У конференції взяли участь представники регіональної та місцевої влади, Міністерства закордонних справ Польщі та посольства Канади. Основною темою конференції була бюджетна децентралізація і роль місцевих ЗМІ у підтримці демократії.

Лідія Євтушенко, головний спеціаліст Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства підкреслила: “У 2014 році в Україні вперше почалася бюджетна децентралізація. Надходження до місцевих бюджетів виросли на 46%. Це не тільки додаткові можливості, але і додаткова відповідальність як для представників влади, так і громадськості на місцях”.

“Тут зібралися люди, котрі вважають, що за реформи відповідальні не лише Президент, Прем’єр-міністр, а і звичайні люди”, – наголосив президент Фонду міжнародної солідарності Кшиштоф Становський.

Багато часу в обговоренні було присвячено позитивам, які наступлять після об’єднання громад. Експерти пояснили механізми для полегшення функціонування самоврядування після об’єднання.

Організаторами конференції є Фонд міжнародної солідарності, Фундація менеджерських ініціатив та Інститут розвитку територіальних громад Полтавщини за підтримки Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії.

Реституція Кресів не представляє польської держави і не є ініціативою, яку би підтримували будь-які польські органи влади. Це структура, побудована маргінальним, проте відомим серед експертів активістом та публіцистом, який є заступником голови проросійської партії Зміна, якою керує звинувачений у шпигунстві на користь Росії Матеуш Піскорський.

Реституція Кресів

Реституція Кресів – це ініціатива на зразок німецького Пруського Товариства. Як коментує Марцін Рей, засновник сторінки Російська V Колона в Польщі: „Напередодні входження Польщі до Європейського Союзу противники цього процесу лякали нас, що на «повернених територіях» відбуватиметься викуп і повернення німцями земель та будинків, що може призвести майже до втрати незалежності.

На такому ж зразку базується і наратив, організований Медведчуком, який має на меті як посіяти сумнів серед патріотично налаштованої української громадської думки щодо польських намірів і доцільності євроінтеграції, так і далі підбурювати проросійських українців і самих росіян проти Заходу.

Однак, різниця полягає в тому, що в ролі пугал замість Руді Павелки та Еріки Штайнбах з „Пруського Товариства” маємо Конрада і Анну Ренкасів з „Реституцією Кресів”, а в ролі лякаючих замість Анджея Леппера (Конрад Ренкас і Матеуш Піскорський були тоді апаратчиками Самооборони) маємо проросійського олігарха Віктора Медведчука і зірку російського телебачення Дмитра Кисельова”.

Засновник Реституції

Конрад Ренкас, який керує Реституцією Кресів, це заступник голови проросійської партії Зміна, активний автор багатьох проросійських публікацій та антиукраїнських матеріалів, зокрема Європейського центру геополітичного аналізу (заснованого зрештою вже згаданим Матеушем Піскорським). Більше того, він разом із іншими представниками „консервативних і національних” медіа (у тому числі і Kresy.pl) постулював впровадження змін у зовнішній політиці Польщі – йдеться про антинатівський та проросійський підхід. Зрештою, одним із постулатів партії Зміна є вихід Польщі із структур Північноатлантичного альянсу.

Більше того, пан Ренкас організував спостережну місію на сфальсифіковані президентські вибори в Азербайджані в рамках Європейського центру стратегічного аналізу, а також брав участь в організованих поїздках по кладовищах Червоної Армії в Польщі. Це також людина, засуджена на рік ув’язнення умовно із випробувальним терміном у три роки за використання залікової книжки Люблінського католицького університету із підробленими записами та за підроблення підписів різних осіб у заяві про реєстрацію об’єднання „Академічний легіон” на 10 місяців в’язниці (пізніше також було призначено випробувальний термін – 2 роки). Обидві справи стосуються 1990-их, однак, вироки було оголошено у 2007 і 2010 роках. Зрештою, це частий гість російських медіа і особа, яка критикує диверсифікацію постачання газу до Польщі.

Робочі помилки чи пошук сенсації?

Особа з такою біографією, як пан Ренкас, зайнялася Реституцією Кресів. Немає жодних сумнівів, що діяльність цього об’єднання збігається із багатьма цілями, які ставлять перед собою українські „галицькі сепаратисти”, а також різні праворадикальні структури, в інтересах яких є ескалація напруги в польсько-українських стосунках. Натомість діапазон впливу подібних ініціатив є однаково невеликим як у Польщі, так і в Україні. Можна зазначити, що медіа, не дотримуючись стандартів чи подаючи інформацію без контексту, спотворюють дійсність, полегшуючи ведення проросійськими силами інформаційних операцій.

Українські медіа подали інформацію про підготовлені позови: a) натякаючи, начебто це організовано на державному рівні, b) без будь-якого аналізу правових підстав, c) цитуючи лише одну сторону (тобто, пана Ренкаса), d) без контексту міжнародного права і внутрішніх польських правових норм, e) на основі сумнівного джерела, яке неодноразово поширювало інформаційні вкидання російської пропаганди та антиукраїнські тексти.

Найправдоподібніше автором допису на нішовому порталі Prawica.net (який відвідує в середньому близько 5 тис. осіб на місяць), підписаного псевдонімом „karo”, зрештою є сам Конрад Ренкас, який уже так підписувався в минулому.

Те, яким чином частина українських медіа підійшла до інформації з невідомого майже нікому польського порталу, спричинило велике здивування серед польських експертів. Якщо би пошукати аналогію, можна порівняти цю ситуацію з тим, якби щось контроверсійне написав, наприклад, український портал Banderivets.org.ua, а згодом цю тему роздули би в Польщі до „сенсації”, яка представляє офіційну позицію України. Варто додати, що навіть розмови про масовість явища чи популярність Реституції Кресів є перебільшенням. Їх профіль на Facebook вподобало лише 858 осіб. Враховуючи це все, ми маємо справу із черговим небезпечним прецедентом, коли внаслідок невеликих затрат праці проросійських сил інформація проникає у серйозні мейнстрім-медіа, які тим самим беруть опосередковану участь в інформаційній операції, яку ведуть інші гравці.

Питання забужанського майна у Польщі

Те, що робить у своїй публічній діяльності в межах Реституції Кресів пан Ренкас, є досить цікавим. До питань повернення нерухомості (або у випадку неможливості повернення – відшкодування збитків), він додає питання європейського права, однак, без жодної конкретики, і цілковито оминає питання правової бази, на якій було вибудовано польські правові положення про відшкодування.

Як стверджує юридичний консультант Міхал Лельонек: „Закон від 8 липня 2005 р. Про реалізацію права на відшкодування за залишену нерухомість поза межами теперішнього кордону Республіки Польща”. Угодами, про які йдеться, які також називають республіканськими угодами, були в польсько-українських питаннях:

– угода від 9 вересня 1944 р. між Польським комітетом національного визволення та урядом УРСР щодо евакуації польських громадян з території УРСР та українського населення з території Польщі,

– угода від 6 липня 1945 р. між Тимчасовим урядом національної єдності Республіки Польща i урядом СРСР про право зміни радянського громадянства для осіб польської та єврейської національностей, які проживають в СРСР, і про їх евакуацію до Польщі, а також про право зміни польського громадянства для осіб російської, української, білоруської, русинської та литовської національностей, які проживають на території Польщі, і про їх евакуацію до СРСР.

Далі, цитуючи експерта: „Відшкодування за залишену польськими громадянами нерухомість виплачує польська держава. Передумовою підтвердження права на відшкодування є залишена нерухомість поза межами теперішнього кордону держави, у межах передвоєнної Польщі. Необхідною умовою не є вже участь у так званій репатріації відразу після закінчення війни, але водночас слід зазначити, що свою нерухомість залишали також і за інших обставин, пов’язаних із війною: еміграція відразу після вересня 1939 р. до Західної Європи, втеча від етнічних чисток після 1942 r. Або примусове вивезення „в глибину” СРСР.

З огляду на масштабність проблеми та бюджетні можливості, відшкодування було встановлено на рівні лише 20% від вартості залишеної нерухомості. Цю вартість встановлюють досвідчені експерти з нерухомості”. Іншими словами, республіканські угоди становили так званий індемнітет, тобто, прийняття (взяття на себе) вимог власних громадян до іншої держави. Це польська держава взяла на себе обов’язок розрахуватись із своїми громадянами, однак правові рамки для цього створювалися роками.

Згаданий Закон про відшкодування стосується фізичних осіб, які мали польське громадянство і які залишили майно на колишній території Польщі (в межах, чинних на початку II світової війни). Із правової точки зору фактом є те, що польський Закон охоплює лише конкретну категорію людей (так само, як і республіканські угоди). Реституція Кресів нечітким чином пробує змалювати образ, що багато осіб і надалі залишаються скривдженими і не отримали відшкодування. Однак вони забувають про те, що це не вина української сторони, натомість претензії, насамперед, слід би було пред’являти до польської держави і таких, а не інших нормативних актів, які впроваджувалися. При цьому слід з упевненістю сказати, що цими питаннями серйозно ніхто не займався.

Чим усе ж Реституція Кресів, мабуть, могла би зайнятись із правової точки зору – це питання, не так пов’язані із Забужанами, як загалом із комуністичною націоналізацією без будь-якого відшкодування.

Інакше кажучи, індемнітет, задекларований польською державою, виключає будь-яку можливість звернення до суду із вимогами, пов’язаними із націоналізацією майна всіх осіб, які виконують передумови польського закону Про реалізацію права на відшкодування, тобто, польське громадянство на момент втрати власності і залишення цього майна на території, яка перед війною була частиною території Польщі.

Адже індемнітет дає виключне право скеровувати всю цю категорію вимог лише до польських органів, незалежно від того, чи ця особа фактично реалізувала свої вимоги, навіть частково, в межах, забезпечених чинним польським Законом. Українські суди мали би підставу припиняти провадження у зв’язку із відсутністю юрисдикції.

Натомість особи, які не виконують хоча би однієї із вищезгаданих передумов, можуть звертатися до суду про повернення або відшкодування за втрачене майно на таких самих засадах, як і українці. Тож вимоги можуть висувати навіть особи, у спадкодавців польського походження яких забрали майно, залишене, наприклад, у Києві у 1920-их, однак доцільність цих вимог оцінюватиметься на основі українських нормативно-правових актів.

Це підтверджує польський Верховний суд. Як стверджує його рішення від 31 березня 2005 р. (№ V CK 309/04), республіканські угоди, відповідно, зрештою, до судової практики польського Конституційного суду, не є „самодостатніми нормами, оскільки в питанні відшкодування за залишене за кордоном майно” містилося „чітке посилання на нормативні акти польського права”. Іншими словами, було встановлене зобов’язання Польщі „врегулювати у внутрішньому законодавстві питання розрахунків з особами, які втратили майно через зміну кордонів після II світової війни”. Цей підхід КС підтримав також і Верховний суд (рішення: від 21 листопада 2003 р., I CK 323/02, OSNC 2004, № 6, поз. 103; від 6 жовтня 2004 р., I CK 447/03 і від 19 листопада 2004 р., V CK 245/04).

Тим паче, як зазначено у згаданому вище рішенні, що ст. 3 п. 6 Угоди від 6 липня 1945 р., уладеної між Тимчасовим урядом національної єдності Республіки Польща та урядом СРСР про право зміни радянського громадянства для осіб польської та єврейської національностей, які проживають в СРСР, і про їх евакуацію до Польщі, а також про право зміни польського громадянства для осіб російської, української, білоруської, русинської та литовської національностей, які проживають на території Польщі, та їх евакуацію до СРСР містить запис, що способом „встановлення еквіваленту за залишене майно за кордоном” була „страхова оцінка майна”. Своєю чергою, ці норми, відповідно до Верховного суду, посилаються на польський нормативний акт від 17 грудня 1927 року, а потім на акт від 11 серпня 1937 року, які регламентують страхування будинків, урожаю чи насаджень, але не оцінюють на основі цих показників вартості землі.

Основою для польських нормативно-правових актів була необхідність забезпечення репатріантам або їх спадкоємцям часткового відшкодування за втрачене майно. Цю позицію також було підтримано Європейським судом із прав людини.

Зрештою, це якраз ЄСПЛ розглядав найгучнішу справу – Броньовський проти Польщі, рішення в якій було прийняте 22 червня 2004 року. Судовий процес на підставі скарги № 31443/96 від 12 березня 1996 р. проти Республіки Польща, поданої до Європейської комісії з прав людини. 1 листопада 1998 р. розгляд справи було передано до ЄСПЛ, а підставою було порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У цій статті йшлося про те: „що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів”.

Однак, варто підкреслити, що в своєму рішенні ЄСПЛ прямо зазначив: „попри те, що історичні обставини справи, у тому числі повоєнні зміни державних кордонів, спричинена ними міграція осіб, яких це стосувалося, а також республіканські угоди, які регламентують права Позивача [тобто, Єжи Броньовського – прим. ред.], безсумнівно мають значення для розуміння чинної складної фактичної та правової ситуації, ЄСПЛ не займатиметься питаннями будь-яких правових, моральних, соціальних, фінансових чи інших зобов’язань польської держави, пов’язаних із фактом, що Радянський Союзу позбавив власників забужанського майна після другої світової війни їхньої власності і змусив мігрувати”. Більше того, ЄСПЛ відмовився також оцінити дотримання Польщею зобов’язань, взятих на себе в республіканських угодах, чи їх вплив на внутрішнє польське законодавство.

Підсумок

Польська держава взяла на себе зобов’язання щодо своїх громадян і збитків, завданих їм у зв’язку із переселенням. Відкритим питанням, звісно ж, залишається спосіб реалізації цього і створення правових меж для цього процесу. Тим не менше у своїй публічній діяльності Конрад Ренкас зовсім не згадує питання індемнітету чи республіканських угод.

Непокоять також розміри впливу таких сумнівних декларацій чи прогнозів на українське середовище журналістів та експертів, які посилюються антипольськими та відкрито проросійськими силами в Україні. Черговим небезпечним елементом, пов’язаним із питанням теоретичних відшкодувань, є той факт, що наратив про них побудовано, базуючись на „праві ЄС” i „європейських стандартах”. Насправді це можна назвати черговим чинником, який повинен знеохочувати найбільш проєвропейськи налаштовану західну частину суспільства до інтеграції з Європейським Союзом. І нарешті ще більш незрозумілою є діяльність Реституції Кресів у Києві чи Харкові.

Слід із повною рішучістю зазначити, що ми не знаємо змісту позовів, підготовлених об’єднанням пана Ренкаса. Можна спекулювати, що єдиною можливістю для розгляду питань відшкодування майна є питання комуністичної націоналізації, однак, не на основі права ЄС, а на основі Конвенції з прав людини та основоположних свобод – оскільки кожна націоналізація призводить до збитків.

Багато залежить від рішень державних органів, і ніхто ж не каже про те, що це повинне бути повернення у ромірі 100%. Тож тут з’являються запитання до політики київської влади щодо потенційних змін до внутрішніх нормативно-правових актів, однак не з точки зору поляків, а всіх своїх громадян та осіб іншої національності, які зазначли збитків через націоналізацію майна, яку проводила комуністична влада. На даний час, однак, маємо справу із невизначеними потенційними або теоретичними можливостями і реальною інформаційною операцією, яку ведуть особи, які представляють проросійські сили у Польщі.

Автор: Адам Лельонек

Джерело: Galinfo.com.ua

Українська реакція на перемогу кандидата від Республіканської партії Дональда Трампа на президентських виборах у США була очікувано негативною. Більшість «експертів» одразу почали посипати голову попелом, пророкуючи проросійську спрямованість політики новообраного глави Білого Дому. При цьому серед реальних аргументів на користь такого відчаю фігурували два: колись, дуже давно, Трамп сказав про можливість визнання анексії Криму (потім, щоправда, спростував це), а нещодавно не захотів зустрічатися з Президентом України Петром Порошенком під час візиту останнього на Генеральну Асамблею ООН.

Напруження викликали й коментарі окремих американських дипломатів. Скажімо, колишній посол США в Росії Майкл Макфол однозначно заявив, що «єдиною країною, яка по-справжньому постраждала від обрання Трампа президентом США, є Україна». Крапка. Тепер не буде ані летальної зброї, ані статусу спеціального партнера. Загальний негативний настрій настільки передався українському соціуму, що британський кореспондент BBC ледве знайшов на вулицях Києва людину, яка сказала про перемогу Дональда Трампа щось нейтрально-позитивне – мовляв, «усе буде добре». Інші респонденти відповідали на запитання журналіста пригнічено-негативно, мовляв, «усе пропало», знову збираємо гроші на армію…

Однак автор цієї статті переконаний якщо не в протилежному, то, принаймні, позитивно сприймає результати виборів. На те є п’ять аргументів, хоча на них, звісно, скептики легко знайдуть свої контраргументи. Проте спробуймо все ж конструктивно проаналізувати ситуацію.

1. Республіканське лобі в оборонному секторі. Великі гравці ВПК США завжди були тісно пов’язані з Республіканською партією. Такі корпорації, як «Northrop Grumman», «Lockheed Martin», «Raytheon Co», офіційно інвестували у виборчі кампанії обох кандидатів у пропорції 60 на 40 на користь республіканців. Президенти-республіканці завжди збільшували оборонний бюджет, починали війни (які приносили надприбутки оборонним промисловцям), на відміну від миротворців-демократів. Обама на посаді президента не лише скоротив військовий бюджет з 721 млрд доларів у 2010 році до 610 млрд у 2013-му (незначне зростання відбулося в 2015 році), а й проголошував секвестр військових видатків (у тому ж 2013 році). Тож виробники зброї навряд чи погодяться із заспокійливою зовнішньою політикою в дусі мирної угоди про розподіл сфер впливу («Ялта-2»). Радше вони підштовхуватимуть президента США до активного відстоювання, відновлення втрачених позицій світового гегемона.

2. Геополітика як нова гра для Трампа. Безумовною запорукою перемоги республіканця на виборах стала внутрішня риторика – боротьба з бюрократією, створення робочих місць, протидія міграції. Натомість Гілларі Клінтон не раз звинувачувала Трампа в тому, що він є абсолютним профаном у зовнішній політиці (особливо порівняно з самою пані колишнім державним секретарем США). Однак існує велика вірогідність, що для Дональда Трампа лозунг про «Америку для американців» (який багато хто трактує як нову доктрину Монро – мовляв, США будуть займатися виключно справами своєї півкулі) залишиться просто трюком політтехнологів. Натомість Трампу, як азартному гравцю та бізнесмену, має сподобатись вирішувати «долю людства», балансувати у відносинах та діяти з позиції сили. Особливо щодо Росії, яка, якщо уважно придивитися, за вуаллю ядерної держави та антизахідної риторики, зовсім нічого не має. І тут Україна може розраховувати на повну підтримку Вашингтона.

3. Битва характерів. Над Володимиром Путіним вже 15 років сяє ореол харизматичного політика, «свого хлопця», який розуміє росіян та вирішує їхні проблеми (ще більш «своїм» кремлівські політтехнологи намагалися зробити Дмитра Мєдвєдєва, але перестаралися). Він твердо стоїть на захисті «русского мира», російської мови та законних інтересів усіх «ватників» світу. Саме тому електорат Трампа (біле населення з сільської місцевості без вищої освіти) ставився до Путіна ледь не з повагою. Але тут з’явився сам Дональд – нова інкарнація «дядечка Сема». Трамп, на відміну від президента Росії, насправді має неабияку харизму, тому у відкритій битві «ватників» перемога першого очевидна. Новообраний президент США не проявлятиме гнучкість там, де вона не потрібна (як це часто робив Обама), натомість жорсткість позиції США піде на користь Україні.

4. Майк Пенс. Віце-президент Дональда Трампа, як і будь-який консервативний республіканець, дуже «любить» росіян. У певному сенсі позиція Пенса (який, імовірно, і відповідатиме за зовнішню політику) є відлунням позиції великого друга України сенатора Джона МакКейна (з яким Пенс приятелює вже понад 10 років). У дебатах віце-президентів 5 жовтня 2016 року Майкл Пенс провів паралель між сирійською кризою і протистоянням в Україні й зазначив, що все це – наслідки політики Гілларі Клінтон на посаді Держсекретаря США. Пенс порівнював Росію з агресивним ведмедем і пропонував розгорнути протиракетний щит у Польщі та Чехії (план, від якого відмовився Обама в 2009 році). Новий віце-президент чітко пов’язує події в Сирії та Україні, демонструючи рішучість «зустріти провокації Росії силою», заявивши, зокрема, що «США мають бути готовими використовувати військові сили для удару по військових цілях режиму Асада». Цікаво, хто після цього все ще називає Клінтон «антипутінським яструбом»?

5. Система, яку ніщо не зламає. За свою багатовікову історію США знали багатьох президентів, які поводились досить непрофесійно та непередбачувано (Уоррен Гардінг, Річард Ніксон, Джордж Буш-молодший). Проте система управління державою в США побудована лише на одному чиннику – професіоналізмі, що нівелює політичний лобізм, непотизм, лояльність як ключові чинники зовнішньополітичного вектору держави (що присутнє в Україні). Більше того, нинішній статус Америки в світі, глобальне охоплення політики та економічних зв’язків просто не дозволяють США діяти якось інакше, аніж вони діють сьогодні. Тож зовнішня політика великою мірою застрахована від раптових змін настрою президента. Адже останній – лише частина системи (хоча, без сумніву, дуже важлива і з «червною кнопкою»).

Зазначені аргументи мають не просто заспокоїти українців, а й вселити українським політикам і дипломатам оптимізм та впевненість. Адже Київ надто часто демонструє свою фізичну та номінальну залежність від когось (Росії, США, ЄС), і це вже, на жаль, стало звичкою. Республіканці цінують у партнерах рішучість та впевненість у власних силах (на відміну від демократів, які традиційно намагаються брати вершини гнучкістю й компромісами). Українська дипломатія має довести свою спроможність, і тоді підтримка й повага нового президента США обов’язково прийдуть.

Валерій Кравченко

Колишній намісник Одеської області Міхеїл Саакашвілі заявив, що президент Петро Порошенко доручив депутатам з Блоку Петра Порошенка Ігорю Кононенку та Олександру Грановському позбавити його через суд громадянства. Про це він написав у Facebook. Саакашвілі додав, що міжнародне та українське законодавство забороняють позбавляти громадянства громадянина, якщо у нього немає іншого. «Шкода, що президент не тільки користується послугами цих відверто бандитських шахраїв, але прислухається до їхніх порад», – написав він. Про роль і цілі грузинського реформатора в українській політиці PolUkr.net розпитав політолога, голову правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимира Фесенка, 58 років.

– Чи справді президент збирається у такий підлий спосіб позбутися Саакашвілі?

– Президент має право позбавити громадянства, але для цього мають бути підстави. Не розумію, для чого йому використовувати Кононенка. Очевидно ж – це спричинить скандал, який Порошенку не потрібен. Але теоретично в Україні нічого не можна виключати. Заяву Саакашвілі я радше сприймав би як інформаційний шум, яким він привертає увагу. Це, мов за Шекспіром, – багато галасу з нічого. Саакашвілі потрібна увага. Він не може робити політичних дій, у нього немає політичних інструментів, влади. У команді екс-намісника, між його найближчими соратниками існують протиріччя, тож єдиний інструмент впливу – гучні заяви. Позбавлення громадянства працює лише на Саакашвілі, який не створює загроз для Порошенка.

– Саакашвілі прагне реальних повноважень в українській політиці?

– За українською конституцією і законами, Саакашвілі не може стати навіть депутатом. Щоб претендувати на депутатський мандат, треба жити в Україні більше п’яти років. Саакашвілі в Україні з 2015 року, коли був призначений намісником Одещини. Тож він може претендувати на парламентський мандат лише в 2020 році. Навіть якщо будуть чергові парламентські вибори в 2019 році, то він не зможе балотуватися до парламенту. Не кажу вже про дострокові вибори, в яких навіть його партія «Хвиля» (ще не створена) не зможе брати участі, бо має існувати бодай рік на час виборів.

У найближчі півроку ніяких дострокових виборів не буде. Якщо, до прикладу, дострокові вибори відбудуться восени 2017 року, і в Саакашвілі на той час буде партія, то він все одно «пролітає». Щоб балотуватися на пост президента, треба 10 років жити в Україні. Єдине, на що він може претендувати, це посада прем’єра. Але в нинішній Верховній Раді немає необхідних голосів за Саакашвілі. У нього радше багато противників у нинішній владі, ніж тих, хто його підтримує. У наступному складі Ради у нього теж навряд чи буде багато друзів. Тож сумнівно, що він зможе претендувати на пост прем’єра.

Партія Саакашвілі може пройти в парламент, але переможцем виборів їй не бути. Радше партія Тимошенко переможе. Українці консервативні, мають соціально-патерналістський погляди. У нас ліберальні економічні ідеї Саакашвілі ніколи не панували (приватне підприємство, принцип невтручання держави в економіку, скасування субсидій і бар’єрів для торгівлі, вартість товарів і послуг має визначати вільний вибір людей, тобто ринок, а не чиновник. – PolUkr.net). Ці ідеї українцям могли «продавати» хіба що «в пакеті». Наприклад, з європейськими ідеями чи з ідеєю усунення проросійських сил. Але сугубо ліберальна програма має малу кількість прихильників. Потенційний електорат Саакашвілі – міський середній клас. У нас він нечисленний, не більше 12%. До того ж, значна частина цих людей – прихильники інших партій: «Самопомочі», партії Порошенка. «Самопоміч» домінує на цьому полі.

Перемогти тут Саакашвілі буде важко. Його рейтинг на початку року, коли він активно критикував тодішнього прем’єра Яценюка, був на піку – 30%. Зараз – близько 20%. Тоді, за опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», умовну партію Саакашвілі підтримували 10%. Зараз – 2-3%. Тож вона навіть не проходить у парламент. Активна політична діяльність Саакашвілі, безумовно, може підняти його рейтинг. До парламенту ця партія може потрапити. Але щоб перемогти – сумніваюся. Вона, радше, буде однією з шести-восьми схожих партій в Раді. Плюс конфлікти Саакашвілі з більшістю політиків. Йому важко буде в таких умовах стати лідером коаліції та зайняти пост прем’єра.

– Тобто всі його дії спрямовані зараз на те, щоб потрапити в Раду?

– У нинішній ситуації в Саакашвілі не залишилося іншого виходу, як іти у відставку з постанамісника Президента. Ідея про це виникла навесні, коли був звільнений Давід Сакварелідзе (заступник генпрокурора України у лютому 2015 – березні 2016 року, за сумісництвом прокурор Одеської області. – PolUkr.net). Уже тоді виник його конфлікт з президентом. Саакашвілі зрозумів, що в нього немає перспектив на посаді голови ОДА. Одна річ бути реформатором на посту глави держави, коли у тебе необмежений набір інструментів, і зовсім інша – коли ти голова ОДА і можеш вирішувати проблеми, лише якщо президент допоможе. Плюс був великий спротив в Одесі. У самому місті його ще підтримували, а в області були переважно проти. Тому було багато заяв, але мало конкретних справ. Рейтинг – як у політика всеукраїнського масштабу, а влада – невелика. Тож Саакашвілі зрозумів, що все йде погано, і пішов.

– А чому він не пішов навесні, коли це зрозумів?

– По-перше, тоді Порошенко переконав його залишитись. По-друге, Саакашвілі сподівався на успіх своєї партії на парламентських виборах у Грузії (у жовтні правляча в Грузії партія «Грузинська мрія» здобула на виборах конституційну більшість – 115 зі 150 місць; суд Тбілісі ще в 2014 році заочно заарештував Саакашвілі, якого в Грузії звинувачують у перевищенні службових повноважень під час розгону опозиції в листопаді 2007 року, розгрому телекомпанії «Імеді» та вилученні власності її засновника Бадрі Патаркацишвілі. «Українська правда» з посиланням на власні джерела пише, що в Адміністрації Президента розглядають можливість екстрадиції Саакашвілі до Грузії. – PolUkr.net). До осені Саакашвілі вирішив сконцентруватися на виборах у Грузії. Його українські соратники навіть боялися, що він може повернутися на батьківщину. Саме тому Саакашвілі зробив демарш тільки зараз.

– Тобто він зробив це, щоб вийти на всеукраїнський рівень української політики на чолі своєї ще не створеної партії «Хвиля»?

– Після поразки в Грузії у нього залишилося два варіанти. Перший – поїхати з України і викладати у США чи в Європі. Але для досить молодої людини (48 років) з таким сильним темпераментом – це пенсія. Його це не влаштовувало. Другий – іти в опозицію до влади в Україні, бо тільки так він може зараз підняти свій рейтинг. На початку 2016 року він підтягнув рейтинг за рахунок критики тодішнього прем’єра Яценюка. Гройсмана зараз не дуже покритикуєш. Залишився Порошенко.

– Це початок «війни» між Саакашвілі та Порошенком?

– Це не війна, а протистояння. Таких конфліктів у Порошенка – багато. Саакашвілі – не загроза для президента. Тим паче, скоро в Саакашвілі будуть проблеми з грішми, бо, попри свою антикорупційну риторику, він користувався підтримкою частини бізнесу в Одесі та в інших регіонах України. Тепер президент перекриє йому ці канали. Бізнес – прагматичний. Він ставить на тих, хто має більші шанси перемогти. Зараз таких шансів найбільше у Тимошенко (за даними «Рейтингу», у неї 8,1% підтримки – друге місце серед українських політиків після Порошенка (13,9%). – PolUkr.net). Тож, крім гучних заяв, у Саакашвілі більше немає інструментів, щоб впливати на ситуацію. Для Порошенка зараз найбільша загроза – спільні дії Тимошенко й Опозиційного блоку, атака через вулицю, спроба організувати новий Майдан.

– Тобто те, що ми бачили в документах Суркова (українські хакери зламали електронну пошту помічника президента Росії Владислава Суркова, де був план з дестабілізації ситуації в Україні під назвою «Шатун»; серед запропонованих заходів – переговори з опозиційними партіями «Опозиційний блок», «Батьківщина», «Радикальна партія» щодо організації протесту – «тарифного Майдану» у другій половині листопада)?

– Цей план – радше пропозиції до дій, ніж реальні наміри Кремля. Не знаємо, що в голові у Путіна. Те, що він має плани з дестабілізації України, – не секрет, але з ким Кремль працює – достеменно не знаємо. Можемо лише здогадуватися.

Умовне політичне «розлучення» Саакашвілі та Порошенка мало рано чи пізно статися. Порошенко розумів, що не може звільнити Саакашвілі, бо таким чином відправить його в опозицію. Плюс він дав би Саакашвілі привід для критики, що, мовляв, звільняють реформатора. Просто темпераменти Порошенка і Саакашвілі надто відмінні. Президент – еволюціоніст, хоче діяти поступово. Саакашвілі – радикальний революціонер із грузинським запалом, хоче все й одразу. Порошенко використовує компроміси, шукає баланс інтересів. Президент хотів використати Саакашвілі як символ реформаторства. Для нього це було, радше, іміджеве призначення. Хоча тоді багато-хто казав президентові, що це ризиковане рішення, яке завершиться конфліктом. Саакашвілі ж сподівався, що трохи попрацює в Одесі, а потім піде на підвищення в Київ. Навесні він справді розглядався як варіант на пост прем’єра. У лютому-березні він був одним із варіантів – між Яресько (громадянка США, міністр фінансів України з грудня 2014 року по квітень 2016 року. – PolUkr.net) та Гройсманом. Тоді стало зрозуміло, що голосів за Саакашвілі забракне, тому обрали Гройсмана.

Саакашвілі на початках сподівався, що у нього будуть безмежні повноваження. Він мав найбільші повноваження з-поміж усіх намісників України завдяки прямим зв’язкам з президентом. Деякі речі йому навіть вдалися. Наприклад, звільнення керівника державної авіаційної служби. Йому йшли на поступки. Але фінансових і владних ресурсів бракувало, розчарування наростало.

– Як оцінюєте роботу Саакашвілі на посту намісника?

– Успіхи – дуже відносні. Більше мінусів. Він зміг розпочати зміни на митниці, є прогрес у будівництві дороги Одеса-Рені, привів багато нових людей в адміністрації області та районів, трохи «притиснув» місцеві клани. Одещина – специфічний регіон, де жоден клан ніколи не мав монопольного домінування, ніхто з керівників ніколи не мав одноосібного впливу. Це не змінилося. Президент не був готовий порушувати статус-кво. Порошенку простіше було знаходити баланс інтересів. Тим паче, були побоювання, що радикальний наступ на місцеві клани відновить сепаратизм на Одещині. Президент не хотів ризикувати. Саакашвілі це не влаштувало.

Але реформаторської революції в Одесі не сталося, бо для цього не було передумов. Як і по всій країні, в Одесі не може відбутися швидкої революції. Занадто глибокі й масштабні проблеми в Україні. Саакашвілі хотів провести кавалерійський наступ реформ на Одещині, але не зміг. На жаль, Україна – не Грузія. Така сумна реальність. Методи Саакашвілі в Одесі не спрацювали.

– Наскільки Саакашвілі популіст, який хоче влади, а наскільки реформатор, якому просто не вдалося провести реформ?

– І одне, і друге. У нього революційний реформаторський популізм. Це лібертаріанська економічна програма (тотальна приватизація, мінімальна роль держави в економіці, мінімум чиновників, субсидій і соціальних допомог. – PolUkr.net) змішана з політичним популізмом. Ми бачили втілення його ідей в Грузії. Там він провів багато реформ в економіці, провів дерегуляцію (мінімум дозволів і контролюючих органів для ведення бізнесу. – PolUkr.net), боротьбу з корупцією. Проте елітна корупція в Грузії залишилась. Наприклад, треба ремонтувати дорогу – і тендер виграла фірма, яка потім фінансує партію Саакашвілі. Умовно наближений бізнес мав ексклюзивний статус, інші були об’єктом боротьби з корупцією. Була водночас прекрасна реформа поліції, дивовижно спрощена система надання державних послуг.

Мені показували в Тбілісі символічний приклад реформ Саакашвілі – новий, гарний фасад будинку, а за фасадом – руїни. Додайте авторитарні замашки Саакашвілі. Усі дивуються, чому такий успішний реформатор так безславно програв вибори в Грузії? Бо грузини не люблять його за авторитаризм і брак соціальної допомоги. Я говорив колись із покійним Кахою Бендукідзе (1956–2014, «батько» грузинських реформ, 2004–2008 рр. – державний міністр Грузії з координації економічних реформ, 2008–2009 рр. – глава канцелярії уряду Грузії. – PolUkr.net). Запитую, чому в Тбілісі так багато жебраків серед літніх людей? Бендукідзе відповідає: бо країна бідна, коли в країні будуть гроші, то будуть більші пенсії і менше жебраків. Додайте конфлікт Саакашвілі з більшістю політичних сил Грузії. Усе це призвело до його поразки.

В Україні він не міг зробити те, що в Грузії. Як президент він міг комусь подзвонити і сказати: якщо ти цього негайно не зробиш, то завтра тебе посадять. Навіть людині зі своєї команди! Для нього закон був умовністю. Навіть погроза арештом сильно діє. Тим паче, що багато людей реально сиділи. Такі жорсткі методи давали плоди. У нас він не міг так просто когось арештувати. У нас усе треба «по закону». Попри те, що суди продажні, а закони двозначні. Навіть Вадима Новинського (олігарх, депутат Опозиційного блоку; генпрокуратура підозрює його в злочинах під час президентства Януковича, проте Рада відмовляється зняти з нього недоторканість. – PolUkr.net) так просто не арештовують.

Порошенко не готовий діяти так, наче йому плювати на закони. Він намагається діяти обережно. В силу різних причин Саакашвілі хотів діяти своїми методами, але не міг. Тут треба було з усіма домовлятись. Врешті, він зрозумів, що не може працювати як намісник, тож націлився на пост прем’єра.

Розмовляв Ігор Тимоць

Україна стає все ближчою до відновлення своєї територіальної цілісності та суверенітету, адже в Києві нарешті запрацювало Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб (МТОТ). Ну як запрацювало: сайт працює, адреса є (й дарма, що за цією адресою ще значаться Центральна виборча комісія та Київська обласна державна адміністрація, а також з десяток інших менших за значенням відомств), керманичів аж чотири – міністр та три заступники. 12 вересня (тобто два місяці тому) був оголошений конкурс (розділ «Конкурс» на сайті) на заміщення вакантних посад (при цьому сторінка «Вакансії» на сайті порожня) – 16 посад, 13 з яких на завідувачів та начальників. Вочевидь, працювати збираються лише троє – інші будуть керувати. Логічне питання – звідки гроші?

Міністерство, безумовно, сьогодні має фінансові проблеми, адже живе поза бюджетним фінансуванням 2016 року (його заснування було затверджено лише у квітні). Проте вже у проекті Державного бюджету України на 2017 рік видатки для Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України передбачені із загального фонду в сумі 25 249,4 тис. гривень. Цікаво, що у тому ж проекті бюджету на 2017 рік видатки для Міністерства інформаційної політики України передбачені у сумі 750 831 грн. При цьому, наприклад, на важливе питання відновлення мовлення українських каналів на окупованих територіях (компетенція саме Мінінформполітики) коштів взагалі не закладено. Натомість згадані 25 млн для МТОТ призначені передусім на функціонування, точніше, створення бюрократичного апарату.

За схемою, наведеною на сайті Міністерства, структура чимала – лише загальних відділів та секторів із забезпечення роботи Міністерства нараховується сім, окрім управління з адміністративно-організаційної діяльності. Власне змістовною роботою мають займатися:

• Управління з питань Автономної Республіки Крим та м. Севастополя (у складі двох відділів – з питань дотримання правового режиму тимчасово окупованої території та зв’язків із громадянами на тимчасово окупованій території);

• Управління з питань східних регіонів (у складі двох відділів – з питань відновлення та розвитку (!) і з питань підтримки громад та зв’язків з громадянами);

• Управління з питань внутрішньо переміщених осіб та гуманітарного співробітництва (у складі двох відповідних відділів);

• Управління з питань міжнародного співробітництва, проектів і програм (у складі відділу взаємодії з донорами та міжнародними організаціями і відділу з питань підготовки, відбору та реалізації проектів і програм);

• Відділ з питань конфліктного та постконфліктного врегулювання;

• Сектори в Донецькій, Луганській і Херсонській областях (ймовірно, розташовані при відповідних обласних адміністраціях у Краматорську, Сіверодонецьку та Херсоні, хоча заступник міністра Г. Тука анонсував також відкриття віддаленого офісу Міністерства у Маріуполі).

Навіть за попередньою оцінкою (враховуючи, що у відділі має працювати мінімум 3 особи, а сектор може складатися з одного робітника), Міністерство складатиметься мінімум із 50 осіб. Левова частка бюджету установи піде на виплату заробітної плати державним службовцям, інша – на господарські потреби.

Проте це не біда, адже великі сподівання наша держава покладає на міжнародні фонди та партнерів-донорів, які й наповнюватимуть проектний бюджет Міністерства. Так планується створити механізм фінансування, який носить дивну назву – Цільовий фонд багатьох партнерів. Це котел, куди всі донори мають скидати кошти, які Міністерство буде використовувати на власний розсуд. Для цього (ознайомлення з потребами та можливостями східних регіонів щодо формування проектів з відновлення, які будуть фінансуватися коштом Цільових фондів багатьох партнерів) представники Міністерства на початку листопада 2016 року відвідали Запорізьку та Дніпропетровську області. «Мета створення механізму спільного фінансування проектів через Цільові фонди багатьох партнерів – допомогти громадам подолати виклики, пов’язані з надмірним навантаженням на інфраструктуру регіонів через велику кількість внутрішньо переміщених осіб. Ті проекти, які будуть успішними в пілотних регіонах, стануть основою програми для інших регіонів, прилеглих до лінії розмежування», — зазначила представник Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Вікторія Вороніна.

У Дніпропетровській області було запропоновано надавати мікрогранти переселенцям для розвитку власного бізнесу, дрібного підприємництва. Зокрема, йдеться про навчальні програми та інші види діяльності, спрямовані на самозайнятість зазначених категорій громадян. Ось тільки грошей небагато – на поточний момент Світовий банк готовий виділити Запорізькій, Харківській, Дніпропетровській та Миколаївській областям 2,3 млн доларів для фінансування пілотних проектів. Проте найбільші сподівання в Міністерстві на США та європейських партнерів, зокрема на Німеччину. 4 листопада 2016 року в Берліні відбулись дводенні міжурядові переговори, на яких ішлося про можливості подальшої співпраці, застосування німецького досвіду в різних галузях державного управління, реалізації реформ. За результатами підписано Протокол про співробітництво, що має сприяти економічному та соціальному розвитку України, за яким уряд ФРН надає на 2016 рік додаткові 72 млн євро. Із них 57 млн євро піде на фінансове, а 15 млн євро – на технічне співробітництво.

Як зазначають українські медіа, значну увагу зосереджено на розв’язанні проблем громадян, котрі змушені були залишити домівки у зв’язку зі збройним конфліктом на сході України. Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука та держсекретар Ґунтер Адлер узгодили шляхи підтримки внутрішніх переселенців. Г. Тука зазначив: «Зі співробітниками Міністерства економічної співпраці і розвитку ми відвідали різні урядові організації, будівельні об’єкти, а також заклади, котрі переймаються вирішенням проблеми житла для біженців. За програмою нашого міністерства я задоволений результатами».

Досвід Німеччини, який готові перейняти в Україні, – це досвід напливу біженців та виклики їхньої інтеграції. Тож обидві країни домовилися співпрацювати у питаннях соціальної інфраструктури, зокрема, спрямування коштів для відновлення та спорудження житла для біженців (в Україні – ВПО). Тепер справа за малим – розробити програму та дорожню карту її прозорої імплементації, аби обіцяні кошти (а Німеччина планує збільшити фінансову допомогу Україні в 2017 р.) не опинились, за давньою українською традицією, в кишенях корумпованих чиновників.

За глобальний проект своєї діяльності (яка має іншу дивну назву – Державна цільова програма відновлення та розбудови миру у східних регіонах України) Міністерство взялося наприкінці жовтня 2016 року, оголосивши відкритий процес визначення програмних заходів за трьома стратегічними компонентами: відновлення критичної інфраструктури та ключових соціальних послуг; економічне відновлення; зміцнення соціальної стійкості, розбудова миру та громадської безпеки. Мета програми – відновлення та розбудова миру у східних регіонах України, що передбачає прискорення соціально-економічного розвитку громад для підвищення якості життя населення через зміцнення їхньої спроможності та соціальної стійкості, стимулювання економічної активності. Ось тільки не зрозуміло, де у програмі за красивими формулюваннями обіцяне житло для переселенців та робочі місця. Радник міністра у справах окупованих територій та тимчасово переміщених осіб України Юрій Гримчак (мабуть, на громадських засадах) згадав у коментарі до плану реінтеграції окупованих територій до складу України Кабінету Міністрів України (є й такий!) виключно про продовольчі виклики – «найперше це продукти харчування», які знадобляться, аби нагодувати голодне населення «ДНР» та «ЛНР» після того, як «найближчим часом, згідно з усіма угодами Мінського і Нормандського форматів, ця територія знову буде підконтрольна українському урядові». Оптимістична думка колишнього макіївського соціаліста (від 1994 до 2006 рр. – член СПУ), який перефарбовувався в «НУНСівця», щоб отримати депутатський мандат у 2007 році.

МТОТ напрямками своєї діяльності визначило реінтеграцію тимчасово окупованих територій та населення Криму, окремих районів Донецької та Луганської областей, подолання наслідків конфлікту, захист населення під час збройного конфлікту. Неоднозначними виглядають напрямки гуманітарного співробітництва та розбудови миру (принаймні подібні абстрактні розділи присутні на сайті Міністерства). Якщо перше стосується координації з міжнародними гуманітарними організаціями та різними неурядовими структурами (для цього призначена також Громадська рада, яка має бути створена при Міністерстві), то друге лишається загадкою – звучить як замовлення західних партнерів. Власне, схоже, для них й провадиться основна «показуха» в роботі Міністерства. Саме вони кидають кошти в котел Цільвого фонду багатьох партнерів, вони платять і замовляють музику. І нехай, аби з цього був зиск пересічному переселенцю. Ось тільки «успішність» реформ у державі доводить зворотне – бюрократи плодяться (відкрито декларуючи мільйонні статки), а проблеми лишаються. Як завжди, дуже хочеться помилитись у песимістичній оцінці, але ризик, що нове Міністерство піде звичним для України шляхом, є дуже високим.

Валерій Кравченко

Чи існує гібридна війна, які її ознаки, що варто робити Україні та українцям, аби не стати її знаряддям та жертвами, а вийти переможцями та якою є роль дипломатії в розв’язанні сформованої кризи. Про це експерти говорили під час публічної дискусії, організовану командою «Київського діалогу»,  що відбулась у Львові. Polukr.net пропонує ознайомитись з основними тезами експертів.

Борис Райтшустер  — німецький журналіст, автор п’яти книг про сучасну Росію

Зброя не врятує Україну

У Леніна є дуже відома фраза про німців: «Якщо вони хочуть робити революцію і штурмувати вокзал, вони спершу підуть і куплять собі квиток на поїзд». Так у них влаштована логіка. Такий самий підхід є сьогодні до гібрадної війни. Я говорю їм про неї, а вони мене питають, де письмові докази. Вони хочуть отримати заяву Путіна, затверджену у нотаріуса і з 5 печатками про те, що він веде таємну війну проти Німеччини. Тільки тоді у Німеччині в це повірять. Вони зовсім не готові до цієї війни.

Я покинув Москву у 2012 році. І після кримських подій зрозумів, що в Німеччині починаю бачити усе, що бачив у Росії. Спершу очам не вірив. І в цій ситуації німці поводяться як малі діти. Наведу приклад: нещодавно було інтерв’ю з керівником німецького радіо, у якому він висловив припущення, що вони віддалились від народу. А чому? Бо вони критикують Путіна, а в редакцію почало приходити багато листів на підтримку Путіна. З цього він робить висновок, що, очевидно, німці набагато більше підтримують Путіна, аніж здається. А коли я їм говорю про фабрики тролів, вони дивляться на мене великими очима і не вірять, що таке існує.

У нас лише Ангела Меркель розуміє, що відбувається. Думаю, тому гібридна війна ведеться частково і проти неї. Вона та, хто тримає санкції Європейського Союзу. Якщо не буде її, то і санкцій скоро не буде. Тоді будуть домовлятись з Путіними і буде щось типу Ялти-2. У нас через рік вибори, тому це може статись доволі швидко.

Думаю, така ситуація має кілька причин. По-перша, частина німецької еліти куплена. Друга причина – сильний антиамериканізм. Ще одне – ностальгія за авторитарним лідером. Ну і четверта причина – це небажання бачити. Уявіть собі, що ввечері ви йдете додому і бачите, як небезпечний сусід когось ґвалтує. У вас є можливість втрутитись, але тоді у вас точно будуть неприємності. Або ж є варіант нічого не робити. Тут те саме. Завжди можна сказати, що це східні європейці так собі забавляються. У німців після війни дуже сильний страх війни. Їм простіше говорити, що все гаразд.

Якщо холодна війна була війною, то це тим більше. Коли німці говорять, що бояться, що у Європі буде війна, я відповідаю: вона вже є. За даними ООН, загинуло 10 тисяч осіб, отже це війна і треба це розуміти. Проблема української внутрішньої політики у тому, що ви через певні свої причини теж не називаєте це війною.

Якщо говорити про шляхи вирішення ситуації, то з воєнною машиною Росії боротись без підтримки Заходу нереально. Краще спробувати стабілізувати ситуацію і дати зрозуміти росіянам, що, якщо вони підуть далі, то ціна буде високою. Зброя не врятує, залишається дипломатія. Я би дуже хотів сказати, що все буде добре і Захід допоможе, але в найгіршому сценарії Україна буде залишена сама на себе. Є небезпека також, що якщо Путін зачекає ще два роки, може бути ситуація, що люди так розчаруються, і Путіну залишиться лише розіграти грузинський сценарій. Тому важливо всередині країни не допускати відкату назад. Якщо ви будете сильні і єдині, ви вистоїте.

Євген Магда – політичний експерт

Давайте не будемо жити ілюзіями, що мета Путіна – лише Україна

Гібридна війна відрізняється тим, що військові дії у ній мають лише допоміжний характер. Більш важливі – інформаційні операції, енергетична війна, війна за свідомість.

Гібридна агресія Росії – це, серед іншого, поєднання помилок Україні і ставлення Заходу до Росії, який багато років дивився на Україну крізь призму російського інтересу.

Давайте не будемо жити ілюзіями, що мета Путіна – лише Україна. Україна – його мета на пострадянському просторі. Україна, як не дивно, є конкурентом Росії. Не як інша Росія, яку бачать опозиційні росіяни, а конкурент за вплив. Будувати авторитарну Росію і закручувати гайки, якщо під боком Україна, яка стрімко розвивається, буде дуже складно. Розрахунок Путіна був дуже простий: він планував наробити народних республік, щоб відрізати континентальну Україну від морських портів. Так би перекрили експорт зернових, важкого машинобудування тощо. Домовитись з невизнаними республіками було би неможливо.

Але мета Путін насправді послабити, а ще краще зруйнувати Європейський Союз. Це дозволить повернути світ до біполярної картини світу. Мені не зовсім зрозуміло, куди в цій картині світу подінуть Китай та Індію, але те, що Європу хочуть помножити на нуль, для мене очевидний факт. Приклад – пані Ле Пен пообіцяла у разі вибору президентом поставити питання про вихід Франції з ЄС.

Гібридна війна – це війна за нашу свідомість і прагнення посіяти зневіру та сумніви. Нам важливо передусім змінити позиціонування України. Жебраки на вулиці мало кого цікавлять. Україні в межах гібридної війни треба пройти складні речі – подолати власну меншовартість, але з іншого боку не піддатись україноцентризму, бо світ не обертається довкола України.

Анатолій Гриценко – міністр оборони України 2005-2007 рр., голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки й оборони (VI скликання), полковник запасу

Ця війна нічим не відрізняється від інших

Ця війна нічим не відрізняється від інших. Усі війни у світі у всі часи велись в різних площинах і не були лише зіткненням армій. Це і війна економік, і протистояння в економічній, інформаційній та дипломатичній сфері. Питання лише у пропорціях. Справді, зараз менше застосовують воєнні механізми, бо більш ефективними виявились інші. Радше можна говорити, що в України гібридна оборона та дипломатія. Що ж у нас гібридного? Це мораль та аморальність. Принципове, що відрізняє цю війну, – Ліпецька фабрика. Такого не було раніше, щоб верховний головнокомандувач мав власний бізнес на території ворожої держави і через сплату податків працював на іншу державу. Приблизні мільярд рублів, які платить ця фабрика в рік, забезпечує зарплатою приблизно 5 дивізій.

Різні війни також показують, що слабша держава може захистити свій інтерес. Останні приклади – В’єтнам та Афганістан. Це не означає, що парад перемоги проводять у Москві чи у Вашингтоні. Перемога – це змусити противника залишити свою землю. Для цього застосовуються асиметричні дії і це підтверджує історія воєн.

Ми відчуваємо зараз брак лідерства у світі, в Європі і в Україні. Глав держав багато, а лідерів немає. Були в історії людства набагато драматичніші ситуації, але знаходились люди, які змогли їх вирішити. Найближча до нас – це ситуація 1980-х років. Тоді фактично воювали дві супер-держави. Страшенні гроші замість на освіту, економіку, культуру витрачали на воєнну машину. Виникла велика хвиля протесту в країнах Бенілюксу. Це був страшний період, коли людство підійшло до крайньої межі. Треба було примати відповідальні рішення і знайшлись люди, які їх прийняли: Маргарет Тетчер, Гельмут Коль, Рональд Рейган і Горбачов. Вони розрулили ситуацію. Знаково, що вони потім програли вибори, але вони зробили знакову справу. Хочу сподіватись, що запит на лідерство виллється у те, що такі лідери з’являться. Сподіваюсь, це станеться протягом двох років.

Дмитро Золотухін – радник міністра інформаційної політики, незалежний експерт з питань інформаційних війн та конкурентної розвідки

Систему демократії хакнули

Поза термінами «гібридна війна» і «гібридний мир» для мене також є поняття «гібридний світ». Певні явища у ньому цілком змінили наше відношення до реальності. Це вірус, який дозволяє хакнути систему демократії, яка заснована на верховенстві права та свободі слова. Сьогодні ця система хакнута і не працює так як має працювати. Тому маємо приклади, які раніше не зустрічались. Нещодавно головний редактор одної з норвезьких газет написав листа до Марка Цукерберга і звернув увагу на такий випадок: один з норвезьких письменників розмістив у себе на ФБ фотографію з в’єтнамської війни, коли оголена дівчинка біжить, рятуючись від атаки. ФБ видалив цей пост і забанив письменника на певний термін за поширення дитячої порнографії. Технічно це правда. Але з іншого боку ця світлина стала підставою для порушення проблеми війни у В’єтнамі. Після неї почались серйозні медійні хвилі. Це для мене і є хакнута демократія. Мова йде про те, що усі наші наміри та дії є спотворенні. На моє переконання, це спотворення почалось з розгортання Володимиром Путіним активних дій, метою яких була Україна, і ці дії поширюються на увесь світ. Як на мене, зараз йдеться не лише про збереження незалежності України, а про існуючий устрій світу, який базується на демократичних засадах. Для мене санкції – це сигнал цивілізованого світу, що так робити не можна, попри те, що суттєвої шкоди Путіну вони не завдають.

Алім Алієв – медіа-консультант, громадський активіст, співзасновник ініціативи «Крим SOS»

Час грає проти нас

Для мене анексія Криму це не була подія лише 2014 року. У цьому контексті я би хотів говорити про зміну ідентичності. Треба почати з усім відомого 1944 року, коли з Криму масово депортують кримських татар, греків, вірмен та представників інших національностей. Натомість у Крим звозять людей з центральних та південних регіонів Росії. Через 45 років кримські татари починають повертатись і розуміють, що вони повертаються у зовсім інший Крим з людьми з зовсім іншою ментальністю. Ті, хто вважають себе місцевими, сприймали кримських татар як агресивних людей. Тоді ж почали активно розкручувати міф про російський Крим.

Під час анексії для мене дуже важливим питанням є зміна культурних кодів. Зараз у Криму залишається вибіркова кримськотатарська чи українська культура і Крим наповнюється новими символами з прив’язкою до російської історії. Цей міф, який просували роками, спричинив те, що частина людей щиро підтримала анексію Криму.

Друга річ, про яку треба говорити в контексті порушення міжнародного гуманітарного права, – це заміна населення. З півострова поїхало приблизно 35 тисяч осіб. Замість них почали в’їжджати так звані нові мешканці Криму. Це люди з регіонів Росії та Донецької і Луганської областей.

Третя річ, важлива у контексті зміни ідентичності, – це штучне створення єдиного кримського народу типу «совєцкого народу». Цю ідею дуже активно просувають через медіа і російських політиків.

Ще один елемент гібридної війни у Криму – це побудова паралельних інституцій. Наприклад, Меджліс, який був флагманом суспільно-політичного руху кримських татар, зараз визнали екстремістською організацією. Людей просто залякують, щоб ними можна було керувати. Будь-кого дотичного до організації можна зробити екстремістом. А нібито порожню нішу заповнюють новими організаціями з проросійських кримських татар.

Те саме відбувається з медіа. Незалежні ЗМІ та журналісти або пішли з професії, або працюють на континентальній Україні. Натомість в Криму створюють інші, проросійські, медіа. Це зроблено, щоб переламати не лише кримських татар, але і проукраїнських активістів.

Нині час грає проти нас. Я не вірю, що замороження конфлікту якось вирішить ситуацію, це тільки поглибить ментальну анексію. Тому питання реінтеграції дуже актуальне і це одна з головних проблем. Питання Криму – це дуже складний пазл. Воно залежить від того, що буде далі з Росією, як Україна буде давати раду, і якою буде підтримка Заходу. Я не вірю у військове вирішення питання. Крим – це військовий плацдарм Російської Федерації. Для кримських татар зараз дуже важливо зберегти ідентичність – мову, культуру і релігію, що важко робити в окупованому Криму. А ще важливо зберегти зв’язок з анексованою територією. Тому офіційно позиція Меджлісу, щоб кримські татари не виїжджали з Криму, якщо нема загрози безпеки.

Підготувала Мирослава Іваник

Фото – Юрій Рильчук

З огляду на радикальну мілітаризацію зовнішньої політики Російської Федерації дедалі більшого значення для країн Балто-Чорноморського регіону набуває посилення інтеграції та створення спільного простору військово-політичної та культурно-гуманітарної взаємодії. Яскравим прикладом такого процесу став приїзд до Києва в жовтні цього року представників Міністерства оборони Латвії, які у взаємодії з українськими неурядовими організаціями передали Національній гвардії України гуманітарний вантаж – одяг, взуття та іграшки, що їх українські військові поширюватимуть в зоні АТО серед населення, яке постраждало від військової агресії Кремля.

Свого часу шлях «із варяг у греки» став не просто торговим маршрутом між країнами Північної Європи та Візантією, а й визначальним цивілізаційним фактором, що запрограмував життя і розвиток народів Балто-Чорноморського регіону аж до нашого часу. Колись ним ішли армії, які залізом і кров’ю ширили владу своїх володарів, створюючи нові країни та політичні альянси. Сьогодні цим шляхом просуваються цінності гуманізму, які об’єднують на основі принципів демократії сучасні народи Міжмор’я. Такою є справжня Європа.

Починаючи з 2014 року, латвійські військові надають благодійну допомогу українцям, які постраждали внаслідок війни, спричиненої російською агресією. Одразу після анексії Криму підтримку отримали більше трьохсот сімей українських військовослужбовців, евакуйованих з півострова. Збором гуманітарного вантажу – теплих речей, ковдр, а після початку бойових дій на Донбасі – функціональних ліжок для поранених – займалась Служба капеланів Міністерства оборони Латвії у взаємодії з шведськими благодійними організаціями.

Зараз гуманітарна взаємодія вийшла на якісно новий рівень. Державні та неурядові благодійні організації країн Балтії та Скандинавії зібрали більш ніж 23 тонни гуманітарного вантажу, який в Україну супроводжувала поважна делегація – головний капелан МЗС Латвії Елмарс Плявіньш та головний військовий психолог МЗС Латвії Вілніс Чернявскіс. Партнерами від української сторони виступили неурядові організації ГС «Всеукраїнське об’єднання учасників АТО «Українці разом», яка має великий позитивний досвід благодійної діяльності, та ГІ «Бурштиновий шлях». Проте реалізація проекту щодо передачі населенню такої кількості гуманітарної допомоги (тим більше – на території, де, фактично, йде війна) вимагала спеціальних можливостей та ресурсів. Тому ще одним партнером виступила Національна гвардія України, яка через свої підрозділи, що дислокуються в Донецькій та Луганській областях, поширить гуманітарну допомогу серед людей у зоні конфлікту.

«По-перше, допомагати один одному в нелегкий час – це нормальне явище. По-друге, наша держава також колись пережила нелегкі часи, і тоді було дуже приємно відчувати тепло й підтримку від інших народів. Від імені керівництва держави, Міністерства оборони та пересічних громадян Латвійської республіки у цей нелегкий для народу України час хочу передати слова підтримки», – зазначила у своїй промові під час передачі гуманітарного вантажу на зберігання НГУ старший співробітник департаменту з роботи з громадськістю МО Латвії Інга Дамбе.

«Допомога наших друзів з-за кордону є одним із тих факторів, що дають змогу українському народові витримувати натиск зовнішнього агресора. Починаючи з 2014 року, наша організація має успішний досвід реалізації спільних благодійних проектів та взаємодії з іноземними партнерами, а також Європейським конгресом українців», – зазначає керівник ГС «Всеукраїнське об’єднання учасників АТО «Українці разом» Руслан Руденко.

«Якщо на початку війни благодійні акції полягали у передачі нашим воїнам та населенню, що постраждало внаслідок бойових дій, предметів першої необхідності, одягу та продуктів харчування, то зараз ми переходимо на якісно новий рівень роботи – реалізацію масштабних соціально-гуманітарних проектів. Зокрема наша організація у взаємодії з усіма силовими структурами, що беруть участь в АТО, організувала та проводить всеукраїнський футбольний турнір «Футбольна ліга учасників АТО», спрямований на соціально-психологічну реабілітацію українських воїнів, що захищають на Донбасі нашу незалежність. У цьому контексті взаємодія з іноземними партнерами є для нас особливо цікавою, зокрема в аспекті проведення спільних спортивних проектів з військовими країн Балтії», – додає пан Руслан.

Можливо, старий світовий порядок себе вичерпав, і ми стаємо свідками появи нового. Важко сказати, якими будуть його деталі. Очевидним є одне – об’єднуючим механізмом майбутнього глобального світу стане циркуляція цінностей гуманізму та принципів демократії. Тим, хто хотів би, щоб по «шляху з варяг у греки» знову ходили завойовницькі армії, не буде місця в майбутньому. Україна – молода держава, проте її бажання обмінюватись з країнами НАТО гуманістичними цінностями засвідчує прагнення українців бути частиною цивілізованого світу.

Олег Білоус,

директор Наукового інформаційно-аналітичного Центру НАТО

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

(м. Івано-Франківськ, Україна)

Це есе – спроба футурологічного прогнозу для Росії – країни-загадки, країни-проблеми, країни невикористаних можливостей. Що буде з Росією в 2030 році, куди приведе її нинішня путінська політика та як запобігти цьому сценарію? До вашої уваги утопічно-ідеалістична версія.

Вступ

Агресивна зовнішня політика Росії в дусі реваншизму та відновлення імперськості, покладена на слабку економічну модель, призведе до руйнівних подій у країні. Ці події стануть наслідком поразки Кремля у військовому конфлікті високої інтенсивності, без застосування ядерної зброї, на обмеженому театрі бойових дій (у Східній Європі чи в Центральній Азії) проти «коаліції волі» на чолі зі США. Внаслідок драматичних подій Росія в 2030 році постане перед викликом збереження державності як такої, ускладненим територіальними зазіханнями та загрозою втрати суверенітету. Основою подібного сценарію є гетерогенна й крихка природа елементів російської державності та відсутність позитивної державницької ідеї, що поєднані з загальною бідністю населення та суспільною напруженістю, соціальною нетерпимістю та ненавистю, недовірою до влади, екстенсивним розвитком економіки, базованої на видобутку природних ресурсів. Додають проблем до загальної картини також етнічний та релігійний чинники, зокрема в південних регіонах Росії.

У контексті геополітики Росія втратить суб’єктність та ризикує стати ресурсною базою, полем битви між двома наддержавами – США та Китаєм. Аби запобігти колапсу, Росія має стати на шлях примирення, реально оцінюючи власний обмежений військовий та, передусім, економічний потенціал. Мирний порядок денний замість роздмухування Третьої світової війни, прискорення соціально-економічних та політичних реформ можуть змінити ситуацію. Обмежений позитивний психологічний вплив може мати перемога у військовому зіткненні з Заходом, проте її вірогідність дуже низька.

Методологія дослідження базується на збереженні чинних тенденцій у російській політиці (як зовнішній, так і внутрішній), ескалації напруженості, що призведе до військового зіткнення та поразки від коаліції західних країн (Україна, Польща, країни Балтії) під проводом США.

Виживання держави

На зміну сучасній ідеології «русского мира», що базується на міксі агресивного московського православ’я, великодержавного шовінізму, імперськості двох типів (російської та радянської) і реваншизму, в 2030 році прийде розчарування та патерналізм. Нові ліберальні політичні еліти, керовані Заходом, не знаходитимуть широкої суспільної підтримки. Економічні та соціальні реформи, які лобіюватиме Захід, зацікавлений у збереженні суб’єктності Росії та, передусім, російського ринку, гальмуватимуться через слабке управління і традиційну корумпованість на всіх рівнях виконавчої влади (щось схоже відбувалося з реформами в Росії за президентства Бориса Єльцина). Бюджет Росії, виснажений тривалим ефектом зовнішньоекономічних санкцій та військовими витратами (які будуть значно зменшені), під тиском дотаційних соціальних зобов’язань та кредитних виплат матиме величезний дефіцит. Бідність у країні зростатиме прямо пропорційно скороченню промислових потужностей – заводи та об’єкти видобувної промисловості (окрім нафтогазової галузі) побудовані ще в радянській період, їх обладнання фізично застаріє. Великим викликом стане безробіття. Близько чверті працездатного населення, яке суттєво зменшиться через старіння та низькі показники народжуваності, не матиме постійної роботи. Аграрний сектор також постане перед модернізаційними викликами і браком людських ресурсів у сільській місцевості через прискорення урбанізаційних процесів.

Російська православна церква, дискредитована політичною заангажованістю та обслуговуванням правлячого режиму, опиниться під загрозою розколу, коли ліберальні церковні кола повстануть проти консервативної риторики РПЦ і дійдуть згоди щодо церковної православної унії з Константинопольським патріархатом.

Складною внутрішньою проблемою стане загроза сепаратизму, зокрема в економічно самодостатніх регіонах. Такими, скажімо, є Татарстан і Західний Сибір. Багатонаціональний характер Росії, за умови втрати чинної управлінської вертикалі через дискредитацію влади, може стати причиною відокремлення державницьких проектів, що вже мають історичний базис, – Кавказький емірат (Чечня, Ічкерія, Дагестан), Кубань та Помор’я (Архангельська область).

Потенційні сепаратистські тенденції можна прослідкувати й у віддалених від Москви далекосхідних регіонах – Якутії, Камчатці, Приморському краї, Туві. Окрім цього, внаслідок ослаблення зовнішньої політики Росії, до Японії повернеться Курильська гряда, до Китаю приєднаються демографічно китаїзовані прикордонні регіони.

Використовуючи слабкість політичної структури, окремі радикально налаштовані ісламістські групи будуть намагатися використовувати традиційні для Росії терористичні методи боротьби для досягнення своїх політичних цілей. Зокрема, під загрозою опиняться південні регіони Росії.

Росія втратить статус ядерної держави. Між новим ліберальним урядом Росії та країнами Заходу буде укладена конвенція, яка дозволить утилізувати російську ядерну зброю, застарілість якої загрожуватиме екологічною катастрофою. Водночас Росія може стати полем битви між наддержавами: з одного боку – США і західна коаліція, з іншого – Китай. Москва, підбурена втратою окремих далекосхідних територій та звуженням сфери свого впливу в Центральній Азії, яку заповнить Китай, беззаперечно приєднається до західного союзу.

Стратегія порятунку

Першочергова задача для Кремля – припинення агресивних зовнішньополітичних дій, спрямованих на розхитування міжнародного порядку. Продовження попередньої політики призведе до невідворотних процесів – глобальної війни з коаліцією західних держав під проводом США. При цьому Китай зберігатиме нейтралітет. Важливі питання порядку денного – знаходження компромісу в питаннях Сирії та України. В Сирії Москва може відмовитись від підтримки урядових сил, зосередитись на ліквідації загрози з боку «Ісламської держави», допомагаючи західній коаліції. На Донбасі Росія може припинити фінансування самопроголошених республік, піти на рішучі політичні кроки зі стабілізації ситуації – дозволити проведення миротворчої місії ООН.

Донбас, позбавлений підтримки Росії, реінтегрується до складу України за 10 років. Найважчим питанням порядку денного залишиться Крим, який, очевидно, не може бути повернений Україні з політичних та пропагандистських міркувань. Проте санкційний тиск через анексію Криму слабшатиме в міру виконання інших пунктів – щодо Сирії та Донбасу.

Росія має стати прогнозованим партнером для Заходу, зокрема з огляду на зростання напруги між Заходом та Китаєм. Зі зменшенням військових амбіцій Москви вщухне агресивна антизахідна внутрішня риторика, що дозволить прийти до владних структур представникам ліберальної поміркованої опозиції. Кремль може свідомо дозволити собі таке послаблення, що сприятиме поліпшенню демократичного іміджу Росії, призведе до зняття санкцій, підштовхне соціально-економічні реформи, створить сприятливі інвестиційні умови, пожвавить торгівлю. Вагому роль відіграватиме децентралізація, яка залишатиме місцевим бюджетам кошти на розвиток, що сприятиме зменшенню соціальної напруги, подоланню бідності.

Втім, демократичні реформи не позначаться на роботі спеціальних служб, яка буде посилена у відповідь на зростання загрози тероризму та сепаратизму – передусім у південних регіонах Росії.

У зовнішній політиці Росія реалістично балансуватиме між Заходом та Китаєм. При цьому природним союзником для Москви є США та ЄС – особливо зважаючи на зростання амбіцій та можливі територіальні домагання з боку Китаю, а також беручи до уваги конкуренцію в самій Центральній Азії. Для зближення із Заходом Росія може піти на врегулювання окремих заморожених конфліктів на пострадянському просторі, зокрема в Україні, Молдові та Грузії. Конфлікт у Нагірному Карабаху, ймовірно, залишиться невирішеним.

Висновки

За умов продовження нинішньої агресивної політики Росія в 2030 році ризикує постати перед викликом збереження власної державності, посиленим територіальними зазіханнями та загрозою втрати суверенітету. Головним тригером такого сценарію виступає військовий конфлікт Росії проти «коаліції волі» на чолі зі США, що матиме характер збройного зіткнення високої інтенсивності на обмеженому театрі бойових дій без застосування ядерної зброї. Внаслідок військової поразки в Росії критично накопичаться кризові явища, що безпосередньо загрожуватимуть російській державності. Цьому сприятимуть відсутність державницької ідеології, нереформованість країни, всезагальні бідність та безробіття, дискредитація РПЦ, сепаратизм та відокремлення деяких територій, тероризм тощо. Аби уникнути подібного сценарію, Росія має стати на шлях внутрішніх реформ, припинити реваншистську риторику, піти на примирення з Заходом із важливих питань зовнішньої політики.

Валерій Кравченко

Помічник президента РФ Владіслав Сурков у 2014 році радився з найкращими російськими політтехнологами, але все одно переоцінив привабливість ідеї «Новоросії» у південних та східних областях України. Водночас, схоже, йому тоді вдалося знайти спільну мову з власником медіахолдингу UMH Group Сергієм Курченком.

Група хакерів, що називає себе «КіберХунтою», опублікувала 23 жовтня на своєму веб-сайті пост під заголовком «КіберХунта передає вітання Суркову», у якому вона заявляє про те, що отримала доступ до листування помічника президента РФ Владіслава Суркова. У пості були опубліковані начебто знайдені у скриньці Суркова та датовані кінцем серпня 2016 року «План першочергових заходів із дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні – «Шатун» та кілька різних пропозицій щодо дестабілізації ситуації у Закарпатті. Останні вже спливали в українських медіях у червні цього року і їхнє авторство СБУ приписує Петру Гецку, самопроголошеному «прем’єрові уряду Республіки Підкарпатська Русь».

План «Шатун» українські журналісти оцінили критично, більшість вирішила вважати його фальшивкою. Дехто навіть звинуватив у його фабрикації політиків з «Народного Фронту». Втім, вже 25 жовтня міжнародна розвідувальна спільнота «ІнформНапалм» повідомила на своєму веб-сайті, що альянс гакерських груп «КіберХунта», FalconsFlame, RUH8 та Trinity – надалі «Кіберальянс» – справді отримав доступ до листування Суркова. Як перший доказ, читачам продемонстрували дамп (англ. dump – резервна копія) скриньки приймальні Суркова в адміністрації президента РФ, що має адресу prm_Surkova@gov.ru, обсягом близько 1ГБ. Дамп містить листи з вересня 2013 року до листопада 2014 року. Актуальніші матеріали обіцяють опублікувати згодом, після того, як з ними ознайомляться українські спецслужби. З повідомлень гакерських груп у соціальних мережах випливає, що йдеться не лише про матеріали з тієї самої скриньки, але й з інших скриньок.

Листи, оприлюднені 25 жовтня, вважає автентичними Арік Толер – аналітик сайту розслідувальної журналістики Bellingcat (автори Bellingcat користуються у своїх розслідуваннях онлайн-даними, які можна знайти у відкритому доступі – PolUkr.NET) та дослідник впливового вашингтонського аналітичного центру “Атлантична Рада”.. Однак сумніви щодо автентичності плану «Шатун» та інших документів, поширених 23 жовтня, поки що залишаються.

Хто такий Сурков?

Владіслав Сурков – помічник президента РФ Путіна, тіньовий куратор відносин РФ з Абхазією, Південною Осетією та Україною. Йому підпорядковане управління президента РФ із соціально-економічного співробітництва з країнами-учасницями СНД та визнаними РФ Республікою Абхазією та Республікою Південною Осетією, яке очолює його давній підлеглий Олег Ґоворун (далі – «управління Ґоворуна»).

В адміністрації президента РФ Сурков почав працювати ще у серпні 1999 року, коли в оточенні Боріса Єльцина вирішили, що Владімір Путін зможе стати його  наступником. Свою кар’єру Сурков розпочав з посади помічника керівника адміністрації. Експерти та медії вважають, що Сурков брав участь у формуванні усіх більш-менш значущих партійних проектів Росії 2000-2010-х років, зокрема й “Єдіной Россії”. Заступником голови президентської адміністрації Сурков працював і за перших двох каденцій Путіна (2000-2008 рр.), і майже протягом усієї каденції Мєдвєдєва (2008-2012 рр.). Після оголошення Путіним наміру повернутися до Кремля взимку 2011 року Сурков пішов працювати в уряд на посаду віце-прем’єр-міністра. У травні 2013 року залишив уряд після публічної критики Путіна на його адресу. Від вересня 2013 року знову працює в адміністрації президента РФ, цього разу – просто помічником президента.

Як випливає з матеріалів зі скриньки приймальні Суркова, у червні 2014 року у штаті управління було 22 особи (не рахуючи Ґоворуна). У штаті апарату Суркова були ще 3 особи. Свої приймальні (з окремими скриньками електронної пошти) мали, окрім Суркова, Олег Ґоворун та його заступник Боріс Рапопорт. Останній, на відміну від Суркова та Ґоворуна, точно користувався особистою електронною поштою.

Попри назву управління Ґоворуна, в якій йдеться про «співробітництво з країнами-учасницями СНД», матеріали зі скриньки приймальні Суркова свідчать, що сфера його діяльності обмежувалася Україною, Грузією, окупованими територіями обох країн та зрідка Молдовою. Це насамперед щоденні та щотижневі огляди новин, тематичні підбірки подій в Україні, аналітичні матеріали, результати моніторингу телеефіру, проекти заяв, звернень та договорів.

Перед Євромайданом: як Росії наростити свою м’яку силу в Україні?

У жовтні 2013 року головний редактор «Русского репортера» Віталій Лєйбін (на той момент ще громадянин України) надіслав Владіславу Суркову свої кандидатури осіб, які могли б впливати на громадську думку в Україні, представляючи проросійську позицію.

Серед тих, з ким Лєйбін попередньо провів переговори: журналісти Іскандер Хісамов, Ігор Гужва (колишній головний редактор та формальний видавець газети «Вести», а нині порталу Strana.UA), політтехнологи Микита Потураєв та Валерій Вакарюк.

Тези про «розширення російської позиції», які Лєйбін пропонував Суркову, розповідали, як збільшити привабливість Росії в українському суспільстві, але були актуальними лише до початку Євромайдану.

Згодом Лєйбін ще не раз зустрічався із Сурковим, а у червні 2014 року просив його навіть посприяти в отриманні громадянства РФ. Значно більше цікавих матеріалів від Лєйбіна опублікували гакери у дампі скриньки помічниці Суркова 3 листопада цього року. Зрештою, Лєйбін досі залишається активним прокремлівським коментатором внутрішньоукраїнської ситуації у російських медіях.

30 жовтня 2013 року демонізований в Україні (після президентських виборів 2004 року, на яких він консультував Януковича) російський політтехнолог  Глєб Павловскій надіслав Суркову свої тези «щодо українських справ». Схоже, що він просто спостерігав за Віктором Януковичем, його тодішнім дивним поворотом на Захід та демонстрацією бажання підписати Угоду про асоціацію з ЄС.

Поки що невідомо, чи Сурков, чи хтось інший просили його висловити свої міркування щодо поведінки Януковича, але у цих тезах політтехнолог впевнено заявив, що Янукович блефує у відносинах з ЄС, і виконувати угоду, яку збирається підписати, не планує. Водночас Павловскій радив Суркову «допомогти» Януковичу програти президентські вибори 2015 року, тому що він «за жодних обставин не може бути надійним партнером російської політики». Дивно, але наприкінці жовтня 2013 року Павловскій вірив у те, що Янукович підпише Угоду про асоціацію, а Росія зможе під час прогнозованої виборчої кампанії 2014/2015 рр. зробити успішну ставку на іншого кандидата. Це лише доводить те, що Павловскій від 2011 року справді втратив вплив на адміністрацію Путіна.

У Кремлі планували анексію Криму та поділ України від початку Євромайдану?

PolUkr.NET звернув особливу увагу на ті матеріали, які безпосередньо стосуються кураторства Сурковим відносин з Україною. Найцікавішими, мабуть, є списки учасників нарад та зустрічей, на яких головував Сурков, іноді з темами нарад, іноді – без них.

29 листопада 2013 року, вже після початку Євромайдану, Сурков провів нараду щодо «міжрегіонального співробітництва з Україною», у якій, окрім Боріса Рапопорта, посла РФ в Україні Зурабова та одного з дипломатів із посольства РФ, брав участь одіозний радник Путіна Сєрґєй Ґлазьєв, який, як відомо, пророкував Україні економічну катастрофу у разі початку вільної торгівлі з ЄС. Того ж дня Суркову надіслали довідку про виборчу систему в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі.

5 грудня 2013 року Сурков провів нараду щодо «соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим» за участю працівників управління Ґоворуна, заступника міністра економічного розвитку РФ Алєксєя Ліхачова та одного з підлеглих останнього. Менше ніж за тиждень, 11 грудня 2013 року, Сурков провів виїзну нараду у Бєлгороді щодо «розвитку прикордонного співробітництва регіонів РФ» разом зі своїми підлеглими Ґоворуном, Рапопортом, заступником представника президента РФ у Центральному федеральному окрузі, директором департаменту з Міністерства економічного розвитку, а також (що важливо) губернаторів Бєлгородської, Воронезької, Ростовської, Брянської та Курської областей. Нагадаємо, що усі ці області РФ межують з Україною. У нараді, за однією версією списку учасників, міг брати участь також Сєрґєй Ґлазьєв.

18 грудня Сурков отримує від генерального директора «Першого каналу» РФ Константіна Ернста довідку про стан українського телевізійного ринку, згідно з якою найбільшу частку телевізійного ефіру мають телеканали олігарха Віктора Пінчука. Згодом працівники апарату Суркова займаються оформленням перепусток до Адміністрації президента РФ для Пінчука та його дружини Олени. У листуванні йдеться про 16-те число, ймовірно, 16 січня 2014 року.

28 січня у приймальню Суркова надсилають контакти голови Верховної Ради АРК Володимира Константінова, який невдовзі зрадить Україну, а 17 лютого – контакти голови Севастопольської міської державної адміністрації Володимира Яцуби.

25 лютого Сурков знову провів нараду щодо «розвитку прикордонного співробітництва регіонів РФ та України», але цього разу вже у Москві. Серед учасників – міністр регіонального розвитку РФ, директор профільного департаменту з Міністерства економічного розвитку РФ, заступники губернаторів прикордонних російських областей.

Найкращі російські політтехнологи працювали на Суркова

13 лютого 2014 року, майже за місяць до анексії Криму, Сурков провів зустріч з російськими політтехнологами та піарниками, що була присвячена, як випливає зі складу її учасників, відносинам з Україною. У ній взяли участь – Олег Бондаренко, директор т. зв. «Російсько-українського інформаційного центру», Євґєній Мінченко, директор «Міжнародного інституту політичної експертизи», Сєрґєй Чернаков з «Бакстер Групп», що спеціалізується на політичному піарі, політолог Сєрґєй Міхєєв та Алєксєй Чеснаков, колишній підлеглий Суркова, але на момент зустрічі вже директор «Центру політичної кон’юнктури» (ЦПК).

Нагадаємо: СБУ у липні 2014 року вважала, що саме Чеснаков тоді координував діяльність лідерів «ДНР», зокрема Алєксандра Бородая, та обіцяв їм фінансову підтримку. Запис розмови Чеснакова з Бородаєм СБУ оприлюднила 25 липня 2014 року.

Тим часом Чеснаков та його підлеглі регулярно (ще з осені 2013 року) надсилали на скриньку приймальні Суркова різноманітні матеріали, які стосувалися ситуації в Україні (зокрема й на окупованих територіях), – звичайні огляди новин, української преси, календарі чи довідки та аналітичні матеріали, що могли бути підготовлені як російськими, так і українськими експертами (кілька матеріалів зі скриньки написані українською мовою).

Окрім листів від Чеснакова, у скриньці приймальні Суркова зберігалися й листи від іншого політтехнолога – Алєксандра Шпунта, колишнього підлеглого Глєба Павловського у «Фонді ефективної політики», а нині директора «Інституту інструментів політичного аналізу». З листування випливає, що Шпунт теж брав участь у налагодженні випуску для Суркова щоденних матеріалів про політичну ситуацію в Україні та на окупованих територіях Донбасу. Крім того, Шпунт коментував і досі коментує події в Україні у вигідному для Кремля світлі.

27 травня 2014 року Сурков знову проводить зустріч з Олєґом Бондарєнком, Сєрґєєм Міхєєвим, Сєрґєєм Чернаковим та Алєксєєм Чеснаковим.

Оскільки список учасників зустрічі надійшов із приймальні ЦПК, схоже, що її організацією займався Чеснаков, директор Центру. Перед цією зустріччю, 23 травня, з приймальні ЦПК Суркову надсилають перелік перспективних авторів (блогерів) з України, більшість з яких згодом справді брали участь у поширенні месиджів російської пропаганди. Серед них є й фігурант публікацій PolUkr.NET – Олег Хавич.

За популяризацію федералізації України взялися австрійці

На черговій зустрічі в Суркова, 3 червня 2014 року, так само організованій Чеснаковим, окрім нього самого, були присутні політтехнолог Юрій Воротніков, близький у минулому до Дмітрія Роґозіна політтехнолог Алєксандр Казаков (згодом очолив «Центр стратегічного планування» при так званому «Парламенті Новоросії»), вже згаданий вище Віталій Лєйбін та Валєрій Фадєєв (головний редактор журналу «Эксперт»).

Сурков ставив на Царьова та його друзів-сепаратистів

6 червня 2014 року Сурков у присутності своїх підлеглих Ґоворуна, Рапопорта та Чеснакова провів, мабуть, свою першу формальну зустріч із сепаратистами з України – народним депутатом Олегом Царьовим та Костянтинтом Долговим (політологом та журналістом із Харкова, видавцем порталу «Глагол»). Тут варто пояснити, що 24 травня, ймовірно, за порадою Чеснакова, Царьов оголосив у Донецьку про створення організації «Народний фронт Новоросії», що мав би об’єднати активістів з усіх південних та східних областей України, що увійшли б до так званої «Новоросії». Царьов та Долгов опинилися у керівництві цієї організації. Цікаво, що вже 25 червня Царьов, Долгов, а також Лєйбін брали участь у нараді в Суркова щодо «надання гуманітарної допомоги Луганській і Донецькій народним республікам».

Схоже, що Сурков зробив серйозну ставку на «Народний фронт» влітку 2014 року, тому що 5 серпня провів нараду, у якій брали участь, окрім Чеснакова та безпосередніх підлеглих Суркова, зокрема й лідери «Народного фронту», громадяни України – Олександр Зінченко, Володимир Рогов, Костянтин Долгов, Денис Пушилін (він же голова «Верховної/Народної ради ДНР»), а також Кирило Білошицький – керівник юридичноїслужби проекту «Біла книга» (йдеться про видання книжки з описом злочинів, які начебто скоїла влада України щодо населення південних та східних областей).

До слова, з матеріалів листування випливає, що у червні Сурков міг прийняти рішення про фінансування видання самої «Білої книги», збору матеріалів та підтримки порталу з такою назвою. У роботі над книгою мав би брати участь, окрім згаданого вище Долгова, політичний експерт Алєксєй Кочетков (CIS-EMO, фонд «Народна дипломатія»). Останній є також автором пропагандистських книжок «Криваві злочини бандерівської хунти» та «Євромайдан ім. Степана Бандери», виданих кількома мовами.

Медіахолдинг Курченка має просувати російські інтереси

16 липня 2014 року до приймальні Суркова надійшов лист від Георгія Брюсова, першого віце-президента Федерації спортивної боротьби РФ, віце-президента Європейського комітету FILA.

Брюсов переслав Суркову рекомендації щодо використання медіахолдингу UMH Group Сергія Курченка для «поміркованого просування російських інтересів», автором яких може бути московський журналіст та політичний аналітик Владислав Мальцев (Носков), що давно спеціалізується на українській політиці, або один з його знайомих експертів з України. Цей документ звертає увагу на те, що UMH Group, що належить Курченку, має «доволі високі показники серед друкованих та інтернет-видань», але «редакційну політику ЗМІ, що входять до холдингу, складно назвати не лише проросійською, але й навіть критичною до київської влади».

Автор рекомендацій радив російській владі обговорити питання застосування медіахолдингу при «прийнятті рішення про сприяння» його власнику. Наприклад, контент видань медіахолдингу міг би бути переорієнтований на помірковане просування російських інтересів внаслідок «регулювання конотацій та інформаційних приводів». Крім того, до складу редакції варто було б ввести «модераторів редакційної політики, орієнтованих на Росію», яких можна було б знайти і в Україні.

Цікаво, що рівно за два тижні (30 липня) Сурков провів нараду, на якій, окрім його безпосередніх підлеглих та Чеснакова, були присутні Сергій Курченко та перший заступник керівника оперативної інформації ФСБ Анатолій Болюх.

«ДНР», «ЛНР» та «Новоросію» проектували люди Суркова?

13 травня 2014 року до приймальні Суркова надійшов лист від співробітниці Marshall Capital Group, компанії олігарха Константіна Малофєєва, що до весни 2014 року був працедавцем лідерів «ДНР» Алєксандра Бородая та Іґоря Стрєлкова-Ґіркіна. У додатку до листа був файл із запропонованими кандидатурами в «уряд» «ДНР», у якому, зокрема, Олександра Захарченка рекомендували зробити «військовим комендантом Донецька», а також припускали, що його кандидатуру можна розглядати на посаду «прем’єр-міністра» «ДНР». 16 травня від імені «ДНР» поширили заяву, з якої випливає, що більшість з цих кандидатур була справді затверджена. Захарченко став «прем’єр-міністром» «ДНР» 7 серпня 2014 р.

Крім того, у скриньці приймальні Суркова є листи від Алєксєя Чеснакова та його людей, що свідчать про інтенсивну підготовку до проведення 24 травня у Донецьку «з’їзду народних представників» південних та східних областей України та проголошення у той самий день «Новоросії», як конфедерації «ДНР» та «ЛНР».

«Тези до форуму 24 травня», написані для «Народного фронту Новоросії», зводяться до: 1) відмови «ДНР» та «ЛНР» від діалогу з Україною; 2) побудови «соціальної держави» без олігархів у «ДНР» та «ЛНР» і тісній економічній інтеграції з Росією; 3) висування нових вимог до України, серед яких – згортання АТО і роззброєння, проведення амністії для бойовиків; 4) федералізації України за бельгійським взірцем або перетворення України на конфедерацію; 5) створення повноцінного державного апарату в «ДНР» та «ЛНР», досвідом яких мають скористатися усі південні та східні області України; 6) вимоги створення двопалатного парламенту у федеративній Україні та надання східним і південним областям України права проводити власну економічну політику (задля економічної інтеграції з Росією); 7) невизнання результатів президентських виборів, проведених у травні 2014 р.; 8) вимоги надання російській мові статусу «другої державної»; 9) потреби у захисті від поширення «західних цінностей»; 10) будівництва широких внутрішньоукраїнських та міжнародних коаліцій проти української держави.

26 травня до приймальні Суркова надійшли від працівника управління Ґоворуна Владіміра Авдєєнка приблизні розрахунки щодо витрат на утримання силових структур «ДНР», «ЛНР» та виплату пенсій на окупованих територіях Донбасу на період ІІ половини 2014 р., а також 2015, 2016 і 2017 рр. Невідомо, чи Росія справді ще тоді збиралася до 2017 року самостійно фінансувати зарплати у силових структурах «ЛНР» й «ДНР» та пенсії тим пенсіонерам, що залишилися на окупованих територіях, але прогнозовані видатки були зашифровані як «поточні платежі з індексацією (млн руб на рік)». Йдеться, наприклад, про 299,24 млрд рублів (8,75 млрд доларів за курсом на дату відправлення листа) у 2014 році та 310,544 млрд рублів (9,09 млрд доларів за курсом на дату відправлення листа) у 2015 році. Повторимо, що нам невідомо, чи «ДНР» та «ЛНР» можуть самостійно брати участь у фінансуванні цих видатків. Цікаво, що документ передбачав поступову індексацію пенсій з підвищенням їх на 25% щороку.

У скриньці приймальні Суркова є й документи, надіслані начебто головою «Верховної Ради» «ДНР» Денисом Пушиліним 13, 14 та 16 червня 2014 року. Серед них: підсумки втрат після боїв за аеропорт у Донецьку 26 травня 2014 року, штатний розпис апарату «Верховної Ради» «ДНР» з переліком «депутатів», кошториси для видання газети-тижневика, роботи інформагенції та утримання «міністерства інформації» «ДНР».

Матеріали зі скриньки приймальні Владіслава Суркова підтверджують те, що в Україні підозрювали раніше: 1) що Сурков працював над просуванням російських інтересів в Україні до, під час Євромайдану та після нього; 2) що у створенні «ДНР» та «ЛНР» на Сході Україні брав участь особисто Сурков та його підлеглі, а не лише Малофєєв, Бородай та Гіркін; 3) що пропагуванням ідеї «Новоросії» у південних та східних областях України займалися люди Суркова та українські зрадники, які співпрацювали з підлеглими Суркова; 4) що «ДНР» та «ЛНР» ще від 2014 року фінансували з Москви.

Завдяки публікації матеріалів з’явилися докази (списки), що підтверджують роботу багатьох українських блогерів та журналістів в інтересах РФ. Найцікавішою знахідкою став факт контактів Суркова з власником українського медіахолдингу UMH Group Сергієм Курченком, який посилює підозри про те, що видання холдингу просувають інтереси Росії.

У наступній статті PolUkr.NET проаналізує матеріали зі скриньки радниці Суркова, опубліковані українським «Кіберальянсом» 3 листопада цього року.

Дмитро Борисов

Останні два роки після Революції Гідності є, фактично, завершенням етапу сходження з політичної арени «старих» партій правого спектру (в українських реаліях це доволі умовні праві) та утвердження «нових» політсил, що претендують на цю традиційно вдячну електоральну нішу. Лише одній політсилі – ВО «Свобода» – вдалося пройти «рубікон», однак і вона змушена суттєво змінювати месиджі та обличчя, аби «вписатися» в нові українські реалії. Натомість нові партії, які намагаються опанувати правий спектр української політики і старт своєї діяльності пов’язують з подіями Революції Гідності та початком АТО на Сході України, в основу ідеології ставлять рефлексії на теперішні події (російська агресія та розвиток української армії), не даючи відповіді на більш масштабні виклики – в галузі економіки, соціальної політики тощо. До прикладу, найсвіжіша з новостворених партій – «Національний корпус «АЗОВ» – дуже просто відповідає на це запитання: одна із цілей діяльності партії – відновлення ядерного потенціалу України. Подібні пункти є і в програмі ВО «Свобода». У порівняні зі своїми попередниками, нові українські праві більш мілітаризовані, орієнтовані на жорстку управлінську вертикаль, їхні політичні перформанси або ж акції прямої дії (ще одне ноу-хау цього типу партій) відбуваються обов’язково в супроводі молодих людей, одягнутих у камуфляж.

Зміна поколінь

Сьогодні очевидним є факт – права ніша української політики повністю змінила своє обличчя. На зміну романтикам 90-х прийшли хлопці в камуфляжі та балаклавах. Лідери сучасних українських правих уже не пишуть вірші й не виголошують полум’яних промов. Їх нечасто можна побачити у костюмах з краватками, набагато частіше – у військовій формі, зі зброєю в руках. Частково така ситуація виникла через те, що відступили «ветерани» – НРУ, УНП, КУН тощо. В парламенті жодна партія не є чітко вираженим представником правої (як, в принципі, і лівої, а взагалі – жодної) ідеології. До порівняння – в 2002 році основний опозиційний блок «Наша Україна» творили саме ці партії, а в 2006-му всі вони у складі однойменної фракції були представлені в українському парламенті. Однак тенденція до кон’юнктурного об’єднання зіграла злий жарт з цими політсилами. З кожними наступними виборами представництво «правих» у мегаблоках на кшталт «Нашої України» та «Батьківщини» зменшувалось – аж до повного розчинення ПРП в «Батьківщині» чи усунені НРУ та УНП з «Нашої України». В довгостроковій перспективі правильнішою виявилась стратегія ВО «Свобода», яка після конфлікту в 2004 році лідера партії Олега Тягнибока з очільником «Нашої України» Віктором Ющенком вирішила самостійно торувати шлях в українській політиці. Відтак через 10 років на парламентських виборах, коли старші побратими пролетіли повз український парламент, «Свобода» здобула найбільшу за свою історію перемогу – понад 10% голосів виборців та фракцію у Верховній раді України чисельністю в 37 депутатів.

В інших політичних сил правої орієнтації справи йшли не так добре, і сьогодні практично жодна з тих партій, що були створені в першій половині 1990-х, не веде активної діяльності. Винятки – уже згадувана «Свобода», відроджена на хвилі війни з Росією УНА-УНСО та (в окремих областях) Народний Рух України. В останній навіть відбуваються регулярні зміни керівництва. І сьогодні, у зв’язку з тим, що лідер Руху отримав посаду Президента (щоправда, наразі лише Академії Державного Управління), в партії назріває чергова зміна лідера. Оскільки за рік перед тим Василь Куйбіда провів ретельну роботу з усунення тих, хто може мати відмінну від лідера точку зору на розвиток партії, то передача влади в Русі цього разу відбудеться без сюрпризів та скандалів. Очевидно, очолить політсилу один із двох нардепів, які минулого року стали рухівцями, – Павло Кишкар або ж Віктор Кривенко. Слід зазначити, що на посаду очільника Академії призначає своїм указом Президент України. Відтак, це призначення, як і наступні перестановки в керівництві партії, може бути підготовкою до використання в одному з численних політичних маневрів Адміністрації Президента. Можливо, як відповідь на суспільний запит на праву ідеологію. Всі ж інші партії – «ровесники» НРУ – сьогодні перебувають або в глибоко «законсервованому» стані, або ж перетворились на своєрідні клуби спогадів про минулі часи.

Що продемонструвала Покрова?

Покрова – традиційно знакове свято для українських правих партій. Актуалізувала його «Свобода» ще в 2005 році. Однак цього року 14 жовтня – це не лише бенефіс партії Тягнибока.

Цього ж дня відбувся установчий з’їзд громадської організації «Цивільний корпус «Азов», що походить від однойменного добровольчого батальйону, на якому було проголошено про створення політичної партії «Національний корпус». Головою партії очікувано став позафракційний нардеп, колишній командир батальйону «Азов» Андрій Білецький. У програмі партії вказано, що «Національний корпус» виступає за відновлення ядерного потенціалу України, націоналізацію стратегічних підприємств і легалізацію вогнепальної зброї. Для захисту геополітичних інтересів України, згідно з програмою партії, має бути створено український іноземний легіон. Також партія виступає за створення Балто-Чорноморського союзу.

Очевидно, що ця політсила хоче залучити російськомовних націоналістів, яких побільшало після Революції Гідності та початку війни на Сході. Крім того, багато експертів згадують про Авакова, як «куратора» лідера АЗОВу, хоча сам лідер «Національного Корпусу» відкидає такі чутки.

Варто також написати про ще одну «родзинку» цієї партії – Андрій Білецький свого часу очолював Харківську обласну організацію Соціал-національної партії України, яка в 2004 році була перейменована на «Свободу». Однак на знак протесту проти «лібералізації» партії Білецький покинув її лави.

Самі ж «свободівці», окрім «Маршу Слави Героїв», який пройшов вулицями Києва, провели з’їзд «Легіону Свободи» – об’єднання всіх членів партії ВО «Cвобода», які в складі Збройних Сил України, Національної гвардії, спецпідрозділів МВС та добровольчих батальйонів беруть або брали участь у війні на Сході України. Слід зазначити, що від самого початку російсько-українського протистояння ВО «Свобода» активно експлуатує мілітарну тематику, постійно наголошуючи на участі членів своєї партії у військових діях. На місцевих виборах 2015 року кандидат на посаду міського голови Львова Руслан Кошулинський позиціонувався саме як військовослужбовець. Остання виборча кампанія партії до Верховної ради також проходила під гаслами «Легіону Свободи». Як досвідчені політики, однопартійці Тягнибока дуже швидко вловили новий мілітарний, агресивний тренд і одними з перших почали його застосовувати в роботі з електоратом.

Військові дії, фактично, витягнули з небуття ще одну націоналістичну організацію – УНА-УНСО. На початку війни, навесні 2014 року, члени УНА-УНСО були єдиними серед політичних та громадських організацій, хто мав досвід реальних бойових дій у Грузії, Чечні та Придністров’ї. В 2014 році партія спробувала об’єднатися з «Правим Сектором», який після подій Революції Гідності був «на слуху». Однак недобра карма унсовців спрацювала ще раз, і не минуло й року, як вони вийшли з партії Яроша, створивши нову партію «УНСО», від якої й балотувались до місцевих органів влади у 2015 році.

Не оминула давня хвороба розколів та сварок і сам «Правий Сектор». Наприкінці 2015 року стало відомо про розходження в поглядах на розвиток організації серед керівництва політичної сили. Відтак одна з найяскравіших політсил, народжена подіями 2014 року в Києві, розкололась на три організації, дві з яких дуже швидко зійшли на маргінес. Третя – Національний рух «Державницька ініціатива Яроша (ДІЯ)» – тримається купи лише завдяки харизмі лідера Дмитра Яроша. Однак персоніфікація політичної сили нікому не йшла на користь – навіть тоді, коли лідер (Тимошенко чи Ющенко) мав 40-50% загальноукраїнської підтримки, а не 1-2%, як у Яроша.

Поява згаданих партій свідчить про стійку тенденцію зайняти нішу правого спектру української політики. Адже сьогодні ми маємо дивний парадокс – коли є очікування електорату, значна частка якого підтримує праву ідеологію, а партій, які вповні відповідали б на такі запити суспільства, – немає. Принаймні в парламенті. Виглядає, що «Свобода» – останній ідеологічний «динозавр» серед модерних політичних проектів. Однак і вони відчайдушно намагаються встигнути адаптуватись до вимог часу.

Втім, це лише епізодичні відповіді на політичні виклики та очікування суспільства. Наразі жодна з партій не спромоглася на комплексну програму, яка лежала б у руслі правого дискурсу європейського зразка. Однак, можливо, винні не лише партійні функціонери чи лідери політичних сил, а й суспільство, якому вистачає такого фрагментарного маніпулювання чутливими темами історії, культури, мови, і яке не вимагає від політиків відповідей на глобальні питання трансформування держави, економічного чи соціального устрою. Простіше кажучи, жодна з новостворених партій (за винятком «Свободи», яка писала свою програму ще до війни) не дає у своїх програмних документах відповіді на запитання «А що ж після війни?», як будувати країну, якими мають бути відносини держави і громадянина, держави і бізнесу тощо.

Ми реагуємо лише на видимі, відчутні загрози, які стосуються нас безпосередньо, однак абсолютно залишаємо поза увагою життєво важливі для розвитку держави проблеми. Відтак, коли загроза минає, дуже швидко забуваються й ті, хто обіцяв від неї порятувати. Тому праві партії – і ті, що так і не змогли ментально вибратися з романтичних 90-х, і ті, що постають сьогодні як реакція на окремі виклики, і ті, що створюються для виконання своєї невеликої ролі в складних політичних ігрищах, – рано чи пізно зникнуть з політичної арени, або ж будуть змушені кардинально міняти програми, месиджі та гасла. Наразі ж ні нові, ні старі українські «праві» такого бажання не проявляють.

Віктор Біщук

Фото: Андрій Поліковський