За доброю традицією, центром міста пройшла святкова хода, що цьогоріч відтворила історичну ретроспективу з королівських часів до теперішніх днів.

До загальноміської ходи долучились близько 3 тис. осіб — учасників різноманітних творчих колективів, а також містяни на ретро-автівках, ретро-велосипедах та мопедах.

Традиційно захід розпочався з пл. А. Міцкевича, звідки колона попрямувала пр. Свободи та вул. П. Беринди до пл. Ринок. Тут усіх привітали Король Лев із королевою Констанцією та передали меру Львова символічний ключ від міста.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

У Музеї народної архітектури і побуту у Львові ім. Климентія Шептицького тривають фестини «Великдень у гаю».

Сьогодні, 29 квітня, Президент України Петро Порошенко разом із дружиною Мариною відвідав святкування Великодня у Шевченківському гаю. Усі охочі робили селфі з Президентом та з його дружиною. Петру Порошенку провели коротку екскурсію. Він також завітав до Свято-Іванівської лаври, та звернувся до присутніх зі сцени. «Якщо ви не були в Шевченківському гаю, якщо ви не знаєте, що таке Поливаний понеділок, то ви не знаєте України», – сказав під час виступу Петро Порошенко.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Сьогодні, 21 квітня, в Україні відбувається другий тур виборів Президента.

Голосування триватиме з 8 до 20 години, на закордонних виборчих дільницях проводитиметься за місцевим часом країни перебування.

До виборчого бюлетеня включено двох кандидатів, які за підсумками першого туру виборів 31 березня одержали найбільшу кількість голосів, – шоумена Володимира Зеленського та чинного президента України Петра Порошенка.

ЦВК має встановити та оголосити результати повторного голосування з виборів Президента України не пізніше ніж на десятий день з дня такого голосування.

Новообраний Президент України вступає на посаду не пізніше, ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Сьогодні, 17 квітня, релігійна громада Римсько-католицької Церкви парафії святого Антонія провела молитовну Хресну дорогу центром Львова.

Кілька сотень вірян пройшли за маршрутом: пл. Катедральна – пл. Ринок – вул. Краківська – вул. Вірменська – вул. І. Федорова – вул. Руська – вул. Підвальна – вул. В. Винниченка – вул. М. Кривоноса – вул. М. Лисенка – вул. М. Заньковецької – вул. Личаківська, 49-а (костел святого Антонія).

Очолював процесію польський римо-католицький священник, архієпископ-митрополит Львівський Мечислав Мокшицький.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Сьогодні, 17 квітня, у міжнародному Центрі миротворчості та безпеки Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (Яворівський полігон) відбулися практичні заняття піхотинців з 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців ОК «Північ» на базі навчально-тренувального комплексу «Бій в населеному пункті». Їх відвідав міністр оборони України Степан Полторак.

Другий місяць поспіль українські військовослужбовці займаються тренуванням за програмою «Об’єднаної багатонаціональної тренувальної групи – Україна» (JMTG-U), до якої входять військові інструктори ЗС США, Канади, Великобританії, Польщі, Данії та Литви.

«Яворівський полігон сьогодні – кращий в Європі з підготовки військових за стандартами НАТО. У цьому навчальному центрі вже пройшли вишкіл понад 20 тисяч військовослужбовців Збройних сил України. Сьогодні два батальйони тактичної групи 72 бригади, а також управління бригади проводить навчання згідно з новими стандартами. Навчання проводять інструктори з країн НАТО – наші партнери зі США, Канади, а також наші інструктори, які пройшли певну підготовку. Ми готуємося звільняти, але не захоплювати. І це – величезна відмінність наших ЗСУ від збройних сил інших країн, в тому числі Російської федерації, – звільняти наші міста, які захоплені терористичними організаціями і російськими військами», заявив міністр оборони України Степан Полторак.

Також у межах візиту міністр оборони нагородив за заслуги військовослужбовців відзнаками і цінними подарунками та оглянув хід будівництва військового містечка у Старичах.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

До Львова вперше з офіційним візитом прибув предстоятель ПЦУ митрополит Київський і всієї України Епіфаній (Думенко). З собою ієрарх привіз чудотворну “Кікську” ікону Божої Матері.  Для огляду її розмістили у Соборі Успіня Пресвятої Богородиці Львівської єпархії (вул. Руська).

Предстоятель ПЦУ очолив молебень перед копією чудотворної Кікської ікони Богородиці, під час якого лунали молитви за захисників України та розумний вибір українського народу. Разом із митрополитом Епіфанієм у молебні взяли участь митрополит Львівський ПЦУ Макарій (Малетич), митрополит Львівський і Сокальський ПЦУ Димитрій (Рудюк) та архієпископ Дрогобицький і Самбірський Яків (Марчук).

 

Довідка:

Кікська ікона Божої Матері “Джерело милості”. Літографічна копія Кікської Богородиці, яка зберігається в храмі Святого Благовірного князя Андрія Смоленського, привезена з Монастира Кікоса, який зведений на честь цієї ікони. Відзначається, що святиня є чудотворною, вона рятувала монастир від різних бід, залишалася неушкодженою в пожежі та зцілювала хворих. Даний образ має назву “Милостива” або “Джерело милості”. Ікона відноситься до типу Елеуса та містить зображення Божої Матері з Христом, який сповнений життєвою енергією та дитячим озорством. Любляча мати тримає дитя із ніжністю та мудрим поглядом сповіщає молящего про прийдешньє спасіння. Автором ікони є євангеліст Лука.

 

Сьогодні, 31 березня 2019 року, в Україні обирають Президента.

Polukr.net підготував фоторепортаж про те, як голосують люди, позбавлені волі, у Личаківській виправній колонії № 30, як триває голосування в терапевтичному відділені лікарні швидкої допомоги та на звичайній міській дільниці у Львові.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Сьогодні, 9 березня, у 205-у річницю з дня народження Тараса Шевченка у Львові 407 бандуристів і бандуристок з Львівщини разом виконали «Заповіт» та «Реве та стогне Дніпр широкий».

Відбулося наймасовіше хорове виконання творів Шевченка бандуристами за часів незалежності. Цей рекорд зафіксував представник Національного Реєстру Рекордів України (НРРУ).

«У 2016 році у Херсоні встановили рекорд України, тоді зібралось 132 бандуристи. Сьогоднішній результат у Львові перевершив цей рекорд майже в три рази, кількість бандуристів і бандуристок – 407. Рекорд України встановлено» – зазначив представник НРРУ Павло Горішевський.

Партитури для цього проекту написав композитор Іван Небесний. Бандуристами спільно співали Академічною хоровою капелою «Дударик» та солістами Петром Радейком, Назаром Савком та Назаром Лозинським.

У Києві пропонують спорудити національний Пантеон. За прикладом європейських країн, в одному місці спробують зібрати могили найвидатніших творців держави. При цьому деякі поховання будуть символічними, оскільки справжні або не збереглися, або їхнє місце невідоме.

Створити спільне місце останнього спочинку найвидатніших українців пропонують в Українському інституті національної пам’яті. За зразки хочуть взяти Вестмінстерське абатство в Британії, французький та венесуельський Пантеони, польський Вавель. На відміну від цих країн, сьогодні в Україні є лише окремі поля почесних поховань військових, Байкове кладовище у Києві та Личаківське – у Львові, на яких довгий час хоронили відомих діячів. Але немає єдиного місця з похованнями тих, хто найбільше доклався до утвердження української державності.

«Це буде невелика кількість поховань справді найвизначніших діячів української історії», – пояснює у коментарі polukr.net голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Про створення національного Пантеону активно заговорили в січні 2015 року. Верховна Рада ухвалила постанову «Про увіковічення пам’яті Героїв України, які віддали своє життя за свободу і незалежність України». Документом передбачено «створення у центральній частині столиці України місті-герої Києві Українського національного пантеону (Меморіального комплексу)». Уже в серпні Петро Порошенко видав відповідний указ.

Нині в Інституті національної пам’яті пропонують розпочати дискусію щодо принципів створення Пантеону. Серед найважливіших питань – місце його спорудження, а також критерії добору історичних діячів.

Від середини 2015 року було озвучено кілька можливих локацій для меморіалу. Основна вимога – ділянка має бути у центрі столиці, достатньо простора для масштабного будівництва, а ще – обов’язково зі зручним транспортним сполученням.

«На нашу думку, це однозначно має бути якийсь із пагорбів над Дніпром. Ми будемо пропонувати місце, де зараз стоїть Арка дружби народів», – говорить Володимир В’ятрович.

Йдеться про ділянку недалеко від головної площі країни – Майдану Незалежності. Серед інших потенційних місць називали також Аскольдову могилу і Меморіал слави.

Ще одне нелегке питання – хто ж має бути перепохований у Пантеоні? За словами Володимира В’ятровича, про список конкретних імен наразі не йдеться, важливіше спершу випрацювати підхід. Очевидно, це буде лише кілька десятків поховань.

«Зараз йтиметься про затвердження концепції та підготовку законодавчої бази для створення Пантеону. Ми ще не готові сказати, хто має бути там похований. Зараз потрібно разом із суспільством напрацювати критерії (без вказування конкретних прізвищ) добору персон, які заслуговують бути поховані там. Після цього закріпити ці критерії спеціальним законом. Є ідея, на якій ми наполягаємо: у центрі Пантеону має бути похований невідомий воїн теперішньої російсько-української війни. Це символ, який поєднує нашу нинішню боротьбу з боротьбою попередніх поколінь», – прокоментував Володимир В’ятрович.

За словами співробітника Українського інституту національної пам’яті Павла Подобєда, програма-максимум створення Пантеону – перепоховання всіх видатних діячів «українського тисячоліття»: від Ярослава Мудрого – до героїв останньої війни. Зрозуміло, що в такому випадку абсолютна більшість меморіалів буде кенотафами – символічними похованнями. Зате вони демонструватимуть тяглість української історії. Річ у тім, що могили видатних українців розкидані по всьому світу, а місця поховання багатьох – невідомі.

Найскладніше, за словами експертів, з найбільш віддаленими у часі похованнями. Йдеться про могили очільників держави княжої доби – а це понад тисячу років тому. Розташування майже всіх тогочасних могил невідоме, локалізувати й відшукати більшість із них практично неможливо. Зараз тривають хіба що дослідження ймовірних решток Ярослава Мудрого, які, ймовірно, були вивезені під час Другої світової війни і сьогодні зберігаються в одній із церков Нью-Йорка (США).

Не набагато краща ситуація і з похованнями періоду козаччини. За словами Павла Подобєда, єдине реальне збережене гетьманське поховання на території України – могила гетьмана Скоропадського в селі Гамаліївка Сумської області.

«Ми вже, на жаль, не знайдемо ні поховання Івана Мазепи, ні Богдана Хмельницького», – переконаний Володимир В’ятрович.

Чи не найбільше суперечок, вважають історики, виникне щодо перепоховання діячів ХХ століття, адже вони – не лише імена в історії, а люди, чиї ровесники ще живі. В Інституті національної пам’яті наголошують: дуже важливо, щоб Пантеон не був партійною візією історії. «Це не буде бандерівський, мельниківський, республіканський чи будь-який інший пантеон. Він об’єднає людей, яких вирізняють заслуги перед Україною», – говорить Павло Подобєд.

«Це місце мало б символізувати єдність українців довкола свого минулого, віддавати належну шану усім, хто хоч і по-різному, але боровся за незалежну Україну. Як приклад, це може бути місце, де будуть поховані політичні супротивники свого часу – Павло Скоропадський і Симон Петлюра, обидва боролися за Україну. Але це лише приклад, бо наразі на варто називати конкретні прізвища», – впевнений голова Українського інституту національної пам’яті.

Створення єдиного Пантеону з кількох десятків найпочесніших поховань – не єдиний проект щодо повернення могил українців додому. В Українському інституті національної пам’яті працюють над ще двома. Один із них передбачає створення сектору поховань на Лук’янівському кладовищі у Києві, де будуть поховані визначні українці. За даними Інституту національної пам’яті, нині близько 250 тисяч представників української еміграції – діячів науки та культури, політиків та вояків – поховані у різних країнах. Найбільше поховань українців у Польщі, Чехії, Румунії, Франції, Німеччині, Великій Британії, Італії, США, Канаді, Австралії, Бразилії, Аргентині. Створення такого сектору поховань уже почалося з перепоховання на Батьківщині Олександра Олеся. Це сталося після скандалу: на початку 2015 року на Ольшанському цвинтарі в Празі раптово, без попередження, провели ексгумацію решток українського поета Олександра Олеся (Кандиби) та його дружини Віри. Це відбулося з ініціативи сина громадянина Чехії, українця за походженням, Володимира Михайлишина, який останні роки сплачував за місце поховання Олеся. Власне після смерті батька син вирішив поховати його у могилі поета. Згідно з чеським законодавством, той, хто сплачує за могилу, може фактично розпоряджатися нею. Ця ситуація з новою силою порушила в Україні питання опіки над українськими похованнями в інших країнах та питання створення сектору поховань, де мали б зосередити могили знакових для країни діячів. Адже раніше вже виникали проблеми з могилою політика і громадського діяча Володимира Винниченка та його дружини в Мужені (Франція). Уваги потребують могили Михайла Драгоманова у Болгарії, Симона Петлюри у Франції, Степана Бандери в Німеччині та багато інших.

Ще один проект – створення національного військового кладовища, де мають бути поховані найвизначніші українські військовики, які боролися й борються за незалежність. Відповідний законопроект було зареєстровано у Верховній Раді України 5 жовтня 2018 року.

Попри певний поступ у питанні створення Пантеону складається враження, що справжньої політичної волі у цьому питанні в Україні бракує. Тема досі не надто популярна, а отже вигідна з позиції завоювання електоральних симпатій. Політикам легше «розкручувати» популістські теми. Але ідея будівництва Пантеону поволі знаходить прихильників. І, зважаючи на виклики нинішньої війни та реальну потребу вшанування героїв минулого, мала б отримати шанс на життя.

Мирослава Іваник

Луганська область п’ятий рік поспіль є зоною бойових дій. Місто Сєверодонецьк понад чотири роки виконує незвичні для себе функції «столиці» Луганщини. Складна безпекова та соціальна ситуація в регіоні суттєво впливає на населення, яке звикло до військового стану й присутності людей зі зброєю. Область має низку специфічних проблем, пов’язаних із конфліктом, але водночас стикається і з загальнодержавними викликами.

Контрольована Україною територія розвивається нерівномірно: фактично, область поділена на агломерацію Лисичанськ-Сєверодонецьк-Рубіжне, північні аграрні райони та «сіру» прифронтову зону. Військова агресія Російської Федерації призвела до масового виїзду населення з непідконтрольної території, руйнації економічного потенціалу Луганської області та різкого погіршення соціальних стандартів. Військові дії залишаються головним безпековим чинником. Втім, населення за чотири роки звикло до близькості фронту. Громадський порядок загалом підтримується – зокрема, завдяки значній кількості військових та правоохоронців. Однак існує загроза терактів та неконтрольованого обігу зброї.

Один із найболючіших наслідків активних військових дій минулих років – міни та боєприпаси, що не розірвалися. У 2014–2017 роках через них постраждало близько 200 осіб. За даними ДСНС, розмінувати потрібно ще близько 3000 квадратних кілометрів. Серед інших проблем, спричинених війною, – перебої з водопостачанням в окремих районах і загроза підтоплення діючих шахт.

«Сіра зона» на лінії зіткнення та північні прикордонні райони області залишаються зоною підвищеної воєнної небезпеки через загрозу продовження бойових дій або нової інтервенції. В цьому контексті варто зауважити, що державний кордон із РФ належно не укріплений. Спеціальних інженерних споруд практично немає (окрім Троїцького району). При цьому росіяни зі свого боку проводять відповідні роботи з укріплення кордону.

Складна ситуація і на КПВВ на лінії зіткнення. Прикордонники фіксують незаконний обіг зброї та наркотиків, використання підроблених документів для в’їзду-виїзду, періодичні спроби бойовиків незаконних збройних формувань в’їхати на підконтрольну Україні територію. Робота КПВВ Золоте зривається з вини терористичних угруповань. Сам статус КПВВ не прописаний в українському законодавстві, через що виникають правові колізії.

Економіка регіону занедбана. Це зумовлено передусім військовими діями на території області. Загрозлива ситуація з промисловістю – основним наповнювачем бюджету регіону. Існує проблема з великими промисловими містоутворюючими об’єктами – «Лінік» у Лисичанську, «Азот» у Сєверодонецьку, «Зоря» в Рубіжному. На підприємствах скорочуються зарплати, затримується їх виплата. Негативні наслідки мало також розірвання економічних зв’язків з Російською Федерацію, на яку до 2014 року був орієнтований експорт значної кількості підприємств регіону.

Офіційний рівень безробіття в області – 16,4% (за даними МОП за І півріччя 2018 року, це найвищий в Україні показник). Однак насправді він становить близько 30%. У результаті багато людей змушені виїжджати на заробітки за кордон. Основним споживачем трудових мігрантів з Луганщини залишається РФ. Найгірше, що виїжджають найбільш активні та підготовлені кадри.

Основну частину підконтрольної Україні території області займають сільськогосподарські райони. Галузь контролюють великі агропідприємства і певна кількість місцевих підприємств. Малий та середній бізнес в області розвинуті недостатньо. Після занепаду колгоспної системи господарювання села поступово вимирають, потерпаючи від тотального безробіття. Кількість сільського населення постійно зменшується.

Одна з основних проблем Луганщини – недостатній розвиток і занепад наявної інфраструктури. У поєднанні з тривалими військовими діями це формує несприятливий інвестиційний клімат, обмежує зовнішні фінансові надходження. Ще однією гострою проблемою залишається забезпечення сталого енергопостачання, зумовленого арештом рахунків Луганського енергетичного об’єднання (ЛЕО) та порушенням інтеграції із загальнонаціональною системою. Область відірвана від решти країни і в залізничному сполученні. Через відсутність електрифікації залізничної гілки від міста Куп’янськ Харківської області не можуть курсувати швидкісні пасажирські потяги. Більша частина області поєднана лише автомобільними шляхами, якість яких катастрофічна. Скажімо, поїздка між сусідніми районними центрами Сватове та Білокуракине (відстань 50 км) через незадовільний стан доріг триває близько двох годин.

Регіон отримує значні кошти з державного бюджету, а також іноземну допомогу, спрямовану на відбудову інфраструктури, розвиток економіки та соціальної сфери. Однак через низький рівень проектного менеджменту в місцевих громадах весь потенціал допомоги, що надходить у Луганську область, не використовується. Населення регіону не довіряє ні центральній, ні регіональній владі; дещо краще ставлення до місцевої влади. Водночас оновлення місцевої влади після подій 2014 року майже не відбулося, що загрожує збереженням кланової системи та корупційних практик.

Екологічну небезпеку посилюють 535 потенційно небезпечних об’єктів та 34 хімічно небезпечних об’єкти на підконтрольній Україні території (більшість із них – в агломерації Лисичанськ-Сєверодонецьк-Рубіжне). У зоні потенційного хімічного забруднення проживають майже 41% населення підконтрольних територій. Існують загрози затоплення шахт на тимчасово неконтрольованих Україною територіях області.

Криміногенна ситуація контрольована, основні ризики обумовлені близькістю до зони бойових дій. Діяльність поліції в Луганській області оцінюють позитивно. Після впровадження реформ патрульна поліція дійсно змогла поліпшити криміногенну ситуацію й підвищити рівень безпеки в регіоні. Представники поліції скаржаться на специфічні проблеми в роботі, властиві для зони конфлікту. Луганщина потерпає від наркоманії. Ситуація загострюється у зв’язку з розповсюдженістю дешевих синтетичних наркотиків.

Проблема сепаратизму на підконтрольній уряду території не ліквідована. Втім, рівень загрози знизився. Збереження штучно інспірованих сепаратистських настроїв – наслідок інформаційних кампаній Кремля в 2014-2018 роках, комунікації з населенням на непідконтрольних територіях, а також із родичами в Російській Федерації.

Події 2014-2015 років вплинули на психологічний стан населення, який можна порівняти з посттравматичним синдромом. Це зумовлює упереджене сприйняття інформації та матеріалів, що мають пропагандистські цілі чи містять оціночні судження. Рівень довіри до загальноукраїнських ЗМІ низький. В області активно мовлять російські телеканали. Їхнє блокування неефективне. Більше того, в деяких районах (на півночі області) через проблеми з українським сигналом їм немає альтернативи. Відтак гальмується остаточний розрив Луганщини з російським інформаційним полем.

У релігійній сфері домінує Російська православна церква (колишня УПЦ МП). З огляду на популяризацію ПЦУ після отримання Томосу релігійний розкол поглиблюватиметься, що слугуватиме приводом для російських провокацій.

Загалом Луганщина потребує «перезавантаження», постіндустріалізації (зокрема в агломерації Сєверодонецьк-Лисичанськ-Рубіжне) та деолігархізації (наразі їхній вплив забезпечує інститут т. зв. «смотрящих»). З кожним роком життя поблизу зони бойових дій погіршує макроекономіку регіону, активне населення покидає область. Без інноваційних реформ та ефективного врядування Луганська область замість динамічного розвитку швидко стане найдепресивнішим регіоном України.

Валерiй Кравченко