субота, 19 Червень, 2021
pluken
Головна / Аналітика / Пристрасті довкола Волині: чи можливе порозуміння зараз?
Фото: Krzysztof Wiktor / Film it
Фото: Krzysztof Wiktor / Film it

Пристрасті довкола Волині: чи можливе порозуміння зараз?

Share Button

Наприкінці липня польський парламент ухвалив історичне рішення, яким визнав події на Волині 1943 року геноцидом. На початку вересня український парламент прийняв заяву, в якій зазначив, що вважає встановлення Сеймом Республіки Польща «Національного дня пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої у 1943-1945 роках» виявом політизації трагічних сторінок українсько-польської історії».

Ці події неабияк підігріли антиукраїнські настрої в Польщі – особливо на східних теренах, які раніше були у складі України. Черговий виток загострення міжнаціонального конфлікту можливий вже незабаром. 7 жовтня в Польщі відбулася прем’єра фільму режисера Войцєха Смажовського «Волинь».

«Українці геть не цікавили автора фільму, його завдання – дати саме таку відповідь на запитання поляків «що сталося?», якої вони очікують. Жодних відкриттів чи переосмислень, тільки утвердження односторонньої польської «правди», – написав про цей фільм директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Тим часом у Львові історики нещодавно дискутували про українсько-польські взаємини у ХХ столітті. Основне питання: чи можливо досягти примирення зараз і не шукати винуватців подій, що сталися багато років тому? Польсько-український портал пропонує ознайомитися з основними тезами дискусії істориків.

festyval-liter-open-123

Оля Гнатюк,

професор Варшавського університету і НУ «Києво-Могилянська академія»:

Питання, яке хвилює всіх: що ж ми, історики, зробили не так, що вони, політики, почали так поводитись? Мені здається, що це не наші проблеми, а проблеми політиків, які мають відповідати на запити суспільства. Польські, очевидно, відповідають на запит польського суспільства, а українські, очевидно, – на запит українського.

Я не політолог, я просто спостерігач і людина, яка трохи розуміється в польсько-українських взаєминах. Семінари «Польща-Україна. Важкі питання», які тривали у 1990-х роках, апріорі були приречені на поразку, бо була чітко польська і українська сторона і протокол розбіжностей.

Нам треба не плакати над тим, чи є скандальним рішення польського сейму і чи правильною була відповідь українського парламенту. Мене як вченого хвилює те, щоб почати серйозні дослідження, починаючи від вивчення місцевих архівів, залучення максимальної кількості матеріалу та створення дослідницьких груп, які були б доволі широкими і виключали можливість поділу на польську та українську сторону. Це пройдений етап, і ми не можемо вічно наступати на ті самі граблі. Для мене дивно, чому ми досі не маємо спільної групи істориків з різними спеціальностями і з різних країн.

Ми дуже багато часу приділяємо тому, щоб означити «важкі питання» і «трагічні сторінки». Я намагаюсь переконати колег подивитись не лише на трагічні події, але й на те, що нас єднає, або на жахливе і прекрасне водночас. Ніщо насправді не є ні світло-білим, ні чорно-чорним. Світ не складається з двох кольорів, а має надзвичайно багато відтінків. Якщо говоримо про дослідження міжвоєнного періоду, важливо побачити різні прояви співіснування, адже це не був тільки конфлікт. Інакше – це фальшування образу минулого.

Артем Папакін,

асистент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

Зараз маємо небезпечну ситуацію, що спровокована тривалою політизацією історії. Нам треба відходити від політизації складних питань. Серед істориків є тенденція до співпраці: відбуваються семінари та конференції, історики знаходять спільну мову, якщо відходять від україноцентризму чи польськоцентризму. Розбіжності є, але вони не є неподоланні. Але політизація відбивається на історичній пам’яті. Маємо розуміти, що ми не можемо переконати поляків у тому, що УПА – герої, так само, як ми не сприймаємо демонізації УПА. Це надто спрощений варіант.

Зараз треба говорити про актуальні події наших взаємин. Історичні події не допоможуть побудувати сучасні стосунки між двома державами. Політики мають займатись політикою, а не повертатись до історичних подій. Історики спільну мову знайдуть.

Андрій Руккас,

доцент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

Голосування у сеймі віддзеркалює думку сучасного польського суспільства, який має запит на антиукраїнський інформаційний продукт. Те, що бачимо нині у популярних таблоїдах, – це теза про поганих українців, громадян Другої Речі Посполитої. Праворадикальні настрої та організації є всюди. Але сьогодні у Польщі все загострюється, і питання, що буде далі, – відкрите. Тому дуже великою є роль істориків. У Польщі Інститут національної пам’яті (на відміну від нашого) – штаб ідеологічної роботи.

Довгий час тривав конструктивний діалог, зараз про це говорити складно. Польські наукові середовища намагаються відновити цей діалог, але месиджі зводяться до того, що ухвала сейму не може бути змінена. Але тоді й польські політики мають визнати, що є польські справи, а є – українські. Тоді діалог буде дещо іншим. Ми маємо рятувати ті контакти та напрацювання, які були зроблені раніше. Також треба мати сміливість сказати собі, що ми будемо або не будемо брати участь у певних наукових проектах.

Богдан Гудь,

професор факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка:

Будь-яка українська думка в Польщі приймається з патерналістичної позиції. Українська історична наука вже виросла з коротких штанців. Українські дослідження поставили під сумнів те, що польська історіографія створювала протягом 25 років. Але польські історики не хочуть зважати на нові книжки з документами, які проливають зовсім інше світло на ґенезу волинських подій. На жаль, подібну ситуацію Даніель Бовуа передбачав ще в 1990-х роках, пишучи, що, може, польські історики врешті доберуться до архівів і витягнуть звідти нові документи, але, правдоподібно, лише ті документи, які треба.

Поява фільму «Волинь» лякає навіть польських правих політиків. Дехто каже, що, можливо, навіть добре, що резолюцію прийняли раніше і випустили пару ще тоді, щоб згладити сприйняття фільму «Волинь». Фільм добротний і, очевидно, матиме великий вплив на польське суспільство. Мені здається, Польща вже розуміє можливі наслідки того, що відбулося, тож є надія, що зустріч польських та українських істориків відбудеться швидше, ніж у листопаді, як планувалося раніше.

Нам треба захотіти побачити добре в історії наших народів. Але самих історичних досліджень замало. Тільки поширення таких світлих сторінок у суспільній свідомості може дати позитивний результат і інше усвідомлення польським та українським суспільством образу українців та поляків.

385022_101585169960673_771805534_nОксана Каліщук,

професор історичного факультету Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки (м. Луцьк):

Процес порозуміння і примирення може відбуватись лише за умови рівноправності партнерів. На жаль, цієї рівноправності в українсько-польській дискусії щодо Другої світової війни немає. Її немає за цілою низкою параметрів, починаючи з того, що українські історики почали досліджувати тему набагато пізніше, і закінчуючи тим, що українська сторона не зрозуміла важливості цієї теми і в 2003 році спільною заявою президентів закрила її для себе. Але дуже швидко проявилися тенденції до перегляду цієї сторінки.

Вже у 2008 році були перші дзвіночки, що попередні рішення щодо Волині не подобаються. У 2009 році було перше рішення сейму, в якому Волинь фігурує в контексті етнічних чисток з ознаками геноциду, в 2013-му – повтор цього формулювання, і в 2016 році, коли праві прийшли до влади, вони провели рішення, за яке виступали ще в 2003 році. В цьому у нас немає паритетності, як немає її і в сприйнятті держав на міжнародній арені. Під час парламентських слухань звучало, що «Україна тепер від нас залежить, то про що ж думати». Говорити про процес примирення за умов такої паритетності дуже складно.

Формула «Пробачаємо і просимо пробачення» у цій ситуації не спрацювала – як це відбулось у польсько-німецьких стосунках. Коли йшлося про Польщу та Німеччину, свідки війни ще були живі і, відповідно, всі ці слова проходили через особисте сприйняття. У нашій ситуації живих свідків подій було значно менше, тож виникало питання: чому я маю просити пробачення, чи чому я маю пробачати? Адже багатьох особисто це вже не стосувалося.

Роз’єднати поняття суспільної візії, візій політиків та істориків надзвичайно складно. З одного боку, політики культивують певне бачення подій, з іншого – суспільство тисне на політиків та істориків. Це дуже добре видно на волинському питанні. Соціологічні дослідження підтверджували зростання обізнаності польських громадян у волинському питанні на 10% кожних 5 років. Можна говорити, що це питання культивувалося. Тому, коли прийшли до влади політики, які працюють на правому електораті, вони це дуже добре використали.

Нині важливо, щоб фахівці продовжили діалог. Політики змінюються, а робота залишається. Тому завжди буде нагода продовжити чи відновити діалог. Як це не парадоксально, але зараз м’яч на українському полі. Сьогодні дуже багато залежить саме від України. Треба зрозуміти, що Волинь – не регіональна, а державна тема, треба встигнути напрацювати переконливі фахові дослідження щодо цієї теми до наступної реальної розмови. Від цього залежатиме, як піде розмова далі.

Ми чітко маємо розуміти, що уникати дослідження складних тем ми не можемо. Нинішня ситуація показує, що такі складні теми потребують комплексного підходу. «Волинь» потребує фахового погляду психолога, етнолога, конфліктолога тощо. Лише комплекс знань дасть змогу побачити, чому події склалися саме так. І головне – аби ці знання і бачення були ретрансльовані суспільству. А це значно складніше, ніж провести дослідження, бо суспільство більше чує політиків і журналістів, аніж істориків. Допоки вони транслюватимуть крайні погляди, виважені дослідження істориків не будуть почуті.

Богдан Галайко,

директор Науково-дослідного інституту українознавства при Міністерстві освіти України:

Треба розрізняти політичну і науково-дослідницьку площину цього питання. Розуміємо, що це питання нагнітає польська сторона, передусім політичні партії. На жаль, наша політична еліта програє, бо багато хто не знає історії, або їм просто байдуже до неї.

Ми розуміємо, що Польща є нашим союзником у Балто-Чорноморській вертикалі і сподіваємось, що еліта усвідомить це і робитиме кроки для пошуку порозуміння. У нас є свої національні герої, у них – свої. На жаль, їхні герої часто є відвертими українофобами, натомість наші герої у їхньому трактуванні є тими, хто вчиняв певні злочини проти поляків. Головне – зрозуміти, що обидві сторони мають право на своїх героїв і на свою національну історію.

Підготувала Мирослава Іваник

Share Button

Також перегляньте

Fot. pl.wikipedia.org

Ісламська держава

Вступ Тероризм як явище поширився в усьому світі наприкінці ХХ – початку ХХІ століть. На …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.