравченко

Share Button

Перший етап «Брейв Бенд» успішно завершено

Share Button

Перший етап командно-штабного навчання «Брейв Бенд» у  ЛИТПОЛУКРБРИГ успішно завершено. Основним завданням яких була  перевірка можливостей роботи штабу бригади по плануванню та створенню бойового наказу афілійованим підрозділам бригади.

За два тижні в період з 18 до 22 лютого 2019 року,  на базі ЛИТПОЛУКРБРИГ пройдуть навчання з підпорядкованими підрозділами бригади, в яких прийматимуть участь польський, литовський та український батальйони та матимуть чудову можливість поспілкуватися в міжжнародному контингенті та обмінятися досвідом прйняття участі у навчаннях.

ЛИТПОЛУКРБРИГ готові до проведення другого етапу «Брейв Бенд – 2019»

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Share Button

«Як не сєпар, то регіонал»: хто керує містами на Донеччині та Луганщині?

Share Button

На п’ятий рік після звитяги Революції Гідності в Києві та початку російської агресії в Криму і на Донбасі Україна отримала достатньо символічних перемог, на яких піариться чинна влада, – «безвіз», реформи в армії, томос… Але є речі, якими влада не може пишатися. Це сфери внутрішньої політики, де мало б бути зроблено багато, але не зроблено практично нічого. І мова навіть не про судочинство і прокуратуру, які мали б забезпечувати верховенство права, про що пишуть на «Українській правді» західні ліберали за підписом Святослава Вакарчука. Це важливо, але передусім треба побороти конвергенцію (злиття) злочинності та влади, яка в Україні сприймається як щось природне. Доки в оточенні Президента на церемонії отримання томосу на Фанарі стоятимуть кримінальні авторитети на кшталт «Наріка» (дніпровський «меценат» із кримінальним минулим Олександр Петровський), наша країна нікуди не зрушить. І прізвище президента тут ні до чого. Всі реформи – лише фантомне прикриття відсутності прогресу, «водіння за ніс дурних німців та американців». Доля країни не має вирішуватися на «сходках»!

У цьому плані дуже показова ситуація на Сході країни. Деякими містами українського Донбасу продовжують керувати люди, які давно мали б сидіти за державну зраду. Хтось зауважить, що мерів обирають місцеві мешканці, й центральна влада на це не впливає. Проте набір кандидатів настільки обмежений і обумовлений інтересами «смотрящих» за регіонами, що, фактично, прості люди не мають особливого вибору. Купівля голосів «за гречку» – буденна ситуація для місцевих виборів. Як приклад, ситуація в трьох містах на Донеччині і в трьох – на Луганщині. Історія показова з точки зору того, як можна програти Україну, оскільки таких персонажів можна легко відшукати в будь-якому місті Центральної та Східної України.

Старобільськ відомий не лише за екранізованим у 2018 році романом Сергія Жадана «Ворошиловград», пам’ятником Остапу Бендеру та легендами про закопане десь у кручах міста золото Нестора Махна. До речі, саме у Старобільському СІЗО сидить Олександр Єфремов – один із найодіозніших політичних гравців доби Януковича. Сьогодні містом керує 31-річна Яна Літвінова – дружина відомого місцевого бізнесмена Олександра Літвінова, племінниця місцевого авторитета Євгена Підлесного. Обрана у 2017 році, на виборах мала підтримку «Опозиційного блоку», хоча йшла як самовисуванець. До обрання міським головою була депутатом міськради від партії «Наш край», секретарем ради при мерові Володимирові Жевазі (вбитий у 2016 році). Не треба нагадувати, що проект «Наш край» задумувався на Банковій для здобуття влади там, де БПП «Солідарність» її отримати не міг (передусім у вотчині «Партії регіонів»). Та якою цікавою не була б постать мера міста, вона блідне у порівнянні з людиною, що займає посаду голови районної державної адміністрації (до речі, говорять про конфлікт між мером та РДА). Анатолій Гаркавий очолював РДА в 1995-1999 роках, у 2014 році знову обраний на посаду. Своє минуле в «Партії регіонів» він не приховує, що не заважає йому бути першим номером списку депутатів місцевих рад БПП «Солідарність». Його підтримує народний депутат України Віталій Курило (член депутатської фракції партії «Блок Петра Порошенка»). Гаркавого називають одним із організаторів сепаратистського «референдуму» в 2014 році. За даними місцевих журналістів, Гаркавий активно підтримував так званих «зелених чоловічків» на початку війни на Донбасі навесні 2014 року. В мережі є відео, де Гаркавий виступає поряд із військовими без розпізнавальних знаків перед сепаратистськи налаштованими жителями Старобільська.

Не менш одіозна особа – мер Рубіжного Сергій Хортів. Нині представник партії «Опозиційний блок» у 2005-му та 2010 роках був обраний депутатом Луганської обласної ради за мажоритарним округом №22 (Рубіжне) від «Партії регіонів». З 2015 року – помічник-консультант народного депутата від «Опозиційного блоку» Юліана Іоффе. Підтримує зв’язки з нардепами Юрієм Бойком та Сергієм Дунаєвим. Ці троє «курують» промислову агломерацію Рубіжне-Сєвєродонецьк-Лисичанськ. Події 2014 року розкривають політичні погляди Хортіва. 6 березня 2014 року Хортів голосував за звернення Луганської обласної ради щодо права закликати російські війська в Україну «для захисту Донбасу від київської хунти». 22 травня 2014-го Сергій Хортів брав участь у блокуванні української військової техніки в місті Рубіжне, коли бойовики з-за спин мирних жителів розстріляли українських військовослужбовців (трьох хлопців з Житомира вбили). Після звільнення Рубіжного від терористичних угруповань «ЛНР» залишився в місті, поширював проросійські настрої, вів пропаганду на користь «ЛНР», а також займався саботажем. А потім став мером. Сьогодні має дуже напружені відносини з проукраїнською громадськістю міста. Протягом своєї каденції не бере участі в міських заходах, присвячених державним святам.

Порівняно з Хортівим мер Лисичанська Сергій Шилін виглядає впевненим у собі господарником, ледь не націоналістом. Хоча в 2015 році він також висувався від «Опозиційного блоку». Більше того, під час виборів на посаду міського голови використовував підтримку й ресурси народного депутата України від партії «Опозиційний блок» Сергія Дунаєва, був його довіреною особою. Підтримує контакти з іншим «куратором» області Юрієм Бойком, який нині розсварився з крилом Ахметова в «Опоблоці» й за підтримки Медведчука висувається у президенти від політичної сили Рабіновича. Своя «міні-революція» відбулася влітку 2018 року і в Лисичанську, коли мер побив горшки з місцевими депутатами від «Опоблоку». Незважаючи на те, що Шилін – колишній шахтар із реальним підземним стажем, він не має особливого авторитету в шахтарському місті. «Чорну сторінку» своєї біографії він заробив у 2008–2010 роках, коли займався ліквідацією шахт у Стаханові.

Донецьке містечко Соледар, що на півдорозі між Лисичанськом і Бахмутом, з давніх-давен відоме своїми соляними шахтами. Після реформи децентралізації та формування ОТГ його очолили старі кадри – Олександр Степаненко вже був мером міста в 2006-2010 роках. Колишній член «Партії регіонів», що має підтримку «Опозиційного блоку», але на вибори йшов як самовисуванець, отримав підтримку інших місцевих політичних сил – партій «Відродження» та «Розумна сила». Але найважливіше – він має високих покровителів з київських пагорбів, зацікавлених у стратегічному підприємстві «Артемсіль». Цікаво, що до мерського крісла Степаненко займав директорську посаду на цьому виробництві. Кажуть, підтримку йому надавав особисто Ігор Швайка – «свободівець» і колишній міністр агрополітики. Сьогодні місцеві ЗМІ говорять про спроби рейдерського захоплення «Артемсолі» і тиск з боку голови ОТГ Степаненка та його брата. Він має відверто погані відносини з громадою, сесії проходять зі скандалами.

Цікава персона – мер Слов’янська Вадим Лях, що висувався від «Опозиційного блоку». За його плечима не лише «регіоналівське» минуле, а й плідне співробітництво з колишньою очільницею міста Нелею Штепою, яку наразі судять за здачу Слов’янська терористам Гіркіна навесні 2014 року. Свою історію відносин з сепаратистами, зокрема з «народним мером» Пономарьовим, має й сам Лях. У 2014 році Дмитро Тимчук навіть приходив з обшуком в оселю Ляха й знаходив там, окрім ігрових автоматів (кажуть, мер Слов’янська має ігрову залежність), автомати цілком реальні. Проте ці нюанси не завадили йому стати в 2015 році мером міста. Втім, є припущення, що реально містом керує заступник мера Віктор Воропаєв – ставленик «смотрящого» за містом народного депутата від БПП «Солідарність» Олега Недави (якого пов’язують з «Юрою Єнакієвським» – авторитетом-бізнесменом часів Януковича).

Мер Краматорська Андрій Панков – мудрий і компромісний, на перший погляд, очільник міста. Банкір за освітою та досвідом роботи (Приватбанк, ПУМБ, Брокбізнесбанк), ставленик неформального лідера міста Георгія Марковича Скударя – колишнього нардепа і генерального директора містоутворюючого підприємства «НКМЗ». Панков працював заступником колишнього мера Геннадія Костюкова (2010–2015), відповідно був членом «Партії регіонів». Під час висування в 2015 році мав підтримку від «Опозиційного блоку», хоча офіційно на вибори йшов самовисуванцем. Кажуть, колишній голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський мав дуже гарні стосунки з Панковим. Темна сторінка біографії мера Краматорська стосується його батька Віктора – члена наглядової ради «НКМЗ». За своєрідну громадську позицію й антиукраїнську діяльність у 2014 році його було включено до бази «Миротворця». Звісно, діти за батьків не відповідають, та все ж…

Підсумок зазначених історій (їх можна назбирати значно більше) невтішний. Центральна влада не зацікавлена в реальному розвитку Донецької та Луганської областей, у люстрації й очищенні місцевої влади. Консервація старих еліт, які перефарбовуються залежно від київської кон’юнктури, всіх влаштовує. Не віриться, що силові структури не мають достатньо аргументів, аби посадити мерів-сепаратистів за ґрати. Проте реформа СБУ не проведена, а економічна політика превалює над національною безпекою. Як і за часів Януковича, Ющенка, Кучми… Змінювати треба не обличчя у владі, а систему! Інакше ми втратимо «пацієнта» – державу Україну – причому без жодного російського пострілу. І навіть томос не допоможе.

 

Share Button

У Литовсько-Польсько-Українській бригаді розпочалися бригадно-штабні навчання «Брейв Бенд»

Share Button

З 28 січня по 01 лютого 2019 року у штабі ЛИТПОЛУКРБРИГ проходять навчання «Брейв Бенд», оновним завданням яких є перевірка можливостей роботи штабу бригади по плануванню та створенню бойового наказу афілійованим підрозділам бригади.

«Минулого тижня на базі бригади пройшов семінар по особливостям прийняття військових рішень для міжнарожного персоналу у відповідності до стандартів НАТО. Навчання BRAVE BAND були сплановані наступним чином: перша частина відведена на відпрацювання усіх етапів планування роботи штабу бригади та створенню бойового наказу командира бригади, а друга частини навчання відведення для практичного виконання поставлених завдань підрозділами бригади. Зараз навчання проходять на командному пункті ЛИТПОЛУКРБРИГ. Офіцери штабу відпрацьовують усі накази та розпорядження.  Для нас це добра нагода перевірити спроможності роботи штабу та краще підготуватися до майбутніх навчань», – розповів про навчання полковник Міхаил Малиська, начальник штабу LITPOLUKRBRIG

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ
DSC01363 DSC01376

Share Button

12 січня 2019 року Томаш Шатковський, заступник міністра відвідав LITPOLUKRBRIG

Share Button

Томаш Шатковський, заступник Міністра оборони Республіки Польща особисто відвідав багатонаціональну бригаду LITPOLUKRBRIG у Любліні.

Командир бригади полковник Дмитро Братішко, начальник штабу полковник Міхал Малиска та начальник секції планування, майор Костас Петровас тепло зустріли високоповажного гостя ЛИТПОЛУКРБРИГ.

На ознайомчому брифінгу командир бригади висвітлив важливі теми діяльності бригади, а саме:
– Поточна та запланована діяльність персоналу багатонвціонального штабу,
– Досвід міжкультурного та міжнародного співробітництва,
– Особливості роботи в багатонаціональному штабі.

Односторонній брифінг швидко став взаємним діалогом, оскільки заступник міністра був зацікавлений кожним питанням.
Також Томашу Шатковському було проведено екскурсію бригадою до командного пункту бригади та робочими секціями офіцерів багатонаціональної бригади.

На завершення зустрічі та на згадку про візит до бригади Заступнику Міністра презентували  памятний знак з символікою «ЛІТПОЛУКРБРІГ». В свою чергу Томаш Шатковський вручив міністерській койни офіцерам штабу, вручив памятний подарунок командиру бригади та занотував свій візит до Книги почесних гостей «ЛІТПОЛУКРБРІГ».

DSC01022 DSC01045

ЛІТПОЛУКРБРІГ

Share Button

Військовослужбовці ЛИТПОЛУКРБРИГ відзначили День Збройних Сил Литовської Республіки та День Десантно-штурмових військ ЗС України

Share Button

Сьогодні, 21 листопада, на території штабу Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького відбулася урочиста церемонія з відзначення Дня Збройних Сил Литовської Республіки та Дня Десантно-штурмових військ ЗС України.

Захід розпочався із шикування особового складу під командуванням командира бататонаціональної бригади полковника Дмитра Братішка, його заступника полковника Артураса Ясінскас та начальника штабу полковника Міхала Малиска.

Полковника Дмитро Братішко відзначив, що для нього є великою честю вітати своїх побратимів та надійних партнерів з нагоди Дня Збройних Сил Литовської Республіки.

“Ми знаємо про світлі сторінки нашого спільного минулого і великі битви виграні об’єднаними військами. Бачимо перспективи поглиблення співпраці у майбутньому. Я особисто високо ціную ту допомогу і підтримку, які Литва та Польща надають Україні в цей надзвичайно складний для нас, українців, час,” додав командир бригади.

Потім, полковник Дмитро Братішко нагадав, що сьогодні також професійне свято українських десантників. Він відзначив, що для нього це дуже близьке святкування, адже уся військова кар’єра пов’язана із службою в десантних підрозділах. Серед іншого, основу національного персоналу Збройних Сил України в командуванні ЛИТПОЛУКРБРИГ складають офіцери-десантники, а десантно-штурмовий батальйон зі Львова є афілійованим до бригади.

“Цей День значить дуже багато для нас, адже наші десантники були серед перших, хто став на захист суверенітету і державної цілісності країни на Донбасі у 2014 році. Багато славних синів і доньок України з десатних підрозділів пожертвували своїм життям і здоров’ям заради захисту держави,” закінчив думку полковник Дмитро Братішко.

Після промови командира відбулася церемонія відзначення особового складу. Полковник Дмитро Братішко, полковник Артурас Ясінскас та полковник Міхал Малиска відзначили грамотами майора Костаса Петровас, майора Анатолія Трофимчука та капітана Олексія Сидорику.

Потому, відзначаючи День Збройних Сил Литовської Республіки та День Десантно-штурмових військ ЗС України, особовий склад командування ЛИТПОЛУКРБРИГ хвилиною мовчання вшанував пам’ять усіх полеглих солдатів.

Урочистості закінчилися традиційним проведенням лекцій про історію Збройних Сил Литовської Республіки та Десантно-штурмових військ ЗС України.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC00284 DSC00278

Share Button

«Вибори» в «Л/ДНР»: втрачений шанс Києва вийти з Мінських угод

Share Button

11 листопада 2018 року на тимчасово окупованих територіях України в Донецькій та Луганській областях відбулися псевдовибори. Громадяни «молодих республік» одночасно «обирали» склад парламенту та лідерів «республік». Фальсифіковане волевиявлення в Донецьку та Луганську є псевдодемократичним фарсом (як завжди, були запрошені іноземні спостерігачі сумнівного походження) та не має нічого спільного з виборами. Про людське око був сформований чіткий пул кандидатів-статистів при живих (чи надовго?) намісниках Кремля – Леонідові Пасічнику («ЛНР») та Денисові Пушиліну («ДНР»). Перший набрав 68%, другий майже 61%. Очолювані ними громадські рухи-партії («Мир Луганщині» та «Донецька Республіка» відповідно) впевнено здолали «опір» єдиних допущених конкурентів – «Луганського економічного союзу» та «Вільного Донбасу», набравши 75% та 72% голосів. Що це було та які матиме наслідки?

Серед відомих особливостей «виборчого процесу» на окупованому Донбасі – масове заманювання людей на виборчі дільниці, поруч з якими влаштували продовольчі ярмарки, де задешево продавали яйця та овочі. Щоправда, всі товари закінчилися через дві години після відкриття дільниць – саме тоді, коли російські телевізійники вже відзняли свої сюжети про черги до кабінок і непереборне бажання «громадян республіки» обрати своє майбутнє. Насправді на дільниці можна було навіть не приходити, адже звітування про явку й активність «виборців» відбувалося чітко за графіком і відповідно до заздалегідь надісланих із Москви темників. В «ДНР» та «ЛНР» так старалися відзвітувати про виконану роботу, що траплялися відверті курйози. Скажімо, повідомлення про 18% явки станом на 10:00 Луганський «ЦВК» вивісив на своєму сайті о 10:03. Оце оперативність! А загалом явка склала понад 80% у «ДНР» і 77% – в «ЛНР». Порівняно з Кримом ще працювати і працювати…

Слід зазначити, що до «балотування» і «виборчого процесу» не допустили одіозних персонажів, які могли б створити конкуренцію «обраним» керівникам. Так, принаймні, сталося в «ДНР», куди при перетині «кордону» не впустили колишнього співробітника СБУ Олександра Ходаковського. Окремі експерти приписували йому харизму «наступника Захарченка» (Пушилін значно м’якший, а отже – більш поступливий). Те саме можна сказати про людину, яка вигадала «ДНР», – Андрія Пургіна. Щоправда, його опала триває вже третій рік, відколи йому довелося покинути Донецьк через звинувачення у підготовці перевороту. Донецьких комуністів усунули в доволі екзотичний спосіб, влаштувавши на їхньому з’їзді 29 вересня 2018 року вибух. У результаті лідер комуністів Ігор Хакімзянов відмовився від балотування, а комуністи зняли свої списки з виборів. ФСБ Росії влаштувала все за правилами – жорстко зачистивши будь-яку опозицію Пушиліна. Щось схоже відбувалося і в «ЛНР» – з дією поправкою, що Пасічник власноруч усунув свою опозицію ще в листопаді минулого року внаслідок перевороту проти Плотницького. Нових претендентів на луганський трон за цей час не з’явилося.

Безумовно, Росія використає «вибори» 11 листопада як привід для тиску на Україну, примушуючи її вести діалог з обраними «представниками Донбасу». Для Києва ситуація залишається незмінною: говорити там нема з ким, адже керівники «молодих республік» є простими маріонетками Москви. Здається, такої ж думки дотримується впливовий союзник Києва, спецпредставник Державного департаменту США Курт Волкер. Він чітко заявив, що у Мінських домовленостях немає місця для «Л/ДНР», а говорити треба виключно з Росією, яка несе повну відповідальність за ситуацію на Донбасі. Щось подібне (про нелегітимність «виборів») – проте значно тихіше – говорили й у європейських столицях.

Шкода, але Україна втратила чудову нагоду вийти з кабальних і потенційно загрозливих внутрішньою дестабілізацією Мінських угод. Адже в них були зафіксовані конкретні умови проведення виборів виключно за українським законодавством. Виходить, Росія свідомо зриває виконання Мінська-2, а Київ ніяк на це не реагує.

За цих умов відкритим лишається одне питання – навіщо Україна бере участь у засіданнях Тристоронньої контактної групи? В чому сенс її існування для Києва? Незабаром відбудеться ювілейне 100-те засідання у такому форматі. Так, існує гуманітарна складова питання – звільнення українських бранців та заручників, яке, за словами Ірини Геращенко, наразі повністю заблоковане. Так, ми маємо дбати про громадян України, що залишилися на окупованих територіях. Та хіба мінські зустрічі якось цьому сприяють? Навпаки, вони створюють для Росії вікно можливостей, інструмент примусу Києва говорити з Донецьком та Луганськом. І створюють, відповідно, ілюзію громадянської війни в Україні, яку із задоволенням транслюють на Захід російські ЗМІ.

Більше того, неучасть представників вимушених переселенців (у будь-якому форматі – консолідованим представництвом чи, бодай, через присутність фізичної особи, що народилася в Донецьку/Луганську) у складі української делегації частково дискредитує її позицію, дозволяючи Росії легітимізувати власну точку зору. Таким чином «голос Донбасу» протиставляється «утискам хунти». Захід бачить і чує лише російський «голос Донбасу» (особливо він активізується зараз – після «виборів» там і перед виборами в Україні), й не бачить іншого.

Незважаючи на все це, Україна вперто продовжує грати у Мінську партію Суркова. А сам факт проведення фіктивних виборів свідчить про те, що старий куратор не залишає своїх позицій. Невже ми готові допустити чергову зраду чи пробачити злочинну недалекоглядність? Ми граємо чорними: «ферзі» закінчуються, треба ходити «королевою».

Валерiй Кравченко

Share Button

У командуванні ЛИТПОЛУКРБРИГ триває командно-штабне тренування “Брейв Бос”

Share Button

У командуванні Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького триває командно-штабне тренування “Брейв Бос”, до якого залучено увесь особовий склад штабу багатонаціональної військовї частини.

Цей захід бойової підготовки розпочався 12 листопада і має на меті тренування новопризначеного особовогог складу командування ЛИТПОЛУКРБРИГ та злагодження дій між секціямии штабу бригади.

Сценарій тренування занурює учасників у планування операції зі стабілізації та управління підрозділами у вигаданій країні. Протидіють офіцери штабу викликам гібридних загроз з боку умовного противника. Під час “Брейв Бос” з литовськими, польськими та українськими військовослужбовцями проводяться заняття щодо виконання процедур процесу прийняття військового рішення.

Варто зазначити, що для безпосереднього проведення “Брейв Бос” батальйон управління багатонаціональної бригади розгорнув та перевірив роботу командного пункту ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC00023 DSC00058

Share Button

Україна і радники: як виховати неслухняну дитину і вступити її в НАТО?

Share Button

Україна йде до стандартів НАТО у сфері безпеки та оборони. Йде своєю унікальною дорогою за допомогою спеціальних людей, яких називають радниками. Часом цей шлях схожий на «сізіфів труд», часом зусилля виглядають кумедними, але крок за кроком, камінчик до камінчика… Україна схожа на неслухняну дитину, яку взялися виховувати досвідчені професіонали-ентузіасти, щоб урешті-решт вступити її в «університет», пардон, в НАТО… Наскільки ж корисні реформи, що їх пропонують Україні західні радники?

Все починається з вимог, іменованих «стандартами». Це не лише стандарти озброєння та норми підготовки, сумісності, але й менеджменту. Важливою умовою є цивільний контроль за військовим сектором. Традиційно це розглядають запобіжник від надмірного впливу військових на політичну ситуацію в країні. Проте Україна має суттєву відмінність від решти країн НАТО – ми де-факто маємо війну.

Відповідно до прийнятого у червні 2018 року Закону про національну безпеку, «демократичний цивільний контроль – комплекс здійснюваних відповідно до Конституції і законів України правових, організаційних, інформаційних, кадрових та інших заходів для забезпечення верховенства права, законності, підзвітності, прозорості органів сектору безпеки і оборони та інших органів, діяльність яких пов’язана з обмеженням у визначених законом випадках прав і свобод людини, сприяння їх ефективній діяльності й виконанню покладених на них функцій, зміцненню національної безпеки України». Простіше кажучи, цивільний контроль або нагляд є засобом демократичного контролю за діяльністю силових структур. Він забезпечує комунікацію між різними силовими підрозділами, а також уможливлює транспарентність бюджетування силовиків. Останнє – невичерпне джерело корупції в Збройних Силах, коли процедури закупівлі засекречують через нібито підвищену чутливість питання. Така практика існує в пострадянській українській армії як на «вхід», так і на «вихід». Особливо на «вихід»: продаж старих зразків зброї третім країнам (як, утім, і найновішої продукції Укроборонпрому), завжди відбувається в закритому режимі. Що ж до потреб Генерального штабу, то тут гриф «таємно» накладається, здається, навіть на закупівлю туалетного паперу.

Згідно з Законом України про національну безпеку, цивільний контроль є багатоступеневим і складається «з контролю, що здійснюється Президентом України; контролю, що здійснюється Верховною Радою України; контролю, що здійснюється Радою національної безпеки і оборони України; контролю, що здійснюється Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; судового контролю; громадського контролю». Об’єктами нагляду є діяльність Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, Національної поліції України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної міграційної служби України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, інших органів виконавчої влади, які входять до сектору безпеки і оборони України.

Як свідчить європейський досвід, найвагомішою ланкою цивільного контролю є парламентська. Наразі функції цивільного парламентського контролю здійснює комітет з питань національної безпеки та оборони Верховної Ради. Планується створити новий комітет Верховної Ради для парламентського нагляду за сектором безпеки та оборони, що буде складатися із секретаріату та дев’яти народних депутатів. Є пропозиція частково розсекретити фінансову складову державного оборонного замовлення та закупівель. Ідея приваблива, проте є велика ймовірність, що це стане ще одним розплідником бюрократії в державі, яка і без того потребує невідкладного скорочення бюрократичних процедур.

Інше питання – гендерна рівність в армії. Як правило, міністром оборони в країнах НАТО є не просто цивільна особа, а ще й жінка. Україна на словах дотримується гендерного курсу, виконуючи резолюцію ООН №1325, проводячи численні тематичні тренінги і воркшопи. Говорять, що навіть створюють окрему посаду заступника міністра, яку обійме генерал-жінка. Однак усе це «пахне» традиційною для української армії показухою. Щось подібне відбувалося з просуванням стратегічних комунікацій. НАТО проспонсорувало безліч івентів з цієї теми, проте радянська вертикаль залишається незламною і невмирущою. Та й з цивільним міністром оборони в Україні складається «так собі»: Порошенко просто звільнив генерала Полторака з армії, залишивши його міністром. Український підхід на ділі!

А як співвідноситься демократичний цивільний контроль за силовими органами з прямим призначенням кадрових працівників СБУ (Донецька область) та МВС (Київська область) на керівні посади в обласних адміністраціях? Тепер уже силовики керують цивільними і контролюють їх. А що робити – президентські й парламентські вибори не за горами. Звісно, можна знайти раціональні пояснення цим змінам, але схоже на те, що адмінресурс на місцях дуже потрібен нинішній владі!

Проте західні радники не завжди говорять малопотрібні речі, які у нас саботують на практиці. У випадку з Укроборонпромом, як кажуть, краще з гарного коня впасти, аніж на поганому їздити. Ця структура, створена за часів Януковича як вертикально орієнтована корпорація, давно вже асоціюється виключно з тіньовими схемами й корупцією. Регуляторна функція держави – монополіста із виробництва та продажу зброї – гальмує розвиток галузі. В Україні, де четвертий рік триває війна, чимало приватних виробництв навчилися виготовляти цікаві зразки новітньої військової техніки. Але продавати її вони практично не мають права. Точніше, існує постанова про те, що кожен такий суб’єкт може отримати ліцензію для експорту, але на практиці треба обов’язково узгоджувати ціну з державними спецекспортерами. А це і є вікно корупції та гальмо торгівлі!

Інший внесок західних радників – система документів стратегічного оборонного планування. І все б нічого – піраміда стратегій, що прописана ухваленим законом про національну безпеку, вибудовується на американський манер і прив’язана до президентських виборів (протягом 6 місяців після обрання президент має представити свою стратегію національної безпеки, від якої будуть «танцювати» всі інші документи стратегічного планування), проте виглядає на те, що будь-яка українська стратегія буде штучною, неживою. Адже в її основу має бути покладена стратегічна культура, що визначає модель поведінки держави на зовнішній арені. Навряд чи західні радники обізнані з нашою стратегічною культурою аж настільки, аби щось радити у цій сфері. А написати «від себе» не вийде – за кожним словом пильнують все ті ж радники. Ось і виходить дурна ситуація – мертва «малоамериканська» стратегія для України. Натомість відпустити українських стратегів-планувальників у «вільне плавання» радники не можуть: є ризик, що вони напишуть стратегію «нацистської України» для потреб Путіна.

Відтак, «не всі йогурти однаково корисні». Проте нас змушують пити їх всі одночасно, аби надолужити затримки росту. Принаймні ми ще фігуруємо в якості неслухняних дітей Заходу, яким «треба пити йогурти». Діти Росії вже служать в армії.

Валерiй Кравченко

Share Button