«Золоте кільце» Дикого Заходу

Якось раніше Сполучені Штати не асоціювалися у мене з відпочинком на природі. Думаєш перш за все про Нью-Йорк, хмарочоси, МакДональдс, товстунів, “акул” капіталізму… Що там ще викидає пострадянська підсвідомість? Але США настільки різноманітні, що тут ви завжди знайдете і підтвердження своїм стереотипам, і їхнє спростування. Для своєї подорожі ми з коханим обрали класичний маршрут для тих, хто прилітає в Каліфорнію: з Лос-Анджелеса вирушили на схід до Лас-Веґаса, далі у Ґранд-Каньйон, озеро Павелл, Долину Монументів в Аризоні, тоді піднялися на північ до Брайс-Каньйону, проїхали Національний парк Зіон, спустилися в Долину Смерті, а потім знову на північ, через Парк секвой, піднялися до парку Йосеміті. Звідти через долину Напа приїхали у Сан-Франциско і спустилися узбережжям назад до Лос-Анджелеса. На жаль, не вистачило часу на Парк Арок, Єллоустоун, Червоний ліс…

В’їзд у національні парки – платний. Туристи, які планують відвідати принаймні три-чотири парки, купують річний абонемент за 90 доларів (це на автомобіль). Він дійсний для всіх парків, крім тих, котрі на землях індіанців, – там федеральні правила не діють. Наша подорож тривала 28 днів, за які було подолано 6 тисяч кілометрів. Я коротко опишу ті місця, які вразили нас найбільше.

Траса 66

В американців якийсь незрозумілий мені пієтет до траси 66. Це такий же символ Америки, як ковбой чи МакДональдс. Організовують автопробіг ретроавтомобілів? Треба проїхатися по трасі 66! Хочете з друзями-байкерами вирушити у подорож? Звісно, треба їхати по 66-тій! Її ще називають “Дорога-мати” (Mother road). Думаю, половина всього пасажиропотоку тут – це туристи, американські та іноземні.

Це було перше автомобільне шосе, що з’єднало Схід і Захід, Чикаго та Лос-Анджелес, простромивши вісім штатів. Надворі був 1926 рік.

Легендаризація дороги розпочалася з початком занепаду її економічної привабливості, у 50-60-х роках. Книжки, фільми, пісня Rolling Stones… Для мене, чесно кажучи, найближчий у часі мультфільм “Тачки”, дія якого відбувається на Дорозі-матері.

Нині дорога справляє доволі гнітюче враження. Хоча для пропагандистів загниваючого американського капіталізму – це ідеальне місце: якісь напівзруйновані будівлі барачного типу, сонні маленькі містечка, життя в яких фактично завмерло, облуплені будівлі початку ХХ сторіччя, вздовж траси – заросла травою залізнична колія, по якій меланхолійно тиняються корови…

Подекуди на узбіччях шосе трапляються магазини-музеї траси-66. Там повно сувенірів, якихось старих речей з 50-х років, зовні стоять старі заіржавілі автівки того ж періоду та автомати для заправки бензину. Доглядають за музеями люди, чия молодість також припала на 50-ті.

Ґранд-Каньйон

Ґранд-Каньйон тягнеться на 445 кілометрів, але 99% туристів бачать його з однієї точки: від селища Великий Каньйон, що на Південному краю. Північний край каньйону вищий за південний “берег” (2400 м проти 2000 м), але добиратися до нього значно довше, інфраструктура там розвинута значно слабше (хоча й народу менше), а спускатися вниз до річки Колорадо – це “пиляти” 23 км проти 14 км з Південного краю. У квітні, коли ми відвідали це місце, Північний край взагалі був закритий через сніги. Туди можна потрапити лише з травня до жовтня.

Є ще Західний Ґранд-Каньйон, де розташований так званий Skywalk – скляний місточок, по якому можна погуляти над прірвою. Але щоб туди потрапити, треба заплатити за вхід спочатку 41, а потім ще 35 доларів. Це не кажучи про готелі та вартість бензину в таких диких місцях. У порівнянні селище Ґранд-Каньйон – доступне і демократичне за цінами. Кемпінг нам обійшовся у трохи більше 20 доларів з машини. За номер у “середньому” готелі треба заплатити не менше 100 доларів. Кімната з видом на каньйон збільшує ціну рівно вдвічі. Попри “демократичність”, дрова, бензин, їжу – зрештою, все, що можна купити до в’їзду в нацпарк, – треба купувати до в’їзду в нацпарк.

Перше, чим цікавляться ті, хто приїжджає на Ґранд-Каньйон: “А звідки тут краще фотографувати захід сонця? Ага, а схід сонця?” І ось щоранку величезні черги людей з фотоапаратами вишиковуються на зупинці безкоштовного автобуса, щоб поїхати праворуч вздовж краю каньйону від центру селища, а ввечері всі їдуть ліворуч. Чому воно так, я не зрозуміла. Мені здається, що коли сходить чи заходить сонце, куди не подивись – краєвид фантастичний. Гори змінюють колір від темно-синього до рожевого, кремового, золотого… І вдень освітлення змінюється від кожної хмарки, і там тільки те й робити, що фотографувати і фотографувати ті гори, а потім роззлоститися і стерти всі ті фотографії, бо вони не йдуть у жодне порівняння з тим, як там насправді.

Всі дні біля каньйону ви так і проводите, гуляючи вздовж урвища на кілька кілометрів то праворуч, то ліворуч по гарненьких заасфальтованих доріжках. Можна кататися на велосипедах. У двох місцях можна спуститися на саме дно (радять розтягнути це задоволення на два дні, щоб переночувати біля річки внизу), можна організувати сплав по ріці (бронюють за півроку наперед). Можна, зрештою, за 200-300 доларів півгодини політати над каньйоном.

Каньйон Антилопи – озеро Павелл

В Аризоні, неподалік озера Павелл, є містечко Пейдж, потрапляючи в яке, думаєш: не приведи Господи тут народитися. Тут є МакДональдс, супермаркет, заправна станція, якась ТЕС, вервечка абсолютно подібних один на одного будинків, а довкола – червона пустеля. Така червона, що хмари над нею також набувають якогось іржавого відтінку. Хоча, може, я перебільшую, і жити в Пейджі не так уже й погано. Все-таки поряд є озеро Павелл, куди приїжджають відпочивати з усієї Америки, і де ціни на водні розваги просто захмарні. Кажуть, довжина берегової лінії озера більша, ніж довжина океанського узбережжя США. Озеро Павелл – це каньйон, який затопили водою, коли побудували дамбу Глен. А щоб побудувати дамбу, збудували містечко Пейдж. Воно розташоване на землях індіанців навахо.

Тут ми побували на концерті у барі. Виступали місцеві музики. І все так нагадує українське село – тільки серед музикантів половина індіанських облич, грають вони не польки, а кантрі, а літні кавалери, які брали до танцю дам, а в перервах цмулили пиво, – у ковбойських капелюхах та чоботах з довгими носаками і невеликими каблуками. І так воно дивно, що ковбої, в яких гралися в дитинстві і про яких дивилися романтичні фільми, – для когось національний фольклор.

Пейдж знаменитий також тим, що поряд розташовані каньйони Антилопи: нижній і верхній. Ріка пробила собі шлях у крихкому рожевому піщанику, відполірувала стіни, витесала неймовірні криві. Каньйони завдовжки 200-400 метрів, завглибшки – близько 30.

Але гуляти по них можна годинами, а якщо ви фотолюбитель – то й днями, вишукуючи незвичні ракурси, ловлячи гру світла і тіні. Тільки на практиці зробити це майже неможливо, бо кожні півгодини в ці вузькі переходи заходить нова туристична група. Гамірно й тісно, як на базарі. Вхід до каньйону – 28 доларів.

Долина Монументів

Любителі американських вестернів одразу впізнають це місце. У 30-х роках ХХ сторіччя власнику невеликого готелю на землях індіанців навахо Гаррі Ґолдінгу вдалося домогтися зустрічі з відомим голлівудським режисером, “королем вестернів” Джоном Фордом і показати йому фотографії місцини, звідки він приїхав. Побачивши фото, Форд вирішив знімати там свій наступний фільм. Таким чином Ґолдінг на довгі роки забезпечив собі відвідувачів – знімальні групи з Голлівуда.

Сьогодні Долина Монументів – під управлінням навахо, федеральний уряд неохоче втручається у справи аборигенів. Пораються вони з туристичною принадою, відверто скажемо, не найкращим чином. Дорога у заповіднику – найгірша з усіх, які довелося бачити в США: проста ґрунтова, а ґрунти в пустелі піщані, тож загрузнути – раз плюнути. Більша частина долини закрита для відвідування (тільки з провідниками і за окрему плату), на всіх оглядових майданчиках милуватися природою доводиться під важкими поглядами індіанців, які сидять і продають свої індіанські сувеніри – дуже дорого. Зате можна сфотографуватися верхи на коні на фоні краєвиду – саме такого, на якому у вестернах красувався суперзірка 40-х Джон Вейн.

А загалом, чесно кажучи, більшість із цих дивовижних скель – жертв вітряної ерозії – видно і за межами нацпарку. Так що 10$ можна зекономити.

Брайс-Каньон

Мабуть, найбільш вражаючий з першого погляду пейзаж. Приїхав, вийшов на край цієї дивовижної долини і закляк – як же красиво! Усі наступні враження слабші.

Брайс – це плато з вапнякових порід, де час, вітер і вода “наваяли” найдивовижніші скульптури. Ерозія витесала з вапняку казкові фігури, що нагадують тварин, людей, діснеївські замки та гроти або якісь гігантські кондитерські витвори. Враження підсилюється тим, що усі ці скелі – дивовижних кольорів: від кремового до помаранчевого і темно-червоного.

За легендою місцевих індіанців, колись тут проживало плем’я, але люди з часом зіпсувалися і стали злими, тому духи й перетворили їх на статуї.

Долина Смерті

Долина Смерті – найбільший національний парк США, розміром майже з Тернопільську область. 1849 року група мормонів, перетнувши це місце, вознесла хвалу Господу: “Дякуємо, Боже, що ми вийшли живими з цієї долини смерті!” Красномовна назва закріпилася. Радість мормонів прекрасно розумієш, проїжджаючи тут автомобілем: як же вони, бідненькі, пройшли все це пішки? Подорожніх застерігають не вирушати в дорогу без достатнього запасу бензину, не відходити далеко від машини, і взагалі краще не виїздити кудись в обід.

Кемпінг, у якому ми зупинялися (за скромних 12 доларів), працював лише до 15 квітня – потім занадто спекотно, щоб залишати автомобіль на цілий день без тіні (а де ж її взяти?). Щоправда, поруч є готель із замученими пальмами довкола, але ціни там – від 150 доларів за ніч.

У місцевому туристичному центрі можна подивитися милий фільм про те, що Долина Смерті – повна життя, що тут бувають сильні зливи, на горах довкола довго не тане сніг, якось тут примудряються вижити змії, муфлони, койоти, пуми, специфічні автохтонні рибки (рибок ми бачили на власні очі – маленькі, не більше мізинця, вони весело плавали у потічку завглибшки 5 см, що висихав на сонці). Жінка з місцевого племені індіанців-шошонів (Андрухович в якомусь зі своїх есе писав, що на базарах Перемишля так називають українських перекупок, бо ті постійно перепитують: “Шо-шо?”) зворушливо розповідала, що для її племені – це Долина Життя, і яка вона прекрасна, і що іншої їй не треба… У це майже віриш, поки не вийдеш із прохолодної кінозали на цю божевільну спеку, і в обличчя не війне гарячим піском.

Спершу я, щоправда, нарікала: обіцяли місячні пейзажі, а насправді на узбіччі стирчить якась травичка! Але є у Долині Смерті місця справді місячні. 

Враження від Долини Смерті були справді сильні, особливо коли непорушна, завжди особлива в пустелі тиша раптом змінилася сильним вітром. Усю ніч автомобіль розхитувало, відкрити двері з навітряної сторони виявилося надскладним завданням і, зрештою, непотрібним: робити чи оглядати будь-що назовні було неможливо. Виїзд з Долини Смерті нагадував фільм “Скажений Макс”: розпечене сонце крізь хмари піску, єдина дорога, по якій їдеш-їдеш, а пейзаж за вікном аніскілечки не змінюється, і вже страшно, що просто застряг у якомусь викривленні часопростору. Тільки покажчик бензину невпинно тягнеться до нуля, а назустріч час від часу їдуть байкери на харлеях у важких шкіряних костюмах та із закритими обличчями.

Ні, ні, зелена травичка – це найнеймовірніше чудо, створене на цій землі!

Парк секвой

І дивом здається, коли за один день переїжджаєш зі змореної спекою долини до зелених гір із густим лісом, де ще подекуди лежить сніг. До Парку секвой їдуть дивитися на секвої, найбільші дерева у світі, які ростуть лише на заході США. Тут, у Лісі гігантів, на висоті понад 2 000 метрів над рівнем моря ростуть 5 із 10 найбільших дерев у світі. Червонокорі велетні, що живуть по кілька тисяч років, сягають небувалої висоти і ширини. Основна увага – до Генерала Шермана – найбільшого у світі дерева за об’ємом стовбура. Його висота – понад 83 метри, а окружність стовбура біля підніжжя – 31 метр. У секвой фактично немає причин помирати: кора настільки міцна, що паразити під неї не проникають. Коріння таке глибоке, що завжди досягне підземних запасів води. Навіть пожежі їм не страшні: коли все довкола вигорає, стовбури секвой лише трохи чорніють, а потім ростуть з іще більшою силою. Вогонь для них – це своєрідна дезінфекція. Тому працівники парку деколи навмисно влаштовують пожежі. Ці дерева можуть хіба стати жертвою власної величі – завалитися під власною вагою.

Йосеміті

Парк Йосеміті – для тих, хто любить рекорди. По-перше, він вважається найкрасивішим національним парком США (не знаю, щоправда, чи є офіційні рейтинги “краси” парків). Принаймні це перший у світі природний ландшафт, що потрапив під захист держави (указ підписав особисто Авраам Лінкольн у далекому 1864 році). Тут розташована найбільша у світі монолітна скеля – Капітан (Мекка американських фрі-клаймберів) – та найвищий у Північній Америці водоспад Йосеміті (шостий за висотою у світі, 739 метрів).

Від середини весни тут натовпи туристів, бронювати місце у кемпінгу треба за кілька місяців наперед. “Ви розумієте, сюди їдуть зі ВСЬОГО світу!” – значимо сказала нам співробітниця парку, пояснюючи, чому ніде немає місць. І дійсно, щороку парк відвідують майже 4 мільйони туристів.

Парк великий, але всі прагнуть потрапити в долину Йосеміті, яка вважається найкрасивішою, і де найкраще розвинута інфраструктура. Ви проїжджаєте тунель, довго тягнетеся в автомобільному заторі, паралельно милуючись водоспадами, що кожні п’ять хвилин вигулькують за новим поворотом, аж поки не опиняєтеся в туристичному центрі, що біля підніжжя Йосемітського водоспаду.

Що робити в Йосеміті? Те саме, що й в інших парках, – йти в піші походи! Тільки тут ви йдете по розміченій доріжці, часто в строю таких же, як і ви, туристів, що шукають дикої краси й усамітнення. До вашої уваги різної складності маршрути (від 2 годин до 4 діб, загалом – 1300 км стежок), детальні карти, усі види туристичного спорядження. Мені спершу було трохи дивно: це наче пішов у похід по Карпатах, а там всюди вказівники, втоптані стежки і місця для привалів (і всюди заборонено збирати хмиз!). Хоча, може, якщо відійти подалі від людних місць, дійсно побачиш дику природу.

Є спеціальні маршрути для людей з особливими потребами. Для лінивих є безкоштовні автобусні маршрути. Є організовані тематичні екскурсії з рейнджерами, які розповідають про флору, фауну, зоряне небо, водять у фототури. Є велосипеди, коні – все, що душа забажає.

В Йосеміті нібито зібране все найкраще: не лише пейзажі, а й люди. Тут рідко зустрінеш товстунів. Підтягнуті засмаглі каліфорнійські чоловіки у футболках поло (підстаркуваті й молоді) обіймають струнконогих блондинистих каліфорнійських жінок (підстаркуватих і молодих), які обіймають доглянутих декоративних каліфорнійських собачок (короткошерстих і ні). Вони пружною ходою, без видимих зусиль, піднімаються вгору і збігають униз крутими доріжками, деколи замість собак тягнуть за собою малих дітей, вони випромінюють процвітання і здоровий дух, вони втілюють поняття successful.

Біг Сюр

Біг Сюр – це дика малозаселена територія, що тягнеться вздовж каліфорнійського узбережжя і починається на південь від Монтерея. Назва пішла від іспанської “el país grande del sur” – велика південна країна. Дістатися туди можна трасою номер один, що сполучає Сан-Франциско і Лос-Анджелес. Дорога ця вже давно перетворилася на туристичну – для ділових людей вона занадто довга і звивиста. Зате на кожному повороті – нові мальовничі скелі, пляжі, дерева. З 20-х років ХХ століття ці місця стали модними серед творчої богеми: тут жили Джек Керуак, Генрі Міллер, Хантер Томпсон. Потім підтягнулися хіпі, та й сьогодні поряд зі звичайними туристами тут багато різного штибу “позакласових елементів”, які незрозуміло з чого живуть.

Тут і телефонний зв’язок не завжди “тягне”. І готелів не так уже й багато – всі селяться в кемпінгах (близько 30 доларів) або живуть безкоштовно – достатньо зупинитися десь на узбіччі. Зате у двох-трьох наявних магазинах для туристів все стабільно в 1,5 рази дорожче, ніж деінде.

Що робити на Біг Сюр? Їхати, милуватися. Зупинятися на оглядових майданчиках – милуватися. Шукати безкоштовні пляжі – милуватися (затуляючи обличчя від вітру й піску). Спостерігати за морськими слонами на лігвищах, шукати на морському горизонті китів, ночувати на березі моря, нарікати на високі ціни на бензин та продукти і милуватися, милуватися, милуватися…

На початку ХХ століття тут поселилося багате подружжя: колишній конгресмен Летроп Браун та його дружина Хеллен Хупер Браун. Вони збудували будинок просто посередині крутої скелі над морем. Щоб легше було туди дістатися, встановили фунікулер. На місці, де зроблене це фото, колись були вікна спальні Браунів. Потім Брауни заповіли свою віллу державі. Місцева влада зрештою знесла її в 60-х роках.

Галина Скибньовська, фото – Маріо Альфаро