Для того, щоб побачити Ісландію, треба багато і швидко пересуватися… А може, й ні. Може, щоб побачити її по-справжньому, треба рухатися якомога повільніше, найкраще на своїх двох. Вбирати в себе цю красу, промовляти і промовляти цю мантру.

Ісландію я відвідала наприкінці червня – в найтепліший і найсвітліший час року. Це був короткий тижневий тур автомобілем по південному узбережжі.

З мінусів:

• все дуже дорого. Вартість готелю – не менше 100 євро, будь-яка екскурсія трохи вглиб острова – не дешевше 100 євро, адже треба їхати лише на позашляховиках.

• Погода навіть у найтеплішу пору року – +16 – +18, не більше. До того ж вона постійно змінюється. Разів 15 на день може йти дощ. Тому треба завжди мати зі собою футболку, теплий светр, дощовик.

• Ви повертаєтеся і не можете докладно розповісти, де були, бо ці назви прочитати дуже важко, а запам’ятати фактично неможливо.

З плюсів:

• це найкрасивіша країна у світі.

РЕЙК’ЯВІК. ЛЮДИ

Аеропорт Кефлавік зустрів нас білими ночами та легким ненав’язливим запахом тухлих яєць. Цей запах з перемінним успіхом супроводжував увесь день. Що ж, дихання Землі, нічого не поробиш.

Рейк’явік – тихе, охайне, протестантське місто. Невисокі будиночки у веселеньких кольорах. Височіє церква без жодної прикраси – сіра і стрімка, мов скеля.

Лютеранська церква Гатльґрімскірк’я – найвища культова споруда Ісландії. Збудована у стилі архітектурного експресіонізму. Архітектора надихнув водоспад Свартіфосс

У день нашого приїзду мешканці святкували День Ісландії, тож ми навіть потрапили на урочисту промову, яку виголошував на центральній площі президент. З приводу свята багато ісландців вдягнулися в національні костюми.

Справжні ісландці, так мені принаймні видалось, – кирпаті блондини з тонкими рисами обличчя, світлими, отороченими білими віями очима, маленькими, привідкритими, ніби від здивування ротами. В принципі, виглядають милими. Розповідають, що, звісно, страждають від своєї погоди. Відпустки всі беруть у листопаді-січні, коли панує полярна ніч. Їдуть кудись у теплі країни, благо всюди дешевше, ніж вдома. Молоді особливо не вистачає більш кипучого життя, якого не знайдеш на острові. Але поживши трохи в Європі чи деінде, більшість ісландців повертається додому. Мабуть, є у цій суворій країні щось таке, чого не знайдеш у південних краях.

Рейк’явік за тутешніми мірками – скажений мегаполіс. Тут мешкає (якщо врахувати міста-супутники) дві третини населення острова! Понад 200 тисяч осіб

Коли я прилетіла, було десь 16 градусів і сонце. Але, очевидно, для ісландців це неймовірно прекрасна погода. Ніколи не бачила, щоб люди так нею насолоджувалися: всі у футболках, ніжаться на травичці під сонечком або ганяють на велосипедах. І що вони з ними роблять 8 місяців зими?

ГЕЙЗЕРИ

Долина гейзерів – це клаптик червонястого ґрунту посеред зелені, зрешечений дірками, в яких кипить окріп і з яких валить пара. Головний туристичний атракціон – Стоккар – гаряча калюжа, яка кипить.

Гейзер Стоккар

Над дірою надувається булька, крізь неї проривається пара і стріляє на 25 метрів вгору.

Осібно розташований гейзер Гейзер – найстаріший і найвідоміший, другий за висотою у світі.

Гейзер

Він стріляє на 50 метрів, але зараз заснув, вода у ньому ледь коливається, лише потужне жерло нагадує про колишню могутність. Тепер він спочиває на лаврах минулої слави.

ЇЖА

Головний ісландський делікатес – м’ясо акули, яке перегниває в землі кілька років перед тим, як за нього візьмуться кухарі, – спробувати не довелося. Навряд чи десь можна спробувати смачнішу морську рибу: лосось просто тане в роті.  Їла м’ясо кита – темно-червоне і м’язисте. Але справжнім враженням був оселедець з яблуками у солодкому соусі світло-зеленого кольору.  А ще здивувало, що в них дуже смачний хліб, не гірший за французький. Натомість кава – гидотна, найгірша з будь-коли скуштованих.

Шматочок кита з картоплею

Ще я купила тут справжнього ісландського чаю з листя карликової берези, моху та іншої північної рослинності… На упаковці було гарно розписано, яке воно все помічне для здоров’я. Чай у мене досі стоїть. Бо пити його виявилося фактично неможливо. Тобто, можливо, якщо додати нашої української м’яти, липи, ромашки… Мох – це все-таки не для чаю.

Що вразило у закладах харчування – це ісландська демократичність, яка йде з глибини натури. Поблизу туристичних пам’яток розташовані 1-2 заклади швидкого харчування. Ціни в них приблизно однакові, дорогі. Вам пропонують сендвіч, гарячий суп чи солодку булку з чаєм-кавою (не дешевше 20 євро). Але навіть якби у вас були мільйони, ніде інде поїсти не вдалося б. Тут їдять і багаті туристи, і бідні, і місцеві – всі однаково стають у чергу і однаково жують бутерброди. І в цьому є якась своя тиха, але відчутна перемога демократії.

Ну якщо у Львові продавали “шаурму козацьку”, то чом би не бути вікінгському кебабу?

ПОДОРОЖ МОРДОРОМ

Покаталася на конях. Мого низенького лахматого коника з рудою гривкою звали Лікліккьодль. Скубав травичку, бадьоренько тупотів рівниною. Уявляла себе Фродо Баґґінсом, що везе перстень влади в Мордор. Пейзаж заохочував.

Коники в Ісландії – особливої породи, як і вівці. Тому завозити цих тварин з континенту не дозволяють, бережуть породу. Привезти в Ісландію можна тільки котів, собак та пташок.

До теми “Володаря перснів”: спускалася в кратер вулкана. Стінки кальдери – руда, немов іржава земля, поросла де-не-де травою. А внизу – озеро.

Кратер вулкану Кедір

Блакитне, гладке, мов дзеркало. В такому скупатися тягне значно більше, ніж в Ородруїні. Краса неймовірна. Ось як буває, коли вулканам “зносить дах” – відриває частину кратера. Кедір вибухнув 3 тисячі років тому.

ВОДОСПАДИ

Краса  Ісландії – це водоспади. Спершу – must see для всіх туристів – Гульфосс, масштабний, дворівневий, зі своїм каньйоном.

Водоспад Гульфосс має 2 каскади – 11 м та 21 м

А потім їдеш далі по південному узбережжі, де простягається гірський масив. Насправді це такий собі величезний кусень торта з кремовою шапкою льодовика, від якого відрізали краї, залишивши серединку, і тепер з усіх його боків стікають річки.

Вони бурлять, піняться, і від того видаються молочними, а також постійно перетворюються на водоспади. За 10 хвилин їзди бачиш 10 водоспадів.

Водоспад Свартіфосс в національному парку Ватнайокуль. Популярний серед туристів завдяки базальтовим колонам

ЛЬОДОВИКИ

Ватнайокуль – найбільший льодовик поза межами Арктики вкриває південно-східну частину острова. Він займає 8% території Ісландії і ховає під собою кілька вулканів. Товщина криги – до тисячі метрів. Льодовик тягнеться язиками до моря.

Зверху – білосніжний, у підніжжя він брудного сірого кольору: старий, віковічний сніг. А через дорогу – море і чорний пляж, який, як пишуть у путівниках, входить до 10-ти найкрасивіших у світі. Але там ніхто ніколи не загорає і не купається.

Базальтові кекури в океані. За легендою, ці скелі були колись тролями, які скам’яніли від сонячного світла

Селище Вік – найпівденніше в Ісландії. Знамените своїм чорним піщаним пляжем. У 1991 році Американський журнал Islands Magazine назвав його одним з найкрасивіших не тропічних пляжів на Землі.

А ще вражає бухта Йокульсарлон. Не лише мене, але й голлівудських сценаристів, які знімали тут Джеймса Бонда.

Це озеро, що утворилося через танення льодовика. Дальній край озера впирається у стіну з криги. Від неї час від часу з великим тріском відколюється лід і айсберги плавають в озері, дрейфуючи в сторону моря.

Поміж ними пропливають човни з туристами, які зачаровані побаченим. Деякі айсберги настільки блакитні, що важко повірити. Інтенсивність кольору залежить від спресованості криги, наявності в ній кисню. Якщо шматок відколовся десь з-під низу льодовика, кисню у ньому вкрай мало і лід яскраво-блакитного кольору.

Подорож між айсбергами доволі небезпечна: будь-який з них може раптом перевернутися чи розколотися.

На поверхні – лише десята частина айсберга. Тому хоч озеро і глибоке – від 250 до 50 метрів, біля виходу в море – вузького перешийка – айсберги застрягають і повільно тануть. Ставши меншими, вони пропливають в океан або затримуються на узбережжі, стають схожими на великі куски вати, серед яких можна гратися у хованки.

Вони лежать там, тануть, аж поки не перетворюються на маленькі прозорі крижинки і не зникають зовсім.

ВУЛКАНИ

Одне з найсильніших вражень – лавові поля. Їх проїжджаєш у геопарку Катла, величезній пустельній території, де на 9 тисяч квадратних кілометрів – ледь 3 тисячі людей. Від ІХ століття тут зафіксовано понад 150 вивержень.

Поле лави – це царство плавних ліній, відсутність кутів, що неймовірно для міського жителя. Лава застигає хвилями, що накочуються одна на одну, нагромаджуються, утворюючи гірки і уступи. А потім це застигле море заростає мохом.

Вже потім, після блукань по мохових полях ми дізналися, що робити це суворо заборонено. І не дай вам Боже колупати мох, щоб подивитися – а що під ним? Бо на те, щоб залатати цю дірку природі знадобиться кілька сотень років

Він обтягує лавові валуни, встеляє їх, мов килимом. Йдеш, провалюючись сантиметрів на 5. І у всьому цьому морі немає нічого гострого і твердого, тільки плавні опуклі форми і м’яка поверхня різних відтінків зеленого. І так тягнеться багато кілометрів. А потім раптом це море мілішає і перетворюється на чорну пустелю.

А там нічого немає взагалі, лише чорні дрібні камінці. І так теж – десятки кілометрів. Але це – на самому півдні, де льодовик підходить майже впритул до моря і де похазяйнував вулкан Лакі, який вибухнув у 18 столітті і розлив стільки лави, що його до сих пір ніхто не переплюнув. Справжній Мордор, їй-богу. А далі на схід пейзажі знову стають буколічними, знову ростуть химерно вирізьблені гори, з яких стікають десятки водоспадів і біля яких туляться скромні хатинки.

На жаль, через високу ціну не вдалося потрапити на екскурсію до вулкана Е́йяф’ятлайокютль, ім’я якого у 2010 році змушені були вивчити усі телевізійники та працівники авіагалузі, бо хвиля попелу від нього паралізувала авіасполучення над Європою. Поблизу нього пропонують погуляти по ще теплих, ледь застиглих лавових полях.

ПАФФІН

Дуже важливо побачити паффіна. Це така пташка, українською “північний буревісник”. Символ Ісландії. Щоб його побачити навіть організовують екскурсії.

Фото: інтернет

І туристи питають одне одного: ну що, бачив паффіна? Бо якщо ви не бачили, то якого біса було товктися по Ісландії? Я побачила лише в передостанній день, здаля. А ось такий він стоїть в рейк’явікському готелі, можна роздивитися.

ГАРЯЧІ ДЖЕРЕЛА

Ісландія – країна, де люблять бані, сауни, байсени. Тут розкидані безліч “диких” гарячих джерел. Це виглядає так: чисте поле, кудись вглиб веде асфальтована доріжка, і тут ви бачите чан, заповнений гарячою водою. Ну і все – роздягайтеся, купайтеся на здоров’я. А потім ганчірочкою повитираєте, що розлили.

Level up –  відкриті басейни з різними температурами води і однаковою температурою повітря: +6. Екстремали можуть вийти за огорожу і пірнути в озеро. Поруч – бані, теж з характерним запахом тухлих яєць, адже повітря нагріває підземне гаряче джерело, що прямо під ними. Воно ж обігріває воду в басейнах.

Найпопулярніші громадські бані в Ісландії – знаменита Блакитна лагуна. Здається, немає туриста, якого би в ній не скупали. Були собі озерця з водою, багатою на кремній: він надає воді такої блакитно-сивої, непрозорої барви. А потім хтось додумався нагрівати ці озерця за допомогою гейзера неподалік. І від відвідувачів не стало відбою. Ісландців тут зустрінеш рідко, бо навіть для них це задорого (50 євро найдешевший квиток), та й занадто людно.

Відвідувачів підвозять автобусами кожну годину. Блакитна лагуна розташована неподалік аеропорту, тож їх везуть сюди на останній пункт розважальної програми. Ісландія на прощання старанно вимиває своїх туристів, а потім їх вантажать в автобуси і чистих та розніжених везуть на виліт із цієї північної казки.

Галина Скибньовська, фото автора

Пізно ввечері в середу 17 серпня Президент України несподівано зібрав екстренне засідання робочої групи, куди увійшло кілька міністрів, голови кількох нацагенств та керівники центральних органів державної влади. Приводом для такого зібрання став зрив повноцінного запуску Реєстру електронних декларацій, або ж системи електронного декларування, чи ще простіше – е-декларування. Приводом для нагальної наради стала не так помилка чиновників, як розголос серед громадськості та надзвичайно жорстка реакція світової спільноти.

Кому вигідний зрив е-декларування?

Ще напередодні анонсованого запуску активісти попереджали, що готується зрив впровадження е-декларування або ж повне вихолощення цієї системи. Зацікавлених у тому, щоб прозора система оприлюднення декларацій чиновників так і не запрацювала, багато. Адже армії чиновників та депутатів довелося б пояснювати статки, які не співмірні з їхніми доходами. Якщо раніше посадовці також заповнювали декларації, щоправда, вручну, і в окремих випадках оприлюднювали скановані копії, то тепер ці фінансові звітності мають бути в загальному доступі та обов’язково оприлюднені. Окрім цього, система електронного декларування мала б стати основою для діяльності Національної агенції з запобігання корупції (НАЗК). Факт внесення недостовірних або підозрілих (з точки зору явної невідповідності доходи/витрати) відомостей в декларації, мав би стати підставою для розслідувальних дій новоствореної агенції. Після старту системи е-декларування низка чиновників опинилася б під загрозою слідчих дій, адже, до прикладу, позашляховик Audi Q7, вартістю близько 2 млн гривень, навіть записаний на бабцю чи маму при набагато скромніших доходах, мусив би стати принаймні підставою для проведення розслідування.

Натомість міжнародні інституції постійно наголошували на необхідності повноцінного запуску цієї системи як ще одного кроку до подолання системної корупції в Україні. Електронне декларування разом з початком роботи НАЗК було однією з умов надання Україні макрофінансової допомоги у розмірі $3 млрд від МВФ та 1,2 млрд євро від ЄС. Окрім цього, старт декларування – ще й одна з умов впровадження безвізового режиму з Україною.

Однак бюрократія таки переважила очевидні вигоди та державні зобов’язання і 15 серпня стало відомо, що Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації (ДССЗЗІ) заявила про неготовність апаратно-програмного комплексу збирання та зберігання електронних декларацій. Отже, система е-декларування не отримає атестата відповідності і про повноцінну роботу, декларування та НАЗК годі говорити.

Журналісти та експерти наводять низку доказів того, що ДССЗЗІ навмисне та свідомо затягувала атестацію системи аж до збігання крайнього терміну, передбаченого угодами з ПРООН та МВФ. Чого варта хоча б історія про те, що члени НАЗК п’ять(!) разів надсилали до ДССЗЗІ флешку з кодом, але та «десь губилася» у відомстві. Пізніше такі «маневри» чиновників стали підставою для відмови видачі атестата відповідності.

Ще однією причиною відмови стали запевнення Держспецзв’язку в помилках у програмному коді, які можуть призвести до виникнення «дір» у безпеці програми. Мовляв, через ці хиби в програмі хакери можуть отримати доступ до електронних декларацій та змінити її для своїх цілей. Щоправда, в офіційному висновку, який був наданий лише під грифом «для обмеженого користування», за запевненням розробників, немає згадок про огріхи у програмних кодах, тим більше такі, що можуть призвести до злому системи.

Бюрократичний пінг-понг

Звістка про зрив е-декларування «стараннями» бюрократів викликала справжню хвилю обурення громадськості. Видання «Українська правда» навіть оприлюднила провокативну статтю-звернення до міжнародних інституцій з вимогою не надавати Україні безвізовий режим та відкласти фінансову допомогу. До журналістів долучились відомі політики, громадські діячі та експерти.

Вище керівництво держави, розуміючи, що ігнорувати саботаж антикорупційної реформи не вийде, спробувало зобразити хорошу міну при поганій грі. Спочатку Прем’єр-міністр у заяві відзначив, що вимагає покарати винних та терміново виправити усі погрішності. Після того як стало зрозуміло, що чиновники ДССЗЗІ проігнорували гнівний заклик Прем’єра, у гру включився Президент. Мабуть, з відчаю, усвідомлюючи, що на цьому етапі нічого виправити уже не можна, він запевнив усіх, що система е-декларування запрацює без атестата Держспецзв’язку. Однак таку очевидну дурницю не могли пропустити і всередині країни, і за кордоном.

У середу в обід з’явилась надзвичайно жорстка, виходячи з практики публічного висловлювання міжнародних структур, спільна заява Представництва Євросоюзу та посольств країн-членів ЄС у Києві щодо запуску в Україні електронної системи декларування без сертифікації. У документі чітко вказано, що «система без атестата відповідності не відповідає цілям закріплення ключових юридичних наслідків, що повинні бути наслідком подання неправдивих декларацій. Саме тому запуск електронного декларування в тестовому режимі має обмаль сенсу і, фактично, може стати контрпродуктивним».

Винна «Міранда»?

Після кількаденного перекидання звинувачень між держструктурами та обміну ярликами зрадників і саботажників виправляти ситуацію взявся особисто Президент. За результатами термінової наради, яка відбувалась пізно ввечері на Банковій, НАЗК спільно з Державною службою спеціального зв’язку та захисту інформації та з Програмою розвитку ООН доручено доопрацювати програмне забезпечення та усунути всі недоліки.

Про це на своїй сторінці у Facebook повідомила керівник Національного агентства з питань запобігання корупції Наталія Корчак.

“До 31 серпня Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації у співпраці з Програмою розвитку ООН повинна доопрацювати перші три модулі програмного забезпечення (системи електронного декларування).

Держспецзв’язку належить усунути недоліки, допущені компанією-розробником програмного забезпечення, і видати до 31 серпня Атестат відповідності комплексної системи захисту інформації Єдиного державного реєстру декларацій”, – йдеться у дописі посадовця.

Отже, адміністративно-наказовим способом «крайньою» у скандалі зі зривом е-декларування було призначено приватну фірму розробника програмного забезпечення. Показово, що представники «Міранди» не були присутні на «розборі польотів» у кабінеті Президента.

Примітно, що, відповідно до цього рішення, усувати помилки приватної компанії, яка виграла тендер на розробку програмного забезпечення, буде державна установа за кошти державного бюджету. При цьому про стягнення коштів, уже витрачених «Мірандою», взагалі не йдеться, так само, як і про судові позови проти недобросовісного (як випливає з вищевказаного рішення) виконавця.

Щобільше, Держспецзв’язок, який буде доробляти програмне забезпечення, зобов’язаний видати на цей софт свій же атестат відповідності. Якщо спочатку ще йшлося про якусь перевірку якості виконаних робіт та кінцевого продукту, то у випадку, коли виконавець сам оцінює свою роботу, про жоден контроль мова не може іти в принципі. Держспецзв’язок може просто отримати у своє розпорядження забракований ним продукт, нічого не робити, а за два тижні офіційно та публічно видати горезвісний атестат. Адже ніхто не зможе оцінити обсяги здійснених робіт з виправлення помилок.

Ціна помилки

Хоча на цьому етапі ситуацію із впровадженням електронного декларування вдалось повернути в адекватне, логічне русло, це зроблено ціною чергової втрати часу, коштів та основне – довіри до України на міжнародній арені. Схоже, на Заході остаточно переконались, що наміри влади боротися з корупцією та реформувати країну є надто слабкою мотивацією проти бажання залишити усе так, як є – звичне сіре болото бюрократії та корупції, у якому так зручно утримувати владу через перерозподіл корупційних потоків. Кожну ініціативу, вкрай необхідну саме Україні, міжнародні партнери змушені майже насильно проштовхувати, задіюючи і міжнародний тиск, і «агентів впливу» всередині нашої країни.

Поки що така тактика спрацьовує, однак українці мають зрозуміти, що зміни в державі, зокрема й е-декларування, потрібні лише їм. Адже міжнародна кон’юнктура – мінлива, і Захід дуже швидко – чи через зміну еліт у своїх країнах, чи через геополітичні зміни, може усунути нашу країну з числа власних пріоритетів. У такому разі поодинокі українські реформатори залишаться сам на сам з усеперемагаючою, наскрізь корумпованою бюрократичною машиною. І допомогти їм, окрім українців, буде нікому.

Віктор Біщук

Місяць тому, в ніч на 16 липня, частина турецької армії спробувала захопити владу в країні. Військові зайняли центри Анкари і Стамбула, бомбили парламент. Між ними та лояльними до президента Реджепа Таїпа Ердогана військами одразу почалися бої. Сам Ердоган дивом уникнув арешту на дачі в Мармарисі, де проводив відпустку. Через смартфон у прямому ефірі каналу CNN Turk він закликав людей виходити на вулиці, аби протистояти перевороту. Військово-морські сили не підтримали путч. Авіація завдавала ударів по бунтівниках. Через кілька годин повсталі війська почали масово здаватися.

О 4-й ранку Ердоган тріумфально вийшов в аеропорту Стамбула і заявив, що переворот придушили, а учасників суворо покарають. В організації путчу Анкара звинуватила Фехтуллаха Гюлена – 75-річного проповідника, який живе в добровільному екзилі у США через політичні репресії в Туреччині. Анкара хоче екстрадиції Гюлена та погрожує зростанням антиамериканських настроїв серед турків. Вашингтон не вірить у чесність турецького правосуддя, просить більше доказів і не віддає проповідника. Сам Гюлен відкидає всі звинувачення і каже, що готовий постати перед міжнародним судом, якщо будуть докази його причетності.

Тим часом, влада Туреччини арештувала десятки журналістів, закрила 16 телеканалів, 23 радіостанції, 45 газет і 15 журналів, 29 видавничих домів і 3 інформагентства. Всіх їх пов’язують з рухом Гюлена «Хизмет» (рух зосереджений на релігії й освіті, розвиває діалог між релігіями і конфесіями; у Туреччині й за її межами діють близькі до руху мас-медіа, фінансові центри і клініки; видання The Economist пише, що це «рух за мир, що базується на ідеях пацифізму і пропонує сучасний погляд на іслам на противагу суфізму, який закликає повернутися до витоків релігії»). Анкара ввела в країні надзвичайний стан на три місяці, що, зокрема, дало владі право на репресії щодо ЗМІ. Парламент країни так і залишили без ремонту, щоб нагадував про провалений путч. Також в Анкари склались не найкращі відносини з ЄС, який критикує Ердогана за жорстку реакцію на переворот.

Загалом під час невдалого перевороту загинуло понад 100 військових і близько 250 цивільних. Після заколоту затримали або звільнили з роботи понад 60 тисяч військових, поліцейських, суддів, чиновників, професорів. Їх усіх пов’язують із «Хизметом». Арешти тривають. Прямі й непрямі збитки від невдалого путчу турецький міністр митниці та торгівлі Булент Тюфенкчі оцінив у 100 мільярдів доларів. Polukr.net розпитав про оцінку турецьких події редактора близькосхідного бюро журналу Time Джареда Малсіна.

– Анкара звинувачує у спробі перевороту Гюлена та його рух. Гюлен каже, що це була імітація перевороту, яку вчинив Ердоган для узурпації влади. То що це було – переворот чи імітація?

– Немає причин вірити, що це була симуляція. Усе свідчить, що був переворот, який вчинила група військових. І він майже вдався. У путчі використовували танки, авіацію, вбили кількасот осіб, бомбили парламент, атакували штаб служби безпеки країни… Наскільки мені відомо, Ердогану дивом вдалося уникнути арешту. Путчисти спізнилися буквально на 10-15 хвилин. Ці факти свідчать, що це був справжній переворот.

– Чому не всі військові командувачі приєдналися до перевороту?

– Зараз, після перевороту, арештовано до 40% військового командування. Але переворот справді планувала тільки частина військових. Думаю, вони сподівалися, що решта приєднається в разі успіху справи. Тобто частина військових вичікувала, за ким буде перемога. У путчистів був план, що робити з тими військами, які не приєднаються до бунту. Насправді завдяки провалу перевороту Туреччина, можливо, уникнула великої крові та ймовірної громадянської війни, яка почалася б після приходу до влади хунти.

– Турецькі військові мають великий досвід переворотів: 1960, 1971, 1980 роки та безкровний 1997 року. Чому цей переворот спланували і провели так погано?

– По-перше, путчисти мали контроль лише над частиною армії. По-друге, вони не взяли під контроль одразу все телебачення країни, тож переворот відбувався у прямому ефірі. Це було стратегічною помилкою. По-третє, путчисти провалили місію з арештом уряду і президента. Є багато свідчень, що вони були близькими до того, щоб арештувати Ердогана. Тоді була б зовсім інша історія. Позаяк телеканали не відключили, то Ердоган закликав людей вийти на вулиці. Це стало переломним моментом. Надто багато було помилок зі сторони організаторів перевороту.

– Чому турки масово вийшли на підтримку Ердогана?

– Важливо зрозуміти, що навіть ті турки, які не підтримували Ердогана, а таких багато, були проти перевороту. Більшість турецького населення не сприймало самої ідеї перевороту, насильницької зміни влади. Саме тому путч засудили всі партії, зокрема й опозиційні. А також секулярні кола суспільства. Усі виступили єдиним фронтом проти перевороту.

На думку більшості турків, не має значення, як ви ставитеся до Ердогана, але, якщо владу захоплюють насильно, то буде гірше. Так, Туреччина має історію військових переворотів протягом останніх 50 років. Але це не завжди був щасливий досвід. Путчі породили багато травматичного і драматичного досвіду. Протягом переворотів 1960-1970 років військові стратили сотні осіб, сотні тисяч були арештовані чи емігрували. В уявленні багатьох турків це був період насильства, тож їх неабияк лякала перспектива повалення демократичної влади на користь військових.

– Якою була роль Гюлена в усій цій історії?

– Прихильники Гюлена були серед військових, які організували путч. Але зв’язки організаторів перевороту з проповідником не доведені. Мабуть, це був бунт військових, невдоволених зростанням авторитарних амбіцій Ердогана, це була реакція армії на дедалі активніші спроби президента зачистити військо від нелояльних до влади сил.

– Яку роль Гюлен зараз відіграє у внутрішні турецькій політиці?

– Донедавна він був дуже впливовим для турецької громадської думки. Гюлен та його рух «Хизмет» були союзниками Ердогана до 2013 року. «Хизмет» має величезну мережу благодійних організацій, мас-медіа, фінансових центрів, лікарень у Туреччині та за її межами. Із 2013 року влада Ердогана намагається знищити цю мережу, викорінює прихильників руху з усіх важливих державних постів.

Оскільки від 2002 до 2013 року Гюлен і Ердоган були союзниками, то прихильники Гюлена були в усіх державних структурах. Три роки тому Гюлен і Ердоган посварилися. Ердоган захотів більше влади і почав боротьбу з прихильниками Гюлена. Ці чистки тривають досі, зокрема, в армії. Це могло стати однією з причин, чому частина збройних сил вирішила зупинити Ердогана. В іншій частині війська президент уже зумів розставити лояльних до себе людей.

– Чи коректно говорити, що турецька влада заздалегідь, до перевороту, мала готовий список тих, кого збиралася арештувати?

– Противники президента звинувачують Ердогана, що у влади були списки всіх, хто мав відношення до руху «Хизмет». Ймовірно, це було частиною чисток. Переворот зіграв на руку Ердогану в цьому плані. Одразу після розгрому путчистів 16 липня в аеропорту Стамбула він заявив, що спроба перевороту була подарунком від Бога, бо це дозволить остаточно очистити армію від прихильників Гюлена.

– Чи може бути причиною провалу перевороту те, що військові надто поспішили з його організацію перед черговою хвилею чисток в армії?

– Це дуже правдоподібна версія, що переворот був невчасною реакцію на чистки. Проте, врешті-решт, його провал збільшив їх масштаби та інтенсивність.

– Як ці масові арешти і звільнення впливають на внутрішню ситуацію в країні?

– Це великий виклик для турецької внутрішньої політики, уряду, суспільства. Турецька опозиція каже, що їхня країна рухається до авторитаризму, що ситуація погіршується. І вони мають рацію.

– Як може виглядати Туреччина через 10 років?

– Ердоган та його партія перебувають при владі з 2002 року. Сценарії розвитку ситуації для країни доволі похмурі, але наскільки далеко вона просунеться до авторитаризму та релігійного фундаменталізму – важко сказати.

– Як останні події в Туреччині змінять відносини країни з Євросоюзом?

– Це призвело до серйозного напруження у відносинах між Туреччиною і ЄС. Особливо турки посварилися з Берліном. Останній звинувачує Анкару в авторитарних методах, які Ердоган застосовує після невдалого перевороту. Анкара у відповідь обурюється, що, мовляв, стала жертвою, що демократично обрана влада у них під загрозою, а європейці їх критикують, хоча мали б підтримувати. Ця напруженість відносин, думаю, буде тривати.

– …І йтиме до ще більшого загострення. Анкара поставила Брюсселю ультиматум: якщо країна не отримає безвізового режиму до жовтня і обіцяних 3 мільярдів євро від Брюсселя, то відкриє свої кордони для біженців із Близького Сходу, які можуть знову хлинути в ЄС…

– Щодо угоди про біженців між Туреччиною та Євросоюзом, то вона висить на волосині. Ситуація дуже нестабільна, може дійти до нових хвиль біженців у ЄС.

– Анкара більше не прагне інтеграції з Євросоюзом?

– Туреччина десятиліттями намагалася вступити в ЄС (є офіційним кандидатом на вступ в ЄС з 1999 року. – Ред.). Ці переговори дуже повільні й болючі. Офіційно Анкара не відмовилися від інтеграції, це досі пріоритет турецької зовнішньої політики. Проте тепер де-факто це може змінитися: декларації про вступ залишаться, а кроки будуть протилежними. Ці зміни зовнішнього курсу не будуть моментальними, але повільними.

ЄС залежний від Туреччини в багатьох питаннях – як і Туреччина від Євросоюзу. ЄС, зокрема, особливо залежний у питаннях безпеки. Тож ситуація може дещо погіршитися. Туреччина – бар’єр для Європи з такими небезпечними країнами, як Сирія та Ірак, де десятиліттями тривають криваві війни. Через Туреччину йде основний потік шукачів притулку та терористів. Тож події в цій країні можуть вдарити по безпеці ЄС.

– Чи зміниться позиція Туреччини в НАТО? Держсекретар США Джон Керрі заявив про можливе виключення Туреччини з Альянсу за порушення нею норм демократії. Невже справа настільки серйозна?

– Так, країни НАТО дуже непокоїть те, що відбувається в Туреччині. Але, думаю, до виключення не дійде. НАТО і Туреччина потребують одне одного, тож шукатимуть діалогу. Ситуація ускладнена тим, що частина військових, які брали участь у перевороті, були натовськими військовими. Це послаблює позиції Альянсу. Проте заява Керрі надто гостра і не відповідає реальній загрозі.

Довідка

Джаред Малсін (31 рік) – редактор бюро журналу Time на Близькому Сході. Народився у Нью-Гемпширі, США. Здобув ступінь бакалавра з близькосхідних студій і політології в Єльському університеті (2007), ступінь магістра з близькосхідних студій і журналістики – в Нью-Йоркському університеті (2013). За стипендією держдепартаменту США вивчав арабську мову в університеті Нізва, що в Омані.

У 2007–2010 роках працював редактором в інформаційній агенції «Маан» у Палестині. Із 2007 року дописує про події в мусульманських країнах для The New York Times, The Guardian, Bloomberg, Foreign Policy. Із 2015 року очолює бюро журналу Time на Близькому Сході. Вільно володіє арабською. Живе в країнах Близького Сходу з 2007 року, зараз – у Каїрі. Неодружений, дітей не має.

 

Українців чекає гаряча осінь з мітингами, демонстраціями, ходами, пікетуваннями та голодуваннями. Причому не всіх учасників цих дійств варто відносити до «маріонеток Кремля» чи, за термінологією Лєніна, «корисних ідіотів». Влада і справді дає чимало об’єктивних приводів для протесту. Однак розпорошеність протестного середовища, відсутність яскравих лідерів та консолідуючих гасел, а головне – запобіжник, закладений у менталітеті українців, не дають підстав говорити про «третій майдан» чи інші масштабні явища, здатні кардинально змінити ситуацію в країні.

Політична і соціальна ситуації в Україні, як, мабуть, і в більшості країн світу, дуже чітко підкоряється сезонним факторам. Невипадково, що найбільші потрясіння для країни – Помаранчева революція та Революція Гідності – починались саме восени. Так само невипадково літо для української політики – так званий «мертвий сезон». Однак липень і серпень цього року виявилися навдивовижу гарячими навіть для українців, які за два останніх роки звикли до несподіванок. Активісти валили паркани, перекривали дороги, палили шини й оголошували голодування. Кожна з таких подій сама по собі, включно з ескалацією на Сході, не є чимось надзвичайним, однак збіг цих факторів свідчить про тенденції, які будуть визначальними для країни найближчим часом. Назагал всі ці фактори свідчать про: 1) зацікавленість Москви у постійному нарощуванні нестабільності в Україні – як через ескалацію конфлікту на східних та південних кордонах, так і використовуючи внутрішніх агентів впливу; 2) пріоритет у ставленні до України обраний саме в спробах максимально розхитати ситуацію всередині країни, використовуючи бойовиків так званих ДНР та ЛНР лише як додатковий фактор дестабілізації; 3) намагання всіма наявними інструментами впливу досягти оптимального для Путіна результату – змін у конфігурації українського політичного істеблішменту – чи то через дострокові парламентські вибори (включно з імплементацією представників сепаратистів через Мінські домовленості та відчутне посилення ролі Опозиційного блоку і сателітів) чи через нав’язану угоду між владою та представниками інтересів Росії; 4) системне погіршення зовнішньополітичного іміджу України як недоговороспроможної держави, яка невпинно рухається до статусу так званої Failed state, і, відповідно, щоб не допустити утворення на території найбільшої європейської країни ще одного Сомалі, необхідний протекторат – прямий або ж опосередкований – найстабільнішої країни регіону, тобто Росії; 5) як найбільш кардинальний результат – реальний розкол української держави або ж тотальна делегітимізація влади Києва з утворенням регіональних квазіорганів управління, підконтрольних Москві.

Події двох останніх місяців вказують на те, що осінь 2016-го та зима наступного року мають стати піковими в такій стратегії Кремля стосовно України. І основні проби різних способів розхитування ситуації відбуваються саме цього літа. Влада Росії протягом останніх двох місяців задіяла всі наявні ресурси, які отримала у спадок від СРСР та які спромоглась імплементувати в українську політику й суспільство з 1991 року.

Цілий липень Україна напружено слідкувала за Хресною ходою вірян Української православної церкви Московського патріархату, які несподівано, після двох років війни(!), чомусь вирішили подолати сумарно близько півтисячі кілометрів, несучи «віру, любов та Боже благословення». Натяки на справжніх організаторів та ідеологів ходи неважко було відшукати, побачивши у натовпі «ходоків» фактично офіційні обличчя «русского міра» в Україні: Шуфрича, Новинського та Бойка. Лише Господь Бог та київські правоохоронці з «СБУшниками» знають, скільки зусиль, скільки тисяч «людоднів» та правоохоронців у цивільному в кущах і на узбіччях доріг знадобилося, щоб так звана хода пройшла без провокацій.

Ще одна підстава для незадоволення (насправді – цілком об’єктивна) – кількаразове підвищення тарифів на електроенергію та комунальні послуги для населення. Рішення уряду прогнозовано викликали обурення українців, чим не змогли не скористатися політики. Терміни «тарифний майдан» і «тарифний геноцид» стали звичними для середньостатистичного споживача саме завдяки популістичній риториці Опозиційного блоку, «Батьківщини», Радикальної партії Ляшка, «Свободи» і навіть «Самопомочі».

Осібне явище в українській політиці після 2014 року – протести добровольчих батальйонів або ж тих, хто успішно експлуатує цю збірну назву. Емоційним гаслом «влада зливає добробати» активісти пояснювали й арешти членів скандально відомого батальйону «Торнадо», і кримінальні справи проти нардепів, що свого часу мали причетність до добровольчих об’єднань, і навіть приєднання добровольчих підрозділів до частин регулярної армії. Найгучніші акції останнього часу, що проходили під гаслами захисту добровольців, – це бійки 2 серпня під час суду над «торнадівцями» за участі народних депутатів Семенченка і Мосійчука та акції протесту добровольчого руху «ОУН» на чолі з громадським діячем Миколою Коханівським. Під час останньої акції учасники вирішили поєднати приємне з корисним і після протокольного мітингу перед порожніми приміщеннями Адміністрації Президента вирушили до Вишгорода, де знесли паркан та один із будинків, які, за їх словами, встановлені незаконно. Таким чином, «оунівці» продемонстрували, що, окрім захисту інтересів військових, не чужа їм і суто політична нива.

Апофеозом усіх літніх потуг збурити суспільство став дивний мітинг та голодування матерів військовополонених на чолі з найвідомішою бранкою Росії, а тепер народним депутатом України Надією Савченко 9 серпня. Про недолугість гасел, виголошуваних на мітингу самою Савченко, вже написано доволі багато, тож охочі переконатись у не зовсім адекватній позиції нардепа щодо цього питання легко знайдуть в інтернеті і самі висловлювання, і докладне їх пояснення.

Ключова схожість усіх цих акцій – їх постановочність і нелогічність. У випадку з Савченко – не той адресат, абсурдні меседжі та вимоги. У випадку з Хресною ходою – взагалі не те місце (чи не логічніше було б агітувати за мир тих, хто розпочав конфлікт, хто прагне його ескалації, хто контролює бойовиків?).

Помилково було б стверджувати, що всі протести, які відбувались протягом останніх місяців, мають одну мету, одного сценариста та замовника. Насправді основні учасники й очільники цих заходів виконували ще й свої кон’юнктурні завдання. До прикладу, народний депутат Семенченко (Грішин) активно захищає «торнадівців», напрацьовуючи собі імідж захисника добробатів на випадок власного арешту. Адже кримінальні справи проти «комбата Семенченка» вже неодноразово були анонсовані військовою прокуратурою України.

Однак, якби не системна повторюваність акцій та сусід під боком, який давно заявив про свою зацікавленість у дестабілізації ситуації в Україні, це можна було б списати на запальний темперамент українців та патологічну схильність до непідкорення владі – включно з елементами анархії та махновщини.

Однак усі акції, особливо соціального спрямування, завершились обіцянками продовження восени. У цьому є логіка – люди повернуться з відпусток, сіл та дач. З похолоданням отримають перші платіжки за компослгуи та енергоносії. І тут усілякі соціальні/соціалістичні гасла впадуть на благодатний ґрунт. Якщо розмірковувати цинічно, з точки зору політичного прагматизму, це настільки «солодка» тема, що її ще з весни «застовпили» великі партії. Скажімо, проти «тарифного геноциду» мають намір боротись і Радикальна партія Ляшка, і «Батьківщина», і УКРОП, і, звичайно ж, Опозиційний блок. Безумовно, долучаться й інші політичні сили. Однак тут не варто очікувати особливого радикалізму. Усі парламентські політичні партії, попри періодичне спливання різноманітного компромату про їхні «договорняки» з Москвою, як ніхто інший зацікавлені у збереженні суверенітету України, адже лише за цієї умови вони й надалі користуватимуться високим статусом.

Небезпека походить від дрібніших, однак більш радикальних організацій. Проте й тут складно очікувати глобальних потрясінь. З одного боку, влада добре навчилася каналізувати енергію таких рухів. Скажімо, нейтралізація протестів представників добробатів у лютому 2016 року через розпорошення потенційно небезпечного руху – класичний приклад роботи СБУ із запобігання формування парамілітарних утворень.

З іншого боку, жодна з організацій, які відзначились активною суспільною позицією з цього питання, не може похвалитись ані яскравими лідерами, ані значними людськими ресурсами, ані, зрештою, довірою населення. Українці, хоч і не перестають лаяти владу, до всіляких народних месників ставляться з іще більшою недовірою. Відтак протести, які обіцяють на осінь практично усі політичні гравці в Україні, будуть реально небезпечними лише у випадку, якщо вони об’єднають великих політичних гравців з різними електоральними базами, що наразі малоймовірно. Натомість протестні заходи будуть продовжуватись, а кількість політсил, які заявлять про перехід в опозицію (формальну, дієву чи радикальну), збільшуватиметься. При цьому всі вони виконуватимуть свої тактичні завдання: від нагадування про себе виборцям – до банального виконання політичних чи комерційних замовлень.

Таким чином нас чекає гаряча осінь з мітингами, демонстраціями, ходами, пікетуваннями та голодуваннями. Причому не всіх учасників цих дійств варто відносити до «маріонеток Кремля» чи, за термінологією Лєніна, «корисних ідіотів». Влада і справді дає доволі багато об’єктивних приводів для протесту. Однак розпорошеність протестного середовища, відсутність яскравих лідерів та консолідуючих гасел, а головне – запобіжник, закладений у менталітеті українців, не дає підстав говорити про «третій майдан» чи інші масштабні явища, здатні кардинально змінити ситуацію в країні.

Якби йшлося про перспективу близьких виборів, то в диригентів вистачило б ресурсів та організаційно-мобілізаційних талантів конвертувати тотальне незадоволення діями влади в голоси за Опоблок або ж якесь інше квазіполітичне утворення на базі решток Партії регіонів. Однак у Києві дуже добре розуміють цю ситуацію, тож виборів чекати не варто, а вчасно гасити локальні мітинги і протести на Банковій навчились дуже добре.

Віктор Біщук

Після цинічної кримської провокації та резонансної промови Путіна, яку в Україні охрестили як шантаж західного світу через «похорони» Мінських домовленостей і намагання знайти casus belli з метою примусити нового президента США піти на нову «Ялту», українське експертне товариство нарешті почало позбуватися зайвого пацифізму. Більшість експертів усвідомили, що питання, чи буде війна між Росією та Україною, вже не актуальне. Проблема зараз в іншому – коли і де ця війна почнеться? А найголовніше – якою ця війна буде?

Почнемо спочатку. Відомий український військовий експерт Валентин Бадрак переконаний, що військові дії Росії проти України почнуться в період з 20 серпня по 20 вересня. На користь цієї версії свідчить і стародавня російська традиція починати війни в серпні (від Петра І, який проголосив війну Швеції 19 серпня 1700 року, до російської агресії в Грузії 8 серпня 2008 року), і святкування Україною ювілею Дня незалежності, а також цілком об’єктивні чинники – масштабні військові навчання «Кавказ-2016», які відбуватимуться у прикордонних регіонах РФ та Криму з 25 серпня по 10 вересня.

Що ж до питання «де», то передусім можна очікувати ескалації на лінії розмежування. Йдеться, зокрема, про Світлодарську дугу, де може бути поставлена тактична задача захоплення найбільшої в регіоні Вуглегірської ТЕС (знаходиться на відстані 20 км від лінії фронту). Другим за пріоритетністю залишається Маріупольський напрямок, зокрема село Широкине. Проте на цій ділянці фронту Україна побудувала глибоку ешелоновану оборону, тож вірогіднішими виглядають альтернативні сценарії дій на цьому напрямку. Наприклад, диверсійна операція в Азовському морі з подальшим десантуванням російських спецпризначенців у тилу українських сил. Або наступ на Волноваху з докучаєвського плацдарму. Третім імовірним варіантом залишається Луганський напрямок. Його значення зростає за умов можливої відкритої інтервенції Росії по всій лінії державного кордону в Луганській області. Безумовно, жодної лобової атаки та генеральної битви очікувати не варто, проте військова активність на обмеженому театрі (наприклад, у районі Маріуполя) буде прикривати основні наступальні плани (наприклад, на світлодарському напрямку). Окрім лінії зіткнення, військові провокації можливі на умовному кордоні з Кримом – у Херсонській області, а також у Харківській, Сумській та Чернігівській областях (прикордонні регіони України), де агресор може використати чинник несподіванки.

Звісно, неможливо проникнути в голову Путіна і визначити, як далеко він здатен зайти в мілітарній агресії проти сусідньої держави. Проте вбачається очевидним, що інтервенцію він буде виправдовувати гуманітарними діями. Саме тому за російськими «зеленими чоловічками» йтимуть російські «миротворці». До речі, тактику гуманітарних коридорів Росія нещодавно відпрацьовувала в Алеппо в Сирії. Варто зауважити, що з реальною миротворчістю російські дії не матимуть нічого спільного. При цьому основною ціллю агресора може прогнозовано стати Київ, столиця України, «мать городов русских», а також великі російськомовні міста – Харків та Одеса.

Найважливіший момент – якою буде ця війна? Відразу треба зазначити, що за повномасштабної військової інтервенції Україну чекає, за твердженням директора Національного інституту стратегічних досліджень Володимира Горбуліна, сумна перспектива – без зовнішньої допомоги ми зможемо чинити опір російській військовій машині дуже недовго. У статті для «Дзеркала тижня» він пише: «Наше завдання-максимум (знову ж таки – виходячи з нинішнього реального стану ЗСУ) – завдати противникові максимальних втрат, сповільнити його (щоб дочекатися допомоги з боку наших союзників, якщо вони захочуть її надати) і зробити для противника подальше просування, утримання території дуже дорогим задоволенням». Ймовірний характер бойових дій можна передбачити, проаналізувавши досвід війни на Донбасі та напрямки переозброєння армії Росії. Треба виокремити такі стратегічні, оперативні й тактичні аспекти.

У стратегічному плані росіяни продовжать використовувати ефект раптовості, організовуючи провокації в політичній сфері, розхитуючи та роз’єднуючи українське суспільство зсередини. За цих умов потрібна реальна державна політика у сфері національної безпеки, ефективна діяльність силових структур. Замість «паперового» стримування треба переходити до передової оборони, враховуючи особливості гібридної війни. Це передбачає завчасне розгортання військ за напрямками ймовірної агресії, оскільки Росія готова до бойових дій високої інтенсивності зі значними втратами в людській силі. Такий підхід різко дисонує з популярним на заході образом технологічної війни майбутнього без людських втрат. Москва повертає хід історії, актуалізуючи військові тактики часів Другої світової та «холодної» війни.

В оперативному аспекті агресія Росії спрямована не лише проти України. Військові бази побудовані поблизу кордонів Естонії та Фінляндії. У серпні-вересні Росія проводить одразу два масштабні військові навчання на полігонах у Сербії – «Слов’янське братерство» (спецпризначенці) та «Барс-2016» (повітряні сили), – а також «Взаємодія-2016» біля кордонів Латвії та «Непорушне братерство-2016» в білоруських Барановичах (поблизу кордонів Польщі та України).

Росія розробила детальні оперативні плани наступальних операцій для кожної країни Східної Європи. Саме тому зростає роль і вага США в регіоні, значення їхніх зусиль з модернізації збройних сил союзників по Північноатлантичному альянсу та побудови системи протиракетної оборони в Європі. При цьому перепідготовка збройних сил союзників має враховувати специфіку військових дій росіян, а саме готовність вести військові дії без чіткої лінії фронту. Інтенсивні бойові дії з невизначеною лінією зіткнення зумовлюють можливість активного використання диверсійно-розвідувальних груп, проведення рейдів у тилу супротивника тощо.

У тактичному вимірі необхідно відзначити, що Росія широко використовує засоби радіоелектронної боротьби та розвідки, сучасні системи зв’язку й управління, що об’єднані в єдину розвідувально-інформаційну систему. Лише в окупованому Донецьку за два роки війни були помічені такі сучасні російські комплекси РЕБ, як «Дзюдоїст», «Красуха-4», «Леєр-2» тощо. Використання цих комплексів нівелює переваги високоелектрифікованих американських механізованих бригад, унеможливлює використання тактики, відпрацьованої США в Іраку та Афганістані. Іншим важливим технологічним аспектом є використання безпілотних літальних апаратів – причому як з метою розвідки, так і з бойовими завданнями. Водночас Росія демонструє високий рівень мобілізації протиповітряної оборони. Загалом російські засоби ППО роблять використання авіації супротивника вельми ризикованим. Ані Україна, ані західні союзники (можливо, окрім США) не мають відповідних засобів придушення сучасних російських ППО. Натомість Росія готова використовувати ударну авіацію, відпрацювавши її злагодженість в Сирії, проте лише як засіб підтримки піхоти.

Основна військова міць російської армії – її механізовані підрозділи. Аналізуючи російські модернізаційні тренди та досвід війни на Донбасі, можна зробити кілька висновків. По-перше, у великій військовій кампанії силами регулярної армії (на відміну від дій проросійських сепаратистів) Росія не буде використовувати піхоту на легкій броні через її уразливість та потенційно високий рівень втрат. Натомість ефективне застосування механізованих підрозділів потребує використання важких БМП, зокрема на платформі танків (сімейство таких БМП будується на платформі танку «Армата»). Зростає (точніше, відновлюється) роль самих танків, які покликані відігравати на полі бою вирішальне значення. За цих умов негайної модернізації потребують протитанкові системи, а також загострюється увага до підготовки танкістів, зокрема до відпрацювання тактики рейдових операцій. Велику роль у підтримці бойової активності відіграє артилерія, масоване використання якої спостерігається впродовж двох років війни на Донбасі. Українські збройні сили конче потребують нових та ефективних засобів контрартилерійської боротьби.

Українська ешелонована лінія оборони на лінії зіткнення, зокрема під Маріуполем, може слугувати прикладом вдалої інвестиції у безпеку за умови бойових дій низької інтенсивності. Проте її будівництво вимагає значних ресурсів та часу, до того ж вона залишається вразливою з флангів. За умов лавиноподібної динаміки очікуваного російського наступу, відсутності чіткої лінії фронту, ешелонована оборона втрачає свою ефективність. Водночас особливого значення набуває оперативність використання сил спеціальних операцій та мобільних підрозділів.

Приблизно такий вигляд може мати російсько-українська війна, до якої ми невпинно наближаємось. У наведеному аналізі, звісно, доводиться поєднувати реальні речі з фантазією скептика, базованою виключно на суб’єктивних відчуттях та здогадках автора. Це – ціна невизначеності, проте ліпше готуватися до гіршого, аби бути, зрештою, підготовленими хоч до чогось. Адже ворог уже привчив нас до своєї непередбачуваності.

Валерій Кравченко

Протягом 10 днів українська молодь упорядковує могили поблизу колишнього села Суха Воля, що на території Польщі. На Закерзонні триває вже восьмий щорічний Міжнародний науково-пошуковий та освітній табір «Вирій».  

Організаторами табору є Громадське об’єднання «Вирій», куди входять активісти громадських молодіжних організацій та студенти-реставратори з НУ «Львівська політехніка». Серед партнерів ЛММГО — «Пластове товариство “Ватага Бурлаків”», Пласт НСОУ, ЛОО «Лемківщина», ЛОМГО «Молода Лемківщина», ОУМ «Спадщина», ГО «Закерзоння» (Канада), Львівська міська рада, Львівська обласна рада, Львівська обласна державна адміністрація.

«На таборі я вже вшосте, – ділиться спогадами комендант цьогорічного табору «Вирій» Христина Дубницька. – Вперше поїхала у 2011 році як студентка-реставраторка на практику. Тоді програма табору мене дуже зацікавила і я висловила бажання допомогти. Хочу вкладати у це свій час і чогось навчити людей. Допомагаю організовувати табір вдруге».

За словами дівчини, особливість цьогорічного табору у тому, що більшість учасників – нащадки переселенців з цих теренів, тож для кожного це частково особиста історія. «Раніше на таборі було більше істориків, реставраторів та мистецтвознавців, – пояснює Христина Дубницька. – Цього ж року велика частина учасників з родин переселенців з Надсяння та Лемківщини. Програму ми складали під них, аби була можливість заїхати у села, звідки їхні родини були депортовані. Для людей дуже важливо побачити місця, де народились та жили їхні предки. Багато членів експедиції дуже добре знають історію своїх родин, а отже, і цих теренів, і діляться ними. Ми вчимося одні в одних і це творить атмосферу табору».

Цього року учасники табору продовжують роботи, які почали ще торік – впорядковують один зі старих українських цвинтарів поблизу колишнього села Суховоля. За час табору планують провести інвентаризацію та паспортизацію надгробків і розчистити територію. «Передусім цей цвинтар цікавий як мистецький об’єкт, що руйнується. Двоє учасників табору приїхали сюди, щоб знайти і прибрати могили своїх предків. Працюємо серед лісу, де немає нічого, лише цвинтар. Торік більшість часу витратили на те, аби розчистити територію від дерев та трохи почистити камені надгробків. Тепер багато займаємось тим, що піднімаємо плити, які попадали, розчищаємо і робимо те, що можна зробити за такий короткий час», – розповіла комендантка табору.

Загалом, за час існування табору, від 2008 року і до сьогодні, його учасники відновили чотири об’єкти. Почалось все з реставраційних робіт у селі Жуків, роботи також проводили у селах Подемщина та Князі на території Польщі.

Впорядкування цвинтаря – лише частина табору. Для учасників організатори також приготували лекції про історію та культуру українців, перегляд фільмів, похід у гори. При цьому, кажуть організатори, зважаючи на останні провокації в українсько-польських відносинах та спекуляції довкола історичних тем, цього року вирішили бути особливо обачними. Тож прийняли рішення заборонити символіку. Йдеться передусім про червоно-чорні прапори. У таборі розуміють, що це може спровокувати радикалів, тому уникають будь-яких кроків, які можуть сприйняти як провокацію.

«Табір насправді не є патріотичного спрямування. Він просвітницький. Хочемо показати нашим учасникам ці території та разом згадати історію, яка тут відбувалась. Говоримо власне про моральну складову пам’яті. Для цього хочемо побачити ці терени, впорядкувати цвинтарі і зрозуміти, що важливо пам’ятати про своє коріння. З одного боку, цвинтар – це можливість ніби побачити історію, а з другого – своєю працею докластись до збереження пам’яті», – пояснює Христина Дубницька.

Схожі проекти дуже потрібні Україні, але їх, на жаль, дуже мало, говорить секретар Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників АТО, жертв війни та політичних репресій Святослав Шеремета. «Проекти, які займаються відновленням пам’яті та культурної спадщини, є дуже важливими та актуальними. Адже учасники не лише працюють на кладовищі, але і пізнають історію, вивчають культурну спадщину».

За словами Святослава Шеремети, поляки вже давно мають багато дзеркальних проектів, під час яких відновлюють поховання на території України. Такі заходи допомагають краще вивчити історію та зрозуміти сьогодення в обох країнах. Шкода, що наразі з українського боку є лише два схожих проекти – табір «Вирій» та волинський проект «Пам’ять без кордонів» з відновлення кладовищ на Холмщині. Схожих програм, каже фахівець, потрібно більше, як і спільних ініціатив та таборів, у яких би працювала молодь обох країн.

«Раніше такі ініціативи були, і я переконаний, що їх треба повертати. Це сприятиме як відновленню спадщини, так і налагодженню українсько-польських відносин. Наприклад, щороку в Україні відбувають спільні табори української та німецької молоді з реставрації цвинтарів і це дуже добра практика», – зазначає Святослав Шеремета.

Проведення табору «Вирій» підтримали і в Українському інституті національної пам’яті. «Це має велике виховне значення – попрацювавши тиждень на цвинтарі, переймаючись історією предків, не можна потім бути байдужим до своєї держави. Вшанування пам’яті є беззаперечним обов’язком держави та нащадків. На жаль, роботи у нас ще дуже багато. Думаю, нам треба більше уваги цьому приділяти», – переконана перша заступниця голови Інституту Аліна Шпак.

Мирослава Іваник

Хоча нові партії «Хвиля» Сакварелідзе-Каська та «Демократичний Альянс» Гацька-Заліщук називають своїми основними ворогами в українській політиці олігархів та корупціонерів, їм доведеться побороти насамперед власні амбіції. Від того, наскільки в перспективі новоствореним проектам вдасться перемогти взаємні суперечності залежить не лише успіх кожного з них, а й вага їхнього внеску в українську політику (насправді – потенційно значного та позитивного).

Одразу два політичних проекти, які мають на меті заповнити ліберальну нішу в українській політиці, з’явились у липні 2016 року в Україні. Обидва мають чітко виражену антикорупційну спрямованість та роблять акцент на «нових обличчях» в українській політиці. Більше того, і «Хвиля» під провідництвом Давіта Сакварелідзе та Віктора Чумака, і оновлений «Демальянс» Гацька-Лещенка-Заліщук мали усі шанси стартувати як єдиний політичний проект. Однак, попри усі запевнення про «нову якість української політики», команди розпочали з традиційної для вітчизняної політики історії про двох українців та трьох гетьманів.

З’їзд з кількома невідомими

28 червня на сторінках у Фейсбуці екс-заступника генпрокурора Сакварелідзе та народного депутата Віктора Чумака з’явилося фото, на якому політики, що мають сформувати кістяк нової партії, позують біля пам’ятника В’ячеславові Чорноволу у Києві. Фотографію супроводжував доволі банальний та пафосний текст про «формування абсолютно нової за своєю суттю і принципами політичної сили, яка приведе Україну до клубу успішних країн». Деякі з читачів почали шукати приховані натяки, пов’язані з пам’ятником Чорновола, які б вказували на політичну орієнтацію чи ідеологію партії. Проте все виявилося простіше – саме біля пам’ятника лідерові «Народного Руху» – в Музейному провулку в Києві розміщується офіс новоствореної партії.

Після цього, на день пізніше, відбулось давно анонсоване засідання ініціативної групи частини нардепів-єврооптимістів Лещенка, Найема, Заліщук та активістів партії «Демократичний Альянс».

Відсутність на зібранні партнерів-представників команди Саакашвілі демальянсівці делікатно оминули в офіційних промовах, однак, з неофіційних коментарів з обох сторін стало зрозуміло, що причина розходжень – амбіції грузинів та впертість демальянсівців щодо поглядів на управління партією. Перші хотіли інституційно закріпити лідерство харизматичного Саакашвілі, другі наполягали на збереженні виключних прав впливу на рішення партії.

10 липня відбувся з’їзд «Демократичного Альянсу» і зміна керівництва партії (ним на невеликий термін стали новоспечена член партії, нардеп від БПП Світлана Заліщук та незмінний голова «Демальянсу» Василь Гацько). На тому ж з’їзді партія збагатилась народними депутатами: Лещенком, Найємом, Пташник та уже згаданою Заліщук. До речі, такий масовий вступ народних депутатів до позапарламентської партії – абсолютно невластивий для української політики. Раніше обранці переходили хіба в перспективнішу партію у межах парламентських стін.

Грузинський тренд

Ініціатори політичного проекту, який пізніше отримав назву «Хвиля», Саакашвілі та Сакварелідзе розпочали свій шлях в українській політиці з урочистого запрошення та набуття українського громадянства. Однак пізніше – з різних причин і перший, і другий зусиллями тих, хто урочисто позував з ними як з рятівниками держави, були усунуті з політичного та інформаційного просторів. Якщо раніше Саакашвілі, до прикладу, публічно апелював до Президента, робив заяви, брав участь у нарадах з вищими посадовими особами, то зараз дуже рідко з’являється за межами Одеської області.

Після того, як стало зрозуміло, що в парламенті провладним фракціям БПП і НФ не по дорозі з іншими партіями, тобто коаліція розпадається, Порошенко та Яценюк почали шукати нових партнерів. Ними стали фракції «Воля народу», «Відродження» та навіть частково «Опозиційний блок», напряму контрольовані олігархами. Плата за голосування, і відповідно – за стабільність в Раді та Уряді – компроміси з «власниками» дрібних фракцій. Такий сценарій не задовольнив Саакашвілі, який вимагав показових кроків у боротьбі з корупцією, причому термінових, як це було в Грузії. В іншому разі, його роль як кризового менеджера суттєво нівелювалася б.

Оскільки в той час його ще пов’язували якісь, очевидно, дружні стосунки з Порошенком, він обрав курс на атаку тих олігархів, за яких відповідав «Народний фронт», а саме – Яценюк (тоді – прем’єр) та Аваков. Деякий час Порошенку була вигідна така активність Саакашвілі, оскільки той знижував рейтинги «Фронту Змін» та персонально Яценюка. Коли стало зрозуміло, що зміна уряду неминуча, однак без «Народного фронту» не обійтись, Президент зробив вибір на користь українців. Натомість грузинів, і найперше Саакашвілі, систематично «засовували» на задвірки української політики.

Приблизно після голосування в парламенті за Гройсмана Саакашвілі зрозумів, що роль реаніматора української держави для нього не передбачена. Єдина можливість для маневру, що залишалася після того, як він відмовився від грузинського громадянства – почати грати в системну політику в Україні.

Перший крок створення політичного іміджу в Україні під Саакашвілі – Антикорупційні форуми по всій Україні. Їхня мета – об’єднати широкий пласт суспільства під прапором екс-президента Грузії. Проте після 3-4 таких Форумів стало зрозуміло:

А) в Україні не так багато «безхозних» громадських активістів (тобто без своєї дуже часто сумнівної політичної історії та без міцних зв’язків із чинними партіями та політиками);

Б) потенційні партії-складові проекту, які, відверто кажучи, перебували на маргінесі української великої політики, виявились надто норовливими і не погоджувались на беззаперечне організаційне та політичне лідерство Саакашвілі;

В) у вигляді борців з корупцією під перспективний проект назбиралось стільки бажаючих отримати хороший політичний старт, що в організаторів з’явились природні сумніви в можливості втримати такий проект під контролем.

Отже, про Антикорупційні форуми забули, а команда Саакашвілі розпочала довший шлях в українську політику – створення «з нуля» нового проекту, однак чітко контрольованого.

Основні «драйвери» проекту, які задали його ідею та ідеологію – колишні заступники генпрокурора Касько та Сакварелідзе. Якщо перший – просто «попутник», якому не пощастило потрапити під каток бюрократичної машини української Генпрокуратури часів Шокіна, то Сакварелідзе – давній партнер екс-президента Грузії ще з часів Революції троянд. Йому дійсно є що пред’явити із власного політичного «активу», отож зараз він намагається конвертувати свій досвід у політичні дивіденди в новому проекті.

Як заявив Сакварелідзе, проект, який «визріває» в стінах офісу в Музейному провулку в Києві, буде «заточений» під Саакашвілі. Голова Одеської ОДА долучиться, за запевненнями соратників, після «завершення ще двох проектів в Одеській області». Йдеться про капітальний ремонт стратегічної дороги Одеса–Рені та реставрацію злітної смуги Одеського аеропорту з одночасним заведенням в Одесу авіакомпаній лоукостерів. Отже, Саакашвілі отримає додаткові «аксесуари» до свого іміджу кризового реформатора.

Винятком з команди грузинів-реформаторів стала заступник міністра внутрішніх справ України Ека Згуладзе, яка стала обличчям чи не єдиної успішної реформи уряду Яценюка – створення нової поліції. Однак чарівна грузинка одразу заявила, що не збирається займатися політикою. Ця заява і зберегла для неї високу посаду, і надала імунітет від нищівної обструкції, якій піддались її співвітчизники, що анонсували свій прихід у політику.

«Хвиля» та «Демальянс» – разом чи поодинці ?

Певний час проект «Сакваерлідзе-Саакашвілі» справді рухався паралельно з проектом «єврооптимістів-Демальянсу». Вони були співорганізаторами перших Антикорупційних форумів. Однак різні погляди на управління партією, місця та квоти наразі розвели команди по різних політпроектах. За словами ініціаторів створення партій, є розбіжності і в ідеології. Так, за словами Віталія Каська, партія «Хвиля» розраховуватиме на правий політичний спектр в українській політиці у порівнянні з «Демальянсом». «Наша група дотримується більш правоцентристських поглядів і створює партію з нуля. Ліберальний блок – це наші партнери , з якими ми працюємо над узгодженням позицій і об’єднанням», – зазначив Віталій Касько у коментарі одному з видань.

Натомість «Демальянс» на нещодавньому з’їзді зробив крок до ліберальної ідеології, відмовившись від християнської складової у програмі партії. Однак представники обох команд в один голос стверджують, що остаточно вони «горщиків не побили» і все ж об’єднаються в одну партію, коли перспектива дочасних виборів стане явною.

У цьому є як політична, так і організаційна логіка: у партій один електорат (виборці в Україні не настільки досвідчені, щоб робити різницю між відтінками ідеологічних спрямувань партій), одна ресурсна база (небагато спонсорів середнього класу буде класти кошти у два кошики), одні й ті ж партнери на Заході у вигляді ліберальних та демократичних інституцій.

Окрім цього, так легше протистояти політичним опонентам, які уже обзаводяться власними антикорупційними «аксесуарами». Приклад – команда Тимошенко, у фарватер якої уже потрапили і «Народний контроль» Добродомова, і «Антикорупційний Рух» Наливайченка. Отже, вибір у новоствореної «Хвилі» та оновленого «Демальянсу» простий – або об’єднатись, або зійти на маргінес української політики.

Навіть якщо вони й об’єднаються, перед ними постане багато викликів: відсутність досвіду партійного будівництва; конкуренція з проектами олігархів – телевізором та гречкою; протистояння з державною машиною; і основна перепона – важка та кропітка праця з патерналістським суспільством, яке звикло роками обирати популістів та демагогів.

Віктор Біщук

Що глибше аналізуєш витоки та наслідки невдалого перевороту в Туреччині, то більше питань постає. Врешті доходиш висновку, що в цій історії немає позитивних персонажів, а ми не знаємо, яким насправді прокинулося турецьке суспільство після ночі 15 липня.

Події 15 липня 2016 року багатьох застали зненацька. Частина жандармерії та військових (здебільшого представники сухопутних сил та ВПС) вивели військову техніку на вулиці Стамбулу та Анкари, захопили державне телебачення та намагалися атакувати готель у Мармарисі, де напередодні відпочивав президент Туреччини Реджеп Ердоган. Перші години путчу, що розпочався о 10 вечора, спровокували сум’яття серед громадян, вивели мешканців Стамбулу на вулиці, призвели до паніки в деяких інших містах, запам’яталися вибухами біля державних будівель та польотами військових літаків над Анкарою. Вже зранку проурядовим силам фактично вдалося опанувати ситуацію. Відбулося це не в останню чергу завдяки тисячам турків, які намагалися зупинити військову техніку на вулицях, а також через помилки заколотників. Однак це був лише початок історії. Масові арешти військових і поліцейських, суддів та державних службовців, закриття приватних шкіл та університетів, заборона на виїзд за кордон для працівників публічних інститутів, арешти журналістів, масові звільнення та допити, відсторонення деканів всіх університетів, введення надзвичайного стану – все це чекало турків у наступні кілька днів після невдалого перевороту.

Чому суспільство не підтримало заколотників?

Одне з ключових питань, яке тоді виникало: чому опозиція та суспільство загалом не підтримали заколотників. Причин є декілька. По-перше, військові заколотники використали зброю проти мирного населення. Використання зброї не лише для захоплення державних установ, але й проти громадян, які вийшли на протест – такого не було під час жодного з попередніх переворотів. А їх за останні 70 років у Туреччині було чотири, всі вони відбувалися пізно вночі і доволі безпечно для цивільних. По-друге, попри претензії до стану демократії в Туреччині, у суспільстві існувало чітке розуміння легітимності чинної влади і можливості її заміни лише демократичними засобами. Апеляція до Європейського Союзу та інших міжнародних організацій, щоб вони вплинули на президента Ердогана у сфері дотримання прав людини та ліберальних цінностей, а також активна участь у виборчому процесі – завжди були першочерговими для опозиційних лідерів. Наступний чинник, який став очевидним вже за декілька годин – зв’язок заколотників з рухом колишнього проповідника Фетуллаха Гюлена. Його ініціаторам не вдалося замаскувати військовий переворот під “традиційний”, незважаючи на всі посилання на Ататюрка і заклики захистити демократію в країні. Адже саме про це у своєму телевізійному зверненні говорили бунтівники.

Важливим моментом стало єднання провладних та опозиційних сил, а також підтримка опозиційних медіа в перші години після спроби перевороту. Це був рідкісний в останні роки приклад співпраці влади та опозиції в Туреччині, коли навіть завзяті противники Ердогана виступили проти путчу, а опозиційні телеканали надали ефір для прямого включення президента (державне телебачення було захоплене заколотниками).

Щобільше, Ердоган активно скористався соціальними медіа для зв’язку зі своїми прихильниками і закликав вийти на вулицю з протестом проти перевороту, хоча в останні роки він запам’ятався категоричним неприйняттям і навіть заборонами використання соціальних мереж. Однак, на жаль, Ердоган так і не зміг використати момент єдності, натомість розпочав полювання на відьом, яке затьмарило саму загрозу перевороту.

Фото: tccb.gov.tr

Не останню роль зіграла і відсутність підтримки путчу серед усіх збройних сил. Попередні військові перевороти в Туреччині підтримували всі роди військ та їхнє найвище керівництво. Цей же не мав навіть яскраво вираженого лідера, що є нетиповим для традиційних заколотів та переворотів. Деякі турецькі журналісти навіть припустили, що гюленісти хотіли залишитися в тіні і сподівались, що лідери з’являться у разі успіху бунту. Поширювалась інформація, що військові навіть запропонували голові Генерального штабу Туреччини Хулусі Акару очолити путч, проте він відмовився і був затриманий заколотниками.

Фальстарт заколотників

Місцеві експерти також вважають, що однією з причин невдачі міг стати поспіх: переворот планували реалізувати пізніше, але ініціатори були змушені поквапитися. Останнім часом в Туреччині тривало розслідування та відбулося декілька арештів військових, які були задіяні у фабрикуванні доказів проти офіцерів в так званій Ізмірській шпіонській справі 2012 року. Були підстави вважати, що плануються масовіші арешти і що в серпні під час засідання Верховної Військової Ради багато гюленістів буде звільнено з лав збройних сил. За деякою інформацією, арешти планувалися на ранок 16 липня 2016, тому існує версія, що саме бажання уникнути цього змусило заколотників розпочати переворот раніше.

Спроба заколоту актуалізувала багато контроверсійних тем. Наприклад, чи була Туреччина Кемаля Ататюрка ліберальною демократією? Чи був Ердоган ісламістом? Чи був Гюлен поміркованим мусульманином? Чи залишається армія головним інструментом стримуванням ісламістів та запорукою демократичного і прозахідного курсу Туреччини?

Усі попередні перевороти в Туреччині робили військові, за якими перший президент Туреччини Кемаль Ататюрк закріпив особливу роль. Вони мали бути охоронцями прозахідного, секулярного курсу держави, стримувачами ісламістів. Останні перевороти в історії Туреччини мали на меті повалення проісламських урядів, хоч і законно обраних. Партія “Справедливості і Розвитку” на чолі з Ердоганом свого часу отримала шанс, балансуючи на межі цих двох основних настроїв суспільства. Вони називали себе консервативними демократами, але не залишалося сумнівів, що вони сповідують ісламські цінності і дотримуються мусульманської етики. Насправді це була партія поміркованих ісламістів.

З часом Ердоган поставив собі за мету мінімізувати вплив армії на державу, в чому гюленісти стали йому в нагоді. За роки при владі, і проведення реформ за європейськими зразками зокрема, Ердогану вдалося розвінчати культ армії у суспільстві, при цьому не сильно атакуючи соціальні привілеї військових. Це одна з причин, чому люди в ніч перевороту не боялися вийти на протест.

Основою цього політичного руху проти військових стали відомі судові процеси “Бальйоз” та “Ергенекон”, а також супутні судові справи. Уряд Ердогана надавав політичну підтримку, в той час як процеси були організовані гюленістами, що займали високі посади в поліції та судовій гілці влади. Так, наприклад, у 2010 році суд засудив 237 офіцерів (справа “Бальйоз”) за звинуваченням у підготовці до заколоту у 2003 році проти партії “Справедливості та Розвитку”. У 2014 році офіцерів звільнили за рішенням Конституційного суду, який наголосив на порушенні їхніх прав. Згодом було доведено, що майже всі докази було сфальсифіковано, однак більше 400 офіцерів, включаючи 37 генералів та адміралів, провели декілька років за ґратами. Це були безкомпромісні секуляристи, більшість з яких – кемалісти (адепти Ататюрка), що тоді втратили контроль над армією. 83 бригадні генерали та контр-адмірали, які були затримані після заколоту 2016 року, отримали свої посади саме внаслідок політичних чисток у рамках тих двох процесів. Існує версія, що гюленісти фабрикували справи, щоб не лише позбавитися секулярістів, а й поставити на високі пости своїх союзників, які б отримали значний вплив на армію. Однак ті справи поставили багато питань і до прихильників Ердогана, які були залучені в процеси.

Мережа Гюлена

Як вже зазначено, одним зі слабких місць заколотників стало несприйняття суспільством їхньої приналежності до руху колишнього ісламського проповідника Гюлена. Проблема цього руху не так в його ідеологічній складовій, як у методах та цілях. За 30 років існування він так і не був інституціоналізований. Маючи на меті політичні цілі, він не перетворився в політичну партію, хоча фактично проник у політичний спектр країни, у найважливіші для контролю за владою сфери – поліцію, прокуратуру, суди та освіту. Ще у 1980-х роках у своїх проповідях Гюлен закликав прихильників йти працювати до цих інституцій та віддавати туди своїх дітей, кажучи, що прийде їхній час. Відомий турецький журналіст Кадрі Гюрсел називає рух соціально-політичним ісламським рухом, підкреслюючи його зацікавленість більше соціальними, ніж релігійними питаннями.

Фєтуллах Гюлен – сунітський клірик, що почав свою активну діяльність у 1970-х в Ізмірі – місті, яке ніколи не було територією розповсюдження політичного ісламу. А після заколоту 1960 року активна релігійна діяльність у країні взагалі не віталася. Однак багатьом представникам малого бізнесу та середнього класу не подобалася тодішня політична ситуація, тому вони шукали альтернативу в релігії, але із прозахідною орієнтацією. Імаму вдалося зайняти цю нішу, а свою мережу створити на базі благодійної організації, яка спершу вкладала багато коштів у початкову освіту, а згодом відкривала школи та університети. Така діяльність легко отримувала фінансову підтримку серед місцевого бізнесу. В 1999 році Гюлен добровільно переїхав до США, але продовжував через створення освітніх інституцій та колишніх учнів, які досягли певних посад, впливати на ситуацію в Туреччині та розширювати діяльність свого руху на інші країни з тюркським населенням. Офіційною причиною від’їзду Гюлена була медична необхідність. Проте вже тоді йому звучали перші закиди щодо прихильності до створення ісламської держави (це було ще до приходу до влади більш проісламськи налаштованого Ердогана). Тоді до ЗМІ потрапили аудіозаписи, на яких Гюлен говорив, що “наші друзі, які займають посади в законодавчих та адміністративних інституціях, повинні вивчати їх та бути пильними, щоб у потрібний час мати можливість їх трансформувати, щоб бути більш продуктивними від імені Ісламу для відновлення нації. Однак вони повинні чекати, поки не буде більш сприятливих умов, ми не повинні почати занадто рано”.

Звичайно, Гюлен відмежувався від заколотників та зробив численні заяви щодо своєї неучасті та не підтримки. Та фахівці, які багато років досліджували цю сферу, дуже скептично налаштовані. Вони наголошують, що рух гюленістів завжди був дуже ієрархічним і рішення в організації рідко приймалося без благословення її лідера.

Важливо зазначити, що до 2013 гюленісти і прихильники Ердогана не просто спокійно співіснували, а навіть були союзниками проти лівих сил та кемалістів. Особливо проти секулярних військових та державних службовців. Фактично руками гюленістів Ердоган боровся з політичними опонентами. Проблеми почалися кілька років тому, коли, як вважається, Гюлен захотів більше влади. На це, звісно, не міг погодитися Ердоган, для якого влада важливіша, ніж ідеологія. У грудні 2013 року складнощі у відносинах переросли у відкриту конфронтацію, коли судді – прихильники Гюлена відкрили корупційні справи проти Ердогана, його родини та найближчих ділових партнерів. Як наслідок, почалися переслідування гюленістів у лавах поліції та суддівському корпусі. Утім, тоді репресії не торкнулися військових.

У 1990-2000-х роках багато журналістів та прихильників лівих поглядів проводили власні розслідування щодо діяльності руху Гюлена, попереджаючи про небезпеку проникнення його у всі гілки влади. Однак на той час учасники руху були потрібні владній партії, тому ті, хто робили розслідування, стали жертвами переслідувань з боку влади. Так, у березні 2011 був заарештований турецький журналіст Ахмет Сик, а його книга “Армія імама” була заборонена.

Деякі турецькі військові експерти зазначають, що однією з проблем, яка мала б турбувати союзників Туреччини, було проникнення гюленістів в армію, при чому у ті підрозділи, які входили до складу сил НАТО. Вони зазначають, що загроза полягала в тому, що ці військові фактично підпорядковувалися одній людині – проповіднику, а не турецькій державі. А отже, вони були абсолютно непередбачувані.

“Дегюленізація” Туреччини

Введення надзвичайного стану внаслідок путчу не здивувало суспільство, хоча залишило багато питань щодо законності. Положення про надзвичайний стан прописані в Конституції не чітко. Там йдеться про те, що спеціальна постанова може визначати рамки дії надзвичайного стану. Так, наприклад, не відбулося введення комендантської години, яку всі очікувати. З іншого боку, цього разу надзвичайний стан був введений на всій території країни, а не лише на її частині, як це було раніше.

Насправді Ердоган потребував лише двох речей. Перша – можливість монополізувати владу через декрети уряду, що прирівнюються до законів, яких не може оскаржити Конституційний суд. Друга – можливість звільнити державних службовців та працівників публічних інституцій (наприклад, університетів) лише за підозрою, без пояснень, ігноруючи трудове законодавство, та без права оскарження. Як результат – десятки тисяч поліцейських, викладачів, військових, суддів, інших державних службовців були звільнені або відсторонені. Державним службовцям заборонили виїжджати за кордон, а багатьом навіть скасували щорічні відпустки.

Вже за тиждень після заколоту третина генералів та адміралів турецької армії були затримані, що, звичайно, негативно вплинуло на спроможності армії. Президент постав перед вибором: кого призначати на високі військові посади. Це спровокувало чутки, що до керівництва армією можуть повернути деяких генералів-кемалістів, звільнених 5 років тому.

Наступного дня після перевороту під час емоційного виступу на майдані перед прихильниками Ердоган заявив, що він підтримує їхні вимоги щодо повернення смертної кари, яка була скасована відповідно до вимог членства у Раді Європи. Однак це викликало різке обурення у європейських столицях. Передовсім потрібно розуміти, що йдеться принаймні про дві речі – момент часу та юридичну можливость. По-перше, навіть в умовах надзвичайного стану Ердоган не може внести такі зміни одноосібно, оскільки це потребує змін до Конституції. По-друге, закон не буде мати зворотної дії, тобто смертну кару не можна буде застосувати до заколотників, бо на час заколоту вона була заборонена. Що стосується моменту часу, то схожі заяви в перші дні є швидше піаром та екзальтацією натовпу, щоб якомога довше втримати їхню безапеляційну прихильність та відволікати увагу від інших моментів. Тим більше, що Ердоган відразу передав це питання на розгляд до парламенту, щоб перекласти зі себе відповідальність, якщо рішення не буде затверджено.

Промахи Ердогана

Проблемою Ердогана під час цієї кризи стала повністю програна зовнішньополітична інформаційна кампанія. З одного боку, йому не вдалося донести до світу всю небезпеку путчу та єдність турецького суспільства проти заколотників. З другого – не вдалося зламати стереотип, який існує в багатьох країнах світу, що Гюлен – це політичний опонент, проти якого виступає Ердоган, бо не хоче втратити владу. Окрім того, не було чіткого пояснення необхідності надзвичайного стану. А через численні порушення прав людини під час арештів Ердоган ще й налаштував західне суспільство проти себе. Водночас він образився на європейських лідерів, що підтримка в ніч перевороту була меншою, ніж  критика наступних днів.

Не будучи сильним у зовнішньополітичних питаннях, Ердоган був впевнений, що США діють так, як і він. Тому був надісланий запит на екстрадицію Гюлена без надання адекватного юридичного обґрунтування. Навіть при наявності обґрунтування, відповідно до американських процедур, потрібно було б досить багато часу для реалізації екстрадиції. А без нього – ніхто в США навіть не візьметься за таку справу. Натомість президент Туреччини очікував ледь не моментальної видачі свого опонента. А коли цього не відбулося – образився на Вашингтон.

Точка біфуркації

Нині Ердоган стоїть перед персональною дилемою. З одного боку, він тяжіє до посилення особистої влади, закручування гайок проти опозиції та армії, зменшення свобод та нехтування правами людини. З другого, в теперішній безпековій ситуації він вкрай потребує підтримки всього суспільства й арміі, яка перебуває у кризі. Тому він буде намагатися загравати або принаймні акуратніше поводитися з лівими силами та кемалістами.

Що стосується міжнародної підтримки, то тут Ердоган потрапляє в пастку власних дій. Через неспроможність пояснити західним партнерам ситуацію та своє ставлення до неї, президент Туреччини став об’єктом звинувачень у порушенні прав людини (щодо заколотників та опозиції) з боку міжнародних правозахисних організацій. Водночас активізувалися російські партнери, які не тільки мовчать про права людини, але й намагаються запевнити Ердогана, що США брала участь у заколоті. Ердоган, який і так болісно сприймає будь-яку критику, може знову різко переорієнтуватися у напрямку налагодження відносин з Москвою. Такий сценарій не може влаштовувати ані Україну, ані велику кількість європейських країн. Водночас європейські партнери не можуть закривати очі на ті порушення прав людини, які лише посилилися в Туреччині через масовість арештів, а сфера прав людини завжди була проблемною у відносинах Туреччини та ЄС.

Загалом, наступні три місяці надзвичайного стану стануть вирішальними для майбутнього Туреччини на найближчі 5 років. Основною характеристикою сьогодення є страх та невизначеність, які особливо відчуваються у середовищі інтелектуалів, журналістів та політиків. Увімкнувся найвищий рівень самоцензури серед вчених та журналістів, які раніше критикували політику Ердогана. Запанував страх масових арештів і тортур, тривога щодо закриття університетів та масових звільнень. Боязнь того, що станеш наступним, навіть якщо не мав жодного стосунку до заколотників або гюленістів, але був критичний до ісламізації держави та політики її президента.

Ганна Шелест, експерт-міжнародник,

головний редактор журналу UA: Ukraine Analytica

Три тижні йдуть пішки дорогами України двоє українських мандрівників, Іван Онисько і Юрій Регліс. 9 липня хлопці розпочали багатомісячну пішу подорож з Ужгорода до Харкова. Йдуть не просто пішки, а без грошей, речей і взуття. Мандрівники хочуть пройти “Вишиваний шлях” – маршрут, який склали, аби популяризувати внутрішній туризм в Україні. Він пролягає через 10 областей, завдовжки – 2080 км. Окрім великих міст, охоплює безліч живописних місцин. Свої перипетії в дорозі мандрівники описують на сторінці проекту Prostoboso у Facebook. Дописи виглядають, мов онлайн-серіал із людьми, які годували і давали переночувати, про боротьбу з болем у ногах та дотепні висновки.

Це перша відома подорож такої довжини і в таких умовах Україною. Одягнені хлопці у вишиванки і лляні штани з домотканого полотна. На плечах – малі сумки. Там мінімум речей: паспорти, телефони, камера і запасні батареї до неї, флешки, протигрибковий крем і зубна паста зі щітками. Хлопці йдуть до 20 км на добу. Планують закінчити подорож до листопада. Далі вже мріють про нові подорожі. Наприклад, історичним «Соляним шляхом», яким за часів Київської Русі возили сіль з Криму до Києва.

– Сьогодні 19-й день подорожі. Ми дійшли до містечка Комарно Львівської області. – розповідає Іван. – Прокинулись нині рано і гарно поснідали у Іванки і Василя. Йшли нині легко по асфальту, поки він не став пекти. Сіли перепочити. Прибіг дід і почав нас питати, чи не крали курей. Потім перевірив наші сумки і дійсно – ми не крали курей. М’яса не їмо, то й красти курей мотивації не маємо. Місцеві Настя та Павло пригостили нас смачною малиною і канапками. Павло пояснив, що дід Богдан трішки «того», але ми не образились. Коли прийшли в Комарно, то домовились про нічліг у лікарні. Нас зустріла привітна медсестра Уляна, нагодували і провела у відділення, де будемо спати. Це пологове! Тут з’являється нове життя. Цікаво, що потрапили в лікарню ми саме в той день, коли в нас все добре з ногами! Іван вже 2 дні йде без пластирів, а я сьогодні використовував лише півдня. Рани на ногах затягується швидше, ніж ми їх розбиваємо і почуваємось взагалі добре.

Будемо у Львові за три дні і хочемо переночувати в цікавому місці! Оскільки мандруємо не тільки босі, а без грошей і речей, то нам щодня треба знаходити, в кого переночувати. У Юрка є мрія – під час мандрівки переночувати в сільського чи міського голови. У Дрогобичі в нас була зустріч з мером, але про нічліг не запитували, бо мали намір йти того самого дня далі. У суботу будемо у Львові. Підемо до дому мера Львова Андрія Садового. Не знаємо, як краще зробити, щоб переночувати у нього.

– Ви йдете без наметів і розраховуєте ночувати лише в добрих людей. А що буде, якщо ніхто не прийме?

– Такого ще не було, але будемо дивитися по ситуації. Думаю, в лісі точно не ночуватимемо, особливо в Карпатах. Тут дуже холодно вночі. Будемо щоразу йти до найближчого села і проситися переночувати.

– Скільки кілометрів наразі вдається долати за день?

– Найбільше вдалося 27 кілометрів. Але середня відстань – 15 кілометрів за день. Так буде, доки ноги до кінця не адаптуються. Потім, може, буде вдаватися більше.

– Що видається найважчим, чого не врахували?

– Складність йти босими. Переважно йдемо по асфальту з камінням на узбіччі. Значно рідше стежками, що куди приємніше. Найскладніше – це камінці, які ріжуть ноги. А коли трапляються стежки, то дуже добре. Але наразі більшу частину шляху доводиться, на жаль, йти по камінцях.

– Чи ви зупиняється у знайомих чи також у незнайомців?

– Учора прийшли в село, в якому нікого не знали. У п’ятій хаті, в яку просилися, нас запросили переночувати. За дев’ять діб три дні просили про нічліг, решту нам самим пропонували. Ще жодного разу не просили про їжу – постійно люди самі пригощають. Бо навколо нас дуже багато хороших людей.

– Чому обрали такий формат – іти босими через всю Україну?

– У нас обох є досвід мандрів в різних країнах світу, різним способом – автостопом, велосипедом. Але пішки досі не подорожували, тому вирішили спробувати. Це виклик для себе. Чи зможемо це зробити? Тому додали всі ці аспекти – пішки, босі, без речей і грошей. Поки що все вдається.

Друга мета – розвинути туристичний маршрут «Вишиваний шлях», який проходить з Ужгорода до Харкова. По цьому маршруту, який можна знайти в інтернеті, наразі був лише тестовий велозаїзд. Одна група їхала з Ужгорода до Києва, а інша – з Києва до Харкова. Ми будемо перші, хто має намір пройти його повністю і пішки.

Ще одна ціль – спостерігати за собою. Як даємо собі раду з викликами? Цікаво спостерігати за власною поведінкою, як інші нас сприймають, як вони впливають на нас. Це для мене радше експеримент, ніж перемога над собою.

– Хто склав цей маршрут, які на ньому найцікавіші місця?

– Склали мандрівники Анатолій Циркун і Катя Ганус. Я не так детально його досліджував – просто завантажив на телефон і ми по ньому рухаємося. На сайті «Вишиваного шляху» виділені найцікавіші його пункти. Деякі ми вже відвідали – палац графів Шенборнів біля Мукачева та замок Сент-Міклош в селі Чинадієво.

– Певним чином це нагадує телешоу, де герої мають показати свої уміння в складних умовах. Тільки ви це будете описувати у Facebook, а не перед телекамерами…

– Так, це схоже на телешоу. І телекамери будуть. Є телеканал, який захотів час від часу знімати нашу мандрівку.

– Чи придумали, що робитимете, якщо трапиться надзвичайна ситуація – нападуть бандити чи негода у лісі або в полі застане?

– Таких заготовок у нас немає. Найімовірніше, будемо дивитися по конкретній ситуації та якось реагувати.

– Як сприйняли цей задум мандрівки рідні, мама, тато?

– Це не перша подорож і кожна моя наступна мандрівка все дивніша. Тож рідні вже звикли до всякого. Вони, звісно, з одного боку, дивуються щоразу, а з іншого, вже чогось такого від мене чекають. Мама не хвилюється вже, бо знає, що буду робити те, що надумав. І вона бачить, що зі мною нічого поганого не стається, куди б не поїхав, в яких би країнах не був. Звісно, вона би хотіла, щоб я мав стабільну роботу і сім’ю, але підтримує мій вибір. Ми в дуже класних відносинах і спілкуємося, як хороші друзі.

– Що відповідаєш критикам, які кажуть, що ти – дивак і займаєшся дурницями, бо без сенсу йти босим 2100 кілометрів?

– Нічого не відповідаю. У світі – дуже багато людей. У кожного свій погляд на світ. Кожен має на це право. Ми маємо право мандрувати. Інші мають право вважати це нісенітницею.

– Це певна частина твоєї життєвої філософії?

– Щось таке. Моя мета – пізнавати різні прояви життя. Прагну досягти кращого розуміння суті речей у світі, зокрема, через мандри.

Довідка

Іван Онисько. 27 років. Народився у селі Сущин на Тернопільщині. Вчився на факультеті іноземних мов у Чернівцях. Працював перекладачем-фрілансером німецької мови. Відвідав 28 країн на трьох континентах. Остання найбільш знакова подорож – без грошей автостопом до Китаю. Подорожує останні шість років. Не одружений. Дітей не має.

Іван Онисько. Фото: POLUKR.NET

Юрій Регліс. 29 років. Народився у селі Чижівка на Житомирщині. Закінчив Житомирський технологічний університет. Спеціальність – управління персоналом і економіка праці. Працював на заводі та в різних компаніях. Два роки до революції працював на фірмі менеджером з управління персоналу. Далі була революція, де познайомився з Іваном. Два роки після революції займався громадським проектом «Пошта Майдану». Восени 2015 року поїхав у Європу з 15 євро в кишені. Мандрував автостопом. Виїхав з Ужгорода і за 26 днів доїхав до океану. Потім ще певний час подорожував Європою. Не одружений. Дітей не має.

Юрій Регліс. Фото:  facebook.com/prostoboso

На «Пошті Майдану» хлопці працювали і певний час жили разом – від травня по вересень 2015 року. Дуже здружилися. Весною цього року придумали подорож Prostoboso.

Уривки зі щоденника Prostoboso

День 10 у висновках:

1) Шкільна версія ‪#‎ЯНеБоюсяСказати‬: школяр розповів, як «класуха» поставила увесь клас на коліна з піднятими руками, а потім виклала це в інтернет. Будьте уважними з тими, хто вчить ваших дітей!

2) Охоронці Бескидського тунелю мають стандартну установу: попередження, постріл в небо, потім в ноги. У випадку Prostoboso вони будуть стріляти по руках. А ви думали, що найдорожча частина тіла – це сідниці Дженіфер Лопес?

3) Впізнаваність – це коли звідкись лунає: «Гей! Це ви?!». А ви розумієте, що то, власне, дійсно Ви.

День 13, Корчин – Урич, 15 км

Жесть! Шкіра на наших стопах стерлася! Такого тяжкого дня в нас ще не було. Мабуть, тому що він – 13-ий. Зранку Іван проходить перші 150 метрів і сідає на дорогу. Витягую голкою камінець з-під тріщини, заклеюю пластирем і пробуємо йти. Наша швидкість – 1.8 км на годину. Зустрічаємо дівчину з тачкою і просимо в неї цей транспорт для перевезення Івана. Відмовляє, але привітно усміхається. Під вечір стирається моя шкіра. Ледь-ледь йдемо. Прийшли до фортеці Тустань. Телефоном домовились і йдемо до скелі Довбуша, де нас пригощають вечерею. Йдемо спати до людей на сіно. Останні 700 метрів по кам’янистій дорозі йдемо годину. В горах холодно ввечері. +9 градусів. Андрій і його мама приймають і навіть запрошують спати у хаті, що з огляду на температуру – класно. Перед сном намазуємо ноги маззю «якась хрєнь». Головна проблема: шкіра на ногах стирається швидше, ніж відновлюється. Пішли тяжкі дні…

День 14, Урич – Східниця 7 км, хагалом 215 км.

Все буде добре! Із таким настроєм прокинулись вранці. Наші тріщини завдяки мазі та нічному відпочинку затягнулись. Біль ще той, але стало зрозуміло, що це пройде. Снідаємо, обліплюємо рани пластирем і вирушаємо в дорогу. Попереду 6 км дороги до Східниці – каміння і вгору-вниз. Ми назвали це «Східницький прорив». 6 годин йшли 4,5 км. Мрію – під час подорожі хоча б раз заночувати в хаті сільського голови чи мера міста. Йдемо в сільраду. Голови немає. Але нам сказали, що Іван Євгенович на своїй будові. Раніше в селі найвищою будовою завжди була церква, а тут – будинок, що зводить голова! На будівництві його теж немає, йдемо додому – нікого. Чекаємо. Приїжджає його син на BMW Х5 і відправляє нас у центр. Вирішуємо не бігати і робити те, що завжди. Одразу ж перша жінка, яку запитали про нічліг, прийняла нас. Пані Галина приготувала смачний салат і чай на травах. Ми довгенько говорили про світ, лікувальні води та її роки в Іспанії. Мастимо ноги маззю та засинаємо.

Дуже дякуємо за пости, коментарі та повідомлення щодо нашого «ногоболю». Ваша підтримка додає нам сил! Прошу не переживати – не збираємось вмирати в дорозі до Харкова чи калічити ноги. Так, нам боляче і тяжко, але ми віримо в свої сили. Це не спринт, коли можна викладатися одразу. Це марафон завдовжки в понад 2000 км, тому розподіляємо свої сили. Трішки мазі та Вашої підтримки і наші ноги зовсім скоро стануть куленепробивними. Ми ще побіжимо!

День 15, Східниця – Борислав, 13 км

Ми прокинулись у домі тьоті Галі, а тому день почався легко і позитивно. Крім смачного сніданку отримали в дорогу бразильські горіхи, вівсянку та льон з Ірландії… Тьотя Оля відмовила нам, щоб ми попрали в неї вишиванки і повісили їх сушитись у дворі, бо, каже, що чоловік не погодиться, щоб двоє хлопців у трусах провели у них півдня. Коли йшли, то тьотя Оля наздогнала нас з огірками, помідорами і свіжоспеченим хлібом. До Славіка звернулись через кількасот метрів. Він одразу погодився і дав нам два тазіки. На півгодини замочили, попрали і вляглись під деревом, поки льон сох. Славік уже рік не п’є і навчився знаходити радість в простих речах. Шукали, де б віддати тіла сну на ніч в околицях Борислава. 5 разів дізналися, де це не станеться, на 6-й отримали запрошення від Богдана. Після смачного борщу з салатом на підлозі його ресторану «Смерекова Хата» були постелені матраци…

Розмовляв Ігор Тимоць

Найбільш західне поселення легендарної трипільської культури, якому понад 5 тис років (3,3-3,1 тис років до н.е), досліджують польські та українські археологи у містечку Винники поблизу Львова. Раніше вважалось, що до цієї місцевості трипільці не доходили. Завдяки цьогорічним дослідженням, західний кордон проживання представників трипільської культури «посунувся» на кілька десятків кілометрів.

«Це найзахідніше поселення із нині відомих у всьому ареалі розселення трипільців. Раніше кордон проходив приблизно поблизу міста Луцьк», – розповів polukr.net археолог Інституту археології НАН України Олександр Дяченко. Цьогорічне відкриття стало можливе завдяки роботі спільної українсько-польської експедиції. До неї увійшли археологи Львівського національного університету імені Івана Франка, винниківського історико-краєзнавчого музею, Інституту археології НАН України, Інституту українознавства НАН України, а також Жешівського університету.

Про давню пам’ятку археології на горі Жупан та Лисівка, поблизу Винник, знали давно. Дослідження тут проводили з кінця ХХ століття. Зокрема, пам’ятку досліджувала експедиція Львівського національного університету ім. І. Франка під керівництвом Миколи Пелещишина у 1980-1990-х роках. Однак, за словами Олександра Дяченка, раніше вважалось, що поселення належить до культури лійчастого посуду, яка існувала майже одночасно з трипільцями. Присутні фрагменти трипільського посуду трактували як наявність зв’язків між обома культурами. Цьогорічні висновки археологів свідчать – трипільська кераміка є дещо молодшою за кераміку КЛП на цій пам’ятці. Йдеться приблизно про 300-400 років різниці. Археологи довели, на одній території є одразу два давніх поселення: культури лійчастого посуду та трипільської культури. Обидва поселення займали територію верхівки гори Жупан.

«Ця пам’ятка вносить корективи щодо звичних уявлень про поширення і трипільської культури, і культури лійчастого посуду і тому вона вкрай цікава для археологів обох країн», – говорить вчений секретар Історико-краєзнавчого музею міста Винники археолог Наталя Білас.

Обидві культури надзвичайно цікаві для науковців. Вони існували паралельно понад тисячу років – з початку IV тис до н. е. до початку ІІІ тис. до н. е. Про трипільську культуру пишуть як про одне з найбільш яскравих явищ часів енеоліту на території Південно-Східної Європи. Вона виникла на межі IV-V тис до н.е. і проіснувала понад дві тисячі років до першої третини ІІІ тис до н.е. Пам’ятки цієї культури розташовані також на території сучасних Румунії, Болгарії, Угорщини, Словаччини та Молдови. Назву культура отримала від назви села Трипілля на Київщині. Культура лійчастого посуду – фактично сучасник трипільської культури. Вона була поширена в Центральній і Західній Європі і є однією з найдавніших землеробських культур Європи.

Сьогодні ж науковці на одній території досліджують поселення одразу двох цих культур. Першим археологи вивчають верхнє, трипільське, поселення.

«Ми знайшли залишки двоярусного трипільського житла, так званої, трипільської площадки. Воно розташоване на схилі гори, його каркас обмазаний глиною на зразок сучасної хати-мазанки. Серед артефактів, які вдалось знайти, – фрагменти тогочасного посуду та знаряддя праці з кременю», – розповідає POLUKR.net Олександр Дяченко.

Археолог зазначає, що місце розташування трипільського житла – на горі – дещо несподіване. Науковці кажуть, це не надто типово для представників давньої культури. Такі житла трапляються лише у певні періоди існування трипільської культури і археологи припускають, це могло бути пов’язано з напруженою військово-політичною ситуацією та пошуком місць, де можна спорудити добре укріплення, або ж така міграція була пов’язана із змінами у господарстві.

Після того як фахівці дослідять поселення трипільців, візьмуться за детальне вивчення нижчого шару. Наразі точно відомо, що від давнішого поселення культури лійчастого посуду залишилась гробниця, викладена з каміння. Археологи вже виявили там одне поховання , що супроводжувалось сокирою з волинського кременю, і сподіваються знайти ще.

«Нам важливо, що трипільське поселення було у місці, де кілька століть перед тим існувало поселення культури лійчастого посуду. Ця знахідка засвідчує суттєве поширення культури лійчастого посуду на схід, де розвивалась трипільська культура. Очевидно це було те місце, де обидві культури пересікались і впливали одна на одну. Тому ця територія взаємодії обох культур є дуже цікаво для нас», – розповів polukr.net Даріуш Круль, археолог з Інституту археології Жешівського університету. У наступні роки археологи обох країн планують продовжити дослідження поблизу Винник. Для цього подаватимуться на отримання спеціального наукового гранту.

Мирослава Іваник