середа, 8 Грудень, 2021
pluken
Головна / polukr (сторінка 2)

polukr

Аналіз щодо пріоритетів зовнішньої політики України на сучасному етапі.

Share Button

У даній статті розглянеться аналіз пріоритетів зовнішньої політики України на сучасному етапі. Аналіз буде здійснюватися на основі двох звернень президентів України до Верховної Ради України 2018 року Порошенко П.О.  і 2020 року Зеленський В.О.

Згідно обох звернень, зовнішня політика України спрямована на якомога швидший вступ України до НАТО та ЄС і посиленню антиросійського санаційного пакету.  Адже проєвропейський рух України закладений 334 голосами депутатів 7 лютого 2018 року в Конституції України. Дана політика слідування була закладена для того, щоб унеможливити в подальшому зміну курсу руху України та кримінально затвердити будь які політичні розвороти. Але зупинимся більш детально на кожному зверненні.

Звернення Порошенка П.О. у 2018 році.

Аналізуючи в цілому виступ Петра Порошенка під час виступу, я прийшов до висновку, що усе ним сказане було про результати дій, які відбулись або про ближні перспективи, які в призми часу здійснились на сьогодні. Наприклад, отримання Православною Церквою України томосу про власну автокефальну церкву, що принесло в собі канонічну єдину релігію, яка визнана світом.  Також зазначалось безліч заходів та подій, що були визначними для історії України на той момент, а саме:

  • підписання угоди про асоціацію України та Європейським Союзом;
  • припинення членства в СНД;
  • виборювання та утримання незалежності України під час так званої «Русской весни». Втрата 20% території країни під час російської збройної агресії;
  • скасування газової залежності від країни-агресора РФ, початок закупівлі природнього газу реверсним шляхом з Польщі та Словаччини;
  • початок численних реформ та інше.

З погляду на зовнішню політику, то фокус України був спрямований на країни Європейського Союзу та США. Адже після втечі до Ростова 4 президента Януковича В.Ф., за даними Казначейства України, було на березень 2014 року лише 100 тис. грн, що унеможливлювало функціонування держави. Саме тому розширена кредитна програма МВФ і допомогла врятувати економіку України і тому вся подальша співпраця відбувалась щодо продовження фінансової підтримки. Рух України в проєвропейському векторі допомогло активніше протистояти збройній агресії РФ, бо санкційна система стримування РФ, виключення її з політичного світу та багатьох  міжнародних організацій, пригальмували хворі амбіції РФ.

Також високих результатів досягла зовнішня політика України щодо США у політичній, економічній, військово-промисловій сфері. Щорічний розмір військово-технічної допомоги сягав 250 млн. доларів, і урядом США покривалась гостра потреба Збройних Сил України у засобах зв’язку, нічного і денного спостереження, колісної техніки, медичного забезпечення, протитанкових засобах «Javelin» та багато інших. Впроваджені США проти РФ пакет санкцій, наприклад, з початку 2014 року капіталізація фондового ринку Росії скоротилася на 268 мільярдів доларів — до 498 мільярдів доларів, що порівняно менше, аніж, наприклад, ринкова вартість компанії Apple, яка становить 661 мільярд доларів. Тому зовнішнє політика України потужно впливала на впровадженням країн заходу проти РФ, що відображалось на україно-російській війні.

Звернення Зеленського В.О. у 2020 році.

Звернення діючого президента України до Верховної Ради України відбувалося 20 жовтня 2020 року.  І це було перше повне звернення гаранта Конституції до ВРУ в якості звіту про виконану роботу. Як і Порошенко П.О., діючий президент в якості пріоритетів зовнішньої політики нашої країни також вибрав рух в проєвропейському векторі та тісну співпрацю з США.

Також у звернені апелюється в зовнішньополітичному аспекті і до КНР та Південної Кореї. Це зроблено у зв’язку з світовою пандемією COVID-19-19 та отриманням численних гуманітарних допомог.

«Ми швидко подолали дефіцит. Спочатку – організували поставки з Китаю та Південної Кореї. Маски, тести, дезінфектори, костюми, апарати ШВЛ. А згодом – розгорнули та налагодили масштабне українське виробництво.» – зазначив Зеленський В.О. під час виступу.

До того світова пандемія негативно позначилась на економічному потенціалі країни, адже різке зниження економіки, поглибили ще глибшу співпрацю з МВФ. І потреба впровадження реформ під юрисдикцією МВФ штовхають виконання їх, бо без траншу фонду економіку країни чекає колапс або необхідність фінансової підтримки спрямує до РФ. І якщо уряд отримає позику від РФ, то це призведе до дестабілізації внутрішньої ситуації та активного протистояння.

Суттєвим успіхом можна вважати розблокування Нормандського формату перемовин, який приніс звільнення українських полонених.

«Ми розблокували Нормандський процес, заблокований з 2016 року. Вдалося звільнити та повернути рідним 136 наших людей. Це наші моряки, це Олег Сенцов, Едем Бекіров, Олександр Кольченко, Станіслав Асєєв та багато інших. Ми боремось за кожного українця – і військового, і цивільного. Для мене людина – найвища цінність. І кожен громадянин має знати: я – українець, і моя держава мене не залишить.» – було сказано Зеленським В.О. під час виступу. І наступні надії з Офісу президента дають позитивні сигнали щодо успішного функціонування Норманського формату щодо звільнення українським полонених.

Одним із найуспішніших досягнень в зовнішній політиці вважається початок глибокої співпраці між Україною та Великобританією. Підписання 8 жовтня 2020 року Угоди про вільну торгівлю, стратегічне партнерство між Україною і Великою Британією. Дана угода несе в собі численні економічні вигоди та будівництва для ВМС України бойових кораблів та модернізації південних портів України. Загальна сума британських інвестицій в Україну сягає більше 1 млрд. фунтів стерлінгів.

Висновок.

Зовнішня політика України, на мою думку є ще надзвичайно слабким інструментом в руках держави. Адже зовнішня політика може приносити набагато більше дивідендів для України  в політичному та економічному плані. На жаль, з’явились випадки коли про Україну говорять без України влітку 2020 року міністрами закордонних справ Німеччини та Російської Федерації, що грубо суперечить державним інтересам України. Також негативним чинником відбувся за правління Зеленського В.О., це допуск російської делегації в ПАРЄ 26 червня 2019 року та порушення політики ізольованості РФ, що в подальшому може виправдати її політику щодо України(3). Тому для успіху зовнішньої політики України необхідно:

  • поглибити співпрацю з МВФ, яка є тригером для інших світових організацій;
  • подача в міжнародні суди позовів проти РФ за її збройну агресію;
  • налагодження тісних зав’язків з США, Канадою та країн Європи. Поглиблення економічної співпраці з країнами Африки та Латинської Америки.

Володимир Дудко

Список використаної літератури

  1. Виступ Порошенка П.О. https://www.pravda.com.ua/articles/2018/09/20/7192645/
  2. Виступ Зеленського В.О.

 https://www.president.gov.ua/news/poslannya-prezidenta-ukrayini-volodimira-zelenskogo-do-verho-64717

  1. Газета «Гордон».https://gordonua.com/ukr/news/politics/-parje-pidtverdila-povnovazhennja-rosijskoji-delegatsiji-bez-obmezhen-ukrajinski-delegati-vlashtuvali-demarsh-1070207.html

 

Share Button

Чи буде велика війна з московитами у 2021 році???

Share Button

Останні 2 тижні українську спільноту активно цікавить дане питання чи не найбільше з поміж інших. Адже від імовірних подій наступних місяці  залежить майбутнє України та її народу. Сьогодні безліч аналітиків, блогерів, активних громадян висловлюють власні прогнози на рахунок подій, які відбуваються поблизу українського кордону. Деякі думки мають сенс на правдивість, а деякі не мають жодного відношення до реальності. І кожен обирає для себе те джерело прогнозу, яке б хотілося, на його думку, щоб здійснилось. Але факти річ є невблаганна і лише бажанням тут не обійтися. Тому в даному матеріалі спробуємо дослідити це складне питання та визначити імовірні прогнози.

Причина

Україна успішно протистоїть ворожій московській навалі уже 7 років на різних фронтах, де ворог нас атакує. Свідченням гібридної війни, якій протидіє народ України, є численні намагання вбити українців на східному фронті, численні інформаційні дискредитації України на внутрішній чи зовнішній арені, відкритті наміри до знищення країни чи економічний тиск. Успішність в цілому полягає взагалі в існуванні України на політичній карті, міцної міжнародної підтримки та знаходженням лінії фронту біля Донецьку, а не Києва, як того прагнув російський ворог у 2014 р.. Незаконна анексія Криму, після Революції Гідності, відкрила нову проблему для росіян – наявність води. Завдяки українським воїнам успіх московити розвинути не змогли і тим самим лише відтермінували вирішення транспортування основного природнього ресурсу до тимчасово окупованої території. Якщо питання з електроенергією РФ, якось вирішила (поступки української влади[1] та електрокабель із Ростовської області[2]), то дефіцит води несе набагато складнішу проблему. Адже приблизно 2 млн. мешканців окупованого Криму потребують 100 млн. кубометрів води щорічно необхідно отримувати. Проте 7 років окупації виснажили наявні резерви і започаткували розвиток техногенної катастрофи. І окупаційна влада винить у своїй не спроможності не себе, а звичайно ж Київ. Що ж на рахунок води на півострові, то ситуація є критична, адже до 2014 р. 85% усіх поставок питної води здійснювалися через Північно-Кримський канал з р. Дніпро. Станом на сьогодні усі водосховища, скважини чи джерела росіянами уже виснажилися, хоча за підрахунками українських експертів, запасів води для цивільного населення є достатньо[3]. Однак окупаційна влада усі наявні водні резерви спрямовує на задоволення військових потреб. По території півострова введені погодинні подачі води. Наприклад, у м. Сімферополь частина населення з 7 вересня 2020 р. отримує воду лише з 06.00-09.00 і 18.00-21.00 і подальші прогнози будуть основані на посиленні заходах економії, що в свою чергу буде збільшувати дефіцит[4]. Окупаційна влада неодноразово заявляла, що має намір побудувати опріснювачі води на південних широтах півострова, але зважаючи на обмеженість фінансових можливостей, далі розмов, я вважаю, це не піде[5].

На мою думку, подальше зволікання подачі води в Крим несе все більше загрозливий характер саме для окупантів. Адже відсутність води в подальшому може спричинити масові невдоволення серед цивільного населення, яке теоретично захоче повернутись в склад України. Адже як показали події 2014 р., що цивільне населення заради вигідних соціальних благ та власної вигоди можуть бути рушійною силою для змін. Подальші суспільні невдоволення можуть бути вигідні українській стороні, яка неодмінно може позитивно використати такий шанс для де окупації. Тому для унеможливлення таких імовірних сценаріїв, необхідно задовільнити потреби півострова водою, а це можливо, на мою думку, лише за 3 варіантів:

  1. добровільній подачі води держави України шляхом розблокування Північно-Кримського каналу. Хоча даний крок буде не прийнятним для більшості населення України і може трактуватись як поступки ворогу, що може достроково змінити вище політичне керівництво країни. Хоча імовірність такого кроку є сумнівна через тривалий час зупинки системи транспортування води та необхідність її модернізації;
  2. силове захоплення каналу військами РФ тобто початок збройного протистояння між Україною та РФ, кінцевою метою якою буде окупація як мінімум частини Херсонської області (для фізичного доступу до р. Дніпро) або як максимум Лівобережжя чи всієї території України;
  3. малоймовірна, але побудова росіянами систем опріснення морської води Чорного моря або транспортування води з Ростовської області за умови побудови відповідної інфраструктури. Але за обмежених фінансових та технічних обмежень, на мою думку, це є неможливим, через діючі пакети санкцій, які щорічно зменшують дохідну частину російського держбюджету[6]. А це приблизно зменшення на 1/10 дохідної частини в бюджет всього починаючи з 2014 р.. і до сьогодні.

Тому з поміж цих шляхів вирішення проблеми імовірно Москва вибере планування чи реалізацію здійснення другого варіанту. Проте чи здійсниться цей намір буде залежити від народу України та стійкості її міжнародних союзників. Проте «водне» питання потребує негайного вирішення, адже без цього через 1-2 роки ситуація в Криму буде катастрофічна.

Імовірна наслідки

Станом на 30 березня 2021 р. під час виступу начальника Генерального Штабу ЗСУ генерал-полковника Р. Хомчак було оприлюднено, що Росія стягує власні війська до спільного з Україною кордону. Внаслідок брифінгу стало відомо 28 батальйонно-тактичних груп розмістилися поблизу північно-східного та східного кордону. Це війська, які новоприбулі з різних округів та ті які знаходяться на території так званої ОРДЛО. Війська противника розташовані в Брянській, Смоленській, Воронежській, Ростовській областях, в тимчасово окупованих Криму та Придністров’ї[7].[8]

Дружні відносини РФ та Білорусії додатково несуть загрозливий характер для України через спільний 1100 км спільний українсько-білоруський кордон та інтенсивне зближення Москви та Мінську. Російські військові бази повітряного компоненту несуть бойове чергування на території Білорусі[9], і в будь який момент можуть бути задіяні в збройній агресії проти України та нести загрозу українським північним районам.

Дії ворога про підсилення Західного військового округу були оприлюдненні ще  14 січня 2016 р., хоча інтенсивно формування розпочалося весною 2014 р.. Воно відбулося завдяки створенню 3 нових дивізій та відповідної інфраструктури для них, реагуючи цим самим нібито на розширення кордонів НАТО та захистом своїх інтересів, а по факту для збройної загрози проти України. Формування нових військових з’єднань повинно закінчитись приблизно в 2020-2022 роках і заступити на бойове чергування. Дані факти та останні події свідчать, на мою думку,  що імовірно анонсовані навчання в травні-вересні 2021 р. здійснять перевірку боєздатності частин та закінчать дане формування підрозділів[10].

Станом на 13 квітня 2021 р. РФ продовжує активне перекидання власних військ в західну частину країни, для раніше декларованих навчань. Переміщення військових частин здійснюється з усіх військових округів Росії, та імовірно закінчиться приблизно в травні 2021 р. [12]. Саме починаючи від травня 2021 р. слід очікувати провокацій із російської сторони чи так званої ОРДЛО[13]. Імовірно, цей час від 21 березня і до кінця квітня 2021 РФ буде продовжувати нарощувати власну військову присутність, підтягували і розгортати логістичні підрозділи та шукати моменту для провокації (Кримський півострів) [14]

Особисто я розглядаю 2 варіанти розвитку подій зважаючи на події, що відбулися останнім часом:

  1. Росія стягує війська до кордонів України для демонстрації своєї сили, і для початку раундів переговорів, щодо подачі води через Північно-Кримський канал до Криму. Маючи намір продемонструвати силу та змусити даною імітацією добитися відмови Україною свого прозахідного курсу розвитку, вирішити «водне» питання та на умовах ворога інтегрувати тимчасово окуповані території ОРДЛО. Прийняття даних територій, дало б точку тиску на зовнішню та внутрішню політику України.
  2. Початок бойових дій проти України з метою захоплення її територій і забезпечення сухопутного з’єднання через ОРДЛО до Криму, а також доступ до р. Дніпро.

Особисто я схиляюся до першого варіанту, а саме спробувати залякати українців і нав’язати власну політику. Але ці наміри навряд чи їм втіляться у життя, бо Україна уже не в тому стані, яка була в 2014 р.. Угрупування РФ на кордоні станом на 13 квітня 2021 близько 80-90 тис. особового складу. Якщо РФ буде намагатись імплементувати військовий сценарій, то для успіху їй необхідно 300-400 тис. силового компоненту. А за умови подальших наслідків, які чекають на них у вигляді колапсу економіки та імовірних санкцій, то реальність такого плану, особисто для мене не є імовірний. Наприклад, коли президент РФ оголосив бойову тривогу та розпочалися перекидання військ, то першим зреагував на це саме офіційний курс рубля, який упав 23 березня до 76 рублів до 1 долара[15]. Як заявив Міністр Оборони США Ллойд Остін, що у випадку початку росіянами бойових дій проти України, що США допоможуть в стабілізації ситуації та не залишать Київ перед агресором. Даний факт, на мою думку, є суттєвим стримуванням агресивних намірів Москви.

Нижче подана порівняльна таблиця військові спроможності України та РФ, тобто сил і засобів, які приблизно можуть брати участь у відкритій війні, а саме:

Росія   Україна
1 Танки – всього 12 500. Біля кордонів до 400 од.

Артилерія – 1100 од.

Бойові машини- 3000 од.

Озброєння і військова техніка Танки- всього 850 шт.

Артилерія – 500 од

Бойові машини- 1500 од.

2 В так званій ОРДЛО- 35 000 осіб

На кордоні – 80-90 тис. регулярних військ в тому числі з урахуванням на території Криму, Придністров’я та інші.

Військові спроможності по чисельності військового контингенту ЗСУ – 250 000 осіб

НГУ – 30 000 осіб

Мобілізаційний резерв – 500 000 в/с що пройшли АТО/ООС

3. Бойові та логістичні кораблі – 50 од. Військово-морські сили Бойові та логістичні кораблі – 30 од.

Згідно вищенаведених даних можна зробити висновок, що росіяни будуть за допомогою власного компоненту залякати та змусити до переговорів. Імовірно з початком перекидання ворожих військ в мережу інтернету одразу масово почались потрапляти відео ролики нібито як прості мешканці фільмували етапування техніки, але на мою думку, відсоток людей які реально знімали є не надто великий. Я вважаю, що з метою пропаганди та залякування української та світової спільноти російські підрозділи ІПСО та пропагандисти викладали даний матеріал. Для прикладу, адже в попередні роки коли передалися російські війська не було такої кількості відео-контенту, хоча масштаби навчань були не менші[15].При чому автора відео ніколи не видно, лише чути певні голоси.

В додаток з початком російських маневрів збільшилась кількість інформаційних атак та інформаційних вкидуваннь з метою дискредитації України та ЗСУ[16]. Основна ціль – дискредитація держави в очах союзників, які одноголосно заявили про свою підтримку проти агресії РФ[17]. І реакція союзників була миттєвою, тобто не виявляючи стурбованість тривалий час, як в 2014 р.. Свою підтримку завірили США, Великобританія, Франція, Польща, Канада, більшість країн Європейського Союзу та альянсу НАТО. Особливе занепокоєння активності РФ викликає у країн Прибалтійського регіону та Польщі, адже за умови окупації України, ці країни можуть бути наступними, навіть незважаючи  на членство НАТО.

Проте найтіснішим союзником продовжує бути США, яка найбільше надає військово-технічну допомогу, тренувальну та гуманітарну допомогу. На тлі імовірної ескалації МО США збільшило розвідувальні польоти над територією України, збільшення військово-технічної співпраці та заявили про початок спільних

Висновок

Можлива ескалація військового конфлікту вчергове показує, що північно-східний сусід продовжує власну імперську політику, щодо захоплення територій суміжних країн. Якщо збройне протистояння між Україною та Росією не відбудеться в 2021 р., то воно відтермінує вирішення питання Криму та Донбасу на наступні роки. Але рано чи пізно це відбудеться, адже українці не будуть миритися з крадіжкою власних територій, тисячами вбитих українців, сотні тисяч вимушено переселених осіб та історичними приниженнями. На мою думку, військовий компонент нашої держави готовий до збройної конфронтації з ворогом, якщо до цього дійде справа. Але необхідно бути готовим, що якщо психічно хворий російський лідер зважиться на самогубство для своєї армії, то це призведе до його президентського краху та краху економіки Росії[19]. Хоча економічні труднощі ніколи не зупиняли Росію в її імперських амбіціях.

Що ж до імовірного сценарію бойових дій, то спочатку, на мою думку, ми втратимо частину своєї території, лише з метою, щоб запустити ворога на свою землю, щоб зручно знищити його. Бо велика концентрація ворожого війська на українській території буде прекрасною ціллю для артилерії ЗСУ. Мобільна українська оборона, територіальна оборона та дії партизан будуть ослабляти війська РФ під час їхнього наступу,  тим самим дезорганізовуючи його тили і оточуючи їх. Для прикладу, щоб окупувати м. Харків доведеться кинути значні збройні сили РФ, які навряд  зможуть захопити місто чи взяти в облогу. Що ж до півдня то на даний момент, південні області приведені в бойову готовність, з готовністю очікують росіян, бо це згодом дасть можливість для наступу і  де окупації Криму.

Але не зважаючи на імовірні варіанти вирішення подій 2021 р., необхідно бути готовим до боротьби в подальшому, яка триває уже 300 років на українській землі. Лише збройна міць України, бажання захищати свій дім самими українцями та вірні союзники допоможуть Україні звільнити свою територію.

Володимир Дудко

Share Button

Інформаційна війна проти України та методи її ведення

Share Button

Історія виникнення терміну «інформаційна війна» бере свій початок ще з древніх часів. Раніше будь який обман ворога задля перемоги називався «військова хитрість», але сьогодні це є набагато комплексніше значення. Інформаційна війна – зброя масового знищення.

Війна інформації на сьогодні стала одним з найнебезпечніших видів зброї. Інформаційна війна може включати в себе: збір тактичної інформації; гарантування безпекивласних інформаційних ресурсів поширення пропаганди або дезінформації, щоб деморалізувати військо та населення ворога; підрив якості інформації супротивника і попередження можливості збору інформації супротивником.

Часто ІВ ведеться в комплексі з кібер- та психологічною війнами з метою ширшого охоплення цілей, із залученням радіоелектронної боротьби та мережевих технологій.Основним засобом ведення ІВ є інформаційна зброя, ведеться шляхом інформаційних операцій [1].

Інформаційна війна як засіб впливу

Мета інформаційної війни – послабити моральні і матеріальні сили супротивника або конкурента та посилити власні. Вона передбачає заходи пропагандистського впливу на свідомість людини в ідеологічній та емоційній галузях. Тим часом, руйнування, яких завдають інформаційні війни у суспільній психології, психології особи, за масштабами і за значенням цілком співмірні, а часом і перевищують наслідки збройних війн.

Інформаційна війна розглядає інформацію як окремий об’єкт або як потенційну зброю та вигідну ціль. Інформаційну війну можна розглядати як якісно новий вид бойових дій, активна протидія в інформаційному просторі. Інформаційна війна – це атака інформаційної функції, незалежно від засобів, які застосовуються. У веденні стратегічних інформаційних війн застосовується специфічна зброя. Ця зброя не наносить фізичної шкоди, але може призвести до справжньої війни.

Глобальна інформаційна війна

Можна зазначити, що багато з сучасних війн починається саме з інформаційних приготуваннь та так званих «інформаційних вкидувань». Приводом для бомбардування Багдаду Сполученими Штатами стала поширена через усі світові ЗМІ інформація, що режим Саддама Хусейна нібито має зброю масового знищення. Війна в Іраку триває, а зброю так і не знайшли. Війну інформації також розпочинають тоді, коли треба досягти якоїсь мети. Експерти висувають різні версії, щодо справжньої мети нападу на Ірак. Головною метою знищення Іраку була зовсім не зброя масового ураження, а велика кількість нафти, яку прагнув взяти під свій контроль американській уряд чи просто давні непорозуміння сім’ї Д. Буша молодшого з Саддамом Хусейном та бажання закріпитися на Ближньому Сході для продовження поширень власних інтересів.

Зрозуміло, що інформаційні війни частіше використовуються на міжнародному рівні. Україна і Росія вже не один рік ведуть саме таку війну. Росія постійно провокує гучними заявами український уряд та й просто зневажливо ставиться до українців у своїх інформаційних матеріалах, ображаючи як націю і бажаючи представити Україну як терористичну державу.

Якщо на початок цієї війни пересічним громадянам було байдуже, то зараз зневажливе ставлення проявляється не лише на рівні керівництва, а і на рівні мас.

І, якщо розібратися в суспільних процесах, то можна зрозуміти, що третя світова вже давно почалася. І що вона набагато страшніша, бо знищення відбувається завдяки інформації впливом на мозок і психіку людей. І, якщо кулі і снаряди відомо звідки летять, то інформаційні бомби з’являються несподівано і в невідомому місці, і іноді відбити таку атаку взагалі неможливо.

Аналіз розвитку ситуації навколо України дає всі підстави стверджувати, що сьогодні наша держава зіткнулася саме із новою формою ведення воєнних дій. Початком нової ери гібридної війни можна вважати проти України можна вважати Доктрину Герасимова.

Доктрина Герасимова — це зовнішньополітична доктрина, розроблена начальником Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації Валерієм Герасимовим. Доктрина переосмислює сучасне поняття міждержавного конфлікту і ставить військові дії в один ряд з політичними, економічними, інформаційними, гуманітарними та іншими невійськовими заходам. Доктрина стала відомою після її публікації в лютому 2013 року та наступних загарбницьких дій Росії щодо України, які повністю збігаються з тезами цієї доктрини.

Особливе занепокоєння у фахівців викликає націленість російської «доктрини Герасимова» на експлуатацію слабких ланок західного принципу прийняття управлінських рішень, який заснований на системі стримувань і противаг. На противагу цьому, російська модель управління, відповідно до ідей Герасимова, органічно поєднує в єдине ціле всі владні інститути, роблячи координацію між ними абсолютно не обтяжливою. Доктрина передбачає співвідношення невійськових і військових дій.

Для того, щоб зрозуміти офіційну позицію керівництва нинішньої Росії щодо інформаційних питань, слід відкрити офіційні документи – Воєнну доктрину Росії, Доктрину інформаційної безпеки Російської Федерації та Концепцію зовнішньої політики Російської Федерації.

Ці офіційні документи свідчать про те, що Кремль:

а) вважає сучасний світ вкрай агресивним ворожим середовищем, де немає місця співпраці, а є лише домінування;

б) витлумачує розроблені на заході стратегії «м’якої сили» та технології транскордонної комунікації тільки в термінах здійснення зовнішньої політики; в) визначає «інформаційне протиборство» та «інформаційний вплив» серед пріоритетів військово-оборонної та зовнішньої політики, які застосовуються в Україні. Так, в ході анексії Криму та подій на сході України починаючи з 2014 року були реалізовані такі нові принципи ведення збройної боротьби:

  1. початок операцій (бойових дій) в мирний час без формального оголошення війни.
  2. прикриття дій військ мирним населенням, використання мирного населення для блокування військ в місцях постійної дислокації, на маршрутах їх висування.
  3. 3. Масове використання озброєних цивільних як під час ведення бойових дій, так і для прикриття дій сил спеціальних операції; Російські окупанти обстрілюють позиції Об’єднаних сил, розмістивши артилерійські системи поруч із будинками мирних жителів або ведучи вогонь із об’єктів цивільної інфраструктури. Наприклад, в школі в с.Зайцево-4 (84692), що біля Горлівки, знаходиться передова оборонна позиція противника.
  4. Зниження ефективності застосування зброї та підриву опору військ шляхом використання осередкових психологічних методів ведення збройної боротьби: Наприклад, запустили дезу “Коронавірус розробили в таємних лабораторіях України”.
  5. Знищення інфраструктури для підриву економічного потенціалу, морально-психологічного стану населення на окупованих територіях. Для прикладу, підпал сухої трави бойовиками ЛДНР у жовтні 2020 року, який спричинив руйнування сотні будинків цивільного населення і цивільної інфраструктури в Луганській області.

Інформаційна кампанія проти України, яку розгорнула Російська Федерація являється досить глибокою і багаторівневою агресією. Вона включає багато факторів, які спрямовані на те, щоб ослабити Україну в політичному, економічному, військовому, інформаційному плані для того аби все світове співтовариство виключило українське питання з порядку денного. Для того аби окупувати Україну повністю і в подальшому знищити усі деморалізовані намагання супротиву.

Для ефективної протидії інформаційній війні потрібно регулярно вживати заходи протидії. Велика роль у вирішенні цього завдання відводиться засобам масової інформації. Саме факти, які висвітлюють медіа, акценти на певні явища чи аспекти протистояння, формують думку аудиторії про конфлікт, стимулюючи до потрібної реакції. Засоби масової інформації надають можливості перетворити маленький конфлікт на велике протистояння або, навпаки, – швидко нівелювати серйозну проблему. Саме від ставлення медіа до події, їхньої упередженості та заангажованості значною мірою залежить перебіг самого конфлікту. Велику роль у протидії інформаційній війні відіграє громадськість, особи з активною життєвою позицією, які через мережу Інтернет доносять інформацію відмінну від тієї, яка нав’язується суспільству ззовні. У даному випадку можна згадати як досвід Грузії так і сучасний досвід України щодо створення проукраїнських та викриваючих Інтернет-ресурсів (http://www.stopfake.org/, https://informnapalm.org/en/, сайт «Миротворець») чи волонтерських закордонних (https://www.bellingcat.com/) тощо.

Найбільш складним та часовитратним, проте достатньо ефективним методом протидії інформаційній віні, на мою думку, є підвищення у суспільства аналітичних здібностей, навчання методам критичного аналізу повідомлень, убезпечення від інформаційних диверсій. Для цього необхідно в навчальних закладах усіх рівнів ввести навчальні дисципліни щодо інформаційної гігієни та протиборству їй. Адже незліченна кількість фейків ми отримуємо не тільки від ЗМІ, але й від соціальних мереж таких як Facebook, Instagram, Tok-tok та інші. І успішна заборона російських соціальних мереж у 2015 році таких як «Вконтакті» та «Однокласники», ЗМІ та інших інтернет та друкованих видань суттєво допомогло Україні протистояти поширенню неправдивих новин. Доречі такою успішною практикою зацікавились і прибалтійські країни, які сьогодні такі ж проблеми. У цьому сенсі можна продемонструвати декілька прикладів, які демонструють новини з використанням фейків.

Приклад . В мережі Інтернет 20.03.14 за адресою http://youtu.be/b6Xn0UW7tGs було розміщено відео із заголовком «США и Евросоюз уничтожат Украину! Правда о событиях на Украине. Смотреть всем!», в якому український політик критикує чинну владу, звинувачує її у цілій низці зловживань і закликає зупинити владу. Аналіз відео і пошук додаткової інформації про факти, які згадуються політиком, дозволяє стверджувати, що відео є фрагментом, який вирізаний із загального контексту передвиборчих подій осені 2012 року, але подається у контексті політичних подій 2014 року з метою формування відповідної критичної оцінки цих подій.

Також варто зазначити, що такі словолучення, як «Терміново», «Увага дивитися всім», « Щойно …» і так далі, що зустрічаються в заголовках уже можна вважати на 50 %, що являється неправдивими. Адже їх головна мета привернути увагу і далі повідомити щось.

Тому в  цьому сенсі пропонують для протидії інформаційній війні впровадити підсистему активних операцій з інформаційного впливу. Його здійснення, на їх думку, слід організовувати у рамках політики інформаційного протиборства з використанням можливостей Служби безпеки України. На мою думку, відповідний центр дійсно має бути створений, проте його функціонування доцільно організувати на громадських засадах за рахунок донорських вливань. З урахуванням проведених досліджень основні функції згаданого центру будуть передбачатися такими:

  1. Координація діяльності волонтерів з моніторингу медіа-ресурсів на предмет наявності матеріалів, які містять згубний інформаційний вплив, а також здійснення такої діяльності працівниками центру
  2. Заохочення громадськості до створення ресурсів з викриття неправдивих інформаційних повідомлень, а також доведення результатів у доступній формі до населення. Facebook замість утримання численної кількості модераторів щодо дотримання стандартів доброчесності, надав право модерувати пости усім.
  3. Формування пропозицій до чинного законодавства органам законодавчої та виконавчої влади щодо удосконалення системи інформаційної безпеки країни. Необхідно на законодавчому рівні прийняти закон щодо кримінальної відповідальності за поширення не правдивої інформації на території України.
  4. 4. Адаптація сучасних методик інформаційного протиборства до вітчизняних реалій та надання рекомендацій щодо їх застосування відповідним державним органам. Створення державної програми щодо інформаційному протиборству ворогів України та затвердити її ВРУ.
  5. IV. Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що протидія інформаційній війні та інформаційному тероризму є одним з напрямів забезпечення інформаційної безпеки як складової частини національної безпеки держави. Механізми протидії зазначеним загрозам мають бути високотехнологічними та мати системний характер.

Головний виклик сьогодні полягає в тому, як здійснити систематичні кроки для відповіді на російську інформаційну війну. Дослідження показує, що стратегія Росії є гібридною та гнучкою, має безліч облич та безліч вимірів, для брехні і агресії. Крім того, вона має унікальну здатність трансформуватись під форми демократичних наративів та інструментів, і навіть під національні форми. Вона використовує демократію проти неї самої. І саме це робить її такою унікальною, а боротьбу проти неї – такою складною. Але у часи, коли інформацію дедалі більше використовують як інструмент у війні, ми не маємо жодної іншої альтернативи як боротися проти неї, позбавити зброї зловмисні впливи, приборкувати агресора.

Володимир Дудко

Share Button

Оксанa Юринець: Добросусідська співпраця повинна бути основою для нашої політики

Share Button

Розмова з Оксаною Юринець, народною депутаткою Верховної ради України VIII скликання, викладачкою Львівської політехніки.

Як ви оцінюєте співпрацю між Польщею та Україною на місцевому та регіональному рівнях?

Я вважаю, що візит польського президента (Візит Анджея Дуди до Києва 11-13 жовтня 2020р – polukr.net) це була доволі важлива подія. У мене склалося таке враження, що за останні декілька років співпраця на президентському чи парламентському  рівні була дуже добра. Хоча було декілька суперечливих міжнародних питань. Наприклад питання квот на перевезення та транспортування, які викликали суперечки. Але загалом співпраця на парламентському рівні була дуже хорошою. Добросусідська співпраця повинна бути основою для нашої політики. Є доволі багато проектів які в майбутньому ми можемо та повинні реалізувати у цьому напрямку.

Скажіть будь ласка, як з української перспективи виглядають на даний час відносини між Польщею та США? Також з огляду на планове збільшення присутності американських військових сил у Польщі.

Для України польсько-американські відносини є безперечно важливими. Зокрема те, що США   розглядають співпрацю з Польщею як пріоритетний напрямок. Чим кращі будуть стосунки між Варшавою та Вашингтоном, тим краще для нас. Те, що у Польщі з’являються американські військові  та американські військові установки – це теж є хорошою новиною для України. Ця військова присутність позитивно вплине на нашу безпеку з огляду на можливі кроки у підтримці України в конфлікті з Росією.

А як виглядають відносини з іншими державами, а також з НАТО?

Ми намагаємося зміцнювати відносини наприклад з Великобританією. Угода яку нещодавно було підписано – це результат довготривалих переговорів та дипломатичних процедур. Те саме можна сказати і про рішення про зміцнення відносин з НАТО. Дуже багато з цих контактів є ефектом співпраці у рамках парламентської асамблеї НАТО, в якій брали участь також представники Польщі та Литви. З нашої точки зору ці держави, як і Канада є найважливішими партнерами для нашої країни. Сподіваюсь, що Україна й надалі буде спрямовувати свої сили на розвиток у цьому напрямку. І це є цілком ймовірно, оскільки актуальна програма співпраці Україна-НАТО є дуже амбітною.

Що з точки зору Києва є важливим у стосунках з Європейським Союзом?

Для України є важливим, наприклад, позиція Польщі в ЄС. Це стосується перш за все фінансових питань. Дуже багато проєктів транскордонного співробітництва відбуваються за участі Польщі і в партнерстві з Україною. На даний момент ми очікуємо на чергове видання спільної програми Транскордонної Співпраці Польща-Білорусь-Україна, яка має розпочатися наступного року. Відносини з Європейським Союзом, як з найближчим сусідом, є дуже важливими також з економічної точки зору. Саме тому важливо розвивати транспортні, автомобільні та залізничні зв’язки з країнами ЄС.  В тому числі і з Польщею. Оскільки це є шлях для нашого експорту у держави ЄС та на весь світ. У цьому напрямку також важливо впроваджувати інноваційні рішень у економіці України. Без змін у цій сфері ми не можемо бути конкурентоспроможними на закордонних ринках.

Чи є і Яка є перспектива для відносин України та Росії?

Визнавати Росію дружньою державою для багатьох громадян України і для мене, на даний момент є доволі важко навіть з огляду на подальше майбутнє. Така точка зору – це виключно результат того, що відбувалось та відбувається на сході держави. А саме через російські дії і агресію на Донбасі. Руйнація, жертви, спогади людей звільнених з полону. Буде важко змиритися з цими спогадами, а їх має майже кожен хто був на сході України.

 

Share Button

Український “Руслан” доставив першу партію зроблених у Польщі для Філіппін гелікоптерів

Share Button

ЗС Філіппін отримали п’ять зібраних у Польщі американських багатоцільових транспортних гелікоптерів S-70i Black Hawk – наразі шість з шістнадцяти замовлених гелікоптерів виготовлено.

Сьогодні, 9 листопада, український важкий транспортний літак Ан-124 “Руслан” приземлився в міжнародному аеропорту Кларк на Філіппінах. Машина була завантажена п’ятьма багатоцільовими транспортними гелікоптерами S-70i Black Hawk, зібраними на польському авіаційному заводі Polskie Zakłady Lotnicze Sp. z o. o. (PZL) та призначеними для збройних сил Філіппін.

Літак вилетів з міжнародного аеропорту Жешув 07 листопада ц.р. і в дорозі здійснив одну зупинку в Кувейті.

Загалом уряд Філіппін для потреб власних збройних сил придбав шістнадцять гелікоптерів S-70i Black Hawk.

Перший гелікоптер був надісланий замовнику морським шляхом, про що представники PZL повідомили під час Міжнародної виставки оборонної промисловості MSPO-2020, яка у вересні цього року пройшла в польському місті Кельце.

Решту гелікоптерів буде поставлено партіями до кінця 2021 року згідно з графіком, що передбачений контрактом.

Контракт вартістю приблизно 240 мільйонів доларів був підписаний у квітні 2019 року. Пропозиція корпорації Lockheed Martin, до складу якої входить компанія PZL з польського міста Мелець, стала переможною в торгах, в яких брали участь також компанії з Республіки Корея та РФ.

Defence-ua.com

Share Button

Зустріч Дуда-Зеленський: повернення в нормальність?

Share Button

Візит президента Анджея Дуди в Україну і його перебіг може свідчити про те, що двосторонні відносини нарешті можуть повернутися в стану перед низкою непорозумінь на історичному фоні 2016-18 років.

Під час візиту польського президента в Україну (11-13 жовтня 2020) не забракло акцентів, які б стосувалися цієї новітньої історії:  перебування почалося з покладання квітів на кладовищі жертв комуністичних злочинів в Биковні під Києвом; під час церемонії відбулося відкриття пам’ятника Анні Валентинович (перед будівлею польського посольства в Києві), а під час перебування в Одесі президент поклав квіти перед пам’ятною таблицею  Леха Качинського. Крім того, в декларації, підписаній обома президентами, знаходимо слова засуджкння злочинів проти людства та прагнення пошуку історичної правди.

Згадані положення декларації щодо історичних питань – це, звісно, безпосереднє посилання на контроверсії, якими супроводжуються у взаємовідносинах дискусії, присвячені Другій світовій війні та скоєним тоді злочинам, зокрема на Волині. Спірним питанням надалі залишається проблема знищених українських пам’ятників у Польщі. Кільканадцять таких випадків зафіксовано після 2014 року, – у випадку пам’ятника на горі Монастир, відновленого незадовго до візиту польського президента у Києві, українська сторона підкоеслює, що необхідно повернути цей меморіал  в стан перед знищенням (відновлена таблиця не містить прізвищ убитих в часи боротьби з НКВД, а лише напис, присвячений жертвам).

Однак, складається враження, що хоч, важко говорити про якийсь великий перелом, однак вперше за останні роки (а вже точно з останньої зустрічі президентів Польщі і України у Харкові в 2017 році – тоді президентом України був Петро Порошенко), коли під час розмов і супроводжуючих їх подій історична тематика опинилася на задньому плані. Цього разу піднімалися питання, пов’язані з поточною ситуацією у сфері безпеки, економіки чи пандемії короновіруса. Під час переговорів обидва президенти чимало часу присвятили енергетиці та можливостям польських інвестицій у цій галузі; йшлося також про розвиток військової співпраці, а одним з найважливіших акцентів було вручення Президентом Республіки Польща відзнак солдатам польських Спеціальних військ, які виконують в Україні навчальні завдання для Збройних сил України.

Перенесення акцентів з історії на інші сфери дуже важливе, оскільки може означати подолання вакууму у двосторонніх відносинах, який виник внаслідок суперечливих дій обох сторін: починаючи з прийняття польським парламентом постанови, яка односторонньо визнала волинський злочин геноцидом, шляхом новелізації Закону про Інститут національної пам’яті, та оголошення українською стороною про призупинення видачі дозволів на дослідницькі роботи польських археологів на території України (однак варто ще раз наголосити: ця заборона не поширювалася на ексгумаційні роботи). Звичайно,не йдеться про те, що згадані питання неважливі: навпаки, хоча б з морального обов’язку перед пам’яттю жертв скоєних злочинів, проте недоречно, якщо в дискусіях на цю тему, верховенство мають емоції, а ще гірше, якщо вони починають домінувати в інших сферах двосторонніх відносин. а жаль, такі ситуації часто  зустрічалися в останні роки у польсько-українських відносинах.

Актуальна міжнародна ситуація в нашому регіоні та перспективи її розвитку змушують дедалі більше концентруватися на спільних інтересах. Головним чином це пов’язано з політикою Російської Федерації щодо регіону та України (у зв’язку з анексією Криму, війною на Донбасі), діями спрямованими на все глибшу мілітаризацію зовнішньої політики (хоча б за посередництвом сценаріїв та масштаб реалізованих військових заходів, таких як навчання Кавказ – 2020) або ситуація в Білорусі. В цьому останньому випадку прогресуюча і неминуча залежність цієї країни від Росії (а в деяких сферах, особливо військовій – де-факто повна залежність і сумісність структур) змушує опрацювати спільну позицію і координацію дій, як реалізованих у відношенні до Білорусі, тобто її влади (санкції) і опозиції (ініціативи спрямовані на допомогу) так і, ширше, на міжнародній арені. Інструментом для цієї мети повинен стати, серед іншого, ново створений формат співпраці – Люблінський трикутник, інструмент консультацій Польщі, Литви та України. Однак, навіть найкращі інструменти і формати співпраці не дадуть жодних ефектів, якщо атмосфера у взаємовідносинах буде заручником емоційного підходу до історії чи інших справ; сподіваюсь цієї пастки нам вдасться уникнути в майбутньому.

Даріуш Матерняк

Share Button

Центрально-східна Європа: між Заходом і Росією

Share Button

Центрально-східна Європа (анг. CEE – Central-Eastern Europe) – це територія зі складною національною і етнічною структурою, що в минулому не раз призводило до серйозних конфліктів. Фактор, який додатково впливає на складність історії і сучасності цього регіону, – це факт, що він простягається між двома полюсами, які активно змагаються між собою, – особливо впродовж останніх 300 років. З одного боку мова про сучасну Німеччину (і ширше, сьогодні: Європейський союз) з іншого – про Росію. В цей період численні сутички цих двох суб’єктів, незалежно від актуальної формули їх державності і рівня інтеграції, як внутрішньо] так і зовнішньо], відбувалися саме на території Цетрально-східної Європи, зі всіма наслідками цього.

Держави і народи, розташовані в регіоні CEE в XX столітті двічі стали жертвами світових воєн та зазнали втрат внаслідок функціонування двох тоталітарних устроїв. Лише 1989 рік, мирні процеси занепаду комунізму і розпад СРСР принесли шанс на зміни і розвиток. Частина країн регіону приєдналася до ЄС, інші прагнуть до членства, а, навіть, якщо це не так – визнають ЄС важливим партнером у політичній і економічній сфері; останнє стосується також Росії. Остання декада (2010-2020) проходить під знаком не лише співпраці, але також щораз гострішого суперництва між ЄС і Росією. У зв’язку з діями Російської Федерації у відношенні до Грузії (2008) і України (від 2014), країни регіону, в тому числі менші держави, суттєво відчувають доволі високий рівень дискомфорту і потенційної загрози власній державності.

У обговорюваній ситуації слід задати собі питання: чи конфлікти, в тому числі збройні, становлять неминучий елемент функціонування в регіоні? Якщо відповідь на це питання буде ствердною, черговим елементом має стати аналіз, що потрібно зробити для врегулювання суперечок мирним шляхом, без використання сили чи погроз її застосування? Як повинна формуватися закордонна політика держав регіону, щоб вона сприяла співпраці, а не генерації чергових напружень?

У цьому контексті особливе значення мають відносини Польщі і України. Обидві країни, за виключенням Німеччини і Росії, мають найбільший в цьому регіоні потенціал для реалізації закордонної політики, яка сприяє формуванню стабільності в регіоні. На це спрямовані такі ініціативи як Східне Партнерство чи Триморе або Вищеградська група. Слід все ж обдумати, наскільки потенціал цих форумів співпраці використовується і які нові заходи можна було б ініціювати з Варшави і Києва (за участю інших зацікавлених держав) з метою розвитку міжнародних відносин в різних сферах: політичній, економічній, громадській і інших, на різних рівнях відносин: міждержавному, регіональному і локальному.

У рамках проекту проводитимуться переговори з представниками експертних і аналітичних середовищ, політиками і представниками адміністрацій різних рівнів та громадських організацій з Польщі, України, країн Вишеградської групи та інших держав регіону. Вони будуть присвячені діагнозу нинішньої міжнародної ситуації в регіоні та пропозиціям заходів, які б сприяли зміцненню співпраці.

Share Button

ПРОЄКТ УЧЕНЬ

Share Button

ПРОЄКТ «УЧЕНЬ» повстав з ціллю створення всіх необхідних можливостей для учнів та студентів з України, які бажають отримати європейську освіту та відкрити нові можливості на території Євросоюзу.

Це відповідь на попит польських шкіл та університетів на молодь зза кордону. Наш проект присвячений учням та випускникам 9-11 класів, а також студентам.

Окрім здобуття освіти в Польщі, наша команда запрошує молодих людей, перш за все, до життєвої пригоди, яка поєднує навчання, здобуття професійних навичок та нетворкінг.

Сьогодні перед світом стоїть багато викликів, які безпосередньо впливають на ринок праці. Ми зі своєї сторони пропонуємо не тільки навчання у ВНЗ, але також семінари та стажування у відомих міжнародних фірмах. Адже європейська освіта-це не тільки диплом, отриманий в університеті, але перш за все:

•    КОМПЕТЕНЦІЇ
•    ВМІННЯ
•    ДОСВІД

ЗАПРОШУЄМО НА БЕЗКОШТОВНИЙ ВЕБІНАР, ПІД ЧАС ЯКОГО ДІЗНАЄШСЯ БІЛЬШЕ ПРО ПРОЄКТ «УЧЕНЬ»

MAŁGORZATA KUŹBIDA
tel: +48 536 248 958
e-mail: biuro@aktywatorbiznesu.com
https://projektuczen.com/index.php/uk/o-projekcie_ukra/

Share Button

Реванш Росії в Україні – реальна загроза

Share Button

Доки світ повільно виходить з кризи, спричиненої пандемією COVID-19, Європі варто готуватись до наступних криз, спричинених її наслідками. Й справа не лише в економічній скруті, а й в тому, що окремі актори міжнародних відносин прагнутимуть скористатись ситуацією та посунути сталий геополітичний баланс. Зазвичай в цьому контексті згадують Китай. Але не варто забувати й про Росію.

Розповсюдженою думкою в українських експертних колах (в тому числі патріотичних) є невідворотність руйнації режиму Путіна, слабкість якого очевидна. Відповідно це допоможе повернути Україні її території включно з Кримом, після того як колапс РФ здійсниться й держава буде фрагментована на частини. Ця впевненість навіть дозволяє послу України в Німеччині Андрію Мельнику укладати парі з Герхардом Шредером, що ще за його життя Крим повернеться в Україну. Зважаючи на той факт, що останньому 76 років, а якість медицини в західних країнах дозволяє жити 90-100 років, тож, на думку українського дипломата, йдеться про перспективу в 15-20 років. Та чи не забагато оптимізму. Особливо зважаючи на те, що собою являє сучасна Україна – слабка інституційно, керована феодалами-олігархами, корумпована,  зі збереженими всупереч війні стійкими проросійськими впливами п’ятої частини населення, з штучним релігійним конфліктом та високою вірогідністю розігрування ворогом карти міжетнічної ворожнечі як спойлера проблем. Ось немає ніякої впевненості, що Росія не потягне за собою у небуття Україну. Так, звичайно буде інша Україна, процвітаюча та європейська за цінностями… Два питання – де та коли?

Зовнішні обставини складаються таким чином, що РФ ймовірно не буде чекати із планами ревізіонізму занадто довго. Тим більше ці плани стають очевидними для оточення – Польща у новій Стратегії національної безпеки вже прямо називає Росію загрозою. Відповідно Москва втрачає основний козир – раптовість. Болісна емоційна травма Путіна не загоїться без результату – останнім часом від постійно говорить про імперську природу Росії, використовуючи старі (Велика Вітчизняна війна) та створюючи нові (половці та печеніги) міфи, привласнюючи собі українську історію (Київська Русь). Путін має принаймні спробувати – інакше він собі не пробачить. Спробувати увійти в історію не як той, хто вкрав Крим, а як той, хто зібрав слов’янські народи. Ідеологія Кремля – химерний сплав православного комунізму з імперським реваншизмом, базованим на утопічному «руському мирі» Суркова, із «вальсами Шуберта та хрустом французької булки».

Чому зараз? Бо завтра буде запізно не лише через Балтійські країни та Польщу, що давно з підозрою спостерігають за Росією, що «підіймається з колін». Є певні зовнішні та внутрішні передумови. Якщо уявити, що Україна є майже ідеальною мішенню для РФ (після ідеальної – Білорусі), то фронт визначений – агресія відбуватиметься саме тут. Світова пандемія буде використана як своєрідна ширма (маскування) планів Кремля. ЄС та НАТО буде не до наших справ через власні економічні негаразди та популізм, принаймні якийсь час (політичну та гібридну частину плану, до військової інтервенції принаймні). Росія має достатньо стримуючих аргументів, починаючи із пропаганди, завірянням про обмеженість втручання Україною, закінчуючи ядерним шантажем, аби втримати європейців ризикувати наслідками такого втручання. Київ переживатиме ідеальний шторм – Зеленський вже почав активно втрачати довіру населення, фрустрація від українського політикуму в суспільстві глибшає, економіка просідає, популярність лівих сил зростає пропорційно зубожінню населення. Нарешті ще одне – ціна на нафту, що залишається на надзвичайно низькому рівні через світове падіння виробництва внаслідок карантину. Надходження до бюджету РФ критично залежать від продажу вуглеводнів – Москва не має часу чекати. Війна на Близькому Сході, звичайно, виправила б ситуацію, але її вірогідність наразі мала. Росія не буде продавати нафту Urals по 18$ – майже така ж її собівартість. Й одного «прекрасного» дня Путін зрозуміє, що йому дешевше заправляти нею свої танки. А «пістолетом та доброю волею можна досягнути більше, аніж просто доброю волею». Цього президента РФ  точно вчили ще в школі КДБ.

Зрештою, на зовнішньополітичну авантюру Путіна штовхає скрута в себе вдома. Катастрофа медицини внаслідок COVID-19, самоізоляція центральної влади, яка передала всі повноваження з подолання пандемії в регіони (а потім губернатори цих регіонів будуть крайніми), яскраво демонструє слабкість державних інституцій. Вертикаль влади в олігархічній Росії насправді ефемерна – «російський левіафан» слабкий. Резонансне обнуління Путіна разом із автократичними конституційними реформами обвалили рейтинг російського президента. За даними російських соціологів («Левада центр»), рейтинг підтримки Путіна станом на квітень 2020 р. унікально низький  – 28 %. Цікаво, наскільки низьким є реальний рейтинг президента РФ – зі всією повагою до російських соціологів, без затвердження ФСБ подібні цифри не можливо оприлюднювати в настільки авторитарній країні, якою є РФ. Карантин, до речі, як ніколи був доречним для пересічних росіян, передусім, аби вчергове продемонструвати їх безправ’я. Не дарма в РФ знову процвітає музичне дисидентство («Сплін», Б. Гребенщиков, «ДДТ»), як колись в 1990-ті. Ось тільки тепер в Yotube, де творчості митців протиставляють замирювальну сатиру Noname автори під крилом спецслужб. Росію залякують – відбувається фіналізація мілітаризації свідомості громадян із пошуком відповідного зовнішнього ворога. Й він є – тут й поруч – якого 24/7 показують на російських телеканалах. Ні це не «хохли»! «Хохли» навпаки добрі й гарні, хочуть діалогу Київ-Москва та нафтопровід «Дружба», й їх треба рятувати від «українських фашистів». Й Кремль готується – ідеологічно та фізично.

Для цього Путін має Суркова, Козака, Володіна та купу інших довірених радників. Передусім є політичні сценарії для російського реваншу в Україні. З огляду на різнорідність правлячої партії – «Слуги народу», передстан глибокої економічної кризи – цілком вірогідним є проведення дострокових парламентських виборів якщо не восени 2020 р. (25 жовтня – разом із місцевими виборами), то в 2021 році. Умови пандемії та діджиталізація сприятимуть проведенню їх у інноваційний спосіб – онлайн (українське суспільство переконають, що це і є європейський шлях). Й тут у справу вступлять російські хакери… Але й без них все складається чудово для Москви – там де втратить Зеленський та «слуги», знайдуть «За життя» та Шарій, «Оппоблок» Ахметова та ще хтось помірковано проросійський. Тож загроза отримати проросійську більшість у Верховній Раді нового скликання цілком реальна. Є й менш позитивний сценарій для РФ – проросійські сили 25 жовтня отримають більшість у обласних та міських радах на Сході та Півдні України й починають, за вказівкою, «не слухати Київ». Випадки публічної (або тихої) непокори вже відомі (дії мерів Черкас, Дніпра, Запоріжжя Житомира під час карантину). Зрештою, Москву влаштує й негативний політичний сценарій – малоймовірний програш проросійських сил на всіх рівнях, що спровокує військову інтервенцію на захист проросійського електорату.

Власне військовий сценарій є достатньо вірогідним. Відмінивши парад на Червоній площі на честь 75-річчя Дня перемоги, Путін не поспішає скасовувати масштабні військові навчання (як це роблять в НАТО).  «Кавказ-2020» та «Захід-2021» відбудуться за планом у вересні-жовтні 2020 р. та серпні-вересні 2021 р. відповідно. Росія тримає готові ударні угруповання – скупчення армій та зброї – на російсько-українському кордоні. Москва допрацьовує військові доктрини, тактику майбутньої війни, концентруючись на контролі за українськими об’єктами критичної інфраструктури. Зрештою, Москва обирає напрямок удару – шукаючи привід для ескалації. Малоймовірно, що таким приводом стане Донбас – занадто передбачувано. Більш цікаво й вірогідно – морська провокація. Великий сенс її полягає в зупинці судноплавства в чорноморські порти України (РФ може здійснити десант на о. Зміїний, використати «азовський сценарій» із зупинками та оглядами суден, «випадково» потопити цивільне судно тощо).  Крім того, РФ працює над виправдовуванням в очах світової спільноти гуманітарної спецоперації в Херсонській області – прорив для розблокування Північнокримського каналу, захоплення Каховки із подальшим намаганням пробити коридор на Схід через Мелітополь, Бердянськ на Маріуполь. Очевидно, що на відкриту агресію Росія наважиться за екстраординарних обставин. Але чому б їх не створити?

Для впевненості Москва має й низку інших сценаріїв – «троянський кінь» примирення на Донбасі, з заграваннями Козака-Єрмака, перезавантаженнями ТКГ в Мінську, консультативними радами, діалоговими майданчиками Сівохи й т.д. Є перевірений релігійний сценарій – розпалювання ворожнечі між церквами. Аж тоді, коли спікерами РПЦ в Україні є боксери, кумири молоді, українські прапороносці Усик та Ломаченко. Дуже ймовірна російська провокація із «нападом» на Києво-Печерську або Почаївську лавру, намаганням відібрати їх у державну власність. Можливе й використання етнічного фактору – спекуляції на меншинах Закарпаття (угорці), Одещині (болгари), розпалювання автономістських настроїв. Ідея федералізації України 2.0.

Російський реваншизм невідворотно насувається. В Києві вже готовий плацдарм для зустрічі – «За життя» абсолютно не стидається їздити в Кремль й публічно зустрічатись з ворогом. В Києві Медведчук й компанія поки що поводяться тихо, чекаючи на команду та час «Ч». Натомість їх відверто антидержавну діяльність ніяк не викривають – реакції спецслужб немає, резонансні журналістські розслідування концентруються на  Коломойському та Ахметові. До речі, розповсюдження олігархічного корупційного непотизму – ще одна зброя Кремля. Путін загнаний в кут й готується до останнього потужного стрибка. Його імперія, що тримається на брехні та залякуванні, доживає останні дні – відчайдушна мавпа із зброєю та болісними комплексами минулого. Питання одне – чи втримається Україна? Чи є в нас союзники зовні та стратегія, а не самодури та хапуги-чиновники, що живуть одним днем? Чи є у нас природня державна стійкість – стержень не нації, але держави? Частина відповідей відома й невтішна – решту дізнаємось!

Валерiй Кравченко

Share Button

Вплив пандемії COVID-19 на міжнародні відносини: ключові тенденції

Share Button

Пандемія СOVID-19 та жорсткі карантинні обмеження у світі змінюють міжнародні відносини. Реакція на коронавірус меншою мірою стосується власне ефективності системи охорони здоров’я, натомість значно більше питань національної стійкості, самодисципліни, психологічних (ментальних) особливостей окремих націй, толерантності та критичного мислення. Глобальна пандемія оголила прогалини в сфері демократичних прав і свобод, чим намагаються скористатись автократичні режими по всьому світу, в тому числі в Європі (Угорщина, Польща), де провідники євроскептицизму отримали додаткові аргументи.

Критичних глобальних змін, що докорінно змінять міжнародні відносини, не станеться. Всі присутні сьогодні тенденції не є новими, вони в тій або меншій мірі проявлялись на тлі тривалої політичної кризи після 2014 р. або навіть раніше. Ситуація з коронавірусом лише стала каталізатором, що прискорив розпад існуючого світоустрою.

Варто виокремити наступні ключові тенденції:

  • Світова економічна криза, рецесія. Прогнози щодо світової економіки невтішні – економічна криза 2020 буде найглибшою після Великої депресії 1929 р. МВФ прогнозує падіння показника ВВП на душу населення для 170 країн світу. Найбільше нова криза вдарила по країнах, що розвиваються. Вони втратили понад 100 млрд. доларів інвестицій – втричі більше ніж під час кризи  2008 р. Наслідки через соціально-економічну кризу стануть відправною точкою нової геоекономічної реальності.

Критичне падіння виробництва призведе до зменшення попиту на енергоносії, зниження цін на нафту та газ. Незважаючи на досягнуту 10 квітня 2020 р. угоду держав ОПЕК+ зі скорочення видобутку нафти, досягти докризового рівня цін на вуглеводні не вдасться. Це негативно позначиться на сталості ресурно залежних економік, зокрема російської. Крім того, істотно просяде ринок сталі – важливий для українського експорту. Водночас, попит на агропромислові товари буде лише зростати.

  • Загроза масштабного голоду в найменш розвинутих країнах світу, передусім в Африці та Південно-Східній Азії. Подібний сценарій вже сьогодні прогнозує Всесвітня продовольча програма ООН.
  • Критичне зниження мобільності населення, в тому числі трудової міграції через встановлені національні бар’єри. Транснаціональні корпорації прагнутимуть убезпечити логістичні ризики, розташовуючи виробництва поблизу до ринків споживача. Ера глобалізації не завершена. Але на зміну економічній глобалізації прийде економічна глокалізація. Це створює додаткову інвестиційну привабливість для України, що за умов виконання положень Угоди про асоціацію з ЄС, Угоди АСАА (т. зв. «промисловий безвіз») вона займе привілейоване положення для розміщення виробництв на своїй території (фактори ризику – політична нестабільність, корупція та ймовірність російської агресії).
  • Зростання впливу телекомунікаційних корпорацій, підвищення чутливості населення до засобів інформаційної війни, пропаганди. Природнім наслідком тривалої ізольованості населення є масовий психологічний ефект, споріднений з легкою формою пост-травматичного синдрому. В цих умовах кристалізується виключна роль ЗМІ у формуванні картинки реальності. Перевагу отримують держави, що мають контроль за ЗМІ. Натомість деструктивна діяльність «Russia Today» та «Sputnik», вихід локалізованого продукту із проросійським баченням на загальнонаціональних телеканалах посилює політичний ефект пропаганди, сприяє популяризації деформованого бачення на оточуючу реальність, викриваючи неефективність західної моделі управління, безпорадність політиків тощо. Основна мета – посіяти паніку в суспільстві, сумніви щодо дій уряду, підірвати довіру до правоохоронних органів.
  • Посилення популізму та антисистемних рухів, політичних партій базованих на націоналізмі, євроскептицизмі та критиці досягнень ліберальної демократії, ринкової економіки та глобалізації. Парадигма-послідовність «популізм – націоналізм – автократія» стане домінуючою, в тому числі для окремих європейських країн. Поява нової, лідерського типу, гібридної автократично-демократичної моделі управління державою із легітимізацією застосування широких владних повноважень.
  • Посилення автократії, послаблення демократії як моделі управління. Китайська модель реагування на кризи, із жорсткими обмеженнями прав і свобод є затребуваною в Європі. Вже сьогодні прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан демонтує залишки демократії в країні завдяки безстроковому закону про надзвичайну ситуацію з виключними повноваженнями уряду та військовою радою для нагляду за діяльністю приватних компаній, що працюють у сфері забезпечення критичної інфраструктури. Подібним шляхом скорочення демократичних прав і свобод населення вже йдуть Туреччина (запроваджена комендантська година) та Польща (президентські вибори у травні 2020 р. поштою). Надією демократії залишається Швеція, яка відмовилась від тотального контролю та обмежень прав під час карантину на користь самодисципліни та громадської свідомості. Успіх «шведського кейсу» є критично важливим саме для ЄС, який ризикує власними засадничими принципами, на яких будується єдність – базовими правами та свободами людини.
  • Посилення значення держави та збільшення його долі в економіці, що в майбутньому призведе до утворення держав-корпорацій. Подібна тенденція стосується розвинутих, спроможних країн. Замість нівелювання ролі держави в економічному регулювання за правилами ліберальної ринкової економіки, в умовах кризи держава посилюватиме контроль за бізнесом, використовуючи з цією метою торгівельно-промислові палати. Типовою моделлю є Німеччина. Якщо криза, пов’язана з коронавірусом, триватиме більше року, в суспільній свідомості в багатьох країнах світу політика стійкості стане важливіше, ніж політика зростання. Держава буде затребувана в першу чергу як гарант, механізм забезпечення стійкості.
  • Формування ситуативних (ad hoc) союзів – вісь Росія-Угорщина-Сербія-Туреччина. Віктор Орбан відкрито просуває зближення Угорщини з країнами «Тюркської ради» (Туреччина, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан). Водночас Росія зацікавлена в руйнуванні засад ЄС та НАТО на рівні цінностей, всіляко підтримуючи девіантну поведінку окремих членів. Протиріччя між РФ та Туреччиною на Близькому Сході мають ситуативний характер – стратегічно держави однаково зацікавлені в послабленні колективного Заходу, переслідуючи власні цілі (Туреччина – довгострокове вирішення курдського питання, розбудову пантюркізму як альтернативи ЄС; Росія – створення вогнища для примусової міграції з метою дестабілізації ЄС, регуляції цін на нафту тощо).
  • Проникнення та закріплення Китаю, зокрема в Європі. Якщо до пандемії Китай сприймався західними союзниками як виклик та загроза (наприклад, в декларації Лондонського ювілейного саміту НАТО), COVID-19 змушує подивитись на Піднебесну з іншого боку. По-перше, Китай в суспільній уяві не сприймається як джерело коронавірусу, незважаючи на те, що «нульовий пацієнт» був з Уханя. По-друге, гуманітарна діяльність негласно розвернута через мільярдера Джека Ма (власник Аlibaba Group) в Європі вражає масштабами та охопленням – від Африки до США. Мільйони масок, респіраторів, медикаментів були направлені повсюдно, що вже отримало неформальну назву «дипломатія Alibaba» (якій вже скоро на зміну прийде «дипломатія Huawei 5G» – Китай прагне контролювати світ через технології). Геополітичний ефект вже присутній – Італія першою з країн G7 формалізувала у березні 2020 р. приєднання до ініціативи «Один пояс – один шлях». По-третє, саме в умовах пандемії світ відчуває свою залежність від виробництв, розміщених в Китаї – це надає Пекіну тактичну перевагу в переговорах. Вчетверте, завдяки сліпому копіюванню багатьма демократичними країнами китайського досвіду протидії епідемії із супутнім обмеженням прав та свобод громадян, Китай досягає зміни у ставленні, корегування власного авторитарного іміджу. Вп’яте, після багатьох торгівельних війн зі США, в умовах рецесії світової економіки, вразливості США, де фіксуються найвища смертність від COVID-19 у світі, в контексті тривалої електоральної кампанії за Білий дім, Китай отримує унікальну можливість спробувати повноцінно позмагатись зі США за глобальне домінування вже до 2030 р., а не до 2050 р., як прогнозувалось до цього. Ймовірним виглядає сценарій прискореної мілітаризації Китаю (військова мобілізаційна програма була запущена просто під час карантину) та майбутньої ескалації у Південно-Китайському морі або/та навколо Тайваню.
  • Криза європейських та євроатлантичних інституцій. Пандемія тимчасово зруйнувала свободу пересування в межах шенгенської зони, сприяла підмиванню солідарності на тлі зростання національних автономізмів. Критичним питанням для ЄС залишається пошук механізму подолання кризи у світі, що пережив COVID-19. Відео-конференції та онлайн-переговори не принесли результат, крім розуміння того, що ЄС не будуть йти шляхом «коронабондів». Тож бідні держави ЄС постраждають найбільше, тоді як заможні держави будуть змушені зосередитись на подоланні наслідків в себе вдома. Окремі держави (Іспанія) закликають до нового плану Маршала для Європи, апелюючи до США, що й самі потерпають від епідемії. Залученість США до європейських справ є критичною для солідарності в межах євроатлантичного Альянсу – її відсутність може позначитись на готовності європейських членів виконувати свої обов’язки. Через економічну кризу-2020 будуть остаточно зруйновані плани щодо досягнення 2% витрат ВВП на оборону для низки ключових європейських країн-членів НАТО (ФРН, Великобританія, Італія), що було вимогою американського президента Дональда Трампа. Через пандемію послаблюється військове злагодження – зменшуються у масштабах або взагалі скасовуються військові навчання Альянсу, серед яких Defender Europe
  • Регіоналізація загроз, в умовах браку солідарності в НАТО, потребуватиме дедалі більших автономних зусиль від країн-членів для забезпечення своєї безпеки. Зростає цінність та питома вага субрегіональних об’єднань, форумів (на кшталт Бухарест 9). Відсутність концентрованих зусиль за одним із напрямків забезпечення національної безпеки спонукатиме окремі держави регіону (Польща на східному фланзі, Туреччина на південному) до лідерства у побудові додаткових інструментів транскордонного співробітництва, в тому числі із залученням держав з-поза меж ЄС та НАТО. Так Варшава повернеться до лобіювання проекту Балто-Чорноморського союзу (Міжмор’я) для стратегічного стримування Росії.
  • Намагання Російської Федерації «відбілити» власний імідж, послабити або зняти санкції, не будуть успішними. Апелювання до гуманітарних потреб на окупованих територіях не знімають з РФ відповідальність за власну агресію в очах Заходу. Водночас санкції матимуть номінальний характер – відновлення економічних відносин (зокрема між ФРН та РФ, Францією та РФ) вже відбулось протягом 2018-2019 рр. Росія розвиватиме «м’яку силу» та використовуватиме тактику гуманітарних інтервенції у відношенні до країн-членів ЄС та НАТО (як приклад – військова спецоперація з надання противірусної допомоги в Італії). Під загрозою перебувають країни Балтії, в першу чергу Латвія та Естонія.
  • Військова загроза з боку РФ посилюється. Москва відкидатиме будь-які рішення щодо політичного врегулювання конфлікту на Донбасі, які не вкладаються в російську логіку розхитування ситуації всередині України. Дипломатичні провали, військові поразки на периферійних театрах, поглиблення внутрішніх проблем РФ, економічна стагнація, зростання протестних настроїв, подальша перспектива фрагментації держави, спонукатимуть режим Путіна до компенсаційного експансіонізму на Балто-Чорноморському напрямку (передусім, в Білорусі та Україні). Для РФ світова пандемія є шансом для чергової «гри мускулами» – можливістю повернутись до геополітичних розкладів за одним столом переговорів з США, ЄС та Китаєм.
  • Остаточна дискредитація ООН як моделі глобального управління, зокрема Ради безпеки як ключового органу з підтримання безпеки та миру в світі. Реакціонізм та неможливість діяти проактивно, попередити агресивну поведінку окремих країн-членів Ради безпеки (РФ, Китай), що мають право вето, приведуть до ігнорування рішень глобальних інституцій. Трансформації ООН не відбудеться – світ отримає якісно нову модель міжнародного управління після обмеженого військового конфлікту за участі провідних міжнародних акторів.

В пост-пандемічному світі Україна ризикує остаточно перетворитись на об’єкт впливу міжнародних гравців. В короткостроковій перспективі РФ посилюватиме руйнівну діяльність, спрямовану на дискредитацію проєвропейського вектору розвитку України, зумовлюючи безальтернативність примирення з РФ із перспективою стратегічного союзу. Протидія подібному сценарію передбачає військову ескалацію, потенційне зіткнення НАТО та РФ на території України. Київ має здійснити стратегічну переоцінку відносин із ключовими союзниками – США, Канадою, Польщею – й невідкладно перейти до планування жорсткого стримування. Інакше ослаблена економічною кризою Україна залишиться на самоті перед обличчям екзистенційної загрози, аж до втрати суверенітету та незалежності.

Валерiй Кравченко

Share Button