Вирок Конституційного Суду (КС) Польщі від 17 січня цього року щодо “українських норм” у законі про ІНП (Інститут Національної Пам’яті) одразу в Україні викликав піднесено-позитивну реакцію. Дехто навіть писав, що нарешті стався перелом у польсько-українському діалозі, і цим вироком Польща робить значний крок уперед до налагодження між країнами повноцінної дискусії на історичну тематику. Однак після детального вивчення вироку та того, як тепер виглядатиме польський закон, який рік тому негативно вплинув на двосторонні відносини, оптимізму вже й не так багато.  

У січні 2018 року у Польщі було внесено зміни до закону про ІНП. Зміни стосувались кількох тем, серед яких, зокрема, була й українська. У новому законі аж два формулювання щодо минулого польсько-українських відносин. До вписаних початково нацистських та комуністичних злочинів і злочинів проти людяності було окремо додано ще й формулювання: «злочини українських націоналістів та членів українських організацій, що співпрацювали з Третім німецьким райхом». Також подано і статтю, яка пояснювала, чим є ці злочини та якої території і років вони стосуються.

Нові зміни, які українські експерти та ЗМІ назвали «антибандерівським законом», викликали в Україні жваве обговорення. З’явилось чимало матеріалів про нововведення до польського закону про ІНП як у друкованих, так і в інтернет-виданнях, дебатували на цю тему в телепрограмах. У Польщі передусім говорили про інші зміни, які також були впровадженні разом з «українськими» частинами, а саме про ті, які спричинили негативну реакцію в Ізраїлю та США. Про те, що й в Україні обурені новою редакцією закону, в Польщі йшлося суттєво менше, а деякі політики від партії влади взагалі намагались пропустити слово «Україна», коли коментували норми закону. Найбільше «українські» поправки до закону обговорювало вузьке експертне середовище. З боку України лунали заяви представників влади та українських дипломатів, в яких закликали Польщу ввести зміни до «антибандерівського закону», скасувати ці норми.

Ініціаторами впровадження «української частини» до закону були політики партії “Кукізˈ15”, а одним з консультантів та помічників приготування змін до закону – професор історії з Любліна Володимир Осадчий. Партія “Кукіз’15” свого часу згадувалась в оприлюдненому InformNapalm листуванні білоруса Олександра Усовського як партія, яка має сприяти “заморожуванню відносин Польщі й України”. Професор  Осадчий приїхав до Польщі з України ще в 90-х роках, а перед тим закінчив історичний факультет Львівського державного університету. У Польщі він співпрацює з середовищем діяча та ксьондза Тадеуша Ісаковича-Залеського. Варто наголосити, що Ісакович-Залеський відомий закликами до польського уряду не підтримувати Україну, у 2013 році був учасником конференції в Києві, яку організували проросійський політик Вадим Колесніченко та колишній працівник КГБ Жорж Дигас. Сам професор з Любліна не відмовляє у коментуванні російському польськомовному пропагандистському виданню Sputnik.pl, а про Україну говорить у тонах російської пропаганди 

На протести з боку України та частини експертного середовища Польщі щодо нових норм в «українській частині» закону про ІНП публічно відреагував президент Анджей Дуда. Спочатку новий закон польський президент підписав, а потім направив його на перевірку до КС. Подання президента, окрім ст. 55а про покарання, містило ще й звернення про перевірку двох термінів – «українські націоналісти» та «Східна Малопольща» – щодо їхньої відповідності Конституції

З вимогою скасувати ст. 55а від початку наполегливо виступали Ізраїль та США, тож у кінці червня 2018 року спочатку Сейм, а потім і Сенат вилучили з нового закону цю статтю. У статті йшлося про те, що за публічне приписування польському народові та польській державі відповідальності чи співвідповідальності за злочини, вчинені  нацистською Німеччиною (фактично йшлось про Голокост), загрожує покарання у вигляді штрафу або ж до трьох років ув’язнення. Тож після внесень змін самим законодавцем у КС відпала потреба перевіряти на відповідність Конституції цю статтю і на розгляді залишились тільки «українські норми» в законі.

17 січня цього року КС задовольнив позов президента Анджея Дуди щодо невідповідності закону про ІНП Конституції РП в окремих термінах, а саме у тій частині закону, де вжито терміни «українські націоналісти» та «Східна Малопольща». На підставі вироку КС, відповідно до конституційних законодавчих стандартів, законодавець має вжити заходів для належної зміни зазначених положень, тобто тепер Сейм та Сенат мають переписати статті закону так, щоб з них було вилучено вказані терміни. Вирок КС набув чинності після його публікації у виданні «Журнал законів» 23 січня 

В Україні на вирок КС одразу позитивно відреагували представники влади, зокрема Президент Петро Порошенко, міністр закордонних справ Павло Клімкін, віце-прем’єр Павло Розенко. З’явилось кілька повідомлень та матеріалів у пресі, де теж з оптимізмом було зазначено, що «це великий крок Польщі до порозуміння з Україною». Однак з перших реакцій можна було зрозуміти, що в Україні доволі поверхово оцінюють вирок КС і не заглиблюються у деталі цих змін. В основному йшлося про «скасування українських норм закону» замість скасування конкретних термінів у цих нормах . Також помилково стверджувалося, що рішення КС повертає закон про ІНП до норм, які були чинними до січня 2018 року. Неточність допускали як політики, так і експерти з питань польсько-українських відносин. Іншою помилкою у поясненні, чому це має важливе значення для двосторонніх відносин, було те, що мораторій на проведення ексгумацій поляків в Україні прив’язували до цих норм польського закону, тоді як цю заборону було впроваджено ще 2017 року і вона була реакцією на нищення українських місць пам’яті у Польщі. Безпосередньо норм закону стосувалась інша заява українських істориків, а саме заява УІНП про неможливість для української частини Форуму приїздити до Польщі, відтак було запропоновано проводити зустрічі на території України . У ній мова йшла про те, що нові зміни до закону про ІПН обмежують свободу слова та є небезпечними для українських істориків, які перебуватимуть на польській території. Як наслідок, Українсько-польський форум істориків фактично було заморожено.

Що ж залишилось у польському законі про ІНП і чому помилкою буде говорити, що з нього забрали «українські норми»? Після вироку КС не зникають такі «українські норми»:

У ст. 1. п. 1 літ. а «…вчинених щодо осіб польської національності або громадян Польщі інших національностей у період з 8 листопада 1917 до 31 липня 1990 року:

– злочинів … українських формувань, які співпрацювали з Третім німецьким райхом;».

У ст. 2а. «Злочинами … членів українських формувань, які співпрацювали з Третім німецьким райхом, як це визначено в Законі, є дії, вчинені в 1925-1950 рр., які полягали у застосуванні насильства, терору чи інших порушень прав людини щодо окремих осіб чи груп населення. Злочинами … членів українських формацій, які співпрацювали з Третім німецьким райхом, є також участь у винищенні єврейського населення, а також геноциді громадян ІІ Речі Посполитої на території Волині…».  

Усунення термінів «українські націоналісти» та «Східна Малопольща» не призвело до вилучення самих статей, до яких залишається надалі чимало запитань. Наприклад, про які злочини йде мова в такому часовому вимірі, як 1925-1950 роки? Кого польські законодавці визначають як «українські формування, які співпрацювали з Третім німецьким райхом»? І, нарешті, яку територію, на їхню думку, охоплює назва «Волинь»?

Поставлені питання не дають підстав до виключно оптимістичної оцінки рішення КС. І далеким від фактичного стану речей є твердження «що було, до того ж і повернулись», адже, на жаль, так звані українські норми у законі про ІНП так і залишились, а їх заперечення може бути підставою для відкриття кримінального провадження, як вказано у ст. 55 «Хто публічно і проти фактів заперечує злочини, зазначені в пункті 1 ст. 1 карається штрафом або позбавленням волі на строк до трьох років».

У Польщі тепер чекають на крок з боку України. Дехто з польських експертів навіть писав, що вирок КС має схилити українську сторону до зняття мораторію на польські ексгумації на території України, забуваючи, що рішення про мораторій стосувалося інших подій. Чи прислухаються українські політики до таких закликів, покаже час. Однак те, що закон містить “українські норми”, і надалі залишає багато запитань і не вказує на кардинальні зміни в історичному діалозі обох країн.

Ольга Попович

Сьогодні, 19 січня, на свято Богоявлення, на площі Ринок традиційно відбувся щорічний Чин освячення води за участю духовенства усіх християнських конфесій міста.

Цього року Чин освячення води очолив Високопреосвященний владика Димитрій (Рудюк), Митрополит Львівський і Сокальський Православної Церкви України.

Перед загальноміським екуменічним мелебнем та освяченням води, львів’ян та гостей міста вітали щедрівками львівський хор “Жайвір” та вокальний октет “Орфей”.

Також сьогодні всі охочі купалися в ополонках львівських водойм.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

 

 

Львів гучно та різноманітно відзначає різдвяні свята. Вже традиційно в неділю, 6 січня, напередодні Різдва Христового, на площі Яворського урочисто встановили святкового дідуха. Участь у цьому дійстві, яке супроводжувалося колядками, взяли мер Львова Андрій Садовий, депутати, мешканці та гості міста.

Різдвяний дідух заввишки понад 3 метри, його прикрасили різнобарвними стрічками майстри Шевченківського гаю на чолі з майстром Миколою Городником. Конструкція, на якій стоїть дідух, – минулорічна.

Долучитися до традиційної святкової забави «Різдво в Гаю 2019» всі охочі могли 7 та 8 січня. У Музеї народної архітектури і побуту у Львові ім. Кл. Шептицького (відомому як Шевченківський гай) колядували від хати до хати, на майстер-класах учили створювати ляльок-мотанок, дідушків, різдвяних павуків із соломи. Тут можна було почути про давні звичаї святкування Різдва та приготування традиційних різдвяних страв. А для малечі відомі львів’яни читали тематичні казки. На ярмарку частували численними різдвяними стравами, а на вертепній галявині співали колядок творчі колективи та гурти.

8 січня центром Львова пройшла традиційна щорічна Хода звіздарів. Під час ходи можна було побачити великі звізди, які створили громади сіл Новосілки, Гамаліївки, Мурованська об’єднана територіальна громада та спільнота Храму Успіння Пресвятої Богородиці з м. Дублян. Звіздарі катехитичної школи Св. Климента Папи презентували унікальні копії давніх автентичних гуцульських звізд.

Справжньою окрасою ходи звіздарів стали малі колядницькі звізди, майже 60 з яких виготовили на майстер-класах у Музеї народної архітектури і побуту у Львові ім. Кл. Шептицького, в Катехитичній та середній школах м. Дублян.

Головним символом цьогорічного фестивалю стала звізда «Берегиня». На її 12 променях зображені українські жінки з різних етнорегіонів, які рушниками стелять світлу долю України. У центрі звізди – Тризуб – давній символ сили й незалежності.

Цьогоріч у Львові відбувається вже XIIІ Фестиваль «Спалах різдвяної звізди». Його ідея народилася у Музеї народної архітектури та побуту у Львові ім. Климентія Шептицького. Завдяки організаторам фестивалю та майстрам звіздарської справи Богдану Новаку та Михайлу Швецю виготовляти звізди та долучатися до «Ходи звіздарів» стало новою доброю різдвяною традицією Львова.

Фото: Євген Кравс

1-го січня, в Україні  відзначили 110-ту річницю від дня народження провідника ОУН Степана Бандери.

Львів’яни організували урочисте Віче яке відбулося біля пам’ятника Бандері на площі Кропивницького.

У заході взяли участь представники влади, громадськості, ветерани ОУН-УПА та АТО. До пам’ятника поклали квіти та помолилися за нових героїв. 2019 рік проголошено на Львівщині роком Степана Бандери.

В Києві вшанували Бандеру смолоскипною ходою.

Відео: Радіо Свобода

Довідка:

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року у с. Старий Угринів на Івано-Франківщині. Один з ідеологів українського націоналістичного руху XX століття, голова Проводу ОУН, співавтор Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. У 1942 – 1944 роках був в’язнем концтабору Заксенгаузен. Його вбив радянський агент у Мюнхені 15 жовтня 1959 року.

Наприкінці листопада організація Крим СОС презентувала другий масштабний звіт про ситуацію з правами людини на Кримському півострові з часу початку окупації. Через закритість Криму, такі звіти є одним з небагатьох джерел і дають розуміння, що насправді відбувається. Адже більшість активістів після анексії виїхали з Криму через загрозу життю, більшість опозиційних ЗМІ закрили, міжнародні організації не мають повноцінного доступу для моніторингу ситуації.

Перший том глобального дослідження «Енциклопедія репресій в Криму» організація Крим СОС презентувала наприкінці минулого року. Він стосувався політично вмотивованого переслідування, кримінальних справ, вбивств, тортур, – прикладів порушення прав людини на індивідуальному рівні. Цього разу правозахисники та активісти зосередились на інших видах порушень прав людини, включно із порушеннями таких колективних прав, як порушення міжнародного гуманітарного права та права кримськотатарського народу на самовизначення.

Про обидва звіти, складнощі правозахисної роботи на відстані та реакцію міжнародної спільноти polukr.net розпитав заступника координатора ГО «КримСОС» Дениса Савченка.

«Щоб зробити такі звіти, ми аналізуємо відкриті джерела інформації, постійно контактуємо з громадськими активістами на території півострова, тими, хто постраждав від порушень прав людини або з їхніми родичами. Ми насправді дуже вдячні цим людям, адже, збираючи та передаючи інофрмацію, вони ризикують власним життям, здоров’ям та свободою. Вони залишаються чи не єдиним джерелом об’єктивної інформації, що там відбувається», – пояснює Денис Савченко.

Терор став системою

Коли в 2014 році ми почали аналізувати перші випадки тортур та зникнень людей, ще не могли говорити про якусь системність. Однак, за роки відбулись зміни. Наші звіти – це можливість побачити, що порушення прав людини не є випадковими, вони є частиною системної політики Російської Федерації, аби не допустити самовираження, активізму та спроб мирної де-окупації півострову.

У Криму стало стандартною практикою проводити політично вмотивовані слідчі дії чи притягати до адміністративної або кримінальної відповідальності на основі політичних мотивів. Цього року ми зафіксувати новий «тренд» так званої окупаційної влади: кримінальні справи і обшуки у жінок. Наприклад, в останній тиждень листопада провели три обшуки і усі три – в активісток.

У першому звіті ми наводимо випадки порушення права на життя. Ми зафіксували 15 випадків смертей цивільних осіб, до яких причетні органи де-факто влади, при чому 7 з них є вбивствами, які здійснені державними органами РФ, 5 випадків є неполітичними вбивствами, однак за ними відсутнє ефективне розслідування, і ще 3 випадки є самогубствами в знак протесту проти дій окупаційної влади. Наведені кейси показують, що в 2014 році вбивства «нелояльного» цивільного населення були спланованою політикою окупаційної влади.

У нас також зафіксовано 44 випадки насильницьких зникнень. Коли ми говоримо про насильницьке зникнення, то воно має чіткі ознаки, якими відрізняється від побутового. Такими ознаками, наприклад, є причетність представників окупаційної влади до зникнення або відсутність ефективного розслідування. Є і випадки поєднання цих ознак. В основному жертвами насильницьких зникнень стають громадські активісти, представники релігійних організацій, Меджлісу кримскотатрського народу.

У першому томі ми розповіли і про більше 300 зафіксованих випадків притягенння до адміністритавної відповідальності, з початку окупації Криму.

Російська Федерація дуже хоче показати це як одиночні випадки, як випадки побутового характеру. Ми ж доводимо, що це не так, що винна безпосередньо місцева окупаційна влада або й влада на центральному рівні РФ і це все частина цілеспрямованої політики.

Перший том вийшов наприкінці минулого року, але ми продовжуємо збирати інформацію. Кількість схожих випадків збільшилась: з’являються нові, або ж ми виявляємо випадки, про які не знали раніше через відсутність незалежних засобів масової інформації, приховування таких фактів з боку окупаційних силових структур та так званих «правоохоронних органів» та утисків проти громадянських журналістів.

Ми також зібрали дуже багато інформації про тортури. На жаль, негуманне поводження з людьми і тортури – це стандартна практика в Російській Федерації. В Криму вона з’явилась на початку анексії. Дуже багато про це розповів Мурад Алієв – колишній ув’язнений Керчинської колонії, де були масові порушення прав людини та тортури. Його випадок дуже цінний, бо він починав відбувати покарання за часів української влади, а закінчив – вже за часів тимчасової окупації. Очевидно, і до 2014 року умови були непрості, адже це в’язниця, але забезпечували певні стандарти – харчування, температура, режим утримання. Коли прийшла російська окупаційна влада, усі ці стандарти почали погіршуватись. А реально стало погано, коли з території материкової Росії приїхали представники Федеральної служби виконання покарань, які почали навчати місцевих співробітників колонії, як проводити тортури, «ламати» людей. Цілей є декілька: щоб в’язні переставали жалітись, щоб брали на себе звинувачення, а після виходу з колонії продовжували співпрацювати з силовиками. Наприклад, Мураду Алієву погрожували «навішати» ще одну статтю, якщо він відмовиться співпрацювати. У його випадку йшлося про доноси та наклепи на мусульман. На щастя, йому вдалось втекти на територію материкової України.

На жаль, розуміємо, що про тортури часто мовчать. Жертви соромляться говорити про такі факти, адже вони часто пов’язані із сексуальним насильством. Тому ми, на жаль, схильні вважати, що практики тортур є постійними у Криму. Найгірші ситуації – у закладах виконання покарань, де люди замкнені і не можуть бути почуті. Ми маємо свідчення більшості політв’язнів, що до них застосовували тортури. Маємо близько 150 підтверджених випадків тортур, негуманного поводження або дій, які принижують честь та гідність особи.

У Криму не залишилось вільних медіа

Усе почалось з утисків медіа. Інформаційна війна та пропаганда у Криму були ще до початку активної фази військової операції та незаконної анексії. Коли ж відбулась незаконна анексія, Росія запровадила так звану перереєстрацію медіа за російським законодавством. Аби зрозуміти масштаби: до того в Криму працювало приблизно три тисячі ЗМІ, після – менше, аніж 300. Тобто кількість зменшилась удесятеро. Але говорити тільки цифрами мало: відбулось заміщення медіа. Замість тих, хто справді писав об’єктивні матеріали, піднімав актуальні питання, прийшли представництва федеральних каналів та видань, які почали продукувати фейки та викривлене уявлення про дійсність. ЗМІ стали каналами пропаганди. Тобто не лише зменшилась кількість, але і кардинально змінилась якість інформації місцевих медіа. Маємо нещодавній приклад, як це насправді може зашкодити мешканцям. В Армянську сталась екологічна катастрофа: завод «Кримський титан» викинув у повітря небезпечні речовини. Попри очевидні наслідки, кримські ЗМІ про це мовчали поки факт не визнала окупаційна влада. У цьому випадку можемо говорити про прямий зв’язок відсутності вільних медіа та негативного впливу на здоров’я людей.

Разом з тим на півострові відчутний тиск на окремих журналістів, активістів та блогерів. При цьому використовують як псевдолегальні, так і абсолютно незаконні способи впливу. Наприклад, частині журналістів просто заборонили в’їзд до Криму або видворили із території півострову і вони не мають можливості там працювати. Проти активних журналістів порушували кримінальні справи, тиснули на них, змушуючи покинути територію. Ми також фіксували випадки залякування – вербального та із застосування фізичного насильства. І тут ще варто згадати так звані антиекстриміські статті Кримінального кодексу РФ (ст.ст. 280, 282, 282.1, 282.2). Ці статті прописані занадто широко, піддаються різним трактуванням і при бажанні їх можна застосувати для безпідставного переслідування неугодних осіб. Ми переконані, що це комплексна і систематична діяльність РФ на території півострову.

Без права на акції, релігійні свободи та самовираження

Якщо ви хочете провести масовий захід в Україні, повинні лише попередити представників місцевої влади. У Російській Федерації, а відповідно з 2014 року в Криму, для проведення масових заходів потрібно отримати дозвіл. Дозволів, звісно, ніхто не дає. Тож будь-які зібрання чи мітинги одразу стають забороненими і ризикованими, тому що так звані представники так званих правоохоронних органів можуть ініціювати адміністративну чи кримінальну справу за участь у зібранні. Це не боротьба з кимось конкретно. Це глобальне масове пригноблення будь-якого прояву самовираження. Фактично сьогодні у Криму немає можливості висловити свою думку на акціях. Якщо люди збираються, їх можуть звинуватити у порушенні громадського порядку. Повторне звинувачення в таких діях може призвести до притягнення до кримінальної відповідальністі. Тому все дуже серйозно.

Не доводиться говорити в окупованому Криму і про свободу віросповідання. Окупаційна влада створила серйозний тиск і спробу заміщення релігійних об’єднань в Криму на лояльні (наприклад, Духовного управління мусульман Криму). Нова так звана влада також змусила імамів реєструватись, щоб запровадити контроль над ними. Але мова не тільки про мусульман. Голову єврейської громади Криму змусили виїхати з півострова через постійний пресинг. Натомість поставили людину, наближену до Путіна. Релігійні організації на кшталт Свідки Ієгови або Хізб ут-Тахрір були визнані екстремістськими: про них не можна писати, їм не можна збиратись, члени таких організації переслідуються і підлягають притягненню до кримінальної відповідальності. Загалом у РФ є список приблизно з 60 заборонених релігійних організацій.

Конкретно для кримських татар є ще одна глобальна проблема: у складі Російської Федерації кримськотатарський народ не має права на самовизначення. Відповідно до законодавства РФ, він не може вважатись корінним народом, адже на такий статус претендують лише народи, яких менше ніж 50 тисяч на певній території, а кримських татар у Криму – більше ніж 200 тисяч. Якщо говорити про порушення колективних прав, то передусім варто згадати заборону Меджлісу. Ця справа дійшла до міжнародного суду ООН, порушення було визнано і Росію зобов’язали принаймні тимчасово забезпечити народу можливість обирати та мати своїх представників, але Кремль продовжує ігнорувати рішення міжнародного суду ООН і переслідувати представників Меджлісу.

У нашому звіті ми також згадуємо про ще одне порушення міжнародного гуманітарного права – це насильницьке введення жителів Криму у російське громадянство, виселення та заміщення жителів півострова жителями материкової Росії. Ті, хто не отримали паспорта зразка РФ, стали безправними. Вони – громадяни України, але в один момент вони стали іноземцями і навіть не могли постійно знаходитись за місцем свого проживання. Разом із цими порушеннями, розповсюдженні також порушення права власності на нерухомість, бізнес, права на працю та багатьох інших. Ті, кому насадили російське громадянство, теж у групі ризику. Вони підпадають під усі російські закони, а вони переповнені багатьма негативними зобов’язаннями. Зокрема, мова йде про необхідність проходити військову службу в лавах російської армії. З 2017 року, були зафіксовані випадки, коли кримчан направляли до Сирії та інших країн для проходження служби. Також особи, що отримали громадянство РФ не можуть отримати повноцінну підтримку зі сторони України у випадку переслідування зі сторони РФ. Така ситуація, наприклад, склалася із політв’язнями Олегом Сєнцовим та Олександром Кольченко. За офіційними даними Федеральної служби статистики РФ, з півострова виїхали близько 35 тисяч осіб. За неофіційними – 50-100 тисяч осіб. Більшість із цих людей є постраждалими від тимчасової окупації півострову.

Усіх мешканців Криму можна назвати полоненими

Як і на території двох окупованих областей східної України, у Криму люди нині практично знаходяться в полоні. До півострову і його жителів відсутній доступ правозахисних організацій, Україна не має можливості оперативно реагувати на порушення їхніх прав, усі жителі знаходяться під загрозою переслідування, особливо ті, які мають активну соціально-політичну позицію, хто підтримує Україну і загалом не підтримує політику Російської Федерації та анексію Кримського півострова. В основному це кримські татари, громадські активісти, журналісти, представники релігійних об’єднань.

Ми постійно комунікуємо з міжнародною спільнотою. Усі відомі нам справи передаємо Прокуратурі АР Крим, яка виїхала з тимчасово окупованої території. Вони зараз складають списки воєнних злочинів на території півострова. Представники МЗС беруть участь у багатьох міжнародних засіданнях, тож ми передаємо інформацію і їм. Але залишається вікритим питання щодо миттєвого ефекту від зусиль, які докладає Україна, громадський сектор та міжнародні партнери. У грудні Генеральна асоціація ООН прийме вже третю резолюцію по Криму, у якій засуджують порушення прав людини на півострові, а сама тимчасова окупація визнається протиправною та такою, що порушує територіальну цілісність України. Але Росія ігнорує такі рішення. Єдиний видимий спосіб ефективного впливу – продовження санкцій проти представників влади та наближених до неї осіб з РФ, які відповідальні та прямо пов’язані із агресією проти України. Але це інструмент довгострокової дії і розраховувати на миттєвий ефект не доводиться.

На жаль, мусимо визнати, що загальна ситуація з дотриманням прав людину в Криму погіршується і Росія ігнорує заклики припинити порушення на індивідуальному та колективному рівні, та боротьба із протидії агресору буде продовжуватись.

Мирослава Іваник

Сьогодні Україна відзначає День пам’яті жертв Голодомору. У 85-ті роковини Голодомору 1932-1933 років українці в усьому світі згадують про загиблих від голоду українців.

Пам’ятні заходи відбулися й у Львові. Зокрема, на площі навпроти пам’ятника Тарасові Шевченку представники влади, громадськість і духовенство спільно помолились екуменічну панахиду за жертвами Голодоморів 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років в Україні, пам’ять усіх загиблих вшанували хвилиною мовчання. А після цього долучилися до всеукраїнської акції «Запали свічку пам’яті» й засвітили свічки та лампадки на площі.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Біля входу у Львівську міську раду пам’ять жерт голодоморів також вшанували хвилиною мовчання. А також провели акцію Вуличний ресторан «Непораховані з 1932». Її організатори приготували харчі, які змушені були їсти українці через злочини радянської влади, як-от суп із шишок і листя. Таку їжу могли скуштувати всі охочі.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Біля російського консульства у Львові представники націоналістичних організацій провели свою акцію.

Фото: Мирослав Пархомик для POLUKR.net 

Читайте також: 

«Українець» як смертний вирок

24-25 листопада 2018 року Україна та світ згадують жертв страшного Голодомору 1932-1933 років.

882 510 імен. Українці, що померли від голоду в 1932-1933 роках, та чиї імена увійшли до Національної книги пам’яті жертв Голодомору. Історики кажуть — цифра більша в рази. Це страшно уявити, але імен усіх українців, що загинули в роки геноциду, ми ніколи не знатимемо: для цього радянська влада методично десятиліттями замітала сліди.

«Мусимо з’ясувати кількість вбитих голодом українців. Навіть найнижча з озвучуваних в дискусіях цифра (майже 4 мільйони) — жахлива. Навіть найвища (10 мільйонів) не здатна передати всього болю цих подій. Боляче буде, якщо не врахуємо когось із мільйонів вбитих. Але не менш боляче, якщо у гонитві за високими цифрами «поховаємо» тих, хто перемогли смерть в 1932—1933 і вижили, попри намагання убивць», – написав у себе на сторінці у мережі Facebook директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. 

За кожною цифрою – історія. Більшість з них ніколи не будуть розказані.

Хмельник Микола Петрович, 1923 р. н., с. Оленівка, Магдалинівський район Дніпропетровська область

Пам’ятаю, але не голод, а Голодомор. Людей морили голодом до смерті. Я тоді мав 10 років. Був страх Божий, скілько людей погибло з голоду. Яка там засуха! То всьо прикази Сталіна, який не любив українців і хотів їх масово повибивати. Ті грабіжники приходили і забирали все, що могли.

Жигадно Оксана Андріївна, 1926 р. н., м. Боярка Київська область

Батько помер. А біля річки була бойня, де худобу різали. А щоб люди не брали відходи, поливали карболкою (отрута). Пішла моя мама, назбирала там вуха, ратиці. Принесла додому, пошкребла і зварила. Поїли — і мама померла, а я, мабуть, з’їла небагато, бо осталась жива, а були галюцинації, бо мені здавалось, що кругом мене лазять гадюки і жаби. Я була мала і не розуміла, що мама вмирає, стала тікать від гадюк і кричать, і на порозі впала, знепритомніла. […] Їздила підвода, збирала мертвих, завернули маму в рядно й повезли. Там стояли чоловіки, біля глибокої ями. А ми, діти, стали голодні, отупілі, нічого не розуміли, що то діється. Нашу маму вкинули в яму, а ми даже не плакали. А коли пішли додому, настав вечір — темно. Аж тоді до нас дійшло, ми зрозуміли, що мами вже немає.

Годун Тодось Хомович, 1913 р. н., с. Івахни, Монастирищенський район, Черкаська область

Хліб був і врожай був, тіко Сталін Кагановича прислав, щоб викачати хліб який є, зробити Голодомор. Государство, послані з району були, оббирали, щоб голод був. Паслися на бур’яні, картошку гнилу збирали, спасались — і ніхто не міг спастись. Приїжджали й забирали всьо, без ніяких документів.

У дні 85-х роковин Голодомору Polukr.net поспілкувався з заступником директора Українського інституту національної пам’яті Ярославом Файзуліним. Зараз історик готує до друку книгу, яка міститиме сім щоденників людей, які пережили голодомор. Це свідчення людей, записані в час і епіцентрі події.

– Пане Ярославе, Ви готуєте до публікації щоденники про голодомор. Чи багато таких документів нам залишила історія?

– Радянська влада намагалась знищити усю пам’ять про Голодомор навіть на індивідуальному рівні. Людям забороняли про це писати у зошитах, щоденниках, листах. Якщо такі записи виявляли, це могло закінчитись десятиліттями таборів. Дуже довгий час про події тих років намагались навіть не розповідати дітям. Діти могли комусь це переповісти…

У книжці «Репресовані щоденники. Голодомор 1932-1933 років в Україні», я зібрав сім щоденників, які вели власне в ті роки. Пізніше вони були вилучені, а ті, хто їх вів, – репресовані. Частина з них не повернулись з таборів ГУЛАГу. Щоденники ж залишились у кримінальних справах. І тут ми чітко бачимо, що навіть пам’ять про Голодомор руйнувала або й забирала життя.

Але людям треба було з кимсь ділитись. Оскільки не завжди було безпечно розповісти комусь, писали щоденники. Кожен з авторів 7 щоденників у певний момент задумувався, аби його знищити, щоб він не зумовив репресій. Не наважились, бо пам’ять була надто важлива.

Ці люди не ставили перед собою мету розповісти історію Голодомору. Вони фіксували пам’ять про пережите. У щоденниках описані події особистого життя, наприклад, народження дітей, різні аспекти господарювання. Але серед іншого у 1932-1933 роках вони описують Голодомор. Переломний момент для мене – квітень 1933 року смертність від голоду витіснила усі інші аспекти життя.

Вчителька Олександра Радченко у записах за травень 1933 року просто написала про факти голоду і переповіла все, що їй довелось бачити: той голодує, той помер, ті опухли. Те саме у щоденнику селянина Нестора Білоуса, який він вів з 1911 року і записував у нього побутові речі. Йому були цікаві господарські моменти, ціни на базарах тощо. З 1929 року він починає записувати факти тиску на нього та на односельців. Як вилучають збіжжя, намагаються загнати у колгоспи, забирають майно. А з осені 1932 року і до літа 1933 року – це жахливі картини голоду. Запис з весни 1933 року: «Дощі ідуть, все розцвітає, а люди мруть».

– Цьогоріч маємо вже 85 річницю. Термін довгий, але роками тема була під забороною та затиралась у пам’яті народу. Наскільки повну картину ми маємо сьогодні?

– Тема Голодомору тривалий час, за радянських часів, замовчувалась. Пам’ять почала повертатись до українців з діаспори. Перше масштабне вшанування жертв у діаспорі відбулось 1953 року. Перша наукова праця про Голодомор, яка вийшла в радянській Україні, побачила світ лише 1988 року. Це була стаття Станіслава Кульчицького. Вона написана як аналіз народного господарства України і, якщо говорити з сучасного погляду, була дуже ліберальна та м’яка. Але якщо говорити про контекст десятиліть замовчування, вона була дуже революційна.  Вже 1989 року перший секретар ЦК КПУ Щербицький змушений був визнати, що в Україні був голод, але про Голодомор тоді не йшлося.

За часи незалежності українська наука зробила величезний поступ у дослідженні Голодомору. Вийшли, мабуть, десятки тисяч праць – від статей до фундаментальних досліджень.

Подієва історія Голодомору вивчена доволі непогано. Однак є аспекти, які дотепер викликають суперечки істориків. Одна з найгостріших тем – питання демографічних втрат. Демографи стверджують, що в Україні у 1932-1933 роках прямі втрати становили 3,9 млн осіб. У той же час науковці оперують різними цифрами – називають навіть 7-10 млн осіб. Це питання треба глибше вивчати. Передусім важливо досліджувати архіви. Попри те, що радянська влада знищувала документи про ті події, збереглось чимало справ, які ще можуть розповісти правду. Часто йдеться про так звані другорядні документи, які все ж дають можливість підрахунку. Наприклад, економічні документи, які містять і демографічні дані. Це також освітні документи з підрахунками кількості учнів. Це може допомогти з’ясувати тенденції.

– Тобто немає жодного шансу знати поіменно усіх жертв?

– В рамках проекту Книга пам’яті жертв Голодомору вдалось встановити імена близько мільйона жертв. Скласти остаточний чи найбільш повний перелік буде дуже важко, а очевидно і неможливо, бо документи не велись нормально, їх зумисно знищували, а ще в частині джерел цільово фальшували причини смерті: людям приписували хвороби і побутові випадки. Був наказ також знищувати книги актів громадського стану. Ми лише в окремих регіонах, де посадовці на місцях були доволі недбалими і не виконали наказів, можемо бачити реальний масштаб впливу Голодомору. Знаємо, що за перше півріччя 1933 року смертність в Україні зросла у 18 разів.

Ми втратили дуже багато часу. Якби свідчення записували по свіжих слідах, сьогодні знали би набагато більше. Нині ж зі свідків Голодомору живими є одиниці. Щоб людина могла дати свідчення, їй зараз повинно бути приблизно 95 років.

Окремо хочемо вивчити питання взаємодопомоги між українцями в ті страшні роки. Ми багато розповідаємо про моторошні та трагічні історії. Але не говоримо, як українці проявляли дива жертовності, самопожертви, допомоги іншим. Ми маємо багато свідчень, коли люди, будучи на порозі смерті, рятували інших. Ці історії ще треба буде розповісти. Цього року Інститут підготував видання «Людяність у нелюдські часи», де розказали 180 таких історій. Насправді їх значно більше.

– За що у ті роки прирікали на смерті?

– Радянська влада організувала Голодомор цілком свідомо для знищення саме українців як національної групи. Ми говоримо про геноцид, і тут згадуємо не лише вбивства голодом, але і супутні явища: нищення української культури, фізичне знищення інтелігенції та духовенства на початку 1930-х років.

У селах влада встановила завищені норми хлібозаготівель, у селян вилучали збіжжя. У 1932 році селяни відмовлялись виконувати хлібозаготівлі і в країні назріває спротив. У 1930 році було задокументовано близько 4 тисяч і участь брали 1,2 млн осіб. Напередодні Голодомору це тільки посилювалось. Сталін в одному з листів пише, що якщо така ситуація буде продовжуватись, вони можуть втратити Україну. А треба пам’ятати, що у той час серед українців була ще свіжа пам’ять про недавню державність. Тому Україну карають голодом.

6 грудня 1932 року перші шість українських сіл заносять на так звану Чорну дошку. Серед них були села Лютонька Полтавської області і Піски на Сумщині – це петлюрівські села, в яких на початку 1920-х років був сильний повстанський рух і вони чинили спротив радянській владі. Вже пізніше на Чорній дошці було майже пів-України. Це означало, що з них вилучали все їстівне, там забороняли торгівлю, і забороняли завозити харчі. Ці села оточували загонами військових і створювали умови, за яких селяни не могли вижити. Потрапити у список на Чорній дошці – це бути приреченим на смерть. Селяни намагались втекти в міста, і в цих умовах радянська влада запровадила паспортизацію і заборону на виїзд з сіл. Це і призводить до масової смертності взимку на навесні 1933 року. Найбільше смертей – березень – червень 1933 року.

– Не постраждала від голоду Західна Україна, яка тоді не була в складі радянської України. Але чи знаємо, хто постраждав найбільше?

– Найбільша смертність припала на території Харківської та Київської областей. Є цікава гіпотеза – що це власне ті регіони, де був найбільший спротив радянській владі у 1920-х роках. Ми думаємо, що радянська влада зумисно винищувала передусім ті регіони, які чинили спротив. Раніше вважалось, що від Голодомору найбільше постраждали південні регіони, оскільки там траплялись засухи, але підрахунки демографів однозначні – найбільше смертей було власне в центральній Україні. Найближчим часом дослідники спробують зіставити карти спротиву і карту смертей від Голодомору.

Не постраждав Крим. Меншою була смертність на Поліссі, де можна було вижити завдяки природі.

– Цього року архів СбУ вперше опублікував повідомлення іноземних дипломатів про Голодомор. З документів зрозуміло, що світ знав про трагедію, але чому не реагував? Чи є політична воля зараз визнати ті події Геноцидом на міжнародному рівні?

– Західні демократичні країни виходили з власних геополітичних інтересів. Багато погодились закрити очі на Голодомор в України, зважаючи на економічну співпрацю з Радянським Союзом. І це, незважаючи на численні мітинги, звернення української діаспори. Західні уряди справді були поінформовані своїми дипломатами та спецслужбами про ситуацію в Україні, але вони не засудили це і не розірвали дипломатичних стосунків з СРСР.

Промовистий випадок: у документах німецьких дипломатів чітко йдеться про те, що голод зумовлений діями влади. Вказано, що від цього померло близько 80% селян, але ніяких спроб засудити дії радянської влади не було. Те саме і з іншими країнами.

Визнання Голодомору геноцидом зараз та його засудження – це відання шани жертвам трагедії. А з іншого боку це застерігає від повторення ситуації. На сьогодні Голодомор визнали геноцидом на найвищому державному рівні 18 країн, а також 21 штат. На жаль, деяким країн заважають це зробити добрі стосунки з Росією, де сьогодні відбілюється сталінізм і заперечуються злочини того часу.

Розмовляла Мирослава Іваник

Читайте також: 

У Львові відзначили 85-ті роковини Голодомору

Сьогодні, 21 листопада у Львові відзначили  5-ту річницю Революції Гідності та Свободи.  З цієї нагоди на площі перед пам’ятником Тарасові Шевченку відбулося громадське віче.

Під час дійства пригадали хронологію подій Революції Гідності, окрім цього на площі перед пам’ятником Тарасові Шевченку можна було погрітися біля бочок із вогнем, біля яких грілися п’ять років тому учасники протестів. Присутні співали пісень, що лунали у ті дні на площі перед пам’ятником Шевченкові та згадували тогочасні гасла, з якими студенти вийшли на перші мирні акції.

Окрім того, віддали шану людям, які загинули відстоюючи своє право на гідність та свободу. Серед них коменданти, сотники, медики, координатори, волонтери, студенти, загалом 107 Героїв Небесної Сотні.

У Польщі навчається понад 35,5 тис. українських студентів. Проте лише 6% із них планують після завершення навчання повернутися в Україну. 55% опитаних українських студентів, які навчаються у Польщі, згідно з даними дослідження аналітичного центру CEDOS, планують працювати у майбутньому за межами України.

Кількість українських студентів у Польщі після Євромайдану активно зростає

Згідно з польською офіційною статистикою, кількість українських студентів та випускників у Польщі постійно зростає. Якщо у 2012/2013 навчальному році налічувалося 9747 українських студентів та 1570 студентів з України, які мають Карту поляка, то у 2016/2017 навчальному році у польських університетах уже вчилися 35584 українські студенти та 3520 українських студентів із Картою поляка.

Джерело: Власні розрахунки на основі даних Головного управління статистики Польщі

Джерело: Власні розрахунки на основі даних Головного управління статистики Польщі

Зростає й кількість українських випускників: у 2012/2013 навчальному році з польських університетів випустився 1641 студент, а в 2015/2016 навчальному році – 4526. Ці дані підтверджують постійне зростання української молоді у Польщі після Євромайдану 2013-2014 років, зазначено у дослідженні «Українське студентство в Польщі: політики залучення, інтеграції та мотивація і плани студентства».

Половина українських студентів у Польщі прагне залишитися працювати у ЄС

Щоб скласти актуальний портрет українського студентства у Польщі, аналітики провели опитування, і з’ясували, що найбільше вплинуло на їхнє рішення навчатися закордоном. Опитані могли обирати три варіанти відповідей. Найпопулярніші відповіді — бажання отримати диплом європейського університету з метою подальшого працевлаштування в ЄС (51%) та бажання мати більше знань, які допомогли б із працевлаштуванням у ЄС (48%). Незадовільні умови життя в Україні (система охорони здоров’я, транспортна інфраструктура, ринок житла тощо) назвали причиною 47% респондентів. Для певної частини респондентів важливими були новий культурний досвід (30%), кращі умови для навчання в польських університетах (25%) та бажання поліпшити знання іноземних мов (19%).

Джерело: Міграція українських студентів до Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини: перспективи людського капіталу, 2018. N=1055

Примітка: респонденти могли обрати до 3 відповідей з переліку.

Тим часом отримання знань (9%) або диплому (8%) в європейському університеті для подальшого працевлаштування в Україні виявилися непопулярними причинами навчатися за кордоном, так само як і військовий конфлікт в Україні (6%).

Те, що саме Польща була країною призначення, було прагматичним вибором. Основною причиною, чому українські студенти обрали навчання саме в польському університеті, була порівняно низька вартість життя, цю відповідь обрали 39% респондентів. Серед інших вагомих причин також можливість навчатися зі знижкою (29%) та нижчі вимоги для вступу, ніж в інших країнах (28%). Студенти також відзначали перспективу знайти хорошу роботу за спеціальністю в Польщі, якість освіти в обраному університеті та якість освіти на обраній навчальній програмі (22% обрали кожен із цих варіантів). По 12% обрали перспективи знаходження роботи в Польщі, але не обов’язково за спеціальністю, хороші умови життя та прості умови для отримання дозволу на тривале перебування в країні. Ці причини, а також вдала інформаційна кампанія обраного університету (7%) видаються не дуже релевантними для більшості студентів для вибору навчання саме в Польщі.

Джерело: Міграція українських студентів до Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини: перспективи людського капіталу, 2018. N=1055

Примітка: респонденти могли обрати до 3 відповідей з переліку.

У виборі конкретного університету респонденти орієнтувалися на статус закладу (44%) та наявність певної навчальної програми (42%). Для чверті опитаних мали значення поради від родичів та друзів, а для 22% — переконаність у високих шансах на працевлаштування для випускників університету. Також 22% звертали увагу на зручне транспортне сполучення з Україною, 20% відзначили інформаційну кампанію університету, 19% орієнтувалися на досвід родичів чи знайомих, які вчились у цьому закладі.

Джерело: Міграція українських студентів до Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини: перспективи людського капіталу, 2018. N=1055

Примітка: респонденти могли обрати до 3 відповідей з переліку.

Хто платить за навчання?

Відповідно до останніх даних від Міністерства науки та вищої освіти Польщі, 1857 українських студентів отримують стипендії. Це понад 60% від усіх іноземних студентів, які отримують стипендії в Польщі. Найчастіше українці отримують державну стипендію (1589 бенефіціарів), ще 255 мають недержавну стипендію і 13 осіб — стипендію від церкви.

Джерело: Міністерство науки та вищої освіти, 2018

Проте загалом стипендіями та грантами на навчання охоплені лише 27% опитаних українських студентів у Польщі. 59% респондентів визнали, що за навчання платять їхні батьки, ще 11% оплачують навчання самостійно.

Відтак 74% опитаних студентів зазначили, що надання польських державних грантів сприяло б збільшенню кількості бажаючих навчатися у цій країні. Ще 58% опитаних вважають, що цьому б сприяло надання допомоги із працевлаштуванням.

Джерело: Міграція українських студентів до Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини: перспективи людського капіталу, 2018. N=1055

Примітка: респонденти могли обрати до 3 відповідей з переліку.

Плани працювати у Польщі

Для польського ринку праці, що зазнає в останній період нестачі робочої сили, мають значення плани українських студентів на майбутнє. Тут відповіді дуже розділилися. 24% планують після випуску переїхати в іншу країну ЄС, 23% — залишитися у Польщі, 22% досі не визначилися зі своїми планами, а ще 8% хочуть виїхати в країну за межами ЄС. Повернення до України планують тільки 6% респондентів.

Джерело: Міграція українських студентів до Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини: перспективи людського капіталу, 2018. N=1055

З іншого боку, ті, хто планує залишитись у Польщі (243 з 872), серед причин зазначають кращі умови для життя (79%), можливість заробляти більше, ніж в Україні (52%), та більші перспективи працевлаштування у своїй професійній галузі (44%).

Джерело: Міграція українських студентів до Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини: перспективи людського капіталу, 2018. N=243

Менш популярними були такі причини, як нестабільна політична ситуація в Україні (25%), бажання отримати новий досвід (16%), факт проживання батьків у Польщі (14%), краща можливість знайти роботу навіть не за спеціальністю (17%), військовий конфлікт в Україні (7%) та легкість отримання дозволу на довготермінове перебування (3%).

Недостатнє знання польської мови

Для роботодавців у пошуку робітників ключовим аспектом у розгляді кандидата з іншої країни може бути знання мови. Проте результати опитування показали, що рівень знання польської серед українських студентів є дуже нерівномірним. Хоча багато хто в Польщі вважає, що українці часто знають польську або легко можуть її вивчити, тільки 49% студентів, які взяли участь в опитуванні, вважають, що вільно володіють розмовною та академічною польською. 20% стверджують, що можуть вільно говорити польською, 21% — що знання мови достатньо для повсякденної комунікації. Менш ніж 10% відповіли, що мають значний брак знання мови.

Джерело: Міграція українських студентів до Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини: перспективи людського капіталу, 2018. N=1055

Чи відбувається відтік найкращих кадрів?

Дані від Міністерства науки та вищої освіти Польщі показують, що у 2017 році кількість українських випускників з вищою освітою (інженери, бакалаври, магістри, магістри-інженери) становила 6242. Більшість із них (3640) отримали ступінь бакалавра, ще 1995 — ступінь магістра. 362 українці отримали ступінь інженера, а титул магістра науки в інженерії здобули 245 українських студентів. Ці показники постійно зростають з 2014 року.

Джерело: Міністерство науки та вищої освіти, 2018

Серед випускників, які взяли участь в опитуванні, 65% мають ступінь магістра, 28% — ступінь бакалавра, 6% здобули титул PhD. Після випуску три чверті респондентів залишились у Польщі, а 20% повернулися до України.

Конкуренція за людський капітал

Аналітики дійшли висновку, що ріст кількості українських студентів у Польщі, у першу чергу відбувається завдяки активній діяльності самих університетів з залучення іноземних студентів та загальній привабливості Польщі як країни для міграції. Часто українці обирають заклади вищої освіти у Польщі, лише тому, що жити та навчатися у цій країні є дешевше, ніж у інших країнах ЄС.

Наразі Польща, за висновком експертів, ще немає всеохопної та сучасної міграційної стратегії, що б забезпечувала активне залучення українських студентів на польський ринок праці і у суспільство вцілому. Поки що немає зв’язку між освітнім плануванням, потребами ринку праці та механізмами, що могли б вирішити проблему поточного та майбутнього дефіциту робочої сили.

І в цих умовах український уряд має можливість конкурувати за людський капітал. Експерти говорять, що головний рецепт – планомірне підвищення рівня життя в Україні, проте це довготермінова перспектива. У короткотерміновій перспективі аналітики закликають Міністерство освіти і науки України та Міністерство закордонних справ України зосередитися на тій чверті українського студентства, яке не визначилося, що хоче робити після завершення навчання у Польщі, зробити повернення в Україну привабливим для них.

«Рекомендуємо організувати систему, за якої ці люди знатимуть про ті можливості, які в них насправді вже є в Україні», – зазначено у повідомленні CEDOS.

Зазначимо, онлайн-опитування українських студентів у межах ширшого дослідження «Українські студенти в Польщі: політики залучення, інтеграції та мотивація і плани студентів» центру CEDOS було проведене з 28 березня до 4 травня 2018 року. Для опрацювання і аналізу були відібрані анкети 1055 студентів та випускників, які вчилися уна програмах денної форми.

Юлія Поліковська

У Львові в рамках програми Українсько-польських обмінів молоддю від 6 до 13 листопада перебуватимуть 12 школярів із польської Сілезії. Проект «100 років незалежності, уроки спільної історії» організувала громадська організація (ГО) «Граніт» за фінансової підтримки Міністерства молоді та спорту України. Обійшовся він у понад 200 тис. грн. Гроші дала частково українська і частково польська сторона. Школярам забезпечують харчування, проживання і доїзд. ГО «Граніт» виграла відповідний конкурс від Міністерства на проведення цього проекту.

За словами організаторів, у Львові польських школярів, віком 14-15 років, та їх місцевих українських однолітків ознайомлять з українсько-польською історією і культурою. Вони відвідають бардівські вечори, майстер-класи, музеї. Також поговорять з істориками про складні сторінки історії, переглянуть документальні стрічки, малюватимуть графіті, візьмуть участь в історичних брейн-рингах та квесті місцями польсько-українських боїв за Галичину 100 років тому. Заходи відбуватимуться у львівській школі «Будокан», Першій львівській медіатеці та львівських музеях. Житимуть школярі в хостелі в центрі Львова.

«Спробуємо ознайомити польських та українських школярів зі складним періодом історії, – каже один з організаторів проекту, керівник ГО «Граніт» Андрій Мочурад. – Це непроста тема, тому про неї слід говорити. Кожен ранок для школярів починається з екскурсії музеями. Водимо їх місцями, що розповідають про історію Львова першої половини ХХ століття. Основна тема –  українсько-польська війна 100 років тому. Наша ціль, аби польські та українські школярі навчилися співпрацювати. На жаль, до нас відмовилися приєднатися львівські школи з польською мовою викладання. Працюємо зі школою “Будокан”».

«Для нас важливо подолати стереотипи та сприяти мобільності молоді з обох сторін, – каже волонтер проекту, член ГО «Граніт» Яна Шекеряк. – Тому використовуємо такі методи, як квести, графіті, настільні ігри».

Підлітків супроводжують четверо дорослих з Польщі.

«Ми приїхали з міста Забжег з однією ціллю – аби польська й українська молодь пізнала одне одного та безпосередньо відкривала історію, – каже керівник польської делегації Міхал Вахович. – Хочемо позбутися непорозумінь в історії, які є між нашими народами. Підлітки краще пізнають історію від однолітків, ніж від старших. Хочемо, щоб молодь набиралася європейськості та вчилася згоди. Із колегами з України співпрацюємо близько 17 років у різних проектах, повʼязаних з молоддю. Бачимо, що наші діти не мають стереотипів. Їм вдається між собою порозумітися. Я вчитель історії у школі, тому це моя тема. Хотів привести наших дітей, щоб відкрили для себе далеку Україну та Львів».

Андрій Мочурад розповів, що хотів би, щоб польські підлітки відкрили для себе невідомий Львів та розвіяли упереджені уявлення, якщо такі є.

«Ми навмисне вибрали польських дітей, які далекі від українсько-польського кордону та мало знають про Львів, – каже учасник АТО і колишній боєць батальйону «Айдар» Андрій Мочурад. – Вони саме вчать відповійний період історії. 11 листопада, в День незалежності Польщі, школярі відвідають «Меморіал Орлят» на Личаківському кладовищі. Водночас того дня поведемо їх на меморіал поруч, де поховані члени «Пласту» та вояки АТО, які загинули у теперішній війні проти російського агресора. Думаю, свідомі поляки розуміють, що Україна зараз є щитом, щоб російська агресія не пішла на захід – в Польщу та Литву. Минулого тижня в нас саме закінчився схожий проект із литовцями».

«Ці діти живуть далеко від України і ніколи не були на схід від Польщі, – каже Міхал Вахович. – Ми б хотіли, щоб ці підлітки пізнали складну історію Галичини. Для нас це чудова нагода показати місця, де відбулися важливі історичні події, які описані в підручниках. Треба було переконувати батьків, що у Львові безпечно, бо вони знають із телебачення, що тут війна. У їхньому розумінні війна – це коли вся країна воює і всюди небезпечно. А тут інша специфіка. Я пояснював, що нічого переживати, що все безпечно».

Також Андрій Мочурад розповів, що незабаром ГО «Граніт» випустить настільну гру про українсько-польську війну за Галичину 1918-1919 років. Гра розрахована на час від 1,5 год і буде на основі причинно-наслідкових звʼязків. Щоб дістати певні переваги у грі, потрібно буде отримати картки з історичними подіями. За допомогою кубиків відбуватимуться бої. Собівартість гри – 500 грн. Придбати її можна буде в магазині настільних ігор «Octopus» у Львові.

Ігор Тимоць.