Передовсім США – це ідеальна країна для подорожі автомобілем загалом. Тут все зроблено для машин – часто на шкоду пішоходам. Великі стоянки, найчастіше безкоштовні, широкі траси, дешевий бензин (у середньому 2.50 долара за галон – це близько 16 грн за літру), усілякі мак-драйви… У Штатах, не виходячи з авто, можна зробити фактично все, навіть одружитися, якщо ви в Лас-Вегасі.

А зрештою, як ще побачити цю величезну країну? Багато американців, особливо коли виходять на пенсію, купують собі величезні комфортабельні RV (recreational vehicle) і вирушають у мандри. RV (будиночки на колесах) бувають гігантські, надсучасні або перероблені зі старих шкільних автобусів, оснащені всім – від генераторів до параболічних антен, не кажучи про туалет, душ та інші необхідні зручності.

Такі RV можуть коштувати  більше 100 тисяч доларів, тому деколи люди продають свої будинки задля такої покупки, а потім так і живуть, подорожуючи. Їх називають “фултаймери” (fulltimers). Влітку вони мігрують кудись на південь, скажімо, до Флориди, взимку – до Міннесоти. Це називається “сноубердінг” (snowbirding).

Якщо ж американці вважають, що це найкращий спосіб пізнати свою країну, то гріх туристам не скористатися цим прикладом, – вирішили ми. Для подорожі диким диким Заходом орендували кемпервен і не пошкодували. Чому – розпишу по пунктах.

1. Це дійсно комфортно.

RV – хоч і комфортабельні, але неповороткі. Часто їм заборонено в’їзд у великі міста, та й керувати таким монстром з незвички непросто. Тому ми обмежилися маленьким кампервеном Ford E15O (у Львові такого розміру машини називали “бусіками” і переробляли на маршрутки).

Такий автомобіль можна забронювати наперед на цьому сайті або десятках йому подібних. Вартість оренди залежить від терміну винайму та пробігу. Ми орендували авто на 28 днів, за які мали подолати 2800 миль (4500 км). Але в результаті, звісно, перевищили ліміт, набігали всі 6000 км і за зайвий кілометраж довелося доплачувати.

На кемпервені встановлені сонячні батареї та додатковий акумулятор. Кожен такий автомобіль оснащений  невеличким холодильником, який, навіть якщо автомобіль припаркували, тримає холод ще 2 дні. Є там і похідна плитка на 2 конфорки, що працює від газових балонів, бак для води та умивальник з краном, в якому можна мити посуд. У комплект входить набір кухонного приладдя, зокрема каструля зі сковорідкою та постільна білизна, а столик з двома сидіннями плавним рухом руки перетворюється на ліжко, що займає майже весь простір кемпервена.

Єдина незручність у тому, що кожного ранку та вечора цей конструктор треба розкладати і складати, ховати постіль у поличку, переміщувати чемодани, розпихати пакети з продуктами. Але зарядку після цього вже можна не робити.

За додаткову платню можна орендувати все, що завгодно: похідний столик, стільці, тент, що закріплюється на даху кемпервена,  кріплення для велосипедів. На додачу кемпервени цієї компанії розмальовані вручну: кожен має свій неповторний малюнок – від квіток сакури до героїв “Зоряних воєн”. Ми обмежилися скромним психоделічним орнаментом у стилі Haru mamburu.

У такому підході, як я згодом пересвідчилася, є і практична користь: швидко знаходиш свою машинку на величезній стоянці, а також отримуєш гарантовані захоплені відгуки від перехожих та інших водіїв, що сприяє соціалізації. А коли ви зустріли когось на такому ж розмальованому автомобілі, то почуваєтеся якщо не братами, то принаймні членами одного братства.

Моїм основним хвилюванням щодо подорожі у кемпервані було: а як я буду приймати душ? Ну і куди ходити в туалет – теж не завадить знати. Проте як виявилося, у США дуже розгалужена система кемпінгів. Деякі вказані у довідниках типу Lonely planet, а загалом є безліч сайтів, де вказують найближчий кемпінг. Більшість із них платні, вартість залежить від розташування. У нацпарках – 30-40 доларів за машину на добу, десь у менш туристичних місцях – 10-15.

Кемпінг – це, як звичайно, лісиста територія, по якій в’ється дорога. Кожні 20-30 метрів від неї відходять асфальтні язики – якраз для того, щоб припаркувати авто. Поряд ви знайдете столик та залізну решітку для барбекю.

Зазвичай на території кемпінгу стоїть кілька будівель із туалетами та душовими кабінками, деколи є і пральня. Усі санвузли вражають своєю чистотою, дійсно, американці помішані на чистоті туалетів значно більше, ніж європейці. Єдина незручність  – прокидаєшся зранку, хочеш у туалет, але треба ще вдягнутися і пробігти по холоду метрів 50-100 до найближчого закладу.

Деколи трапляються приємні сюрпризи. У пустелі Мохаве нам довелося ночувати в кемпінгу з басейном, який належав готелю, але кемперам було дозволено безкоштовно ним користуватися. У долині Сонома посеред лісу під повним місяцем був прекрасний вай-фай. У Долині Смерті – величезне заасфальтоване поле, посеред якого кожні 100 метрів стоять умивальники та туалети. Раз на раз не випадає.

2. Це серйозно економить кошти

Ви скажете – нічого собі, 30-40 доларів за місце для кемпінгу! Але зауважте, що номер у мотелі на трасі буде коштувати приблизно 70 доларів, мінімум 50 (із загальним душем). У національних парках ціна насправді не менше 100 доларів.

А оскільки без машини у подорожі диким диким Заходом вам однаково не обійтися, то додайте у витрати ще й вартість оренди звичайного автомобіля. Мабуть, найдешевший варіант – їздити звичайним авто зі своїм наметом. Однак у кемпервені значно комфортабельніше.

Але головне – ви серйозно економите на їжі! Середній похід у заклад харчування, а здебільшого це ресторан типу фастфуд – трохи більше 10 доларів на брата. Порції такі, що не переїсти неможливо. До будь-чого вам дають картоплю-фрі і купу соусів. Воно, може, навіть і смачно, але точно не корисно. Веганські кафе можна знайти лише у великих містах. Перебирати особливо не доводиться. Якщо не хочете гамбургерів – їжте буррітос, ну або на крайній випадок – піцу. Тому зайві кілограми після подорожі гарантовані.

А як приємно на природі зранку швиденько підсмажити собі яєшню з овочами та заварити у каструльці натуральну каву! А ввечері зробити шашлички або ковбаски на барбекю! Ми харчувалися у кафе та ресторанах максимум раз на день, економлячи гроші і здоров’я.

До того ж доволі швидко стало зрозуміло, що платні кемпінги – це не єдиний вихід із ситуації. Звісно, ви не можете стати будь-де посеред дороги і заночувати. За це передбачено чималий штраф. Але є багато безкоштовних кемпінгів. І є чарівний сайт, на якому ви легко можете знайти перелік найближчих і платних, і безкоштовних кемпінгів з переліком зручностей, відгуками і т.п. Переважно безплатний кемпінг розташований на федеральних землях – у парках, лісках тощо. Часто він зовсім не обладнаний, але у справжнього кемпера все є зі собою! Натомість вам гарантована абсолютна приватність, розмова сам на сам з природою, спеціально для вас розгорнуте зоряне небо, персональний захід сонця, або ще цікавіше – зустріч зі справжніми вовками кемпінгу – “фултаймерами” та їхньою філософією життя.

Потім з’ясувалося, що деякі недобросовісні кемпери й у платних парках примудряються поспати безкоштовно (підкреслимо, що ми таку практику засуджуємо). Адже працівники кемпінгу приходять туди, як звичайно, на сьому ранку і йдуть о сьомій вечора. Тож якщо ви приїдете дуже пізно, а поїдете дуже рано, то просто не буде кому віддати гроші. Хоча часто там ставлять скриньки, куди кидати гроші і де відзначатися про прибуття і вибуття.

3. Ви стаєте частиною неформального братства кемперів

Звичайний турист приречений на спілкування передусім з людьми, які працюють у туристичній галузі. А на відпочинку “all included” цим типом все і закінчується. І так чи інакше, всі ці люди намагаються вам щось продати. Якщо пощастить – то значно дорожче, ніж воно коштує насправді. Або чекають від вас чайових. Пересуваючись у кемпері ви відчуваєте себе справжнім ковбоєм, піонером-першопрохідцем. Ви – незалежні, але відкриті світу, готові безкорисливо прийти на допомогу, і довкола вас такі ж люди.

Це безпечно? Це питання також мене серйозно турбувало. Зрештою, двоє людей, що мирно сплять у машині посеред лісу – доволі беззахисні. Але ніде, ні в безлюдних пустелях, ні в дрімучих національних парках, ні на стоянці біля якогось фаст-фуду, де нам дозволили переночувати біля живописного сміттєвого бака, облюбованого великими чорними воронами, ніхто до нас не приходив з претензіями, наїздами, питаннями чи нема закурити і т.п.

Ну… якось я помітила у небі світлу цятку, що рухалася непрямолінійно і серйозно почала побоюватися контакту з позаземними цивілізаціями… але це вже особисте. А потім у якомусь супермаркеті на заправці посеред чергового “ніде” побачила оголошення “Продається зброя і патрони” та короткий опис. І вперше мені прийшла в голову думка, що в усіх цих худорлявих ковбоїв у бардачку, мабуть, по кольту. І, можливо, американські любителі кемпінгу не такі вже й беззахисні.

Так що тепер часи змінилися. Ковбой Мальборо постарів, він вже не скаче на коні з ласо, перекинутим через плече. Не розводить багаття у чистому полі, не смалить одну за одною цигарки. Він сидить за кермом кемпервена, цмулить кока-колу з льодом через соломинку і так їде безкрайньою рівниною до якоїсь своєї, лише йому відомої американської мрії.

Галина Скибньовська, фото – Маріо Альфаро

Грибовицької трагедії можна було б уникнути, якби звалище експлуатували правильно. “Якщо б дотримувалися технології, пересипали сміття шарами землі, то пожежі та лавини можна було б уникнути”, – про це в коментарі POLUKR.net розповів завідувач кафедри інженерної геології та екології геологічного факультету Львівського університету ім. Івана Франка Петро Волошин.

“На сміттєзвалищі зараз горить біогаз, який перестали відкачувати 2-3 роки тому. Його назбиралося. Горять газ, папір, пластик, тому пожежу складно загасити. У Львові працює пересувна лабораторія, яка контролює якість повітря. Якщо будуть ризики для населення, то там розкажуть, що слід робити. Не хочу ані давати приводів для паніки, ані применшувати загроз, не маючи усіх даних”, – пояснив Петро Волошин. Він також додав, що не бачить підстав вивозити дітей з північних районів Львова.

“Думаю, це зайве, бо немає даних про реальні ризики для здоров’я. Також варто враховувати кліматичні чинники. У нас повітряні маси рухаються переважно з північного заходу на південний схід і з заходу на схід. Тому ймовірність, що отруйна хмара піде на Львів, – невелика”, – пояснив еколог Волошин.

У Львівському обласному центрі Держсанепідемслужби України теж стверджують, що підстав для паніки наразі немає. “З перших днів пожежі контролюємо ситуацію на сміттєзвалищі, визначаємо можливий вплив на здоров’я людей. Дослідження щодо наявності в повітрі шкідливих продуктів згорання проводять щодня. Робили виміри в населених пунктах, які розташовані поблизу сміттєзвалища — Великих та Малих Грибовичах, Збиранці, Малехові, Дублянах, та навколо вулиці Щурата у Львові. Встановлено 5-6 точок, на яких проводять лабораторний аналіз. Також ведуть дослідження у місці роботи штабу з гасіння пожежі. За нашими даними, у прилеглих населених пунктах жодного разу не зафіксували перевищення шкідливих речовин”, – каже Любомира Шепеленко, епідеміолог і заступник директора Львівського обласного центру Держсанепідемслужби України. І додає, що перевищення є лише в місці, де працює штаб з надзвичайних ситуацій. Але там люди працюють у засобах індивідуального захисту.

“Досліджуємо повітря і воду. Відбирали проби води щодо 13 отруйних речовин. Зокрема, досліджували воду на солі важких металів. У Малехові та Великих Грибовичах знайшли перевищення вмісту кадмію (отруєння цим металом супроводжується нудотою, блювотою, болем у м’язах, ламкістю кісток (кадмій вимиває кальцій), порушенням функцій легенів, нирок та інших органів; може спричиняти виникнення злоякісних пухлин. — polukr.net). Тож запропонували головам сільрад, щоб повідомили жителів, що тамтешня вода непридатна для пиття. Загалом, кадмієм можна отруїтися. Але наразі та кількість металу, яку зареєстрували у воді, не критична і не може призвести до отруєння. Щоби проявилися перші ознаки гострого отруєння, повинно бути 15 мг кадмію в літрі води. У нас — мінімальна кількість, що не здатна цього спричинити. Ознаками отруєння є блювота, біль у животі, головний біль, запаморочення”, – пояснила Любомира Шепеленко.

Раніше заступник голови Громадської ради при департаменті екології і природних ресурсів Львівської ОДА Юрій Дмитришин радив жителям прилеглих сіл вивезти дітей із зони ризику, щоб уникнути можливих ризиків для здоров’я.

“У найстарішу частину звалища, яка саме горить, і де найбільше біогазу, за часів СРСР звозили сміття з усіх хімічних заводів Львівщини. Ніхто нічого не сортував, просто скидали. Вивозили ртуть, і все, що хочеш. Там під шаром землі закопані два гудронні озера. Оскільки сміттєзвалище розросталося, то їх закинули сміттям і землею. Якщо загориться гудрон, то трагедія буде більшою… Люди, які живуть навколо, вже відчувають слабкість, стрибки тиску, температуру. І це лише початок… Якщо температура повітря виросте до 30 градусів, то пожежа розростеться. Рекомендував би дітей із прилеглих сіл вивезти, щоби вони цим не дихали», – заявив Юрій Дмитришин.

Натомість епідеміолог Шепеленко переконує, що не варто панікувати, якщо раптом починає боліти голова. Причини такого болю можуть бути різні. Наприклад, підвищений тиск, емоційний стрес. Не бачить вона сенсу евакуйовувати дітей зі Львова та прилеглих до сміттєзвалища сіл.

“Про вивезення дітей взагалі не йдеться. Закривати вікна теж без сенсу. У Львові не перевищено жодних допустимих концентрацій шкідливих речовин у повітрі. Тому таких застережень не даємо. Якщо побачимо ризики, то відразу будемо рекомендувати населенню відповідні заходи безпеки і будемо реагувати.

У мешканців Малехова, наприклад, виникла підозра щодо підвищеної радіації. Наша лабораторія виїхала на місце, але нічого небезпечного для здоров’я не зафіксувала.

Що ж до кадмію, який фіксують фахівці Держсанепідемслужби у воді в прилеглих селах, то, як пояснила Любомира Шепеленко, періодичні перевищення норми фіксують там з 2004 року: “Сміттєзвалище експлуатується з 1959 року. У радянський час, крім побутових відходів, туди звозили відходи з навколишніх промислових заводів. Там накопичилося багато отруйних хімічних речовин. Там є озера кислих гудронів (відходи з високим вмістом сірчаної кислоти, які утворюються під час очищення нафтопродуктів. — polukr.net). Тож там суміш хімії в межах всієї таблиці Менделеєва. Вона проникає в землю і в певній концентрації потрапляє в ґрунтові води, в криниці. У подальшому в навколишніх ґрунтових водах можемо очікувати появу інших солей важких металів. Проте проводимо там моніторинг з 2004 року. Періодично реєструємо лише перевищення по кадмію”.

Нагадаємо, учора на Грибовицькому сміттєзвалищі знову зайнялася пожежа. Осередки вогню розкидані на площі 800 квадратних метрів. Гасіння ускладнене тим, що вогонь спалахнув у зоні можливого зсуву сміття. У «тілі» сміттєзвалища виникла 100-метрова тріщина, яка розширюється. Рятувальники застосовують пожежну авіацію – не стільки, аби загасити пожежу, як намагаючись спровокувати контрольований зсув сміття. Однак марно, сміття наразі зумисне обвалити не вдалося. Ліквідувати пожежу теж.

Ігор Тимоць

Читайте також:

Мер Львова просить оголосити місто й околиці зоною надзвичайної екологічної ситуації

Сміттєва катастрофа під Львовом

Дивіться також:

ФОТОРЕПОРТАЖ: Триває пошук рятувальників під завалом найбільшого сміттєзвалища України

Прапори з чорною стрічкою, скасування гучних святкувань і приспущений штандарт міста – першого дня літа у Львові оголосили жалобу. Напередодні на міському сміттєзвалищі під завалом сміття, розміром з десятиповерховий будинок, загинуло троє рятувальників, які гасили пожежу, що виникла. Ймовірно, під цими завалами тіло ще однієї людини – еколога місцевого комунального підприємства «Збиранка» Олександра Бутіна, який прийшов на роботу, міг бути у районі обвалу і наразі вважається зниклим. Пошукові роботи тривають від понеділка з невеликими перервами.  

Пожежа на Грибовицькому сміттєзвалищі виникла в ніч на неділю, 29 травня. У понеділок в обід на місці роботи рятувальників стався обвал: на трьох працівників служби з висоти 90 метрів впало близько 100 тис. куб. м сміття. На місці одразу почали пошукову операцію. Знайти тіла колег вдалося лише наступного дня пообіді. За інформацією Державної служби надзвичайних ситуації у Львівській області, їх виявили на глибині 7 метрів. До пошуково-рятувальних робіт було залучено більше 300 осіб та 68 одиниць техніки.

За фактом зсуву на сміттєзвалищі львівські правоохоронці відкрили кримінальне провадження за ч. 2 ст. 272 Кримінального кодексу України (порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою).

Складне питання

Грибовицьке сміттєзвалище – найбільший полігон твердих побутових відходів в Україні, розташований біля села Великі Грибовичі, у кількох кілометрах від Львова. Він діє ще зі середини 1950-х років. Туди вивозять сміття зі Львова, а також частини Жовківського, Пустомитівського, Яворівського, Кам’янка-Буського районів. Щорічно Грибовицьке сміттєзвалище поповнюється більш ніж 300 тисячами тонн твердих побутових відходів. За 60 років на понад 30 га площі накопичилось сміття заввишки від 50 до 65 метрів.

За підрахунками екологів, згідно з нормами екологічної безпеки, полігон мали б закрити ще у 1970-х роках (!). Однак через відсутність альтернативної ділянки під новий полігон, цього так і не зробили. Від початку 1990-х про нього говорили чи не щороку: обіцяли закрити, рекультивувати і навіть побудувати поруч сміттєпереробний завод. Термін закриття Грибовицького сміттєзвалища кілька разів «відсували». Попри численні протести жителів довколишніх сіл та застереження екологів, полігон працював далі.

Грибовичі нині – це місто зі сміття, зі своїми конструкціями, дорогами і навіть мешканцями – дехто там живе, а дехто щодня приходить, як на роботу, аби нелегально сортувати сміття: метал, пластик, скло, папір та інший матеріал, на якому можна заробити.

Від 2007 року Львівська міська рада провела кілька конкурсів, щоб знайти фірму, яка візьметься рекультивувати Грибовицьке сміттєзвалище та побудувати для Львова сміттєспалювальний або сміттєпереробний завод. Однак жоден не завершився успіхом. Еколог, громадський активіст та колишній депутат міської ради Мирон Колодко переконаний – інвестора не знайшли, бо насправді не хотіли.

«Хто бачив ці конкурси? Я як фахівець не бачив. Їх не афішували, серйозно не розглядали, як би це мало бути, якщо інвестора справді шукали. Ці питання мали розглядати фахівці. Натомість завжди у серйозних питаннях сміттєзвалища була темнота. Не думаю, що Андрій Садовий (міський голова Львова) може відрізнити хороший проект від поганого. Були лише загальні фрази і ніхто не знав, хто що насправді пропонує і робить. Тому проблему і не вирішували. Роблю висновок: якщо все так приховується, там шукають свої власні інтереси, інтереси власної кишені», – розповів Мирон Колодко.

За інформацією Львівської обласної організації партії “УКРОП”, за останні роки львівська влада відмовила уже 43 фірмам із 14 країн світу у будівництві сміттєпереробного заводу на території Грибовицького сміттєзвалища. Свої послуги пропонували фірми із США, Канади, Німеччини, Франції, Італії, Австрії, Нідерландів, Мальти, Чехії, Польщі, Туреччини, Латвії, Росії, України. 

У міській раді виправдовуються – реальних інвесторів, кажуть, не було.

«Я би не називала ці фірми інвесторами, які готові були будувати завод. Справді, були звернення до міської ради з тим, що фірми цікавляться темою переробки сміття у Львові. Але багато з них пропадали, коли чули наші тарифи. Жодного інвестора не влаштовує тариф у три долари за тонну сміття. У Польщі цей тариф – 30 євро, у Німеччині – 130 євро. Жодні проекти за нашим тарифом не рентабельні. До міської ради звертається багато фірм, однак це не означає, що це реальні інвестори», – пояснює polukr.net начальниця управління зовнішньоекономічних відносин та інвестицій Львівської міської ради Ольга Сивак.

Натомість її слова заперечує Мирон Колодко та наводить приклад як мінімум одного інвестора, який був готовий будувати завод, але міська рада так і не забезпечила нормальних умов.

«Були реальні інвестори, наприклад, фірма, що має сміттєспалювальні заводи у Чехії. Я був скептиком, поки сам не побачив все. Сміття збирають, сортують, спалюють, енергію використовують для обігріву. Фірма має в Чехії монополію і на збір, і на переробку сміття, і на кожному етапі вона отримує гроші».

У Львові ж представникам фірми не вдалось домовитись із міською владою про спільну роботу. Відповідальність за плачевний стан сміттєзвалища та трагедію, що сталася цього тижня, Мирон Колодко покладає власне на керівника міста – міського голову Андрія Садового, який вже давно мав вирішити питання закриття старого полігону.

Відповідальність: юридична та політична

Після трагедії у Львові говорять про дві речі – хто ж відповідальний за те, що сталось, та що робити з львівською сміттєзвалищем далі.

Провину за трагедію найбільше покладають на міських та обласних чиновників, які десятиліттями не вирішували проблеми Грибовицького сміттєзвалища. Звинувачення висувають міському голові Львова Андрію Садовому, наміснику Президента Олегові Синютці, керівнику місцевого відділення Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Якщо юридичну відповідальність згодом встановить слідство і суд, то про політичну – кожному доведеться задуматись вже незабаром. Зокрема, трагедію на сміттєзвалищі називають чи не найбільшим ударом по іміджу міського голови Андія Садового, який до того ж є лідером всеукраїнської політичної партії «Самопоміч» та має серйозні політичні амбіції. Свій імідж мер Львова великою мірою будував як добрий господарник та лідер безпечного європейського міста, протиставляючи тим себе багатьом іншим українським мерам та політикам. Однак понеділкова трагедія та історія з проблемою, яку не вирішували більше десятка років, що призвело до людських жертв, може похитнути переконливість створеного образу.

Цим вже спробували скористатись політичні опоненти. 31 травня у Львові відбулася позачергова сесія Львівської міської ради у питанні Грибовицького сміттєзвалища. На ній фракція ВО «Свобода», яка є найбільш опозиційною до мера, винесла на розгляд депутатів питання про недовіру міському голові. Проте більшість ініціативу не підтримала: за таке рішення проголосували 14 з 64 львівських депутатів.  Депутатів зі «Свободи» підтримали також колеги з “Української галицької партії” та ВО “УКРОП”.

Однак на невдалому голосуванні свободівці не зупинились. Член партії Василь Молдаван офіційно зареєстрував електронну петицію щодо «позбавлення міського голови міста Львова – А. І. Садового повноважень очільника міста та визнання роботи виконавчих органів ЛМР незадовільною». Аргументація: «за службову халатність, корупцію в мерії та саботування спорудження сміттєпереробного заводу на місці Грибовицького сміттєзвалища, що призвело до екологічного лиха та низки трагічних подій довкола цієї катастрофи».

За два дні на сайті вона набрала майже 700 голосів, тобто більше половини від потрібної кількості, аби її розглянули у міській раді. Проте свободівці, голосно кричучи про відповідальність Садового, здається, намагаються забути про свою відповідальність.

«До кінця нашої каденції ми обов’язково побудуємо сміттєпереробний завод. Це однозначно», – заявляв на початку 2011 року секретар Львівської міської ради свободівець Василь Павлюк. Тоді їхня партія виграла вибори до Львівської міської ради і 5 років мала там більшість. Однак львів’яни не отримали не те що заводу, а навіть його проекту чи можливої ділянки під будівництво.

Гроші від Європи

На жаль, саме трагедія спонукала чиновників до пошуку рішень. За словами службовців із міської ради, зараз Львів разом з Кабміном веде переговори про кредит від Європейського інвестиційного банку на рекультивацію Грибовицького сміттєзвалища та будівництво сміттєпереробного заводу для відходів, що вивозять зі Львова.

Рекультивацію робитимуть за проектом інституту «Гірхімпром», який у грудні 2011 року за результатами конкурсу уклав угоду з містом на розробку проектно-кошторисної документації з рекультивації сміттєзвалища. Вартість договору складає близько 3,5 млн грн. У 2013 році проект був готовий.

Відомо, що процес рекультивації і закриття  звалища, запропонований «Гірхімпромом», передбачає відведення інфільтратних вод і вирішення проблеми, пов’язаної з токсичними озерами з гудронами. Проте для цього потрібно щонайменше 10 років.

«У 2013 році порахували, що рекультивація коштуватиме 213 млн грн. Ми дещо актуалізували цю цифру і говоримо, що приблизно вона коштуватиме 30 млн євро. Саме на цій сумі ґрунтуються переговори з Європейським інвестиційним банком», – розповіла Ольга Сивак.

За словами чиновниці, переговори з Європейським інвестиційним банком про можливе фінансування рекультивації сміттєзвалища у Грибовичах вели ще з вересня минулого року, коли Банк запропонував Україні 400 млн євро на інфраструктурні проекти. «Рамкову угоду на цю суму Верховна Рада ратифікувала лише у лютому 2016 року. Координаторами проекту будуть Міністерство регіонального розвитку та Європейський інвестиційний банк», – зазначила Ольга Сивак.

Однак навряд чи все буде швидко. Адже обидві структури, які координують проект, не приймають швидких рішень. За оцінками Ольги Сивак, в найліпшому разі всі погодження займуть близько року.

Водночас не лише гроші є проблемою для вирішення сміттєвого питання у Львові. Аби дістати гроші Європейського інвестиційного банку, Львову треба показати ділянку під новий полігон та завод. Закриття Грибовицького сміттєзвалища має відбуватись паралельно із запуском нового полігону.

«Згідно з рекомендаціями «Гірхімпрому», ми розглядали більше 10 ділянок під розміщення нового полігону. Міська рада зверталась до сільських рад за згодою, але, на жаль, ми всюди отримали відмову. Зараз будемо вести нові переговори. Це буде зовсім інший, сучасний полігон, зроблений за європейськими екологічними стандартами, і цілком безпечний. Але треба вести роз’яснювальну роботу, бо усі налякані Грибовичами», – пояснила Ольга Сивак.

Мирослава Іваник

Великий симпатик України, багаторічний дослідник українських проблем, публіцист і директор Фонду польсько-української співпраці PAUCI Ян Пєкло стане новим послом Польщі в Україні. Комісія закордонних справ Сейму схвалила його кандидатуру на цю посаду. Послів у Польщі призначає президент на прохання глави МЗС з урахуванням позиції комісій закордонних справ Сейму і Сенату. Згоду також має дати країна, в якій буде акредитований посол. Очікують, що зміна посла відбудеться у другій половині року. POLUKR.net розпитав майбутнього посла про пріорітети у його майбутній діяльності. 

– Пане Яне, коли має завершитися процедура призначення?

– Ця процедура займає трохи часу. Наразі мене затвердила комісія закордонних справ Сейму. Чекає така ж комісія Сенату. Потім, можливо, буде акредитація. Критичним моментом було рішення сеймової комісії, яке маю за плечима. Якщо почну роботу послом, то, найімовірніше, з осені.

– Якими визначили для себе пріоритетні напрямки роботи і яких цілей хотіли б досягти?

– Насамперед хочу надати нової динаміки польсько-українським відносинам, втілити в життя низку конкретних речей. По-перше, запустити кредитну лінію, яку обіцяв президент Польщі Анджей Дуда (у кінці 2015 року Дуда заявив, що Польща надасть Україні кредит в 1 млрд євро, і ще 100 млн євро для створення спільних пунктів пропуску на кордоні, а також пообіцяв консультації зі сторони Варшави щодо впровадження Угоди про зону вільної торгівлі між Україною і ЄС. – polukr.net). Слід вирішити, як краще використати ці гроші. Кредит має бути наповнений змістом – на які саме проекти підуть кошти, якою мірою польські фірми могли б взяти у цьому участь. Це програма, яка, зокрема, має допомогти польським фірмам вийти на український ринок і поглибити співпрацю між українським і польським бізнесом. По-друге, Україні необхідно пришвидшити темпи реформ і затвердити закони, які стосуються Угоди про асоціацію. У цьому питанні теж допоможемо. Потрібно менше слів, а більше конкретних справ.

Одна з важливих реформ, над якою ми працювали в PAUCI – адміністративна. Україні вона конче потрібна. Не обов’язково копіювати польський досвід, але певні елементи польської реформи можуть пригодитися. Зміна адміністративної структури і перехід влади на локальний рівень – це найкращий спосіб подолати корупцію. На локальному рівні важче розтрачувати гроші. Громадяни мають тоді кращий нагляд, бачать хто чим дихає з-поміж чиновників, урядовців. Бо наразі гроші йдуть у Київ, потім повертаються, а по дорозі частина з них зникає. Якщо чиновник живе в громаді, то до нього можуть виникнути питання, на які йому доведеться відповідати під власним домом.

Та найважливіша річ, яка хвилює Україну, — безпека, як закінчити війну. Хоча це не основна моя справа, але, думаю, Польща має активно брати участь у цьому процесі, допомагати Україні знайти рішення. Цього наразі не видно. Виглядає, що Мінські угоди, на які так опираються, не проходять випробування часом. Мінськ вичерпує можливості, тож потрібно шукати щось нове.

– Власне, західні військові експерти пояснюють, що НАТО готове воювати за членів Альянсу, але не за Україну, що Європа умовно розділена на тих членів НАТО, які сусідять з Росією та співпереживають Україні, та тих, для кого Росія – надто примарна загроза, а біди України не цікаві… Якісь акценти можуть бути змінені на саміті НАТО у Варшаві 8-9 липня, куди запросили Порошенка? Чи може Польща донести якісь аргументи до союзників по НАТО, що це не тільки справа України, – війна на Донбасі? Чи це таки справа тільки України?

– Це правда, що ця війна – справа усієї Європи, безпеки Євросоюзу. Ті країни, які недавно були в таборі СРСР, знають тоталітарний радянський режим. Тому їм відома суть теперішнього російського режиму, який недалеко втік від радянського. Вочевидь, у Західній Європі немає такого розуміння загроз.

Проте треба щиро сказати, що ЄС вдалося накласти санкції на Росію за анексію Криму та війну на Донбасі. У цьому головна заслуга німецького канцлера, пані Меркель. Якби не її воля, то цього б не досягли.

Не скажу, що в Західній Європі починається процес нерозуміння України, але багато політиків там насправді хотіли б повернутися до політики “buisness as usual” – вести справи з Росією, як це було до 2014 року. Вони вважають, що санкції непотрібні. Серед них також політики з Центральної Європи, з країн, які пережили радянське ярмо. Наразі ЄС зберігає єдність у цьому питанні. Думаю, в липні санкції ЄС проти Росії продовжать. Виразно видно, що Путінові залежить, щоб санкції скасували. Значить, вони таки діють і боляче б’ють по російській економіці. Отже, їх слід продовжувати. Свідчення прагнень Путіна позбутися санкцій – його останній візит до Греції, на гору Афон, звільнення Савченко.

– Які бачите можливості покращити співпрацю між Україною та Польщею у сфері безпеки? Якою може бути ваша роль як посла в цьому питанні?

– Слід пам’ятати, що під час зустрічі НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року, Польща підтримала наміри України і Грузії отримати План дій щодо членства (ПДЧ НАТО – програма заходів, які сприяють  підготовці країни-претендента до можливого майбутнього вступу в НАТО. – polukr.net). Проте великі західні країни ЄС були проти. Через три місяці після цього Путін напав на Грузію…

Польща весь час показувала зацікавлення, щоб Україна була щонайближчою до членства в ЄС і НАТО. На поточному етапі дуже важливі спільні військові навчання, діяльність Польсько-українсько-литовської бригади. Зі свого боку буду максимально старатися підтримувати і розвивати ці ініціативи. На нижчому рівні у цій бригаді українці будуть переймати натовський досвід. Також відбувається активна співпраця між виробниками зброї України і Польщі, співпраця в роботі поліції… Просто не про все зразу розповідається, аби не зашкодити. Це — процес. Надіюся, він незворотній, і надалі лише поглиблюватиметься.

– Однією з проблем польсько-українських відносин для українців є клопоти з польськими візами. У цьому процесі діє багато посередників, які наживаються, а отримати польську візу простим громадянам часто дорого та довго. У Вас є рецепт, як вирішити цю проблему?

– Найпростіше рішення, яке зараз пропонує Єврокомісія, – скасувати візи для українців. Підтримую його. Україна щораз ближча до отримання цього статусу. Це, врешті-решт, розв’язало би проблему, якій вже багато років.

Справа цих посередників – зламувати сторінки польських консулятів, щоб потім продавати місця в чергах… Із цією проблемою наразі не можуть дати собі раду ні українська влада, ні польська. Розумію, це розчаровує українців. Обіцяна лібералізація візового режиму до кінця року вирішить цю проблему.

– Іншою проблемою є черги на кордоні. Маєте рецепти вирішення цієї проблеми?

– Підозрюю, коли скасують візи, то черги на пунктах пропуску теж зменшаться. Це також питання зміни інфраструктури, кількості пунктів пропуску. Їх стає все більше, їх покращують. Другий момент – це спрощення процедур пропуску, спільний огляд автомобілів з обох сторін, польської та української, що вже діє. Цю проблему весь час намагаються вирішувати.

– Близько мільйона українців внаслідок кризи в Україні працюють у Польщі. Це також часто процес, в якому працюють задля наживи посередники, а українці нерідко працюють нелегально. Маєте ідеї, як можна було б покращити тут стан справ?

– Статистика в Польщі показує, що в країні майже 1,5 млн українців. Частина – вчиться, частина – легально працює, частина – нелегально, частина – взагалі нелегально перебуває в країні. У Польщі проводять амністії, які мають розв’язати цю проблему, адаптують закони до нових викликів. Загалом, впроваджуються різні рішення, щоб полегшити доступ українців до польського ринку праці. Польщі теж дуже потрібні українські робочі руки, як і українцям можливість заробити.

У рідному Кракові, гуляючи вулицями, часто чую українську. Кожна друга кельнерка – українка. Це переважно дівчата з України, які вчаться в краківських університетах, і мають такий додатковий заробіток. Ця трудова міграція корисна і для Польщі, і для України. Часто йдеться про мільярди злотих, які заробітчани пересилають родичам в Україну (за даними Нацбанку Польщі, українці в 2015 році заробили в Польщі 8,4 млрд злотих. – polukr.net). Ці гроші – це вливання живої валюти, якої так бракує, в українську економіку.

Іншою проблемою стали недобросовісні посередники з українського боку, які допомагають шукати роботу в Польщі. Ці люди змушують найнятих ними працівників платити значні суми чи віддавати частину зарплати. Друга сторона цієї медалі – нечесні польські працедавці. У Польщі діють позаурядові організації, які допомагають українцям, котрі потрапили з цим у біду.

Щодо працівників, які легально працюють, то вони можуть розраховувати на захист польської держави у випадку порушень з боку роботодавця. Звісно, це непросто довести, але слід намагатися.

– Через бажання українців працювати в Польщі багато з них стараються отримати “Карту поляка”. Чи плануєте якусь роботу в цьому питанні?

– На сьогодні запущено процедуру спрощень для отримання “Карти поляка”. Однак процес видачі “Карт” – вибірковий. “Карта” відкриває багато можливостей у Польщі – дозволяє вчитися в університетах на таких умовах, як і поляки, дає фінансові привілеї… Впорядкування цього питання не вдасться розв’язати блискавично. Але певна процедура зобов’язує до чіткості. Вочевидь, цей процес надалі йтиме в напрямку полегшення отримання громадянства.

– Ви співавтор рапорту “Російські військові злочини у східній Україні в 2014 році”. Чи маєте ідеї, як могли б винести цю тему на ширший рівень дискусії під час роботи на новій посаді?

– Найважливіший крок у цій справі зроблений – рапорт, який ініціювала пані депутат Малгожата Госєвська, передали до Міжнародного трибуналу в Гаазі. Судді в Гаазі вивчають справу. Але хотілося б, щоб українське суспільство знало про поступ у цій справі. Те ж щодо обізнаності в інших європейських країнах. Добре було б, якби Гаага якнайшвидше відкрила провадження. Це було б важливо і для українців, і для поляків, і для тих росіян, які вважають, що нічого боятися за злочини, які вони чинили проти невинних людей. Гіркін-Стрєлков в інтерв’ю висміював трибунал у Гаазі, говорячи, що не боїться його, і визнавав, що сам віддавав накази про страти…

– На цьому фоні цинічно звучать розмови частини політиків у ЄС про можливе скасування санкцій проти Росії. А надто, що війна в Україні триває, гинуть українські солдати…

– Позиція Польщі очевидна. Вважаємо, що не можна скасовувати санкції, доки Росія не передасть контроль над кордоном на Донбасі та не вийде з Криму. Це також позиція ЄС. Але диявол ховається в деталях. З’являються голоси, зокрема міністра Штайнмайєра (глава МЗС Німеччини. – polukr.net), французьких політиків, деяких політиків з країн Вишеградської четвірки, що так чи інакше, але маємо розмовляти з Росією, що її слід знову запросити за стіл переговорів, що санкції непотрібні… Тут раптово на порядку денному виникає тема “Північного потоку-2” (розширення газопроводу з Росії до Німеччини по дну Балтійського моря. – polukr.net), піднімає голос німецьке промислове лобі, яке тисне на свою владу, щоб повернутися до ведення справ із Росією, як це було до 2014 року… Звісно, існує небезпека, що ЄС колись може забракнути єдності. Проте вірю, що нам вдасться втримати єдність ЄС щодо продовження санкцій проти Росії, доки росіяни не виконають те, що зобов’язалися.

– На початку президентства Анджей Дуда анонсував створення Міжмор’я — союзу Польщі, Литви, України та, можливо, інших країн у  політичній, економічній, військовій сферах… Маєте ідеї щодо втілення задуму в життя, якісь обриси цього можливого утворення?

– Ідея Міжмор’я не нова і вже кілька разів могла бути реалізована. Це був проект, про який мріяв маршал Юзеф Пілсудський (польський державний діяч, перший голова відродженої Другої Речі Посполитої, засновник польської армії, маршал Польщі. — polukr.net). Маємо унікальний шанс в історії створити такий блок держав від Балтійського до Чорного моря. Коли глянути на мапу, то можна зрозуміти, що певною мірою Пілсудський був генієм стратегії. Коли б йому вдалося втілити ідею Міжмор’я, то не було би Другої світової війни. Хоча про це можна сперечатися.

Наразі це ідея не так відтворити, як створити проект Міжмор’я. Певною мірою ініціатива ЄС “Східне партнерство” співзвучна з цим. Також маємо співпрацю, ініційовану на міні-саміті НАТО в Бухаресті у листопаді 2015 року (зустріч лідерів Румунії, Польщі, Литви, Естонії, Латвії, Угорщини, Болгарії, Словаччини та глави нижньої палати парламенту Чехії; у спільній декларації країни засудили РФ за агресію проти України і закликали НАТО надати додаткові гарантії та конкретні рішення щодо збільшення безпеки в регіоні; лідери не вказали, чого конкретно чекають від НАТО, але у спільному документі написали, що рішення повинні бути прийняті під час липневого саміту НАТО у Варшаві. — polukr.net). Ця зустріч – ініціатива президентів Румунії та Польщі. У ній закладено концепцію створення блоку держав, зацікавлених у зміцненні своєї оборони перед російською агресією. Загалом, це частина плану, що полягає у створенні блоку країн, які можуть відповісти на спільні загрози.

– Але чи може існувати блок із членів ЄС і НАТО та не членів цих союзів?

– Україна, Грузія і Молдова – у “Східному партнерстві”, завдяки чому підписали Угоди про асоціацію, а Молдова навіть отримала лібералізацію візового режиму. Україна та Грузія — ось-ось отримають її. Ці країни пробують впровадити елементи законодавства ЄС. Це база для створення спільного економічного простору між ЄС з одного боку, та Україною, Грузією і Молдовою — з другого. Якщо він запрацює, то буде значно легше втілити великі інфраструктурні проекти, вести військову співпрацю… Це просто шанс в історії.

– Чи бачите в київської влади готовність дослухатися до всіх тих порад, які їй дають західні партнери, і провести так необхідні реформи?

– Влада в Україні не має іншого виходу. Якщо вона не буде проводити реформ, які обіцяла, коли підписувала Угоду про асоціацію, то буде наростати суспільне обурення. Це може дестабілізувати країну. Цього Путін лише чекає. Гадаю, Порошенко розуміє, що мусить швидко робити реформи. Втілити їх у життя має прем’єр Володимир Гройсман. Я колись мав можливість співпрацювати від імені PAUCI з мерією Вінниці та паном Гройсманом. У мене склалося враження, що він хороший менеджер.

– Чи допоможе реформам і відносинам між країнами “десант із польських радників” на чолі з паном Бальцеровичем?

– Щодо ролі професора Бальцеровача, то запросити його – ініціатива президента Порошенка, а не польської влади. Не виключаю, що цю групу радників запропонував і фінансуватиме ЄС. Група має стати одним із елементів, що пришвидшить реформи. Але, думаю, досвід Бальцеровича належав до часу, коли в Польщі треба було провести приватизацію. Це відмінне від того, що маємо в Україні. Тут не вдасться прямо перенести досвід. Приватизація в Україні здебільшого відбулася. Тільки це була дика приватизація, яку спільно зробили корумповані політики і ділки, які стали олігархами. Отже, досвід Бальцеровича тут не зовсім придатний.

Якщо хтось справді хоче допомогти Україні з реформами, то має бути в Києві та працювати так, як це робили Наталя Яресько (міністр фінансів України 2014 — 2016 років. – polukr.net) та Айварас Абромавічус (міністр економічного розвитку і торгівлі України 2014 – 2016 років. – polukr.net). Це вимагає тяжкої праці, часто по 12 годин на добу. Натомість моє враження, що роль цієї групи для Порошенка в тому, аби використати Бальцеровача радше для картинки, для іміджу України. Мовляв, нам радить сам “батько польських реформ”…

– Яким чином слід провадити діалог на складні історичні теми, зокрема Волині? Якою бачите свою роль у цьому питанні? Як пропонуєте долати складні моменти?

– Наразі успішно почала діяти українсько-польська комісія істориків на базі українського і польського Інститутів національної пам’яті. Очевидно, що темою історії мають зайнятися історики, бо в цих питаннях досі багато неясно. Слід показати одне одному результати досліджень обох сторін, провести аналіз і написати спільний документ, в якому було би більше зрозумілих і конкретних речей. Треба зробити так, аби унеможливити в цих темах штурханину між радикальними українськими та польськими середовищами. Слід просто надати цьому питанню властивий історичний вимір.

– Як оцінюєте сучасний стан польсько-українських відносин у ретроспективі останніх, скажімо, десяти років?

– Вони весь час були добрими. Істотно, що в ситуації загроз, у ситуації кризи Польща завше була там, де потрібна була допомога Україні. Друг пізнається в біді. Не йдеться про представників влади, але суспільства. Це приватні особи з Польщі, які були і на Помаранчевій революції, і на Революції Гідності. Коли почалася агресія Росії на Сході України, то поляки масово організовувалися і купували медикаменти, бронежилети, автомобілі… Недавно бачив дослідження громадської думки в Україні. У поляків найвищі відсотки симпатії. Ми — сусіди, і обидва народи розуміють, що в глобальному світі без взаємопідтримки та співпраці усі ми матимемо більше проблем, ніж переваг.

Розмовляв Ігор Тимоць

Довідка:

Ян Пєкло – народився 20 листопада 1952 року в Кракові. Закінчив польську філологію у Ягелонському університеті. Як журналіст описував події румунської революції 1989 року і війну в колишній Югославії. Автор двох книг про Балкани. У 1978-1981 роках – репортер видання Gazeta Krakowska. У 1989-1991 роках – репортер у Румунії для газети Tygodnik Powszechny, а згодом редактор видання. У 1991-1997 роках – репортер-фрілансер у Югославії. З 2000 року – редактор журналу FORUM, присвяченого єврейсько-християнським відносинам і співпраці. У 2001-2002 роках – координатор у польсько-американському проекті «Мости толерантності». Від 2005 року – виконавчий директор Фонду польсько-української співпраці ПАУСІ в Києві та Варшаві. У 2015 році вийшов український переклад книги Яна Пєкло «Запах ангела» (історія любові на тлі акцій польської «Солідарності», війни на Балканах, терактів 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, Помаранчевої революції). Одружений, дружина працює психологом. Донька Кася – фотограф. Захоплюється поїздками на велосипеді, походами в гори, фотографією, плаванням, художньою літературою та фантастичними фільмами.

 

Росія намагається вийти з міжнародної ізоляції, в яку власне вона сама себе відправила з незаконною анексією Криму та агресією на Донбасі. Звільнення Надії Савченко, точніше обмін військовополоненими між Росією та Україною (абсолютний нонсенс цього кроку полягає в тому, що офіційно дві країни не перебувають у стані війни), мало великий моральний вплив, продемонструвало західному світу гуманістичність Кремля та його волю домовлятись. Проте цей крок стосовно українського політичного в’язня №1 (а є ще №2,3 і так далі) прогнозовано матиме для стабільності в Україні швидше негативні наслідки. 

Надія – це ін’єкція адреналіну для українського політикуму. Правдоруб, що не боїться помилитись у трактуваннях і не говорить того, чого не знає. Передусім Савченко становить загрозу для тієї партії (та її амбіцій), яка проголосила її першим номером списку, коли вона сиділа в російській в’язниці (вища форма політичного популізму, як на мене). Ліберальний лівоцентризм, що за ідеологією сповідує БЮТ – це не про Савченко, яка, керуючись патріотичними почуттями, однією з перших волонтером пішла на фронт у 2014 році. Савченко відверто шкодить амбіціям Тимошенко, яка грою в «мовчанку» набирала собі рейтинг для майбутніх виборів. Тепер мовчати не можна, проте й підтримувати публічно радикальні вислови Надії для Тимошенко неприпустимо. За Надію готовий голосувати й інший електорат – ніша Самопомочі, Укропу та Свободи – праві та праві центристи. Ніша політичних «яструбів» спустіла після того, як Народний фронт Яценюка відійшов від своїх принципів та від справ (прем’єр-міністр) загалом, втративши рейтинг.

Є ще ніша, на яку претендував би секретар РНБО Олександр Турчинов, якби очолив політичну силу, та політичні партії Коломойського – тут поява Надії означає посилення електоральної конкуренції. Савченко, боєць «Айдару», стане лідером для українських радикалів – не партії Ляшка, а тих українських патріотів, волонтерів та бійців добровольчих батальйонів, які палили фаєри під Верховною Радою на знак попередження: жодних виборів на Донбасі на догоду терористам не буде.

Тоді, коли абсолютна більшість зі складу теперішньої Верховної Ради, зокрема й БЮТ, займають миротворчу позицію, заколисуючи суспільство, замість пришвидшувати мілітаризацію його свідомості, Савченко може очолити рух радикалів в парламенті, протиставити просту та зрозумілу військову логіку людей совісті та честі, патріотів країни, складним іграм корупційних схем, які провадять в оточенні президента. Постраждає від цього й Порошенко, адже його агресивна внутрішня риторика часом дуже сильно розходиться зі справами, особливо це стосується «прогинання» перед західними партнерами в питаннях Мінського процесу.

Ймовірними союзниками Надії в парламенті стануть окремі радикально налаштовані депутати Самопомочі та Народного фронту, що остаточно розвалить фракції та зрештою підмиє й без того хиткий фундамент коаліції. Щоб допомогти руйнації українського парламенту, Путін може руками «ЛДНР» розпочати військові дії на Донбасі наприкінці червня-на початку липня 2016 р. Для Кремля зазначений крок буде логічним реактивним заходом після очікуваного продовження економічних санкцій, який можна завуалювати відсутністю дій з боку Києва щодо виконання Мінських домовленостей, зокрема, внесенні змін до Конституції та організації виборів на Донбасі (призначених терористичними угрупованнями на 24 липня), яких так прагне міжнародне середовище. Для протидії виконанню українською стороною положень «Мінська-2», підживлення позицій українських радикалів, не налаштованих на конструктивну позицію та компроміси в цьому питанні, і призначена постать Надії Савченко. У такий спосіб Путін інкорпорує ватажка для «української хунти», збуджуючи «яструбів» та демонструючи світові деструктивну сутність української влади в питаннях врегулювання конфлікту на Донбасі.

Безумовно, в складній шаховій партії, яку веде путінська дипломатія, фігура «Савченко» лише одна з багатьох. Партія ця спрямована на роздмухування полум’я світової війни, але таким чином, аби винною у війні була не Москва, а хтось інший: бажано, щоб на європейській сцені це був «фашистський» Київ, спонсорований країнами Заходу. Тож звільнення Надії та її вихід на політичну авансцену виглядає запланованим актом Росії. Зменшити вплив цієї акції можуть хіба що традиційна літня аморфність українського соціуму (на яку можна вплинути активізацією військових дій) або поступливість самої Надії щодо власних принципів (у що не дуже віриться). Тож Україна може поступово готуватись до дочасних парламентських виборів восени. А може й президентських?..

Валерій Кравченко

Цьогорічні випускники 11-А класу 16-ої школи Тернополя відзняли на пам’ять оригінальний випускний альбом у стилі horror.

Автор відео – Роман Савка.

Масив звітів, розписок та відомостей про витрачання коштів, влучно названий «чорною касою Партії Регіонів», у своїй суті не є фінансовою звітністю громадської чи політичної організації. Усі ці документи надзвичайно нагадують іншу схему співпраці, яка абсолютно далека і від політики, в традиційному розумінні, і від цивілізованого бізнесу. Насправді оприлюднені документи свідчать про функціонування так званого злодійського «общака» – тіньової каси злодійського середовища, яка використовувалась для підкупу адміністрації тюрем, правоохоронців та суддів. Саме таку схему й застосовувала Партія Регіонів з часу заснування у 2002 році для свого просування у великій українській політиці. А після перемоги на виборах 2010 року її було накинуто на всю країну.

«Общак» – лише один з елементів тотальної кримінальної експансії, яку здійснювали (і таки майже завершили у 2014 році!) Янукович і компанія в українській політиці. «Поняття» замість закону, сила замість права, врешті – «общак» замість бюджету – складові системи, яка опанувала Україну наприкінці 2014 року. Заради справедливості варто визнати, що усі ці елементи зустрічались у химерній українській політиці/економіці задовго до масового приходу донецьких до влади. Однак саме за Януковича-президента держава остаточно перетворилась на механізм визискування і перерозподілу грошових потоків з кишень громадян у банки та сховища можновладців. Як у випадку з нафтовими вишками Бойка чи вимиванням коштів з банків братами Клюєвими, вони не особливо й клопотались, вигадуючи прості схеми викачування коштів з державного бюджету. І, звичайно, за правилами «злодійського» світу, частину коштів, отриману з «лохів», тобто звичайних українців, спрямовували на подальше корумпування державної машини.

Зрештою, увесь цей масив документів сьогодні важко сприймати лише як монументальне свідчення справжньої природи тих, хто керував країною у своїх інтересах 4 роки.

У матеріалах, які оприлюднила «Українська правда» щодо тіньової бухгалтерії Партії Регіонів за 6 місяців 2012 року, мало чогось сенсаційного. Вражають хіба суми та спосіб їх витрачання. Наприклад, наявність розписки про «передоплату за годинник » на 67 тисяч доларів важко зрозуміти. Так як і витрачені сотні тисяч доларів на обслуговування виборчих комісій, включно з ЦВК, «загадкові» пояснення «на коаліцію» чи суми, що виділялись на піар регіоналів на центральних каналах та за кордоном.

Однак час та спосіб появи цих документів викликають сумнів у справжніх намірах тих, хто їх «злив», чи то оприлюднив. До прикладу, поява цих документів саме після призначення нового Генпрокурора і подальше їх адресування в НАБУ, незважаючи на те, що ГПУ мало б займатись цією справою, може свідчити про спробу Луценка позбутись явно провальної справи, перекинувши її у відання новоствореної НАБУ. Адже відсутність поступу в розслідуваннях зловживань колишньої влади стали однією з причин відставок трьох попередників Луценка. Натомість новоспечений Генпрокурор виявився далекогляднішим і «сплавив» незручну тему колегам з Національного антикорупційного бюро.

Характер документів, спосіб їх появи (одночасний злив аж двом джерелам) та сама персона того, хто їх представив, можуть свідчити про те, що злив відбувався з відома, а можливо, й з ініціативи представників найвищої влади в Україні. Справді, доволі важко повірити, що чинному працівникові Служби Безпеки України випадково (!) до рук потрапляють документи, походження яких невідоме, і він оприлюднює їх у двох найавторитетніших виданнях України – «Українській правді» та «Дзеркалі тижня». Причому оприлюднює лише невелику частину документів, які містять інформацію про хабарі давно вже неактуальних в українській політиці регіоналів, комуністів та, несподівано, «нашоукраїнців».

Натомість жодного із впливових політиків в оприлюдненій частині документів немає. Однак усі ініціатори «зливу» наполегливо переконують, що в документах йдеться і про діючих політиків. Така вибірковість, очевидно, може зіграти на руку представникам тих, хто може отримати доступ до документів. Або ж вдати, що має доступ до документів. Насамперед йдеться про Президента та Генпрокурора. І тут відкриваються надзвичайно широкі можливості для банального шантажу, приміром, депутатів: не хочете голосувати за потрібні закони – завтра і ваше прізвище з’явиться у наступній частині «чорної бухгалтерії». Тут варто зауважити, що таких частин, за певної наполегливості та творчого підходу, може з’явитись надзвичайно багато – аж до безкінечності… Така версія, ймовірно, дуже налякала окремих політиків, зокрема Олега Ляшка, який поспішив наперед визнати спростувати можливу присутність свого прізвища у списках тих, хто брав гроші від регіоналів. Такий курйоз лише свідчить про те, що, з одного боку, корумпованість українського політикуму є майже тотальною. З другого – незалежно від реального факту співпраці, завтра такий же документ про фінансування регіоналами може з’явитись щодо будь-якого політика чи громадського діяча, адже намалювати ще один рядок у табличці та підробити підпис, підібравши зручну статтю витрат, не так і важко.

Єдина «жертва» документів, яку вже зараз можна виділити – голова ЦВК Михайло Охендовський, який, виходячи з оприлюднених даних, отримав 1525 доларів у відрядження 8 червня 2012 року. Ці ж джерела свідчать, що гроші для ЦВК отримували Олена Лукаш та Віталій Калюжний. Для повноти картини слід зауважити, що сестра Олени Лукаш Тетяна Лукаш досі є секретарем ЦВК. Над очільником Центральної виборчої комісії давно згущаються хмари, тож така інформація лише додасть аргументів тим, хто домагається його відставки, всупереч заступництву Президента. А заодно можна буде «під шумок» повністю переформатувати ЦВК у контексті перспективи дочасних парламентських виборів…

Ще один аспект подальшої долі викривальних документів – складність юридичного доведення факту хабара. Навіть якщо гроші справді платились, однієї розписки замало. Оскільки кошти передавались здебільшого готівкою, а свідчити про такі справи, природно, ніхто не стане (заяви Тараса Чорновола чи Валентина Ландика складно сприймати всерйоз), юридично довести порушення дуже складно. Отже, юридична сторона справи вимагає довгої, скрупульозної та систематичної роботи без будь-якої гарантії результату.

Політична ж відповідальність для фігурантів «зливу», на якій акцентують ініціатори оприлюднення матеріалів, доволі не надійна справа в Україні. Мільйони виборців, що голосують і за колишніх регіоналів, і за авторів скандальних газових домовленостей з Росією, і за постійних клієнтів найдорожчих готелів світу, які в Україні грають роль простих хлопців, заступників народу, – цьому найкраще свідчення.

Отже, у ситуації з «чорною касою» варто очікувати і спроб політичного шантажу, і прямих звинувачень у співпраці зі «злочинною владою». Натомість реальних справ та «посадок» тих, що фігурують у списках, українці, мабуть, не дочекаються. Принаймні в найближчому майбутньому.

Віктор Біщук

Українська льотчиця Надія Савченко повернулась додому після викрадення та майже дворічного ув’язнення (1 рік і трохи більше 11 місяців) у Росії, які українська влада та міжнародна спільнота не раз називали незаконними. Однак у російських тюрмах залишаються й інші українські політв’язні. Якими є їхні шанси на звільнення після того, як справа Савченко завершилась?

Довга дорога додому

Офіційно у Росії Надію Савченко звинувачували у причетності до вбивства у зоні АТО двох журналістів Всеросійської держтелерадіокомпанії — Ігоря Корнелюка та Антона Волошина 17 червня 2014 року. Відомо, що обидва працювали на території України, у зоні АТО, без акредитації. У день загибелі вони супроводжували одну з груп проросійських бойовиків і потрапили під обстріл сил АТО. 18 червня 2014 року під час боїв Надію Савченко взяли у полон бойовики невизнаної ЛНР і невдовзі перевезли її через кордон на територію Росії. Там українській льотчиці інкримінували причетність до вбивства журналістів і нібито незаконний перетин кордону.

За час тримання під вартою і суду Надія Савченко кілька разів оголошувала голодування і не погоджувалася зі звинуваченнями, які їй висували. Світові кампанії на підтримку української льотчиці розгортали кілька разів. Зокрема, в один день у різних містах світу акції відбувались у січні, травні та вересні 2015 року, особливо масштабними вони були на початку березня цього року – перед оголошенням вироку. Два місяці тому акції пройшли у Москві, Лондоні, Санкт-Петербурзі, Брюсселі, Нью-Йорку, Торонто, Сіднеї та великих містах України. На підтримку Надії Савченко виступали президент США Барак Обама, президент Франції Франсуа Олланд, канцлер Німеччини Ангела Меркель, міністр Великої Британії у справах Європи Девід Лідінгтон, депутати Європарламенту.

22 березня цього року Ростовський суд визнав українку винною і засудив її до 22 років тюрми. Однак власне вирок став початком для звільнення українки. Одразу після нього переговори щодо повернення Надії Савченко в Україну активізувались. Довгий час було незрозуміло, на яких умовах це може відбутись, адже російська сторона наполягала на тому, що льотчиця повинна відбути покарання після видачі Україні. Після двох місяців розмов президент Росії Володимир Путін таки підписав указ про помилування українки.

“Все це стало можливим, дякуючи Мінським угодам, за невиконання яких застосовані санкції проти Росії”, – сказав Порошенко. Дню звільнення передувала нічна телефонна розмова «нормандської четвірки» – лідерів України, Німеччини, Франції та Росії.

Фактично Савченко обміняли на двох спецпризначенців Російської Федерації – сержанта Олександра Александрова і капітана Євгена Єрофеєва. Їх затримали українські військові під час бою поблизу міста Щастя 16 травня 2015 року. Міноборони РФ визнало, що затримані – росіяни, але заявило, що вони колишні, а не діючі військові, і на Донбас приїхали воювати за власним бажанням. 18 квітня 2016 року Голосіївський суд Києва визнав їх винними у тероризмі і засудив до 14 років ув’язнення із конфіскацією майна.

Як і Надію Савченко, двох росіян випустили після спеціального президентського указу. 24 травня Петро Порошенко видав указ, у якому зазначено: «Розглянувши клопотання про помилування осіб, засуджених судами України, пропозиції Комісії у питаннях помилування та інші обставини, відповідно до пункту 27 статті 106 Конституції України постановляю помилувати: Александрова Олександра Анатолійовича […] та Єрофеєва Євгена Володимировича».

До останнього моменту обмін тримали у секреті. Оскільки повернення Надії Савченко анонсували не раз, певності, що це станеться саме зараз не було, поки не з’явилось повідомлення, що льотчиця вже на борту президентського літака летить в Україну.

Що далі?

Перший день в Україні Надія Савченко провела в Адміністрації Президента та в офісі партії «Батьківщина». А от ніч – на кухні з подругою, львів’янкою Іриною Юзик. Про це Ірина написала у себе на ФБ.

Вже відомо, що після повернення додому Надія Савченко не збирається робити паузи. Очевидно, її чекає політична кар’єра. Нагадаємо, на парламентських виборах 2014 року вона пройшла до Верховної Ради як перший номер у списку ВО «Батьківщина». Водночас Надія Савченко є членом ПАРЄ від України. За час свого депутатства вона жодного разу не була у парламенті, проте ув’язнення в РФ не завадило їй підготувати законопроект про зарахування дня у СІЗО за два дні у колонії, який підтримав парламент.

Мабуть, повернення Савченко спробує використати не одна політична сила. «Бонусів» цим намагаються додати собі як Президент України Петро Порошенко, який у ці дні підбиває підсумки дворічного перебування на пості, так і лідерка ВО «Батьківщина» Юлія Тимошенко. Однак ключове питання, чи їм це вдасться.

Надія Савченко наразі доволі категорична. У своєму першому виступі на волі вона радше розкритикувала політиків.

«Дякую матері, що дочекалася. Дякую сестрі, що воювала. Не було б у мене такої сестри, я була б мертва. Дякую народові України і всього світу. Я вам скажу, що Народ – це велика сила. Якби народ не говорив, то політики нічого б не робили.

Я не хочу, щоб люди хотіли війни. Я хочу, щоб люди хотіли миру. Але мир можливий, на жаль, тільки через війну. Буває такий рубіж, після якого іншого шляху немає.

Дуже добре, що є Мінські домовленості, дуже добре, що вони будуть виконуватись. Тому що ми зробимо все, щоб вони виконувались. […] Будемо працювати. Я буду працювати, щоб кожен, хто полонений і ще живий, повернувся живим. Для того, щоб якомога менше загинуло. Будемо працювати для того, щоб Україна була сильною, для того, щоб у нас ніколи не був більше забутий народ, для того, щоб українці мали право бути українцями, жити гідно на своїй землі», – сказала Надія Савченко.

Хто наступний?

Попри те, що офіційно війни між Україною та Росією немає, 25 травня обидві країни, можна вважати, обмінялися військовополоненими. Однак троє фігурантів цього обміну не єдині заручники гібридної війни між країнами.

«Це (повернення Надії Савченко. – Ред.) лише початок, бо ми чекаємо повернення додому Юрія Солошенка, Геннадія Афанасьєва, Олега Сенцова, Олександра Кольченка та багатьох українців, які нині є заручниками як у Росії, так і на окупованій території», – сказав Петро Порошенко, і додав: «Ми чекаємо прогресу протягом трьох-чотирьох тижнів. Не пізніше».

Точного числа та списку «багатьох українців» у вільному доступі немає. За словами правозахисниці, голови правління Центру громадянських свобод Олександри Матвійчук, на території РФ перебувають 24 особи, засуджені за політичними мотивами. За словами ж заступника міністра юстиції Сергія Пєтухова, кількість українських політв’язнів у Росії перевищує 30 осіб.

Окрім Надії Савченко, доволі проблемним для Росії є інший в’язень – кримський режисер Олег Сенцов. 25 серпня 2015 року Північно-Кавказький військовий суд Ростова засудив його до 20 років позбавлення волі за створення терористичного співтовариства та керівництва ним. Попри масштабні акції на його підтримку у багатьох містах світу, офіційної інформації про його можливе звільнення наразі немає.

Нині відомо лише про зрушення у справі звільнення Афанасьєва і Солошенка, яких на початку травня етапували у Москву. Обидва українці теж проходять по справі Сенцова. Раніше на них у РФ надійшов запит про видачу Україні.

Окремо стоїть питання звільнення Станіслава Клиха та Миколи Карпюка, яких Україна теж вважає політв’язнями. В Росії їх засудили за “участь у банді”, вбивство та замах на вбивство російських військовослужбовців. Йдеться про часи Першої чеченської війни, коли вони нібито створювали в Україні групи для участі у боях проти російських військ за незалежну Чечню. Миколу Карпюка спецслужби Росії викрали з Чернігівської області України у березні 2014 року, а Станіслава Клиха затримали у серпні того ж року в російському Орлі. Свою вину українці заперечують. Однак 26 травня суд у Чечні оголосив вирок. Як повідомляє адвокат українців Ілля Новіков, Карпюка засудили до 22,5, а Клиха – до 20 років ув’язнення.

Тарас Березовець, політтехнолог, журналіст, директор компанії персонального та стратегічного консалтингу «Berta Communications»

Повернення Надії Савченко – це визнання того, що ми знаходимось у стані війни і у нас відбувається обмін заручниками. Востаннє таке спостерігалось під час “холодної війни”, коли міняли одних шпигунів на інших. Тому це все виглядало як історія у стилі кращих детективів “холодної війни”. Відносини між обома країнами після цього не будуть кращими. Надія Савченко сама казала, що ми не хочемо війни, але закінчити її можна тільки через війну і перемогу в ній.

Чому Путін віддав Савченко? Бо сталось те, що для нього найгірше – він повністю програв в інформаційній війні. Це був скандал, тиск Заходу та України були просто шаленими. Це був найгірший сценарій: захопити жінку з порушенням усіх вимог, робити справу, зшити справу білими нитками, завести її на територію Росії і судити. Тому справа була програшна від самого початку – «Отелло промахнувся». Путін втратив на своєму іміджі – його зараз знищують патріотично-шовіністичні російські журналісти. Вони кажуть, що Путін – слабак, здався і зганьбив Росію. Адже у російському медіапросторі з Надії Савченко створили образ терористки, карательки і вбивці. Для них не зрозуміло, як її можна було помилувати.
Це величезна перемога України і нею треба сьогодні пишатися. Ми виграли інформаційний та дипломатичний бій, але повернення інших заручників не відбудеться. Україні віддадуть хіба що Юрія Солошенка, у якого четверта стадія раку. Але тиск треба посилювати і переключатись на інших в’язнів, зокрема Кольченка і Сенцова. Росія програла і цим треба користатись. Треба далі проводити дуже активну інформаційну кампанію, за прикладом Савченко.

Карл Волох, громадський активіст, блогер

Від початку було зрозуміло, що шанси Надії Савченко на звільнення найбільші. Вона – жінка, і вона – пілот. Що таке жінка-пілот? Є одиниці тих, хто цього досягає, і вони стають взірцем для інших. Вона приваблива, молода, з мужнім характером, і здатна чинити опір. Важливим тут також було те, що звинувачення абсолютно надумані, як і питання підсудності взагалі. Для того, щоб її судити в Росії, треба було, щоб вона перетнула кордон. Доклались до звільнення також і наші політики, зробивши її спершу депутатом Верховної Ради України, а потім і членом ПАРЄ. Фактично вони поставили Надію Савченко у центр порядку денного ПАРЄ. Тому від першого дня були високі шанси на її звільнення. Росії треба було зробити це одразу, тоді не було би таких збитків для самого Путіна. З іншими все набагато складніше. Я не дуже уявляю, як ці справи будуть рухатись.

Насправді я не думаю, що є хоча б один психіатр, який може заглянути в голову Путіна і зрозуміти, що там робиться. Крім психіатра, це точно ніхто не може зробити. А все залежить тільки від однієї людини. Те, за що Путін готовий був би нам віддати в’язнів, це поступки на Донбасі, які є неприйнятними для українського суспільства.

Мирослава Іваник

Історія повернення до мирного життя трьох солдатів однієї роти

Понад два роки в Україні триває війна, яку так і не назвали війною. Вона проявила як кращі, так і гірші сторони українського суспільства… Через бойові дії пройшли понад 127 тисяч українських солдатів, добровольців і волонтерів. По всій Україні тепер – десятки тисяч поранених, десятки тисяч повертаються до мирного життя. Це історія про трьох військових однієї розвідувальної роти 24-ї окремої механізованої бригади. Від літа 2014-го до літа 2015-го ці хлопці пройшли Луганську область уздовж і впоперек, воюючи там, щоб ми тут, на Західній Україні, ніколи не бачили російських окупантів.

Двоє вояків із цієї роти живуть у Львові, один – у Дрогобичі. Не всі хлопці охоче називали прізвища, зате кожен розповів історію про те, як повертався до мирного життя. Усі троє розповідають, що найбільше допомогла підтримка сім’ї, близьких, а також цілеспрямована і корисна праця. Зізнаються, що війна допомогла переосмислити цінності у їхньому житті, а також дала енергію швидше жити і втілювати задуми.

Солдати скаржаться на дволикість суспільства, яке ніби патріотичне, а водночас масово відкуповується від служби в армії, також на так звані волонтерські організації, що заробляють гроші на війні. Мовляв, поки одні віддають останнє, жертвуючи армії, інші наживаються. Розповідали про лікарів, які вимагають хабара за лікування чи довідку. Висловлюють незадоволення тими, хто їздить в АТО, мов на екскурсію, щоб лише отримати пільги, землю чи квартиру…

Водночас кожен із солдатів гордий за свою роту. Для них – вона була одна з найкращих, і, можливо, їм би не пощастило повернутися живими та майже здоровими, якби служили деінде. Також вони розповідали, що серед лікарів і чиновників теж трапляються віддані та чесні люди, а серед солдатів – п’яниці й нікчеми. Просто війна, мов лакмусовий папірець, показує, хто є хто і який насправді…

Заступник командира роти Андрій Лоза: «Не кричіть мені – «герой!»

Андрієві 33 роки. Він був заступником командира роти з психологічної роботи. Зараз працює програмістом, як і до війни. Нічого наче не змінилося – працює, заробляє, береже нерви… Тільки от здоров’я ще треба відновити і побратимам на передову чергову посилку передати… Про особисте життя воліє не говорити, але не одружений. Має військову освіту в Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові.

Андрій – мускулистий і впевнений у собі. Займається спортом. Каже, що головне для нього після війни було поправити здоров’я, а психологічно швидко оговтався. Тільки несправедливість і хитрощі співгромадян іноді дуже очі ріжуть.

Андрієві попервах, після повернення, важко було щось витрачати на себе, знаючи, що побратими на фронті потребують чогось. Згадує, як йому було неприємно, коли бачив, що хтось із друзів відпочивав на морі, поки він воював. Тож довелося суттєво почистити списки друзів, адже про що розмовляти з «друзями», які хваляться, що відкупилися від армії чи кажуть, що росіяни – братній народ?

Андрія дратує намагання суспільства вдавати, наче війни немає, дволикість галицьких патріотів, які люблять під час застіль кричати «Слава Україні!», а самі раді відкупитися від армії… Дратує, коли йому кричать – «герой!». Андрій сприймає це як спробу людей звільнитися від власної боягузливості… Раніше, після повернення з фронту, за деякі речі, як от нахабно припарковане авто чи хамство, міг дати прочухана, але тепер каже, що тримає себе в руках.

«Бачив на сході людей, в яких менше статків, але для щастя досить сім’ї та здоров’я. Речі матеріальні дуже падають в ціні на війні. А тут, у Львові, бачиш, як люди женуться за грошима, плюючи на все… Там, у полі, кожен, ким би не був до війни, – твій брат. Ти за нього ризикуєш життям, він – за тебе. На передовій усе просто: там – ворог, тут – брат. Ніхто не хитрує. А до Львова приїхав і бачу, що кожен щось робить із підтекстом. Спочатку це дуже нервує – на кожному кроці бачити несправедливість. Хочеться щось виправити у цій країні. Поїхав, повоював рік, приїхав, а тут ще гірше стало. Люди нічим не займаються. Піввечора хлопці п’ють і кричать «Слава Україні!». Це нервує! Зараз ці боягузи, які відкупилися, і покидьки при владі, створюють мільйон волонтерських організацій, щоб нажитися. На початках волонтери витягли армію, тепер цим має займатися держава… Зараз пробують показати, якщо ти «атошник», то значить псих. Навпаки, ми пройшли те, що зробило нас психологічно загартованішими. Ці боягузи і покидьки скоро скажуть, що ми небезпечні для суспільства, бо там десь був випадок насильства. Натомість ми готові відданіше, ніж будь-хто, служити державі, бо ризикували за неї своїм життям», – каже Андрій.

Розповідає також про те, як лікарі змушували безногого солдата чекати під дверима, а самі пили каву: «Львівський воєнний госпіталь. Відпустка. Жовтень 2014-го. У мене були проблеми з хребтом. Не міг розігнутися. Лікарі вирішили, що «закосити» хочу. Кажуть: «Гуляй!». Наступного дня зробив МРТ в приватній клініці, прийшов у цивільному. Ті самі лікарі бачать МРТ за тисячу гривень. Зразу ласкаві, пробують натякати на хабар, щоб мені діагноз написали… Далі лікарі сказали зачекати. Думав, приймають пацієнта. Привели хлопця без ноги. Він під дверима стояв. Лікарі бачили його. Відкриваю двері, а вони каву п’ють. Думав, повбиваю їх. Ці покидьки із львівського госпіталю не дають солдатам папери про поранення, бо… з ними треба поділитися виплатами. Це наші довбані патріоти…».

Андрій чекає, що за років п’ять військові наведуть порядок у цій країні: «Можливо, треба зачекати, коли прийде наш Ататюрк чи де Голль. Має бути лідер, який наведе порядок. Люди, що пройшли війну, знайшли причини ризикувати життям за державу, знайдуть мотиви, аби не хитрувати для себе, а змінити її на краще».

Михайло Цап: «Віра в Бога допомогли і на війні, і після повернення»

Михайлові 35 років. Він командував відділенням – найменшою бойовою одиницею в армії. Із відділень складається рота. Михайло живе у Дрогобичі. Одружився до війни, дочці зараз 3,5 роки, а за місяць народиться хлопчик. Після війни Михайло став депутатом районної ради від рідного села Болехівці, що під Дрогобичем. Домагається, щоб у казну Болехівців йшли гроші від кар’єру, який знаходиться на території села. А ще працює оператором на місцевому заводі. Їздить на старенькому «Жигулі».

Михайло – високий, веселий, худощавий добряк, звиклий до сільської праці. Він каже, що повертатися до мирного життя йому було не важко, бо одразу зайнявся активною діяльністю – пішов у депутати.

Мріє купити для сім’ї квартиру в Дрогобичі, щоб не жити в домі тещі. Якщо бракуватиме грошей, то поїде на заробітки в Польщу, буде теж оператором на заводі. Так, мовляв, робить більшість місцевих чоловіків. Заробляють до тисячі доларів на місяць, чого в Дрогобичі й за рік не зароблять. Два місяці на заробітках, місяць – вдома.

Поки говоримо з Михайлом за кавою в кафе у центрі Дрогобича, невідома старша пані, яка сиділа поруч, купує нам по куску пляцка, перед тим як піти геть…

Крім розради від сім’ї і активної діяльності, для Михайла важливою під час війни та мирного життя була релігія: «Віра мені завжди допомагала. На фронті, хоча боявся, але весь час молився і був спокійним. Як сімейну людину, мене більше турбують не так спогади про війну, як робота та забезпечення дітей».

Михайло розповідає: найкраще, що може зробити держава для своїх захисників – допомогти вилікуватися, знайти роботу та позбавити паперової тяганини за довідками.

Тарас: «Головне – мати в житті цілі та йти до них»

Тарасові 25 років. Він служив кулеметником у роті. Ще дослужуючи подався на конкурс у нову поліцію. Пройшов відбір. Одразу після війни – одружився, як і багато інших солдатів. Зараз у нього семимісячна донька, яка стала для нього найкращою реабілітацією. Каже, що сім’я та робота допомогли швидко повернутися до мирного життя.

Тарас – інтелігентний вихований і спокійний. Багато розмірковує про мету в житті, сім’ю, цінності. Він дорожить роботою. Розповідає, що багато солдатів після війни пішли служити у нову поліцію. А хто не мав цілей у житті та пиячив, той продовжував це робити на Сході, а також після повернення. Скаржиться на дволикість галичан, які бачать помилки інших, а самі п’яними сідають за кермо, розпивають алкоголь на дитячих майданчиках і відкуповуються від війська, із патріотизмом б’ючись у груди.

«Найважче було протягом перших двох тижнів. Не міг спати вночі, бо тишина. Було так незвично чути тишу. Вона зводила з розуму. Ледве змикав очі на кілька годин. Думав, що в мене щось з головою. Спитав в інших хлопців із роти, а в них ті самі проблеми. Зрозумів – насправді все гаразд зі мною. Тишина «вбивала», бо звик, що постійно падали снаряди, щось поруч розривається. Коли на фронті наступала тиша, це означало, що мало бути щось погане. Значить ворог почне стріляти. Але це минуло. У нас нація стійких людей, куди стійкіших, ніж багато інших націй… Подолати наслідки війни найбільше допомогли сім’я, підтримка рідних, дівчина, яка стала дружиною. У мене відбулася переоцінка цінностей. Якщо до того не надто задумувався про сенс життя, то після – почав швидко визначатися. Зрозумів, що маю щось залишити після себе. Там життя миготить перед очима. Будь-якої миті можеш його втратити», – розказує Тарас.

Розмовляв Ігор Тимоць 

Україна та інші країни Східної Європи стикаються сьогодні з екзистенційним викликом з боку нового агресора – путінської реваншистської Росії. Загрозливий безпековий клімат, передумовами якого стали агресивні дії Росії в Україні, порушення норм міжнародного права, зокрема анексія Криму та гібридна війна на Донбасі, спонукає країни регіону до активного пошуку засобів, що можуть гарантувати їх національну безпеку.

Для більшості країн Центральної та Східної Європи такою беззаперечною гарантією є членство в Організації Північноатлантичного Договору. Варшавський саміт НАТО в липні 2016 року дасть чітку відповідь, чи здатні країни Альянсу досягти консенсусу в питаннях, які мають життєво важливе значення для існування самої організації. Чи пристануть західні союзники на вимоги східних країн-членів збільшити військову присутність США та вжити невідкладних заходів для запобігання агресії Росії в країнах Балтійсько-Чорноморського регіону? Сьогодні НАТО потрібні єднання та рішучість, інакше будь-які прояви слабкості з боку Альянсу будуть використані Москвою для збільшення тиску.

Натомість Україна, хоча й стане важливою темою саміту, не може розраховувати на колективні гарантії безпеки, оскільки не є членом НАТО. Світ змінюється швидко, тож наявність багатьох асиметричних загроз, зокрема проблеми міграції та тероризму в Європі, можуть у перспективі витіснити українське питання на другий план. Тому Україна, традиційно покладаючись на зміцнення партнерства з Альянсом, обов’язково повинна мати «план Б». У новому постліберальному світі, який швидко прямує до ідеалів гоббсівського «Левіафана», дедалі більшого змісту набуває дуже реалістична і проста логіка, що вимірює безпеку силою – «кількістю танків». Європа дуже болісно сприймає цей перехід від ліберальних цінностей, максимізованих в інституціях Європейського Союзу, до засад реальної політики, яку в Європі насаджує Росія.

Москва від початку 2000-х років послідовно випробовує реакцію міжнародного співтовариства шляхом порушення відповідних «червоних ліній». Відсутність симетричної реакції зумовлювала черговий прояв її агресивної поведінки. Хронологічно це виглядало так.

У 2003 році була Тузла – маленький локальний конфлікт з Україною; у 2007 році – Мюнхенська промова Володимира Путіна, призупинення Російською Федерацією чинності Договору про звичайні збройні сили в Європі; в 2008 році – відмова Україні та Грузії в наданні Плану дій щодо членства на Бухарестському саміті НАТО, серпнева війна проти Грузії, після якої розпочинається масштабне переозброєння російської армії; в 2014 році – анексія Криму та гібридна агресія на Донбасі; в 2015 році – військова інтервенція в Сирії на підтримку режиму Асада. Оскільки путінський режим досі не отримав гідної відповіді від Європи, де сьогодні навіть говорять про можливість зняття санкцій з Росії внаслідок виконання Мінських домовленостей (анексований Крим багато хто з наших європейських «партнерів» уже «проковтнув»), у досяжному майбутньому з’являться нові «червоні лінії», порушені агресором.

Який регіон наступний – Центральна Азія, Південний Кавказ, Балкани, Арктика, Скандинавія чи Балтійські країни? Україна, знаходячись на передовій подібних геополітичних зрушень, повинна зайняти своє місце в авангарді змін конфігурації системи міжнародної безпеки, покликаної стримати Росію. Змін, спрямованих на реальне розуміння рівня та природи загрози. Що може запропонувати Україна?

Для початку українському керівництву треба зрозуміти, що в майбутньому жорсткому світі реалістів-консерваторів єдиною справді вагомою цінністю будуть прагматичні інтереси національних країн (або їх блоків, об’єднаних за географічним критерієм чи спільною загрозою). Відповідно, порядок денний національної безпеки України слід формувати, не узалежнюючись від волі союзників та динаміки загрози. Єдиною виключною мірою безпеки є просування власних національних інтересів, прагматичне співробітництво з сусідами та глобальними друзями. Від цих других – США, Великобританії, Канади, Австралії, Японії – ми не можемо вимагати жодних політичних гарантій – лише сприяння практичному виміру безпеки через надання допомоги військовим (нелетальна зброя, тренування тощо). Проте, якщо американські політики вирішать розміщувати своїх військових ближче до кордонів Росії, як цього вимагають східні члени Альянсу (Польща, Литва, Естонія), Київ має принципово підтримати такі ініціативи. Загалом, інтереси наших сусідів в умовах загрози війни повинні стати нашими орієнтирами. Саме з сусідами Україна має в першу чергу співпрацювати в межах розробки нових гарантій безпеки.

Україна має відмовитись від реактивних заходів (на кшталт налагодження союзу з Туреччиною після інциденту з російським винищувачем) й формувати нову конфігурацію регіонального безпекового клімату. Тут проглядаються два шляхи. Перший полягає в укладанні двостороннього оборонного документу (та його піару) на кшталт Ланкастерської угоди між Великобританією та Францією 2010 року, яка не надаватиме безпекових преференцій та виняткових гарантій сторонам-підписантам (з огляду на колективні гарантії безпеки країн-партнерів, які водночас є членами НАТО), але сприятиме інтенсифікації практичного виміру співробітництва, зокрема горизонтальних зв’язків між військовими, оборонними підприємствами, окремими підрозділами збройних сил (наприклад, ВПС, сили спеціального призначення високої оперативної спроможності). Фундаментальна рамкова угода матиме величезне значення для України – передусім моральне. Це не номінальний Будапештський меморандум, який окреслив необов’язкові запевнення (assurances) замість обов’язкових гарантій (guarantees), що згодом дало можливість Росії підірвати систему міжнародного права. Натомість «Східний Ланкастер» між, наприклад, Польщею та Україною – реальний прояв сильної спільної позиції провідних регіональних акторів на тлі небезпеки. Іншим партнером може стати Туреччина. Єдина умова будь-якого партнерства на цьому чутливому напрямку – рівний статус учасників та практичність (індикативність) втілення результатів такого партнерства.

Другий шлях більш тернистий. Це створення регіональних та субрегіональних блоків, починаючи із переформатування роботи існуючих регіональних організацій на кшталт Вишеградської групи чи ГУАМ з метою їх сек’юретизації та використання як безпекових форумів, і закінчуючи політико-економічним проектом «Міжмор’я» із залученням великої кількості акторів в Адріатично-Балтійсько-Чорноморському регіоні (з перспективною проекцією на Каспій). Реалізація таких планів вимагає чіткого сценарію поведінки, який рівною мірою розділяють усі країни, залучені до подібної багатосторонньої співпраці. Регіональна ліга, своєрідна Мала Антанта, могла б стати чудовим прикладом єднання країн регіону заради спільної політичної мети – недопущення розповсюдження агресивної поведінки Росії. Найбільша проблема для імплементації цього проекту полягає в гетерогенності акторів, сильних політичних впливах Росії всередині багатьох країн, відсутності сталих безпекових гарантій (оскільки не всі країни є членами Альянсу). Безумовно, подібний багатосторонній формат зможе існувати лише за повноцінної його підтримки з боку США та інших впливових західних гравців, які повною мірою усвідомлюють його функціонал та призначення.

Чимало дебатів розгортається довкола можливості отримання Україною «зброї відплати» – ракетного щита – або навіть повернення до клубу ядерних країн. Такі принципові рішення в дусі регіонального лідерства потребують окремих передумов – політичної волі керівництва держави, а також наявності подібної волі в союзників. Якщо перше є вірогідним, то друге виглядає малоймовірним. Україна ніколи не мала реноме стабільної держави – надто ж тепер, коли на нашій території триває відкритий конфлікт і є проблема окупованих територій. Загроза того, що у випадку ескалації збройного конфлікту перспективна «зброя відплати» України може потрапити до рук проросійських терористів, нівелює саму ідею імплементації подібної задумки.

Не варто переоцінювати важливість тимчасового членства України в Раді Безпеки ООН, яка давно вже втратила своє позитивне реноме. Нереформована Рада Безпеки, де постійні члени можуть заблокувати будь-яке рішення, є для України не більш ніж медійним майданчиком, через який ми можемо заявити всьому світові про свої проблеми. Так само непродуктивний (хоча й виглядає поки що безальтернативним) для Києва Мінський процес за посередництва Нормандської четвірки. Він заблокований через надто різні підходи сторін та тотальне нерозуміння ситуації, коли українські представники сидять за одним переговорним столом з терористами. Малопродуктивною виглядає й спроба «зав’язати» проблему анексованого Криму на форматі «Женева+», адже Росія, як сторона процесу, відмовляється від будь-якої конструктивної ролі. А черговий односторонній «форум осудження» на тлі бажання багатьох європейських країн торгувати з Росією не має перспективи.

Таким чином Україна сьогодні дедалі глибше усвідомлює необхідність зміни своєї зовнішньополітичної поведінки. Київ морально готовий до самостійного плавання – замість ходити у фарватері зовнішньополітичних зусиль західних країн-партнерів. При цьому більш самостійна політика не погіршить загальне ставлення західних країн-донорів до України, оскільки вони чудово розуміють, що без їх фінансової та політичної підтримки Києву загрожує крах, російська окупація та наближення Росії до кордонів Європи. Натомість своїми активними зовнішньополітичними кроками Київ продемонструє рішучість та волю брати на себе відповідальність. Питання лише в тому, чи знайдеться у нас лідер, який буде здатен запропонувати Європі сильну Україну?

Валерій Кравченко