У суботу, 9 липня 2016 року, завершився найвизначніший саміт в історії Альянсу. Союзники, держави цивілізованого світу, мали довести на словах та діями свою єдність і принциповість, перетворюючи НАТО на “останній оплот”, високоефективний мілітарний інструмент. Ключовою тезою саміту став перехід до відкритого стримування агресора, яким де-факто, але не в тексті максимально дипломатичної підсумкової декларації, визнана Росія. Україна натомість стає ближчою до Альянсу за духом, але не за статусом.

Найголовніше досягнення для України – всеохоплюючий пакет допомоги. Він настільки об’ємний, що визначена лише кількість напрямків співробітництва – близько 40. Що стосується грошей, то жодних конкретних цифр – лише стільки, скільки Україна зможе ефективно взяти і використати. З останнім завжди була проблема, адже українським корифеям бюрократії не зрозуміла допомога Заходу, яка хоча б частково не осяде в їхніх персональних кишенях. Зрештою, цю особливість двосторонніх стосунків вже вивчили і в Брюсселі, тож допомога цілковито переводиться у площину конкретних проектів, зі встановленими бюджетами, дедлайнами та результатами. Дуже тверезе рішення.

Інший важливий меседж стосується визначення нового статусу України у стосунках з Альянсом. Україна зараз настільки ж далека від членства в НАТО (передусім завдяки агресії Росії), наскільки їй це членство сьогодні не потрібне. Саме тому логічним виглядає бажання Києва потенційно приєднатися до Програми розширених можливостей – це щось на кшталт визначення США пріоритетних партнерів поза союзними відносинами. Вказана програма була затверджена на попередньому саміті в 2014 році, за нею працюють п’ять країн – Австралія, Фінляндія, Швеція, Йорданія та Грузія. Слід визнати – це клуб не найостанніших країн світу. Проте залишаються справедливі сумніви з приводу ефективності роботи Альянсу із зазначеними акторами “в пакеті”, комплексно. Причина цього – надто різні інтереси та регіональна локалізація цих держав.

Серед відносно незрозумілих (гарні за задумом, порожні за наповненням) рішень, декларованих українською стороною як виняткове досягнення, – “запуск програми з деокупації Криму”. До складу української делегації були включені Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров, тож анексія Криму була одним із чутливих та емоційних питань в кулуарах Варшави (іншим емоційним кроком було запрошення до складу офіційної делегації Надії Савченко). Проте незрозуміло, ані що це за програма, ані як вона буде реалізована. Хоча дуже природним виглядає позиціонування проблеми – фінальна декларація однозначно засуджує анексію. Іншим неоднозначним кроком виглядає утворення комісії з питань євроатлантичної інтеграції, яка має координувати питання, пов’язані зі співробітництвом з НАТО (зокрема в межах виконання річних національних програм). За задумом, цей орган має бути своєрідним стимулом (особливо щодо роботи трастових фондів НАТО в Україні) та наглядачем за тим, куди, як та з якою швидкістю рухається Україна у співпраці з Альянсом. Причому назва свідчить, що мета повноправного членства в НАТО зберігається. Проте існують істотні побоювання щодо практичної реалізації задумки. Ще один бюрократичний орган може просто, за звичкою, потонути в паперах – як це сталося з подібними профільними органами часів президенства Ющенко, коли паперові звіти повністю замінювали собою реальні справи. Хоча дуже хочеться вірити, що віце-прем’єр Іванна Климпуш-Цинцадзе, яка є відповідальною за роботу комісії, не наступить на граблі попередників, зважаючи на свій багатий та різносторонній досвід.

Загалом тональність саміту для України була обнадійливою. Хоча є окремі речі, на які важливо звернути увагу. По-перше, найрадикальнішими прибічниками України показали себе поляки – передусім міністри оборони та закордонних справ цієї країни. Їх риторика була спрямована на “відкривання очей” інших, зокрема через історичні порівняння та паралелі. Здається, Польща цілком усвідомлює масштаби та терміновість загрози з боку Росії, закликаючи працювати над зміцненням безпеки не лише на Балтиці (де Альянс вже зробив реальні кроки, розмістивши батальйонні групи та бригаду постійної дислокації), але й у чорноморсько-каспійському регіоні, де багато вразливих місць. Саміт НАТО в столиці Польщі проходив під більш ніж зрозумілим слоганом – Щит НАТО у Варшаві. Навіть завжди стриманий Анджей Дуда, президент Польщі, у вступній промові згадував Томаса Гоббса, стимулюючи інші країни Альянсу фразами на кшталт “безпека – це не товар”, “ізоляція веде до конфлікту”. По-друге, багато країн, на жаль, не поділяють подібну риторику польської сторони. Це засвідчила фінальна декларація саміту, де забагато (як на нинішній важкий передвоєнний час) дипломатичних зворотів та намагання не образити того, кого не треба. Це зумовлює потенційну загрозу єдності, зокрема на тлі вагомих політичних подій в країнах НАТО. Як справедливо зауважив у своєму виступі британський експерт Джеймс Шерр, позиція Заходу може бути зруйнована в 2017 році, “якщо Марін Ле Пен або Ніколя Саркозі очолить президентську адміністрацію у Франції, соціал-демократи виграють вибори в Німеччині, не кажучи вже про наслідки ймовірної перемоги на президентських виборах у США Дональда Трампа”. По-третє, Росія й надалі залишається пріоритетом для НАТО, з якою все одно будуть шукати діалог та компроміс. Загалом поєднання діалогу та стримування у відношенні до Москви виглядає досить кумедним. У вступній промові генеральний секретар Єнс Столтенберг зауважив, що Росія є найбільшим сусідом Альянсу та інтегрованою частиною міжнародної безпеки (!). Аби не дратувати “ведмедя”, питання України вмістилося в одне речення Столтенберга, яке цілком може бути трактовано й на користь Кремля: “Україна, Грузія та Молдова зіштовхуються з тиском ззовні”. Все, крапка! І взагалі, найбільш проблемний регіон Європи згаданий після Тунісу та Лівії (яким генеральний секретар приділив набагато більше уваги). На пряме запитання, чи буде переглянуто рішення Бухарестського саміту (Грузія та Україна в майбутньому стануть членами НАТО), Столтенберг не відповів. Підсумкова декларація не містить згадки про Україну в контексті членства, тоді як Грузія, як країна-аплікант, знову отримала подібні запевнення. Столтенберг акцентував увагу на особливому шляху України, що базується на реформах. Він зауважив, що Україна “сама фокусується на реформах”, Альянс натомість їй в цьому допомагає. І чомусь знову в слові “сама” автору примарюється Росія. Як і в формулюванні назви проросійських терористів на Донбасі, яких декларація називає “Russia-backed militants”. Здається, Альянс ще лише вчиться бути прагматичним та реалістичним, замість дипломатичним та ліберальним. Москва не вибачає подібну слабкість.

Наступний Саміт відбудеться не як зазвичай, через два роки, а вже за рік, у новій штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. У своїй промові на саміті видатний американський дипломат Мадлен Олбрайт зауважила, що Brexit був наслідком прорахунку правлячих британських політиків (маючи на увазі Девіда Кемерона) та Європи в цілому. І вірогідність інших прорахунків значно зростає, поки європейські дипломати керуються іншими фразами пані Олбрайт (за всієї поваги до авторитету і досвіду пані державного секретаря). “Росія є країною, яку зрадили власні лідери. Ми маємо готуватись до співпраці з Росією, якщо вона зміниться, але передусім вона має заплатити велику ціну (за власні справи)”. Не можна заманювати ведмедя гвинтівкою, змащеною медом. Якщо тільки не планувати раптово вистрілити з цієї гвинтівки. Ведмежата вже підростають, зима наближається…

Валерій Кравченко

Вчора 06 липня 2016 р. в Посольстві Республіки Польща в Україні відбувся брифінг Посла Республіки Польща в Україні Генрика Літвіна на тему: «Саміт НАТО у Варшаві 8-9 липня 2016 р.».

Під час брифінгу Посол довів до преси позиції Республіки Польща з основних питань міжнародної політики напередодні Саміу НАТО та очікування польського керівництва від цієї події. Також Генрик Літвін докладно відповів на запитання журналістів, що здебільшого стосувались питань підтримки Польщею України та результатів саміту для нашої країни. Крім того, після брифінгу було розповсюджено офіційний прес-реліз в якому Посольство Республіки Польща в Україні представило офіційну позицію польського керівництва з основних питань, що будуть розглядатись на Саміті.

В Польщі за результатами Саміту очікують збільшення рівня безпеки, як для Польщі, так і для всього регіону. «Як країна-господар ми маємо власні очікування і вони дуже тісно пов’язані з ситуацією в Україні», – зазначив Посол Республіки Польща в Україні.

В ході промови та відповідей Посол Республіки Польща наголосив на тому, що в Польщі та в НАТО в цілому розуміють рівень загроз, що пов’язані з триваючою агресією РФ проти України, розуміють важливість України в питанні стримування просування РФ на Схід та мають намір і надалі надавати Україні усіляку підтримку. Також польська сторона впевнена в тому, що «на Саміті буде послано потужний політичний сигнал про підтримку для України. Відбудеться засідання Комісії НАТО-Україна на рівні глав держав і урядів. Рішення з Варшави будуть важливим кроком на шляху подальшого зміцнення за допомогою НАТО оборонного потенціалу України».

В Польщі за результатами Саміту очікують збільшення рівня безпеки, як для Польщі, так і для всього регіону. «Як країна-господар ми маємо власні очікування і вони дуже тісно пов’язані з ситуацією в Україні. І ці очікування, це, перш за все, з нашої точки зору – збільшення безпеки Польщі, але і цілого регіону Центральної і Східної Європи через якісну присутність нових сил НАТО на цій території», – зазначив Посол Республіки Польща в Україні.

Сподіваються в Польщі за результатами Саміту і на зміцнення єдності в Європі, що особливо актуальним стало після проведення референдуму у Великій Британії про вихід зі складу ЄС. Зокрема, посиленню єдності європейських країн має слугувати прийняття нових спільних рішень з питань безпеки та оборони в рамках НАТО, що обумовленні збільшенням рівня загроз для безпеки регіону.

Крім того, в Польщі очікують на підвищення рівня стабільності в регіоні та світі через формування нових підходів до взаємодії Альянсу з країнами-партнерами, до числа яких відноситься і наша країна.

«Стабільність поза межами НАТО повинна бути збільшена за рахунок інтенсифікації співробітництва з партнерами», – наголосив Посол РП в Україні.

За словами Посла РП, Україні серед країн партнерів надається чільна роль через те, що в НАТО розуміють місце та роль України в загальноєвропейській системі безпеки.

«Стабільність поза межами НАТО повинна бути збільшена за рахунок інтенсифікації співробітництва з партнерами», – наголосив Посол РП в Україні.

«Очевидно, що Україна є складовою та учасником загального процесу з безпеки в Європі. Напевно, говорити про конкретні параметри відносин, які країни НАТО хотіли б мати з Україною, можна буде вже після саміту. Але очевидно, що Україна є одним із партнерів, з яким НАТО хотіло б досягти взаємосумісності, та очікує побудови такої системи безпеки, військової дисципліни та процедур, які були б сумісними з тими, що існують в НАТО», – сказав Г.Літвін, відповідаючи на запитання кореспондента Укрінформу.

Посол також особливо підкреслив, що Польща «окремо зацікавлена» у зміцненні співпраці НАТО з Україною.

«І тут спеціальна зацікавленість Польщі є в зміцненні співпраці НАТО з Україною … Напевно, будуть відповідні домовленості. Україна є однією з країн, щодо яких в планах є досягнення інтероперабільності (взаємосумісності, – прим. DE) – я маю на увазі досить близьке співробітництво. Польща є шанувальником такої концепції співпраці з Україною», – зазначив Г.Літвін.

Мова може іти про повну підтримку Польщею та НАТО Україну на шляху євроатлантичної інтеграції з тим, щоб підійти до повної взаємосумісності на політичному, воєнному та законодавчому рівнях, коли б вступ нашої країни до лав Альянсу міг би стати лише формальністю. Тут слід відзначити, що за таких підходів в НАТО, велику роль мають відігравати реальні дії української сторони по наближенню до стандартів Альянсу – від адаптації наших збройних сил, які вже пройшли велику відстань на цьому шляху, переведенню оборонної промисловості у відповідність до стандартів НАТО і до повної адаптації законодавчої бази.

Посол особливо підкреслив, що Польща «окремо зацікавлена» у зміцненні співпраці НАТО з Україною.

Говорячи про можливість подальшого розширення НАТО, дипломат відзначив, що в цьому питанні НАТО має прийняти та зафіксувати в окремому документі власний суверенітет в питанні ухвалення рішень стосовно прийняття до Альянсу нових членів.

«Ми переконані, що цей принцип буде підтверджений. Ми не переконані, в якому документі, але лідери НАТО наголошуватимуть на такому принципі відкритих дверей та на суверенному праві Альянсу приймати такі рішення. Тобто, політика розширення – це суверенне рішення НАТО, на яке не може здійснюватися жоден вирішальний вплив з поза меж Альянсу”, – наголосив Літвін.

Дипломат також зауважив, що з польської точки зору важливо підкреслити, що політика відкритих дверей, як один з принципів політики НАТО, буде підтверджена.

При цьому Посол зауважив, що Альянс має намір розвивати взаємини з партнерами на підставі різних міжнародних договорів та платформ з метою розширення зони стабільності та безпеки за межами НАТО.

Раніше політика відкритих дверей НАТО неодноразово піддавалось критиці з боку РФ, яка усіляко намагалась перешкодити розширенню Альянсу на схід.

В цілому слід відзначити, що позиція польської сторони, як країни-господаря цьогорічного саміту НАТО, яка водночас є країною-стратегічним партнером України, що вже тривалий час лобіює українські національні інтереси в Альянсі та ЄС, надають впевненість у тому, що рішення Варшавського Саміту відкриють нову сторінку відносин України та Альянсу. Також є сподівання на те, що результати саміту нададуть підстави для реалізації сподівань народу України на гідне життя, а народам Європи – на спокій та сталий розвиток, незалежно від того, що про це думають в Москві…

Валерій РЯБИХ, Defense Express

За останні дні ситуація на лінії розмежування на Донбасі серйозно загострилась. За даними Генерального штабу ЗСУ, найбільше порушень режиму припинення вогню фіксують на Донецькому напрямку, хоча системних обстрілів, зокрема і з важкої артилерії, зазнають українські військові й на Маріупольському та Луганському напрямках. При цьому Маріупольським напрямком вважається, наприклад, Мар’їнка, розташована всього за 3 км на захід від Трудовських – Петровського району Донецька. Фактично найчастіше – щодня – стріляють в околицях Донецька. Проте щільна забудова та особливості ландшафту не дозволяють жодній стороні конфлікту досягти тактичної переваги, щоб піти на оперативний прорив редутів супротивника і закріпитись на нових позиціях (хоча, звичайно, обидві сторони декларативно «поважають» Мінські домовленості). Необхідний оперативний простір та сприятливий ландшафт є в степах на південь від Донецька – аж до узбережжя Азовського моря. Проте околиці Маріуполя – один із найбільш укріплених районів українських військових на всьому фронті. Ще один напрямок, де є сприятливі умови для ведення бойових дій, – так звана Світлодарська дуга, розташована на адміністративному кордоні Донецької та Луганської областей, а також території, що до неї примикають (з правого флангу – передмістя Горлівки, з лівого – передмістя Попасної).

Світлодарськ – невеличке містечко Бахмутського (Артемівського) району Донецької області з населенням близько 6 тисяч жителів (в мирні часи – вдвічі більше), що розташоване на березі Світлодарського водосховища. Місто дуже молоде – засноване в 1970 році у зв’язку з будівництвом Вуглегірської ТЕС. Відповідно більш ніж півміста працює на тепловій електростанції. Сама ж електростанція – одна з найпотужніших та найбільш сучасних на Донбасі (друга за продуктивністю в регіоні – Старобешівська ТЕС – виробляє вдвічі менше енергії), належить державній енергогенеруючій кампанії «Центренерго». Вона забезпечує енергією найбільш промислово розвинуті північно-східні райони Донбасу, зокрема Лисичансько-Сєвєродонецьку агломерацію, Алчевський та Єнакіївський металургійні заводи, хімічні підприємства Горлівки. Цікаво, що керівництво «Центренерго» неодноразово «ловили» на купівлі російського вугілля та вугілля з окупованих територій (передусім із шахт Стаханова та Антрацита – окупованих міст Луганської області). Незрозумілою залишається схема постачання державним підприємством електроенергії на окуповані території, зокрема в Алчевськ та Горлівку. За схожих умов найбільша приватна енергетична компанія України – ДТЕК Ахметова – визнала, що «постачає світло на неконтрольовані території рівно так само, як це роблять й інші наші партнери». При цьому припинення електропостачання на непідконтрольну українській владі частину Донбасу призведе до екологічної катастрофи, адже завдяки цій електроенергії працюють водоочисні споруди, водопроводи, газові господарства, вся комунальна сфера, школи та інші життєво важливі об’єкти інфраструктури. Ймовірно, за такою ж схемою працює й «Центренерго». В будь-якому разі Вуглегірська ТЕС є ласим шматком, стратегічним об’єктом, захоплення якого проросійськими терористами завдасть колосальних збитків державі.

Цікавим аспектом нинішніх баталій є відносна легітимність українського наступу на позиції сепаратистів, адже за Мінськими домовленостями від лютого 2015 року Дебальцеве належить Україні, а відхід українських військових з «дебальцевського котла» стався вже після підписання Мінська-2. Проте цей факт категорично оскаржують росіяни та представники самопроголошених «республік». Світлодарська дуга – ключ до стратегічних шляхів на Бахмут, Слов’янськ та Лисичанськ, тут проходить міждержавна автомобільна траса Харків–Ростов-на-Дону. Українські військові на дузі перебувають у своєрідному «напівкотлі». Таким чином Світлодарська дуга має важливе стратегічне значення – і в плані відбиття можливої атаки бойовиків, і в контексті створення «котла» для частин ЗСУ на цьому напрямку (про що не раз заявляли представники «ДНР»).

Що ж насправді сталося вранці 29 червня?

Дані українського штабу АТО та сепаратистів діаметрально протилежні. Бойовики стоять на тому, що українські військові пішли в наступ на позиції сепаратистів під Логвиново та Лозовою. Натомість у ЗСУ притримуються іншої версії – про наступ проросійських терористів на цій самій ділянці фронту (у напрямку Луганського). За багатьма свідченнями з нейтральних джерел, більш вірогідною все ж виглядає версія про наступ українців. Фактично відбулася розвідка боєм, де основну роль виконували військові формування «Правого сектору», що офіційно не підпорядковується штабу Збройних сил (інакше складно пояснити загибель відомого оперного співака Василя Сліпака і поранення ще двох його побратимів). Проте в наступі взяли участь і дві ротні групи 54-ї окремої механізованої бригади та ротна група 59-ї бригади, які атакували позиції супротивника в «сірій зоні» відразу на трьох напрямках. Надвечір відбувся контрнаступ проросійських бойовиків за підтримки артилерії та броньованої групи, які змусили українських військових організовано відійти на свої позиції. Внаслідок цієї штурмової розвідки втрат зазнали обидві сторони – поранено до 20 осіб з обох боків, є й убиті…

Загалом, на тлі посилення активності на Маріупольському напрямку (зокрема в районі Докучаєвська), можна з деякою натяжкою говорити про відновлення повномасштабних бойових дій в зоні АТО. Після тривалого «тихого протистояння» на виконання Мінських домовленостей градус напруги на лінії фронту продовжує зростати. Відтак Світлодарська дуга ще стане новою «гарячою точкою» на мапі війни на Донбасі. Проте відкритих бойових дій, імовірно, варто очікувати ближче до серпня-вересня 2016 року, що пов’язано із зовнішньополітичними обставинами, а також із наближенням парламентських виборів в Російській Федерації.

Валерій Кравченко

Багато українців продовжує відчувати внутрішній неспокій від життя поруч з переселенцями. Хоча, об’єктивно, за два роки війни багато чого змінилось. Українське суспільство послідовно пройшло через різні етапи ставлення до людей, що залишили своє життя на Донбасі та в Криму втікаючи від війни. Від емоційного бажання допомогти, через недовіру та відторгнення, базоване на стереотипах до «донецьких» часів Януковича, до байдужості сьогодення. Хоча в цьому питанні не можна робити узагальнень, оскільки в різних куточках України існує різне ставлення до переселенців, проте всі негативні сторони об’єднує питання недовіри до переселенців як адептів проросійських поглядів та потенційних терористів-рознозчиків «сепаратистської зарази». А чи існує взагалі проблема?

За даними соцопитування, яке проводилося в лютому-березні 2016 року Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення Агентства ООН у справах біженців, переважна більшість українців сприймають переселенців з Криму і Донбасу як громадян, що мають рівні права з усіма, які стали заручниками ситуації і потребують підтримки. Такої думки дотримуються 89% опитаних по Україні і 96% опитаних в місцях найбільшої концентрації переселенців.

При цьому позитивно ставляться до біженців 43% і 58% опитаних (по Україні та в місцях найбільшої концентрації), нейтрально – 47% і 34%. Українці не вважають переселенців винними в ситуації, в якій вони опинилися (77% і 85%), проте впевнені, що цивільні обов’язки, включаючи військову службу, переселенці повинні виконувати разом з усіма (80% і 75%). 83% українців не змінили свого ставлення до переселенців за два роки з початку конфлікту. Основним джерелом інформації про переселенців респонденти назвали ЗМІ (65% і 63%).

За даними опитування, найгірше до переселенців відносяться в Києві і Західній Україні. 39% киян зазначили погіршення криміногенної обстановки, 21% – збільшення соціальної напруженості. Жителі Західної України (в першу чергу, люди, які живуть за межами обласних центрів) зробили акцент на проросійських політичних поглядах, небажанні біженців працювати нарівні з усіма, агресивному ставленні до місцевих. При цьому 50% опитаних в регіоні відповіли, що не спілкувалися з переселенцями і не знають про їх присутність в своєму населеному пункті.

Отримані результати повинні служити основою майбутніх програм та заходів, «спрямованих на підвищення толерантності та сприяння мирному співіснуванню у приймаючих громадах», зокрема в контексті функціонування Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України. На початку червня 2016 р. новостворене міністерство отримало своє положення, ухвалене постановою Кабінету міністрів. Визначені принципи та завдання роботи міністерства, тож ми можемо невдовзі очікувати на вироблення системи у роботі з переселенцями. Хоча, передусім, займатись треба з приймаючими українцями, долати стереотипи у ставленні до «чужинців».

Існує проблема підрахунку реальної кількості переселенців. По-перше, багато людей проходило реєстрацію кілька разів за різними адресами тимчасового перебування. Подібна плутанина була характерна в 2014-2015 рр., оскільки від початку довідки переселенців мали строк дії 6 місяців. Через деякий час цей ліміт відмінили, оскільки він спричиняв бюрократію та проблеми з виплатою соціальної допомоги. Проте багато людей реєструвалось двічі або тричі – в Сватово та Києву, Вінниці та Львові – при цьому не повідомляючи попереднє місце про зміну адреси реєстрації переселенця. Таким чином у базі даних можуть існувати дублювання. Орієнтуватись можна по тим категоріями людей, які отримують соціальні виплати – пенсії та допомогу переселенцям (відому як «442 гривні»). Проте багато ВПО не отримують цю допомогу, більше цінуючи свій час витрачений на бюрократичні процедури, аніж винагороду від держави щомісяця в 18 доларів. По-друге, переселенці відрізняються мобільністю, багато подорожуючи Україною, часто відвідуючи домівку в окупованих районах. Можна рахувати кількість переселенців по кількості перепусток, виданих СБУ ВПО для перетину лінії умовного кордону з сепаратистськими «республіками». Пунктів пропуску небагато, процедура догляду на них ретельна, тож контролювати процес підрахунку насправді можна. Проте багато переселенців не мають перепусток СБУ та взагалі не їздили додому (і не планують) останні два роки. По-третє, невідомо, скільки осіб з переселенців, особливо першої (квітень-травень 2014 р.) та другої (червень-серпень 2014 р.) хвилі, остаточно повернулось на окуповані території. Адже багато людей їхало аби просто «пересидіти війну» (у родичів, на курорті), тож коли фінансові заощадження закінчились, постала дилема – або вкорінюватись на новому місці, або їхати додому в умовний «Донецьк-Луганськ». Й більшість вибирала зовсім не перший варіант. Таким чином, загальноприйнята кількість в 1,7 млн. переселенців навряд чи відповідає реальній кількості ВПО, які проживають в Україні.

Проте ті що проживають, за останні два роки настільки викорінились та інтегрувались, купивши дома та квартири, організувавши бізнес або знайшовши постійну роботу, що вони не мають жодних планів повертатись на Донбас. Ця категорія переселенців вже сьогодні свідомо за безцінь позбувається майна на окупованих територіях, прийнявши для себе остаточне рішення залишитись. Як свідчить статистичний досвід інших конфліктів в світі, не більше 20% біженців зрештою повертаються додому, натомість 80% знаходять нову домівку та Батьківщину.

Передусім, найголовнішою проблемою, що стоїть на заваді повернення (окрім триваючого військового конфлікту) є примирення. За два роки сусіди, яки виїхали з окупації та ті, що залишились, зовсім не стали ментально ближчими, адже існували в протилежних медійних полях – українському та російсько-сепаратистькому. Обидва ці поля розпалювали ворожнечу, тож морально складно уявити комфортне існування цих сусідів у мирному повоєнному Донбасі (й перше, й друге фактично є утопією). Коли питання амністії на переговорах в Мінську є каменем розбрату, що потенційно «підірве» українське суспільство, годі й думати про позитивне примирення.

Нарешті ми підійшли до відповіді на питання сепаратизму в середовищі переселенців. Якщо ми керуємось описаною логікою, тоді ті, хто залишився в Україні вже не є носіями «руського миру». Вони такі само українці-патріоти, як, наприклад, «західняки», а часом й більші, оскільки знають ціну незалежності. Справжню картину могли б показати чергові вибори, якби переселенці отримали право голосувати. Є великі сумніви, що серед переселенців багато прихильників «Опозиційного блоку». Проте є одне «але», яке стосується тієї категорії ВПО, що не так далеко поїхала від дому – ті, що проживають в Краматорську, Слов’янську, Сєверодонецьку, Харкові. Вони значно частіше бувають вдома на окупованих територіях, проживають у середовищі, яке потенційно й без їх участі є проросійським (згадаємо, що першою «домівкою» сепаратистів був Слов’янськ). В цьому випадку проблема досить глибинна та комплексна, адже пов’язана з відсутності сталої стратегії українського розвитку неокупованих територій. Переселенці тут виступають не більше ніж допоміжним фактором, адже місцевих прихильників «руського миру» та сепаратистів в Краматорську, Слов’янську або Лимані більше ніж достатньо.

Таким чином, більшість переселенців вже гармонійно інтегрувалась в Україну. Проте все ще є українці, що сприймають їх «чужими», в тому числі через свої особисті комплекси, пов’язані з відторгненням всього «чужого», яке ототожнюється з «ворожим» («російським»), а також внаслідок психологічного впливу війни як такої.  Та категорія переселенців, що проживає недалеко від дому, потенційно може бути використана в якості адептів сепаратизму за умови ескалації суспільної напруженості в регіоні, хоча свідомо прибічниками таких поглядів вони не є. Скоріше тут мова йде про «стадний інстинкт» та відсутність альтернативи (української стратегії) – ті умови, що призвели до катастрофічних наслідків (утворення «ДНР/ЛНР») навесні 2014 р. Замість підозри українській владі варто було б залучати більше переселенців до державницької роботи з напрацювання стратегії розвитку, адже цім людям, що вже отримали важкий життєвий досвід, втрачати немає чого. Вони знають ціну байдужості та нехтування, яка позбавила їх домівки, й готові будувати своє майбутнє та майбутнє для своїх дітей у вільній та незалежній країні.

Валерий Кравченко

Відносно несподіваний результат консультативного референдуму в Великобританії щодо виходу країни з ЄС ставить безліч запитань і викликів як перед самими британцями, що висловились «за», так і перед рештою об’єднаної Європи. Передусім треба розуміти, що ЄС перебуває на межі найглибшої інституційної кризи, спровокованої внутрішніми та зовнішніми факторами, і в перспективі може взагалі зникнути з мапи світової геополітики. Великобританія, натомість, уже ніколи не повернеться в імперське минуле, у що, вочевидь, вірили багато британських пенсіонерів, підтримуючи вихід з ЄС, зате перейде до етапу стагнації й завершення розпаду колоніальної імперії, концентруючись на підтриманні особливих відносин зі США та створенні нових регіональних союзів. Проте є одна країна в світі, яка точно виграла від Brexit. Заможні громадяни цієї держави мешкають переважно в Челсі та Кенсінгтоні – респектабельних районах Лондона. Потренувавшись «на кішках» у Нідерландах (провалений референдум за ратифікацію угоди «Україна-ЄС»), Москва зриває справжній джекпот у Великобританії.

Сучасна імперія Путіна здобула славу країни-агресора і руйнівника системи міжнародних відносин – передусім через анексію Криму та підтримку сепаратизму на Донбасі. За це країни цивілізованого світу обклали Москву важкими економічними та політичними санкціями. На тлі подій Brexit відбувається падіння фондових ринків, знецінення британської та європейської валюти. Компенсувати втрати економіки можна через відновлення торговельних відносин з Росією. І якщо британці, віриться, продовжать підтримувати санкції, незважаючи на економічний та фінансовий тиск, то європейці розділяться навпіл у цьому питанні. Найвірогідніше, що до кінця 2016 року санкції таки будуть послаблені, незважаючи на неефективність Мінського процесу чи анексію Криму. Більшість європейських країн, особливо південних, не налаштовані платити з власної кишені за кризу, тож вони радше покладуть на жертовний вівтар територіальну цілісність однієї далекої східноєвропейської держави, аніж дозволять собі менше їсти. Своєю чергою, зменшення санкційного тиску на Росію та відновлення торгівлі сприятимуть посиленню російської економіки, а відтак – більші кошти будуть спрямовані на військові потреби.

Основна мета зовнішньополітичних акцій Кремля – стратегічний хаос в Європі. На це була спрямована міграційна криза, опосередковано спровокована нищенням російською авіацією мирних сирійських міст (успішно триває й донині). Навіть фанатські розбірки на Євро-2016, що супроводжувались бойнею між підготовленими російськими хуліганами (дехто вважає, що серед них були навіть представники російських силових структур, спеціально інкорпоровані в це середовище) та британськими фанатами (один із яких, як відомо, загинув), були використані для залякування британців. На тлі внутрішніх прихильників Brexit, подібні зовнішні зусилля дали бажаний результат. Цікаво: якщо Англія та Уельс проголосували за вихід з ЄС, то Шотландія й Північна Ірландія однозначно голосували проти. Таким чином всередині Великобританії визрівають нові сепаратистські сценарії – передусім у Шотландії, яка в 2014 році вже голосувала за незалежність (тоді з мінімальною перевагою противники відокремлення перемогли прибічників). Але не можна забувати й про Північну Ірландію з її традиціями терористичного спротиву ІРА. Зазначені фактори створюють на Британських островах стійку зону нестабільності, передусім політичної.

Натомість Європа теж прямує до стратегічного хаосу. Рух євроскептиків, який поступово набирав популярності в ЄС за останні п’ять років, отримав гарну вітрину. Brexit уможливить проведення подібних референдумів у найбільш євроскептичних країнах, на кшталт Нідерландів, Греції, Швеції, Данії. Ймовірно, не омине він і країни Центральної та Східної Європи, зокрема Угорщину та Польщу, де при владі перебувають праві консерватори. Крім референдумів, що ставлять під загрозу саме існування ЄС, наслідки Brexit сприятимуть посиленню реакційних сил, зростанню популярності популістських національних партій правого та лівого спрямування.

На цьому тлі перемога на виборах у США республіканця Дональда Трампа восени – чергова червона лінія для Кремля. Важливо відірвати США від Європи, загнати американців у рамки ізоляціоністської політики з метою «перезавантажити» стратегічні відносини Росія-США на умовах Москви (бажано взагалі зібрати нову «Ялту»), щоб розподілити сфери впливу та домогтися невтручання США в європейські справи.

Стратегічний хаос і невизначеність стануть викликом і для НАТО напередодні найвизначнішого за всю історію Альянсу саміту цієї організації у Варшаві. Якщо рішення саміту будуть дипломатичними і половинчастими, а консенсус щодо питань, наприклад, збільшення військової присутності в Східній Європі чи пакетної допомоги Україні не буде знайдений, це зумовить важку політичну, інституційну та військову кризу Альянсу (замість адаптації).

Описаний апокаліптичний сценарій розв’яже руки Росії. За умов мілітаризації свідомості росіян вони легко підтримають черговий виток ескалації насилля на Сході України або й більше – від розмороження конфліктів на пострадянському просторі до військових провокацій на Півночі Європи. Російська мілітарщина активно готується до війни, й події в Європі відкривають вікно можливостей для подібних дій. Європу змушують замкнутися на своїх проблемах, а Великобританію, яка могла б виступити адвокатом України як держава-гарант за Будапештським меморандумом, ще чекають внутрішні потрясіння. Переміщення центру уваги зі Східної Європи на Захід, безумовно, задовольняє Москву.

Європа, схоже, остаточно догралася в ліберальну демократію. Плебісцит у Великобританії наочно демонструє те непривабливе становище, куди загнала себе Європа. Очевидно, що санацію ЄС можна здійснити лише авторитарними діями, проте сама природа європейського лібералізму відкидає можливість такого сценарію. Тож варто очікувати спроб укотре «склеїти» ЄС за рахунок актуалізації субрегіональної інтеграції. За цих умов новий імпульс може отримати проект Балто-Чорноморського Союзу, або масштабнішого Міжмор’я, який лобіюватиме передусім Варшава. До подібних ініціатив політико-економічного співробітництва можуть приєднатися й країни з-поза меж ЄС – Україна, Грузія, Молдова. Таким чином вони зможуть замістити європейську інтеграцію в системі власних цінностей та зовнішньополітичних орієнтирів, якщо ЄС все ж програє битву за своє існування. З результатами Brexit ця битва вже почалась.

Валерий Кравченко

Сьогодні, 17 червня, на полігоні Нова Демба, що у Польщі, відбулася церемонія завершення навчання «Анаконда-2016». До навчань, що проходили на території цього навчального центру залучалися підрозділи Литовсько-Польсько-Української бригади, механізованої бригади ЗС Угорщини, аеромобільний взвод окремої десантно-штурмової бригади ЗС України та механізований і танковий батальйони ЗС Республіки Польща.

Під час заходу начальник штабу ЛИТПОЛУКРБРИГ підполковник Елігіус Сенуліс доповів командиру бригади бригадному генералові Адаму Йоксу про готовність учасників до церемонії закриття. Звертаючись до присутніх, комбриг привітав військовослужбовців та цивільних працівників з успішним завершенням найбільшого навчання ЗС Республіка Польща «Анаконда-2016».

— Два тижні тому, під час відкриття маневрів я озвучив ті навчальні завдання, які нам потрібно було виконати. Сьогодні я з гордістю оголошую, що ми досягнули мети військових навчань «Анаконда-2016». Ми працювали, навчалися і проживали разом, набули бажаної злагодженості дій і взаємосумісності під час майбутніх операцій, — зазначив під час виступу бригадний генерал Адам Йокс.

Командир ЛИТПОЛУКРБРИГ також нагадав, що завдяки цьому навчанню офіцери штабу та командири усіх рівнів підвищили свій професіоналізм, польову виучку та взаєморозуміння під час виконання завдань.

— Ми навчаємося не для того, аби пропагувати війну, а щоб бути здатними зберегти мир. Цього ми зможемо досягнути, якщо будемо діяти спільно. Під час участі в навчаннях «Анаконда-2016» ми довели, що є побратимами по зброї. Напрацьований взаємний досвід ми проаналізуємо та впроваджуватимемо в систему підготовки підрозділів, — прокоментував заступник командира ЛИТПОЛУКРБРИГ полковник Володимир Юданов.

Варто зазначити, що тільки на полігоні Нова Демба навчалося майже 1200 військовослужбовців та цивільних працівників із п’яти країн світу.

Зокрема, Литовсько-Польсько-Українська бригада, підрозділи ЗС США, механізований і танковий батальйони ЗС Республіки Польща, український аеромобільний взвод, рота територіальної оборони. Навчальні завдання успішно виконала і механізована бригада ЗС Угорщини.

Під час завершення офіційної церемонії, дотримуючись військових традицій, командир багатонаціональної бригади вручив сертифікати та нагородив учасників військових міжнародних маневрів подарунками.

Олександр Гайн, офіцер зв’язків з громадськістю ЛИТПОЛУКРБРИГ

З огляду на тривалі військові дії на Сході України, часто виникає питання – хто воює проти збройних сил України. Чому фактично з нікуди виникла величезна армія, озброєна за останнім словом техніки, та звідки в цієї армії беруться величезні людські ресурси. Що собою представляють збройні формування «ДНР» та «ЛНР»?

Найперше, що треба зрозуміти читачеві, що в збройних силах терористичних організацій Донбасу не воюють звичайні повстанці – шахтарі та металурги, як це люблять представляти російські засоби масової інформації. Звичайно, якась частина місцевих мешканців воює на боці «ДНР» та «ЛНР», проте більша частина місцевих просто є заручниками терористів (свідомими – симпатизуючи та підтримуючи, або несвідомими). Вивчати збройні формування на Донбасі дуже складно через той факт, що не має ані достовірних джерел – всю інформацію відносно структури, кількості та рівня забезпечення своїх збройних формувань терористи ретельно оберігають, ані сталої структури збройних формувань – довгий час на теренах, окупованих проросійськими силами, діяли відокремлені банди, угруповання, козацькі формування, що не мали єдиного центру.

На папері існують такі собі збройні сили «Новоросії», що складаються з двох корпусів – Народної міліції «ЛНР» 1-го армійського корпусу «ДНР, а також Республіканської гвардії «ДНР». За неофіційними даними, кількість кожного складає до 40 тис. чол., таким чином армія терористів налічує близько 80 тис. осіб, що за принципом набору діляться на чотири категорії: зрадники (колишні українські силовики – військові, представники СБУ, міліції), «відпускники» (російські кадрові військові зі своєю місією – координувати та тренувати терористів, а також наглядати за ними), добровольці (прихильники «руського миру» та просто любителі військового «сафарі») та місцеві. Остання категорія використовується переважно як гарматне м’ясо, що є метою російських кураторів – дозволити як можна більше смертей українців, пов’язати їх кровною ворожнечею, аби Донбас вже ніколи не став Україною.

Народна міліція «ЛНР», підпорядкована міністерству оборони «ЛНР», складається з:

– 2-ї окремої бригади Народної міліції (командир – полковник Андрій Рузінскій, прізвище прикриття – Нефьодов);

– 4-ї окремої бригади Народної міліції (командир – полковник Євген Жмуров), дислокованої в місті Красний Луч (колишній командир бригади – Олександр Беднов (Бетмен), вбитий 1 січня 2015 р.);

– 6-ого окремого механізованого козачого полку ім. Отамана Платова (командир Павло Дрьомов (Батя), убитий 12 грудня 2015 р.) сформованого на базі першого козацького полку ім. Платова;

– окремої артилерійської бригада особливого призначення (командир – полковник Олександр Бабічев);

– окремої бригади особливого призначення «Одеса» МГБ ЛНР (командир – Олексій Фоминов) та окремого комендантського полку Народної міліції (командир – полковник Сергій Грачов);

– 4-ого окремого танкового батальйону (колишній батальйон «Август». Командир – полковник Олександр Костін);

– окремого розвідувального батальйонного корпусу (командир – полковник Олексій Грек)

– батальйони територіальної оборони, в тому числі реорганізованої бригади «Призрак» та різних козацьких загонів та гарнізонів.

1-армійський корпус «ДНР» складається з:

– окремої бригади спеціального призначення «Восток» (командир – Олександр Ходаковський), загальною кількістю до 2500 чол.;

– окремої бригади особливого (артилерійського) призначення «Кальміус» (командир – Геннадій Ковальчук), загальною кількістю до 1000 чол.;

– окремого комендантського полку, що складається з воєнної поліції та окремих військових комендатур;

– розвідувального управління головного штабу Міністерства оборони «ДНР» (командир – генерал-майор Сергій Петровський);

– 1-ї окремої слов’янської мотострілкової бригади (командир – Микола Дигало). Бригада створена на основі Семенівського батальйону і Костянтинівського батальйону т. зв. Народного ополчення Донбасу Ігора Стрелкова (Гіркіна);

– 3-ї окремої мотострілкової бригади «Беркут» (командир – Дмитро Старостін, місце постійної дислокації – Горловка, Єнакієве). Бригада створена на основі Горлівсько-Макіївсько-Єнакіївських підрозділів Ігора Безлера;

– 5-ї окремої мотострілкової бригади «Оплот» (командир – Михайло Тихонов, місце постійної дислокації – Донецьк, Докучаєвськ).  Бригада створена на основі воєнізованих загонів «Оплот» і ряду інших, зокрема «Руська православної армії» і «Сварожич»;

– 7-ї чистяковської окремої спеціальної бригади (командир – Михайло Николаєв, місце постійної дислокації – Дебальцеве).

Республіканська гвардія «ДНР», утворена за наказом ватажка донецьких сепаратистів Олександра Захарченка 12 січня 2015 р., складається з шести батальйонів загальної кількістю близько 3 тис. осіб. До складу цього «елітного» збройного формування належать:  батальйони «Оплот» (особиста армія Захарченко), «Булат», «Патріот», а також реорганізовані частини «Руська православна армія».

Не підпорядковується міністерству оборони «ДНР», але взаємодіє з ним 1-й окрема батальйонно-тактична група «Сомалі», під командуванням Михайла Толстих (Гіві). 3 травня 2016 року міністр оборони «ДНР» генерал-майор Володимир Кононов оголосив про створення нової структури Збройних сил «ДНР» – Оперативного командування «Донецьк».  Штаб командування знаходиться у м. Сніжне.

Таким чином, терористичні формування, особливо в «ДНР» мають достатню структурованість. Що стосується «ЛНР», то варто відзначити наявність напівавтономних збройних підрозділів, зокрема продовжують існувати козацькі загони, що знижує керованість армії луганських терористів.

Чим воюють проросійські терористи на Донбасі

Російська зброя на Донбасі вже не викликає жодного подиву. Це в квітні 2014 р. ми ретельно  стежили за кожним задокументованим фактом появи в Сніжному або Макіївці російського танка Т-72, якого за легендою сепаратисти «віджали» в збройних силах України (це при тому, що всі наявні Т-72 у нас перебували на консервації, в той час як основним бойовим танком є Т-64). Сьогодні проросійські терористи вже не ховаються й масово використовують російську зброю та російські боєприпаси проти українських  військових на лінії розмежування.

Шляхів постачання зброї два – або ешелонами на вузлові залізничні станції Іловайськ та Дебальцеве (хоча існують свідчення й про використання з.ст. Краснодон, натомість інший великий залізничний вузол – Ясинувата, не використовується із зазначеною ціллю передусім через його максимальне наближення до лінії фронту – до промзони Авдіївки менше 5 км.), або на траках (рідше своїм ходом) через неконтрольовані пункти перетину державного кордону.

 На 80% зброя, що надходить з Росії – списана, з затертими знаками належності до російських військових частин. Проте існує й інша категорія російської зброї – експериментальні розробки російського ВПК. Донбас послідовно використовується російськими військовими як полігон для випробувань. Як правило, зразки новітньої зброї не передаються в руки ненавченим сепаратистам – за нього, а також за результати застосування, відповідають лише російські кадрові військові «у відпустці». Ще одна категорія зброї, що використовують сепаратисти – так звані «віджаті» екземпляри української техніки. За фактом, подібної зброї налічується дуже мало від загальної кількості – до 5% (переважно захоплена на складах в Артемівську, Слов’янську, Криму ще на початку 2014 р., а також залишена українцями внаслідок стратегічного оточення в Іловайську та Дебальцевому). Проте сепаратистські та російські ЗМІ навмисно подають інформацію про «віджату» зброю в значно перебільшеному масштабі, аби, з одного боку, занизити кількість російської «допомоги», з іншого боку – показати військову вправність збройних підрозділів невизнаних республік на тлі неналежного рівня готовності та професійної недбалості українських збройних сил.  Крім українських «трофеїв», існують свідчення про використання сепаратистами грузинської «трофейної» зброї періоду грузинської кампанії Росії 2008 р., що була надана їм росіянами. До таких «грузинських» зразків, наприклад, відноситься ПЗРК «Grom Е2» виробництва Польщі.

Далі розглянемо основні види озброєнь, що використовують сепаратисти на Донбасі. Почнемо зі стрілецької зброї. Тут варто відзначити, що російський «воєнторг» на Донбасі відкрився не відразу з початком конфлікту. Група диверсантів Стрєлкова-Гіркіна в Слов’янську навесні 2014 р. мала досить багато нової російської стрілецької зброї, на кшталт АК-74М, натомість більшість місцевих сепаратистів воювали чим заманеться – грабували музеї та консервовані склади. Тому в ході боїв було зафіксовано використання гвинтівок Мосіна, пістолетів-кулеметів ППШ і ППС, німецьких МП-40, кулеметів Дегтярьова тощо.

За даними російського військового історика Михайла Жорохова, приблизно з середини червня 2014 р. розпочався другий етап роботи «воєнторгу», який характеризується появою в загонах бойовиків сучасних зразків озброєння. При цьому абсолютна більшість зброї вироблена або за радянських часів, або в 1990-х роках. Так би мовити, «стандартними» видами стрілецької зброї в загонах терористів є самозарядні карабіни Симонова (СКС), виготовлені ще в 1940-50-х роках, автомати (АК) і кулемети Калашникова (ПК) різних років випуску і модифікацій, снайперські гвинтівки Драгунова (СВД), пістолети Макарова, Стєчкіна і досить рідко – Токарєва. Серед більш-менш сучасних зразків можна відзначити автомати Калашникова «сотої серії» (АК-101, АК-102, АК-103), що вироблялися в 1990-2000-і роки в Росії. У грудні 2014 р. у представників терористичних угруповань на Донбасі були помічені снайперські гвинтівки КСВК / АСВК — Корд, котра була прийнята на озброєння у Росії тільки у 2013 р..

Для боротьби з броньованими цілями бойовики використовують 12,7-мілімметровий кулемет НСВ, більш відомий як «Утес». Він був розроблений ще на рубежі 1960-1970-х років. У боях також зафіксовано застосування сучасних російських великокаліберних кулеметів «Корд». На озброєнні сепаратистів знаходиться велика кількість ручних протитанкових гранатометів і реактивних протитанкових гранат (РПГ) одноразового використання, переважно випуску 1970-1990-х років. Перш за все, це наймасовіші РПГ-7 і РПГ-18 «Муха». Відзначено на Донбасі використання РПГ-22 «Нетто», РПГ-29 «Вампір», а також морально застарілих РПГ-26 «Аглень» і РПГ-27 «Таволга». Стосовно гранатометів – наймасовіше сепаратисти використовують протитанковий гранатомет СПГ-9 «Спис», розроблений і прийнятий на озброєння на початку 1960-х рр., а також станковий гранатомет (АГС-17) «Полум’я», який знаходиться на озброєнні з 1971 року. Трапляються випадки використання й сучасних російських АГС-30 (ЗСУ захопили в Слов’янську окремі зразки цієї зброї як свідчення роботи російського «воєнторгу»).

Як для конфлікту «малої інтенсивності» досить широко застосовуються протитанкові ракетні комплекси «Фагот», «Метис» та «Конкурс». Останній не стоїть на озброєнні ЗСУ, тож постачання його можливо лише через неконтрольований кордон російською стороною. Мінне озброєння також представлено радянськими зразками (наприклад, протипіхотними мінами МОН-50, МОН-100, ОЗМ-72 і протитанковими ТМ-57, ТМ-89).

Артилерія бойовиків переважно складається з радянських зразків. Найбільш широке застосування отримали міномети калібром 82-мм і 120-мм, 152-мм гармата-гаубиця Д-20, 100-мм протитанкова гармата «Рапіра», відзначено наявність у бойовиків 122-мм гаубиці Д-30 і реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) БМ-21 «Град». Для останніх бойовики часом використовують новітні касетні боєприпаси – «Торнадо- Г». Також широке застосування, зокрема у січні-лютому 2015 р. знайшли більш потужні реактивні системи залпового вогню – «Ураган», «Смерч», «Торнадо». Спостерігачами ОБСЄ задокументована наявність у проросійських терористів новітньої російської важкої вогнеметної системи ТОС-1 «Буратино».

Бронетехніка сепаратистів також складається зі зразків, вироблених переважно  за радянських часів. Це бронетранспортери БТР-60, БТР-70, БТР-80, бойові машини піхоти БМП-1, БМП-2, розвідувально-дозорні машини БРДМ-2, бойові машини десанту БМД-1 і БМД-2, танки Т-62, Т -64, Т-72, Т-80, полкові самохідні гаубиці «Гвоздика», самохідні артилерійські знаряддя «Нона». В квітні 2015 р. Росія поставила сепаратистам нові танки Т-90 «Володимир», а також новітні БТР-82АМ. Також трапляються випадки використання БПМ-97 — КамАЗ-43269 «Выстрел/Дозор», ГАЗ-3937 «Водник», ГАЗ-2330 «Тигр».

Для боротьби з авіацією сепаратисти також використовують озброєння радянських часів. Це досить архаїчні, але все ще досить ефективні зенітні установки ЗУ-23, прийняті на озброєння радянської армії ще в 1960 році, ЗРК «Оса», а також ціла лінійка переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК). Найбільшого поширення набули морально застарілі ПЗРК “Стріла-2”, “Стріла-2М”, “Стріла-3” і “Стріла-10”, що знаходилися на озброєнні РА ще з 1960-1970-х років, а також ПЗРК “Ігла” і “Ігла-1”, що надійшли на озброєння армії на початку 1980-х років. Існують підтверджені факти використання новітнього ПЗРК російського виробництва «Верба», а також зенітного ракетно-пушечного комплексу «Панцир-С1».

Щодо засобів радіолокації, сепаратисти активно використовують СНАР-10 «Леопард» и АРК-1 «Рысь», РЛС «Зоопарк», РЕБ «Автобаза», мобільні командні пункти «Ранжир», а також новітні російські РЛС «Дзюдоїст».

У Росії у військових частинах і на складах накопичилася величезна кількість морально і фізично застарілого озброєння, яке потрібно кудись подіти, натомість процес утилізації досить дорогий. Таким чином Росія намагається використовувати Донбас в якості своєрідного комплексу для утилізації застарілої зброї і боєприпасів, а також, водночас, полігону для випробування новітніх зразків озброєння. Тож російський  «воєнторг» продовжує працювати, перетворюючи Донбас на справжнє пекло.

Вже сьогодні за кількістю танків «ДНР/ЛНР» випереджають таку західну країну, як Німеччину (450 проти 400). Також на озброєнні в терористів знаходиться близько 550 артилерійських систем, 200 РСЗМ, 830 одиниць бронетехніки. Безпосередньо біля неконтрольованої ділянки українсько-російського кордону зосереджені величезні допоміжні сили, в тому числі авіація. За словами заступника секретаря РНБО Олександра Литвиненка, перший та другий корпуси армії сепаратистів вже включені до системи південного військового округу ЗС РФ. Ці корпуси підпорядковуються центру територіальних військ, який розташований у Новочеркаську Ростовської області РФ. Посадовець заявив наступне: «Провідні командні позиції в першому і другому армійських корпусах посідають російські кадрові офіцери. Ці корпуси організовані відповідно до статутів і бойових настанов російської армії, підкоряються російським наказам і діють у чіткій послідовності російській військовій стратегії. Тактика, застосована цими підрозділами, постійно удосконалюється, що призвело останнім часом до суттєвого зростання втрат серед українських військових». Тож не виключено, що вже дуже скоро ми станемо свідками заміни радянського парку зброї сепаратистів на все більш сучасні зразки російського виробництва. А може й замість сепаратистів прийдуть вже справжні російські військові, принаймні всі факти свідчать про те, що Росія готується до відкритої збройної агресії проти України.

Олексій Ілонов

Минулого тижня завершився черговий етап переговорів у Мінську. Одна із тем порядку денного – можливість проведення виборів на тимчасово окупованих територіях. Така домовленість дала б змогу говорити про початок політичного вирішення ситуації на Донбасі. Пропонуємо розмову з координатором виборчих і парламентських програм Громадянської мережі «Опора», учасницею політичної підгрупи Мінських переговорів Ольгою Айвазовською про прогрес у цьому питанні, розбіжності сторін та ситуацію за лаштунками Мінська, за яким спостерігає увесь світ.

– Ви недавно повернулися з Мінська, де пройшла чергова зустріч усіх сторін переговорів. Чого вона досягла у політичному контексті?

– Основні теми переговорів у політичній підгрупі – обговорення модальностей виборів та амністії. Друга тема для нас не дуже актуальна, адже ми маємо відповідне законодавство. Але будь-який процес звільнення від відповідальності може розпочатись лише після відновлення судової гілки влади на непідконтрольних зараз Україні територіях, шляхом індивідуального характеру амністії щодо учасників подій, і виключно у випадку, коли фігуранти справ не брали участь у військових злочинах та злочинах проти людяності.

Модальності ж виборів – це не проект закону, а рамки політичного процесу, наприклад, виборча система, адміністрування процесу, участь внутрішньо переміщених осіб тощо. Ми відстоюємо позицію, що законодавча ініціатива може готуватись лише в українському парламенті. В інакшому випадку це не сприйме українське суспільство. Є Конституція, яка і визначає, хто і як може готувати законодавчі ініціативи.

Станом на сьогодні ми не маємо консенсусу сторін щодо жодної позиції. Тому найближчим часом очікувати якогось прориву не варто. Кожна сторона має свій глобальний кінцевий інтерес. Зрозуміло, що Україна досить прогнозована. Наш інтерес – захист територіальної цілісності й суверенітету. Це і є ключовими рамками для формування переговорної позиції. Наші опоненти мають іншу кінцеву мету, тому знайти в короткі терміни точки дотику для досягнення компромісу досить складно. Підсумок останнього раунду – продовження діалогу.

Але певні зсуви є. Якщо наприкінці березня наші опоненти категорично відкидали участь політичних партій у виборчому процесі, то зараз розглядають таку можливість. Хоча наразі це не можна назвати прогресом, оскільки російська сторона та ОРДЛО вважають, що право на висування партіями кандидатів не включає квоту їх представництва у виборчих комісіях тощо.

Ми також говоримо зараз про те, що нам потрібна реінтеграція цих територій в українське правове і політичне поле. А це означає, що має бути застосована виборча система, наближена до чинної, тобто пропорційна. Компромісом може бути формування списків самовисуванців, які не мають партійної приналежності. Але не можемо говорити про участь у виборах, наприклад, регіональних партій, або висування кандидатів громадськими організаціями, адже це потребувало б змін до, як мінімум, двох законів, що не передбачено Мінськими угодами чи планом заходів до них.

Опоненти ж в основному відстоюють проведення виборів в одномандатних округах, тобто лише за мажоритарною системою, яка в Україні себе дискредитувала. Вона дуже ризикована для таких виборів, адже велика ймовірність підкупу та використання адмінресурсу. Тут ми говоримо про адмінресурс постконфліктний, військовий. Він цілком реальний і може бути більш загрозливим, ніж адмінресурс виконавчих органів влади чи фінансових груп.

– Багато говорили про прив’язку виборів до моменту відновлення юридичного кордону країни. Україна наполягає, що спершу має бути відновлено повноцінний контроль над територією, і лише потім – вибори. Які позиції сторін щодо цього?

– Питання кордону не обговорюється в політичній підгрупі, бо воно у сфері відповідальності безпекової підгрупи. 23 травня були нічні переговори у форматі Нормандської четвірки, на яких, зокрема, йшлося про поліцейську місію ОБСЄ. Питання місії та кордону – це вже переговори на рівні ОБСЄ, які триватимуть доти, доки не буде знайдено формулу для розгортання місії, що може вплинути і на відновлення правопорядку, і на повернення Україні контролю за кордоном. Майданчиком для переговорів щодо такої місії повинен бути Відень, де знаходиться штаб-квартира ОБСЄ. Ця дискусія на наступних етапах не може не включати питання раціональних та ефективних масштабів місії, протоколів її роботи, офіційного мандату, типу учасників. До ОБСЄ входить 57 країн-членів, серед яких багато друзів України.

– Якщо говорити про вибори і про дату, коли вони можуть відбутися, то чи йдеться про цей рік?

– Думаю, про цей рік говорити нереально. Адже навіть запровадження поліцейської місії, що є передумовою виборів, – досить тривалий процес. Все має бути затверджено на офіційних рівнях. Крім того, відведення зброї, припинення бойових дій. Йдеться про тривалий період. Прогнозувати щось важко, але передумов, аби говорити, що цього року ми наблизимось до етапу політичного розв’язання конфлікту через інструмент виборів, немає.

Як людина, яка давно працює з темою виборів, можу сказати, що вибори за міжнародними стандартами у Донецькій та Луганській областях зараз організувати неможливо. Ключове питання – це навіть не рівні можливості у виборчому процесі чи організація голосування безсторонніми органами, а свобода формування політичної волі. Для того, щоб вона була, потрібно багато зробити. Зокрема, відновити діяльність політичних партій, українських медіа, для чого потрібна не лише політична воля, а й відновлена інфраструктура.

Свобода формування політичної волі не може бути забезпечена без фізичної та інформаційної безпеки, які закріплені на тривалий період часу. Не йдеться про припинення вогню на кілька днів. Мова про відсутність військових, будь-яких агресивних дій, розмінування, виведення зброї та військ РФ. Це не може бути Великоднє перемир’я. Якщо, припустимо, першого травня припиняться бойові дії, то це не означає, що другого травня можна розпочатися політичний етап. Має бути тривалий та зафіксований період миру.

– Чи погоджуються опоненти з Вашими аргументами?

– Питання безпеки – це перші пункти Мінських угод, тому проти них опонувати ніхто не може. Але кожен шукає шляхи, як пов’язати одну тему з іншою та виділити вигідну хронологію. Так, Україна не може розпочати політичний етап до повного припинення вогню, виведення військ, відновлення контролю над кордоном – навіть завдяки поліцейській місії. Тоді як опоненти намагаються навести аргументи, чому спочатку вибори та амністія, а тоді одразу прийде мир та спокій. Ми з партнерами постійно посилаємось на міжнародні стандарти, які не можуть бути подвійними. Немає різниці у стандартах виборів для зони конфлікту і мирної території. У нас було дуже багато критики до останньої виборчої кампанії 2015 року в Україні, а ми можемо організовувати вибори, як один з етапів врегулювання ситуації, лише якщо довіра до процесу та їх результату має шанс бути якнайвищою. В іншому випадку ескалація конфлікту відбудеться дуже швидко та в нових масштабах. У небезпечній ситуації, під дулами автоматів і під тиском – яким би не був результат, він призведе лише до загострення ситуації, а не до перехідного періоду, впродовж якого Україна відновить свій вплив на цю територію і права своїх громадян.

– Ольго, а як загалом відбуваються переговори в Мінську? Як вдається людям з абсолютно різними позиціями розмовляти, який формат мають ці переговори?

– Насправді атмосфера доволі напружена. Багато учасників у різних підгрупах працюють разом майже рік. У них, можна сказати, вже виробився імунітет до емоційних речей. Але тим не менше повітря дещо наелектризоване, в кулуарах учасники з різними інтересами мало спілкуються. Переважно спілкування відбувається між Україною та європейцями, а росіяни активно «працюють» з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей. Насправді динаміка спілкування та емоції у кожній підгрупі свої.

Очевидно, коли говорять про звільнення заручників, то атмосфера більш емоційна, ніж навіть у політичній підгрупі. У кожній підгрупі є модератор з боку ОБСЄ, який намагається не допускати емоційних ексцесів. Звичайно, розмови не є приємними, і ніхто не отримує від них задоволення. Але це процес, який дає Україні багато шансів та можливостей. Чи скористаємось ми ними в повній мірі – це вже відповідальність нашої політичної еліти. Це залежить від якості пропозицій для Мінська, а також Норманського формату та майданчика у Відні.

– У Мінську працює Тристороння контактна група і чотири підгрупи. Їх учасники комунікують між собою?

– Звісно, ми комунікуємо. Але це не означає, що учасники політичної підгрупи можуть дізнатися дослівно, про що говорили на безпековій. Якщо є необхідність, організовують спільні засідання підгруп. Представники підгруп діляться інформацією зі своїми колегами, а далі учасники Тристоронньої контактної групи проводять переговори за участю представників підгруп. Хоча існує й формат, в якому вони спілкуються без свідків.

– Часто як негатив Мінських переговорів називають легітимізацію бойовиків. Чи справді ці люди беруть повноцінну участь у переговорах?

– Я би не хотіла багато про них говорити, бо це складний контекст. Комунікація відбувається у тристоронньому форматі. Який діалог не відбувався б поза цими межами, офіційно є три сторони – Україна, Росія та ОБСЄ. Говорити про якусь легітимізацію не доводиться. Вдаватися ж до особистих оцінок чи емоцій я не хотіла б, щоб це не заважало подальшій роботі.

– Чи можна зробити Мінськ ефективнішим і як?

– Будь-який формат можна зробити ефективнішим. Думаю, що українська сторона у кожній підгрупі час до часу має ініціативи щодо удосконалення. Але що більше в України майданчиків та можливостей для переговорів і пошуку партнерів, то краще. Тоді не можна знищити одну платформу і опинитись сам на сам з проблемами та війною.

Розмовляла Мирослава Іваник

У статті на основі теоретико-правового порівняльного аналізу нормативного регулювання державного управління водними ресурсами в Україні та Польщі розкриваються сутнісні характеристики управління у галузі водного права. Автор аналізує спеціальні принципи організації управління, систему органів загальної та спеціальної компетенції, зміст їх функцій та завдань. Зроблено висновок про наявність однакових інститутів в механізмі правового регулювання даної групи суспільних відносин. Запропоновано використати позитивний досвід Польщі щодо переходу на басейновий принцип управління водними ресурсами.

Ключові слова: державне управління; органи загальної компетенції; органи спеціальної компетенції; басейновий принцип державного управління.

Yaremak Z. Public management of the water resources of Ukraine and Poland:  contrastive analysis.

On the grounds of the theoretically judicial contrastive analysis of the statutory regulation of public management of the water resources in Ukraine and Poland, the article reveals the essential control characteristic in the field of the water use right. The author analyzes the special principles of mechanism of public management, the system of overall competence and dedicated agencies, their functions and purposes. From the research that has been carried out it is possible to conclude that there exist similar institutions in the scope of the mechanism of the set group of social relations legal regulation. The findings suggest that the Poland’s approach to shift to the basin principle of public management of the water resources could also be useful for our country.

Key words: public management; overall competence agencies; dedicated agencies; basin principle of public management.

Yaremak Z.W., Przykarpacki Uniwersytet Narodowy imienia Wasyla Stefanyka (m. Iwano-Frankowsk), docent Katedry Sądownictwa, dr nauk prawnych, docent

Zarządzanie państwowe zasobami wodnymi Ukrainy i Polski: analiza porównawcza

W artykule na podstawie teoretycznie-prawnej analizy porównawczej regulacji normatywnej zarządzania państwowego zasobami wodnymi na Ukrainie i w Polsce rozkrywają się charakterystyki merytoryczne zarządzania w zakresie prawa wodnego.

W wyniku przeprowadzonego badania przeanalizowano specjalne zasady zarządzania w dziedzinie wykorzystania i ochrony wód. Ustalono, że w Polsce, w odróżnieniu od ukraińskiego prawodawstwa wodnego, normatywnego umocowania z określeniem treści nabyły takie zasady, jak: racjonalnego i kompleksowego wykorzystania wód z uwzględnieniem ich charakterystyk ilościowych i jakościowych; wspólności interesów i ścisłej współpracy zarządzania państwowego, użytkowników wód i społeczeństwa; priorytetowości realizacji funkcji ekologicznej; samowystarczalności systemu zarządzania; przeznaczenia funkcjonalnego zarządzania państwowego. Zaproponowano wykorzystanie pozytywnych doświadczeń zagranicznych na Ukrainie w sprawie wdrożenia zasady basenowej zarządzania zasobami wodnymi, która jest zadeklarowana zgodnie z prawem, ale w praktyce przeważnie ma orientację branżową i administracyjno-terytorialną.

Co do systemu, struktury i kompetencji organów, uprawnionych do realizacji funkcji i zadań w zakresie racjonalnego wykorzystania i ochrony wód, to wyciągnięto wniosek o podobieństwie instytucji prawnych w tym zakresie, regulacji prawnych. Jednakowym w organizacji systemu zarządzania państwowego w zakresie zasobów wodnych Ukrainy i Polski jest to, że podstawowe znaczenie w zarządzaniu zasobami wodnymi, w tym w kontekście międzynarodowym, odgrywają odpowiednie ministerstwa ochrony środowiska. Co do kompetencji funkcjonalnych, to w obu krajach kompetencje w zakresie regulacji prawnej stosunków wodnych mają zarówno organy kompetencji ogólnych, dla których funkcja ta nie jest priorytetowa, jak i specjalnie utworzone organy, których zadaniem jest zarządzanie zasobami wodnymi.

Організація управління в галузі охорони довкілля має свої особливості, які виявляються в тому, що воно функціонує, з одного боку, в середовищі антропогенного характеру, а з іншого – у середовищі екосистемного характеру, яке відображає стан природних ресурсів, динаміку біотичних процесів, навколишнього природного середовища. У зв’язку з цим, традиційно виділяють такі особливості цього виду управління, як його комплексний характер, що обумовлено об’єктивним законом єдності всіх природних ресурсів і вплив на один з них прямо чи опосередковано може відобразитись на інших ресурсах: «вплив на одну частину природи відображається прямо чи опосередковано на інших її частинах і може вплинути на якісний стан навколишнього природного середовища в цілому» [1, с.178]. Водночас при здійсненні управління відбувається його диференціація за видами природних ресурсів з метою врахування специфіки охорони і використання кожного з них.

Державне управління у галузі використання та охорони вод характеризується певними особливостями, пов’язаними із цим природним ресурсом як об’єктом правового регулювання. В першу чергу, система управління охороною водних ресурсів основана на принципі басейнового управління, що базується на управлінні водними ресурсами в межах річкового басейну. По-друге, басейновий принцип державного управління є основою інтегрованого управління водними ресурсами, який передбачає взаємозв’язок та скоординованість управління водними, земельними та пов’язаними з ними ресурсами [2, с. 7; 3, с. 225; 4, с. 106]. По-третє, для управління водними ресурсами найбільш характерне міжнародне співробітництво в рамках організації комплексного керівництва транскордонними водотоками, що зумовлює необхідність адаптації українського водного законодавства до законодавства ЄС, в тому числі через упровадження положень Водної Рамкової Директиви [5, с. 111].

Метою даної публікації є з’ясування сутнісних характеристик, системи органів, завдань та функцій державного управління у галузі водного права та на основі теоретико-правового аналізу водного законодавства Польщі та України виробити рекомендації та запозичити позитивний зарубіжний досвід у сфері раціонального використання та охорони вод.

Теоретико-правове розуміння суті державного управління водними ресурсами визначається як особливий вид діяльності держави, який передбачає цілеспрямований вплив державних органів влади через спеціально створений механізм державного управління на процеси водокористування, відтворення та збереження вод в межах окремих річкових басейнів і на території країни в цілому з метою забезпечення сталого і екологічно збалансованого розвитку її водоресурсного потенціалу [6, с. 26].

Легальне визначення поняття державного управління дається в Указі Президента України від 22.07.1998 р. № 810/98 «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні»: державне управління – вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади [7]. Загальні засади управління в галузі охорони навколишнього природного середовища регулюються розділом ІV Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [8]. Особливості здійснення державного управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів із закріпленням басейного принципу управління законодавчо визначено Водним кодексом України (ВК) (глава 3) [9]. Законом України від 24.05.2012 затверджено Загальнодержавну цільову програму розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну р. Дніпро до 2021 року [10], яка передбачає реалізацію комплексу заходів із впровадження системи інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом.

Державне управління у галузі використання та охорони вод і відтворення водних ресурсів здійснюються системою органів державної влади, які залежно від характеру та обсягу компетенції поділяються на органи загальної та спеціальної компетенції (інша класифікація – органи загального управління, спеціальні органи надвідомчого управління і контролю, спеціальні органи відомчого управління і контролю [11, с. 123-124]). До органів загальної компетенції (державні органи, які поряд із загальними управлінськими повноваженнями виконують і функції управління в галузі охорони довкілля, в тому числі і щодо водних ресурсів) відноситься: Кабінет Міністрів України (компетенція визначена ст. 14 ВК, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві Ради та їх виконавчі комітети (ст. 8, 8-1, 9, 10, 17-1, 17-2 ВК).

В свою чергу органи спеціальної компетенції (органи державної виконавчої влади, для яких здійснення функції управління охороною та використанням довкілля є основним завданням) за характером та обсягом повноважень поділяються на три групи: комплексної компетенції – ті, які виконують всі або переважну більшість функцій управління в галузі природокористування стосовно всіх без винятку природних ресурсів; галузевої – органи, які забезпечують використання окремих природних ресурсів; функціональної – ті, що виконують одну або декілька природоохоронних функцій стосовно всіх природних ресурсів.

Спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів  є:

а) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища – Міністерство екології та природних ресурсів України (ст. 15 ВК);

б) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань водного господарства – Державне агентство водних ресурсів України (ст. 16 ВК);

в) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр – Державна служба геології та надр України (ст. 17 ВК);

г) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони і раціонального використання вод та відтворення водних ресурсів – Державна екологічна інспекція України (ст. 15-2, 19 ВК).

Основні завдання у сфері реалізації державної політики щодо управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів, розвитку водного господарства і меліорації земель та експлуатації державних водогосподарських об’єктів комплексного призначення, міжгосподарських зрошувальних і осушувальних систем покладені на Державне агентство водних ресурсів України (п.1 ч. 3 Положення про Державне агентство водних ресурсів України [12]). Для виконання вищенаведених функцій і державних завдань розвитку водного господарства структура Держводагентства України складається із басейнових управлінь водних ресурсів, регіональних, обласних, міжрайонних та районних управлінь водного господарства, управлінь експлуатації каналів. У перспективі басейнові управління здійснюватимуть практично повний обсяг функцій щодо управління водними ресурсами, включаючи вивчення стану водних ресурсів, ведення їх обліку, видачу дозволів на спеціальне водокористування, охорону вод, забезпечення захисту від шкідливої дії вод, моніторинг вод, паспортизацію, кадастр та інші. Їх структурні підрозділи – управління водного господарства, – на балансі яких знаходяться основні фонди, будуть забезпечувати захист від шкідливої дії вод, перерозподіл та охорону водних ресурсів, інші функції в межах їх компетенції і працювати в рамках басейнових угод [13, с. 57-58]. Разом з тим, державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється і територіальними органами Держводгоспу – регіональними, обласними і т.д. управліннями водних ресурсів. Тому така структура державного управління, що має переважно галузеву й адміністративно-територіальну (а не басейнову орієнтацію) не відповідає задекларованому Водним кодексом України басейновому принципу управління водокористуванням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів [14, с. 117].

У Польщі головним джерелом правових норм, що регулюють водні правовідносини є закон від 18.07.2001 р. «Prawo wodne» [15] («Право водне»). Цьому Закону надано особливо важливого значення – саме навколо нього і повинна будуватися система законів і підзаконних правових актів, які регулюють принципи, побудову відносин та інституцій, що відповідають за збереження водних ресурсів.

На відміну від українського законодавства, яке в ст. 13 Водного кодексу регламентує лише басейновий принцип державного управління, що не достатньо для впровадження інтегрованого управління водними ресурсами [4, с. 106], «Prawo wodne» Польщі закріплює спеціальні принципи державного управління у зазначеній сфері. Так, відповідно до ст. 1 управління водними ресурсами проводиться з дотриманням правил раціонального і комплексного використання поверхневих і підземних водних ресурсів, беручи до уваги їхню кількість і якість (раціонального та комплексного використання вод). Правила спільних інтересів, що реалізуються як співпраця адміністрації, споживачів води і представників місцевої громади, беруться до уваги так, щоб отримати максимальну суспільну користь (принцип співробітництва державного управління, водокористувачів та громадськості). Управління водними ресурсами здійснюється таким чином, що діє у відповідності з інтересами суспільства, та не дозволяє погіршення екологічних функцій води та погіршення наземних екосистем і водно-болотних угідь, що безпосередньо залежать від води (принцип пріоритетності реалізації екологічної функції). Управління здійснюється за принципом самостійного фінансування, яке складається з коштів за послуги водопостачання, з урахуванням екологічних витрат і вартості ресурсів (принцип самоокупності системи управління). Управління водними ресурсами слугує для задоволення потреб народу, економіки, охорони вод і довкілля, пов’язаного з водними ресурсами (принцип функціонального призначення державного управління). У ст. 3 зазначено, що управління водою здійснюється у зв’язку з поділом держави на річкові басейни і водні регіони. Безумовно, аналогічні положення містяться і в національному законодавстві, однак чіткого закріплення окремою нормою, на жаль, не отримали.

Як справедливо зазначається в науковій літературі, ці принципи акумулюють в собі найбільш важливі питання, пов’язані з управлінням водними ресурсами та їх збереженням. Законодавець вказує на два важливі елементи, що відносяться до управління водами. Перший включає в себе всеосяжний характер комплексного використання вод. З іншого боку, управління водними ресурсами має бути раціональним. Раціональність передбачає максимальне використання потенціалу води, з мінімальним втручанням і в той же час із застосуванням засобів їх захисту [16, с. 163-164].

Одним з найголовніших питань, врегульованих законом «Prawo wodne», є система (структура) органів адміністрації (так звана «водна адміністрація» [17, с. 128]), які відповідають за реалізацію норм даного закону та інших актів, що у своїй сукупності утворюють підсистему водного права.

Польська адміністрація управління водними ресурсами включає всіх суб’єктів, для яких законом визначені завданнями в даній галузі управління. Це, зокрема, всі державні органи (центральні та місцеві), інші особи без статусу державного органу (наприклад, науково-дослідні інститути, що виконують завдання гідрологічних, метеорологічних, гідрогеологічних державних служб, а також водні компанії; громадськість, яка також бере участь в управлінні водними ресурсами) [16, с. 175]. Специфіка управління охороною довкілля, в тому числі і водами, у Польщі полягає в тому, що, з одного боку, Польща як учасник Європейського Союзу визнає існуючу на рівні Європейського Співтовариства систему органів управління в екологічній сфері, а з іншого, – характеризується власною системою управління в даній сфері [18, с. 203].

Визначна роль у сфері державного управління водними ресурсами належить саме органам державної адміністрації, структура та функціональні повноваження яких законодавчо закріплені у ст. 4 закону «Prawo wodne». Органами у питаннях управління водними ресурсами є:

− відповідний міністр у справах водного господарства – Міністр навколишнього середовища;

− голова Державного управління водного господарства (ДУВГ) як центральний орган урядової адміністрації, підпорядкований відповідному міністру у справах водного господарства;

− директор регіонального управління водного господарства (РУВГ) як орган урядової регіональної адміністрації, підпорядкований голові ДУВГ;

− воєвода;

− одиниці місцевого самоврядування [19, с. 51-52].

Перше, на що слід звернути увагу, аналізуючи систему адміністративних органів так званої водної адміністрації, є неоднорідний характер цієї структури. Так, законом пропонується ряд повноважень для органів загальної адміністрації, тобто таких органів, сфера діяльності яких не обмежується одним тільки водним правом. До цієї групи відносяться: 1) орган адміністрації центрального рівня – це міністр, так як саме міністр охорони навколишнього середовища на даний момент відповідає за водне господарство; 2) органи адміністрації регіонального рівня – воєводства – одноосібний орган і одночасно представник державної адміністрації на території; 3) органи адміністрації місцевого рівня: староста (на території середньої за величиною одиниці поділу країни – повіти); 4) органи муніципальної влади – органи місцевого самоврядування у межах найменшої одиниці поділу території країни – гміни.

До другої групи відносяться ті органи адміністрації, які є спеціалізованими, але основний напрямок їх спеціалізації не обмежується водним господарством. В цю групу входять: 1) головний інспектор охорони навколишнього середовища; 2) воєводський (обласний) інспектор охорони навколишнього середовища; 3) санітарна інспекція. Ці органи, хоч і не створені спеціально для охорони водних ресурсів та здійснення водно-господарської політики, але все ж, для повного та ефективного виконання їх основних завдань їм необхідно вживати заходів для забезпечення і збереження водних ресурсів.

Третю групу складає ряд спеціалізованих органів водної адміністрації, які відповідають виключно за вирішення різних питань, пов’язаних з водно-господарською політикою і охороною водних ресурсів. До цієї групи відносяться такі адміністративні органи: 1) головний голова Державного Управління Водного Господарства; 2) директор Воєводського Управління Водного Господарства [17, с. 128-129].

Як бачимо, однаковим в організації системи державного управління у галузі водних ресурсів України та Польщі є те, що основне значення в управлінні водними ресурсами, в тому числі в міжнародному контексті, відіграють відповідні міністерства охорони навколишнього середовища. Дані міністерства мають у розпорядженні урядові і самоврядні адміністрації на всіх рівнях адміністративного поділу, регіональні органи управління водними ресурсами, державні спеціалізовані служби інтегрованого управління водними ресурсами, раціонального використання, охорони та захисту вод. Щодо функціональних повноважень, то, як і в Україні, компетенцією у галузі правового регулювання водних відносин наділені як органи загальної компетенції, для яких дана функція не є пріоритетною, так і спеціально створені органи, на які покладаються завдання щодо управління водними ресурсами.

На підставі проведеного порівняльного аналізу водного законодавства України та Польщі доцільно зробити висновок про подібність положень правового регулювання щодо організації державного управління водними ресурсами (басейновий принцип управління; системи органів державної влади загальної та спеціальної компетенції; завдання та функції державного управління тощо). Водночас Україні варто перейняти позитивний досвід Польщі щодо повномасштабного застосування басейного принципу управління водними ресурсами, а також економічної моделі цільового фінансування заходів, спрямованих на раціональне використання, охорони вод та відтворення водних ресурсів. Все це сприятиме більш ефективному впровадженню системи інтегрованого управління водними ресурсами з метою комплексного та скоординованого управління всіма видами природних ресурсів, їх раціонального використання та охорони, формуванню засад сталого розвитку.

З.В. Яремак, доцент кафедри судочинства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, кандидат юридичних наук, доцент

Література:

1. Колбасов О. С. Экология: политика – право. Правовая охрана природы в СССР / О. С. Колбасов. – М. : Наука, 1976. – 229 с.
2. Сташук В. Сьогодення потребує інтегрованого управління водними ресурсами // Урядовий кур’єр. – 2008. – С. 7.
3. Дьяков О. А. Басейновий підхід до управління водними ресурсами у південних регіонах України // Стратегічні пріоритети. – 2009 р. – № 2 (11). – С. 225 – 229.
4. Рябець К. А. Адміністративно-правове впровадження інтегрованого управління водними ресурсами // Сучасне земельне, аграрне, екологічне та природоресурсне право: актуальні проблеми теорії та практики : Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (21 – 22 травня 2010 р., м. Біла Церква). – С. 106 – 107.
5. Кулько А. В. Інтегроване управління водними ресурсами міжнародних водотоків: проблеми та перспективи механізмів міжнародно-правової регламентації // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2013. – № 4. – С. 107 – 112.
6. Вострікова Н. В. Зміст та сутність державного управління водними ресурсами // Теорія та практикадержавного управління. – 2015. – Вип. 1. – С. 25 – 32.
7. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні : указ Президента України від 22.07.1998 р. № 810/98 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 21. – С. 32.
8. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон України від 25 червня 1991 р. № 1264-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546.
9. Водний кодекс України від 06 червня 1995 р. № 213/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 24. – Ст. 189.
10. Загальнодержавна цільова програма розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну р. Дніпро до 2021 року : Закон України від 24.05.2012 // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 17. – Ст. 146.
11. Природноресурсове право України : [навч. посіб.] / [за ред. І. І. Каракаша]. – К. : Істина, 2005. – 376 с.
12. Положення про Державне агентство водних ресурсів України : постанова Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 р. № 393 // Офіційний вісник України. – 2014. – № 71. – Ст. 1995.
13. Науково-практичний коментар Водного кодексу України / Н. О. Багай, Н. Р. Кобецька, І. В. Мироненко [та ін.] ; за заг. ред. Н. Р. Кобецької. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 360 с.
14. Яремак З. В. До питання басейнового принципу управління водними ресурсами // Вдосконалення правового захисту прав та основних свобод людини і громадянина : Матер. щорічної Всеукр. наук.-практ. конф. (29 – 30 квітня 2011 р.). – Івано-Франківськ : Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, 2011. – С. 115 – 118.
15. Prawo wodne : ustawa z dnia 18 lipca 2001 r. [Електронний ресурс] // Internetowy System Aktów Prawnych. – Режим доступу :

http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU20120000145.

16. 16. Wojciech Radecki, Jerzy Rotko. Podstawowe cechy czeskiego prawa wodnego z polskiej perspektywy // Przegląd prawa ochrony środowiska. – 2014 r. – № 1. – С. 139 – 178.
17. 17. Корольова М.А. Водне господарство Польщі // Вода: гигиена и экология. – 2013. – № 3-4(1). – С. 126 –
18. 18. Антонюк У. В. Державно-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні і Польщі : порівняльний аналіз // Університетські наукові записки. – 2011. – № 4 (40). – С. 201 – 206.
19. Правові підстави для створення та функціонування міжнародних річкових комісій. Розбудова польсько-білорусько-української водної політики в басейні Бугу. – Луцьк, 2008. – 95 с.

Анотація

Радишевська З.М. Поняття та структура принципу сталого розвитку.

Розглянуто проблему формулювання поняття «сталий розвиток». З’ясовано зміст та структура концепції сталого розвитку. Досліджено, що сталий розвиток – це процес забезпечення функціонування територіальної системи із заданими параметрами в певних умовах, протягом необхідного проміжку часу, що веде до гармонізації факторів виробництва та підвищення якості життя сучасних і наступних поколінь за умови збереження і поетапного відтворення цілісності навколишнього середовища. Охарактеризовано основні елементи принципу сталого розвитку, а саме: тісний взаємозв’язок екологічних, економічних і соціальних проблем людства і того факту, що вони можуть бути вирішені лише комплексно, за умови тісної співпраці і координації зусиль усіх країн світу.

Ключові слова: концепція сталого розвитку, сталий розвиток, екологічна стійкість, доповідь «Межі зростання», конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро.

Радишевского З.М . Понятие и структура принципа устойчивого развития.

Рассмотрена проблема формулировки понятия «устойчивое развитие». Выяснено содержание и структура концепции устойчивого развития. Доказано, что устойчивое развитие – это процесс обеспечения функционирования территориальной системы с заданными параметрами в определенных условиях, в течение требуемого промежутка времени, ведет к гармонизации факторов производства и повышения качества жизни современных и будущих поколений при условии сохранения и поэтапного воссоздания целостности окружающей среды. Охарактеризованы основные элементы принципа устойчивого развития, а именно: тесная взаимосвязь экологических, экономических и социальных проблем человечества и того факта, что они могут быть решены только комплексно, при условии тесного сотрудничества и координации усилий всех стран мира.

Ключевые слова: концепция устойчивого развития, устойчивое развитие, экологическая устойчивость, доклад «Пределы роста», конференции ООН по окружающей среде и развитию в Рио-де-Жанейро.

Radyshevska Z.M . Koncepcja i struktura zasadą zrównoważonego rozwoju.

Problem określenia “zrównoważonego rozwoju”. Stwierdzono, zawartość i strukturę koncepcji zrównoważonego rozwoju. Zbadano, że zrównoważony rozwój – proces zapewnienia funkcjonowania terytorialnych ustawionych parametrów systemu w określonych okolicznościach, przez wymagany okres czasu, co prowadzi do harmonizacji czynników produkcji i poprawy jakości życia obecnych i przyszłych pokoleń, przy jednoczesnym zachowaniu integralności i stopniowo środowisko odtwarzania. Scharakteryzować podstawowe elementy zasadą zrównoważonego rozwoju, a mianowicie, w bliskiej relacji z problemów środowiskowych, gospodarczych i społecznych ludzkości oraz fakt, że mogą one być skierowana kompleksowo tylko pod warunkiem ścisłej współpracy i koordynacji działań wszystkich krajów.

Słowa kluczowe: Koncepcja rozwoju zrównoważonego, trwałego rozwoju, raport zrównoważonego rozwoju środowiska “Granice wzrostu”, Konferencja Narodów Zjednoczonych w sprawie Środowiska i Rozwoju w Rio de Janeiro.

Постановка проблеми. Світове співтовариство з кожним роком виявляє все більшу зацікавленість в охороні довкілля, забезпечення сталого розвитку країн і регіонів, захисту інтересів майбутніх поколінь. Усвідомлення небезпеки екологічної катастрофи, яка загрожує існуванню цивілізації, стало причиною початку розробки концепції сталого розвитку. Новою парадигмою розвитку суспільства розглядається принцип сталого розвитку, який доцільно розуміти не лише в контексті зміни стосунків людини і природи задля розширення можливостей економічного зростання, а як скоординовану глобальну стратегію виживання людства, орієнтовану на збереження і відновлення природних спільнот.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні основи сталого розвитку у своїх працях досліджували як вітчизняні, так і зарубіжні науковці, а саме: Б. М. Данилишин, С. І. Дорогунцов, В. С. Міщенко, Л. Б. Шостак, В. Я. Шевчук, З. В. Герасимчук, В. П. Прадун, Л. Г. Мельник, М. К. Шапочка, А. Г. Тихонов, Н. В. Гребенюк, О. В. Грянник, В. П. Феденко, В. М. Трегобчук та ін. Також монографія Зеркалова Д.В. «Проблеми екології сталого розвитку», яка відображає стан проблеми сталого розвитку і екологічної безпеки на початок ХХI століття.

Постановка завдання. Метою даної статті є аналіз поняття принципу й структури сталого розвитку та їх узагальнення.

Виклад основного матеріалу дослідження. Дослідження підходів щодо визначення поняття «сталий розвиток» (англ. – sustainable development) показали, що попри існування великої кількості тлумачень даної категорії жодне з них не стало загальноприйнятим. Словосполучення «сталий розвиток» більшість науковців розуміє як процес, що характеризується постійністю, неперервністю змін. В той же час в поєднанні з англійським «development», що перекладається як розвиток, еволюція, розширення, зростання, покращення, вдосконалення слово «sustainable», яке складається з двох частин – «sustain» (підтримувати, не давати можливості згаснути, перерватися, витримувати) та «able» (той, що має здатність), утворює словосполучення, яке має різне трактування в наукових колах. Крім того, як зазначається у словосполученні «сталий розвиток» є певне протиріччя, оскільки розвиток – це процес руху, якому не притаманне поняття сталості яке дане словосполучення виконує в концепції сталого розвитку.

Вперше термін «сталий розвиток» був застосований в 1972 році на Першій Всесвітній Конференції з навколишнього середовища в Стокгольмі. У 1992 р на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро цей термін був використаний «в якості назви нової концепції існування всього людства. Концепція сталого розвитку була сформульована як спосіб подолання головною для сучасної цивілізації екологічної загрози, що існувала у вигляді якоїсь теоретично обґрунтованої небезпеки, усвідомлюваної порівняно вузьким колом учених і політиків і пов’язаної з перенаселенням, з непоправних витрачанням природних ресурсів і з забрудненням навколишнього середовища» [1]. Однак, Е.Логунцев зазначає, що «такої концепції поки немає. Є певні ідеї, які отримали загальне визнання і зафіксовані в офіційних політичних рішеннях. Немає навіть і загальноприйнятого визначення терміна. Дії світової спільноти спрямовані на формування основних елементів концепції, включаючи вироблення понятійного апарату ».

З моменту появи поняття «сталий розвиток» спостерігається значна кількість його тлумачень, причому від визначень, достатньо щільно пов’язаних із джерелом виникнення даного поняття (проблеми збереження навколишнього середовища), до розширених, узагальнюючих весь комплекс проблем існування й благополуччя людського суспільства. Вчені з Лондонського центру еколого-економічних досліджень довели, що існує більше трьох десятків визначень екологічного сталого розвитку. Економічна енциклопедія дає наступне визначення: «Сталий розвиток – це запропонована світовим співтовариством, уточнювана та поглиблювана сучасна концепція бажаного суспільного розвитку, що ґрунтується на стратегії оптимізації всієї діяльності людства (передусім економічної) в його взаємодії з довкіллям».

Разом з тим, Економічна енциклопедія наводить ще один близький за сутністю термін «еколого-економічний розвиток», трактуючи його як «розширене відтворення та поступова якісна зміна продуктивних сил, науки, культури й добробуту суспільства, яке формує відповідні умови для раціонального використання та відтворення природних багатств, їх відносно стабільного стану» [2]. Як видно, за своєю суттю дані визначення є практично ідентичними.

А. Філіпенко  під сталим розвитком розуміє баланс і інтеграцію між економічними, екологічними і соціальними потребами людства, з одного боку, і здатністю земних ресурсів і екосистеми задовольняти нинішні та й майбутні потреби – з іншого [3]. На думку Л. Корнейчук сталий розвиток це «розвиток без виходу ресурсопотоку за межі регенеративних і поглинаючих можливостей навколишнього середовища. Його метою є достатнє, а не максимальне багатство на душу населення» [4].

В. Коптюг зазначає, що сталий розвиток – це стабілізація біогеохімічних циклів і скорочення диспаритетів на всіх рівнях, від глобального до місцевого, на основі нової моделі розвитку, що балансує економічні, соціальні і екологічні критерії.

Т. Шовгенов під сталим розвитком розуміє здатність (соціально-економічної системи) ефективно використовувати, автономно видозмінювати ресурси свого розвитку, безперервно нарощувати показники своєї позитивної зміни, не збільшуючи або мінімізуючи витрати базових, не відновлюваних ресурсів [5].

О. Пчелінцев розширив поняття комплексного регіонального розвитку через визначення сталого розвитку – це «перехід до системного управління сукупністю економічних, соціально-демографічних і екологічних процесів на даній території» [6].

Таким чином,  розвиток є сталим, якщо він максимізує чисті вигоди економічного розвитку при збереженні природних ресурсів і забезпеченні їх якості в часі, передбачає збільшення не тільки реального доходу на душу населення, але також зростання інших показників добробуту, приводить до позитивних структурних змін в економіці й суспільстві.

На нашу думку, поняття сталого розвитку варто розглядати, принаймні, у двох значеннях: вузькому й широкому. У вузькому сенсі основна увага акцентується переважно на його екологічній складовій, яка пов’язана з оптимізацією діяльності стосовно біосфери. У широкому сенсі сталий розвиток розглядається як процес, який описує новий тип функціонування цивілізації, заснованої на радикальних змінах її історично складених параметрів (економічних, соціальних, екологічних, культурологічних, тощо). Прикладом такого підходу є визначення, запропоноване «комісією Брундтланд». По суті виникає задача оптимального управління не тільки природно-ресурсним потенціалом, але й усією сукупністю природно-соціо-культурних багатств, які використовує цивілізація на конкретному етапі історичного розвитку (з врахуванням прогностичного його контексту). Безумовно вузьке й широке трактування феномена сталого розвитку перебувають у нерозривному взаємозв’язку.

Ще в доповіді “Всесвітня стратегія охорони природи” (1980 г.), представлені Міжнародним союзом охорони природи і природних ресурсів, підкреслювалося, що для того щоб розвиток був стійким, слід враховувати не тільки його економічні аспекти, але також соціальні та екологічні. У 80-ті роки проблеми зв’язку екології та розвитку особливо активно обговорювалися в працях учених з дослідницького інституту “Worldwatch” (“Всесвітня вахта”) в США, і зокрема його директора Л.Р. Брауна. ЮНЕП ще з середини 1970-х років широко використовувала поняття “розвиток без руйнування”, а надалі набуло поширення поняття “екорозвиток”, що означає екологічно прийнятне розвиток, тобто розвиток, найменш негативно впливає на навколишнє середовище [7].

Можна вважати, що вже в Декларації першої конференції ООН, про довкілля (Стокгольм, 1972 г.) також була відзначена зв’язок економічного і соціального розвитку з проблемами навколишнього середовища. У таке розуміння розвитку важливий внесок внесли наукові доповіді Римського клубу, і особливо доповідь “Межі зростання” (1972 р), в яких формулювалися ідеї переходу цивілізації від експонціального економічного зростання до стану “глобального динамічної рівноваги”, від кількісного зростання – до “органічного “(якісному) і” нового світового економічного порядку “. Сталий розвиток як світоглядна модель намагається об’єднати екологічне, соціальне і економічне вимірювання навколишнього середовища в глобальній перспективі. Модель зосереджена не так на задоволенні запитів окремих індивідів, а на загальне благо[7].

Концепція сталого розвитку з’явилася у результаті об’єднання трьох основних принципах:

1) Забезпечення збалансованості економіки та екології, тобто досягнення такої міри розвитку, коли люди в виробничої або іншої економічної діяльності перестають руйнувати середовище проживання.

2) Забезпечення збалансованості економічної та соціальної сфер, взятих у її людському вимірі, що означає максимальне використання в інтересах населення тих ресурсів, які дає економічний розвиток.

3) Вирішення завдань, пов’язаних з розвитком, не тільки в інтересах нині живучих, а й усіх майбутніх поколінь, що мають рівні права на ресурси. Підходи до збалансування економічних, соціальних і природних факторів при переході до сталого розвитку лежать на шляху до соціальної справедливості, стійкої економіці та екологічної стійкості. Соціальна справедливість неминуче повинна грунтуватися на економічної стійкості і соціальній рівності, а для цього необхідна і екологічна стійкість, що означає збереження природного капіталу. Екологічна стійкість включає в себе збереження біорізноманіття, здоров’я людини, а також якості повітря, води і грунту на рівні, достатньому для підтримки життя і добробуту людини, а також життя тварин і рослин на всі часи [8].

Іншими словами, сталий розвиток повинен забезпечувати гармонізацію та поєднання соціальних, економічних та екологічних цілей, їх реалізацію в єдиній соціо-еколого-економічній системі певної території (країни, регіону). На рівні промисловості (за видами промислової діяльності) та окремих підприємств дана категорія науковцями практично не розглядається. Проте, сталий розвиток окремих територій потребує визначення відповідних стратегій для окремих галузей, підприємств, які спричиняють вплив та визначають той чи інший стан біологічних, географічних, економічних та соціальних об’єктів, які, у відповідності до концепції сталого розвитку, повинні розглядатися як єдине ціле, як певна «соціо-еколого-економічна система», всі складові якої розвиваються збалансовано. Стабільність та збалансованість окремих підсистем є ознаками сталого розвитку системи в цілому.

Порушення балансу між окремими підсистемами є свідченням невідповідності розвитку певного об’єкта (країни, регіону, промисловості, підприємства) концепції сталого розвитку. Результатом економічного розвитку в соціо-еколого-економічній системі є забезпечення не лише матеріальних, але й всього комплексу потреб людини, включаючи духовні, соціальні, екологічні та ін.

Висновки та подальші дослідження. Таким чином, Термін «сталий розвиток» ввела у 1987 р. Гру Харлем Брундланд. На сьогодні існує багато визначень цього терміну, які об’єднує теза про те, що сталий розвиток є збалансування, врівноваження потреб з ресурсними й екологічними можливостями територій, а також такий розвиток людства та характер використання ним ресурсів планети, який дає змогу задовольняти потреби сьогодення та не підриває потенційні можливості забезпечення потреб наступних поколінь. Сталий розвиток – це процес забезпечення функціонування територіальної системи із заданими параметрами в певних умовах, протягом необхідного проміжку часу, що веде до гармонізації факторів виробництва та підвищення якості життя сучасних і наступних поколінь за умови збереження і поетапного відтворення цілісності навколишнього середовища.

Концепція сталого розвитку відбиває розуміння тісного взаємозв’язку екологічних, економічних і соціальних проблем людства і того факту, що вони можуть бути вирішені лише комплексно, за умови тісної співпраці і координації зусиль усіх країн світу.

Завданням суспільства ставиться не тільки зменшити споживання ресурсів, а й змінити структуру споживання. Мета сталого розвитку – виживання людства в цілому і підвищення якості життя для кожної людини окремо. Результатом має стати світ, в якому:

в соціальній сфері – влада децентралізована, громадяни та уряду вміють вирішувати конфлікти без застосування насильства, правосуддя і справедливість є вищими цінностями, матеріальний достаток і соціальна захищеність всім забезпечені, засоби масової інформації об’єктивно відображають відбувається і пов’язують воєдино людей та культури;

в екологічній сфері – стабільна чисельність населення, збереження екосистем в різноманітності і співіснування природи і людських культур у взаємній гармонії, екологічно чисті продукти харчування;

в економічній сфері – мінімальне забруднення навколишнього середовища і мінімальна кількість відходів, праця, хто підноситься людей, і гідну винагороду, інтелектуальна активність, соціальні та технічні нововведення, розширення людських знань, творча самореалізація людини..

Радишевська З.М.аспірант ПНУ ім.В.Стефаника,Юридичний інститут науковий керівник: доц., к.ю.н. Романко С.М.

Література:

1. Доповідь Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку. – Ріо-Де-Жанейро, 3-14 червня 1992. [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://www.prometeus.nsc.ru/koptyug/ideas/scisahum/191-199.ssi
2. Мочерний С.В. Економічний енциклопедичний словник: У 2 т. / [С.В.Мочерний, Я.С.Ларіна, О.А. Устенко, С.І. Юрій]. – Львів: Світ, 2005. – Т.3. – 282-283 с
3. Філіпенко А.С. Глобальні форми економічного розвитку: історія і сучасність / А.С. Філіпенко. – К.: Знання, 2007. – 670 с.
4. Корнейчук Л. Экономический рост и устойчивое развитие / Л. Корнейчук // Экономика Украины. – 2008. №4. – С. 82-90.
5. Шовгенов Т.М. Основные аспекты устойчивости региональных социально-экономических систем [Електронний ресурс] / Т.М. Шовгенов // – Режим доступу: http://region.mcnip.ru.
6. Пчелинцев О.С. Региональная экономика в системе устойчивого развития / О.С. Пчелинцев. – Ин-т народнохозяйственного прогнозирования РАН. – М.: Наука, 2004. – 258 с.
7. Зеркалов В.Д. Проблеми екології сталого розвитку. Монографія. – К. «Основа». -2013. – С. 431
8. Макаров Т.І. Сталий розвиток як принцип екологічного права. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://vk.com/doc22435426_437013921?hash=87452a04b0359e5599&dl=b5cd3d436b2397d289