Коли мене запитують, з чим у мене асоціюється Західна Україна, в пам’яті одразу виринає архітектура Львова, природа Карпат і, звичайно ж, вишиванки. Коли те саме запитують про Східну Україну, неможливо не згадати про важку працю шахтарів, розвинену промисловість і трудолюбивих людей. Дві частинки одного цілого – Західна і Східна Україна – мають багато спільного і відмінного водночас. Та наскільки значними є ці відмінності? І чи здатні вони внести розбрат у життя східних і західних українців?

Як українцям знайти спільну мову і де ж вона «загубилася»?

Що далі ви будете рухатися із заходу на схід України, то частіше чутимете російську мову, якою послуговується місцеве населення. Такі регіональні відмінності спостерігаються й між центральною та південною частинами України: якщо у першій більшість жителів розмовляє переважно українською, то у другій – здебільшого російською мовою.

На перший погляд, немає чому дивуватися, адже країн всуціль одномовних у світі майже не існує. Наприклад, у Канаді є дві державні мови – англійська та французька, а в Бельгії їх аж три – фламандська, французька та німецька.

Україна – багатонаціональна держава, і на її території, крім українців, проживають також поляки, євреї, татари, болгари, румуни, угорці і, звичайно ж, росіяни. Але… У Донецькій та Луганській областях, наприклад, за даними Всеукраїнського перепису населення (2001) проживало, відповідно, 38,2% та 39% росіян, а використання російської мови, згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології (2004), становило 93% у Донецькій та 89% у Луганській області. При цьому кількість жителів західних регіонів України, що використовують для спілкування російську мову, в десятки разів менша.

Як же так склалося, що, маючи одну Батьківщину, східні та західні українці розмовляють різними мовами? Відповідь на це запитання можна знайти, лише заглибившись в історію України. У різні часи, починаючи з ХІV століття, територію сучасної української держави ділили між собою багато держав-сусідів: Угорщина, Польща, Литва, Золота Орда, Молдова – у ХІV-ХV ст.; Угорщина, Польсько-Литовська держава, Московія, Османська імперія – у ХVІ–ХVІІІ ст.; Австрійська імперія, Польсько-Литовська держава, Російська та Османська імперії – у ХVІІІ–ХІХ ст.; Австрійська та Російська імперії – у ХХ ст. Проте наші західні сусіди значно менше утискали українську мову і культуру порівняно з тим, як це робили спочатку Російська імперія, а згодом і СРСР.

«Колонізація України російською, а згодом і совєтською імперією відбувалася протягом кількох століть, і її наслідки більш відчутні там, де вона була тривалішою – як на Ліво- та Правобережжі. А надто там, де опір автохтонної мовно-культурної традиції виявився мінімальним, з огляду на її недостатню тяглість та слабку закоріненість (як на Півдні та Сході), а також з огляду на те, що традиційні адміністративні та поліційні репресії проти українського руху доповнювалися особливо інтенсивним переселенням людності», – пише відомий український журналіст Микола Рябчук («Яка двомовність нам потрібна?»).

Як наслідок такої політики чисельність росіян на території України стрімко зростала: якщо у XVII-XVIII столітті їх майже не було, то за переписом 1926 року росіяни вже становили 8% населення, а за переписом 1989 року – 22%.

Західноукраїнські міста, в яких до окупації радянською армією в 1939 році практично не було російського населення, у 1950-х роках стали на четвертину або й на третину етнічно російськими, зазначає Микола Рябчук.

Отже, такі тривалі й систематичні утиски української мови і культури російською та радянською владами, що найбільш «успішними» були саме на східних територіях України, істотно знизили конкурентність української мови стосовно панівної на той час російської. Політика русифікації не лише зробила більшість українців двомовними, а й перетворила багатьох жителів нашої держави (переважно мешканців Сходу та Півдня України) на російськомовних.

«Але Україна зараз – незалежна держава. За вживання української вже не карають і не піддають репресіям. То чому ж така кількість жителів нашої держави і досі розмовляє мовою країни-сусіда?» – можете заперечити ви. Насправді зрусифікованість України, як наслідок кількох століть нашої колоніальної залежності від Росії та понад сотні заборон української мови, не може бути подолана так швидко. Українцям, які виросли й досі перебувають у російськомовному середовищі, надзвичайно важко перевчитися і почати говорити українською. Інша справа, коли людина, рідною для якої є українська, розмовляє російською «за компанію», «щоб не бути білою вороною» чи тому, що «так модно».

Та головне – щоб жителі нашої держави вчасно зрозуміли, що саме українська мова може і повинна стати символом усіх українців. Вона має бути спільною, а не відмінною рисою всіх регіонів України – західних і східних, північних, центральних і південних.

Один народ із безліччю культур

Територія України в сучасному вигляді сформувалася лише у ХХ столітті. До цього західний і східний регіони існували у різних політичних, економічних, соціальних та культурних умовах. Як наслідок, кожен регіон країни має сьогодні індивідуальні особливості своєї культури, традицій, побуту та ментальності.

Центр Разумкова у 2007 році спробував з’ясувати, наскільки українцям близькі за характером, звичаями і традиціями жителі різних регіонів України та деяких сусідніх країн. Результати дослідження дещо несподівані. Виявилося, що для Західної України найближчими є Буковина, Закарпаття, Київ, а Донбас перебуває майже на одному рівні з Польщею. Жителі Східної України натомість зізналися, що третьою за близькістю (після самого Донбасу та Слобожанщини) для них є Росія, а от Західна Україна займає «почесне» місце після АР Крим, центрального регіону і Білорусі.

Культурні та ментальні відмінності населення Сходу і Заходу України обумовлені як історично, так і географічно. Культура не визнає кордонів, тому територіально близька Росія так само сильно впливала і впливає на культуру східних регіонів України, як країни західної Європи – на культуру західних областей.

Справжня відмінність культур полягає не в тому, що у східних областях держави набагато рідше носять вишиванки і танцюють гопака, ніж у західних. Це – лише зовнішня форма культури. Внутрішня ж захована глибоко в наших головах. Різна культура – це не лише різні мистецтво, традиції і звичаї, це, в першу чергу, ментальність, світогляд, національний досвід, які у східних і західних українців формувалися у принципово різних умовах. І замість постійно шукати відповідь на запитання «А чим же іще вони відрізняються від нас?», варто вчитися розуміти один одного.

За словами українського журналіста Олега Романчука, «розділ між Сходом і Заходом України проходить не по лінії Дніпра, а насамперед у свідомості людей. Проблема на ментальному, культурному, світоглядному рівнях». Тому нам варто намагатися об’єднати Україну перш за все не територіально, а духовно.

Олена Воробйова

На українських постерунках в донецькому регіоні мають на вітрі синьо-жовті прапори. Під яскравим сонцем вони виразно контрастують із захисними барвами брудної, запорошеної форми і втомою на обличчях солдатів.

– Це нові прапори, їх спеціально привезли на свято, – пояснює Андрій, солдат 81 бригади.

– Роздають солдатом прапори, а я волів би знижку на залізничний транспорт. Хіба це нормально, що ми доїжджаємо на війну за власні гроші? – дратується Андрій. Він щойно повернувся з відпустки. Дорога туди і назад коштувала йому 1000 гривень. Це болючі витрати. За перебування на першій лінії фронту Андрій отримує 3500 гривень зарплати. Щомісяця.

Він провів ніч на вокзалі. Коли зателефонував своїм колегам, щоб його забрали, виявилося, що ніхто за ним не прийде – всі автомобілі в їхній роті несправні.

– Якби когось поранили, то ми не вивезли б його, бо немає автомобіля, – замовкає солдат. – Але сьогодні, з нагоди свята, тут з’явилося більше офіцерів, ніж протягом останнього року. Їздять новими дорогими позашляховиками.

– У мене троє дітей. Все, що я заробляю, відразу ж відправляю додому, – пояснює він. – Армія нас майже не забезпечує. Навіть тут, в зоні АТО, більшість продуктів ми купуємо за свої гроші. Армія дає нам тільки воду і тушкованку, тому щотижня ми посилаємо когось в супермаркет у прифронтовій зоні. Мені важко дивитися на офіцерів у цих дорогих джипах, на всі їхні прапори.

Ніч 23-24

Українське командування очікує штурму в ніч з 23 на 24 серпня. Рік тому, під час битви під Іловайськом, на територію України вторглася російська армія.

– Ми повинні бути готовими до атаки опівночі. Цілком можливо, що сепаратисти захочуть «привітати» наш День незалежності обстрілом. Я проведу сьогодні ніч з хлопцями на позиції, – говорить командир батальйону «Карпатська Січ» на прізвисько «Кум». Загін під командуванням «Кума» спочатку був добровольчим батальйоном, а тепер перетворений на окрему роту, яка входить до складу 93-ї бригади. Їдемо на позицію. «Позиція» – це лабіринт траншей і бункерів, викопаних на одному з донецьких пагорбів.

Зі схилів гори відкривається вид на освітлений сяйвом вибухів сумнозвісний пейзаж – руїни донецького аеропорту – найвідоміший плацдарм оборони української армії, який зараз перебуває в руках сепаратистів із самопроголошеної Донецької Народної Республіки. Це одна з тих яскравих серпневих ночей, коли падають зірки. Падають також снаряди від мінометів, снаряди від гаубиці самохідної артилерійської установки САУ (важкі гаубиці калібру 152 мм. – Ред.) та зенітних самохідних установок ЗАУ (легка зенітна установка ЗСУ-23 калібру 23 мм. – Ред.). Дрібні снаряди із ЗАУ освітлюють небо над українськими позиціями червоними каскадами. Солдати пояснюють, що це один із способів наведення важкої артилерії. Завдяки ЗАУ екіпаж танка, який знаходиться за кілька кілометрів, знає, куди потрібно стріляти. Певний час околицю потрясають вибухи, і ми падаємо на дно траншеї. Очі й рот повні землі.

На нічному чергуванні Клим, досвідчений п’ятдесятилітній вусань, і Льоша з тонким обличчям інтелігента.

– Пам’ятайте, що сьогоднішньої ночі стріляємо тільки в крайньому випадку, – повчає їх «Кум». – Якщо піддамося на провокації, сепаратисти оголосять, що ми їх атакували.

Солдати піднімаються над траншеями по саморобних сходинках і дивляться в біноклі, щоб потім швидко сповзти вниз і передати інформацію про рух сепаратистів.

– Ми сидимо тут, як ховрахи, – сміються. – Висуваємося зі своїх нір, а потім ховаємося у певний момент. – Льоша почувається ліпше, коли розмовляє. – Коли людина просто вдивляється в ніч і чекає на постріл, вона починає божеволіти.

Він радо говорить про своє життя. Видно, що розмова йому дуже потрібна. – До війни я працював рятувальником. Вирізав людей з автомобілів після аварій. Я думав, що вже все в житті бачив, що мене вже нічого не шокує. Ось чому я легше переношу деякі сцени, ніж інші, – запалює цигарку й нервово кліпає.

– Тримайся біля мене і нічого з тобою не станеться. Мене захищають духи близьких, особливо моєї мами…

Стишує голос і замовкає на мить.

– Було багато ситуацій, коли я відходив з якогось місця, й одразу ж сюди влучала бомба. Всі навколо мене гинуть, а я – ні. Спочатку я думав, що мені щастить, але потім згадав про зустріч з однією бабцею, яку люди називали ясновидицею. Коли я зайшов до приміщення, вона запитала, кого я з собою привів. Я здивувався, оскільки був сам. Вона сказала, що зі мною молода, красива жінка, і описала її зовнішність. Виявилося, що вона описує мою маму. Від того дня я знаю, що мама наглядає за мною. Так що тримайся біля мене, моя мама допоможе й тобі.

Клим дивиться на нього з теплою поблажливістю.

– Люди на війні вірять у різні речі. Я вже своє пережив. Через війну у мене проблеми з дружиною, вона не розуміє, чому я пішов воювати. Але якщо не я, то хто? Краще, щоб боролися старші, досвідчені люди, ніж підлітки.

Між 23-ю і 24-ю годинами обстріл з важкої артилерії раптово посилюється.

– Сепаратисти бажають нам всього найкращого з нагоди Дня незалежності, – регоче Клим, присідаючи біля стінки траншеї. – Знаєш, це сумно, що вже кілька днів чекаємо на цей день із занепокоєнням. Про День незалежності ми повинні думати з гордістю. А ми досі розмірковуємо: атакуватимуть нас чи ні? Я тішуся, що цей день уже настав. А тепер я хочу, щоб він якнайшвидше минув.

Два дні потому в траншею, де я говорила з Климом і Льошею, впало 8 касет снарядів від «Града». Льоші знову вдалося вижити. Коли почався обстріл, який знову змінив пейзаж околиці, змітаючи українські укріплення й окопи, Льоша саме спав в одному з бункерів. Двоє солдатів, які були в той час на варті, тяжко поранені.

24.08, День незалежності

Кілька зморених спекою бійців сидять у траншеї без шоломів і бронежилетів. Вони вдягають їх лише тоді, коли треба перейти на іншу позицію або відлучитися до саморобного туалету.

Крім командира, 36-річного чолов’яги на прізвисько «Депутат», усім іншим близько двадцяти років. Жартують, розповідають анекдоти. Може здатися, що вони нічого не роблять – окрім того, що перебувають заледве за кілометр від ворога. Це відстань пострілу з більшості видів зброї, яка використовується в ATO. Іноді в розмові проскакує інформація про ситуацію на фронті. Хтось каже, що сьогодні на одній із баз було поранено солдатів, які саме грати в шахи. Десь загинув пес-талісман батальйону – вартував більше, ніж багато хто з генералів – зворушені.

З неба ллється жар, хлопці нарізають кавун. Жартують, що в Києві сьогодні п’ють шампанське, а вони мають тільки мерзенну каву. Розмова відбувається російською мовою.

«Скальд» – маленький лисий вісімнадцятирічний хлопчина із Запоріжжя. Великий шолом постійно сповзає йому на очі. Клянеться, що мова не заважає йому бути українським патріотом.

– Є така організація – Російськомовні українські націоналісти. Ми вважаємо, що не мова є визначником любові до Батьківщини.

Я живу в Запоріжжі, але моя родина походить з Донецька. У мене там багато друзів. Але війна все змінила. Декому я вже пообіцяв, що якщо ми зустрінемося на фронті, то я не буду брати їх у полон, – говорить, грізно кривлячись дрібним школярським обличчям.

«Депутат» також має сімейні зв’язки з Донецьком – звідти його дружина.

Колеги називають його «Депутатом», бо у приватному житті він бізнесмен і депутат міської ради в Житомирі.

«Депутат» і «Скальд» взяли мене на прогулянку околицями. Показують дірки після недавніх вибухів мінометних снарядів.

– Ось калібр 82, тут – 122. Це калібри так званого припинення вогню. Чи ти знаєш, що там нового в політиці? – запитують з тривогою. Солдати мають наказ не стріляти, але не розуміють чому. Вони переживають, що це може означати щось погане. Тут немає Інтернету і телефонного зв’язку, тому нічого не відомо про те, що президент Порошенко працює над наступними Мінськими угодами.

Показують мені, як учора відсвяткували День прапора. На смузі «нічийної землі», що на півдорозі між їхньою позицією та позицією сепаратистів, майорить український прапор. Це робота «Депутата».

– Там раніше висів прапор ДНР. Я не міг відзначати свято Державного прапора, дивлячись на цей паршивий символ. Тому обережно підійшов з ножем і скотчем, зняв їхній і причепив свій прапор. Це поле заміноване. Мені здається, що сепаратисти не стріляли, бо з цікавістю чекали, що якась міна під мною от-от вибухне. Вони відкрили вогонь тільки тоді, коли я майже повернувся до бази.

– Ти не думав про те, що міг загинути через шматок тканини? – запитала я.

– Значення цього шматка тканини залежить від того, що маєте в серці. Це штандарт, за який загинули наші побратими. Штандарт, який посилює нашу впевненість, що, незалежно від рішень політиків, ми не віддамо цю землю, – замислюється. – Я не відчуваю, що День незалежності це свято, тому що ми тої незалежності ще не маємо. За 25 років офіційно суверенної України ми ніколи не були незалежною державою. Незалежність відчувається тільки тоді, коли за неї борються. На фронті ми маємо День незалежності кожного дня.

Автор: Моніка Андрушевська

Переклад: Наталія Соколова

Fot. mil.gov.ua

КИЇВ. 7 вересня. УНН. Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк на засіданні Ради фінансової стабільності заявив, що уряд прийняв рішення залишити в державній власності стратегічні підприємства, передає УНН з посиланням на прес-службу КМУ.

“Все інше повинно бути продано на прозорих і публічних аукціонах з обов’язковим забезпеченням соціального пакета для працівників і відповідним внесенням інвестицій в українську економіку”, — зазначив глава уряду.

Ці підприємства не повинні бути продані “українським олігархам, як було два десятки років із українською приватизацією”, — додав А.Яценюк.

Прем’єр-міністр також відзначив, що парламент протягом року блокує приватизацію.

“Я сподіваюся, що нарешті буде знайдена політична воля для того, щоб провести прозору і публічну приватизацію і знищити ще один анклав корупції — не тільки в органах державного управління, а в першу чергу в державних компаніях”, — підкреслив А.Яценюк.

Відзначимо, в ході засідання Ради фінансової стабільності 7 вересня, А.Яценюк розповів про сигнали в стабілізації фінансової системи України.

Джерело: УНН

 

Офіційний Київ відмовився від ідеї повної блокади окремих районів Донецької і Луганської областей (ОРДіЛО). Незважаючи на російську присутність та постійні порушення сепаратистами домовленостей про припинення вогню, українська влада демонструє бажання іти на зближення – меншою мірою з «ДНР/ЛНР», більшою мірою – з мешканцями окупованих територій.

Демонстративна м’якість Києва щодо сепаратистів, мабуть, є умовою партнерів України з Євросоюзу. Але водночас економічні зв’язки з «чужим» Донбасом виглядають як вимушена необхідність. Усе це проявляється і в продовженні переговорів у мінському форматі, і в проекті змін до Конституції, які за певних умов передбачають особливості місцевого самоврядування в ОРДіЛО, і в торгівлі з сепаратистським регіоном – на рівні уряду (офіційно) та окремих господарюючих суб’єктів (нелегально й напівлегально), і в матеріальній підтримці співгромадян, що опинилися на території «ДНР/ЛНР». Водночас діє заборона на офіційні поставки сепаратистам українських харчів, краму й підакцизних товарів, але вона часто порушується через механізми контрабанди і корумпованість окремих силовиків та військових.

Навіщо українська влада відкриває гуманітарно-логістичні центри поруч із лінією фронту

Спеціально виділений великий майданчик у полі, засипаний гравієм та заасфальтований для автостоянки. З боків – траншеї на випадок артилерійського обстрілу. Посередині – ряди тентів і лотків, в яких продають харчові продукти, бакалію, овочі й фрукти, побутову хімію, гігієнічні засоби за пересічними українськими цінами. Тут же – аптека і стаціонарне броньоване відділення «Ощадбанку» з банкоматами, де можна зняти готівкові гривні. Так виглядає перший гуманітарно-логістичний центр, відкритий на Донбасі українською владою 28 серпня.

Місце його розташування – так звана «сіра зона» – ділянка між контрольним пунктом в’їзду й виїзду (КПВВ) «Зайцеве» та нульовою лінією розмежування поруч із трасою Артемівськ – Горлівка. Щоб приїхати сюди з окупованих територій, не потрібні спеціальні дозволи і перепустки.

«Мета таких гуманітарно-логістичних центрів – підтримати українських громадян, які опинилися в містах і селах, підконтрольних російсько-терористичним військам», – пояснює в коментарі PolUkr.net Ольга Лень, радник голови Донецької обласної військово-цивільної адміністрації з питань інформаційної політики.

Проблем із харчами в окупованих регіонах немає. Частину постачає Росія, частину завозять з України за контрабандними схемами. Інша справа, що мешканці ОРДіЛО змушені купувати продукти й товари повсякденного попиту вдвічі-втричі дорожче, ніж вони коштують на українській території. Таким чином офіційна влада завдає удару по контрабандистах, які наживаються на незаконних поставках в ОРДіЛО, а також частково вирішує проблему величезних автомобільних черг, що виникають на КПВВ між українськими й «сепарськими» територіями.

Через дисбаланс цін на різних територіях супермаркети Артемівська та інших українських міст, близьких до лінії розмежування, досі виглядають так, ніби все місто прийшло на закупи. Насправді майже половина покупців – візитери з окупованих районів, які хочуть затоваритись якомога дешевше. Те саме і з трафіком на КПВВ. Багато вимушених переселенців приїжджають з «великої» України в Донецьк і Луганськ у п’ятницю та на вихідні, щоб провідати своїх родичів і перевірити стан покинутих квартир. До цього додається потік машин із «покупцями», тож черга на КПВВ може складатися і з півтисячі автівок.

За задумом, створення гуманітарно-логістичних центрів має розвантажити цей потік та підвищити якість догляду машин на КПВВ.

А головне – така послуга має показати жителям окупованих міст і сіл, що держава Україна про них піклується. І, можливо, позитивно вплинути на їхнє ставлення до української влади.

«Головна місія логістичного центру – гуманітарна, – пояснює голова Донецької обласної ВЦА Павло Жебрівський. – Територія та майно належать комунальному підприємству і перебувають у власності обласної держадміністрації. Всі прибутки від діяльності центру, якщо такі будуть, надходитимуть до обласного бюджету. Ми залишаємо за собою функції контролю, в першу чергу, за безпекою людей, за цінами і за якістю товару».

На початку вересня Донецька ОДА відкриє ще один такий центр – поблизу смт Новотроїцьке на напрямку Донецьк – Волноваха. Загалом українська влада Донеччини планувала організувати чотири гуманітарно-логістичні центри, але цьому заважає ескалація напруженості вздовж лінії розмежування.

Така сама проблема є й на Луганщині, де створення центру відкладається. «Вперше за останні місяці бойовики обстріляли те місце в районі Оріхового, де ми плануємо облаштувати логістичний центр, – розповів журналістам голова Луганської обласної ВЦА Георгій Тука. – Був обстріл і неподалік того місця, де ми вже обладнали логістичний центр і чекаємо підтверджень щодо його безпеки. Тепер я навіть не знаю, як можна відкрити такі центри, передбачені для скупчення абсолютно мирних людей…»

Гібридна модель співіснування

Хай там як, та очевидною є лінія Києва на налагодження тісніших зв’язків з простими мешканцями окупованих територій. Деякі коментатори називають це «механізмом народної дипломатії».

Дещо спростили механізм отримання дозволів на в’їзд на українську територію з ОРДіЛО – тепер це можна зробити через інтернет. Збільшується пропускна здатність КПВВ – наприклад, біля Новотроїцького для цього задіяно шість смуг, тобто військові, прикордонники й фіскали можуть перевіряти до шести автівок одночасно. Павло Жебрівський також повідомив, що обласна влада спробує запустити експеримент з організації маршрутних перевезень між КПВВ та нульовою лінією розмежування.

«Цей рух існує, бо Україна не може дозволити, щоб жителі «вставших с колен» районів перемерли з голоду, – додає його радник Ольга Лень. – І байдуже, що якась частина товарів, куплених у логістичних центрах, опиниться в бойовиків чи буде потім перепродуватися на окупованих територіях втричі дорожче. Ми не вважаємо всіх людей, які опинилися під окупацією, «терористами». А таке поняття, як гуманізм, ніхто не скасовував. Нам також важливо захистити людяність у власному ставленні до своїх громадян».

Логіка така: згодом, коли ситуація стабілізується, Україні потрібно буде мати на території ОРДіЛО базу з лояльних громадян, а не лише вороже налаштованих.

Навіть якби Київ провадив активну інформаційну політику щодо окупованих територій (а цим не можна похвалитися при всьому бажанні), цього було б замало – потрібні також матеріальні стимули. Економічна блокада, як і радикальні дії «вогнем і мечем», у таку схему не вписуються.

Як видно, офіційний Київ не має ні змоги, ні бажання повертати окуповані території під свій контроль військовим шляхом – передусім з огляду на небажання Росії відступати. Українська армія лише утримує зайняті позиції й стоїть на заваді планам керівників «ДНР/ЛНР» та їхніх російських зверхників розширити межі двох сепаратистських квазідержавних утворень до адміністративних кордонів Донецької й Луганської областей.

Фактично, Україна заявляє про свою унітарність, але «заморожує» нинішній статус-кво, закликаючи бойовиків до припинення артобстрілів. Поки що безуспішно. Адже час від часу напади поновлюються.

Українські критики такої схеми запитують: «Як можна однією рукою відстрілюватися, а іншою подавати хліб?». І додають: «Прибічники України, хто хотів, давно виїхали з-під окупації на українську територію». Відповідно, лунають заклики влаштувати глуху блокаду цього «Мордору», накопичити сили і згодом змести «Новоросію» потужним військовим ударом – так, як у 1990-х роках діяла Хорватія проти сепаратистів Сербської Країни.

Утім можна з великою ймовірністю спрогнозувати, що повної блокади не буде – буде гібридна модель військового протистояння та політичного й соціально-економічного співіснування.

«У реальному житті багато напівтонів, і все відбувається одночасно. Ми одночасно змушені і воювати, і турбуватися про життя мирних чи умовно мирних мешканців Донбасу. Мабуть, було б легше оголосити всіх на цьому боці своїми, а на тому боці – ворогами і після цього випалити напалмом. Але так не буде. Бо за лінією розмежування не суцільні вороги, а також і велика кількість жертв україно-російської війни», – пояснює офіційну політику Ольга Лень. Власне ставлення до цих жертв війни вона порівнює зі ставленням «до своїх бабусь, які опинилися на окупованій німцями радянській території».

Якщо ж говорити не про бабусь, частина з яких животіє без копійки, а частина примудряється отримувати дві пенсії – й ДНРівську, й українську, – то вельми неоднозначною є ситуація з робітниками промислових підприємств ОРДіЛО.

Ось приклад. На окупованих теренах працює Єнакіївський металургійний завод. Його персонал отримує зарплатню в гривнях на картки одного з українських банків, при цьому близько сотні мужиків із цього підприємства воюють у лавах терористів зі збереженням робочого місця. «Зрада»? «Україна годує ворогів»?

Але зважте: зарплату працівникам ЄМЗ платить не Україна, а конкретна промислова корпорація «Метінвест», яка належить Рінату Ахметову. Комерційні підрозділи «Метінвесту» залишилися в Україні і податки продовжують платити державі Україна. При цьому понад 4,5 тисячі робітників, які залишаються працювати на ЄМЗ, саме працюють біля ливарних печей, прокатних станів і в ремонтних цехах, а не воюють в армії «ДНР». Хоча могли б і воювати проти України, якби залишилися без роботи і не мали б інших засобів до існування. Те саме можна сказати і про працівників інших галузей.

Донбас навіть тепер «годує Україну»

Реальність така: велика частина підприємств фізично залишається на окупованій території, мають там персонал і виробництво, але юридично перереєструвалися на українських територіях і платять податки в український бюджет. Цукерки, печиво, ковбаси, м’ясо та молокопродукти – кияни й мешканці інших областей ледь не щодня стикаються з продукцією «Made in ДНР/ЛНР» у своїх крамницях. Сепаратисти, хоч-не-хоч, змушені торгувати з Україною. І якщо без дешевого курячого філе з Донецького регіону ми могли б обійтися, то в багатьох випадках неможливо розірвати налагоджену кооперацію між промисловими підприємствами «тут» і «там».

Парадокс, але й сьогодні дехто міг би сказати, що «Донбас годує Україну». Адже, за словами Ольги Лень, навіть в умовах війни Донецька область іде на четвертому місці серед областей за рівнем податкових відрахувань у державний бюджет. А в самій області 60% надходжень – це кошти підприємств, які фізично перебувають на окупованій території. Заблокувати ці надходження означало б завдати болючого удару по державній скарбниці загалом та по «касі» української частини Донеччини.

Схожа ситуація – і на Луганщині. Київський волонтер Георгій Тука, доки не став головою Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, був рішучим прихильником повної економічної блокади окупованих територій. Він змінив думку і «знизив градус» непримиренності, пропрацювавши на Сході якихось два тижні.

Як приклад Тука наводить Луганську ТЕЦ, що забезпечує електроенергією підконтрольну Україні частину області. «Ця станція працює на вугіллі, яке видобувається на окупованій території. Що пропонують прихильники «блокади»? Знищити населення всієї Луганської області, відключивши станцію?» – написав Тука у блозі.

Також він згадав про насосну станцію в Попаснянському районі, що забезпечує водою більшу частину окупованої території. «Навантаження на бюджет – близько 350 млн грн на рік. Багато. Дуже багато! І що? Ви пропонуєте залишити мирних людей (хай навіть і здебільшого «ватників») без води? А ви розумієте, що це – найкоротший шлях до епідемії, і ця епідемія неминуче перекинеться на нашу територію? А ви розумієте, що терористи у відповідь запросто можуть знеструмити всю область, зруйнувавши ЛЕП?» – заявляє керівник регіону, нарікаючи на і без того катастрофічний стан промисловості й навантаження на соціальну сферу через потік вимушених переселенців.

Ясна річ, дотацій та витрат Донеччина й Луганщина потребують величезних – більших за їхні «заробітки». Утім, обрізати «сепарський» канал податкових надходжень в Україну навряд чи хтось погодиться.

«У мене не викликають співчуття ті, хто бігав з «триколорами», і ті, хто, прогинаючись, організовував «референдум». Але я бачу їхніх дітей! І за цих маленьких громадян, за майбутнє України ми зобов’язані боротися!» – резюмує вчорашній радикал Тука.

Економічні схеми – офіційні, «сірі», незаконні, криваві

Власне, є два типи торгівлі з окупованими територіями – законний і незаконний. Чи навіть три, якщо враховувати «сірі» схеми.

Поки керівники сепаратистів «націоналізують» (а фактично – «віджимають» на свою користь) приватні підприємства й торговельні мережі, на рівні уряду України укладаються офіційні угоди з компаніями «ДНР/ЛНР». Передусім це стосується енергетичної галузі.

Риторика про «фінансування тероризму» різко пішла на спад, коли виявилося, що вугілля з окупованих регіонів – єдине джерело постачання майже половини українських теплових електростанцій. Усе ще лунають заклики не оплачувати «вугілля з кров’ю», але представники української влади знизують плечима: як і не хочемо, то мусимо. Мовляв, у Росії вугілля й газ ми також змушені купувати через безвихідь.

Саме тут варто зазначити: за останні півтора року Україна змогла помітно знизити енергетичну залежність від Кремля, диверсифікувати джерела постачання палива. А ось у стосунках з окупованим Донбасом посилити енергетичну безпеку не вдалося. І це величезне недопрацювання.

Один із видів «сірої» схеми – це коли торговельні операції укладаються через дрібні фірми та окремих фізичних осіб-підприємців у так званій буферній зоні. За останніми блокпостами Збройних сил України є населені пункти, а в них – магазини, які фактично «ні наші, ні ваші». Формально Україна не має підстав заборонити доставку туди продуктів та інших товарів. Та в деяких випадках на одну дрібну крамницю припадають вагони спиртного й фури цигарок. Українські фіскали й силовики намагаються боротися з такими схемами, але це вдається не завжди.

Нарешті, незаконна схема – контрабанда. Рух товарів з України на окуповані території заборонено, але вантажівки з харчами, іншими товарами, зокрема й підакцизними, проникають на інший бік через українські КПВВ за допомогою хабарів та випробуваних корупційних схем, на яких «сидять» деякі українські силовики й військові.

Саме цей товар потім продають в «ДНР» і «ЛНР» втридорога. Георгій Тука має інформацію, що такса за пропуск через лінію зіткнення однієї «лівої» вантажівки з алкоголем чи цигарками становить від 40 до 100 тис. грн. Його попередник Геннадій Москаль заявляв, що «розцінки» сягали 300-500 тис. грн.

Керівники областей намагаються боротися з незаконним трафіком, іноді особисто зупиняють фури з горілкою, пивом, навіть салом. Але за кожною машиною не встежиш. Периметр «Мордору» – великий, «дірок» багато, а численні «контролери» виявляють схильність до корупції, яку майже неможливо викорінити. «Особистий фактор» може датися взнаки на будь-якій ділянці ланцюга – від простого солдата до командира його бригади і найвищого цивільного начальника.

«Це величезний обсяг насправді. Ми сподіваємося, що потоки контрабанди, які деморалізують і правоохоронні органи, і військових, істотно знизяться при відкритті логістичних центрів. Тому що стане невигідно давати хабарі. Інша справа, що все одно залишаться підакцизні товари – горілка, тютюн, які не будуть продавати в логістичних центрах. Але тут є мобільні групи за участі волонтерів, представників високомобільних десантних військ, які якщо не щодня, то дуже часто ловлять такі вантажі», – розповідає журналістам голова Донецької ОВЦА Павло Жебрівський.

За його словами, «ключове завдання – прибрати причину, а не боротися з наслідками. Повністю вирішити це питання практично неможливо. Хіба що побудувати стіну, відеокамери і поставити роботів».

У травні тодішній голова Луганської обласної ВЦА Геннадій Москаль, намагаючись побороти контрабанду, на певний час заборонив пересування вантажного й автобусного транспорту через єдиний діючий на Луганщині офіційний пункт пропуску між українськими й «сепарськими» територіями. Паралельно він направив звернення до прем’єр-міністра, голови Верховної Ради, керівників МВС, СБУ, Генштабу й Державної фіскальної служби з «наполегливим проханням невідкладно законодавчо врегулювати проблему перетину лінії розмежування вогню між контрольованими Україною і окупованими територіями області».

На думку Москаля, тимчасовий порядок контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів і вантажів є «невідпрацьованим, недосконалим, дає підстави для звинувачень силовиків у перевищенні владних повноважень і корупції, а також провокує різко негативне ставлення місцевого населення до правоохоронних органів і української влади в цілому».

«Держава виділяє величезні кошти на будівництво фортифікаційних споруд, щоб не допустити сюди ворога, але який смисл у всіх цих укріпленнях, якщо на передову за гроші безперешкодно їдуть десятки вантажівок, у яких на зворотному шляху можна провезти бойовиків із боєприпасами?! Ми ніколи не виграємо війну, якщо не знищимо корупцію серед наших силовиків», – заявляв пан Москаль, зупинивши черговий контрабандний конвой.

Останніми днями проблема контрабанди загострилася як ніколи. У районі міста Щастя було обстріляно зведену мобільну групу, яка боролася з контрабандою. Загинули офіцер податкової міліції Дмитро Жарук та відомий волонтер-майданівець Андрій «Ендрю» Галущенко, четверо осіб отримали поранення. Перед тим «Ендрю» в інтерв’ю журналістці Лері Бурлаковій розповів про погрози з боку командира 92-ї бригади полковника Віктора Николюка (позивний «Вєтєр») та снайперський обстріл автомобіля їхньої групи за півкілометра від штабу 92-ї бригади ЗСУ. «Хлопці, ви починаєте нас дратувати. Знялися й поїхали звідси», – ці слова Николюка на адресу Галущенка наводить Бурлакова у своєму Facebook, маючи відповідний аудіозапис.

Наступного дня неподалік від місця, де загинули Галущенко й Жарук, обірвалося життя командира роти – в.о. заступника командира батальйону 80-ї бригади Володимира Кияна (позивний «Тайфун»). За даними голови Луганської ВЦА Георгія Туки, «Тайфун» на місці перевіряв свою версію загибелі групи Галущенка й підірвався на фугасі.

Офіційні українські органи висувають версію, що борці з контрабандою загинули від рук «незаконних збройних формувань». Однак є підстави вважати, що мобільна група Жарука й Галущенка (а згодом і «Тайфун») перейшла дорогу українську військовому начальству, яке заробляє на потоках контрабанди. Принаймні голова ОВЦА Тука спершу зазначив, що «здогадується, чиїх це рук справа», а потім у коментарі «5-му каналу» підтвердив, що до загибелі мобільної групи причетні військові: «Мова про 92-гу бригаду».

«Хочу одного – мститися! Хочу й буду», – написав Тука у Facebook. З чого випливає, що жорстка боротьба з контрабандистами триватиме.

Законопроект, що передбачає блокаду окупованого Донбасу й Криму, застряг на рівні комітету ВР

Мабуть, обсяги контрабандних операцій суттєво скоротилися б, якби ембарго проти ОРДіЛО та конкретну відповідальність за його порушення було введено на законодавчому рівні.

Ідею жорсткого обмеження руху вантажів через лінію розмежування озвучив на початку червня голова фракції «Блок Петра Порошенка» Юрій Луценко. «Ракова пухлина підлягає блокаді», – заявляв він, пояснюючи, що тільки так можна вплинути на постійну агресію терористів, яка проявляється в обстрілах української території. Підтримав цю позицію і перший заступник Голови Верховної Ради Андрій Парубій.

Здавалося, це чітка ініціатива влади, але насправді вона залишається нереалізованою. Президент Порошенко, коментуючи в червні слова Луценка, не вживав терміну «блокада», а говорив про «обмеження», наголошуючи на потребі боротися з обігом підакцизних товарів та корупцією в пунктах контролю, не допускати в Україну зброї та фальшивих грошей з окупованих територій. При цьому Порошенко зазначав, що «для захисту України будуть створені відповідні законодавчі акти».

Наразі на розгляд Верховної Ради подано два законопроекти з цього приводу. Один – «свободівця» Левченка, №2066а – лаконічний і простий. Він передбачає жорстку торговельну блокаду всіх окупованих територій, із забороною будь-яких поставок туди й купівлі товарів там. Також цей проект забороняє «укладення правочинів, на підставі яких у фізичних та юридичних осіб виникають будь-які зобов’язання перед суб’єктами господарської діяльності, які зареєстровані чи здійснюють свою діяльність на тимчасово окупованих територіях України».

Інший законопроект, №2004а, підготовлений широким колом депутатів (переважно із проурядових фракцій) на чолі з паном Парубієм, у своїй назві передбачає «внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» щодо посилення контролю за переміщенням осіб та вантажів (товарів) через тимчасово окуповану територію України». По суті, йдеться про правки до закону від квітня 2014 року, який визначає ставлення України до окупованого Росією Криму.

Дію цього акта пропонується поширити на окупований Донбас, але його хочуть доповнити низкою жорстких новацій. Серед них і такий пункт: «Забороняється переміщення товарів на тимчасово окуповану територію або з тимчасово окупованої території». Фізичним особам дозволяється переміщення лише особистих речей, приватних транспортних засобів та «товарів для особистих, сімейних чи інших потреб, не пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності».

Крім іншого, проект №2004а пропонує запровадити можливість в’їзду громадян України тільки «за спеціальним дозволом через контрольні пункти в’їзду-виїзду» не лише в ОРДіЛО, а й до Криму. Іноземців планують не пускати на окуповані території взагалі (крім представників ОБСЄ, Червоного Хреста «та інших міжнародних організацій, які діють за погодженням з Україною»). Також запропоновано визнати таким, що втратив чинність, Закон України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України».

По суті, в разі ухвалення цього закону була б запроваджена економічна блокада Донбасу та Криму – обидві окуповані території стали б на один щабель, байдуже, що Крим Росія анексувала рішеннями своїх державних органів, а «ДНР» і «ЛНР» формально вважають себе суверенними «республіками».

Однак очевидно, що керівництво України не поспішає підтримувати такі радикальні санкції проти окупованих територій та їх мешканців. І щоб не говорили, виправдовуючись, урядовці, вистачає критиків влади, які вбачають у цьому насамперед меркантильні інтереси керівництва.

Розгляд законопроекту №2004а застряг на рівні комітету. Головне науково-експертне управління апарату Верховної Ради зазначило, що проект потребує доопрацювання. Такої ж думки і голова Донецької обладміністрації Павло Жебрівський.

«Я особисто розумію, що сьогодні для України ключове питання – не дати окупованим територіям заробляти гроші для продовження війни, використовуючи продукцію, що виробляється на їхній і на нашій території. У той же час частина продукції, що не має такого призначення (медикаменти, харчі), на мій погляд, повинна потрапляти туди. Все це необхідно чітко узгодити й регламентувати», – заявив досвідчений управлінець, який прийшов у політику з бізнесу, а минулого року воював на Донбасі в лавах ЗСУ у званні старшого сержанта.

Висновки

Питання економічних відносин із територіями, підконтрольними сепаратистам, – складне і багатогранне. Воно «гібридне», як «гібридна» вся ця війна, відома також як «антитерористична операція». В окремих випадках не кооперуватися з підприємствами «ДНР/ЛНР» неможливо. Але є безліч випадків, коли така «кооперація» – ніщо інше, як підтримка терористів та окупантів.

Немає сумнів, що ця проблема потребує зваженого підходу й законодавчого врегулювання.

Навряд чи офіційний Київ наважиться ухвалити рішення про повну або принаймні дуже жорстку економічну блокаду окупованих територій. Вірогідно, ініціативи про ізоляцію «ракової пухлини» можна розглядати як механізм тиску на керівництво сепаратистів і їхніх зверхників у Кремлі, аби бойовики стишували агресію.

А той факт, що навіть після запеклих повномасштабних бойових дій нитки кооперації з «ДНР/ЛНР» не обірвано, свідчить про головне: Україна – єдиний і неподільний організм, одна частина якого не може повноцінно існувати без іншої навіть на тлі її важкої хвороби.

Дмитро ЛИХОВІЙ

 

КИЇВ. 7 вересня. УНН. Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк на засіданні Ради фінансової стабільності заявив, що Україна виплатила всі поточні борги. Про це УНН повідомили в прес-службі КМУ.

Він нагадав, що списано близько 4 мільярдів доларів боргів України, — “і це без урахування процентів, які ми повинні були заплатити”, а також перенесено на 4 роки виплати тіла кредиту.

Глава уряду також зазначив, що Російська Федерація не взяла участі в Комітеті кредиторів.

“Росії визначатися, яка подальша доля їхнього боргу. Ми визначились, що цей борг повинен бути реструктуризований. Ми запропонували умови. Інших умов, а тим більше кращих умов, для російського боргу не буде. Тому нехай Росія визначає подальшу долю кредиту, який вона давала Януковичу за непідписання угоди про політичну асоціацію з Європейським Союзом”, — підкреслив А.Яценюк.

“Протягом цих півтора року мало хто сподівався, що фінансово-економічна система держави виживе. Але ми виплатили всі поточні борги, які не ми брали. Це стосувалося як внутрішнього, так і зовнішнього боргу. І ми не допустили дефолту країни”, – наголосив Прем’єр-міністр.

Серед ключових завдань для України Глави Уряду назвав збереження помірного рівня інфляції.

Інші завдання, наголосив він, — це “валютно-курсова стабільність, стабільність у фінансовому і банківському секторах”.
“У світі дуже динамічно змінюється ситуація, і багато залежить від того, яким чином будуть розвиватися глобальні світові економіки. Ті виклики, які зараз з’явилися в Китаї, Індії, Казахстані, Росії, Білорусі та інших країнах, безпосередньо впливають також на Україну, адже Україна є частиною глобальної економіки. Саме тому ми зібралися сьогодні для того, щоб оцінити всі вірогідні ризики, які можуть бути, і знайти відповіді на ці ризики, аби бути до них готовими”, — зазначив А.Яценюк.

Джерело: УНН

 

«Російське вбиває» – з таким гаслом півтора роки тому в Україні почався економічний бойкот товарів, вироблених у Росії. Потім були масові флеш-моби на вулицях, у супермаркетах, акції під відділеннями банків та на заправках. Як результат – багато великих мереж та дрібних магазинів почали відзначати товари окупанта спеціальним значком із прапором Росії, частина магазинів і зовсім відмовилась від них, а збитки від зниження продажів російських продуктів в Україні за останній рік оцінюють у мільярди гривень.

Цього місяця український уряд схвалив другий пакет санкцій проти Росії і направив його на розгляд РНБО. Перший діє ще від вересня 2014 року. Як заявив прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк, двома пакетами уряду пропонується застосувати санкції щодо 1124 фізичних та 156 юридичних осіб. Однак, як запевняють експерти, куди ефективнішим за час війни виявився не пакет урядових санкцій, а власне громадський бойкотний рух.

Від ворога внутрішнього до ворога зовнішнього

Усе починалось ще у грудні 2013 року, під час Євромайдану. Група активних львів’ян створила у соціальній мережі Фейсбук сторінку економічного бойкоту. Щоправда, тоді бойкотували не російські товари, а компанії, що були пов’язані з прізвищами депутатів Верховної Ради від тодішньої правлячої Партії Регіонів: великі мережі будівельних супермаркетів, аптеки, банки, виробників продуктів та побутової техніки.

На початку весни, після анексії Криму та перших заворушень на Сході України,  активісти перейшли до бойкоту російських товарів. Почали зі збору інформації, які російські торгові марки представлено в українських магазинах. Далі друкували листівки та розповсюджували їх серед львів’ян. Основне, на що акцентували — код країни виробника. Людей закликали уважно дивитись на товари: якщо штрих-код на товарі починається з 46 — продукт виготовлено в Росії.

«У Європі економічні бойкоти дуже поширені. Але, на відміну від нашого, вони рідко мали політичний підтекст і не були такими затяжними, або ж не настільки велика група товарів потрапляла під бойкот», – пояснює одних з лідерів бойкотного руху Олег Радик.

Аби привернути увагу до проблеми активісти не гребували і радикальними методами та акціями. Так львів’янам вони запам’яталися акцією, під час якої у супермаркеті з російськими товарами випустили кілька десятків щурів. Не менше шуму було і довкола флеш-мобу з виливання російської горілки у каналізацію чи розвішування жіночих трусів на вітринах російського банку.

У липні минулого року активістів підтримали на рівні влади міста: Львів став єдиним містом України, де продавців зобов’язали спеціально маркувати товари. Львівська міська рада прийняла ухвалу про маркування товарів російського виробництва, яка зобов’язала підприємців ознакувати продукцію, виготовлену в Російській Федерації. За словами Олега Радика, у кількох інших містах, а це, зокрема, Полтава, Київ та Івано-Франківськ, є схожа норма, однак там вона лише рекомендаційна. Та й виконують її, за словами Олега Радика, далеко не усі.

«Попри зобов’язання, навіть у Львові реально маркують лише кожен другий товар, – говорить Олег Радик. – Тепер, коли «Економічний бойкотний рух» зареєстрований як громадська організація, будемо писати скарги на продавців у всі інстанції і вимагати навіть позбавлення ліцензій. Ми їх «задовбемо», будемо стидати тощо. Реально пройшов рік від ухвали і продавці розслабились. Великі мережі залишили російські товари. Здебільшого це продукція великих компаній, які мають можливість платити відкати, підкуповувати продавців тощо. Маленькому виробнику створити їм конкуренцію в Україні дуже важко».

Найлегше було з продуктами, найважче – з хімією

За статистикою, нині економічний бойкот російських товарів підтримують приблизно 80% львів’ян. Однак, що далі на Схід України, то меншою є ця цифра. У Луганській області, за словами Олега Радика, це, приблизно 25% населення.

За словами учасників економічного бойкотного руху, найлегше було забрати з полиць магазинів російські продукти харчування. Здебільшого їх замінили на аналоги європейського виробництва.  А от найважче – побутову хімію та косметичні засоби. Російські товари суттєво дешевші за західні, тож і набагато конкурентніші.

Водночас, кажуть активісти, найважче переконати відмовитись від російських товарів представників великих мереж. Хоча, як стверджують самі продавці, не так усе страшно, як здається на перший погляд. За словами Богдана Козака, президент ТВК «Львівхолод», до якого входить мережа магазинів «Рукавичка», відмовляючись від російських товарів, вони готувалися до серйозних втрат, а виявилося, що без товарів агресора можна і працювати, і розвиватися далі. Сьогодні «Рукавичка» перша та поки що єдина українська торгівельна мережа, яка повністю відмовилась від продажу російських товарів.

«Це наша громадянська позиція, – говорить Богдан Козак. – Наші працівники перебувають у зоні АТО, ми постійно допомагаємо українським військовим. Як при цьому можна торгувати російськими товарами? Можливість повної відмови від російських товарів ми почали розглядати близько року тому. Спочатку нам здавалось, що втілити задумане буде складно. Ми зробили інвентаризацію всього асортименту мережі щодо країни його походження за штрих-кодами та інформацією із сертифікатів відповідності товару. А далі почали проводити перемовини з постачальниками. Пригадую найбільше труднощів було з побутовою хімією. Це вкотре виявило проблему — багато транснаціональних корпорацій побудували свої заводи в Росії, а не в Україні. Але при цьому вони також мають свої виробництва у Польщі, Словаччині, Чехії. Ми звернулись до них, щоб привозили товар, скажімо, з Польщі.  Спочатку ці вимоги ігнорували, та потім постачальники зрозуміли, що ми не відступимось, і якщо не буде розуміння з їхнього боку, то вони можуть втратити ринок збуту. Окрім цього ми відкрили для себе багатьох українських виробників. Ми нічого не втратили у доході».

Мільярдні збитки

Збитки російських виробників від зменшення продажів в Україні за минулий рік, за словами експертів, становлять приблизно 1 мільярд доларів. Директор української Асоціації постачальників торговельних мереж Олексій Дорошенко каже, вони лише зростатимуть.

«Минулого року мережі почали просити виробників постачати товари не з російських заводів, а з польських та угорських. Наприклад, у компанії «Фереро», як наслідок, зараз зовсім немає в Україні товарів з Російської Федерації. Інші компанії замінили лише частину продукції. Але у них часто виникали проблеми з сертифікатами, або з перевезенням продукції через кордон. Неофіційно їм запропонували таки замінити її на європейські аналоги. Зараз можемо говорити, що у нас на ринку залишилось не більше 1-2% російських продуктів харчування, тоді як на початку минулого року було 7-8%. Під санкції також потрапили виробники одягу та взуття. Раніше приблизно 10% ринку одягу – це був одяг з РФ. За цей час багато брендів пішло з України, частина скоротила свою присутність. Залишилась частка не більше 1-2%. Найбільше залишилось хімії та косметики, але, думаю, і тут питання вирішать. Можна говорити, що за минулий рік втрати від зниження продажу російських товарів в Україні становили не менше мільярда доларів: приблизно половина – це продукти харчування, решта – одяг, взуття тощо. Але цього року буде більше, бо ми включили у статистику міжнародні компанії, які перестали завозити продукцію з Росії», – розповів Олексій Дорошенко.

Тоді як на загальноукраїнському рівні рахують мільярдні збитки, на рівні міст активісти кажуть, цього недостатньо. Адже часто для того, щоб продати продукти окупанта, вдаються до хитрощів. Наприклад, виробники пишуть країну виробництва дуже маленькими літерами – так, що неможливо розібрати. Інший популярний метод – найбільші знижки пропонують на товари саме російського виробництва.

«Сьогодні ми вже не бачимо доцільності переконувати когось у необхідності бойкоту. Все і так зрозуміло. Ми зараз більше будемо переходити до акцій і викривати, які компанії є російськими. Люди не завжди знають. Наприклад, нещодавно Польщу покинула така мережа як Centro. Це китайське взуття, на якому заробляють росіяни. Найближчими акціями розказуватимемо про це. Під бойкот також потраплять українські компанії, які мають російських власників. Йдеться зокрема про мінеральні води «Моршинська». Також є плани бойкотувати російських артистів, які виступають у наших клубах», – говорить Олег Радик. При цьому активіст на запитання, чи не втомився ще від бойкоту жартома відповідає:  «Добре,  що воюємо не з Китаєм, бо відмовитись від їхніх товарів було би справді складно».

Фото: ФБ «Економічний бойкотний рух»

Мирослава Іваник

 

Солдату який втратив свого чотириногого друга на війні подарували цуценя

Голова Державної прикордонної служби Віктор Назаренко дарує цуценя сержанту Степану Сайчуку

Комендант Надбужанського відділу Прикордонної Варти Республіки Польща Вальдемар Скарбек привітав українських колег з відкриттям оновленого відділу

Виступ дитячого колективу місцевої школи

Священники подарували прикордонникам ікону та освятили приміщення

Юні “папараці”

Урочисте перерізання стрічки

Вид на відділ прикордонної служби “Коритниця” з вишки спостереження

Кімната матеріального забезпечення прикордонників

Спортзал

Спальня

В очікуванні свята

Нові бокси для техніки, у розпорядженні прикордонників 14 одиниць техніки, в тому числі квадроцикли та катер

Тепловізор

Квадроцикл

Загалом на облаштування відділу прикордонної служби “Коритниця” реконструйованого в рамках проекту міжнародної технічної допомоги “розвиток сучасної інфраструктури відділів прикордонної служби” програми транскордонного співробітництва “Польща-Білорусь-Україна”  європейського інструменту сусідства та партнерства, було виділено 7,5 млн грн.

Фото: Андрій Поліковський

КИЇВ. 4 вересня. УНН. Президент Петро Порошенко під час зустрічі зі Спеціальним посланником Президента Польщі Державним секретарем Канцелярії Кшиштофом Щерським запросив главу польської держави Анджея Дуду відвідати Україну. Про це УНН повідомили у прес-службі Глави держави.

Глава Української держави висловив вдячність Польщі за незмінну активну позицію та солідарність у відстоюванні інтересів України на міжнародній арені, зокрема на шляху європейської інтеграції.

Президент наголосив на потенціалі та важливості розвитку відносин між країнами. Зокрема, особливої уваги Україна приділяє посиленню військово-технічної співпраці, в тому числі в рамках україно-польсько-литовської бригади.

Кшиштоф Щерський підтвердив незмінність позиції польського Президента щодо продовження стратегічного партнерства між країнами.

Співрозмовники обговорили “дорожню карту” контактів лідерів України та Польщі. Глава Української держави запросив Президента Польщі Анджея Дуду відвідати Україну. “Розвиток наших відносин зробить країни більш сильними та посилить рівень довіри”, — впевнений Петро Порошенко.

Реформа з децентралізації базується на польській моделі та при активній підтримці польських експертів. Про це сказав Президент України Петро Порошенко під час зустрічі зі Спеціальним посланником Президента Польщі Державним секретарем Канцелярії Кшиштофом Щерським, передає УНН з посиланням на прес-службу Глави держави.

Нагадаємо, сьогодні Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк прийняв Державного секретаря Канцелярії Президента Республіки Польща Кшиштофа Щерського.

Джерело: УНН

 

Цього року фестиваль підсилено ІІІ Конгресом культури Східного партнерства, що вперше проходитиме в Україні й також триватиме цими днями у Львові.

Сьогодні, 4 вересня, у Львові урочисто відкривають IV українсько-польський «Фестиваль партнерства», який триватиме до 6 вересня. Фестиваль, ініційований Генеральним Консульством Республіки Польща у Львові 2012 року, сприяє розвитку культурної співпраці між Польщею та Україною, презентує мистецьке життя польських міст і воєводств, a також Львова та Львівщини.

Як зазначають організатори, головна мета фестивалю – звернути увагу поляків та українців на те, що в нинішній непростий період особливо важливо підтримувати та зміцнювати добросусідські взаємини, обмінюватися досвідом та ідеями.

Культурну програму «Фестивалю партнерства» презентуватимуть: м. Варшава, м. Краків, м. Люблін, м. Ряшів, м. Перемишль, м. Лодзь, а також Підкарпатське, Мазовецьке, Малопольське, Люблінське, Варміно-Мазурське та Сілезьке воєводства. Традиційно на площі Ринок у Львові відбудеться «Ярмарок партнерства». Тут встановлено промоційні стенди польських міст і воєводств – партнерів Львова та Львівщини, де всі охочі зможуть ближче ознайомитися з Польщею.

У рамках фестивалю та конгресу Львів відвідають делегації польських міст і воєводств, щоб обговорити з представниками місцевої влади найважливіші питання двосторонньої співпраці.

Фестиваль включає вечірні концерти, а також освітню теоретичну та практичну програму. У день відкриття, 4 вересня, на сцені виступить відомий польський гурт T-LOVE, а також відомі польські гурти Zygi Jazz Band (Підкарпатське воєводство), Dominika Rusinowska Quartet (м. Перемишль), Іаріо (м. Тбілісі, Грузія).

Окрім них, за час фестивалю на сцені побачимо інших популярних виконавців із польських міст та регіонів, зокрема Kroke (Краків), Kapela hanki wójciak і Kolačkovci (Малопольське воєводство) та інших. На сцені виступлять також артисти Мазовецького музичного театру ім. Я. Кепури Аліція Венґожевська та Богдан Керейша з концертом «Кольори любові». На спільній сцені обох проектів виступлять «барди незалежної Білорусі» Віктар Шалкєвіч та Сяргей Хілавєц.

Поза сценою відбудеться відкриття виставки живопису, яку у Львові презентує Вармінсько-Мазурське воєводство, а місто Люблін покаже театральну виставу – монодраму.

Освітній блок Фестивалю партнерства цього року тісно переплетений із ІІІ Конгресом культури Східного партнерства, який відкрили у Львові сьогодні вранці. Конгрес підсилить Фестиваль партнерства насиченою дискусійною та мистецькою програмою. Україна вперше приймає цей захід, попередні два Конгреси (2011 та 2013 років) відбулися в польському місті Люблін, який сьогодні передав естафету Львову.

У відкритті ІІІ Конгресу культури Східного партнерства взяли участь член Програмної ради Конгресу культури Зеновій Мазурик, керівник Головного департаменту з питань гуманітарної політики Адміністрації Президента України Юрій Рубан, Генеральний консул Республіки Польща у Львові Ярослав Дрозд, держсекретар з питань культури Міністерства культури Молдови Анджей Чістол, мер міста Люблін Кшиштоф Жук, мер міста Львова Андрій Садовий.

Для участі в заході до Львова приїхали понад 500 діячів мистецтва, культури, представників міністерств, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, наукових кіл і засобів масової інформації з 20 країн світу. Вони планують налагодити ефективну співпрацю, активізувати діалог у культурі. У рамках цієї масштабної події в місті проведуть кілька десятків культурно-мистецьких акцій.

Унікальністю Конгресу культури Східного партнерства є його структура, яка не має строгої науково-конференційної моделі: учасникам пропонують концепцію рівноправних робочих зустрічей і семінарів, що забезпечують достатній простір для дискусії. Учасникам Конгресу не нав’язують закриту програму чи обговорення конкретно означених тез. Навпаки – висновки, отримані під час Конгресу, стануть підсумком спільної роботи всіх його учасників.

Цьогорічний Конгрес присвячений темі місії культури в часи криз. Конгрес працюватиме на п’яти тематичних панелях: «Криза європейських цінностей», «Страх в культурі/Культура страху», «Мистецтво як провокатор змін», «Культурна політика та економіка культури» і «Комунікації культури». Перші панелі Конгресу запропонувала міжнародна Програмна рада Конгресу, яка, крім розробки програмного контенту, здійснюватиме моніторинг підготовки і проведення Конгресу, а також прийматиме рішення з важливих для Конгресу питань.

Джерело: city-adm.lviv.ua, epccongress.lviv.ua, dzyga.com

Fot. wschodnik.pl

Учора, 2 вересня, на своєму засіданні Рада національної безпеки і оборони України (РНБО) схвалила та запропонувала для затвердження Президенту України проект нової редакції Воєнної доктрини України.

Як зазначено на сайті РНБОУ, «нова Воєнна доктрина України:

– визначає Російську Федерацію воєнним противником України та умови звільнення тимчасово окупованих територій України;

– виходить із високої імовірності великомасштабного застосування проти України воєнної сили як головної загрози національній безпеці України у воєнній сфері;

– підтверджує відмову від політики позаблоковості та відновлення стратегічного курсу на євроатлантичну інтеграцію;

– визначає ознаки виникнення збройного конфлікту всередині України, у тому числі інспірованого іноземними державами;

– враховує збільшення ролі інформаційно-психологічних операцій;

– наголошує на потребі удосконалення системи мобілізаційної підготовки і мобілізації та суттєвого збільшення професійної складової у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях;

– формулює заходи з підготовки держави до оборони, необхідні для відновлення державного суверенітету та територіальної цілісності держави, а також завдання розвитку оборонного та безпекового потенціалу України як необхідної умови відсічі збройної агресії тощо».

Розробляючи нову Воєнну доктрину, РНБО підтримала пропозиції Кабінету Міністрів України та Служби безпеки України й розширила перелік юридичних та фізичних осіб РФ та інших країн, до яких застосовують санкції. Зокрема, до таких належать особи, що здійснюють терористичну діяльність, беруть участь у фінансуванні тероризму чи іншій підтримці цієї злочинної діяльності, а також, порушуючи норми міжнародного права, підтримують анексію Росією частини території України.

Кабміну спільно з СБУ, Нацбанком України та Генпрокуратурою України запропоновано забезпечити реалізацію і моніторинг ефективності застосування санкцій.

Президент Петро Порошенко, відкриваючи на засіданні РНБО обговорення документа, зазначив: «Усі актуальні загрози та воєнні виклики, на жаль, пов’язані з Росією. І всі вони мають тривалий характер. Свідоме чи підсвідоме несприйняття незалежності України настільки глибоко укорінене в менталітеті російської політичної еліти, що воно нікуди не подінеться в історичній перспективі».

Він додав, що попередня Воєнна доктрина, побудована на очікуванні нападу з Заходу, яка дісталася Україні у спадок від Радянського Союзу, була помилковою. Втім за 24 роки її не перебудували, а за часів Януковича в Україні просто працювала «ліквідаційна комісія з російської агентури», яка активно діяла в українській армії та українських спецслужбах, виявляла та знищувала осередки боєздатності у Збройних силах України.

Говорячи про головні особливості Нової воєнної доктрини, Президент України наголосив, що «червоною ниткою» через цей стратегічний документ проходить тема євроатлантичної інтеграції, необхідність приведення всієї нашої оборонно-воєнної системи у відповідність зі стандартами НАТО, досягнення критеріїв членства. У документі, зокрема, є завдання до 2020 року забезпечити повну сумісність Збройних сил України з відповідними силами країн-членів НАТО.

Воєнна доктрина України – це концептуальний документ, у якому проаналізовано сутність і характер сучасних воєнних конфліктів, визначено принципи та шляхи запобігання їх виникненню, підготовку держави до загрози воєнного конфлікту, застосування воєнної сили для захисту державного суверенітету, територіальної цілісності, інших життєво важливих національних інтересів.

Воєнна доктрина України базується на Стратегії національної безпеки України та є базовим документом оборонного планування і основою для розроблення концепцій і державних програм реформування та розвитку Збройних Сил, інших військових формувань, озброєння та військової техніки, оборонно-промислового комплексу.

Проект нової Воєнної доктрини, затвердженої на засіданні РНБО, раніше пройшов громадське обговорення із залученням представників органів державної влади України, експертів недержавних організацій, а також іноземних радників, акредитованих при Офісі НАТО в Україні.

Нову Воєнну доктрину України нещодавно схвалив Кабінет Міністрів України. Після затвердження документа на засіданні РНБО його також має затвердити Президент України.

Джерело: rnbo.gov.ua, president.gov.ua, rada.gov.ua