понеділок, 23 Вересень, 2019
pluken

polukr

ЛИТПОЛУКРБРИГ на багатонаціональних навчаннях RAPID TRIDENT 2019

Share Button

На базі Міжнародного центру миротворчості та безпеки Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного в м. Яворів (Львівська область, Україна) розпочалися багатонаціональні навчання RAPID TRIDENT – 2019 ” Стрімкий тризуб-2019″.

Співробітники LITPOLUKRBRIG беруть участь у багатонаціональному навчанні RAPID TRIDENT – 2019 ” Стрімкий тризуб-2019″ як HICON (вищий штаб контролю).

До навчань цього року долучилися військовослужбовці 14 країн. Більше 3,500 військовослужбовців та 600 одиниць військової техніки задіяні у навчально-бойових діях у Міжнародного центру миротворчості та безпеки, що на Львівщині.

Структура та ідея українсько-американського командно штабного навчання із залученням військ RAPID TRIDENT – 2019 ” Стрімкий тризуб-2019″ полягає в проведенні командно-штабного навчання  (CPX) та польових тренувань із залученням підпорядкованих підрозділів (FTX).

Сценарій навчань передбачає дії багатонаціонального підрозділу, який протидіє зовнішньому агресору. Виконуючи порядок денний, противник використовує різні гібридні засоби ведення війни, а саме він посилює свій військовий потенціал, збільшує кількість сил поблизу кордонів, таємно підтримує терористичні групи, проводить інформаційні та психологічні операції та намагається дестабілізувати суспільно-політичне середовище.

Офіційна церемонія відкриття пройшла 16 вересня 2019 року під керівництвом полковника Тіма Клівленда (США) та полковника Олександра Жакуна (Україна). Під час церемонії відкриття вони підкреслили важливість українсько-американського командно штабного навчання із залученням військ RAPID TRIDENT – 2019 ” Стрімкий тризуб-2019″ та підкреслили, що основна мета навчань полягає не в тому, щоб показувати всьому світові, що саме тут відбувається на полігоні, а навчатися за допомогою обміну військового досвіду на військової співпраці посилаючись на стандарти та процедури НАТО в міжнародних оперативних можливостях.

«Саме RAPID TRIDENT – 2019 ” Стрімкий тризуб-2019″є ілюстрацією цієї місії – підвищення взаємосумістності між підрозділами та штабами Збройних сил України, США, інших держав-членів та партнерів НАТО.

Rapidtrident19_2

Сценарій охоплює жорстку, реалістичну підготовку проти ближнього, вільного мислення протилежної сили. Під час навчання підрозділам доведеться боротися з противником, бути витривалими, стійкими та застосовувати власні тенденції військової тактики аби перемогти.
Ми завжди повинні тренуватися захищати наш світ від загроз нашій загальній системі та цінностям,  тому саме RAPID TRIDENT – 2019 ” Стрімкий тризуб-2019″ надає нам можливість налагоджувати міцніші стосунки у великих міжнародних масштабах, показуючи нашу військову потужність, спільну співпрацю та порозуміння.
Rapidtrident19_3
Бажаю, щоб ви тренувалися наполегливо, вчились якомога більше і перш за все памятали про заходи безпеки», – зазначив у своїй промові полковник Тім Клівленд (США).

LITPOLUKRBRIG

Share Button

Балто-Чорноморська солідарність: Бухарест 9 як можливість для України

Share Button

Бухарест-9 (Б-9) є форматом консультацій для дев’яти держав-членів НАТО, що розташовані в Балто-Чорноморському регіоні. Він виник як ініціатива Польщі та Румунії в 2015 р. й сьогодні є цінною площадкою для «звіряння стрілок годиннику», зокрема з питань оборони та безпеки. Вочевидь, країни регіону мають різні національні інтереси, однак всіх їх об’єднує колективна оборона НАТО, політична солідарність (хоча й не завжди), демократичний устрій (десь він менш виразний, десь більше), а від 2014 р. й спільна загроза – російський реваншизм.

Для когось він більш осяжний (країни Балтії, Польща), для інших менш (Угорщина, Чехія, Болгарія), однак заплющувати очі та чекати на диво ніхто не планує. Принаймні для тих самих Угорщини та Болгарії російська загроза є хоч менш виразною завдяки роботі пропагандистів, проте де-факто вони відчувають її сильніше за Ісландію чи Португалію, які теж є країнами-членами НАТО. Об’єднати в єдиній ініціативі солідарності держави східного флангу НАТО, розробити спільні механізми кризового захисту та порозуміння, а можливо й спільні підходи до ведення війни – ось план для Б-9.

Однак з часів створення формату до сьогодні відбулись зміни – НАТО затверджує Військову стратегію та розроблює нову стратегічну концепцію, що є усвідомленням зміненого гібридною війною Росії балансу  сил. Війна в Україні, що веде Москва, після бурхливих 2014-2015 рр. увійшла у фазу конфлікту низької інтенсивності – загрози змістились з фронту у сферу внутрішньої політики. Росія не покидає свої плани буферізації політичного простору навколо себе, а потім й втягування країн цього простору в свою орбіту домінантного впливу. Сьогодні очевидною жертвою є Київ, проте провокації продовжуються на кордоні, у морському та повітряному просторах біля Фінляндії, Швеції, країн Балтії. Росія не бачить червоних ліній, особливо коли колективний Захід, далекий від проблем східного флангу Альянсу, приймає контроверсійні рішення на користь Москви, як то будівництво Північного потоку-2 чи повернення російської делегації в ПАРЄ. Якою має бути солідарність країн Б-9? Чи є місце для України, яка відчайдушно шукає підтримки та військово-політичних союзів, у цьому форматі?

Передусім варто відзначити, що Б-9 не є гомогенним утворенням. Він не інституалізований й фрагментований за складом учасників на три умовні групи – країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва), країни Вишеградської четвірки (Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія) та країни Чорного моря (Болгарія, Румунія). На сьогодні це виключно консультаційний майданчик, проте бачення майбутнього цієї структури істотно відрізняється навіть в межах країн-учасниць. Варшава бачить у Б-9 своєрідну інкарнацію ідеї Юзефа Пілсудського про Міжмор’я, в той час як Бухарест наголошує, що платформа не є повноцінним альянсом й ніколи їм не стане. Критичне значення для Б-9 має підтримка США, які зацікавлені в структурованості співробітництва на східному фланзі Альянсу та монолітності позицій країн-членів. Остання відсутня й коливається від обмеження рівня військової присутності США у Болгарії (вочевидь, на користь залучення більшої кількості російських туристів) до будівництва т. зв. «Форту Трамп» у Польщі, з готовністю розміщувати ракетні комплекси малої та середньої дальності (на додаток до елементів системи ПРО) на своїй території.

Стримування РФ без США не буде повноцінним, як й обмеження залучення України до нього. Україна є, передусім, передовою східного флангу НАТО у конвенційному мілітарному значенні, так й в контексті використання гібридних методів впливу невійськового характеру. Розвиток платформи Україна-НАТО з протидії гібридним загрозам є логічним продовженням реалізації багатосторонніх ініціатив, спрямованих на вивчення досвіду України. Однак двосторонні проекти також мають фундаментальне значення.

Варто виокремити ключові, найбільш перспективні проекти-приклади подібної успішної взаємодії. В першу чергу це українсько-польсько-литовська бригада, дислокована в Любліні. Іншим прикладом є функціонування міжнародного інженерного батальйону «Тиса». Проведення регулярних навчань «Sea Breeze» та «Sea Shield», зокрема за сценаріями ескалації в придунайсько-чорноморському регіоні (навчання 2019 р.), що мають ознаки гібридності, свідчить про розуміння невідкладності зміцнення безпеки перед російською загрозою. Наступний етап для Києва – перейти від ad hoc заходів до систематизації роботи за напрямком, для перетворення формату Б-9 в Б-9+1, а в перспективі й в Б-10.

Процеси, що відбуваються наразі в інституціях ЄС, спрямовані на посилення традиціоналізму, євроскептицизму (в тому числі у відношенні до політики розширення) та відновлення позицій країн  т.зв. «старої Європи», про що свідчать отримані посади Єврокомісії для представників Німеччини, Італії, Іспанії, лише посилює потребу консолідації країн так званої «нової Європи». Червоною лінію виступає питання санаційної політики ЄС у відношенні до РФ. Якщо країни Західної та Південної Європи вбачають можливість послаблення санкцій для заохочення діалогу з РФ, то держави Б-9 переважно не поділяють подібної думки, розуміючи під подібним «діалогом» слабкість політичної позиції.

Започаткування систематичного співробітництва країн східного безпекового пояса Альянсу актуалізує консолідацію позицій держав так званої «нової Європи» на противагу тенденціям та впливам «старої Європи», що все більше заглиблюється у питання свого суверенітету, базованого на зменшенні питомої ваги США у європейських справах. Натомість країни Б-9 (принаймні їх більшість) навпаки зацікавлені у посиленні військової присутності США, які вони сприймають як беззаперечну гарантію власної безпеки перед обличчям російського ревізіонізму.

Київ критично зацікавлений в інституацілазції Б-9, перетворенні формату з нерегулярного консультаційного майданчику на регіональний військово-політичний альянс з акцентом на військових спроможностях. Однак наразі подібний сценарій виглядає утопічно. Якщо брати до уваги, що країни В-4 об’єднувалися на основі спільної проблематики – необхідності приведення своїх військових, економічних та інших спроможностей до необхідного рівня заради подальшої інтеграції в європейські структури, то для країн Б-9 важливо звернути увагу саме на механізми вироблення підходів до інтенсифікації багатосторонньої співпраці. Проте першочерговим завданням є все ж визначення спільного для всіх країн бачення мети об’єднання, розподілу обов’язків та окреслення вагомих преференцій від членства в такому форматі. Для Балтії, Польщі та Румунії таким стимулом є загроза з боку РФ (її військовий, а не лише гібридний аспект), усвідомлення якої є дещо нижчим у Болгарії, Чехії, Словаччини та Угорщини, що може на перших порах гальмувати вироблення спільного бачення процесу інституалізації об’єднання. Важливо розуміти, що без належної інституалізації не слід очікувати на успішну діяльність та ефективні результати. Таким чином може бути утворений єдиний стабільний пояс регіональної безпеки.

На сьогоднішньому етапі Київ не має можливостей самостійно долучитися навіть до  такого формату консультаційних зустрічей країн Б-9, оскільки Україна не є членом Альянсу. Перспективою є розвиток співпраці з окремими країнами регіону – державами Балтії та Польщею, а також Румунією, які можуть у майбутньому лобіювати інтереси України в об’єднанні та винести на розгляд питання створення платформи або рамкового документу для прийняття нових членів. Оскільки перспектива перетворення  формату з площадки під егідою НАТО у незалежну регіональну безпекову ініціативу є цілком нереалістичною, Києву треба вести діалог з Брюсселем та Вашингтоном (як своєрідним «патроном» проекту) про необхідність надання Києву статусу ключового партнера цієї ініціативи. Загрози та виклики безпекового середовища не лише ускладнюють життя українським дипломатам, але й створюють унікальні можливості. Скористатись ними – екзистенційна потреба та іспит для нової дипломатії президента Зеленського.

Валерiй Кравченко

 

Share Button

Перезапуск Нормандського формату: до чого готуватись Україні?

Share Button

Саміт так званої «великої сімки» у французькому містечку Біарріц ознаменував собою початок нової доби у міжнародних відносинах – доби слабкості ліберально-демократичного Заходу та невизначеності. Вперше за багато років не було укладено жодного спільного комюніке, а Франція постфактум оприлюднила русофільське звернення Макрона із закликом примиритись з Росією. Звичайно, у світі значно більше проблем за одну Росію, однак вона майорить буквально за кожною з них – Сирія, Іран, Брекзіт, Північна Корея, Венесуела, навіть екологія (зважаючи на невдалі випробовування ядерного двигуна ракета під Архангельськом). Й, звичайно, «українська криза», яку обговорювали Путін з Макроном у двох перед самітом, протягом нього у форматі «сімки», а після погодились скликати нормандський формат вперше за три роки. До чого це все?

Про серйозність та невідкладність намірів свідчить раптовий візит в Київ Джона Болтона, правої руки Трампа та його довіреної особи з питань національної безпеки. На саміті G7 Трамп кожного дня намагався підняти тему необхідності запрошення «друга Володимира», присутність якого мала б сприяти вирішенню безлічі питань міжнародного порядку денного. Тим цікавіше почути, що Болтон хоче донести в Україні новій владі, що з точки зору Путіна налаштована на конструктивне вирішення питань.  Звичайне, Болтон їде крім Києва ще в Кишинів та Мінськ, що свідчить про комплексне бачення США проблем регіону. В Молдові є сенс поговорити про пропозицію міністра оборони РФ Сергія Шойгу укласти трирічний військово-політичний договір, яку радо підтримав президент Додон. США та Румунія можуть втратити важелі впливу в цій державі, що сприятиме подальшій радикалізації Молдови. Білорусь стоїть перед викликом подвійних виборів, в умовах, коли для Лукашенко все важче втримувати баланс у відносинах між РФ та Заходом. Масштабні військові навчання в 2020 та 2021 р. можуть закінчитись для Білорусі повною окупацією зі сторони РФ. Путін, отримавши індульгенцію за Крим та Донбас від Трампа та Макрона, буде йти далі у своїх ревізіоністських планах. Тож Болтон йде у розвідку (або у засідку?). Лишається дізнатись, за кого він грає.

Головний меседж, що привіз Болтон в Київ – призначення зустрічі Зеленського з Трампом на полях меморіальних заходів у Польщі, присвячених річниці початку Другої світової війни. Вочевидь, Зеленський розраховував на повномасштабний візит в США, натомість отримує зустріч у графіку між іншими зустрічами Трампа. Це вже поганий знак – Білий дім не налаштований на конструктивний діалог з Києвом, а продовжує розглядати відносини з Україною виключно крізь призму відносин з Росією. «Українська криза» вже давно перестала бути осяжною, «головним болем» Трампа. Його цікавить відновлення відносин з РФ. Тим більш дивним є імплементація другого пакету санкцій проти РФ за Солсбері, яка співпала у часі з проросійським дискурсом американського президента. Не менш цікавим є й той факт, що спецпредставник Державного департаменту США Курт Волкер продовжує виконувати свої функції, й був присутнім на святкуванні дня незалежності України в Києві. Загалом Держдеп та Пентагон роблять багато для стримування РФ, проте позиція Білого дому, принаймні назовні, виглядає зовсім протилежною…

Другий меседж Болтона стосувався можливого продажу «Мотор-Січ» китайцям. Завод, що виробляє авіаційні двигуни є стратегічним державним об’єктом. Канал Бігус-інфо неодноразово писав про оборудки директора заводу Богуслаєва, який й у роки російсько-української війни торгував з ворогом товарами подвійного призначення, що йшли на потреби російської оборонки. Богуслаєв позбавиться депутатської недоторканності вже 29 серпня – подивимось що скаже слідство. Натомість завод цікавить китайців не випадково, зокрема у контексті технологій для оборонної промисловості. Що навзамін можуть запропонувати США крім погрози припинити підтримувати Україну? Питання є, проте та сама підтримка США має для України першочергове значення – жодні економічні чинники тут не виправдають її втрату.

Третій меседж Болтона стосувався рішення, прийнятого на саміті в Біарріці – Макрон та Меркель готові скликати нормандський формат та обговорити шляхи імплементації Мінських угод, можливо за формулою Штайнмайєра, як хоче Путін, можливо інакше. Радник Трампа підтвердив намір США й Великої Британії приєднатись до формату, у разі потреби. Тут варто згадати, що подібну ініціативу публічно просував президент України Зеленський, звертаючись до Путіна. Розширення нормандського формату потрібне, однак й несе в собі чергові ризики, з огляду на відверто проросійську позицію Макрона та Трампа. Ці позиції навряд чи розділить Ангела Меркель, й точно не розділить Борис Джонсон, проте хто знає наскільки Зеленський взагалі готовий до переговорів у такому форматі. Треба готуватись до безпрецедентного тиску зі сторони посередників, які будуть спонукати Київ йти на поступки аби закрити питання конфронтації на Донбасі. Серед головних ризиків – прямі переговори Києва з «очільниками» Донецька та Луганська, що легітимізують дискурс громадянської війни в Україні, який просуває Москва.

Що може запропонувати Київ? Сподіваюсь, це не буде переливання води з пустого стакану в порожній – без конструктивних позицій, лише на відведення сторін. Цукеркою для Києва напередодні зустрічі нормандського формату може стати звільнення політичних бранців та моряків, що буде видаватись РФ як поступка зі свого боку.  Україна має чітко та публічно позначити власні червоні лінії – діалог виключно з РФ, безпека як перше питання, відновлення контролю за кордоном, роззброєння бойовиків й т. ін., й запропоновувати дієвий інструмент, як це все реалізувати у довірливій обстановці. Таким інструментом є багатокомпонентна миротворча місія ООН за участі ОБСЄ, що міститиме в собі перехідну адміністрацію. В цьому випадку можна підписувати особливий статус для тимчасово окупованих територій на визначений перехідний період конфліктного та постконфліктного врегулювання. Жодних автономій, мовних чи економічних, жодних інших спеціальних статусів. Це принципово! Доступ до людей на окупованих територіях важливий, але не будь-якою ціною.

Доба романтики для Зеленського остаточно закінчується – треба братись до роботи. Є сподівання, що зовнішня політика України зміниться на ефективність, що буде забезпечуватись проактивною позицією, побудовою військо-політичних союзів в Балто-Чорноморському регіону за лідируючої функції самої України. Без цього Київ все більше перетворюватиметься на об’єкт, який легко можна пустити в геополітичний розмін.

Валерiй Кравченко

Share Button

Шалений, шалений Трамп: Кім, Сі, Путін та Гренландія

Share Button

Президент США Дональд Трамп безумовно є найбільш хайповим політиком цього року. Його ідеї часом захоплюють, часом вражають наївністю, часом бісять через відверту дурість. Але нікого не лишають байдужими. Світом керують емоції, світом політики зокрема. Доведено виборами в Україні, якщо що. Але Зеленському, що першим рішенням розігнав парламент та феноменально демократично узурпував владу в одній східноєвропейській державі, ще дуже далеко до масштабів витівок Трампа. Ставка чинного президента США – другий строк, й до нього він буде йти через трупи ворогів, які безпорадно спостерігають за парадною ходою мільярдера.

Якщо хтось не пам’ятає, 2019 рік в США почався з грандіозного за строками шатдауну, із намірами президента ввести надзвичайний напів-військовий стан через небажання демократів фінансувати «велику й красиву стіну» на американсько-мексиканському кордоні – одну з основних передвиборчих обіцянок Трампа. Й коли він обіцяє – він виконує. Це як Кличко з Шулявським шляхопроводом та Подільсько-Воскресенським переходом – чим ближче до виборів, тим більша активність. У Дональда Трампа вибори восени 2020 р., тож виснаживши демократів шатдауном, він таки домігся додаткового фінансування – у липні з бюджету Пентагону на проект було виділено 2,5 млрд. доларів. До відома – ця сума більша за увесь обсяг військової допомоги Україні за всі роки російсько-української війни. Ось такі пріоритети.

Далі був Кім, той що з Пхеньяну. Зустрічатись з авторитарними лідерами – фішка Трампа. На їх тлі він зовсім нагадує типового «дядечку Сема» – саме втілення Америки. Цікаво, що компанія інших лідерів ліберально-демократичного світу йому пасує значно менше. Там, на тлі умовних Меркель, Макрона та Трюдо він виглядає скоріше як типовий виборець Трампа – «фермер Джо з Огайо», що малообізнаний у політичних хитросплетіннях, але при цьому нахабний та самозакоханий.  Коли у червні 2018 р. Трамп, розварившись зі всіма на форумі G-7 в Канаді втік  до Сінгапуру на історичну зустріч з лідером Північної Кореї, це було шоу. Свою витівку він повторив й через рік після форуму G-20 в Осаці, й пішов ще далі – відвідав на запрошення Кіма демілітаризовану зону на 38 паралелі. Нетривала прогулянка викликала максимально стримані почуття у Сеулі та Токіо – традиційних союзників США в регіоні. Задарма – адже Північна Корея вже через місяць поновила ракетні випробування, майже день-в-день з виходом США з ДРСМД. Південна Корея відверто заявила про загрозу національній безпеці та ризик втратити всі мирні досягнення двох останніх років. Натомість Трамп був спокійний як ніколи, написавши в твіттері – його специфічному засобі комунікації зі світом – що все ОК. Напевно йому особисто друг Кім обіцяв не робити погані речі.

Так само як й Китай – який зі слів беззмінного з 2013 р. лідера комуністичної партії КНР (що святкує 70-річчя цього року – Радянський Союз протримався приблизно стільки ж) Сі Цзіньпіня – зовсім не шпигує за світом через корпорацію Huawei. Товариш Сі, як й товариш Кім, настільки сподобався Трампу, що він в ту саму хвилину вирішив завершити торгівельну війну з Китаєм. Проте, повернувшись додому, зранку з’їв щось гостре, й вирішив її поновити. Такий він – президент Дональд.

З іншим товаришем – Володимиром Путіним, в президента США теж виникли довірливі відносини. Й доки Держдеп із Пентагоном свариться з Москвою, звинувачуючи її в мілітаризації й військових приготуваннях, Трамп гарно проводить час у компанії Путіна й пропонує тому напередодні саміту G-7 у Франції повернутись до великої вісімки. Ну а на справді, з ким тут ще розмовляти без Росії? Навіть товариша Сі не має, не кажучи вже про товариша Кіма. Друг Володя завжди підтримає Дональда, навіть влаштує яку-небудь хімічну дурню в Сирії, щоб США продемонстрували свою міць та велич. Або порадить йому купити Гренландію…

Цікаво, що ідея з купівлею великого крижаного острова настільки захопила голову Дональда, що він навіть, образившись на кепкування данців, відмінив офіційний візит в цю країну. Ну а що, навіщо США підтримка єдиної країни, що блокує як може будівництво Північного потоку-2? Й ніби це не Штатам треба протистояти газовій залежності Європи від Росії, продаючи сюди власні СПГ навзамін. Українців також хвилює, крім цієї складової, ще й моральна сторона питання. Виходить й у ХХІ столітті можна купувати землі й змінювати усталену карту світу. Це те, що робить Росія, щоправда гібридними методами, не віддаючи за це ані копійки. Та й хто б наважився взяти цю копійку? У цивілізованому світі так наче й не прийнято. Держава це не нерухомість, але вочевидь не для Трампа-бізнесмена. Якщо Путіну можна анексовувати Крим, китайцям можна намивати острови, чому б й самому не спробувати.

Трамп – це нічний жах ліберала-атлантиста. Повністю позбавлений рамок, комплексів та раціо, він діє виключно як бізнесмен-скандаліст на посаді президента найпотужнішої держави в світі. Репутація США як гаранта вільного світу все ще непохитна, та ще не вечір. Попереду ювілейний Лондонський саміт НАТО у грудні 2019 р., й хто знає яку ще витівку зробить Дональд, адже про його скептичне ставлення до НАТО відомо всім. Другий строк Трампа може обернутись повномасштабною катастрофою, коли  ревізіоністські режими у світі, відчувши слабкість американського президента, почнуть перекроювати карту світу. Передусім це стосується двох континентальних імперій – Росії та Китаю. Натомість морські імперії, базовані на євроатлантичному союзі, загрузнуть у цінностях та нестачі консенсусу. Й це буде реванш Спарти проти Афін. Шалений, шалений світ.

Валерiй Кравченко

Share Button

Відправляйте гроші в Україну легко, швидко та безпечно!

Share Button

Ви живете та працюєте в Польщі, а в Україні залишилися ваші близькі, яким відправляєте готівку? Тепер це можна робити швидко, легко та безпечно. Ria Money Transfer та Euronet Polska ввели нову послугу грошових переказів.  Щоб переказати гроші родині, достатньо завантажити додаток myRia та оплатити переказ у будь-якому банкоматі мережі Euronet.

У Польщу ми приїжджаємо жити, працювати, вчитися. Проте не забуваємо про близьких, які залишилися в Україні. Чоловікові або жінці, дітям, батькам або іншим родичам часто потрібна наша підтримка. У міру можливостей ми намагаємося регулярно відправляти їм хоча б невеликі грошові суми. Тепер це можна робити легко, швидко й безпечно завдяки послузі «myRia&Euronet – переказ грошей в Україну», яку ввели фірми Ria Money Transfer та Euronet Polska. Увесь процес переказу коштів є дуже простим. Достатньо завантажити на своєму смартфоні з системою Android або iOS додаток myRia та зареєструвати свій обліковий запис. Потім можна здійснювати транзакції, які легко оплатити в одному з 7700 банкоматів та депозитних банкоматів Euronet на всій території Польщі. Банкомати  позначені логотипом Euronet Polska та мають характерну блакитно-жовту кольорову гаму. Вони розташовані на вокзалах, у торговельних центрах та на розі майже кожної вулиці.

Переказ можна оплатити карткою або готівкою

Для реєстрації в додатку myRia вам потрібно мати активне підключення до Інтернету у своєму телефоні та документ, який підтверджує вашу особу, наприклад український паспорт. Додаток має українську мовну версію, тому ви зможете легко здійснити операцію. Крім того, в усіх банкоматах мережі Euronet Polska, де можна внести оплату за переказ, наявна українська версія меню.  У всіх банкоматах переказ можна оплатити банківською платіжною карткою. Якщо ви не маєте рахунку в банку, скористайтеся одним із 3000 депозитних банкоматів мережі Euronet, де ви можете оплатити переказ, поклавши готівку до пристрою. Ваші близькі зможуть отримати гроші в одному з-понад 20 тисяч партнерських пунктів  Ria, розташованих в Україні, вже через декілька хвилин після внесення оплати за переказ. Для отримання грошей людина, якій ви надсилаєте готівку, повинна пред’явити документ, що підтверджує особу, та PIN-код, отриманий від вас. PIN-код генерує додаток myRia для кожної транзакції. Пам’ятайте, що після здійснення оплати за переказ вам необхідно його надіслати отримувачу коштів в Україні.

Переказ в Україну в будь-який час удень або вночі

Якщо ви працюєте до пізніх годин і не маєте часу стояти в чергах у поштовому відділенні або в банку, щоб переказати гроші своїм близьким в Україні, скористайтеся додатком myRia та банкоматом Euronet. Транзакції можна здійснювати в будь-який час удень або вночі, а банкомати та депозитні банкомати у вашому розпорядженні цілодобово, сім днів на тиждень, цілий рік. Увесь процес здійснити легко та швидко: після того, як ви замовили виконання транзакції в додатку myRia, можете оплатити її у будь-якому банкоматі Euronet Polska – до півночі в день складення замовлення. Якщо ви не встигнете, не переймайтеся: транзакція буде анульована, і за це не нараховується оплата.

2019_08_05_grafika

Переказ на 100% безпечний

Переказ готівкових коштів в Україну за допомогою додатку myRia та банкоматів мережі Euronet Polska є на сто відсотків безпечним. Ria Money Transfer працює в усьому світі та допомагає своїм клієнтам здійснювати швидкі, безпечні й дешеві грошові перекази. А фірма Euronet Polska є частиною світового лідера у сфері обробки безпечних електронних фінансових транзакцій, а також власником найбільшої мережі банкоматів на території Європи. Користуючись додатком myRia та банкоматами Euronet, ви маєте гарантію, що до отримувача в Україні гроші дійдуть без ускладнень та швидко. Якщо вам буде потрібна підтримка або допомога в реалізації переказу в Україну, консультанти Ria Money Transfer та Euronet Polska нададуть необхідну телефонну інформацію українською, польською або англійською мовами.

Share Button

УКРСПЕЦЕКСПОРТ та турецька компанія Baykar Defence створили спільне підприємство у сфері високоточної зброї

Share Button

Держкомпанія «Укрспецекспорт», що входить до складу ДК «Укроборонпром», та турецька компанія Baykar Defence, яка є одним із провідних виробників безпілотників, створили спільне підприємство у сфері високоточної зброї та аерокосмічних технологій.

Про це повідомляє Defense Express з посиланням на прес-службу РНБО.

Головне завдання спільного підприємства – об‘єднати потужності оборонних комплексів обох країн для серійного виробництва нових зразків сучасного озброєння для власних армій. Це дозволить відійти від класичних контрактів з купівлі-продажу озброєнь, до принципово нового рівня співпраці – синергії оборонних технологій та поєднання передових розробок Туреччини та України.

Одним з перших проектів спільного підприємства стане розробка безпілотного літального апарату нового покоління. Цей дрон зможе вести детальну розвідку з високих ешелонів польоту, годинами знаходитись у повітрі, розвивати значну крейсерську швидкість та завдавати ударів широким спектром високоточного озброєння.

Такі можливості нового дрону стануть можливими завдяки широкому використанню композитних матеріалів, цифрових технологій, а також двигунів українського виробництва, здатних надійно працювати в екстремальних умовах. Окрім того, вони забезпечать високу вантажопідйомність БПЛА, який буде нести велику кількість озброєння, навіть у порівнянні зі звичайними літаками штурмової авіації. Україна та Турецька Республіка мають потужний досвід ефективної співпраці у сфері оборонних технологій.

Турецькі оборонні підприємства співпрацюють з Україною у сфері цифрових систем зв‘язку, ударних дронів, авіаційного високоточного озброєння тощо. Підприємства «Укроборонпрому» ведуть спільні проекти зі створення військово-транспортного літака, систем активного захисту для бронетехніки та радіолокаційних систем. Тобто за останні роки була налагоджена стабільна взаємовигідна робота, яка дозволяє поєднати найсильніші сторони наших оборонно-промислових комплексів. І створення спільного підприємства є ще одним важливим кроком, який підвищить обороноздатність наших країн.

Нагадаємо, 8-9 серпня ц.р. Президент України Володимир Зеленський відвідав Туреччину з офіційним візитом. Під час перебування в цій країні Голова Держави також побував на виробничих потужностях та науково-дослідному центрі компанії Baykar Aerospace and Defense. Там Президент обговорив плани подальшої співпраці України та Туреччини, а також поспілкувався з українськими пілотами, які проходять навчання на тренувальній базі підприємства.

Як раніше вже повідомляв Defense Express, 12 січня 2019 року Президент України Петро Порошенко заявив про підписання угоди щодо закупівлі для ЗСУ турецьких ударних оперативно-тактичних безпілотників Bayraktar TB2 (6 одиниць). 20 березня в Хмельницькій області відбулися успішні випробування дронів Bayraktar TB2, при цьому три з них були продемонстровані під час передачі військової техніки ЗСУ.

Defence-ua.com

Share Button

Про популізм та залежність: останній шлях України

Share Button

Українські політики (як й населення загалом) на генному рівні полюбляють популізм та порожні обіцянки. На кожного патріотичного системного клептократа-президента історично знаходився несистемний популіст з прихованими (або ні) проросійськими сентиментами. Так на проукраїнського комуніста Кравчука знайшовся директор заводу Кучма. На «міністра культури» Ющенка, що прагнув запам’ятатись в історії увіковіченням пам’яті Голодомору (але на справді запам’ятався хіба що бджолами), знайшовся директор автобази Янукович.  На міліардера-патріота Порошенка, який мав унікальний шанс та умови золотими літерами вписати своє прізвище в сучасну історію держави як президента-воїна, президента Майдану (натомість будемо пам’ятати його за зрадливими Мінськими угодами та корумпованими друзями), знайшовся комік Зеленський. Історія України йде хвилями, тож наприкінці правління цього товариша очікуємо черговий майдан. Або кінець історії?

Доки Зе-депутати тренуються в Трускавці, президент їздить по регіонах та вдає з себе царя. Він – цар – добрий, й може забрати гроші в багатих бояр (тобто депутатів та бізнесменів) й роздати бідним (тобто на дороги). Приблизно так себе поводив Путін в 2001-2004 рр. Дуже схоже, що з України роблять «Росію 2.0», де відсутнє раціональне правове поле та відповідальність за порушення закону, розкрадання бюджету й т.д. Де хтось рівніший за іншого. Натомість «місцевий князь» запросто може купити собі індульгенцію, побудувавши дорогу в своєму (чи чужому) окрузі. Бізнес ніколи не буде працювати прозоро, коли на нього тиснутимуть, змушуючи нести соціальне навантаження, на які він не погоджувався. Жодний інвестор не зайде в країну, де існує президентський рекет. Ти маєш та мусиш, бо Зеленський так сказав. Цікаво, чи розуміє сам президент наслідки своїх дій. Можливо, він й досі вважає себе Голобородьком, борцем за справедливість. Наскільки довго буде тривати цей стан?

Натомість українці радо реагують на подібні «розгони» від гаранта, демонструючи, що насправді різниця між українцями та росіянами невелика. Всі люблять доброго царя,  та ненавидять поганих бояр. Єдине, що є різним – це ставлення до першого. В Росії Путін – помазаник Божий, якому вклоняються навіть священнослужителі. В Україні до влади ставляться значно простіше. Тим більше тепер, коли Зе-команда офіційно десакралізувала її. Весільний фотограв, вихователька дитячого садка та домогосподарка можуть стати депутатами Верховної Ради по мажоритарним округам, де вони живуть. Доведено виборами. Щось подібне сталось в Росії в 1917-1918 рр. В Україні революція та десакралізація влади обійшлась без крові. Поки що принаймні. Адже за кров тут відповідає саме Росія.

Якби РФ хотіла розвалити нашу країни, втопити її в хаосі та анархії – вона б вже давно це зробила. Всі важелі є! Й, вибачте, це зовсім не російська мова, радянщина, православ’я або неославянофільство «руського миру». Росії не потрібні «смисли» для боротьби за «тіло» української держави (хіба що за «відбиту голову»). Мова йде про тотальну залежність України від Росії на шостий рік війни за незалежність. Вона головним чином знаходиться у геостратегічній, економічній та фінансовій площинах.

Перекривши фарватер в Чорному морі, РФ може заблокувати експортно-імпортні відносини України, а відповідно й валютну виручку держави. Не треба нагадувати, що основна стаття експорту – зерно та метал. Й якщо останній може полежати на складах, то перевалка зернових є явищем сезонним. Україна просто немає достатньої кількості зерносховищ, щоб побороти сезонність продажів. Тож, втративши Азовське море де-факто у минулому році, Україна може втратити торгівлю Чорним морем вже завтра.

Крім того, Україна досі залежна від постачання палива для атомних станцій з РФ, а також вугілля на теплові електростанції. При цьому останнє, переважно, є реекспортом вугілля з окупованих районів Донбасу. Обсяги закупівлі Україною вугілля складають від 1,5 до 3 млрд. доларів на рік. Не треба нагадувати й про нафтову залежність України. Ринок дизельного палива (на якому їздять, між іншим, українські танки на фронті) контролюється Медведчуком та наближеними до нього особами.

Що стосується фінансової сфери, тут лише прості цифри. В Україні діють 7 банків, що мають російський капітал. Але вони сукупно контролюють близько 30%  валютних та міжбанківських операцій. Не варто сумніватись – припинення, за наказом РФ, діяльності таких великих контрагентів обвалить український фінансовий сектор, призведе до гіперінфляції гривні, тотального зубожіння населення.

А тепер про хороше (чи ні?), – чому Росія не знищує Україну вже зараз? Навпаки, інвестує у її розвиток активніше за всі країни ЄС та США разом узяті. Лише в 2018 р. капітальні інвестиції з РФ склали 436 млн. доларів. Ще варто приплюсувати сюди приблизно половину коштів з офшорів – Кіпру (загальний обсяг інвестицій 219 млн. доларів) та Нідерландів (207 млн. доларів). Це перше, друге та третє місце у списку прямих капітальних інвестицій в розвиток держави. Тож Росія, очевидно, має плани на Україну.

Й реалізує їх, враховуючи психологічні особливості українців. Так, в цій країні парадоксів, де всі патріоти не вилазять за межі фейсбуку, а фани ФК «Динамо» Київ, що відрізняються ярим українським націоналізмом на межі з расизмом, не бачать проблеми в тому, що президент клубу Суркіс йде у парламент за списком проросійської партії Медведчука, можливо все. Росію готові підтримати навіть в центральній та західній Україні, де сільські священнослужителі несуть слово Кремля з церков УПЦ МП. Натомість справа томосу дискредитована руками патріарха Філарета та політизацією процесу. с. Клинець Овручського району, с. Жерева Іванківського району Київської області, с. Заріка Волинської області,  с. Петрашівка Чернівецької області… Список нетипових місцевин, де локальну перемогу отримала прокремлівська політична сила, можна впевнено продовжувати. Натомість конфлікти на релігійному грунті є дедалі більше поширеними на Заході України. Росія завойовує український фронтир – кордон, де людям поширюється пропаганда та емпіричне бачення «кращості» життя в Росії, Білорусі, Придністров’ї.

Загалом за РФ (дозвольте казати так) проголосувало у сукупності 2,5 млн. українців («За життя», «Партія Шарія», «Опозиційний блок»). Можна по різному називати цих людей, говорити про їх несвідомість та «ватну» позицію, однак інших немає. Завтра Україна матиме сомн «корисних ідіотів», які покличуть сюди Путіна не гірше, ніж кликали його в Криму та на Донбасі в 2014 р. Й що буде завтра, коли схлине хвиля ейфорії від досягень Зе-команди, коли люди почнуть ностальгувати за старими часами – часами професіоналів з сильною рукою президента Порошенка? Вам здається, що цього не буде, але ні…

Взяти хоча б питання врегулювання на Сході. Вся гра у відведення сторін закінчиться як тільки постане червона лінія Дебальцевого та Докучаєвська. Які будуть аргументи України тоді? А який офіційний план врегулювання, реально державний план? Наразі всі меседжі та ініціатива цілковито належить РФ, яка продукує плани Суркова-Чеснокова, Козака-Медведчука й т.д. Невже Україна насправді збирається відповідати на все це запуском російськомовного каналу для поширення продукції «95 кварталу»? То чим тоді відрізняється Зеленський від Порошенко?

У підсумку картина виглядає брутально апокаліптичною. Україна доживає останні місяці (роки?) у ілюзії, перед тим як зіштовхнутись з шокуючою правдою й черговим диким розчаруванням.  Некомпетентність та недалекоглядність влади сприятиме прискоренню цих процесів. Влада, безумовно, має бути людиноцентричною, але  не віддавати всі свої функції на відкуп «тежпрезидентам». Бо кінець тоді буде блискавично близьким. Й не лише для влади.

Валерiй Кравченко

Share Button

ОФІЦЕРИ ЛИТПОЛУКРБРИГ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У БАГАТОНАЦІОНАЛЬНОМУ ВІЙСЬКОВОМУ НАВЧАННІ AGILE SPIRIT 2019

Share Button

Багатонаціональне навчання AGILE SPIRIT 2019 розпочалося 27 липня в Грузії і триватиме до 10 серпня 2019 року.

Понад 3 тис військовослужбовців країн НАТО та країн-партнерів Альянсу залучено до Agile Spirit 2019, а саме: Грузія, США, Великобританія, Україна, Болгарія, Греція, Бельгія, Польща, Латвія, Литва, Румунія, Чорногорія, Норвегія та Туреччина, до складу яких увійшло 23 військовослужбовця Литовсько-польсько-української бригади, які є штабом дивізії для всього особового складу навчання.

Багатонаціональне військове навчання проводиться в районах Сенакі (SENAKI Base), Ахалціхе (ORPHOLO Training Area) та поблизу Тбілісі (VAZIANI Training Area) та включає командно-штабну та польову фази, метою яких є відпрацювати взаємодію, тренувати та вдосконалити можливості підрозділів у ході планування та проведення спільних операцій у міжнародному середовищі.

Метою навчання є посилення обороноздатності Сил оборони Грузії, підвищення рівня взаємосумісності з військовими підрозділами сил НАТО і країн – партнерів Альянсу, створення і розвиток можливостей для багатонаціонального, регіонального та єдиного партнерства, а також зміцнення безпеки в регіоні Чорного моря.

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ

agile2 agile3

Share Button

Парламентські вибори в Україні: 9 висновків

Share Button

Нарешті в Україні закінчилась виборча вакханалія. Команди пожинають плоди своєї роботи, молоді та просто нові парламентери, що прийшли на зміну старим, готуються до нових звершень в стінах Верховної Ради. Знову, як й на президентській кампанії, на відмінно відпрацювали соціологи – фінальні цифри підрахунків не будуть занадто відрізнятись від прогнозів, що давали заздалегідь. Тріумф «Слуги народу» – це результат запиту на кардинальне оновлення влади, що не пройшла випробовування очікуваннями Майдану. Чи зміниться все тепер? Побачимо вже скоро, а наразі зафіксуємо деякі висновки політичної кампанії.

  1. На виборах 21 липня 2019 р. зафіксована низька явка, 49,8 % – найнижча за всю історію. До цього найгірший показник був у 2014 р. – 51,9 %.  На це вплинуло кілька факторів. По-перше – літо, традиційна пора відпусток. По-друге, розчарування проєвропейського електорату, якого не змогли мобілізувати «ЄС» та «Голос». Львівська область, наприклад, показала вищу явку за середню по України – 53,4%. Водночас це найнижчий показник за всю історію. Третя причина низької явки для окремої категорії громадян – внутрішньо переміщених осіб – той факт, що вони не могли взяти участь у голосуванні по мажоритарні. Відповідно, жодна партія не робила ставку на переселенців у агітації, що вилилось на загальну байдужість ВПО на виборах.
  2. Остання мажоритарка. Ймовірно, що наступні парламентські вибури будуть проведені за пропорційною основою за відкритими списками. Тож ера засівання гречкою округів, концертів Павла Зіброва та Наталки Могилевської в районних центрах, будівництва дитячих майданчиків від імені депутата-мецената остаточно йде у небуття. Ну й добре, адже політика не має бути персоніфікована, а буденна робота благоустрію не має подаватись під вивіскою заслуги депутата. Можливо, за романтикою мажоритарки ми ще будемо скучати. Але точно не зараз.
  3. Оновлення влади відбулось. Старі еліти йдуть у небуття, але хто замість них? Питань більше ніж відповідей. Як яскрава ілюстрація історія, коли весільний фотограф від «Слуги народу» впевнено перемагає на мажоритарному окрузі багаторічного господаря регіону, власника містоутворюючого підприємства. Це Запоріжжя, де директор «Мотор Січ» Богуслаєв програв тимчасово безробітному фотографу Штепі.
  4. «Голос» Вакарчука програв битву за проєвропейську нішу «Солідарності» Порошенка. Нажаль, вже можна остаточно стверджувати, що Вакарчук пересидів у підпіллі момент, коли треба було активно висуватись й діяти. «Вау-ефект» зібрав Зеленський, «Голос» на тлі «Слуги» виглядав мляво, невдало копіюючи рекламні трюки. Партії Вакарчука лишається дякувати своїм виборцям за прохід у Раду та працювати далі, аби єдина відверто реформаторська проамериканська партія вижила на тлі популістичної навали «Слуги».
  5. Ефект Смєшка періоду президентських виборів не дозволив його політичній силі зайти в парламент. Хоча результат у понад 4% є цілком пристойним. Остаточно йдуть у небуття Громадянська позиція Гриценка, Самопоміч Садового (найбільший фейл, порівняно з минулими виборами, серед партій, які брали участь), Радикальна партія Ляшка (який так й не зміг до кінця розібратись зі своєю аудиторією – селяни чи містяни). Ці політичні партії в різні часи претендували на нішу проєвропейських демократичних сил, але дискредитували себе. Їх час добігає кінця.
  6. Проросійські сили таки взяли реванш. Так, він не вийшов переможним, але друге місце політичної сили, що виступає за відновлення відносин з агресором – це відкрита загроза українській державності. А тепер додайте сюди відсотки партії українофоба Шарія та Опозиційного блоку (кожна з партій набрала понад 3 % й тепер отримає державне фінансування!), й ви отримаєте повну й беззастережну картину наближення апокаліпсису. Кожен п’ятий виборець в Україні є потенційним колаборантом, й це не рахуючи окуповані території.
  7. «Батьківщина» Тимошенко таки виграла третє місце у політичної сили Порошенка. Незважаючи на це, за результатами виборів, зазначена партія виглядає слабким партнером для коаліції. Зеленський та його люди скоріше запропонують створити коаліцію «Голосу», аніж Тимошенко, що має токсичність через приналежність до політиків старої формації. Здається, час «леді Ю» остаточно підходить до кінця. Єдине, що може врятувати – це позиція Коломойського, який вирішить врівноважити «Слугу» «Батьківщиною» у коаліції. Однак настільки залежна позиція навряд чи задовільняє амбіції самої Тимошенко.
  8. Вперше в історії України парламент може обійтись без коаліції взагалі. 250 мандатів «Слуги народа» – феєричний рівень підтримки, довіри виборців до «ноунеймів» партії, що вийшла з телевізора. Унікальність моменту для Зеленського полягає в тому, що тепер вся відповідальність за результат цілком лягає на нього. Ймовірно, саме через це він захоче знайти партнерську партію для коаліції конституційної більшості (понад 300 голосів). Будь-яку політичну невдачу тоді можна буде повісити на такого партнера, а сам формат потужної коаліції нівелює спекуляції зі сторони опозиції.
  9. Цікаво, як в парламенті тепер будуть уживатись дві опозиції – проєвропейська, націоналістично-налаштована Порошенка, та компрадорсько-московський тріумвірат Бойка-Рабіновіча-Медведчука. Зіткнень та бійок в парламенті буде більш ніж вдосталь, а отже Україну й далі будуть ділити за мовою, церквою та іншим. Готуйте попкорн та Жана Беленюка. Думається, частина плану по дестабілізації України, написаного в Кремлі, успішно імплементована.

Для українців наразі незрозумілим лишається одне – як це все працюватиме. Шоу закінчується (хоча ймовірними ще є місцеві вибори до кінця року), клоуни йдуть по домівках, що далі? Яким буде кабінет міністрів, реформи, зовнішня політика? Хто буде кому слугою, а хто буде прислужувати? На відповідь залишилось чекати не довго.

Валерiй Кравченко

Share Button

Парламентські вибори – 2019 по-буковинськи

Share Button

Цьогоріч Україна безсумнівно живе виборами у прямому і переносному значенні цього слова. Спочатку – президентськими, а тепер і парламентськими. І, здавалося б, зважаючи на відносно невеликі розміри території і таку ж чисельність населення, пов’язані з виборами перипетії мали б зачепити принаймні трохи м’якше Чернівецьку область як найменшу з-поміж усіх областей України та місто Чернівці як її серце – також найменший обласний центр нашої держави. Однак чи так воно насправді?

З-поміж кого обирати?

Для початку – трохи сухих цифр.

Беручи до уваги змішану виборчу систему, по мажоритарній частині до Верховної Ради України Чернівецька область може делегувати чотирьох народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах – 201 (частина міста Чернівці), 202 (Вижницький, Кіцманський, Путильський райони, частина Сторожинецького району), 203 (частина міста Чернівці (виборчі дільниці № 730481 – 730486), Герцаївський, Глибоцький, Новоселицький райони, частина Сторожинецького району) і 204 (місто Новодністровськ, Заставнівський, Кельменецький, Сокирянський, Хотинський райони).

І ось тут починаються «муки вибору» для місцевих жителів, адже кількісні показники бажаючих стати народним обранцем просто зашкалюють – маємо аж 72 зареєстрованих кандидатів, з яких, щоправда, четверо звернулися із заявами про відмову балотуватися. Серед них – по представнику від Аграрної партії (Василь Козак, голова Сокирянської райради, 204 округ) та Опозиційного блоку (Олег Тулюлюк, 204 округ), а також самовисуванці – чинна народна депутатка від БПП Оксана Продан та відомий спортсмен Іван Гешко. Обоє останніх мотивували відмову своїми низькими рейтингами і небажанням продовжувати далі політичну боротьбу за депутатський мандат.

У сухому залишку всього у Чернівецькій області – 68 кандидатів по «мажоритарці», з них 38 – представники 14 політичних партій, а решта 30 – безпартійні самовисуванці. Для повноти картини слід зауважити, що з гендерної точки зору серед цієї кількості кандидатів маємо 11 жінок та 57 чоловіків.

Чернівецька область у чинному парламенті

З поки що ще діючого VIII скликання ВРУ до наступного балотується чотири нардепи: по 201 округу – багаторічний мер Чернівців Микола Федорук (екс-представник «Народного фронту»), по 202 округу – Іван Рибак (БПП «Солідарність»), по 203 округу – Григорій Тіміш (БПП «Солідарність»), а по 204 – Максим Бурбак (голова фракції «Народний фронт»). Про плинність політичних преференцій нардепів свідчить те, що усі вони йдуть до парламенту як самовисуванці, однак у Верховній Раді, котру ми обрали у 2014 році, ситуація виглядала дещо по-іншому.

Загалом протягом останніх п’яти років місто Чернівці і Чернівецька область були представлені у законодавчому органі України 15 народними депутатами. Згідно даних, наданих Чернівецькою обласною організацією громадської мережі «Опора», окрім депутатів-мажоритарників в парламенті працювало ще 11 депутатів, які також мають відношення до Чернівецької області. Дев’ятеро з них обрані за партійними списками, інші двоє – у виборчих округах за межами області. Ще троє народних обранців-буковинців склали свої повноваження у зв’язку з призначенням на урядові посади, а саме – лідер партії «Народний фронт», прем’єр-міністр Арсеній Яценюк та його однопартійці – міністр юстиції Павло Петренко і міністр інфраструктури Максим Бурбак.

Щодо інших партій, то «Блок Петра Порошенка» представляли Віктор Король, Марія Матіос, Богдан Онуфрик та Оксана Продан, до «Опозиційного блоку» належали Іван Мирний і Михайло Папієв (екс-голова Чернівецької обласної державної адміністрації, котрий нині має усі шанси знову стати нардепом за партійними списками від «Опозиційної платформи – За життя»), а від згадуваного вже «Народного фронту» був Олександр Дроздик. Окрім того, до Верховної Ради у київському виборчому окрузі №95 був обраний депутатом теж «народнофронтівець», козак, знаний з часів Євромайдану – Михайло Гаврилюк родом з Хотинщини.

Тож не дивно, що вже традицією стало створення міжфракційного об’єднання «Буковина», до складу якого окрім згаданих увійшло ще декілька нардепів походженням з краю. Власне, такий пункт був прописаний у програмі Оксани Продан, доки вона не зняла свою кандидатуру з голосування з власної волі.

Партійний калейдоскоп

З 22 політичних партій, котрі боротимуться за 225 місць у парламенті наступного скликання за пропорційною системою, мажоритарних кандидатів у Чернівецькій області представило 14 політичних сил. Шість політичних партій – «Слуга народу», «Опозиційна платформа – За життя», об’єднання «Самопоміч», «Європейська солідарність», «Всеукраїнське об’єднання «Свобода» та «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» – репрезентовано у кожному з чотирьох виборчих округів. У свою чергу, трьома кандидатами в області представлена Радикальна партія Олега Ляшка і політична партія «Сила і честь», двома – Опозиційний блок і партія «Патріот». Зрештою, лише в одному з чотирьох одномандатних виборчих округів в області представлена політична партія «Голос», Аграрна партія, «Сила людей» та громадський рух «Хвиля».

Нові/старі обличчя?

Загалом серед 72 кандидатів у народні депутати, незважаючи на те, від якого округу вони йдуть на вибори, є чимало прізвищ, відомих насправді широкому загалу. Це, зокрема, екс-секретар Чернівецької міської ради Віталій Михайлішин («Опозиційна платформа – За життя»), екс-голова Чернівецької обласної державної адміністрації Олександр Фищук («Сила і честь»), народний депутат України І скликання Володимир Шлемко (самовисуванець), спортивний журналіст Георгій Мазурашу («Слуга народу»), генеральний директор ТОВ «Родничок» Іван Семенюк (самовисуванець) та інші. А ще – діти своїх відомих батьків: син настоятеля Банченського монастиря, засновника й керівника дитячого притулку у селі Молниця Михайла Жара – Михайло-молодший («Опозиційна платформа – За життя») та син голови Чернівецької обласної ради – Артур Іванович Мунтян («Батьківщина»).

Програмне меню

Програми партійних висуванців в одномандатних виборчих округах часто написані, як під копірку – ті ж самі ідентичні тематичні блоки й однакові речення. Однак у частині діяльності в рамках виборчих округів, де кандидати знають проблеми і потреби районів, мешканці котрих їх обиратимуть, можна знайти більше різноманітності формулювань. Але окрім дійсно реалістичних кроків і  потрібних ідей часом навіть із назвами законопроектів, які кандидати планують подавати, ставши нардепами, подекуди знайдемо і справжнє вправляння у витонченому і майстерному обіцянні – словом, істинний популізм.

Узагальнивши деякі програмні пункти кандидатів у депутати, заради справедливості треба зауважити, що фактично усі «болючі точки» Чернівців та області відображені у передвиборчих програмах, як-от покращення транспортної інфраструктури в місті й області, перетворення Чернівців у доступне місто для людей з особливими потребами, розвиток міжнародного аеропорту «Чернівці», будівництво паркінгів та сміттєпереробного заводу, протидія вивезенню лісу-кругляка, протипаводкові заходи, забезпечення умов для функціонування усіх релігійних конфесій, розвиток «зеленого туризму» в області та підвищення туристичної привабливості Чернівців, розширення транскордонного співробітництва, відкриття міжнародних пунктів пропуску «Красноїльськ», «Руська», «Дяківці» та розбудова вже існуючих.

Багатонаціональні Чернівці у передвиборчих програмах

Буковинський регіон завжди був багатонаціональним в силу історичних особливостей свого розвитку. До того ж, прикордонне розташування Чернівеччини також наклало свій відбиток на національний склад населення області – за майже 30 км від міста над Прутом пролягає державний кордон України з Румунією (а, значить, і з Європейським Союзом) і за неповних 60 км – найближчий КПП на кордоні з Молдовою. Тож поліетнічність Чернівецької області та інтереси національних меншин теоретично мали б відобразитись у передвиборчій програмі мажоритарних кандидатів у нардепи. А на практиці?

З 72 зареєстрованих кандидатів в депутати лише одиниці згадують у своїх програмах про національні меншини. Але одних тільки згадок, як у «Опозиційної платформи – За життя», недостатньо, бо очевидно, що «забезпечення можливості навчатися рідною мовою» – це просто переписаний із загальної програми партії пункт, не більше.

З іншого боку, висуванець «Голосу» Максим Кияк (201 округ) наголошує на пріоритетності захисту культурного і національного різноманіття у Чернівцях. У цьому ж окрузі Інна Кубай від «Самопомочі» також згадує про Чернівці як мультинаціональне, прикордонне місто.

В свою чергу, у 202 окрузі Інна Антонюк (Аграрна партія) виступає за надання гарантій розвитку мов національних меншин та етнічних груп, а самовисуванець Василь Тодеренчук – за забезпечення неухильного дотримання прав усіх національних меншин.

Більше національне розмаїття спостерігаємо у 203 виборчому окрузі (куди входять Герцаївський, Глибоцький, Новоселицький та частково Сторожинецький райони, а також частина міста Чернівці), що відобразилось у політичних програмах двох кандидатів. А саме, самовисуванець Іван Попеску (родом з Нижніх Петрівців на Сторожинеччині, де проживає водночас польська і румунська меншина) говорить про «консолідацію єдиної української політичної нації зі збереженням та розвитком національно-культурної самобутності автохтонних національних меншин, застосовуючи положення Європейської хартії регіональних та міноритарних мов, включаючи збереження закладів культури, існуючої мережі освіти мовами національних меншин, поглиблене вивчення рідної та державної мови».

Натомість чинний нардеп Григорій Тіміш пропонує ввести депутатські квоти, аби національні меншини мали своїх представників у парламенті. «Буковина завжди залишалася прикладом для всієї України у плані міжкультурного діалогу, відповідно давайте всі разом боротися проти  негативних стереотипів і  протидіяти провокаціям», зазначає кандидат у своїй програмі.

Зрештою, у 204 окрузі чи не єдиним кандидатом у народні депутати, який наголошує на захисті прав і культурної спадщини етнічних меншин і корінних народів, є самовисуванець Максим Бурбак.

З точки зору національного питання, про те, що конкретні кандидати орієнтуються на конкретних виборців, свідчить бодай наявність у Новоселицькому районі агітаційних білбордів румунською мовою – ось вона, буковинська багатонаціональність в реальності.

«Бути чи не бути»: що каже соціологія?

За кілька днів до виборів сторінки українських новинних інтернет-видань рясніють заголовками з інформацією про максимально оновлені рейтинги політичних сил, яким «світить» сформувати новий українських парламент ІХ скликання. Здається, із першою топ-п᾽ятіркою партій вже все зрозуміло, і рекорди за кількістю відсотків підтримки тут б᾽є «Слуга народу». А кого ж «сватає» буковинському виборцю у одномандатних виборчих округах президентська політична сила?

«Слугами народу» на Чернівеччині можуть бути обрані вчителька початкових класів Чернівецької гімназії №2 Олена Лис (201 округ), засновник спортивного фестивалю «Beregomet Open Sport Festival», начальник відділу планування, оперативного чергування, зв’язку та оповіщення Чернівецької ОДА Максим Заремський (202 округ), вже згадуваний раніше директор Чернівецького обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх», журналіст Георгій Мазурашу (203 округ) і адвокат, юрист Валерій Божик (204 округ).

Ще однією одіозною фігурою в краї, яка ввела в оману ЦВК, переконуючи у своїй приналежності до «Слуги народу», є Володимир Дідух-Кобзар, самовисуванець по 201 округу, зі своїм девізом «Дідух до хати – біда з хати». У результаті у партії від нього відхрещуються, і то цілком справедливо, адже кандидат начебто представляє однойменну громадську організацію, але аж ніяк не партію.

Щодо преференцій власне чернівчан, то згідно даних дослідження, проведеного у Чернівцях Центром соціологічних досліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, ГО «Інститут місцевого самоврядування» та Чернівецькою обласною організацією товариства «Знання України» 2-6 липня, жителі міста готові провести до парламенту шість партій. Із результатів опитувань, розміщених на шпальтах газети «Молодий Буковинець», випливає, що «Слуга народу» може розраховувати на 46,1% голосів, партія «Голос» – 10,1%, «Європейська солідарність» – 8,1%, «Батьківщина» – 7,2%, «Опозиційна платформа – За життя» – 6,2%. Переступити прохідний бар’єр може вдатися також партії «Сила і честь» (5,1%).

Вищезгадане дослідження є джерелом інформації також про рейтинг мажоритарних кандидатів у 201 і 204 округах. Так, у 201 окрузі з центром у Чернівцях з майже 24% голосів лідирує Микола Федорук, діяльність якого у поки що ще чинному скликанні ВРУ портал «Слово і діло» оцінює досить високо. Приблизно з однаковим відсотком підтримки далі в рейтингу йдуть «слуга народу» Олена Лис (16,7%) та висуванець «Опозиційної платформи» Віталій Михайлішин (13,6%).

Натомість у 204 окрузі згідно результатів цього ж опитування  35,2% готові проголосувати за Максима Бурбака, 19,6% – за «аграрія» Василя Козака (який на час проведення соцопитування ще не встиг написати заяву про відмову балотуватися) і 17,6% – за Валерія Божика («Слуга народу»).

В свою чергу, ситуація у 202 окрузі виглядає наступним чином. Центр «Соціальний моніторинг» у даних своїх опитувань у список топ-3 кандидатів вписав чинного нардепа Івана Рибака (20,4%), Максима Заремського від «Слуги народу» (18,1%) та Андрія Маковея від «Батьківщини» (15,9%). Водночас маловідомий «Центр оцінки соціальних та екологічних ризиків» пророкує самовисуванцю Івану Тичині аж 16,9% голосів виборців, хоч у даних дослідження центру «Соціальний рейтинг» у цього кандидата близько 4% голосів.

Нарешті у 203 окрузі електоральні вподобання вивчала дослідницька компанія «Ю.С.С.». Згідно з результатами опитування у цьому виборчому окрузі не спостерігається явного лідера. Найбільше респондентів (13,9% від усіх опитаних та 19,6% – серед тих, хто піде на вибори та визначився зі своїм вибором) мають намір підтримати на виборах кандидата від партії «Слуга народу» Георгія Мазурашу.

З іншого боку, не набагато менші відсотки підтримки демонструє кандидат від «Батьківщини» Артур Мунтян (11,3% від усіх опитаних та 16,0% опитаних з числа тих, хто планує взяти участь у голосуванні) та самовисуванець Іван Семенюк (8,4 та 11,9% відповідно). У відсотковому співвідношенні схожа ситуація і в Григорія Тіміша (відповідно 8,2% та 11,5%) та дещо менші цифри у кандидата від партії «Опозиційна платформа – За життя» Михайла Жара (6,3% та 8,9%).

Враховуючи можливі статистичні похибки і невеликий відсотковий відрив між ключовими кандидатами, не відкидаючи при цьому маніпулятивні моменти та пам’ятаючи про особливості політичної ситуації в регіоні, результати соціологічного опитування, звісно, слід брати до уваги. Однак варто бути готовими до того, що у підсумку фінальна картина голосування може виглядати по-іншому.

А хто голосуватиме?

Згідно даних Державного реєстру виборців у Чернівецькій області, станом на кінець червня на Буковині було зареєстровано 698 568 виборців, а станом на 16 липня місце голосування змінило 1819 осіб. Більшість з них мешкають саме на Буковині – 1163. З-поміж жителів інших регіонів спостерігаємо найбільше виборців з Києва, котрі бажають голосувати у Чернівцях – їх 130.

Тож якими будуть результати волевиявлення українців загалом і буковинців зокрема, дізнаємось зовсім скоро.

Марічка Процюк, Чернівці

Share Button