На тлі дестабілізаційних зусиль, що мають як внутрішнє, так і зовнішнє походження, Україна впевнено прямує до негативного сценарію розвитку подій. Чинна влада дедалі більше компрометує себе в очах українського народу та світового співтовариства, послідовно симулюючи реформи та боротьбу з корупцією замість реальних дій, демонструючи невпевненість (навіть боягузтво!) та дипломатичну імпотентність у вирішенні проблеми російської агресії на Донбасі та відновлення територіальної цілісності держави.

Показовим є той факт, що найбільших зусиль щодо повернення Криму до складу України докладає НУО «Меджліс кримськотатарського народу», а не Україна як держава та політичний суб’єкт. Протестний потенціал українського суспільства зростає з кожним днем, непопулярні рішення в соціальній сфері, як-от підвищення комунальних тарифів, а також політичні спекуляції (наприклад, особливий статус Донбасу), підвищують градус протистояння народу і влади. Тож не дивно, що популісти сьогодні «на коні», й саме на декларативному популізмі часто намагається «вирулювати» з хитких ситуацій президент Петро Порошенко. Щоправда, він зараз відпочиває в Іспанії…

Останній факт також свідчить про нестабільність. Особливо обурює українських журналістів і блогерів те, що гарант полетів у «відпустку» (в Малагу, де він має маєток) приватним літаком з аеропорту Жуляни в такі буремні часи. Як можна виїжджати з України, коли на фронті загострюється ситуація? Як можна залишати державу, коли у Київ заходить небезпечна промосковська хода (так звана «Хресна хода» Московського патріархату УПЦ); коли в центрі столиці підірвали відомого журналіста (загибель Павла Шеремета) і є реальна загроза терактів? І взагалі – глава держави не має права таємно відпочивати за кордоном. Особливо держави, яка воює.

Суспільний запит на радикальні зміни в країні є. У певному сенсі президент неадекватними діями сам створює передумови для третього майдану, якого всі давно чекають. Ось тільки чи буде він мирним? І звідки чекати біди? Як показав приклад Туреччини, і в ХХІ столітті можливі спроби військових переворотів.

Армія набуває все більшої популярності в українському суспільстві. Дедалі глибше вкорінюється імідж захисників вітчизни (хай військові й мають відомі проблеми з дисципліною на передовій), коли матері з усієї країни відправляють дітей за повістками або патріотичним покликом на боротьбу із зовнішнім ворогом, який прийшов на українську землю. Водночас ветерани АТО, повернувшись додому, часто стикаються зі старими українськими негараздами – свавіллям влади, корупцією та бюрократією. А як відомо, колишні військові (часто-густо з чорно-білим сприйняттям світу – на передовій усе просто, немає брехні) мають загострене відчуття справедливості, тож, відчуваючи її брак «на гражданці», дедалі більше радикалізуються.

Ці люди, звичайно, потребують психологічної реабілітації та соціальної адаптації, проте держава цілеспрямовано не працює з ветеранами, а зусиль волонтерів замало. Чимало «атошників», які пройшли першу і другу хвилі мобілізації, не знайшовши себе в мирному житті, раді повернутися на фронт і записуються в контрактну армію. Проте найбільш активні з них заглядають у корінь проблеми, звинувачуючи владу в патовій ситуації на фронті, у смертях побратимів через неефективні Мінські домовленості, у безглуздому сидінні на лінії зіткнення, в тому, що влада «кришує» контрабанду й зацікавлена у бізнесі на війні. Стримує людей лише розуміння, що кривавий майдан в Україні наразі дуже потрібен Росії. Проте й терпіти корумповану і нерішучу владу стає дедалі важче. Дедалі гучніше лунають заклики до змін шляхом військового перевороту. А восени люди отримають нові квитанції за комунальні послуги, тож зберегти холодну розсудливість буде ще складніше.

В авангарді ймовірного військового перевороту не буде жодного генерала, жодного штабіста. На жаль, у Києві, в ключових оборонних установах та міністерствах панує показний «мир» і патерналізм. Справжній авторитет у військових мають лише ті офіцери, що вели їх у бій на передовій. Так, величезну харизму має постать генерала Сергія Кульчицького, який не ховався за спинами бійців і загинув під Слов’янськом у перші місяці антитерористичної операції.

Проте чимало й живих прикладів – справжніх легенд фронту – поки що безіменних капітанів, майорів та полковників (варто нагадати, що саме середня офіцерська ланка стояла за спробою державного перевороту в Туреччині). Вони можуть стати прапороносцями стихійних радикальних дій на заклик суспільства «військові прийдуть – порядок наведуть». Ось тільки чи будуть ці дії стихійними?

Оскільки є інший аспект проблеми – відносини між Президентом України та Міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим, якому підпорядковуються всі добровольчі батальйони Національної гвардії, окрім «Правого сектору». Медіапростором ширяться чутки, що ці відносини дуже далекі від ідилії. Опосередковано їх підтверджують акції «Азова», спрямовані проти Володимира Гройсмана та його уряду. Ще можна було зрозуміти «азовців», коли вони ходили під Верховну Раду, протестуючи проти закону про особливий статус Донбасу. Проте остання акція «Азову» – хода з Незалежною профспілкою шахтарів Михайла Волинця – зовсім нетипове явище для мілітаризованої організації, формально підпорядкованої Міністерству внутрішніх справ.

Підсумовуючи, можна з великою впевненістю стверджувати, що в Україні зростає попит на радикальні зміни, а населення активно прагне сильної та рішучої влади (аж настільки, що у провідних медіа вже з’являються статті на кшталт «В очікуванні диктатора»). Очевидно, що влада, яка прийшла на хвилі «Революції Гідності», де-факто провалила реформи і стрімко втрачає довіру суспільства. Натомість набирають сили й популярності радикальні течії, зростає нетерпимість у соціумі. Все це, звичайно, грає на руку Москві, яка поступово досягає своєї мети з компрометації зовнішнього іміджу України. Це додає аргументів для «законної» інтервенції східного сусіда з метою наведення ладу в нестабільній Україні та з гуманітарних спонукань. Загроза відома і прогнозована, човен уже істотно розхитали, й вода ладна хлинути всередину. Чи впорається флотоводець з критичною ситуацією?

Валерій Кравченко

10 вересня 1939 року під наступом німецьких військ польська армія покинула невелике містечко Загір’я (Zagorz) біля Сянока, важливий залізничний вузол між Перемишлем і Будапештом. Після входу німців саме українська спільнота в Загір’ї, яка саботувала оборону, організувала місцевий уряд, всіляко допомагаючи окупантам придушувати опір.

Тоді ж, у вересні, місцеві українські активісти вирішили перформансом відзначити кінець власного національного приниження: провести похорони Польщі. Запросили, як пише Збігнєв Осенковскі, автор книжки “Zagorz nad Oslawa”, місцевого греко-католицького священика отця Гентиша, котрий, проте, відмовився, бо “вважав цю акцію політичною, а не релігійною”. Труну Польщі пронесли через все містечко зі співом “Пропала Польща, пропала навіки, уже не поможуть французи, англіки”. Поховано її було на місцевому цвинтарі для здохлої худоби.

Звідки я знаю цю історію? Мені про неї розповідала моя бабця Дарія, тоді 11-річна дівчина, яка була зв’язковою українських підпільників у часі війни. Мій прадід Степан був у ті роки солтисом у Заслав’ї, передмісті Загір’я, де на 800 жителів було тільки кілька польських та єврейських родин.

Чому мої родичі-українці не допомагали полякам, своїм сусідам з незапам’ятних віків, боротися за спільну державу проти ворога, від якого настраждалися потім обоє? Чому так радісно хоронили країну, в якій прожили 20 років, країну-мрію, за яку поляки заплатили програними повстаннями і Сибіром, сотнями тисяч вигнанців і зламаних доль, поколіннями у неволі, що тяжко берегли свою віру та ідентичність під чужими владами?

Дефіцит рівності і поваги

Трагедія ситуації, що склалась – у недопущенні самої думки про рівність польського і українського народів, про рівність їхнього права на боротьбу за свободу. Польща, будучи розділеною протягом 150 років, змогла вибороти свою незалежність – але не змогла позбутися імперського стилю.

Львів належав Польській державі з 1349 до 1772-го, а потім – з 1919-го до 1939-го, себто 450 років. Він є польським Сінгапуром, Гонконгом чи Гібралтаром. Класично місто як епіцентр колонізації було польським, а села навколо – українськими. Португальці, наприклад, вперше висадилися в Макао в 1513-му, а заснували постійне місто у 1553-му, передавши його Китаю у 1999-му.

Україна – це польський аналог французького Алжиру чи британської Родезії-Зімбабве. Отже, українська боротьба за свою державу є антиколоніальною, тобто – такою ж, як і боротьба Польщі за її незалежність від Німеччини, Австро-Угорщини та Росії.

Чи може “народ-мученик” може водночас бути і “народом-колонізатором”? Українці не були рівними громадянами міжвоєнної Польщі. Війна 1918-1919 років, подальше національне приниження українців у міжвоєнній Польщі, від заборони Українського таємного університету до “неформальної” вимоги перенести метрику в костел як запоруки успішної кар’єри, до пацифікації і руйнування українських церков на Холмщині, до знесення могил борцям за волю України: все це будувало спочатку несприйняття, а потім і ворожість до Польщі. Роздача земель, населених українцями, польським військовим ветеранам – що це, як не типова ще з давньоримських часів колонізаторська політика?

Чи готові польські законодавці визнати, що український націоналізм був дитиною польського? Що польським міжвоєнним діячам не стало волі і духу оголосити “Річ Посполиту” польського і українського народів, де моєму народові було б надано повноцінне партнерство, і що не було жодного бажання примиритися з колишнім противником по “останній благородній війні”? Що український “Сокіл-Батько” творився паралельно з польським “Соколом”, ОУН вчилася на підпільній боротьбі Пілсудського, а УПА копіювала метод бойових структур та псевд з АК? Що саме злочинна практика полонізації породила злочинну реакцію очистити територію України від поляків?

Антиколоніальна боротьба ніколи не буває без жертв: занадто велика спокуса зразу відплатити за всі старі кривди, що накопичувалася поколіннями. В часі цієї боротьби, як і в Родезії чи Алжирі, чинилися військові злочини. Чи є це приводом для того, щоб заперечити українську боротьбу за свободу і затінити власні помилки?

“Історична офензива” як неоколоніалізм

26 листопада 2015 року польський сенатор, професор Ян Жарин проголосив початок “історичної офензиви”. Його порівняння “бандерівців” із газом Зарин-5, яким вбивали євреїв у концтаборах – яскравий приклад безапеляційного брутального заперечення права українців на боротьбу, спроба спростити й уніфікувати весь український резистанс, раз і назавжди з позиції переможця засудивши його і нав’язавши таку оцінку міжнародній спільноті.

Трактування сенатора Жарина як маргінала себе не виправдали: його погляди вже цього тижня загрожують стати польським законом. Законодавчі пропозиції про визнання подій на Волині геноцидом ще до того, як проведене повне розслідування і встановлення остаточного числа жертв, без залучення українських партнерів – це поспішний політичний акт. Це спроба зловити кон’юнктуру, все ще підігріту передвиборчими дебатами, зафіксувати найгостріше з можливих формулювань, щоб потім з висоти закону судити минуле.

Для прийняття закону вибрано невдалий момент. Зараз, коли частина України перебуває під окупацією, поляки, як ніхто, мали б розуміти, який екзистенційний жах переживаємо ми, коли навіть найменші ознаки України знищуються і забороняються на Донбасі і в Криму – і це все ще може стати реальністю для всієї України. Армія генерала Безручка воювала за Польщу з червоними бандами під Варшавою у 1920-му. Чи готові будуть поляки сьогодні воювати за вільну Україну, якщо постане потреба, після такої пропаганди?

Гібридна війна має важливий історичний компонент. Опис України як проекту нацистських колаборантів, що чинили геноцид – важлива частина антиукраїнської пропаганди Кремля, морального обґрунтування агресії як для росіян, так і на експорт. Так “історична офензива” стає гуманітарним колабораціонізмом з Путіном проти України.

Багато з наших воїнів на Сході несуть світлу пам’ять про своїх дідів, котрі воювали проти комунізму в УПА, багато з яких відбули десятиліття таборів ГУЛАГу. Що відчуватимуть вони на фронті, де вони воюють і за Польщу?

В основі законодавчої затії – невдалий підхід односторонності. “Nic o nas bez nas” – не українська, а саме польська приказка. Це – вже не вперше: у 2010-му Європарламент з подачі польських депутатів засудив визнання Степана Бандери Героєм України, і Україна там не мала права на слово.

Чи може польська сторона зрозуміти, що УПА для нас – це як АК для них? Як би вони поставилися до того, щоб визнати АК злочинною організацією через злочини окремих учасників польського підпілля чи її боївок, котрі проводили “попереджувальні відплатні акції”?

Будуть тяжкі наслідки і для історичної науки. Українські історики, які займаються тяжкими питаннями злочинів проти польського населення в час війни, опиняться в позиції “зрадників”, а кожен польський історик тут буде сприйматися як ревізіоніст, метою якого є черговий удар по нашій національній гідності. Історичний діалог буде відкинуто навіть не до нуля, а на глибину холоду, яка існує хіба що між воюючими народами.

Дзеркало абсурду

Чи дадуть польські депутати шанс українським зберегти обличчя перед сотнями тисяч нащадків переселенців і борців за Україну? А якщо ні, то до чого призведе такий “похорон ОУН-УПА” польським парламентом, якщо радикалам вдасться зламати поміркованих?

Уявімо собі, що українська сторона почне, як в 1920-х, переймати метод “противника”, а навіть діяти не реагуюче, а на випередження. Почати можна, звичайно ж, з дуже очевидної дзеркальної постанови українського парламенту, котра визнає операцію “Вісла” геноцидом українців, і зажадає від, наприклад, Парламентської асамблеї Ради Європи, визнати цей геноцид, а від Польської держави – покаяння. Далі – названня вулиць і встановлення пам’ятників закатованим поляками українцям по всій країні, визначення спеціального дня пам’яті жертв геноциду українців поляками, вимога до польського населення в Україні визначити свою позицію, постійно називаючи їх у пресі “нащадками катів з АК”.

Хочете більше абсурду? Встановлювати на могилах польських героїв, наприклад, у Львові, гранітні таблиці з написом “катам України”, аналогічно до вчинку провокаторів (чи й не ФСБ-шних) у Перемишлі на могилі вояків УПА? А може, тоді зразу викопати “орлят” з могил рідного їм міста, в якому загинули, воюючи проти Січових Стрільців, і обміняти їх на могили вояків армії Петлюри у Варшаві? Чи поможе депортація пам’яті встановити мир?

Насамкінець

Метою законорізів є не примирення і правда, а лише перемога над українським націоналізмом. Та в результаті буде чергова кривда українського народу, котрий дорого заплатив за свою програну війну за незалежність. Не варто хоронити наших героїв на принизливих і однобоких сторінках несправедливих законів.

У “похороні Польщі” у 1939-му брав участь і брат моєї прабабці – Тадей Гірняк, який потім загинув в УПА, захищаючи свою родину від виселення з рідної землі. Їх було депортовано у Чистий четвер на Великдень 1946-го, на збори їм дали 3 години. Впевнений, не меншою трагедією було виселення поляків зі Львова, котрі мусили залишити рідні вулиці і рідні могили в місті, у якому жили століттями. Така була ціна українсько-польського конфлікту, де Сталін рівняв кордони і ламав долі, розрубував наші народи як “сіамських близнюків”.

Ми разом повинні пройти тяжку стежку. Польща має визнати своє імперське минуле і, аналогічно до Британії, Франції, Бельгії, Голандії, Іспанії, закінчити його, визнавши те, що Україна була її колонією і мала право на свою боротьбу. Україна ж мусить чітко назвати тих діячів визвольного руху, хто чинив військові злочини, засудити їхні ідеї і практики, берегти пам’ять жертв їхніх злочинів.

Потребуємо спільного україно-польського формату вшанування наших жертв і засудження нашого зла. Можливо, колись постане меморіал борцям з комунізмом, де воїни УПА і АК стоятимуть поруч? Вони здобули стратегічну перемогу: їхні держави є вільні і живуть у мирі. Наш час на те, щоб закінчити їхню стару війну, а не передавати помсту у спадок.

Остап Кривдик, політолог

“Нова реальність відносин України з ЄС і НАТО після варшавського саміту Альянсу і останніх терактів у Європі матиме інший вимір, бо оновилися умови, за яких Україна прагне інтегруватися в ці західні союзи”. Про це заявила доктор Світлана Мітряєва із Національного Інституту стратегічних досліджень під час “Польсько-українського стратегічного форуму”.

Організував форум Фонд “Центр польсько-українських досліджень” та Міжнародний фонд “Відродження”. Його ціль — провести експертні дебати та підготувати рекомендації для урядів Польщі та України в сфері регіональної геополітики і безпеки. Протягом двох місяців експерти підсумують свої пропозиції, які у вигляді рекомендацій надішлють урядовцям у Варшаві та Києві.

“Для України західна інтеграція досі була мобілізатором нації в прагненні до змін. Але умови змінилися після виступу президента Єврокомісії Жана-Клода Юнкера, що ЄС не чекає на розширення протягом 20-25 років, а особливо після британського референдуму. Ці події показують, що розширення ЄС – справа наступного історичного покоління”, – каже експерт Мітряєвa. Вона вважає, що Київ має врахувати виклики перед ЄС та НАТО, їх реальні позиції щодо України, і проводити реформи без прив’язки до обіцянок членства.

“ЄС шукає нового формату існування, відповідей на виклики. Бачимо латентні ознаки дезінтеграції ЄС через брак внутрішньої солідарності. Референдум у Британії показав, що ЄС — чутливий до загроз, піддається імпульсам до дезінтеграції. Маємо це врахувати — проводити реформи без перспектив членства у ЄС чи НАТО в найближчому майбутньому”, – заявила Світлана Мітряєва.

“Протягом трьох років працюю в Києві і зблизька спостерігаю за втіленням реформ в Україні. Буваю у Верховній Раді, в комісіях, розмовляю з урядовцями. Українські політики мені кажуть, що потребують для прикладу знати польський досвід у проведенні реформ. Представники ЄС часто пропонують французький чи німецький досвід щодо реформ, проте він надто віддалений від української реальності на відміну від нашого. Польща — шоста економіка ЄС, яка безперервно зростала протягом понад 20 років, хоча вийшла зі схожих із Україною передумов на початку 1990-х, тому у Польщі – багатий досвід, яким могла би ділитися”, – вважає експерт Фонду “Відкритий діалог” Аґнєшка П`ясецька. Про це вона розповіла під час “Польсько-українського стратегічного форуму”, що відбувся 20 липня у Львові.

Експерт розповіла про великий потенціал щодо передачі досвіду і перешкоди, які стоять на цьому шляху — недопрацювання дипломатії, часті зміни влади в обох країнах з подальшою заміною людей, які займаються співпрацею, невмінням зосередитися на конкретних завданнях, браком діалогу та бюрократичними перешкодами щодо впровадження ініціатив знизу.

Експерти у темі безпеки та оборони обговорили у Львові наслідки саміту НАТО у Варшаві в контексті польсько-українських відносин. Серед тем — загрози зі сторони Росії в сфері інформаціної, енергетичної та військової безпеки в регіоні Центарльно-Східної Європи. Обговорення відбулося під час “Польсько-українського стратегічного форуму, який організував Фонд “Центр досліджень Польща-Україна”.

“Одним із важливих наслідків саміту у Варшаві стало додавання п’ятого виміру безпеки — кібербезпеки”, – каже головний редактор порталу Biznesalert.pl Войцех Якубік. І додає: “це передбачає, що кібератака на одного члена означає напад на весь Альянс. В України є досвід боротьби з російським кібертероризмом”.

Також експерт розповів про інший вимір безпеки — енергетичний. “Ще одним важливим рішенням саміту стала енергетична безпека Альянсу, – каже редактор, – НАТО – оборонний союз, який не може наказувати своїм членам, де купувати енергоресурси. Зате Альянс може підказати, де енергетично безпечно. НАТО не могло заборонити газопровід “Північний потік-2” (розширення газопроводу “Північний потік”, яким зараз експортують газ із Росії до Німеччини), зате на саміті підтримали пропозицію щодо диверсифікації енергопостачання для членів Альянсу. Це максимум, якого можна було досягти, бо німці заангажовані в проекті “Північний потік-2”. Натомість Норвегія, Данія і Польща зацікавлені, щоб запустити альтернативну лінію або так званий “Норвезький коридор”, яким газ піде зі Скандинавії. Цим шляхом можна буде постачати газ і в Україну”.

Переходячи до теми втілення в життя ідеї балтійсько-чорноморської співпраці Якубік додав: “Ідея Міжмор’я може втілитися лише, якщо визначать її конкретні цілі. Існує давній сценарій розвитку цього проекту, закладений у міжвоєнній Польщі прихильниками Пілсудського. Він передбачав федералізацію другої Речі Посполитої та тісну співпрацю народів, які її населяли — поляків, українців, білорусів, литовців. Ціль була протистояти радянській Росії. Сьогодні, попри те, що загроза зі сходу повернулася, її сприйняття в столицях Міжмор’я відрізняється. Радянська Росія могла небагато запропонувати з економічної точки зору. Сучасна РФ спокушає дешевою сировиною, вигідними контрактами. Це видно на прикладі російсько-німецьких відносин – через доступ до активів в Сибіру, будівництво газопроводів та прямі хабарі. Ідея Берліну була зв’язати ЄС із Росією й цим унеможливити агресивні дії Москви. Та економічна співпраця радше зв’язала ЄС і унеможливила його адекватну реакцію на агресію Москви. Хоча Польща, Україна і балтійські країни, які бачать реальні загрози з Москви, залишаються критичними щодо Кремля, та ростуть небезпідставні страхи, що економічні зв’язки із Москвою розіб’ють солідарність Євросоюзу щодо Росії”.

Якубік пропонує рецепт розв’язання проблеми: “Маємо шукати контрпропозиції до тих, що йдуть із Москви. Прикладом може бути співпраця між Україною і Польщею у будівництві “Норвезького коридору”. Також Київ і Варшава зацікавлені в реанімації газогону “Одеса-Броди-Гданськ”, навіть, якщо він не окупиться відразу. Зі сторони України для цього потрібно більше прозорості в процесі, а зі сторони Польщі – збільшення інвестицій у проекти, які економічно наразі не надто привабливі”.

13 липня в Одесі група активістів місцевого «Автомайдану» та ГО «Оберіг» заблокувала у готелі двох сенаторів Республіки Польща від «Громадянської платформи» – Яна Рулевського та Єжи Вціслу. Їх звинуватили у проросійській провокації. Йдеться про намір сенаторів спільно з місцевим лідером «Опоблоку» Миколою Скориком покласти квіти на Куликовому полі – місці загибелі 2 травня 2014 року проросійських активістів. Як з’ясував PolUkr.NET, польських сенаторів до Одеси запросила організація, пов’язана з незареєстрованою проросійською польською партією «Зміна», брюссельськими лобістами, популяризаторами ідеї федералізації в Україні, та симпатиками Януковича й Азарова.

Суть конфлікту

Місцеві патріотичні організації не випускали сенаторів з готелю, в якому ті зупинилися, щоб їхню присутність не використав у своїх інтересах «Опоблок». Запрошення сенаторів до Одеси активісти назвали інформаційною «провокацією». Попри звинувачення організації, що запросила польських парламентарів, у зв’язках зі «Зміною», сенатори все ж провели зустріч з її представниками.

Крім того, за твердженням активістів ГО «Оберіг», сенаторів запросили взяти участь у прес-конференції спільно з місцевими представниками «Опоблоку» та лідерами проросійської «Ради матерів Одеси» (структура, що об’єднує родичів жертв 2 травня 2014 року з боку проросійських сил). Активісти звинувачують їх в «антиукраїнській» діяльності. В «Оберезі» наголосили на тому, що разом із сенаторами Рулевським та Вціслою в Одесі був помічений член незареєстрованої польської партії «Зміна» Януш Нєджвєцький. Тим часом самі сенатори вважають, що їх блокував у готелі не «Автомайдан», а «Правий сектор». Врешті, вони таки потрапили і на Куликове поле, і на зустріч з «Радою матерів Одеси», але спільної прес-конференції з представниками «Опоблоку» й «Ради матерів Одеси» – не було.

У коментарях польським медіа сенатор Вцісла пояснив, що вони справді мали намір зустрітися з лідерами «Ради матерів Одеси» й приїхали до Одеси, отримавши запрошення від цієї організації. Представники «Ради матерів Одеси», водночас, розповіли сенаторам, що їхня організація пов’язана з брюссельською International Foundation for Better Governance. За словами Вцісли, йому та його колезі Яну Рулевському не було нічого відомо про те, що Януш Нєджвєцький є членом партії «Зміна». Натомість Нєджвєцький під час поїздки до Одеси виконував «організаційну роль», яку йому доручила сторона, що запросила сенаторів. Згодом у заяві сенатори вирішили не згадувати про роль Нєджвєцького та контакти з «Опоблоком», розповівши лише про зустріч із «Радою матерів Одеси», до діяльності якої поставилися безкритично. Нагадаємо, що лідера партії «Зміна» Матеуша Піскорського Агенція внутрішньої безпеки Польщі підозрює у шпигунстві на користь Росії.

Фото: facebook.com/senatorjerzywcisla

Звідки ноги ростуть?

За інформацією, яку отримав PolUkr.NET у бельгійському федеральному реєстрі, брюссельська International Foundation for Better Governance (IFBG) була заснована 21 жовтня 2015 року професійними лобістами з Брюсселя Джеймсом Вілсоном та Ґріґорі Матьє, а також українкою Надією Бородій, що була помічена в Одесі у товаристві згаданих сенаторів та Нєджвєцького. Профіль останньої можна знайти у Facebook під іменем «Nadia Sass». На веб-сайті організації вказано, що її зареєстрували у Брюсселі «з метою популяризації прав громадян та лобіювання на їхню користь, а також захисту прав і свобод, що містяться у Європейській хартії основних прав». Організація начебто має представництва у Великобританії та Україні й фінансується за рахунок членських внесків та пожертв від фізичних осіб та організацій. За даними Реєстру прозорості ЄС, у 2015 році бюджет організації склав 10 тис. євро, з яких 5 тис. євро припали на членські внески, і 5 тис. євро – на пожертви.

Згадана вище Надія Бородій (1994 р. н.) у жовтні минулого року виконувала роль координатора місії міжнародних спостерігачів на місцевих виборах від іншої брюссельської організації – Fondation pour la Democratie et la Gouvernance («Фундація за демократію та управління»), яку очолює вже згадуваний лобіст Ґріґорі Матьє. Місія складалася з восьми спостерігачів, які приїхали з Бельгії, Франції, Чехії, Великобританії та Сербії і працювали на місцевих виборах у тодішньому Дніпропетровську. До складу місії входили член Палати лордів Ричард Балф та депутат Палати представників Бельгії, нижньої палати федерального парламенту країни, Дені Дюкарм. За підсумками спостереження Фундація підготувала заяву, у якій стверджує, що викрила схему купівлі голосів у другому турі кандидатом на посаду міського голови Дніпра від партії «УКРОП» Борисом Філатовим. Нагадаємо, опонентом Філатова на цих виборах був Олександр Вілкул від «Опоблоку».

Крім того, у листопаді минулого року IFBG та Фонд «Українська політика» політолога Костя Бондаренка анонсували проведення 4 грудня спільної конференції на тему «Національно-територіальні автономії: європейський досвід пошуку компромісів (самоврядування, національні меншини, мовна політика)». Як випливає з опублікованого прес-релізу та фото, цей захід відбувся під іншою назвою: «Національно-територіальні автономії в Україні як шлях збереження країни». Під час цієї конференції її учасники обговорювали можливі шляхи федералізації України й надання статусу автономій окремим регіонам. З українського боку в конференції брав участь проросійський нардеп Євген Мураєв (на той момент – член фракції «Опоблоку») та політологи Кость Бондаренко і Михайло Погребинський. Серед європейців був, зокрема, вже згадуваний Дені Дюкарм. Варто додати, що ця подія, присвячена федералізації України, не була єдиною, яку провів Кость Бондаренко у співпраці з Мураєвим у 2015 році.

Усі дороги ведуть в «Опоблок»?

З огляду на молодий вік Надії Бородій, у редакції PolUkr.NET виникли сумніви щодо того, що заснувати IFBG спільно з брюссельськими лобістами вона вирішила без чиїх-небудь дружніх порад або пропозицій. Ми зауважили, що Надія Бородій є доброю знайомою політолога-міжнародника Олега Волошина. Редакція робить такий висновок, докладно вивчивши їхнє публічне спілкування на Facebook. Волошин – фахівець із зовнішньої політики Росії, у 2008-2010 роках був прес-аташе посольства України в РФ, а у 2010-2013 рр. – керівником департаменту інформаційної політики МЗС України. У 2014 році, після закінчення Революції Гідності, Волошин став членом політради Партії розвитку України (її членом був і згаданий на початку одеський лідер «Опоблоку» Микола Скорик). Перед парламентськими виборами ця партія стала співзасновницею «Опозиційного блоку». Восени 2015 року Волошин уже балотувався до Київської міської ради від «Опоблоку». З даних, зібраних PolUkr.NET у Facebook, випливає, що Волошин підтримує добрі відносини з Костем Бондаренком та знайомий з іншим засновником IFBG – Ґріґорі Матьє.

Хоча Волошин і не висловлює відверто проросійських поглядів, він скептично налаштований до європейської інтеграції України, переконує у своїх коментарях і статтях у тому, що Захід готовий до далекосяжних компромісів з Росією в українських справах, зневажливо оцінює нинішню владу (Андрій Парубій, за його словами, є «нацистською сволотою»), симпатизує колишньому прем’єр-міністрові Миколі Азарову та колишньому президентові Віктору Януковичу у їхньому прагненні відмовитися від асоціації з ЄС.

На телеканалі News One, що, за відкритими даними, належить нардепу Євгену Мураєву (Мураєв також відверто симпатизує Азарову, одному з лідерів української політичної еміграції в Москві, через що журналісти й політологи почали підозрювати його у тісних зв’язках з колишнім прем’єром), Волошин веде програму «Світова політика» – до роботи в МЗС він так само працював редактором відділу та заступником головного редактора журналу «Експерт-Україна». Цей журнал видавало в Україні ТОВ «Медіахолдинг Експерт», 100% статутного капіталу якого належить російському ЗАТ «Медіахолдинг Експерт», що видає журнал «Експерт» у Росії.

Прихильники сепаратистів чи жертви провокації?

Зважаючи на практику запрошень до України європейських політиків різного калібру, якої притримується IFBG, цей скандал, очевидно, не буде останнім. Варто також звернути увагу й на те, що IFBG (зі спорідненою організацією) в усіх випадках, описаних вище, діяла в інтересах «Опозиційного блоку»: в інтересах кандидата від «Опоблоку» на посаду міського голови Дніпра Олександра Вілкула, в інтересах нардепа від «Опоблоку» Мураєва, що був найвпливовішим спікером на конференції в Києві у грудні 2015 року. І тепер в Одесі – в інтересах місцевих лідерів «Опоблоку», що були зацікавлені у контактах з польськими сенаторами.

PolUkr.NET не береться стверджувати, чи польські сенатори свідомо їхали підтримувати проросійські сили в Одесі, чи лише стали жертвами інформаційної провокації. В будь-якому разі польським та іншим іноземним політикам, відвідуючи Україну, варто ретельніше ставитися до заходів, у яких вони мають намір взяти участь, і більш прискіпливо перевіряти тих, хто їх організовує.

Дмитро Борисов

P.S. Радимо також перечитати цікаву дискусію з дописувачами на ФБ-сторінці сенатора Яна Рулевського.

Ян Рулевський, 13 липня, 17:35: Блокаду під нашим готелем в Одесі зняли. Я домовився з «Автомайданом». Пояснив їм свою позицію та передав інформацію. Представники «Автомайдану» погодилися на круглий стіл, щоб не вести, як у Польщі, нескінченні суперечки. Зараз ми працюємо над зустріччю з «Матерями 2 травня» (інша популярна назва «Ради матерів Одеси». – PolUkr.NET).

Карен Вільчиньска, 13 липня, 20:12: Бандерівці блокують своїх «саюзніков»? Ну й часи настали. Хе-хе 😉

Пшемислав Ласький, 13 липня, 23:17: Тобто ви дали себе обдурити…. чи хтось питав у Матерів, чи хочуть вони зустрітися з бандерівцями за цим «круглим столом»? Адже їхнє бажання, мабуть, тут найважливіше.

Шимон Ґарчиньський, 14 липня, 7:46: Передусім, вони дали себе обдурити партії «Зміна». Ганьба!

Бартек Нєцько, 14 липня, 6:15: Дати себе використати партії «Зміна» – дуже добре, що Ваша партія програла вибори, бо тут Ви досягли піку некомпетентності. Тепер і Kresy.pl мають добру тему, і RT має тему (https://www.rt.com/…/350954-odessa-nationalists-polish…/). Вражає, що партія, якої фактично і немає, грала польським сенатором, як маріонеткою. Ганьба. Може, тепер ще й організуєте пікет на захист Піскорського (заарештованого лідера «Зміни». – PolUkr.NET)? Адже він теж був би добрим гідом та перекладачем, наприклад, у Криму.

Міхал Бялковський, 14 липня, 6:28: @Бартек Нєцько Погоджуюся на 100%.

Ян Рулевський, 14 липня, пізно ввечері: Відчуваю, як у Тобі з’являється кров Бандери. Кожного на палю, лише тому, що йому не подобається Меркель, Путін чи Папа. Хлопче, повертайся до демократії. Не роби дурниць, бо невдовзі ще вб’єш свою сестру.

Бартек Нєцько, 14 липня, пізно ввечері: Шок. Сенатор Республіки Польща.

Оригінал дискусії можна почитати ТУТ.

Цьогоріч 73-ті роковини Волинської трагедії знову збурили гарячі дискусії, які можуть зашкодити українсько-польським відносинам. 19 липня Сейм може прийняти постанову про вшанування жертв «геноциду поляків, вчиненого ОУН і УПА». Недавно таку ухвалу прийняв Сенат. Також у Сеймі лежить проект закону про те, що заперечення «геноциду» на Волині може каратися ув’язненням до трьох років. У Верховній Раді готують свою відповідь на «геноцид». Наприкінці червня в польському Перемишлі дійшло до штовханини, коли бритоголові молодики під гаслами Волині спробували зупинити церковну ходу українців, що прямувала на військові поховання. А поодинокі українці в Польщі скаржаться на погіршення ставлення до них поляків.

А починалися цьогорічні дискусії щодо Волині відкритим листом з української сторони від екс-президентів із посланням – “пробачаємо і просимо пробачення”. У листі-відповіді, який зачитав у Києві від імені правлячої партії “Право і Справедливість” (ПіС) автор законопроекту про “геноцид” Міхал Дворчик, йшлося, що Польща схвильована героїзацією в Україні ОУН і УПА. Із польської сторони були також листи-примирення від єпископів Римо-Католицької Церкви, екс-президентів та інтелектуалів Польщі. Тож цього року тема Волині знову звучала дисонансом між прощенням і пошуком винних, між примиренням і взаємооскарженням.

POLUKR.net поцікавився думкою глав українського і польського Інститутів національної пам’яті (ІНП), їхньою оцінкою і поглядом на ці події. Інтерв’ю з главою польського ІНП Лукашем Камінським можна прочитати тут. Нині ж пропонуємо почитати думки глави Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича.

“Штовханина в Перемишлі – це один із наслідків політичної кампанії, спрямованої на те, щоб розбурхати суперечності довкола трагедії минулого”, – каже пан В’ятрович. І додає: “Дуже нещиро звучать заяви багатьох польських політиків, що, називаючи трагедію на Волині “геноцидом, вчиненим ОУН і УПА”, вони хочуть лише вшанувати пам’ять жертв і помирити живих. Гасла про “геноцид” стали у Польщі кличем до мобілізації радикальних сил. Події в Перемишлі — наслідок роздмухування антиукраїнської істерії, яка прикривається пам’яттю про загиблих. Перед цим були плюндрування українських могил в Польщі, на що, на жаль, не було жодної реакції з боку польської влади”.

– Навіщо полякам це робити, якщо Варшава підтримує Україну, є найбільшим нашим союзником у ЄС?

– На жаль, у польському суспільстві є радикальні праві сили, які відверто говорять про нелюбов до України і вважають зайвою підтримку Польщею України. Вони критично ставляться до України. Ці люди, розуміючи чи не розуміючи цього, діють за російським сценарієм. Навіть багато представників офіційної Польщі, які заявляють про підтримку України, роблять кроки, що шкодять відносинам між країнами. Маю на увазі депутатів Сейму, як-от Міхал Дворчик. Він заявляє про проукраїнську налаштованість, але не бачить, що його ініціативи погіршують відносини між українцями і поляками.

– Напередодні 11 липня відбулися зміни в польському Інституті національної пам’яті (ІНП). Критики кажуть, що вони зроблять установу більше політичною інституцією, ніж науковою. Які ризики, що надалі польський ІНП буде керуватися політичною доцільністю, а не пошуком історичної правди?

– Сподіваюся, пошук історичної правди щодо складних сторінок українсько-польського минулого в польському ІНП продовжать, не залежно від керівництва. Український і польський ІНП єднають схожі процеси, які відбуваються в обох країнах. Маю на увазі подолання наслідків тоталітарного комуністичного минулого. Польща значно випередила Україну в цих процесах, тож нам корисний їхній досвід.

Однак Україна теж передає Польщі досвід декомунізації. Йдеться про недавно прийнятий в Польщі закон про демонтаж пам’ятників радянського періоду. Тут поляки покладалися на наш законодавчий досвід. Тому співпраця між ІНП буде тривати. Вона важлива для обох сторін.

Крім того, продовжує діяти започаткований нами на базі двох ІНП українсько-польський Форум істориків, який вивчає складні питання польсько-українського минулого. Цей Форум має перетягти історію в дискусії між істориками, а не політиками.

Дивно виглядає поспіх польських політиків із законом про визнання антипольських акцій ОУН і УПА геноцидом. Лише рік минув як відновлено діалог у рамках Форуму, цієї осені має відбутися наступна сесія, яка буде присвячена саме подіям на Волині 1943 року. Чому політики вважають, що мають першими дати оцінку цим подіям?

– Чи є досягнення за півроку роботи Форуму? Наскільки великі ризики, що спільна робота та напрацювання зірвуться через зміни в польському ІНП?

– Думаю, це не вплине, бо попри те, що Форум започаткували обидва ІНП, в його склад входять історики з інших інститутів. Ми підійшли до найболючішої сторінки спільної історії – Волині. Наша ціль – не пошук спільного історичного бачення, а діалог і спроба показати одне одному історичні напрацювання, дати доступ до архівів, джерел. Якщо будуть точки дотику, це прекрасно, але ми не повинні лякатися, що, навіть маючи ті самі факти, у нас будуть різні інтерпретації.

Наразі працюємо над перевіркою фактичного матеріалу. На жаль, багато з того, що звучить у політичних заявах, особливо в Польщі, абсолютно не ґрунтується на історичних фактах. Маю на увазі цифри, які звучать про втрати польського населення в подіях на Волині. Вони зростають з кожною наступною польською заявою, попри те, що не було жодного серйозного підрахунку, базованого на методології. Польські історики це знають.

Також мене хвилює, що символом трагедії зробили 11 липня. Це справді трагічна дата, коли УПА знищила кільканадцять польських сіл на Волині. Але свідченням того, що цю дату політизують, є те, що кількість спалених сіл у польських заявах постійно росте. Польська сторона говорить про понад сто польських сіл, які знищила УПА. Така велика кількість нібито знищених населених пунктів – підстава сказати, що УПА організувала масштабну акцію, що, отже, є аргументом про геноцид. Але жодних історичних фактів, на яких би ґрунтувалися ці тези, немає.

– А на що тоді посилаються?

– Здебільшого на записи, зроблені через десятки літ опісля. Маємо документи польського підпілля про страшну трагедію 11 липня 1943 року. Там йдеться про кільканадцять населених пунктів, які були знищені цього дня. За цими даними, 11 сіл були знищені. Ми досліджували документи польського та українського підпілля, радянські та німецькі – ніде не йшлося про масштабну операцію, яка б охопила понад сто населених пунктів. Подія такого розмаху мусила би бути зафіксованою в документах. Плюс населені пункти – це не обов’язково села, але також хутори на кілька хат.

– Як змінився діалог із польськими істориками від часу приходу до влади право-консервативної партії ПіС наприкінці минулого року?

– Якщо йдеться про діалог між істориками, то змін не відчув. Якщо говорити про діалог політичний, то теж бачимо різні погляди людей, які представляють ПіС. З одного боку, маємо радикальні заяви, які не сприяють примиренню. З другого, маємо середовище в ПіС, яке розуміє, наскільки загрозливою є зараз ситуація зі сторони Росії, що польсько-українське порозуміння вкрай важливе як для України, так і для Польщі, щоб не повторювати помилок, які робили наші предки у ХХ столітті.

– У Сеймі лежить три законопроекти щодо вшанування пам’яті жертв Волині. В усіх трьох йдеться про “геноцид поляків, вчинений ОУН і УПА”… Якими доказами керуються автори, коли вживають такі визначення?

– Автори далекі від розуміння історичних обставин, в яких відбувався цей конфлікт. Геноцид передбачає абсолютну нерівність умов, в яких перебувають жертви і виконавці. Тому його переважно реалізують держави, які мають можливість контролювати ситуацію і знищувати неугодну групу населення. У 1943-1944 роках не було виразної переваги українського підпілля для реалізації такого масштабного злочину. Щобільше, документи свідчать – польське підпілля проводило акції проти українського цивільного населення. Який це геноцид? З історичної точки зору, це неприпустимо. З юридичної, це не підпадає під визначення геноциду, введене Рафаелем Лемкіним у 1948 році (правник, який уперше ввів термін “геноцид” як правове поняття). З політичної, всі законопроекти містять подвійне бажання звинуватити українців. По-перше, скинути повну відповідальність на українську сторону, на ОУН і УПА. По-друге, в тій же резолюції Дворчика йдеться про віддання шани Армії Крайовій (АК), батальйонам хлопським та іншим формуванням, що захищали поляків. Попри те, що в цих структурах були люди, які знищували українське цивільне населення. Ці законопроекти далекі від розуміння того, що сталося на Волині в 1943 році. Вони будуть радше серйозним подразником для відносин між двома народами та для пошуку примирення.

– Отже, яка їхня ціль, якщо не пошук історичної правди та данина пам’яті жертвам?

– З одного боку, чуємо, що цілі благородні, – віддати данину пам’яті жертвам. Але я вважаю, що данина пам’яті віддається спорудженням пам’ятних могил, встановленням імен жертв, чого досі не зробили, а не в заявах, що сіють розбрат між нащадками загиблих. Події в Перемишлі показали, що такі заяви – мобілізатор антиукраїнських сил у Польщі.

– Які аргументи свідчать, що ці події були війною двох народів, як Ви стверджуєте?

– Війна між українським і польським підпіллям у 1940-х роках, на жаль, не могла не відбутися, бо йшлося про встановлення контролю над спірними територіями, які поляки вважали своїми у відновленій Польщі, а українці – своїми у відновленій Україні. Обидва підпілля готувалися до цього протистояння. На жаль, у цій війні не обійшлося без воєнних злочинів, які чинили обидві сторони. Отже, можемо говорити про обопільні етнічні чистки, які чинили обидві сторони.

Чому війна? Бо маємо двох ключових гравців – українське і польське підпілля, УПА і АК. Вони самі себе визнавали сторонами конфлікту. Це аргумент проти геноциду. Про це не згадують, але під час цієї війни між українцями і поляками періодично відбувалися переговори, що свідчить – обидві сторони були у стані війни. Більше того, були періоди, коли в 1943–1946 роках вони досягали перемир’я. У 1946 році навіть дійшло до спільних антикомуністичних акцій АК і УПА. Найяскравіша – спільна атака на місто Грубешів у травні 1946 року.

Ще одним аргументом за війну є те, що вона іноді виливалася у фронтові бої. Наприклад, на Холмщині в 1944 році довжина фронту між українським і польським військами була 100 км. Це було продовження війни між українцями і поляками, яка завершилася в 1919 році перемогою Польщі та встановленням на теперішніх західноукраїнських землях польської влади. Більшість українців, які населяли ці терени, це не задовольняло. Тому вони продовжували підпільну боротьбу в міжвоєнній Польщі, а в роки Другої світової вирішили продовжити збройний спротив. Цю війну не могла виграти жодна сторона. Вона лише ослабила українців і поляків та призвела до того, що на території України і Польщі встановилися комуністичні режими.

– Якщо УПА і АК зуміли домовитися в 1946 році, то виглядає, що вони були ближчими до порозуміння, ніж їхні нащадки через десятки років…

– Постійно повторюю, що мені прикро, що деякі люди, які проливали кров одне одного в 1943-1946 роках, зрозуміли необхідність порозуміння перед загрозою комуністичного тоталітарного режиму, а ми – ні. Зараз стоїмо на порозі нової великої загрози, яка нависає зі сходу. Дуже шкода, що багато польських політиків не здатні цього зрозуміти, не можуть відкласти минулі непорозуміння.

– Чому знову підняли тему Волині після усіх заяв про примирення президентів та парламентів обох країн протягом минулих 15 років?

– Усе, що слід було сказати на цю тему, політики сказали у 2003 році. Тоді постав пам’ятник у волинському селі Павлівка, мали заяву двох президентів – Кваснєвського і Кучми, а також польського Сенату і Сейму. На жаль, деякі політичні сили в Польщі вважають цю тему хорошим аргументом для здобуття дешевих політичних дивідентів.

У 2008 році, за часів правління президента Леха Качинського, до 65-х роковин Волині теж була спроба розгойдати цю тему. Але тоді завдяки авторитету Качинського вдалося погасити пристрасті. Качинський розумів важливість співпраці з Україною. Особливо напередодні російської агресії в Грузії. Зараз немає сильного і впливового польського політика, готового стримати пристрасті довкола минулого. Натомість бачимо молодих радикальних і, на жаль, сліпих політиків, які дивляться в минуле, а не в майбутнє, розгойдують тему та перетворюють її в привід для сварок.

– Як українська громадськість і влада мали би вшанувати жертв цієї трагедії?

– Пропозиція, що прозвучала у листі українських президентів, Глав Церков і громадських активістів про встановлення спільного дня поминання жертв – дуже слушна. Нема сенсу ділити вбитих, радше навпаки, пам’ять про трагедію має єднати її нащадків. Український ІНП подавав на розгляд українській владі ідею будівництва в Україні та Польщі двох пам’ятників українсько-польського порозуміння. Ми б там спільно вшановували жертв Волині й говорили про те, що такі страшні речі більше ніколи не повторяться.

На жаль, польська відповідь на цей лист, яку озвучив Дворчик, виглядає сумно. Знову звучала ідея, що Україна має визнати геноцид, вчинений ОУН і УПА, знову була спроба перекласти відповідальність лише на українську сторону. Дворчик озвучив нещиру тезу, що в Польщі не вшановують тих, хто брав участь у вбивствах цивільного українського населення. У Польщі вшановується АК, бійці якої вбивали цивільних українців. Наприклад, один із командирів АК на Львівщині Владислав Філіповський влітку 1944 року командував операцією «Буря» в околицях Львова. Тоді знищували українське цивільне населення в селах навколо Львова. Він вважається героєм, йому посмертно присвоєно звання бригадного генерала.

Треба розуміти, що в нашій історії будуть сторінки, щодо яких матимемо різні погляди. Будуть люди, діяльність яких буде героїчною з української точки зору, а злочинною – з польської, і навпаки. Вояків УПА в Україні вшановують не за їхню участь у польсько-українському конфлікті, а за антирадянську боротьбу. На теренах України, де шанують УПА, найбільші симпатії до Польщі.

– Чому з польської сторони не хочуть згадувати українських жертв цього конфлікту на Холмщині та Підляшші?

– Мене дивує, що деякі польські історики кажуть, що всі польські акції були виключно у відповідь, а там, де не було приводів до антиукраїнських акцій, вживають абсурдний термін «попереджувальні відплатні акції». Тобто, якщо не було жодних дій УПА, а село знищили, то це робили на випередження акції, яку могла планувати УПА. Тож, мовляв, це не злочин, а «попереджувальна відплатна акція».

І з українського боку, і з польського були дії, які можна кваліфікувати як “воєнні злочини”. Як-от знищення цивільного населення. Якщо хочемо засудити ці злочини, то маємо засудити їх з обох сторін. Якщо будемо перекидати відповідальність на одну сторону, то такий підхід буде наругою над пам’яттю загиблих і загрожуватиме безпеці їхніх нащадків.

– Схоже, ми далекі від встановлення спільного дня пам’яті…

– Я оптиміст і переконаний, що це можливо. Приводом для оптимізму є те, як у Львові вже близько 15 років відзначають 1 листопада. На могилах українців і поляків, які воювали одне проти одного в 1918 році, відправляють панахиди. Моляться і за вояків УГА, які поховані на Личаківському цвинтарі, і за “Орлят”. Порозуміння можливе, якщо залишити минуле в минулому, а не використовувати як паливо для власних цілей.

– Якою буде Ваша реакція, якщо таки приймуть закон зі словами про “геноцид”?

– Це дуже засмутить. Для мене і для УІНП це означатиме, що втручання політиків в оцінювання історичних подій – абсолютно деструктивне. Це означатиме, що потрібно поглиблювати історичний діалог, проводити більше історичних дискусій на цю тему, робити їх публічнішими, щоб показати невідповідність політичних заяв історичним дослідженням.

– Як оцінюєте матеріал у «Газеті Виборчій» про те, що Польща цим підходом до Волині ставить під сумнів державницькі прагнення українців і грає на руку Кремля?

– Згоден, що через звинувачення УПА в геноциді хтось свідомо чи несвідомо грає на руку Кремля. Одне з головних завдань російської інформаційної війни – делегітимізація української державності. Нам хочуть довести, що УПА була злочинною організацією, отже, злочинною була боротьба за українську державність, і її наслідок – теж нелегітимний. Кваліфікуючи дії УПА як геноцид, польські політики грають на руку російській владі, яка хоче показати Україну нелегітимною.

– Чи можемо назвати конкретно роль і міру відповідальності керівників волинської УПА в цьому злочині (Дмитра Клячківського, Василя Івахіва, Івана Литвинчука)?

– Питання про персональну відповідальність командирів УПА потребує дослідження. Цю тему донедавна не досліджували, бо в Україні були закриті головні архіви, які містять ці дані. Тепер ми взялися за вивчення цього питання. Маємо бути готові назвати прізвища конкретних злочинців. Врешті, маємо відмовитися від тоталітарного підходу колективної відповідальності, коли хтось називає злочинною всю УПА. Переконаний, знайдемо докази злочинів конкретних командирів УПА проти польського населення. І будемо про них говорити, і називати їхні імена. Так само будемо говорити про командирів АК, батальйонів хлопських, які теж проводили дії, які можна кваліфікувати як воєнні злочини. Поляки цю тему теж мало досліджували. Тож серйозні студії ще попереду. Протягом останніх років в Україні суттєво змінилася ситуація з доступом до архівів. Нові документи дозволять багато зрозуміти про цей конфлікт. Архіви тепер відкриті для обох народів.

– Якою була роль і відповідальність українських селян Волині в масовому вбивстві?

– Цей конфлікт розвивався на різних площинах. Одна – зіткнення між підпіллями двох народів, які прагнули контролювати спірні території. Друга – конфлікт між українськими селянами і тими, кого вони вважали ворогами через додаткові привілеї, які їм давала польська влада, або так званими осадниками. У гирло конфлікту потрапляли поляки, які сотні років жили на цій землі і не мали нічого спільного з осадниками. Інша площина – релігійна. Найгарячішим було протистояння на теренах, де жило українське православне населення. Наприклад, на Холмщині в 1938 році відбулася акція руйнування церков, коли поляки знищили близько 150 українських православних храмів. Пам’ять про такі події накопичувалася і потім через чотири-п’ять років вилилася у страшне лихо.

– Чи існують історичні докази, що уся структура ОУН і УПА підтримувала масові убивства на Волині?

– Протягом останніх понад 20 років польські історики шукають так званий «наказ №1» про знищення польського населення. Уже кілька разів оголошували, що знайшли цей наказ, який начебто видав Дмитро Клячківський —“Клим Савур”, але щоразу це було неправдою.

Останнє, що використовують польські історики – свідчення з протоколу допиту командира УПА Юрія Стельмащука від 28 лютого 1945 року про те, що він отримав такий наказ від Клима Савура. Мав нагоду працювати з цим оригінальним документом в архіві СБУ і на своє здивування побачив, що такого свідчення нема в протоколах допиту Стельмащука. Воно з’являється в копіях протоколу 1960-х років. Це дає підстави стверджувати, що його сфальсифікували через десятки років після допиту та розстрілу Стельмащука. Щобільше, в оригінальних показаннях Стельмащука, з якими кожен може ознайомитися, йдеться про суперечки між вищим керівництвом ОУН і волинською ОУН щодо того, як діяти щодо польського підпілля і цивільного населення. Усі документи, які маємо, свідчать, що не було наказу про знищення польського населення.

– Які докази про причетність і міру відповідальності командира УПА Романа Шухевича та провідника ОУН Степана Бандери?

– Жодних документів, що підтверджують причетність – немає. Звинувачувати Бандеру – смішно, зважаючи, що він сидів у нацистському концтаборі. Щодо Шухевича, то документальних свідчень, що він дав хоч один наказ про тотальне знищення поляків, – немає. Переконаний і пишу про це в книзі «Друга українсько-польська війна», що ОУН йшлося про контроль над спірними територіями, що було рішення, яке визрівало в керівництві ОУН про боротьбу проти польського підпілля та позбавлення його бази. Для цього вирішили залякувати польське населення, щоб змусити його виселятися з цих теренів. Згодом ту ж логіку застосував польський комуністичний уряд, коли ліквідовував УПА і змушував виселятися українців з території теперішньої східної Польщі.

– Скільки може бути правди у фільмі про Волинь режисера Войцеха Смажовськего, який має вийти восени?

– Мав можливість ознайомитися зі сценарієм фільму, і, на жаль, він лише додасть олії у вогонь та буде далекий від розуміння того, що сталося на Волині. Фільм – однобокий і подає трафаретний пропагандистський образ польсько-української війни. У фільмі промальовується образ українців-різунів і поляків-жертв. Наразі наслідком інформаційної істерії, яка півроку розгортається в Польщі, стало погіршення ставлення поляків до українців. Поки що це не відображається на ставленні українців до поляків. Переважно українці приязні до Польщі, але це може погіршити відносини, якщо будуть прийняті політичні закони про “геноцид, вчинений УПА”.

Довідка

Володимир В’ятрович – народився 7 червня 1977 року у Львові. Український історик, публіцист, дослідник історії визвольного руху, громадський діяч. Кандидат історичних наук. Голова Українського інституту національної пам’яті. У 2010—2011 році працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету, у 2012—2014 роках викладав у Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. Член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», екс-директор Архіву СБУ.

Напередодні 73-х роковин Волинської трагедії вкотре розгорілися пристрасті, адже 19 липня Сейм може прийняти постанову про вшанування жертв «геноциду поляків, вчиненого ОУН і УПА». Нещодавно аналогічну постанову прийняв Сенат. Також у Сеймі є проект закону про те, що заперечення «геноциду» на Волині може каратися до трьох років тюрми. А тим часом у польському Перемишлі наприкінці червня дійшло до штовханини, коли бритоголові молодики під гаслами Волині спробували зупинити церковну ходу українців, що прямувала на військові поховання.

Українські історики Волинську трагедію окреслюють як польсько-українську війну, у якій етнічні чистки і воєнні злочини здійснювали обидві сторони. Вони звинувачують польських колег, що ті хочуть «скинути» всю провину лише на українців. Натомість польські історики кажуть, що УПА здійснювала планове знищення поляків, а з польського боку були лише відплатні акції.

POLUKR.net поцікавився думкою глав українського і польського Інститутів національної пам’яті (ІНП), їхньою оцінкою та поглядом на ці події. Інтерв’ю з Володимиром В’ятровичем буде опубліковане у четвер, 14 липня. Нині ж пропонуємо почитати думки глави польського ІНП Лукаша Камінського.

— Перед 11 липня, коли в Польщі вшановують пам’ять жертв Волині, польська влада вирішила змінити структуру ІНП. Критики кажуть, що зміни призведуть до політизації Інституту. Чи існує небезпека, що ІНП в подальших дослідженнях віддалиться від історичної науки заради політичної доцільності?

— Сама зміна закону про діяльність ІНП не несе такої загрози. Те, чи Інститут збереже свою дотеперішню незалежність від політики, буде залежати передусім від того, яке рішення прийме наступний глава ІНП (наразі не відомо, хто займе цю посаду, рішення щодо глави ІНП Сенат і Сейм можуть прийняти 20–21 липня. — POLUKR.net).

— Упродовж півроку на базі ІНП обох країн діє Форум істориків, на якому науковці обговорюють складні та болючі сторінки спільної українсько-польської історії. Які досягнення Форуму за цей період?

— Робота Форуму спланована на багато років. Отже, важко після півроку казати про якісь досягнення. Важливо, що відбулися дві зустрічі, що ми взагалі повернулися до цього важкого діалогу. Ми одразу вирішили взятися за найважливіші теми. Уже на найближчій зустрічі цього року будемо дискутувати про Волинський злочин.

— Наскільки зміни в польському ІНП можуть загрожувати продовженню роботи Форуму щодо пошуку спільної історичної правди?

— На мою думку, зміни в ІНП не загрожують продовженню історичного діалогу з Україною. Переконаний, що нове керівництво Інституту буде підтримувати роботу Форуму істориків.

— Як Ви оцінюєте майбутні зміни в ІНП?

— Проект закону вдалося суттєво виправити ще під час його опрацювання в Сеймі. Шкодую, що частина наших зауважень не була прийнята.

— У Сеймі лежить проект закону від ПіС, який може бути прийнятий 19 липня. Раніше його прийняв Сенат. Він визначає 11 липня як «Національний день пам’яті жертв геноциду, який вчинили українські націоналісти щодо жителів ІІ Речі Посполитої». Це визначення куди гостріше, ніж те, яке Сейм прийняв у 2013 році, — «етнічні чистки з елементом геноциду». Чи справедливо говорити, що бездержавний український підпільний рух, поряд з яким діяли радянські партизани та окупаційна нацистська адміністрація, міг вчинити геноцид?

— Геноцид — це передусім юридична категорія. Рідко буває, що формальне визначення цього терміну з’являється в публічній дискусії. У слідствах, які провели прокурори ІНП, записано саме юридичне визначення злочинів, що чинила УПА щодо поляків на Волині.

— Українські історики кажуть, що тоді також гинули цивільні українці від рук Армії Крайової (АК), тому це польсько-українська війна. Чи визнають польські історики українських жертв тієї трагедії?

— Польські історики не ігнорують українських жертв, згадуючи про них у своїх працях. У межах проекту, ініційованого та реалізованого нашим ІНП, складаємо поіменний список жертв — однаково вписуючи туди і поляків, й українців. Однак це не означає, що ми приймаємо спробу вибудовування фальшивої симетрії між спланованими злочинами УПА та реакцією польського підпілля. Не можна говорити про війну, якщо маємо справу з масовими акціями винищення цивільного населення, які спланувала та провела УПА.

— Як тоді польські історики оцінюють примирення між УПА й АК у 1946–1947 роках та спільні воєнні акції проти СРСР?

— Польські історики позитивно оцінюють договір про припинення вогню та порозуміння, прийнятий між АК і УПА в 1945 році на Люблінщині. Високо оцінюють здатність обох сторін піднятися над тогочасною взаємною ненавистю. Проте шкода, що українська сторона раніше, в 1943–1944 роках, не помітила радянської загрози і трактувала поляків як головного ворога. Це б дозволило не лише уникнути тисяч невинних жертв, а також зміцнило би спротив обох народів проти комуністичного поневолення.

— На початку червня двоє екс-президентів України написали листа полякам зі змістом «пробачаємо і просимо вибачити», в якому також висловлено прохання не політизувати тему Волині та запропоновано встановити спільну дату віддання шани всім жертвам. У відповіді депутатів від ПіС, яку в Києві зачитав автор законопроекту про «геноцид, вчинений ОУН і УПА» Міхал Дворчик, йдеться, що на героїзації зла, тобто українського підпілля, не можливо збудувати нічого доброго… Чому цього року знову дійшло до такої гострої дискусії щодо Волині?

— Тема Волині буде безперервно повертатися, доки не зробимо важливих кроків до примирення. На теперішнє її загострення впливає те, що Україна ставить УПА в центр формування своєї історичної пам’яті та зміна політичної ситуації в Польщі.

— А чи не достатніми були реакції на тему Волині з боку президентів і парламентів обох країн, приурочені 60-м і 70-м роковинам?

— Політичні декларації можна досить легко виголошувати. Проте словами не вдасться ухвалити примирення. Це результат іншого процесу, який вимагає зусиль.

У випадку польсько-українських відносин упродовж багатьох років пробуємо «йти навпростець». Звучали красиві слова політиків, за якими не було жодних дій. У результаті середовища, які об’єднують у Польщі жертв та їхніх близьких, почувалися відкинутими і маргіналізованими. Примирення не досягнемо без участі жертв.

— Чи ті гарячі дискусії і постанови, які отримуємо цьогоріч, допоможуть встановити історичну правду та порозуміння між народами?

— Політичні суперечки рідко служать діалогові. Проте сама суперечка може бути чинником, що мобілізує до дій. Якщо в результаті теперішнього загострення розпочнуться додаткові дослідження, пришвидшиться навчальна діяльність, відбудеться більше зустрічей молоді, то ці гострі дебати можуть принести парадоксально добрі результати.

— На якій основі можна порозумітися щодо Волині?

— Порозуміння можливе лише на основі правди та пам’яті. Якщо говорити про конкретні речі, то, крім згадуваного діалогу істориків, базовими вважаю дві речі. Перша з них — це спільна робота над пошуком останків жертв, які здебільшого досі спочивають в безіменних могилах, і їх гідне поховання. Друга — започаткування (ґрунтуючись на дотеперішніх напрацюваннях ІНП) спільного проекту, ціллю якого буде підготовка поіменного списку жертв.

Обидві дії дозволять не лише завершити частину суперечок, як-от щодо питання кількості жертв з обох сторін, а й приведуть до того, що подальші дебати будуть розглядатися з перспективи жертв, а також зумовлять поширення інформації про минуле. Її брак, особливо в Україні, — суттєва перешкода на шляху примирення.

— Що буде з пошуком примирення, якщо українці продовжуватимуть героїзувати УПА й ОУН як тих, хто боровся проти СРСР і нацистів за незалежну Україну, забуваючи про вбивства на Волині?

— У такій ситуації до примирення не дійде. Вірю, що це зрозуміють в Україні.

— Як оцінюєте статтю Павла Смоленського в «Газеті Виборчій», який закидає польській владі, що через оцінку Волині, вона ставить під сумнів прагнення й боротьбу українців за право на державу, потураючи російській пропаганді, яка твердить про неправомірність України як держави?

— Намагання встановити правду про минуле не може називатися «ставленням під сумнів державницьких прагнень українців».

— Яка роль і міра відповідальності в злочині українських селян Волині? Яка міра відповідальності провідника ОУН Степана Бандери, який у той час сидів у нацистському концтаборі, та головнокомандувача УПА Романа Шухевича?

— Масштаб участі місцевих селян у волинському злочині — предмет суперечки. Проте немає сумнівів, що вони становили меншість виконавців. Це не дає підстав стверджувати про начебто «селянську війну». Місцеве населення мобілізували для акції ОУН і УПА.

Українських документів, які підтверджують відповідальність ОУН і УПА за злочин на Волині та в Галичині, є настільки багато, що у 2013 році вони стали основою виставки, яку підготувала люблінська філія ІНП. Ця виставка не отримала жодної реакції з боку українських дослідників. 

Відповідальність Бандери — це відповідальність людини, яка була головним творцем радикального націоналістичного руху і ніколи після війни не засудила скоєного на Волині злочину. Схоже, треба оцінити ідеологію крайнього українського націоналізму. Вона була однією з причин масового злочину. Вона його виправдовувала.

— Наскільки багато правдивості у твердженні, що тема Волині може зіпсувати відносини між поляками та українцями і з цього виграє Москва?

— На жаль, це можливо. Проте справа в наших руках — поляків та українців. Якщо спроможемося на зусилля і потрібну для примирення роботу, то жодні дії Москви не будуть ефективні.

Розмовляв Ігор Тимоць

Довідка

Лукаш Камінський — народився 3 червня 1973 року у Вроцлаві. Польський історик, спеціалізується на новітній історії Польщі. Закінчив Інститут історії Вроцлавського університету. У 1999 році здобув ступінь доктора наук за дослідження «суспільного опору в Польщі в 1944–1948 роках». Із 2009 року — працює в Інституті національної пам’яті, від 2011 року — очолює Інститут.

Якось раніше Сполучені Штати не асоціювалися у мене з відпочинком на природі. Думаєш перш за все про Нью-Йорк, хмарочоси, МакДональдс, товстунів, “акул” капіталізму… Що там ще викидає пострадянська підсвідомість? Але США настільки різноманітні, що тут ви завжди знайдете і підтвердження своїм стереотипам, і їхнє спростування. Для своєї подорожі ми з коханим обрали класичний маршрут для тих, хто прилітає в Каліфорнію: з Лос-Анджелеса вирушили на схід до Лас-Веґаса, далі у Ґранд-Каньйон, озеро Павелл, Долину Монументів в Аризоні, тоді піднялися на північ до Брайс-Каньйону, проїхали Національний парк Зіон, спустилися в Долину Смерті, а потім знову на північ, через Парк секвой, піднялися до парку Йосеміті. Звідти через долину Напа приїхали у Сан-Франциско і спустилися узбережжям назад до Лос-Анджелеса. На жаль, не вистачило часу на Парк Арок, Єллоустоун, Червоний ліс…

В’їзд у національні парки – платний. Туристи, які планують відвідати принаймні три-чотири парки, купують річний абонемент за 90 доларів (це на автомобіль). Він дійсний для всіх парків, крім тих, котрі на землях індіанців, – там федеральні правила не діють. Наша подорож тривала 28 днів, за які було подолано 6 тисяч кілометрів. Я коротко опишу ті місця, які вразили нас найбільше.

Траса 66

В американців якийсь незрозумілий мені пієтет до траси 66. Це такий же символ Америки, як ковбой чи МакДональдс. Організовують автопробіг ретроавтомобілів? Треба проїхатися по трасі 66! Хочете з друзями-байкерами вирушити у подорож? Звісно, треба їхати по 66-тій! Її ще називають “Дорога-мати” (Mother road). Думаю, половина всього пасажиропотоку тут – це туристи, американські та іноземні.

Це було перше автомобільне шосе, що з’єднало Схід і Захід, Чикаго та Лос-Анджелес, простромивши вісім штатів. Надворі був 1926 рік.

Легендаризація дороги розпочалася з початком занепаду її економічної привабливості, у 50-60-х роках. Книжки, фільми, пісня Rolling Stones… Для мене, чесно кажучи, найближчий у часі мультфільм “Тачки”, дія якого відбувається на Дорозі-матері.

Нині дорога справляє доволі гнітюче враження. Хоча для пропагандистів загниваючого американського капіталізму – це ідеальне місце: якісь напівзруйновані будівлі барачного типу, сонні маленькі містечка, життя в яких фактично завмерло, облуплені будівлі початку ХХ сторіччя, вздовж траси – заросла травою залізнична колія, по якій меланхолійно тиняються корови…

Подекуди на узбіччях шосе трапляються магазини-музеї траси-66. Там повно сувенірів, якихось старих речей з 50-х років, зовні стоять старі заіржавілі автівки того ж періоду та автомати для заправки бензину. Доглядають за музеями люди, чия молодість також припала на 50-ті.

Ґранд-Каньйон

Ґранд-Каньйон тягнеться на 445 кілометрів, але 99% туристів бачать його з однієї точки: від селища Великий Каньйон, що на Південному краю. Північний край каньйону вищий за південний “берег” (2400 м проти 2000 м), але добиратися до нього значно довше, інфраструктура там розвинута значно слабше (хоча й народу менше), а спускатися вниз до річки Колорадо – це “пиляти” 23 км проти 14 км з Південного краю. У квітні, коли ми відвідали це місце, Північний край взагалі був закритий через сніги. Туди можна потрапити лише з травня до жовтня.

Є ще Західний Ґранд-Каньйон, де розташований так званий Skywalk – скляний місточок, по якому можна погуляти над прірвою. Але щоб туди потрапити, треба заплатити за вхід спочатку 41, а потім ще 35 доларів. Це не кажучи про готелі та вартість бензину в таких диких місцях. У порівнянні селище Ґранд-Каньйон – доступне і демократичне за цінами. Кемпінг нам обійшовся у трохи більше 20 доларів з машини. За номер у “середньому” готелі треба заплатити не менше 100 доларів. Кімната з видом на каньйон збільшує ціну рівно вдвічі. Попри “демократичність”, дрова, бензин, їжу – зрештою, все, що можна купити до в’їзду в нацпарк, – треба купувати до в’їзду в нацпарк.

Перше, чим цікавляться ті, хто приїжджає на Ґранд-Каньйон: “А звідки тут краще фотографувати захід сонця? Ага, а схід сонця?” І ось щоранку величезні черги людей з фотоапаратами вишиковуються на зупинці безкоштовного автобуса, щоб поїхати праворуч вздовж краю каньйону від центру селища, а ввечері всі їдуть ліворуч. Чому воно так, я не зрозуміла. Мені здається, що коли сходить чи заходить сонце, куди не подивись – краєвид фантастичний. Гори змінюють колір від темно-синього до рожевого, кремового, золотого… І вдень освітлення змінюється від кожної хмарки, і там тільки те й робити, що фотографувати і фотографувати ті гори, а потім роззлоститися і стерти всі ті фотографії, бо вони не йдуть у жодне порівняння з тим, як там насправді.

Всі дні біля каньйону ви так і проводите, гуляючи вздовж урвища на кілька кілометрів то праворуч, то ліворуч по гарненьких заасфальтованих доріжках. Можна кататися на велосипедах. У двох місцях можна спуститися на саме дно (радять розтягнути це задоволення на два дні, щоб переночувати біля річки внизу), можна організувати сплав по ріці (бронюють за півроку наперед). Можна, зрештою, за 200-300 доларів півгодини політати над каньйоном.

Каньйон Антилопи – озеро Павелл

В Аризоні, неподалік озера Павелл, є містечко Пейдж, потрапляючи в яке, думаєш: не приведи Господи тут народитися. Тут є МакДональдс, супермаркет, заправна станція, якась ТЕС, вервечка абсолютно подібних один на одного будинків, а довкола – червона пустеля. Така червона, що хмари над нею також набувають якогось іржавого відтінку. Хоча, може, я перебільшую, і жити в Пейджі не так уже й погано. Все-таки поряд є озеро Павелл, куди приїжджають відпочивати з усієї Америки, і де ціни на водні розваги просто захмарні. Кажуть, довжина берегової лінії озера більша, ніж довжина океанського узбережжя США. Озеро Павелл – це каньйон, який затопили водою, коли побудували дамбу Глен. А щоб побудувати дамбу, збудували містечко Пейдж. Воно розташоване на землях індіанців навахо.

Тут ми побували на концерті у барі. Виступали місцеві музики. І все так нагадує українське село – тільки серед музикантів половина індіанських облич, грають вони не польки, а кантрі, а літні кавалери, які брали до танцю дам, а в перервах цмулили пиво, – у ковбойських капелюхах та чоботах з довгими носаками і невеликими каблуками. І так воно дивно, що ковбої, в яких гралися в дитинстві і про яких дивилися романтичні фільми, – для когось національний фольклор.

Пейдж знаменитий також тим, що поряд розташовані каньйони Антилопи: нижній і верхній. Ріка пробила собі шлях у крихкому рожевому піщанику, відполірувала стіни, витесала неймовірні криві. Каньйони завдовжки 200-400 метрів, завглибшки – близько 30.

Але гуляти по них можна годинами, а якщо ви фотолюбитель – то й днями, вишукуючи незвичні ракурси, ловлячи гру світла і тіні. Тільки на практиці зробити це майже неможливо, бо кожні півгодини в ці вузькі переходи заходить нова туристична група. Гамірно й тісно, як на базарі. Вхід до каньйону – 28 доларів.

Долина Монументів

Любителі американських вестернів одразу впізнають це місце. У 30-х роках ХХ сторіччя власнику невеликого готелю на землях індіанців навахо Гаррі Ґолдінгу вдалося домогтися зустрічі з відомим голлівудським режисером, “королем вестернів” Джоном Фордом і показати йому фотографії місцини, звідки він приїхав. Побачивши фото, Форд вирішив знімати там свій наступний фільм. Таким чином Ґолдінг на довгі роки забезпечив собі відвідувачів – знімальні групи з Голлівуда.

Сьогодні Долина Монументів – під управлінням навахо, федеральний уряд неохоче втручається у справи аборигенів. Пораються вони з туристичною принадою, відверто скажемо, не найкращим чином. Дорога у заповіднику – найгірша з усіх, які довелося бачити в США: проста ґрунтова, а ґрунти в пустелі піщані, тож загрузнути – раз плюнути. Більша частина долини закрита для відвідування (тільки з провідниками і за окрему плату), на всіх оглядових майданчиках милуватися природою доводиться під важкими поглядами індіанців, які сидять і продають свої індіанські сувеніри – дуже дорого. Зате можна сфотографуватися верхи на коні на фоні краєвиду – саме такого, на якому у вестернах красувався суперзірка 40-х Джон Вейн.

А загалом, чесно кажучи, більшість із цих дивовижних скель – жертв вітряної ерозії – видно і за межами нацпарку. Так що 10$ можна зекономити.

Брайс-Каньон

Мабуть, найбільш вражаючий з першого погляду пейзаж. Приїхав, вийшов на край цієї дивовижної долини і закляк – як же красиво! Усі наступні враження слабші.

Брайс – це плато з вапнякових порід, де час, вітер і вода “наваяли” найдивовижніші скульптури. Ерозія витесала з вапняку казкові фігури, що нагадують тварин, людей, діснеївські замки та гроти або якісь гігантські кондитерські витвори. Враження підсилюється тим, що усі ці скелі – дивовижних кольорів: від кремового до помаранчевого і темно-червоного.

За легендою місцевих індіанців, колись тут проживало плем’я, але люди з часом зіпсувалися і стали злими, тому духи й перетворили їх на статуї.

Долина Смерті

Долина Смерті – найбільший національний парк США, розміром майже з Тернопільську область. 1849 року група мормонів, перетнувши це місце, вознесла хвалу Господу: “Дякуємо, Боже, що ми вийшли живими з цієї долини смерті!” Красномовна назва закріпилася. Радість мормонів прекрасно розумієш, проїжджаючи тут автомобілем: як же вони, бідненькі, пройшли все це пішки? Подорожніх застерігають не вирушати в дорогу без достатнього запасу бензину, не відходити далеко від машини, і взагалі краще не виїздити кудись в обід.

Кемпінг, у якому ми зупинялися (за скромних 12 доларів), працював лише до 15 квітня – потім занадто спекотно, щоб залишати автомобіль на цілий день без тіні (а де ж її взяти?). Щоправда, поруч є готель із замученими пальмами довкола, але ціни там – від 150 доларів за ніч.

У місцевому туристичному центрі можна подивитися милий фільм про те, що Долина Смерті – повна життя, що тут бувають сильні зливи, на горах довкола довго не тане сніг, якось тут примудряються вижити змії, муфлони, койоти, пуми, специфічні автохтонні рибки (рибок ми бачили на власні очі – маленькі, не більше мізинця, вони весело плавали у потічку завглибшки 5 см, що висихав на сонці). Жінка з місцевого племені індіанців-шошонів (Андрухович в якомусь зі своїх есе писав, що на базарах Перемишля так називають українських перекупок, бо ті постійно перепитують: “Шо-шо?”) зворушливо розповідала, що для її племені – це Долина Життя, і яка вона прекрасна, і що іншої їй не треба… У це майже віриш, поки не вийдеш із прохолодної кінозали на цю божевільну спеку, і в обличчя не війне гарячим піском.

Спершу я, щоправда, нарікала: обіцяли місячні пейзажі, а насправді на узбіччі стирчить якась травичка! Але є у Долині Смерті місця справді місячні. 

Враження від Долини Смерті були справді сильні, особливо коли непорушна, завжди особлива в пустелі тиша раптом змінилася сильним вітром. Усю ніч автомобіль розхитувало, відкрити двері з навітряної сторони виявилося надскладним завданням і, зрештою, непотрібним: робити чи оглядати будь-що назовні було неможливо. Виїзд з Долини Смерті нагадував фільм “Скажений Макс”: розпечене сонце крізь хмари піску, єдина дорога, по якій їдеш-їдеш, а пейзаж за вікном аніскілечки не змінюється, і вже страшно, що просто застряг у якомусь викривленні часопростору. Тільки покажчик бензину невпинно тягнеться до нуля, а назустріч час від часу їдуть байкери на харлеях у важких шкіряних костюмах та із закритими обличчями.

Ні, ні, зелена травичка – це найнеймовірніше чудо, створене на цій землі!

Парк секвой

І дивом здається, коли за один день переїжджаєш зі змореної спекою долини до зелених гір із густим лісом, де ще подекуди лежить сніг. До Парку секвой їдуть дивитися на секвої, найбільші дерева у світі, які ростуть лише на заході США. Тут, у Лісі гігантів, на висоті понад 2 000 метрів над рівнем моря ростуть 5 із 10 найбільших дерев у світі. Червонокорі велетні, що живуть по кілька тисяч років, сягають небувалої висоти і ширини. Основна увага – до Генерала Шермана – найбільшого у світі дерева за об’ємом стовбура. Його висота – понад 83 метри, а окружність стовбура біля підніжжя – 31 метр. У секвой фактично немає причин помирати: кора настільки міцна, що паразити під неї не проникають. Коріння таке глибоке, що завжди досягне підземних запасів води. Навіть пожежі їм не страшні: коли все довкола вигорає, стовбури секвой лише трохи чорніють, а потім ростуть з іще більшою силою. Вогонь для них – це своєрідна дезінфекція. Тому працівники парку деколи навмисно влаштовують пожежі. Ці дерева можуть хіба стати жертвою власної величі – завалитися під власною вагою.

Йосеміті

Парк Йосеміті – для тих, хто любить рекорди. По-перше, він вважається найкрасивішим національним парком США (не знаю, щоправда, чи є офіційні рейтинги “краси” парків). Принаймні це перший у світі природний ландшафт, що потрапив під захист держави (указ підписав особисто Авраам Лінкольн у далекому 1864 році). Тут розташована найбільша у світі монолітна скеля – Капітан (Мекка американських фрі-клаймберів) – та найвищий у Північній Америці водоспад Йосеміті (шостий за висотою у світі, 739 метрів).

Від середини весни тут натовпи туристів, бронювати місце у кемпінгу треба за кілька місяців наперед. “Ви розумієте, сюди їдуть зі ВСЬОГО світу!” – значимо сказала нам співробітниця парку, пояснюючи, чому ніде немає місць. І дійсно, щороку парк відвідують майже 4 мільйони туристів.

Парк великий, але всі прагнуть потрапити в долину Йосеміті, яка вважається найкрасивішою, і де найкраще розвинута інфраструктура. Ви проїжджаєте тунель, довго тягнетеся в автомобільному заторі, паралельно милуючись водоспадами, що кожні п’ять хвилин вигулькують за новим поворотом, аж поки не опиняєтеся в туристичному центрі, що біля підніжжя Йосемітського водоспаду.

Що робити в Йосеміті? Те саме, що й в інших парках, – йти в піші походи! Тільки тут ви йдете по розміченій доріжці, часто в строю таких же, як і ви, туристів, що шукають дикої краси й усамітнення. До вашої уваги різної складності маршрути (від 2 годин до 4 діб, загалом – 1300 км стежок), детальні карти, усі види туристичного спорядження. Мені спершу було трохи дивно: це наче пішов у похід по Карпатах, а там всюди вказівники, втоптані стежки і місця для привалів (і всюди заборонено збирати хмиз!). Хоча, може, якщо відійти подалі від людних місць, дійсно побачиш дику природу.

Є спеціальні маршрути для людей з особливими потребами. Для лінивих є безкоштовні автобусні маршрути. Є організовані тематичні екскурсії з рейнджерами, які розповідають про флору, фауну, зоряне небо, водять у фототури. Є велосипеди, коні – все, що душа забажає.

В Йосеміті нібито зібране все найкраще: не лише пейзажі, а й люди. Тут рідко зустрінеш товстунів. Підтягнуті засмаглі каліфорнійські чоловіки у футболках поло (підстаркуваті й молоді) обіймають струнконогих блондинистих каліфорнійських жінок (підстаркуватих і молодих), які обіймають доглянутих декоративних каліфорнійських собачок (короткошерстих і ні). Вони пружною ходою, без видимих зусиль, піднімаються вгору і збігають униз крутими доріжками, деколи замість собак тягнуть за собою малих дітей, вони випромінюють процвітання і здоровий дух, вони втілюють поняття successful.

Біг Сюр

Біг Сюр – це дика малозаселена територія, що тягнеться вздовж каліфорнійського узбережжя і починається на південь від Монтерея. Назва пішла від іспанської “el país grande del sur” – велика південна країна. Дістатися туди можна трасою номер один, що сполучає Сан-Франциско і Лос-Анджелес. Дорога ця вже давно перетворилася на туристичну – для ділових людей вона занадто довга і звивиста. Зате на кожному повороті – нові мальовничі скелі, пляжі, дерева. З 20-х років ХХ століття ці місця стали модними серед творчої богеми: тут жили Джек Керуак, Генрі Міллер, Хантер Томпсон. Потім підтягнулися хіпі, та й сьогодні поряд зі звичайними туристами тут багато різного штибу “позакласових елементів”, які незрозуміло з чого живуть.

Тут і телефонний зв’язок не завжди “тягне”. І готелів не так уже й багато – всі селяться в кемпінгах (близько 30 доларів) або живуть безкоштовно – достатньо зупинитися десь на узбіччі. Зате у двох-трьох наявних магазинах для туристів все стабільно в 1,5 рази дорожче, ніж деінде.

Що робити на Біг Сюр? Їхати, милуватися. Зупинятися на оглядових майданчиках – милуватися. Шукати безкоштовні пляжі – милуватися (затуляючи обличчя від вітру й піску). Спостерігати за морськими слонами на лігвищах, шукати на морському горизонті китів, ночувати на березі моря, нарікати на високі ціни на бензин та продукти і милуватися, милуватися, милуватися…

На початку ХХ століття тут поселилося багате подружжя: колишній конгресмен Летроп Браун та його дружина Хеллен Хупер Браун. Вони збудували будинок просто посередині крутої скелі над морем. Щоб легше було туди дістатися, встановили фунікулер. На місці, де зроблене це фото, колись були вікна спальні Браунів. Потім Брауни заповіли свою віллу державі. Місцева влада зрештою знесла її в 60-х роках.

Галина Скибньовська, фото – Маріо Альфаро

 

Cепаратистські рухи в Україні в тій чи іншій формі існували з ще з початку дев’яностих. Але лише після Революції Гідності та російської агресії проти України на них звернула увагу не лише влада, але й ширші верстви населення. Про причини появи сепаратистських ідей на Закарпатті на початку 1990-х та у Галичині на початку 2000-х років, використання цих ідей “Партією Регіонів”, а згодом і Росією у власних інтересах “POLUKR.net” розпитав історика Ігоря Чорновола.

– Якими були інтелектуальні передумови виникнення та поширення сепаратистських ідей у Західній Україні?

Мушу сказати Вам, що я не досліджував цю проблему на серйозному аналітичному рівні, лише спостерігав. Очевидно, що інформація, якою я володію, не є повною, і вона є суб’єктивною. Отже, якщо говорити про інтелектуальні передумови виникнення галицького сепаратизму та й інших сепаратизмів у Західній Україні, я розпочав би з Павла Роберта Маґочія, професора кафедри історії України (дослівно у перекладі з англійської – українських студій. – POLUKR.net) в Університеті Торонто, який десь близько 1990 року почав просувати ідею закарпатського сепаратизму та трактувати місцеве населення Закарпатської області як окрему закарпатську («русинську») націю (очевидно, йдеться про неугорськомовне, нерумуномовне та несловацькомовне автохтонне населення. – POLUKR.net). Тоді, на початку 1990-х років, він працював надзвичайно плідно, мало не щороку видавав нову книжку на цю тему, започаткувавши у такий спосіб цілий рух за автономію Закарпаття. Ці ідеї отримали широкий відгук у момент розпаду СРСР і стали, зокрема, однією з підстав для призначення у Закарпатській області 1 грудня 1991 року окремого, місцевого референдуму, що й відбувся одночасно із Всеукраїнським референдумом щодо підтвердження Акту незалежності.

На місцевому референдумі було поставлене запитання: «Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало статус самоврядної території, як суб’єкта у складі незалежної України і не входило в будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?», – POLUKR.net

У 1993 році на хвилі ентузіазму прибічники ідей т.зв. «русинського» сепаратизму у Братиславі створили навіть «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі» (створений та підтриманий членами Товариства карпатських русинів та Підкарпатської республіканської партії. – POLUKR.net), що діяв упродовж кількох років. Українські гуманітарії виступили тоді з осудом діяльності Маґочія. Зрештою, він був змушений відмежуватися від активності цих сепаратистів та заявив, що не займається політикою. А втім, він і тоді не призупинив свою видавничу діяльність на предмет пропаганди ідеї окремої закарпатської нації.

Близько 1995 року діяльність «русинських» сепаратистів пішла на спад, хоча ще донедавна, принаймні в Ужгороді чи Мукачеві, у книгарнях можна було знайти великий вибір книжок на цю тематику.

– Так, ті старі «русинські» організації, засновані у 1990-х роках, ще існують, хоча б формально, але не ведуть активної діяльності.

Взагалі терміни «русинство», «русинський» є оксюморонами, адже термін «Русь» у вузькому розумінні – це Київщина, Київське князівство, у ширшому – це Русь-Україна, за Грушевським. Поляки навіть в історичних працях до початку ХХ століття називали «Руссю» територію, яку займала Київська губернія (у складі Російської імперії. – POLUKR.net). Термін цей вказує, мабуть, на те, що, коли Володимир Великий захопив закарпатські землі наприкінці Х століття, то защепив місцевому населенню самоназву «русини». Часто буває, що завойовники дають місцевому населенню самоназву, яку вони й засвоюють. До того ж інтеграція Закарпаття в Україну відбулася лише у 1945 році жорсткими, сталінськими методами. Це, звісно, об’єктивні причини, що пояснюють поширення сепаратистських ідей на початку 1990-х років у Закарпатті. Хоча, на мою думку, їхньому розповсюдженню сприяли значні маніпуляції з термінологією, адже у ХІХ столітті усі галицькі українці теж були «русинами», а самоназва «українці» є новою, такою, що з’явилася лише на початку ХХ століття. Зрештою, на Закарпаття вона прийшла найпізніше, і тому закріпилася там найслабше.

Зрозуміло, що у поширенні сепаратистських ідей на Закарпатті певну роль відігравала Москва, адже Маґочій видавав свої роботи у співпраці з російськими істориками та філологами, особливо щодо окремішності «русинської» мови. Очевидно, що в нього є амбіції створити нову націю, стати для неї «батьком», якого вшановуватимуть так, як українці вшановують Шевченка. Поки що в нього це не вдалося, але він далі працює у цьому напрямку.

Другою передумовою для поширення сепаратистських ідей у Західній Україні, про яку варто згадати, є падіння СРСР, відкриття кордонів, і, як наслідок, культурний шок. Зокрема, він виражався у тому, що в українську гуманітаристику почали проникати ідеї модерної концепції нації, згідно з якими нація є «уявленою спільнотою» (термін Бенедикта Андерсона). Чимало українських істориків почали досліджувати те, що історик з Києва Георгій Касьянов з іронією називає «науковим націоналізмом», і більше нічим не займалися. Така надмірна увага до націоналізму зіграла злий жарт, адже якщо нація – це уявлена спільнота, то уявити можна що завгодно. Отже, і національна зрада не виглядає такою страшною. Ці ідеї проникли в гуманітаристику багатьох постсоціалістичних країн без будь-якого опору. У Польщі – ще за часів ПНР, адже одним з перших теоретиків модерної концепції нації був відомий польський історик Юзеф Хлєбовчик (1924-1985). Втім, вони не призвели до того, що поляки почали сумніватися у тому, хто є поляками. Єдиним винятком стали українці.

У процесі засвоєння модерної концепції нації в Україні народилося чимало сепаратистських ідей, зокрема й галицький сепаратизм. Концепція стала інтелектуальною базою, на якій можна було сформувати нову «уявлену спільноту». Прибічники сепаратистських ідей думали приблизно так: якщо всі нації є «уявленими спільнотами», давайте уявимо себе кимось іншими, ніж українцями. У появі цих ідей винна насамперед слабка національна ідентичність українців. Якщо навіть у Галичині, на Заході України, виникають сумніви у власній національній ідентичності, то як вона може бути сильною? Очевидно, що не лише на Сході, але й на Заході вона є слабкою, якщо люди дуже легко від неї можуть відмовлятися – зрештою, далеко не дурні люди.

Третьою передумовою, на мою думку, дуже важливою, є наслідки вбивства Георгія Гонгадзе. Суспільство пережило черговий шок; особливо – після публікацій так званих «плівок майора Мельниченка», від того, що говорив Леонід Кучма у своєму кабінеті, та яким способом керував державою. Багато хто сприйняв усе це як персональне приниження. Багатьом теж видавалося, що період переходу від комунізму до демократії триватиме вічно, і вони житимуть у ньому завжди. Цей шок, мабуть, був останньою краплею, після якої деякі представники інтелігенції середнього віку у Львові почали говорити: «Нащо нам той Київ! Послухайте плівки Мельниченка. Ну ми ж ліпші за них!». Власне тоді, близько 2000 року, почалися гострі дискусії щодо того, чи є галичани окремою нацією.

Газета «Поступ» у Львові надавала свої шпальти для публікацій на цю тему. У цьому невеликому русі за незалежну Галичину відігравав певну роль художник Володимир Костирко, що малював карикатури на козаків та «східняків». Я тоді відреагував на це і розпочав на шпальтах «Поступу» полеміку з Костирком. Зрештою, коли ми познайомилися, то зійшлися в одному – у відродженні української латинки. Ідея полягає у тому, щоб поряд з кириличним правописом існував латинський правопис української мови, яким у ХІХ столітті було видано тисячі книжок. Пізніше з Костирком я ще кілька років спілкувався доволі активно. Він і на початку 2000-х років був вже відомим, а зараз став респектабельним художником. Наскільки мені відомо, він вже відійшов від цього руху, але тоді його картини та карикатури шокували читачів та глядачів; майже так само, як рок-музика, призначення якої, як відомо, – шокувати суспільство.

На початку 2000-х років у колі осіб, що цікавилися сепаратистськими ідеями у Львові, першу скрипку грали ті, які не були галичанами за походженням. Ймовірно, вони мали якийсь комплекс меншовартості, який, як відомо, дуже часто призводить до мегаломанії. Тому більшість цих розмов та дискусій тоді не видавалася мені серйозними. Серед поважніших людей, що привертали увагу, був Орест Друль, добрий аналітик. Коли більшість розповідала казочки про бабцю Австрію, Орест Друль (нині – головний редактор інтернет-видання Zbruč) залучав статистику і займався аналітикою.

Усі ці дискусії у Львові припинилися після 2004 року, коли раптово для всіх сепаратистські ідеї почала пропагувати “Партія Регіонів”. Як мені розповідав Василь Расевич, “Партія Регіонів” під час президентської виборчої кампанії 2004 року масово вербувала журналістів, істориків та політтехнологів на Львівщині. Цілком імовірно, що хтось з них продав ці ідеї “Партії Регіонів” за грубі гроші.

– Так, власне у грудні 2004 року Андрій Павлишин писав у редакційному коментарі у «Львівській Газеті», що ці ідеї «продали» “Партії Регіонів” Кость Бондаренко та Олег Хавич.

Расевич мені теж називав прізвище Бондаренка. Але Янукович тоді програв, до влади прийшов Ющенко. Дискусії про статус Галичини стихли, усі очікували, що за поширення сепаратистських ідей каратимуть. Покарань, як відомо, не було, а тому цю тему знову почали підіймати люди із середовища ПР. Чи Хавич теж пропонував “Партії Регіонів” ідеї західноукраїнського сепаратизму для адаптації для власних потреб у 2004 році, можна лише здогадуватися, але він був активним учасником дискусій щодо статусу Галичини, Буковини і Закарпаття ще на початку 2000-х років. Коли вже Янукович прийшов до влади у 2010 році, Олег Хавич отримав посаду у Міністерстві культури, а пізніше в апараті ПР.

Другий етап у поширенні сепаратистських ідей почався з появою інтернет-видання ZAXID.NET (створене у травні 2007 року. – POLUKR.net). Його створив журналіст Ігор Балинський, якого я не знаю особисто, і який був свого часу політтехнологом СДПУ(о) на Львівщині, а пізніше прес-секретарем Петра Писарчука (у минулому народний депутат від СДПУ(о) та “Партії Регіонів”, Балинський був прес-секретарем депутатів Ігора Шурми та Петра Писарчука, обоє в різні періоди часу очолювали ЛОО СДПУ(о). – POLUKR.net). Спочатку дуже обережно, а потім все менш обережніше Балинський починає просувати сепаратистські ідеї, залучаючи і «стару гвардію» галицьких сепаратистів, і гуртуючи молодше покоління.

Пригадую, як мені дзвонила знайома журналістка, що отримала редакційне завдання підготувати для ZAXID.NET розмову зі мною про галицькі гімназії. Запитання були сформульовані у такий спосіб, щоб підштовхнути мене до того, щоб я сам почав говорити, що галицька система середньої освіти за часів Австро-Угорщини радикально відрізнялася від того, що було в Києві. У якийсь момент мене це почало дратувати і я пояснив це відверто. Класична система середньої освіти – універсальна у своїх засадах. Походить вона, очевидно, з Німеччини. Основою є грецька та латинська мови, а далі – все решта. Основна мета класичної системи – засвоїти європейську культурну спадщину. Так тоді виховували дітей в усій Європі, тому засадничих відмінностей між російською та австрійською системами бути не могло. Журналістка ж пояснила мені, що вона отримала завдання написати про принципові відмінності між обома системами. Я зробив висновок, що на ZAXID.NETі ведеться робота у цьому напрямку. У цьому ж інтернет-виданні згодом з’явився Василь Расевич зі своїми федералістськими ідеями та інші дописувачі, що почали дискусію щодо статусу Галичини. Свого апогею вона досягнула, коли на ZAXID.NETі, вже після відходу від нього Ігоря Балинського, з’явився зі своїми безпардонними українофобськими публікаціями «криголам» галицького сепаратизму Володимир Павлів.

У 2011 році у Львові Павлів створив та очолив Галицький дискусійний клуб «Митуса». Наприкінці 2012 року «Митуса» влаштувала овацію ідеологові ДНР Володимирові Корнілову (автор книжки «Донецько-криворізька республіка» (2011 р.), директор української філії Інституту країн СНД (2006-2013 рр.), з 2013 р. керівник Центру євразійських досліджень. – POLUKR.net). Засідання клубу зазвичай вели Павлів та Расевич. Відеозаписи зустрічей викладали регулярно на YouTube, подкасти – на веб-сайті клубу. Після початку війни у 2014 році веб-сайт «Митуси» зник. Попри це, на особистому веб-сайті Корнілова досі залишаються фото з цієї зустрічі зі словами щирої подяки на адресу організаторів.

Водночас Павлів почав вихваляти Віктора Медведчука та його організацію «Український вибір», шукав партнерів серед інших сепаратистів України, з якими можна об’єднатися проти спільного ворога – Києва.

– У липні 2014 року Володимир Павлів та Олег Хавич разом реєструють ГО «Європейська Галицька Асамблея», президентом якої стає Павлів. ЄГА починає активну діяльність: наймає журналістів, винаймає офіси, відкриває філії у великих галицьких містах. ЄГА найактивніше діяла до початку 2015 року, у самому 2015 році активність вже була мінімальною. Хавич зі своїм Інститутом діяв активніше фактично до середини 2015 року. На Вашу думку, з якими політичними силами співпрацювали Павлів та Хавич у 2013-2015 роках?

Мабуть, треба в них про це питати. Я можу розповісти лише про свій перший і останній контакт з Хавичем. Він мені зателефонував і від імені свого «Інституту Західно-Українських студій» запрошував на дискусію про Злуку між ЗУНР та УНР, що відбулася 1919 року. На дискусії начебто мали обговорити питання, чи була вона потрібна, чи дала добрі результати. Очевидно, що у програмі дискусії була закладена маніпулятивна і політтехнологічна складова: туди запрошували насамперед істориків, і, мабуть, Хавич розраховував, що хтось з них висловить негативну оцінку Акту злуки. Хавич розповів мені, що його фінансує якийсь угорський фонд на підтримку європейського федералізму. Я перепитав у нього, чи він раптом не той самий Хавич, що працював в уряді Азарова та у “Партії Регіонів”. Він це підтвердив, але заперечив, що і зараз з ними пов’язаний. Я йому відмовив, пояснивши, що не співпрацюю з “Партією Регіонів”. Згодом я довідався, що він обдзвонював чи не всіх істориків Львова, пропонуючи їм взяти участь у дискусії. Треба відзначити, що колектив історичного факультету ЛНУ дуже критично поставився до теми цієї дискусії і поширював заклики з проханням не відвідувати цього заходу. На дискусії, справді, наскільки я знаю, не було істориків, і взагалі було мало людей. Проте, наскільки мені відомо, Хавич далі активно працює на цьому полі.

Ще на початку 2000-х років я не раз казав нашим сепаратистам, що ідентичність не змінюють так часто, як змінюють шкарпетки, а історикам – що добрий історик повинен відрізняти чорнило від крові. Особи, що приймали іншу ідентичність, зазвичай закінчували погано. Наслідком була величезна депресія, нерідко – загибель. На мою думку, проблема, наскільки та в який спосіб були використані “Партією Регіонів” інтелектуальні розмови наївних на початку 2000-х років у просуванні та формулюванні ідей донецького сепаратизму, є й надалі актуальною.

– На Вашу думку, яка ситуація зараз у Західній Україні? Тут є сепаратисти, але немає загрози появи сепаратизму як реального явища?

Складно відповісти. Адже заколот на Донбасі неможливо було передбачити. До кінця лютого 2014 року там були свої невеликі Євромайдани у великих містах. Їх, звісно, переслідували, але не так вже й активно. Сепаратистського руху не було, місцеве населення було цілком пасивне, люто ненавиділо Януковича. Потім раптово – заколот, і ще й так, що сепаратисти почали відразу вбивати. Це вказує на те, що у заколотах був великий елемент інспірації. Як будуть розвиватися події у Західній Україні? Все залежить від історичного контексту. Якщо в Україні ситуація стабілізується загалом, то, гадаю, нам нічого не загрожує. Якщо буде нестабільність, то складно дати прогноз. Три роки тому хтось міг би повірити у те, що ми воюватимемо з Росією? Що Росія анексує Крим? Хто це міг передбачити?

– Є думка, що сепаратизм у Галичині, на Волині, Поділлі та Закарпатті міг би розвинутися у серйозний рух, як реакція на реінтеграцію «ДНР» та «ЛНР» до складу України на російських умовах з правом вето «ДНР» та «ЛНР» на важливі рішення. Чи вважаєте Ви цю перспективу реальною?

Вважаю, що це нереальний сценарій. Якби Захарченка з «ДНР» обрали депутатом Верховної Ради України, то він просто не зміг би там з’явитися. Нинішній невизначений статус «ДНР» та «ЛНР» – буферних зон між Україною та Росією, агресивних «республік» і вкрай мілітаризованих суспільств – становить зараз найбільшу небезпеку для України. Меншим злом була б їхня анексія Росією, принаймні це закрило б для нас проблему людських втрат. Очевидно, що конфлікт у нинішньому стані зупинити швидко не вдасться. Росія має намір тиснути ним на нас, розраховуючи, що українці самі вчинять заколот у себе і знищать самі себе; як це вже, зрештою, не раз траплялося в минулому.

---

…Якщо порівнювати Україну та Польщу, то сучасна незалежна Україна існує вже довше, ніж міжвоєнна Польща. Та держава була більш-менш такою, як сучасна Україна: безкінечна колотнеча, терор (не лише ОУН), перевороти, авторитаризм. Однак цього двадцятиріччя вистачило для того, щоб згуртувати польську етнічну масу в єдину націю. Поляки були чи не єдиним народом, у середовищі яких нацисти не знайшли колабораціоністів. Ми існуємо довше. Як казав Ренан, «нація – це щоденний плебісцит». Люди, що голосували за незалежність України на референдумі 1991 року, за майже 23 роки голосували зовсім інакше, наприклад, у Криму.

У цьому є об’єктивні причини, але головною, на мою думку, є те, що жоден український уряд не провадив гуманітарної політики. Її немає й зараз. Зрозуміло, що для доброї гуманітарної політики потрібні гроші – наприклад, гроші на зарплати для вчителів. Якби вчителька української мови мала у Криму у 2013 році зарплату у 5 тис. гривень та вище, то ніякого заколоту там не було б. Але уряд тоді хотів заощаджувати на гуманітарній політиці. Зрештою, він і зараз це робить.

Розмовляв Дмитро Борисов, автор фотографій – Андрій Поліковський

Ігор Чорновол (1966 р. н.) – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, керівник Центру регіональної історії Галичини Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Автор монографій: «Польсько-українська угода 1890-1894 рр.» (2000), «Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901. Нарис з історії українського парламентаризму» (2002), «199 депутатів Галицького сейму» (2010), «Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір» (2015). Сфера наукових зацікавлень: глобальна історія ХІХ століття, компаративні фронтири, польсько-українські стосунки ХІХ ст., регіональна історія Галичини.

*Редакція порталу “POLUKR.net” може не погоджуватися з думками, що публікуються в рубриках “Інтерв’ю” та “Коментарі”. Особи згадані у матеріалах, що публікуються в цих рубриках можуть звертатися до Редакції для оприлюднення їхньої точки зору на сторінках порталу.