Українською мовою вийшла нова книга американського журналіста та публіциста Девіда Саттера «Менше знаєш, краще спиш» із фактами про злочини путінського режиму проти своїх громадян. Девід Саттер відомий як автор книг про розпад СРСР та пострадянську Росію, а також як колишній кореспондент «Wall Street Journal» та «Financial Times» в Москві (з 1976 року), експерт з питань Росії та Радянського Союзу.

Саме Саттер був одним із перших, хто попереджав про криміналізацію Росії за правління президента Бориса Єльцина, а також звинувачував ФСБ Росії у бомбардуванні багатоквартирних будинків у 1999 році, яке слугувало виправданням для розв’язання другої Чеченської війни. Девід Саттер в ексклюзивному інтерв’ю POLUKR.net про сучасну Росію як продукт радянського спадку, небажання Заходу «знати» та інтереси Путіна в Україні.

– Це дуже важливо для мене, що ця книжка вийшла українською мовою, – ділиться думками автор. – Українці мають знати про розвиток тих подій, які зараз стосуються їх безпосередньо. Ми бачимо, що зараз йде війна, відбулась анексія української території. Дуже часто ставлять питання, чому це сталось і кому це було потрібно. Думаю, причини – у стані російського суспільства. Я спробував пояснити його історичний розвиток і нинішній стан. Це все впливає на Україну: тут гинуть люди, тут маємо кризу воєнного характеру.

Моя книга, і це зрозуміло з назви, – це попередження. Адже багато людей насправді і не хочуть знати. Точно не хочуть знати росіяни. Їх зараз просто зазомбувала державна пропаганда. Те саме в Америці та інших західних країнах. Вони дуже раді не знати про всі провокації, що привели Путіна до влади, та про всі злочини, які він здійснив у Росії проти своїх громадян ще до того, як почав беззмістовну війну в Україні, під приводом, який не мав нічого спільного з реальністю.

– Ви багато років були власним кореспондентом у Москві. І це в час «холодної війни» та «залізної завіси». Ви часто говорите, що для Вас це був шанс дослідити природу тодішнього тоталітарного суспільства. Якщо проводити паралелі між СРСР і Росією сьогодні, що схожого між цими двома країнами?

– Найважливіша подібність і спадок з тих часів – це ідея людини як розхідного матеріалу, який можна використовувати в інтересах політичних лідерів, та відсутність поваги до особистості. Рівень свободи, звісно, зараз більший, аніж тоді. Але стан душі росіян, який дозволив свого часу створити ту систему, існує і досі.

Сучасна Росія не тоталітарна держава, але авторитарна з деякими рисами тоталітаризму. Не кожна авторитарна держава зможе так легко знищувати власних людей. Це і демонструє спадок СРСР.

– Є думка – якщо відійде Путін, усе може змінитись. Що Ви про це думаєте?

– Путін – це продукт клептократичної та пострадянської системи. Якщо не буде Путіна, є небезпека, що буде хтось дуже подібний після нього. Або ж це може бути і хтось гірший. Рівень репресій у Росії зараз доволі помірний, я маю на увазі те, що там немає масового терору. Але щоб змінити реально ситуацію, там потрібне щось схоже на Євромайдан. Йдеться про те, що населення повинно справді бажати змін і не хотіти більше терпіти беззаконня і крадійства. Думаю, це можливо в Росії, але ми не знаємо, коли це буде. Це залежить також і від ситуації ззовні. Загалом, революції дуже важко прогнозувати. Це показує також перебудова, яку ніхто не очікував тоді. Тому дуже потрібні сприятливі умови.

– Вже більше двох років Україна потерпає від агресії Росії. Попри тиск Заходу та санкції, війну на Сході України не вдається зупинити. На Вашу думку, чому Україна настільки важлива для Росії?

– Передусім тому, що Україна може стати для росіян прикладом для наслідування. Якщо росіяни побачать в Україні справжній прогрес, процвітання та демократичне суспільство, то вони швидше зрозуміють, що жити так, як живуть вони, неможливо. Саме ці побоювання Путіна були однією з причин вторгнення на територію України.

Сьогодні здається, що вони будуть використовувати війну, щоб дестабілізувати ситуацію в Україні і створити постійну напругу всередині країни. Я не очікую, що може бути повномасштабна війна. Але і цього категорично виключити не можна. Це залежить від дуже багатьох складних внутрішніх розрахунків, які ми просто не можемо знати.

Але я думаю, що Росії розходиться на тому, аби підтримувати тут зону напруження. Ми маємо приклади Нагірного Карабаху та інших місць. Це насправді може тривати довго. Що більшим буде прогрес України, то швидше це все закінчиться. Уся абсурдність ситуації стає зрозумілою навіть росіянам.

– Скільки Ваших книг переклали російською і чи вони популярні там?

– Перші дві книги, які я писав про розпад СРСР і про криміналізацію Росії під час президентства Єльцина, перекладені російською і їх розпродали. Але другого накладу не було. Це було 10 років тому. Зараз перекладають третю книгу – про історичну пам’ять. Але це відбувається не в Росії. Тобто переклали її в Росії, відредагували у Литві, а видають у Нью-Йорку. Політичні емігранти, які сьогодні живуть у США, будуть намагатись надіслати її в Росію. Але проблема в тому, що навряд чи ця книга з’явиться у книгарнях. Її будуть згодом поширювати і мережею, якщо сайти не блокуватимуть. Навіть такі опозиційні російські медіа, як «Ехо Москви», «Новая Газета» і «Дождь», проігнорували вихід моєї книги і мені чітко сказали, що вони не можуть писати про неї, бо це вкрай небезпечно.

– Війна в Україні залежить також і від позиції сильних країн Заходу у цьому питанні. Як Ви оцінюєте нинішні російсько-американські стосунки?

– Вони стають більш реалістичними. Ми маємо санкції, люди розуміють, що Росія це країна-агресор. Але попереду у нас вибори, а кожен американський президент має наново знайомитись з Росією. Ніхто не пам’ятає, що було до нього.

– На Вашу думку, чи може Росія нині впливати на ситуацію в Америці, зокрема, на вибори, які мають відбутись у жовтні?

– Я не думаю, що Росії так важливо, хто буде президентом Америки. Вони будуть намагатись маніпулювати будь-ким. Між іншим, треба розуміти, що нещодавній скандал зі зламом електронної пошти у США – це справа рук російської розвідки. Припускаю, там ще багато цікавого, що можуть використати згодом.

Розмовляла Мирослава Іваник

Керівник Одеської облдержадміністрації, колишній президент Грузії Міхеїл Саакашвілі у Львові заявив про необхідність радикальної зміни політичної еліти та розповів, як, на його думку, треба реформувати Україну.

Поява Саакашвілі у Львові була анонсована заздалегідь: політик мав презентувати щойно видану автобіографічну книжку «Пробудження сили», яка спочатку мала називатися «Так переможемо!». Видання, що вийшло російською мовою у харківському видавництві «Фоліо», а невдовзі з’явиться українською та грузинською, ґрунтується на розмовах із Саакашвілі видавця, гендиректора «Фоліо» Олександра Красовицького. Редактором є відомий колись російський, а тепер український журналіст Володимир Федорін, що редагував «Четверту республіку» Бориса Ложкіна та є автором книги розмов з Кахою Бендукідзе «Ґудбай, імперіє».

У «Пробудженні сили» описані здебільшого події грузинської та міжнародної політики, з якими Саакашвілі мав справу під час своєї політичної кар’єри у Грузії, а також його обґрунтування потреби у радикальних політичних змінах в Україні.

Очевидно, що декому з присутніх було цікаво, чи не збирається Саакашвілі повернутися до Грузії у жовтні, якщо його партія «Єдиний національний рух» здобуде на виборах більшість у грузинському парламенті. Але він розчарував обережністю та браком конкретики у відповіді на поставлене йому запитання, запевнивши, однак, що його дружина, як один з лідерів ЄНР, має дуже високі шанси на здобуття мандата.

Присвятивши близько п’яти хвилин своїй книжці, Саакашвілі взявся викладати перед аудиторією свої погляди на реформи в Україні. З огляду на те, що почав він з твердження про необхідність радикальної зміни політичної еліти, приходу нового покоління політиків, Саакашвілі серйозно налаштований на підтримку створеної влітку його однодумцями партії «Хвиля», хоч він жодним словом не згадав її.

Як вважає Саакашвілі, нинішня українська політична еліта має такі самі цінності (гроші, особисте багатство), як і російська, що привело Україну за двадцятиріччя незалежності до катастрофи та бідності. Для позитивних змін державі потрібні політики молодого покоління з іншими цінностями, близькими до європейських. Він вказує на парадокс: нинішня українська політична еліта з цінностями, ідентичними до цінностей російської еліти, має рабських страх перед Заходом та дуже покладається на нього у ті моменти, коли треба спиратися виключно на власні сили. Українці не повинні дозволяти європейським чи американським політикам повчати себе.

Новим поколінням політиків, на думку Саакашвілі, мають стати ті молоді держслужбовці, що прийшли після Революції гідності до уряду, до облдержадміністрацій чи райдержадміністрацій, але відчувають, що через опір старого покоління політиків чи бюрократів не можуть реалізувати свої плани. Саме їх він пропонує зібрати разом в одну силу, яка змогла б виграти вибори. Втім, задля закріплення успіху після приходу до влади, молоде покоління політиків повинно також усунути олігархічних конкурентів. Спираючись на власний досвід у Грузії та конфлікт з олігархом Іванішвілі, Саакашвілі переконує, що усім олігархам і дуже багатим людям треба заборонити фінансувати політичні партії та політиків і самим брати участь у виборах.

У запровадженні безвізового режиму з країнами Шенгенської зони за нинішніх умов Саакашвілі бачить серйозну загрозу національній безпеці Україні, якою є втрата 3–5 млн населення, що поступово емігрують до країн-членів ЄС. Йдеться передусім про молодь та активних людей, що захочуть вчитися та реалізувати себе за межами України. На його думку, особливо небезпечним є масовий виїзд української молоді на навчання та роботу до Польщі, оскільки українці зможуть дуже швидко асимілюватися у польському суспільстві.

Децентралізація в Україні на сьогодні, за словами Саакашвілі, є шкідливою. Україну треба спочатку правильно централізувати, «вилікувати» від корупції та шкідливого мислення, і лише потім децентралізувати.

Перемога у конфлікті з Росією для України настане лише тоді, коли Україна стане кращою для життя, ніж Росія. Саакашвілі стверджує, що Україна має провести економічні реформи та стати успішною державою – взірцем для Росії, що нейтралізує російську пропаганду і сприятиме внутрішнім змінам у самій Росії.

Загроза сепаратизму у Південній Бесарабії (чи навіть Одесі), як вважає політик, нікуди не зникла. За двадцятиріччя незалежності Україна практично не інвестувала в інфраструктуру цього регіону. Але саме регіон, у якому можливе виникнення сепаратистських рухів чи організацій, потребує особливої уваги центрального уряду. Проведення «Євробачення» у Києві (а не Одесі) і, загалом, надмірна централізація видатків у столиці шкодять країні. Саакашвілі вважає, що, лише відновивши інфраструктуру у відвойованих містах Донбасу, українська держава може розраховувати там на симпатії та повагу.

Іншими словами, погляди Саакашвілі на реформи в Україні, які він виклав у своїй книжці (уривками опубліковані тут), не сподобаються як багатьом у владі, так і різним опозиційним силам: ніхто з них не хоче посилення політичної конкуренції. Не сподобаються вони і європейським та американським експертам з України, що, очевидно, розкритикують тези про необхідність «правильної централізації» в Україні та опори на власні сили, включно з відмовою від кредитування в МВФ. Можливо, націоналістам не сподобається думка про необхідність інвестування в інфраструктуру Донбасу чи Півдня України. Проте аудиторії, схоже, погляди Саакашвілі сподобалися.

Дмитро Борисов

Фото: Андрій Поліковський

Кілька тижнів тому я відмовилася від участі у 9-місячній дослідницькій стипендії, запропонованій Варшавським університетом. Причина моєї відмови  – неможливість скласти документи для отримання візи типу “D” (т. зв. національної), яка дозволяє перебування у Польщі впродовж року.  Уточню:  в офіційний, прозорий спосіб.

Історія починалася у середині липня: після трьох етапів відбору, Студіум Східної Європи, що функціонує при Варшавському університеті, надіслав мені запрошення для участі у дослідницькій програмі, фінансованій польським урядом. Для складання документів мені та іншим учасникам програми  у візовому центрі було призначено конкретний день. Варіантів отримати візу не через візовий центр нам чомусь не запропонували.

Для подачі документів на візу у моєму списку забракло довідки про офіційне працевлаштування в НАН України. Ні посвідчення наукової співробітниці НАН, ні копія міжнародного проекту, де мій Інститут вписаний як учасник, не стали тут доказом. А також виявилося, що я жодним чином не можу просити про національну візу у львівському візовому центрі, оскільки зареєстрована у Рівненській області, де вже не мешкаю 17 років, і куди приїжджаю може двічі на рік. Отже, мене було скеровано до польського консульства у Луцьку.  За словами працівниці, у Луцьку я могла йти прямо до консульства, минаючи візовий центр.

Проте, перш ніж туди вирушити, я попросила Варшавський університет про додатковий супровідний лист, де були вказані мої дані, посада, ціль візиту до Польщі. Лист було вислано до Консульства у Луцьку. Звідти нам надійшла шаблонна відповідь про важливість електронної реєстрації і запевнення у потенційному взаєморозумінні. Намагаючись дотриматися всіх вимог, я двічі  (у різні дні і години) вносила свої дані в електронну систему, проте жодних опцій для вибору часу візиту до консульства, не побачила.

Відтак, маючи відмову зі сторони Львова, запрошення зі сторони Варшави, і запевнення у майбутній співпраці зі сторони Луцька, я вирушила до консульства   сама, наївно думаючи, що оскільки електронна система “лежить”, то явно існують якісь інші офіційні прямі способи отримання візи у країну, чий уряд гарантує тобі майже річну стипендію. Проте у Луцьку мене чемно попросили повернутися до процесу реєстрації на сайті, і слідкувати за місцями. Мовляв, може щось якось і з’явиться раптом.

— Пані також може написати прохання до пана консула у Луцьку, проте тимчасово його зараз немає, і це звернення розглядатиметься 2-3 дні”, — співчутливо мовила до мене дівчина у віконці, відхиляючи мій пакет документів.

Таким чином, за логікою консульських працівників, я могла написати прохання до консула, повернутися  на 2-3 дні у Львів. А далі,  витрачаючи чергову сотню гривень на дорогу, знову  приїхати до Луцька, де, можливо, у мене б взяли мій пакет документів на розгляд. Якби консул погодився, звісно. Допоки я роздумувала що робити далі, біля воріт консульства, до мене двічі підходили якісь чоловіки (українці), і навіть не стишуючи голос, не оглядаючись на охоронців Консульства, пропонували «зробити місце у черзі».

Я не стала писати прохання до консула, натомість написала нового листа у секретаріат Студіуму, з проханням втрутитися у ситуацію. Звідти написали нову кореспонденцію у Луцьк, проте у відповідь ми отримали копію того самого мейла, який ми вже читали перший раз.

Повернувшись у Львів, я написала листа, вже останнього,  в Генеральне консульство Польщі у Львові, з копією на 5 консулів, де описала всю цю історію. Наступного дня звідти мені потелефонувала працівниця, яка запевнила, що мені …найкраще реєструватися через візовий центр у Луцьку. На мою заувагу про те, що я не зобов’язана йти через візовий центр, а навіть якби хотіла, то ніякої реєстрації там насправді не існує, і система просто “підвішена”, пані сказала, що нічим не може зарадити. Проте, коли я перепитала чому від мене вимагається реєстрація, якщо на самому сайті Консульства офіційно вказано, що категорія студентів, і науковців, які їдуть на дослідження чи конференцію, не повинні реєструватися, пані попросила почекати на лінії. Після того передзвонила мені ще двічі, уточнювала чи дійсно я працюю у Львові, але, зрештою, “нічим не змогла допомогти”.

Таким чином, телефонний, мейловий, і безпосередній способи мого контакту з двома консульствами Республіки Польща  – у Львові та в Луцьку,  – завершилися для мене спійманим облизнем. Я вважаю, що зробила більше, аніж могла, щоб отримати те, що повинно було бути формальністю. Історія тривала рівно місяць, починаючи з 22 липня, забрала немало грошей,  емоційної енергії.

Відтак  – прийняла рішення про відмову від стипендії, і воліла б щоб це розцінювали як громадянський акт протесту проти непрозорості, яка існує зараз у польсько-українському візовому режимі.

Звичайно, я могла звертатися до відповідних чиновників у Львівській обласній раді, з ким писала не одне інтерв’ю про “транскордонне співробітництво”. Могла стукати безпосередньо у МЗС України з проханням “про сприяння”, і навіть в вже почала писати перший мейл. Або ж просити про “допомогу” польських і українських колег – науковців, журналістів. Проте, в якийсь момент, мене опанували сумніви про те, а чи варто шукати  “лівих” шляхів у такій ситуації? І навіщо?

У моєму старому паспорті, за останні 10 років,  близько 10 шенгенських віз, три з яких – річні. Всі візи  – виключно за категоріями науки, культури і журналістики. Польських віз у цьому документі – найбільше. Я перетнула понад десять разів цей кордон із сусідньою країною і ніколи не порушила її правил.

Мене дуже дивує те, що у випадку польського консульства (принаймні у Львові) я позбавлена права складати документи саме через консульство, а змушена йти у візовий центр, чийого сприяння я не потребую, бо здатна правильно написати своє прізвище в анкеті і зібрати потрібні ксерокопії. Мене також дуже дивує абсолютне відсторонення працівників консульств у випадку, коли йшлося про отримання візи на дослідження. Мене дивує і те, що на мої апеляції про недієздатність електронної реєстрації, я не отримала жодного чіткого роз’яснення.

Мені не йдеться тут про докори польській стороні, бо я знаю, що і з української сторони існують чималі порушення правил, також і в процесі отримання віз. Але весь цей досвід для мене дуже критичний, бо він є чітким свідченням того, що країна, в якій я вчилася і стажувалася не один і не два рази, відтепер має якийсь інший режим “діалогу” зі мною,  і такими як я. Без сумніву, щодня українські журналісти та науковці і далі продовжують отримувати польську візу, проте, як це відбувається? І чи згодні ми на це? І що з цим робити далі?

Проте я добре знаю чого нам робити не слід. Властиво – шукати особистих контактів для вирішення такого роду справ, навіть у найблагородніших цілях. Нам, в нашій постмайданній Україні, особливо залежить на цьому. Спробуймо взяти паузу і почекати в стороні. Можливо, незворотні процеси ще не почалися.

Світлана Одинець,

журналістка, дослідниця міграційних процесів,

наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України

У понеділок, 5 вересня, у польському Сеймі відбулося засідання Комісії у справах національних меншин. Єдине питання порядку денного – напади на українців у Польщі. Серед доповідачів – голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима. Polukr.net поцікавився, що стало приводом для засідання Комісії і як змінилося ставлення поляків до українців від часу прийняття у липні польським парламентом скандальних резолюцій щодо подій на Волині, які названо геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти поляків у 1943 році.

– У польському парламенті працює Комісія з національних та етнічних меншин, – каже Петро Тима. – Її створили після демократичних перетворень у Польщі в 1989 році. Першим главою Комісії був відомий польський львів’янин Яцек Куронь (польський політик і діяч антикомуністичної опозиції, який помер у 2004 році у віці 70 років. –Polukr.net). Комісія періодично засідає і моніторить життя нацменшин у Польщі.

Останнє засідання було щодо становища української нацменшини в контексті роботи Міністерства освіти і Міністерства внутрішніх справ Польщі. З нашої сторони, від Об’єднання українців у Польщі, було прохання провести екстрене засідання Комісії ще на початку липня. Приводом став напад на українську релігійну процесію в Перемишлі 26 червня. Комісія не пішла нам на зустріч і не скликала тоді засідання. Провела його лише зараз, після парламентських канікул.

По-перше, загрози для українців у Польщі від крайніх правих середовищ назрівали давно, але тепер постали особливо гостро. По-друге, ми хотіли сказати урядовцям, що реакція на такі ситуації зі сторони польських органів влади – неадекватна. Ми презентували відеоматеріали про події в Перемишлі, а також показали корені цього явища. За участі депутатів відбулася дискусія. Але, на жаль, наше бачення проблеми і бачення депутатів – це дві різні історії, які не перетинаються.

– Власне, чи це масове явище – напади на українців? І чи змінилося ставлення поляків до українців після прийняття польським парламентом скандальних резолюцій про геноцид на Волині?

– За даними соцопитувань, негативне ставлення поляків до українців зростає. Це наслідок іншого способу подачі історії, яку провадить нова польська влада. Не йдеться лише про липневі заяви польського парламенту. Паралельно маємо навколо українсько-польського минулого емоційні коментарі в соцмережах, мітинги, які формують певний фон дискусії. До того слід додати інформаційну війну з боку прихильників Росії. Окрім цього, протягом останніх років маємо зростання антиукраїнських дій – нищення українських пам’ятників і могил, антиукраїнська пропаганда в медіа, зокрема, в соцмережах, антибандерівські дискусії. Цей дискурс був і раніше, але від 2013 року суттєво зріс.

На засіданні Комісії ми показали відеокліпи, які поширюють в інтернеті. Там поляків закликають вбивати українців, а українців у Польщі називають «паразитами». На жаль, польські державні органи не розуміють або не хочуть розуміти цих загроз. Засідання це довело. Відповіддю одного з депутатів від правлячої партії «Закон і Справедливість» (ЗіС) на засіданні Комісії було: «А в Україні б’ють негрів!». Цей депутат заявив, що у Польщі є антиукраїнські вияви, проте він був переконаний, що в Україні більше антипольських, проте не навів жодних даних, ніякої конкретики.   

Я відповів йому, що, по-перше, народився не в Україні, а в Польщі, що я громадянин Польщі. Мої батьки і діди теж ними були. Чому ж маю відповідати за те, що відбувається в Україні? По-друге, маємо приклади побиття польських українців і громадян України у різних містах Польщі, знищення хреста, встановленого на честь «Небесної сотні» у місті Бартошиців, летючки проти українців у Гданську, плакати з антиукраїнським змістом. Це все частина одного явища. Тому ми вирішили винести ці питання на засідання Комісії. Але у мене враження, що ми з польською владою живемо в паралельних світах, бо вона не бачить у наведених нами прикладах жодних небезпек.

Депутати Комісії, яка повинна дбати про нацменшини, їхні права, займалися виправданням дій польської влади, праворадикальних молодиків і баналізацією загроз. Мовляв, це в інтернеті, ми нічого з цим не можемо вдіяти, нападників у Перемишлі затримали, чого ви ще вимагаєте, аби ми їх за вуха тягли… Тим часом два польські міністри поїхали до Англії, бо там побили кількох польських громадян. Це аналогічна ситуація і зовсім інше ставлення. Соціологи пишуть, що українці як нацменшина у Польщі – в небезпеці, а люди, які мають займатися протидією, перевіряти, як працює державна адміністріція, а також органи правопорядку, вдають, що проблеми немає. Частина своїми висловами звела тему до абсурду. Більшість депутатів після побаченого у нашій презентацій пішла у наступ, і звела все до того, що нацменшина нічого не робить, а лише критикуєте польську владу.

– Чи було якесь рішення Комісії?

– Підсумкового рішення не було. Натомість глава Комісії, депутат Данута Пєтрашевська (представниця опозиційної партії «Громадянська платформа». –Polukr.net) заявила, що за якийсь час буде засідання президії цієї Комісії. Вона зрозуміла, що Комісія не прийме жодних рішень, бо виказує повне нерозуміння. У президії ж будуть представники всіх політичних сил, представлених у парламенті, тобто не лише від влади, а й від опозиції. Опозиційні депутати занепокоєні ситуацією. Але їх меншість у парламенті. Натомість основна маса депутатів – від правлячої партії «ЗіС» і опозиційної «Кукіз’15». Вони переважно підтримують антименшинну риторику або легковажать проблеми. Зокрема, щодо українців. Паралельно існують також проблеми щодо німецької меншини та в польсько-єврейському діалозі на тему участі поляків у знищенні євреїв.

Це частково ксенофобська політика польської влади на зразок тієї, що провадить в Угорщині прем’єр Віктор Орбан. Варшава негласно дала дозвіл на функціонування крайньо правих середовищ у Польщі. Найгірше, що на найвищому рівні ніхто за це не відповідає. У Перемишлі, наприклад, арештували найагресивніших молодиків, які напали на українську процесію. Однак організаторів, тих, хто місяцями підбурював до цього, не чіпають. Структури, які за всім цим стоять, – теж. Поліція допитує лише виконавців. Ще не знати, як поведеться суд, який винесе вирок. Ті, хто організовували і закликали до нападу, спокійно продовжують свою антиукраїнську діяльність. Гадаю, це і антипольська діяльність теж. На рівні держави не відбулось однозначного засудження цих дій.

– Чи змінюється ставлення до українців, залежно від регіону Польщі?

– На Сході Польщі ця тема завжди була значно актуальнішою, ніж на заході. Тут існують чинники близькості до українського кордону, трагічної історичної пам’яті під час протистояння у період Другої світової війни, депортації (у 1944–1946 роках відбувся так званий обмін населенням між СРСР і соціалістичною Польщею – сотні тисяч поляків виселили із Західної України, а українців зі Східної Польщі. – Polukr.net). До цього слід додати депортацію у 1947 році в рамках акції „Вісла” (виселення у 1947–1950 роках українців та польсько-українських сімей зі Східної Польщі в західну частину країни, яка до війни належала Німеччині. – Polukr.net), “коректування” кородону у 1951 році (угода між соціалістичною Польщею і СРСР про обмін територіями площею 480 кв. км у межах теперішньої Львівської області. –Polukr.net). Частина поляків живе там, де колись жили українці, взяла їхнє майно, і навпаки. Також в Перемишлі, наприклад, живе багато переселенців-кресов’яків, які жили на території теперішньої Західної України, і в них реальне або ідеологізоване відчуття образи на українців.

Натомість зараз антиукраїнський рух географічно поширюється  – цього року вперше відбувалися протиукраїнські мітинги на Підляшші. Там ніколи не було гострого протистояння між українцями і поляками. Під час Другої світової там практично не було українського націоналістичного підпілля, а також переселенців із Волині та інших регіонів, які постраждали від рук українців. Натомість там теж тепер почалися мітинги під гаслом «Українець – не є моїм братом!».

На півночі й заході Польщі такі прояви менш присутні. По-перше, там суспільство ліберальніше. По-друге, це далеко від кордону з Україною. По-третє, там немає стільки приводів. Але це не означає, що вони не можуть з’явитися. Деякі політики піаряться і спекулюють на емоціях поляків, на ксенофобсько-антиімігрантському дискурсі. На жаль, в польському парламенті є депутати, які теж не проти здобути на цьому політичні бали.

– Це якось пов’язано також з напливом українських заробітчан?

– У 1990-х роках у Польщі діяла партія Християнсько-національний союз. Вона намагалася організовувати антизаробітчанські акції. Але тоді не вийшло, бо це була малопомітна, неактуальна проблема. Те саме пробують окремі політики зараз, проте тепер це актуально.

З одного боку, польські підприємці говорять, що потребують сотні тисяч додаткових робочих рук. З іншого – депутат від праворадикалів Роберт Вінницький пропонує суворо обмежити міграцію українців, виганяти і забороняти в’їзд українцям, які симпатизують «бандеризмові», та відродити практику соціалістичної Польщі щодо недопущення того, аби українці переважали в якійсь місцевості, бо це перешкоджатиме їхній інтеграції в польське суспільство.

Існує економічна доцільність робочих рук, про що кажуть підприємці. Польща теж має з цього прибуток, бо легальний працівник – це надходження до бюджету, пенсійного фонду. І Україна має, бо українці надсилають додому до 5 млрд євро в рік. Однак існують політики-популісти, які лякають поляків мігрантами, спекулюють на антиімігрантських, антиісламських і антиукраїнських гаслах.

Варшава займається законодавством зі спрощення працевлаштування українців. Проте водночас закриває очі на зростання антиімігрантських і антименшинних настроїв, на їхні причини. Польські урядовці охочіше говорять про проблеми поляків в Англії, ніж українців у Польщі. Піар понад вирішення проблем.

– Польські медіа пишуть про ксенофобські випадки, якщо такі стаються?

– Локальні медіа завжди пишуть. Такі ситуації відслідковує ліберальна «Gazeta Wyborcza», існують громадські організації, які цим активно займаються. Проблема не в медіа і суспільстві, а у зниженні чутливості до цих питань з боку державних органів. Влада старається не помічати проблеми, ніби її немає.

Наприклад, згідно із законом, Комісія уряду з національних меншин, яку ми вимагали екстрено скликати, мала зібратися до місяця часу. Маємо вересень, а міністр, відповідальний за національні меншини, досі не відповів на наше, меншин, офіційне звернення. Це порушення закону.

Проблема не лише у ставленні до меншин, але в роботі держорганів. З одного боку, є чіткі закони, з іншого – певна державна ідеологія. До цього слід додати непрофесійність частини чиновників, які свою бездіяльність прикривають ідеологією. Держава повинна  розуміти, що ці дії некорисні не лише для нас, громадян інших національностей, але й для неї самої. Польська влада проводить не стратегічну системну політику, а тактичний піар задля підтримки електорату і наживи на популізмі, через що потерпають різні сфери державного і суспільного життя.

Раніше польські крайні праві були маргіналізовані. Натомість зараз вони у парламенті – в «Кукіз’15» та в правлячій «ЗіС». Між ними відбуваються популістичні змагання. Це також показала липнева заява по Волині. Навіть якщо частина польських політиків розуміла, що під час війни в Україні та загроз зі сторони Росії прийняття заяви шкідливе, то все одно голосувала «за» «геноцид на Волині», бо боялася, що інакше їх назвуть зрадниками. Правий популізм – це хвороба всієї Європи, якою Польща теж заразилася. Дешевий популізм і націоналізм беруть верх над стратегічними інтересами держав.

– Власне, багато експертів попереджали, що ці дискусії навколо Волині та перегляд історичної пам’яті матимуть негативні наслідки в міжнаціональних відносинах…

– Вони вже мають і ми це бачимо. І якщо польська влада надалі закриватиме очі, то ситуація лише погіршуватиметься.

Розмовляв Ігор Тимоць

Довідка

Петро Тима – голова Об’єднання українців у Польщі від 19 лютого 2006 року, член Комісії уряду Польщі щодо національних і етнічних меншин.

Народився 4 травня 1966 року в місті Шпротава, що на заході Польщі. Випускник Ліцею №4 з українською мовою навчання в місті Лігниця і філологічно-історичного факультету Гданського університету, магістр історії. Журналіст, публіцист. Від початку 1990-х років займається питанням польсько-українських відносин.

У 1990–1994 роках – секретар редакції українського часопису «Зустрічі». Публікувався у католицькому тижневику «Tygodnik Powszechny», тижневику «Політика і культура» (Київ), щомісячнику «Нова Польща». Редактор українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Співавтор книги «Багато облич України» (2005 рік), яка містить 25 інтерв’ю, присвячених ідентичності сучасної України.

У 2006 році нагороджений українським орденом «За заслуги» III ступеня. У 2014 році став співзасновником польської організації «Громадський Комітет солідарності з Україною».

Влада Узбекистану 2 вересня повідомила про смерть 78-річного президента Іслама Карімова, який був главою країни останні 27 років. Його поховали 3 вересня на кладовищі Шахі-Зінда в рідному місті Самарканді. Попрощатися прийшли тисячі узбеків, дорога була встелена трояндами, а народ гірко ридав, що нагадувало похорони лідерів КНДР. На засіданні парламенту 8 вересня, всупереч конституції, тимчасово виконуючим обов’язки президента був призначений прем’єр країни Шавкат Мірзіяєв. Протягом трьох місяців мають відбутися президентські вибори, на яких узбеки повинні підтвердити вибір еліти. Про режим, який вибудував Карімов, POLUKR.net розповів узбецький політолог і асоційований науковий співробітник Школи східних і африканських досліджень Лондонського університету Алішер Ільхамов, 61 рік.

– Про смерть президента узбекам повідомили через 4 дні після новин про це в іноземних медіа. Чому так довго влада приховувала новини про стан здоров’я та смерть Карімова?

– За 25 років незалежності Карімов вибудував в Узбекистані крайню форму авторитарного режиму. У центральній Азії є різні види авторитарних режимів. Деякі жорсткіші, деякі м’якші. Наприклад, у Казахстані авторитарний режим дає певний простір для громадянських свобод, вільної преси і дискусій. Хоча там теж править лідер, якого не змінювали майже так само довго, як Карімова. Але є ще авторитарніші режими. Наприклад, туркменський, який схожий на Північну Корею.

В Узбекистані немає легального механізму зміни влади. В країні все робиться не за законом, а за «поняттями». Конституція передбачає, що у разі хвороби чи смерті президента, його повноваження переходять до спікера парламенту. Але у неформальній ієрархії узбецької влади спікер – фігура не першого рангу. Реальну владу мають прем’єр Шавкат Мірзяєв, віце-прем’єр Рустам Азімов і глава Служби національної безпеки (СНБ) Рустам Іноятов. Ці три особи вирішували, хто успадкує владу. Як це зробити легально – дилема, із якої вони шукають вихід. Для цього потрібен був час на внутрішні перемовини за зачиненими дверима. Бачимо, що прогнозовано еліта обрала Мірзяєва.

За мусульманською традицією людину слід поховати того дня, коли вона померла. Тому офіційно Карімов помер на кілька днів пізніше, ніж фактично. Аби узбеки не обговорювали, чому його не ховають за звичаями. 93% узбеків – мусульмани. І вони б не залишили це поза увагою. Обговорювали б це більше, ніж те, наскільки в них правова держава. Тому так довго приховували новину про смерть.

– Для узбеків не надто важливі брак законності в країні та авторитаризм?

– Це важливо, але формується іншою мовою – не в юридичному сенсі правової держави, а на побутовому рівні. Узбеки сильно потерпають від недотримання прав і невдоволені всепроникаючою корупцією. Щодня бізнесмен чи продавець на базарі має дати хабар міліціонерові, патрульному, перевіряючим чиновникам, які оббирають і відбирають бізнес… Якщо ти противишся, то проти тебе відкриють кримінальну справу і посадять.

Недавно була історія про двох братів-бізнесменів. Вони не хотіли платити хабарі місцевим босам. Їх ув’язнили, піддали тортурам. Один брат помер від знущань, іншому дали 8 років тюрми. Бізнес – забрали. Узбеки бачать щодня цю несправедливість, але не знають, як оформити свій гнів чи навіть сформулювати протест. Їм, можливо, допомогла б у цьому вільна преса, але її немає. Тому все обговорюється лише на рівні кухні.

– Від чого залежали домовленості в еліті щодо того, хто замінить Карімова? Які аргументи були в кожного з претендентів?

– Той, хто контролює органи безпеки, має перевагу, бо може змусити будь-якого чиновника під загрозою арешту чи смерті. Тому «тузи» в Іноятова, який очолює Службу Національної Безпеки. Іноятов підтримав Мірзяєва, тому в нього і було найбільше шансів на крісло Карімова. Під час прийняття рішення головну роль відіграли внутрішні розклади. На перших порах новому главі держави потрібна підтримка від еліти і певною мірою від населення, яке повинно хоча б нейтрально ставитися.

За деякими даними, за обома ними, Іноятовим і Мірзяєвим, стоїть Кремль. Підтвердження цьому – прем’єр Мірзяєв став родичем близького до Москви російського олігарха узбецького походження Алішера Усманова. Два роки тому їхні племінник та племінниця одружилися. Через деякий час племінник Усманова загинув в автокатастрофі у Ташкенті. Проте родинний зв’язок між ними зберігся. Цей зв’язок в авторитарних країнах – спосіб домовленостей. Усманов – провідник між Ташкентом і Кремлем.

– В Узбекистані є російські військові бази?

– Ні, немає російських баз, але ще з радянських часів Москва зберігає вплив на органи внутрішніх справ країни.

Кремль має вплив на СНБ і армію. Офіцерський склад силових структур Узбекистану в радянський період складався переважно з росіян, українців і значно меншою мірою з узбеків. Зараз відсоток останніх серед офіцерського складу збільшився, проте вплив росіян залишився. Це видно навіть за прізвищами офіцерів силових структур. Тож можливість їх контактів із ФСБ Росії збереглася.

Знаковим є факт, що між спецслужбами РФ і Узбекистану була негласна домовленість про можливість викрадення з території Росії незгідних і таємне вивезення їх в Узбекистан. Це свідчить про тісні зв’язки та домовленості.

– Які ще характерні риси режиму в Узбекистані?

– Це міліцейська держава. Може, не повністю тоталітарна, але близька до цього. Вона дуже схожа до того, яким був СРСР – ідеологічний контроль, промивання мізків, відсутність свобод, насадження державної ідеології. Студентів і школярів змушують вчити праці Карімова. Навіть приватне життя і поп-культуру контролює держава. В країні діє такий орган, як «Узбек концерт». Ця структура видає співакам ліцензії. Якщо немає ліцензії, то людина не має права співати навіть на весіллях і приватних подіях. Не кажучи про публічні концерти і телебачення. Бували випадки, що співаків позбавляли ліцензії. Якщо хтось із них щось не те сказав чи трішки більше оголився для сцени, порушуючи патріархальний порядок, то йому може бути непереливки.

Те саме стосується приватного життя. Якщо хочете провести весілля за мусульманськими звичаями, то до вас має прийти представник влади і дозволити це. Він буде вчити вас, як правильно все зробити. Це ж щодо навіть сімейних свят. Тотальний контроль. Спеціальні чиновники відповідають за те, аби люди не вийшли за рамки офіційної доктрини ісламу. Усе потрібно узгоджувати з ними. Жорстко контролюють усіх, хто відвідують мечеті. Якщо під час проповіді скажуть щось не те, то людей покарають. Цей контроль має присікти будь-які релігійні відхилення. Якщо ви без реєстрації створите гурток із вивчення Корану, то вас запишуть в екстремісти і, ймовірно, посадять. За це ув’язнено тисячі людей. Сидять переважно не екстремісти, а люди, які просто вийшли за рамки офіційного ісламу.

– Що Ви маєте на увазі, говорячи про офіційну ідеологію?

– Вона досить примітивна. Її суть в тому, що ми стали незалежними, а раніше, за СРСР, були залежними і все було погано. Зараз все натомість чудово, ми нарешті вільні й живемо за власними законами. Це насаджують усюди, від сім’ї – культ національних традицій, патріархального способу життя, ідеології державного ура-патріотизму.

– Дочок Карімова Гульнару і Лолу відсторонили від влади, щоб їм не дісталося крісло батька?

– Гульнара тривалий час цілила у спадкоємці та вдало набирала політичні бали. Вона створила бізнес-імперію, яка складалася з бізнес-структур, благодійних фондів, телеканалів, радіостанцій… Це був спрут, який привласнив багато цікавого по країні. Цей капітал мав забезпечити їй трамплін у крісло Карімова. Але вона зірвалася, потрапила в немилість до батька. Гульнара спробувала поєднати непоєднувані речі. Вона прибрала до рук багатство і вела гламурний спосіб життя. Це суперечило патріархальному порядку і позірній скромності, яку насаджують в країні. Гульнара була поп-співачкою, виступала і стала втіленням фривольності.

Але не це головне. Вона вляпалася в корупційні скандали. Можливо, не без «допомоги» заздрісників зі спецслужб. Проти неї завели справи в низці країн ЄС і в США. Гульнара – балакуча, писала різні звинувачення у Твіттері, створювала багато проблем для режиму. Зокрема, для батька, який через неї сильно підставився. Тому її вирішили прибрати. Вона досі сидить під домашнім арештом. Уже кілька років її нікуди не випускають. Навіть на похорон батька не пустили, аби вона не ляпнула чого зайвого.

Інша дочка Лола живе переважно за кордоном. Офіційно вона представник Узбекистану в ЮНЕСКО. Живе на своїх віллах у Швейцарії та США, стала таким собі узбецьким олігархом. Але на владу вона не претендує. Їй певний час пробували зробити імідж феї, яка допомагає бідним і займається благодійністю. Може, це робилося, аби облагородити образ сім’ї. Вона чужа фігура для узбецької еліти та суспільства. Але на похорон батька приїхала.

– Зміна влади в Узбекистані пройде тихо і мирно чи можливі ексцеси?

– Думаю, в найближчій перспективі не варто очікувати ексцесів. Ситуацію в країні контролюють спецслужби. Вони фактично скелет державної структури Узбекистану. Агенти спецслужб знаходяться в ключових міністерствах і відомствах. Їх роками нав’язували всім структурам влади. Сили безпеки мають свої «очі» всюди. Таким чином, вони контролюють ситуацію. Тривають закулісні переговори.

Отож, Мірзяєв зайняв крісло Карімова. Азімову, мабуть, запропонують пост прем’єра. Це тимчасове рішення, поки новий президент до кінця не забезпечить собі необхідний мінімум легітимності, а тоді усуне всіх, хто може зазіхнути на його владу.

– Чи зміниться щось в Узбекистані за влади Мірзяєва?

– Навряд чи зможемо побачити покращення. У нього буде той самий авторитарний стиль, що був у Карімова. Деякою мірою він копія Карімова. Протягом першого періоду правління йому слід буде забезпечити легітимність. У цей час можлива демонстрація певного послаблення, амністії. Це зроблять, щоб завоювати мінімальний рівень підтримки в суспільстві. Але в основі це буде той самий режим. Проте, якщо економічна ситуація буде погіршуватися, то не виключаю, що в середньостроковій перспективі можливі протести та революція.

– Крім Росії, хто ще зацікавлений в Узбекистані, – США, Китай?

– Слід визнати, що Карімов пробував дистанціюватися від структур, які йому нав’язував Кремль. Він поперемінно пробував зближуватися то із Заходом, то з Росією. Ця лінія може бути дещо змінена. Усім Узбекистан потрібен, бо займає важливе стратегічне положення. Він межує з усіма країнами Центральної Азії. Це важливо для забезпечення інтересів великих країн у регіоні.

– Чи реальна загроза приходу ісламських фундаменталістів?

– Певний рівень загрози існує. Але значною мірою вона свідомо перебільшена, щоб виправдати жорсткий контроль над релігією, авторитарність режиму. Багато хто на це купується. Особливо за межами країни. Більшість світових лідерів каже, що авторитаризм – це погано, але іншого вибору немає, бо прийдуть ісламісти. Такі аргументи потрібні для виправдання тотального контролю. З іншого боку, населення не бачить виходу з глухого кута несправедливості, крім релігії. Невдоволення приводить до пошуку альтернатив. Їх знаходять в ісламі. Іноді в його радикальних течіях. Але частіше у поміркованих. Світська опозиція знищена ж. Багато прошарків населення захоплюються нерадикальними культами релігії, ритуальними формами ісламу, які не є екстремістськими.

– Чому узбеки живуть так бідно, якщо країна така багата на природні ресурси?

– Маєте рацію, Узбекистан – країна, яка багата на природні ресурси, а населення дуже працелюбне. Я б сказав трудоголіки. Проте узбеки живуть дуже бідно (ВВП на душу населення – 2200 дол., в Україні – 1854 дол. – POLUKR.net). По-перше, причина бідності в неефективному радянському командному підході керівництва та плановій економіці. В країні досі зберігаються радянського штибу командні директивні методи управління. Особливо це помітно в сільському господарстві. У країні досі діє система примусової праці. Щороку близько мільйона громадян насильно направляють на збір бавовни. У країні, де надмір робочої сили, людей примусово скеровують збирати бавовну. Чиновники забирають прибуток собі. В країні досі обмежена свобода конвертації валют. Це призводить до різного роду «чорних ринків». Додайте контролюючі органи і бюрократичні перепони, тотальну корупцію, яка проникає всюди… Тому економіка не росте, не існує конкуренції, немає клімату для бізнесу та іноземних інвестицій. А люди бідні.

Населення змушене втікати з країни. Зокрема, їхати в Росію. Те, що така велика кількість узбеків втікає в РФ, свідчить про негаразди в економіці країни. Кілька мільйонів узбеків постійно працює в Росії (населення Узбекистану – 31 мільйон. – POLUKR.net). Це офіційна статистика. Неофіційно – більше, бо багато хто їде працювати напівлегально.

– Наскільки узбецьке суспільство патріархальне?

– У Ташкенті є певний прошарок сучасного космополітичного суспільства. Проте в регіонах високий рівень патріархальності. Відсоток сільського населення за роки незалежності не зменшується, а залишається сталим (близько 50% узбеків живе в селах. – polukr.net). Багато селян виїжджає в РФ, де працює чорноробами. Режим підтримує патріархальний спосіб життя і консервацію устрою суспільства.

Довідка

Алішер Ільхамов народився в 1955 році у Ташкенті. Закінчив Ташкентський державний університет. В узбецькій столиці створив приватний дослідницький центр із вивчення громадської думки, який діяв близько 10 років. Від 2000 до 2004 року керував узбецьким відділенням Фонду американського мільярдера Джорджа Сороса «Відкрите суспільство». У 2004 році влада Узбекистану закрила фонд через революцію в Грузії. Алішер змушений був емігрувати в Лондон, де відтоді живе. Працює в Лондонському університеті. Одружений, виховує трьох синів.

Іслам Абдуганійович Карімов народився 30 січня 1938 року в Самарканді, у сім’ї службовця. У 1960 році закінчив Середньоазіатський політехнічний інститут, у 1964 році вступив у Компартію СРСР, у 1967 році закінчив Ташкентський інститут народного господарства за спеціальністю інженер-механік, економіст. Із 1966 року працював у Держплані Узбецької РСР, з 1983 року – міністром фінансів Узбецької РСР, з 1986 року – заступником глави Ради міністрів Узбецької РСР. З 1989 року – перший секретар ЦК Компартії Узбекистану.

Обраний президентом у 1991 році. У 1995 році термін повноважень Карімова було продовжено до 2000 року. У 2000, 2007 і 2015 роках незмінно обирався главою держави. Карімов дав згоду на розміщення в Узбекистані авіабази США. Під приводом боротьби з ісламізмом влада активно переслідувала опозиційні партії, арештовувала незгідних за звинуваченням в ісламському екстремізмі. Ті, кого затримати не вдалося, емігрували. До 2005 року вважався проамериканським політиком. Карімов демонстративно вийшов з проросійської ОДКБ і приєднався до «антиросійського» ГУАМу.

Відносини із Заходом зіпсувалися в 2005-му – після жорстокого придушення андижанського протесту, внаслідок якого загинуло від 187 до 1500 осіб. Через накладені на Узбекистан санкції Карімов різко обернувся в сторону Росії. Кремль став на його захист, підтримавши версію Ташкенту, що за подіями в Андижані стоять радикальні ісламісти. Узбекистан приєднався до ЄврАзЕс. ЄС зняв санкції в 2009 році, тоді ж налагодилися відносини Ташкенту із Заходом. З Києвом до подій 2014 року Карімов волів підтримувати рівні та мирні відносини.

За даними ООН, «тортури в судовій системі Узбекистану – систематичні». Карімова називали одним із найжорстокіших диктаторів сучасності, відзначаючи часте застосування тортур та примусового психіатричного лікування незгодних.

Одружений, батько двох доньок та чотирьох онуків. Дружина Карімова – Тетяна – економіст, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Інституту економіки Академії наук Узбекистану, нині – на пенсії.

Вранці 27 серпня 2016 року Іслам Карімов переніс інсульт. Він втратив свідомість на банкеті ввечері 26 серпня, організованому на честь узбецьких спортсменів, які виступили на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро. 29 серпня 2016 року в ЗМІ з’явилася інформація, що Карімов помер. 2 вересня його смерть підтвердили офіційно.

Розмовляв Ігор Тимоць

Недільного серпневого ранку мешканці центральної частини Києва прокинулись від звуків вибухів та стрілянини з автоматичної зброї. Деякий час соцмережі вирували від нерозуміння того, що відбувається. Рух бульваром Лесі Українки в районі ресторану «Казбек» перекрили, працювали збройні підрозділи в балаклавах. Проте дуже швидко всіх заспокоїла СБУ – відбуваються антитерористичні навчання. На території Посольства Ізраїлю, що на бульварі Лесі Українки, проводилося відпрацювання попередження терористичного акту, пояснили у прес-центрі відомства. Під час заходу бійці спецпідрозділів «знешкодили терористів та звільнили заручників, захоплених у будівлі посольства». У навчаннях взяли участь співробітники СБУ, МВС, Національної поліції, військовослужбовці ЗСУ, Державної служби з надзвичайних ситуацій та регіональних підрозділів суб’єктів боротьби з тероризмом. Вочевидь, не залишились осторонь і представники ізраїльських спецслужб.

Сам факт організації таких навчань дуже позитивний. Адже українські спецслужби не навчені діяти у подібних ситуаціях – на щастя, досі їм не випадало здобувати реальний бойовий досвід. Проте навчання такого плану обов’язково проводять у відповідь на тривожні сигнали про збільшення реальності терористичної загрози. А цих сигналів наразі більш ніж достатньо – особливо у контексті активізації діяльності російських спецслужб із підготовки провокацій у столиці України, спрямованих на нагнітання обстановки та посилення невдоволення громадськості діями влади. Багато експертів прямим текстом говорять про «третій майдан» восени, а ситуація з особистою безпекою громадян у великих містах доволі загрозлива. За цих умов може повторитися сценарій дворічної давності, коли у липні-серпні 2014 року українців, зокрема киян, тримали у постійному страху загрозами терактів.

Фото: ssu.gov.ua

Пригадаймо початок серпня 2014 року. Тоді існували об’єктивні чинники, які вказували на наявність загрози саме в столиці:

– у Києві, а також в інших великих містах України (Дніпропетровськ, Харків, Одеса) значно почастішали хибні повідомлення про замінування різних об’єктів. Зокрема, лише впродовж понеділка, 21 липня 2014 року, в Києві «замінували» студію 5 каналу (вшосте за тиждень), залізничний вокзал, торговельний центр. У такий спосіб розсіювали увагу спецслужб і притупляли настороженість громадськості до подібних повідомлень. Якщо пригадати історію терористичної діяльності, це типова тактика підготовки терактів;

– спонсоровані Росією терористи у серпні 2014 року дуже потребували подібного інформаційного приводу для того, щоб: а) відвернути увагу світової громадськості від катастрофи МН-17; б) послабити тиск українських військових у зоні АТО з огляду на їхні успіхи та досить скрутне становище сепаратистів (Іловайський котел стався наприкінці серпня 2014 року, а до того моменту українські військові вийшли на кордон з Росією); в) дати привід Росії звинуватити «київську хунту» в неспроможності захистити громадян від правих радикалів (які нібито влаштують цей теракт). Це може слугувати приводом для військової інтервенції на допомогу «братньому народу»;

– у терористів була можливість завезення до Києва вибухівки та дистанційних детонаторів. Поїзди, що слідували із зони АТО, перевіряли недостатньо (або взагалі не перевіряли). Так само можна було провезти вибухівку й автотранспортом;

– після численних прикладів підриву навесні-влітку 2014 року автомобільних мостів у Донецькій області через річку Сіверський Донець (а також деяких мостів, які не мали стратегічного значення) можна було зробити висновок, що терористи достатньо відпрацювали технологію руйнування саме мостів. Зважаючи на загальну тенденцію цілеспрямованого нищення інфраструктури на Донбасі, символічність та стратегічне значення р. Дніпро для Києва й України загалом, можна було зробити припущення, що ціллю терористів міг стати один із мостів у Києві (або, скажімо, у Дніпропетровську – зважаючи на роль Ігоря Коломойського у військовому конфлікті).

Багато чинників літа 2014 року досі є актуальними. На щастя, сьогодні вже немає лихоманки телефонних «псевдозамінувань». Проте Україна пережила чимало справжніх терактів (а були ще й вчасно попереджені). Зокрема, протягом одного року – з літа 2014 по весну 2015 року – в Харківській області сталося 24 теракти (більшість на залізниці), в яких загинуло 4 й поранено 37 осіб. Окремо у цій статистиці фігурує теракт 22 лютого 2015 року під час Маршу єдності в Харкові, коли від вибуху саморобних бомб на маршруті ходи загинули молоді активісти й правоохоронці.

Іншим «гарячим» напрямком для російських спецслужб, які, вочевидь, стоять за спробами розхитати громадський порядок в Україні, є Одеса. Тут кількість терактів за два роки (в тому числі й у 2016-му) перевалила за 40. Як правило, спрацьовують саморобні вибухові пристрої в громадських місцях у нічний час. Саме цим пояснюється відсутність жертв, проте мета терактів в Одесі інша – тримати одеситів у напрузі й доводити неефективність роботи української влади, нездатної забезпечити порядок у місті-мільйоннику.

Сьогодні, коли Україна стоїть на порозі війни з Росією, варто очікувати активізації диверсійних груп у великих містах країни. Передусім це стосується Києва, який восени має стати центром антивладних народних виступів під проводом радикалів. Провина за всі теракти, за версією російських ЗМІ, цілковито ляже на націоналістів, які влаштовують шабаші в столиці – «матери городов русских». Таким чином буде обґрунтовуватись законність військової інтервенції Росії: мовляв, «росіяни прийдуть – порядок наведуть». При цьому Захід мовчатиме, як він це зробив у 2014 році під час анексії Криму та початку військових дій на Донбасі. Вочевидь, українцям треба готуватися до найгірших сценаріїв, відмовившись нарешті від «симуляції мирного життя». Останні заяви Путіна більш ніж красномовні: українців ототожнюють з терористами. І президент Росії не забариться, аби принести терор в Україну.

Віктор Кравченко

Через місяць, 8 жовтня, грузини обиратимуть новий парламент. Грузія – парламентсько-президентська країна, тож керує країною прем’єр. Тому ці вибори такі важливі. Протягом останніх чотирьох років Грузією править партія «Грузинська мрія», за спиною якої – мільярдер Біндзіна Іванішвілі (60 років). У 2016 році Forbes оцінив його статки у 4,8 млрд дол. Для порівняння – ВВП Грузії в 2015 році становив 14,37 млрд дол. Від 2013 року президентом Грузії також є представник «Мрії» – Георгій Маргвелашвілі (47 років). До цього, з 2003 по 2012 роки, Грузією керували президент Міхеіл Саакашвілі (48 років) та його партія «Єдиний національний рух». За останнім опитуванням, «Мрія» може розраховувати на 35,9% голосів, «націонали» – на 34,2%. У парламент також потрапляє партія оперного співака Паати Бурчуладзе «Держава – для народу» (9,8%) і Лейбористська партія (5,4%). Втім, на розклад сил у майбутньому парламенті більше вплине те, що 73 депутати – майже половина у 150-місному парламенті – будуть обрані в мажоритарних округах, 77 – за партійними списками. Також велика частка тих, хто ще не визначився (30%). Про нюанси грузинських виборів POLUKR.net розпитав у тбіліського політолога Гели Васадзе.

– За чотири роки правління «мрійників» партії влади та опозиції пережили суттєве перетворення, – каже Васадзе. – Опозиційні «націонали» зазнали впливу ззовні – частину лідерів партії арештували, а частина втекла з країни. Головним арештантом став екс-глава МВС Вано Мерабішвілі, 48 років. Це реформатор грузинської поліції, він сидить з 2014 року. Також за ґратами екс-міністр оборони Бачану Ахалая. Частина лідерів «націоналів» змушена була втекти. Зокрема, екс-президент Саакашвілі та 44-річний екс-міністр юстиції Зураб Адеішвілі. Я вже не кажу про діячів другого ешелону влади – одні поїхали в Україну за Саакашвілі, інші зайнялися бізнесом в інших країнах. Тож «націонали» зазнали значних втрат протягом цих чотирьох років.

Щодо «Мрії», то чотири роки тому це був різношерстий блок, який включав різні партії та людей з різними політичними поглядами. Сьогодні це не блок, а єдина партія. Іванішвілі відсік як очевидні прозахідні сили, так і проросійські, які там були. Він створив центристську силу. У партії багато нових облич, значно більше, ніж у «націоналів». На межі проходження також проросійський блок «Альянс патріотів», який декларує себе, звісно, не проросійським, а прогрузинським рухом. У них рейтинг близько 5%. Усі інші партії можуть потрапити в парламент, але це радше момент несподіванки. Скласти точний прогноз неможливо, бо на мажоритарних округах змагатимуться «націонали» і «мрійники». Важко передбачити, хто де переможе.

– У кого все-таки зараз більше шансів перемогти – у «мрійників» чи «націоналів»?

– Це гадання на кавовій гущі. Останні опитування показують, що дві партії йдуть практично нарівні. Біда в тому, що в грузинських реаліях адміністративний ресурс і гроші будуть багато що вирішувати на цих виборах. У нас змішана система виборів. «Націонали» домагаються, щоб усіх депутатів обирали за пропорційною системою. «Мрія» це обіцяла перед виборами 2012 року, але потім «забула». Якби депутатів обирали за пропорційною системою, то сьогодні не було б однопартійного парламенту «мрійників», а був би коаліційний уряд.

– Чи не побоюються грузини підтримувати «націоналів» через арешти і втечі лідерів цієї партії?

– Найбільшим ударом по «націоналах» стало те, що в країні немає Саакашвілі. Вийшов вершник без голови. Попри те, що Саакашвілі бере активну участь в роботі партії, перебуваючи за тисячі кілометрів від епіцентру подій, він практично не може керувати процесами. Це головна проблема «націоналів». Щодо того, чи бояться прихильники «націоналів» підтримувати партію, – ні, не бояться. Підстав для цього немає. Свого часу, чотири роки тому, були такі підстави, проте активна позиція прихильників «націоналів» допомогла захистити політичну силу, коли влада хотіла її знищити.

– Як грузини ставляться до того, що Саакашвілі працює в Україні?

– По-різному, залежно від ставлення до самого Саакашвілі. Прихильники «націоналів» підтримують це, противники критикують. Попри те, до України грузини ставляться дуже добре. Якби Саакашвілі працював в якійсь іншій країні, такого схвалення цього його кроку не було б.

– Як проходить ця кампанія порівняно з виборами 2012 року?

– У 2012 році ситуація була напруженою. Напруга буквально витала в повітрі. Коли показали кадри про знущання в тюрмі (за кілька тижнів до виборів 2012 року по телебаченню показали відео тортур у тбіліській в’язниці. – POLUKR.net), то народ вибухнув, люди вийшли на вулиці. Сьогодні вже відомо, що ці кадри були постановочними. Тобто це була провокація. На фоні подій 2012 року зараз абсолютно спокійно. Навіть передвиборних плакатів на вулицях мало. Може, спека спаде, мине пора відпусток, і все активізується. Суспільство пасивне, тож явка, мабуть, буде невисокою. Якщо, звісно, не станеться чогось екстраординарного. Невдоволення владою досить велике, але люди інертні, втомлені від політики.

– У чому причина такої пасивності?

– Уявіть 2012 рік, коли «націонали» при владі вже дев’ять років. За цей час відбулася ломка не просто грузинської політичної системи, а ментальності цілого народу. Не випадково всі тоді говорили про насильство. Влада «націоналів» діяла дуже жорстко. На цьому тлі приходить олігарх, який має дуже великі статки й обіцяє всім і все. Він підтримує свій імідж людини, яка про всіх дбає. Роздає допомогу співакам, пенсіонерам, убогим… Йому вірять. Раптом з’ясовується, що все це брехня. Настає розчарування не лише в «Мрії», а й у політиці загалом. Думаю, явка складе не більше 60%, а може й менше. Усе залежить від того, як мине цей місяць.

– Чого досягла «Грузинська мрія» за чотири роки?

– Скажу, що сама «Грузинська мрія» вважає своїми досягненнями. По-перше, – це зниження рівня насильства в суспільстві – зменшення кількості в’язнів (за Саакашвілі кількість в’язнів зросла з 9,7 тис. на початку його правління до 24,1 тис. в кінці другого терміну – за рахунок викритих у корупції громадян і кримінальних авторитетів. – POLUKR.net). По-друге, – це охорона здоров’я (державне медичне страхування може отримати кожен, якщо не був застрахований у приватній компанії; втім економіка постраждала від щедрості уряду, який узяв на себе непідйомний тягар соціальних програм – заради фінансування цієї реформи влада згорнула інфраструктурні проекти, започатковані за Саакашвілі. – POLUKR.net). У цих досягнень є свої великі мінуси, проте значна частина населення вважає, що так краще, ніж за Міші, коли все було жорстко.

Великий мінус «мрійників» у тому, що вони практично поставили країну на паузу. Нині «Мрія» обіцяє виконати ті проекти «націоналів», які вона ж зупинила в 2012 році. Йдеться, наприклад, про будівництво порту Лазіка, об’їзної дороги навколо Тбілісі, перенесення зоопарку за межі грузинської столиці тощо. Ці проекти були вже в процесі, коли «мрійники» прийшли до влади. Вони їх зупинили.

– Як за чотири роки змінилася соціально-економічне становище грузинів? Що сталося з реформами, які запустив Саакашвілі?

– Грузини стали жити бідніше (ВВП на душу населення в Грузії в 2015 році склав 3863 дол. на рік (в Україні – 1854 дол.). – POLUKR.net). Це визнають усі – і противники «Мрії», і її прихильники. «Мрійники» пояснюють економічні негаразди подіями на просторах СНД – війною в Україні, санкціями проти РФ. Опозиція каже, що це наслідки бездарного правління «Мрії», яка все поставила на паузу (ВВП Грузії в 2015 році зріс на 2,8%; у 2012-му зростання було 6,4%, в середньому за період правління Саакашвілі приріст ВВП країни був на рівні 7-8%. – POLUKR.net). Звісно, обидва фактори відіграли свою роль. Соціально-економічне становище погіршилося, а реформи практично не проводились. «Мрія» нічого не запустила зі своїх реформ, але й нічого не зупинила.

– Хто ще, крім Мерабішвілі, сидить у в’язниці?

– Екс-міністр оборони Бачо Ахалая (35 років), екс-мер Тбілісі Гігі Угулава (41 рік) і ще кількадесят колишніх чиновників з команди «націоналів». Після перемоги «Мрії» в 2012 році до місцевих виборів залишалося ще два роки. «Мрія» захоплювала владу на місцях, а тих, хто опирався, садили. Частина чиновників на місцях перейшла на бік «Мрії», частину – посадили. Важливо, що сидять не лише Мерабішвілі, Угулава і Ахалая, але й люди нижчі за рангом, які постраждали в процесі зміни влади.

Думаю, це не зовсім розумні кроки теперішньої влади, бо згодом все це їм відгукнеться. Усе добре, що робили «націонали», потім допомогло їм зберегти партію, рейтинг. Усе зле, що вони робили, теж віддалося їм сторицею. Те саме буде і з «Мрією». Цю закономірність має пам’ятати кожен, хто при владі.

– Що погане в діях «націоналів» ви маєте на увазі?

– Наприклад, вони так і не зуміли провести судову реформу. Не контрольована владою судова система принципово важлива для функціонування демократії. У нас її нема. Тож ті самі люди, які штампували рішення, що були вигідні «націоналам», потім штампували рішення, за якими «націоналів» садили. Владі слід було провести судову реформу, щоб створити систему, за якою політикам поза владою, як і звичайним громадянам, було б комфортно і безпечно. Та всі політики на пострадянському просторі вважають, що вони при владі навічно.

– Відтак Грузія в перехідному стані: існує опозиція, але частина її лідерів за ґратами, реформи проведені, але наполовину…

– Такий процес становлення демократії. Нічого не буває відразу. Це радше схоже на дерево, яке постійно росте. Зараз воно теж росте. Суспільство крок за кроком встановлює нові межі своїх прав і обов’язків, кожен день робить вибір. Це процес, який займає десятиліття, покоління. Головне, щоб не було відкату назад.

– Що зміниться в Грузії, якщо переможуть «мрійники» або «націонали»?

– Якщо переможе «Мрія», то, найімовірніше, нічого не зміниться. Звісно, всяке може бути, і Павло може прозріти по дорозі в Дамаск. Можливо, там з’явиться команда молодих енергійних людей, які почнуть проводити реформи, але наразі вірогідність цього доволі низька. Якщо переможуть «націонали», то, мабуть, повернеться Саакашвілі, буде продовження того обіцяного темпу розвитку, який був до 2012 року. З усіма можливими ексцесами, які неможливо передбачити. Нам потрібне постійне зростання.

Свого часу великий грузинський реформатор Каха Бендукідзе сказав: якщо будемо рости на 12%, то через 10 років будемо в топ-25 передових країн світу. Якщо будемо рости на 4%, то будемо такими ж відсталими, як зараз. Якщо менше 2%, то Грузії не буде. Ми зараз на межі – 2,8%. Звісно, є об’єктивні причини – війна в Україні, критична ситуація на Близькому Сході, події в Туреччині та її втручання в сирійський конфлікт… Туреччина – головний економічний партнер Грузії. Але суть в тому, що наша влада не зробила нічого, щоб ці об’єктивні чинники мінімізувати. Найімовірніше, що після виборів ситуація не зміниться. У нас далі буде період стабілізації після великого стрибка «націоналів».

Грузини ще не до кінця зрозуміли, що вони творці своєї долі. Вони розуміють: якщо їм щось набридло, то вони можуть змінити владу. Саме це сталося в 2012 році. Тоді вперше в Грузії була передача влади мирним цивілізованим шляхом. Але народ ще не розуміє, що вибирає тих, від кого залежить, які будуть податки і соціальні гарантії, які будуть інвестиції і як все це відіб’ється на суспільстві. Бачення цієї взаємозалежності серед народу ще немає. У розвиненому демократичному суспільстві люди розуміють, чого хочуть – менших податків і меншої соціальної допомоги чи більших податків і більшої соціальної допомоги. Саме так відбувається в Європі, коли вибір населення коливається між лівоцентристами і правоцентристами.

У нас люди мають кліпове мислення, живуть зі слоганами в головах. Тому наша політика така емоційна. Вибори теж. У нас обирають нераціонально. Коли від емоційного вибору перейдемо до раціонального, тоді зможемо стати справді демократичним суспільством.

Розмовляв Ігор Тимоць

 

До львівського Форуму видавців, який відбувається щороку у вересні, вийшов друком унікальний комікс. Його герої – не вигадані персонажі, а реальні люди, які, щоправда, вже стали легендами.  

«Кіборги: Історія Трьох» – комікс про вже історичні події з героїчної оборони Донецького летовища українськими вояками, яких за незламність характеру, мужність та героїзм навіть вороги називали Кіборгами. Героїчна оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні. У ній брали участь як підрозділи Збройних сил України, так і добровольчі батальйони. В основі коміксу – історія трьох побратимів із львівської 80-ї окремої аеромобільної бригади, один з яких був важко поранений під час затяжних боїв за аеропорт. Оскільки евакуація була неможлива, двоє інших вирішили спробувати врятувати його, ризикуючи власними життями. Вражаюча історія про те, як пораненого вояка у 30-градусний мороз виносили двоє товаришів, які не мали ні зброї, ні навіть бронежилетів.

Ініціаторами створення коміксу є учасники громадської організації «Вірні традиціям». За їхніми словами, почалось усе з історій, що розповідали хлопці, які вийшли з аеропорту.  Історії записували якнайточніше, без жодних художніх прикрас. Чому ж розповісти історію вирішили через комікси? Річ у тім, пояснюють автори ідеї, що один з тих, хто виносив побратима, дуже любив малювати комікси. Він малював їх в аеропорту на стіні. Ця людина – кіборг на псевдо «Чорний», фото якого під час оборони летовища було на сторінках багатьох світових медіа.

Комікс матиме 32 сторінки, за стандартом американського. Малював його студент Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша Дмитро Ткаченко. Хлопцю 20 років і він вже давно захоплюється таким видом творчості. «Зі мною зв’язались з організації «Вірні традиціям». Я зрозумів, що це дуже цікава для мене тема. Хоча це і перший серйозний досвід роботи над коміксом у мене», – розповів POLUKR.net Дмитро Ткаченко. Часу для реалізації проекту було дуже мало, тому працювати довелось активно. Почали роботу на початку травня, і у вересні вже презентують готовий комікс. «Працювали не менше ніж по 8 годин на день. Я фактично жив цією історією», – зізнається художник.

Особливість коміксу в тому, що він максимально документальний. З цим, говорять автори, і було найскладніше. «Ми намагались вивести комікс на дуже серйозний рівень. Адже тема заслуговує на особливу увагу. Малюнки мені доводилося багато разів перемальовувати: мені їх повертали і пояснювали, що в них були неточності. Я не дуже орієнтувався у військовій тематиці і щоразу потрібно було щось вивчати: як виглядають РПГ, ДШГ, чим один тип розгрузки відрізняється від іншого. Я цим ніколи предметно не цікавився, бачив лише в бойовиках, а тут довелось доволі точно малювати. Ми відтворювали екіпірування кожного бійця окремо. Нюанси мені розповідали кіборги, а також я шукав  інформацію в інтернеті. Найбільше перемальовував портрети, бо схожість мала бути максимальна», – розповів Дмитро Ткаченко.

«Кіборги: Історія Трьох» вийде друком накладом у 10 тисяч примірників українською мовою та 2 тисячі – англійською. Англомовний варіант поширюватимуть за кордоном, де є осередки Пласту. Також, обіцяють ініціатори ідеї, комікс безкоштовно будуть поширювати серед бійців, які обороняли аеропорт. Оскільки перший комікс видали за гроші меценатів, усі кошти з продажу використають на видання наступної серії. «Кіборги: Історія Трьох» – перший із планованої серії коміксів про Героїв ДАПу.

«Комікс є патріотично-виховним. Дуже сподіваємось, що його зможуть побачити також діти шкільного віку. Вони повинні знати своїх героїв. А кіборги, від тих, хто був першим в аеропорту, це наші герої. Історія трох побратимів ніби закінчується, але і хоче продовження. Ніби ставить питання: а що ж далі?», – розповіли POLUKR.net ініціатори видання коміксу.

Кіборг Богдан, позивний «Павук»

Маховиком видачі коміксу були волонтери. Я би навіть назвав їх ангелами-охоронцями. Ці комікси заслуговують поширення. Вони мають зробити дві речі. Перше, закарбувати в пам’яті нашого молодого покоління те, що було, що волонтери, солдати і добровольці робили багато, аби ми мали ту Україну, яка у нас є. Друге, діти мають це читати, брати приклад і рости правильними українцями.

Кіборг Іван – єдиний герой історії, що вижив

Комікс вийшов максимально наближений до реальності. Деякі ситуації довелось відобразити делікатніше, бо комікс також читатимуть діти. Робота присвячується тим, хто був в аеропорту. Про кожного з них можна було би писати окрему історію. Ця історія присвячена подіям, які відбувались 8 січня 2015 року, коли рятували життя одного з кіборгів. Детальну історію можна буде дізнатись з коміксу.

Мирослава Іваник

Понад два роки діє волонтерська ініціатива допомоги українським воякам «Львівський лицар». Близько 25 волонтерів, які розбираються у техніці, збирають гроші, купують і складають пристрої та відправляють солдатам на передову тепловізори, прилади нічного бачення, генератори, приціли, автомобілі… Волонтери обіцяють робити це до перемоги України у неоголошеній війні з Росією.

А почалося волонтерство два роки тому, коли хлопці, які пройшли Майдан, пригадали історію столітньої давнини. У 1916 році для залучення благодійних внесків на потреби війська, яке воювало проти російських загарбників, у Львові з дерева вирізьбили лицаря. Кожен, хто складав пожертву на зміцнення війська, мав право забити в обладунки лицаря металевий цвяшок. Такими цвяшками тоді підбивали чоботи солдатів, щоб шкіряна підошва не ковзала по бруківці. Той лицар і досі зберігається в одному із львівських музеїв. Жертводавці нинішнього «Львівського лицаря» мають право забити у щит дерев’яного Юрія Змієборця символічну металеву пластину з викарбуваним на ній тризубом. Кошти, як і 100 років тому, йдуть на зміцнення обороноздатності нашого війська. За два роки оббито два щити і на дві третини третій. Купили вже 34 ноктовізори (прилади нічного бачення), 20 далекомірів, 18 тепловізорів, 14 GPS, 70 прицілів, 6 автомобілів, 24 генератори, 160 радіостанцій, 180 біноклів і багато іншого. А війні кінця-краю не видно…

– Мета нашої роботи – забезпечити вояків на передовій приладами й оптикою, – розказує у приміщенні львівського палацу Сапіг (вул. Коперника, 40-а), де оселився «Львівський лицар», один із засновників волонтерської ініціативи Андрій Салюк, реставратор, 49 років. – Для того, щоб відправляти солдатам на фронт речі, які їм допоможуть, мають бути люди, які знаються на техніці та можуть обрати для кожної ситуації відповідну. У нас саме така команда волонтерів.

Почну з передісторії. Від грудня 2013 року палац Сапіг діяв як пункт збору речей на Майдан. Організували його студенти, які їздили на Революцію. Цей пункт став з часом одним із провідних у Львові – різну допомогу збирали при церквах та на підприємствах, а потім звозили сюди і звідси відправляли в Київ. У березні 2014 року почалася російська агресія проти України. Тоді до нас підійшли прикордонники із проханням передати їм решту того, що залишилося з Майдану. Тоді у солдатів не було нічого – спальних мішків, кариматів, термобілизни. Ми віддали те, що залишилося з Майдану, та взялися збирати нові необхідні речі. Так почалася наша волонтерська допомога армії.

Тоді ми, частина волонтерів Майдану, зібралися робочою групою. Кожен мав запас знань і досвід роботи з технікою, тож ми вирішили, що такі речі, як шкарпетки, армії дадуть інші волонтери, а ми будемо пособляти тим, що допоможе їй ефективно воювати – технікою, оптикою, обладнанням. Це речі, вибір яких потребував спеціальних знань. Коли ми привезли перші тепловізори на фронт навесні 2014 року, то солдати казали: «А нащо він нам здався? Нам треба прилад нічного бачення!». Вони просто не знали, що тепловізор – краще для виконання їхніх завдань, не знали його властивостей.

– А що Ви робили до Революції?

– Очолював Львівське обласне товариство охорони пам’яток історії та культури. Досі займаюсь охороною культурної спадщини. До Революції старалися знайти гроші, щоб проводити реставрації, організовували семінари для власників пам’яток, що можна робити, а що ні, щоб не руйнувати пам’ятку, популяризували охорону культурної спадщини.

– Як відбувається процес збору коштів та вибору потрібних речей для солдатів?

– Від весни до липня 2014 року про нас ніхто не знав, ми збирали кошти свої та між друзів. Але наприкінці липня зрозуміли, що фінансово вичерпалися. Ми далі давали свої кошти наскільки могли, але запити і потреби росли. Тоді виникла ідея запустити «Львівського лицаря». Із серпня 2014 року почалася публічна діяльність зі збору коштів для технічної допомоги армії.

Багато людей вже знає про нашу діяльність, передає нам гроші, приходячи сюди у палац Сапіги. Дуже сильно допомагає українська діаспора. Важко сказати, з якої країни немає підтримки. Хіба від діаспори з РФ. Частина тих, хто хоче допомогти, особисто знає координаторів «Львівського лицаря». Хтось познайомився з нами на Майдані, хтось через інтернет.

Тримаємо також постійний контакт із хлопцями на Сході. Найперше допомагаємо Збройним і Військово-Морським силам. Як не дивно, але Нацгвардія, хоча не стоїть на передовій, але краще забезпечена, ніж ЗСУ. Стараємося допомагати безпосередньо тим, хто на лінії вогню. Маємо тісний контакт із різними підрозділами, в офісі висить прапор із шевронами тих підрозділів, яким допомагаємо. Часто отримуємо замовлення – пишуть солдати. Тоді уточнюємо, чи дійсно ця особа служить, хто це, в якому підрозділі. Стараємося через своїх знайомих, через різні джерела уточнити дані. Бо на фронті теж є нечисті на руку. Армія – відображення суспільства.

Завжди детально розпитуємо, для виконання яких завдань потрібна та чи інша техніка. Різні прилади можна використати різними способами. Наприклад, один бінокль хороший для артилерії, але не підходить для розвідника. А якщо пасує для розвідника, то не годиться для снайпера. Стараємося зрозуміти, які завдання мають хлопці, і під них знайти техніку. Радимо, які прилади краще використати. Часто до нас приходять волонтери з інших груп, які мають контакти з хлопцями на передовій, просять знайти певні пристрої. Ведемо облік речей, які передаємо. Коли відправляємо щось на фронт, то просимо назад відправити поштою акт про прийом речей.

– Що робите, щоб уникнути підозр у шахрайстві, бо, на жаль, ця тема супроводжує волонтерів?

– Не даємо в інтернеті жодних даних, кому потрібна допомога чи хто допоміг. Проте всю цю інформацію маємо і зберігаємо. Багато людей воліють залишатися не публічними. Тож навіть коли дякуємо на своїй сторінці у Facebook, то, скажімо, пані Марії чи пану Олександрові. Без прізвищ та інших даних. Усі квитанції про куплені речі теж не афішуємо. Але можемо показати за потреби жертводавцям. За весь час до нас претензій ще не було.

Наша робота ґрунтується на глибокій довірі та особистих знайомствах. Була ситуація, коли до нас прийшла пані. Вона – українка, яка працює в Іспанії. Каже мені: «Пане Андрію, мені про вас розповідали в Іспанії, що допомагаєте солдатам, чи можу вам довіряти?». Я відповідаю: «Ні, не можете!». Вона – дивується. Відповідаю: «Як можете мені довіряти, якщо бачите мене вперше. Будь-який аферист, лише запитайте його, то відповість, що гарантовано можете йому довіряти, навіть на коліна стане. Оцінюйте дерево за плодами його. Дивіться, хто що робить і визначайтеся. Якщо не можете нам довіряти, то знайдіть когось, кому можете. Якщо не довіряєте волонтерам, то поїдьте на Схід, передайте речі в руки солдатам». Розумію, це тяжко, але мусимо навчитися довіряти, бо на рівні суспільства це дуже важливо для майбутнього розвитку держави.

– Солдати, які відслужили, віддають техніку Вам або іншим солдатам, які служать?

– Це приємно, коли хлопці закінчують службу, багато з них приходить сюди і приносить нам техніку. На жаль, були теж прикрі випадки. Бо армія схожа на решту суспільства. Серед вояків і офіцерів трапляються найвищого ґатунку патріоти та негідники. Декому ми передавали техніку в підрозділи, ставили на облік. Декому передавали в руки. Припускаю, що якісь із наших приладів потрапили в погані руки, перепродали.

Пригадую історію про підприємця Генрі Форда. Він започаткував багато нововведень у бізнесі. Зокрема, багато витрачав на рекламу. Одного разу його запитали, чи розуміє, що забагато викидає на рекламу. Форд відповів, що знає не лише, що забагато викидає, але, що половину грошей, які він вкладає в рекламу, – викинуті на вітер. Тоді додав, що не знає лише, яку саме половину. Так і я припускаю, що якийсь із наших приладів хтось перепродасть. Тільки не знаю, який. Але я не маю права припиняти нашу діяльність через те, що в суспільстві є непорядні люди. Надіюся лише, що таких людей мало.

– Чи багато було історій, що Ваші прилади рятували комусь життя?

– Неймовірно зачепила відповідь, яка прийшла якось на сторінку «Львівського лицаря» в Facebook. То було коротке повідомлення: «Кілька місяців тому ви передали нам бінокль. Хочемо подякувати, бо сьогодні вночі він врятував нам всім життя». Кому – нам, як саме врятував – невідомо. Я цього не знаю і не уточнюю. Стараємося уникати назв населених пунктів і так далі, аби ці дані ненароком не потрапили до ворога. Сварилися з багатьма волонтерами через це. Наприклад, повідомлення: «Терміново треба допомогти зібрати гроші, щоб купити те й те, щоб передати для такого батальйону, який стоїть під таким селом, бо в них дуже гаряче». Я написав цим волонтерам, що треба думати, перш ніж таке писати. Це ж пряме повідомлення ворогові, чого бракує нашим хлопцям. Цей пост швидко прибрали, але не факт, що його не прочитав ворог.

Зараз війна ведеться вночі. Тож тепловізори і прилади нічного бачення – життєво необхідні, щоб вижити і знищити ворога. Ми працюємо з речами, які допомагають нашим солдатам воювати, а війна – це смерть. Якщо це смерть ворогів, то добре.

У нас є майстер, який реставрує гітари. Одного разу привезли на передову кілька гітар. Питаємо хлопців у роті, чи хтось вміє грати на гітарі. Один солдат взяв гітару і сказав: «Дякуємо, бо біноклі нам потрібні, щоб воювати, а гітара, щоб жити».

– Наскільки гостро відчуваєте, що суспільство старається не помічати війни?

– Зараз люди стараються відмежовуватися від того, що в нас війна. Речі, які передаємо, допомагають нашим хлопцям воювати і знищувати ворога. А що більше ворогів вони знищать, то більша ймовірність, що буде менше пострілів у нашу сторону. Відповідно з нашого боку буде менше поранених і вбитих. Це доволі жорсткі, абсолютно чорно-білі речі. А в нас люди бавляться в рожеві окуляри, думають, що солдати поїхали в табір на відпочинок. Гасло «Львівського лицаря» – війна стосується всіх, перемога залежить від кожного. Коли всі це зрозуміють, то хлопцям на фронті буде легше.

Вийдіть на вихідні у центр Львова, подивіться, як всі бавляться, фестивалять, запускають феєрверки, пиячать. Десятки тисяч гривень викидають на потіху замість того, щоб врятувати життя солдатів, які захищають їхній спокій. Натомість солдати йдуть у бій з ліками, в яких вийшов термін придатності, для виконання завдань не мають технічного забезпечення. Уже не раз звертали увагу, як по телебаченні кажуть, що за добу загинули 2–3 солдата. Невже не можемо гідно вшанувати тих, хто загинув за нас з вами? Невже вони не заслужили, щоб бодай назвали їхні імена, сказали кілька добрих слів? Натомість чуємо статистику. Чорною ганьбою був парад 2014 року, коли наші хлопці гинули в Іловайську, а влада красувалася на фоні нової техніки. Це ж стосується цьогорічного параду до Дня Незалежності. Міг би бути хіба парад ветеранів АТО. Але вся техніка і озброєння мають служити цілям на фронті, а не в Києві.

– Як вплинуло на підтримку армії зубожіння населення, втома від війни?

– Хтось каже, що втомився від війни. Це говорять переважно ті, хто ніколи не допомагав. Це «відмазка», щоб не допомагати. Я б не говорив про зменшення допомоги армії в контексті втоми від війни. Радше шкодять розмови, що хлопці всім забезпечені. Потрібно заставити тих, хто це каже, жерти ті консерви, які їдять солдати на передовій чи пожити з ними хоча б тиждень під кулями. Багато хто, слухаючи по телевізору, що хлопці всім забезпечені, думає, що, мабуть, волонтери для себе хочуть вкрасти. Влада пропагує думку, що армія забезпечена і допомоги не потребує. Але це не так. Інша річ, що українці за два роки справді збідніли. Люди не мають з чого допомагати.

На сьогодні рівень підтримки армії – це 10-та чи 20-та частина того, що мали раніше. А потреби зросли. Якщо раніше не було нічого, то достатньо було приладу нічного бачення першої генерації, який коштує 300–400 доларів. Росія виробляє багато пристроїв і техніки, які постачає бойовикам. Тож у ворога – якісні речі. Ми повинні їм протиставити інші якісні речі. Але лише один прилад нічного бачення другої генерації коштує 1200–1400 доларів. Третьої генерації – до 2500 доларів. Вони рятують здоров’я і життя нашим солдатам, але коштують дорого. Маємо сотні запитів на ці речі, а можливостей купити практично немає. Вся допомога йде, мов вода у пісок.

– Що найчастіше зараз просять солдати?

– Оптику. Війна зараз змінилася в сторону ночі. Весь день тихо, а вночі починається рух. Солдатам потрібно вчасно реагувати і належним чином відповідати. Так само наші хлопці працюють вночі, тому їх слід забезпечити тим, що дасть їм змогу виявити ворога і не виказати себе.

– Як часто Ви або Ваші колеги їздите на передову?

– Систематично, але не часто. Прилади, які купуємо, надто дорогі, щоб завантажити ними ціле авто, тож передаємо через наших друзів-волонтерів. Іноді відправляємо поштою. Наші координатори їздять на фронт, щоб зрозуміти, які потреби у солдатів. Бо війна весь час міняється. Приблизно кожні чотири місяці змінюється характер бойових дій, ситуація на фронті. Отже, змінюються і запити. Перед ними постають нові завдання. Також хлопці окреслюють проблему, а ми сідаємо в групі та шукаємо технічного виходу для неї. Використовуємо прилади подвійного призначення, робимо свої, купуємо деталі… Потім слухаємо відгуки, які речі підійшли, робимо висновки.

– Як довго зможете продовжувати волонтерську діяльність, якщо підтримка суспільства буде невеликою?

– Будемо в міру сил допомагати, шукати до кінця можливостей передавати на передову все, що потрібно. Треба буде 100 біноклів, то ми передамо хоча би один чи два. Кожна річ – це маленький крок до нашої перемоги. Кожна бездіяльність наближає до поразки.

 Фото: Андрій Поліковський

Польські та українські археологи почали спільне дослідження Збруцького ідола – ймовірно, одного з найбільш унікальних та загадкових свідчень вірувань давніх слов’ян. Знайдений майже 170 років тому він досі провокує дискусії, довкола нього більше запитань, аніж відповідей. Водночас вивчення цієї скульптури дасть нагоду більше дізнатись і про інші збережені ідоли українського Поділля.

Сьогодні Збруцький ідол – одна з основних знахідок в експозиції Краківського музею археології. Це кам’яний стовп висотою 2,67 м із чотирма обличчями на чотирьох гранях та складними символічними різьбленнями. Припускають, що на ньому зображений слов’янський бог Світовид, який дивиться на усі чотири сторони світу. Виявили ідола у 1848 році, а вже у 1851, після п’ятитижневої подорожі, він потрапив до Кракова. Класична історія каже, що сенсаційній знахідці передувала аномальна засуха, через яку голова фігури з’явилась над поверхнею вод Збруча внаслідок різкого падіння їх рівня. Після прибуття до Кракова статуя 7 років виставлялась у залі бібліотеки Ягеллонського університету.

Фото: Мирослава Іваник

«Від моменту його виявлення у 1848 році Збруцький ідол залишається абсолютно унікальною знахідкою, – розповідає polukr.net професор, доктор габілітований Жешівського університету Міхал Парчевський. – Ідол не має близьких аналогій, хоча з моменту його виявлення пройшло вже майже 170 років. Він віддалено схожий на ідолів Східної Німеччини, які, однак, були дерев’яні і мали таки дещо інший вигляд. Маємо нині дуже багато інтерпретацій, проте жодну з них не варто відкидати без поглиблених аналізів. Можемо лише сказати, що наразі ми доволі мало знаємо про Збруцького ідола. А це означає, що кожне з питань про походження та сутність цієї пам’ятки потребує дуже ретельних досліджень».  

Прийнято вважати, що Збручанський ідол був створений у Х ст. До наших часів дійшло дуже мало речових знахідок, пов’язаних з віруваннями слов’ян. Тож науковці не багато знають про цю сторінку історії. А Збруцький ідол, за їхніми словами, свідчить про складний світогляд людей, які жили на теренах Західної України тисячоліття тому.

Багато років феномен цієї кам’яної скульптури цікавив науковців. Нову хвилю дискусій спровокувала опублікувана у 2011 році стаття Олексія Комара та Наталії Хамайко «Збруцький ідол: пам’ятка епохи романтизму?». Її мета – довести, що Збруцький ідол насправді не слов’янська пам’ятка, а набагато пізніша підробка майстрів XIX століття, які захоплювалися старовиною.

За словами учасниці проекту з дослідження ідола Наталії Войцещук, що працює в НДЦ «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України, дати відповідь на більшість запитань можна лише провівши детальні дослідження. Адже востаннє ідола вивчали у 1960-х роках, коли ще не було багатьох сучасних методів.

«Ми ставимо собі завдання максимально дослідити Збруцького ідола сучасними методами, – пояснює науковець. – Йдеться про геологічні дослідження, спектральний аналіз, різні хімічні аналізи тощо. Зокрема, на Збруцькому ідолі збережені сліди фарби. Вивчення її хімічного складу дасть нам багато інформації, адже фарби XIX століття і фарби Х століття кардинально відрізняються».

Науковці також планують визначити точне місце виявлення ідола та його історію перевезення до Кракова.

«Є дуже багато питань. Наразі є припущення про ймовірне місце віднайдення ідола. Класична теорія каже, що ідол стояв на горі і потім його звалили у Збруч. Але сам вигляд ідола свідчить про те, що його далеко не тягнули, не транспортували, а тим більше не скидали. Радше його сховали. Справжня історія його виявлення допоможе зрозуміти, якого часу насправді ідол», – переконана Наталія Войцещук.

Команда сучасних дослідників кам’яної фігури зібрала фахівців із двох країн – археологів та геологів, які займаються слов’янською тематикою та язичництвом. Як кажуть самі науковці, важливо те, що тут є прихильники різних концепцій, а це має сприяти пошуку правильної, а не бажаної відповіді.

Разом з унікальним Світовидом науковці також планують вивчити інших ідолів з околиць Кам’янця-Подільського, що на Хмельниччині. За словами Наталки Войцещук, тут територія їхнього особливого скупчення, що теж є великою загадкою для істориків. Нині у місцевому музеї зберігаються ще 9 кам’яних ідолів. Усі вони набагато простіші у виконанні і архаїчніші за Збруцьку скульптуру. Їх прийнято датувати як пізні пам’ятки черняхівської культури (V-VI століття) або раннім слов’янським часом (VII-VIII століття). Більшість – це кам’яні брили, які мають антропоморфне завершення у вигляді людської голови, а три з них із зображенням обличчя, рук та інших елементів людського тіла на лицевій стороні .

Фото: Наталка Войцещук

Одного з них польські та українські фахівці підняли із землі нещодавно – наприкінці липня цього року. Йдеться про Сурженецького ідола, відомого археологам ще з кінця 1970-х років. Кілька останніх років було багато розмов про те, аби його підняти та відвести до музею. Однак через вагу експоната, а це понад 500 кг, та складність таких робіт, вдалось це зробити лише у липні цього року.

Фото: Наталка Войцещук

Віднайдені ідоли, за словами археологів, мають не лише сприяти кращому розумінню Збруцького ідола, але й допомогти у його популяризації. Зокрема, нині фахівці обох країн обговорюють можливість організувати у Кракові виставку Збруцького ідола разом із тимчасово позиченими кам’яними фігурами, які були знайдені в околицях Кам’янця-Подільського та є власністю місцевого музею. Вони не дуже схожі на Збруцьку скульптуру, але є цікавим регіональним феноменом.

«Можливо, Збруцький ідол належить до того ж типу пам’яток, хоча і суттєво відрізняється від них. Їхня спільна експозиція у Кракові може зацікавити як спеціалістів з усього світу, так і поціновувачів старовини», – переконаний Міхал Парчевський.

За словами Наталки Войцещук, за попередніми планами, усі дослідження триватимуть приблизно три роки. Колектив науковців сподівається отримати також підтримку Європейського Союзу на такий масштабний проект.

Мирослава Іваник