субота, 24 Жовтень, 2020
pluken

polukr

Центрально-східна Європа: між Заходом і Росією

Share Button

Центрально-східна Європа (анг. CEE – Central-Eastern Europe) – це територія зі складною національною і етнічною структурою, що в минулому не раз призводило до серйозних конфліктів. Фактор, який додатково впливає на складність історії і сучасності цього регіону, – це факт, що він простягається між двома полюсами, які активно змагаються між собою, – особливо впродовж останніх 300 років. З одного боку мова про сучасну Німеччину (і ширше, сьогодні: Європейський союз) з іншого – про Росію. В цей період численні сутички цих двох суб’єктів, незалежно від актуальної формули їх державності і рівня інтеграції, як внутрішньо] так і зовнішньо], відбувалися саме на території Цетрально-східної Європи, зі всіма наслідками цього.

Держави і народи, розташовані в регіоні CEE в XX столітті двічі стали жертвами світових воєн та зазнали втрат внаслідок функціонування двох тоталітарних устроїв. Лише 1989 рік, мирні процеси занепаду комунізму і розпад СРСР принесли шанс на зміни і розвиток. Частина країн регіону приєдналася до ЄС, інші прагнуть до членства, а, навіть, якщо це не так – визнають ЄС важливим партнером у політичній і економічній сфері; останнє стосується також Росії. Остання декада (2010-2020) проходить під знаком не лише співпраці, але також щораз гострішого суперництва між ЄС і Росією. У зв’язку з діями Російської Федерації у відношенні до Грузії (2008) і України (від 2014), країни регіону, в тому числі менші держави, суттєво відчувають доволі високий рівень дискомфорту і потенційної загрози власній державності.

У обговорюваній ситуації слід задати собі питання: чи конфлікти, в тому числі збройні, становлять неминучий елемент функціонування в регіоні? Якщо відповідь на це питання буде ствердною, черговим елементом має стати аналіз, що потрібно зробити для врегулювання суперечок мирним шляхом, без використання сили чи погроз її застосування? Як повинна формуватися закордонна політика держав регіону, щоб вона сприяла співпраці, а не генерації чергових напружень?

У цьому контексті особливе значення мають відносини Польщі і України. Обидві країни, за виключенням Німеччини і Росії, мають найбільший в цьому регіоні потенціал для реалізації закордонної політики, яка сприяє формуванню стабільності в регіоні. На це спрямовані такі ініціативи як Східне Партнерство чи Триморе або Вищеградська група. Слід все ж обдумати, наскільки потенціал цих форумів співпраці використовується і які нові заходи можна було б ініціювати з Варшави і Києва (за участю інших зацікавлених держав) з метою розвитку міжнародних відносин в різних сферах: політичній, економічній, громадській і інших, на різних рівнях відносин: міждержавному, регіональному і локальному.

У рамках проекту проводитимуться переговори з представниками експертних і аналітичних середовищ, політиками і представниками адміністрацій різних рівнів та громадських організацій з Польщі, України, країн Вишеградської групи та інших держав регіону. Вони будуть присвячені діагнозу нинішньої міжнародної ситуації в регіоні та пропозиціям заходів, які б сприяли зміцненню співпраці.

Share Button

ПРОЄКТ УЧЕНЬ

Share Button

ПРОЄКТ «УЧЕНЬ» повстав з ціллю створення всіх необхідних можливостей для учнів та студентів з України, які бажають отримати європейську освіту та відкрити нові можливості на території Євросоюзу.

Це відповідь на попит польських шкіл та університетів на молодь зза кордону. Наш проект присвячений учням та випускникам 9-11 класів, а також студентам.

Окрім здобуття освіти в Польщі, наша команда запрошує молодих людей, перш за все, до життєвої пригоди, яка поєднує навчання, здобуття професійних навичок та нетворкінг.

Сьогодні перед світом стоїть багато викликів, які безпосередньо впливають на ринок праці. Ми зі своєї сторони пропонуємо не тільки навчання у ВНЗ, але також семінари та стажування у відомих міжнародних фірмах. Адже європейська освіта-це не тільки диплом, отриманий в університеті, але перш за все:

•    КОМПЕТЕНЦІЇ
•    ВМІННЯ
•    ДОСВІД

ЗАПРОШУЄМО НА БЕЗКОШТОВНИЙ ВЕБІНАР, ПІД ЧАС ЯКОГО ДІЗНАЄШСЯ БІЛЬШЕ ПРО ПРОЄКТ «УЧЕНЬ»

MAŁGORZATA KUŹBIDA
tel: +48 536 248 958
e-mail: biuro@aktywatorbiznesu.com
https://projektuczen.com/index.php/uk/o-projekcie_ukra/

Share Button

Реванш Росії в Україні – реальна загроза

Share Button

Доки світ повільно виходить з кризи, спричиненої пандемією COVID-19, Європі варто готуватись до наступних криз, спричинених її наслідками. Й справа не лише в економічній скруті, а й в тому, що окремі актори міжнародних відносин прагнутимуть скористатись ситуацією та посунути сталий геополітичний баланс. Зазвичай в цьому контексті згадують Китай. Але не варто забувати й про Росію.

Розповсюдженою думкою в українських експертних колах (в тому числі патріотичних) є невідворотність руйнації режиму Путіна, слабкість якого очевидна. Відповідно це допоможе повернути Україні її території включно з Кримом, після того як колапс РФ здійсниться й держава буде фрагментована на частини. Ця впевненість навіть дозволяє послу України в Німеччині Андрію Мельнику укладати парі з Герхардом Шредером, що ще за його життя Крим повернеться в Україну. Зважаючи на той факт, що останньому 76 років, а якість медицини в західних країнах дозволяє жити 90-100 років, тож, на думку українського дипломата, йдеться про перспективу в 15-20 років. Та чи не забагато оптимізму. Особливо зважаючи на те, що собою являє сучасна Україна – слабка інституційно, керована феодалами-олігархами, корумпована,  зі збереженими всупереч війні стійкими проросійськими впливами п’ятої частини населення, з штучним релігійним конфліктом та високою вірогідністю розігрування ворогом карти міжетнічної ворожнечі як спойлера проблем. Ось немає ніякої впевненості, що Росія не потягне за собою у небуття Україну. Так, звичайно буде інша Україна, процвітаюча та європейська за цінностями… Два питання – де та коли?

Зовнішні обставини складаються таким чином, що РФ ймовірно не буде чекати із планами ревізіонізму занадто довго. Тим більше ці плани стають очевидними для оточення – Польща у новій Стратегії національної безпеки вже прямо називає Росію загрозою. Відповідно Москва втрачає основний козир – раптовість. Болісна емоційна травма Путіна не загоїться без результату – останнім часом від постійно говорить про імперську природу Росії, використовуючи старі (Велика Вітчизняна війна) та створюючи нові (половці та печеніги) міфи, привласнюючи собі українську історію (Київська Русь). Путін має принаймні спробувати – інакше він собі не пробачить. Спробувати увійти в історію не як той, хто вкрав Крим, а як той, хто зібрав слов’янські народи. Ідеологія Кремля – химерний сплав православного комунізму з імперським реваншизмом, базованим на утопічному «руському мирі» Суркова, із «вальсами Шуберта та хрустом французької булки».

Чому зараз? Бо завтра буде запізно не лише через Балтійські країни та Польщу, що давно з підозрою спостерігають за Росією, що «підіймається з колін». Є певні зовнішні та внутрішні передумови. Якщо уявити, що Україна є майже ідеальною мішенню для РФ (після ідеальної – Білорусі), то фронт визначений – агресія відбуватиметься саме тут. Світова пандемія буде використана як своєрідна ширма (маскування) планів Кремля. ЄС та НАТО буде не до наших справ через власні економічні негаразди та популізм, принаймні якийсь час (політичну та гібридну частину плану, до військової інтервенції принаймні). Росія має достатньо стримуючих аргументів, починаючи із пропаганди, завірянням про обмеженість втручання Україною, закінчуючи ядерним шантажем, аби втримати європейців ризикувати наслідками такого втручання. Київ переживатиме ідеальний шторм – Зеленський вже почав активно втрачати довіру населення, фрустрація від українського політикуму в суспільстві глибшає, економіка просідає, популярність лівих сил зростає пропорційно зубожінню населення. Нарешті ще одне – ціна на нафту, що залишається на надзвичайно низькому рівні через світове падіння виробництва внаслідок карантину. Надходження до бюджету РФ критично залежать від продажу вуглеводнів – Москва не має часу чекати. Війна на Близькому Сході, звичайно, виправила б ситуацію, але її вірогідність наразі мала. Росія не буде продавати нафту Urals по 18$ – майже така ж її собівартість. Й одного «прекрасного» дня Путін зрозуміє, що йому дешевше заправляти нею свої танки. А «пістолетом та доброю волею можна досягнути більше, аніж просто доброю волею». Цього президента РФ  точно вчили ще в школі КДБ.

Зрештою, на зовнішньополітичну авантюру Путіна штовхає скрута в себе вдома. Катастрофа медицини внаслідок COVID-19, самоізоляція центральної влади, яка передала всі повноваження з подолання пандемії в регіони (а потім губернатори цих регіонів будуть крайніми), яскраво демонструє слабкість державних інституцій. Вертикаль влади в олігархічній Росії насправді ефемерна – «російський левіафан» слабкий. Резонансне обнуління Путіна разом із автократичними конституційними реформами обвалили рейтинг російського президента. За даними російських соціологів («Левада центр»), рейтинг підтримки Путіна станом на квітень 2020 р. унікально низький  – 28 %. Цікаво, наскільки низьким є реальний рейтинг президента РФ – зі всією повагою до російських соціологів, без затвердження ФСБ подібні цифри не можливо оприлюднювати в настільки авторитарній країні, якою є РФ. Карантин, до речі, як ніколи був доречним для пересічних росіян, передусім, аби вчергове продемонструвати їх безправ’я. Не дарма в РФ знову процвітає музичне дисидентство («Сплін», Б. Гребенщиков, «ДДТ»), як колись в 1990-ті. Ось тільки тепер в Yotube, де творчості митців протиставляють замирювальну сатиру Noname автори під крилом спецслужб. Росію залякують – відбувається фіналізація мілітаризації свідомості громадян із пошуком відповідного зовнішнього ворога. Й він є – тут й поруч – якого 24/7 показують на російських телеканалах. Ні це не «хохли»! «Хохли» навпаки добрі й гарні, хочуть діалогу Київ-Москва та нафтопровід «Дружба», й їх треба рятувати від «українських фашистів». Й Кремль готується – ідеологічно та фізично.

Для цього Путін має Суркова, Козака, Володіна та купу інших довірених радників. Передусім є політичні сценарії для російського реваншу в Україні. З огляду на різнорідність правлячої партії – «Слуги народу», передстан глибокої економічної кризи – цілком вірогідним є проведення дострокових парламентських виборів якщо не восени 2020 р. (25 жовтня – разом із місцевими виборами), то в 2021 році. Умови пандемії та діджиталізація сприятимуть проведенню їх у інноваційний спосіб – онлайн (українське суспільство переконають, що це і є європейський шлях). Й тут у справу вступлять російські хакери… Але й без них все складається чудово для Москви – там де втратить Зеленський та «слуги», знайдуть «За життя» та Шарій, «Оппоблок» Ахметова та ще хтось помірковано проросійський. Тож загроза отримати проросійську більшість у Верховній Раді нового скликання цілком реальна. Є й менш позитивний сценарій для РФ – проросійські сили 25 жовтня отримають більшість у обласних та міських радах на Сході та Півдні України й починають, за вказівкою, «не слухати Київ». Випадки публічної (або тихої) непокори вже відомі (дії мерів Черкас, Дніпра, Запоріжжя Житомира під час карантину). Зрештою, Москву влаштує й негативний політичний сценарій – малоймовірний програш проросійських сил на всіх рівнях, що спровокує військову інтервенцію на захист проросійського електорату.

Власне військовий сценарій є достатньо вірогідним. Відмінивши парад на Червоній площі на честь 75-річчя Дня перемоги, Путін не поспішає скасовувати масштабні військові навчання (як це роблять в НАТО).  «Кавказ-2020» та «Захід-2021» відбудуться за планом у вересні-жовтні 2020 р. та серпні-вересні 2021 р. відповідно. Росія тримає готові ударні угруповання – скупчення армій та зброї – на російсько-українському кордоні. Москва допрацьовує військові доктрини, тактику майбутньої війни, концентруючись на контролі за українськими об’єктами критичної інфраструктури. Зрештою, Москва обирає напрямок удару – шукаючи привід для ескалації. Малоймовірно, що таким приводом стане Донбас – занадто передбачувано. Більш цікаво й вірогідно – морська провокація. Великий сенс її полягає в зупинці судноплавства в чорноморські порти України (РФ може здійснити десант на о. Зміїний, використати «азовський сценарій» із зупинками та оглядами суден, «випадково» потопити цивільне судно тощо).  Крім того, РФ працює над виправдовуванням в очах світової спільноти гуманітарної спецоперації в Херсонській області – прорив для розблокування Північнокримського каналу, захоплення Каховки із подальшим намаганням пробити коридор на Схід через Мелітополь, Бердянськ на Маріуполь. Очевидно, що на відкриту агресію Росія наважиться за екстраординарних обставин. Але чому б їх не створити?

Для впевненості Москва має й низку інших сценаріїв – «троянський кінь» примирення на Донбасі, з заграваннями Козака-Єрмака, перезавантаженнями ТКГ в Мінську, консультативними радами, діалоговими майданчиками Сівохи й т.д. Є перевірений релігійний сценарій – розпалювання ворожнечі між церквами. Аж тоді, коли спікерами РПЦ в Україні є боксери, кумири молоді, українські прапороносці Усик та Ломаченко. Дуже ймовірна російська провокація із «нападом» на Києво-Печерську або Почаївську лавру, намаганням відібрати їх у державну власність. Можливе й використання етнічного фактору – спекуляції на меншинах Закарпаття (угорці), Одещині (болгари), розпалювання автономістських настроїв. Ідея федералізації України 2.0.

Російський реваншизм невідворотно насувається. В Києві вже готовий плацдарм для зустрічі – «За життя» абсолютно не стидається їздити в Кремль й публічно зустрічатись з ворогом. В Києві Медведчук й компанія поки що поводяться тихо, чекаючи на команду та час «Ч». Натомість їх відверто антидержавну діяльність ніяк не викривають – реакції спецслужб немає, резонансні журналістські розслідування концентруються на  Коломойському та Ахметові. До речі, розповсюдження олігархічного корупційного непотизму – ще одна зброя Кремля. Путін загнаний в кут й готується до останнього потужного стрибка. Його імперія, що тримається на брехні та залякуванні, доживає останні дні – відчайдушна мавпа із зброєю та болісними комплексами минулого. Питання одне – чи втримається Україна? Чи є в нас союзники зовні та стратегія, а не самодури та хапуги-чиновники, що живуть одним днем? Чи є у нас природня державна стійкість – стержень не нації, але держави? Частина відповідей відома й невтішна – решту дізнаємось!

Валерiй Кравченко

Share Button

Вплив пандемії COVID-19 на міжнародні відносини: ключові тенденції

Share Button

Пандемія СOVID-19 та жорсткі карантинні обмеження у світі змінюють міжнародні відносини. Реакція на коронавірус меншою мірою стосується власне ефективності системи охорони здоров’я, натомість значно більше питань національної стійкості, самодисципліни, психологічних (ментальних) особливостей окремих націй, толерантності та критичного мислення. Глобальна пандемія оголила прогалини в сфері демократичних прав і свобод, чим намагаються скористатись автократичні режими по всьому світу, в тому числі в Європі (Угорщина, Польща), де провідники євроскептицизму отримали додаткові аргументи.

Критичних глобальних змін, що докорінно змінять міжнародні відносини, не станеться. Всі присутні сьогодні тенденції не є новими, вони в тій або меншій мірі проявлялись на тлі тривалої політичної кризи після 2014 р. або навіть раніше. Ситуація з коронавірусом лише стала каталізатором, що прискорив розпад існуючого світоустрою.

Варто виокремити наступні ключові тенденції:

  • Світова економічна криза, рецесія. Прогнози щодо світової економіки невтішні – економічна криза 2020 буде найглибшою після Великої депресії 1929 р. МВФ прогнозує падіння показника ВВП на душу населення для 170 країн світу. Найбільше нова криза вдарила по країнах, що розвиваються. Вони втратили понад 100 млрд. доларів інвестицій – втричі більше ніж під час кризи  2008 р. Наслідки через соціально-економічну кризу стануть відправною точкою нової геоекономічної реальності.

Критичне падіння виробництва призведе до зменшення попиту на енергоносії, зниження цін на нафту та газ. Незважаючи на досягнуту 10 квітня 2020 р. угоду держав ОПЕК+ зі скорочення видобутку нафти, досягти докризового рівня цін на вуглеводні не вдасться. Це негативно позначиться на сталості ресурно залежних економік, зокрема російської. Крім того, істотно просяде ринок сталі – важливий для українського експорту. Водночас, попит на агропромислові товари буде лише зростати.

  • Загроза масштабного голоду в найменш розвинутих країнах світу, передусім в Африці та Південно-Східній Азії. Подібний сценарій вже сьогодні прогнозує Всесвітня продовольча програма ООН.
  • Критичне зниження мобільності населення, в тому числі трудової міграції через встановлені національні бар’єри. Транснаціональні корпорації прагнутимуть убезпечити логістичні ризики, розташовуючи виробництва поблизу до ринків споживача. Ера глобалізації не завершена. Але на зміну економічній глобалізації прийде економічна глокалізація. Це створює додаткову інвестиційну привабливість для України, що за умов виконання положень Угоди про асоціацію з ЄС, Угоди АСАА (т. зв. «промисловий безвіз») вона займе привілейоване положення для розміщення виробництв на своїй території (фактори ризику – політична нестабільність, корупція та ймовірність російської агресії).
  • Зростання впливу телекомунікаційних корпорацій, підвищення чутливості населення до засобів інформаційної війни, пропаганди. Природнім наслідком тривалої ізольованості населення є масовий психологічний ефект, споріднений з легкою формою пост-травматичного синдрому. В цих умовах кристалізується виключна роль ЗМІ у формуванні картинки реальності. Перевагу отримують держави, що мають контроль за ЗМІ. Натомість деструктивна діяльність «Russia Today» та «Sputnik», вихід локалізованого продукту із проросійським баченням на загальнонаціональних телеканалах посилює політичний ефект пропаганди, сприяє популяризації деформованого бачення на оточуючу реальність, викриваючи неефективність західної моделі управління, безпорадність політиків тощо. Основна мета – посіяти паніку в суспільстві, сумніви щодо дій уряду, підірвати довіру до правоохоронних органів.
  • Посилення популізму та антисистемних рухів, політичних партій базованих на націоналізмі, євроскептицизмі та критиці досягнень ліберальної демократії, ринкової економіки та глобалізації. Парадигма-послідовність «популізм – націоналізм – автократія» стане домінуючою, в тому числі для окремих європейських країн. Поява нової, лідерського типу, гібридної автократично-демократичної моделі управління державою із легітимізацією застосування широких владних повноважень.
  • Посилення автократії, послаблення демократії як моделі управління. Китайська модель реагування на кризи, із жорсткими обмеженнями прав і свобод є затребуваною в Європі. Вже сьогодні прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан демонтує залишки демократії в країні завдяки безстроковому закону про надзвичайну ситуацію з виключними повноваженнями уряду та військовою радою для нагляду за діяльністю приватних компаній, що працюють у сфері забезпечення критичної інфраструктури. Подібним шляхом скорочення демократичних прав і свобод населення вже йдуть Туреччина (запроваджена комендантська година) та Польща (президентські вибори у травні 2020 р. поштою). Надією демократії залишається Швеція, яка відмовилась від тотального контролю та обмежень прав під час карантину на користь самодисципліни та громадської свідомості. Успіх «шведського кейсу» є критично важливим саме для ЄС, який ризикує власними засадничими принципами, на яких будується єдність – базовими правами та свободами людини.
  • Посилення значення держави та збільшення його долі в економіці, що в майбутньому призведе до утворення держав-корпорацій. Подібна тенденція стосується розвинутих, спроможних країн. Замість нівелювання ролі держави в економічному регулювання за правилами ліберальної ринкової економіки, в умовах кризи держава посилюватиме контроль за бізнесом, використовуючи з цією метою торгівельно-промислові палати. Типовою моделлю є Німеччина. Якщо криза, пов’язана з коронавірусом, триватиме більше року, в суспільній свідомості в багатьох країнах світу політика стійкості стане важливіше, ніж політика зростання. Держава буде затребувана в першу чергу як гарант, механізм забезпечення стійкості.
  • Формування ситуативних (ad hoc) союзів – вісь Росія-Угорщина-Сербія-Туреччина. Віктор Орбан відкрито просуває зближення Угорщини з країнами «Тюркської ради» (Туреччина, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан). Водночас Росія зацікавлена в руйнуванні засад ЄС та НАТО на рівні цінностей, всіляко підтримуючи девіантну поведінку окремих членів. Протиріччя між РФ та Туреччиною на Близькому Сході мають ситуативний характер – стратегічно держави однаково зацікавлені в послабленні колективного Заходу, переслідуючи власні цілі (Туреччина – довгострокове вирішення курдського питання, розбудову пантюркізму як альтернативи ЄС; Росія – створення вогнища для примусової міграції з метою дестабілізації ЄС, регуляції цін на нафту тощо).
  • Проникнення та закріплення Китаю, зокрема в Європі. Якщо до пандемії Китай сприймався західними союзниками як виклик та загроза (наприклад, в декларації Лондонського ювілейного саміту НАТО), COVID-19 змушує подивитись на Піднебесну з іншого боку. По-перше, Китай в суспільній уяві не сприймається як джерело коронавірусу, незважаючи на те, що «нульовий пацієнт» був з Уханя. По-друге, гуманітарна діяльність негласно розвернута через мільярдера Джека Ма (власник Аlibaba Group) в Європі вражає масштабами та охопленням – від Африки до США. Мільйони масок, респіраторів, медикаментів були направлені повсюдно, що вже отримало неформальну назву «дипломатія Alibaba» (якій вже скоро на зміну прийде «дипломатія Huawei 5G» – Китай прагне контролювати світ через технології). Геополітичний ефект вже присутній – Італія першою з країн G7 формалізувала у березні 2020 р. приєднання до ініціативи «Один пояс – один шлях». По-третє, саме в умовах пандемії світ відчуває свою залежність від виробництв, розміщених в Китаї – це надає Пекіну тактичну перевагу в переговорах. Вчетверте, завдяки сліпому копіюванню багатьма демократичними країнами китайського досвіду протидії епідемії із супутнім обмеженням прав та свобод громадян, Китай досягає зміни у ставленні, корегування власного авторитарного іміджу. Вп’яте, після багатьох торгівельних війн зі США, в умовах рецесії світової економіки, вразливості США, де фіксуються найвища смертність від COVID-19 у світі, в контексті тривалої електоральної кампанії за Білий дім, Китай отримує унікальну можливість спробувати повноцінно позмагатись зі США за глобальне домінування вже до 2030 р., а не до 2050 р., як прогнозувалось до цього. Ймовірним виглядає сценарій прискореної мілітаризації Китаю (військова мобілізаційна програма була запущена просто під час карантину) та майбутньої ескалації у Південно-Китайському морі або/та навколо Тайваню.
  • Криза європейських та євроатлантичних інституцій. Пандемія тимчасово зруйнувала свободу пересування в межах шенгенської зони, сприяла підмиванню солідарності на тлі зростання національних автономізмів. Критичним питанням для ЄС залишається пошук механізму подолання кризи у світі, що пережив COVID-19. Відео-конференції та онлайн-переговори не принесли результат, крім розуміння того, що ЄС не будуть йти шляхом «коронабондів». Тож бідні держави ЄС постраждають найбільше, тоді як заможні держави будуть змушені зосередитись на подоланні наслідків в себе вдома. Окремі держави (Іспанія) закликають до нового плану Маршала для Європи, апелюючи до США, що й самі потерпають від епідемії. Залученість США до європейських справ є критичною для солідарності в межах євроатлантичного Альянсу – її відсутність може позначитись на готовності європейських членів виконувати свої обов’язки. Через економічну кризу-2020 будуть остаточно зруйновані плани щодо досягнення 2% витрат ВВП на оборону для низки ключових європейських країн-членів НАТО (ФРН, Великобританія, Італія), що було вимогою американського президента Дональда Трампа. Через пандемію послаблюється військове злагодження – зменшуються у масштабах або взагалі скасовуються військові навчання Альянсу, серед яких Defender Europe
  • Регіоналізація загроз, в умовах браку солідарності в НАТО, потребуватиме дедалі більших автономних зусиль від країн-членів для забезпечення своєї безпеки. Зростає цінність та питома вага субрегіональних об’єднань, форумів (на кшталт Бухарест 9). Відсутність концентрованих зусиль за одним із напрямків забезпечення національної безпеки спонукатиме окремі держави регіону (Польща на східному фланзі, Туреччина на південному) до лідерства у побудові додаткових інструментів транскордонного співробітництва, в тому числі із залученням держав з-поза меж ЄС та НАТО. Так Варшава повернеться до лобіювання проекту Балто-Чорноморського союзу (Міжмор’я) для стратегічного стримування Росії.
  • Намагання Російської Федерації «відбілити» власний імідж, послабити або зняти санкції, не будуть успішними. Апелювання до гуманітарних потреб на окупованих територіях не знімають з РФ відповідальність за власну агресію в очах Заходу. Водночас санкції матимуть номінальний характер – відновлення економічних відносин (зокрема між ФРН та РФ, Францією та РФ) вже відбулось протягом 2018-2019 рр. Росія розвиватиме «м’яку силу» та використовуватиме тактику гуманітарних інтервенції у відношенні до країн-членів ЄС та НАТО (як приклад – військова спецоперація з надання противірусної допомоги в Італії). Під загрозою перебувають країни Балтії, в першу чергу Латвія та Естонія.
  • Військова загроза з боку РФ посилюється. Москва відкидатиме будь-які рішення щодо політичного врегулювання конфлікту на Донбасі, які не вкладаються в російську логіку розхитування ситуації всередині України. Дипломатичні провали, військові поразки на периферійних театрах, поглиблення внутрішніх проблем РФ, економічна стагнація, зростання протестних настроїв, подальша перспектива фрагментації держави, спонукатимуть режим Путіна до компенсаційного експансіонізму на Балто-Чорноморському напрямку (передусім, в Білорусі та Україні). Для РФ світова пандемія є шансом для чергової «гри мускулами» – можливістю повернутись до геополітичних розкладів за одним столом переговорів з США, ЄС та Китаєм.
  • Остаточна дискредитація ООН як моделі глобального управління, зокрема Ради безпеки як ключового органу з підтримання безпеки та миру в світі. Реакціонізм та неможливість діяти проактивно, попередити агресивну поведінку окремих країн-членів Ради безпеки (РФ, Китай), що мають право вето, приведуть до ігнорування рішень глобальних інституцій. Трансформації ООН не відбудеться – світ отримає якісно нову модель міжнародного управління після обмеженого військового конфлікту за участі провідних міжнародних акторів.

В пост-пандемічному світі Україна ризикує остаточно перетворитись на об’єкт впливу міжнародних гравців. В короткостроковій перспективі РФ посилюватиме руйнівну діяльність, спрямовану на дискредитацію проєвропейського вектору розвитку України, зумовлюючи безальтернативність примирення з РФ із перспективою стратегічного союзу. Протидія подібному сценарію передбачає військову ескалацію, потенційне зіткнення НАТО та РФ на території України. Київ має здійснити стратегічну переоцінку відносин із ключовими союзниками – США, Канадою, Польщею – й невідкладно перейти до планування жорсткого стримування. Інакше ослаблена економічною кризою Україна залишиться на самоті перед обличчям екзистенційної загрози, аж до втрати суверенітету та незалежності.

Валерiй Кравченко

Share Button

Консультативна (з)рада й примирення: Україна на шляху до колапсу

Share Button

Доки західний світ (зокрема Європа) борються з пандемією COVID-19, для України настають важкі часи випробувань. Для агресивного сусіда України – РФ, що вже загарбав частину території суверенної держави та інспірував на її теренах військовий конфлікт, в якому приховано бере участь, відкривається надзвичайно сприятливе вікно можливостей. Ситуація з коронавірусом грає на руку Росії і її експансіоністським планам. З одного боку, США і Західна Європа відвернені боротьбою з епідемією, внутрішньою кризою. З іншого – Україна входить в складний економічний період, що загрожує країні дефолтом. Модель управління державою від Зеленського-Авакова наштовхується на дедалі більший спротив у суспільстві, що загрожує політичною дестабілізацією, яка повністю влаштовує РФ. Не варто очікувати поступок з боку РФ на Донбасі – трек Козака-Єрмака потрібен виключно для розхитування ситуації в Україні. Варто зазначити, що Москва за 2016-2019 рр. накопичила стабілізаційний фонд в розмірі понад 150 млрд. доларів, що дозволить їй якийсь час «пересидіти» кризу. При цьому «обнулення» Путіна при падінні його рейтингів буде штовхати президента РФ на зовнішньополітичні авантюри.

Тактичні розклади для авантюр можуть бути різними – однак найзручніший спойлер для цього є. Це Мінський процес й намагання України (точніше її істеблішменту) за будь-що вирішити «проблему Донбасу». Останній тиждень видався плідним на ініціативи з примирення. Спочатку група депутатів ОПЗЖ відвідала Москву, де на зустрічі Путіна-Медведчука-Володіна президент РФ запропонував запровадити такий собі парламентський рівень «Нормандської четвірки». Ідея не нова, РФ у різні часи намагалась долучити до ініціативної групи депутатів з «Народного фронту» Лє Пен та «Альтернативи для Німеччини». Депутати з AFD навіть їздили в окупований Луганськ. Тож легко уявити, що це буде за парламентський рівень. Ще більш цікава реакція на цю ініціативи «Слуги народу» – монобільшості в парламенті. Чому пропозиції вносились через ОПЗЖ зрозуміло, але для їх практичної реалізації потрібна підтримка правлячої партії, що вже мала досвід співпраці з ОПЗЖ по окремим голосуванням (наприклад, під час зняття з прокурорства Руслана Рябошапки та призначення на цю посаду Ірини Венедиктової).

12 березня 2020 р. наступ пішов за внутрішнім фронтом – Сергій Сивохо, той хто відповідає у Зеленського за Донбас, позаштатний радник секретаря РНБО, презентував свою «платформу примирення». Все б добре, але перебіг заходу зірвали представники «Азову», в тому числі ті хлопці, що воювали у добробатах й мають походження з Донецька та Луганська. Для будь-якого патріотично налаштованого східняка захід Сивохо сприймався однозначно – провокація. Натомість реакція ветеранів АТО була цілком природньою. На Сивохо навіть написали декілька заяв в СБУ, звинувативши його у державній зраді. В чом були помилки авторів платформи? Найперше – в самих авторах, серед яких, наприклад, була присутня така собі «конфліктологиня» Марина Черенкова, колишня помічниця «регіоналів» Єфремова та Близнюка та співзасновниця руху «Відповідальні громадяни».  Цікаво, як тези від таких людей мали бути сприйняті суспільством? Чому вона й подібні до неї узурпують представництво так званих «донецьких» та «луганських» переселенців? Проблеми й в самих тезах.

Представляючи платформу, Сивохо  (виступаючи російською мовою) назвав її національною, адже крім Донбасу в Україні є багато проблем – «бурштинова республіка на Волині, гранітна на Житомирщині, Закарпаття». Цікаво, як взагалі можна порівнювати зазначені аспекти (які, треба визнати, реально присутні), пов’язані виключно з економічним інтересом та слабкістю владної вертикалі, феодальним устроєм в регіонах, із безпосередньою військовою агресією сусідньої держави, що призвела до понад 13 000 вбитих громадян. До речі, жодного разу протягом виступу Росію не згадали у якості саме агресора. Виявляється, проблема зводиться до припинення війни, а конфлікт на Донбасі нічим не відрізняється від сотень вже врегульованих конфліктів. Очевидним були й «вуха» Ахметова, як учасника та бенефіціара платформи. Теза про чесність та відкритість (ні першого, ні другого не було на етапі розробки), зацікавленість бізнесу в її реалізації – відвертий натяк на це. А той факт, що Ахметову, за окремими свідченнями, почали повертати його власність в «ДНР», забираючи її безпосередньо у Пушиліна, свідчить про багате тло закулісних «договорняків». Зокрема, недвозначно вказується місце «лідера ДНР», людини Суркова. Тепер всім заправляє Козак з Єрмаком, тож Ахметов зробить все, аби план примирення від Сивохи запрацював. План в якому є Донбас та його інтереси, але не має Росії як агресора. Де є прирівнювання агресивної українізації до руського миру (?!). При цьому немає неупередженої соціології (індекс SCORE від ПРОООН???), а всі хто працював у цій сфері до них – провалились, в тому числі МінТОТ. У окремих уривках профанських ангажованих текстів можна побачити одне – «Слуга народу» (принаймні крило Єрмака) зійшовся з колишніми ображеними «регіоналами» в образі «професіоналів» з метою виграти місцеві вибори на Донбасі у ОПЗЖ. Вибір для реально смертельно хворої людини – ганьба та сором («регіонали») чи зрада (ОПЗЖ). Союз-вирок для «Слуг» або план Козака в дії?

13 березня 2020 р. Україна дізналась про ще один удар від Єрмака – узгоджена й підписана концепція Консультативної ради при ТКГ. Незважаючи на той факт, що остаточне рішення буде ухвалене 25 березня у Мінську, той текст, під яким поставив свій підпис другий президент України Леонід Кучма та голова офісу президента Андрій Єрмак викликає подив на межі із відчуттям зради. Під соусом голосу переселенців та простих громадян з окупації Україні продають реальну легалізацію «ДНР/ЛНР». Навіть представники квазі-утворень, що поставили підпис під документом, названі «повноважними представниками окремих районів». Цікаво, хто їх уповноважив? Те, що політична підгрупа, очолювана між іншим новим міністром реінтеграції Олексієм Резніковим, потребувала підсилення – факт. Реально, у цій підгрупі Україна та РФ, ще з часів Володимира Горбуліна та Романа Безсмертного, зайшли у глухий кут, маючи діаметрально протилежні позиції щодо природи агресії та відповідальності. До останнього часу Зеленський декларував принциповість, але вона, вочевидь, заважала прогресу. Ідея залучити в Мінськ переселенців з окупованих районів як проксі-візаві «ДНР/ЛНР» не нова. Але це єдиний рівень неофіційних зв’язків, що можливий. Пункт 3 концепції консультативної ради однозначно позначає, що представників окремих територій в цей орган призначають на власний розсуд. Тож замість очікуваних місцевих лідерів думок, діячів культури, знаних донеччан та луганчан, на кшталт Вадима Писарєва, там завтра може опинитись якій-небудь Едуард Басурін (чи хто там ще з відомих бойовиків живий?). Зрештою, Москва визначить, кого краще туди відрядити від Донецька та Луганська. При цьому РФ залишається за дужками, переходячи у категорію медіаторів.

Так ось, давайте уявимо сценарій, в якому умовно 25 березня (або пізніше) остаточно підписуються зрадливі для українського патріотичного суспільства положення, що де-факто виводять Київ на прямий діалог з Донецьком та Луганськом, легалізуючи громадянську війну в Україні та виводячи РФ з під дії санкцій. За «законом Радуцького» про запобігання розповсюдженню COVID-19 всі зібрання заборонені – люди, що виходять під Банкову на майдан та протест опиняються поза законом. До того ж, варто зважити, що організатори можуть отримати кримінальні статті за організацію подібного зібрання. Поляризоване та збуджене суспільство, загнане в рамки боротьби з короновірусом, не матиме шансів на легальний протест. Будь-який нелегальний протест – не лише ризик поширення інфекції, але й підмивання засад держави, довіри до влади. З іншої сторони – Зеленський відкриває собі шлях до узурпації владних повноважень (разом з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим), придушення виступів. Будь-який розвиток подій задовольняє Москву – примусове злиття патріотів або реальна громадянська війна в Україні. Все це буде передумовою для подальшої реакції Кремля.

Оскільки жителі України в новій конституції РФ будуть вказані як носії російської мови, то гуманітарна військова інтервенція з метою стабілізувати Україну буде прикриватися турботою про «братський слов’янський народ». Оптимальний часовий інтервал для інтервенції – осінь 2020 року (навчання «Кавказ-2020», зокрема в Чорному морі) – літо 2021 року (навчання «Захід 2021»). При цьому під загрозою не тільки Україна, але і Молдова з Грузією. Ймовірно, РФ буде використовувати вікно можливостей на повну, створивши додаткову ескалацію на одному з відволікаючих напрямків (Сирія, Лівія, Балкани), реалізуючи свою політику на основному – українському.

Таким чином плани Москви окреслені та конкретизовані – зараз або ніколи. А недолугі кроки української влади лише наближають загальний колапс. Тож українцям нема коли хворіти – краще закуповувати патрони замість туалетного паперу. Інакше завтра ми прокинемось у іншій країні, що носитиме назву Малоросія.

Валерiй Кравченко

Share Button

Чи готова Україна до деескалації у відношенні до Росії та їх проксі на Донбасі?

Share Button

На тлі чергових заяв про заплановані обміни утримуваними між Україною та Росією перед українським суспільством неодмінно постане дилема ставлення до подібних явищ. Звичайно, звільнення українців з підвалів «МГБ» та російських тюрем є бажаним та позитивним явищем. Але яку ціну за це сплачує держава? Одна сторона проблеми – обмінний матеріал – вже викликала жваві дискусії протягом грудневого обміну з т.зв. «ДНР» та «ЛНР». Скільки ще Україна має видати своїх громадян РФ? Навіщо Кремль грає в примирення? На які наступні компроміси здатний піти Київ та чим вони загрожують українському суспільству?

Якщо говорити про тему обмінів – то це умова прогресу в напрямку деескалації, поставлена за підсумками грудневого саміту в Нормандському форматі у Парижі. Тоді тектонічних зсувів за наслідками зустрічі лідерів не відбулось, але було погоджено, що у разі наявності прогресу з обміном, визначенням нових ділянок розведення та встановленням сталого режиму припинення вогню, буде погоджена наступна дата проведення саміту четвірки (умовно, навесні 2020 р.). Тому Київ та Москва й почали довгострокову гру в «гарні наміри» та «компроміси». Ось лише хто тут з ким грається?

Питання обмінів стає дедалі більш чутливим для українців не лише, тому що Україна видає РФ «харківських терористів» та «вбивць майдану», але й тим, що Росія вже завтра почне спекулювати перед Заходом на темі обміну кримських татар, засуджених за статтею участі в «Хізб ут-Тахрір». В Україні всі розуміють, що всі звинувачення проти кримських татар є сфабрикованими – жодних відвертих ісламських радикалів на півострові не було. Сама участь у «Хізб ут-Тахрір» в Україні була і є законною. Проте вона є поза законом в Росії, Німеччині та, навіть, Туреччині. Чи буде Ердоган та Меркель тиснути на Москву та сприяти обміну людей, що звинувачені в участі у терористичній організації? Які аргументи буде вживати Київ у боротьбі за повернення своїх громадян?

Радник Зеленського Андрій Єрмак, який займається російським питанням, зауважив, що крім обміну на порядку денному є місцеві вибори 2020 р. А це знову актуалізує «формулу Штайнмайєра», про яку вже встигли забути, «особливий статус» Донбасу, питання амністії, безпеку кордону та низку інших питань. Безумовно, провести вибори на окупованих територіях без пост-конфліктного періоду – це легітимізувати українофобську політику. Козак запропонує подібну «придністровську карту» регулювання Києву, наскільки б фантастично не виглядала б ця ініціатива з перспективи лютого 2020 р. Однак за це Кремль вимагатиме компромісів на зустріч, які має запропонувати Київ. Й тут потрібен чіткий розрахунок та холодна голова, адже кожен невірний крок матиме наслідком не лише зрив переговорного процесу, але й внутрішню дестабілізацію в Україні з дискредитацією чинної влади.

Давайте спробуємо проаналізувати напрямки можливих компромісів.

  • Політика злагоди (цей термін кращий за «примирення», який відносить нас до парадигми війни). Створення спеціального колегіального органу із дорадчими функціями, своєрідної «палати мудреців» для пошуку шляхів до порозуміння та примирення, за участі відомих спортсменів, культурних діячів, що мають відношення до Донбасу (походження або діяльність) матиме істотний вплив. Гіпотетично, кожен з залучених визнаних авторитетів міг би взяти один напрямок примирення – наприклад, Сергій Бубка міг би курувати спорт, відновити спортивні змагання «Зірки жердини», що щорічно проводився в донецькому Палаці спорту до початку війни. Кожен проект у політиці злагоди має нести велике символічне навантаження, відсилати умовного мешканця окупованих територій до ностальгічного періоду, коли в українському Донецьку був мир й було все добре. В цьому контексті вагоме значення матиме підтримка колишніх «власників регіону», що досі тримають його символи. Рінат Ахметов має зрозуміти користь використання бренду «Шахтаря» для розбудови миру в регіоні в не залежності від того, чи реставрує використання цього активу його особистий бізнес-вплив. Подібна гуманістична спрямованість, політична нейтральність є запорукою успішності такої політики.
  • Законотворча діяльність. Тут мова йде не лише про нову редакцію закону про «особливий статус», якій має базуватись на децентралізації (як й декларує Зеленський). Але й про низку інших важливих законів, які мають допомогти розібратись із наслідками конфлікту. Передусім – це закон про колабораціонізм (або про прощення): Верховна рада має чітко визначити обсяги злочину та визначити за нього відповідальність. Бажано при цьому уникати позитивної дискримінації для широких верств населення – звуження прав громадян, що були змушені піти на колабораціонізм через життєві обставини. Але люди на окупованих територіях мають перестати жити у страху перед «реваншем бандерівців», яким їх лякають. Діалог з цього питання мав би розпочатись в Україні ще вчора, адже він зачіпає більш тонкі матерії – питання ідентичності, толерантності та ставлення українців один до одного. В контексті законотворчості можна передбачити й «пряники» для Донбасу – наприклад регіональний статус російської мови (поруч з обов’язковою українською) на період пост-конфліктного відновлення (до 10 років). Здається, подібні природні компроміси не мають стати причиною великих протиріч в Києві.
  • Нова економічна модель для Донбасу. Ще одна тема висловлювань Єрмака («економічний хаб»), є перспективною, але важкою у реалізації. Тут не лише про відсутність інфраструктури, інвест-клімату та ресурсів (на все це потрібні дуже великі гроші), але й про людей. Шахтарям та металургам буде складно пояснити, чому їх край перетворюється на «силіконову долину», і як до цього можуть долучитись вони зі своєю вузькопрофільною кваліфікацією. Потрібні масштабні програми перепідготовки для робітничих професій, чим має опікуватись держава. Потрібні й рамки власне самої моделі – нова індустріалізація в умовах вільної економічної зони, чи щось інше? Роботи за цим напрямком достатньо, хоча модель Південного Тироля для копіювання існує. Важливим є також опікування екологією – питання невідкладне, з огляду на вже наявні прецеденти розмивання ґрунтів, забруднення води, безпеки хімічних могильників тощо.
  • Гуманітарні та молодіжні проекти. Людиноцентрична концепція Зеленського мінімізує політичні впливи у спілкуванні з Донбасом. Потрібні нові фільми про долі людей, спільні молодіжні табори (заради яких можна навіть піти на обмежений діалог з чиновниками «ДНР/ЛНР»), відкриття центрів материнства в сірій зоні з роздачею «памперсів» з гуманітарки. Україна має фізично демонструвати піклування про громадян на окупованих територіях. Всі засоби гарні, якщо вони дають результат. Але при цьому є одне «але»: політично Україна має послідовно відстоювати свою позицію про агресію РФ, не знімаючи з останньої відповідальності.

Зазначені напрямки компромісів є лише початковим етапом, спрямованим на масштабну деескалацію. Однак виключно в контексті окупованих районів Донецької та Луганської області. Є цілковите усвідомлення того, що Росія проштовхуватиме власний порядок денний для примирення, повний пасток для України. Й вміння обходити ці пастки, а часом й пропонувати свої для росіян, буде зовсім не зайвим. В будь-якому разі, мир на Донбасі має власну ціну – готовність її сплачувати продемонструє реальну стійкість нашої держави.

Валерiй Кравченко

 

Share Button

ЛИТПОЛУКРБРИГ проводить тренування Брейв Бенд

Share Button

У період з 17 до 21 лютого, Командування Литовсько-Польсько-Української бригади імені гетьмана Костянтина Острозького проводить другий етап щорічного командно-штабного тренування “Брейв Бенд”.

Важливо зазначити, що з метою подальшого розвитку системи підготовки багатонаціональної бригади, цьогорічне командно-штабне тренування (КШТ) зі штабами афілійованих підрозділів, було видозмінено та набуло форми тактичного тренування без залучення основних Сил та засобів. Даний підхід створює передумови та відкриває нові можливості для удосконалення процесу планування застосування підрозділів та управління визначеними силами і засобами в умовах обмеженого часу та різких змін обстановки у відповідності до стандартизованих операційних процедур та згідно принципів НАТО.

Видозмінене КШТ являє собою логічне продовження спільного командно-штабного тренування проведеного напередодні у тісній співпраці з aмериканськими колегами, що завершилося розробкою і видачею бойового наказу для проведення операції, які і стали основою для другого етапу тренувань.

Беручи до уваги унікальну можливість провести тренування з переважною більшістю командирів та штабів афілійованих підрозділів, було прийнято рішення щодо організації та розміщенню навчально-тренувальних місць на польовій базі. Саме тому метою заходу було визначено – Перевірити та пітвердити можливості залученого особового складу щодо планування, управління, здійснення всебічного керівництва та контролю за підпорядкованими підрозділами в процесі виконання завдань за призначенням в умовах наближених до реальних.
86422083_195885334820213_1051603702835576832_n
Командування ЛИТПОЛУКРБРИГ зібрало військовослужбовців з Литви, Польщі та України для відпрацювання їх спільних дій у міжнародному середовищі, а також підвищення взаємосумісності задля подальшого нарощення спроможностей виконувати завдання за призначенням особовим складом багатонаціональної військової частини. Із представників українських Збройних сил на командно-штабне навчання прибули військовослужбовці 1 десантно-штурмового батальйону 80 окремої десантно-штурмової бригади Десантно-штурмових військ, які разом із своїми іноземними партнерами тренуються та навчаються за стандартами НАТО в міжнародному середовищі.
86468151_644856189667683_5107828077681967104_n
Також під час командно-штабного навчання командир ЛИТПОЛУКРБРИГ провів конференцію на базі бригади з командири підрозділів литовських, польських та українських збройних сил з метою обговорення cпільної діяльності та міжнародної співпраці щодо запланованих подій на 2020 рік.
87171344_579986909258570_2500258410423910400_n
З огляду на шалений ритм та наполегливість у виконанні функціональних обов’язків учасниками заходу, немає жодного сумніву, щодо успішного завершення видозмінених КШТ та досягнення всіх поставлених завдань.

LITPOLUKRBRIG

Share Button

Зміна кураторів: як вплине Козак на політику РФ в Україні

Share Button

Похід беззмінного куратора України Владислава Суркова «в медитацію», про який звітував його особистий рупор Чеснаков, спричинив справжній медіа-вибух в українських ЗМІ. Натомість призначення на роль куратора відстороненого раніше від віце-прем’єрства Дмитра Козака, отримання ним посади заступника голови адміністрації президента РФ, стало джерелом безлічі конспірологічних теорій, які коливались від капітуляції до федералізації України. Де тут правда? Що очікує Мінський процес? Чи можна сподіватись на мир на Донбасі?

На останнє питання є однозначна відповідь – ні. Стратегія Путіна лишається незмінною – використати Донбас для тиску на Україну. Тому мир на умовах України (а інший є для українського суспільства неприйнятним), повернення до статус-кво 2014 р. є неприпустимим для Москви. Що ймовірно зміниться, це тактика – після успішної багатоходової комбінації в Молдові, де спочатку, за всебічної підтримки Заходу, був усунутий олігарх та господар держави Влад Плахотнюк, потім сформована нежиттєздатна коаліція проєвропейських сил ACUM та соціалістів, а наразі відроджені повноваження соціаліста-президента Додона та сформований проросійський уряд – Козак буде переведений на український дипломатичний фронт.

Точніше, насправді він вже давно тут. Саме він курував Крим в період його анексії, отримував повноваження на Донбасі в 2015 р. після провалів Суркова та Володіна (про це детально йдеться тут). Зокрема на окупованих територіях в його зоні відповідальності була вся економіка, включно з соціальними дотаціями (зарплатами і пенсіями) та торгівлею вугіллям через Південну Осетію. Саме з його тихої згоди «ВЕТЕК» Курченка монополізував всі економічні зв’язки окупованого регіону. А Сурков був відповідальний виключно за ідеологічну складову, локалізацію «руського миру» та кадрові призначення в «ДНР». Зокрема Пушилін – безпосередня креатура Суркова, й саме через це його перспективи залишитись при посаді виглядають туманно (є інформація, що він вже був у Москві, отримавши нові інструкції). На відміну від Пасічника, якого переворотом ставили в «ЛНР» в 2017 р. безпосередньо з Москви замість Плотницького – іншої креатури Суркова. Зважаючи на існуючий неформальний поділ компетенцій – ФСБ займається «ДНР», а ГУР МО РФ – «ЛНР», варто очікувати на оновлення донецької гілки влади. Але й Пасічник з його радикальними поглядами на Україну може опинитись зайвим у контексті майбутньої дипломатичної «гри у примирення» від Козака.

Не  секрет, що радник президента Зеленського Андрій Єрмак має контакти в Кремлі. Саме завдяки цим зв’язкам були здійснені обміни утримуваними в вересні та грудні 2019 р., підписана нова газова угода. Очевидно, що цим контактом був або сам Козак – куратор енергетичного сектору, або хтось з його найближчого оточення. Через це перспективи діалогу у форматі Єрмак-Козак виглядають достатньо реальними. Цілком вірогідно, що російська сторона проштовхуватиме придністровський порядок денний врегулювання. Ключовим тут є примус української сторони до прямих переговорів з представниками окупаційних адміністрацій, яких можуть охрестити новою назвою в дусі децентралізації – «громади Донбасу». Це несе в собі декілька небезпек за аналогією з іншим заморожених конфліктом в Молдові.

Найперше, врегулювання за Придністровським сценарієм стане якорем для України. Жодні реформи та турборежими, не кажучи вже про інтеграцію в ЄС та НАТО, не будуть можливими, за умови бажаної для РФ федералізації. Україна, погоджуючись на подібне, навіть під «соусом» особливого статусу в межах децентралізації, підписує себе на повільну смерть – Києву потрібне терпіння та довгострокова стратегія, якої в нього не має. Якщо Україна погоджується на такий сценарій, ми переводимо конфлікт в розряд внутрішніх, Росію – з агресора в медіатори, йдемо на прямі переговори, визнаємо документи, в односторонньому порядку відводимо війська. Чи можна уявити подібне сьогодні? Очевидно, що ні – це означатиме початок реальної громадянської війни в Україні. Сценарій тим більш фантастичний, що не враховує одне чуттєве питання присутнє в конфлікті на Донбасі й відсутнє в Придністров’ї – наявність неконтрольованого кордону з РФ. Це принципове питання для Києва, й здається Москва готує для України пропозицію, від якої буде важко відмовитись (особливо за тиску партнерів по Нормандському формату) – закрити кордон місією ОБСЄ, на виконання Мінських домовленостей, за умови початку політичного діалогу Києва з так званими сепаратистами. Це пастка, на яку Київ не має права погоджуватись.

Примітно, що смертей на лінії фронту у січні 2020 р. критично побільшало – за місяць вбито 11 військовослужбовців ЗСУ. Подібна активізація невипадкова – Росія таким чином підштовхує Україну вступити в політичний діалог з тими, хто стріляє й хто командує снайперами «ДНР» та «ЛНР». На думку Москви лише це сприятиме сталому перемир’ю (насправді, звичайно ні). Іншим виміром вбивств на фронті є рівень довіри до головнокомандувача, який йде на замирення з агресором під ворожими обстрілами. Це не просто підриває його авторитет, а й відкриває шлях до другої серії «капітуляції» – патріоти під проводом політичного опонента Зеленського Петра Порошенка не пробачать подібних переговорів. Це призведе до розхитування ситуації в державі, недовіри до влади, поляризації суспільства, а саме це й потрібно Путіну. Ймовірно, останній волів би бачити на чолі України ультранаціоналіста з войовничою риторикою, аніж коміка з тезами «Какая разница» – який, демонструючи альтернативний російському шлях розвитку пострадянської держави, створює загрозу для майбутнього режиму Путіна. Прецедент успішності розвитку України за проектом Зеленського смертельно небезпечний особисто для російського президента.

Що стосується планів Козака на всю Україну, то мета федералізації, фрагментації держави нікуди не ділась. Не дарма Путін методично згадує ментально близький до росіян «Юго-Восток». Точно на порядку денному знову з’явиться російська мова та її права. Ймовірно, актуалізуються російські впливи на національні меншини для того аби заглибити конфлікт в етнічне протистояння. Так РФ робила в Молдові, додаючи до Придністров’я, що населене переважно етнічними українцями з радянським менталітетом, Гагаузію. В Україні РФ вже використовує понтійських греків  ДНР з Донецької спілки греків ім. Федора Стамбулжи. Натомість греки Приазов’я – корінний народ України – проживає не лише на окупованих територіях, але й компактно в інших районах Донецької та Запорізької області. Очевидною є підтримка Москвою перспективи надання особливого статусу угорської культурно-територіальної автономії на Закарпатті, що лобіює Будапешт на тлі року національної єдності з нагоди 100-річчя Тріанонського договору. Можливою є спекуляції на фоні ймовірних утисків болгар в місці їх компактного проживання – децентралізація знищує адміністративну одиницю Болградський район. На цій проблемі активно наголошують місцеві активісти, апелюючи як до Києва, так й до міжнародної спільноти. Можлива ескалація й на румунському напрямку, чому додають градусу складності перекладу промови Зеленського з нагоди Дня Соборності, коли його слова в Румунії були однозначно інтерпретовані як, окупація Буковини румунами.

Москві дуже потрібна палаюча Україна, з багатьма феодальними центрами, з недієвим центральним урядом, з добровольчими батальйонами на вулицях міст, що вступають в конфлікт з правоохоронцями. З огляду на подібне, й Суркова рано списувати – його роль стратега занадто значна для Путіна. Козак зовсім не миротворець – його функція більше схожа на троянського коня. На тлі псевдо-мирних ініціатив Україні варто пильнувати за військовими навчаннями біля своїх кордонів – «Кавказ-2020» може завершитись перекриттям Чорного моря, а «Захід-2021» – прямою військовою інтервенцією. Крім того, РФ частково замиряє український вектор лише для того, аби повноцінно попрацювати з Білоруссю, яку хоче додавити у обіймах якнайскоріше. Все цікаве – попереду!

Валерiй Кравченко

Share Button

Різниця є! Влада в пошуку державної ідеї

Share Button

Здається, що більш контраверсійної витівки ніж минулого року Зеленський вже не зробить. Проте новорічна промова президента цього року затьмарила попередню, коли канал Коломойського «1+1» поставив новину про балотування Зеленського замість привітання чинного президента Петра Порошенка. Сьогодні всі експерти та «експерти» або хвалять чинного гаранта за людяність та намагання порозумітись, або викривають його за відверті маніпуляції та нехтування елементарною логікою. Принаймні народу України є про що поговорити на свята…

Ще одна плідна тема – новорічний обмін утримуваними з «тією стороною». При чому офіційна влада грала у мовчанку щодо приналежності тієї сторони, а за подібних умов Росія розповіла світу що вона тут ні до чого, й обмін йде внутрішньоукраїнський – між державою Україна та сепаратистами з «ДНР» та «ЛНР». Принаймні так цю новину подали більшість європейських та американських інформаційних агенцій. Зрештою, Зеленський знав на що йде. Й справа зовсім не у звільненні беркутівців з «чорної сотні» прямо перед судовим вироком (цікаво, чи свідомі прихильники «зради» задають собі питання, чому суд затягнувся майже на 6 років, 5 з яких прокурором був Луценко з команди патріота Порошенка), або харківських терористів. Мов їх звільнення дарує індульгенцію на майбутні злочини всім прибічниками «руського миру» в Україні (а може ними б займалась СБУ?). Так, можна все виправдати звільненням НАШИХ з полону. Й аналогії з Ізраїлем тут абсолютно до справи (але тоді Києву потрібен свій Симон Візенталь та спеціальний «загін пошуку нацистів», як у Моссаді – має бути новий обмінний матеріал). За життя живих можна віддати мертвих, до того ж маршрут росіян, що побували в українському полоні відомий заздалегідь – «Москва – Сирія – кладовище». Той факт, що серед обмінюваних українською стороною немає росіян за паспортом не повинно бентежити – ті самі харківські терористи чим вам не ментальні росіяни? Навіть зроблю припущення, вони більші росіяни, аніж більшість росіян, адже свідомо пішли на злочин за ідею (або за гроші). Проблема Зеленського полягає в тому, що він вперто мовчить про відповідальність Росії. Можна припустити, що це проста безапеляційна умова Путіна – інакше жодних обмінів, жодного прогресу у врегулюванні. Однак чи варто аж настільки приставати на умови агресора заради маленьких кроків на зустріч? Чи є таким кроком новий газовий контракт? Коли ми перед Заходом визнаємо громадянську війну?

Питання до президента Зеленського залишаються. Очевидно, що його новорічна промова апелювала до простого українця, виборця без могилянської освіти та націоналістичних метеликів в голові. Навіть більше, його промова стосувалась телеглядача, а не користувача фейсбук. Він зіграв свою чергову роль – майже так само, як робив це в серіалі «Слуга народу». Й не можна говорити, що абсолютно все було награно, вкрито пафосом. Ні, він (або його політтехнологи) намагався бути щирим – Україні насправді дуже потрібна об’єднавча ідея, й полягає вона у внутрішньому зростанні, економічному процвітанні та стосується світлого майбутнього, якого прагне кожен українець. Однак президенту слід пам’ятати, що нація, що не знає минулого – не має й майбутнього. Пробачити росіянам все й рухатись далі не вийде. Як не вийде й перенести нашу країну кудись між Португалією та Іспанією – Росія завжди буде поруч, збоку – зліва (Придністров’я), справа (РФ), знизу (окупований Крим) й згори (можливо, Білорусь). Ми прив’язані до своєї географії, тож нам треба вчитись та шукати варіанти, як жити з цим.

В тому числі з радянським минулим, до якого причетні ті самі українці навіть більшою мірою, аніж росіяни та євреї. Чи нам пишатись радянським періодом з Щербицьким та Корольовим, чи стидатись Косіора та Чубаря – українців, що долучились до створення голодомору, а також Тичини та його «трактору в полі».

Ми не щирі перед собою – й різниця справді є. Проблема зовсім не у Бандері чи Шухевичі – вони беззаперечні герої, що боролись за волю України. Проблема як це пояснити таким чином, аби не образити один одного. Якщо ми визначились однозначно, що герої Західної України є героями, то що робити з героями Східної України, які замуровані в геном радянщини. А радянщина намертво вмурована в ідею Великої імперської Росії (як би збочено це не звучало, адже це радянська влада й знищила Російську вікову імперію), побудованої на засадах євразійства. Може спробувати витягти «гарну радянщину» з Росії (адже ГУЛАГи та репресії й справді придумали не ми), й взяти на себе бодай якусь відповідальність? Нехай етнічний грузин Сталін залишиться росіянами – всі інші генеральні секретарі СРСР (окрім найкращого – Горбачова, який й розвалив Союз) були етнічними українцями. Це ми, українці, будували велич Радянського Союзу, а тепер маємо за це стидатись?

Якщо вдасться вирівняти ставлення до героїв, побудувати єдиний наратив поваги до здобутків, тоді й буде шанс отримати державну ідею, на якій вже не будуть спекулювати сусіди. Потенціал українці мають – напевно найбільш толерантне населення в Європі. Аби воно не стало індиферентним та апатичним… Різниця є!

Валерiй Кравченко

Share Button

Близькосхідна ескалація та Україна: карма, збіг чи невідворотність

Share Button

Високосний 2020 рік почався для України трагічно – з найбільшої за всю історію української цивільної авіації авіакатастрофи борту МАУ в небі над Тегераном. Загалом, у цій історії забагато загадкових збігів та випадковостей, які мимоволі змушують замислитись. Що саме призвело до трагедії? Помилка досвідчених пілотів? Збій в роботі двигунів «Боїнг-737 Мах», яким було всього 3,5 роки, та що пройшли сервісне обслуговування за два дні до трагедії? Чи той факт, що Іран за три години до цього випустив десятки ракет по американським базам в Іраку, й цілком міг привести власну систему ППО в повну бойову готовність в очікуванні удару у відповідь, а хтось на нижчому рівні випадково або свідомо натиснув не на ту кнопку? Чи випадково США заборонили власній цивільній авіації літати над Іраком та Іраном лише за годину до трагедії? В будь-якому випадку, Україна вчергове опинилась на міжнародних шпальтах у вже звичній для себе негативній конотації.

Й це дещо більше ніж випадковість. Вже можна цілком говорити про карму – так у 2019 р. Україна стала інструментом у внутрішньополітичному процесі в США. Інтерпретації подій можуть бути різними. З одного боку, це президент США Дональд Трамп дійсно намагався тиснути на Київ з вимогою розслідувати справу сина основного потенційного конкурента-демократа на майбутніх президентських виборах у листопаді 2020 р. З іншого боку, демократи використали запис телефонної розмови з Зеленським для процедури імпічменту – дискредитації дійсного президента. В будь-якому випадку, тема України в США стала токсичною, що автоматично недобре для двосторонніх відносин, особливо в контексті неприхованого політичного тиску РФ, прискореної мілітаризації  регіону – тоді коли Київ потребує реальної військової допомоги та непохитної політичної підтримки від Вашингтону. Тепер ситуація з літаком МАУ в Тегерані…

Україна часто намагалась максимально абстрагуватись від геополітичної реальності, замкнувши увагу на ситуації в Балто-Чорноморському регіоні, зокрема на агресії РФ. Але так сталось, що геополітична реальність сама наздогнала Київ. Цікаву позицію зайняли українські дипломати з посольства в Ірані – в перші години після трагедії видали новину, що вони повністю виключають можливість теракту чи зовнішнього фактору, хоча якраз останнє було більш менш очевидно. Літак спалахнув як факел на висоті 2400 м. й падав вже частинами, засипавши уламками велику площу. Здається, можна провести очевидні аналогії зі збиттям малайзійського «Боїнгу» в небі на Донбасі. Тоді завезений з РФ ЗРК «Бук» влучив в літак на висоті понад 10 км., й Україна та міжнародні неурядові організації шостий рік доводять провину російських військових. Відкинути будь-яку версію навіть до початку офіційного слідства – показник некомпетеності, низької кваліфікації та упередженості української амбасади в Ірані. Не дивно, що пост був невдовзі вилучений, а РНБО України наразі розглядає чотири основні версії, серед яких якраз є теракт на борту, а також ймовірність збиття літака з ЗРК «Тор-М1» російського виробництва, що стоїть на озброєнні ППО Ірану. Ракети цього комплексу можуть вражати цілі на висоті до 6 км.

Серед інших версій – несправність двигуна та зіткнення з безпілотним летальним апаратом. Однак уявити собі гіпотетичний американський безпілотник на настільки низькій висоті насправді важко. Як правило, американські ударні БПЛА типу «Predator», що найбільш розповсюджені на Близькому Сході, працюють на горизонті 4000-5000 м. Якщо мова йде про невидимі розвідувальні БПЛА  – то вони взагалі мають літати на висоті понад 15000 м. Уявити собі безпілотник США поблизу стратегічного об’єкту, яким є міжнародний аеропорт в столиці держави, в перші години після початку військової ескалації (ракетного удару по американським базам в Іраку), яку санкціонувала саме іранська сторона, дуже важко.  Звертає на себе увагу й дивна та підозріла поведінка іранських ЗМІ, які відразу виключили можливість передачі «чорних скриньок» літака його виробнику – американському «Боїнгу». Мов на це рішення вплинули натягнуті політичні відносини. Водночас вже наступного дня офіційний Тегеран запросив американську сторону приєднатись до слідства. Що це – наслідок промови Трампа про військову розрядку (й відповідний крок на зустріч Ірану) чи свідчення про те, що  сліди вже заметені, а цінна інформація на бортових самописцях «підчищена» – не дарма попередньо була зроблена заява про сильне пошкодження «чорних скриньок» й втрату частини записів.

Що стосується самого ракетного удару, то Іран завдав його виключно по інфраструктурі американських баз в Іраку, при цьому заздалегідь попередивши іракську сторону, яка в свою чергу, оперативно попередила американців. Саме тому внаслідок  удару жоден громадянин США не постраждав. Це зумовило поміркованість Трампа у заяві, яку він оприлюднив після консультацій з військовими. США вважають, що Іран не хоче війни у відповідь на вбивство генерала Сулеймані в Багдаді, й готові до переговорів з Тегераном. Цікаво, чи сприйме Іран подібну поміркованість як слабкість ворога, або буде все ж таки рятувати ядерну угоду 2015 р. й апелювати до європейців, які не хочуть нових санкцій у відношенні Ірану.

Ескалація напруги на Близькому Сході грає на руку Китаю та РФ. Пекін цілком може зайняти нішу, яку, здається, через події остаточно залишають США – стати стабілізуючим фактором для всього регіону, «обійняти» його в економічних проектах транскордонної інтеграції. Один пояс – один шлях, як то кажуть… А РФ неодмінно виграє від удорожчання нафти внаслідок чергової кризи. Що ціна на нафту означає для Москви та її спроможностей не треба додатково пояснювати. Ситуативно виграє від конфлікту США та її регіональних союзників (Саудівська Аравія, Йорданія, Оман, ОАЕ) з Іраном й Анкара, яка під лідерством Ердогана дедалі більше вдається до проектів відродження сфери впливу колись величної Османської імперії. Знайшовши тимчасового союзника в обличчі РФ, Туреччина готова до участі в проксі-війнах на теренах Лівії, продовженню вирішення курдського питання в Сирії. Ірак – давня сфера інтересів Анкари в контексті курдів та їх дестабілізуючих дій. Усунення американської сфери впливу, ослаблення Ірану безумовно входить в плани Туреччини.

А що ж входить в наші плани? Здається Київ зовсім немає близькосхідної стратегії. З фрагментарних висловлювань та експертних думок в ЗМІ теж картинки не виходить. То ми називаємо американців в Іраку «окупаційними силами», то відкрито стаємо на сторону Ірану та його пропаганди. При цьому дізнаємось про цей регіон виключно по інформації про робочу відпустку президента України в Омані, або через побоювання у намаганні РФ «розміняти Сирію на Україну». Що відбувається в Сирії? Чому там РФ? Які інші актори там діють й чого хочуть – це ніби нас обходить. Але ні!

Якщо раптом виявиться, що аварія літака МАУ сталась внаслідок обстрілу ППО Ірану, якими будуть дії України? А раптом так виявиться, що мішень була обрана не випадково, а через те, що на борту знаходились понад 80 громадян Заходу (Канада, Швеція, Велика Британія, Німеччина), а літак належить Україні – союзнику США? При цьому оператором ЗРК виявиться якийсь релігійний фанатик, прихильник вбитого генерала Сулеймані… А що? Світ зовсім непередбачуваний, й не закінчується за донбаським степом та карпатськими горами. За Чорним морем лежить інший світ зі своїми конфліктами, й для того аби бути повноцінним учасником міжнародних відносин не досить лише переконувати світ в політичному змісті «Північного потоку-2». Цей світ треба збагнути. Потрібне дещо глибше розуміння обставин, реалій аби діяти визначено та проактивно. Цілком усвідомлюємо, що трагедії траплятимуться навіть за найбільш стратегічно прогнозованих обставин, але ми хоча б морально будемо до них готові. А доки замикаємось на собі, Україною будуть грати інші. В тому числі й на Близькому Сході.

Валерiй Кравченко

Share Button