Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Покрова – традиційне свято для українців, яке все більше асоціюється не з церквою, а з українською армією. День заснування козацтва, день УПА, день захисника Батьківщини – війна на Сході, що триває вже шостий рік, надзвичайно актуалізувала свято. Звичайно, є намагання, надати цьому дню гендерну ознаку, як було колись за радянщини 23 лютого – «день червоної армії» = чоловіче свято. Однак цьому пручаються самі громадяни України – в лавах ЗСУ вдосталь дівчат, що на рівні з чоловіками захищають державу. При цьому роблять це не умовно, як колись було у «пластмасовій» пострадянській українській армії, а реально – проти очевидного агресора-загарбника. Можна лише подякувати Росії, яка в 2014 р. навчила українців любити свою землю, й ставати на її захист.
Традиційно, на Покрова відбувається хода українських націоналістів. Проте цього року до ходи долучились численні колони протестувальників проти капітуляції та формули Штайнмаєра. Все вийшло емоційно, але мирно. Акція мала попереджувальний характер для влади. Чи почула Банкова заклики мітингувальників й що саме вона мала почути?
Хвиля зрадофілії на тлі відкладеної (на листопад?) зустрічі у Нормандському форматі продовжує котитися Україною. Обласні, міські та селищні ради – абсолютно всі, незважаючи на власну компетенцію та повноваження, вирішили висловити своє ставлення до інформаційного приводу. Всі засуджують, всі проти! Але проти чого? Найперше, – розведення у Золотому та Петрівському не сталось. Й не через присутність Національного корпусу та особисто Белецького в Попасній. Не сталось через банальні обстріли – режим тиші на відведених ділянках має дотримуватись протягом 7 діб. Про це домовлялись, ще восени 2016 р., що й було причиною зриву розведення в той час. Насправді все впирається в небажання Росії визнавати себе стороною конфлікту. Москва прямо показує на «ДНР/ЛНР», говорячи, що стріляють саме вони, й домовлятися треба виключно з Донецьком та Луганськом. Гра в дурня від Кремля триває. Якщо Київ насправді так хоче мира, то діалог з «сепаратистами» не має стати на заваді. Але таки стане!
Для Києва це перша червона лінія, яка дозволить Москві легітимізувати «самостійність» власних проксі. Це призведе до глобальної поразки української дипломатичної стратегії, яка базується на тому, що Москва через проплачених найманців та власних спеціальних призначенців окупувала частину Донбасу й утримує її силою, постачаючи туди зброю та фахівців у необмеженій кількості. Визнання «сепаратистів» стороною конфлікту не лише знімає відповідальність з РФ, але й перекладає її на Україну, що таким чином виявляється веде громадянську війну. Де є погані бандерівці-націоналісти та російськомовне населення, яке потерпає від утисків. Це картинка з російського телебачення, що стане реальністю. Тож для України подібний сценарій є цілковито неприйнятним.
Інший аспект – в перспективі особливий статус Донбасу, після проведених там місцевих виборів. Реалістично, це – наукова фантастика, адже до цього треба виконати вищенаведений пункт з розведення. Але все ж, в настільки далекій перспективі, наскільки це можна уявити, ці території природньо мають отримати спеціальний статус для звичайної «санації», адже Україна, звичайно, вирветься у власних реформах далеко вперед (принаймні, у солодких мріях), а колишні окуповані території доведеться децентралізовувати, ощасливити медичною, освітньою, адміністративною та іншими реформами, натренувати медіаграмотність для «України в смартфоні» тощо. Чи хтось з цим незгодний? Ключові слова тут – в перспективі.
А вона – перспектива – може й не наступити. Адже зустріч у Нормандському форматі може взагалі не відбутись без доброї волі РФ. А навіть коли остання буде, всім відомо наскільки щиро Росія хоче миру для України. Київ, не вийшовши з однієї пастки, потрапить в іншу. Особливо коли залишиться на самоті, адже колективний Захід буде мати стратегію на замирення з РФ. Звичайно, на словах ніхто не пробачить Росії анексії Криму та подій на Донбасі, але на ділі – вже. Справа навіть не в німцях з французами, а в американцях, які здається порозумілись з Росією в Сирії (про що свідчить ситуативна здача позицій росіянам та військам Асада), й готові давати задній хід далі. Наприклад в Африці, де росіяни після підтримки генерала Хафтара в Лівії рухаються далі в Сахель. В Малі вже зібрали 8 млн. підписів за російську інтервенцію! Москва грає по-великому на Близькому Сході та в Африці.
Світ шаленими темпами повертається до імперського мислення та протистояння, де інтереси Великих держав превалюють над інтересами всіх інших. План Путіна ідеально діє – шантаж і залякування працюють. Доки американці дедалі глибше заплутуються в собі, побоюючись лише примари Китаю, РФ реалізує прагматичну регіональну realpolitik. Для егоцентричної України, застряглої в лібералізмі 1990-х рр., все складніше не лише відстоювати свої інтереси, а й знаходити собі місце між розбірками «великих» (або просто «більших»).
Взяти хоча б Туреччину, де на вихідних Ердоган зустрівся з Поклонською та Бальбеком – російськими депутатами від Криму. Дуже тривожний сигнал для Києва, ситуація, яку Росія безумовно використає з метою легітимізації анексії півострова. Але до цього треба було готуватись Україні від часів, коли відносини між Туреччиною та Росією значно потеплішали. Насправді це парадокс, адже Туреччина ще три роки тому збивала російський винищувач, а в Анкарі руками випадкового фанатика був вбитий посол Росії. Від тієї конфронтації нічого не залишилось – турецькі парламентери голосували за зняття санкцій з РФ в ПАРЄ у червні, а сьогодні Москва мовчазно підтримує операцію Туреччини проти курдів на півночі Сирії. До речі, дуже повчальна історія про курдів-союзників США, що на гроші американців воювали проти Ісламської держави понад 10 років, маючи надію на будівництво своєї держави. Трамп просто покинув їх напризволяще. Здається, саме Росія – найбільший бенефіціар подібного ставлення США до союзників.
Що стосується України, то президент Зеленський на жаль наступає на ті самі граблі, що й попередник. Візит в Туреччину у серпні 2019 р., який мав засвідчити підтримку Анкари, насправді нічого не дав. Росія будує з Туреччиною «Турецький потік», має торгові відносини на мільярди, РФ присутня в Сирії як «фактор безпеки». На цьому тлі основоположне для нас питання Криму губиться. Туреччина має власні національні інтереси, а не українські. Україні вартувало б спробувати «зайти» до Анкари через кримських татар, однак й така стратегія не гарантує успіху. Зеленському та його команді треба запам’ятати – у час правди в України не буде друзів. Але точно будуть вороги – це ті, хто підтримує політику агресора. В цьому контексті не варто мати ілюзій й щодо білорусів, які з Лукашенком або без нього приречені бути сателітом Росії.
Чи не забагато капітуляцій на одне свято? Давайте до останніх наших звитяг – грецька церква першою визнала автокефалію ПЦУ. Визначальна подія, історичного масштабу. Але для Києва це лише початок боротьби, адже на кожну нашу дію буде знаходитись протидія Москви. Остання втрачає не лише у грошовому еквіваленті, але й в авторитеті, що її турбує значно більше. Україні варто готуватись до використання релігійного фактору як аргументу в контексті мирного врегулювання на Донбасі, адже Росія буде доводити, що люди на окупованих територіях не лише російськомовні, але й ходять в російську церкву (хоча й двічі на рік – на Різдво й на Великдень). Це буде ще одним елементом тиску, в тому числі країн Заходу на Україну.
Підсумовуючи, варто зазначити, що Україні варто готуватись до майбутніх капітуляцій. При тому, що звитяг буде дедалі все менше. Це є як наслідком пасивної політики української дипломатії, так й природньої зрадофілії українців, що будуть збирати все нові радикальніші майдани. На їх тлі будуть грати політики, як в самій Україні так й за її межами. Особливо за її межами на схід від українських кордонів, підживлюючи самознищення української держави, поглинання її імперіями, що відроджуються. Наскільки легко на це згодяться самі українці?… Чи все буде Україна?
Валерiй Кравченко
