середа, 8 Грудень, 2021
pluken
Головна / polukr (сторінка 3)

polukr

Консультативна (з)рада й примирення: Україна на шляху до колапсу

Share Button

Доки західний світ (зокрема Європа) борються з пандемією COVID-19, для України настають важкі часи випробувань. Для агресивного сусіда України – РФ, що вже загарбав частину території суверенної держави та інспірував на її теренах військовий конфлікт, в якому приховано бере участь, відкривається надзвичайно сприятливе вікно можливостей. Ситуація з коронавірусом грає на руку Росії і її експансіоністським планам. З одного боку, США і Західна Європа відвернені боротьбою з епідемією, внутрішньою кризою. З іншого – Україна входить в складний економічний період, що загрожує країні дефолтом. Модель управління державою від Зеленського-Авакова наштовхується на дедалі більший спротив у суспільстві, що загрожує політичною дестабілізацією, яка повністю влаштовує РФ. Не варто очікувати поступок з боку РФ на Донбасі – трек Козака-Єрмака потрібен виключно для розхитування ситуації в Україні. Варто зазначити, що Москва за 2016-2019 рр. накопичила стабілізаційний фонд в розмірі понад 150 млрд. доларів, що дозволить їй якийсь час «пересидіти» кризу. При цьому «обнулення» Путіна при падінні його рейтингів буде штовхати президента РФ на зовнішньополітичні авантюри.

Тактичні розклади для авантюр можуть бути різними – однак найзручніший спойлер для цього є. Це Мінський процес й намагання України (точніше її істеблішменту) за будь-що вирішити «проблему Донбасу». Останній тиждень видався плідним на ініціативи з примирення. Спочатку група депутатів ОПЗЖ відвідала Москву, де на зустрічі Путіна-Медведчука-Володіна президент РФ запропонував запровадити такий собі парламентський рівень «Нормандської четвірки». Ідея не нова, РФ у різні часи намагалась долучити до ініціативної групи депутатів з «Народного фронту» Лє Пен та «Альтернативи для Німеччини». Депутати з AFD навіть їздили в окупований Луганськ. Тож легко уявити, що це буде за парламентський рівень. Ще більш цікава реакція на цю ініціативи «Слуги народу» – монобільшості в парламенті. Чому пропозиції вносились через ОПЗЖ зрозуміло, але для їх практичної реалізації потрібна підтримка правлячої партії, що вже мала досвід співпраці з ОПЗЖ по окремим голосуванням (наприклад, під час зняття з прокурорства Руслана Рябошапки та призначення на цю посаду Ірини Венедиктової).

12 березня 2020 р. наступ пішов за внутрішнім фронтом – Сергій Сивохо, той хто відповідає у Зеленського за Донбас, позаштатний радник секретаря РНБО, презентував свою «платформу примирення». Все б добре, але перебіг заходу зірвали представники «Азову», в тому числі ті хлопці, що воювали у добробатах й мають походження з Донецька та Луганська. Для будь-якого патріотично налаштованого східняка захід Сивохо сприймався однозначно – провокація. Натомість реакція ветеранів АТО була цілком природньою. На Сивохо навіть написали декілька заяв в СБУ, звинувативши його у державній зраді. В чом були помилки авторів платформи? Найперше – в самих авторах, серед яких, наприклад, була присутня така собі «конфліктологиня» Марина Черенкова, колишня помічниця «регіоналів» Єфремова та Близнюка та співзасновниця руху «Відповідальні громадяни».  Цікаво, як тези від таких людей мали бути сприйняті суспільством? Чому вона й подібні до неї узурпують представництво так званих «донецьких» та «луганських» переселенців? Проблеми й в самих тезах.

Представляючи платформу, Сивохо  (виступаючи російською мовою) назвав її національною, адже крім Донбасу в Україні є багато проблем – «бурштинова республіка на Волині, гранітна на Житомирщині, Закарпаття». Цікаво, як взагалі можна порівнювати зазначені аспекти (які, треба визнати, реально присутні), пов’язані виключно з економічним інтересом та слабкістю владної вертикалі, феодальним устроєм в регіонах, із безпосередньою військовою агресією сусідньої держави, що призвела до понад 13 000 вбитих громадян. До речі, жодного разу протягом виступу Росію не згадали у якості саме агресора. Виявляється, проблема зводиться до припинення війни, а конфлікт на Донбасі нічим не відрізняється від сотень вже врегульованих конфліктів. Очевидним були й «вуха» Ахметова, як учасника та бенефіціара платформи. Теза про чесність та відкритість (ні першого, ні другого не було на етапі розробки), зацікавленість бізнесу в її реалізації – відвертий натяк на це. А той факт, що Ахметову, за окремими свідченнями, почали повертати його власність в «ДНР», забираючи її безпосередньо у Пушиліна, свідчить про багате тло закулісних «договорняків». Зокрема, недвозначно вказується місце «лідера ДНР», людини Суркова. Тепер всім заправляє Козак з Єрмаком, тож Ахметов зробить все, аби план примирення від Сивохи запрацював. План в якому є Донбас та його інтереси, але не має Росії як агресора. Де є прирівнювання агресивної українізації до руського миру (?!). При цьому немає неупередженої соціології (індекс SCORE від ПРОООН???), а всі хто працював у цій сфері до них – провалились, в тому числі МінТОТ. У окремих уривках профанських ангажованих текстів можна побачити одне – «Слуга народу» (принаймні крило Єрмака) зійшовся з колишніми ображеними «регіоналами» в образі «професіоналів» з метою виграти місцеві вибори на Донбасі у ОПЗЖ. Вибір для реально смертельно хворої людини – ганьба та сором («регіонали») чи зрада (ОПЗЖ). Союз-вирок для «Слуг» або план Козака в дії?

13 березня 2020 р. Україна дізналась про ще один удар від Єрмака – узгоджена й підписана концепція Консультативної ради при ТКГ. Незважаючи на той факт, що остаточне рішення буде ухвалене 25 березня у Мінську, той текст, під яким поставив свій підпис другий президент України Леонід Кучма та голова офісу президента Андрій Єрмак викликає подив на межі із відчуттям зради. Під соусом голосу переселенців та простих громадян з окупації Україні продають реальну легалізацію «ДНР/ЛНР». Навіть представники квазі-утворень, що поставили підпис під документом, названі «повноважними представниками окремих районів». Цікаво, хто їх уповноважив? Те, що політична підгрупа, очолювана між іншим новим міністром реінтеграції Олексієм Резніковим, потребувала підсилення – факт. Реально, у цій підгрупі Україна та РФ, ще з часів Володимира Горбуліна та Романа Безсмертного, зайшли у глухий кут, маючи діаметрально протилежні позиції щодо природи агресії та відповідальності. До останнього часу Зеленський декларував принциповість, але вона, вочевидь, заважала прогресу. Ідея залучити в Мінськ переселенців з окупованих районів як проксі-візаві «ДНР/ЛНР» не нова. Але це єдиний рівень неофіційних зв’язків, що можливий. Пункт 3 концепції консультативної ради однозначно позначає, що представників окремих територій в цей орган призначають на власний розсуд. Тож замість очікуваних місцевих лідерів думок, діячів культури, знаних донеччан та луганчан, на кшталт Вадима Писарєва, там завтра може опинитись якій-небудь Едуард Басурін (чи хто там ще з відомих бойовиків живий?). Зрештою, Москва визначить, кого краще туди відрядити від Донецька та Луганська. При цьому РФ залишається за дужками, переходячи у категорію медіаторів.

Так ось, давайте уявимо сценарій, в якому умовно 25 березня (або пізніше) остаточно підписуються зрадливі для українського патріотичного суспільства положення, що де-факто виводять Київ на прямий діалог з Донецьком та Луганськом, легалізуючи громадянську війну в Україні та виводячи РФ з під дії санкцій. За «законом Радуцького» про запобігання розповсюдженню COVID-19 всі зібрання заборонені – люди, що виходять під Банкову на майдан та протест опиняються поза законом. До того ж, варто зважити, що організатори можуть отримати кримінальні статті за організацію подібного зібрання. Поляризоване та збуджене суспільство, загнане в рамки боротьби з короновірусом, не матиме шансів на легальний протест. Будь-який нелегальний протест – не лише ризик поширення інфекції, але й підмивання засад держави, довіри до влади. З іншої сторони – Зеленський відкриває собі шлях до узурпації владних повноважень (разом з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим), придушення виступів. Будь-який розвиток подій задовольняє Москву – примусове злиття патріотів або реальна громадянська війна в Україні. Все це буде передумовою для подальшої реакції Кремля.

Оскільки жителі України в новій конституції РФ будуть вказані як носії російської мови, то гуманітарна військова інтервенція з метою стабілізувати Україну буде прикриватися турботою про «братський слов’янський народ». Оптимальний часовий інтервал для інтервенції – осінь 2020 року (навчання «Кавказ-2020», зокрема в Чорному морі) – літо 2021 року (навчання «Захід 2021»). При цьому під загрозою не тільки Україна, але і Молдова з Грузією. Ймовірно, РФ буде використовувати вікно можливостей на повну, створивши додаткову ескалацію на одному з відволікаючих напрямків (Сирія, Лівія, Балкани), реалізуючи свою політику на основному – українському.

Таким чином плани Москви окреслені та конкретизовані – зараз або ніколи. А недолугі кроки української влади лише наближають загальний колапс. Тож українцям нема коли хворіти – краще закуповувати патрони замість туалетного паперу. Інакше завтра ми прокинемось у іншій країні, що носитиме назву Малоросія.

Валерiй Кравченко

Share Button

Чи готова Україна до деескалації у відношенні до Росії та їх проксі на Донбасі?

Share Button

На тлі чергових заяв про заплановані обміни утримуваними між Україною та Росією перед українським суспільством неодмінно постане дилема ставлення до подібних явищ. Звичайно, звільнення українців з підвалів «МГБ» та російських тюрем є бажаним та позитивним явищем. Але яку ціну за це сплачує держава? Одна сторона проблеми – обмінний матеріал – вже викликала жваві дискусії протягом грудневого обміну з т.зв. «ДНР» та «ЛНР». Скільки ще Україна має видати своїх громадян РФ? Навіщо Кремль грає в примирення? На які наступні компроміси здатний піти Київ та чим вони загрожують українському суспільству?

Якщо говорити про тему обмінів – то це умова прогресу в напрямку деескалації, поставлена за підсумками грудневого саміту в Нормандському форматі у Парижі. Тоді тектонічних зсувів за наслідками зустрічі лідерів не відбулось, але було погоджено, що у разі наявності прогресу з обміном, визначенням нових ділянок розведення та встановленням сталого режиму припинення вогню, буде погоджена наступна дата проведення саміту четвірки (умовно, навесні 2020 р.). Тому Київ та Москва й почали довгострокову гру в «гарні наміри» та «компроміси». Ось лише хто тут з ким грається?

Питання обмінів стає дедалі більш чутливим для українців не лише, тому що Україна видає РФ «харківських терористів» та «вбивць майдану», але й тим, що Росія вже завтра почне спекулювати перед Заходом на темі обміну кримських татар, засуджених за статтею участі в «Хізб ут-Тахрір». В Україні всі розуміють, що всі звинувачення проти кримських татар є сфабрикованими – жодних відвертих ісламських радикалів на півострові не було. Сама участь у «Хізб ут-Тахрір» в Україні була і є законною. Проте вона є поза законом в Росії, Німеччині та, навіть, Туреччині. Чи буде Ердоган та Меркель тиснути на Москву та сприяти обміну людей, що звинувачені в участі у терористичній організації? Які аргументи буде вживати Київ у боротьбі за повернення своїх громадян?

Радник Зеленського Андрій Єрмак, який займається російським питанням, зауважив, що крім обміну на порядку денному є місцеві вибори 2020 р. А це знову актуалізує «формулу Штайнмайєра», про яку вже встигли забути, «особливий статус» Донбасу, питання амністії, безпеку кордону та низку інших питань. Безумовно, провести вибори на окупованих територіях без пост-конфліктного періоду – це легітимізувати українофобську політику. Козак запропонує подібну «придністровську карту» регулювання Києву, наскільки б фантастично не виглядала б ця ініціатива з перспективи лютого 2020 р. Однак за це Кремль вимагатиме компромісів на зустріч, які має запропонувати Київ. Й тут потрібен чіткий розрахунок та холодна голова, адже кожен невірний крок матиме наслідком не лише зрив переговорного процесу, але й внутрішню дестабілізацію в Україні з дискредитацією чинної влади.

Давайте спробуємо проаналізувати напрямки можливих компромісів.

  • Політика злагоди (цей термін кращий за «примирення», який відносить нас до парадигми війни). Створення спеціального колегіального органу із дорадчими функціями, своєрідної «палати мудреців» для пошуку шляхів до порозуміння та примирення, за участі відомих спортсменів, культурних діячів, що мають відношення до Донбасу (походження або діяльність) матиме істотний вплив. Гіпотетично, кожен з залучених визнаних авторитетів міг би взяти один напрямок примирення – наприклад, Сергій Бубка міг би курувати спорт, відновити спортивні змагання «Зірки жердини», що щорічно проводився в донецькому Палаці спорту до початку війни. Кожен проект у політиці злагоди має нести велике символічне навантаження, відсилати умовного мешканця окупованих територій до ностальгічного періоду, коли в українському Донецьку був мир й було все добре. В цьому контексті вагоме значення матиме підтримка колишніх «власників регіону», що досі тримають його символи. Рінат Ахметов має зрозуміти користь використання бренду «Шахтаря» для розбудови миру в регіоні в не залежності від того, чи реставрує використання цього активу його особистий бізнес-вплив. Подібна гуманістична спрямованість, політична нейтральність є запорукою успішності такої політики.
  • Законотворча діяльність. Тут мова йде не лише про нову редакцію закону про «особливий статус», якій має базуватись на децентралізації (як й декларує Зеленський). Але й про низку інших важливих законів, які мають допомогти розібратись із наслідками конфлікту. Передусім – це закон про колабораціонізм (або про прощення): Верховна рада має чітко визначити обсяги злочину та визначити за нього відповідальність. Бажано при цьому уникати позитивної дискримінації для широких верств населення – звуження прав громадян, що були змушені піти на колабораціонізм через життєві обставини. Але люди на окупованих територіях мають перестати жити у страху перед «реваншем бандерівців», яким їх лякають. Діалог з цього питання мав би розпочатись в Україні ще вчора, адже він зачіпає більш тонкі матерії – питання ідентичності, толерантності та ставлення українців один до одного. В контексті законотворчості можна передбачити й «пряники» для Донбасу – наприклад регіональний статус російської мови (поруч з обов’язковою українською) на період пост-конфліктного відновлення (до 10 років). Здається, подібні природні компроміси не мають стати причиною великих протиріч в Києві.
  • Нова економічна модель для Донбасу. Ще одна тема висловлювань Єрмака («економічний хаб»), є перспективною, але важкою у реалізації. Тут не лише про відсутність інфраструктури, інвест-клімату та ресурсів (на все це потрібні дуже великі гроші), але й про людей. Шахтарям та металургам буде складно пояснити, чому їх край перетворюється на «силіконову долину», і як до цього можуть долучитись вони зі своєю вузькопрофільною кваліфікацією. Потрібні масштабні програми перепідготовки для робітничих професій, чим має опікуватись держава. Потрібні й рамки власне самої моделі – нова індустріалізація в умовах вільної економічної зони, чи щось інше? Роботи за цим напрямком достатньо, хоча модель Південного Тироля для копіювання існує. Важливим є також опікування екологією – питання невідкладне, з огляду на вже наявні прецеденти розмивання ґрунтів, забруднення води, безпеки хімічних могильників тощо.
  • Гуманітарні та молодіжні проекти. Людиноцентрична концепція Зеленського мінімізує політичні впливи у спілкуванні з Донбасом. Потрібні нові фільми про долі людей, спільні молодіжні табори (заради яких можна навіть піти на обмежений діалог з чиновниками «ДНР/ЛНР»), відкриття центрів материнства в сірій зоні з роздачею «памперсів» з гуманітарки. Україна має фізично демонструвати піклування про громадян на окупованих територіях. Всі засоби гарні, якщо вони дають результат. Але при цьому є одне «але»: політично Україна має послідовно відстоювати свою позицію про агресію РФ, не знімаючи з останньої відповідальності.

Зазначені напрямки компромісів є лише початковим етапом, спрямованим на масштабну деескалацію. Однак виключно в контексті окупованих районів Донецької та Луганської області. Є цілковите усвідомлення того, що Росія проштовхуватиме власний порядок денний для примирення, повний пасток для України. Й вміння обходити ці пастки, а часом й пропонувати свої для росіян, буде зовсім не зайвим. В будь-якому разі, мир на Донбасі має власну ціну – готовність її сплачувати продемонструє реальну стійкість нашої держави.

Валерiй Кравченко

 

Share Button

ЛИТПОЛУКРБРИГ проводить тренування Брейв Бенд

Share Button

У період з 17 до 21 лютого, Командування Литовсько-Польсько-Української бригади імені гетьмана Костянтина Острозького проводить другий етап щорічного командно-штабного тренування “Брейв Бенд”.

Важливо зазначити, що з метою подальшого розвитку системи підготовки багатонаціональної бригади, цьогорічне командно-штабне тренування (КШТ) зі штабами афілійованих підрозділів, було видозмінено та набуло форми тактичного тренування без залучення основних Сил та засобів. Даний підхід створює передумови та відкриває нові можливості для удосконалення процесу планування застосування підрозділів та управління визначеними силами і засобами в умовах обмеженого часу та різких змін обстановки у відповідності до стандартизованих операційних процедур та згідно принципів НАТО.

Видозмінене КШТ являє собою логічне продовження спільного командно-штабного тренування проведеного напередодні у тісній співпраці з aмериканськими колегами, що завершилося розробкою і видачею бойового наказу для проведення операції, які і стали основою для другого етапу тренувань.

Беручи до уваги унікальну можливість провести тренування з переважною більшістю командирів та штабів афілійованих підрозділів, було прийнято рішення щодо організації та розміщенню навчально-тренувальних місць на польовій базі. Саме тому метою заходу було визначено – Перевірити та пітвердити можливості залученого особового складу щодо планування, управління, здійснення всебічного керівництва та контролю за підпорядкованими підрозділами в процесі виконання завдань за призначенням в умовах наближених до реальних.
86422083_195885334820213_1051603702835576832_n
Командування ЛИТПОЛУКРБРИГ зібрало військовослужбовців з Литви, Польщі та України для відпрацювання їх спільних дій у міжнародному середовищі, а також підвищення взаємосумісності задля подальшого нарощення спроможностей виконувати завдання за призначенням особовим складом багатонаціональної військової частини. Із представників українських Збройних сил на командно-штабне навчання прибули військовослужбовці 1 десантно-штурмового батальйону 80 окремої десантно-штурмової бригади Десантно-штурмових військ, які разом із своїми іноземними партнерами тренуються та навчаються за стандартами НАТО в міжнародному середовищі.
86468151_644856189667683_5107828077681967104_n
Також під час командно-штабного навчання командир ЛИТПОЛУКРБРИГ провів конференцію на базі бригади з командири підрозділів литовських, польських та українських збройних сил з метою обговорення cпільної діяльності та міжнародної співпраці щодо запланованих подій на 2020 рік.
87171344_579986909258570_2500258410423910400_n
З огляду на шалений ритм та наполегливість у виконанні функціональних обов’язків учасниками заходу, немає жодного сумніву, щодо успішного завершення видозмінених КШТ та досягнення всіх поставлених завдань.

LITPOLUKRBRIG

Share Button

Зміна кураторів: як вплине Козак на політику РФ в Україні

Share Button

Похід беззмінного куратора України Владислава Суркова «в медитацію», про який звітував його особистий рупор Чеснаков, спричинив справжній медіа-вибух в українських ЗМІ. Натомість призначення на роль куратора відстороненого раніше від віце-прем’єрства Дмитра Козака, отримання ним посади заступника голови адміністрації президента РФ, стало джерелом безлічі конспірологічних теорій, які коливались від капітуляції до федералізації України. Де тут правда? Що очікує Мінський процес? Чи можна сподіватись на мир на Донбасі?

На останнє питання є однозначна відповідь – ні. Стратегія Путіна лишається незмінною – використати Донбас для тиску на Україну. Тому мир на умовах України (а інший є для українського суспільства неприйнятним), повернення до статус-кво 2014 р. є неприпустимим для Москви. Що ймовірно зміниться, це тактика – після успішної багатоходової комбінації в Молдові, де спочатку, за всебічної підтримки Заходу, був усунутий олігарх та господар держави Влад Плахотнюк, потім сформована нежиттєздатна коаліція проєвропейських сил ACUM та соціалістів, а наразі відроджені повноваження соціаліста-президента Додона та сформований проросійський уряд – Козак буде переведений на український дипломатичний фронт.

Точніше, насправді він вже давно тут. Саме він курував Крим в період його анексії, отримував повноваження на Донбасі в 2015 р. після провалів Суркова та Володіна (про це детально йдеться тут). Зокрема на окупованих територіях в його зоні відповідальності була вся економіка, включно з соціальними дотаціями (зарплатами і пенсіями) та торгівлею вугіллям через Південну Осетію. Саме з його тихої згоди «ВЕТЕК» Курченка монополізував всі економічні зв’язки окупованого регіону. А Сурков був відповідальний виключно за ідеологічну складову, локалізацію «руського миру» та кадрові призначення в «ДНР». Зокрема Пушилін – безпосередня креатура Суркова, й саме через це його перспективи залишитись при посаді виглядають туманно (є інформація, що він вже був у Москві, отримавши нові інструкції). На відміну від Пасічника, якого переворотом ставили в «ЛНР» в 2017 р. безпосередньо з Москви замість Плотницького – іншої креатури Суркова. Зважаючи на існуючий неформальний поділ компетенцій – ФСБ займається «ДНР», а ГУР МО РФ – «ЛНР», варто очікувати на оновлення донецької гілки влади. Але й Пасічник з його радикальними поглядами на Україну може опинитись зайвим у контексті майбутньої дипломатичної «гри у примирення» від Козака.

Не  секрет, що радник президента Зеленського Андрій Єрмак має контакти в Кремлі. Саме завдяки цим зв’язкам були здійснені обміни утримуваними в вересні та грудні 2019 р., підписана нова газова угода. Очевидно, що цим контактом був або сам Козак – куратор енергетичного сектору, або хтось з його найближчого оточення. Через це перспективи діалогу у форматі Єрмак-Козак виглядають достатньо реальними. Цілком вірогідно, що російська сторона проштовхуватиме придністровський порядок денний врегулювання. Ключовим тут є примус української сторони до прямих переговорів з представниками окупаційних адміністрацій, яких можуть охрестити новою назвою в дусі децентралізації – «громади Донбасу». Це несе в собі декілька небезпек за аналогією з іншим заморожених конфліктом в Молдові.

Найперше, врегулювання за Придністровським сценарієм стане якорем для України. Жодні реформи та турборежими, не кажучи вже про інтеграцію в ЄС та НАТО, не будуть можливими, за умови бажаної для РФ федералізації. Україна, погоджуючись на подібне, навіть під «соусом» особливого статусу в межах децентралізації, підписує себе на повільну смерть – Києву потрібне терпіння та довгострокова стратегія, якої в нього не має. Якщо Україна погоджується на такий сценарій, ми переводимо конфлікт в розряд внутрішніх, Росію – з агресора в медіатори, йдемо на прямі переговори, визнаємо документи, в односторонньому порядку відводимо війська. Чи можна уявити подібне сьогодні? Очевидно, що ні – це означатиме початок реальної громадянської війни в Україні. Сценарій тим більш фантастичний, що не враховує одне чуттєве питання присутнє в конфлікті на Донбасі й відсутнє в Придністров’ї – наявність неконтрольованого кордону з РФ. Це принципове питання для Києва, й здається Москва готує для України пропозицію, від якої буде важко відмовитись (особливо за тиску партнерів по Нормандському формату) – закрити кордон місією ОБСЄ, на виконання Мінських домовленостей, за умови початку політичного діалогу Києва з так званими сепаратистами. Це пастка, на яку Київ не має права погоджуватись.

Примітно, що смертей на лінії фронту у січні 2020 р. критично побільшало – за місяць вбито 11 військовослужбовців ЗСУ. Подібна активізація невипадкова – Росія таким чином підштовхує Україну вступити в політичний діалог з тими, хто стріляє й хто командує снайперами «ДНР» та «ЛНР». На думку Москви лише це сприятиме сталому перемир’ю (насправді, звичайно ні). Іншим виміром вбивств на фронті є рівень довіри до головнокомандувача, який йде на замирення з агресором під ворожими обстрілами. Це не просто підриває його авторитет, а й відкриває шлях до другої серії «капітуляції» – патріоти під проводом політичного опонента Зеленського Петра Порошенка не пробачать подібних переговорів. Це призведе до розхитування ситуації в державі, недовіри до влади, поляризації суспільства, а саме це й потрібно Путіну. Ймовірно, останній волів би бачити на чолі України ультранаціоналіста з войовничою риторикою, аніж коміка з тезами «Какая разница» – який, демонструючи альтернативний російському шлях розвитку пострадянської держави, створює загрозу для майбутнього режиму Путіна. Прецедент успішності розвитку України за проектом Зеленського смертельно небезпечний особисто для російського президента.

Що стосується планів Козака на всю Україну, то мета федералізації, фрагментації держави нікуди не ділась. Не дарма Путін методично згадує ментально близький до росіян «Юго-Восток». Точно на порядку денному знову з’явиться російська мова та її права. Ймовірно, актуалізуються російські впливи на національні меншини для того аби заглибити конфлікт в етнічне протистояння. Так РФ робила в Молдові, додаючи до Придністров’я, що населене переважно етнічними українцями з радянським менталітетом, Гагаузію. В Україні РФ вже використовує понтійських греків  ДНР з Донецької спілки греків ім. Федора Стамбулжи. Натомість греки Приазов’я – корінний народ України – проживає не лише на окупованих територіях, але й компактно в інших районах Донецької та Запорізької області. Очевидною є підтримка Москвою перспективи надання особливого статусу угорської культурно-територіальної автономії на Закарпатті, що лобіює Будапешт на тлі року національної єдності з нагоди 100-річчя Тріанонського договору. Можливою є спекуляції на фоні ймовірних утисків болгар в місці їх компактного проживання – децентралізація знищує адміністративну одиницю Болградський район. На цій проблемі активно наголошують місцеві активісти, апелюючи як до Києва, так й до міжнародної спільноти. Можлива ескалація й на румунському напрямку, чому додають градусу складності перекладу промови Зеленського з нагоди Дня Соборності, коли його слова в Румунії були однозначно інтерпретовані як, окупація Буковини румунами.

Москві дуже потрібна палаюча Україна, з багатьма феодальними центрами, з недієвим центральним урядом, з добровольчими батальйонами на вулицях міст, що вступають в конфлікт з правоохоронцями. З огляду на подібне, й Суркова рано списувати – його роль стратега занадто значна для Путіна. Козак зовсім не миротворець – його функція більше схожа на троянського коня. На тлі псевдо-мирних ініціатив Україні варто пильнувати за військовими навчаннями біля своїх кордонів – «Кавказ-2020» може завершитись перекриттям Чорного моря, а «Захід-2021» – прямою військовою інтервенцією. Крім того, РФ частково замиряє український вектор лише для того, аби повноцінно попрацювати з Білоруссю, яку хоче додавити у обіймах якнайскоріше. Все цікаве – попереду!

Валерiй Кравченко

Share Button

Різниця є! Влада в пошуку державної ідеї

Share Button

Здається, що більш контраверсійної витівки ніж минулого року Зеленський вже не зробить. Проте новорічна промова президента цього року затьмарила попередню, коли канал Коломойського «1+1» поставив новину про балотування Зеленського замість привітання чинного президента Петра Порошенка. Сьогодні всі експерти та «експерти» або хвалять чинного гаранта за людяність та намагання порозумітись, або викривають його за відверті маніпуляції та нехтування елементарною логікою. Принаймні народу України є про що поговорити на свята…

Ще одна плідна тема – новорічний обмін утримуваними з «тією стороною». При чому офіційна влада грала у мовчанку щодо приналежності тієї сторони, а за подібних умов Росія розповіла світу що вона тут ні до чого, й обмін йде внутрішньоукраїнський – між державою Україна та сепаратистами з «ДНР» та «ЛНР». Принаймні так цю новину подали більшість європейських та американських інформаційних агенцій. Зрештою, Зеленський знав на що йде. Й справа зовсім не у звільненні беркутівців з «чорної сотні» прямо перед судовим вироком (цікаво, чи свідомі прихильники «зради» задають собі питання, чому суд затягнувся майже на 6 років, 5 з яких прокурором був Луценко з команди патріота Порошенка), або харківських терористів. Мов їх звільнення дарує індульгенцію на майбутні злочини всім прибічниками «руського миру» в Україні (а може ними б займалась СБУ?). Так, можна все виправдати звільненням НАШИХ з полону. Й аналогії з Ізраїлем тут абсолютно до справи (але тоді Києву потрібен свій Симон Візенталь та спеціальний «загін пошуку нацистів», як у Моссаді – має бути новий обмінний матеріал). За життя живих можна віддати мертвих, до того ж маршрут росіян, що побували в українському полоні відомий заздалегідь – «Москва – Сирія – кладовище». Той факт, що серед обмінюваних українською стороною немає росіян за паспортом не повинно бентежити – ті самі харківські терористи чим вам не ментальні росіяни? Навіть зроблю припущення, вони більші росіяни, аніж більшість росіян, адже свідомо пішли на злочин за ідею (або за гроші). Проблема Зеленського полягає в тому, що він вперто мовчить про відповідальність Росії. Можна припустити, що це проста безапеляційна умова Путіна – інакше жодних обмінів, жодного прогресу у врегулюванні. Однак чи варто аж настільки приставати на умови агресора заради маленьких кроків на зустріч? Чи є таким кроком новий газовий контракт? Коли ми перед Заходом визнаємо громадянську війну?

Питання до президента Зеленського залишаються. Очевидно, що його новорічна промова апелювала до простого українця, виборця без могилянської освіти та націоналістичних метеликів в голові. Навіть більше, його промова стосувалась телеглядача, а не користувача фейсбук. Він зіграв свою чергову роль – майже так само, як робив це в серіалі «Слуга народу». Й не можна говорити, що абсолютно все було награно, вкрито пафосом. Ні, він (або його політтехнологи) намагався бути щирим – Україні насправді дуже потрібна об’єднавча ідея, й полягає вона у внутрішньому зростанні, економічному процвітанні та стосується світлого майбутнього, якого прагне кожен українець. Однак президенту слід пам’ятати, що нація, що не знає минулого – не має й майбутнього. Пробачити росіянам все й рухатись далі не вийде. Як не вийде й перенести нашу країну кудись між Португалією та Іспанією – Росія завжди буде поруч, збоку – зліва (Придністров’я), справа (РФ), знизу (окупований Крим) й згори (можливо, Білорусь). Ми прив’язані до своєї географії, тож нам треба вчитись та шукати варіанти, як жити з цим.

В тому числі з радянським минулим, до якого причетні ті самі українці навіть більшою мірою, аніж росіяни та євреї. Чи нам пишатись радянським періодом з Щербицьким та Корольовим, чи стидатись Косіора та Чубаря – українців, що долучились до створення голодомору, а також Тичини та його «трактору в полі».

Ми не щирі перед собою – й різниця справді є. Проблема зовсім не у Бандері чи Шухевичі – вони беззаперечні герої, що боролись за волю України. Проблема як це пояснити таким чином, аби не образити один одного. Якщо ми визначились однозначно, що герої Західної України є героями, то що робити з героями Східної України, які замуровані в геном радянщини. А радянщина намертво вмурована в ідею Великої імперської Росії (як би збочено це не звучало, адже це радянська влада й знищила Російську вікову імперію), побудованої на засадах євразійства. Може спробувати витягти «гарну радянщину» з Росії (адже ГУЛАГи та репресії й справді придумали не ми), й взяти на себе бодай якусь відповідальність? Нехай етнічний грузин Сталін залишиться росіянами – всі інші генеральні секретарі СРСР (окрім найкращого – Горбачова, який й розвалив Союз) були етнічними українцями. Це ми, українці, будували велич Радянського Союзу, а тепер маємо за це стидатись?

Якщо вдасться вирівняти ставлення до героїв, побудувати єдиний наратив поваги до здобутків, тоді й буде шанс отримати державну ідею, на якій вже не будуть спекулювати сусіди. Потенціал українці мають – напевно найбільш толерантне населення в Європі. Аби воно не стало індиферентним та апатичним… Різниця є!

Валерiй Кравченко

Share Button

Близькосхідна ескалація та Україна: карма, збіг чи невідворотність

Share Button

Високосний 2020 рік почався для України трагічно – з найбільшої за всю історію української цивільної авіації авіакатастрофи борту МАУ в небі над Тегераном. Загалом, у цій історії забагато загадкових збігів та випадковостей, які мимоволі змушують замислитись. Що саме призвело до трагедії? Помилка досвідчених пілотів? Збій в роботі двигунів «Боїнг-737 Мах», яким було всього 3,5 роки, та що пройшли сервісне обслуговування за два дні до трагедії? Чи той факт, що Іран за три години до цього випустив десятки ракет по американським базам в Іраку, й цілком міг привести власну систему ППО в повну бойову готовність в очікуванні удару у відповідь, а хтось на нижчому рівні випадково або свідомо натиснув не на ту кнопку? Чи випадково США заборонили власній цивільній авіації літати над Іраком та Іраном лише за годину до трагедії? В будь-якому випадку, Україна вчергове опинилась на міжнародних шпальтах у вже звичній для себе негативній конотації.

Й це дещо більше ніж випадковість. Вже можна цілком говорити про карму – так у 2019 р. Україна стала інструментом у внутрішньополітичному процесі в США. Інтерпретації подій можуть бути різними. З одного боку, це президент США Дональд Трамп дійсно намагався тиснути на Київ з вимогою розслідувати справу сина основного потенційного конкурента-демократа на майбутніх президентських виборах у листопаді 2020 р. З іншого боку, демократи використали запис телефонної розмови з Зеленським для процедури імпічменту – дискредитації дійсного президента. В будь-якому випадку, тема України в США стала токсичною, що автоматично недобре для двосторонніх відносин, особливо в контексті неприхованого політичного тиску РФ, прискореної мілітаризації  регіону – тоді коли Київ потребує реальної військової допомоги та непохитної політичної підтримки від Вашингтону. Тепер ситуація з літаком МАУ в Тегерані…

Україна часто намагалась максимально абстрагуватись від геополітичної реальності, замкнувши увагу на ситуації в Балто-Чорноморському регіоні, зокрема на агресії РФ. Але так сталось, що геополітична реальність сама наздогнала Київ. Цікаву позицію зайняли українські дипломати з посольства в Ірані – в перші години після трагедії видали новину, що вони повністю виключають можливість теракту чи зовнішнього фактору, хоча якраз останнє було більш менш очевидно. Літак спалахнув як факел на висоті 2400 м. й падав вже частинами, засипавши уламками велику площу. Здається, можна провести очевидні аналогії зі збиттям малайзійського «Боїнгу» в небі на Донбасі. Тоді завезений з РФ ЗРК «Бук» влучив в літак на висоті понад 10 км., й Україна та міжнародні неурядові організації шостий рік доводять провину російських військових. Відкинути будь-яку версію навіть до початку офіційного слідства – показник некомпетеності, низької кваліфікації та упередженості української амбасади в Ірані. Не дивно, що пост був невдовзі вилучений, а РНБО України наразі розглядає чотири основні версії, серед яких якраз є теракт на борту, а також ймовірність збиття літака з ЗРК «Тор-М1» російського виробництва, що стоїть на озброєнні ППО Ірану. Ракети цього комплексу можуть вражати цілі на висоті до 6 км.

Серед інших версій – несправність двигуна та зіткнення з безпілотним летальним апаратом. Однак уявити собі гіпотетичний американський безпілотник на настільки низькій висоті насправді важко. Як правило, американські ударні БПЛА типу «Predator», що найбільш розповсюджені на Близькому Сході, працюють на горизонті 4000-5000 м. Якщо мова йде про невидимі розвідувальні БПЛА  – то вони взагалі мають літати на висоті понад 15000 м. Уявити собі безпілотник США поблизу стратегічного об’єкту, яким є міжнародний аеропорт в столиці держави, в перші години після початку військової ескалації (ракетного удару по американським базам в Іраку), яку санкціонувала саме іранська сторона, дуже важко.  Звертає на себе увагу й дивна та підозріла поведінка іранських ЗМІ, які відразу виключили можливість передачі «чорних скриньок» літака його виробнику – американському «Боїнгу». Мов на це рішення вплинули натягнуті політичні відносини. Водночас вже наступного дня офіційний Тегеран запросив американську сторону приєднатись до слідства. Що це – наслідок промови Трампа про військову розрядку (й відповідний крок на зустріч Ірану) чи свідчення про те, що  сліди вже заметені, а цінна інформація на бортових самописцях «підчищена» – не дарма попередньо була зроблена заява про сильне пошкодження «чорних скриньок» й втрату частини записів.

Що стосується самого ракетного удару, то Іран завдав його виключно по інфраструктурі американських баз в Іраку, при цьому заздалегідь попередивши іракську сторону, яка в свою чергу, оперативно попередила американців. Саме тому внаслідок  удару жоден громадянин США не постраждав. Це зумовило поміркованість Трампа у заяві, яку він оприлюднив після консультацій з військовими. США вважають, що Іран не хоче війни у відповідь на вбивство генерала Сулеймані в Багдаді, й готові до переговорів з Тегераном. Цікаво, чи сприйме Іран подібну поміркованість як слабкість ворога, або буде все ж таки рятувати ядерну угоду 2015 р. й апелювати до європейців, які не хочуть нових санкцій у відношенні Ірану.

Ескалація напруги на Близькому Сході грає на руку Китаю та РФ. Пекін цілком може зайняти нішу, яку, здається, через події остаточно залишають США – стати стабілізуючим фактором для всього регіону, «обійняти» його в економічних проектах транскордонної інтеграції. Один пояс – один шлях, як то кажуть… А РФ неодмінно виграє від удорожчання нафти внаслідок чергової кризи. Що ціна на нафту означає для Москви та її спроможностей не треба додатково пояснювати. Ситуативно виграє від конфлікту США та її регіональних союзників (Саудівська Аравія, Йорданія, Оман, ОАЕ) з Іраном й Анкара, яка під лідерством Ердогана дедалі більше вдається до проектів відродження сфери впливу колись величної Османської імперії. Знайшовши тимчасового союзника в обличчі РФ, Туреччина готова до участі в проксі-війнах на теренах Лівії, продовженню вирішення курдського питання в Сирії. Ірак – давня сфера інтересів Анкари в контексті курдів та їх дестабілізуючих дій. Усунення американської сфери впливу, ослаблення Ірану безумовно входить в плани Туреччини.

А що ж входить в наші плани? Здається Київ зовсім немає близькосхідної стратегії. З фрагментарних висловлювань та експертних думок в ЗМІ теж картинки не виходить. То ми називаємо американців в Іраку «окупаційними силами», то відкрито стаємо на сторону Ірану та його пропаганди. При цьому дізнаємось про цей регіон виключно по інформації про робочу відпустку президента України в Омані, або через побоювання у намаганні РФ «розміняти Сирію на Україну». Що відбувається в Сирії? Чому там РФ? Які інші актори там діють й чого хочуть – це ніби нас обходить. Але ні!

Якщо раптом виявиться, що аварія літака МАУ сталась внаслідок обстрілу ППО Ірану, якими будуть дії України? А раптом так виявиться, що мішень була обрана не випадково, а через те, що на борту знаходились понад 80 громадян Заходу (Канада, Швеція, Велика Британія, Німеччина), а літак належить Україні – союзнику США? При цьому оператором ЗРК виявиться якийсь релігійний фанатик, прихильник вбитого генерала Сулеймані… А що? Світ зовсім непередбачуваний, й не закінчується за донбаським степом та карпатськими горами. За Чорним морем лежить інший світ зі своїми конфліктами, й для того аби бути повноцінним учасником міжнародних відносин не досить лише переконувати світ в політичному змісті «Північного потоку-2». Цей світ треба збагнути. Потрібне дещо глибше розуміння обставин, реалій аби діяти визначено та проактивно. Цілком усвідомлюємо, що трагедії траплятимуться навіть за найбільш стратегічно прогнозованих обставин, але ми хоча б морально будемо до них готові. А доки замикаємось на собі, Україною будуть грати інші. В тому числі й на Близькому Сході.

Валерiй Кравченко

Share Button

Про вікна та протяги: «безпечна реінтеграція» та плани Москви

Share Button

На підсумковій прес-конференції Нормандського саміту в Парижі 9 грудня 2019 р. французький журналіст задавав питання про кригу, яку ніби вдалось зламати проведенням зустрічі. Авжеж, Зеленський нарешті подивився в очі Путіну, змусив через українську мову українського президента (яку сам щойно вивчив, але вже успішно тролить нею агресора) впасти в істерику Суркова, та припинити Лаврова хитати головою. Саме так й ламається крига – нарешті відкривається вікно можливостей для реінтеграції Донбасу в Україну… Але там де відкриваються вікна, але не зачиняються двері – є протяги, які можуть призвести до тяжкої, навіть смертельної хвороби. На цей раз вже для всієї України.

Очевидно, що Київ у відповідь на російську агресію в 2014 р. мав би давно й відверто зачинити всі можливі «двері» перед Росією: укріпити кордон, почати активні приготування до відбиття масштабної агресії у разі військової інтервенції, розірвати дипломатичні відносини, захистити інформаційний простір, викрити та заарештувати всіх агентів Кремля (а не завести їх в парламент) й т.д. Натомість цього не відбулось – Україна ніби й воює з Росією, а ніби й підписує нову угоду про транзит газу. Ніби судиться за збитки внаслідок війни, а ніби й уможливлює контракти на закупівлю російської електроенергії. Ніби закриває авіаційне сполучення з РФ, але при цьому зберігає залізничне та автомобільне пасажирське сполучення (при чому це состави «Укрзалізниці» їздять в Москву, а не «РЖД» в Київ). До речі, «двері» не зачинила найпатріотичніша влада Петра Порошенка, але «вікна» відчиняє вже Володимир Зеленський.

Президент багато говорить про потребу суспільного діалогу – українці мають досягти консенсусу з приводу майбутнього Донбасу. На жаль, це поле битви недоброчесних соціологів, які маніпулюють питаннями в анкетах та програмують потрібні відповіді. А недосвідчена влада, яка дуже полюбляє будь-які красиві соціологічні дані, просто ведеться на ці маніпуляції. Консенсус по Донбасу в суспільстві побудувати неможливо, доки суспільство не матиме консенсусу по Україні. Хто ми є? Навіщо існуємо? Куди ми рухаємось? Чого хочемо? Якщо такий простий набір питань задати, наприклад, полякам або литовцям – відповіді будуть приблизно (на 90-95%) однаковими. «Ми поляки, бо в нас є польська мова, своя культура. Ми існуємо тому що історично в нас була державність, й ми гідні нащадки своїх пращурів. Ми демократична нація, що вирвалась з тоталітарного комуністичного пекла, віддаємо належне руху «Солідарність», й вбачаємо своє майбутнє у вільній європейські сім’ї народів. Але також розуміємо, що наш найближчий союзник та захисник – США, тому цінуємо євроатлантичну єдність, готові відстоювати цінності як член НАТО». Просто задайте зазначені чотири питання українцям на Сході, Півдні, Заході та в Центрі.  Результат буде приголомшливий.

Україні потрібна об’єднуюча ідея, й на жаль, як показує практика, вона з’явиться виключно після кровопролитної війни – коли українці відчують екзистенційну загрозу. Або ні? Гарно любити Батьківщину з теплого закордону. Або й не любити, адже молоде покоління українців, здається, вважає приналежність до національності рудиментом минулого – молоді українці найбільше за все хочуть назавжди виїхати із злиденної країни на квітучій та зрозумілий, прогресивний Захід. Українці (а скоріше українки) впевнено займають перші місця в Європі по рівню інтегрованості в приймаюче суспільство – за цю якість особливо цінують українських мігрантів. Однак чи це є добре для української держави? Якою б скаліченою та хворою вона не була, але вона своя, незалежна. Із таким ставленням, чи надовго?

Ворог не набагато сильніший за нас зсередини. Але за нафтодолари побудував пропагандистську реальність, у якій живе сам й змушує жити своїх громадян, роблячи їх «ватниками». Тих хто не згодний – не так багато, тих хто здатний діяти – ще менше. Й на всіх них вже є теплі російські тюрми. Й для українців також, між іншим.

Росія не має доброї волі у відношенні до слабкої України. Чим щиріше ми будемо вірити в щасливий кінець, в повернення наших територій, тим ближчою до успіху буде російська політика. Стратегія переважає тактику! Натомість в Україні все навпаки – недарма в рейтингу найбільш недалекоглядних націй світу українці зайняли друге місце (поступившись лише Ірану).

Словесна еквілібристика, специфічна казуїстика – й ось вже всі говорять про «безпечну реінтеграцію», будують національну платформу для діалогу тощо. Діалогу кого з ким? З сепаратистами? З росіянами? З останніми діалог простий – вивести всі війська, віддати Крим. Сепаратистів, хто ще не зрозумів, просто не існує – існує окупаційна адміністрація. Може діалог із заручниками на окупованих територіях? Так з ними треба не розмовляти, їх треба звільняти! Примітно, що з дискурсу зникло слово «деокупація». Тепер ми робимо «безпечну реінтеграцію» без неї.

Путін продовжує лякати світ Сребреницею на Донбасі. Навіть окремі надзвичайно поважні українські діячі, як то колишній прем’єр-міністр, представник України в ТКГ Євген Марчук говорять про ймовірність вендети, таким чином цілком підіграючи риториці російського президента. Правда полягає в тому, що подібні слова поглиблюють страх мешканців окупованих територій, тих самих заручників, що все більше страждають на стокгольмський синдром. Реалістично, Сребрениці не станеться – Донбас не Балкани. Менталітет місцевих мешканців, навіть розбавлений пост-травматичним світосприйняттям, є максимально пасивним, толерантним та неконфліктним. Навіть Стрєлков-Гіркін в 2014 р. скаржився на ці місцеві специфічні риси. Ба більше – жодні фестивалі російської культури, кокошники та балалайки, яких було вдосталь в «ДНР» та «ЛНР» за останні п’ять років, не збудували реального канонічного «руського миру». Місцеві сприймали це більше як «фан», вони так само завзято ходили на подібні заходи й за часів України, на День незалежності у Донецьку, наприклад. Звичайно, коли за вікном війна починаєш більше цінувати «маленькі свята» на порожній шлунок.

Здається, ми знову прийшли до «вікна»… Вікно, за яким війна відчиняти не варто. Всі поступки України, всі уповання на компроміси – все це сприймається Москвою як прояв слабкості. Зеленський своїми 73% сам зробив собі проблеми – фрустрація сподівань неминуча. Аби вона не потягнула за собою більш глибинні наслідки. Путін вже потирає руки – найбільш цінна його фраза на прес-конференції в Парижі стосувалась 38% українців, які вважають себе російськомовними. Напевно, більш прозорого натяку геть було очікувати. Росія готова продовжувати й просто чекає на найбільш сприятливі обставини – коли червоні лінії та відсутність Зе-прогресу поляризують суспільство остаточно. Ось тоді з півночі, через відчинене вікно, залетить холодний російський вітер. Зима вже близько!

Валерiй Кравченко

Share Button

Прихована стратегічна поразка: результати Нормандії для України

Share Button

Перша за останні три роки зустріч лідерів Нормандської четвірки закінчилась двозначно – тактичною нічиєю та прихованою стратегічною поразкою України, відстроченою в часі. Біди або зради, як очікувалось «Вартою на Банковій», не сталось, але й про перемогу не можна радісно звітувати. Україна зустрічатиме новий 2020 р. у традиційному для себе стані: з важкими передчуттями та надією на світле майбутнє.

Перша «звитяга» України на Нормандському саміті в Парижі ніби пов’язана з обміном утримуваними у форматі «всіх на всіх». Однак по факту останнє слово буде за бойовиками в Донецьку та Луганську (які вже заявили, що нічого виконувати не збираються – доведеться ФСБ та ГУР Міністерства оборони РФ додатково пояснювати). Цікаве й саме формулювання «утримуваних» – адже це ані заручники, ані військовополонені. Подібний правовий статус уможливлює маніпуляції. До того ж Росія не погодила звільнення (обмін?) політичних бранців – українських громадян, яких утримує в своїх тюрмах.

Друга «звитяга» – нові ділянки розведення, які мають бути узгоджені в Тристоронній контактній групі. Замість анонсованих дев’яти погодили лише три, на що Зеленський зауважив, що якщо розведення буде тривати такими темпами, то знадобиться 15-20 років. Але висловив надію, що вкладуться в 6-8. Цікавість викликає й розташування цих ділянок. Високоймовірно, що принаймні одна з них може стосуватись населеної території, що наразі частково перебуває під контролем незаконних збройних формувань. Недарма президента України в поїздці в Париж супроводжував міністр внутрішніх справ Арсен Аваков – відповідальний за функціонування правоохоронних органів. Київ вже давно підготував протоколи щодо підтримання правопорядку в межах взаємодії з міжнародною поліцейською місією, у разі її запуску. Згоди на останню РФ не дає, однак підтримувати безпеку в «сірій зоні» якось треба. Саме тому почались розмови про «сили безпеки громади» – формальну самоорганізацію мешканців в межах окремого селища, які б патрулювали територію спільно з національною поліцією України. Лишилось лише дізнатись, наскільки такий формат, що усуває контроль «ДНР/ЛНР» влаштовує РФ.

Серед інших важливих домовленостей – розмінування та нові пункти перетину лінії розмежування. З першим все зрозуміло – Донбас є однією з найбільш замінованих територій у світі й практичної роботи у цій сфері є на роки вперед. З приводу нових пунктів – варто почати хоча б з КПВВ Золоте, яке не функціонує виключно з причини блокування «ДНР/ЛНР». Загалом, «зелена лінія» на Кіпрі, що має близько 350 км. подовженості, нараховує сім пунктів перетину. Очевидно, що населений в чотири рази щільніше за Кіпр Донбас, з лінією розмежування (поки що без назви) у 500 км. потребує точно не п’ять діючих КПВВ. Їх має бути приблизно в чотири-п’ять разів більше, якщо дбати про комфорт місцевих мешканців. При цьому треба визначити правовий статус лінії, самих КПВВ та правил перетину. Потрібен також інструментарій – «зелену лінію» на Кіпрі обслуговує місія ООН, що складається наразі з 900 осіб, яка безперервно діє на острові з 1964 р. Мандат СММ ОБСЄ не визначений для подібних цілей, хоча й на прес-конференції було погоджено про намір 24-годинного (замість 12-годинного) спостереження розведення представниками місії. До речі, зазначений пункт так й не був зафіксований в тексті декларації. До того ж спостереження не замінює верифікації, що мали б здійснювати СЦКК. Російська сторона вийшла з СЦКК в 2017 р. й пристала на позицію вимоги мандату в СЦКК для бойовиків «ДНР» та «ЛНР». Були навіть створені однойменні установи в Донецьку та Луганську, які здійснюють власний моніторинг. Правовий статус цих осіб для України – невідомі «чудаки» в шоломах з написом СЦКК. Але РФ продовжує тиснути на Україну для встановлення прямих контактів з маріонетками.

Третя «звитяга» (хоча більше схоже на «зраду») – інкорпорація формули Штайнмаєра в українське законодавство. Варто нагадати – формула стосується модальностей проведення місцевих виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей та фіксації їх особливого статусу. Позиція України полягає в тому, що вичерпна «особливість» визначатиметься реалізацією реформи децентралізації без додаткових преференцій та фіксації в Конституції. Натомість РФ не розділяє подібний план, й до того ж вимагає беззаперечного виконання положень Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод. А там в пункті 9 записана наступна послідовність – контроль за кордоном надається наступного дня після проведення виборів. Відповідно ламається багаторічна українська логіка – безпека перед політикою. Однак канцлер Меркель виступила адвокатом українського бачення, й заявила про те, що Мінські угоди не є «закам’янілими» й передбачають гнучкість, якщо вона піде на користь імплементації. Очевидно, що Україна за чотири місяці до наступного саміту має підготувати власну формулу – як ефективно взяти під контроль кордон та забезпечити верифікацію розведення та дотримання режиму припинення вогню.  Якщо Путін заявляє про те, що він побоюється повторення Сребрениці (як цинічно – саме російські найманці були найбільш активними учасниками військових злочинів на теренах Югославії, а сама Росія багато років послідовно відкидала визнання етнічної різанини), можливо йому прийде до душі план розмістити на двох лініях – розмежування та неконтрольованій ділянці кордону – військових миротворців ООН (або ОБСЄ – ще не забули про маленьку місію в ростовських Донецьку та Гнутово на українсько-російському кордоні?). А забезпеченням безпеки під час виборів могли б займатись підрозділи міжнародної поліції, що діяли б у зв’язці з СММ ОБСЄ. Таким чином вимальовуються контури МТА – міжнародної тимчасової перехідної адміністрації на Донбасі. Та чи підтримає подібну концепцію Зеленський? Чи здатний від до просторового мислення на тривалу перспективу?

Видається що ні, адже у стратегічному контексті Сурков перемагає Єрмака за наслідками саміту «четвірки» у Парижі. Вперше Росія сидить за одним столом з Францією та Німеччиною у статусі рівноправного ПОСЕРЕДНИКА. Москва демонструє добру волю та допомагає України вирішити ВНУТРІШНІЙ ГРОМАДЯНСЬКИЙ КОНФЛІКТ. Ніби й не було агресії, російських танків та військовополонених з Уралу та Сибіру. Перед зустріччю була якась впевненість, що те, що РФ більше не називають агресором це тимчасово, аби не провокувати до саміту. Як у тому анекдоті – «вам шашечки або їхати». Україна готувалась «їхати», тому свідомо не дивилась на «шашечки». Але прес-конференція за результатами переговорів розвіяла сумніви – Зеленський СВІДОМО говорить про «сепаратистів» (двічі). Так, він заперечує можливість прямих переговорів з путінськими маріонетками у Донецьку та Луганську. Але при цьому називає «ту сторону» саме «сепаратистами», а не проросійськими бойовиками або окупаційними силами. Сепаратизм повинен мати під собою базис – етнічний, релігійний чи мовний. Те що сталось на Донбасі – це спецоперація РФ, а не сепаратизм. А той факт, що на прес-конференції Путін згадав про 38% (цікаво, звідки ця цифра?) російськомовних українців свідчить про бажання перенести подібний «сепаратизм» далі, в нові регіони України.

Насправді, просто зараз відбувається відбілювання Москви та її ролі у конфлікті, що Путіну й треба. Наступний крок не за горами – послуга за послугу. РФ погодиться на міжнародну місію ОБСЄ на кордоні за початок прямих переговорів з «сепаратистами». Або з представниками громад Донбасу – називайте їх як хочете, але спілкуйтесь! Це остаточно легалізує статус бойовиків у якості сторони конфлікту. А потім РФ буде добиватись включення їх до лав політичної сили «Опозиційного блоку» Медведчука й обрання як влади. А потім, в залежності від реакції,… війна в Україні або повернення Києва у сферу впливу Москви.

Й останнє – в декларації, вочевидь на прохання росіян, згадана архітектура безпеки в Європі. «Сторони наголошують на загальному прагненні до сталої й всеохопної архітектури довіри та безпеки у Європі, заснованій на принципах ОБСЄ, для якої врегулювання конфлікту в Україні є одним із низки важливих кроків». Ніби все вірно, але як же НАТО? Очевидно, що тут конкурують два підходи – стримування та взаємодія. Останнє, якщо Франція та Німеччина на нього погоджуються, закладає бомбу уповільненої дії під атлантичну солідарність. Адже формула РФ – створити конфлікт, а потім посадити всіх за стіл переговорів його вирішувати – точно не влаштовує поляків, румунів, країни Балтії. Всіх тих, хто розуміє справжні імперські амбіції Москви та її волю до реваншу. На жаль, навіть в Україні влада готова пристати на гру у «заплющені очі» та «гарні наміри», яку веде Путін. Й коли ми не розуміємо наслідків, годі цього чекати й від німців з французами. Карфаген буде знищений! Або (третій) Рим?

Валерiй Кравченко

Share Button

Лондонський іспит для Альянсу

Share Button

3-4 грудня 2019 р. у столиці Великобританії Лондоні, першій домівці НАТО, відбувся ювілейний саміт, присвячений 70-й річниці Організації Північноатлантичного договору. На тлі численних протиріч між країнами-учасницями, саміт більш походив на випробування на міцність, зокрема щодо оцінки загроз та стратегічного бачення майбутнього.

Той факт, що саміт соромливо назвали зустріччю на найвищому рівні, таким чином знизивши статус події, вже само по собі свідчить про наявність певних проблем. Заяви президента Франції Макрона про «смерть мозку НАТО» в контексті втрати інтересу США до європейської безпеки, бурхливі реакції на них, одноосібні дії Ердогана в Сирії проти курдів – все це не сприяло зміцненню довіри та  доброзичливості лідерів. Всі чекали, що нового «вчудить» президент США Дональд Трамп – чи не буде знову купувати Гренландію у Данії, забирати США з НАТО або лаятись з німецькою канцлеркою Меркель через недостатнє фінансування армії. Однак обійшлося без різких заяв з боку одіозного американського президента, який все ж відзначився по-своєму – покинувши саміт до його закінчення. Звичайно, в кулуарах та в офіційних промовах говорили про 2% ВВП, записавши це в спільну декларацію (Трамп, що правда, у своєму стилі заявив, що й цього не досить – треба 4%), але в іншому президент США зберіг лояльність євроатлантичній солідарності, заявивши, що Альянс реально змінився й захищає «вільний світ», як це він має робити.

Нарешті світло було пролито й з приводу джерел загроз. Тоді як Макрон напередодні переконував світ в тому, що НАТО варто боротися з тероризмом, натомість Росія не складає загрози подібного масштабу (й, взагалі, з нею треба співпрацювати для ефективної протидії тероризму), зазначена теза була не підтримана більшістю. Вперше з часів холодної війни Альянс визнав наявність прямої загрози євроатлантичній безпеці з боку Росії. Так, декларація вказує на російські агресивні дії, як основний безпековий драйвер, однак всі чітко розуміють, що самі по собі дії не стаються. Кремль та російський ревізіонізм – ось справжнє джерело загрози. Досі, Москва була викликом для НАТО, й переведення її у ранг загроз додає визначеності, хоча й посилює напругу на східному фланзі Альянсу. Принаймні краще посилювати напругу та бути підготовленими до конвенційної або гібридної агресії, аніж постійно говорити про мир та нічого не робити, а потім опинитись перед терміновим екзистенційним викликом.

Крім Росії в декларації загрозою визначений тероризм у всіх його вимірах (до речі, міністр закордонних справ України Вадим Пристайко у промові на паралельному експертному заході NATO Engage відніс Росію до держав-терористів, тож на словах все цілком гармонійно). Загалом, НАТО сповідує «оборону за всіма азимутами» на 360 градусів, з огляду на виклики зі східного (Росія), південного (міграція) та північного (мілітаризація Арктики знову ж таки Росією) флангів. Вперше зростання впливу Китаю назване викликом (та можливістю) для союзників, хоча очевидно, що це хвилює передусім виключно американців. Вартою уваги є ще одна згадка Росії в документі – в контексті розміщення ракет середньої дальності, що знищили ракетну угоду, й відповідної реакції на це. Загалом, США мають все менше довіри до Росії, що підтверджують їх наміри вийти з угоди «про відрите небо», концентруючись на ефективному військовому стримуванні.

Останнє отримало серйозне підкріплення за наслідками саміту – був оновлений план захисту Польщі та Балтії (незважаючи на початковий спротив Туреччини, що переслідувала власні цілі), проголошено про оперативну готовністю затвердженого торік на Брюссельському саміті плану «4 по 30» (підвищеної готовності реагування), створення шести інтернаціональних бригад та розміщення їх, переважно, на східному фланзі НАТО для стримування агресивних дій Росії. Такий підхід, з огляду на масові військові навчання, заплановані в 2020 р., реально імпонує – не розмовами, а діями.

Останнє згадування Росії в документі стосується можливості до діалогу. «НАТО створений для захисту своїх членів» – ця фраза є спеціальним нагадуванням для росіян, які в своїх стратегічних документах говорять про загрозу, що створює розширення НАТО. Брюссель буде готовий до конструктивного діалогу з Москвою, коли дії Росії дозволять це зробити. Ніхто не забутий, ніщо не забутий. Сподіваємось, включно з анексією Криму.

Україна загалом не згадується в декларації, однак можна знайти її між строчками в контексті Росії. Ну й звичайно, щодо політики відкритих дверей, яку продовжує сповідувати Альянс. Для додаткової впевненості, генеральний секретар Єнс Столтенберг повторив під час прес-конференції цитату з декларації Бухарестського саміту про те, що «Україна та Грузія будуть членами НАТО». Напевно, на сьогодні цього досить. Більшого очікуємо в 2021 р., на який призначений черговий саміт.

Власне той факт, що саміт 2020 р. не відбудеться стало неприємною несподіванкою. Адже звіряння годинників в Лондоні – це добре, як й святкування ювілею. Однак є безліч незакритих питань, що потребують консенсусу. Напевно, не все так безхмарно й добре у «датському королівстві», й за посмішками та рукостисканнями це не сховаєш. Передусім, мова йде про нову Стратегічну концепцію Альянсу (на заміну «лісабонській» 2010 р.), ухвалення якої назріло вже дуже давно (як мінімум, в 2014 р.). Синхронізація підходів, розташування акцентів, визначення загроз потребує зусиль, часу та компромісів. Взяти хоча б Туреччину, яка «воює» за визнання курдів терористами на міжнародному рівні. Якщо з купівлею Ердоганом С-400 для своєї безпеки (актуально для турецького лідера після замаху 2016 р.) члени НАТО погодились (однак ці системи не будуть інтегровані в натівську протиповітряну оборону), то за курдів активно готові вступитись ті самі французи (й не лише вони). До речі, Туреччина блокує рішення й ще однієї важливої для України теми – розробки Чорноморської стратегії НАТО. Очевидно, що Болгарія та Румунія в умовах дії конвенції Монтре не зможуть протистояти Чорноморському флоту РФ. Це ж прекрасно розуміє й Росія – мілітаризація Криму та будівництво «Турецького потоку» потроху перетворюють Чорне море на «російське озеро», створюючи додаткові загрози для Грузії та України. Тактика Анкари за цим напрямком, спрямована на «непровокування Москви», насправді має зворотній ефект.

Наостанок про Україну в НАТО, точніше про її тернистий шлях до мрії. Чергове звернення Верховної Ради, попри всі змістовні інсинуації навколо президента Зеленського, є позитивним сигналом, хоча й не замінить ефективність виконання домашнього завдання – реформ сектору безпеки та оборони, але не лише них. Оскільки декларація визначає гібридні загрози істотною проблемою, Україні треба активізувати діяльність платформи з протидії гібридним загрозам, створеної за рішенням Варшавського саміту. Київ має інтенсифікувати зв’язки з Бухарестом та Тбілісі з питання Чорноморської безпеки, з Варшавою та балтійськими країнами – в контексті посилення обороноздатності, співробітництва ВПК, розбудови територіальної оборони тощо. Нарешті, Київ має все чіткіше заявляти про себе як надійного партнера Альянсу в регіоні, що не воліє обмежуватись одними партнерськими ініціативами (на кшталт, «Партнерства розширених можливостей»), а хоче розбудувати ініціативи з прицілом на членство. Можливо навіть без провокативного ПДЧ – чому б й ні, чому б Києву не стати першопрохідцем. Давайте мріяти, дивитись за рамки й шукати шляхи, як членство України може посилити НАТО. Готові віддавати більше, ніж брати – наш принцип взаємодії, що обов’язково сподобається європейським та американським столицям. Може тоді нам нарешті почнуть більше довіряти?

Валерiй Кравченко

Share Button

Логіка війни vs логіка миру: Україна перед Нормандією

Share Button

В очікуванні ключового дипломатичного екзамену Зеленського в Парижі, українська Зе-влада все глибше «прогинається» під агресора, в тому числі на міжнародних площадках. Протягом прес-конференцій президента Зеленського у Вільнюсі та Таллінні – столицях дружніх для України балтійських держав – неодноразово звучали тези про необхідність боротись зі спільними викликами, вдячність за невизнання паспортів, виданих РФ на Донбасі (до речі, про Крим згадано не було), масштаби загрози й таке інше. Однак ні словом, ані півсловом сама загроза/виклик названа не була. Називати Росію агресором не можна – крок вліво, крок вправо й прощавай омріяна зустріч у Нормандському форматі 9 грудня. Подібна відверто дивна, девіантна поведінка розповсюджується на всіх представників влади, не лише на самого президента. Ще наприкінці жовтня на інвестиційному форумі в Маріуполі подібна логіка висловлювань у дусі використання міжнародного досвіду врегулювання конфлікту дивувала,  сьогодні вона стала нормою. Що буде завтра? Чи Зе-команда остаточно відмовляється від логіки війни й спонукає до цього свій електорат й все населення України?

Варто все ж нагадати, що в Україні не просто якийсь конфлікт, громадянська війна чи щось ще, а саме конфлікт у форматі «агресор-жертва». Де агресор заздалегідь відомий, як і його гібридні дії на знищення української державності. Українські дипломати протягом останніх 5 років на всіх публічних й не дуже міжнародних площадках доводили, що в Україні була здійснена військова інтервенція РФ, що території окуповані й на них поставлені окупаційні адміністрації. Що 1-й та 2-й армійські корпуси (а також 3-й резервний в Ростовській області) перебувають у абсолютному підпорядкуванні ЗС РФ…  Й такий підхід був й поки що є «червоною лінією». Поставити її під сумнів означає підставити всіх українських дипломатів, зруйнувати всі судові позиви, визнати власну поразку. Заради чого? Швидкий мир на Донбасі? Безпечна реінтеграція? Добра воля від агресора навряд чи передбачає щось дійсно хороше для України.

Коли секретар РНБО Олексій Данілов говорить про створення гуманітарних коридорів на Донбасі, в уявленні людей, які вибирались цими коридорами з Донецька чи Луганська в умовах активної фази війни 2014 р., постають яскраві й страшні картинки евакуації. Вочевидь, називаючи гуманітарними коридорами прості КПВВ Данілов просто помилився. Інакше під питання потрапляє його компетенція, про щоб не хотілось додатково писати. Однак після цього секретар РНБО зводить у єдину думку непоєднувані речі – «Ми прагнемо «людського» способу перетинання лінії розмежування, яка насправді є лінією фронту. Цим ми маємо забезпечити право людей на вільне пересування територією держави, закріплене в Конституції України». Вибачте, це як? Якщо у нас є лінія фронту, значить в державі йде війна. Якщо йде війна, то з ким? Давайте називати нарешті речі своїми іменами. Або ж у нас немає війни, й тоді дійсно діє логіка миру – насправді треба забезпечувати конституційні права та свободи громадян. Якийсь сюрреалізм, мішанина в головах…

Інший приклад подібного з вуст Олексія Данілова – його апелювання до «необхідності забезпечити повернення громадян України додому». Куди саме? В окупований проросійський Донецьк та Луганськ? Або тих громадян на тимчасово окупованих територіях, що зберегли український паспорт, на контрольовану Україною територію? Що саме мається на увазі під словом «додому»? Знову апелювання до логіки миру! Чи свідома маніпуляція?

Якщо Вам мало зради – ось ще. Уявимо ситуацію, коли Зеленський у Парижі погоджується на нові ділянки розведення, що вже не проходять по полям та річкам, а стосуються конкретних населених пунктів, частково контрольованих «ДНР/ЛНР» та Україною. Нехай прикладом буде Зайцеве Донецької області, яке лінія розмежування ділить навпіл. Оскільки Україна офіційно заявляє, що на ділянці розведення №2 «Золоте», в яку потрапляють 86 хат села Катеринівка, діють підрозділи патрульної поліції та Національної гвардії МВС, то легко можна уявити дзеркальні вимоги Росії запустити на нову ділянку розведення в умовному Зайцевому так званих поліцейських «ДНР». Аби вони могли контролювати безпеку у «сірій зоні». Й бінго – ось тут на обрії з’являються спільні українсько-днрівські  поліцейські патрулі. А що – міжнародний досвід такий є, а для нас – це беззаперечний авторитет. Візьмемо хоча б Хорватію з її Східною Славонією. Між іншим, успішний досвід реінтеграції…

Як відреагує патріотично налаштована громадськість на подібну інновацію, прикриту для кращого сприйняття, наприклад, новорічним обміном полонених «всіх на всіх» (Київ – Донецьк/Луганськ), уявити дуже легко. Надзвичайне завдання для Зеленського в Парижі – знайти баланс між не здобути взагалі нічого/здобути занадто багато. Принаймні дипломатичні здібності команди переговорників на чолі з Єрмаком та радниками РНБО Сивохо та Ткаченком не вселяють забагато оптимізму. Чи почує Зеленський на зустрічі в Парижі голос Пристайка, який напевно один орієнтується в кухні? Сподіваємось що Київ підготував щось більше за план «подивитись Путіну в очі».

Превалювання логіки миру в заявах влади – це ще й гра на електоральному полі Опозиційного блоку. Для «Слуги народу» подібне може бути корисним в контексті місцевих виборів 2020 р., зокрема в тих регіонах, які найкраще сприймають подібні меседжі. З іншого боку це може означати поразку, тотальну фрустрацію в перехідних регіонах та на нелояльному Заході. Здається ставка зроблена, Донбас має отримати мир від Зеленського. Питання лише в ціні та часі. Тому що швидкий мир є найпрямішим шляхом до повноцінної війни в Україні, що напевно й є стратегічною ціллю Росії.

Пане президенте, не робіть їм такої ласки! Втративши ногу, ми ще можемо ходити, втративши очі – ми ще дихаємо. Але втративши розум – віддавайте відразу й серце. Україна у Ваших руках!

Валерiй Кравченко

Share Button