четвер, 21 Листопад, 2019
pluken

polukr

План Зеленського для Донбасу – врегулювання з людським обличчям

Share Button

Доки все прогресивне людство очікує на проведення зустрічі у Нормандському форматі, основні непримиримі опоненти – президент України Володимир Зеленський та президент Росії Володимир Путін – на різних майданчиках, прямо або опосередковано озвучують своє бачення та умови мирного співіснування чи реінтеграції України з тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей. Звичайно, треба робити поправку на досвід та цілі гри, однак загальну картину вже сьогодні можна побачити. Й коли для Путіна Донбас є всього лише елементом складної геополітичної вистави, на рівні з підтримкою Б. Асада в Сирії чи Х. Хафтара в Лівії, то для Зеленського все зводиться до дилеми повертати сьогодні чи завтра / післязавтра чи ніколи окуповані  території. Й що з цього буде самому президенту України?

Почнемо із оцінки намірів. Для чого Путіну Донбас? Чи хоче Росія миру? В стратегічному вимірі РФ Донбас не потрібен. Москва ледве перетравлює незаконно анексований Крим, який є глибоко дотаційним регіоном, тож додати сюди ще й зруйнований, індустріальний Донбас дорівнює навісити на себе ярмо, яке легше викинути, аніж нести. Власне це й робить Кремль – роздає паспорти РФ місцевим мешканцям, за якими не можна ані отримувати пенсії, ані їздити світом. Фактично, з точки зору права, оці отримані місцевими книжечки з гербом РФ не відрізняються від  книжечок з гербом «ДНР/ЛНР». Навіть в самій РФ носія цього «паспорту» навряд чи будуть вважати рівним до перм’яка чи челябінця. Але який символізм! Саме він є основним посилом дій РФ – Україна не зможе реалізувати силовий сценарій повернення територій, адже тоді ЗСУ будуть вже мати справу з РФ, яка стане на захист своїх «громадян». Отже Росія тримає Донбас для того, аби лякати їм Київ, стримувати євроатлантичний поступ України, поляризувати українське суспільство у ставленні до проблеми, спекулювати та провокувати радикалізм та невдоволення патріотів. Мирний «ДНР/ЛНР» для цього навряд чи потрібен. Тож щирість росіян відсутня, коли вони говорять про розведення та діалог. До речі, здається, це нові дві умови, які Путін висунув Києву для проведення зустрічі в Нормандському форматі. Без масштабного розведення (а не лише на трьох ділянках), та встановлення безпосереднього контакту Києва з Донецьком та Луганськом зустріч не відбудеться. Ба більше, вірогідно, якщо Київ у якомусь фантастичному сценарії погодиться на це, Москва висуватиме все нові умови. Причина тому лише одна – Росії не потрібен мир на Донбасі! Донбас це засіб дестабілізації, тиску на Україну з метою дискредитації чинної влади, створення керованого хаосу, реваншу лівих проросійських сил. Зрештою й сама Україна не є ціллю – вона лише спойлер для тиску на Захід, дезінтеграції ЄС та НАТО, ревізії світопорядку. Київ або повернеться у сферу російських впливів, або буде беззмістовним буфером, країною без майбутнього, failed state у просторі inbetween.

Тепер щодо намірів України. Зеленському потрібен Донбас – це його передвиборча обіцянка. Він знає менталітет людей, що там живуть (адже сам із такого самого промислового Кривого Рогу) й щиро вірити, що про все можна домовитись, якщо не заважати. Вірить в Нормандський формат та Мінські домовленості, оскільки це єдина договірна база яка є. Але терпіння Зеленського не безмежне, й притискання його до самих «червоних ліній», а інколи й змушення відступати назад через них істотно виснажує гаранта. Зустріч з Путіним у присутності лояльних до України Е. Макрона та А. Меркель вбачається Зеленському ледь не панацеєю. Проте реальність така, що Меркель та, особливо, Макрон скоріше лояльні будь-якому сценарію швидкого вирішення конфлікту. Й м’яч на полі Путіна, який грає нападника, пропонуючи подібний рецепт – Київ має просто домовитись про все з іншою стороною конфлікту – Донецьком та Луганськом. Зі свого боку Москва гарантує невтручання, таким чином тримаючи дистанцію від конфлікту. Й Берлін з Парижем, «втомлені» Україною готові до такої гри. Зеленському треба реалістично готуватись до тиску. Але до зустрічі ще далеко, як вбачається в середині листопада 2019 р. І все ж , які наміри українців? Чи хочуть вони повертати Донбас? З цим є проблема, тому що соціологія доводить, що українці самі не знають, чого вони хочуть. Ледь не єдиним рішенням, яке підтримує більшість громадян України, є повернення у статус-кво січня 2014 р. – до анексії Криму та окупації Донбасу. Але це нездійсненна утопія. Щодо реалістичних сюжетів реінтеграції визначеності немає. Є лише людське співчуття.

Здається останнє й хоче взяти на озброєння президент Зеленський. На інвестиційному форумі у Маріуполі він окреслив перші нариси власного «людиноцентричного» підходу, над яким працює його команда на чолі з Сергієм Сивохо – відомим донецьким гумористом, ще одним вихідцем з КВК (як й сам Зеленський), якого призначили радником з реінтеграції в РНБО. Що передбачає цей план? Пройдемось по його ключових елементах та етапах, про які говорив президент, спираючись на «міжнародний досвід збройних конфліктів та війн у будь-якому куточку  планети».

Етап 1. «Завершення гарячої стадії конфлікту та припинення вогню».  Саме на нього спрямоване розведення сторін, яке триває сьогодні, створення демілітаризованої зони уздовж лінії розмежування. Питання лише в тім, що в цю зону потраплять багато населених пунктів, й Володимир Путін дуже чітко дав зрозуміти, що українська поліція не зможе потрапити у разі чого туди. Тож яким буде статус цієї зони, й наскільки смуга сприятиме стійкому миру?

Етап 2.  «Примирення людей та пошук консенсусу». Зеленський порівняв цей етап з нейрохірухічним процесом, відзначивши його чутливість. Проте саме до цього етапу чи не найбільше претензій – хто з ким має примірюватись. Вочевидь, Київ не буде миритись з Пушиліним чи Пасічником, хоча й вони теж не в захваті від такої перспективи. Московське бачення примирення полягає в тому, аби всі – в Києві, Львові, Житомирі та Донецьку – взявшись за руки почали рух до Росії, повернення в її культурне та геополітичне лоно. Київське бачення примирення не сформовано, але точно відкидає російський варіант. Тут питання до влади – чи буде вона спроможна поєднати непоєднуване – західний вектор розвитку з прихованими проросійськими настроями частини мешканців Сходу та Півдня України та відвертим русофільством тимчасово окупованих територій.  Місія нездійсненна?

Етап 3. «Реінтеграція, але безпечна і реальна, а не на папері». Здається, ключовою тут є обмовка «не на папері». Ймовірно, Зеленський вже морально готовий до сценарію «замороження конфлікту» – відмовитись від непотрібних ризиків сьогодні, аби мати ілюзію успіху завтра, коли Україна заживе як Швейцарія. Умовний сценарій Південної та Північної Кореї, ФРН та НДР. Колись об’єднаємось, але не сьогодні. Для цього треба мати відповідні умови (хоча б гарантії безпеки), яких немає  Київ.

Що готовий запропонувати Київ в контексті наведених етапів? Зеленський озвучив чотири складові успіху прозорість та публічність, консенсус, реалізм та імплементацію. З приводу прозорості зрозуміло, що повна публічність перемовин не піде їм на користь. Політика завжди робиться в коридорах, але принаймні рамки переговорів, позиція України мають бути чітко окреслені. Аби не було жодних сумнівів, що в Мінську домовляються не про бізнес Пінчука, Коломойського чи Ахметова, а про долю простих людей, суверенітет й майбутнє держави. Консенсус стосується українців, які мають визначитись як ми будемо повертати Донбас й Крим (з останнім ще складніше). Це напряму пов’язано з першою складовою – які інструкції отримають наші дипломати, що може стати питанням компромісу, а що не стане їм за будь-яких умов. Реалізм – це те, чого бракувало попередникам Зеленського. АТО не тривала місяць, після звільнення Слов’янська та Краматорська ЗСУ переможним маршем не йшли на Москву (як комусь здавалось у липні-серпні 2014 р.). Прагматичний та зважений підхід, реалістична оцінка де ми є та які маємо спроможності, інструменти, хто є наша аудиторія на окупованих територіях – абсолютно необхідні речі у питанні реінтеграції Донбасу. Четверта складова – імплементація – відображує брак стратегічного планування, який був присутній до цього часу. Компетентні фахівці-державотворці мають все розписати у тематичних стратегіях для тимчасово окупованих територій (інформаційній, культурній, економічній), визначити індикатори ефективності, призначити відповідальних виконавців, видати їм бюджет на реалізацію та час на тривалу клопітливу роботу (3-5 років мінімум).

Очевидно, що План Зеленського будується на пріоритеті людей над територіями. Спочатку забираємо звідти «наших» – продуктивних проукраїнських громадян, а коли будуть створені умови – повертаємось до питання територій. Лише б було з ким повертатись, адже забравши звідти всіх «наших» там залишаться лише агенти впливу РФ. Проте сам гуманістичний підхід імпонує західним союзникам України. Преференції переселенцям, пенсії тим, хто лишився на окупованій території – Україна вкладатиме гроші в «показне піклування», намагаючись грати на контрасті між передовим контрольованим урядом Донбасом та закинутими РФ, невизнаними квазі-державними утвореннями. Гра на довгу від Києва – це і є План Зеленського. Потрібен час, якого на жаль немає.

 План a priori передбачає фіксацію статус-кво станом на зараз, відмову від експансіоністських та реваншистських намірів РФ. Насправді все інакше – РФ критично посилює військові ударні угрупування на кордоні з Україною, готуючись до інтервенції (гуманітарної?) у найближчі 2-3 роки. Напруженість у Європі зростає – НАТО готує грандіозні за масштабом весняно-літні навчання «Defender Europe-2020» з значним десантом американських сил та техніки в Центральну та Східну Європу. Очевидно, що Росія буде відповідати симетричними кроками  – на 2020 р. заплановано 136 військових навчань, а в перспективі – «Захід-2021», що може перейти у відкриту агресію РФ. Україні б варто було б подумати, де буде її місце у випадку масштабного військового зіткнення НАТО та РФ. Й вже сьогодні реалістично, як й хоче президент, будувати плани захисту. В контексті Донбасу, зовсім не зайвим запобіжником були б миротворці ООН. Варто зафіксувати просту істину – Україна буде або у колоні переможців, або буде переможена та знищена, ставши глобальним полем битви. Вибір за нами!

Валерiй Кравченко

Share Button

Ненавидіти Донбас: соціологія для зради

Share Button

Соціологія буває різною. Зазвичай, її використовують щоб перевірити певні тези, думки. Для цього опитують випадкових людей або експертів. Другі цінніші за питомою вагою та як лідери думок, але не репрезентують більшість, яка, як правило, позбавлена компетентних знань для оцінки. Соціологічні дані – це зброя, яка може спростити керування державою політикам при владі. Але це на папері та у ідеалістичній умовній «Швейцарії» – в Україні все значно складніше. Вада українців – вміти зібрати купу непотрібних, «неїстівних» даних, й на їх базі зробити неправильний висновок. При чому цим не гребують ані Зе-команда, яка здається ледве не молиться на соціологів та корегує свою політику за їх забаганками, ані їх політичні опоненти. Проблеми зазвичай стосуються невміння розробити методологію та скласти до купи отримані дані. Причому навіть за умови, коли з першою фазою все добре – українці зазвичай все рівно роблять протилежні висновки. «Л» – логіка!

Оприлюднені в газеті «Дзеркало Тижня» результати соціологічного опитування, яке начебто було проведено на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей минулого місяця, сколихнуло українське суспільство. Це й не дивно – зважаючи на наведені результати, які підтверджують всі страхи пересічних громадян щодо перспектив реінтеграції Донбасу та ілюструють негативні стереотипи, які склалися стосовно його жителів. Головний висновок, який можна зробити з наведених даних, однозначний – населення цих територій втрачене для України. В переважній більшості вони начебто вважають наявний конфлікт внутрішньоукраїнським та покладають провину за нього на Київ та США, не мають претензій до Росії щодо окупації Криму, своє майбутнє пов’язують з РФ, а авторитетом в них користуються виключно російські політики та пропагандисти (В. Путін, В. Соловйов, О. Скабєєва). Складається враження, що майже ніхто там не чекає на повернення України – і на основі цього доводиться замислюватися щодо доцільності реалізації політики реінтеграції.

Втім, чи варто вірити цій інформації? Відповідь фахових соціологів однозначна – ні. Можна скільки завгодно сперечатися щодо настроїв людей на окупованих територіях (і дійсно – частка серед них українських патріотів навряд чи є дуже великою) – але необхідно чітко визнати: в сьогоднішніх умовах українські дослідники не в змозі провести незалежне опитування в цих районах. Звичайно, ситуація там дещо стабілізувалась у порівнянні з 2014 роком – але перспектива потрапити «на підвал» в якості «українських шпигунів» або «зрадників молодої республіки» залишається реальною. Опитування проводилося начебто за допомогою персональної розмови в помешканнях респондентів – але очевидно, що це профанація. Навряд чи люди масово пускатимуть до себе незнайомих осіб, які задають провокативні питання. Це можливо лише у випадку, якщо цим займалися представники місцевих окупаційних структур (яким ніхто не відкриє свою проукраїнську позицію – це зрозуміло) –але в такому випадку виходить, що українську ЗМІ тиражують матеріали, зібрані та підготовлені окупантами.

Співпраця з окупаційними адміністраціями інтерв’юерів гіпотетично можлива, адже часові рамки дослідження майже співпали з проведенням на окупованих територіях перепису населення з 1 по 14 жовтня 2019 р. Дослідження проводилось з 7 по 31 жовтня 2019 р. Можна легко уявити цю засекречену легенду соціологів – відразу за командою «ДНР/ЛНР», що проводила перепис, в приміщення заходив соціолог, що питав їх про любов до України. Цікаво, що Ви відповіли б на місці місцевих мешканців, заляканих свавіллям бойовиків? Й загалом, наскільки правильно проводити соціологічне опитування для мешканців окупованих територій, де останні 5 років панує страх та російська пропаганда, вживаючи звичайну методологію? На щирість відповідей можна особливо не розраховувати – в чому цінність такої інформації? В зонах проведення бойових дій, тривалих конфліктних регіонах неодноразово  проводили соціологічні дослідження – в Іраку, Малі та ДР Конго. Однак повсюдно використовувалась методологія, адаптована під пост-травматичний синдром, яка згладжувала «гострі кути», уникала прямих протиставлень тощо. Щось подібне мало б бути й для ТОТ. Ні, не чули?

Натомість що маємо. Навіть якщо теоретично припустити, що якимось незбагненним чином соцопитування на окупованих територіях вдалося провести, дані про застосовану методику, наведені в «Дзеркалі Тижня», не витримують критику. В матеріалі вказано, що соціологи орієнтувалися на вибірку, сформовану на основі демографічних даних 2014 року, та скорегованих згідно з наявною статистикою по ВПО. Проблема полягає в тому, що остання – реально відсутня, адже оцінка кількості ВПО не дає репрезентативної картини. Внутрішньо переміщеними особами вважаються не лише люди, які реально виїхали з окупованих територій – до Києва, Вінниці, або хоча б Маріуполя, але й ті, хто лише зареєструвався в підконтрольних уряду містах (в більшості випадків – для отримання пенсій), і зараз в «човниковому» режимі періодично перетинає лінію розмежування. Де юре вони – ВПО, але де факто – проживають на окупованих територіях, і становлять цільову аудиторію цього «дослідження». Також викликає питання кількість опитаних – 806 осіб в Донецькій області та 800 осіб – в Луганській. Не зрозуміло, як ці дані враховувалися, та приводилися до єдиного показника – адже в першому регіоні проживає більше людей, аніж в другому. А згідно з наведеними даними в дослідженні просто об’єднали дані, і вивели середнє – груба помилка для будь-якого соціолога.

Але не варто дивуватися такому підходу – якщо подивитися, хто начебто проводив дослідження, все стає зрозуміло. Виконавцем роботи є харківська фірма New Image Marketing Group, яка здавна має сумнівну репутацію. З 2008 року вона стабільно демонструвала неправдоподібні результати, проводячи опитування в рамках передвиборчого процесу. Наприклад, в 2008 році на виборах мера Києва вона прогнозувала Миколі Катеринчуку 16,5 %  голосів (реально – набрав 4,5 %); на президентських виборах 2010 року вона давала Володимиру Литвину 6-8 % виборців (насправді – набрав 2,35%); на парламентських виборах 2012 року прогнозувала партії Наталі Королевської «Україна – вперед» понад 6 % (реально партія набрала 1,58 %); на довиборах до Верховної Ради 2015 року по мажоритарному округу в Чернігові віддавала перемогу Геннадію Корбану, який мав набрати 33 % голосів (насправді – посів друге місце, не дотягнувши до 15 %). Цікаво, що до останнього часу New Image Marketing Group працювала виключно під час виборів (достатньо подивитися її фейсбук-сторінку – де вся попередня активність пов’язана з липневими парламентськими та квітневими президентськими виборами), не залучаючись до інших галузей. Це – ще один аргумент на користь того, що компанія псевдосоціологічна, яка не робить реальні дослідження, а лише обслуговує інтереси замовника.

Таким чином, можна зробити висновок: наведені дані – лише маніпуляція, спрямована сформувати в українців негативний імідж населення тимчасово окупованих територій та переконати їх в недоцільності реінтеграції. Час для цього обраний не випадково – після того, як представники Зе-команди (Сергій Сивохо) почали наводити власні дані щодо настроїв людей в Донецьку та Луганську, які є більш позитивними для України. Провокація вдалася – зважаючи на жваве обговорення теми. Вона або підриває реінтеграційні плани української влади, або готує підґрунтя для того, щоб Києву було куди відступати, якщо зустріч в Нормандському форматі не дасть результату. До неї може бути причетний міністр внутрішніх справ Арсен Аваков – адже до дослідження має відношення Інститут майбутнього, створений вірним соратником Авакова Антоном Геращенко (та й харківське походження виконавців дослідження натякає на певні зв’язки).

До речі, невипадково лідер парламентської фракції «Голос» Сергій Рахманін, а колись редактор «Дзеркала тижня», за чотири дні до оприлюднення даних дослідження, ймовірно першим отримавши його результати, почав говорити про єдиний вірний підхід вирішення конфлікту на Донбасі – його замороження. Наскільки він помиляється – тема окремої публікації. Що ж, тим цікавіше буде спостерігати за перипетіями боротьби за реінтеграцію, особливо в контексті необхідності прийняття Верховною Радою вже у листопаді-грудні нового закону про особливий статус (чинний спливає 31 грудня 2019 р.). Принаймні деокупація та реінтеграція Донбасу знову звучить в ефірі.

Микола Замикула, Валерій Кравченко

Share Button

Чим закінчиться гра у розведення на Донбасі

Share Button

29 жовтня 2019 р. в Золотому розпочалось розведення військ сторін конфлікту – збройних сил України та проросійських бойовиків. Як зауважив міністр закордонних справ України Вадим Пристайко, під час відкриття інвестиційного форуму з відновлення Донбасу у Маріуполі, розведення у трьох погоджених в 2016 р. точках (Станиця-Луганська, Золоте та Петрівське) є додатковою умовою організації зустрічі в Нормандському форматі. Варто нагадати, що перша умова росіян – підписання Україною «формули Штайнмаєра» з організації виборів на тимчасово окупованих територій. Навіщо Москва продовжує ставити ультиматуми Києву, й чому українська влада погоджується на їх виконання? До чого призведе розведення сил на лінії розмежування?

Сама ідея розведення навіяна практикою вирішення подібних конфліктів у світі. Між сторонами створюється буферна зона 2 на 2 км. – війська відходять від умовної лінії на землі на 1 км. вглиб. Сіра зона унеможливлює прямий контакт, відновлення бойових дій, слугує інструментом ефективного припинення вогню. Найбільш класичним прикладом сірої зони є «Зелена лінія» («Лінія Аттіли») – демаркаційна лінія, що ділить Кіпр на північну турецьку та південну грецьку частини. Після конфлікту між двома країнами НАТО, розведення відбулось під пильним наглядом миротворців ООН в 1974 р. Місія ООН в Кіпрі присутня й по сьогодні – її штаб-квартира знаходиться в аеропорту Нікосії. В сірій зоні, розміром 376 квадратних кілометрів, мешкають понад 10 000 осіб, знаходиться 4 селища та частина міста Нікосія, яке зелена лінія ділить навпіл. Так, на Кіпрі припинення вогню сталось, але конфлікт був не вирішений, а заморожений на десятиліття. Відносини між Грецією та Туреччиною, незважаючи на формальний союзний статус, далекі від нормальних. До речі, адміністрування в сірій зоні здійснює ООН, хоча в юридичному полі вона приналежна грецькій Республіці Кіпр.

Чому важливо вивчати досвід встановлення буферних зон – це очевидний план на майбутнє для Донбасу. Штаб ООС говорить про те, що після завершення розведення в Золотому, черга прийде для розведення в Петрівському Старобешівського району Донецької області. Далі можливі домовленості, що мають бути узгоджені на засіданні тристоронньої контактної групи, по наступним трьом (або більше) ділянкам. За даними джерел «Радіо Свобода», всього на мапі може бути позначено до 30 таких ділянок. В чому проблема та відмінність нинішньої ситуації на Донбасі  від Кіпру зразка 1974 р.

По-перше, наразі немає миротворців ООН, які б наглядали за ефективністю розведення. Натомість є спостережна місія ОБСЄ та СЦКК, що беруть на себе подібний функціонал. Ось тільки в СЦКК немає російських військових (показово залишили місію в 2017 р.), а отже є обмежений доступ на окуповані території (Україна у вересні 2019 р. в Мінську підіймала тему повернення росіян в СЦКК, але безуспішно) для підтвердження відведення. Водночас у складі СММ ОБСЄ є російський персонал. Можливо, вони й чесно відпрацьовують та заслужено «їдять свій хліб», проте довіряти доповідям тих, кого в народі кличуть «сліпими» важко. Виникає проблема верифікації даних про достовірність відведення сил бойовиків.

По-друге, якщо в грецько-турецькій війні на Кіпрі сторони конфлікту були відомі та заздалегідь позначили себе, то в ситуації на Донбасі все значно складніше. З одного боку є держава Україна, яка на всіх міжнародних площадках доводить, що вона веде війну з російськими регулярними військами, що діють приховано. Натомість Москва наголошує на тому, що «її там немає», натомість є самопроголошені республіки «ДНР» та «ЛНР», з військовими силами яких й ведуть бої Збройні сили України. Проксі-війна Росії на Донбасі «чужими руками» додає ускладнень процесу розведення, коли Москва просто не визнає свою відповідальність за обстріли, закликаючи Київ домовлятись безпосередньо з Донецьком та Луганськом.

По-третє, націоналісти називають поточне розведення сторін просто відведенням ЗСУ, й мають рацію. З 2016 р. військове протистояння на лінії зіткнення отримало українську класифікацію «повзучого наступу». ЗСУ метр за метром відвойовували кращі тактичні позиції, закріплюючись на домінуючих висотах (на Приазов’ї), відрізаючи лінії постачання бойовиків в районі Ясинуватського блокпосту та Авдіївської промзони (траса Горловка-Донецьк), відсуваючи небезпеку від Вуглегірської ТЕС (на Світлодарській дузі). Всього за 4 роки українські військові просунулись вперед на різних ділянках, зайнявши сумарно 24  квадратних кілометри території. Важливо зазначити, що розведення сьогодні відбувається від лінії зіткнення, визначеної де-факто на землі (де-юре, за Мінськими домовленостями, Україна має здійснювати контроль за  Дебальцевим та Докучаєвськом, чого в реальності немає). Отже ЗСУ покидають зайняті зручні, обжиті висоти та селища, відходячи на позиції 2015 р.

Важливим є й моральний аспект, адже внаслідок «повзучого наступу», в тактичних операціях за висоти гинули українські військові. Зокрема саме так загинув в червні 2016 р. біля смт. Луганського, що на Світлодарській дузі, відомий оперний співак Василь Сліпак, якого згадував у своїй промові на Генеральній Асамблеї ООН президент України Володимир Зеленський. До речі, він був добровольцем ДУК «Правий сектор» – це в контексті останнього конфлікту між представниками «Національного корпусу», ветеранами АТО та президентом, що стався в Золотому на тижні та набув великого розголосу. До слова, Луганське має стати сірою зоною, відповідно до попередніх планів розведення.

Як й Світлодарськ. Це вже наступний п’ятий аспект, адже у цьому місті розташований важливий об’єкт критичної інфраструктури – ТЕС, що перебуває у державній власності (ПАТ «Центренерго»). Як вона буде функціонувати в умовах сірої зони? Як загалом буде адміниструватись територія, що потрапляє під лінію розведення? Хто здійснюватиме правоохоронні функції, забезпечуватиме надання соціальних послуг? Щодо всього цього немає визначеностей. Україна відійде з Широкиного, Павлополя, Песків, Опитного, Светлодарську, Луганського, Єкатеринівки, Кримського, Гранітного… Передбачається, що бойовики залишать частину Донецька, Докучаєвськ, Дебальцеве, Ясинувате й далі за списком. Передбачається… Чи є впевненість, що бойовики (а реально росіяни) впустять в Донецьк українських поліцейських, нехай навіть в сіру зону (наприклад, в умовний район автостанції Трудовські Петровського району м. Донецька)? Здається, питання риторичне.

Шостий момент – розведення відбувається під акомпанемент канонади. Навіть в Золотому продовжують стріляти. Голова штабу ООС Володимир Кравченко пояснює, що Золоте-4, де відбулись обстріли, формально не належить до квадрату розведення, де має бути зафіксована тиша протягом семи діб, що є умовою для розведення. Виявляється, що там стріляти можна. Більш схоже на фарс, якщо чесно. Навіть істерична поведінка президента Зеленського на зустрічі з добровольцями в Золотому, його пряме питання до них «Чи треба говорити з Путіним», свідчить про намагання за будь-яку ціну виконати московські ультиматуми та нарешті сісти за стіл переговорів в Нормандському форматі. Вибачте, але сісти з чим? Чи є в Києва свій план, який реалістично може бути прийнятним для Кремля. Або хоча б бути просто реалістичним аж на стільки, щоб беззаперечно сподобатись Франції та Німеччини, аби вони тиснули на Росію задля його імплементації. Хотілось би вірити, але вся попередня «дипломатія» Зеленського не дає приводів для оптимізму.

За інших рівних обставин, російська дипломатія переграє українську на досвіді. Здається, вона вже це робить, затіявши гру в розведення, де програють лише Збройні сили України, а громадянське суспільство та ветеранські організації все глибше стають в опозицію до влади, «що веде країну у прірву капітуляції». Зеленський втрачає всенародну любов, починає почуватись закомплексованим та дедалі більш знервованим. Держава в режимі автопілоту, реально позбавлена лідерства, але з турбо-реформами нової влади, входить у зону невизначеності, із дедалі більш радикалізованим суспільством, поділеним за ставленням до подій на сході. Хтось проти капітуляції та зради; хтось за мир, аби не гинули мирні мешканці та солдати. Ці дві правди вступають в протиборство на фоні «владної дисфункції» Зе-команди та відсутності дієвого зовнішнього управління (яке фрагментарно можна було спостерігати в 2015-2018 рр.). США демонструють байдужість до токсичної теми України на тлі скандалу з імпічментом Трампа, та показовим сюжетом з підтримкою союзників-курдів в Сирії. Німеччина вже втомилась від України, яка так й не навчилась раціонально, некорумповано розподіляти міжнародну технічну допомогу. Франція дрейфує у бік російської позиції, знаходячи з Москвою точки дотику в Африці та Магрибі. Польща, здається, незважаючи на готовність брати активну участь, так й не дочекається позитивних сигналів від Києва з приводу історичної суперечки. Україна лишається на самоті – ідеальна ситуація для Москви. Але давайте визнаємо – Київ власноруч її й створив пасивністю на межі з бездіяльністю. Далі чекайте на нові, ще більш збочені ігри від росіян, що вже скоріше нагадуватимуть кружіння російського коршуна навколо тіла українського ягня.

Валерiй Кравченко

 

Share Button

Націоналісти проти держави? Куди призведе протистояння Зеленського та добровольців

Share Button

Останній тиждень виявився плідним на скандали, так або інакше пов’язані з націоналістами. Спочатку американські конгресмени виступили з заявою визнати «Азов» серед інших європейських терористичних організацій. А потім Зеленський поїхав в Золоте спілкуватись з «Нацкорпусом» Білецького у дусі «я не лох – я президент», що вже стало мемом та збурило патріотично налаштоване суспільство. Куди призведе протистояння Зеленського з націоналістами? Чи скористається слабкістю української влади Росія?

Найперше, поговоримо про «Азов». Офіційно – це спеціальний підрозділ Національної гвардії України, підпорядкований Міністерству внутрішніх справ України, яке незмінно з 2014 р. очолює Арсен Аваков. До речі, політичний рух Білецького «Національний корпус» теж часто пов’язують з іменем очільника МВС. «Азов» справді зародився як добровільний рух на початку війни на Донбасі, однак з 13 квітня 2014 р., згідно рішення МВС про створення спеціальних підрозділів патрульно-постової служби на основі громадських формувань, підпорядковується державі як одиниця громадсько-територіальної оборони. З грудня 2014 р. офіційний статус був закріплений юридично. Що стосується раннього етапу діяльності подібних добровольчих батальйонів, як «Донбас», «Азов», «Айдар», що першими прийняли бій в степах Донбасу, то їх доцільність виправдовувалась рівнем загрози. Варто нагадати, що в квітні 2014 р. була проголошена антитерористична операція, відповідно основним завданням добровольчих підрозділів був захист мирного населення та майна від терористів. Чому добровольці? Армії після доби Януковича фактично не існувало, боєздатні підрозділи лічились одиницями. Не було ані планів, ані карт – Україна ніколи не розглядала навіть вірогідність війни з Росією.

В той початковий момент до лав «Азова» й могли потрапити окремі елементи, в тому числі з паспортами іноземних держав, які проходили підготовку або навіть могли брати участь у бойових діях у складі окремих груп. Очевидно, саме цей період згадує новозеландський терорист, що вбив понад 50 осіб в терактах в себе на Батьківщині. Очевидно, що після 2015 р. потрапити в «Азов» іноземцю стало важче – підрозділ отримав легальний статус.

Чи треба актуалізувати це питання зараз? Чому лист підписують конгресмени-демократи, які ніби мають більше симпатизувати Україні, аніж республіканці? Й чому саме зараз, коли йде мова про розведення сторін та намагання провести зустріч у Нормандському форматі?

Риторика про націоналістів, що захопили владу в Україні – давня ідеологічна забавка Кремля. Нею лякають росіян та довірливих українців з електорату «Опозиційного блоку». Насправді, «Азов» один з найбільш боєздатних, елітних підрозділів Національної гвардії, дислокований поблизу Маріуполя. Саме «азовці», серед інших, успішно втримують південну ділянку фронту на лінії Широкине-Водяне-Павлополь. Гра у розведення на цій ділянці ще не почалась, але завтра все можливо – генеральний штаб ЗСУ готує план розведення для всієї ділянки фронту.

«Азов» звинувачують у пропаганді «переваги білої раси». Руни гербу «Азову» теж можуть викликати питання схожості з символікою націонал-соціалістів. Питання одне, чи є під зовнішніми ознаками сутнісні? Свідчення різні, але поза залежністю від відповіді варто наголосити, що дискредитація одного з найбільш боєздатних підрозділів Нацгвардії само по собі не несе нічого гарного.

Націоналістична ідея у країні переможного «Кварталу» починає лякати вдячних телеглядачів «1+1» – ядерний електорат Зеленського. А можливо і його самого, саме тому президент відправився на Луганщину поговорити з військовими, пенсіонерами та добровольцями, відзнявши ролик про свою поїздку. Візит на лінію розмежування лишив ще більше питань, аніж дав відповідей.

В розкрученій ситуації спілкування президента з добровольцем не хочеться нікого виправдовувати. Президент не має права поводитись як «гопнік» з Троєщини. Зокрема використовувати типову лексику, вмикати образи тощо. По відзнятому матеріалу можна зробити висновок, що візит до «Нацкорпусу» в Золотому був ретельно спланований – на повному відео можна побачити місцевих мешканок, яких пропускають до місця бесіди, й вони починають закликати до розведення. Загалом, відео, опубліковане на каналі президента, знято в кращих пропагандистських канонах. Президент, як звичайний громадянин, ходить по землі, спілкується з пенсіонерами, проводить наради в школі та живе у приміщенні наляканого місцевого мешканця. Пенсіонерів на відео дуже багато, й всі вони говорять про потребу миру, розведення й високих пенсій. На тлі цього є поганий озброєний до зубів «Нацкорпус», який  не хоче розведення й тероризує місцевих пенсіонерок, яких приїхав захищати сам президент. З ними він не свариться, з ними він почувається президентом, питаючи чого їм не вистачає для щастя. Тут виявляється, що розведення сторін не вистачає…

Ось тільки не місцеві пенсіонерки денно і нічно сидять в окопах, ризикують своїм життям, захищаючи українську державність. Місцевим мешканцям, за великим рахунком, без різниці в який телевізор дивитись, у якій державі жити, аби вона (держава) їх повністю утримувала, хай вона називається Україна, Росія, або ще краще – СРСР. Ці пенсіонери проголосують за Зеленського-миротворця. А хлопці з «Нацкорпусу» – ні! Тому не треба зайвих розмов про мир. Путін не збирається відступати, тому мир на Донбасі дорівнюватиме військовій поразці України.

Зеленський говорить, що всі війни закінчуються дипломатією. Треба краще вчити історію – війни закінчуються перемогою одних, та капітуляцією інших. Хтось може це називати дипломатією, однак суті воно не змінить. Розведення, формула Штайнмаєра – Путін приготував багато пасток для недосвідченого президента. Зеленський – президент пенсіонерів – не зможе самостійно перемогти у цій війні. Особливо протиставляючи себе патріотам, яким не байдуже. Говорити треба зі всіма, в тому числі з націоналістами та ветеранами, що мають загострене відчуття справедливості внаслідок пост-травматичного синдрому. Без цього зелена електоральна карта України швидко змінить свій колір, незважаючи на монобільшість та реформи. Або зникне взагалі, разом з державою.

Валерiй Кравченко

Share Button

Протести на Покрова: між капітуляціями та звитягами

Share Button

Покрова – традиційне свято для українців, яке все більше асоціюється не з церквою, а з українською армією. День заснування козацтва, день УПА, день захисника Батьківщини – війна на Сході, що триває вже шостий рік, надзвичайно актуалізувала свято. Звичайно, є намагання, надати цьому дню гендерну ознаку, як було колись за радянщини 23 лютого – «день червоної армії» = чоловіче свято. Однак цьому пручаються самі громадяни України – в лавах ЗСУ вдосталь дівчат, що на рівні з чоловіками захищають державу. При цьому роблять це не умовно, як колись було у «пластмасовій» пострадянській українській армії, а реально – проти очевидного агресора-загарбника. Можна лише подякувати Росії, яка в 2014 р. навчила українців любити свою землю, й ставати на її захист.

 Традиційно, на Покрова відбувається хода українських націоналістів. Проте цього року до ходи долучились численні колони протестувальників проти капітуляції та формули Штайнмаєра. Все вийшло емоційно, але мирно. Акція мала попереджувальний характер для влади. Чи почула Банкова заклики мітингувальників й що саме вона мала почути?

Хвиля зрадофілії на тлі відкладеної (на листопад?) зустрічі у Нормандському форматі продовжує котитися Україною. Обласні, міські та селищні ради – абсолютно всі, незважаючи на власну компетенцію та повноваження, вирішили висловити своє ставлення до інформаційного приводу. Всі засуджують, всі проти! Але проти чого? Найперше, – розведення у Золотому та Петрівському не сталось. Й не через присутність Національного корпусу та особисто Белецького в Попасній. Не сталось через банальні обстріли – режим тиші на відведених ділянках має дотримуватись протягом 7 діб. Про це домовлялись, ще восени 2016 р., що й було причиною зриву розведення в той час. Насправді все впирається в небажання Росії визнавати себе стороною конфлікту. Москва прямо показує на «ДНР/ЛНР», говорячи, що стріляють саме вони, й домовлятися треба виключно з Донецьком та Луганськом. Гра в дурня від Кремля триває. Якщо Київ насправді так хоче мира, то діалог з «сепаратистами» не має стати на заваді. Але таки стане!

Для Києва це перша червона лінія, яка дозволить Москві легітимізувати «самостійність» власних проксі. Це призведе до глобальної поразки української дипломатичної стратегії, яка базується на тому, що Москва через проплачених найманців та власних спеціальних призначенців окупувала частину Донбасу й утримує її силою, постачаючи туди зброю та фахівців у необмеженій кількості. Визнання «сепаратистів» стороною конфлікту не лише знімає відповідальність з РФ, але й перекладає її на Україну, що таким чином виявляється веде громадянську війну. Де є погані бандерівці-націоналісти та російськомовне населення, яке потерпає від утисків. Це картинка з російського телебачення, що стане реальністю. Тож для України подібний сценарій є цілковито неприйнятним.

Інший аспект – в перспективі особливий статус Донбасу, після проведених там місцевих виборів. Реалістично, це – наукова фантастика, адже до цього треба виконати вищенаведений пункт з розведення. Але все ж, в настільки далекій перспективі, наскільки це можна уявити, ці території природньо мають отримати спеціальний статус для звичайної «санації», адже Україна, звичайно, вирветься у власних реформах далеко вперед (принаймні, у солодких мріях), а колишні окуповані території доведеться децентралізовувати, ощасливити медичною, освітньою, адміністративною та іншими реформами, натренувати медіаграмотність для «України в смартфоні» тощо. Чи хтось з цим незгодний? Ключові слова тут – в перспективі.

А вона – перспектива – може й не наступити. Адже зустріч у Нормандському форматі може взагалі не відбутись без доброї волі РФ. А навіть коли остання буде, всім відомо наскільки щиро Росія хоче миру для України. Київ, не вийшовши з однієї пастки, потрапить в іншу. Особливо коли залишиться на самоті, адже колективний Захід буде мати стратегію на замирення з РФ. Звичайно, на словах ніхто не пробачить Росії анексії Криму та подій на Донбасі, але на ділі – вже. Справа навіть не в німцях з французами, а в американцях, які здається порозумілись з Росією в Сирії (про що свідчить ситуативна здача позицій росіянам та військам Асада), й готові давати задній хід далі. Наприклад в Африці, де росіяни після підтримки генерала Хафтара в Лівії рухаються далі в Сахель. В Малі вже зібрали 8 млн. підписів за російську інтервенцію! Москва грає по-великому на Близькому Сході та в Африці.

Світ шаленими темпами повертається до імперського мислення та протистояння, де інтереси Великих держав превалюють над інтересами всіх інших. План Путіна ідеально діє – шантаж і залякування працюють. Доки американці дедалі глибше заплутуються в собі, побоюючись лише примари Китаю, РФ реалізує прагматичну регіональну realpolitik. Для егоцентричної України, застряглої в лібералізмі 1990-х рр., все складніше не лише відстоювати свої інтереси, а й знаходити собі місце між розбірками «великих» (або просто «більших»).

Взяти хоча б Туреччину, де на вихідних Ердоган зустрівся з Поклонською та Бальбеком – російськими депутатами від Криму. Дуже тривожний сигнал для Києва, ситуація, яку Росія безумовно використає з метою легітимізації анексії півострова. Але до цього треба було готуватись Україні від часів, коли відносини між Туреччиною та Росією значно потеплішали. Насправді це парадокс, адже Туреччина ще три роки тому збивала російський винищувач, а в Анкарі руками випадкового фанатика був вбитий посол Росії. Від тієї конфронтації нічого не залишилось – турецькі парламентери голосували за зняття санкцій з РФ в ПАРЄ у червні, а сьогодні Москва мовчазно підтримує операцію Туреччини проти курдів на півночі Сирії. До речі, дуже повчальна історія про курдів-союзників США, що на гроші американців воювали проти Ісламської держави понад 10 років, маючи надію на будівництво своєї держави. Трамп просто покинув їх напризволяще. Здається, саме Росія – найбільший бенефіціар подібного ставлення США до союзників.

Що стосується України, то президент Зеленський на жаль наступає на ті самі граблі, що й попередник. Візит в Туреччину у серпні 2019 р., який мав засвідчити підтримку Анкари, насправді нічого не дав. Росія будує з Туреччиною «Турецький потік», має торгові відносини на мільярди, РФ присутня в Сирії як «фактор безпеки». На цьому тлі основоположне для нас питання Криму губиться. Туреччина має власні національні інтереси, а не українські. Україні вартувало б спробувати «зайти» до Анкари через кримських татар, однак й така стратегія не гарантує успіху. Зеленському та його команді треба запам’ятати – у час правди в України не буде друзів. Але точно будуть вороги – це ті, хто підтримує політику агресора. В цьому контексті не варто мати ілюзій й щодо білорусів, які з Лукашенком або без нього приречені бути сателітом Росії.

Чи не забагато капітуляцій на одне свято? Давайте до останніх наших звитяг – грецька церква першою визнала автокефалію ПЦУ. Визначальна подія, історичного масштабу. Але для Києва це лише початок боротьби, адже на кожну нашу дію буде знаходитись протидія Москви. Остання втрачає не лише у грошовому еквіваленті, але й в авторитеті, що її турбує значно більше. Україні варто готуватись до використання релігійного фактору як аргументу в контексті мирного врегулювання на Донбасі, адже Росія буде доводити, що люди на окупованих територіях не лише російськомовні, але й ходять в російську церкву (хоча й двічі на рік – на Різдво й на Великдень). Це буде ще одним елементом тиску, в тому числі країн Заходу на Україну.

Підсумовуючи, варто зазначити, що Україні варто готуватись до майбутніх капітуляцій. При тому, що звитяг буде дедалі все менше. Це є як наслідком пасивної політики української дипломатії, так й природньої зрадофілії українців, що будуть збирати все нові радикальніші майдани. На їх тлі будуть грати політики, як в самій Україні так й за її межами. Особливо за її межами на схід від українських кордонів, підживлюючи самознищення української держави, поглинання її імперіями, що відроджуються. Наскільки легко на це згодяться самі українці?… Чи все буде Україна?

Валерiй Кравченко

Share Button

Новий очільник РНБО України: Данілов

Share Button

3 жовтня 2019 р. президент Володимир Зеленський підписав призначення на посаду секретаря РНБО Олексія Данілова. Біографія новопризначеного секретаря рясніє білими плямами та контраверсіями, однак, мабуть, це анітрохи не збентежило гаранта. Яким чином ветеринар із зоокутка на початку 1990-х став кооператором, а потім у 31 рік – наймолодшим мером Луганська? Варто додати, що Луганськ періоду мерства Данілова навряд чи можна назвати мирним українським містом. 1994-1997 рр. – часи бандитської приватизації та розквіту рекету. Хто хоче зануритися в атмосферу того часу, тому варто перечитати роман «Ворошиловград» Сергія Жадана або переглянути його екранізацію «Дике поле».

Навряд чи Данілов досягнув власних успіхів самостійно, без допомоги так званих «старших товаришів». Після того, як його посунули з посади міського голови (кажуть, що не без допомоги Олександра Єфремова), Данілов недовгий час був поза політикою, знайшовши нових друзів (Михайло Бродський). В 2004 р. Данілов був довіреною особою Віктора Ющенка в Луганській області, тобто вже тоді він перебував у відкритій опозиції до «регіоналів». Варто додати, що Ющенко був, м’яко кажучи, не найпопулярнішим політиком на Луганщині, тож відомо в яких умовах довелось вести кампанію Данілову. За свої старання він був призначеним всього на 10 місяців головою області, й пішов з посади через симпатії до Тимошенко. Саме від БЮТ він став народним депутатом в 2006 р., але склав повноваження через дочасні вибори в 2007 р. Після цього Данілов зник з політичних радарів фактично до 2019 р., коли Зеленський влітку призначив його заступником секретаря РНБО, а зараз – і секретарем.

Про що свідчить така біографія? Передусім, що Данілов є людиною загартованою. З іншого боку, політична еквілібристика є теж відомим йому жанром. Уривчасті інтерв’ю Данілова після 2014 р. дають уявлення про його позицію щодо конфлікту на Донбасі. Він безапеляційно заявляє, що треба припиняти контакти з окупованими територіями у разі, якщо ми не можемо їх звільнити. Говорячи про Росію та її агресивні наміри, він називає східного сусіда України державою, яка завжди воювала, знаходячи  в цьому сенс для свого існування. Україна є метою російського реваншу, і припинити цю експансію можна, лише розваливши Росію зсередини.

За цими заявами Данілов зовсім не виглядає голубом, скоріше яструбом-наслідником «кривавого пастора» Турчинова. Однак філософія – це добре, як і міркування з геополітики, однак РНБО є надважливим координаційним органом в країні, що веде війну. Компетенція керівника має стосуватись його професійного розуміння реформ у секторі безпеки та оборони, механізму взаємодії Україна-НАТО, кризового реагування. Чи Данілов має подібні здібності, достеменно невідомо – рівень публічності (майже її відсутність) особи нового секретаря РНБО викликає зайві підозри.

Ще один важливий аспект – тло скандалу із звільненням попередника. Олександр Данилюк пішов з посади публічно звинувативши голову Офісу президента Андрія Богдана в невірній манері керування, коли «всі проблеми можна вирішити по дзвінку необхідній людині». Нічого нового для України, проте якщо Зе!команда демонструє бажання проводити зміни – починати треба з верховенства права, де немає людей рівніших за інших. Де немає телефона Баканова, який може вирішити «питання щодо того чорта». Де не було б навіть самого Баканова, тому що він просто друг дитинства президента, а не кар’єрний розвідник або спеціальний призначенець. Данилюк говорив, що саме світоглядні мотиви змусили його написати заяву на звільнення й закликав Богдана написати подібну заяву вже не жартома.

Річ в тім, що коли ми говоримо Богдан – маємо на увазі Коломойського. Й навпаки. Богдан завжди підкреслює, що він КОЛИШНІЙ адвокат Ігоря Валерійовича. Й що справа «Приватбанку» до нього не має жодного стосунку. Проте саме після публічного конфлікту у прямому ефірі Коломойського та Данилюка останній йде з посади. Данилюк на посаді міністра фінансів був одним з головних ініціаторів націоналізації «Приватбанку», так само, як і колишня очільниця Національного банку Валерія Гонтарева (якій нещодавно випадково спалили маєток). Чи вірите ви у збіг?

За цих умов Данілов має тримати максимальну дистанцію від Богдана та Коломойського. Його призначення сприймають як швидке рішення проблеми – поставити «свого», керованого секретаря, який не заважатиме. Річ у тім, що таким чином нівелюється не тільки четверта за важливістю посада в країні, а й робота самої РНБО. Щось це нагадує – коли секретарем РНБО часів Януковича була акушерка з Донецька Раїса Богатирьова. Куди це привело Україну? В умовах війни таке призначення цілком можна оцінювати в категорії «зрада».

Проукраїнська опозиція у вигляді політичної сили Петра Порошенка вже скликала перші мітинги, акції протесту проти «формули Штайнмаєра». Здається, Зеленський дав ще один привід для критики. Аби вона була конструктивною. Опозиції треба зрозуміти, що на кону не політичні рейтинги, а Україна. Розхитувати човен під Зеленським на радість Кремлю додатково не треба – він сам зробить достатньо помилок. Що треба – то це розуміти відповідальність й відповідність часу, коли наступна помилка буде фатальною не для Зеленського, а для України.

Валерiй Кравченко

Share Button

Про розведення та капітуляцію: чи буде мир на Донбасі?

Share Button

Тема мирного врегулювання на Донбасі за останній місяць обросла такою кількістю міфів, що відділити правду, факти від відвертих вимислів та інформаційних «вкидів» стало майже неможливо. Цими вихідними країною прокотилась хвиля протестних акцій під гаслом «Ні капітуляції!» проти сумновідомої формули Штайнмаєра, розведення військ та інших неприємностей з позначкою «Донбас». Демократія це добре, але коли люди без жодного базису політолога-міжнародника (хоча на ефірах вітчизняних телеканалів все більше універсальних «експертів-політологів», які знають все про все) починають дискурс про реалістичність застосування формули та модальності виборів на тимчасово окупованих територіях, це неправильно. Український народ емоційний – розбурхати його черговою «зрадою» дуже легко. Погано, що на чолі аполітичних (без партійних прапорів та гасел) акцій знову видно ті самі політичні обличчя, які обіцяють перетворити святкування Покрови на багатолюдний протест проти дій Зеленського та його команди. Розмежувати здоровий глузд, захист національних інтересів й політику не завжди можна, тим більше коли спекуляція на тих самих інтересах є мобілізаційним чинником твого електорату та приносить політичні рейтинги. То що ж так обурило протестувальників?

Перспектива виборів на Донбасі із особливим статусом – справа не одного дня. Більше того, Україна продовжує стверджувати власний підхід, який полягає в тому, що спочатку виконуються безпекові положення Комплексу заходів, а потім політичні, й жодна формула це не змінить (принаймні за словами президента України). До питань безпеки належить розведення сил, яке Україна проводить, на думку громадськості, в односторонньому порядку. Проблема полягає у відсутності довірливої верифікації того, як розведення виконують проросійські бойовики. Коли Київ демонструє розбирання інженерних споруд поблизу зруйнованого мосту у Станиці-Луганській, «ЛНР» подібних дій не показує. Проте СММ ОБСЄ разом з СЦКК все одно верифікують розведення. А український народ на це дивіться й говорить словами класика: «Не вірю!». Питання розведення загалом сприймається як ледь не ганебний відступ українських військових. Лунають правильні запитання – куди відступати українським солдатам з української землі? Відповідь проста – нікуди. Ті три погоджених ще у 2016 р. ділянки, на яких відбувається розведення – Станиця-Луганська, Золоте та Петрівське – це всього 3 км. з сотень кілометрів лінії розмежування. Так, у Золотому живуть люди, які реально побоюються, що зона безпеки швидко перетвориться на «сіру зону» безвладдя, а українських активістів почнуть потайки викрадати із власних осель російські спецлужби. Невизначеність лякає, страх залишитись без захисту українських військових бентежить… Нарешті питання «що далі» залишається таким самим не визначеним. Хто буде підтримувати порядок у покинутому українцями Золотому? Очевидно, що «ЛНР» (точніше Росія) не погодиться на українську поліцію. Тоді хто? Ані миротворців ООН, ані місії ОБСЄ з відповідними повноваженнями немає. Відповідно немає гарантії від свавілля.

Зрештою, мова йде лише про 3 км. в трьох точках лінії розмежування. Це початок імплементації Мінських угод, строк дій яких, між іншим, закінчився 31 грудня 2016 р.. Жодної пролонгації не було – був лише тиск західних партнерів стосовно виконання. Чому тоді Україна виконує угоди, строк яких закінчився? Навіть якщо це наша добра воля, що далі? Після цих трьох «ліній на піску»? Який механізм наступних дій? Розведення – це про впевненість в сьогоденні, якого сам процес не додає. Немає й передбачуваності завтра та перспективи на післязавтра. Натомість є невизначеність, чергова політична гра, симуляція мирного процесу. Адже після Золотого та Петрівського постане питання Донецького аеропорту, Дебальцевого та Докучаєвська, які на папері мають бути українськими. Чи хтось впевнений в тому, що «ДНР» виконає розведення й залишить свої форпости, героїзовані місцевим епосом. Чи дійде Україна до неконтрольованого кордону й закриє його? Як, яким чином?

Ми або не знаємо чогось важливого, на кшталт, що Росія погодилась на беззаперечну капітуляцію та відведення своїх сил, або людей як завжди тримають за дурнів, годуючи байками про швидкий мир.  Саме здогадки й штовхають людей на майдани, а різного роду «націоналістичні опозиціонери» використовують це з політичними мотивами. За цих умов Зеленський має нарешті окреслити ті самі червоні лінії, про які він постійно говорить. Більш того, червоні лінії мають дістати публічну підтримку, суспільний консенсус, хоча б з точки зору захисту української державності. Чим більш утаємничено буде відбуватись мирне врегулювання, переговори у ТКГ, тим більше питань буде виникати в українського народу.

Й ще один момент – це все відбувається на вкрай несприятливому зовнішньополітичному фоні, коли тема України стає все більш токсичною для США в контексті електоральної боротьби Трампа та Байдена. Що стосується європейських партнерів, то навряд чи Макрон та Меркель були у захваті від контексту розшифрованої розмови Трампа із українським президентом. Натомість Україна на знак протесту пропустила сесію ПАРЄ, тоді як Росія все більш переконливо доводить європейцям вигідність поновлення стосунків з нею, необхідність пом’якшення або зняття санкцій. Позиція Кремля проста – вони показують пальцем на корумповану та радикалізовану Україну, кажучи, що вся відповідальність за конфлікт на Донбасі лежить на Києві, який не хоче розмовляти зі своїми «відокремленими територіями», що мають свою відмінну думку. Це Київ поганий, й Зеленський ні чим не кращий за Порошенко, а Москва «біла й пухнаста». На жаль для нас, подібна риторика на тлі «втоми від України» починає діяти.

Україна отримує диспозицію «lose-lose», коли ми намагаємось грати у «розведення та формули» за правилами Путіна. Цей розклад загрожує легітимізацією окупаційних режимів. На випадок чого Росія має й план Б у вигляді Медведчука, який перемагає у абсолютно чесних, демократичних виборах на окупованих територіях, проведених чітко за українським законодавством, визнаних ОБСЄ. Заради цього Кремль легко може «злити» одіозних Пушиліних-Пасічників. Тоді Україні доведеться не просто простити всіх колаборантів, а й рахуватись з ними як з легітимною владою. Й у першому, й, особливо, у другому сценарії на горизонті є вже справжня громадянська війна в Україні, з військовою хунтою, російськими миротворцями, фрагментацією держави й т.п. Перспектива так собі… Тож «мінне поле» мирного врегулювання на Донбасі для української влади вкладене щільно, й полите «медом» обіцянок та примарних інвестицій в економіку. Заходьте будь ласка!

Реальний мир на Донбасі не має стати війною в Україні. Мир це не капітуляція, й не переможна перемога. Мир це компроміс, він обов’язково не задовольнить всіх. Але якщо ми хочемо жити у суверенній Україні на території зразка до 2014 р., але при цьому якісно іншій, треба толерувати та терпіти. Й готуватись до дипломатичних пасток, політичних «зрад» й до війни, маючи свою чітко визначену стратегію й підготовлену тактику. Адже той хто хоче мира, завжди готується до війни.

Валерiй Кравченко

Share Button

Україна як інструмент: про досконалість пораженства. Уроки для Зеленського

Share Button

Україна дедалі швидше перетворюється з об’єкта на інструмент. Цей процес є настільки масштабним, що вже перестав бути виключно європейською турботою, а перекинувся за океан. На жаль вийти сухими з води в контексті президентських виборів в США не вийде – Україна вже бере активну участь у політичній кампанії. Розшифровка тексту телефонної розмови двох президентів, що мала місце 25 липня 2019 р., засвідчила наявність тиску Трампа на Зеленеського у справі про розслідування щодо сина Джозефа Байдена Хантера. Ймовірно, що сам Трамп не розглядав свої міркування вголос як тиск, інакше б ніколи не погодився на оприлюднення тексту бесіди. Більше того, скоріш за все він був впевнений в тому, що його слова будуть вірно інтерпретовані його прибічниками-виборцями – проста манера, зрозуміла для «середнього Джо». Так чи інакше, але розгляд процедури імпічменту стартував в Палаті представників. Невпевнений в тому, що в США знайдеться 2/3 сенаторів для того аби реалізувати імпічмент Трампу, проте той факт, що поводом для імпічменту є спілкування лідера США з українським візаві точно не додає підтримки Україні.

Це можна було прочитати на обличчі Дональда Трампа протягом першої зустрічі з Володимиром Зеленським на полях Генеральної Асамблеї ООН. Розмова, що замість інвестицій та залучення США до Нормандського формату (побажання української сторони) принесла нічого, мала виключно протокольне ознайомче значення. Жодних дивідендів у вигляді хоча б запрошення відвідати Вашингтон. Ще один мінус зустрічі з Трампом – фраза президента США про те, що «ВИ зможете з Путіним вирішити ВАШУ проблему». Тобто США дистанціонуються від вирішення конфлікту на Донбасі, про що додатково свідчить відставка спеціального представника Державного департаменту Курта Волкера.  Він тепер, серед інших, буде свідчити перед прокурорами у справі імпічменту. На кону багато – другий президентський строк, й Трампу найменше треба розсіювати увагу ззовні. Тим паче, що у випадку з Україною  швидкої перемоги не станеться. Краще боротися з мігрантами, будуючи стіну на кордоні з Мексикою

Непогана промова президента України на Генеральній Асамблеї залишилась майже не поміченою. Непогана, як для української аудиторії, із сильними алегоріями, цитатами про війну класиків та згадкою історії українського оперного співака Василя Сліпака, що загинув на Донбасі від російської кулі, що коштує 10 доларів.  Справа в тому, що якби Зеленський насправді хотів змінити світ, йому варто було б спробувати говорити англійською. Й говорити значно більш виразно. Але великий плюс промови українського президента полягає в тому, що він не пішов від теми війни та відповідальності Росії за розпалювання світової кризи.

Проблема для українського президента полягає в тому, що він не зробив нічого неординарного, а його промова була саме тією промовою, на яку очікували. Він сказав те, що мав сказати президент країни-жертви агресії, й в цьому він нічим не відрізнявся від свого попередника. Неординарні дії Зеленський приберіг на потім. Вже в Києві його очікували перші несподіванки.

Внутрішній фронт, де здається у нової владної команди було найменше проблем, раптово став проблемним. Звільнення Олександра Данилюка з посади очільника РНБО свідчить про наявність проблем з порозумінням у самій колись монолітній команді. Чи стала відставка наслідком «наїзду» Данилюка на Коломойського в прямому ефірі «Шустер LIVE»? Якщо так, то це зайвий раз демонструє вплив голови Офісу президента Андрія Богдана, якого продовжують вважати людиною Коломойського. З іншого боку, Зеленському не вдається тримати дистанцію від олігарха, що свідчить про його слабкість. Фактор Коломойського дедалі сильніше дискредитуватиме Зеленського, його команду та її ефективність.

На цьому пригоди Зеленського вдома не закінчились, коли у вівторок 1 жовтня 2019 р. Леоніда Кучма, очільник української делегації в ТКГ у Мінську, підписав так звану «формулу Штайнмайера». Річ в тім, що проведення очікуваної зустріч і у Нормандському форматі довгий час перебувало під питанням. Україна не може дозволити собі переступити через власні червоні лінії. А саме крок через них на зустріч виборам на Донбасі на умовах агресора із подальшою легітимізацією бойовиків особливим статусом Донбасу є єдиною умовою Росії. Без цього діалогу не вийде – принципова позиція Кремля.

Тривалий тиск «формулою Штайнмайера» на тлі так званих «кроків доброї волі назустріч» – обміну військовополоненими та верифікованим розведенням в районі Станиці Луганської, змусили Київ зробити крок на зустріч. Розведення сил продовжується в районі Петрівського та Золотому – наступних двох ділянках, а Україна погоджується на механізм реалізації виборів на Донбасі. Для Путіна вибори – це добре.  Навіть забезпечивши абсолютно мирне волевиявлення, з дотриманням всіх норм ОБСЄ, Росія отримує лояльну зорієнтовану на Росію владу під проводом, найбільш ймовірно, «Опозиційної платформи за життя». 5 років війни та антиукраїнської пропаганди так швидко не прибереш із голови людей на окупованих територіях. Любити Україну терміново вони не стануть, навіть заради Зеленського. Україна отримає труп Донбасу до свого складу з безліччю проблем, найголовніша з яких полягатиме в особливому статусі. Замість того, аби провести санацію, очистити простір від одіозних русофілів, Україна де-факто зайде на територію, де Росія розбудувала надпотужну політичну та військову агентуру. Чи є там шанси на перемогу здорового глузду, проєвропейської та пронатівської України. До речі, про НАТО Україні варто буде остаточно забути.

Зрештою, неправі й ті, хто сьогодні волає про беззастережну зраду. «Формула Штайнмайера» це ще не зрада, це лише її підвалини. Україна, поставивши свій підпис, не визнає Росію медіатором, на рівні з Францією та Німеччиною, замість сторони конфлікту. Це питання буде наступним, коли на зустрічі у Нормандському форматі Київ будуть схиляти до «примирення» й безпосередніх політичних контактів з «ДНР» та «ЛНР». Тут багато чого залежить від тактики української сторони, яка має маневрувати та пропонувати альтернативні шляхи. Саме відсутність української альтернативи є аргументом для німців та французів, чому вони підтримують російські ініціативи, завуальовані прізвищем президента Німеччини.  Що стосується затвердження безальтернативності виконання Мінських домовленостей – на жаль для Києва, це зробив ще попередній президент. Знову ж через безвихідь та відсутність контр-пропозицій, що передбачали б залучення Росії в гру. Цікаво, коли Україна все ж навчиться проактивній позиції в переговорах, які зачіпають її суб’єктність, чи буде у Києва час аби це реалізувати? Чи зрада з’їсть тіло української державності раніше?

Валерiй Кравченко

Share Button

B Kиєві обговорювали 100 років встановлення польсько-українських дипломатичних відносин

Share Button

В п’ятницю, 27 вересня 2019 року, в Києві відбулась Міжнародна наукова конференція з нагоди 100-річчя встановлення польсько-українських дипломатичних відносин.

Організатором заходу виступили Польський Інститут у Києві, Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин та Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв.

В роботі конференції взяли участь Заступник Міністра закордонних справ України Василь Боднар, Заступник Міністра освіти і науки України Єгор Стадний, Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Бартош Ціхоцкі, представники Державної архівної служби України українські та польські історики.

Обговорюючи тему учасники заходу розглянули розвиток інституційної історії України та Польщі, зосередивши увагу на двох аспектах — дипломатичному та військовому.

Посол Республіки Польща в Україні Бартош Ціхоцкі констатував, що «в історії Європи були конфлікти, у яких ми виступали спільно або ж як противники». А також назвав союз Петлюри з Пілсудським механізмом підтримки української державності. При цьому, встановлення союзу з Польщею на час протистояння більшовикам було взаємовигідним, наголосив польський історик Мірослав Шумило: з одного боку, Україна потребувала відновлення незалежності, оскільки міжнародна спільнота (а саме, Антанта) підтримувала протилежну сторону, а з іншого, Польща планувала створити новий політичний і військовий порядок у Східній Європі на противагу Росії.

Український історик Наталія Рубльова торкнулась теми проведення розвідкою СРСР активних дій проти польської розвідки з акцентом на витіснення останньої саме з території України, що на той час була під владою совєтів. Своєю чергою професор Вальдемар Резмер виокремив тактичну роль українських дивізій у совєтсько-польському збройному протистоянні в 1920-х рр.

Під час другої панельної дискусії дослідник Андрій Руккас звернув увагу на військову секцію при українській дипломатичній місії у Варшаві, метою якої було відродити українську регулярну військову силу; а історик Ігор Срібняк підняв питання психологічної адаптації у військових таборах інтернованих українців у Польщі.

Увагу учасників конференції особливо привернув польський професор Януш Одземковський, провівши ретельний аналіз не тільки тактичної, а й стратегічної поведінки обох лідерів (Петлюри та Пілсудського) в контексті відновлення української державності.

Загалом подію було охарактеризовано як «інавгурацію нової ініціативи» з метою закріпити українсько-польську дружбу, про що оголосив заступник міністра закордонних справ України Василь Боднар.

У рамках конференції також було відкрито виставку «Українсько-польські відносини в 1917–1921 роках: Інституційна історія, етап становлення».

defence-ua.com

Share Button

Формула безвиході: про врегулювання на Донбасі

Share Button

Вже третій тиждень в Україні триває дискусія про так звану «формулу Штайнмайєра», пов’язану з виконанням лише трьох пунктів (4, 11 та 12) Мінських домовленостей, що передбачають надання територіям, що перебували в окупації тимчасового статусу після проведення там місцевих виборів. Вже ніби погоджена на рівні радників (від імені України – міністр закордонних справ Вадим Пристайко) формула, названа за іменем соціаліста, колишнього міністра закордонних справ, а нині – президента ФРН, що мала стати основою для перемовин лідерів держав у нормандському форматі, так й не була затверджена остаточно.

На думку російських ЗМІ Україна відмовилась підписувати згоду на формулу, що сприяло відтермінуванню на невизначений час проведення засідання нормандського формату. В українських медіа з’явились інтерпретуючі подання та альтернативні формули. Зокрема сам Пристайко в інтерв’ю наголосив на існуванні такої собі «формули Зеленського», втім не роз’яснивши деталі. Варто наголосити, що це далеко не перший вересень марних сподівань, планів та формул на мирне врегулювання на Донбасі. До цього часу прогресу не було. А чи варто чекати на нього тепер?

Спочатку давайте пройдемось по вихідних даним формули з точки зору реалістичності. План Росії зовсім не змінився – як-небудь провести вибори, легітимізувати своїх маріонеток  та цим спровокувати громадянську війну (як максимум) або політичну кризу (як мінімум) в України. План Києва полягає в протидії планам Москви, водночас намаганням раціоналізувати реінтеграцію через гуманітарні та міжлюдські контакти. Рівень токсичності президента Зеленського (його майже відсутність) та комічний телевізійний образ є передумовами для безпринципного діалогу з населенням окупованих територій. Однак всі червоні лінії лишились на власному місці – безпековий трек перед політичним, діалог з агресором (тобто з РФ), а не з маріонетками (тобто «ДНР» та «ЛНР») й далі за списком. Україна не визнає вибори (й щиро вірить, що цього не зробить ОБСЄ), які будуть проведені під тиском та поза українського правового поля. З одного боку Росія не має передумов для того, аби дозволити Україні реалізувати її проект виборів (особливий статус це насправді вторинно – десерт), бо це буде зрада інтересів «республік». Та хіба Кремль реально цікавлять «бананові псевдо-республіки», що проїдають мільярди доларів на рік на своє утримання? Натомість Росія тримає туза в рукаві у вигляді «Опозиційної платформи за життя» Медведчука – на сьогодні другої фракції українського парламенту. Ця політична сила, що безумовно орієнтується на Москву, буде абсолютним фаворитом чесного волевиявлення на Донбасі, навіть за українськими законами (див. результати останніх парламентських виборів в Донецькій та Луганській областях). ОПЗЖ розширить власний електорат та стане ледь не єдиною політичною силою, відповідальною за відбудову регіону. Звичайно Путін буде допомагати своєму куму закріплювати Україну у російській сфері впливу за допомогою реінтегрованого Донбасу. Далі – спекуляції та шантаж, відмова від членства в НАТО та ЄС (де Україну «не чекають»), грошові вливання нафтодоларів з Росії та повноцінний реванш на майбутніх виборах. А більш вірогідно – реальна громадянська війна та фрагментація України ще до цього.

Доки цілі мирного врегулювання для України та Росії аж настільки розходяться, не варто чекати компромісів. Це Захід можна скільки завгодно дурити благими намірами Москви, турботою про мирне населення. Діалог України та РФ – це суперечка травоїдних з хижаками, де перші неодмінно будуть з’їдені другими. Є лише питання часу, місця і натхнення хижака, що має передусім заручитись невтручанням інших хижаків – адже Україна, це здобич Росії. Ось тут на обрії й з’являються «друзі» України…

Мир на Донбасі, нажаль, означає війну в Україні. Не тут й зараз, але в середньостроковій перспективі це точно. Саме тому Київ має реалістично оцінювати свої позиції й шанси на реалізацію формул й планів. Коли ми говоримо про миротворців на Донбасі, маємо на увазі не лише той момент, що вони зафіксують кордон та сприятимуть власне самому конфліктному регулюванню. Їх присутність максимально ускладнить подальшу агресію Росії проти України. Миротворці як запобіжник – цей план більше влаштовує Київ, проте про нього не говорять. Про жодні плани не говорять, ніби й немає їх. «План Зеленського» – це проста апеляція до людей, гуманістичний підхід, що подобається Заходу. Адже на нього можна витратити ще купу грошей в проекти-дослідження, проекти-допомоги, відправити купу радників з прав людини та гендерних питань на зарплатах фондів й т.д. Чим довше триватиме конфлікт в Україні без військової ескалації – тим краще. Для всіх. Однак, як стежка не в’ється…

Саме тому симуляція мирного врегулювання, що відбувається зараз, це лише ілюзорна мрія. Так само про модальності виборів безперспективно говорили й 2015 р., відразу після підписання «Мінська-2». Ну що ж, настав час поговорити й для нової влади. Погано, що часто ці розмови точаться в кулуарах. Гроші люблять тишу, а свобода любить майдани – доведено Україною. То чому ж доля України вирішується в кулуарній тиші, може там просто ділять гроші?

Валерiй Кравченко

Share Button