На саміті у Брюсселі 20 – 21 жовтня обговорили дані європейських розвідок про те, як РФ таємно фінансує крайні праві та ліві партії ЄС. «Росія не натхненник популізму в Європі, але вітає його і підтримує ультраправі сили з проросійськими настроями. Кремль вважає цих союзників корисними задля скасування антиросійських економічних санкцій ЄС і відмови від підтримки України», – цитує британська Financial Times члена Європейської ради з міжнародних відносин Фредріка Весло. Кремль все заперечує, але відомо, до прикладу, що в 2014 році французька ультраправа партія «Національний фронт» отримала 9 млн. євро від російського банку.

Роком пізніше Європарламент позбавив недоторканності представника угорської ультраправої партії «Йоббік» Белу Ковача. Його запідозрили в шпигунстві проти інститутів ЄС на користь Росії. Про співпрацю між Кремлем і радикальними партіями в ЄС POLUKR.net розпитав автора книги «Друзі Путіна», що описує цю співпрацю, керівника Лабораторії аналізу особистості Центру дослідження армії, конверсії і роззброєння Дмитра Козлова.

– Розкажіть, як відбувається співпраця крайніх правих у ЄС із Кремлем?

– Кремль співпрацює з різними радикальними силами в Європі, щоб розколоти єдність Євросоюзу. Ця робота проводиться як частина зовнішньополітичної діяльності Кремля на рівні адміністрації президента РФ. Там визначають політичні сили в країнах ЄС, з якими можна працювати, обирають шляхи співпраці, виділяють гроші. Деяка співпраця – пряма, інша – опосередкована через російське лобі, приватні структури, благодійні фонди. Москва працює з усіма. Політична орієнтація не має особливого значення – це можуть бути крайні ліві, як у випадку грецької «Сірізи», чи крайні праві, як у випадку угорського «Йоббіка». Можуть бути навіть поважні право-центристи як колишній італійський прем’єр Сильвіо Берлусконі чи екс-президент Франції Ніколя Саркозі.

Завдання Москви розвалити співпрацю між США і ЄС, роздробити Євросоюз, вбити клини між Європою і НАТО. Проте саме погіршення відносин між Європою і Америкою, Європою і НАТО – Москві наразі найгірше вдається. Глобальна ціль Москви – це відновлення Європи не доялтинської епохи, але ХІХ століття.

Часто кажуть, що Путіну потрібен світ, яким він був до 1991 року, але насправді йому потрібен світ, яким він був до 1914 року. Йому потрібна роздроблена Європа націоналізму і ситуативних альянсів.

– У чому зацікавленість радикальних європейських сил у співпраці з Росією?

– Інтереси в кожної партії різні. Крім меркантильного зацікавлення, існує також термін «корисні ідіоти». Це ідейні люди, які діють щиро, але їх цинічно використовують в інтересах Кремля. Серед правих радикалів таких завжди було вдосталь. РФ стала іконою антиамериканізму, антилібералізму, консервативних цінностей і якогось альтернативного проекту для сьогоднішньої Європи, яку всі ці сили дуже ненавидять і зневажають.

– Наскільки великий вплив цих радикальних сил у Європарламенті. Туди вони наче частіше потрапляють через низьку явку в країнах ЄС на таких виборах…

– Праві радикали навіть пафосно кажуть, що йдуть в Європарламент, щоб зруйнувати ЄС. У них разом зараз близько 70 місць із 751, але їх вплив від виборів до виборів зростає. Наразі їх чисельність замала для створення загрози, але буквально за кілька років може бути достатньо, бо їх чисельність зростає в геометричній прогресії.

Справа не лише в Кремлі. Москва старається цьому процесу сприяти, але радше користає з ситуації. Причина росту популярності правих в кризі з мігрантами в ЄС і спричинений нею ріст національних відцентрових тенденцій. Популярність правих зростатиме, якщо країни, які визначають порядок денний Євросоюзу, в першу чергу Німеччина, не дадуть проекту ЄС нового дихання. Євросоюз, яким він був досі, вичерпав себе. Єдиний вихід, щоб ЄС реформувався. Європейські політики розуміють цей виклик і протягом певного часу вже працюють над його вирішенням. Може, незабаром побачимо новий Євросоюз.

– Як може виглядати нова об’єднана Європа?

– Це, мабуть, буде продовження централізації, бо досі ЄС був дивним утворенням, яке коливалося між об’єднанням країн і федеративною наддержавою. Через невизначеність він відчував труднощі. Мабуть, це буде рух у конфедеративному напрямку, в процесі якого деякі країни покинуть ЄС за зразком Великої Британії.

– Хто може піти британським шляхом?

– Можливо, деякі країни Східної Європи, в яких помітні сильні націоналістичні позиції. Це може бути Угорщина, Польща, країни Балтії, які зараз безуспішно будують ідеї свого альтернативного союзу в Східній Європі, як альтернативу до західноєвропейського проекту ЄС. Можливо, в новому Євросоюзі будуть країни, з яких він починався. Країни, з якими зараз багато проблем, які потребують великих ресурсів, можливо, теж покинуть його. Хто сам, а кого викинуть. Може бути така фрагментація ЄС. Але радше вірогідне збереження Євросоюзу в оновленому, централізованішому вигляді.

– Чому в національних парламентах країн ЄС праві радикали набирають з року в рік дедалі більше мандатів?

– Насправді, праві схильні до шаленого популізму. Це можна помітити по українських ультраправих. Вони використовують крайні ліві ідеї теж, якщо потрібно. Крім спільної для Європи ісламофобії та проблем з мігрантами, всі проблеми соціально-економічного характеру піднімаються на щит політичної боротьби. Населення країн ЄС, яке бачить що центристські партії, які правлять в більшості країн від часу створення Євросоюзу, не справляється з викликами. Тож у людей складається враження, що ці політики винуваті в теперішній кризі, а єдиною альтернативою можуть бути крайні праві. Або як у випадку Греції та Іспанії – крайні ліві сили.

– У своїй книзі ви пишете, що, попри риторику крайніх правих і лівих в ЄС, ці сили не йдуть на реальну співпрацю з Кремлем, бо РФ не може запропонувати їм досить грошей і реальної альтернативи. Тому з їх сторони лише риторика…

– Радикальні сили в Європі близькі до Кремля через спільну платформу. Вона базується на тому, що їм чужа будь-яка ідеологія, крім меркантильності. Вони, мов флюгер, обертаються туди, звідки йдуть більші фінансові потоки і сильніша політична підтримка. Якщо на це буде політична воля в США, то ультраправі в ЄС ніколи не підуть на реальну співпрацю з Росією. Бачимо вакуум влади у США. По-перше, адміністрація Обами була схильною до самоізоляції в Європі, відходу від активної ролі Америки в міжнародній політиці. Через теперішні вибори у США утворився ще більший вакуум. Нова адміністрація у Вашингтоні прийде з Нового року. Вона буде визначати новий вектор. Якщо Білий дім захоче продовжувати роботу, то буде підтримувати покровительство над Європою. Тоді крайні праві ЄС в сторону Кремля точно не розвернуться.

– Що можуть зробити Штати у Євросоюзі? Які у них інструменти впливу?

– Штати проводять закулісну гру, яка направлена на те, щоб реальні дії радикалів були прозахідними за суттю, попри їх популістську, проросійську риторику. Цю роботу США проводять успішно. Не раз бачили, як начебто проросійські політики в Угорщині чи Італії струшують повітря голосними заявами на підтримку РФ, а потім тихо голосують за продовження санкцій проти неї. Десь в цьому руслі має йти американська політика. Другим напрямком має бути пожвавлення НАТО, надання йому другого дихання.

Альянс – єдина оборонна структура в світі, якій Москва дала друге дихання. НАТО втратило форму після розпаду СРСР, але після анексії Криму в 2014 році активно її відновлює.

– Що можуть зробити лідери ЄС, щоб краще тримати під контролем крайні праві та ліві сили в Євросоюзі?

– Можливо, правлячі еліти в ЄС будуть вимушені перейняти частину правового порядку денного, частину їх риторики. Хай напоказ, але серед поважних центристських сил в ЄС уже помітні кроки відходу від мультикультуралізму до більш національно-орієнтованої політики. Бачимо періодично закриття мечетей, заборону паранджі… Центристські сили рухаються вправо, але завдяки цьому забирають в ультраправих частину голосів, тримаючи таким чином радикалів у певній резервації, не впускають їх у велику політику.

– Чи країни Південної Європи, як то Греція, Кіпр, Сербія, більш схильні до крайніх поглядів і популізму?  

– Без сумніву, існують вагомі регіональні відмінності. Для балканських країн колишньої Югославії характерний етнічний націоналізм. Ультраправі ідеї популярні там в силу недавнього минулого.

Для Греції та Іспанії характерна призабута для решти Європи ліва ідеологія. У Греції десятиліттями, з часу падіння хунти «чорних полковників» у 1974 році, триває постійне чергування ультраправих і ультралівих урядів. В Іспанії в 1936-1939 роках відбулася кривава громадянська війна, в результаті якої встановився фашистський режим, який діяв до 1975 року. Після цього стався відкат до лівої ідеї, яка зараз дуже популярна там.

Якщо звернемося до решти європейців, то можемо побачити, що часто ультраправі мало чим відрізняються від ультралівих. Крім символіки, крайні ліві це такі самі популісти, які мають хіба більше соціально-орієнтовану риторику.

– Як щодо країн Центральної Європи, як то Австрія, Чехія, Угорщина, Польща. Чи є щось, що їх об’єднує в питанні радикальних правих ідей?

– Варто розділяти країни колишнього соцтабору і Австрію. В Чехії, Угорщині та Польщі велика корупційна складова цих рухів. Там Кремль часто працює через напівкримінальні корумповані структури, користується сумнівними бізнес-схемами. В Австрії окрема ситуація. Ще недавно, 10-15 років тому, ультраправі там практичного прорвалися до влади. Але там діють законодавчі механізми, які не допускають цю ідеологію до управління державою. Навіть, якщо вона популярна і може демократично прийти до влади. Це пов’язано зі спогадами про нацизм, який в Австрії переміг демократично.

– Як щодо Італії? Італійський екс-прем’єр Сильвіо Берлусконі співпрацював з Путіним, але з його відходом від влади італійсько-російська дружба завершилася…

– Це була співпраця на персональному рівні. Берлусконі був ідейно близьким до Путіна. Так само чеський президент Мілош Земан, угорський прем’єр Віктор Орбан чи прем’єр Чорногорії Міло Джуканович. Це досить кримінальні політики-бізнесмени, які ідейно близькі Кремля. Їх об’єднують спільні цінності, вони говорять зрозумілою одне для одного мовою. Було б дивно, якщо б вони не порозумілись. Але щира співпраця між ними не можлива. Ці політики визнають дарвіністський підхід, який не передбачає спільних ідеалів, на яких збудована єдина Європа та євроатлантична співдружність.

– А який вплив Москви на французький «Національний фронт»? Наскільки між ними тісні зв’язки?

– Москва – один із основних спонсорів «Національного фронту», але далеко не єдиний. Москва з ними співпрацює, але так само веде роботу з поважними право-центристами у Франції і радше робить ставку на реванш на наступних президентських виборах Ніколя Саркозі. Він має шанси перемогти на відміну від лідера «Національного фронту» Марін Ле Пен. Із року в рік націоналісти здобувають дедалі більше голосів, але протягом найближчих років говорити про їх прихід до влади у Франції зарано.

– Чи може суттєво змінитися політика Франції щодо України і Росії у разі перемоги Саркозі на французьких президентських виборах у квітні 2017 року?

– У такому випадку певні рухи Парижа в сторону Москви можливі, але це будуть радше рухи демонстративного характеру. Радикального перегляду ставлення не буде, якщо, по-перше, – збережеться консенсус європейських еліт щодо спільного європейського майбутнього. По-друге, – якщо буде конструктивна позиція нової адміністрації в США, яка до того часу вже «устаканиться» і почне діяти.

– Чи був вплив РФ на британську «Партію незалежності» в історії з «брекситом»?

– Звісно, певний вплив був. Росія працює з цією партією, а також з сепаратистами в Шотландії та Північній Ірландії.

Кремль працює з будь-якими силами, які налаштовані критично до європейських інтеграційних процесів. Але не варто перебільшувати можливостей Кремля. Звісно, свою роботу росіяни там провадили, але говорити, що Москва організувала «брексит» – не варто.

– Чи можна говорити про вплив Росії на ситуацію в Голландії під час референдуму щодо Угоди про асоціацію з Україною, який призвів до того, що кінцева ратифікації угоди відкладена?

– Цей референдум відбувся за млявої явки і демонструє нерозуміння голландцями того, за що вони голосували, яке питання підіймалося. Тут можна говорити не про успіх Москви, а про наші недопрацювання. Ми не змогли ефективно пояснити голландцям, що таке Угода про асоціацію з Україною, чому її варто схвалити, та чому вона не несе жодної загрози для жителів Нідерландів.

– Чи задіяні «друзі Путіна» в Польщі, в історії з «підігріванням» історичних тем, із темою Волині та псуванням польсько-українських відносин?

– Із Польщею відбувається використання корисних ідіотів. Політсили націоналістичного спрямування в Польщі підіграють Москві самі того не бажаючи, самі того не знаючи. Але пряма чи свідома співпраця між ними навряд чи можлива, бо польська націоналістична ідея надзвичайно ворожа до Кремля.

– Які найбільші ризики для України від співпраці між крайніми правими і Росією?

– Це загроза неофіційного визнання Криму, тобто що ЄС визнає де-факто анексію, а також можливе зняття чи послаблення європейських санкції проти Росії. Робота на відцентрові тенденції в ЄС і на роздроблення Європи дуже нагадує роботу Кремля в Україні, яка направлена на фрагментацію країни. Москва старається мати справу з меншими, слабшими сегментами, якими легше маніпулювати.

Варто також придивлятися до роботи наших ультраправих, до їхньої можливої співпраці з Кремлем. Це цілком реальна загроза, яка може бути підкріплена неоднозначним результати наших економічних реформ. Або навпаки зможемо показати Євросоюзу, що підтримка України не була пустою затією.

– Чи можемо говорити про вплив Москви на українські ультраправі сили?

– Без сумніву, така співпраця можлива. Впевнений, зв’язки існують, але частіше, як і у випадку з європейськими ультраправими, ці зв’язки можуть бути настільки замасковані, що самі ультраправі поняття не мають, з ким працюють, від кого отримують гроші, хто за цим стоїть. Пам’ятаєте історії про зв’язки «Партії Регіонів» з партією «Свобода», коли цю політсилу фінансували «регіонали» як пугало для власного виборця, для залякування свого електорату. Схожі схеми можуть і зараз застосовувати.

– Що має робити Україна як держава і громадянське суспільство, щоб протистояти?

– Насправді, українське громадянське суспільство проявляє себе достатньо зважено і не схильне до правого радикалізму. Власне, головне, що можуть робити українці – не піддаватися на провокації. Не дивлячись на всю російську пропаганду за останні три роки, бачимо, що українське суспільство досі досить толерантне і помірковане. Це найкраще щеплення від таких провокацій.

Розмовляв Ігор Тимоць

Президент України Петро Порошенко зустрічався з главою Європарламенту Мартіном Шульцом і закликав Європейський парламент якомога швидше надати безвізовий режим українцям. Порошенко не раз говорив, що ЄС скасує візи для українців у жовтні. Шульц відповів, що «у Європарламенті є стабільна більшість для запровадження безвізового режиму». Проте питання лібералізації візового режиму не включили до порядку денного сесії Європарламенту 24-27 жовтня. Формальною причиною було те, що в ЄС тривав процес вироблення механізму призупинення безвізового режиму на випадок нової міграційної кризи чи якщо Україна порушуватиме свої зобов’язання перед Євросоюзом. Сьогодні стало відомо, що в порядку денному листопадової сесії Європарламенту теж відсутній пункт про голосування за скасування візових вимог ЄС до України.

На думку глави українського МЗС Павла Клімкіна, ЄС відклав питання лібералізації візового режиму саме через внутрішні дискусії в ЄС, а не через українські недопрацювання. Неофіційно експерти говорять, що таким чином Брюссель тисне на Київ, аби той впроваджував електронне декларування та інші реформи. Тобто ЄС затягує візове питання, щоб і надалі мати інструмент впливу на Київ. Про кризу з міграцією та перспективи візової лібералізації POLUKR.net поговорив зі старшим науковим співробітником Центру з питань міграції, політики і суспільства Оксфордського університету Франком Дювеллем.

– Лідери ЄС вже приготувалися до можливого напливу трудових мігрантів з України після лібералізації візового режиму? Чи такий розвиток подій не передбачений?

– Сподівався, що вони готові. Маю враження, що лідери ЄС більш позитивно, ніж раніше, ставляться до надання Україні безвізового режиму. Тобто неформально ЄС має позитивне рішення щодо цього питання. Для цього є дві глибинні передумови. По-перше, українці – жителі Східної Європи, білі, християни, тому не несуть інтеграційних загроз. Лідери країн ЄС практично не мають застережень у цьому питанні. Особливо, якщо взяти до уваги, що в країнах ЄС, які межують з Україною (Польща, наприклад), успішно працюють сотні тисяч українців, і з цим не виникає проблем. Також українці переважно добре освічені, дотримуються трудової етики, що важливо для європейців.

Друга причина – у провідних країнах ЄС, як-от Німеччина, стикаються з проблемами, які змушують їх залучати нову робочу силу. Це і старіння населення, коли на одного працюючого припадає щораз більше пенсіонерів, і зменшення кількості молодих працюючих жителів. Також українцям сприяє географічна близькість і статус хорошого сусіда Євросоюзу. В ЄС розуміють, що українцям нескладно мігрувати в ЄС, приїжджати і повертатися додому. Мені здається, що на майбутнє потрібні кращі транспортні зв’язки між країнами ЄС і Україною, більше бюджетних авіаліній. Гадаю, незабаром це питання теж успішно вирішать.

Одна з ключових тривог лідерів ЄС – нелегальна трудова міграція з України. Раніше українці асоціювалися з нелегальною міграцією до Німеччини, Італії, Греції. Але протягом останніх років це питання зійшло з порядку денного. Українцям стало простіше отримати робочу візу, тож вони можуть легально працювати в країнах Євросоюзу. Також можуть повертатися додому, коли закінчується термін дії візи. У ЄС немає зараз серйозних дискусій про нелегальну міграцію з України. Це – гарний фон для обговорення лібералізації візового режиму.

Почуваюся доволі оптимістично щодо майбутнього трудової міграції українців у ЄС, але все буде залежати від економічного становища в Євросоюзі. Якщо ЄС переживатиме нову економічну кризу та збільшення рівня безробіття, то буде значно менш готовим до відкритості для українських трудових мігрантів.

– Чи багато в ЄС бізнесменів, які готові будувати фабрики, вести бізнес в Україні?

– Це вже відбувається і поволі продовжуватиметься. Особливо – у легкій промисловості: виробництво взуття, меблів, текстилю, одягу… Також в України чудові шанси стати одним із центрів ІТ-виробництва в Європі.

Ми, в Оксфорді, зауважили, що з’явився світовий тренд переводити виробництво додому чи в близькі сусідні країни. Аби виробництво було ближчим до споживачів.

Вважаю, Україна може сильно виграти від цієї диверсифікації глобальної економіки – перенесення виробництва ближче до кінцевих споживачів. Успіх у цій справі значною мірою залежить від того, чи зможе Київ знизити рівень бюрократії й корупції, які гальмують цей процес. Якщо не існує верховенства права, захисту прав власності, якщо не відомо, кому і за що платити, то бізнес почувається, немов із гирею на шиї. Бізнесу життєво необхідні гарантії безпеки та стабільність країни.

– Очевидно, ЄС, США та МВФ через візову лібералізацію, Угоду про асоціацію та кредити тиснуть на Київ, аби домогтися встановлення таких правил гри для бізнесу?

– Так, усі західні умови спрямовані саме на це. Всі угоди, дотації та кредити йдуть в пакеті з виконанням цих умов. Ті, які ставить ЄС, – дуже конкретні. Іноді вони надто жорсткі для України. У Євросоюзі очікують, що ці умови забезпечать верховенство права, демократію, дотримання прав людини, ефективну боротьбу з корупцією і справедливе судочинство… Проте очікувати, що Київ піде на обрізання пенсій, соціальної допомоги, грошей на освіту і охорону здоров’я, – досить проблемно. Українці дуже бідні, часто не можуть самі за це заплатити, широкі прошарки населення й без того потерпають, тож це може призвести до соціального вибуху. Існує низка ділянок реформ, де Україна має захищати свої стандарти. Але щодо більшості реформ, то Україна повинна піддатися й робити так, як їй радять західні партнери.

– Як «брексіт» змінює Євросоюз? Той, в який хоче інтегруватися Україна…

– Із виходом Британії Євросоюз втратить 60 мільйонів споживачів або 8% населення ЄС. Також він втратить п’яту за потужністю економіку світу. Але водночас Євросоюз втрачає того, хто постійно створював проблеми. Лондон завжди ставив під питання і блокував ініціативи ЄС, особливо щодо захисту прав людини, соцстандартів, прав робітників і екологічних стандартів. Можливо, без Британії Євросоюз стане більш привабливим та збалансованим. Також бачимо, що після «брексіту» громадська підтримка Євросоюзу серед населення країн ЄС зросла. Результати референдуму не спровокували ще більший євроскептицизм. Маємо втрати і вигоди від «брексіту», а також нові можливості. Лідери Євросоюзу аналізують ситуацію, і маю надію, що завдяки цьому досвіду зроблять ЄС кращим. Обидві сторони – і ЄС, і Велика Британія – спробують повернути ситуацію собі на користь.

– Які наслідки «брексіту» для Британії? Від часу референдуму минуло 4 місяці…

– Британія втрачає доступ до ринку ЄС розміром 440 мільйонів споживачів, які купують британські товари. Британський фунт втратив третину вартості, очікуване падіння ВВП країни складе близько 5%. Це означає знецінення зарплат і збережень британців.

Перед референдумом була неймовірна пропаганда в таблоїдах за вихід Британії з ЄС. Ці видання маніпулювали думкою британців, підсилюючи їхні страхи про наплив заробітчан із країн ЄС, кризу в ЄС із біженцями-мігрантами з Близького Сходу.

Через пропаганду «брексіту» рівень ксенофобії й насильства зріс на 43%. У результаті був убитий політик, один із противників «брексіту», та один польський заробітчанин. Ще один ледве вижив після отриманих травм. Я не можу так спокійно, як раніше, вийти з пабу в п’ятницю, бо в суспільстві стало менше безпеки через цю антимігрантську кампанію. Поляки – на першому місці серед заробітчан з країн ЄС, потім німці та французи. Британці радше голосували не за вихід Британії з ЄС, а за вигнання з Британії громадян інших країн ЄС і за закриття кордонів для мігрантів з Близького Сходу.

За вихід з ЄС переважно голосували містечка і села Англії, менш освічене та бідніше населення. Великі міста, люди з вищою освітою й заможніші голосували за те, щоб залишитися. Схоже протистояння між заможним і освіченим населенням, яке підтримує відкритість та ліберальні цінності, і менш освіченим та біднішим населенням, яке підтримує крайні праві консервативні цінності, можемо бачити у всій Європі.

Також у результаті «брексіту» суспільство дуже розшарувалося. Нагадаю, що за вихід проголосувало 51,9% британців, проти – 48,1%. Між тими, хто хоче залишитися, і тими, хто хоче покинути ЄС, зберігається агресивний дискурс. Північна Ірландія та Шотландія повторюють, що хочуть вийти зі складу Великої Британії. Перший міністр Шотландії Нікола Стерджен 20 жовтня опублікувала перший варіант законопроекту про повторне проведення референдуму щодо незалежності Шотландії. Більше немає Об’єднаного Королівства – є роз’єднане Королівство, не існує Великої Британії – є маленька Британія.

Еліти, які пропагували «брексіт», тільки після референдуму сказали, що вони насправді хотіли лише позбутися всіх регуляцій від Євросоюзу – щодо дотримання прав жінок, робітників, захисту навколишнього середовища. Сумна сторона цієї історії в тому, що люди, які голосували за «брексіт», найбільше від цього й постраждають. Вони потерпатимуть від знецінення своїх зарплат та урізань соцвиплат, які їм гарантував ЄС. Люди, фактично, самі викопали собі могилу. Заможні люди, які були проти виходу, значно легше переживуть ці негаразди.

– Чи пішла на спад криза з біженцями-мігрантами у Євросоюзі?

– І так, і ні. Ні, бо кількість переміщених осіб у світі зростає, відповідно криза переміщених осіб залишається гострою. Є криза з переміщеними особами в Туреччині, в Україні та інших країнах навколо Євросоюзу. Послабилась лише криза з тими біженцями, які прибули в Євросоюз, бо країни ЄС навчилися краще контролювати свої кордони. Тож менше людей змогли потрапити останнім часом в ЄС. Криза зменшилася в ЄС, але загалом криза з переміщеними особами посилилась і може вибухнути з новою силою – і знову в Євросоюзі.

– Як криза з мігрантами вплинула на увагу Євросоюзу до України та її проблем?

– На рік вона всіх спантеличила. Через домінування справи біженців в Італії та Греції, у ЄС втратили з поля зору Україну. Але в Євросоюзі нарешті помітили зв’язок між сирійською та українською кризами і збагнули, що в обох ситуаціях винна Росія.

– Які виклики тепер найгостріше стоять перед Євросоюзом?

– Маємо поширення антиліберальних крайніх правих сил у Європі. Це створює загрози для пересування по Європі, спричиняє мілітаризацію кордонів ЄС, відновлення кордонів всередині Євросоюзу. Дуже небезпечно, що зростають ксенофобські настрої, що біженця чи мігранта сприймають як людину нижчого сорту, порівняно з жителями тієї чи іншої країни. Це провокує насильство щодо цих груп населення. Триває критика ліберальної державної політики в країнах ЄС, зростає роль агресивної вуличної юрби в житті суспільств і країн. Це підриває ключові цінності Євросоюзу – право на вільне пересування, відкриті кордони, дотримання прав людини, демократію, верховенство права. Це екзистенційна криза Євросоюзу.

Одна із причин цього в тому, що Євросоюз нерівний. Маємо великі розбіжності між багатими і бідними країнами ЄС, а також суттєвий поділ всередині країн між багатими і біднішими. Глобальна економічна криза 2008 року, яка не завершилась у 2009-2010 роках, спровокувала кризу лібералізму як моделі та ідеології.

– Чи не перетвориться ЄС без Британії на надфедерацію – щось на зразок «Сполучених країн Європи»?

– Не бачу такої перспективи. Не слід забувати, що ЄС – це союз суверенних національних держав, а не мігрантів з Європи, якими були США. Такі нації не віддадуть своєї влади назовні. У ЄС паралельно відбувається передача влади наднаціональним органам ЄС та на регіональний рівень країн. Триває активна передача влади на місця, регіонам і містам.

– Як виглядатиме ЄС через 10-15 років, коли, сподіваємось, Україна буде ближчою до інтеграції з цим об’єднанням?

– Сподіваюся, Євросоюз тоді буде не таким поділеним, а більш справедливим, рівноправним і об’єднаним, ніж той, який маємо зараз.

Розмовляв Ігор Тимоць

У Польщі почала діяти Міжгалузева профспілка українських працівників. Її мета – захист українських заробітчан від недобросовісних роботодавців. Профспілка ще на стадії формування. Однак вже створено портал, де можна ознайомитись з її роботою. За офіційною інформацією, на заробітках у Польщі – до 800 тисяч українців, проте деякі оглядачі говорять, що неофіційне число – до двох мільйонів. Polukr.net поспілкувався із головою профспілки, українцем, професором Юрієм Карягіним.

– Як створювалася профспілка та які її головні цілі?

– Я очолюю Всеукраїнське товариство «Україна-Польща». Як його голова, у минулому році разом з представниками польських профспілок вирішив закласти цю профспілку. Ми зауважили багато неприємних випадків, коли українські заробітчани відчувають дискримінацію зі сторони роботодавців, їх ошукують, вони потрапляють у халепи, не знаючи законів і процедур. Були навіть кримінальні ситуації, в які потрапляли українці.

Товариство «Україна-Польща» – громадська організація, яка має 25-річний досвід роботи в Польщі й Україні та забезпечує права українських громадян, зокрема тих, хто протягом останніх років працює у Польщі. Разом з організаціями поляків, які живуть в Україні, костелом, церквою, іншими громадськими і неурядовими структурами ми постійно провадимо інформаційно-консультативну допомогу українцям, що працюють у Польщі чи збираються працювати. Тож ми з вдячністю приєдналися до пропозиції Загальнопольського порозуміння профспілок (OPZZ) за їх прикладом захисту прав польських працівників у Великій Британії, Швейцарії, Іспанії та Італії так само обстоювати права українських працівників у Польщі. За підтримки партнерських організацій і ОРZZ ми заклали нашу профспілку.

Навесні цього року на з’їзд до Федерації профспілок України приїхав голова ОРZZ Ян Гуз. Під час його візиту ми підписали офіційний договір про співпрацю. У червні зареєстрували статут і визначили оргкомітет. У липні провели першу конференцію, на якій оголосили про створення профспілки та обрали керівництво.

Наша основна ціль – захист українських заробітчан від недобросовісних роботодавців у Польщі та шахраїв-посередників з обох країн. Останніми роками з’явилося багато посередників, які намагаються нажитися на бідних заробітчанах.

– Чи українська профспілка – частина загальнопольської профспілки OPZZ?

– Ні, ми зареєстровані як незалежна профспілка. Із реєстрацією нам допомагали юристи з OPZZ і особисто глава Департаменту міжнародних зв’язків OPZZ Пьотр Островскі, якого ми обрали секретарем нашої профспілки. Відповідно до статуту, до нашої профспілки можуть вступити громадяни Білорусі, Молдови, Польщі, Грузії, Вірменії та Росії, що відповідає польським законам. Зараз робимо печатки, відкрили рахунок. Також ми вже вирішили питання щодо внесків, які мають сплачувати члени профспілки. Це невеликі гроші – 5 злотих на місяць для студентів і 10 злотих – для працівників. Звична практика для профспілок у Європі – 1% від зарплати. Ми цим шляхом не пішли, бо розуміємо, як це болісно для наших заробітчан. Хочемо, щоб якнайбільше українських заробітчан вступили в профспілку. Плануємо зробити інформаційні центри про нашу діяльність в Україні. Там будемо допомагати людям, які виїжджають на заробітки до Польщі.

– Чи плануєте активно співпрацювати з польською і українською владою?

– Обов’язково. Я вже був на кількох зустрічах, де виступили польські заступник міністра праці, заступник міністра МВС і представники польської Інспекції праці. Плануємо активно співпрацювати з ними, ведемо діалог з місцевою владою. Незабаром зміняться правила працевлаштування українців у Польщі, тож будемо проводити кампанію з ознайомлення наших заробітчан з новими нормами. Намагатимемося допомогти всім людям гідно жити і працювати у Польщі. OPZZ допомогла нам орендувати приміщення в центрі Варшави за адресою вулиця Коперника 36/40, тож готуюся більшість часу бути у польській столиці, працювати там.

– Чи відслідковуєте інформацію, скільки українців зараз працюють у Польщі?

– В Україні, на жаль, 16 років не проводили перепису населення і конкретних цифр ніхто не має. Наразі число, яке дає польське МЗС про кількість робочих віз для українців, мабуть, близьке до кількості українських заробітчан. Це близько 800 тисяч. Але деякі українці їдуть за іншими типами віз, залишаються нелегально. За експертними оцінками, в Польщі працює близько мільйона українських заробітчан.

Днями повернувся з Варшави. Весь день приймав телефонні дзвінки – там наших ошукали, там не дали нормального помешкання, яке обіцяли… Дуже багато конфліктних і неприємних ситуацій, в які потрапляють наші люди в Польщі.

– Як вирішуєте такі ситуації?

– До кожного випадку підходимо окремо. Шукаємо можливості. Стараємося надати безкоштовну юридичну консультацію. Уклали договір із фаховою польською юридичною організацію, яка діє по всій країні. Будемо надавати консультації в наших центрах на базі товариства «Україна-Польща», проводити семінари для тих, хто виїжджає працювати до Польщі, співпрацювати з польськими організаціями, які займаються наймом українців.

– Чи плануєте складати списки добросовісних і недобросовісних роботодавців?

– Так, будемо складати списки чесних і нечесних організацій і роботодавців, будемо допомагати членам нашої профспілки влаштуватися на роботу. До мене вже звернулося кілька польських роботодавців, тож будемо допомагати знайти роботу. Головне для нас, щоб усе було легально. Щоб українські заробітчани мали в Польщі страхування і соціальний захист. Надіюся, будемо співпрацювати з польською і українською владою для вирішення всіх проблемних моментів. Крім заробітчан, старатимемося вирішити проблеми з чергами на кордоні, митницею, транспортними проблемами.

– На яких роботах переважно задіяні українці та чи повертаються вони додому?

– Наша мета, аби українці їхали в Польщу, заробили копійчину, набралися досвіду, знань, манер, привезли їх додому, збудували собі дім, покращили достаток і зробили інвестиції в нашу економіку. Ми, українці, маємо самі себе проінвестувати і збудувати Європу в Україні. Більшість українців, з якими спілкувався, хоче повернутися додому і гідно жити вдома.

– Звідки переважно їдуть на заробітки – Західна Україна чи вся країна?

– Раніше їхали з Західної України. Причина зрозуміла – географічна і ментальна близькість. А зараз ситуація змінилася – до мене звертаються люди зі всієї України. Останні – дівчата з Харкова, які мали проблеми з роботодавцем.

– З якими проблемами найчастіше звертаються?

– Найчастіші – це невідповідність роботи анонсованої до отриманої, невідповідність зарплати, відсутність угоди про найм або погане знання її суті, незнання своїх прав.

По-перше, коли люди звертаються до посередників, то мають подивитись на угоду. Вона польською, але можна вимагати перекладу українською. Слід уважно прочитати всі пункти, параграфи. Краще разом з юристом. Необхідно дивитися, що підписуєте. Наші люди часто цим легковажать, а потім потрапляють в афери. По-друге, посередники деруть три шкури, хочуть 200–400 доларів за свої послуги, але практично їх не надають. По-третє, вони часто записують у договір пункт, що будуть брати собі з зарплати українського працівника до 30% заробітку протягом періоду його роботи.

Як можна таку угоду підписувати? По-четверте, посередники обіцяють житло. А людина приїжджає і виявляє, що це не житло, а халабуда.

До прикладу, щойно мені дзвонила особа, яку поселили на дачі, де відключено на зиму тепло, світло і воду. Там неможливо жити. Варто працювати зі солідними фірмами, до яких є довіра. До кінця року в нас на сайті буде перелік чесних і нечесних організацій.

– Чи співпрацюватимете з поліцією, аби притягувати до відповідальності шахраїв?

– Будемо думати, як це зробити відповідно до польських і українських законів. Польська влада зацікавлена, аби українці працювали як чемні працівники. Українці охочі до роботи, у нас переважно високий рівень освіти, ментальна і мовна близькість. Наші люди їдуть не тільки на будові працювати. Багато також механіків, спеціалістів, техніків, інженерів, медиків. Маємо проблеми – не скрізь визнають наші дипломи. Міністерство освіти України має попрацювати щодо нострифікації українських дипломів за кордоном, аби наші дипломи визнавалися в Польщі, як колись. На жаль, з цим проблеми. Особливо тяжко науковцям, яких запрошують до Польщі. А це обмін знаннями, новим досвідом. Ці контакти Україні потрібні, щоб українці були рівноправними учасниками європейських процесів.

– Які зміни в польському законодавстві чекають незабаром на наших заробітчан?

– Головне, що не роботодавець буде особисто давати запрошення, а відділ праці на місці, у воєводстві. Польща хоче підвищити відповідальність перших. Існує багато випадків, коли видають запрошення на роботу, людина приїжджає, а роботи немає. А вже заплатила ці 200–400 доларів. Таку людину покинули в Польщі напризволяще і вона часто опиняється в безвиході – не знає, куди йти, до кого звертатися. Через ці зміни роботодавцеві буде складніше взяти на роботу українця, але також у нього буде більше відповідальності. Потрібно наводити лад в цій сфері, відсіяти неіснуючі фірми.

Наша профспілка піде французьким шляхом – видаватимемо посвідчення, де буде написано, що член профспілки або офіційно працює, або ми йому незабаром знайдемо роботу. Поліція знатиме, що ця людина шукає роботу чи її незабаром отримає, тож така особа матиме менше клопотів.

Зросте також мінімальна зарплата до 12 злотих за годину. Якщо зараз вона 1800 злотих на місяць, то від 1 січня буде 2000 злотих. Це 500 доларів – немалі гроші для нас. І це мінімальна зарплата. Я знаю багатьох фахівців, які працюють на виробництві в Польщі. Вони мають 17–18 злотих за годину. Ця зарплата дорівнює тій, яку отримують поляки.

– Через вихід Великої Британії з ЄС багато поляків повертаються додому. Що це означає для наших заробітчан?

– Це чудовий приклад для нас. Ці люди будують гарні будинки, відкривають в Польщі малий бізнес і стають успішними. В Англії вони заробили стартовий капітал, щоб інвестувати його в Польщі. Це повернення не має лякати, воно не спричинить браку робочих місць, бо вакансій вдосталь. За даними Міністерства праці Польщі, країна буде потребувати близько 5 мільйонів нових робітників до 2020 року. Тож Варшава охоче бере українців, які швидко адаптуються до життя в Польщі.

Дай Боже, щоб лише політики нам не заважали, вони роблять багато прикростей. Ми у політику не втручаємося. Але хотів би попросити всіх політиків, аби уникали гострих заяв, які можуть зашкодити польсько-українській дружбі. Українці в Польщі працюють на майбутнє України і Польщі. А історією хай займаються історики.

У нас щось забагато зацікавлених розділяти людей. Нам потрібно працювати з поляками, з рештою Європи. Коли буде ця співпраця, то найближчим часом змінимо ситуацію в Україні на краще.

– Остання хвиля масової трудової міграції українців до Польщі розпочалася після початку російської агресії в 2014 році. Чи змінилась тенденція за два роки?

– Зараз ситуація стабілізувалася, кількість трудових мігрантів теж. В України не такий великий приріст населення, щоб ще більше людей виїжджало. Думаю, так буде надалі. Можливо, кількість заробітчан навіть трохи зменшиться з покращенням економічної ситуації в Україні.

– Як гадаєте, візова лібералізація з ЄС спричинить нову хвилю трудової міграції?

– Мій прогноз – ні. Візова лібералізація дає право виїжджати за кордон, але прикордонник буде питати, чи у вас оплачений готель, чи маєте гроші, щоб було за що поїсти, як їздити по країні, білети назад. Візова лібералізація не дає право на роботу.

Простіше чесно отримати легальну робочу візу. Якщо хочете працювати, то польський уряд легше видасть робочу візу. Варшава приймає багато законів, які повинні зупинити працедавців перед наймом нелегальних працівників.

Звісно є ті, хто хоче менше платити, зекономити на нелегальних працівниках. Але хочу порадити усім українцям – пробуйте зробити все легально, тоді уникнете багатьох проблем.

Навіть якщо думаєте, що для хатньої робітниці, про яку ніхто не знатиме, це не важливо. Це не так. Будуть податки, але вони йдуть вам на страхування, медичне обслуговування та всілякі непередбачувані обставини.

– Які ще поради дасте для українців, які хочуть поїхати працювати за кордон?

– Хочу, щоб українці, які їдуть за кордон, пам’ятали, що вони в гостях, і поводилися в Польщі відповідно до польських законів, культури, традицій, менталітету. Аби українці не забували, що вони за кордоном. Українцям слід поводитися гідно, показувати, що приїхали з європейської держави. Патріотизм – це передусім гідна поведінка за кордоном. Бо на нас дивляться, за нашою поведінкою складають враження про Україну.

Недавно були злочинні випадки, коли українець і поляк пограбували когось. Дуже неприємно читати такі новини. Кожен українець має пам’ятати, що він посол своєї країни за кордоном, представляє свою державу, завойовує для неї авторитет. Якщо вже їдете за кордон, то почитайте, куди їдете, яка історія цієї країни, які там звичаї, які закони цієї країни. Врешті, підготуйтеся до поїздки.

Довідка

Юрій Карягін – 64 роки, голова Міжгалузевої профспілки українських працівників у Польщі, кандидат економічних наук, професор кафедри готельно-ресторанного бізнесу Київського національного університету культури і мистецтв. Фахівець у сфері туризму і готельно-ресторанного бізнесу, один із співавторів Закону України «Про туризм». Автор понад 100 наукових праць, підручників про готельно-ресторанний бізнес і розвиток туризму. Голова українського товариства «Україна-Польща», директор Інституту українсько-польської співпраці. Заслужений працівник культури Польщі.

 

Наприкінці липня польський парламент ухвалив історичне рішення, яким визнав події на Волині 1943 року геноцидом. На початку вересня український парламент прийняв заяву, в якій зазначив, що вважає встановлення Сеймом Республіки Польща «Національного дня пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої у 1943-1945 роках» виявом політизації трагічних сторінок українсько-польської історії».

Ці події неабияк підігріли антиукраїнські настрої в Польщі – особливо на східних теренах, які раніше були у складі України. Черговий виток загострення міжнаціонального конфлікту можливий вже незабаром. 7 жовтня в Польщі відбулася прем’єра фільму режисера Войцєха Смажовського «Волинь».

«Українці геть не цікавили автора фільму, його завдання – дати саме таку відповідь на запитання поляків «що сталося?», якої вони очікують. Жодних відкриттів чи переосмислень, тільки утвердження односторонньої польської «правди», – написав про цей фільм директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Тим часом у Львові історики нещодавно дискутували про українсько-польські взаємини у ХХ столітті. Основне питання: чи можливо досягти примирення зараз і не шукати винуватців подій, що сталися багато років тому? Польсько-український портал пропонує ознайомитися з основними тезами дискусії істориків.

Оля Гнатюк,

професор Варшавського університету і НУ «Києво-Могилянська академія»:

Питання, яке хвилює всіх: що ж ми, історики, зробили не так, що вони, політики, почали так поводитись? Мені здається, що це не наші проблеми, а проблеми політиків, які мають відповідати на запити суспільства. Польські, очевидно, відповідають на запит польського суспільства, а українські, очевидно, – на запит українського.

Я не політолог, я просто спостерігач і людина, яка трохи розуміється в польсько-українських взаєминах. Семінари «Польща-Україна. Важкі питання», які тривали у 1990-х роках, апріорі були приречені на поразку, бо була чітко польська і українська сторона і протокол розбіжностей.

Нам треба не плакати над тим, чи є скандальним рішення польського сейму і чи правильною була відповідь українського парламенту. Мене як вченого хвилює те, щоб почати серйозні дослідження, починаючи від вивчення місцевих архівів, залучення максимальної кількості матеріалу та створення дослідницьких груп, які були б доволі широкими і виключали можливість поділу на польську та українську сторону. Це пройдений етап, і ми не можемо вічно наступати на ті самі граблі. Для мене дивно, чому ми досі не маємо спільної групи істориків з різними спеціальностями і з різних країн.

Ми дуже багато часу приділяємо тому, щоб означити «важкі питання» і «трагічні сторінки». Я намагаюсь переконати колег подивитись не лише на трагічні події, але й на те, що нас єднає, або на жахливе і прекрасне водночас. Ніщо насправді не є ні світло-білим, ні чорно-чорним. Світ не складається з двох кольорів, а має надзвичайно багато відтінків. Якщо говоримо про дослідження міжвоєнного періоду, важливо побачити різні прояви співіснування, адже це не був тільки конфлікт. Інакше – це фальшування образу минулого.

Артем Папакін,

асистент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

Зараз маємо небезпечну ситуацію, що спровокована тривалою політизацією історії. Нам треба відходити від політизації складних питань. Серед істориків є тенденція до співпраці: відбуваються семінари та конференції, історики знаходять спільну мову, якщо відходять від україноцентризму чи польськоцентризму. Розбіжності є, але вони не є неподоланні. Але політизація відбивається на історичній пам’яті. Маємо розуміти, що ми не можемо переконати поляків у тому, що УПА – герої, так само, як ми не сприймаємо демонізації УПА. Це надто спрощений варіант.

Зараз треба говорити про актуальні події наших взаємин. Історичні події не допоможуть побудувати сучасні стосунки між двома державами. Політики мають займатись політикою, а не повертатись до історичних подій. Історики спільну мову знайдуть.

Андрій Руккас,

доцент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

Голосування у сеймі віддзеркалює думку сучасного польського суспільства, який має запит на антиукраїнський інформаційний продукт. Те, що бачимо нині у популярних таблоїдах, – це теза про поганих українців, громадян Другої Речі Посполитої. Праворадикальні настрої та організації є всюди. Але сьогодні у Польщі все загострюється, і питання, що буде далі, – відкрите. Тому дуже великою є роль істориків. У Польщі Інститут національної пам’яті (на відміну від нашого) – штаб ідеологічної роботи.

Довгий час тривав конструктивний діалог, зараз про це говорити складно. Польські наукові середовища намагаються відновити цей діалог, але месиджі зводяться до того, що ухвала сейму не може бути змінена. Але тоді й польські політики мають визнати, що є польські справи, а є – українські. Тоді діалог буде дещо іншим. Ми маємо рятувати ті контакти та напрацювання, які були зроблені раніше. Також треба мати сміливість сказати собі, що ми будемо або не будемо брати участь у певних наукових проектах.

Богдан Гудь,

професор факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка:

Будь-яка українська думка в Польщі приймається з патерналістичної позиції. Українська історична наука вже виросла з коротких штанців. Українські дослідження поставили під сумнів те, що польська історіографія створювала протягом 25 років. Але польські історики не хочуть зважати на нові книжки з документами, які проливають зовсім інше світло на ґенезу волинських подій. На жаль, подібну ситуацію Даніель Бовуа передбачав ще в 1990-х роках, пишучи, що, може, польські історики врешті доберуться до архівів і витягнуть звідти нові документи, але, правдоподібно, лише ті документи, які треба.

Поява фільму «Волинь» лякає навіть польських правих політиків. Дехто каже, що, можливо, навіть добре, що резолюцію прийняли раніше і випустили пару ще тоді, щоб згладити сприйняття фільму «Волинь». Фільм добротний і, очевидно, матиме великий вплив на польське суспільство. Мені здається, Польща вже розуміє можливі наслідки того, що відбулося, тож є надія, що зустріч польських та українських істориків відбудеться швидше, ніж у листопаді, як планувалося раніше.

Нам треба захотіти побачити добре в історії наших народів. Але самих історичних досліджень замало. Тільки поширення таких світлих сторінок у суспільній свідомості може дати позитивний результат і інше усвідомлення польським та українським суспільством образу українців та поляків.

Оксана Каліщук,

професор історичного факультету Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки (м. Луцьк):

Процес порозуміння і примирення може відбуватись лише за умови рівноправності партнерів. На жаль, цієї рівноправності в українсько-польській дискусії щодо Другої світової війни немає. Її немає за цілою низкою параметрів, починаючи з того, що українські історики почали досліджувати тему набагато пізніше, і закінчуючи тим, що українська сторона не зрозуміла важливості цієї теми і в 2003 році спільною заявою президентів закрила її для себе. Але дуже швидко проявилися тенденції до перегляду цієї сторінки.

Вже у 2008 році були перші дзвіночки, що попередні рішення щодо Волині не подобаються. У 2009 році було перше рішення сейму, в якому Волинь фігурує в контексті етнічних чисток з ознаками геноциду, в 2013-му – повтор цього формулювання, і в 2016 році, коли праві прийшли до влади, вони провели рішення, за яке виступали ще в 2003 році. В цьому у нас немає паритетності, як немає її і в сприйнятті держав на міжнародній арені. Під час парламентських слухань звучало, що «Україна тепер від нас залежить, то про що ж думати». Говорити про процес примирення за умов такої паритетності дуже складно.

Формула «Пробачаємо і просимо пробачення» у цій ситуації не спрацювала – як це відбулось у польсько-німецьких стосунках. Коли йшлося про Польщу та Німеччину, свідки війни ще були живі і, відповідно, всі ці слова проходили через особисте сприйняття. У нашій ситуації живих свідків подій було значно менше, тож виникало питання: чому я маю просити пробачення, чи чому я маю пробачати? Адже багатьох особисто це вже не стосувалося.

Роз’єднати поняття суспільної візії, візій політиків та істориків надзвичайно складно. З одного боку, політики культивують певне бачення подій, з іншого – суспільство тисне на політиків та істориків. Це дуже добре видно на волинському питанні. Соціологічні дослідження підтверджували зростання обізнаності польських громадян у волинському питанні на 10% кожних 5 років. Можна говорити, що це питання культивувалося. Тому, коли прийшли до влади політики, які працюють на правому електораті, вони це дуже добре використали.

Нині важливо, щоб фахівці продовжили діалог. Політики змінюються, а робота залишається. Тому завжди буде нагода продовжити чи відновити діалог. Як це не парадоксально, але зараз м’яч на українському полі. Сьогодні дуже багато залежить саме від України. Треба зрозуміти, що Волинь – не регіональна, а державна тема, треба встигнути напрацювати переконливі фахові дослідження щодо цієї теми до наступної реальної розмови. Від цього залежатиме, як піде розмова далі.

Ми чітко маємо розуміти, що уникати дослідження складних тем ми не можемо. Нинішня ситуація показує, що такі складні теми потребують комплексного підходу. «Волинь» потребує фахового погляду психолога, етнолога, конфліктолога тощо. Лише комплекс знань дасть змогу побачити, чому події склалися саме так. І головне – аби ці знання і бачення були ретрансльовані суспільству. А це значно складніше, ніж провести дослідження, бо суспільство більше чує політиків і журналістів, аніж істориків. Допоки вони транслюватимуть крайні погляди, виважені дослідження істориків не будуть почуті.

Богдан Галайко,

директор Науково-дослідного інституту українознавства при Міністерстві освіти України:

Треба розрізняти політичну і науково-дослідницьку площину цього питання. Розуміємо, що це питання нагнітає польська сторона, передусім політичні партії. На жаль, наша політична еліта програє, бо багато хто не знає історії, або їм просто байдуже до неї.

Ми розуміємо, що Польща є нашим союзником у Балто-Чорноморській вертикалі і сподіваємось, що еліта усвідомить це і робитиме кроки для пошуку порозуміння. У нас є свої національні герої, у них – свої. На жаль, їхні герої часто є відвертими українофобами, натомість наші герої у їхньому трактуванні є тими, хто вчиняв певні злочини проти поляків. Головне – зрозуміти, що обидві сторони мають право на своїх героїв і на свою національну історію.

Підготувала Мирослава Іваник

Майже два дні сходинками вгору, майже два дні сходинками вниз… Ці сходи у скелі рубали ще в XV столітті, ними ступали сандалі знатних інків. І ніколи – чоботи іспанських конкістадорів. Інки розібрали частину дороги, щоб завойовники не знайшли захованого в горах міста. Тепер її щодня топчуть сотні ніг туристів, які обрали піший перехід через Анди, щоб дістатися до одного з див світу – Мачу-Пікчу. Там, на тій дорозі, образно висловлюючись, залишилися й мої сліди.

Що таке Camino Inka?

Один із найпопулярніших піших туристичних маршрутів на планеті, адже веде до руїн загадкового міста інків Мачу-Пікчу. До речі, у 2007 році воно було зараховане до семи Нових див світу.

Camino Inka – це частина дороги від Куско, столиці імперії інків (чималенького й тепер перуанського міста), до Мачу-Пікчу. Відстань між ними – трохи більше 80 кілометрів. Класичний маршрут – 45 кілометрів, який розрахований на 4 дні і 3 ночі.

Це саме той шлях (принаймні, частково), про який чули, але марно шукали іспанські конкістадори, і яким у 1911 році пройшов дослідник з Єльського університету Хайрам Бінґем, який заново відкрив місто світові.

На початку 2000-х перуанський уряд запровадив обмеження на прохід дорогою інків. Оскільки мандрівників було більше, ніж могла переварити місцева екосистема. Тепер для того, щоб мати право водити туристів цим маршрутом, туроператорам потрібно отримати спеціальну ліцензію. Без супроводу гідів вхід на маршрут заборонено. За день на Camino Inka можуть вийти лише 500 осіб (туристів серед них менше половини, решта – супроводжуючий персонал).

Відповідно, прогулянка по шляху інків стала важкодоступною, дорогою, а тому – ще бажанішою подорожжю.

Усе моє перебування в Перу підлаштовувалося під можливість потрапити на Camino Inka. Тур бронювався за півроку і коштував понад 600 доларів.

Про маршрут

Перед дорогою у мене було два хибних уявлення про маршрут:

1. Начитавшись про загублене місто в горах, я думала, що Мачу-Пікчу – десь високо в Андах, і треба буде підійматися вгору. Насправді Мачу-Пікчу – це, фактично, найнижча точка походу.

З Куско, що розташоване на висоті 3200 м над рівнем моря, треба спуститися долиною річки Урубамба до 2500 м, де й починається маршрут.

До його початку підвозять на автобусах. Потім треба перейти гірський хребет через перевал Мертвої Жінки (4200 м) і плавно спуститися до Мачу-Пікчу на висоту 2400 м. За цей час ви проходите різні кліматичні зони: від альпійських луків – до тропічного (так званого хмарного) лісу.

Фактично це виглядає так: 2 дні ви йдете сходинками вгору, два дні – сходинками вниз. І невідомо, що важче! Бо коли догори – розриваються легені і заходиться серце, а коли вниз – відчуваєш усі м’язи ніг.

Перед походом його учасникам рекомендують побути у Куско бодай три дні, звикнути до висоти, щоб потім не страждати на перевалі. Кожен переносить висоту по-своєму: у когось болить голова, у когось просто загальмованість (думки, мов сонні мухи); комусь – нічого. Ми так і зробили. Акліматизувалися, потинялися колишньою столицею імперії, а нині – найкрасивішим містом Перу, і вирушили в Анди.

Особливо важко дався перший день. Ми йшли на порівняно низькій висоті, було досить спекотно, ну і взагалі… В перший день усе важче.

На сайті турфірми, послугами якої ми користувалися, важкість маршруту була кваліфікована як moderate («середня»). Маючи сякий-такий досвід мандрів Карпатами, думала, що буде легше, ніж вийшло насправді. Допомагала кока. У Перу жувати листя коки – легально. У горах люди собі життя без неї не уявляють.

Пакетики з листям коки продають повсюди. У кафе вам пропонують чай з коки. Але його смак не дуже, щоб відчути ефект, треба, мабуть, чайник випити. А від жування листя щось таки відчуваєш. Береш 3-4 листочки (вони за формою і текстурою схожі на лаврові), трохи розжовуєш, потім закладаєш за щоку. І так тримаєш, періодично пожовуючи.

Не скажу, що ефект дуже разючий, язик і щоки німіють, коли жуєш, – це так. Але, мабуть, все ж почуваєшся енергійнішим згодом. А може просто себе переконуєш у цьому.

2. Я чомусь думала, що в давнину цей важкий шлях через гори був єдиною можливістю потрапити до Мачу-Пікчу. Але, як виявилося, це було розвагою лише для благородних. Простий люд (селяни, слуги) йшли до міста долиною річки Урубамба – тим же шляхом до Мачу-Пікчу зараз дістається більшість туристів. На комфортабельному потязі – години за дві.

Селяни доходили десь за півтора дні. А от для інкських аристократів шлях до священного міста був ще й духовним шляхом.

Вони мали подолати труднощі, побути наодинці з небом, помолитися богам, що живуть на сніжних вершинах, перш ніж ступати у місто через Ворота Сонця, призначені лише для знаті.

Аристократам було заборонено долати шлях до Мачу-Пікчу на ношах. Вони, хоч і подорожували з комфортом та слугами, мали пройти стежку на своїх двох. Ну, і ми за 600 доларів відчули себе знатними інками.

Портрети і гіди

Нашим гідом був Елвіс, чоловік років 30, любитель важкої музики і в душі трохи Че Гевара.

В обов’язкові розповіді про історію землі перуанської та основи її біологічного розмаїття він вплітав історії про те, як страждають перуанці від своєї корупційної влади, яка заради вигоди нищить природу та історичний спадок, та про іноземних капіталістів, які розпалюють апетити місцевих чиновників-злодіїв. Туристи-американці співчутливо кивали головами і, можливо, десь в глибині душі навіть відчували свою провину. Я мимоволі відчувала солідарність світового пролетаріату. Яка, щоправда, миттю закінчилась після того, як я почула, скільки ще чайових треба дати портерам і гідам, окрім того, що ми вже заплатили по прайсу. Відповідальні за світовий капіталізм американці слухняно витягали свої долари.

Портери – це носильники. Чоловіки з місцевих, що несуть за туристами усі важкі речі. Невисокі, міцно збиті індіанці з різкими, мов із каменю вирубаними, рисами обличчя (я неполіткоректно називала їх хобітами), вони щедро пахли потом і постійно жували листя коки. Пересувалися з неймовірною швидкістю.

Навантажені величезними мішками, завбільшки як вони самі, портери обганяли туристів, і коли ми доходили до місця привалу, на нас чекали розкладений намет-їдальня, розпалене багаття, майже готова їжа (годували як у ресторані: перше, друге і компот, окреме меню – для вегетаріанців. Коли в одного з нашої групи був День народження, кухар приготував йому торт).

Пообідавши й відпочивши, ми йшли далі, а вони все збирали, потім знову обганяли нас, і ввечері ми приходили до нового місця стоянки, де вже стояли розкладені намети і доварювалася вечеря.

Туристи могли віддати портерам і свої речі: до 14 кг за додаткових 150 доларів. Американці, звісно, все віддали, несли лише свої спальники та одяг.

Ми з подругою хотіли зекономити. У мене був найважчий наплічник в групі – 11 кг. Але вже після першого дня ми серйозно пошкодували про своє рішення і неформально впихнули одному з портерів свої речі за половину суми.

Портери ходять дорогою інків як у рейс: через кожних три дні відпочинку – новий похід. Це – робота мрії. Ніде інде простим селянам стільки не заробити. Нам розповідали, що щороку проводять змагання портерів. Так от, найшвидший долає ту відстань, яку туристи проходять за 3 дні, трохи більше як за 3 години (без поклажі, звісно).

Туристи

У нашій групі було 13 осіб. Усі – англосакси. Більшість – американці, кілька британців, та канадців. Українців на інка-трейлі наш гід бачив уперше. Не знаю, яка вже там різниця у мізках різних народів, але чомусь саме спадкоємці британської імперії найчастіше мають можливість і хочуть витрачати свої гроші на відпочинок, де потрібно докладати чималих зусиль.

Багаті латиноамериканці, росіяни, китайці не розуміють, навіщо платити великі гроші за те, щоб цілий день лазити по горах і ночувати при нульових температурах у наметі (я про ті нації, які формують туристичні потоки у світі). А от американцям-канадцям-британцям-австралійцям це чомусь в кайф.

Йдуть не нарікаючи, всі в чудовій фізичній формі. У нашій групі були люди від 27 до 67 років. Так от, першим до найвищої точки походу дійшов 65-річний американець (виходець із Шотландії, у той день був його День народження), а найпершим спустився 67-літній американець (виходець із Норвегії). Молодь плелася позаду.

Хоча не всім перехід дається так легко. Гіди розповідали нам про пару молодят (не пригадую вже, з якої країни). Чоловік не придумав нічого ліпшого, як забрати новоспечену половинку на медовий місяць у цей похід. Десь посередині маршруту весь табір чув, як вона кричала, що ненавидить його ідіотські ідеї, ці ідіотські гори та ідіотське Мачу-Пікчу, і погрожувала розлученням. Щоправда, поки дійшли до стародавнього міста, розлучатися передумала.

Ще одна історія була про молоду американку – з надмірною вагою, але незламним духом. Гіди, подивившись на неї, м’яко запропонували відмовитися від походу. Але дівчина пішла. Вона постійно жахливо відставала від групи. Один гід її супроводжував, щоб вона не заблукала. Вони доходили до місця ночівлі, коли всі інші вже встигали повечеряти і лягти спати. А зранку знову вставали і повільно йшли. Зате як дівчину вітали, коли вона таки дійшла до воріт! Плескали і туристи, і портери, вітали залізний характер.

Вже під кінець маршруту наш гід Елвіс зізнався, що бували на Сamino Inca і смерті.

Щонайменше два випадки загибелі туристів – вони зірвалися в урвище. Ми одразу повірили, проходячи ділянки, де треба було притискатися до скелі й вибирати, куди ступити на кам’янистій доріжці, бо поруч – глибока прірва.

Мачу-Пікчу

Впродовж походу не покидає враження, що ти і ці люди з тобою реально загублені в часі і просторі: ніде нікого, лише гірські сніжні вершини та деколи проходимо повз руїни інків: фортеці для огляду місцевості, східчасті тераси, де вирощували картоплю та інші овочі, дивні споруди, які, як вважають, слугували обсерваторіями…

Туристичні групи, хоч вони і йдуть за одним маршрутом приблизно однакову кількість часу, вдається розводити у просторі так, що вони не бачать одна одну. Але в останню третю ніч усі прокидаються зарання і прямують до входу в Мачу-Пікчу, щоб зайти туди з першими променями сонця. У темряві треба пройти півгодини, а потім вишикуватися в чергу, бо вхід відкривається десь о пів на четверту.

Ось тут і зустрічаються усі 500 людей, які чотири дні тому вийшли на шлях інків. Потім нарешті проходиш через охоронців. При бажанні можуть навіть печатку в паспорт про відвідини Мачу-Пікчу поставити. Зупиняєшся біля Воріт Сонця: внизу все в тумані.

Раптом десь в якомусь місці він розривається і вигулькує стрімка гора, або будиночок, або тераска, і всі кричать, тицяють пальцями і намагаються сфотографувати, але вже знову все сховалося в тумані.

Оце, мабуть, і є найщасливіший момент подорожі: коли знаєш, що вже дійшов, хоча ще достеменно не уявляєш, куди саме; і відчуваєш себе ніби першопрохідцем, попри увесь цей натовп довкола.

Ніхто не знає, для чого його збудували, те місто. Навіть назва його невідома: Мачу-Пікчу означає «стара гора» – якраз та, по якій ми спускалися до Воріт Сонця. Навпроти височіє Вайна-Пікчу – «молода гора». На неї також можна вибратися і помилуватися руїнами. Але нам було досить…

Відомо, що у Мачу-Пікчу була зимова резиденція імператора, це було місто знаті. Але чому збудували саме тут? Мені запам’яталася одна з версій, про яку говорив гід: довкола – гарні землі та клімат для вирощування коки. І імператор хотів контролювати такий дорогоцінний товар. У Мачу-Пікчу не більше 200 споруд: храми, палати знаті та приміщення для господарських потреб.

Мачу-Пікчу збудували близько 1440 року і проіснувало воно до 1532, поки в імперію не прийшли іспанці. Тоді мешканці покинули місто і розібрали частину доріг, щоб конкістадори не дісталися сюди.

Ми блукали вулицями, поміж будиночків, що ліпляться на стрімкому схилі.

Але насправді найкрасивіше – не вид на місто, а вигляд з нього, на довколишні гори, що формою нагадують стіжки сіна, на долину річки, що в’ється внизу.

Як потім з’ясувалося, отак посидіти й помилуватися у нас було лише кілька годин часу, бо десь по десятій ранку до Мачу-Пікчу почали прибувати перші групи туристів, які приїхали сюди потягом – до містечка Агвас Кальєнтес, що в долині. Звідти вони піднялися автобусом, а потім пройшли ще якийсь кілометр.

І вже до полудня Мачу-Пікчу перетворився на якийсь вулик. Сісти – нема де, пройти – нема як, постійно дихаєш у чиюсь потилицю. Сфотографувати щось – неможливо, бо в кадр постійно влазять дебелі колумбійські тітки в обтягуючих лосинах, які фотографуються на фоні всього, що трапляється їм на очі. Казка розвіялася. Сповнені презирства до масового туризму, ми покинули це священне місто навіть раніше, ніж передбачала програма. ЮНЕСКО виступає за ще більше обмеження доступу для туристів до Мачу-Пікчу. Я з нею солідарна. Тільки навряд чи це можливо в Перу. Бо ж Елвіс недарма говорив про корупцію, місцевих чиновників.

Назад до Куско ми поїхали потягом. Це як подорож у часі: через кілька годин – гоп! – і вигулькуєш знову у XXI столітті. І вся ця пройдена тобою дорога здається якимось сном. З подругою погодилися, що якби не пішли у похід, а вибрали ось такий легкий шлях – наскільки б це знівелювало враження від Мачу-Пікчу! Ні, по-справжньому пізнати країну можна лише на своїх двох. А для того, щоб відчути святість покинутого міста, і справді треба спершу поспілкуватися з богами на сніжних вершинах.

Галина Скибньовська, ФОТО: Галина Скибньовська, Галина Борисова

11 жовтня у Харкові презентували нову книгу історика та Голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича «За лаштунками Волині-43. Невідома польсько-українська війна». Як можна зрозуміти вже з назви, видання розповідає про одну з найскладніших сторінок у польсько-українських відносинах. Йдеться передусім про роки Другої світової війни на територіях сучасних Західної України та Східної Польщі — Холмщині, Волині, Галичині, Закерзонні — де тоді палахкотіло польсько-українське протистояння.

Книжка мала вийти друком ще на початку вересня, але через технічні причини затрималась. Власне, це той випадок, коли часова затримка зробила її ще більш актуальною. Адже її вихід збігся з прем’єрою у Польщі фільму Войцеха Смажовського «Волинь», яка відбулась минулого тижня. Книга пропонує інший, альтернативний погляд на ті самі події. Якщо фільм утверджує концепцію подій на Волині як геноциду польського народу, то книга пропонує ширше глянути на історичний контекст і обґрунтовує, чому ці події потрібно називати війною. Автор подає події 1943 року на Волині в контексті історії двох народів до, під час та після Другої світової війни.

Це вже друга книжка про події на Волині від історика Володимира В’ятровича. Нагадаємо, перша під назвою «Друга польсько-українська війна 1942-1947» вийшла у 2011 році і збурила чимало дискусій серед істориків, журналістів та політиків. Основна відмінність нової книги – науково-популярний формат. Друга книга автора – це, по суті, перша спроба викладення історії польсько-українського конфлікту середини минулого століття не для істориків, а для широкого загалу.

«Я давно відчував потребу зробити науково-популярну книгу на цю тему, адже на українському книжковому ринку немає нічого схожого. Натомість ця тема стає дедалі популярнішою і дуже прикро, коли для українців вона відкривається виключно через польські медіа, чи, що гірше, через російську пропаганду. Мені здається, що моя попередня книжка «Друга польсько-українська війна 1942-1947», попри те, що збурила цікаву наукову дискусію, через її академічний виклад, не відіграла своєї ролі щодо інформування ширшої публіки в Україні про те, що ж сталось. Це мене і спонукало взятися за роботу», – розповів polukr.net Володимир В’ятрович.

За словами автора, якщо в першій книзі увагу зосереджено на періоді 1939-1947 років, то нова охоплює ширший період. Розповідь у ній починається від початку ХХ століття, що дозволяє проаналізувати процеси, які відбувалися у міжвоєнний період та, на думку автора, відіграли важливу роль у подальшому, зокрема, в ескалації конфлікту в роки Другої світової війни. Також історик окремо зупиняється на теперішніх подіях, оскільки від 2000-х років ця тема серйозно політизується. Володимир В’ятрович розглядає таке поняття, як таблоїдизація волинської теми, яка спричинена тим, що головними речниками проблеми стали медіа, а не фахівці. Сюжет книги доходить аж до літа 2016 року – моменту прийняття скандальних, як вважає автор, резолюцій польського парламенту.

Маловідому війну між поляками і українцями у 1942–1947 роках автор розкриває завдяки невідомим раніше документам української та польської підпільних армій, звітам німецької окупаційної влади та радянських партизанів. В основі дослідження — свідчення безпосередніх учасників подій, документи Армії Крайової та УПА, які були головними дійовими особами трагедії, що тривала не один рік. 

«Мені вдалось знайти та додати в книгу кілька нових, раніше не публікованих документів, які додатково проливають світло на події безпосередньо в епіцентрі конфлікту. Принциповим є документ, що стосується липня 1943 року. Йдеться про звіти Української повстанської армії кількох округ на території Волині. Вони, на моє переконання, абсолютно заперечують тезу про геноцид, бо в них розповідається про те, що після проведення антипольської акції на території залишилась значна частина польського населення і їм гарантовано безпеку від українських повстанців. На пропозицію поляків “переписатись” з поляків та католиків, їм пояснили, що антипольська акція спрямована не проти поляків як таких, а тих поляків, що воюють проти українського визвольного руху. Жодних претензій за приналежність до польської нації чи католицької віри немає. Це важливий аргумент, що українські повстанці не ставили собі за мету знищити польську націю. А саме про це говорять польські історики чи то політики. У книжці також є нові документи, які раніше не використовували ні польські, ні українські історики. Окрім цього, я намагався збільшити кількість цитат, аби читач міг «чути» безпосередніх, польських та українських, учасників цього протистояння. Думаю, завдяки цьому читач зможе ознайомитись з подіями, умовно кажучи, від першої особи», – переконаний автор.

Сьогодні поняття Другої польсько-української війни дедалі активніше використовується в українській історіографії. Ним користуються такі історики та дослідники цих подій, як Володимир В’ятрович, Леонід Зашкільняк, Богдан Гудь, Іван Патриляк та інші. «Часом про ці події як про війну пише Ярослав Грицак, попри те, що в багатьох моментах ми з ним не згодні», – говорить Володимир В’ятрович. Натомість таке трактування подій на Волині не сприймається абсолютною більшістю польських істориків. Домінуючою в польській історіографії є концепція визнання цих події геноцидом.

«Геноцид передбачає односторонню вину, – продовжує пан В’ятрович. – Натомість коли говоримо про війну, йдеться про відповідальність двох сторін і про те, що українці та поляки одночасно були серед жертв і серед тих, хто вбивали. Але це, на жаль, не сприймається польськими істориками. Мені здається, що це віяння часу, тому що концепція геноциду не має серйозного підґрунтя. Матеріали, з якими працюють історики, абсолютно заперечують геноцид. Адже тоді треба говорити про суттєву диспропорцію між тими, хто здійснює геноцид, і тими, хто є його жертвами. Тому зазвичай про геноцид говорять як про злочин, організований державою, яка має монополію на насильство. Ми ж говоримо про протистояння двох сил, жодна з яких не мала виразної переваги. Це був класичний воєнний конфлікт, який можна назвати війною і який схожий на інші міжнаціональні війни. Тому переконаний, концепція геноциду не проіснує в офіційній польській історіографії довго. Можливо, саме тому політики хочуть закріпити це бачення законодавчо і навіть запровадити кримінальну відповідальність за його заперечення».

Після Харкова презентація книжки відбудеться і в інших містах України. Однак чи дійде вона до польського читача, наразі невідомо.

«Коли у 2011 році з’явилась моя перша книжка, був її польський переклад і вона досить добре розійшлася. Але тоді атмосфера була набагато спокійніша. Зараз ситуація загострилась. А якщо буде прийнято цей абсурдний закон, який пропонує Кукіз’15, література такого змісту опиниться поза законом», – резюмує автор.

Мирослава Іваник

Вступ до книги «За лаштунками Волині-43»

Хакерські атаки та кіберзловмисники – це не такі далекі від нас категорії, як здається на перший погляд. Атака на сервер ЦВК могла спотворити результати виборів, атака на сервер обленерго – залишити без електроенергії цілу область, а на банківську систему – вивести з рахунків гроші, в тому числі і чиїсь дбайливо заощаджені. А необачно відкритий вами лист з вірусом може «покласти» і ваш комп’ютер, і вкрасти всі дані з облікових записів, в тому числі і банківські, і навіть «вбити» всю корпоративну мережу, до якої ви під’єднані.

Загрози з інтернету збільшуються

За даними Європейської Комісії, 315 млн європейців користуються Інтернетом у більшості сфер життя щодня. Але при цьому лише 22% мешканців ЄС повністю довіряють інтернет-пошуковикам, соціальним мережам та постачальникам послуг електронних скриньок. І тільки 38% європейців відчувають безпеку купуючи товари через інтернет у фірми, яка розміщена в іншій державі ЄС. Тож європейці вже гостро усвідомлюють, що віртуальне життя містить немало загроз.

Щодо України, то хоча б раз на місяць користуються Інтернетом 22,8 млн осіб (без АР Крим), якщо вірити даним опитування Factum Group. У 63% населення інтернет проведений вдома (23,3 млн чоловік). Це майже половина населення країни. Годі й нагадувати про те, що для більшості компаній та державних структур Інтернет є одним з основних інструментів діяльності і відповідно є сферою, яка потребує особливого захисту. За даними РНБО, в Україні є понад 25 тисяч вразливих серверів. І лише в державних органах України за останні півроку було зафіксовано близько 15 тисяч інцидентів, пов’язаних з інформаційною безпекою. 170 з них, за словами представника Держспецзв’язку, мали характер DDoS-атак.  Якщо додати до числа цих інцидентів атаки на приватні компанії та віруси, які вражають персональні комп’ютери споживачів, цифра вийде вражаючою.

У рейтингу глобальних безпекових загроз, сформованого Всесвітнім економічним форумом на початку 2016 року, загроза «втрати або викраденні даних» розташовується на 8-му місці з 10. Імовірно, незабаром ця загроза стане ще актуальнішою, адже за останні роки кількість різнопланових кібератак зростає у геометричній прогресії.

Ще одним «дзвіночком» про актуальність питання кіберзлочинності стало зростання витрат на кібербезпеку (КБ). Глобальний ринок КБ виріс з $3,5 млрд у 2004 році до $75 млрд. у 2015 і, за прогнозами компанії Gartner, досягне $170 млрд. до 2020. А у новому звіті від компанії Бізнес Інсайдер (BI Intelligence) прогнозується, що $655 млрд. буде витрачено на КБ для стаціонарних комп’ютерів($386 млрд), мобільних приладів ($113 млрд) та приладів «Інтернету речей» або IoT ($172 млрд) між 2015 та 2020 роком.

Як діють зловмисники і до чого слід бути уважними?

2014 рік був названий роком «витоку даних» з огляду на рекордно велике число зафіксованих мережевих атак. І основна причина – людська необізнаність у питаннях цифрової безпеки. «Людський фактор» у використанні мереж залишається слабким місцем будь-якого захисту.

З спектру усіх існуючих загроз головною залишається шкідливе програмне забезпечення (malware). У цій категорії дуже розповсюдженими є «програми-вимагачі» (ransomware), що, потрапляючи в систему, кодують файли і вимагають викуп за повернення їх в нормальний стан. Велику загрозу становлять також програми, що крадуть інформацію. Серед них трояни (Trojans) для банків, що дають великі прибутки злочинцям та збитки компаніям і їх клієнтам, та злочинне використання інструментів для віддаленого доступу (RATs – Remote Access Tools) до комп’ютера або сервера.

Все більш поширеними протягом 2015 року стали програми, які вимагають гроші, шифруючи дані в мережі жертви (ransomware). Нижче буде описаний один приклад такої атаки в Великій Британії. В нашій країні діють наступні програми: CTB-Locker, .XTBL, .CBF, Watnik, Vault та інші. Схема залишається дуже простою. Клікнувши на підозрілий або невідомий лінк в Інтернеті або посилання у електронному листі, завантаживши на свій комп’ютер якусь програмку, користувач отримує взамін кодування частини файлів або диска з неможливістю подальшого використання до того моменту, як він чи вона не заплатить викуп на потрібний рахунок. Такі шахрайські схеми стають все більш поширеними у всьому світі, особливо в розвинених країнах.

Прикладом реалізації загроз через необізнаність людей є просто кліки на невідомий лінк в електронному листі. Така дія може спричинити вихід з ладу комп’ютера, втрати даних, всього або частини бізнесу. Подібна ситуація сталася у 2015 році з однією британською компанією (назва компанії не афішується), яка стала жертвою вірусу, що закодував більше 12 тисяч файлів в мережі компанії і значно загальмував її роботу після простого кліка на невідомий лінк в електронному листі. Після цього прийшла вимога викупу у сумі 3 тис фунтів за розкодування файлів.

За минулий рік в Україні відбулась серія значних кібератак за допомогою вірусу BlackEnergy. Методами доставки шкідливого програмного забезпечення (ПЗ) і надалі залишаються поштові скриньки, «флешки» та інтернет-посилання. 50% атак на різні об’єкти закінчувалися знищенням інформаційної мережі.

Українські військові та державне керівництво, за даними компанії Eset, підпадали під атаки таких вірусів як “Potao” та  “Armageddon”. Шкідливе ПЗ “Potao” знаходило свій шлях в мобільні та стаціонарні прилади через електронну пошту шляхом замаскованого виконавчого “.exe” файла, наприклад, з такою назвою: «Загальна таблиця захопл та полонених за ЗСУ станом на 05.03.2015.ехе» або «на 05.03.2015 зв_льнен_ з полону для НГШ.ехе» і схожі на них. “Armageddon” діяв протягом тривалого періоду та доставлявся як програмка перевірки переносних накопичувачів даних «флешок» ChekFlashSecurityUSB.exe.

Це лише кілька прикладів – однак їх дуже багато. І ще більше ніж можемо уявити, тому що не всі можуть зафіксувати атаку на свій комп’ютер чи компанію, а ще більше постраждалих офіційно про це не заявляють.

Як не стати жертвою кіберзлочинців?

Звісно, у ситуації, коли ледь не щотижня  з’являються нові віруси та кіберзагрози нового типу, бути абсолютно захищеним майже не можливо. Однак дотримання простих правил все ж врятує від більшості наявних кіберзагроз.

Це зробити не так складно, як здається. За даними компанії Verizon, 95% проривів систем безпеки підпадають під 9 узагальнених прикладів. Ознайомитись з ними можна на їх сайті. Вивчивши і зрозумівши їх, можна побудувати ефективну систему захисту. Але фахівці з питань цифрової безпеки радять для зменшення і протистояння кіберзагрозам дотримуватись наступних правил:

–  Підвищувати свої знання та свідомість у сфері кіберзагроз та кібербезпеки. Читати відповідну інформацію час від часу;

–  Використовувати безпечні інтернет-ресурси. При зверненні на сайти, які вимагають конфіденційної інформації (банки, платіжні системи, державні органи і т.д.) слідкувати за відповідністю написаної адреси у «Адресній панелі» браузера дійсній адресі організації навіть якщо картинка сайту дуже схожа на сайт організації. Часто адреси таких організацій мають безпечне з’єднання (https://www), що захищає введену вами інформацію;

–  Думати декілька разів перед тим як залишати свої паролі, дані банківських карт і подібну інформацію на якихось незрозумілих сайтах;

–  Видаляти час від часу історію відвіданих сторінок та не зберігати паролі до важливих сайтів у системі автоматично;

–   Дивитись чи справжніми є відправник електронного листа і бути уважним до його вмісту;

–  Не відкривати ЖОДНІ файли, що надходять у листах від невідомих\маловідомих відправників, або мають незрозумілі назви чи розширення “.exe” в кінці назви;

–  Користуватись антивірусами та програмами захисту від шкідливих програм;

–  Вчасно встановлювати важливі оновлення до програмного забезпечення, яким користуєтесь;

–  Виконувати правила безпечного використання систем дистанційного банківського обслуговування;

–  Створювати складніші паролі з нелогічних слів і не зберігати їх у системі, а десь окремо час від часу змінюючи паролі на важливих ресурсах які ви часто відвідуєте.

Відправники електронних листів давно зрозуміли, що лист має бути максимально наближеним до правди та відповідати стилістичним та змістовим вимогам, бути правдоподібним. Для цього використовуються технології соціального інжинірингу. Тож є імовірність, що вам пришлють лист з вірусом написаний начебто шефом чи бухгалтером і зі стилем, схожим на їх манеру написання, просто з іншої адреси. Вберегтись тоді непросто, але можливо – врахувати вищевказані правила та  спробувати перевірити в мережі відправника листа. Вже існують сайти, що покажуть, чи є цей відправник надійним.

Ситуацію може врятувати і належна увага до файлу в додатку. Завжди потрібно відкривати тільки ті файли, в походженні яких ви впевнені на 100%. У випадку надходження листа з файлом (Word, Excel, картинки, та ін.) від невідомого відправника, в жодному разі не відкривайте файл. Адже файли, що стосуються Майкрософт, можуть містити (і містять швидше за все) макроси, маленькі програмки, що автоматично запустять шкідливий код, встановлення вірусу у вашу систему або забезпечать комунікацію з сервером для отримання подальших інструкцій для проникнення в вашу систему.

Вберегтись від кіберзагроз допоможе уважне ставлення до того, що і як ми робимо в мережі. Важливо підвищувати свою освіченість у питаннях безпеки і користування інформаційними технологіями і не бути просто споживачами. Хакери зазвичай атакують найслабші місця, і якщо Ваша інформаційна система або прилад буде краще захищеним, то кіберзлочинець з великою вірогідністю просто перемикнеться на наступну, менш захищену, жертву.

Віталій Горобець, аналітик інформаційної кампанії «Сильніші Разом»

NeoProfessionals – це сучасна рекрутингова агенція, яка спеціалізується на обслуговуванні клієнтів, що шукають кандидатів на бухгалтерські, фінансові, юридичні чи пов’язані із compliance посади. Ми спеціалізуємось на обслуговуванні інвестиційних фондів, фірм із сектору BPO/SSC, банків, юридичних фірм, фірм, які займаються корпоративним обслуговуванням господарських товариств, податкових консультантів та інших фірм із фінансової галузі.

Ми віримо, що наш спільний тридцятирічний досвід у різних ролях у цих галузях дасть нам змогу знайти для наших клієнтів ідеальних кандидатів. Ми займаємось не лише рекрутингом. Ми також працювали на посадах, на які шукаємо кандидатів.

Однією із наших основних послуг є між кордонний рекрутинг. Нашою метою є поєднання найталановитіших, високо кваліфікованих працівників із Центрально-Східної Європи із міжнародними фінансовими ринками, для забезпечення ефективного з точки зору витрат рішення для наших клієнтів, а також цікавої можливості професійного розвитку у міжнародному середовищі для талановитих кандидатів зі Східної Європи. Наші Клієнти можуть скористатись нашою базою високо кваліфікованих, мобільних кандидатів, які володіють декількома мовами і готові розпочати роботу за кордоном.

Нашою місією є поєднання провідних фірм із талановитими професіоналами, підтримка їх професійного і ділового розвитку. Ми спеціалізуємось у таких сферах:

• Фінанси, Бухгалтерський облік & Контролінг
• Бухгалтерський облік/Управління Фондами
• Корпоративні & Довірчі послуги
• Управління ризиком/Compliance/KYC
• Управління активами(зокрема, Нерухомістю & Private Equity)
• Податки
• Господарське право/ торговельне право
• Аудит
• Банківська справа

Зареєструйся в нашій базі і надішли своє CV! – тут.

Запрошуємо також на нашу сторінку в інтернеті – сюди і на FB – сюди.

 

® Публікується на правах реклами.

У Грузії 8 жовтня відбудуться парламентські вибори, однак такого ажіотажу, як перед попередніми виборами 2012 року, немає. Агітації у Тбілісі мало, про політику грузини говорять неохоче. Правляча коаліція «Грузинська мрія», за якою стоїть мільярдер Бідзіна Іванішвілі, має всі шанси залишитися при владі. За останніми опитуваннями американської компанії JPM Strategic Solutions, за «Мрію» може проголосувати 32% грузинів, за прихильників головної опозиційної партії «Єдиний національний рух» екс-президента Михаїла Саакашвілі вдвічі менше – 16%. У Тбілісі, де живе 40% населення країни, більше підтримують «Мрію». «Націоналів» тут звинувачують в авторитаризмі і репресіях в останні роки їхнього правління. У провінції більше підтримують Саакашвілі, який провів реформи, побудував дороги, провів воду, світло і газ.

Про вибори, демократію, окуповані території і реформи polukr.net розпитав виконавчого директора Центру культурних відносин «Кавказький дім» Гіоргі Канашвілі, 33 роки.

– Якими будуть ці вибори?

– Вони точно будуть демократичні. Мабуть, «Мрія» переможе. Тож ситуація після виборів кардинально не зміниться. Багато грузинів голосуватимуть не стільки за «Мрію», скільки проти Саакашвілі, який чинив репресії наприкінці свого правління, садив масово людей у тюрми. У Тбілісі навіть якось соромно зізнатися, що ти за Саакашвілі.

– У чому основна відмінність правління «Мрії» та «Націоналів» Саакашвілі?

– Саакашвілі був дуже енергійний, метався туди-сюди. Пам’ятаю, відлітав з Тбілісі на тиждень, прилітав, а вже «виросло» безліч нових будинків. Все змінювалося на очах і галопом. Саакашвілі – вольовий. Він сказав щось зробити і було зроблено. А тепер у нас коаліція править останні чотири роки. Усі між собою домовляються. У сенсі демократії для Грузії це краще, а в плані реформ – гірше. Те, що Саакашвілі робив за кілька днів, вони роблять за кілька місяців. Тепер у нас більше демократії, але менше модернізації. Але свого часу остання була нам дуже потрібна. Тепер слід прищепити й демократію.

Мільярдер Біндзіна Іванішвілі (статки – 7 млрд дол. – polukr.net) після місяця на посаді прем’єра, після перемоги «Мрії» у 2012 році, пішов з поста, але не з політики. Він став сірим кардиналом, який тепер править Грузією. Він призначає своїх довірених осіб на ключові посади в державі. Іванішвілі не втручається в щоденні моменти, але стратегічні питання в державі вирішуються з ним. З іншого боку, Саакашвілі впливає на грузинську політику через свою партію «Націоналів». Він залишається її лідером.

Іванішвілі – не олігарх, як у вас Порошенко, в економічному плані Грузія йому не дуже цікава, бо весь його бізнес не в Грузії, і навіть не в Росії, а по всьому світові. Він у Грузії не заробляє гроші. У нього месіанське ставлення. Мовляв, якщо він піде, то все тут, в Грузії, полетить шкереберть.

– Як в економічному плані почувається Грузія?

– Грузія залишається бідною, як і країни колишнього СРСР, крім країн Балтії. Однак у нас є повільний стабільний ріст. Наша економіка не впала через падіння російського рубля, бо не прив’язана до економіки Росії, як інші країни СНД. Вона більш-менш диверсифікована. Зараз акцент ставлять на транзит нафти і газу. Все більше труб будують з Азербайджану через Грузію до Чорного моря і Туреччини. Також бізнес із пострадянських країн і навіть з Росії їде в Грузію, бо тут кращі умови і він більш захищений.

– Чому Україна не може зараз піти шляхом швидких реформ так, як Грузія?

– Від початку, коли Порошенко став президентом, я був скептично налаштований до нього. Не вірю, що олігарх може деолігархізувати систему. Сам собі руки не відріжеш. Україні досі не щастило з лідерами. Надіюсь, люди з громадянського суспільства поступово будуть приходити у вас до влади і змінювати політичну еліту країни.

– Як щодо корупції?

– Ні, її таки немає (сміється). Ніхто не вимагає хабарів – ні поліція, ні чиновники, ні лікарі. Медичні послуги на 75% покриває держава. «Націонали» критикують, що це заважкий тягар для бідної економіки. «Мрія» каже, що нас і так мало, тому грузинів треба берегти. Сам кілька разів був свідком трагічних подій, коли через несвоєчасне діагностування люди зі сільської місцевості, які не могли оплатити послуги лікарів, вмирали. Зараз хтось може дати лікареві шоколадку після лікування, якщо сам захоче, але такого немає, щоб вимагали хабара. За спробу дати «на лапу» поліцейському може бути штраф 2000 ларі (22000 гривень. – polukr.net) або три роки в’язниці. За хамство щодо поліцейського можна отримати громадські роботи – сміття прибирати або газони косити.

– Чи була проведена за Саакашвілі судова реформа? Наскільки в Грузії незалежні суди?

– За Саакашвілі провели судову реформу. Ця гілка влади стала незалежною. Реформа була ідеально проведена, але не було політичної волі для її повного втілення. Тому реально за Саакашвілі суди були, як нотаріальні контори влади. Зараз вони більш незалежні від інших гілок влади. Корупції у судах теж немає, потрібного рішення не можна купити.

– Як оцінюєте політику «Грузинської мрії» щодо Росії?

– Це збалансована політика, наскільки це можливо. Спроби знайти якусь спільну мову, налагодити відносини. Дипломатичних відносин з Росією у нас немає з 2006 року, торгівлі практично теж, але ми нікуди не дінемося від цього сусідства. Зараз ми перетворилася з країни, яка створює конфлікти, в неконфліктну країну. Найбільші наші проблеми – поодинокі затримання наших громадян російськими прикордонниками на так званому кордоні з Південною Осетією, коли вони переходять немаркований кордон. Тоді вони платять штраф і повертаються додому. Політика неконфліктності зарекомендувала себе досить непогано – ніхто не гине в прикордонних територіях, навіть якась невелика торгівля з РФ відновлюється.

– Наскільки Грузія готова до членства в НАТО?

– У НАТО нам кажуть – пройдіть ще один тест на демократію, проведіть чесно вибори, нехай ваші військові ще трохи наблизяться до наших стандартів. Це смішно, бо армії багатьох членів НАТО в значно гіршому стані, ніж грузинська. Мовчу про демократію. Але Грузія все одно терпляче, крок за кроком зближується з НАТО. У нас немає інших альтернатив. Нейтральна Грузія просто неможлива.

У НАТО кажуть, що це не тільки військовий блок, але об’єднання демократичних країн. Проте багато держав брали в НАТО, коли вони не були такими. Зараз в Альянс входять куди менш демократичні країни, ніж Грузія – Албанія, Туреччина. Ми хочемо якомога більше інтегруватися з НАТО, але вони проти, бо не хочуть проблем з Росією. Головний принцип, яким керується НАТО, коли вибирає, чи приймати країну до Альянсу – додасть вона щось до загальної безпеки НАТО чи, навпаки, створюватиме проблеми. І Грузія, і Україна у цьому питанні проблематичні країни. Однак не ми самі ці проблеми створюємо, а Росія.

Імовірно, в Грузії не буде членства, але де-факто вона буде в Альянсі. Порівняно з іншими країнами, Грузія дуже сильно інтегрована в НАТО, як у військовому плані, так і в політичному. Ця інтеграція може піти далі через посилення обороноздатності, розміщення баз НАТО в Грузії. Ось скоро в нас з’явиться спільна з НАТО військова база для тренувань.

– Чи можна було після російського нападу на Грузію в серпні 2008 року передбачити агресію Росії проти України в 2014 році?

– Так, Росія постійно про це говорила, попереджала. На відміну від Грузії, щодо України у Заходу більше відповідальності. Нам ніхто не обіцяв інтеграцію з ЄС, екс-президента Саакашвілі ніхто не закликав застосовувати силу до сепаратистів. Україну, навпаки, запрошували асоціюватися з Євросоюзом, а не тільки Київ цього хотів. Тому підтримка Заходом України має бути більшою, бо моральна відповідальність більша. Після війни 2008 року ЄС мав передбачити, що РФ піде на крайні кроки, аби не допустити інтеграції України з Заходом. Виявилося, ніхто до цього не був готовим – ні ЄС, ні США, ні сама Україна.

Пам’ятаю, у 2012 році російський провладний політолог Федір Лук’янов говорив, що «Східне партнерство» – абсолютно несерйозний проект, бо в нього бюджет 50 млн євро. Тому Грузія та Україна можуть робити в цьому проекті, що захочуть. Але поступово російська риторика змінювалася. Особливо, коли з’явилася Угода про асоціацію, заговорили про асоційоване членство. Ніхто в Євросоюзі ні Грузії, ні Україні навіть у далекій перспективі ніякого членства не пропонує, тож навіщо було дражнити Росію? Можна було більш дипломатично все подати – Угода про секторальну торгівлю, наприклад. Я злий на європейців, бо від Росії можна було всього чекати. Вона попереджала, що буде робити все заради своїх інтересів. Але ніхто не подумав, що може бути анексія та війна. Для всіх це раптом стало несподіванкою. Крим росіяни взагалі легко ковтнули. На Донбасі російська військова машина забуксувала, зустрілася з проблемами, яких не чекала.

Росія була успішною в Грузії та в Україні там, де її чекали. Було два ключові чинники. По-перше, спільний кордон з РФ, тобто можливість перекинути людей і техніку. По-друге, це ставлення місцевого населення до РФ. У Грузії проросійські регіони легко було ідентифікувати. В Україні це питання виявилося складнішим. У Москві вважали, що всі українці, які розмовляють російською, її прихильники. З’ясувалося, що це зовсім не так, більшість російськомовних пішли воювати за Україну. Це була найбільша помилка росіян. Тож початковий план про «Новоросію» від Харкова до Одеси провалився. Місцева еліта теж спочатку думала, що все буде, як в Криму. Тобто легке приєднання до Росії. Але, коли еліти у Харкові побачили, що таке ЛНР і ДНР, то не захотіли такого в себе, не захотіли розвалювати все.

– Наскільки схожа окупація Росією регіонів Грузії та України?

– Москва хоче повернути країни колишнього СРСР у свою зону впливу, щоб світ повернувся до «ялтинської моделі». Навіть якщо Москва й не ініціювала конфліктів на теренах колишнього СРСР, то дивно якби не скористалася ними. Лише в Україні проблему повністю створила сама Росія, коли Україна захотіла зробити вибір на користь Заходу. У Грузії була дещо інша ситуація в 1990-х роках. Ми почали один одного самі різати. Росія тільки скористалася цим, аби отримати важіль впливу на нас. Так само з Молдовою і Придністров’ям, Азербайджаном і Вірменією з Нагірним Карабахом.

Росія готова допомогти вирішити конфлікти тільки тоді, якщо наші країни погодяться на її умови – членство в ОДКБ, Євразійський союз, розміщення російських військових баз, призначення силових міністрів під координацією Кремля, відмова від ідеї вступу в НАТО і ЄС. Тоді можливі процеси примирення як в Україні, так і в Грузії. Росія прямо писала словами того ж Лук’янова, чого хоче від України – щоб ваша країна була такою, що якщо піде направо, то відпала б ліва частина, а якщо наліво, то відпала би права.

– Які головні помилки України щодо донбаського конфлікту, зважаючи на осетинський і абхазький досвід?

– По-перше, наша помилка полягала в тому, що ми намагалися блокувати Абхазію і Південну Осетію в економічному плані, не давати їм електрики, продуктів. Це не приносить результатів. Потім ці люди тільки обізляться на Україну. Звичайно, ви теж злі на них, за їхню підтримку Росії. Але не варто відрізати від себе цих людей, обмежувати їх у пересуванні, називати «ватниками». Зараз це буде звучати непопулярно в Україні, але ні до чого доброго ворожнеча не приведе.

По-друге, Україна буде успішною лише тоді, коли зможе вирішити економічні та соціальні проблеми, побороти корупцію і брак справедливості, через які повстав Майдан. Шкода, якщо цього не трапиться, бо стільки людей віддали за це життя…

– Як довго може тривати війна на Донбасі, вогонь на лінії зіткнення?

– Роками. Як і у нас, у вас не можливе швидке вирішення конфліктів. Стріляти можуть припинити, якщо це буде вигідно обом сторонам. Щодо політичного рішення, то воно можливе, якщо щось станеться з Росією. Я багато разів чув, що скоро Росія розвалиться, але вона досі так і не розвалилася.

В Україні є два варіанти вирішення проблем окупованих територій. Перший – розвиток України. В успішної України будуть інші стартові умови на переговорах. ЛНР і ДНР з часом можуть залишитися без людей. Там буде якесь керівництво і земля без людей. У Південній Осетії сталося саме так. Інший варіант – Україна піде на вимоги РФ. Краще розвивати свою країну, працювати з людьми на окупованих територіях і чекати моменту, щоб повернути їх. На теперішньому етапі для України головним пріоритетом має бути не Донбас і Крим, а вразливі місця на кордоні з Росією. Якщо Москва захоче, то може дестабілізувати інші прикордонні частини України.

Розмовляв Ігор Тимоць

З постійними загостреннями ситуації на сході України та новими повідомленнями про загибель там людей, здається, що інколи питання анексованого Криму відходить на другий план. Однак такі події як, зокрема, Ялтинський економічний форум, що відбувся 15-17 вересня у Києві з новою силою ставлять проблему захопленого Криму. Окрім Києва у ці дні багато про окупований півострів говорили і у Львові. Під час щорічного львівського Форуму видавців відбулась діяв спеціальний тематичний майданчик “Крим”, гостем якого був також і Голова Меджлісу кримськотатарського народу, Президент Всесвітнього конгресу кримських татар та народний депутат України Рефат Чубаров. Ексклюзивна розмова POLUKR.net з Рефатом Чубаровим  про нинішнє життя кримських татар у Криму, окупаційну владу та оцінку дії української влади.

– Як сьогодні почуваються кримські татари у Криму і як змінювалася їхня реальність протягом двох років окупації?

– Кримські татари вже отямились від того шоку, що був у перші дні та тижні окупації. Тоді ніхто не міг навіть припустити такого розвитку подій, ніхто не міг подумати, що держава Україна не зможе захистити своїх громадян. Це було дуже великим шоком. Не просто те, що в один день ми опинились в зовсім іншій ситуації, а те, що це відбувалось у достатньо принизливій формі: сьогодні зайшли росіяни, завтра вони виставили довкола Криму свої загони, потім почали перекидати літаки і виводити з Криму українські війська.

Перший шок зараз пройшов, люди адаптувались. Але все ж у суспільстві вкоренився досить високий рівень страху. Він по-різному проявляється у різних людей. Хтось боїться всього і замкнувся лише на своїй родині,  інші чітко навчились розділяти людей на своїх і чужих.

Кримським татарам набагато складніше за інших, адже ми на початку публічно і дуже масово продемонстрували неприйняття російського вторгнення. Маю на увазі великі мітинги 14 березня, за два дні до так званого референдуму, коли 50 тисяч осіб вийшли ланцюгом по усіх дорогах Криму. Тоді окупанти зрозуміли, що кримські татари є цілком нелояльним до них населенням. Так і є насправді і саме тому вони першими відчувають на собі системні дискримінації. Втілюючи їх у життя, окупанти ставлять перед собою одразу два завдання: якомога швидше розчавити кримських татар та показати усім іншим, що з ними буде так само, якщо ви будете не лояльні до влади.

– Які три системні проблеми у нинішньому Криму можете виділити, з якими кримські тартари зіштовхуються щодня?

– Перша – це відсутність можливості вільно висловлювати свою думку і відстоювати її публічно, не нариваючись на репресії. Фактично це заборона на публічне висловлювання правди. Друга – це постійний пошук можливості забезпечити свої родини, не йдучи на поклін до окупанта. Це виявилось дуже важко. Дуже багато людей працюють у бюджетній сфері, йдеться зокрема про вчителів, медиків, працівників культури. Російська влада вимагає від них постійного підтвердження лояльності і тому багато-хто змушений був переформатувати своє життя. Це виклик, з яким люди постійно зіштовхуються і він фактично перетворився на щоденну проблему. Третя системна проблема – це постійне очікування на кардинальну зміну ситуації у Криму, точніше на те, що окупанти підуть. Але ці очікуванні достатньо болісні, зважаючи на те, що вони не підтвердженні належним чином підтримкою з материкової  України і від світу. Реальна ситуація довкола Криму не відповідає часто цим очікуванням.

– Багато років представником кримськотатарського народу і його голосом був Меджліс.  І ваша організація одною з перших зазнала утисків від окупаційної влади. Як сьогодні почувається Меджліс в Криму? Чи маєте можливість працювати та представляти інтереси свого народу?

– У Криму наші можливості зараз досить обмежені.26 квітня так званий Кримський суд оголосив Меджліс екстремістською організацією і заборонив його діяльність. За російськими законами, які сьогодні де-факто розповсюджені на окупований Крим, це рішення ще не вступило в силу, оскільки наші колеги з Меджлісу, які постійно проживають у Криму, подали апеляцію до Верховного Суду Росії. Ми розуміємо, що це все зайві зусилля і Верховний Суд підтвердить рішення кримського суду. Але нам потрібно пройти цю процедуру, щоб продемонструвати нашим західним колегам, що їхні заклики щодо необхідності діалогу з Росією задля забезпечення прав людини, є даремними. У путінівській Росії будь-які кроки до діалогу можуть бути сприйняті лише у випадку, коли ти вже встав на коліна. Якщо цього не відбулось, то ніякого діалогу не вийде. 29 вересня має відбутись суд і після цього ми плануємо подавати позов до Європейського суду з прав людини. Його рішення буде ще однією цеглинкою у стіні звинувачення Росії.

Думаю у Європейському суді цю справу будуть розглядати у скороченому варіанті, оскільки питання щодо діяльності Меджлісу і незаконності його заборони зафіксовані в рішеннях більшості поважних міжнародних організацій. Зокрема, Європейського Парламенту, Ради Європи, ОБСЄ. Розуміння, що Меджліс – це представницький орган кримськотатарського народу і він не підлягає забороні у Європі є.

– Чи мають можливість якісь кримськотатарські організації сьогодні нормально працювати у Криму?

– Без побоювань у Криму можуть працювати лише ті, що дозволені окупаційною владою. Йдеться не просто про формальний дозвіл, що їм можна працювати, а про запевнення від організації у їхній лояльності до нинішньої влади і підтвердження цієї лояльності публічно. Наведу приклад. Якщо ви завтра звернетесь до окупаційної влади з проханням провести мітинг, і при цьому зазначите, що на ньому підтримаєте позицію президента Росії у якомусь питанні, ви отримаєте дозвіл на будь-що. Але якщо цього не зробити і, наприклад, вказати, що хочете провести мітинг на захист свободи слова, вам ніколи не дозволять цього. Але точно пройде формулювання щодо мітингу на захист свободи слова та проти ганебної політики заходу.

– За Вашими оцінками, скільки кримських татар покинули Крим з моменту початку окупації і чи можуть вони вільно їздити додому?

– Точно цифри, скільки людей виїхало, вам не назве ніхто. Вважається, що загалом з півострова виїхало 35-40 тисяч людей. З них майже половина – це кримські татари. Деякі експерти вважають, що кількість людей, які змушені були виїхати, значно більша і говорять про більше як 50 тисяч осіб. Але те, що кримських татар, які покинули домівки, є кілька десятків тисяч, це факт. І це здебільшого молодь, яка особливо чутлива до неправди та цинізму. Багато-хто також таким чином уникає примусового призову до російської армії. Частина людей може вільно приїжджати до Криму з материкової України. Ми знаємо випадки, коли молодь, яка засвітилась на мітингах біля російського посольства, потім мала проблеми при в’їзді додому. Йдеться, зокрема, про допити відповідними структурами.

– Оцініть дії української влади і чого не вистачає в офіційній політиці України щодо кримського питання?

– Я би трохи відійшов від суто кримського питання і хотів подивитись на ситуацію в контексті і сходу України і Криму. Мені здається, що ми нарешті маємо ознаки того, що українська влада виходить на такий рівень, коли готова буде заперечувати західним партнерам і не діятиме лише за алгоритмами, які нав’язує Захід. Але я боюсь помилитись. Про що йдеться? Досі Україна єдине, що робила, – намагалась не загострювати стосунки з Росією. Нам постійно це пропонував Захід. Але, виступаючи на Ялтинському економічному саміті, Порошенко сказав, що будь-які угоди щодо вирішення ситуації на Донбасі за рахунок Криму неприйнятні. Я побачив у цьому відповідь на дискусії, які точились цими днями між владою України та європейських країн. Вони думають, що можна змусити Україну здати певні позиції, аби уникнути більшого протистояння з Росією. Ми розуміємо, що це не вихід. Мені здається, тепер українська влада теж постійно про це говоритиме.

Ми наполягаємо на тому, що нашій владі потрібно удосконалювати підхід у розмові з західними партнерами. Через два роки після того як запрацювали мінські угоди, ситуація є доволі іншою і нам треба говорити лише про відновлення територіальної цілісності України в межах кордонів, визнаних міжнародним товариством, включаючи Автономну Республіку Крим і схід. Іншого алгоритму дій не може бути.

Ми також всередині країни маємо готуватись до де окупації і змінювати статус автономії, вносячи зміни до розділу 10 Конституції України. Три фактори, які мають супроводжувати перетворення нинішньої АР Крим. Перший – АР Крим має бути заповнена таким правовим змістом, щоб кримські татари як корінний народ були задоволені своїм правом на самовизначення, що є правом будь-якого народу. Але кримських татар там ще житимуть багато інших національностей. Зокрема, етнічні українці – це 25% населення, більшість – етнічні росіяни. Тому автономія також має вид повидати інтересам усіх людей. Це друге? І третє – автономія має дати чіткі гарантії, що її створення не мають загрози територіальній цілісності України, а навпаки укріплюють її.

Розмовляла Мирослава Іваник

Фото: Андрій Поліковський