понеділок, 20 Травень, 2019
pluken

polukr

НАТО 70: нові виклики старому Альянсу

Share Button

У 2019 р. НАТО святкує своє 70-річчя. Північноатлантичний Альянс, створений в іншу епоху з іншою ціллю наразі залишається найбільш ефективним безпековим багатостороннім інструментом. Однак майбутнє цієї організації зовсім не безхмарне. Російська агресія проти України в 2014 р. запустила процес деформації системи європейської та трансатлантичної безпеки. Гібридні дії Кремля проти України та інших регіональних держав підривають стабільність у просторі від Балтії до Чорноморсько-Каспійського басейну, створюють серйозний виклик миру та безпеці в регіоні.  В умовах екзистенційних викликів, які актуалізуються для держав-членів Альянсу на східному фланзі, Організація Північноатлантичного договору повертається до своєї базової оборонної функції.

У новому безпековому контексті серед членів НАТО поступово відбулося переосмислення ставлення до Росії, оформилося нове розуміння її ролі як супротивника, а не стратегічного партнера Альянсу. У свою чергу Росія також розглядає НАТО як потенційного противника.

Ревізіоністська політика Російської Федерації наразі залишається одним з найбільш актуальних викликів для системи євроатлантичної безпеки. Починаючи з подій 2008 р. в Грузії, Росія відверто демонструє свою готовність силоміць прокласти «червоні лінії» між східними кордонами НАТО і тими країнами колишнього соціалістичного табору, які завжди були у сфері її інтересу (включно з Балтією). Агресія Кремля проти України –  анексія Криму та конфлікт на Донбасі – є черговим підтвердженням невизнання Москвою сучасного розподілу сил на міжнародній арені, де Російська Федерація позбавлена ролі «великої держави». Будівництво «багатополюсного світу», чіткий розподіл сфер впливу, повернення статусу гравця, з яким рахуються, – стратегічні інтереси Кремля, засновані на мисленні в дусі «realpolitik», засвідчують бажання Росії відновити статус-кво часів холодної війни в регіоні Центрально-Східної Європи. Задля цього РФ проводить цілеспрямовану політику щодо дестабілізації країн євроатлантичного регіону, надаючи підтримку популістським рухам, а також активно використовуючи засоби інформаційної війни (маніпулювання та пропаганду). Разом з тим, діяльність Москви не обмежується використанням асиметричних атак, свідченням чого є зацікавленість РФ у збереженні та нарощуванні військової могутності (включно з інтенсивною мілітаризацією Криму та Калінінградського ексклаву). Таким чином ревізіонізм Росії в регіоні з одного боку набуває ознак гібридної війни через використання Кремлем невійськових заходів впливу, а з іншого – залишається конвенційною загрозою через зміцнення військового потенціалу та наявність у РФ ядерної зброї.

Викликом для безпеки євроатлантичних країн залишається невизначеність питання лідерства Сполучених Штатів у цьому регіоні. Послаблення євроатлантичних зв’язків між країнами європейського континенту та США пояснюється такими факторами:

  • активізацією американською стороною риторики стосовно нерівномірності витрат членів НАТО на оборону;
  • непередбачуваним і подекуди досить категоричним стилем ведення переговорів Д. Трампа;
  • німецько-американськими протиріччями (через військові витрати, енергетичну співпрацю ФРН з РФ);
  • зростанням традиційного антиамериканізму у зовнішній політиці Франції;
  • переорієнтацією уваги США з Європи на Азіатсько-Тихоокеанський регіон та ін.

У глобальному вимірі в євроатлантичному регіоні спостерігаються певні відцентрові тенденції, що актуалізують питання про первинність національних інтересів держав («боротьба суверенітетів»).

На тлі змін, що відбуваються в євроатлантичній архітектурі безпеки, виникає загроза єдності НАТО через відсутність системного концептуального переосмислення ролі Альянсу в сучасному світі, втіленого у конкретних нормативних документах. Трансформація об’єднання після розпаду СРСР – головного стратегічного противника союзників до 1991 р. – пройшла здебільшого успішно через встановлення поглибленого співробітництва з країнами колишнього соцтабору та врегулювання релігійно-етнічних конфліктів на Балканах. Політика подальшого розширення Альянсу на схід (яка знову піднімає питання оборонних витрат), проблема адаптації до нових форм загроз, певна «регіоналізація» викликів та створення «малих альянсів» всередині об’єднання – це фактори, що ускладнюють вироблення нових засад спільного існування союзників у рамках НАТО. Критично важливою темою в цьому контексті залишається питання застосування статті 5 Вашингтонського договору, що ускладнюється великою кількістю країн-членів Альянсу, перспективою втрати керованості процесом ухвалення рішень у разі збройного нападу на одного із союзників через складний консенсусний механізм та громіздку адміністративну структуру об’єднання.

Окремим викликом для союзників є розширення функцій НАТО з огляду на виникнення безпекових загроз нового формату в різних регіонах світу. Сьогодні місія організації є більш широкою, аніж передбачалося спочатку – увага передових держав-членів перемістилася з конвенційних загроз євроатлантичного регіону на тероризм, кіберзлочинність, кліматичні зміни; з європейського континенту – на Азію та Африку. Перед Альянсом стоїть завдання врегулювання своєї функціональної діяльності, класифікації нових викликів, узгодження стратегічних напрямів політики на найближче майбутнє в умовах актуалізації традиційної військової загрози на континенті з боку Росії, а також можливості ескалації політичної та соціальної нестабільності в Західних Балканах. Важливим завданням для союзників залишається вибір сьогоднішньої пріоритетної ролі НАТО між «hard power» («жорсткої сили»), що ставить на порядок денний захист і безпеку власних кордонів, та «soft power» («м’якої сили»), що перебирає на себе функції організації, готової вирішити глобальні проблеми людства.

Пильна увага НАТО продовжує бути прикута до проблеми міжнародного тероризму. На сьогодні політика Альянсу спрямована на покращення обізнаності про цю загрозу, розвиток спроможностей для підготовки до боротьби з нею, реагування та посилення взаємодії всередині організації та з міжнародними партнерами й союзниками. Усунення терористичної загрози для НАТО є одним з найбільш пріоритетних завдань через збільшення за останні роки кількості терактів в європейських країнах, направлених на залякування та дестабілізацію суспільства.

Гібридні загрози залишаються серйозним викликом для Альянсу. Анексія Росією Криму в 2014 р. та її агресія на Сході України є типовим прикладом спільного використання нетрадиційних методів (пропаганди, підривної діяльності та кібератак) і звичайної військової сили для досягнення геополітичних стратегічних цілей. Не менше занепокоєння викликає Китай, який все активніше використовує військові ресурси і технологічну перевагу для просування власних інтересів у Південно-Китайському морі й Азіатсько-Тихоокеанському регіоні загалом. Об’єктивна реальність вимагає від НАТО розробки відповідних засобів протистояння та попередження гібридної агресії.

 Актуальним для Альянсу залишається вдосконалення політики реагування на кіберзагрози, чисельність та масштабність яких продовжує зростати. Ініціативи НАТО щодо створення нових центрів кібербезпеки спрямовані як на забезпечення згуртованості у стримування кібератак, так і на часткове вирішення проблем внутрішньої інтеграції. Незважаючи на наміри союзників розвивати кіберзброю, не всі країни-члени Альянсу мають реальну здатність забезпечити повну ефективність кібероперацій. Таким чином, вироблення чіткої стратегії діяльності НАТО у кіберпросторі, а також механізмів координації цієї діяльності серед союзників, залишається нагальною потребою для адекватної відповіді на кіберзлочинність.

Для забезпечення стабільності євроатлантичної безпеки перед союзниками стоїть завдання успішного реагування на проблему міжнародної міграції і контролю над нею. Важливим є подальше визначення пріоритетності та стратегічного характеру даної проблеми як на державному, так і на регіональному рівнях. Неконтрольовані потоки біженців загрожують внутрішній безпеці держав-членів Альянсу, впливають на культурну ідентичність та сприяють радикалізації суспільства євроатлантичних країн.

Окрім вищезазначених викликів, для НАТО важливою є  проблема забезпечення енергетичної безпеки шляхом захисту критично важливої енергетичної інфраструктури, що чітко прописано в чинній стратегічній концепції організації. Актуальними завданнями для Альянсу залишаються врегулювання суперечностей всередині об’єднання щодо будівництва «Північного потіку-2» та іранського питання, а також формування механізмів, за допомогою яких країни надалі зможуть диверсифікувати джерела і маршрути поставок енергоресурсів.

Аналіз сучасної ситуації на світовій геополітичній арені свідчить про подальшу активність Москви в напрямку руйнування вибудованої протягом десятиліть системи безпеки шляхом реалізації спецоперацій як військового, так і гібридного (інформаційного, політичного, енергетичного) характеру. Ефективно протидіяти зазначеним впливам можливо лише за умови переходу від реактивних до проактивних підходів у протидії гібридним загрозам. Оскільки метою ревізіоністської політики Росії є послаблення Заходу, демократичні країни трансатлантичного регіону мають об’єднатись для акцентованої відповіді, що має обов’язково включати застосування військового компоненту.

З огляду на існуючи тенденції в європейському та американському політикумі, деформацію ціннісних орієнтирів західного ліберального світу, засилля популістських та антисистемних рухів, що набирають популярності, тривалу боротьбу лібералізму, реалізму та радикалізму, можна спрогнозувати кризу регіональної євроатлантичної системи безпеки та Організацій Північноатлантичного договору як її уособлення. Подолання цієї кризи пов’язано зі спроможностями Альянсу знайти відповідь на пряму військову загрозу, яку становить Росія, в тому числі за рахунок збереження/посилення впливу США в Європі. Іншою умовою є відповідальне ставлення європейців до своєї безпеки, раціональна оцінка загроз, відокремлення економічних інтересів від оборонної політики, зокрема в контексті бажання Німеччини та Франції мати опору на власні сили.

Валерій Кравченко, Олександра Давимука

Share Button

Паспортизація українців: Росія підвищує ставки

Share Button

Кремль після президентських виборів 2019 р. в Україні знову перейшов у наступ. Перейдена чергова червона лінія – питання видачі російських паспортів мешканцям окупованих районів Донбасу. Ба більше, Путін йде ще далі й підписує указ про спрощення отримання паспортів ширшим верствам населення, зокрема переселенцям.

Українське МЗС вже охрестило зазначене явище «паспортною агресією» та вимагає нових санкцій проти Москви. В умовах невизначеності стратегічного майбутнього держави, недосвідченості нового президента та майбутніх парламентських виборів, подібне тестування України на міць, а її союзників – на реакцію, цілком вкладається в логіку дій РФ на розхитування внутрішньої ситуації.

 Паспортизація – свідомий удар по Мінським угодам, вже другий завданий Росією з листопада 2018 р., коли в самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» відбулись «вибори». Можна з розумінням ставитись до підсвідомої лояльності України до «мінського процесу», адже саме до «Мінська-2» прив’язані санкції Заходу проти Росії по Донбасу. Однак Києву треба активніше демонструвати фактичний нігілізм (а інколи й повне нехтування) РФ  стосовно взятих на себе зобов’язань. Важко взагалі чекати на прогрес, коли Росія послідовно відмовляється визнати себе стороною конфлікту, натомість змушує Україну визнати громадянську війну через прямий діалог з «ДНР» та «ЛНР». Москва продовжує показово «піклуватись» про долю та гуманітарне положення «народу Донбасу», вважаючи себе лише медіатором конфлікту. Подібна альтернативна реальність, яка не пояснює російські танки на передовій, продовжує йти на експорт у Європу (про що треба пам’ятати у контексті посилення популістів та проросійських євроскептиків після виборів в Європарламент).

Натомість «народ  Донбасу, позбавлений уваги України, вражений у правах, не спромігшись проголосувати на виборах президента (саме таке трактування давали російські телеканали виправдовуючи рішення про паспортизацію) має отримати компенсацію за вірність ідеям «руського миру»». Насправді, в окупованих Донецьку та Луганську за 5 років лишилось мало чого українського. З 2015 р. – це зона російського рубля, з 2017 р. – РФ монополізувала економіку регіону, «націоналізувавши» виробництва. Наразі залишається де-факто закріпити населення громадянством й узаконити анексію територій. Можна не ховатись більше за місцевих маріонеток – Кремль відкриває карти. Проте знову ж, як й у випадку з анексією Азовського моря, робить це своєрідно, значно підвищуючи ставки.

Аби не бути однозначно звинуваченим ліберальним Заходом, для якого створена згадана альтернативна реальність, Путін придумав фінт з паспортизацією майже всіх охочих в Україні. Отже тепер ставка не Донбас, ставка – вся Україна, принаймні її проросійські 15 % електорату Бойко та Вілкула в першому турі президентських виборів. 2,5 млн. осіб, яких потенційно можна записати в зрадники, – непогана основа для вже реальної громадянської війни та майбутньої миротворчої інтервенції Росії.

Доки Захід думає над наслідками паспортизації, проводячи ймовірні паралелі з Кримом 2014 р. (тоді російське консульство у Сімферополі вільно роздавало російські паспорти), Закарпаттям (паспортизація Угорщиною своєї національної меншини) та Грузією початку 2000-х рр. (тоді РФ масово видала паспорти мешканцям Абхазії та Південної Осетії), намагаючись прорахувати очевидні сценарії (події в Грузії у серпні 2008 р.), Україна не здатна самостійно відповісти симетрично. Розповіді про те, що ми прихистимо всіх росіян, незгодних з режимом Путіна – бравурна фантастика. Всі, хто хотів виїхати з Росії – виїхали, не зупиняючись надовго в Україні. Вести опозиційну роботу з Європи значно зручніше (з Вільнюса чи Варшави, наприклад). Економічно Україна не може конкурувати у привабливості навіть з найбіднішими державами ЄС. Що й казати – з України масово їдуть навіть самі українці. Тож кого ми намагаємось обдурити, окрім самих себе. Сильна національна ідея? Знову, не про Україну, яка виборами довела свою об’єктивну індиферентність до ідеологічних закликів. Запит на зміни? На жаль, не видно хто їх буде впроваджувати. На Україну очікує невідворотне розчарування від сподівань, адже вони a priori не можуть бути однаковими у патріотів та проросійських виборців, які однаково голосували за Зеленського.

Для Росії Україна, реалізувавши демократичні вибори із мирним транзитом влади – дуже небезпечний кейс, який доводить ймовірність подібного шляху для країн пост-радянського простору. Найближча мета Москви – дискредитувати демократичні досягнення українців, розпаливши багаття громадянської війни через третій майдан після парламентських виборів восени. (Не)керований хаос на противагу автократичній моделі стабільності – кейс України, що програла, є надзвичайно важливим для проекції впливу Росії та попередженні подібних сценаріїв у найближчому майбутньому в Білорусі, Казахстані, Вірменії, Азербайджані. Російське громадянство – лише вже використані дрова в багаття українців, що мають коротку пам’ять та улюблені граблі.


Валерiй Кравченко

Share Button

ЗЕ-лена країна: реванш лівих чи революційний прорив?

Share Button

Президентські вибори в Україні завершились приголомшеною поразкою чинного президента та перемогою його опонента – нового політичного обличчя. Колір кампанії Зеленського – зелений – колір оновлення, інновацій, весни та сподівань. Водночас «зелена» команда повністю відповідає своєму переносному значенню – переможці не мають абсолютно ніякого досвіду в політиці (а ті що мають, краще б його не мали). Яким буде шостий президент України, що отримав найвищий кредит довіри за всю історію? Які очікування мають люди, що віддали голоси за коміка? Що очікує на Україну?

Для того аби спробувати дати відповідь на ці, а також багато інших запитань, з яких наразі складається українська політика, треба логічно зрозуміти чому так сталось.

  • Голосування проти системи. Абсолютна більшість виборців віддавали голос не за Зеленського або його передвиборчу програму (до речі, а вона була взагалі?), а проти Порошенка. При цьому на його місці можна було поставити прізвище будь-якого іншого політика (Тимошенко, Гриценко, навіть Бойко) – результат був би тим самим. Люди показали, що не зважаючи на низьку політичну культуру (яка насправді є такою) вони у виборах все ж дещо тямлять – за гречку та «сіткою» голоси не збереш. Допоміг їм визначитись з такою свідомою позицією й сам Зеленський, три роки тому запустивши серіал про народного президента «Слуга народу».
  • Голобородько. Зеленський у якості чесного та принципового президента-вчителя Василя Голобородька, щирого патріота України, що втомився від реальності, кланових олігархічних розбірок та тотальної бідності, на рівні підсвідомості змушував віддавати за себе голос. Зеленський=Голобородько. Мов, якщо у нього в серіалі вийшло розібратись з корумпованим оточенням, вийде й у реальному житті. Фікція та вигадані сценарії наклались на сувору реальність, де розчаровані люди, не отримавши обіцяних після Майдану змін (зокрема відчутних для кишені), обирають несистемного політика.
  • Завищені очікування. Звичайно, зелена виборна мапа України – це зовсім не свідчення єдності українців, які на Сході та Заході, Півночі та Півдні звикли думати по-різному, але при цьому любити свою Батьківщину по-своєму. Той факт, що кандидат Зеленський не говорив конкретики про чуттєві сфери політики, а звертався з популістичними гаслами через промоційні ролики, уможливило подібну єдність. Тепер дуже важливо, аби очікування електорату не обернулись для самого Зеленського та партії «Слуга народу» фрустрацією парламентських виборів. Адже хайповати це одне, а реалізовувати політику – інше.
  • Fun. Порошенко побудував кампанію на страхах, протиставивши себе війні з Путіним. Мов, якщо його не оберуть президентом, почнеться апокаліпсис. Що ж, ранок 22 квітня наступив, Росія не напала на Україну (якщо не рахувати Крим та Донбас, де війна триває 5-й рік), а міжнародна підтримка Києву нікуди не ділась. Як буде далі, покаже час. Натомість Зеленський навіть з бордів «стебався», побудувавши кампанію на протиставленні майбутнього минулому («Зробимо їх разом», «Не обіцянок не пробачень», «Все буде Зе-шебісь»). Це було просто, кумедно, відверто та зрозуміло для широкого загалу. Квінтесенцією стали дебати на «Олімпійському», де Порошенко примудрився показати себе навіть більшим популістом, аніж Зеленський. Натомість останній взагалі сприйняв дебати як частину шоу зрозумілого йому формату «95 кварталу», перетворивши свій виступ на скетч із жартами. Зайшло!
  • Мобілізація лівого електорату. Явка на виборах була найнижчою за всю історію – 62%. Особливо це було відчутно у західних регіонах (окрім Львову), які традиційно сильно голосували раніше. В другому турі останні позиції за відвідуваністю посіли дві західні прикордонні області – Закарпатьска (46 % (!)) та Чернівецька (54%). Натомість активно проголосувала за Зеленського Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Полтавська області (явка понад 64%). Зовсім непогані показники, з огляду на окуповані території, де зареєстровані виборці не могли проголосувати, отримали Донецька та Луганська області (57 % та 56 % відповідно). Очевидно, що перетікання електорату після першого туру відбулось майже в одному напрямку. Лише Гриценко й Кошулінський, а також, частково, Смешко «віддали» своїх виборців чинному президенту. Натомість ліві партії, колишній електорат комуністів та Партії регіонів, проголосували за Бойко та Вілкула в першому турі, за Зеленського в другому. Цікаво, чи виправдає він їх очікування?

Повертаючись до питання, що означають подібні результати для України в умовах війни з Росією, треба зрозуміти стереотипні очікування людей. Ні, Зеленський не закінчить війну за один день, не поверне Крим та не вступить Україну в ЄС. Але дещо він може зробити – зламати олігархічно-кланову систему. Для цього не достатньо посадити за грати «поганих олігархів» на чолі з самим Порошенко, але треба переступити через себе й посадити навіть свого спонсора Коломойського. Той кредит довіри, який видав Зеленському український народ дозволяє це зробити, дозволяє реалізувати кардинальні перетворення й зробити Україною, такою як в кіно. Однак чи буде він це робити?

Останніми днями довелось почути багато думок із країн Заходу, які не до кінця розуміють, що сталось в Україні. Чому патріотична влада, яку привів Майдан, яку загартувала війна з Росією, не змогла ствердитись. Відповідь проста й сумна одночасно – України як «державного тіла», згуртованого національним ядром наразі не існує. Вона час від часу з’являється на емоціях на тлі чергового зовнішнього ворога, однак швидко згасає під «батогами» буденщини – корумпованих еліт, регіональних князків, вкоренілої радянщини, тотальної бідності та відсутності перспектив. Чи змінить це Зеленський? Чи стане він для України об’єднавчим символом, лідером нації (або держави), що здійснить з нею революційний прорив? Живемо надіями. Головне, аби країна не стала частиною одного великого продакшну, а громадяни – звичайними телеглядачами шоу.

Валерiй Кравченко

Share Button

RAPID TRIDENT 2019 та AGILE SPIRIT 2019

Share Button

Представники Збройних Сил Сполучених Штатів Америки в Європи, Збройних Сил Грузії та Збройних Сил України два тижні працювали над міжнародними навчаннями RAPID TRIDENT 2019 та AGILE SPIRIT 2019 У 2019 році командування LITPOLUKRBRIG приймає участь у навчанні Rapid Trident в Україні та Agile Spirit в Грузії.

На базі Литовсько-польсько-української бригади ім. Великого гетьмана Костянтина Острозького пройшла двотижнева робоча сесія з підготовки документації на міжнародні навчання Rapid Rapid Trident 2019 та Agile Spirit 2019. Представники Збройних сил Грузії, Сполучених Штатів Америки в Європи та України були залучені до процесу планування навчань, проведених у Любліні. Основними завданнями було визначити учасників Rapid Trident та Agile Spirit, видати наказ на навчання та спланувати усі дії військовослужбовців на навчання.

Голова робочої групи армії США в Європі КЕВІН СТІБІЧ (KEVIN STIBICH), розповів про хід підготовки та роботи в ЛИТПОЛУКРБРИГ: “Метою Rapid Trident є впровадження стійкого потенціалу підготовки українських військ шляхом посилення співпраці, обміну професійним досвідом за допомогою планування та підготовки особового складу, поліпшення взаємосумісності між Силами США, України, учасниками НАТО та її партнерами. Для проведення планування такого рівня не достатньо два тижні, але у нас чудова команда. Ми спираємося на досвід проведених навчання в минулих роках, а також на офіцерів ЛИТПОЛУКРБРИГУ, які показують чудові результати в роботі.  До Rapid Trident буде залучено близько 3200 військовослужбовців з армій США, України та інших країн НАТО”.

Голова української делегації полковник ДЕНИС КАМЕНЦЕВ, виконуючий обов’язки начальника відділу міжнародного співробітництва Національної академії Сухопутних військ, зазначив: “Зараз проходить активний процес військової гри. Чим більше уваги ми приділимо цьому процесу зараз, тим краще кожен із учасників зрозуміють в чому суть всього сценарію навчання і які дії буде відпрацьовувати українська бригада з приданими підрозділами. Ми рухаємося в напрямку набуття взаємосумісності з підрозділами НАТо і міжнародні навчання – це перший етап та наефективніший, коли українські офіцери штабу та підрозділи знайомляться з процесом проведення планування міжнародних або багатонаціональних навчань, які проходять за стандартами НАТО. Саме зараз ми займаємося розробкою плану нарощуванням обстановки, яка буде запровадження в загальному наказі на навчання. Кількість учасників відомо вже на 99 відсотків, в навчаннях приймуть участь 10 країн, зараз зясовується лише певні моменти, щодо залучення інших країн до цих навчань”.

Голова грузинської робочої групи підполковник Васілі Вешагури (VASILI VESHAGURI) додав: «AGILE SPIRIT – дуже важливі навчання для збройних сил Грузії та всіх  учасників цих навчань. Метою «AGILE SPIRIT-2019» є підвищення взаємосумісності, підготовка та покращення оперативних можливостей учасників тренувань під час планування та використання операцій в реальному часі. У нас буде прекрасна можливість співпрацювати в одній багатонаціональній команді.  На цій робочій сесії всі її учасники створюють і виробляють оперативне розпорядження на рівні підрозділів. У процесі планування приділяється  особлива увага питанню віськової гри. Під час планування всі співробітники повинні продумати та спланувати всі заходи і звернути увагу на усі тонкощі та елементи тримаючи на увазі масштабність навчань. Це досить складне випробування завчасно підготуватися та все продумати на Agile Spirit-2019. Нам потрібно добре попрацювати і хочу ще зазначити, що  мені дуже подобається як працюють офіцери штабу LITPOLUKRBRIG. Це досить сильна та вмотивована команда. Я впевнений у відмінному результаті”.

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ

DSC03311 DSC03639

Share Button

Завтра, яке може не настати: геополітика на тлі виборів

Share Button

Доки в Україні тривають останні приготування до другого туру виборів президента, ситуація в регіоні продовжує загострюватись. Поточні тенденції віщують апокаліптичне майбутнє для України, пов’язане як із її стратегічним значенням держави на межі двох цивілізацій (російської пострадянської та західної ліберальної), так і з надмірною внутрішньою крихкістю. Найбрутальніша президентська шоу-кампанія, побудована на чорному піарі, лише посилює розуміння невідворотності майбутніх подій.

Росія – ворог України. І врятувати Україну здатен лише сильний національний лідер – так будує свою кампанію Петро Порошенко. Він безальтернативний захисник української державності, розбудовник сильної армії та самостійної церкви. Чим не політик, який поведе народ України у (світле) майбутнє? Однак є кілька «але»: корупція в країні не подолана, а товарообіг з Росією за роки війни лише збільшився. Зрештою і війна не названа «війною», а дипломатичні відносини між країнами зберігаються. Якось погано ліпиться з образом ідейного захисника вітчизни.

Інша справа – Зеленський. Він не обіцяє сильну армію та церкву і говорить українською на рівні Януковича. Проте він молодий, амбітний, гнучкий і ладен примирювати Україну, що залишається ментально різною. Чим не ідеальний кандидат (Голобородько)? Окрім одного «але»: про Зеленського-політика ми абсолютно нічого не знаємо. Лише те, що навколо нього крутиться чимало радників із сумнівною репутацією. А також те, що він має доведені зв’язки з олігархом Коломойським, який прагне реваншу за «Нафтогаз» і «Приват». Але це внутрішні питання. Що ж до головного, то Коломойський ставиться до Росії не менш негативно, ніж Порошенко. Тим цікавішою є моральна підтримка Зеленського з боку російських пропагандистських телеканалів. Недосвідчений правитель сусідньої держави, яку Росія прагне поглинути й розчинити в собі, – гарний спаринг-партнер.

Про справжні плани росіян у Європі можна судити за відкритими військовими приготуваннями та затвердженням нової військової доктрини. Як результат, у відповідь критично посилюється й НАТО, збільшуючи ризик конфронтації. Сторони готуються до війни, і тут напрошуються три послідовні висновки для України:

  • війна у Європі невідворотна настільки ж, наскільки невідворотним є російський ревізіонізм;
  • із великою ймовірністю війна станеться на території України, і може бути навіть ядерною. Україна дедалі швидше стає аграрною деіндустріалізованою державою з малим ВВП (на рівні Гондурасу) та населенням, яке прагне назавжди емігрувати з країни. Не треба відкидати очевидний факт – Україна стає зручним майданчиком для військового зіткнення, зокрема із застосуванням авіації;
  • аби вижити, Україні треба готуватися до подібного негативного сценарію.

Остання позиція полягає в пріоритетності регіонального планування для нашої держави. Будемо щирими: Україна не стане членом НАТО, маючи «гарячий» конфлікт із Росією. Відповідно, покладатися треба на реалістичну допомогу (гарантії безпеки) від потужних союзників (передусім від США), ініціювати формати військово-політичного співробітництва в регіоні, які посилять нашу суб’єктність. Інерція контрпродуктивна. У цьому контексті можна згадати й Мінські угоди: сьогодні мирне врегулювання на Донбасі полягає не лише у відновленні суверенітету і територіальної цілісності. У своєму нинішньому вигляді Мінськ вбиває мирну перспективу. Натомість плани запровадження міжнародної тимчасової адміністрації, введення в Україну миротворців ООН варто розглядати двояко: як засіб деокупації та реінтеграції, а також як запобіжник від подальшої ескалації, яку готує Росія. Саме тому Москва ніколи не погодиться на миротворців та МТА. Агресор має інші плани.

Наступному президентові випаде дуже складна роль – керувати країною, яку внутрішні та зовнішні обставини планово доводять до рівня «failed state». Країною, яка має стати ареною зіткнення двох систем, двох світоустроїв. Сьогодні Україна ще не готова до цієї ролі, тож її будуть дестабілізовувати, шматувати і знекровлювати, доки від неї не залишаться розрізнені суб’єкти (як на сумнозвісній мапі із серіалу Зеленського «Слуга народу») і деморалізоване патерналістське населення на 25 млн – аби легше було централізувати потоки біженців. Такий сценарій – ціна за типове українське «нічогонероблення» впродовж останніх 25 років. Надзавдання нового президента – запобігти такому сценарію.

Валерiй Кравченко

Share Button

79-а річниця Катинськької трагедії

Share Button

Катинь – ця географічна назва для поляків стала символом жахливих спогадів, символом масового вбивства людей за сам факт їхньої етнічної чи, точніше, етнополітичної належності, символом вбивства, вчиненого в ім’я торжества тієї чи іншої тоталітарної ідеології та певного державного проекту.

Командир, заступник командира та начальник штабу Литовсько-Польсько-Української бригади прийняли участь у заході, присвяченому 79-ій річниці вшанування памяті закатованих та страчених полоннених в Катинському лісі.

Під час заходу було згадано пам’ять жертв Катинської трагедії: офіцерів польської армії, солдатів Корпусу прикордонної охорони та військової поліції, офіцерів державної поліції та в’язниці  а також представників представників польської інтелегенції, які були вбиті НКВД у 1940 році. Всі полонені піддавалися страшним тортурам та максимально агітувалися  владою таборів, в яких вони знаходилися Ув’язнені не погоджувалися співпрацювати з радянськими комуністами та не піддавалися пропагандиським знущаннямю Їхня рішучість, патріотизм і націоналізм були єдиною причиною смерті заради Батьківщини. Серед жертв були військові, вчені, юристи, інженери, вчителі та священики.

Вони були освіченими і цінними людьми для суспільства. Це був інтелектуальний, творчий і оборонний людський потенціал Республіки Польщі. Весь урочистий захід пройшов біля пам’ятника жертвам Катині.

Памятаємо та шануємо патріотів своїх країн, бо немає більшої любові ніж віддати своє життя за Незалежну Батьківщину.

Olena Slobodianiuk, LITPOLUKRBRIG

Share Button

Загрозливі тенденції першого туру президентських виборів

Share Button

Перший тур президентських виборів закінчився так, як й прогнозували українські соціологи. Переміг з майже двократним відривом комік Володимир Зеленський, друге місце посів чинний президент, натомість колишня фаворитка Юлія Тимошенко «пролетіла» мимо другого туру. Це сухі результати, однак тенденції, які проявились цими результатами є набагато цікавішими та загрозливими.

  1. Низький рівень культури українського виборця. Об’єктивна реальність сучасної України, що яскраво проявилась у виборчій кампанії. Цим користувались кандидати, переконуючи голосувати не «за», а «проти». До України нарешті дійшов феномен виборця Трампа в 2016 р. – «середнього Джо». «Середній Тарас» від нього якщо й відрізняється, то в негативний бік. На цих виборах не засівали гречкою ділянки для голосування, але купівля голосів та організація пірамід, передусім від Порошенко та Тимошенко, була очевидною та масштабною. Свою онлайн-піраміду зробив й Зеленський, перейнявши досвід іншого коміка – Беппе Грілло. «ЗеКоманда» це реінкарнація ідеї народовладдя правлячої італійської партії «П’ять зірок». Виборець таких платформ та партій не читає програми та не цікавиться зовнішньою політикою – єдине, що його хвилює це особиста вигода, кишеня. А також приваблива форма подання. Все це має Зеленський.
  2. Запит на нові обличчя, що зламають систему. Ключова тенденція, що зіграла на користь Зеленського. Часто доводилось чути, про мотивацію людей голосувати за нього через те, що він не з системи, він інший. Голобородько з серіалу «Слуга народу», інтелігентний та чесний вчитель історії – ось ідеальний президент. Проблема лише в тому, що Зеленський це не його кіношний персонаж Голобородько. Хто він такий достеменно не відомо, як і його стратегічна позиція – він послідовно уникає прямого спілкування, роблячи відео-батли з Порошенко з приводу дебатів. Зеленський шоумен, в нього це добре виходить. Ось тільки чи вийде в нього керувати державою?
  3. Провал проамериканських реформаторів. Низький рейтинг Гриценко та його команди (він був чи не єдиним кандидатом, який за два місяці до виборів представив всю свою команду) – це індикатор низької довіри до лібералів, які не змогли реалізувати реформи. Маючи майже необмежені грантові вливання на протязі багатьох років (до Гриценко приєднався Садовий – лідер «Самопомочі», партії, що базувалась навколо команди «Реанімаційного пакету реформ», фінансованого міжнародними донорами), реформатори не досягли відчутних результатів. За цих умов лишається лише жалкувати, що обличчям реформаторів став Гриценко, а не Вакарчук. У нього було б значно більше шансів, а ніж у «першого непрохідного».
  4. Відносне фіаско Ахметова. Цей олігарх відомий звичкою розкладати яйця по різних кошиках, тож можна не сумніватись, що він не загубиться за будь-якої влади. Однак два прямих кандидати Ахметова Ляшко та Вілкул разом не змогли набрати й 10 %. Якщо у випадку Вілкула його 4 % сприймаються оптимістично через новизну електорату розколотого опозиційного блоку, то рейтинг радикала Ляшка впав порівняно з виборами 2014 р. з 8,3% до 5,4% в 2019 р. Це поганий знак перед виборами в парламент, які відбудуться у жовтні.
  5. Основа для російського реваншу в Україні є. Сукупний відсоток відкрито проросійських кандидатів Бойко та Вілкула майже 16 %. Й це дуже багато як для країни, що п’ятий рік перебуває у стані війни з Росією. Тобто кожен шостий українець є потенційним компрадором та тим, хто з ентузіазмом та хлібом-сіллю зустрічатиме російські танки. Особливо показовою є впевнена перемога Бойко в Донецькій та Луганській областях (під 40% у кожній), а також той факт, що він став другим вибором в Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській областях. Здається, що проект «Новоросія» ще живий, й південний схід можна продовжувати розхитувати. Це діагноз, при чому не місцевим мешканцям, а владі, яка не знайшла гідних аргументів для людей.
  6. Хунта буде. Принаймні її хоче частина суспільства. Про це свідчить несподіваний рейтинг Ігоря Смешка. 6%, понад 1,1 млн. громадян віддали свій голос на користь кандидата, який витратив на виборчу кампанію 1,8 млн. гривень. Тобто один голос йому обійшовся в 1,6 грн. (для порівняння, у Зеленського – 15 грн., Бойка – 21 грн., Тимошенко та Гриценка – 66 грн., Порошенка – 136 грн., Вілкула – 143 грн.). Феномен колишнього очільника СБУ важко раціонально пояснити. В нього не було ані бордів, ані необмеженого ефірного часу, ані контентної реклами в соціальних мережах. Соціологи прогнозували йому 3-4 %, він взяв 6%. За нього, кадрового військового, голосували військові, чинні та відставні. Смешко – це Гриценко 15 років назад. Чесний та відвертий, що називає речі своїми іменами. Й розуміє, що для того аби перемогти у війні її треба називати війною. Для тисяч атошників, що мають пост-травматичний синдром та загострене почуття справедливості цього досить, щоб зробити свідомий вибір.

Шоу триває – попереду другий тур. Суспільство продовжує й надалі розхитуватись та поляризуватись. Ті хто за Порошенка говорять про невчасність популістичних експериментів в Україні у час війни, недолугість Зеленського як головнокомандувача, пригадуючи йому старі жарти «95 кварталу», зокрема про Путіна та коліна. Ті хто виступає за Зеленського, а таких більшість – вказують на корупцію та кумівство президента Порошенка, на зруйновані дороги Гройсмана та відсутність руху вперед на шляху євроінтеграції. Про Донбас переважно не згадують, як й про Крим: й не треба, особливо зараз,  питання занадто чутливе для спекуляцій. Сьогодні Україна спостерігає за якісним виборчим шоу, в той час як увесь світ спостерігає за Україною, кланово-кримінальною державою, зі слабкою централізацією та розумінням майбутнього. Спостерігають уважно за Україною і в Москві, однак втручання росіян може навіть не знадобитись – за умов перемоги Зеленського реальна громадянська війна за перерозподіл сфер впливу цілком ймовірно може початись в регіонах. Кількість зброї та парамілітарних організацій, а також відомі рейдерські методи Коломойського цьому сприяють. Є одна надія, що мирно домовляться. Але який же тоді Зеленський антисистемний кандидат?

Валерiй Кравченко

Share Button

ІНСТРУКТОРИ МІЖНАРОДНОЇ БРИГАДИ ЛИТПОЛУКРБРИГ ЗАВЕРШИЛИ ДВОТИЖНЕВУ ПІДГОТОВКУ ОФІЦЕРІВ ШТАБУ БАТАЛЬЙОНУ 14 ОМБР

Share Button

В період з 11 по 27 березня 2019 року група інструкторів Литовсько-Польсько-Української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького провела курс підготовки штабу одного з батальйонів 14 окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України з планування операцій за системою Збройних Сил країн-учасниць НАТО.

Інтенсивний курс підготовки та тренування, в якому в якості інструкторів залучаються досвідчені офіцери ЛИТПОЛУКРБРИГ, проводиться не вперше. Так, в минулому році курс підготовки був проведений зі штабом батальйону 80 окремої десантно-штурмової бригади, який в подальшому був залучений до підготовки на базі Міжнародного центру миротворчості та безпеки за системою JMTG-U (Обєднана багатонаціональна група з підготовки в Україні).

Головною метою курсу підготовки є вивчення офіцерами батальйонного рівня військового процесу прийняття рішень (MDMP) та тренування штабу батальйону в управлінні підлеглими підрозділами в ході застосування за призначенням.

Двотижневий курс був поділений на теоретичну частину, в ході якої офіцерам 14 омбр був викладений матеріал з основ військового процесу прийняття рішень (MDMP), та практичну, де штаб батальйону закріпив отримані знання під час командно-штабного тренування.

Крім того, враховуючи чималий бойовий досвід офіцерів 14 омбр, набутий в ході захисту держави від збройної агресії РФ, штаб батальйону отримав можливість порівняти способи та методи планування застосування підрозділів, який застосовується в збройних силах країн НАТО, з процесом планування в ЗС України.

З завершенням курсу, офіцер прес-служби 14 омбр поспілкувався з інструкторами від Литовсько-Польсько-Української бригади:

Які основні завдання ви ставили перед собою в ході проведення курсу підготовки?

Головним для нас було надати повну та змістовну інформацію слухачам. Ми намагалися якомога більше наблизити дії штабу українського батальйону до того, що відбувається в штабах збройних сил країн НАТО під час планування застосування та виконання покладених бойових завдань.

Під час практичного тренування, на що саме ви звернули увагу?

Ми покроково тренували кожну секцію штабу за відповідним напрямком діяльності від моменту отриманння бойового наказу від штабу бригади до відданння бойового наказу командиром батальйону підрозділам.

Як ви оцінюєте роботу штабу батальйону нашої бригади?

Ми вважаємо, що мету підготовки досягнуто. Особовий склад засвоїв нові знання та зможе застосувати їх практично в ході виконання завдань за призначенням.

Михайло Прокопьєв, командир одного з підрозділів 14 омбр, який приймав участь у курсі підготовки, висловив свою думку: ”У нас були не лише лекції, але й практичні заняття. Це досить важливо отримати теоретичні знання та мати можливість одразу застосувати їх на практиці. Ми навчились планувати операції з різних видів бою відповідно до стандартів НАТО, також практично, по кожному кроку планування, тренували дії командира батальйону та офіцерів штабу батальйону. Протягом практичних занять ми підготували бойові розпорядження та бойовий наказ командира батальйону. На мою думку, штаб значно ефективніше працює саме за стандартами НАТО. Достатьня кількість особового складу та розподіл на секції дають можливість кожному офіцеру сконцентруватись на більш конктретних завданнях від самого  початку планування до кінцевого результату. Це є досить важливим елементом підтримки та допомоги для командира батальйону в прийнятті рішення. Хочу подякувати інструкторам ЛИТПОЛУКРБРИГ за чудову можливість набути нових знань та практичних навичок.

Міжнародна допомога Україні в боротьбі з військовою агресією РФ триває. Тому, в червні цього року сплановано черговий курс підготовки, до якого будуть залучені офіцери штабів батальйонів Сухопутних військ Збройних Сил України та значно більша кількість інструкторів від ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Share Button

«Бухарест-9» та нова інкарнація ГУАМ: як Україні посилити суб’єктність у регіоні

Share Button

Поки в Україні входять у завершальну фазу президентські перегони, геостратегічна ситуація навколо нашої держави стає дедалі складнішою. Затвердивши нову воєнну доктрину, Росія готується до широкомасштабної війни проти НАТО. І не виключено, що така війна відбудеться на території України.

Майбутньому президентові України навряд чи випаде нагода повертати Донбас і Крим, але точно доведеться рятувати українську державність. Адже Росія серйозно налаштована за допомогою гібридних методів розчленувати Україну, а потім і поглинути її. Вочевидь, самотужки Київ не здатний запобігти цим негативним сценаріям – за досвідом дестабілізації та ресурсами Росії немає рівних у Східній Європі. Тож цілком логічно, що Україна має шукати союзників і навіть патронів. У цьому контексті рух до НАТО цілком виправданий, адже Альянс довів свою ефективність для держав-членів. Ось тільки стати членом НАТО державі, що веде війну проти Росії, дуже складно.

Наразі Альянс готується до оборони в разі потенційного військового або гібридного нападу РФ на країни Балтійського регіону. Поступово зростає усвідомлення, що поряд із викликами й загрозами для країн Балтії та Північної Європи різко зросли ризики та загрози для Чорноморського регіону. Відправною точкою для розуміння масштабів цих загроз стали дії Росії в Керченській протоці 25 листопада 2018 року. Неприхований акт агресії проти українських катерів засвідчив перехід Росії від латентних військових дій до відкритої війни. У довгостроковій перспективі Москва прагне отримати в монопольне володіння не лише Азовське, а й Чорне море. Прокладання гілки «Турецького потоку» по дну Чорного моря може бути використане для збільшення військової присутності РФ у регіоні. Центр цієї присутності – окупований Крим, мілітаризація якого відбувається прискореними темпами.

НАТО дедалі чіткіше усвідомлює межі загрози, спричиненої агресивними діями РФ на Чорноморському напрямку. При цьому варто зазначити, що Росія посилює військово-повітряну складову своєї присутності, майже відновивши кількість бойових літаків на півострові Крим станом на 1991 рік (190 – у 1991-му, 173 – у 2018 році) і розмістивши там новітні засоби протиповітряної оборони С-400. Нарощувати перевагу ВПС вигідно і зручно ще й тому, що для морської компоненти діють обмеження конвенції Монтре. Хоча основні пункти обмежень стосуються нечорноморських держав (тоннаж суден і час перебування в Чорному морі не більше 21 доби), вона містить пункт, що прямо зазначає: «У разі участі Туреччини у війні, а також якщо вона вважатиме, що їй безпосередньо загрожує війна, їй надано право дозволяти або забороняти прохід через протоки будь-яких військових кораблів». Таким чином Туреччина, як член НАТО, у разі чого може закрити для Москви протоки, обмежуючи зростання військової присутності Чорноморського флоту РФ.

Крім фактора Туреччини, яка веде відносно самостійну гру в регіоні, НАТО приділяє увагу посиленню співробітництва між іншими державами, що формують східний фланг Альянсу. У цьому контексті слід виокремити ініціативу президентів Румунії та Польщі – формат «Бухарест-9», який стає напівофіційною інституційною платформою для координації дій членів Альянсу в регіоні.

28 лютого 2019 року в місті Кошице (Словаччина) відбувся третій саміт «Бухарест-9». Про значення цього форуму для зміцнення безпеки Центральної та Східної Європи свідчить участь у ньому Генерального секретаря НАТО Є. Столтенберга, а також перших осіб Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини та Чехії. На жаль, українські ЗМІ оминули увагою події цього заходу. А даремно. Фінальна декларація «дев’ятки» містить кілька потужних меседжів Україні.

Учасники саміту дійшли згоди щодо деструктивної ролі Росії в регіоні, зокрема через конфлікт на Сході України, провокації в Азовському та Чорному морях, незаконну анексію Криму. Вони звернули увагу на застосування Кремлем конфронтаційної схеми поведінки, використання військових та невійськових дій (наприклад, будівництво Керченського мосту) для досягнення імперських геополітичних цілей. Причому традиційні межі між військовими та невійськовими засобами розмиваються. Серед останніх на увагу заслуговує енергетичний тиск Росії, яка ставить під загрозу енергетичну безпеки Європи.

Учасники форуму висловили також занепокоєння через «фізичний вихід» Росії з ДРСМД, що сприяє подальшій мілітаризації регіону. Варто відзначити, що проведення саміту збіглося з демонстрацією присутності американських ВМС у Чорному морі – заходом в акваторію есмінця «Дональд Кук».

Країни ЦСЄ максимально лояльні до ініціатив США щодо майбутнього Організації Північноатлантичного договору (зокрема, збільшення оборонних витрат держав-членів до рівня 2% ВВП) та підтримують політику «відкритих дверей» Альянсу. У довгостроковій перспективі, зважаючи на наявність інших центрів впливу в НАТО (передусім – Німеччини та Франції), можна очікувати поглиблення політичної конфронтації «старої» та «нової» Європи. Це призведе до розмивання єдності євроатлантичної спільноти, сприятиме послабленню політики стримування загроз та підвищить ризики вразливості. Водночас саме під патронажем та за всебічної підтримки США ініціатива «Бухарест-9» перетворюється на консультаційний безпековий форум регіону.

Країни «дев’ятки» активно підтримують майбутнє розширення НАТО, згідно зі статтею 10 Вашингтонського договору. Вочевидь, ці держави готові виступити адвокатами євроатлантичної інтеграції України, Грузії та Молдови – країн, що потерпають від загроз, провокованих Росією.

Зважаючи на потребу посилення обороноздатності України та ключову роль, яка в цих процесах відводиться відносинам із партнерами, Києву доцільно поглибити військово-оборонне співробітництво з країнами «Бухарест-9», що репрезентують східний фланг НАТО, шляхом створення субрегіональної платформи для держав-аспірантів – Грузії, Молдови та України (своєрідної реінкарнації ГУАМ, але без Азербайджану). Таке об’єднання необхідне для прискорення реформування національних секторів безпеки та оборони за стандартами НАТО, набуття відповідності критеріям членства в Альянсі. Співпраця з форматом «Бухарест-9» сприятиме синхронізації політики щодо протидії гібридним загрозам з боку Росії. Це створить новий механізм комунікації між країнами, які безпосередньо зацікавлені в посиленні безпеки ЦСЄ. Для України буде забезпечений інституційний майданчик для відпрацювання практичних дій (військові маневри, співпраця ОПК, військово-політичні консультації, обмін розвідданими тощо) у контексті реалізації євроатлантичної перспективи.

Ідея створення платформи для країн-аспірантів НАТО в регіоні відображає позицію США щодо зміцнення регіональної безпеки шляхом створення нових локальних альянсів, яку вона вже впроваджує на Близькому Сході («Арабське НАТО») та в Сахелі. Тож нова платформа, а також її взаємодія з форматом «Бухарест-9» мають здобути всебічну підтримку США.

Майбутній президент України має подати Брюсселю чіткий сигнал, що наша держава зацікавлена в розбудові інституційної співпраці у сфері безпеки в ЦСЄ. Вона готова виступити ініціатором заснування регіональної платформи, яка де-факто має посилити потенціал формату «Бухарест-9». Україна не повинна нехтувати можливостями посилення координації, формування спільної позиції та співробітництва з країнами східного флангу Альянсу, що є найвідданішими партнерами України. Марнування часу та безініціативність обійдуться дорожче – остаточною втратою суб’єктності.

Валерiй Кравченко

Share Button

Виборча вакханалія: настрої українців напередодні виборів

Share Button

Україна виходить на фінішну пряму президентських виборів. І головна інтрига сьогодні не в тому, в якого політика рейтинг більший, а в тому, чий персональний антирейтинг виявиться меншим.

Низький загальний рівень політичної культури українського виборця не спонукає політтехнологів основних кандидатів бути занадто вигадливими – все вирішує адмінресурс, «сітки» та підкуп виборця (славнозвісна «гречка»). За цих умов основна боротьба точиться між трьома кандидатами – Порошенком, Тимошенко та Зеленським. Лише останній – нове обличчя в політиці, проте знайомий мільйонам українців як комік-шоумен студії «95 квартал» телеканалу «1+1», що має найширшу мережу покриття в Україні. Навіть у найвіддаленіших українських селах, де немає доріг та державного мовлення, знайомі з творчими досягненнями цього кандидата без політичного досвіду й компетенції. Здається, цього може вистачити…

Якщо одним словом охарактеризувати настрої українського соціуму в цій виборчій кампанії, то це розчарування з маленьким присмаком надії. Розчарування через відсутність альтернативи олігархічній владі. Навіть за «новим обличчям» Зеленського стоїть Ігор Коломойський, що виношує реваншистські плани стосовно нинішніх очільників Банкової, які відібрали у нього основні активи – «Приватбанк» і «Нафтогаз». Цілком вірогідно, що реванш буде абсолютним, адже Тимошенко може спеціально (хоч у це все ще важко повірити) поступитися місцем у другому турі Зеленському, аби згодом, після очікуваної перемоги на парламентських виборах восени, оформити коаліцію з політичною силою нового президента «Слуга народу» (згідно з соціологічними опитуваннями, Зеленський перемагає Порошенка у другому турі з величезним відривом) і стати прем’єром. На цій посаді вона проведе реформу, змінить конституцію і стане, відповідно до своєї програми, канцлером у парламентській республіці. А Зеленський залишиться президентом із символічними повноваженнями. Такий варіант сьогодні вже не сприймається як щось фантастичне, а набирає ознак реальності.

Дратує лицемірство кандидатів, що дають передвиборчі обіцянки, які нереально виконати (наприклад, зниження ціни на газ у 2-4 рази, швидка деокупація Донбасу та Криму тощо). На іншому полюсі – спекуляції чинного президента на армії, мові, вірі. Активне висвітлення журналістами-розслідувачами Bihus.info масштабних розкрадань в «Укроборонпромі» стало абсолютним хітом українського інтернету. Поки гарант звільняв Гладковського й обіцяв міжнародний аудит концерну, силовики невпевнено виправдовувались. А Бігус усе додавав нові факти про корупцію, яка охопила всі силові відомства: від прокуратури та СБУ – до НАБУ. І тут вже не можна говорити про російську спецоперацію з дискредитації чинної влади: факти злочинної корупції занадто кричущі. Що ж до цинічного заробляння грошей на армії в той час, коли на фронті під російськими кулями гинуть наші бійці, то це взагалі важко оцінити, використовуючи цензурні вирази.

Звідси ще один фактор розчарування – безкарність. У державі не буде верховенства права, дієвих законів та чесних суддів, доки хтось буде «рівнішим» за інших. П’ять років після Революції Гідності ми чуємо про боротьбу з внутрішнім ворогом – корупцією, але, виявляється, представники чинної влади з нею не боролися, а її очолювали. Україна освоїла мільярди доларів від США, ЄС, Канади на протидію корупції, на створення нових органів для боротьби з нею, але жодна резонансна справа не доведена до кінця. Жоден корумпований чиновник не отримав реальний тюремний строк за свої неправомірні дії. Розкрадання бюджету через «схеми» є джерелом збагачення еліт, наближених до влади. Чому ж тоді українці дивуються зі стану доріг, аварійних комунікацій та безладу в державі?

На цьому тлі посилюється зневіра громадян у своїй державі. Особливо тих, що пам’ятають Радянський Союз, який роздавав квартири, влаштовував на роботу відповідно до отриманої кваліфікації… Особливо гостре це питання на Сході та Півдні України, де історично слабша українська ідентичність, натомість є достатньо російських впливів. Але не лише там. Зневіра, брак перспектив для побудови успішної кар’єри, потреба звичайного виживання вже стали причинами масової трудової міграції населення Центральної та Західної України до Польщі, Чехії, Німеччини, Італії.

Ще одна підстава для розчарування – надзвичайна поляризація українського суспільства, пропаганда ненависті. На щастя, вона переважно «живе» в соціальних мережах. Сплановані акції на кшталт «Дня гніву» Національного корпусу Білецького не мають масової підтримки громадян. Принаймні поки що, адже збурити протестні настрої може одна вдало організована провокація (на кшталт побиття студентів перед Євромайданом).

Розчарування продукує втому суспільства від політики. Це може стати причиною низької явки на виборах, що збільшить ефективність використання адміністративного ресурсу. Явка на президентських виборах історично вища, ніж на парламентських, і сягає 70% (59% у червні 2014 року пояснюються неможливістю провести голосування на окремих дільницях Донецької та Луганської областей). На нинішніх виборах орієнтуватися варто на явку в 50-55%; зокрема знову не будуть голосувати більшість вимушених переселенців, для яких запроваджена процедура зміни місця голосування. Проте її слід закінчити не пізніше, ніж за тиждень до дня голосування. Ускладнення технічної процедури включення до реєстру виборців за відповідною дільницею декого відлякує. Але багато хто не піде на вибори свідомо, розуміючи, що їхній голос навряд чи щось змінить.

Не додає впевненості й відверта ангажованість міністра внутрішніх справ Авакова, який на ток-шоу відкрито симпатизує Юлії Тимошенко. Протистояння силових структур, підпорядкованих МВС (зокрема, Національної гвардії, добровольчих батальйонів) та Президентові (СБУ, прокуратура, Збройні Сили), уже почалося і може стати фатальним для держави. Особливо небезпечно це для країни, де є легкий доступ до стрілецької зброї та багато колишніх «атошників» із посттравматичним синдромом та загостреним почуттям справедливості.

Відтак зайвими виглядають параноїдальні пошуки командою Президента російської «п’ятої колони» в рядах невдоволених націоналістів, що ще більше розділяє суспільство. Зовнішній ворог насправді є, але він обрав тактику вичікування, розуміючи, що втручання піде на користь чинному президенту. Путін, звичайно, хоче змінити владу в Україні на більш зговірливу, однак українці можуть зробити це своїми ж руками. Викриття корупції (найгучніші з яких ще попереду), нівелювання гарного поганим… Україна має зробити вибір «між злодіями і дурнями». Москва лише спостерігає за українською політичною вакханалією, вичікуючи момент для «захисту» російськомовних і православних цінностей.

Валерiй Кравченко

Share Button