понеділок, 24 Січень, 2022
pluken
Головна / polukr (сторінка 9)

polukr

12 січня 2019 року Томаш Шатковський, заступник міністра відвідав LITPOLUKRBRIG

Share Button

Томаш Шатковський, заступник Міністра оборони Республіки Польща особисто відвідав багатонаціональну бригаду LITPOLUKRBRIG у Любліні.

Командир бригади полковник Дмитро Братішко, начальник штабу полковник Міхал Малиска та начальник секції планування, майор Костас Петровас тепло зустріли високоповажного гостя ЛИТПОЛУКРБРИГ.

На ознайомчому брифінгу командир бригади висвітлив важливі теми діяльності бригади, а саме:
– Поточна та запланована діяльність персоналу багатонвціонального штабу,
– Досвід міжкультурного та міжнародного співробітництва,
– Особливості роботи в багатонаціональному штабі.

Односторонній брифінг швидко став взаємним діалогом, оскільки заступник міністра був зацікавлений кожним питанням.
Також Томашу Шатковському було проведено екскурсію бригадою до командного пункту бригади та робочими секціями офіцерів багатонаціональної бригади.

На завершення зустрічі та на згадку про візит до бригади Заступнику Міністра презентували  памятний знак з символікою «ЛІТПОЛУКРБРІГ». В свою чергу Томаш Шатковський вручив міністерській койни офіцерам штабу, вручив памятний подарунок командиру бригади та занотував свій візит до Книги почесних гостей «ЛІТПОЛУКРБРІГ».

DSC01022 DSC01045

ЛІТПОЛУКРБРІГ

Share Button

Військовослужбовці ЛИТПОЛУКРБРИГ відзначили День Збройних Сил Литовської Республіки та День Десантно-штурмових військ ЗС України

Share Button

Сьогодні, 21 листопада, на території штабу Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького відбулася урочиста церемонія з відзначення Дня Збройних Сил Литовської Республіки та Дня Десантно-штурмових військ ЗС України.

Захід розпочався із шикування особового складу під командуванням командира бататонаціональної бригади полковника Дмитра Братішка, його заступника полковника Артураса Ясінскас та начальника штабу полковника Міхала Малиска.

Полковника Дмитро Братішко відзначив, що для нього є великою честю вітати своїх побратимів та надійних партнерів з нагоди Дня Збройних Сил Литовської Республіки.

“Ми знаємо про світлі сторінки нашого спільного минулого і великі битви виграні об’єднаними військами. Бачимо перспективи поглиблення співпраці у майбутньому. Я особисто високо ціную ту допомогу і підтримку, які Литва та Польща надають Україні в цей надзвичайно складний для нас, українців, час,” додав командир бригади.

Потім, полковник Дмитро Братішко нагадав, що сьогодні також професійне свято українських десантників. Він відзначив, що для нього це дуже близьке святкування, адже уся військова кар’єра пов’язана із службою в десантних підрозділах. Серед іншого, основу національного персоналу Збройних Сил України в командуванні ЛИТПОЛУКРБРИГ складають офіцери-десантники, а десантно-штурмовий батальйон зі Львова є афілійованим до бригади.

“Цей День значить дуже багато для нас, адже наші десантники були серед перших, хто став на захист суверенітету і державної цілісності країни на Донбасі у 2014 році. Багато славних синів і доньок України з десатних підрозділів пожертвували своїм життям і здоров’ям заради захисту держави,” закінчив думку полковник Дмитро Братішко.

Після промови командира відбулася церемонія відзначення особового складу. Полковник Дмитро Братішко, полковник Артурас Ясінскас та полковник Міхал Малиска відзначили грамотами майора Костаса Петровас, майора Анатолія Трофимчука та капітана Олексія Сидорику.

Потому, відзначаючи День Збройних Сил Литовської Республіки та День Десантно-штурмових військ ЗС України, особовий склад командування ЛИТПОЛУКРБРИГ хвилиною мовчання вшанував пам’ять усіх полеглих солдатів.

Урочистості закінчилися традиційним проведенням лекцій про історію Збройних Сил Литовської Республіки та Десантно-штурмових військ ЗС України.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC00284 DSC00278

Share Button

«Вибори» в «Л/ДНР»: втрачений шанс Києва вийти з Мінських угод

Share Button

11 листопада 2018 року на тимчасово окупованих територіях України в Донецькій та Луганській областях відбулися псевдовибори. Громадяни «молодих республік» одночасно «обирали» склад парламенту та лідерів «республік». Фальсифіковане волевиявлення в Донецьку та Луганську є псевдодемократичним фарсом (як завжди, були запрошені іноземні спостерігачі сумнівного походження) та не має нічого спільного з виборами. Про людське око був сформований чіткий пул кандидатів-статистів при живих (чи надовго?) намісниках Кремля – Леонідові Пасічнику («ЛНР») та Денисові Пушиліну («ДНР»). Перший набрав 68%, другий майже 61%. Очолювані ними громадські рухи-партії («Мир Луганщині» та «Донецька Республіка» відповідно) впевнено здолали «опір» єдиних допущених конкурентів – «Луганського економічного союзу» та «Вільного Донбасу», набравши 75% та 72% голосів. Що це було та які матиме наслідки?

Серед відомих особливостей «виборчого процесу» на окупованому Донбасі – масове заманювання людей на виборчі дільниці, поруч з якими влаштували продовольчі ярмарки, де задешево продавали яйця та овочі. Щоправда, всі товари закінчилися через дві години після відкриття дільниць – саме тоді, коли російські телевізійники вже відзняли свої сюжети про черги до кабінок і непереборне бажання «громадян республіки» обрати своє майбутнє. Насправді на дільниці можна було навіть не приходити, адже звітування про явку й активність «виборців» відбувалося чітко за графіком і відповідно до заздалегідь надісланих із Москви темників. В «ДНР» та «ЛНР» так старалися відзвітувати про виконану роботу, що траплялися відверті курйози. Скажімо, повідомлення про 18% явки станом на 10:00 Луганський «ЦВК» вивісив на своєму сайті о 10:03. Оце оперативність! А загалом явка склала понад 80% у «ДНР» і 77% – в «ЛНР». Порівняно з Кримом ще працювати і працювати…

Слід зазначити, що до «балотування» і «виборчого процесу» не допустили одіозних персонажів, які могли б створити конкуренцію «обраним» керівникам. Так, принаймні, сталося в «ДНР», куди при перетині «кордону» не впустили колишнього співробітника СБУ Олександра Ходаковського. Окремі експерти приписували йому харизму «наступника Захарченка» (Пушилін значно м’якший, а отже – більш поступливий). Те саме можна сказати про людину, яка вигадала «ДНР», – Андрія Пургіна. Щоправда, його опала триває вже третій рік, відколи йому довелося покинути Донецьк через звинувачення у підготовці перевороту. Донецьких комуністів усунули в доволі екзотичний спосіб, влаштувавши на їхньому з’їзді 29 вересня 2018 року вибух. У результаті лідер комуністів Ігор Хакімзянов відмовився від балотування, а комуністи зняли свої списки з виборів. ФСБ Росії влаштувала все за правилами – жорстко зачистивши будь-яку опозицію Пушиліна. Щось схоже відбувалося і в «ЛНР» – з дією поправкою, що Пасічник власноруч усунув свою опозицію ще в листопаді минулого року внаслідок перевороту проти Плотницького. Нових претендентів на луганський трон за цей час не з’явилося.

Безумовно, Росія використає «вибори» 11 листопада як привід для тиску на Україну, примушуючи її вести діалог з обраними «представниками Донбасу». Для Києва ситуація залишається незмінною: говорити там нема з ким, адже керівники «молодих республік» є простими маріонетками Москви. Здається, такої ж думки дотримується впливовий союзник Києва, спецпредставник Державного департаменту США Курт Волкер. Він чітко заявив, що у Мінських домовленостях немає місця для «Л/ДНР», а говорити треба виключно з Росією, яка несе повну відповідальність за ситуацію на Донбасі. Щось подібне (про нелегітимність «виборів») – проте значно тихіше – говорили й у європейських столицях.

Шкода, але Україна втратила чудову нагоду вийти з кабальних і потенційно загрозливих внутрішньою дестабілізацією Мінських угод. Адже в них були зафіксовані конкретні умови проведення виборів виключно за українським законодавством. Виходить, Росія свідомо зриває виконання Мінська-2, а Київ ніяк на це не реагує.

За цих умов відкритим лишається одне питання – навіщо Україна бере участь у засіданнях Тристоронньої контактної групи? В чому сенс її існування для Києва? Незабаром відбудеться ювілейне 100-те засідання у такому форматі. Так, існує гуманітарна складова питання – звільнення українських бранців та заручників, яке, за словами Ірини Геращенко, наразі повністю заблоковане. Так, ми маємо дбати про громадян України, що залишилися на окупованих територіях. Та хіба мінські зустрічі якось цьому сприяють? Навпаки, вони створюють для Росії вікно можливостей, інструмент примусу Києва говорити з Донецьком та Луганськом. І створюють, відповідно, ілюзію громадянської війни в Україні, яку із задоволенням транслюють на Захід російські ЗМІ.

Більше того, неучасть представників вимушених переселенців (у будь-якому форматі – консолідованим представництвом чи, бодай, через присутність фізичної особи, що народилася в Донецьку/Луганську) у складі української делегації частково дискредитує її позицію, дозволяючи Росії легітимізувати власну точку зору. Таким чином «голос Донбасу» протиставляється «утискам хунти». Захід бачить і чує лише російський «голос Донбасу» (особливо він активізується зараз – після «виборів» там і перед виборами в Україні), й не бачить іншого.

Незважаючи на все це, Україна вперто продовжує грати у Мінську партію Суркова. А сам факт проведення фіктивних виборів свідчить про те, що старий куратор не залишає своїх позицій. Невже ми готові допустити чергову зраду чи пробачити злочинну недалекоглядність? Ми граємо чорними: «ферзі» закінчуються, треба ходити «королевою».

Валерiй Кравченко

Share Button

У командуванні ЛИТПОЛУКРБРИГ триває командно-штабне тренування “Брейв Бос”

Share Button

У командуванні Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького триває командно-штабне тренування “Брейв Бос”, до якого залучено увесь особовий склад штабу багатонаціональної військовї частини.

Цей захід бойової підготовки розпочався 12 листопада і має на меті тренування новопризначеного особовогог складу командування ЛИТПОЛУКРБРИГ та злагодження дій між секціямии штабу бригади.

Сценарій тренування занурює учасників у планування операції зі стабілізації та управління підрозділами у вигаданій країні. Протидіють офіцери штабу викликам гібридних загроз з боку умовного противника. Під час “Брейв Бос” з литовськими, польськими та українськими військовослужбовцями проводяться заняття щодо виконання процедур процесу прийняття військового рішення.

Варто зазначити, що для безпосереднього проведення “Брейв Бос” батальйон управління багатонаціональної бригади розгорнув та перевірив роботу командного пункту ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC00023 DSC00058

Share Button

Україна і радники: як виховати неслухняну дитину і вступити її в НАТО?

Share Button

Україна йде до стандартів НАТО у сфері безпеки та оборони. Йде своєю унікальною дорогою за допомогою спеціальних людей, яких називають радниками. Часом цей шлях схожий на «сізіфів труд», часом зусилля виглядають кумедними, але крок за кроком, камінчик до камінчика… Україна схожа на неслухняну дитину, яку взялися виховувати досвідчені професіонали-ентузіасти, щоб урешті-решт вступити її в «університет», пардон, в НАТО… Наскільки ж корисні реформи, що їх пропонують Україні західні радники?

Все починається з вимог, іменованих «стандартами». Це не лише стандарти озброєння та норми підготовки, сумісності, але й менеджменту. Важливою умовою є цивільний контроль за військовим сектором. Традиційно це розглядають запобіжник від надмірного впливу військових на політичну ситуацію в країні. Проте Україна має суттєву відмінність від решти країн НАТО – ми де-факто маємо війну.

Відповідно до прийнятого у червні 2018 року Закону про національну безпеку, «демократичний цивільний контроль – комплекс здійснюваних відповідно до Конституції і законів України правових, організаційних, інформаційних, кадрових та інших заходів для забезпечення верховенства права, законності, підзвітності, прозорості органів сектору безпеки і оборони та інших органів, діяльність яких пов’язана з обмеженням у визначених законом випадках прав і свобод людини, сприяння їх ефективній діяльності й виконанню покладених на них функцій, зміцненню національної безпеки України». Простіше кажучи, цивільний контроль або нагляд є засобом демократичного контролю за діяльністю силових структур. Він забезпечує комунікацію між різними силовими підрозділами, а також уможливлює транспарентність бюджетування силовиків. Останнє – невичерпне джерело корупції в Збройних Силах, коли процедури закупівлі засекречують через нібито підвищену чутливість питання. Така практика існує в пострадянській українській армії як на «вхід», так і на «вихід». Особливо на «вихід»: продаж старих зразків зброї третім країнам (як, утім, і найновішої продукції Укроборонпрому), завжди відбувається в закритому режимі. Що ж до потреб Генерального штабу, то тут гриф «таємно» накладається, здається, навіть на закупівлю туалетного паперу.

Згідно з Законом України про національну безпеку, цивільний контроль є багатоступеневим і складається «з контролю, що здійснюється Президентом України; контролю, що здійснюється Верховною Радою України; контролю, що здійснюється Радою національної безпеки і оборони України; контролю, що здійснюється Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; судового контролю; громадського контролю». Об’єктами нагляду є діяльність Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, Національної поліції України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної міграційної служби України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, інших органів виконавчої влади, які входять до сектору безпеки і оборони України.

Як свідчить європейський досвід, найвагомішою ланкою цивільного контролю є парламентська. Наразі функції цивільного парламентського контролю здійснює комітет з питань національної безпеки та оборони Верховної Ради. Планується створити новий комітет Верховної Ради для парламентського нагляду за сектором безпеки та оборони, що буде складатися із секретаріату та дев’яти народних депутатів. Є пропозиція частково розсекретити фінансову складову державного оборонного замовлення та закупівель. Ідея приваблива, проте є велика ймовірність, що це стане ще одним розплідником бюрократії в державі, яка і без того потребує невідкладного скорочення бюрократичних процедур.

Інше питання – гендерна рівність в армії. Як правило, міністром оборони в країнах НАТО є не просто цивільна особа, а ще й жінка. Україна на словах дотримується гендерного курсу, виконуючи резолюцію ООН №1325, проводячи численні тематичні тренінги і воркшопи. Говорять, що навіть створюють окрему посаду заступника міністра, яку обійме генерал-жінка. Однак усе це «пахне» традиційною для української армії показухою. Щось подібне відбувалося з просуванням стратегічних комунікацій. НАТО проспонсорувало безліч івентів з цієї теми, проте радянська вертикаль залишається незламною і невмирущою. Та й з цивільним міністром оборони в Україні складається «так собі»: Порошенко просто звільнив генерала Полторака з армії, залишивши його міністром. Український підхід на ділі!

А як співвідноситься демократичний цивільний контроль за силовими органами з прямим призначенням кадрових працівників СБУ (Донецька область) та МВС (Київська область) на керівні посади в обласних адміністраціях? Тепер уже силовики керують цивільними і контролюють їх. А що робити – президентські й парламентські вибори не за горами. Звісно, можна знайти раціональні пояснення цим змінам, але схоже на те, що адмінресурс на місцях дуже потрібен нинішній владі!

Проте західні радники не завжди говорять малопотрібні речі, які у нас саботують на практиці. У випадку з Укроборонпромом, як кажуть, краще з гарного коня впасти, аніж на поганому їздити. Ця структура, створена за часів Януковича як вертикально орієнтована корпорація, давно вже асоціюється виключно з тіньовими схемами й корупцією. Регуляторна функція держави – монополіста із виробництва та продажу зброї – гальмує розвиток галузі. В Україні, де четвертий рік триває війна, чимало приватних виробництв навчилися виготовляти цікаві зразки новітньої військової техніки. Але продавати її вони практично не мають права. Точніше, існує постанова про те, що кожен такий суб’єкт може отримати ліцензію для експорту, але на практиці треба обов’язково узгоджувати ціну з державними спецекспортерами. А це і є вікно корупції та гальмо торгівлі!

Інший внесок західних радників – система документів стратегічного оборонного планування. І все б нічого – піраміда стратегій, що прописана ухваленим законом про національну безпеку, вибудовується на американський манер і прив’язана до президентських виборів (протягом 6 місяців після обрання президент має представити свою стратегію національної безпеки, від якої будуть «танцювати» всі інші документи стратегічного планування), проте виглядає на те, що будь-яка українська стратегія буде штучною, неживою. Адже в її основу має бути покладена стратегічна культура, що визначає модель поведінки держави на зовнішній арені. Навряд чи західні радники обізнані з нашою стратегічною культурою аж настільки, аби щось радити у цій сфері. А написати «від себе» не вийде – за кожним словом пильнують все ті ж радники. Ось і виходить дурна ситуація – мертва «малоамериканська» стратегія для України. Натомість відпустити українських стратегів-планувальників у «вільне плавання» радники не можуть: є ризик, що вони напишуть стратегію «нацистської України» для потреб Путіна.

Відтак, «не всі йогурти однаково корисні». Проте нас змушують пити їх всі одночасно, аби надолужити затримки росту. Принаймні ми ще фігуруємо в якості неслухняних дітей Заходу, яким «треба пити йогурти». Діти Росії вже служать в армії.

Валерiй Кравченко

Share Button

Українські та литовські офіцери привітали польських колег з Днем Незалежності Польщі

Share Button

У командуванні Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького відбулися урочисті заходи з нагоди 100-річчя відновлення Незалежності Республіки Польща, що офіційно відзначатиметься 11 листопада.

Урочистості розпочалися із святкового шикування під командуванням командира бригади полковника Дмитра Братішка. Командир звернувся до особового складу та привітав всіх поляків зі святом.

«Маршал Юзеф Пілсудський сказав, що незалежність не дається назавжди, вона не лише цінна, але й виборюється дуже дорогою ціною. Ця точка зору застосовується до будь-якої країни чи народу. Ми, українці, сьогодні як ніхто розуміємо глибину цих слів та зичимо нашим партнерам ніколи не знати, що таке бойові дії на території твоєї Батьківщини,» наголосив полковник Дмитро Братішко.

Від імені вищого політичного і військового керівництва Польщі особовий склад привітав начальник штабу полковник Міхал Малиска. Він вручив кращим польським військовослужбовцям відомчі медалі та відзнаки.

Після завершення урочистого шикування литовські, польські та українські військовослужбовці прослухали лекцію про історію Польщі.

«Важливо, що ми занурилися в атмосферу величного минулого і згадали, як польський народ відновив свою незалежність. Це урок, який нас вчить, що наша єдність – єдність сусідніх держав – робить нас сильнішими,» підсумував полковника Міхал Малиска.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC09894 DSC09933

Share Button

Командир ЛИТПОЛУКРБРИГ провів робочу зустріч з командирами підрозділів національного компоненту ЗС Республіки Польща

Share Button

Учора, 6 листопада 2018 року, на території штабу Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького відбулася робоча зустріч командування ЛИТПОЛУКРБРИГ та командирів підрозділів національного компоненту Збройних Сил Республіки Польща.

Зокрема, польські офіцери – представники 5 механізованого, 16 інженерного, 21 логістичного батальйонів, 14 самохідно-артилерійського та 21 дивізіону протиповітряної оборони, а також розвідувальної роти, взводу РХБЗ прибули до багатонаціональної військової частини аби ознайомитися з планами підготовки на 2018 та 2019 роки.

На початку заходу командир ЛИТПОЛУКБРИГ полковник Дмитро Братішко та начальник штабу полковник Міхал Малиска привітали гостей й наголосили на важливості синхронізації навчань і тренувань командування та афілійованих підрозділів у новому навчальному році.

«Ми злагодимо наші зусилля та створимо умови для підтримання опеційних спроможностей нашої бригади – командування і національних компонентів. Дуже корисно зустрічатися і обговорювати спільні заходи та шляхи поліпшення комунікації між нами і підготовки військових трьох країн. Впевнений, що це сприяє зміцненню дружби, взаємопорозуміння та взаємосумісності між литовськими, польськими та українськими військовослужбовцями,» додав полковник Дмитро Братішко.

А начальник секції S7(тренування) майор Костас Петровас детально зорієнтував про основні заходи бойової підготовки та запропонував семінари, курси, командно-штабні тренування, що потребують участі національних компонентів країн-учасниць ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Також, під час зустрічі учасники заходу представили презентації про свої підрозділи та їх завдання. Не оминули розповісти і про озброєння і військової техніки, що знаходиться на озброєнні підрозділів зі складу національного компоненту Збройних Сил Республіки Польща.

Олександр ГАЙН, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Share Button

Якою буде нова Європа: антисистемні рухи проти популістів

Share Button

Меркель іде з посади лідера ХДС і не балотуватиметься на наступних виборах у 2021 році. У час «трампів» та «макронів» вона трималася найдовше серед політиків старої формації. Європа і світ вже ніколи не будуть такими, як були. Змінюється сама сутність політики – епоха старих ідеологічних партій, партійної відданості та дисципліни минає. На авансцену виходять політичні сили, базовані на агресивному мейнстрімі, технологіях Фейсбуку та харизмі лідерів «покоління Х». Вже завтра Європу чекає наступ антисистемних та популістських партій.

Антисистемні сили і популістські рухи – не новина для Європи. Вперше вони з’явилися в 1980-х роках на тлі анти/альтерглобалізаційних рухів та екологічних виступів як своєрідна еволюція пацифістської субкультури хіпі. Однією із перших антисистемних сил була німецька «Партія Зелених» (сьогодні вона знову набирає популярності разом із проросійською «Альтернативою для Німеччини»), яка, втім, швидко зайняла лівоцентристську нішу. Популярність таких рухів зростала пропорційно зі зменшенням впливу традиційних ідеологічних партій. Сучасний світ інформаційних технологій, помножений на досягнення ліберальних західних цінностей, не сприяв консерваторам – на політичну авансцену виходили нові лідери без традиційних партійних комплексів. Проте достатнього впливу вони все ж не мали.

Та все змінилося в 2017 році. Першими окреслили нову тенденцію президентські вибори у Франції та парламентські вибори в Чехії. Вони продемонстрували зростання антипопулістських (насправді – таких самих популістських) платформ, що грають не на ідеологічному полі, а на потребах громадян. На цьому зробили собі електоральний капітал «нові обличчя» – Еммануель Макрон та Андрей Бабіш. Зокрема у Франції Макрон зі своєю антисистемною платформою отримав впевнену перемогу над популістським ультраправим «Національним фронтом» Марін Ле Пен.

Проте популісти можуть активно співпрацювати з антисистемними партіями. Це вперше довели парламентські вибори в Австрії 2017 року, де ультраправа «Австрійська партія свободи» Х-К. Штрахе ледь не здобула перемогу над правоцентристською «Австрійською народною партією» С. Курца, яка використовувала антисистемний електоральний порядок денний. До кабінету міністрів новоствореної коаліції консерваторів і правих популістів увійшли п’ять представників політичної сили Х-К. Штрахе.

За «австрійським» сценарієм відбулися вибори в Італії навесні 2018 року, що завершились впевненою перемогою антисистемного «Руху п’яти зірок» Луїджі Ді Майо, який набрав близько 31% голосів. Друге місце посіла ультраправа «Ліга Півночі» (19%). До парламенту також пройшли правоцентристи з «Вперед, Італія» Сільвіо Берлусконі (13,5%) та націоналісти з «Братів Італії» (4,2%). Альянс правих сил із «Рухом п’яти зірок», який був юридично оформлений коаліційною угодою в травні 2018 року, забезпечив Італії правління євроскептиків під головуванням компромісної кандидатури юриста Джузеппе Конте. Базові цінності нової італійської коаліції – послаблення впливу Брюсселя та антимігрантське законодавство, покликане зменшити рівень безробіття в країні.

Що ж це за нові політичні течії? В чому секрет їхньої популярності? На чому набирають вагу антисистемні партії та партії популістів? Уніфіковуючи електоральні зміни, що відбуваються на просторах від Греції до Швеції й від Португалії до Чехії, можна з великою вірогідністю стверджувати, що антисистемні партії:

  • активно використовують у політичних програмах найбільш чутливі економічні драйвери;
  • не мають яскравого ідеологічного забарвлення, відтак апелюють до широкого електорального поля;
  • ставлять прагматичні цілі, яких можна досягнути в довгостроковій перспективі (до 5-7 років);
  • «розбивають» чинні шаблони поведінки політикуму, використовуючи принцип «ціль виправдовує засоби»;
  • ретранслюють прості й зрозумілі сигнали;
  • обережно критикують досягнення ліберального світу і глобалізації;
  • ведуть пропаганду обережного євроскептицизму – критика політики ЄС з метою її зміни;
  • є партіями лідерського типу, з акцентом на «нові обличчя».

Водночас їхні конкуренти – партії-популісти:

  • використовують у своїх політичних програмах будь-які економічні драйвери (передусім безробіття);
  • діють у чітко визначеному електоральному полі, яке на полюсах перетинається (ультраправі та ультраліві аудиторії однаково вимагають радикалізму);
  • ставлять відверто нездійсненні цілі;
  • відрізняються шовіністичною та радикальною риторикою;
  • ретранслюють прості й зрозумілі сигнали, що мають ідеологічне, часто нетолерантне, забарвлення;
  • відверто критикують досягнення ліберального світу та глобалізації;
  • яскраво виражені євроскептики, готові до радикальних дій (аж до виходу з ЄС);
  • є партіями лідерського типу, з акцентом на «нові обличчя».

Політика та ідеологія і антисистемних, і популістських партій відповідають зовнішньополітичним цілям та підходам реваншистської Росії. Мета російської гібридної війни в Європі – розмити ліберальні цінності та досягнення, протиставити їм сучасну реінкарнацію концепції «Європи націй» Шарля де Голля. Це не просто прискорює дезінтеграційні тенденції в ЄС і популяризує національні рухи, а й сприяє послабленню трансатлантичних зв’язків. Для США наявність колективної «Західної Європи», що поділяє з Вашингтоном спільні цілі та розуміє засоби їх досягнення, є засадничим принципом реалізації спільної політики у сфері економіки та безпеки і значно спрощує комунікацію з європейськими союзниками (навіть незважаючи на «любов» Дональда Трампа до національних суверенітетів). Адже наявність одного «координаційного штабу» Європи у Брюсселі, який говорить від імені ЄС, дає змогу американській адміністрації лише точково корелювати спільну політику в Парижі, Берліні та Лондоні. Вже невдовзі США доведеться окремо домовлятися з кожним європейським актором – від Варшави та Праги до Мадрида і Рима, – самодостатність яких зміцниться, а самооцінка підвищиться внаслідок наступу євроскептицизму.

Ерозія традиційного політичного ладу Європи зумовлює «крихкість» всього політичного ландшафту. Хворобою популізму вражені як заможні країни, так і (особливо!) найбідніші – держави Північного Середземномор’я, що потерпають від напливу мігрантів. При цьому боротьба з мігрантами, «які забирають робочі місця у громадян», є, скоріше, драйвером конфлікту, виправданням багаторічної інертності та соціальної залежності місцевого населення. На цій риториці (а також на імітації захисної реакції проти «атак брюсельської бюрократії») заробляють собі електорат антисистемні партії та популістські рухи, вплив яких дедалі зростатиме.

Валерiй Кравченко

Share Button

Миротворці ООН на Донбасі: проблеми та виклики

Share Button

«Голубі каски ООН» можуть принести на Донбас мир, проте сьогодні вірогідність їх залучення виглядає примарно. Занадто багато непопулярних рішень треба затвердити, проблем подолати сторонам конфлікту – росіянам та українцям. Компроміс справа складна, й тоді коли Україна готова шукати подібний компроміс, вбачаючи в миротворцях як гарантію реінтеграції окупованих територій, так й певний безпековий запобіжник від подальшої інтервенції, що загрожує розчленуванням держави, Росія навпаки шукає шляхи використання миротворчого механізму з метою просування власного порядку денного. Останній спрямований на подальшу дестабілізацію регіону, та, в довгостроковій перспективі, на геополітичний реванш та остаточного закріплення України та інших країн регіону в свої сфері впливу.

Миротворці повинні бути введені на окуповані території у відповідності до Мінська-2, єдиної безпекової угоди, яка існує сьогодні та, на папері, спрямована на деескалацію. Мінська тристороння контактна група на сьогодні провела 97 раундів безцільних переговорів. Обмежений успіх переговорників – обмін заручниками. Проте політична та безпекова підгрупи працюють абсолютно безрезультатно. Водночас, на глибоке суб’єктивне переконання автора, ігнорування участі донецьких та луганських переселенців тристоронній контактній групі компрометує українську делегацію в Мінську, дозволяє Москві проштовхувати легітимність Донецька та Луганська, створювати та поширювати ілюзію громадянської війни в Україні. Це має обмежений, проте стійкий вплив на західних союзників України, зокрема Німеччину та Францію – держав-медіаторів в Нормандському форматі.

Спробуємо розглянути увесь спектр проблем, які стоять на заваді запрошенню миротворців ООН в Україну, не концентруючись на необхідних процедурах в Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки (це технічне питання), але розглянувши ширшу світоглядну картину.

Проблема 1. «Вибори» в «ДНР» та «ЛНР» 11 листопада відверто руйнують сутність Мінська-2, проте ніхто (й навіть українська сторона!) не хоче відмовлятись від нього, визнаючи це. Справа навіть не в конкретних «виборах», а в успішному імітуванні політичного процесу в «республіках», який Москва видає за самостійний. Захід готовий лише в чергове визнати нелегітимність очільників російських проксі-республік, не більше.

Але треба більше – треба руйнувати згубний Мінськ-2 та рухатись далі до нової угоди, де буде прямо записано про необхідність участі миротворців в врегулюванні. Базування миротворців на відверто імпотентній угоді, яку Росія від підписання й не збиралась імплементувати, розуміючи її як дипломатичний маневр, не вважаючи себе стороною угоди, не призведе до позитивного ефекту від їх введення.

Проблема 2. Вибори в Україні – політизація питання реінтеграції, боротьба підходів політичних сил. «Донбас» є за потенціалом найбільш контраверсійним електоральним індикативом, разом з традиційними темами НАТО та ЄС. Вірогідно, питання напрацювання державного підходу до реінтеграції, на жаль, буде замороженим до кінця осені 2019 р., періоду формування коаліції після парламентських виборів. Крім того, вибори – час та можливість для активного втручання Росії, чому додатково сприяє ситуація з отриманням Томосу, автокефалії української церкви. Росія може піти ва-банк, розв’язавши гібридну релігійну війну в Україні. Все це відвертає увагу від тематики миротворців.

Проблема 3. Позиція Росії, яка послідовно тисне на Україну та Захід, змушуючи Київ вести діалог з «сепаратистськими» Луганськом та Донецьком. Це робиться з метою визнання громадянської війни в нашій державі, яке знімає відповідальність за події з Москви. Виключно за цих умов Кремль погодиться говорити про миротворців. Але лише військових та поліцейських, жодної цивільної адміністрації, що поставить під питання владу російських маріонеток та прибуткові схеми.

Проблема 4. Ставлення Заходу. З одного боку, є безкомпромісна позиція стосовно причетності Росії до подій в Україні. Є повне розуміння в НАТО та ЄС, що війна розв’язана за участі та підтримки РФ, а вже колишній заступник голови місії СММ ОБСЄ Александр Хуг навіть вірить, що її можна закінчити за одну годину. Тобто ця війна не має під собою жодного іншого базису (етнічного, релігійного), окрім бажання Росії дестабілізувати Україну. Але крім розуміння та глибокого занепокоєння, від Заходу час від часу лунають заклики до України поступитись своїми принципами на користь компромісу з Росією. Ці заклики підживлюються агресивною поведінкою Москви та її ядерним шантажем. Особливо коли подібну риторику «мучеників, що потраплять до раю», підживлює сам президент Росії Володимир Путін.

Проблема 5. Склад місії та розміщення тренувальних баз. Росія готує своїх агентів до участі в миротворчих контингентах – білорусів та казахів. Й коли останні виглядають достатньо нейтрально (хоча Казахстан є країною-членом ОДКБ, проте це зможе паритетно уможливити участь, наприклад, Туреччини – країни-члена НАТО – в миротворчій місії), то білоруси є гібридною армією Росії (з огляду на особливість відносин та союзний статус двох держав). У випадку створення миротвочого хабу, табору для підготовки на території України, легально заведені на територію України білоруські військові можуть виконати функцію «зелених чоловічків» у захопленні нових областей та міст. Досить ймовірним виглядає сценарій локальної дестабілізації, наприклад в Одесі, для замирення якої, на виконання директиви російського парламенту, заведені офіційно в Україну білоруські миротворці будуть відрядженні для врегулювання та порятунку «російськомовних православних». Не дарма в 2014-2015 р. на багатьох вантажівках росіян в Ростовській області зустрічались написи «МС» (миротворчі сили) – сценарій відпрацьовувався. Подібна російська миротворчість сумновідома.

Це, звичайно, не повний виклад проблем. Гроші, мандат та інші технічні моменти можуть стати на заваді миротворчій місії. За найскромнішими підрахунками, утримання контингенту з 15 000 військових обійдеться в 3 млрд. доларів на рік. Тоді як є ще поліцейська та цивільна компонента (остання буде більш затратною). Проте сьогодні говорити про подібні деталі можна виключно у футурологічному контексті. Немає головного – стратегічного компромісу, Росія не відвела свої війська з Донбасу, й навіть відмовляється визнавати їх своїми. Доки не буде виконана умова припинення вогню на лінії зіткнення, жоден миротворець ООН не ступить на українську землю. Гаряча війна продовжується, а прихильність до виконання імпотентних Мінських угод, віддаляє нас від досягнення компромісу. Миротворці могли б принести мир на Донбас, проте Росія хоче лише війни для України.

Валерий Кравченко

Share Button

Переможний Томос на тлі «зради» в Ічні

Share Button

Ми живемо в дивній країні, де люди приречені на постійне моральне піднесення й не менш постійне матеріальне зубожіння. Причому незалежно від того, хто при владі та яких морально-ціннісних поглядів і зовнішньополітичних орієнтирів він дотримується.

Якщо поглянути на карту наших перемог за останні чотири роки – все дуже позитивно. В 2015-му Україна розпрощалася зі спадком СРСР, провівши декомунізацію; наступного року Джамала привезла перемогу з Євробачення, заспівавши про депортацію кримських татар; у 2017-му українці отримали такий бажаний «безвіз»; нарешті цього року – релігійну свободу у вигляді Томосу (цікаво, скільки людей ще шість місяців тому знали значення цього слова?). Кожен рік – нові перемоги для посилення морального духу нації. Що цікаво – всі вони акцентовано спрямовані проти Росії та її імперського реваншизму. Таке враження, що «збурити» північного сусіда, а потім спостерігати, як «підгорає» в «експертів» на російському телебаченні, стало ледь не національною забавою українців. Однак це ілюзія, асиметрична відповідь. Оскільки росіяни завдають нам прямої матеріальної шкоди війною на Донбасі, анексією Криму, вбивствами наших вояків та підривами складів боєприпасів, а ми їм – ні. Про санкції не будемо…

Звісно, Україні потрібні позитивні символи, що піднесуть наш бойовий дух. Але що з економікою? Україна офіційно стала найбіднішою країною Європи з найвищими темпами еміграції (завдяки безвізу?). У всьому винні війна та Росія? Чи олігархи? Багаті продовжують багатіти, бідні – біднішати. Такими «досягненнями» не повернути Донбас і Крим. Хто винен у подорожчанні пального, яке потягне за собою зростання цін на продукти? Українці стануть біднішими якраз напередодні виборів. Листопад – час нового «майдану»? Чи перекриє Томос і закон про мову (його ухвалення у другому читанні заплановане до кінця року) весь матеріальний негатив і порожні кишені українців?

До речі, про Томос. Справа ця потрібна, але чи на часі саме зараз? Звичайно, можна скільки завгодно говорити про історичність події, як довго ми до неї йшли і чекали… Але чи не переоцінюємо ми значення Церкви в житті сучасного українця? Наскільки сильно релігія впливає на державу? Надворі ХХІ століття, а ми говоримо категоріями середньовіччя. Часом виникає враження, що якийсь політтехнолог Петра Порошенка просто передивився серіал «Тюдори», влаштувавши для українського Генріха VIII свою церковну реформацію. Скільки насправді віруючих людей живе в Україні, готових мобілізуватися за релігійну ідею? Віру подають в одному «флаконі» з мовою та армією. Друге – ідентичність нації, третє – її захист та спроможність. Проте перше сьогодні – ще один привід Москві спекулювати на українцях. Перетворити Україну на Північну Ірландію складно, але можливо. Особливо коли маніпулюєш незаможними малоосвіченими людьми – а дуже скоро у нас залишаться лише такі. Трудова міграція, передусім інтелектуальна, продовжується й вимиває найкращих.

І Росія вже почала провокувати релігійну ворожнечу, розпалювати релігійну війну. Якщо не вдалося роздмухати громадянський конфлікт на Донбасі через інертність та патерналізм місцевих мешканців – Москва знайде інший спойлер. При цьому ставка знову зроблена на Південь та Схід, де віра офіційно узурпована російською церквою. Ось тільки йдеться про приходи і території, а не про людей. Яка реальна кількість віруючих в Україні? В українському сегменті Фейсбуку за останній тиждень набув популярності мем «атеїст Київського патріархату». Насправді абсолютна більшість населення східних та південних регіонів України – робітники заводів, шахт, кваліфіковані наймані працівники – люди не релігійні. Тож із мобілізацією навколо ідеї російської церкви Росія гарантовано зазнає такого самого фіаско, як і з мобілізацією навколо ідеї «русского мира». Єдиний шанс Москви – влаштувати гібридну інтервенцію. Знайшли ж «шахтарі» у своїх шахтах танки… Ось і кагебісти в рясах раптово вийдуть і поведуть на Київ чорнявих вірян Асланів і Тамірів. Тут потрібна пильність і кропітка робота спецслужб – гібридна війна продовжується.

Але не лише гібридна. Триває й звичайна війна, про що свідчать підриви на складах в Ічні. У ніч на 9 жовтня 2018 року Росія здійснила черговий акт залякування України. Які арсенали зброї наступні? На жаль, нашу владу нічому не навчили подібні трагедії 2017 року в Балаклеї та Калинівці, а до цього у Сватово в 2015-му. Винні не були знайдені, покарали звичайних стрілочників. Жоден генерал із Генштабу не сів за ґрати, хоч мав би. Україна не може дозволити собі настільки безглуздо втрачати військові арсенали під час війни. Скільки ще трагедій має статися, аби почалися реальні зміни в секторі оборони? Ворог буде нахабнішати дедалі більше, бо ми самі його провокуємо своєю безвідповідальністю. І одного дня виявиться, що захищати кордон українцям доведеться голими руками.

Цікавою на цьому тлі виглядає чергова симуляція реформ – Порошенко звільнив з військової служби генерала Полторака, за сумісництвом – Міністра оборони України. Тепер міністерством керує, як цього вимагають радники НАТО, цивільна особа. Що це було? Чи змінить армію така ілюзія цивільного контролю? Кого ми вкотре намагаємось обдурити?

Інша деталь, що також непокоїть, – географія диверсій. Росіяни дедалі ближче підбираються до Києва. Чернігівщина – прикордонний регіон і ключ до столиці України. Його дестабілізація цікавить Москву в першу чергу. Кремль обрав тактику активного втручання в українські справи напередодні виборів, намагаючись розхитати суспільство, підбурити його, зокрема й через релігійне протистояння. Українці мають показати витримку та єдність. Проте це не означає, що винних за вибухи на складах не треба шукати і карати. Диверсії триватимуть і далі, й лише негайні зміни у системі можуть завадити тактиці ворога.

Загострення можна очікувати й на Азові – директиву РНБО про невідкладні заходи із його захисту нещодавно підписав Президент. Варто згадати й про події на окупованих територіях – вибори Пушиліна в «ДНР» і Пасічника в «ЛНР», заплановані на 11 листопада. І все це – під акомпанемент перекидання російської летальної зброї, яке фіксують спостерігачі ОБСЄ. Москва посилюється й готується до військової конфронтації. Це її передвиборчий «подарунок» усім партіям війни в Україні, передусім Порошенку. Це час для «армії» з передвиборчої агітації нинішнього Президента. На що здатні «джавеліни» та сили ООС? У разі ж значних втрат цей «подарунок» переадресовується на осінь усім партіям миру (зокрема Новінського, Мураєва та інших). Недарма вони підбирали такі назви для своїх політичних сил («За (русский) мир», «Наші» – точно від «Крим наш»).

У будь-якому разі в 2019 році нудно в Україні не буде. Тож давайте сьогодні радіти Томосу, святкувати Покрову і лаяти безвідповідальних чиновників. Завтра на нас чекають більш відповідальні справи.

Валерій Кравченко

Share Button