Останні тижні були дуже насиченими, якщо говорити про польсько-українські події. У понеділок і у вівторок до Києва прилетіла делегація з польського парламенту під керівництвом голови групи з питань білатеральної співпраці з Україною, посла ПіС Міхала Дворчика. Посли провели кілька в міру плідних зустрічей, в тому числі з новим Генеральним прокурором України, Юрієм Луценком, і вперше почули у цій справі щось конкретне, замість дипломатичних і технічних ухилень, до яких до сих пір вдавалися усі інші.

Депутати також привезли до Києва конкретну пропозицію стажування для молодих парламентаріїв, або, вірніше, ознайомлювальних поїздок, щоб показати процесуальні нюанси польського парламенту і збільшити так звану capacity of skills. Я мала приємність співорганізовувати й модерувати один з компонентів цієї візити, спрямованої на зміцнення співпраці між польськими та українськими неурядовими організаціями. Ця співпраця дещо випадково протягом багатьох років була контрольована середовищами, які в ній сформувалися, зарівно з польською, як і з українською стороною важко встановити двосторонні відносини новим організаціям, саме тому народилася така ініціатива, організувати зустрічі саме для тих, для кого своєрідний “ринок” встановлення взаємних контактів дотепер був викликом. Особа, яка написала ці слова, в тій чи іншій формі зобов’язалася постійно докладати зусилля у цьому питанні, тому будемо тримати вас у курсі щодо детальної інформації по цьому питанню.

Минулого тижня відбувся форум Польща-Україна з ініціативи Фонду Стефана Баторія. Чесно кажучи, авторка цієї статті мала побоювання, що це спроба створити так звану альтернативну дипломатію. Сама ідея такої ініціативи в Києві була і є необхідною, щоб пояснювати нюанси польської політики, оскільки грубі помилки наших політичних еліт і агресивна внутрішня війна, спричиняє часами до перебільшеного уявлення про диктатуру in progress.

Дебати були соковитими. У складі: Володимир Чимошевич, Барбара Новацька, Здіслав Краснодемскі, Адам Шлапка, Олександр Смолар, Пшемислав Журавські вел Граєвські і Павел Коваль. Я не буду вдаватися в нюанси обміну думками, найважливішим є те, що, по-перше, ми дізналися саме якими є нинішні пріоритети східної політики, що формується, а по-друге, мені було приємно почути, що ми, однак, не збираємося нікуди йти з ЄС. Наголосив на це професор Пшемислав Журавські вел Граєвські:

“Крах або демонтаж ЄС або інсценування це вкрай небажаний сценарій для Польщі. Серед життєво-важливих інтересів уряду Польщі це підтримка ефективності цієї організації, з повним усвідомленням її недоліків. Центральне місце в східній політиці Польщі в світлі ЄС займали і будуть займати польсько-німецькі відносини, оскільки саме Німеччина формує цю політику. На стан цих відносин будуть впливати два основні додаткові чинники: відносини Німеччина-Сполучені Штати Америки, і Німеччина-Росія. У цій області, я є оптимістом. Будуть з’являтися питання про двосторонні відносини, які треба вирішувати в асертивний спосіб”.

Однак, щоб не було так солодко, я скажу, що було б добре, щоб цю інформацію освоїв весь уряд і кожен чиновник високого рівня. Слухаючи їх, іноді складається враження, що вони хочуть чогось зовсім протилежного. Може бути, що під час дебати в громадському обговоренні я трошки перебільшила пропонуючи, щоб чиновники та урядовці діставали зранку смс повідомлення з інформацією, що можна казати на конкретні теми, однак так чи інакше інформаційну політику необхідно поліпшити. Всі політики мають і матимуть власну думку, але повинні принаймні сказати: „Що на мою особисту думку …”. І це б багато чого пояснювало.

Що стосується опозиції, то якщо вона буде представляти такий культурний рівень суперечок, як пан Адам Шлапка з партії Новочесна, тоді для цієї країни на Віслі є надія, що навзаєм не загриземо один одного на рингу нескінченної брехні і суперечок про нісенітниці. Він представив постулат інституціоналізації обміну молоддю та студентами, оскільки ніщо так не зблизить наші країни, як цього роду досвід.

До інституціоналізації ідеї зовнішньої політики закликав Павло Коваль, кажучи: “Помилкою є розраховувати на те, що ЄС щось зробить. Повинен бути інституційний план, це єдиний ефективний підхід. Треба менше говорити про те, чи були ми зворушені Майданом, чи не були, а краще взятися за інституціональну працю. Аналітичні центри think tanks теж багато чого хотіли б сказати. Наприклад, настав час сказати партнерам, що хоче Польща і чим є Міжмор’є? Як ми це бачимо, що за цим стоїть. Фонди, обмін, військове співробітництво, які інституційні механізми? Прийшов на це час”.

Цілком очевидно, що окрім історичних питань Україна отримує від нинішнього польського уряду конкретні пропозиції, і є надія, що польська східна політика перестане бути політикою ad hoc.

У той же час, на підставі способу організації різних заходів, де прикладаються усі зусилля, щоб дотримуватися дипломатії, є очевидним, що в морі польсько-українських відносин плавають нові риби. На зустріч з аналітиками й політиками з Польщі прийшли особи, які випадково побачили оголошення у соціальній мережі FB, а на семінар для аналітиків прийшли тільки всі свої. Дуже добре, що в польсько-українських відносинах багато чого відбувається, але було б ще краще поліпшити координацію всіх цих зусиль і встановити більш прозорі правила гри в декількох сферах. До теми польсько-українських ініціатив автор даного тексту обіцяє регулярно повертатися.

Агнєшка Пясецка

Керівник проектів у фонді Відкритий діалог/ Аналітик і спеціаліст з питань комунікації фонду Центр досліджень Польща-Україна, член Реанімаційного пакету реформ

З Уляною Ткачук, експертом Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України розмовляє Даріуш Матерняк.

Наскільки великим є вплив православної церкви Московського патріархату в Західній Україні?

Ви повинні пам’ятати, що окрім Галичини, західна частина України також включає в себе, між іншим, волинську та рівненську область. У тому регіоні православна церква Московського патріархату користується більшою довірою, ніж греко-католицька церква, яка має більшість у львівській, тернопільській та івано-франківській областях. Проживає тут близько 80% греко-католицьких вірян. Церква Московського патріархату має також досить сильний вплив на Закарпатті, де розташовано багато храмів Московського патріархату. Тим не менш, у даний час багато людей покидають МП. У львівській області його вплив майже непомітний, але за винятком трьоx вищезгаданиx областей, Московський патріархат є потужною силою. Сьогодні говориться про можливість об’єднання української церкви автокефальної та греко-католиків, щоб створити свого роду противагу МП, однак на даний момент тривають переговори, пов’язані з встановленням літургійних відносин.

З яких причин виникає такий процес?

Перш за все, для того, що Московський патріархат рішуче підтримує Росію – і йдеться не про вірян, а духовенство. Духовенство намагається переконати в тому, що Україна є частиною «Російського світу» («Русского мира») і що Україна повинна підтримувати відносини з Росією – свого роду символічна зброя в боротьбі з Росією. Особливо в той час, коли почалася війна, і багато російськомовних українців стало в обороні країни, багато з них відкрито заявили, що вони не хочуть бути пов’язані з МП. Крім того, багато інших людей, попри те, що є або були вірянами МП ніколи не відносили себе до про-російських – при цій церкві тримає їх традиція, а не політичні погляди. Аналогічно, багато священиків МП на заході України не бере активної участі в політичній діяльності проросійського характеру.

Чим насправді займається духовенство МП – поза релігійною діяльністю?

У закарпатській та чернівецькій області не бракує духовенства, які безпосередньо виступають по стороні Росії, вказуючи на те, що теперішні зміни й конфлікт мають негативний вплив і є результатом політики влади у Києві. Може вони й не говорять прямо про те, щоб братися за зброю і боротися по стороні Росії, але їх заяви мають свій вкрай негативний контекст.

Наскільки віряни церкви МП сприймають аргументи духовенства політичного контексту?

Це дуже великий фактор впливу, також i на політичні погляди людей, які відвідують церкви. Багато вірян МП має набагато більш “фанатичне” ставлення до віри, ніж греко-католики чи інші. У той час, як представники Київського патріархату і Греко-католицька церква кладуть натиск на самостійну оцінку, яку повинні сформувати віряни, також вказують на те, що віряни повинні слухати того, чого навчає церква, а не конкретний священик. У той же час, в православній церкві МП ясно вказується на те, що відсутність послуху до священика це гріх і тоді треба сповідатися. І багато людей, згідно з “фанатичним” ставленням до віри, саме так робить – тому можна помітити, що церква МП має на них суттєвий вплив.

Чи діяльність церкви Московського патріархату має також вплив на політику, принаймні шляхом здійснення впливу на результати виборів?

Так, ці люди голосують за проросійські партії та за партії, на які вказало духовенство під час богослужіння. Ще немає даних щодо останніх парламентських виборів, але результати досліджень попередніх, чітко демонструють, що Партія регіонів отримала кращі результати в тих округах, де переважає Московський патріархат – як в Східній так і в Західній Україні. У свою чергу, духовенство МП теж стартувалo у виборах і отримувалo мандати у виборах до місцевих органів влади – тепер це, однак, офіційно заборонене.

Звідки церква МП отримує дофінансування своєї діяльності, передусім у політичному вимірі?

Перш за все, джерелом фінансування є збори, з тієї чи іншої релігійної послуги – в кожній церкві при вході є таблиця з інформацією про розмір таких платежів. Для вірян обґрунтовується це в наступний спосіб: якщо хочете, щоб церква розвивалася, то ви повинні підтримувати її, в тому числі й у фінансовому плані. Джерелом фінансування є також власні видавництва, магазини, де можна купити ікони, чотки та інші аналогічні предмети, які виробляються на місці або імпортуються з Росії. Вся ця діяльність звільнена від податків, хоча насправді це є комерційною діяльністю. Патріархат також отримує фінансування з Росії, на фінансування операцій в Україні. МП, однак, не публікує інформації про те, у якому розмірі є таке фінансування.

Чи державні структури можуть прийняти якісь дії, в разі проведення антидержавної діяльності, як наприклад популяризація сепаратизму?

Церква офіційно відокремлена від держави, тому можливості обмежені. Також немає опрацьованих механізмів дій в такій ситуації. Крім того, існують побоювання, що якщо державні структури зробили б ряд профілактичних заходів, з’явилися б одразу звинувачення в переслідуванні на релігійному тлі – а не на політичному. На жаль, МП не завжди робить те, що повинна робити релігійна асоціація і на теперішній день частина цієї діяльності фактично зводиться до участі в інформаційно-пропагандистській війні по стороні Росії.

Наскільки реальною є небезпечна діяльність МП з точки зору сепаратизму, наприклад на Закарпатті?

У закарпатській області серед жителів перемагає прагматизм, тому скоріше не йдеться про те, що духовенство МП мало б можливість реального впливу на настрої в цій області. Тим більше, що нинішній статус дозволяє Закарпаттю користуватися з різних пільг, що виникають у зв’язку з її розміщенням на межі України та ЄС. Однак це не змінює того факту, що МП буде продовжувати підтримувати проросійські політичні сили, та мати локальний вплив на частину її мешканців.

Дякую за інтерв’ю.

Проект Купуймо Разом 2.0 адресований до організацій та асоціацій малих і середніх українських підприємств. Метою проекту є показати українським підприємцям інструменти для зниження витрат та підвищення конкурентоспроможності на ринку у звязку з набуттям чинності Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Хочу запропонувати можливість БЕЗКОШТОВНОЇ участі в Проекті, що дає можливість розширити навики в сфері раціоналізації діяльності підприємства та організації підприємств, завдяки застосуванню такого інструменту як закупівельні групи. Даний проект дозволить здобути практичні навики в створенні та управлінні закупівельною групою, що буде можливим завдяки встановленню бізнес-контактів з польськими фірмами.

Закупівельні групи є дуже важливою (хоча часто недооцінюваною) формою економічної діяльності в Європі, яка дозволяє не тільки скоротити витрати, але й підвищити конкурентоспроможність фірм. В Польщі діяльність деяких закупівельних групи досягає оборотів в сотні мільйонів EUR на рік та дозволяє заощадити її членам до 30% на витратах. Створення і діяльність закупівельних груп є важливою сферою діяльності багатьох організацій підприємців, наприклад Підкарпатського Клубу Бізнесу (PKB).

Польська організація підприємців Асоціація Ініціатива Родинних Фірм (IFR), у співпраці з українським партнером Практика Управління в рамках програми Польська Допомога, підготовили ряд інструментів, які будуть представлені під час проекту Купуймо Разом 2.0. Використання цих інструментів дозволить адаптувати польський досвід в сфері закупівельних груп до українських умов та ситуації підприємців.

Проект розпочнеться з Конференції-Відкриття, що відбудеться 23 червня 2016 року в м. Київ [точне місце і час проведення заходу буде повідомлено пізніше] та складатиметься з:

·серії практичних тренінгів;

·індивідуальних консультацій експертів;

·можливості користуватися професійною платформаою e-Learning, присвяченою закупівельним групам.

Важливим елементом проекту є можливість нав’язати бізнес-контакти з багатьма фірмами з Польщі, наприклад PKB чи IFR.
Участь в проекті є безкоштовною, завдяки фінансуванню отриманому в рамках програми Польська Допомога, що реалізується Міністерством Закординних Справ Республіки Польща. Детальна інформація про сам Проект, а також більш детальний опис очікуваних вигод для учасників, знаходиться в прикріпленому інформаційному матеріалі.

Просимо ознайомитись з матеріалами, в разі винекнення будь-яких питань – звертайтесь! Записатись на участь в проекті на конференці-відкритті можна на інтернет-сторінці www.kupuimorazom.org.ua або у партнерів і співорганізаторів Проекту:

Купуймо Разом 2.0
Андрій Цяпута
Тел. +48 534 122 907

Практика Управління
Людмила Пшеницька-Чала
Тел. +38 093 323 90 14

Польсько-Українська Господарча Палата
Вікторія Яловенко
Тел. +38 050 410 59 26

• Інформація з позначкою ® публікується на правах реклами.

20 травня минув місяць з моменту утворення постановою Кабінету Міністрів Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Ця постанова, датована 20 квітня 2016 року, викликана «необхідністю оперативного реагування на існуючі проблеми та загрози, що зумовлені проведенням антитерористичної операції на територіях Донецької та Луганської областей, а також тимчасовою окупацією територій України» передбачала «утворення органу державної влади, який забезпечить формування та реалізацію державної політики у сфері відновлення та розбудови миру на постраждалих внаслідок конфлікту територіях та реінтеграції тимчасово окупованих територій України». Цим була виконана січнева обіцянка Президента Петра Порошенка створити спеціальний орган, що комплексно займатиметься проблемами Донбасу, Криму та внутрішньо переміщених осіб.

Формально міністерство було утворено шляхом злиття та перебудови роботи Державного агентства з питань відновлення Донбасу та Державної служби з питань Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. Через місяць після створення нове міністерство досі не має ані свого приміщення, ані бюджету (мають бути ухвалені зміни до Державного бюджету 2016 р.), ані бодай сайту, де була б розміщена корисна інформація про роботу відомства. Наразі там працює лише три людини (вочевидь, на громадських засадах, адже бюджету немає) – міністр Вадим Черниш (колишній голова Державного агентства з питань відновлення Донбасу) і два його заступники – керівник апарату Сергій Злакоман (бізнесмен, директор видавничої компанії «Кіровоградпресгрупа») та Георгій Тука (колишній голова Луганської військово-цивільної адміністрації). Прихід останнього, відомого активіста та волонтера, ніби ознаменував серйозність намірів: ось-ось міністерство запрацює, і всі проблеми будуть вирішені. Проте концепція та структура міністерства, в якому, за твердженням Туки, передбачено штат зі 105 працівників, досі невідома.

Спробуємо спрогнозувати чим буде (має) займатись Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Найперше, що виходить із назви, в центрі уваги відомства будуть знаходитись окуповані райони Донецької та Луганської областей та анексований Крим. Щодо перших Україна має розробити комплексну стратегію протидії гібридній агресії з перспективою налагодження діалогу, примирення та реінтеграції цих територій. Важливо налагодити співробітництво з українськими компаніями, які залишаються працювати (мають впливи) на окупованих територіях (ДТЕК, Метінвест, інші компанії групи СКМ, Конті, Норд, Епіцентр тощо), а також із гуманітарними фондами («Поможем» Ріната Ахметова). Стосовно Криму – все те ж, лише слід взяти до уваги «легальність» окупації з точки зору Росії та специфіку співробітництва з Меджлісом, що є центром спротиву кримських татар.

Друге питання – внутрішньо переміщені особи. Все більше людей з Донбасу (за різними даними, від 1,6 до 1,8 млн), що мають відповідний статус, не планують у майбутньому повертатися додому, асимілюючись на новому місці. Україна має всебічно підтримувати інтеграцію цих громадян, проте водночас надати принципову цільову підтримку тим ВПО, які мають намір повернутися на території Донбасу, що зараз перебувають в окупації. Ці люди, передусім громадські активісти, мають створити кістяк нової української влади після повернення. Також міністерству потрібно буде співпрацювати з громадськими організаціями та фондами, що працюють з проблемами ВПО, зокрема з тими, які мають «політичне забарвлення» (наприклад, фонд «Відновлення Донбасу» колишнього міністра податків регіонала Олександра Клименка). Перед новим відомством стоїть надскладне завдання деполітизувати зазначену тематику, уникнути спекуляцій та витримати баланс між різними за ідеологією громадськими організаціями.

Третім важливим питанням є власне відновлення неокупованих територій зони АТО, що має багато складових – гуманітарну, інфраструктурну, зайнятість тощо. Вочевидь, компетенції у цій сфері мають бути поділені між міністерством та військово-цивільними адміністраціями. Особливу роль та повноваження слід прописати міжнародним гуманітарним організаціям, на плечах яких (а частково й місцевої влади) наразі лежить головна відповідальність за стан справ. Найголовніше для функціонування міністерства за цим напрямком – наповнення бюджету та наявність відповідних повноважень.

Четверте завдання – «лінія розмежування», як її окреслив Черниш. Мабуть, міністр мав на увазі проблеми з пропускним режимом, коли люди, перетинаючи умовний кордон, ночують на блокпостах. Жодні заходи безпеки не можуть пояснити побори та здирництво, що часто можна побачити на українських блокпостах. Це питання не можна вирішити без співробітництва з Міністерством оборони, Державною прикордонною службою та обласними військово-цивільними адміністраціями. Друга складова – нормалізація життя у прифронтових «сірих зонах», що вимагають підвищеної уваги та особливого ставлення, зокрема припинення потоків контрабанди та діяльності диверсійних груп.

П’ятим дискусійним питанням є введення представників міністерства до контактної групи в Мінському процесі. Тут новостворене відомство має трохи посунути Міністерство закордонних справ, перейняти на себе окремі дипломатичні функції, допомогти залучити представників ВПО до переговорного процесу. Виконання подібної ролі вимагає наявності політичної волі й розуміння необхідності подібного кроку в усіх гілках влади.

Міністр Черниш вже декларативно проявив себе як лобіст інтересів переселенців, коли виступив проти ініціативи віце-прем’єра Павла Розенка припинити виплату пенсій для 450 тис. мешканців окупованих територій. В інтерв’ю «Дзеркалу Тижня» він зазначив: «Усі громадяни України мають однакові права. Цей меседж – ключовий. З нього випливає все, зокрема пенсії і всі види соціальної допомоги. Моя позиція однозначна: платити». На виправдання віце-прем’єра можна навести той факт, що припинення виплат пенсій та соціальної допомоги переселенцям було спрямовано на верифікацію їх кількості. Зокрема, з 450 тис. переселенців-пенсіонерів за три місяці за відновленням звернулося лише 80 тисяч.

Українська влада дуже часто ініціює та підтримує багато прекрасних та змістовних проектів, які в результаті сприймають як номінальні установи, створені за вимогою міжнародних донорів без особливого бажання, грошей та повноважень. Найперший приклад – Антикорупційне бюро та вже згадане Агентство з питань відновлення Донбасу. Варто лише сподіватись, що новостворене міністерство омине цей шлях і буде лише довго запрягати, а їхати – дуже швидко.

Валерий Кравченко

Україна не вперше шукає союзників в Європі. Подібне вже траплялося в історії у 1658 році, коли неподалік міста Гадяч гетьман Іван Виговський та польський король Ян ІІ Казимир Ваза підписали мирний договір. Документ втілював ідею перетворення Речі Посполитої у федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого Князівства Руського, тобто Козацької держави в межах, які на той час склалися. Так, що ж насправді спільного між подіями, які відбувалися у далекому XVII столітті, та сьогоденням? Все очевидно: знову з’явилася загроза з боку того, що має назву Російська Імперія. Звичайно, враховуючи, що відкритого протистояння, оголошеної війни немає, але ведеться війна інша – гібридна, бандитська, підла і активна.

Щодо України, то усім відомо про анексований Крим, розпочату агресію на Донбасі. Згадуючи Литву, доречно навести заяву президента цієї маленької країни з великою душею – Далі Грібаускайте, яка 4 березня 2016 року повідомила, що перед країнами Балтії стоїть реальна загроза з боку Росії, котра стала мало прогнозованою, і регіон вже піддався нападу – проти нього ведеться інформаційна війна. Враховуючи ці події Литва заради захисту своєї землі змушена повернутися до обов’язкової строкової служби при комплектуванні своїх збройних сил.

Польща теж піклується про власну безпеку і тому розпочала будівництво цілого комплексу протиракетної оборони спільно зі США. На що Росія одразу нервово відповіла шантажем і пообіцяла розмістити ракети в сусідній Калінінградській області.

Повернемося до Гадяцької угоди або, як її часто називають, Гадяцької унії. Історія часто підказує необхідні відповіді, найголовніша з них – як побороти агресора.

Завдяки Унії була виграна битва з Московським військом під Конотопом. Проте подальшого позитивного розвитку союзу, на превеликий жаль, не відбулося. Відповідно до домовленостей 1658 року передбачалося створення спільного війська Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого Князівства Руського. В силу обставин ці домовленості не були виконанні. Як результат – Гетьманщина (Україна) занурилася в Руїну (занепала). Можливо, якщо Іван Виговський мав би більшу підтримку та спромігся б довести необхідність дотримання плану Гадяцької унії, все склалося б інакше.

Як зазначає історик Ігор Чорновол, найбільшим позитивним наслідком Гадяцьких домовленостей стало те, що наші предки усвідомили альтернативу перебуванню у Російській Імперії, завдяки якій мали б можливість існувати на рівні з європейськими країнами, будувати університети, гімназії. І – мрія українських мрій – бути вільними.

Альтернативу Російській імперії український народ не перестав активно шукати і після здобуття Незалежності у 1991 році. Найважчим цей пошук став від початку Революції Гідності, коли сотні тисяч, мільйони людей збиралися на головних площах країни та відстояли свій проєвропейський вибір.

Росія у найважчий для нас, українців, момент зірвала і викинула геть машкару “кровного брата” та підступно вдарила у спину. Анексувала Крим, розпалила та продовжує підтримувати війну на Донбасі.

Ось чому нагальною стала потреба довершити ті думки наших пращурів, які не знайшли втілення, не були здійснені у XVII столітті. Це потрібно довершити сьогодні, вже у ХХІ столітті. Не все вдасться одразу, але перші кроки стали показовими і реальними: Україна, Польща та Литва створили спільне збройне формування, спільну бригаду, що призначена для виконання миротворчих місій. Бригада не воюватиме на Донбасі та не відвойовуватиме анексований Крим. Але завдяки цьому новітньому союзу українські військові отримали змогу здобути передовий досвід армій сусідніх держав та заручитись їх підтримкою. За першими кроками будуть другі, треті. І українці налаштовані зробити їх у напрямку Європи. Минулий досвід свідчить, що найбільшими братами для України є ті, хто найменше про це кричить. Ті, від кого не чекатимемо і не отримаємо “братнього” удару в спину…

Роман Поронюк

18 травня на урочистостях до 72-ї річниці депортації кримських татар Президент України Петро Порошенко проголосив про необхідність створення в Криму національної автономії кримських татар. З цією метою буде створена робоча група з підготовки змін і доповнень, що складатиметься з  членів Конституційної комісії та представників Меджлісу й експертів, яка розгляне можливість внесення змін і доповнень до 10-го розділу Конституції «Автономна Республіка Крим», що витікали би з права кримськотатарського народу на самовизначення у складі суверенної й незалежної Української держави. Кримські татари могли б отримати власні органи влади, право обирати президента та уряд Автономії, навіть формувати власні збройні сили.

Національна кримська автономія для України – сигнал емоційної підтримки на хвилі перемоги кримськотатарської співачки Джамали, яка виграла для України «Євробачення» з піснею про депортацію 1944 р. Більше того, багато українців насправді співчувають долі кримських татар та їх лідерів, зокрема Мустафи Джемілєва. Проте Крим об’єктивно сьогодні не може бути виключно кримськотатарським, адже там проживають інші етнічні групи, передусім росіяни та українці. Крим – це Україна, й не можна підмінювати поняття, зводячи тематику Криму лише до проблеми кримських татар. Мов це ваша вотчина – робіть з нею, що заманеться. Таким чином Київ розписується у власному безсиллі щодо питання анексії Криму, залучаючи останній аргумент – законодавче закріплення статусу в Конституції України, не замислюючись над тим, що номінальні положення знецінюють основний закон держави.

Деякі експерти зазначають, що Кримськотатарська національно-територіальна автономія надасть Україні і світовій спільноті додаткові важелі впливу на агресора. Бо тоді вже йтиметься про окупацію не частини території, а державного утворення корінного народу. Україна матиме право вимагати значно більших санкцій щодо Росії. Цей аргумент досить спекулятивний, адже законодавчо Київ визнав новий статус окупованих територій пост-фактум, після незаконної анексії. Тож для України це більше символічний крок, саме тому подібний жест не буде сприйнятий міжнародним співтовариством як треба. Особливо, коли світ все більше цікавлять реальні прагматичні інтереси (як то торгівля), аніж ліберальні цінності.

Все це нагадує ситуацію 1918 р., коли мрійники Михайло Грушевський та Володимир Винниченко – батьки-засновники Центральної Ради Української Республіки, ухвалювали нікому не потрібні закони та підписували ідеалістичні укази, що не діяли ніде, за межами приміщення Верховної Ради. Українські ліберали не збагнули відразу, що країни Антанти зовсім не збирається допомагати молодій Українській державі, а допомагають виключно «білим». Україна може знову опинитись в подібній «пастці ілюзій». Тоді, в 1918 р., авторитарні дії Павла Скоропадського,який звернувся за допомогою до німців, врятували українську державність на деякий час. Проте гетьманська Україна була вже повністю державою-маріонеткою, до того ж німці не збирались довго втримувати позиції в Україні – для них Скоропадський був звичайним маневром. Й до влади в Києві прийшли останні мрійники – Директорія, які остаточно поховали українську державність неспроможністю мислити стратегічно під тиском зовнішнього агресора.

Здається, Україна, якою її знали 25 років незалежності, раціонально ніколи б не могла ухвалити подібне рішення. Хоча б бодай тому, що кримськотатарське населення складає всього 15% від всього населення Криму. Так, були революції, голодомори та депортації – штучні фактори, які корінним чином вплинули на демографію кримських татар. Дехто скаже, що є історичний фактор – це історичні землі народу. Добре, тоді до чого тут Україна? Коли ці землі історично належали Кримськотатарському ханству, воно було васалом Османської імперії! Сильна та багатонаціональна, а головне соборна Україна, побудована на засадах толерантності та терпимості, ніколи б не дозволила собі подібний жест відчаю.

Лише так можна розцінювати це намагання вхопитись за соломинку, що висковзує з рук. З одного боку Київ перекладає всю повноту відповідальності за справи в Криму на кримських татар, які насправді дуже активні й багато роблять для протидії російській агресії. З іншого боку, подібним кроком, а саме самовизнанням народу, відкривається вікно можливостей («скринька пандори») для інших національних меншин, які можуть вимагати подібного для себе. Мова йде про угорців Закарпаття, болгар та гагаузів Одещини, румунів Буковини, греків Приазов’я, зрештою навіть про росіян. Особливо про росіян, здатних профінансувати регіональний сепаратизм в Україні для її остаточного розколу (бодай шляхом федералізації, адже таким чином підриваються засади унітарності).

Меджліс кримськотатарського народу подібним кроком демонструє свою високу ефективність та функціональну спроможність (з чим його лідерів можна лише привітати), особливо коли на півострові Крим залишаються кримські татари, які лояльні російській владі. Проте варто відзначити й наступне – Меджліс підсилює власні позиції за рахунок України, яка політично все глибше деградує, зі зростаючою динамікою втрачаючи ознаки державності, керуючись принципом «роби, що говорять» й нехтуючи національними інтересами.  А так ідея національної кримської автономії дуже непогана, як на людину з симптомами смертельної хвороби.

18 травня на урочистостях до 72-ї річниці депортації кримських татар Президент України Петро Порошенко проголосив про необхідність створення в Криму національної автономії кримських татар. З цією метою буде створена робоча група з підготовки змін і доповнень, що складатиметься з  членів Конституційної комісії та представників Меджлісу й експертів, яка розгляне можливість внесення змін і доповнень до 10-го розділу Конституції «Автономна Республіка Крим», що витікали би з права кримськотатарського народу на самовизначення у складі суверенної й незалежної Української держави. Кримські татари могли б отримати власні органи влади, право обирати президента та уряд Автономії, навіть формувати власні збройні сили.

Національна кримська автономія для України – сигнал емоційної підтримки на хвилі перемоги кримськотатарської співачки Джамали, яка виграла для України «Євробачення» з піснею про депортацію 1944 р. Більше того, багато українців насправді співчувають долі кримських татар та їх лідерів, зокрема Мустафи Джемілєва. Проте Крим об’єктивно сьогодні не може бути виключно кримськотатарським, адже там проживають інші етнічні групи, передусім росіяни та українці. Крим – це Україна, й не можна підмінювати поняття, зводячи тематику Криму лише до проблеми кримських татар. Мов це ваша вотчина – робіть з нею, що заманеться. Таким чином Київ розписується у власному безсиллі щодо питання анексії Криму, залучаючи останній аргумент – законодавче закріплення статусу в Конституції України, не замислюючись над тим, що номінальні положення знецінюють основний закон держави.

Деякі експерти зазначають, що Кримськотатарська національно-територіальна автономія надасть Україні і світовій спільноті додаткові важелі впливу на агресора. Бо тоді вже йтиметься про окупацію не частини території, а державного утворення корінного народу. Україна матиме право вимагати значно більших санкцій щодо Росії. Цей аргумент досить спекулятивний, адже законодавчо Київ визнав новий статус окупованих територій пост-фактум, після незаконної анексії. Тож для України це більше символічний крок, саме тому подібний жест не буде сприйнятий міжнародним співтовариством як треба. Особливо, коли світ все більше цікавлять реальні прагматичні інтереси (як то торгівля), аніж ліберальні цінності.

Все це нагадує ситуацію 1918 р., коли мрійники Михайло Грушевський та Володимир Винниченко – батьки-засновники Центральної Ради Української Республіки, ухвалювали нікому не потрібні закони та підписували ідеалістичні укази, що не діяли ніде, за межами приміщення Верховної Ради. Українські ліберали не збагнули відразу, що країни Антанти зовсім не збирається допомагати молодій Українській державі, а допомагають виключно «білим». Україна може знову опинитись в подібній «пастці ілюзій». Тоді, в 1918 р., авторитарні дії Павла Скоропадського,який звернувся за допомогою до німців, врятували українську державність на деякий час. Проте гетьманська Україна була вже повністю державою-маріонеткою, до того ж німці не збирались довго втримувати позиції в Україні – для них Скоропадський був звичайним маневром. Й до влади в Києві прийшли останні мрійники – Директорія, які остаточно поховали українську державність неспроможністю мислити стратегічно під тиском зовнішнього агресора.

Здається, Україна, якою її знали 25 років незалежності, раціонально ніколи б не могла ухвалити подібне рішення. Хоча б бодай тому, що кримськотатарське населення складає всього 15% від всього населення Криму. Так, були революції, голодомори та депортації – штучні фактори, які корінним чином вплинули на демографію кримських татар. Дехто скаже, що є історичний фактор – це історичні землі народу. Добре, тоді до чого тут Україна? Коли ці землі історично належали Кримськотатарському ханству, воно було васалом Османської імперії! Сильна та багатонаціональна, а головне соборна Україна, побудована на засадах толерантності та терпимості, ніколи б не дозволила собі подібний жест відчаю.

Лише так можна розцінювати це намагання вхопитись за соломинку, що висковзує з рук. З одного боку Київ перекладає всю повноту відповідальності за справи в Криму на кримських татар, які насправді дуже активні й багато роблять для протидії російській агресії. З іншого боку, подібним кроком, а саме самовизнанням народу, відкривається вікно можливостей («скринька пандори») для інших національних меншин, які можуть вимагати подібного для себе. Мова йде про угорців Закарпаття, болгар та гагаузів Одещини, румунів Буковини, греків Приазов’я, зрештою навіть про росіян. Особливо про росіян, здатних профінансувати регіональний сепаратизм в Україні для її остаточного розколу (бодай шляхом федералізації, адже таким чином підриваються засади унітарності).

Меджліс кримськотатарського народу подібним кроком демонструє свою високу ефективність та функціональну спроможність (з чим його лідерів можна лише привітати), особливо коли на півострові Крим залишаються кримські татари, які лояльні російській владі. Проте варто відзначити й наступне – Меджліс підсилює власні позиції за рахунок України, яка політично все глибше деградує, зі зростаючою динамікою втрачаючи ознаки державності, керуючись принципом «роби, що говорять» й нехтуючи національними інтересами.  А так ідея національної кримської автономії дуже непогана, як на людину з симптомами смертельної хвороби.

Валерий Кравченко

12 травня. ЛЮБЛІН, Польща. У командуванні Литовсько-Польсько-Української бригади під керівництвом командира частини бригадного генерала Адама Йокса і його заступника полковника Володимира Юданова відбувся одноденний збір з командирами підпорядкованих підрозділів.

Понад двадцять командирів батальйонів та підрозділів забезпечення з збройних сил України, Республіки Польщі та Литовської Республіки зібралися в багатонаціональному штабі аби обмінятися досвідом і налагодити співпрацю та взаємообмін інформацією. Україну під час йього заходу представляв командир батальйону окремої десатно-штурмової бригади майор Олег Баляс. Цей батальйон визначено як приданий Литовсько-Польсько-Українській бригаді для виконання завдань за призначенням.

“Так, бригада сформована із офіцерів штабу та підрозділів трьох різних країн, у нас різне озброєння і оснащення, але водночас в ЛИТПОЛУКРБРИГ ми маємо одну мату і поділяємо єдине бачення.Таким чином, всі наші підрозділи повинні досягнути функціональну взаємосумісність. Командири і їх особовий склад повинні знати партнерські підрозділи і бути впевненими, що можуть покластися на цих людей. Під єдиним командуванням, після набуття повної оперативної спроможності, наша бригада буде готова до виконання операцій з підтримки мину”, зазначив заступник командира бригади полковник Володимир Юданов.

Під час збору учасники зробили презентації про підпорядковані підрозділи та їх спроможності. Потому вони обмінялися контактами аби підтримувати звя’зок та обмінюватися інформацією у майбутньому. Командир ЛИТПОЛУКРБРИГу бригадний генерал Адам Йокс запевнив, що учасники збору будуть часто зустрічатися під час міжнародних військових навчань, тренінгів та інших заходів, що проводитимуться на базі багатонаціональної бригади.

Олександр ГАЙН

Два з лишком роки динамічних політичних змін у нашого східного сусіда та ескалація на інформаційно-психологічному фронті, ініційована Російською Федерацією, підштовхують нас до ретельного аналізу польських досягнень в Україні. Акцентуючи на діяльності, пов’язаній з інформацією, слід згадати про останню прес-конференцію Лєшека Бальцеровича в Києві. Вона, щонайменше, спонукає до серйозних роздумів. Передусім – Варшаву.

Перш за все мусимо зосередити увагу на питаннях правдивості та вірогідності журналістських матеріалів декількох головних польських ЗМІ, які, пишучи про номінування проф. Бальцеровича, використовували такі заголовки: «Лєшек Бальцерович в українському уряді», «Лєшек Бальцерович в уряді України» або «Лєшек Бальцерович призначений українським урядом». Це серйозне упущення, яке неприпустиме в серйозній пресі, оскільки не лише вводить читачів в оману, створюючи хибну картину реальності, а й дає підстави вважати, що Польща офіційно залучена в українські державні структури. А це не є правдою. Його посада – представник президента при уряді України, а разом з колишнім словацьким віце-прем’єром він був призначений співголовою скромної за кількістю членів Групи стратегічних радників з підтримки реформ в Україні.

Вищезгадана невірогідність ЗМІ (особливо зважаючи на те, що в Україні широкий загал має низький рівень знання польської мови), діяльність самого професора Бальцеровича й остання його прес-конференція в Києві дають змогу зробити кілька узагальнень:

• незнання прізвища Павла Боболовіча – одного з небагатьох (а проте одного із найвідоміших) польських постійних кореспондентів в Україні, – засвідчило, що Лєшек Бальцерович приїхав до Києва не найкраще підготовленим у сфері контактів та співпраці з поляками, які перебувають «на місці» й мають порівняно з ним повніше уявлення про місцеві реалії, не кажучи вже про те, що їхні звіти про Україну мають вищу цінність, ніж офіційні прес-релізи державних органів (хоча Бальцерович вибачився за перекручення прізвища);

• виконуючи консультативні функції при найвищих державних органах сусідньої країни, стратегічно і геополітично важливої для Варшави, проф. Бальцерович, не адаптував своєї активності на Твіттері – його пости за останні тижні далекі від політичного нейтралітету, а його критика польського уряду дуже гостра; помилково вважати, що це не було чітко зафіксоване в Україні, і що це не впливає на сприйняття як самого Бальцеровича, так і Польщі в цілому;

• вищезгаданий дисонанс пов’язаний з іншим важливим питанням – в Україні неурядові організації, журналісти, політики й широкі прошарки суспільства не знають, хто з поляків говорить офіційно від імені Польщі;

• досі немає відповідей на важливі питання про плани або концепцію діяльності радників українського президента з польським паспортом, і офіційно на цей момент, як ствердив сам проф. Бальцерович, ніхто не фінансує їхньої діяльності; такий спосіб ведення інформаційної політики співголовами Групи стратегічних радників вельми негативно впливає на прозорість та зростання довіри до їх діяльності.

Додайте до цього добре відомий факт, пов’язаний з недавньою зміною уряду. Новим прем’єр-міністром став Володимир Гройсман – людина, що тісно пов’язана з Петром Порошенком. Однак широку міжнародну підтримку мав потенційно інший склад уряду, який мала б очолити Наталія Яресько. Український президент настояв на своєму і розіграв інші політичні партії, щоб створити для себе найбільш оптимальну політичну конфігурацію, яка ґрунтується на вельми сумнівній якості коаліції в парламенті, і яка водночас може розвалитися у випадку важких голосувань. Тому й виникла потреба збільшення власної реформаторської легітимності для західної громадської думки, яка мала частково нейтралізувати негативні емоції, пов’язані з формуванням абсолютно лояльного складу Кабінету Міністрів. Відтак були запрошені західні економісти, між іншим і проф. Бальцерович. Про цей контекст завжди треба пам’ятати: поруч із реальною необхідністю реформ і зовнішньої експертної підтримки функціонує ще й контекст суто політичний та іміджевий.

Висновки:

• відсутність співпраці й координації у сфері інформаційної політики між експертами, Міністерством закордонних справ та засобами масової інформації: Офіційно це експерт з Польщі, котрий є радником з проведення реформ, що для суспільства будуть дуже болючими; у контексті методів і масштабів російської інформаційної війни та винятково активної участі російських і проросійських засобів масової інформації в руйнуванні та саботуванні польсько-українських відносин неважко уявити собі сценарій, за яким не проф. Бальцерович особисто, а проф. Бальцерович як «представник польського уряду» (а сам уряд, на думку багатьох проросійських «експертів», буде, як і попередній, докладати всіх зусиль, щоб домогтися ескалації напруженості у відносинах з Росією і реалізовуватиме політику Вашинґтона, на команду якого поляки нібито організували Майдан у 2013-2014 роках) разом з польською державою буде звинувачений у діях проти українського народу або в розпродажі українського національного багатства (для захисту українських політиків формально відповідальних за реформи); важко на цей момент оцінити ступінь загрози польсько-українським відносинам, який виникає в результаті активних дій радикальних сил або популістів в Україні, які у майбутньому могли б хотіти звалити відповідальність за реформи, помилки або невдачі уряду на закордонних експертів;

• внутрішньополітичні міжусобиці в Польщі впливають на якість і ефективність зовнішньої політики: попри можливість реалізації багатьох стратегічно важливих з точки зору національного інтересу Польщі пріоритетів, на жаль, це неможливо через відсутність компромісу між самими елітами і винесення внутрішніх суперечок на міжнародний рівень, що шкодить польському іміджу і послаблює нас на міжнародній арені;

• діяльність експертів з польськими паспортами на такому високому рівні може вплинути на загальне сприйняття і ставлення до Польщі українського суспільства та його еліт: теоретично, у разі поразки, можуть мати негативний вплив на становище польських підприємців, представників ЗМІ, експертів, науковців і навіть туристів;

• помітною є відсутність довгострокової стратегії Польщі в галузі інформаційної політики в Україні: бракує: а) активних дій для подолання польсько-українського інформаційного бар’єру, який є похідною мовного бар’єру та глибокого розуміння теми, б) чітких комунікатів від польських державних структур до їх українських відповідників як на офіційному, так і на неофіційному рівні, в) формалізованих і, водночас, відкритих для різних середовищ платформ для співпраці між Варшавою і Києвом, г) зміцнення контактів Міністерства закордонних справ та інших державних структур з науковим, експертним та журналістським середовищами у площині консультацій або актуалізації поточної політики щодо України, д) співробітництва Міністерства закордонних справ з національними ЗМІ, які пишуть про польсько-українські питання;
• необхідна гнучкість і швидкість дій: інформаційна політика Варшави повинна бути спрямована на ефективне відстоювання інтересів Польщі – постійних у середньостроковій перспективі – у всеукраїнському вимірі; однак не слід забувати про додаткові елементи, наприклад, посилену увагу до Львова та еліт Західної України, чия роль і значення для політики України постійно зростають завдяки широкому політичному представництву в урядових, парламентських, наукових, промислових та патріотичних колах.

др. Адам Лельонек,

експерт Фонду ім. Казімежа Пуласького,

член ради Фонду Центр досліджень Польща-Україна

9 травня. ЛЮБЛІН, Польща – Військовослужбовці командування Литовсько-Польсько-Української бригади взяли участь у змаганнях з бігу на 4 кілометри та естафеті 3 по 400 метрів.

Офіцери та військовослужбовці за контрактом багатонаціонального штабу розподілилися у команди відповідно до секцій. На переконання заступника начальника штабу підполковника Андрія Кіхтана, такі спільні заходи сприяють пропаганді здорового способу життя, здруженості колективу та підвищують фізичні якості учасників.

«Під час змагань ми зосередили увагу на перевірці фізичної підготовленості військових з трьох різних країн, їх готовності до складання заліків з фізичної підготовки наприкінці травня. Адже в міжкомандній боротьбі зростає рівень фізичної загартованості кожного військовослужбовця. Також, важливим критерієм є згуртування колективу командування багатонаціональної бригади. Витривалість і робота в команді зміцнюють наш штаб і наш союз,» сказав бригадний генерал Адам Йокс, командир ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Олександр ГАЙН