КИЇВ. 14 серпня. УНН. Секретар РНБО Олександр Турчинов розповів про невідкладні заходи щодо нейтралізації загроз державній безпеці. Про це він заявив в п’ятницю на військовому полігоні в Київській області, передає кореспондент УНН.

О.Турчинов нагадав, що напередодні президент України Петро Порошенко підписав відповідний указ.

“Він скерований на те, щоб посилити обороноздатність нашої країни, посилити потенціал, який здатний на відповідь агресору. Він пов’язаний з посиленням питань контррозвідувального захисту, боротьби з розвідувально-диверсійними угрупованнями та терористичними групами, які пробують закидати на нашу територію. Це комплексні завдання, які буде виконувати наш сектор безпеки та оборони”, – сказав О.Турчинов.

Як повідомляв УНН, О.Турчинов 14 серпня не виключив можливості запровадження в України воєнного стану.

Джерело: УНН

 

3 серпня 2015 р. у приміщенні готелю «Україна» в Москві відбулась презентація політичного проекту «Комітет спасіння України» (КСУ). Обличчями проекту, що спланований як уряд України в екзилі, стали добре відомі й навіть одіозні екс-регіонали Микола Азаров – колишній прем’єр-міністр України (2010-2014 рр.), позиціонований як лідер руху, Володимир Олійник – автор диктаторських законів 16 січня, у якості кандидата в президенти України, та Ігор Марков, у якості ідеолога та «жертовного козла», як показали останні події. «Комітет спасіння України» хоч і використовує кольори українського прапора (що нетипово для проектів Кремля), тим не менш є абсолютно антиукраїнським по своїй суті на наповненню. Проект покликаний стати інструментом російської політики, своєрідною альтернативою проекту «Новоросія», який показово поховали російські засоби масової інформації ще навесні 2015 р. Втім не виключено, що КСУ є не замінить «Новоросію» (один з ватажків ДНР Пургін вже заявив, що не буде співпрацювати з комітетом), а є своєрідним страховим варіантом, що буде існувати паралельно.

Ідея використання урядів в еміграції в політичних цілях не є новою для російської та європейської історії. Варто згадати хоча б фінського комуніста Отто Куусінена, поставленого Радянським Союзом на чолі маріонеткової держави Фінляндської демократичної республіки в період Радянсько-фінської  війни 1939-1940 рр. Але більш показовим є інший історичний епізод – встановлення влади усташів та проголошення незалежності Хорватії в квітні 1941 р. Хорватська фашистська ультраправа партія усташів була заснована Анте Павелічем в 1929 р. в Італії. За прямої підтримки Мусоліні та Гітлера, в 1941 р. в Берліні формується  уряд на чолі з «вождем» Павелічем.

Реанімація колишніх регіоналів, які втекли з України від «політичних переслідувань», розрахована на опозиційний електорат Сходу на Півдня України, що не має жодної довіри до нинішньої влади, та ностальгує за часами Януковича, коли зарплати були такі самі, що й зараз, а долар був по 8 гривень. За цей досить чисельний електорат (близько чверті всіх виборців – понад 5 млн. чол..) в Україні й так намічається серйозна боротьба між групами лоялістів колишньої «Партії Регіонів» – Опозиційним блоком, «Сильною Україною» та партією «Відродження», яку відносять до проектів олігарха Коломойського. Проте українське електоральне поле наразі вражає своєю несталістю, для опозиційного електорату, латентних адептів Росії (що лають Україну та десь всередині симпатизують «Руському міру») не існує лідерського проекту, який би їх об’єднав. Натомість у вимушених мігрантів є ще багато глибини кадрового потенціалу, який можна використати Кремлю для побудови подібного проекту. Зокрема крім Ігора Маркова, є молодий та перспективний Микола Левченко та інші, яких вочевидь згодом або інкорпорують в КСУ, або під них вигадають окремий проект для тріумфального повернення. Наразі КСУ являє собою останню спробу ветеранів української політики заявити про себе, але ставка буде, безперечно, зроблена на інших – молодих та енергійних українофобів. При цьому від КСУ показово відсторонили Віктора Януковича, адже саме йому інкримінують те, що події на майдані в січні-лютому 2014 р. вийшли з під контролю.

З арештом італійською поліцією одного з представників КСУ Ігора Маркова в Сан-Ремо (Італія) 12 серпня 2015 р. розпочався план імплементації проекту, адже до цього було незрозуміло як саме Кремль планує діяти. Марков, лідер проросійської партії «Батьківщина» («Родина»), був затриманий за звинуваченням у старій справі з побиття українських активістів в Одесі у 2007 р. За цим приводом Маркова у статусі народного депутата України вже резонансно заарештовували в 2013 р. (звідси показова неприязнь Маркова до Януковича), що викликало тоді вуличні безлади в Одесі за участі його прихильників. Внаслідок судових розглядів під тиском громадськості він був звільнений з під варти 25 лютого 2014 р. Проте у грудні 2014 року МВС України знову оголосило Ігоря Маркова в розшук як «особу, що переховується від суду». Після арешту в Італії, українська сторона виступила з проханням порушення процедури екстрадиції Маркова. Повернення Маркова у якості політичного в’язня сумління є шагом для збурення громадськості, передусім в Одесі, де зараз «наводить порядки» Саакашвілі. Це привід для мобілізації проросійських угруповань, сепаратистського підпілля на Одещині, спрямованого на розхитування ситуації в регіоні, в Україні та навіть в сусідній Молдові.

Роль Ігора Маркова є схожою на роль Павла Губарєва у розпалюванні сепаратизму на Донеччині у березні 2014 р. Тоді, після мітингів та спроб захоплення адміністративних будівель, він так само показово «здався» українським органам правопорядку. Щось схоже на це, але вже обрамлене в канву кремлівського «Комітету спасіння» й планується зараз. Москва продовжує шукати нові шляхи та різні методи для дестабілізації України. Разом з ескалацією на лінії зіткнення, політичними промахами Порошенка-Яценюка, подібні реанімаційні проекти розхитують державу зсередини, радикалізують українське суспільство. Це свідчить про неготовність Росії до «заморожування» конфлікту, натомість сигналізує про бажання Кремля повернути собі владу над всією Україною. Адже Київ завжди був для Путіна «матерью городов русских»

Valeiry Kravchenko

Fot. wiadomosci.onet.pl

Погіршення ситуації в Донбасі пробудило спостерігачів України з літнього сну, що дозволило їм відновити безплідну суперечку про необхідність другої Мінської угоди. Його противники аргументують, що Мінськ II ніколи не приніс припинення вогню, а його положення були порушені ще першого дня перемир’я, під час боїв в Дебальцеве. Його прихильники в свою чергу вказують на те, що метою угоди ніколи не було перемир’я, а тільки прагнення залучити Росію в процес переговорів і тим самим забезпечення Україні повної свободи дій. Перші з них схоже вважали, що в Мінську обговорювали щось обов’язкове, звідси їх розчарування. Ті другі, якщо навіть усвідомлюють, що відбулося за лаштунками білоруської столиці, бачать в угоді певне свідоцтво політичної уяви, зрілість Західного світу. Хоча обидві сторони окопалися на своїх позиціях, розбудовуючи свій “тил”, лінія фронту проходить сьогодні в іншому напрямку, ніж їхні старі барикади.

Так, насправді, в лютому 2015 р. в Мінську не дійшло до опрацювання жодної угоди між Росією та Україною. Це, налякана американськими деклараціями про постачання зброї, Німеччина змусила Україну прийняти російські вимоги. Мінськ II не був виразом політичної уяви Заходу, тим паче зрілості, а тільки виразом безпрецедентного політичного боягузтва Берліна. Ось чому Захід не натискає на Москву, щоб вона втілювала в життя положення угоди, оскільки Росія ні до чого в Мінську не зобов’язалася. Проте Захід натискає на Київ, оскільки положення з Мінську були розроблені в якості зобов’язань для української сторони. Саме тому Німеччина наполягає, щоб Україна відновила свої торговельні відносини з Росією, і вимагає, щоб Європейська комісія вийшла назустріч російським вимогам щодо угоди про вільну торгівлю між ЄС та Україною. В обмін на обіцянку США утриматися від постачання зброї до України, Ангела Меркель взяла на себе тягар переговорів з Путіним.

Меркель не мала жодного плану, вирушаючи на початку лютого 2015 р. з Олландом на візиту до Києва, а потім до Москви. Її поїздка була спонтанною реакцією на американські попередні декларації про доозброєння України. У Києві не дійшло до чотирьох сторонньої зустрічі США – Німеччини – Франції – України, хоча представник кожної з цих країн перебував у той самий час у столиці України. Меркель потребувала тільки зустрічі з Джоном Керрі, щоб попросити його про додатковий час для можливості дипломатичного вирішення ситуації в Донбасі. В той же день, під час візиту в Москві, Путін представив Меркель не стільки план врегулювання конфлікту, як умови, за яких Росія була б готова сісти за одним столом з Україною. Про результат гри, яка відбулася за зеленим столом, Меркель особисто повідомила за кілька днів до зустрічі в Мінську Барака Обаму. Консультації з Києвом взагалі не було передбачено, тому що Україні не залишали жодного вибору. Зустріч була запланована з трьох денним випередженням під час телефонної розмови.

У Мінську, ніхто не думав про те, щоб дати Україні час передихнути. Навпаки. Це Європа потребувала ілюзії дипломатичного успіху, навіть коштом Києва. Ситуація України ніколи не була чорною або білою. Це, скоріше, зліпок різних відтінків сірого. Те, що сьогодні здається успіхом, завтра втрачає блиск, як коса Юлії Тимошенко. У Мінську не було жодної угоди. Мінськ II був чистою формою імпровізації. Не слід додавати до нього ідеологій.

***   ***   ***

На початку лютого 2015 р. The New York Times повідомила, що у зв’язку з російською офензивою в Донбасі, адміністрація Обами постановила змінити свою думку з питання продажу зброї для України. Держсекретар США Джон Керрі вже 5 лютого з цього приводу приїздив з візитом у Київ. Пізніше в той же день президент Франції Франсуа Олланд заявив, що разом з канцлером Німеччини Ангелою Меркель вирішили взятись за нову ініціативу в справі України, і обидвоє прилетять до Києва у другій половині дня. Меркель і Олланд зустрілися, щоправда, з Керрі, але не дійшло до спільної зустрічі з президентом України. Увечері, Керрі повідомив, що Меркель і Олланд отримали від Володимира Путіна пропозицію вирішення конфлікту в Україні.

Два дні потому, 7 лютого, в Мюнхені Ліндсі Грем, член комісії Збройних сил США, підтвердив, що адміністрація Обами працює над постачанням зброї для уряду в Києві й публічно розкритикував позицію Меркель, на думку якої зброя для України мала б погіршити відносини Заходу з Москвою. На наступний день, 8 лютого, відбулася телефонна розмова між Меркель, Олланд, Путіним і Порошенком, під час якої було прийнято рішення про зустріч у Мінську. 9 лютого Меркель зустрілася у Вашингтоні з президентом Обамою, який оголосив тоді, що він ще не прийняв рішення в справі передачі зброї Україні, але якщо конфлікт не буде вирішено дипломатичними каналами, розгляне інші способи. 10 лютого відбулася зустріч контактної групи ОБСЄ-Росія-Україна з представниками так званих народних республік, і на наступний день в Мінську зустрілася нормандська четвірка. Через кілька годин оголосили про підписання угоди про припинення бойових дій в Донбасі, званої Мінськ II.

***   ***   ***

Минулого місяця, посол Німеччини в НАТО звинуватив своїх союзників в рамках Північноатлантичного договору в надто односторонньому підході до ситуації в Україні, критикуючи проведені маневри НАТО в країнах Центральної Європи…

 

Даніель Шеліговскі
Фонд Науково-Дослідній Центр Польша-Україна
Твіттер: @dszeligowski

Неважко помітити, що активність сепаратистів на Донбасі за підтримки російських військ та озброєнь має характер синусоїди – періоди затишшя чергуються з масованими наступами. Протягом цього року піковими точками такого графіку можна вважати масштабні бої за Дебальцеве в секторі «С» у лютому, що відбувалися на тлі Мінська-2, та згодом – менші за розмахом, але також активні зіткнення в районі селища Широкине в секторі «М» під Маріуполем. Судячи з повідомлень прес-центру АТО, тепер становище на фронті знову загострюється. Ситуація підійшла до того етапу, коли можна прогнозувати поновлення масових бойових дій. Або принаймні бути готовими до такої фази.

Повернення «Градів» напередодні символічної дати

Минулого року Володимир Путін – великий любитель символічних дат – приурочив одну з найбільш кривавих операцій проти української армії до Дня Незалежності України. Тоді в Іловайському котлі загинули, зникли безвісти та отримали поранення близько тисячі українських військових.

Тепер наближається чергова річниця незалежності. І керівник Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук свідчить: триває нова ескалація конфлікту на Донбасі, що полягає в різкій активізації російсько-терористичних військ під приводом «завдання випереджальних ударів» з метою зірвати міфічний «наступ українських військ» напередодні Дня Незалежності. Одразу на кількох ділянках лінії фронту – як у Донецькій, так і в Луганській областях – бойовики застосовують практично все озброєння, що є в першій лінії: різноманітні види бронетехніки й артилерії, включаючи реактивну.

Нагадаємо, торік у такі самі спекотні серпневі дні відбулося вторгнення на Донбас регулярних частин російської армії, що було відповіддю на наступ порівняно невеликого угруповання ЗСУ та добровольчих батальйонів на Іловайськ.

Днями керівник прес-служби Генерального штабу ЗСУ Владислав Селезньов озвучив дані про перебування на окупованих територіях Донбасу10 тисяч російських військовослужбовців (крім 30 тисяч місцевих бойовиків). А 12 серпня з’явилася інформація про те, що в Ростовській області, біля кордону з Україною, війська РФ почали льотно-тактичні навчання за участю фронтових бомбардувальників Су-24М, відпрацьовуючи «прицільне бомбометання по повнорозмірних мішенях, що імітують інженерні укріплення, живу силу й техніку умовного супротивника».

Ескалація конфлікту триває, напруженість наростає. На різних ділянках триває перегрупування та активне перекидання на нові позиції живої сили й техніки сепаратистів, зокрема танків. Почастішали бойові зіткнення наших військ із диверсійно-розвідувальними групами ворога.

Після тривалого відносного затишшя проросійські бойовики і на Донеччині, і на Луганщині почали активно застосовувати для обстрілів не лише міномети, зенітні установки й АГС, а й – уперше за кілька останніх місяців (!) – ракетні системи залпового вогню БМ-21 «Град». На маріупольському напрямку цими днями в хід з боку сепаратистів пішли навіть 220-міліметрові РСЗВ «Ураган».

Годі казати, що калібр озброєнь, які застосовують «сепари», перевищує дозволений Мінськими угодами.

До звичних «гарячих точок», які фігурують в інформаційних зведеннях з АТО, останніми днями додалася ще одна – село Старогнатівка Волноваського району Донецької області, що розташоване на узвишші і є зручним опорним пунктом на шляху до Маріуполя.

10 серпня загони сепаратистів у кількості близько 400 осіб за підтримки артилерії, БТРів і танків спробували атакувати українські позиції біля Старогнатівки й сусіднього села Новоласпа. Цей напад було відбито. Збройні сили України зайняли панівні висоти в цьому районі та завдали терористам відчутних втрат – знищили танк, БТР, два БМП. При цьому загинув один військовослужбовець ЗСУ, дев’ятеро тримали поранення. У наступні дні терористи продовжили масовані обстріли українських позицій у районі Старогнатівки важкою артилерією.

«Небезпека для Маріуполя криється не в Широкиному (зі східного напрямку), як багато хто говорить, а з боку Гранітного і Старогнатівки (з півночі), – каже прес-офіцер сектору «М» Ярослав Чепурний. – Ми це знали, готувалися до цього і вчасно зреагували».

«Сили й засоби АТО, задіяні для виконання завдань на цьому напрямку (під Старогнатівкою), готові дати гідну відсіч противнику, якщо бойовики не припинять провокації й будуть продовжувати вести вогонь по наших позиціях», – заявила прес-служба Генштабу ЗСУ.

Як повідомив спікер ГШ Селезньов, українські воїни отримали дозвіл командування застосовувати артилерію у випадку атаки бойовиків.

За оперативними даними Генштабу ЗСУ, така активізація противника пов’язана з приїздом до бойовиків одного з їхніх кураторів – генерал-полковника збройних сил Російської Федерації Олександра Лєнцова. Саме його прибуття на Донбас «дивним» чином збіглося із задіянням сепаратистами ракетних систем залпового вогню.

«Бойовики концентрують сили для прориву позицій бійців АТО… Ворог здійснив найбільшу з початку року кількість обстрілів українських військових, – каже секретар Ради нацбезеки Олександр Турчинов і пояснює: – Ми формуємо в зоні проведення АТО активну оборону, посилюючи наші Збройні сили новою зброєю і військовою технікою».

Як повідомив радник міністра оборони, волонтер Юрій Бірюков, після загострення під Старогнатівкою сюди в оперативному порядку було повернуто артилерійський дивізіон, раніше відведений більш ніж на 100 км відповідно до Мінських угод. Для цього виявилося достатньо якихось чотирьох годин.

На передовій залишили тільки ЗСУ

Не можна не відзначити й такий факт: рішенням Генштабу ЗСУ із передової відведено спецпідрозділи МВС та Нацгвардії; на фронті їх повсюди замінили військовослужбовці Збройних сил. Наприклад, замість полку «Азов» Широкине тепер тримають морські піхотинці, свого часу переведені з Криму й підсилені мобілізованими бійцями.

Наскільки виправдане це рішення командування – покаже час. Але раз по раз лунають критичні коментарі: мовляв, ЗСУ не втримають зайняті позиції без допомоги більш свідомих добровольчих частин. Батальйон «Донбас» навіть виступив зі спеціальним зверненням до Головнокомандувача, вимагаючи повернути його після ротації на фронт – у Широкине або будь-яку іншу точку на передовій.

Проте армійське командування не йде на поступки. «Зараз Збройні сили України перебувають по всій лінії оборони. Завдання Збройних сил – стримувати агресію супротивника. У Нацгвардії й МВС є свої завдання, які вони виконують на другий і третій лініях оборони, – заявляє речник Генштабу Владислав Селезньов, не згадуючи недавні часи, коли добровольчі частини в системі Нацгвардії – полк «Азов» і батальйон «Донбас» – відвойовували захоплені сепаратистами населені пункти й героїчно їх утримували.

«Дійсно, ми не «Азов». Ми не займаємося грабунками місцевих будинків, не малюємо на стінах свастики, і не молимося на Гітлера (мова не про весь полк, а про окремих його бійців, помічених у цьому). Ми не «Азов», але ми не віддали жодного метра української території», – пише у Facebook морський піхотинець Тарас Чмут, чий підрозділ тепер стоїть під Широкиним.

Нові провокації сепаратистів та їх мета

Прес-центр АТО поширив також інформацію про те, що «на швейній фабриці у Свердловську Луганської області (територія підконтрольна сепаратистам) шиються 200 комплектів військової форми одягу українського зразка – з шевронами і нашивками». «Противник активно готується до провокацій, намагаючись усіма способами звинуватити в ескалації конфлікту ЗС України».

Поки ця провокація готується, інша вже відбулася. У ніч на 9 серпня в Донецьку зазнали наруги сім автомобілів Спостережної моніторингової місії ОБСЄ – три авто згоріли повністю, одне сильно обгоріло, ще три пошкоджені частково.

Офіційну позицію України озвучив генерал-майор Борис Кременецький: «Ця ганебна акція була спланована й здійснена з відома та згоди ватажків незаконних збройних формувань так званої «ДНР». Адже підпал відбувся вночі, в умовах комендантської години – при тому що бойовики здійснюють тотальний контроль не лише за будь-якими формами можливих протестних акцій, а й за звичайним пересуванням людей.

«Мабуть, є такі, хто бажає, щоб ОБСЄ перестала доповідати про те, що відбувається у Донецьку… Відповідальність за забезпечення захисту співробітників місії ОБСЄ і її майна лежить на тих, хто має контроль у Донецьку», – заявили в самій СММ ОБСЄ.

Схоже, за «правилом синусоїди» цієї війни на зміну відносному перемир’ю справді приходить фаза наступу терористів. Вони мають на меті, по-перше, розширити підконтрольні їм території і здобути хоч якісь пропагандистські успіхи. По-друге, спонукати Україну до нових мирних домовленостей і політичних поступок.

А головне – все це вписується в план Путіна не приєднувати проблемні території Донбасу до Росії, але тримати їх в Україні як ракову пухлину, що є вогнищем постійної напруги та дестабілізації – політичної, військової, економічної.

Надто тривале затишшя в плани Кремля не входить.

Дмитро ЛИХОВІЙ

Fot. mil.gov.ua

Нескінченні «батареї» скляних трилітрових банок із салом та консерваціями в солдатських їдальнях – так виглядав початок волонтерської допомоги для тих вояків, хто був призваний до війська в рамках першої хвилі мобілізації навесні 2014 року.

Збройні сили були неготові до величезного напливу «зайвих ротів». Стандартне меню в моїй 1-й окремій танковій бригаді майже щодня пропонувало «делікатеси» у вигляді перлової каші з підливою на основі голів кільки, залитих окропом. Саме волонтери допомогли тоді десяткам тисяч мобілізованих вижити в непростих умовах та стати до бою з російсько-терористичними агресорами. Ми ще довго спали б на голих панцерних сітках, якби не надіслані доброчинцями вантажівки з матрацами, ковдрами й подушками. Ми залишалися б незахищеними в боях, якби не волонтерські бронежилети й кевларові шоломи, придбані на пожертви громади.

Потужний волонтерський рух став одним із головних здобутків Революції Гідності і переніс всю свою потужність на підтримку Збройних сил.

Якщо узагальнювати, то:

• Протягом півтора року роботи на армію волонтерський рух зазнав суттєвих трансформацій, став більш організованим і системним, підтримавши чи замінивши цілі напрямки Міністерства оборони.
• Обсяг фінансової допомоги війську від простих громадян за рік скоротився в десятки разів, натомість значною залишається підтримка ЗСУ через волонтерські фонди з боку бізнесу.
• Міністерство оборони і надалі є інертною забюрократизованою структурою та чинить опір спробам волонтерів реформувати застарілу систему забезпечення армії.
• При цьому забезпечення Збройних сил порівняно з 2014 роком значно поліпшилося. Тож волонтери сконцентрувалися на окремих проблемних питаннях, тоді як базові потреби війська в стані великої мобілізації покриває держава та іноземні партнери.

Великі фонди пліч-о-пліч із «дикими» родичами

«За рік волонтерський рух змінився дуже відчутно, навіть кардинально, – каже в інтерв’ю Polukr.net Роман Балан (псевдо Сініцин), співзасновник одного з найбільших волонтерських об’єднань «Народний тил». – Це починалося стихійно й хаотично ще з часів Майдану, потім викристалізувалося в якісь структури – більші, менші, середні. Тепер ці фонди отримали спеціалізацію за різними напрямками, формалізувалися юридично».

При цьому залишається багато так званих «диких» волонтерів, які самі або з друзями допомагають певним підрозділам. «Тепер загальний порив суспільства переключився на невеликі об’єднання родичів, близьких, друзів і колег тих чоловіків, яких мобілізовують до війська і яким потрібно адресно допомагати», – зазначає активістка ГО «Всеукраїнське об’єднання «Патріот» Олена Нагорна.

«Ми таким людям допомагаємо із закупівлями. Адже багато специфічних речей можемо придбати дешевше, враховуючи базу контактів та об’єм закупівель», – додає Роман Балан.

Служити стало краще

Усі опитані Polukr.net волонтери погоджуються, що протягом року держава зробила великий крок уперед в питанні матеріального забезпечення Збройних сил, зокрема й за допомогою волонтерських потужностей. Однак залишається чимало проблемних напрямків, де складно обійтися без суспільних пожертв і активної роботи волонтерів та їхніх великих структур – як-то фонди «Повернись живим», «Армія SOS», «Народний тил», «Крила Фенікса», «Волонтерська сотня» та ін.

«Народний тил» дійшов до своєї конкретної спеціалізації приблизно три місяці тому, – розповідає один із його лідерів Роман Балан. – Тепер ми не займаємося обмундируванням і загалом спорядженням, а концентруємося на чотирьох напрямках: оптика й тепловізори, медицина – медичні курси й аптечки, автомобілі для армії та їх переобладнання (це проект «Колеса «Народного тилу»), а також безпілотні літальні апарати. Щодо останнього, то в нас є своя школа, ми підготували вже більше 30 безпілотників та навчили ними керувати близько 200 людей».

Тепер великі волонтерські організації майже не постачають в армію військову форму, берці, шкарпетки, засоби захисту та іншу амуніцію, хоча торік возили це тоннами.

«За останній рік держава на цьому напрямку зробила справді дуже багато, – визнає Балан-Сініцин. – Бронежилети й шоломи ми припинили закуповувати ще в листопаді. Цю проблему можна вважати розв’язаною Міністерством оборони. Звісно, трапляються поодинокі випадки, коли бійцям не видають амуніцію. Але це питання до конкретних «начвєщів» (відповідальних за речове забезпечення в підрозділах) і служб забезпечення, які мають доставити це зі складів. На складах це майно є».

Про те, що тепер проблема полягає більше в розподілі уніформи й амуніції зі складів, а не в браку цього майна, пише в соцмережі і Юрій Бірюков – один із провідних волонтерів, який торік став радником президента й помічником міністра оборони.

Те саме стосується і харчування. «Тепер меню, яке забезпечує солдатові держава, цілком їстівне. Не 5 зірок, але й не помиї. Так, якість їжі ще залишає бажати кращого, і норми забезпечення ще не такі, як хотілося б в ідеалі (наш законопроект з цього приводу лише кілька днів як набув чинності). Однак прогрес є», – зазначає Бірюков, який є засновником фонду «Крила Фенікса».

Наразі в армії залишається стара схема постачання продовольства: провізію закуповує не міністерство, а чотири фірми, з якими укладено угоду на «послугу годування». «Там каламутно, виправити цю схему неможливо, – так Бірюков відповідає на питання, чому в солдатському раціоні навіть улітку фактично немає свіжих овочів. – Але ми (волонтери) йдемо альтернативним шляхом і починаємо пілотний проект, який має змінити ситуацію. Пілот стартує з 15 вересня».

«З «очима» проблема теж вирішена, так само зі зв’язком стало набагато краще, – веде далі Роман Балан. – Надходить американська допомога, підписано контракт із компанією «Моторола». Так що волонтери вже не мусять масово купувати рації, як це було рік тому».

Волонтерські напрямки

«Гірше – з тепловізорами, – визнає представник «Народного тилу». – Міністерство оборони фактично досі їх не закуповує. Хоча важко переоцінити значення цих приладів на «передку» – вони дають можливість бачити маневри ворога вночі. Крім того, дуже важливими є характеристики тих тепловізорів, які надходять у ЗСУ. Скажімо, один із підрозділів на лінії бойового зіткнення нещодавно отримав у рамках американської допомоги 56 «теплаків» із дальністю дії 300-400 метрів. Це явно недостатньо. Бійці вже ледве не поплатилися життям через цю «близорукість». Ми ж (волонтери) поставляємо тепловізори з дальністю 800-1200 метрів».

Саме волонтери, а не офіційні структури, залишаються основними постачальниками для армії сучасних прицілів для стрілецької зброї та безпілотних літальних апаратів.

Щодо безпілотників, то Сініцин визнає: «В Україні ентузіасти їх роблять для армії багато де, і для навчання військових лише в Києві є 3-4 школи. Але все це – напівдилетантство і невійськова техніка. Проблема – у відкритих каналах зв’язку [оператора з БПЛА]. Ці літаки падають, розбиваються, їх без проблем глушать засоби радіоелектронної розвідки. Ми лише за півроку втратили близько десятка цих дуже недешевих апаратів. На цьому напрямку попереду ще дуже багато роботи».

Серед напрямків, на яких визначальну роль відіграють волонтери, – додаткові автомобілі для фронтових підрозділів, переобладнані під армійську специфіку, а також реабілітація вояків, психологічна підтримка демобілізованих.

Проблеми волонтерів на даному етапі: скорочення надходжень і шахраї

Прямі пожертви громадянами коштів на рахунок Міністерства оборони не виправдали себе. Державна машина виявилася занадто громіздкою й інертною, щоб оперативно і в повному обсязі пустити благодійні надходження на потреби армії. Тож саме волонтери стали тими посередниками, яким довіряє громада і які акумулюють на рахунках своїх фондів величезні суми переказів на підтримку Збройних сил.

Утім, час спливає, в суспільстві накопичується втома від війни на Сході, та й економічна криза впливає на можливості простих людей допомагати армії.

«Об’єм пожертв на волонтерські рахунки зменшився в рази, якщо не в десятки разів, – розповідає Олена Нагорна з ВО «Патріот». – Перша хвиля допомоги армії була дуже потужна – люди на емоціях переказували велетенські кошти. А тепер невеликим волонтерським групам допомагають в основному їхні знайомі, «свої люди».

«Грошові пожертви для «Народного тилу» скоротилися приблизно в три-чотири рази», – так описує касу свого фонду Роман Балан, ще раз наголошуючи, що волонтерське об’єднання оптимізувало витрати, сконцентрувавшись на головному.

«Найдрібніші перекази на наші карткові рахунки – від простих людей у сумі 100-200 гривень – наче обрізало. Тепер у структурі наших надходжень близько 60% займають кошти від бізнесу, підприємств, які нам дають гроші під певні проекти», – розповідає представник «Народного тилу».

Як випливає з розмов із різними волонтерами, багато фондів зараз просто «загинаються» з коштами та речовими пожертвами.

Роман Балан наводить ілюстрацію: «Ми в одній київській мережі супермаркетів збираємо продукти на потреби армії – просимо покупців класти харчові пожертви у візки на виході. То тут допомога скоротилася приблизно у вісім разів порівняно з тим, що люди давали раніше».

Представники меншого волонтерського фонду – ВО «Патріот», де раніше теж збирали багато речей і продуктів для Збройних сил, – озвучують ще більш песимістичні дані: за ціле літо їм принесли для армії аж одну річ – гітару…

Утім, мабуть, саме на цьому етапі час перекласти решту навантаження в галузі забезпечення армії елементарними речами з небайдужих благодійників на державу.

До того ж, багатьох простих громадян-жертводавців спантеличили й дезорієнтували численні шахраї, які почали паразитувати на довірі суспільства до волонтерських рухів. Був час, коли вулиці, підземні переходи й громадський транспорт заполонили представники псевдоволонтерських організацій, найняті на роботу за оголошеннями в мережі інтернет. Ці хлопці та дівчата ідуть «в народ» із прозорими скриньками, збираючи пожертви нібито на «армію», «АТО», «ЗСУ», «лікування бійців», а іноді – взагалі на неіснуючі підрозділи на шталт «батальйону Ісуса Христа». Зареєструвати таку організацію юридично не становить великої праці. Тож із документами у псевдоволонтерів все гаразд. Ось тільки розслідування ЗМІ встановили, що таких «збирачів» із прозорими скриньками наймають на роботу за винагороду у вигляді чималого проценту від зібраних пожертв. При цьому левова частка народної допомоги осідає в кишенях спритних організаторів цих цілком легальних фірм. А от яка частина офіри доходить безпосередньо до бійців (і чи доходить взагалі) – велике питання.

У цьому сенсі потрібно віддати належне і ЗМІ, і суспільству: після низки журналістських розслідувань кількість таких явних псевдоволонтерів помітно зменшилася.

Хоча, на жаль, армія залишається благодатним ґрунтом як для афер різноманітних «остапів бендерів» зі сторони, так і для численних незаконних оборудок у виконанні самих військовослужбовців.

Волонтери намагаються боротись із цими явищами. «Тепер, перш ніж виконати чиєсь замовлення й комусь допомогти, ми з’ясовуємо через командирів, наскільки ця річ потрібна конкретному бійцеві або підрозділу, чи буде це поставлено на баланс, по факту вимагаємо звітів, – розповідає Олена Нагорна. – Бо інколи виявляється, що, скажімо, передані волонтерами сухі борщі реалізовуються в «генделику» біля розташування підрозділу».

Чи можуть чесні волонтери заробляти на волонтерстві

У процесі організації допомоги армії постала делікатна тема: чи можуть чесні волонтери отримувати гроші за свою роботу.

Це питання ледь не спричинило розкол у волонтерському русі. Адже навіть у тлумачних словниках вказано: «волонтер – це той, хто не отримує платні за виконувану роботу». «Як можна працювати на інших умовах?» – запитують окремі волонтери в соцмережах.

Але, певно, емоції вляжуться, все з’ясується та стане на свої місця. У частини волонтерів залишається діючий бізнес, що приносить прибуток. Ще одна частина присвячує волонтерству неповний робочий день. А головне – не обов’язково залишатися волонтером у «чистому» вигляді, щоб суттєво допомагати армії.

Роман Балан в інтерв’ю Polukr.net описує два підходи до організації волонтерської роботи великими фондами: «Народний тил» сплачує тільки за офіс – людей на ставках у нас немає й не буде, наші волонтери працюють по півдня, зранку чи ввечері. Але є й інші великі волонтерські фонди, які сповідують західну модель із постановкою конкретних завдань, беруть працівників на «фул тайм», ефективно реалізують серйозні проекти і при цьому 15-20% коштів виділяють на свої поточні витрати, зокрема на зарплати працівникам. Не бачу в цьому нічого поганого. Це нормально, якщо поставлені завдання виконуються».

Стіна перед «Волонтерським десантом»

При тому що волонтерські фонди добре опрацьовують та каналізують суспільну допомогу армії, головне завдання – інше. Потрібно так реформувати Міністерство оборони й оптимізувати його діяльність, щоб на функціонування Збройних сил вистачало коштів державного бюджету та зусиль офіційних структур.

Потроху розв’язувати цю проблему взявся «Волонтерський десант» – група чоловіків та жінок, які пішли працювати в структуру оборонного відомства й реалізовувати амбітні проекти з реформування роботи МО на підтримку армії. Зокрема, президент Петро Порошенко ухвалив сміливе політичне рішення – поставити волонтерку Неллі Стельмах тимчасово виконуючим обов’язки директора департаменту державних закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони.

(Із цієї ж опери – порівняно «свіже» призначення керівника ВО «Народний тил» Георгія Туки головою Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, що теж свідчить про неабияку довіру президента Порошенка до найбільш авторитетних представників волонтерського руху.)

Саме «Волонтерський десант» протягом року допоміг МО просунутися далеко вперед у питаннях обмундирування нового зразка для розширеного складу ЗСУ, харчування армії, забезпечення вояків медичними засобами. Навіть у модернізації деяких наявних озброєнь.

Але при цьому «Волонтерський десант» виявив низку сумних тенденцій. «Волонтерський десант» працює в тісному контакті з усім волонтерським рухом, і з того що я бачу, роблю висновок: у Міністерстві оборони немає запиту на докорінні реформи, – каже Роман Балан. – Волонтери в МО постійно б’ються головою в паперову бюрократичну стіну. Я знаю багатьох людей, які прийшли в міністерство з мотивацією змінити систему. Але система настільки сама себе захищає, що дуже важко щось зробити. Чесно кажучи, я їм зараз не заздрю».

«Тим не менше, деякі їхні проекти працюють. Нова форма – яка б вона не була – шиється, армія нею забезпечується. Над аптечками билися рік, і вони от-от уже на виході. Модернізується система армійського харчування, розширюється добовий раціон. Будуть нові сухпайки і ще багато чого», – визнає Сініцин.

Як повідомили Polukr.net у «Волонтерському десанті», якщо не рахувати формального схвалення міністра оборони та головнокомандувача, їхня робота в МО наштовхується на відвертий саботаж. Річ у тім, що військові чиновники десятиліттями «сиділи на відкатах»: при мізерних офіційних зарплатах брали хабарі за допуск певних фірм до заробітку на постачанні Збройних сил, і ці «відкати» розподілялися на всіх працівників різних відділів МО як доплата до їхнього заробітку. «Волонтерський десант» стає на заваді таким схемам. Але посадовці відмовляються працювати інакше. «У відповідь чиновницька машина саботує нові проекти та ініціативи. Підписання одного папірця можна чекати тижнями», – скаржиться наш співрозмовник.

До саботажу додається величезна інерція армії та її опір реформам «за умовчанням». Скажімо, днями стало відомо про розпорядження, яким накладено заборону на допомогу підрозділам з боку волонтерів-одинаків. Усі вони нібито мають спрямовувати зібрані кошти й майно суто на рахунки Міністерства оборони.

«Це маячня, нонсенс, – відгукується про новину від «Радіо Свобода» співзасновник ВО «Народний тил» Роман  Балан. – Це все одно що наказом вищого командування заборонити солдатам використання мобільних телефонів або спонукати їх видалитися з соціальних мереж в інтернеті. Такі накази теж були, але засвідчили свою неспроможність».

«Сьогодні масовий волонтерський рух здебільшого тримається не на великих розкручених фондах, а на простих людях із регіонів, – каже Роман. – Вони підтримують своїх родичів, друзів, знайомих та їхні підрозділи – наприклад, везуть із Франківська в Курахове половину заколотого кабана й коліматорний приціл. Як їм можна це заборонити?!»

 

Експертна оцінка для Polukr.net

Олена Нагорна, волонтер ВО «Патріот»:

• Деякі волонтерські проекти еволюціонували в практично-інноваційні. Волонтерам ми завдячуємо унікальними розробками, ба навіть винаходами. Чого варті спецзв’язок, невидимі для тепловізорів «кікімори», вдосконалення оптичних прицілів або кровоспинне, яке, кажуть, перевершило американські аналоги.

Травневу виставку «Волонтерський воєнпром» критикували за комерціалізацію, але я побачила в цьому позитив. Малий та середній бізнес заворушився, виконуючи волонтерські замовлення. Самі військові скеровують виробництво, та й волонтери в патріотичному пориві досягли розуміння, що минув період вживаної «мілітарки» з-за кордону – кошти вкладаються у розвиток внутрішнього виробництва.

А головне – тепер волонтери вийшли на новий рівень: створення інструментів впливу на систему. Сформовано горизонтальні зв’язки, є розуміння напрямку руху та інструментів, які можна при цьому використовувати. Завдяки волонтерам вже практично збудовано каркас нового формату громадянського суспільства.

І для державної машини, яка опинилася в ролі опонента до цієї активної частини суспільства, наразі є лише два шляхи: або йти на реальні поступки й реформуватися, або вступити у відкрите протистояння з людьми.

 

Дмитро ЛИХОВІЙ

Чому іноземним чиновникам українські паспорти дають одразу, а воїни-добровольці чекають їх роками

Повідомлення про «позачергове», окремим указом президента, надання громадянства України двом росіянам – громадській діячці Марії Гайдар та журналістові Володимиру Федоріну – спричинило хвилю обурення в українському суспільстві. До свіжоспечених власникам паспортів із тризубом на обкладинці у громадськості знайшлося чимало закидів, але головна претензія адресована все ж не їм, а українській владі. Яка ощасливлює іноземців українським громадянством аж надто вибірково.

Пані Гайдар, приїхавши працювати в Одеську обласну держадміністрацію на запрошення її голови Михеїла Саакашвілі, вже менш ніж за місяць трохи здивовано гортала сторінки свого нового посвідчення української особи. Тоді як десятки її співвітчизників, а також поляків, білорусів та представників інших держав, які вже більше року ризикують за Україну життям, воюючи на Донбасі, упродовж усього цього часу марно чекають задоволення їхніх прохань про надання українського громадянства.

Згідно з українським законодавством, у тих випадках, коли це становить державний інтерес, президент має право надавати громадянство іноземцям «в екстреному порядку», тобто без дотримання необхідних в інших випадках умов – як, скажімо, п’ятирічний термін проживання на території України. Неодмінною залишається лише вимога припинення громадянства іншої держави, оскільки подвійне заборонене Конституцією України.

І представляючи ще 2 грудня у Верховній Раді кандидатуру Степана Полторака на посаду міністра оборони, президент Петро Порошенко пообіцяв задовольнити прохання учасників антитерористичної операції про надання громадянства їхнім бойовим побратимам з паспортами інших держав.

Декому з них і справді пощастило. Так, указом глави держави від 23 квітня 2015 року громадянство було надане російському кінорежисеру, учаснику кінооб’єднання «Вавилон’13», бійцеві українського добровольчого батальйону «Київська Русь» Крістіану Жерегі.

У лютому, в день свого 25-річчя, він написав у Facebook, що мріє тільки про один подарунок – українське громадянство: «Не хочу померти, захищаючи цю землю з російським паспортом у кишені». Менш ніж за добу Крістіану передзвонили з адміністрації Порошенка, і невдовзі його мрія здійснилася.

З гордістю демонструє журналістам свій «синьо-жовтий» паспорт і колишній офіцер ФСБ Росії Ілля Богданов, який перейшов на бік України і воював у лавах «Правого сектору». «Мені пощастило [швидко отримати громадянство], бо я досить відомий. Іншим – значно важче», – каже Ілля, історія якого справді набула значного резонансу в пресі. Отримати синій паспорт із тризубом Богданову вдалося насамперед завдяки масованій кампанії на підтримку такого рішення, організованій його прихильниками в тій самій соціальній мережі.

Також рішенням президента став громадянином України білоруський боєць добровольчого батальйону (далі – полку) Національної гвардії «Азов» Сергій Коротких.

Але таких успішних історій у зоні АТО поки що меншість.

Більше року воює проти російсько-сепаратистських військ у складі добровольчого батальйону «Донбас» (підпорядкування Нацгвардії України) польський письменник і терапевт-нарколог Вадим Кшижаняк (Wadim Krzyżaniak).

«Мій дідусь був українцем, я зростав у любові до України. Тому й відгукнувся на прохання українських політиків про допомогу», – розповідає 44-річний варшав’янин, який воює за батьківщину предків за покликом серця, не отримуючи за це жодної копійки.
Вадим побоюється, що в Польщі його може чекати тюремне ув’язнення за участь у бойових діях в іншій державі. Про це він розповів в інтерв’ю «Газеті виборчій». Єдиний вихід – отримати українське громадянство.

Посприяти в цьому Кшижаняку обіцяв міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Але незважаючи на те, що всі необхідні документи він подав іще в грудні минулого року, українського паспорта у Вадима досі немає.

Формально, Кшижаняк порушує закони України, адже тримісячний термін його можливого перебування в Україні без візи давно минув. Але боєць стійко несе службу, ні про що не шкодує і не вважає себе найманцем – бо ж не отримує платню.

Журналісти зустрілися з Вадимом в одній із найгарячіших точок АТО – селищі Широкіне під Маріуполем. «Єдине, чого я боюся, – це те, що чиновники згадають мене, коли я вже загину. Україна пам’ятатиме, що був такий поляк, який боровся за неї. Проблема в тому, що я не хочу вмирати. Я хочу жити», – каже Вадим Кшижаняк.

Це лише один із багатьох прикладів, які свідчать про те, що іноземним воякам-добровольцям отримати громадянство України значно складніше, ніж іноземним чиновникам і навіть журналістам.

Міністр фінансів Наталія Яресько, міністр охорони здоров’я Олександр Квіташвілі, міністр економіки Айварас Абромавічус, заступник міністра внутрішніх справ Ека Згуладзе, заступник генерального прокурора Давід Сакварелідзе, голова Одеської держадміністрації Михеїл Саакашвілі, начальник міліції Одеської області Гіоргі Лорткіпанідзе  – це неповний перелік урядовців, які за останній рік стали громадянами України «в екстреному порядку» «в інтересах держави». Незважаючи на певні суперечки з приводу того, чи справді Україні приносять велику користь іноземні менеджери в уряді, відповідні укази президента громадськість сприйняла з розумінням. Але невдоволення вибірковим підходом, який залишає фактично поза законом іноземних добровольців, неухильно наростало. І вихлюпнулося в хвилю обурення після «нагородження» українським паспортом Гайдар та Федорина.

Авжеж, держава Україна сама запрошує до роботи у структурах влади певних «легіонерів», тоді як добровольці приїжджають на війну самі, та ще й не всі з них, маючи в руках зброю, можуть вважатися лояльними до влади в Києві. Але і «запрошеним легіонерам» є чим дорікнути.

Колишньому головному редактору журналу «Forbes Україна» (який виходив російською мовою) пригадали статтю «День соборності» в російській газеті «Ведомості». У ній Федорин на другий день після перших убивств на Майдані 22 січня 2014 року художньо описував, як «бійці «Беркута» з красивими мужніми обличчями – хоч зараз знімай у рекламі контрактної армії – рушили по застиглій лавою кризі і, легко взявши благеньку барикаду, погнали протестувальників униз до Європейської площі».

До правнучки радянського письменника Аркадія Гайдара та дочки глави уряду, міністра фінансів Росії початку 1990-х років Марії Єгорівни Гайдар закидів виявилося ще більше. Уважні блогери розшукали в соціальних мережах її записи, в яких Маша звинувачувала Грузію в розв’язанні війни проти Росії у серпні 2008-го, називала грузинського президента Саакашвілі – свого нинішнього керівника в Одеській ОДА – «гидотним», визнавала Крим територією Росії тощо.

«Отже, Маша Гайдар отримала українське громадянство. З Україною вона до цього ніяк не була пов’язана, працювала у фонді, який отримував гроші від влади Російської Федерації, і до опозиції її зараховували тільки за старою пам’яттю. Остання її опозиційна акція відбулася дев’ять років тому, – наголошує керівник прес-служби «Правого сектору» Артем Скоропадський, який також є громадянином Росії і давно чекає на паспорт із тризубом. – Крім Маші, є ще близько 50 активістів-іноземців «Правого сектору», які не просто щось-там казали по телевізору, а воювали і воюють на фронті просто зараз. Воюють за Україну. А ще є такі самі бійці-іноземці з батальйону ОУН. І у них громадянства нема. А в Маші – є».

До цих слів можна додати, що десятки іноземців воюють і в інших підрозділах – «Азов», «Донбас», «Айдар» тощо. Тож кількість «легіонерів» в українському війську обраховується сотнями. Не всі вони просять про надання громадянства, але таких, хто чекає цього кроку президента – принаймні десятки.

«Надто персоніфікований, власне – піар-підхід» до роздачі українських паспортів іноземцям критикує відомий журналіст та громадський діяч Вахтанг Кіпіані. На його думку, «потрібна проста і чітка система прийняття в українське громадянство тих, хто цього хоче». «Ми не США, Канада чи Євросоюз. Не йдеться про мільйони людей, які пролазять під колючим дротом, їдуть у трейлерах і пливуть на плотах, щоб жити в Україні, – наголошує Вахтанг. – Знаю кількох українців за походженням, які роками не можуть отримати «по закону» громадянство. Кожен, хто хоче принести або вже приносить добро Україні, має легко отримувати паспорт, українці з діаспори – зокрема. І без фарисейства – коли одним документ за кілька тижнів, іншим – багаторічне очікування».

У Державній міграційній службі України, яка опікується питаннями надання громадянства в звичайному режимі, наводять серйозний аргумент: в умовах війни до роздачі паспортів треба підходити особливо ретельно, аби в лави українських громадян не затесалися диверсанти і зловмисники.

Щоденно ризикувати життям на Донбасі й свободою за умови можливого повернення (чи навіть депортації) додому, зокрема в Росію – цього, очевидно, в очах можновладців недостатньо для того, аби довести серйозність намірів стати громадянином України.

А тим часом у Верховній Раді, що з липня перебуває на канікулах, лежить ухвалений за основу законопроект про внесення змін до закону «Про громадянство». Він передбачає спрощення отримання громадянства іноземцями, що захищали територіальну цілісність України на сході, беручи участь в антитерористичній операції, або зазнали переслідувань на батьківщині у зв’язку з підтримкою суверенітету України.

Підтримавши його в першому читанні, парламент відправив документ на доопрацювання – експерти назвали проект, внесений на розгляд ВР депутатами від Радикальної партії, радше популістським, ніж таким, що справді вирішує вказану проблему.

Дмитро ЛИХОВІЙ

Стрілянина в Мукачевому оголила низку критичних для українського суспільства проблем і показала, що керівництво країни не має політичної волі їх вирішувати.

Мукачівські розборки “Правого сектора” з оточенням нардепа Івана Ланьо, що переросли у стрілянину між “ПС” та закарпатською міліцією, шокували українську громадськість. Кілька днів в інформаційному просторі Україну штормило, але після екстреного з’їзду “Правого сектору” і радикальних заяв від Дмитра Яроша та не менш радикальних від представників влади, раптом усе стихло.

Контрабанда любить тишу

Відповісти на запитання що зараз відбувається і чи вичерпано конфлікт у Мкачевому, пересічним громадянам буде не просто. Члени “ПС” начебто досі переховуються у закарпатських лісах, а міліція та спецпризначенці начебто прочісують села та ліси у їхніх пошуках. І все б нічого, але 11 серпня минає місяць з того часу, як конфлікт на Закарпатті різко загострився і став публічним. Цього ж дня минає місяць з часу як міністр МВС Арсен Аваков відрапортував, що “бандити оточені” і їм запропоновано здатися. Тоді ж народний депутат від Блоку Петра Порошенка Мустафа Найем оприлюднив інформацію про те, що загалом в Мукачево на зустріч з нардепом Іваном Ланьом приїхав 21 член “Правого сектора”. Таку кількість людей в багажнику авто таємно не вивезеш. Не вивезеш навіть 13 осіб, про яких говорили у “ПС”. Тим паче, з оточення спецпризначенців СБУ, МВС та Нацгвардії. Виникає логічне припущення: або “правосекторівці” місяць живуть в облозі десь у “лісовому масиві поблизу Мукачевого”, або ніякої облоги немає, як давно вже немає у тих лісах і самих учасників мукачівської стрілянини.

Читайте також: Операція із затримання бійців “ПС” зосереджена в районі сіл Бобовище та Копинівці

Порівняно з першими днями висвітлення конфлікту в медіа, нині в інформаційному просторі – штиль. Звісно, час від часу хтось коментує чи по-іншому інтерпретує ті події, але де новини про хід спецоперації “по затриманню “бандитів”, котрі зокрема “брали в заручники шестирічного хлопчика”? Де вони? Якщо втекли, то як вибралися з оточення? Чи взяли з собою зброю? Чому провалилася операція з роззброєння, яку так браво анонсував міністр Аваков у соцмережах? Хто в цьому винен і з кого зірвали погони? Якщо облога все ще триває (місяць!), то як довго ще? На якій стадії переговори? Так само немає притомної інформації від “ПС”, окрім “хлопці в надійному місці, але ми не скажемо де, бо їм загрожує небезпека”.

Інформація, котра з’являється щодо цього конфлікту не дає відповіді на питання: чим же завершилася його гостра фаза? А те, що з’являється радше схоже на спроби постфактум схилити громадську думку на ту чи іншу сторону. Така поведінка сторін конфлікту натякає на те, що історію вирішили зам’яти “по-тихому”: без штурмів, гучних арештів та “посадок”. Ймовірно, і без реальних наслідків для контрабанди на Закарпатті та корупції в державі.

Стрілянина, як каталізатор реформ

Мукачівський переполох шокував українське суспільство. Важко знайти адекватне пояснення пострілам з гранатометів, пораненим та вбитим за півтори тисячі кілометрів від лінії фронту. Але цей інцидент оголив фундаментальні проблеми держави, ігнорування яких може мати катастрофічні наслідки для України. “Мукачево” могло стати каталізатором кардинальних змін у системі або навіть приводом для зміни самої системи на іншу. Але показало лише те, що керівництво країни немає на це політичної волі.

Мукачівський переполох шокував українське суспільство. Важко знайти адекватне пояснення пострілам з гранатометів, пораненим та вбитим за півтори тисячі кілометрів від лінії фронту.

Очевидно, що першопричина виникнення таких конфліктів – корупція. При чому тут не важливо яка версія подій береться за правдиву: та в якій “ПС” герої, котрі борються з контрабандою на Закарпатті чи та в якій вони лише учасники або інструмент переділу контрабандних потоків.

В будь-якому разі проблема існує, бо система влади вибудувана так, щоб у ній було комфортно існувати лише корумпованим державним службовцям. Особливо у силових відомствах. А корупціонери у державних органах управління роблять і так неповороткі інститути влади цілком неефективними. Зрозуміло, що про економічний розвиток в такій ситуації говорити зайве – особливо на фоні війни.

Контрабандні потоки на які в прикордонних областях “присів” місцевий кримінал є лише частиною проблеми корупції. Адже саме корупційна складова дозволяє злочинцям швидко стати мініолігархами. Зрощення криміналу, бізнесу та влади породжує нових “князів” в областях та районах. Періодично вони влаштовують переділ сфер впливу. Як правило, розборки олігархів не виносяться на осуд громадськості, але інколи “фурункул” прориває в публічну площину. Для переділу фінансових потоків “князі” використовують різні інструменти: від юристів та чиновників до силовиків (МВС, СБУ, Прокуратура) та кримінальних бригад. Нині, в час війни, до когорти останніх додалися ще й приватні мініармії. А їх існування не в останню чергу зумовлене масштабним ростом ринку нелегальної зброї. Відтак держава втрачає в очах народу монополію на застосування насильства. Це відчувають не лише громадяни всередині країни. Це розуміють також зовнішні вороги, котрі використовують будь-яку нагоду для розхитування ситуації в Україні. Якщо додати сюди ще й незрілість суспільства і невміння адекватно реагувати на стресові ситуації, то картина вимальовується не найприємніша. Очевидно також і те, що усе вище перелічене відбувається виключно за згоди суспільства, значну частину якого влаштовує корумпованість еліт.

Неадекватна реакція

Реакція суспільства і влади на Мукачівський конфлікт була однаково неадекватною. У суспільстві надто мало людей, котрі намагаються мислити критично і беруть хоча б мінімальну паузу перед тим, як зробити висновок і стати на чийсь бік у конфліктній ситуації.

Користувачі соцмереж, для прикладу, моментально оприділили героїв та бандитів у мукачівській історії (дехто бандитів і бандитів). Найгірше, що вони це зробили не маючи достовірної інформації і чіткого розуміння контексту. При цьому поляризація поглядів у суспільстві продовжує вражати. З дискусій у соцмережах зрозуміло лише те, що часто люди не сприймають аргументів, які суперечать їхнім, поспішно зробленим висновкам. А їхня позиція сформована не на основі аналізу, а на вірі. Часто на вірі у те, що якщо одні точно бандити, то інші автоматично герої.

Показовою є і реакція української влади на конфлікт у Закарпатті. Президент Порошенко заявив, що “випалюватиме каленим залізом незаконні збройні формування” і прийняв рішення змінити очільника області, керівників МВС, СБУ, митниці та прикордонної служби. Арсеній Яценюк заявив, що хоче передати чотири митниці на західному кордоні в управління британській компанії. І президент і прем’єр рішуче заявили про необхідність боротьби з контрабандою.

Імітація реформ, профанація боротьби

Утім, радикальні заяви двох найвищих керівників у державі радикальними є лише за риторикою, але не по суті. Контрабанда, незаконні збройні формування і дірки на митниці не є закарпатською проблемою. Вони є лише наслідками більш фундаментальних проблем, таких як наскрізна корумпованість суспільства, недолуга податкова та митна політика, відсутність закону, що регулює оббіг зброї в державі. Але влада усе ще намагається уникнути проведення системних реформ. Натомість лише імітує їх за допомогою інформаційних кампаній та косметичних змін, які переважно стосуються не механізмів, а персоналій.

Зміна очільників Закарпаття з цього ж репертуару. Замість того, щоб знищувати причини суспільних хвороб, влада лікує симптоми. А інколи лише вдає, що лікує симптоми. Зміна керівників в області – це спроба загасити інформаційну пожежу, а не реформа за допомогою якої можна убезпечитися від такої пожежі в майбутньому.

Президент призначив на Закарпаття Генадія Москаля не тому, що він може зламати хребет корупції чи припинити контрабанду, а тому, що у нього є досвід стримування організованих груп людей із зброєю. Для того, щоб подолати контрабанду потрібно знівелювати різницю в ціні на контрабандні товари. Але для цього потрібні зміни у митній політиці, яких немає. Потрібно почати ламати хребет корупції. Але коли доходить до створення механізмів, які можуть знищити ці явища, президент Порошенко включає задню. Як це сталося із підписанням закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами”. Президент наклав на нього вето. Вето на закон, що дозволяв би використовувати в суді як доказ відео- та аудіофіксацію вимагання чиновником хабара, а також дозволяв би “провокацію хабара”. Такий закон забрав би монополію боротьби з корупціонерами у корумпованих силових структур і дав би важелі впливу громадським активістам.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Залякування радикалами  або гібридне підбурювання

Те ж саме і з прем’єром Яценюком та його ініціативою щодо митниці. Коли він пропонує запросити для управління митницею іноземну компанію, то він не лише розписується у власній неспроможності зупинити контрабанду і побороти корупцію, – він ще й намагається продати суспільству шоу замість реформ. Така собі спроба перекласти відповідальність на третю сторону. Контрабанда існуватиме доти, доки буде різниця цін на товари і доки буде корупція. Цього не може не розуміти прем’єр. А дрібна контрабанда буде ще й доти, доки в людей не буде альтернативного джерела заробітку. Але митну політику уряд не планує змінювати. Наразі лише демонстративно закручуються гайки. Тому використання британців більше схоже на інформаційну кампанію для того, щоб погасити сплеск суспільного обурення після подій в Мукачевому. Британці не зможуть зупинити контрабанду, як мінімум тому, що для цього їм потрібно віддати під контроль усі митниці в Україні, а не лише 4 на західному кордоні. Єдине, що зможуть зробити іноземці – забрати заробіток в дрібних торгашів-контрабандистів.

У той же час, коли британці будуть боротися з місцевими “торгашами” на західному кордоні, на східному збільшується діра, з якої потоком йде контрабанда значно серйозніша ніж цигарки. Йдеться, звісно, про зброю. За даними Української асоціації власників зброї нині в українців на руках близько 4,5 мільйона одиниць нелегальної зброї. А як стверджує голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Георгій Тука, незареєстрована зброя із зони АТО на чорному ринку коштує в кілька разів дешевше, ніж легальна. А в зоні АТО вартість автомата Калашникова падає до ціни “2-3 пляшки горілки”. Зупинити контрабанду зброї можна лише врегулювавши обіг зброї в державі загалом. Жоден блокпост чи борець з контрабандою не зупинить потік зброї із зони АТО, якщо там повнофункціональний автомат Калашникова можна обміняти на 2-3 пляшки горілки, а тут той же автомат з обмеженим функціоналом коштує 2 тисячі доларів плюс час та нерви на офіційне оформлення.

Жоден блокпост чи борець з контрабандою не зупинить потік зброї із зони АТО, якщо там повнофункціональний автомат Калашникова можна обміняти на 2-3 пляшки горілки

Аналогія замість епілогу

На завершення напрошується проста аналогія. Україна як багатоповерховий будинок, з прогнилою системою комунікацій, зокрема проводкою, котра постійно коротить і стає причиною локальних пожеж. “Мукачево” – одна з таких пожеж. Стан комунікацій і постійні пожежі не подобаються мешканцям, але більшість звикла так жити, тому на капітальний ремонт скидатися не хочуть ні часом, ні грошима. Комендантами в будинку обрали пройдисвітів, тому коли в якійсь квартирі виникає пожежа, вони приходять туди з відром води. Інколи виливають його на підлогу, а інколи просто показують відро і чекають, що пожежа згасне сама. При цьому мешканцям розповідають, що наявність в комендантів відра – рятує будинок від зіпсованої електропроводки та займання квартир. А ще пропонують запросити коменданта-британця, бо він, мовляв, вміє правильно розливати по підлозі воду. Про потребу мати професійного електрика і зробити капітальний ремонт комунікацій не згадують в принципі. Мешканці заворожено дивляться на відро і продовжують вірити, що ця пожежа точно була останньою. А ще поруч є сусідній хмарочос, з якого в українські під’їзди забралися алкоголіки. Один під’їзд вони приєднали до себе, а інший окупували і постійно палять там сміття, намагаючись якщо не спалити весь будинок, то принаймні сильно його засмердіти.

Роман Рак

КИЇВ. 7 серпня. УНН. Російські військовослужбовці Збройних сил РФ приймали участь у бойових діях не тільки під час утворення “Іловайського котла”, але й під Дебальцевим у лютому 2015-му року. Про це повідомив Начальник Генерального штабу Збройних сил України Віктор Муженко в інтерв’ю журналу “Новое время”, передає УНН.

“Російські регулярні частини брали участь не тільки в ліквідації “Іловайського котла” в серпні 2014, але і під час бойових дій в районі Дебальцевого в лютому 2015. Там росіяни також були змушені ввести свої підрозділи, у тому числі спецназ, бо сил у тих, хто починав цю операцію боку “ЛНР” та “ДНР” не вистачало”, – повідомив В.Муженко.

Як повідомляв УНН, під час заходу регулярних частин Збройних сил РФ під Іловайськом загинуло 366 українських військових ЗСУ.

Джерело: УНН

 

70 років тому, 6 серпня 1945 р., світ дізнався що таке ядерна зброя. Американська бойоголовка, скинута на Хіросіму знищила понад 70 тис. мирних мешканців., ще 60 тис. згодом померли від променевої хвороби, а політичний ефект використання зброї був беззаперечним – капітуляція Японія була негайною. Сьогодні російські ЗМІ дуже активно використовують образ США, як країни лиходія, що на крові мирних громадян побудувала свою могутність та завоювала світове лідерство. Подібний лейтмотив чітко відстежується в документальних стрічках російських телеканалів, приурочених до дати, наприклад «Хіросіма. Мир по-американськи» від Першого каналу. Таким чином, граючи на почуттях, Росія намагається не лише примиритись з Японією, яку Росія бажає використати для балансу своєї східної політики, але й ще раз змалювати злочинний, антилюдський образ США, світового імперіалізму та всього «згнилого західного світу». Звичайно, подібна «кухня» є актуальною, в першу чергу, для місцевого населення, спрямована на подальше роздмухування ворожого ставлення росіян до американців. Проте, зовсім поруч з Росією, фактично у її проксі-володіннях – псевдо-республіці ДНР, вже в наші дні заговорили про можливість використання різновиду ядерної зброї.

Мова йде про радіоактивний могильник біля Донецького казенного заводу хімічних виробів (ДКЗХВ) – колись потужного виробника бойоприпасів та вибухівки. Ніби речовини (радіоактивне сміття), що там знаходяться, можна використати для створення так званої «брудної бомби». «Брудна бомба» у звичайному розумінні не є ядерною зброєю. Це радіологічна зброя, різновид зброї масового ураження (ЗМУ), що використовує як вражаючий елемент іонізуюче випромінювання радіоактивних матеріалів. Вона складається з контейнера з радіоактивними ізотопами і заряду вибухової речовини (тротилу), при підриві заряду вибухової речовини контейнер з ізотопами руйнується і, за рахунок ударної хвилі, радіоактивна речовина розпорошується на досить великій площі. Таким чином, «брудну бомбу» можна вважати скоріше одним з видів хімічної зброї.

Існують дві протилежні версії походження подібних чуток. Перша – подібну історію вигадали в Росії/ДНР для залякування українців. Адже, за свідченнями українських військових, сепаратисти вже неодноразово використовували фосфорні снаряди, й можуть ще багато чого поганого висипати на голови ЗСУ. Також «вдячною аудиторією» тут будуть європейці, які мають більше тиснути на Україну з метою заморозки конфлікту за Мінським сценарієм. Друга – історію придумали в Києві для того, аби виправдати ймовірний наступ  ЗСУ на Донецьк. Другий сценарій «республіканські аналітики» порівнюють з ситуацією, коли США шукали привід для вторгнення в Ірак в 2003 р. Тоді в Пентагоні було декларовано, що Ірак володіє хімічною та біологічною зброєю, яку зрештою не знайшли. Але вторгнення відбулось, Саддама Хусейна скинули, як іронічно зауважують «аналітики» стосовно тої ситуації – мов «так, зброї не знайшли, то що ж тепер, повертати назад Саддама?» В ДНР та ЛНР (з подачі Москви) панічно бояться підготовленого наступу українців, зачистки території Донбасу «нацистами», тож подібну історію видають за передумову, причину для такого наступу.

Варто відзначити, що сепаратисти провокаційно використовують складські приміщення хімічного заводу для зберігання бойоприпасів, внаслідок чого завод неодноразово ставав мішенню для українських артилеристів та диверсійно-розвідувальних груп (принаймні за твердженнями ватажків ДНР). Потужні вибухи на підприємстві із грибом, що схожий на ядерний, та вибуховими хвилями на багато десятків кілометрів стались у жовтні 2014 р. та в червні 2015 р., що сприяли підвищенню радіаційного фону в місті та були джерелом особливої уваги та занепокоєння донеччан. То що собою являє ядерний могильник в Донецьку?

Могильник радіаційних відходів – це обнесений колючим дротом земляний пагорб, що прикриває бетонний льох 10 м. в ширину, 20 м. в довжину і 3 м. в глибину, обсяг 600 кубометрів, споруджений в 1958 році. Залізобетонні плити покриті гідроізоляційним шаром – руберойд, смола, цементно-асфальтна стяжка. У могильник сховище перетворилося через вісім років після будівництва, в 1966 р. До цього часу його заповнили відходами підприємств Донецької та Луганської областей і законсервували, засипавши зверху землею. Наразі там зберігається 400 кубометрів відходів, розміщених в 150 контейнерах, а також невстановлена кількість цистерн з рідкими речовинами.

Сховище радіоактивних відходів вже багато років перебуває в аварійному стані. В мирні часи положення погіршувалось близькістю могильника до дачних ділянок, колгоспних полів і полігону ДКЗХВ, на якому регулярно підривали вибухівку для шахт. Крім того, зовсім поруч знаходяться верхів’я балки Домоха, що входить в водозбірну систему Карлівського питного водосховища на річці Вовчої, яке дає питну воду всій Донецько-Макіївській агломерації.

Особливо цікаво, що, незважаючи на постанову Радміну УРСР в 1966 році про передачу могильника Донецькому казенному заводу хімічних виробів, офіційно, юридично, цього ніхто не зробив. Так що по всіх документах виходить, що сховище абсолютно безгоспне. Спостереження за могильником намагався вести Донецький спецкомбінат УкрДО «Радон», але коштів на цю діяльність не вистачало. Декілька разів підіймалось питання про потребу перепоховання відходів, проте необхідних для цього 500 000 доларів не знайшли ані в 2006 р., ані в 2012 р.

Могильник ще навіть у мирні часи був джерелом небезпеки для донеччан. Годі й казати зараз, коли на Донбасі йде війна. Чи можна зробити «брудну бомбу» використовуючи ресурс могильника? Безумовно, «спікер народної ради ДНР» Андрій Пургін лукавить, коли каже, що «за моїми даними, там зберігається інструмент і забруднений одяг робітників з одного підприємства ядерної галузі. Якихось критично небезпечних ядерних відходів там не поховано».  Подібним замулюванням очей займається й ще одним ватажок ДНР Едуард Басурін, декларуючи готовність надати доступ спостерігачам ОБСЄ до цього об’єкта, де «знаходиться невідомо що».  Ореол таємничості надає стимул розповсюдженню пліток з приводу могильника та планів щодо нього сепаратистів. Проте, варто думати раціонально, адже ми живемо у ХХІ ст. Навіщо вигадувати велосипед, коли вже всі їздять на автомобілях. «Брудна бомба» – це знаряддя війни з 1950-х рр., будувати її з радіаційних відходів складно та небезпечно, в той час як «російський воєнторг» забезпечує сепаратистів за системою «все включено», а інколи й найновішими розробками, на кшталт вогнемету «Буратіно» та системи залпового вогню «Торнадо». Не секрет, що Росія використовує Донбас як своєрідний полігон для «обкатки» перспективних розробок нової зброї, що невдовзі буде взята на озброєння її збройними силами. Тож інформація про розробку «брудної бомби» більш схожа на фейк, який був спеціально запущений, скоріш за все росіянами, для тиску на Україну та Європу, нагадування про небезпеку, що несе собою конфлікт на Донбасі.

Valeriy Kravchenko

КИЇВ. 5 серпня. УНН. Президент Петро Порошенко підписав Закон “Про ратифікацію Угоди між Україною та Європейським Союзом про участь України рамковій програмі Європейського Союзу з наукових досліджень та інновацій “Горизонт 2020”, передає УНН з посиланням на прес-службу Глави держави.

Цей закон №604-VIII був ухвалений Верховною Радою 15 липня. Угода була підписана 20 березня 2015 року в Києві.
“Документом ратифікується набуття Україною статусу асоційованого члена вказаної програми, завдяки чому українські наукові установи і вчені отримають реальні можливості доступу до програми, загальний обсяг фондів якої становить 80 млрд євро”, – йдеться у повідомленні.

Реалізація угоди, як очікується, сприятиме розширенню участі українських науково-дослідних організацій та університетів у сфері європейських наукових досліджень, всебічному розвитку партнерських взаємовідносин між Україною та ЄС.

Глава держави також підписав Закон “Про ратифікацію Угоди (у формі обміну нотами) між Україною та Європейським Союзом про відновлення дії Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про наукове і технологічне співробітництво”. Парламент 15 липня проголосував за цей закон №602-VIII.

Угода була підписана 3 березня 2015 року в Брюсселі. Документом забезпечуватиметься створення належних умов для ефективного використання науково-технічного потенціалу та захисту прав інтелектуальної власності.

Джерело: УНН