Сьогодні, 4 листопада, у сквері «На валах» у Львові реконструктори з усієї України відтворили бої за Львів, які тривали в місті 100 років тому, після утворення ЗУНР.

До військово-історичного дійства «Бої за Львів» про боротьбу січовиків долучилися близько сотні реконструкторів. Заходи організували ГО «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» і Львівська обласна державна адміністрація. Перед тим реконструктори пройшли маршем вулицями Львова під супровід оркестру.

Битва за Львів 1918 р. – це бої між Українською Галицькою Армією та Польською Організацією Військовою (ПОВ) під час українсько-польської війни, що тривали з 1 по 22 листопада 1918 року. Безпосередньою ареною бойових дій стало саме місто.

 

Вже через рік, наприкінці 2019 року, енергетична сфера світу може зазнати кардинальних змін. Тоді планують запустити газотранспортний коридор «Північний потік-2», що транспортуватиме російський природній газ з РФ через Балтійське море до Німеччини в обхід України. Він буде розширенням Північного потоку, який з 2011 року вже транспортує російську нафту через Балтику до Німеччини. Разом обидва потоки дозволять Росії значною мірою відмовитись від послуг України в транспортуванні газу у Європу.

Торік на цій послузі Україна заробила понад 3 млрд дол. Після запуску потоку, Україні пропонують для транспортування об’єми газу у 8-9 разів менші, аніж у 2017. Однак при таких обсягах воно може бути навіть збитковим, зважаючи на ціну обслуговування мережі.

Північний потік-2 – один з найбільш обговорюваних та контраверсійних економічних проектів у світі. Виклики Північного потоку-2 давно вийшли за рамки України і за межі економічної сфери. Нова війна економік, до якої ще не готовий західний світ (про це у вступній доповіді до Львівського безпекового форуму 2018 говорив Едвард Лукас ), це, зокрема, і про цей мегапроект Росії.

На львівському безпековому форумі, який відбувся цього тижня, віце-президентка Центру аналізу європейської політики (CEPA) Река Cмеркені презентувала доповідь про загрози Північного потоку.

Основний висновок:

«Зараз ведуться різні дискусії, і треба розуміти справжні наслідки реалізації цього проекту. Північний потік треба розуміти як величезну загрозу для європейської спільноти.

Попередні випадки енергетичного тиску з боку Росії, хоч і суттєві для країн Балтики та України, залишались лише тактичними на європейському та транс-атлантичному рівні. «Північний потік – 2» є фундаментально іншим явищем, він уже створив дві паралельні дискусії в Європі та у Вашингтоні та може перекроїти увесь європейський ландшафт».

Міністр закордонних справ Польщі Яцек Чапутович цього тижня заявив, що Польща не відмовиться від спроб заблокувати побудову газогону «Північний потік-2», повідомляє Польське радіо. Разом з Польщею проти Потоку виступають Естонія, Латвія, Литва, Данія та США

Чому, попри величезні ризики, Північний потік-2 може бути реалізований, кому це вигідно та що може зупинити процес? polukr.net записала думки експертів під час головної дискусії цьогорічного форуму безпеки у Львові.

Анке Шмідт-Фельцман, Американський Інститут дослідження світової політики, експерт з країн Балтії (Швеція)

Що варто пам’ятати, коли говоримо про «Північний потік-2»? Те, що важливо говорити не лише про сам газопровід у Балтійському морі та молекули, які з Росії мають текти цим газопроводом, а про набагато ширший контекст. Це все пов’язано з війною економік чи з війною через економіку за вплив, зокрема, в секторі енергетики.

Північні потоки це не тільки інструмент політичного впливу, а й інструмент економічної стратегії. А у справі «Північного Потоку-2» треба розуміти, що ми маємо справу з цільовим, політично вмотивованим актором, який має не лише політичний, але і економічний інтерес.

Варто дивитись також на те, що відбувається довкола проекту, під його парасолькою. Газпром та 5 європейських компаній співфінансують та будуть спільно володіти двома ймовірними додатковими трубопроводами через балтійське море. Серед цих компаній австрійська, голландська, німецька і французька, і насправді, їх пов’язує багато важливих двосторонніх угод, які мають ширші наслідки.

Не треба зосереджуватись лише на Балтійському морі і лише на фізичній інфраструктурі. Усі двосторонні активи, договори про участь мають економічні наслідки – більші санкції США щодо «Газпрому» не означають, що ця російська компанія насправді має менший доступ до грошей. Наприклад, «Газпрому» дуже вигідно, аби з 2014 року західні компанії інвестували у процеси їхнього виробництва, а вони взамін мають доступ до безпечних активів з боку європейських компаній.

«Газпром» отримує доступ до важливих секторів, які виходять за межі газу, має справу з нафтою, із ретейлом. Вони мають можливість контролювати найбільші резервуари для зберігання газу у Європі, адже європейське законодавство не покриває роздрібний ринок. Ми говоримо про газопровід, про транспортування, інфраструктуру, але на карті набагато більше – як нам дати собі раду з економічними аспектами політичної гри, яка має на меті переслідувати водночас і певну економічну мету? Вона не завжди слідує економічним правилам чи законодавчим принципам.

Коли ми говоримо лише про велику інфраструктуру, інколи не бачимо ширшої картини. Навіть якщо «Північний потік -2» не збудують, усі ці договори, які підписані в його рамках з червня 2015 року, вже працюють і мають прямі наслідки. Збитків уже завдано.

Михайло Гончар, Центр глобалістики «Стратегія ХХІ» (Україна)

Північного потоку ще немає, але його наслідки вже є – це розкол в ЄС та НАТО. Уявімо собі, що «Північний потік-2» таки з’являється і з’являється Турецький потік у двох нитках. Я спробую розповісти, що буде далі. Залежність створює слабкість, а слабкість формує вразливість, і тільки питання часу, коли ваш супротивник скористається вразливістю і змусить прийняти свої правила гри.

Але є і інші небезпеки. Ми нещодавно завершили дослідження, що було спровоковано фразою представниці Держдепартаменту США Сандри Олдкірк, яка в одному із виступів сказала, що Росія може використовувати Північний потік для розміщення розвідувального обладнання. Ми поглянули на цю тему уважніше, залучивши фахівців військово-морських сил України. Ми побачили, що це не тільки може бути, це вже робиться. Аби зрозуміти, що робитиме Росія в Балтиці та в рамках Турецького потоку, треба глянути, що вона робить в північно-західному секторі Чорного моря, в Азовському морі. Сучасна війна на морі це навряд чи зіткнення двох флотів. Це використання сучасних безпілотних систем, підводних дронів, і вони можуть бути розміщені на супутній інфраструктурі газопроводу.

Що робить Росія нині у секторі Чорного моря, на захоплених в України видобувних платформах? Вона оснастила їх станціями повітряного контролю, контролю надводного і підводного простору. Так вона контролює увесь північно-західний сектор Чорного моря, через який йде основний судновий та вантажний трафік – левова частка зовнішньої торгівлі України. Кораблі НАТО заходять в Одесу теж під пильним контролем Росії.

Логіка Росії при появі нових інфраструктурних об’єктів дуже проста. Що зробила Росія при будівництві Керченського мосту? Посилила свою військову присутність в Азовському морі аби захищати міст від можливих дій України та НАТО. Та ж логіка буде, коли з’явиться «Північний потік-2» та «Турецький потік». Основне завдання – збільшення військової присутності в Балтиці та в Чорному морі для захисту економічних інтересів і не тільки Росії, а вже російсько-німецьких інтересів чи російсько-турецьких інтересів. Не забуваємо і про Болгарію, бо друга нитка Турецького потоку йде до Болгарії. І тут Росія теж відстоюватиме спільні інтереси. Яка при цьому може бути єдність ЄС та НАТО? Її не буде. Тріщини, які з’явились зараз стануть розколом. Структури будуть недієві.

Що можна зробити? Вдарити по підрядниках. Газпром технічно не здатен реалізувати цей проект. Тому санкції, спрямовані на компанії-підрядники, можуть бути дієвими.

Мартін Владіміров, аналітик Центру Дослідження демократії (Болгарія)

Проект «Північний потік-2» треба спробувати поставити у контекст структурних та газових трансформацій у Європі. Як і в будь-якому економічному проекті будуть ті, хто виграє, та хто програє від нього. Однак, переконаний, навіть для переможців це буде перемога у короткотерміновій перспективі, але у довготривалій перспективі це буде поразка.

Німецько-російське партнерство міцнішає і міцнішає, незважаючи на політичну напругу та санкції. Більше того, можливо ці санкції і пришвидшили такий розвиток подій.

Європейський Союз стає все більше енергетично залежним від Росії. Це вже очевидний та доведений факт. При цьому обсяги постачання зростають, ціни падають і це дуже приваблива ситуація для європейських енергетичних компаній. Чому російський газ такий привабливий? Чому європейські компанії узалежнились? Свою роль у цьому відіграло багато чинників, але є один ключовий аспект –  взаємозв’язок між газовими цінами в Росії і ЄС. Дешевий газ це доволі дієвий аргумент у короткотерміновій перспективі. Зважаючи, що за останні 20 років потреба газу в Європі різко зросла, Росія змогла втримати велику частку на ринку, бо пропонували нижчі ціни, аніж європейські конкуренти.

«Газпром» був доволі розумним, аби запропонувати величезні знижки країнам Центральної та Східної Європи протягом останніх 2-3 років. Це зумовило зупинку проектів енергетичної диверсифікації. Ми чекали, що в Європу прийде скраплений газ з США або інші альтернативні джерела енергії, але поки що ці енергетичні ресурси не є конкурентними.

Але якщо «Північний потік-2» запустять, швидше за все, ми побачимо повільне зростання цін у країнах Центральної та Східної Європи. Це має особливе значення для України, бо вона потерпатиме чи не найбільше. Регіон не зможе відмовитись від російського газу, а у наступних переговорах країни вже будуть у невигідній позиції. Додастся і те, що зовнішня енергетична політика ЄС буде роздріблена. По суті, ми зараз будуємо нову берлінську газову стіну. Не має значення, скільки зусиль країни докладають, аби диверсифікувати енергоресурси, врешті один масштабний проект може зруйнувати усі їхні плани.

«Північний потік-2» обмежить політичну волю країн на інші проекти, особливо це стосується країн, які залежать від Росії. Йдеться, зокрема, про Болгарію та Балкани. Простіше буде залучати більші російські інвестиції в енергетичну сферу.

Хто ж виграє? По-перше, величезні енергетичні компанії у Європі. Вони отримають дешевий газ і довгострокові контракти. Для багатьох з них будуть зменшені ризики транзиту. Багато російських підрядників отримають більші хабарі. Чому хабарі? Просто цифри: в Росії будівництво кілометра газопроводу вдвічі або втричі дорожчі, аніж у Європі.

Яка ж довготермінова стратегія Росії? Взяти вигідну частку на ринку і підтримувати попит. Ще одна перевага – втримання економічної позиції у Центрально-Східній Європі, адже «Північний потік-2» зробить ці країни ще більше залежними від Росії.

Що ми можемо зробити? Насправді все зводиться не до Росії, а до нас. Росія, як і Саудівська Аравія чи Китай маніпулюють нашими слабкостями. Наші державні структури не працюють належним чином. Ми повинні випрацювати шляхи, покращити оперативне управління, обмежити втручання у прийняття політичних та економічних рішень. Ми повинні також посилити антитрастове та енергетичне законодавство, спонукати ЄС підтримувати будівництво своїх терміналів та інтерконекторів між країнами. І звичайно, ми повинні зробити усе, аби змусити «Газпром» дотримуватись своїх зобов’язань щодо лібералізації ринку та цінової політики. Газпром має дотримуватись європейських норм. Якщо ми подивимось на «Північний потік-1», побачимо, що певні норми обходяться.  

Даніель Зайберлінг, Представник Фонду Ганса Зайделя в Україні (Німеччина)

Німецьке суспільство насправді розділене. Поділ відбувся навіть всередині партій. Ті, хто «за» потік – це здебільшого економісти, «проти» – захисники демократії.

З одного боку, Німеччина дуже підтримує демократичну трансформацію в Україні. З іншого боку, важливими є економічні інтереси самої Німеччини. Тому німці не завжди розуміють, чому Україна повинна заробляти три млрд доларів на рік за транзит російського газу, і чому Німеччина не може мати частки цих грошей. Нам ніхто не обіцяв дешевого газу, але обіцяли, що його постачання буде диверсифікованим та більш надійним. Ми маємо залежність, ми змушені купувати природні ресурси і здебільшого постачальник – це Росія і про це теж треба говорити.

Очевидно є економічні та політичні аспекти цього проекти. Переконаний, їх треба обговорювати окремо. Не усі розуміють, що економічні мотиви цього проекту є проросійські чи антиукраїнські. З точки зору німецької економіки – це хороша інвестиція у майбутнє, тому вона законодавчо виправдана і їй важко перешкодити. З точки зору демократичного розвитку України, проект виглядає по-іншому.

Який розвиток подій мені здається реальним? Санкції США можуть відлякати європейських інвесторів і тоді «Газпром» буде змушений сам будувати газопровід і це буде тривати мінімум до 2022 року. А далі буде непросто отримати доступ до газотранспортних коридорів у Європі, бо вони дуже строго законодавчо зарегульовані. Це доволі позитивістський підхід і не знаю, чи достатньо нині аргументів, аби вірити, що так все і відбудеться. Але це було би непогано, якби вони витратили 10 млрд доларів, і врешті таки не мали змоги продавати газ вроздріб. В цьому нам можуть допомогти санкції з боку США та європейське законодавство, і це була би щаслива розв’язка.

Мирослава Іваник

Сьогодні, 21 жовтня, в рамках Бієнале довіри у Львові, усі охочі прийшли, аби сісти за спільний стіл, поділитися гарним настроєм і добрими думками та розділити харч зі знайомими та незнайомими людьми на чудовій акції – “Сніданок довіри”.

На сніданок прийшли митці, журналісти, представники влади, львів’яни і гості міста. Акція відбулася у LEM Station, влаштованому у колишньому трамвайному депо.

 

Сьогодні, 14 жовтня, у  День захисника України, Львовом пройшов “Марш Захисників України”, участь у якому взяли понад 1200 військовослужбовців зі всієї Львівщини, учасники АТО та ООС, ветерани УПА, волонтери, реконструктори в одностроях УПА та козацькі громадські організації.

Продовжив Марш Захисників України проїзд колони у складі більш ніж 50 одиниць військової техніки та озброєння.

На площі перед пам’ятником Тарасові Шевченку діє виставка озброєння, на якій представлені зразки озброєння та військової техніки, зокрема бойові машини, міномети, кулемети тощо. Оглянути можна також пожежні автомобілі та техніку прикордонної служби. Кожен охочий може посидіти у кабінах бойових машин, а також дізнатися тактико-технічні характеристики та інформацію про їх застосування. Уся експонована техніка свого часу виконувала бойові завдання у зоні АТО.

Крім того товариство пошуку жертв війни ”Пам’ять” показали театралізоване військово-історичне дійство “Бій відділів УПА проти німецького “Вермахту” та підрозділів військ НКВД СССР”

Фото:  Андрій Поліковський

У жовтні, після певної перерви, в Києві може відбутися зустріч представників інститутів національної пам’яті Польщі та України. Фоном для неї будуть непрості події літа-2018. Нагадаємо, 8 липня відбулися паралельні візити президентів обох країн до сусідів, аби вшанувати трагічні події на Волині й на Холмщині. Спільної зустрічі й молитви так і не вдалося організувати. Візит української делегації на чолі з Президентом до Сагрині (Петро Порошенко відкрив тут Меморіал пам’яті українців, які загинули від рук польських «Селянських батальйонів» та підрозділів Армії Крайової) мав подальші наслідки. Зокрема історика українського походження Григорія Купріяновича польська влада намагається притягти до кримінальної відповідальності за його висловлювання під час виступу на цій події. Водночас не вирішеними залишаються питання відновлення зруйнованих українських пам’ятників у Польщі, на чому вже давно наполягає українська сторона, та поновлення пошукових робіт на території України, про що постійно говорять польські історики та політики.

Polukr.net зустрівся з головою Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем, щоб поговорити про складнощі та перспективи двосторонньої співпраці, а також про виклики, що стоять перед Інститутом щодо роботи всередині України.

– Уже четвертий рік Ви керуєте Українським інститутом національної пам’яті. Після Революції Гідності Інститут почав свою роботу з декомунізації. На сьогодні цей масштабний процес завершено?

– Декомунізація передбачала декілька речей. Ухвалено Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Нині майже завершено перейменування населених пунктів, що мали комуністичні назви. Перейменовано 987 населених пунктів і 52 тисячі вулиць. Залишається ще 10 населених пунктів, назви яких були не очевидно комуністичними. На черзі також перейменування двох областей – Кіровоградської та Дніпропетровської. Ми вже впритул підійшли до запуску процедури змін у Конституції, яка передбачає два голосування у Верховній Раді. Кіровоградська область має стати Кропивницькою, а Дніпропетровська – Січеславською. Нові назви запропоновані місцевими громадами.

За цей час в Україні також демонтували близько 2,5 тисяч пам’ятників комуністичним вождям. Інколи ми ще отримуємо інформацію про забуті пам’ятники на території підприємств чи в далеких селах і тоді сприяємо їх демонтажу.

Але ми також розглядаємо декомунізацію ширше – як переосмислення минулого. У цьому контексті важливими є суспільні дискусії про комуністичне минуле. Тому ми намагаємось проводити виставки, даємо можливість дослідити історії своїх родин радянських часів через доступ до архівів комуністичних спецслужб тощо. У ширшому контексті декомунізація – це довгий процес, і вона триватиме ще кільканадцять років.

Зараз декомунізація прийшла і в таку консервативну частину суспільства, як армія. Нині створюється власне українська армія, і для неї важливо не лише освоювати нові види техніки та способи ведення бою. Важливе й ідеологічне перезавантаження. Частково наслідки цього процесу можна було бачити на параді до Дня Незалежності України 24 серпня, коли військові частини отримали імена українських героїв, коли запровадили вітання «Слава Україні!», коли гімном Збройних Сил став твір «Зродились ми великої години». Це вселяє віру в перемогу, бо російську армію в цій війні може перемогти тільки українська, а не пострадянська.

– Що сьогодні на порядку денному?

– Один зі здобутків цього року – нова редакція закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Річ у тім, що донедавна у нас діяв ще радянський закон 1991 року. Він мав доволі обмежену дію, і дуже багато категорій людей, які насправді були жертвами політичних репресій, не могли бути реабілітовані. Це стосувалося, наприклад, тих, хто зі зброєю в руках боровся проти радянської влади, родичів репресованих тощо. Ми розробили нову редакцію закону, який ухвалив Парламент, підписав Президент, і зараз розробляємо підзаконні акти. Ми зможемо запустити реабілітацію по-новому.

З невиконаних ініціатив – закон «Про державні та інші свята». Йдеться про новий календар свят. Нагадаю, ми, наприклад, пропонуємо залишити 8 березня днем боротьби за права жінок, але позбавити його статусу вихідного. Ще одна зміна – перенести вихідний з 9 травня на 8 травня – День пам’яті та примирення. Невеликий здобуток – скасування вихідного 2 травня і перейменування 1 травня з Міжнародного дня солідарності трудящих та Міжнародний день праці. На жаль, цей закон завмер на рівні погодження з Міністерством культури. Нам наразі не вдається переконати їх у необхідності змін. На наш погляд, вони важливі, адже неправильно, що Україна продовжує жити синхронно з державою-окупантом.

Для нас також важливо зафіксувати ключові засади політики національної пам’яті. Це потрібно, аби убезпечити роботу з національною пам’яттю, яка є невід’ємним елементом формування національної ідентичності, від різких політичних змін. Ми вже почали розробку спеціального закону про засади політики національної пам’яті. Він дасть змогу застрахуватися від таких перепадів, який мали після реваншу проросійських сил у 2010 році.

– Усі ці роки Інститут доволі активно співпрацював з колегами із Польщі. Кілька років діяв спільний Форум істориків, на якому обговорювали складні питання. Але останній рік зустрічі не відбуваються…

– Співпраця в рамках Форуму фактично зупинилася. Наша умова для продовження співпраці – зміни до нового закону про Польський інститут національної пам’яті.

Остання зустріч відбулася у жовтні минулого року на Черкащині. Вважаю, що вона була дуже плідна, цікава та продуктивна. Ми говорили про польсько-український конфлікт на Холмщині. Однією із найцікавіших була доповідь Мирослава Іваника з Торонто, який говорив про випадки вбивств українців польськими підпільниками на Холмщині. Переконаний: остання зустріч підтвердила, що обраний нами формат суто наукових дискусій був абсолютно адекватний. На жаль, мені здається, що частина польських політиків теж усвідомила це, і такі закони спрямовані на те, аби припинити адекватні історичні дискусії й зафіксувати лише зручний для них погляд на історію, де йдеться лише про односторонню відповідальність українців. Подальша наукова дискусія могла поставити під сумнів адекватність цієї тези.

На жаль, ми стали свідками того, що зміни до цього закону в Польщі розглянули і досить швидко ухвалили, але це були лише ті зміни, що стосувалися Голокосту і польсько-єврейських стосунків. Про українсько-польські стосунки навіть не йшлося. Мені дуже прикро, що польські політики втратили шанс. Поки що, поки цей закон діє, ми не бачимо можливостей для продовження співпраці та нормального діалогу.

Маємо дуже показовий приклад переслідування з боку Польщі історика Григорія Купріяновича за його доповідь про злочини Армії Крайової у Сагрині. Це яскравий приклад шкідливості таких законодавчих норм.

– Чому при перегляді закону не було змін в українському питанні?

– Очевидно, забракло бажання польських політиків. Зміни навіть не розглядали. Сам факт перегляду цього закону свідчить, що польські політики збагнули його неадекватність, але їм, на жаль, забракло розуміння, що неадекватною є й та частина, яка стосується польсько-українських стосунків. Тим паче, що саме вона найбільш скандальна. Якщо у нормах про Голокост було передбачено виняток для наукових досліджень, то у статтях, які стосуються польсько-української історії, ця норма відсутня. Закон – це можливість притягнути до відповідальності істориків, дослідників, чиї думки не збігаються з оцінками польських політиків.

– Чи було офіційне звернення від України з вимогою змін?

– Ми зверталися до Польського інституту національної пам’яті, позицію України озвучував міністр закордонних справ України Павло Клімкін та віце-прем’єр-міністр Павло Розенко на зустрічі з польським колегою. Ба більше, це ж озвучив Президент Петро Порошенко на зустрічі у Сагрині.

– Ще одна непроста тема двосторонніх стосунків – зруйнований і невідновлений пам’ятник у Грушовичах. Нещодавно там відбулись археологічні дослідження, які ще більше посварили сторони. Як Ви бачите розвиток подій?

– Як показав перебіг досліджень, польській стороні не йшлося про те, щоб дослідити, хто саме похований на місці, де стояв пам’ятник. Важливо було лише довести, що там немає вояків УПА. При цьому спершу говорили про те, що там взагалі немає поховань. Але перший день розкопок спростував цю тезу. Тому подальші розкопки проводили у дивному звуженому форматі. Попри те, що було знайдено людські рештки, їх дослідили недостатньо. Частина решток, які виходили за межі початкового розкопу, не досліджувалась. Хоча зрозуміло, що пам’ятник, який поставили через 40 років після поховання вояків, не міг постати точно на місці захоронення.

На мою думку, мета розкопок була одна – довести, що там не було українських повстанців. Під цю тезу підвели всі роботи. Навіть військовий ґудзик, який знайшли, не отримав належної уваги з боку експертів. Врешті дійшли дивного висновку, що немає підстав говорити про те, що там поховані вояки УПА. Мені цікаво, які підстави мали би бути? Зрозуміло, що тоді вояків навряд чи ховали в повному військовому однострої чи з військовими відзнаками. Для мене серйозним аргументом, що це може бути повстанська могила, є те, що виявили два поховання: одне – на глибині приблизно двох метрів, інше – на глибині приблизно півтора метри, яке виглядало як доховування. Це збігається з українською версією, що повстанців ховали вночі, очевидно, підховуючи в існуючі могили. Крім того, один із останків має сліди насильницької смерті від можливого кульового поранення.

Від польських колег прозвучала ще одна дивна фраза, що вояків УПА на цвинтарі в Грушовичах взагалі немає, попри те, що маємо наукові дослідження, які однозначно доводять, що є. Більше того, знаємо це з документів, які зберігаються в архівах Польського інституту національної пам’яті. За ними можна навіть по прізвищах припустити, хто міг би бути похований на цьому місці.

Українській стороні запропонували дуже дивну річ: провести дослідження ДНК останків. Але навіщо це робити, якщо ми не маємо з чим порівнювати? Сумніваюся, що існує ген бандерівця, який допоможе зрозуміти, хто там похований.

– Нещодавно Посол України в Польщі Андрій Дещиця висловив пропозицію поставити на місці зруйнованого пам’ятника тимчасовий дерев’яний хрест. Чи Інститут її підтримує і чи сподіваєтесь на продовження переговорів щодо відновлення пам’ятника?

– Ми розуміємо, що польські дослідники розкопали могили. Можемо дискутувати, хто там похований, але це була могила, і як мінімум хрест має бути встановлений. Але ми також будемо продовжувати розмову про відновлення пам’ятника.

Віце-прем’єр-міністр України Павло Розенко озвучив пропозицію до Польського інституту національної пам’яті провести в Україні зустріч з проблемних питань – зокрема, пам’ятників та поховань. Ми очікуємо, що нашу пропозицію приймуть, і польські колеги приїдуть у жовтні до Києва, аби обговорити ці питання.

Для нас неприпустимо, що питання відновлення низки українських пам’ятників на території Польщі досі залишається невирішеним. Тим паче, що один із зруйнованих пам’ятників – цілком легальний і охороняється міждержавною угодою. Мова про пам’ятник біля села Верхрата на Люблінщині. Тут ми маємо справу з відвертим невиконанням польською стороною міждержавної угоди. Якщо ми ще можемо дискутувати, що робити з тими пам’ятниками, які не були узаконені, то питання цього пам’ятника – поза дискусією, він мусить бути відновлений.

– Про що ще говоритимете на зустрічі?

– Плануємо знову говорити про закон про Польський інститут національної пам’яті, про відновлення роботи Форуму і про переслідування Григорія Купріяновича. Ми не можемо мовчати з приводу того, що історика, який озвучив тези про доказані злочини Армії Крайової, зараз намагаються переслідувати. Ми розуміємо, що незалежно від того, чим закінчиться справа, вона вже виконала свою основну роль – залякування. Багато інших дослідників тепер задумаються, чи варто їм говорити щось про злочини АК проти українців.

– А чи відомо щось про очікування польської сторони?

– Польська сторона, очевидно, захоче говорити про те, що вони називають забороною ексгумації на українській території. Але я хочу наголосити на тому, що це некоректне формулювання. Не йдеться про заборону ексгумації, а про призупинення видачі дозволів на проведення пошукових робіт на українській території до моменту відновлення українських пам’ятників. У чому різниця? Коли ми говоримо про ексгумацію, то йдеться про вже віднайдені поховання, і тоді це виглядає так, що погані українці на чолі з В’ятровичем не дають перепоховати. Насправді так не є. Ми призупинили пошукові роботи. Тобто ще нічого не виявлено. Але ситуацію накручують емоційно і говорять про інші речі.

Інший приклад свідомого емоційного накручування – візит президента Дуди в Україну. На території нашої країни є близько ста пам’ятників жертвам польсько-українського конфлікту. Але президент Дуда замість того, щоб покласти квіти до однієї з цих могил, які відомі і за якими доглядають українці, вирішив покласти квіти в чистому полі. Це робилося заради гарної фотографії й напису, що десь там, можливо, знаходяться вбиті поляки. Можливо, справді знаходяться, а можливо там рештки українців, убитих поляками. Це знову ж таки приклад яскравої і брутальної інформаційної маніпуляції.

– Минулого року, перед прийняттям скандального закону про Польський інститут нацпам’яті, градус напруження у польсько-українських стосунках постійно підвищували. А як ситуація зараз?

– Думаю, він і далі підвищується. Ми з вами періодично зустрічаємось, і кожна наступна розмова – це приклади кроків з польського боку, спрямованих на ескалацію. Попередній яскравий приклад – ухвалення закону, зараз – справа Григорія Купріяновича. Антиукраїнські інформаційні істерики далі на порядку денному.

– А як ситуація з цим в Україні?

– Цю тему в Україні, як показало розслідування СБУ, намагалися розхитувати проросійські групи. Але після того, як такі провокації зупинили, тема затихла. Важливу роль тут відіграла не лише діяльність спецслужб, але й загальний настрій суспільства, яке рішуче засудило нищення пам’ятників. Навіть націоналістичні сили говорили про неприпустимість таких дій. Натомість у Польщі маємо дуже мляву позицію правоохоронців, які не хочуть помічати нищення українських пам’ятників. Бракує реакції політиків, які засудили б такі дії, бракує реакції суспільства. На жаль, у Польщі відверто звучать голоси, навіть з парламентської трибуни, які підтримують нищення українських пам’ятників. У такій ситуації виявити провокаторів набагато складніше. Я не сумніваюся, що третя сила діє і в Польщі, але суспільна ситуація допомагає їй, і списати все тільки на «руку Москви» складно.

– Продовжуючи тему провокацій. Наближається століття ЗУНР – ще одна непроста сторінка спільної історії. Нещодавно група польських молодих людей зірвала захисні щити зі скульптур левів на Личаківському цвинтарі у Львові…

– Сама присутність цих левів на Личаківському кладовищі – вже провокація. Пам’ятник на меморіалі так званих «львівських орлят» – результат тривалого і важкого компромісу між українцями та поляками. І прикро, що польські політики так нахабно і впевнено руйнують цей компроміс, намагаючись поставити левів, яких не було у попередніх домовленостях.

Наближається століття створення ЗУНР і першої польсько-української війни. Очевидно, що питання цих левів теж буде використовуватись для подальшого нагнітання. Тому я переконаний, що Львівська міська рада має зробити все, аби відновити попередній вигляд цього місця. Левів треба вивезти звідти. Їхня присутність – провокація, що створює передумови для подальших провокативних дій.

– Які перспективи польсько-українських відносин в історичній царині, зважаючи на нинішній стан речей?

– Якщо говорити про перспективу, то я оптиміст. Переконаний, що нинішні непорозуміння тимчасові і є наслідком нерозуміння польських політиків, що Україна міняється. До України теперішньої намагаються ставитись, як до України до Революції Гідності. Тобто як до країни, яка нехтує своєю історією, яка готова продавати свої погляди на минуле за знижки на газ тощо. Але Україна змінилася. Мені здається, польські політики починають це розуміти. І попри труднощі, які є, в цілому нинішня криза зробить наші стосунки сильнішими, тверезішими, не буде невиправданих очікувань на одностороннє постійне каяття українців та на постійну роль адвоката з польської сторони. Ми зможемо вийти на рівень рівноправних стосунків, які базуються на взаємній повазі.

– Торік у цей час Ви презентували ненаукову прозу про польсько-українські стосунки і, зокрема, найважчі їх моменти – книжку «(Не)історичні миті». Чи плануєте продовжувати писати у цьому жанрі?

– Я час від часу пишу те, що може доповнити цю книгу. У ній вийшли два нариси, які стосуються польсько-української історії. Один із них – «Люди» – розповідає про літо 1943 року на Волині. А другий – «Союзники» – розповідає про польських та українських повстанців, які попри те, що проливали кров один одного, знайшли у собі сили, аби подати один одному руку. Це моя спроба через художній твір показати, чому українці та поляки повинні подолати конфлікт.

Чи буде можливість писати ще щось? Мені хотілося б. Але перша книжка писалася в літаках та у відрядженнях. І її доповнення теж. Державна служба не дає змоги зосередитись на книгах. Мені здається, було б цікаво підготувати ширшу книжку про польсько-українську співпрацю і спільну боротьбу повстанців після Другої світової війни. Ця співпраця надто недооцінена, адже це приклад надзвичайної мудрості тих людей, які здатні були подолати конфлікти й піти на співпрацю як рівні. Як на мене, вона навіть важливіша, ніж приклади співпраці попередніх поколінь. Коли ми, наприклад, говоримо про союз Пілсудський–Петлюра, то це таки не був союз рівних. Петлюра був змушений піти на нього і заплатити високу ціну – відректися від української території. Ставити цей союз в основу польсько-українських стосунків не зовсім правильно. Є кращі аналогії в нашій спільній історії. Найбільш показовий – історія в Грубешеві, спільна атака відділів УПА та ВіН (Wolność i Niezawisłość) і переговори повстанців 1945-1946 років. Зараз в Україні готується документальний фільм, присвячений цій атаці. Сподіваємось, це буде перша сходинка до кращого розуміння один одного в ті складні часи.

– У нас часто історичну тематику переносять в неісторичну і ненаукову площину – в кіно, літературу, медіа. Ваша порада непрофесіоналам, неісторикам, які беруться за історичну тему?

– Важливо пам’ятати, що в історії можливо знайти все – порозуміння, конфлікт, любов, ненависть. Насправді від нас з вами сьогоднішніх залежить, що ми беремо з минулого, що актуалізуємо і на що звертаємо увагу сучасників. Я не хочу сказати, що коли ми говоримо про польсько-українські стосунки, не треба говорити про конфлікт. Треба говорити і про це, але треба говорити і про співпрацю, яка була між українцями та поляками.

Розмовляла Мирослава Іваник

Довідка:

Кандидат історичних наук Володимир В’ятрович – Голова Українського інституту національної пам’яті. У 2008-2010 роках очолював Архів СБУ та розсекретив архіви колишнього КҐБ. Був серед ініціаторів пакету декомунізаційних законів. Автор і співавтор 14 книг з історії ОУН та УПА, українського визвольного руху ХХ століття, Другої світової війни, українсько-польських стосунків

 

Сьогодні, 6 вересня, на території Міжнародного центру миротворчості та безпеки в с. Старичі Яворівського району Львівщини в рамках Rapid Trident-2018 відбувся день високоповажних осіб та кульмінація практичних дій підрозділів країн – учасниць.

Гості мали змогу спостерігати за відпрацюванням тактичних елементів, як-от:

• Наступ механізованої роти, посиленої танковим взводом з подоланням водної перешкоди
• Десантування розвідувальної групи спецпризначення в тил противника
• Евакуація пораненого з поля бою за допомогою вертольота
• Проведення інженерної розвідки маршруту висування армійського підрозділу, виявлення та знешкодження на місці вибухонебезпечного предмета
• Проведення спеціальної обробки військової техніки (її деактивація та дезінфекція) спецпідрозділом Збройних сил України.

Нагадаємо, цьогорічний «Репід Трайдент – 2018» є наймасштабнішим спільним сухопутним навчанням підрозділів Збройних сил України, інших військових формувань України (Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України та Управління Державної охорони) та військових підрозділів іноземних держав. У ньому беруть участь військові підрозділи 10 країн-членів НАТО та 4 країн – партнерів НАТО, всього – 14 країн: Україна, США, Азербайджан, Болгарія, Велика Британія, Грузія, Данія, Канада, Литва, Молдова, Німеччина, Румунія, Польща, Туреччина. Також у цьогорічному «Репід Трайдент» беруть участь військовослужбовці багатонаціональної Литовсько-Польсько-Української бригади імені гетьмана Костянтина Острозького.

До навчань залучено понад 350 одиниць техніки 2200 тис. військовослужбовців, які тренуються на одному з найбільших у Європі Яворівському військовому полігоні. Навчання триватимуть до 15 вересня включно та складатимуться з двох фаз – командно-штабної та польової. За цей час українські військові та їх колеги з країн-партнерів відпрацюють низку завдань як бойового, так і логістичного та гуманітарного характеру.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Читайте також: 

В Україні стартували масштабні військові навчання Rapid Trident-2018

Сьогодні, 3 вересня, у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки (Яворівський полігон) розпочалися найбільші міжнародні військові навчання Rapid Trident-2018.

У церемонії взяли участь особовий склад та командири контингентів всіх країн-учасниць навчання, співкерівники навчання (від України – генерал-майор Едуард Москальов, від Сполучених Штатів Америки – полковник Тім Клівленд), представники державних органів країн-співкерівників та учасників навчання, представники місцевої влади та посол США в Україні Марі Йованович.

Цьогорічний «Репід Трайдент – 2018» є наймасштабнішим спільним сухопутним навчанням підрозділів Збройних Сил України, інших військових формувань України (Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України та Управління Державної охорони) та військових підрозділів іноземних держав. У ньому беруть участь військові підрозділи 10 країн-членів НАТО та 4 країн – партнерів НАТО, всього – 14 країн. А саме – Україна, США, Азербайджан, Болгарія, Велика Британія, Грузія, Данія, Канада, Литва, Молдова, Німеччина, Румунія, Польща, Туреччина. Також у цьогорічному «Репід Трайдент» беруть участь військовослужбовці багатонаціональної Литовсько-Польсько-Української бригади імені гетьмана Костянтина Острозького.

У цілому до навчання залучено понад 350 одиниць техніки 2200 тис. військовослужбовців, які тренуються на одному з найбільших у Європі Яворівському військовому полігоні. Навчання триватимуть 2 тижні (до 15 вересня включно) та складатимуться з двох фаз – командно-штабної та польової. За цей час українські військові та їх колеги з країн – партнерів відпрацюють низку завдань як бойового, так і логістичного та гуманітарного характеру.

Довідка:

“Rapid Trident” – військові навчання на території України, переважно на на території Яворівського військового полігону з 2006 року в рамках програми “Партнерство заради миру” за участю військовослужбовців країн НАТО. Метою їх проведення є підготовка до спільних дій у складі багатонаціональних сил під час коаліційних операцій.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Сьогодні, 2-го вересня, у Львові під час добросусідського фестивалю “Знесіння фест” відтворили бій між вояками УГА та підрозділів польського війська 1919 року. Військово-історичне театралізоване дійство у межах відзначення 100-річчя проголошення ЗУНР провели професійні реконструктори із “Товариства пошуку жертв війни “Пам’ять”, які досліджують та популяризують цю сторінку історії України.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

 

До 27-ї річниці Дня Незалежності України у Львові відбуваються святкові заходи. У програмі – святкові концерти, фестивалі, майстер-класи.

Керівництво області й міста, громадські діячі поклали квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. Відтак на центральній площі міста відбулася масштабна мистецька акція «Творимо живий прапор України». Синьо-жовтий прапор із повітряних кульок у формі України створили понад півтори тисячі учасників акції.

Хорові колективи спільно виконали пісню «Ой у лузі червона калина» – саме її співали, коли 27 років тому до Верховної Ради України вперше внесли синьо-жовтий прапор.

З нагоди свята з 11:00 до 17:00 триває День відкритих дверей в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Тут демонструють зразки бронетанкової та стрілецької зброї, можна оглянути навчально-матеріальну базу закладу, а також послухати виступ Військового оркестру академії.

Упродовж дня у центрі та в районах міста відбуваються різноманітні святкові події.

О 19:30 розпочнеться святковий концерт «Україна. Історія сили і перемог» на площі біля Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької, участь у якому візьмуть гурти «Кулі», «Гайдамаки», Ot Vinta та The Hardkiss.

А о 22.00 усіх охочих запрошують побачити відеомапінг – на стіні Ратуші буде відтворено історію державотворення та роль людей у творенні української Незалежності.

Докладну програму святкування Дня Незалежності у Львові можна переглянути за цим посиланням.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Cьогодні, 30 червня, у місті Львові на площі біля Оперного театру, стартували всеукраїнські змагання з функціонального баготоборства “Ігри Героїв”. 

16 ветеранів АТО – спортсменів з різних міст України (Київ, Одеса, Дніпро, Львів, Миколаїв та інші) змагались з функціонального багатоборства. Функціональне багатоборство є програмою вправ на силу та витривалість, до складу якої входять переважно добірки аеробних вправ, зарядки та важкої атлетики і функціонального багатоборства.

«Хлопці заряджені на перемогу, і сьогодні нам кожному потрібно підтримати спортсменів, бо Львівщина талановита», – зазначив організатор проекту Євген Коваль.

Міжнародний фінал змагань стартує у Києві у вересні цього року.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський