До Львова найкраще їхати навесні. Це та пора, коли туристичний сезон ще не почався, але надворі вже достатньо тепло для довгих прогулянок містом.

Останніми роками Львів, крім архітектури та історії, приваблює дедалі більше гостей цікавими забавами. Місто заслужено здобуло славу української столиці фестивалів. Протягом року їх відбувається кілька десятків і на будь-який смак. Тут можна скуштувати десятки видів шоколаду, кави, спробувати вина на винних забавах і повправлятись у вмінні виготовляти різноманітні цікавинки.
Особливою обіцяє бути у Львові фестивальна весна 2015 року. Вона починається з огляду модних тенденцій року на Lviv Fashion Week у березні, далі повільно перетікає у відразу кілька забав та фестивалів, що пов’язані зі святкуванням Великодня, і в травні продовжується масштабним святкуванням Дня міста, який щорічно припадає на 6 травня, коли християни східного обряду згадують Св. Юрія – покровителя Львова.
Пропонуємо вашій увазі огляд найцікавіших та найяскравіших подій, які варто відвідати.

Lviv Fashion Week 2015
Дата проведення: 25-29 березня
Місце проведення: Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького, Astoria Hotel, George Hotel, Леополіс-холлі, Арена Львів.
Сайт: lvivfashionweek.com
Цього року у Львові пройде ХV Lviv Fashion Week. Вже традиційно проект спрямований на підтримку українських дизайнерів, нових якісних ідей та проектів. Щоправда цього року він матиме і додаткове навантаження. Зважаючи на події в країні, організатори вирішили долучитись до проекту благодійного фонду «Я не один», спрямованого на допомогу пораненим українським військовим.
У програмі Lviv Fashion Week осінь/зима 2015 домінують покази українських дизайнерів – нові колекції продемонструють Roksolana Bogutska, Oksana Mukha, Marta Wachholz, Oksana Piekna, Kateryna Karol, Lesia Semi (Львів); Bazhani, Cher-nika (Київ); KEKA (Одеса); Lidiya Yanitska (Тернопіль); GraNat by Natalia Grechana (Миколаїв), Nikonova (Харків). Спеціальний гість – Серж Смолін з показом бренду IDoL (Київ). Серед міжнародних гостей – білоруський дизайнер Natasha TSU RAN.

Фестиваль Писанок
Дата проведення: 3-19 квітня
Місце проведення: площа Музейна
Сайт: www.pysanka.lviv.ua
Якщо Великдень – то писанки. Саме з них і розпочнуться цьогорічні великодні святкування у місті Лева. Одну з площ Львова на початку квітня перетворять на справжню галерею мистецьких писанок, де буде презентовано авторські півметрові писанки, створені спеціально до Фестивалю.
У Галереї писанок поряд із експозицією діятиме і Великодня арт-майстерня.
Оскільки головною ідеєю є популяризація великодніх традицій, до фестивалю може долучитись кожен охочий, створивши власну писанку та виставивши її для загального огляду. Також в рамках фестивалю презентуватимуть 3-метрову ткану писанку.

Великдень в Гаю
Дата проведення: 7-14 квітня
Місце проведення: музей народного побуту «Шевченківський гай»
Вже звично Великдень у Львові супроводжується традиційними українськими забавами. Щоб відчути справжню атмосфери Великодня і зануритися в давні народні звичаї, варто приїхати до Львова на це свято. Традиційним місцем святкування є музей просто неба “Шевченківський гай», де у страсний тиждень писатимуть писанки, робитимуть великодніх пташок та коників, а вже безпосередньо на свята зберуться на гучні забави.

Міжнародний фестиваль Флюгери Львова
Дата проведення: 1-3 травня
Місце проведення: площа Ринок, 1 (внутрішній дворик Ратуші)
Сайт: www.dzyga.com.ua
Етно-джазовий фестиваль, який щороку, починаючи з 2003, об’єднує на своїй сцені виконавців з різних країн. У тринадцятих «Флюгерах Львова» візьмуть участь музиканти з Польщі, Норвегії, Німеччини, Угорщини, Ірландії та України (зокрема, з Криму та східноукраїнських міст). Разом з вже досвідченими та відомими джазменами на сцені цього року з’являться і новачки. У п’ятницю, 1 травня, усе почнеться з презентації перших досягнень «Львівської школи джазу та сучасної музики». Учні й учениці цього проекту уже кілька місяців займаються з провідними джазменами України, тож готові продемонструвати свої вміння.
Окрім традиційних концертних заходів, цього року в рамках фестивалю пройде серія майстер класів та тренінгів для музикантів Львова від провідних майстрів Польщі.

Велопроменад «Батяри на роверах»
Дата проведення: 2 травня
Місце проведення: площа Ринок
Сайт: velo.lviv-online.com
Батяри на роверах – це перший львівський ретро велопроменад, що об’єднає людей, що цінують стиль та міські велосипеди, – запевняють організатори дійства.
Історія проведення таких заїздів виникла у Лондоні у 2009 і має назву Tweed Run. Сенсом Tweed Run є повернення до витоків велокультури. У Львові вирішили, що від англійців вони точно не гірші і навіть можуть додати свого шарму, адже мають цілий шмат унікальної батярської культури зі своєю мовою, піснями, кодексом чести, традиціями та одягом. Саме вона і стане основою велопроменаду.

Святкування Дня Львова
Дата проведення: початок травня
Місце проведення: центральна частина Львова
Вже традиційно День міста є центральною подією весняних фестивалів та святкувань у місті. Починається він з великого міського параду, на якому можна побачити лицарів, козаків, батярів та багатьох інших персонажів історії Львова. Загалом у ньому беруть участь близько двох тисяч осіб.
А ще День міста – це яскраві дійства, концерти, театральні вистави просто неба – забави для львів’ян та туристів від ранку і до пізнього вечора.

Міжнародний фестиваль музичного мистецтва Віртуози
Дата проведення: 13 травня – 8 червня
Місце проведення: Львівська обласна філармонія (вул. Чайковського, 7)
Сайт: www.philharmonia.lviv.ua
Цьогоріч львівські Віртуози відбудуться вже 33 раз. За ці роки фестиваль здобув собі хороше ім’я та справжніх шанувальників. «Віртуози» – це перлини світової класики різних жанрів і напрямів у віртуозному виконанні зірок класичної музики світового рівня, концерти яких відбуваються у найвідоміших та найпрестижніших концертних залах та звучать на всіх музичних фестивалях світу.

Книжковий ярмарок «Форум видавців – дітям» та Фестиваль дитячого читання «Книгоманія»
Дата проведення: 28-31 травня
Місце проведення: Львівський палац мистецтв (вул. Коперника, 14)
Сайт: bookforum.ua
У програмі цьогорічного форуму кілька сотень заходів: презентації книжок, зустрічі з найцікавішими дитячими авторами з України та Європи, майстер-класи та освітні програми для дітей. Ярмарок та фестиваль на сьогодні є найбільш масштабними книжковими дитячими подіями року в Україні.

Мирослава Іваник

Вже більше року, від часу перемоги Революції Гідності в Україні та початку російсько-українського збройного конфлікту, офіційна Москва лякає усіх міфічним поширенням фашизму в Україні.

Що ж насправді відбувається з правими настроями в Україні?

Вибір «Свободи»

Побоювання, що до влади в Україні можуть прийти праві сили, висловлювали у попередні роки і європейські політики. Заговорити про можливість перемоги правих радикальних, а чесно кажучи, радше популістичних сил, спонукали результати Всеукраїнського об’єднання «Свобода» спершу на виборах до місцевих рад у жовтні 2010 року, а потім і на парламентських у 2012 році. За результатами виборів у 2010 році «Свобода» сформувала найбільші фракції у двох обласних та трьох міських радах: Львівській та Івано-Франківській обласних і Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській міських радах. Після двох років, у 2012 році, «Свободі» вперше вдалось стати парламентською силою. З дуже хорошим результатом як для цієї політичної сили, а саме 10.44% та перемогою у 12-ти мажоритарних округах, вони зуміли провести у парламент 37 депутатів із 450. При цьому справді вражаючий результат був у Західних областях. До прикладу, на Львівщині за «Свободу» проголосувало 38.02% виборців.
Такий результат, за словами експертів, був зумовлений двома факторами. Перше – розчарування Західної України від перемоги на президентських виборах 2010 року Віктора Януковича. Вже тоді система починала працювати на нового президента і був запит на силу, яку би можна було йому протиставити. Реальною альтернативою багатьом тоді здавалась права сила, яка до того ж була доволі радикальна у висловлюваннях. Ще однією причиною перемоги «Свободи» також вважають розчарування у ліберальній політиці попереднього президента Віктора Ющенка, на якого покладали чимало надій.

Щоправда після доволі яскравої перемоги рейтинг «свободівців» протримався недовго. Менше як за рік соціологи зафіксували його різке падіння. Діяльність партії запам’яталась радше незавершеною спробою знести паркан довкола Верховної ради у перший місяць, аніж реальними кроками. «Свобода» виявилась радикальною на словах, але не в залі Верховної Ради.

Суттєво попсувала собі рейтинг ця політична сила і під час Майдану. Вийшовши у перші дні революції на сцени з радикальними гаслами, її лідери фактично не спромоглись їх дотриматись. Олег Тягнибок як один з трьох опозиційних лідерів радше демонстрував готовність домовлятись з Віктором Януковичем у найгарячіші моменти революції, аніж йти до кінця. А от повного фіаско сила зазнала навесні 2014 року, коли їхні члени прийшли до влади. Зокрема, лише скандалами увінчалась робота «свободівця» Олега Махніцького на посаді Генерального прокурора України. Він не лише не довів до завершення жодну гучну справу, а фактично за нього було завалено розслідування злочинів Майдану та провалено такі потрібні подання України до міжнародних судів на колишніх очільників держави.

Тому результат ВО «Свобода» на позачергових виборах до Верховної Ради у 2014 році не став несподіванкою. Політична сила взяла сьомий результат, набравши по Україні 4,71%, таким чином не подолавши 5% бар’єр і не пройшовши до парламенту. При цьому, до прикладу, у Львівській області, де в 2012 результат становив 38.02%, у 2014 партія взяла лише 6,19% (!) голосів.

Правий сектор

На початку 2014 року більшою аніж «Свобода» лякалкою, яку активно використовувала пропаганда Кремля, стало об’єднання «Правий сектор», яке вперше виникло в листопаді під час революційних подій. Саме з ними були пов’язані перші масштабні вуличні заворушення на вул. Грушевського в Києві наприкінці січня 2014 року. Нова сила взяла на себе сміливість радикалізувати акції протесту.

Певний час було інтригою, чи піде вулична сила Майдану у політику після закінчення революції. Після короткої паузи «Правий Сектор» таки оголосив свої політичні амбіції і навіть взяв участь у виборах до Верховної Ради. Жартували, що у Москви навіть були спеціальні інформаційні заготовки, як повідомити про проходження партії «Правого сектора» до парламенту. Однак, українці своїм голосуванням попсували їм усі плани. Радикальна права партія, яка, за московською версією мала набрати чимало голосів, змогла реально взяти 1,8% голосів. При цьому максимальний результат у Києві становив 3.29%.

Нині «Правий Сектор» зміг частково розбудувати мережу в регіонах, але серйозною політичною силою так і не став. Партія має лише одного депутата – Дмитро Ярош пройшов в одномандатному виборчому окрузі №39 у Дніпропетровській області.

Україна на фоні Європи

Попри активну пропаганду Москви, реально можна говорити, що останній рік засвідчив – праві настрої в Україні навіть менші, аніж у Європі. Так, вибори до Європейського парламенту, що пройшли 25 травня 2014 року привели до влади загалом близько 8% праворадикальних та євроскептичних партій. Виборці підтримали ультраправих у Франції, Греції, Великобританії, Угорщині та навіть Німеччині. Разючим є результат у Франції: права партія «Національний фронт» виборола 25 з 74 французьких місць у Європарламенті, що спонукало занепокоїтись французьку владу. Прем’єр-міністр Франції Мануель Вальс навіть назвав результати виборів “землетрусом”.

Натомість останні позачергові вибори до парламенту в Україні показали інші тенденції. Нині у країні хочуть бачити не праві, а центристські партії. Так, партія «Народний фронт» нинішнього прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка взяла 22,14%, президентська партія «Блок Петра Порошенка» – 21,82 і третій результат за «Об’єднанням Самопоміч» – 10,97%.

Якщо проаналізувати передвиборчі програми партій-переможців, можна зробити висновок: українці хочуть об’єднання, демократію та нові обличчя в політиці.

На фоні революції, анексії Криму, а особливо війни з Росією, очевидно, що в Україні актуальні державницькі настрої. Однак нічого спільного з фашизмом вони не мають. Це радше можна назвати загостреним патріотизмом з орієнтацією на європейські цінності, що цілком природно для країни, яка в стані війни проходить процес самоідентифікації.

Мирослава Іваник

За двадцять два роки пацифізм міцно вкорінився в українському суспільстві. Як наслідок, захищати Україну можуть і хочуть менше людей, ніж треба.

Четверта хвиля часткової мобілізації в Україні триває з 20 січня 2015 року і мала б закінчитися до 20 квітня 2015 року. 20 лютого полковник Сергій Галушко, заступник керівника департаменту інформаційних технологій міністерства оборони України, повідомив на брифінгу журналістам, що «мобілізація йде за планом». З військово-бюрократичної мови Галушка можна зробити висновок, що військові комісаріати за перший місяць мобілізації змогли відправили у навчальні центри та центри перепідготовки близько 80% військовозобов’язаних від встановленого плану на перший етап четвертої хвилі. Натомість, на брифінгу 3 березня речник міністерства оборони Вікторія Кушнір повідомила, що за остаточними підсумками першого етапу план з відправки мобілізованих вдалося виконати на 90%. 10 березня цей показник вдалося довести до 95%.

Втім, міністерство оборони не розкриває навіть приблизної кількості мобілізованих. На початку 2015 року, за оцінкою міністерства, за четвертою хвилею мобілізації у Збройні Сили України мали б потрапити близько 50 тис. військовозобов’язаних (40 тис. на службу за мобілізацією та 10 тис. на службу за контрактом). Єдиною точною цифрою є кількість добровольців, тобто військовозобов’язаних, що добровільно прийшли до військових комісаріатів і були визнаними придатними до військової служби – станом на 20 лютого 4058 осіб.

Усі мобілізовані мають пройти перепідготовку або підготовку у навчальних центрах ЗСУ протягом щонайменше 26 днів, а також взяти участь у бойовому злагодженні у своїй військовій частині, що триватиме ще 15 днів. Меншою мірою мобілізація зачепила також Національну гвардію і Державну прикордонну службу.

Всупереч оптимістичним заявам представників центрального апарату міністерства оборони, з різних областей надходить інформація, що плани з мобілізації військовозобов’язаних не виконуються. Джерелами інформації у таких випадках найчастіше є або обласні державні адміністрації, або обласні військові комісаріати.

Очевидно, що найгірша ситуація – у Харківській області, у якій план з мобілізації для четвертої хвилі було знижено з 3500 до 2793 військовозобов’язаних. Станом на 18 лютого мобілізованими у Харківській області вважалися лише близько 800 військовозобов’язаних. Ухиляння від отримання повісток, використання фальшивих медичних довідок набуло масового характеру. За даними військових комісаріатів, лише у Харківській області ухиляються від мобілізації близько 4,5 тис. осіб, серед яких є військовозобов’язані, що відмовляються отримувати повістки, отримали повістку, але не прийшли до військового комісаріату, або ж їх не можуть знайти ані за місцем реєстрації, ані за місцем роботи. Станом на 2 березня виконання плану з мобілізації у Харківській області за першим етапом сягнуло лише 50%.

Про незадовільне виконання плану з мобілізації військовозобов’язаних інформують також медіа деяких західноукраїнських областей, зокрема Тернопільської та Волинської. Найкращий показник із західноукраїнських областей демонструє лише Рівненська область – близько 100% плану.

Проблемою є також низька якість людського мобілізаційного ресурсу та корупція у військово-лікарських комісіях та медичних установах: наприклад, за даними військових комісаріатів Волинської області, з усіх військовозобов’язаних, що пройшли станом на 23 лютого медичні огляди, лише 35% у кінцевому підсумку були визнані придатними до служби. У тій же області комісари зазначають, що військозобов’язані 1960-1970-х рр. народження з більшою ймовірністю приходять до військових комісаріатів, ніж військовозобов’язані 1980-1990-х рр. народження, хоча й у більшості вже не можуть похвалитися добрим станом здоров’я. Водночас, офіцери, що займаються підготовкою та перепідготовкою мобілізованих у навчальних центрах ЗСУ, нарікають на стійку алкогольну залежність серед частини своїх підлеглих.

Очевидно, що ризики для провалу мобілізації у 2015 році є настільки високими, що вони спонукали уряд провести у лютому 2015 р. через Верховну Раду закон «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за окремі військові злочини», яким, зокрема, суттєво посилено відповідальність за дезертирство, симуляцію, самоскалічення, ухилення від військової служби в інший спосіб або відмову від неї в умовах особливого періоду (діє в Україні з 17 березня 2014 р.). Крім того, Головна військова прокуратура (а також СБУ) активно відкриває кримінальні провадження та проводить досудові розслідування за фактами спроб зриву мобілізації через інтернет – коли на окремих сайтах або у соціальних мережах поширюють інформацію про різні способи уникнути мобілізації або «законно» відмовитися від несення обов’язків військової служби. Підставою для цього є нова стаття у Кримінальному Кодексі – 114-1 – «Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань». Цією статтею скористалася вже СБУ, висунувши звинувачення журналісту і блогеру з Івано-Франківська Руслану Коцабі, що публічно закликав військовозобов’язаних ігнорувати повістки. Зараз Коцаба перебуває у слідчому ізоляторі в очікуванні суду.

Декларативна готовність громадян України воювати за свою країну (як варіант у соцопитуванннях – «захищати зі зброєю у руках» у випадку агресії (Росії) або окупації) за різними опитуваннями є не вищою за 38%. Натомість, практичну готовність воювати самі громадяни прогнозують на ще нижчому рівні. В опитуванні, що проводив Київський міжнародний інститут соціології на замовлення тижневика «Дзеркало тижня» з 6 по 17 грудня 2014 р. в усіх областях України (на контрольованій урядом території) респондентів просили відповісти на запитання: «Що робитиме Ваш знайомий, якщо відновляться воєнні дії і буде оголошена загальна мобілізація?». Відповідь «Обов’язково піде до армії та воюватиме» обрали 27,4% опитаних (у галицьких областях – 47,6%, але частина відповідей і тут навряд чи була щирою). 37,8% визнали, що їм важко визначитися. 15,1% відмовилися відповідати. Натомість, щиру відповідь «Спробує ухилитися від мобілізації» обрали лише 14,5%.

Водночас, є щонайменше шість чинників, які негативно впливають і впливатимуть на перебіг мобілізації у 2015 році. Більшість з них вже були використані у російських інформаційно-психологічних операціях, спрямованих на провал мобілізації в Україні, а інші ще можуть бути використані. Характерною особливістю цих операцій є широка участь у них українських виконавців, тобто громадян України. На жаль, політичне та військове керівництво України навряд чи зможе нейтралізувати ці чинники у короткостроковій перспективі.

Чинники ймовірного провалу мобілізації у 2015 р.

1. Стійка нелояльність частини населення до української держави. Йдеться саме про ту частину населення, яку звикли називати «п’ятою колоною». У соціологічних опитуваннях йдеться про людей, що зустрічали б російські війська як «визволителів», приєдналися б до них або допомагали та сприяли їм в окупації територій, де вони живуть. За даними згаданого вже опитування, проведеного на замовлення «ДТ», у всіх південних та східних областях таких людей 2,7% (хоча й не виключено що більше, з огляду на відмови та визнання складності визначення з вибором). Найбільше таких людей у Харківській області – 7,2% (очевидно, що у Харкові їхня частка вища). За іншими даними, у лютому 2015 року 12,4% мешканців Одеси були готові б назвати окупацію міста російськими військами «визволенням». Додамо, що серед цієї частини населення російські спецслужби вербують інформаторів, агентів, знаходять виконавців для проведення інформаційно-психологічних операцій проти проведення мобілізації.

2. Серйозні помилки політичного та/або військового керівництва, що ведуть до масових загибелі/поранень/потрапляння у полон. Прикладом є перетворення оборони території Донецького аеропорту на символ незламності Збройних Сил, що відбулося, зокрема, за участі президента Порошенка, з наступною здачею його російським силам і значними втратами серед українських військових. Іншим прикладом є хибний розрахунок президента Порошенка та його оточення про відсутність у ворога волі до захоплення неготового до оборони Дебальцівського плацдарму у період оголошеного перемир’я. Усі поразки, втрати, навіть якщо вони мають символічне значення, деморалізують не лише самі Збройні Сили, але й військовозобов’язаних, яких можуть мобілізувати, особливо якщо в інформаційно-психологічних операціях ворог робить наголос на вигаданій «зраді» політичним та військовим керівництвом країни своїх військових.

3. Вкорінена недовіра до вищого керівництва держави (нинішньої влади, зокрема), державних інституцій, зокрема ЗСУ. Ця недовіра властива значній частині населення, як тій, що мислить раціонально (спираючись на власний досвід і факти про незадовільний стан справ у Збройних Силах, брак досвіду у військових справах у політичного керівництва країни), так і тій, що схильна підтримувати популістські гасла та громадські рухи, включно з ультраправими та ультралівими. В останньої групи населення у ході інформаційно-психологічних операцій ворог намагається створити враження, що мобілізація є інструментом боротьби нинішньої влади з непокірними інакшодумцями, що мобілізація недоцільна, оскільки ефективними в АТО є лише добровольчі формування, що сама АТО є лише спробою українських олігархів придушити спробу простих людей Донбасу скинути їхню владу тощо.

4. Технічні чинників: саботаж мобілізації у військових комісаріатах, дезорганізація їхньої роботи тощо. Низка чинників, пов’язана з корупцією, дезорганізацією роботи військових комісаріатів на початку 2010-х рр. (через їх об’єднання та скорочення персоналу), а також вербуванням російськими спецслужбами працівників комісаріатів, особливо у південних та східних областях. Крім того, є скарги на відсутність сприяння в оповіщенні військовозобов’язаних на голів сільських рад та керівників підприємств. Відкриті кримінальні провадження за фактами перешкоджання працівникам військових комісаріатів в оповіщенні військовозобов’язаних із застосуванням сили (у Волинській області). Факти корупції ворог використовує у своїх інформаційно-психологічних операціях.

5. Відсутність зв’язку між патріотизмом та воєнною службою, як наслідок, обмежений обсяг мобілізаційного ресурсу військозобов’язаних у віці до 40 років. На слабке відчуття молоддю військово-патріотичного обов’язку, ухиляння від строкової служби, небажання навчатися у вищих військових навчальних закладах, низький престиж військової служби вказували ще на початку 1990-х рр. співробітники Національного інституту стратегічних досліджень. Ставлення молоді до обов’язкової строкової служби зазнало особливо разючих змін у 1989-1991 рр. і після цього періоду залишалося категорично негативним. Якщо до 1989 року молодь справді хотіла потрапити на військову службу (більше того, неслужіння у Збройних Силах вважалося ганебним) під впливом ефективної військової радянської пропаганди, то у 1989-1991 рр. пропаганда втратила свій вплив. Здобуття Україною незалежності ніяким чином не сприяло посиленню серед молоді військово-патріотичного обов’язку. Деградація Збройних Сил України, що почалася у 1990-х роках, супроводжувалася законодавчим розширенням можливостей для військовозобов’язаних уникнути призову (отримати відстрочку), оскільки політики та уряд намагалися у такий спосіб сподобатися виборцям. Якщо до 1999 року на строкову службу до Збройних Сил приймали усіх придатних до неї військовозобов’язаних, що не отримали відстрочки і не ухилилися від служби, то надалі кількість призовників щороку обмежували указом президента. Якщо у 1999 році кількість військовозобов’язаних, призваних на строкову службу, сягала трохи більше ніж 100 тис. осіб, то у 2012 році – трохи більше ніж 40 тис. осіб (до ЗС приймали близько 80% усіх строковиків). Очевидно, що скорочення обсягу мобілізаційного ресурсу – реальність, з якою можна лише змиритися. Водночас, військовозобов’язані у віці від 40 років, зазвичай, мають вже кілька хронічних хвороб і не є придатними до військової служби. Середня очікувана тривалість життя для чоловіків в Україні у 2015 році не перевищує 66 років.

6. Проблеми з комунікацією – відсутність публічних пояснень щодо головних та другорядних цілей вищого політичного керівництва країни. Суспільство (включно з військовозобов’язаними) не має уявлення про цілі, яких має намір досягти вище політичне керівництво: чи розраховує воно на продовження воєнних дій на Донбасі, чи робить ставку на дотримання перемир’я і мирний процес. Водночас, слід приділити більше уваги роз’ясненню потреби у цільовій мобілізації, зокрема, коли йдеться про небезпеку розростання конфлікту на Донбасі у повноцінну російсько-українську війну або про небезпеку втрати чергових територій Донецької та/або Луганської областей. Слід також працювати над розвіюванням поширених ілюзій щодо прямої військової підтримки Заходом України та можливого вступу України до НАТО вже у найближчому часі. На жаль, з боку Росії вже мають місце спроби штучного підживлювання цих ілюзій за допомогою різних, на перший погляд «прозахідних» спікерів та лідерів думок.

Четверта хвиля мобілізації, що триває зараз в Україні, спирається, як і попередні хвилі, на припущення щодо наявності масового мобілізаційного ресурсу (близько 1 млн осіб), що походить ще з часів СРСР. Частково вона також ігнорує морально-психологічний стан населення, особливості його лояльності до українського держави, рівень довіри до вищого політичного чи військового керівництва, необхідність комунікації зі суспільством. Як наслідок, наступні прогнозовані цього року хвилі мобілізації (п’ята і шоста) можуть обернутися провалом.

Омелян Радимський

З Миколою Сунгуровським, директором військових програм Центру Разумкова в Києві розмовляє Даріуш Матерняк.

Як би Ви оцінили ситуацію, котра панує тепер на Донбасі – після підписання чергових мінських угод і виходу українських військ із Дебальцевого?

Ця ситуація дуже складна, між іншим, через той факт, що пункти мінських домовленостей, підписані в середині лютого цього року, за моєю оцінкою, менш вагомі, ніж вересневі умови перемир′я 2014 року. Бо якщо у першому, минулорічному документі йшлося про повне припинення бойових дій і створення широкої буферної зони, то в другому назагал – лише про відведення важкого озброєння калібром понад 100 мм – і нема мови про виведення усіх військ та бронетехніки, зокрема танків. Питання стосовно припинення вогню й механізму відведення військ фактично не були розв’язані. Через ці прогалини є ризик, що ситуація у зоні конфлікту швидко загостриться будь-якої миті та з будь-якого приводу. Спостерігаючи дії російських військ і сепаратистів, можна ствердити, що вони полягають в удаваному відведенні артилерії, а насправді в перекиданні її на ті відтинки, де заплановано подальші бойові дії, і це дає нам підстави очікувати нового загострення ситуації. Є дві або три ймовірні ділянки, де варто сподіватися відновлення бойових дій: одна з них на кримському напрямку – Маріуполь та його околиці, а решта на донецькому та луганському – з метою збільшити площину окупованих територій і розпорошити наші сили по всьому фронті, щоб ослабити їх на кримському напрямку. Безперечно, якщо Путін спробує пробити «коридор» до Криму, це призведе до важких втрат з обох сторін, – а тоді настане належний момент, щоб сісти за стіл негласних переговорів і змусити Україну віддати цей «коридор» добровільно – як один із пунктів обговорень. Тоді його не доведеться охороняти.

Окрім Маріуполя, поміж подальших вірогідних об’єктів російської експансії називають також Харків?

Як я вже казав, слід готуватися до того, що крім провідного напряму потенціального наступу, яким. вочевидь, стане Маріуполь, буде кілька другорядних, – а все заради того, щоб розсіяти сили української армії й не дати їй сконцентруватися для контрудару. Це може розпочатися на харківському напрямку, запорізькому або й іншому – скрізь, де є надія на успіх. Проблема зумовлює те, що наші збройні сили не в змозі убезпечити усю лінію кордону з РФ, отож противник намагатиметься будь-що розсіяти їх за правилами воєнного мистецтва. Важливе ще одне питання: Росія може сподіватися удару з боку локальних проісламських угруповань у Середній Азії та на Північному Кавказі. Це може статись уже навесні цього року, тому спершу Володимир Путін мусить встигнути реалізувати свої плани в Україні. Становище, в котрому опиниться Росія у такому разі, буде проблематичним, оскільки проісламські суспільні настрої на тих теренах надзвичайно сильні – це стосується не лише, наприклад, Північного Кавказу, а й Казахстану, про що згадували нещодавно наші колеги з цієї країни, а ще таких держав, як Узбекистан, де місцевий ісламістський рух суттєво употужнюється. Поза тим, вони можуть покладатися на підтримку ісламістів на сході Китаю й талібів у Афганістані. Отже. Росія змушена зважати на ймовірну атаку з Киргизстану, Туркменістану й Таджикистану. При такому розвитку подій їй доведеться або дати збройну відсіч, або втратити контроль над усім регіоном, – а Путін ніколи не допустить цього. При такому стані речей, який я описав, той напрям стане важливіший, аніж Україна, й з’явиться доконечна потреба перекинути більшість сил саме туди. До тих пір Росія намагатиметься максимально втілити свої українські плани, щоб відтак отримати змогу заморозити конфлікт.

Яка військова допомога потрібна Україні від країн Заходу?

Звичайно, мова не про те, щоб надіслати до України війська; як усі ми знаємо, в США саме обговорюється змога надсилання до України інструкторських груп, а також постачання зброї. Однак це питання має багато вимірів, зокрема, політичний та економічний, – тим часом не секрет, що у Сполучених Штатах і багатьох інших країнах не бракує людей, налаштованих проти надання Україні допомоги. Це, поміж іншим, перешкоджає чітко окреслити державну позицію і, наприклад, визнати Росію країною-агресором, – бо того, що це зробила Україна відповідною ухвалою Верховної Ради, аж ніяк не достатньо. Таку оцінку може сформулювати на міжнародному рівні Рада Безпеки ООН, де, як нам відомо, Росія має право вето. Проте є інший шлях – резолюція Ради Безпеки ООН 377 (V) (1950), яка називається «Єднання заради миру». У ній закладено, що в ситуації, коли Рада Безпеки неспроможна ухвалити рішення з огляду на вето одного з постійних членів, то сім держав, котрі є членами РБ ООН, – будь-яких держав, незалежно від того, чи мають вони право вето, – можуть звернутися до Генеральної Асамблеї з проханням ухвалити таку резолюцію. У цьому разі сторони суперечки не беруть участі в голосуванні. Уже давно було треба скористатися цією процедурою, тим більше, що проросійську позицію у Раді Безпеки підтримує також Китай. Можна погодитися з твердженням, – мовляв, військового розв’язання цього конфлікту не існує, але варто було б пам’ятати, що коли ми маємо до справи з гібридною, неконвенціональною війною, – то й відповідь на таку загрозу мусить бути неконвенціональна й багатовимірна: на військовій, дипломатичній та інформаційній площинах, відповідно до того, як розгортається наявний конфлікт. Велике значення має й залагодження внутрішніх соціально-економічних проблем в Україні, адже вони можуть стати однією з основних причин дестабілізації.

Як би Ви оцінили теперішній стан української армії, – якої мірою вона готова виконувати сьогоденні завдання?

Варто зауважити, що це питання треба розглядати у двох аспектах: ми говоримо водночас і про регулярну армію, і про добровольчі сили, батальйони, а також про всю систему, яка їх підтримує, на яку спирається сьогодні, правду кажучи, значна частина української обороноспроможності. Оборонний потенціал невпинно зростає, оскільки військові підрозділи отримують нові танки, бронемашини та важке озброєння, виготовлені нашою промисловістю і реконструйовані для армійських потреб. Часто можна почути запитання, – як від наших західних партнерів, так і всередині українського суспільств: якщо українська армія володіє такою силою, то чому вона не може зупинити агресію? Проблема стосується військово-політичного керівництва. Ці претензії насамперед до Генштабу, а також до Президента як Головнокомандувача Збройних Сил. Проблема у нестачі політичної волі, і це справа, за яку хтось мусить понести відповідальність, – а поки цього не буде, складно розглядати позитивні перспективи.

Яка саме зброя потрібна Україні – йдеться про постачання із країн Заходу?

Якщо узяти, приміром, артилерію, то вона вистріляла впродовж року стільки снарядів, що гарматні дула зужились, а це впливає на точність вогню. Ми довго обговорювали не стільки постачання озброєння, скільки так звану нелетальну зброю. Тепер треба чітко сказати собі, що триває війна – і ми розглядаємо тут питання оборонного та наступального озброєння. Україна як держава, що зазнала агресії, потребує передусім другого, тобто протитанкової і протиавіаційної зброї, бойового спорядження, систем радіоелектронної розвідки, зв’язку та управління, захисних систем тощо. Як відомо, НАТО не заборонило своїм членам постачати озброєння до України. Однак треба звертатися до конкретних держав з реальними проханнями, а заразом із такими, які можна задіяти в українській армії у короткий термін. Приміром, нема сенсу замовляти гелікоптери цілком інших конструкцій, аніж ті, що застосовувалися в Україні досі, позаяк навчання й підготовка особового складу обслуги відібрало б забагато часу, – а тут треба діяти швидко. Нам залежить передусім на зменшенні числа жертв, як поміж військовиків, так і серед цивільного населення, – а кожна одиниця спорядження, котра допоможе захистити себе й вивести з ладу наступальну зброю противника, означає менші втрати з нашої сторони. Слід прийняти те, що наша теперішня ситуація триватиме довго, – Путін або його наступник, швидше за все, й надалі вестимуть таку політику стосовно України, отож треба сподіватися, що цей конфлікт у тій чи тій формі не припиниться щонайменше впродовж п’яти найближчих років, – або й довше. Увесь цей час постачання зброї є украй потрібним. Ми не бажаємо, врешті-решт, покладатися лише на допомогу, натомість воліємо, щоб наша внутрішня оборонна промисловість завдяки співпраці із західними партнерами, – зокрема з Польщі, – могла б успішно працювати на підвищення нашої обороноспроможності. Є й інші напрямки співробітництва, окрім європейських, – наші заводи, які виробляють гелікоптери, ведуть переговори з підприємствами у ПАР, хоча така інформація мусить залишатися конфіденційною.

Чи варто сподіватися заморожування конфлікту на Донбасі?

Це поганий варіант для України, адже тоді Путін отримає змогу тиснути не лише на нас, а й на ЄС, – будь-якої миті дестабілізувати ситуацію в регіоні, отже, найкраще було би просто не допустити цього. Як це зробити – зараз складно говорити про методи або конкретний розв′язок.

Чи реальне повернення Криму та Донбасу до складу України?

Якщо дійде до заморожування конфлікту, що фактично вже відбулось у Криму і чим може скінчитись усе на Донбасі, – то це буде тривалий процес. Ішлося про те, що коли Україна стане заможною державою й почне швидко розвиватися, то ці території якимсь чином повернуться до нас самі. Проте насправді ніхто не підтримає такий розвиток подій на цих територіях. У Криму відбуваються «чистки» в суспільстві – ті, що можуть, виїжджають, замість українців приїздять росіяни, а півострів практично перетворюється лише й виключно на російську військову базу. Кримськотатарська меншість, на жаль, неспроможна врівноважити цей процес. Молодь або виїде, або її призвуть до армії й відішлють кудись на Далекий Схід, старші люди поступово вимруть. Прибульці з Росії не захочуть реінтегруватися з Україною. На Донбасі будуть схожі явища. Тому треба замислитись уже тепер, яким чином підтримувати на різних площинах – від громадської до інформаційної – людей, що там зосталися.

КИЇВ. 18 березня. УНН. Держаний концерн “Укроборонпром” готовий модернізувати близько 300 танків Т-72, які наразі знаходяться у армійському резерві, до стандартів НАТО. Після модернізації ця техніка зможе забезпечити частину нагальних потреб української армії. Про це УНН повідомили в прес-службі концерну.

Як заявив заступник гендиректора з виробництва Юрій Пащенко: “Сьогодні, коли українські військові потребують швидкого та якісного переозброєння, модернізована до міжнародних стандартів техніка допоможе додатково підсилити українську армію”.

“Танк Т-72 не перебуває на озброєнні української армії. В Україні є майже 300 цих танків. Ми запропонували Міністерству оборони модернізувати їх до стану танків PT-91, які перебувають на озброєнні у Польщі, фактично до стандартів НАТО”, – підкреслив Ю.Пащенко.

Він також зазначив, що польська сторона вже надала українським військовим можливість протестувати на своїх полігонах зразки такої техніки. Зокрема, ці машини демонструють високі показники стрільби у нічний час.
Нагадаємо, раніше Ю.Пащенко сказав, що немає необхідності виробляти в Україні винищувальну та штурмову авіацію, її слід імпортувати.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1449791-ukroboronprom-gotoviy-modernizuvati-blizko-300-tankiv-do-standartiv-nato

КИЇВ. 18 березня. УНН. Міністерство енергетики та вугільної промисловості підтвердило участь України у тристоронніх переговорах по газу 20 березня, які відбудуться у Брюсселі, передає УНН з посиланням на прес-службу відомства.

“На сьогодні заплановано участь міністра енергетики та вугільної промисловості Володимира Демчишина у тристоронніх газових переговорах, які мають відбутися у Брюсселі 20 березня”, — повідомили УНН в прес-службі.
Раніше УНН повідомляв, що ЄС підтвердив проведення тристоронніх переговорів по газу саме 20 березня.
Додамо, що у НАК “Нафтогаз України” цю інформацію наразі не коментують.

Нагадаємо, Єврокомісія запропонувала провести тристоронню міністерську зустріч РФ, України і ЄС по газу 20 березня, під час якої планується обговорення “літнього пакету” щодо поставок газу в Україну і його транзиту до ЄС.

Раніше, 2 березня, під час тристоронньої зустрічі, Україна і Росія гарантували виконання “зимового пакета” щодо поставок російського газу. Тоді було встановлено, що в “зимовий пакет” не увійдуть постачання газу на Донбас.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1449831-minenergo-pidtverdilo-uchast-ukrayini-u-peregovorakh-po-gazu-20-bereznya

15 березня волонтерка із Запоріжжі Юлія Крячкова разом зі своєю подругою прийняла присягу. На сьогодні дівчата як рядових 37-ї бригади проходять вчення на полігоні «Широке». Ще одна дівчина, яка також прийняла присягу, йде у зону АТО як бухгалтер.

«Рішення піти воювати прийняла тому, що це стало моїм життям. Я активно займалася волонтерством, допомагаю як можу хлопцям у зоні Антитерористичної операції. Тепер буду допомагати хлопцям і на фронті, – розповідає Юлія Крячкова. – Поки ми перебуваємо на полігоні «Широке». Скоро потрапимо безпосередньо в зону АТО, тоді будуть зрозумілі потреби і ситуація», – додала Юлія.

Юлія навчається на економічному факультеті в Мелітополі Запорізької області, середню шкільну освіту здобула в Криму. Однак рідним містом вважає Запоріжжя.

Юлія працює в Фонді допомоги «Сестри перемоги», який протягом тривалого часу не лише забезпечує бійців всім необхідним, збираючи кошти і доставляючи придбане на передову, а й надає підтримку пораненим у шпиталях.

Natalia Seliukova

В Україні все дуже погано із іміджевою політикою. Довгі роки ніхто не переймався питанням престижу бути українцем, не займався системною політикою патріотичного виховання. Чи не єдиним натхненням для національного піднесення служили революції 2004 та 2013 рр., які завжди визивали контр-акції совків-консерваторів. Це стало підґрунтям подій в Криму та на Донбасі 2014 р., ситуація не змінюється й досі.

Україна продовжує втрачати своє реноме в очах мешканців Донбасу, при чому якщо ця річ вбачається абсолютно невідворотною через пропаганду російських ЗМІ на території контрольованих ДНР та ЛНР, то це визиває подив багатьох українців відносно мешканців українських частин Донецької та Луганської областей. Звичайно, неупереджених даних соціологічних досліджень відносно ставлення мешканців Слов’янська або Костянтинівки до України немає. Багато заляканих людей визнають що завгодно: білі прийшли – шануємо Денікіна, червоні – Щорса, махновці – Махна. Це вікова «ватна» психологія, що не надто змінилась за століття, ототожнюється з висловом: «Головне щоб був мир – будь-який та від будь-кого!». Радянська пропаганда через освітянські інститути молодіжного виховання вирощувала червоний патріотизм змалку – від жовтенят та піонерів до комсомольців та членів КПСС. На зміну цій налагодженій системі в роки незалежності мало прийти щось подібне українське, але так й не прийшло. Натомість родинне патріотичне виховання на Донбасі отримали не дуже багато людей, як правило діти місцевої інтелігенції (передусім технічної) та вчителів, що у відсотках становило лише приблизно десяту частину від загальної кількості населення, адже Донбас – край, передусім, робітничих та пролетаріїв. Саме тому загальна картина з відчуттям приналежності до свого українського коріння виглядає у мешканців Сходу України досить печально.

Проукраїнські мітинги, навіть найбільш організовані з них, завжди збирали невелику кількість – приблизно до 5-7 тисяч. Українськість за цих умов завжди була протиставлена місцевій донбаськості (що й стало джерелом для сепаратизму). Інцидент в прифронтовій Костянтинівці, що відбувся 16 березня, засвідчив існування величезних проблем у свідомості місцевих щодо їх національної приналежності, відчуття ситуації та потребі проведення АТО. Безумовно, винних у трагедії (під гусеницями БМП загинула восьмирічна дівчинка) військових мають покарати, та чи мало це стати приводом до масових заворушень у місті, підпалу гуртожитку з військовослужбовцями, перекиданню міліцейських машин та акціям масової непокори під антиукраїнськими, відверто ДНРівськими гаслами. Вчинок українських військових порівнюють з вчинком росіянина, що розстріляв вірменську родину. Проте росіянин зробив це на вірменський землі й абсолютно свідомо, саме тому гнів вірменів, масові заворушення, що стались, абсолютно піддаються логіці. ДТП за участі українських військових, що сталося на українській землі не мало б набувати такого резонансу, тим паче що це війна, й такі випадковості щоденно трапляються по обидві сторони фронту (у Донецьку, зокрема, за день до цього танк переїхав легковик, в Красному Лучі п’яні козачки розстріляли торговців на ринку за відмову продавати їм товари, також трапляються непоодинокі випадки гри в кеглі бойовими гранатами і т.д.). Проте місцеві, збуджені та накручені політикою України відносно себе (зокрема варварська система перепусток, спрямована на максимальне не сприяння пересуванню громадян в межах Донецької області – між «ДНР» та Україною, що провокує хабарництво на українських блок-постах, утиски з соціальними виплатами) легко ведуться на заклики провокаторів до антиукраїнських дій. Така сама ситуація може статися будь-де на теренах Донецької та Луганської областей, де близько 75% населення відкрито або приховано не підтримують дії українських військових, втомились від постійної напруги.

Ще одна складова до загальної картини проблеми – переселенці. Їхня кількість на території України (в тому числі на українських частинах Донецької та Луганської областей) вже досягла 1,5 млн. осіб. Ці люди як правило позбавлені та гостро потребують базових матеріальних цінностей – житла та роботи. Вони часто зіштовхуються з дуже прохолодним ставленням до себе зі сторони інших українців, які звинувачують їх в тому, що вони самі запросили біду (Росію) до себе в хату, змусили відправити за мобілізацією захищати їх домівки западенців та вихідців з центральної України, натомість самі жаліються на погані умови. Цю картину не врятовують навіть зусилля багатьох волонтерів, спрямованих на задоволення найбільших потреб переселенців. Таке ставлення провокує закритість громади переселенців, які вже створюють на місцях мережеві утворення, органи самоорганізації, самозайнятості та взаємної допомоги – ніхто не допоможе крім своїх. Переселенці не інтегруються до українського суспільства, принаймні психологічно створюються соціальні резервації та гетто. Це загрожує вже в найближчий перспективі зростанням екстремізму та бандитизму серед окремих представників громад переселенців, що може викликати контр-міри з боку українських радикальних організацій, представників добровольчих батальйонів територіальної оборони, що повертаються з АТО. Ситуація провокує ескалацію конфлікту всередині українського суспільства, саме тому вона потребує негайної уваги держави та заходів, спрямованих на врегулювання проблем переселенців на місцях, виховання в українців почуття терпимості та уваги до потреб людей, які були змушені покинути рідну землю та жити в стресових умовах далеко від дому. Ці люди також потребують психологічної реабілітації та всебічної підтримки. Доки держава не буде брати участь в процесі виховання патріотизму, громадської позиції та соціальної свідомості українців, почуття нетолерантності в суспільстві будуть лише посилюватись, а напруга та невдоволення зростати.

Valerij Kravchenko

КИЇВ. 17 березня. УНН. У Костянтинівці Донецької обл. після заворушень 16 березня правоохоронці стабілізували ситуацію. Про це на своїй сторінці в Facebook повідомив начальник ГУ МВС України в Донецькій області В’ячеслав Аброськін, передає УНН.

“Міліція Костянтинівки несе службу в посиленому варіанті. Всі факти масових заворушень задокументовані. Особи організаторів встановлені. Ситуація в місті стабілізувалася”, – повідомив В.Аброськін.

За його словами, протестуючі вимагали справедливого і негайного покарання військових злочинців, з вини яких загинула дитина, а також про заборону продажу спиртних напоїв військовим.

Нагадаємо, вчора, 16 березня, у Костянтинівці Донецької області під колеса бойової машини потрапили три пішохода, в результаті події загинула 8-річна дівчинка.

У той же день були затримані двоє військових, з вини яких сталася ДТП. Місцеві жителі спровокували масові заворушення.

Пізніше заворушення були локалізовані, а міліція пообіцяла затримати організатора заворушень.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1449222-situatsiya-v-kostyantinivtsi-stabilizovana-v-abroskin

КИЇВ. 15 березня. УНН. Україна очікує на саміті “Східного партнерства” в Ризі рішення щодо безвізового режиму ЄС для України. Про це Президент України Петро Порошенко сказав на зустрічі з українцями Дрездена, передає УНН з посиланням на прес-службу Глави держави.

Президент також повідомив, що 16 березня плануються його важливі зустрічі з керівництвом Німеччини, зокрема, з Канцлером Ангелою Меркель.

Президент нагадав, що за останні 9 місяців провів більше 70 зустрічей та телефонних розмов з пані Канцлером.
“Україна і Німеччина ніколи не мали такого тісного співробітництва, ніколи не були настільки разом”, — заявив Президент, відзначивши підтримку Німеччини та ЄС, зокрема, фінансову.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1448683-ukrayina-ochikuye-na-samiti-u-rizi-rishennya-schodo-bezvizovogo-rezhimu-yes-dlya-ukrayini-p-poroshenko