субота, 22 Січень, 2022
pluken

polukr

Воєнно-політична співпраця України та США

Share Button

Співпраця між оборонними відомствами США і України у військово-політичному контексті розпочалось ще задовго до російської агресії, а саме з проголошенням незалежності України у 1991 р.. Цьому слідувала низка міждержавних договорів, які встановлювали відносини між країнами у військово-політичній сфері та упорядковували шляхи взаємодії. Розглядаючи воєнно-політичну співпрацю України та США, слід розуміти в більшості випадків співпрацю Україна-НАТО, бо лише за підтримки США, Київ отримував допомогу. Тому під допомогою альянсу НАТО слід розуміти, на нашу думку, 60-80% саме допомоги США, адже без їх впливу та авторитету, дії альянсу були б набагато обмеженіші.

З 1991 р. по 2014 р. слідували підписання низки міждержавних військових договорів, що сформували  основу військової нормативно-правової бази між Вашингтоном та Києвом у безпековому плані,  а саме:

  1. 27 липня 1993 р. підписано «Меморандум про взаєморозуміння та співробітництво в галузі оборонних та військових відносин між Міністерством оборони України та Міністерством оборони США». Меморандум налагодив військове співробітництво між Києвом та Вашингтоном, започатковував діалог між міністрами оборони обох країн, офіцерами вищої та середньої ланки.
  2. 8 лютого1994р. Україна підписала програму військової співпраці «Партнерство заради миру»  з альянсом НАТО у складі 23 європейських держав та колишніх республік СРСР, які не є членами альянсу. Україна бере активну участь, починаючи з дати підписання, у програмі «Партнерство заради миру», в рамках якої українські військові  залучені до спільних, з країнами-членами та партнерами НАТО, миротворчих навчань та інше.
  3. 5 грудня 1994 р. підписаний «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» – міжнародна угода між Україною,США,Росією та Великою Британією про неядерний статус України, відомий як Будапештський меморандум. Проте шляхів дотримання Меморандуму у країн-підписантів станом на сьогодні виявилося недостатньо у зв’язку з російською агресією, тому Україна постійно вимагає від країн-гарантів збільшити  підтримку.
  4. 8 грудня 1999 р. у Вашингтоні була підписана міжурядова «Угода щодо реалізації програми та проектів міжнародної допомоги у військовій сфері». Угода була ратифікована Законом N 2079-III (2079-14) у листопаді 2000 р. Документ направлений на розширення військового співробітництва між державами, а також обміну військовим досвідом, розвитку військової освіти та підготовки кадрів за стандартами НАТО.
  5. Головним міждержавним документом, що урегульовує американо-українські взаємовідносини є «Хартія Україна-США про стратегічне партнерство», підписана 19 грудня 2008 р.. Документ є доповненням Будапештського меморандуму. У документі визначаються американські обов’язки щодо української держави, а саме:

–    підтримка суверенітету, незалежності, територіальної цілісності й непорушності кордонів та сприяння здатності до  самозахисту;

  • співробітництва з поглиблення інтеграції до євроатлантичних структур та збільшення можливостей як кандидата на членство в НАТО;
  • розширення рівня наявних програм та допомогу з подолання загроз глобального миру.

Усі вище перераховані угоди, з початком російської збройної агресії, стали основою для тісної військово-політичної співпраці між Києвом та Вашингтоном.

Саме два основоположних документа «Хартія Україна – США» та «Будапештський меморандум», починаючи з 2014 р. стали базою для американської допомоги Україні. Водночас подальші договори між державами з поглибленням співпраці, вимагали додаткових рішень, що відобразились у подальших угодах.

  1. Завдяки політичному тиску української діаспори був прийнятий Конгресом США законопроект № S.2828 від 11 грудня 2014 р., що отримав назву «Закон про підтримку свободи України 2014» («Ukraine Freedom Support Act of 2014». Завдяки даному документу США надали військову, оборонну, енергетичну допомогу Україні та внутрішньо-переселеним особам.
  2. 12 грудня 2014 р. Палата представників США прийняла власний варіант законопроекту № H.R. 5859 «Про введення санкцій проти Російської Федерації з метою забезпечення додаткової допомоги Україні, а також для інших цілей». Редакція даного законопроекту, за авторства сенатора Р. Менендеса,  включала в себе надання Україні статусу «союзник США поза альянсу НАТО» та розширювала санкційний список проти РФ.
  3. 18 грудня 2014 р. законопроект № H.R. 5859 підписав президент США Б. Обама,

проте прийнятий документ не містив повного обсягу раніше пропонованих у законопроектах № H.R. 5859 та № S 2828 рішень та мав власні доповнення.

Зокрема згідно підписаного документа визначалося:

– виділення 350 млн. доларів США на військову підтримку України у вигляді постачання оборонного озброєння;

– допомога у вирішенні енергетичного питання у вигляді постачання ядерного палива, відновлення енергетичної інфраструктури та зменшення української залежності від імпортованих енергоносіїв із бюджетом за цим напрямком в 50 млн. доларів.

Не затвердженим було питання, щодо надання Україні статусу «союзника

США поза НАТО», оскільки процес надання даного статусу є виключно функцією

Адміністрації Президента США.

  1. Стаття 8 Воєнної Доктрини України, що затверджена Указом Президента України № 555/2015 від 24 вересня 2015р.. В статті зазначається, що умови зовнішньої політики не допомагають врегулюванню збройного конфлікту на сході України. Тому Україна може розраховувати лише на власні сили та підтримку США, держав-членів ЄС та НАТО, які підтримують збереження незалежності та територіальної цілісності України. Безпека України є одним із визначальних факторів у світовій та регіональній стабільності.
  2. Рішення Президента України № 721/2015 від 26 грудня 2015 р.«Про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України у 2016 році для участі у багатонаціональному навчанні з підготовки підрозділів збройних сил, рамках програми «Партнерство заради миру». Щорічно Укази президента України подовжують терміни перебування багатонаціональних  сил на території України починаючи з 2016 р..

Стан україно-американських відносин можна проаналізувати в період змін, які відбувались у зв’язку з внутрішніми політичними коливаннями в Україні. Постійні нестабільні  зовнішньополітичні та безпекові напрями розвитку України характеризувалась насамперед волею  вищого політичного керівництва держави, що інколи ішло в розріз суспільних настроїв:

  • багатовекторність зовнішньої політики Л. Кучми (1994-2004р.), який прагнув зберігати баланс між США і Росією тобто співпраці зі всіма країнами;
  • євроатлантична інтеграція президента В. Ющенка (2004-2010р.);
  • де-юре декларування позаблоковості України, де-факто поглиблення співпраці з Російською Федерацією В. Януковичем (2010-2014 р.);
  • посилена про-західна політика України, посилення співпраці зі США, ЄС та НАТО та закріплення у Конституції України західного вектору руху розвитку

країни за сприяння П. Порошенка (2014-2019 р.);

  • продовження євроатлантичної інтеграції, але відкритий початок діалогу з

країною-агресором О. Зеленським (2019 р.- і по сьогодні).

Якщо врахувати усі офіційні заяви США щодо продовження розвитку демократії в Україні та підтримки українського народу під час  Революції Гідності, відповідь є не надто ефективна.  В цілому США не знайшли реальних важелів на припинення російської анексії Криму та ведення бойових дій в окремих районах Донбасу, починаючи з 2014 р.. Вважаємо, що усі раніше декларовані гарантії виявилися мильною бульбашкою як з боку Росії, так і США та Великобританії. Адже коли країни-гаранти шукали виважену відповідь для ухилу від допомоги або гальмували цей процес, російські регулярні та гібридні підрозділи захоплювали українські державні установи та вели бойові дії. Основний їх метод полягає у тому,  щоб очікувати до останнього і лише пізніше реагувати на події. Причиною виваженої відповіді було бажання не провокувати Російську Федерацію на контр заходи, щоб вони не були вплинули на них самих.

Статус союзника США поза НАТО (англ. Major Non-NATO Ally, або MNNA), законодавчо визначений у 1989 р. наприкінці «холодної війни», з метою налагодження тіснішої стратегічної та військової співпраці з потенційними союзниками за межами Північної Атлантики, з державами, які не є членами НАТО. Даний статус у двосторонніх відносинах визначає першочерговість розвитку відносин США з цими державами.  Варто зазначити, що стратегічна військова співпраця України та США відбувається і поза межею діяльності альянсу НАТО, хоч і в меншій площині військово-політичного співробітництва.  У 2014 р. Україна була визначена як кандидат основного союзника США поза альянсом НАТО. Це відбулося внаслідок підтримки Конгресом США законопроекту S.2828 «Акт підтримки свободи в Україні» від 11 грудня 2014 р..

Проте подальше надання Конгресом статусу «Основного союзника США

поза НАТО» так і не сприяло подальшому розвитку подій. Прийнятий статус обома палатами парламенту, був ветований президентом США Б. Обамою, без пояснення  причини.

Згідно проекту законопроекту передбачалося:

  • надання Україні військової та військово-технічної допомоги;
  • сприяв зменшенню залежності України від російського газу;
  • передбачав надання допомоги збройним силам України.

Додатково надання даного статусу зумовлює зі сторони США значне збільшення фінансової підтримки країн. Для прикладу, країні-учасники статусу, отримують від США наступні безпекові можливості:

  • вступ до спільних проектів досліджень та розробок з Міністерством оборони спільно здійснюючи фінансування державами;
  • участь в обмежених антитерористичних ініціативах;
  • закупівля протитанкових боєприпасів з урановою складовою;
  • пріоритетна доставка військового надлишкового майна Міністерства оборони США (від провіанту до кораблів);
  • володіння військовими резервними запасами у вигляді обладнання, що належить Міністерству оборони, яке зберігається поза межами американських військових баз;
  • позики обладнання та матеріалів для спільних досліджень, розробок та оцінок у сфері оборони;
  • дозвіл на використання американського фінансування для придбання або оренди визначеного оборонного обладнання;
  • прискорена експортна обробка космічної техніки та обладнання;
  • дозвіл країн-учасниць робити заявки на деякі контракти Міністерства оборони на ремонт та обслуговування військової техніки за межами США.

Усі 15 країн-учасниць, які отримали даний статус, змогли реалізувати

важливі для національної безпеки і оборони проекти, що значно підсилили їх безпековий компонент та можливості. Станом на 2014 р. загальні видатки Міністерства оборони США на програму «Major Non-NATO Ally (MNNA)» становлять близько 1 трлн. $ США, які були направлені в Афганістан, Австралію, Аргентину, Бахрейн, Єгипет, Ізраїль, Японію, Йорданію, Кувейт, Марокко, Нову Зеландію, Пакистан, Філіппіни, Південну Корею, Тайланд (додаток Д). Суми видатків США, згідно цієї програми, на нашу думку, є засекречена, оскільки більш свіжих даних досліджено не було.

Додаток Д

Згідно статусу кожна країна отримує різну кількість допомоги, що визначається Вашингтоном в залежності від потреб в регіоні, де знаходиться союзник. Наприклад, наступі держави щорічно станом на 2014 р. отримали: Ізраїль – 3,1 млрд. дол.; Афганістан  – 6 млрд. дол.; Єгипет – 1,3 млрд. дол.; Пакистан – 0,3 млрд. дол.; Йорданія – 0,3 млрд. дол.. Що, імовірно, щорічно такі обсяги допомоги повторюються.

За теоретичного приєднання України до статусу «Основного союзника США поза НАТО», вдалося б залучити додатково близько 300-500 млн. дол. США для підсилення безпекового компоненту держави, що сприяло б ефективнішому протистоянню збройної агресії Росії. Проте, усі декларації щодо підтримки Києва під час російської агресії, відбуваються повільно. Е. Блінкен під час виборчої президентської кампанії у 2020 р. зазначив, що підтримка США є стабільною та незміною у майбутньому,  проте під час офіційного візиту в травні 2021 р.  в так і не було зазначено суттєвих кроків до надання Україні статусу MNN чи ПДЧ до вступу в НАТО.

Враховуючи вищевказане можна вважати, що наявна військова нормативно – правова база дозволяє США проводити в Україні військово-політичну допомогу поза межами НАТО, і щорічно посилювати її. Але обережні кроки Вашингтону, на нашу думку, імплементуються із запізненням та дуже зважають на політичну ситуацію. Кількість американської допомоги залежить від стану перебігу конфлікту на Донбасі, ефективності Нормандського формату та імплементації Мінських домовленостей. Хоча надання статусу MNNA чи ПДЧ до вступу в НАТО у 2014 р., вважаємо, сприяло б припиненню російської агресії ще у 2014 – 2015 рр. Що стало б основою для набуття повноцінного членства в альянсі НАТО.

Володимир Дутко

 

Share Button

Політичний діалог України та США з 2014 р. і до сьогодні

Share Button

У 2014 р. відбулося значне економічне падіння через втрату активів у вигляді 14% ВВП України. Це було спричинено втратою частини територій Донбасу та Криму. Новим завданням уряду було відновлення економіки в умовах втрати ВВП, збройною та інформаційною агресією РФ. Без допомоги інших країн та міжнародних організацій це було б неможливо. Одним з перших хто прийшов на допомогу в період рецесії були Сполучені Штати Америки.

Діалог між Україною та США значно посилився у березні 2014 р., одразу після анексії Криму (чому сприяли двосторонні візити та зустрічі на найвищому рівні).

– 12-13 березня 2014 р. відбувся візит до США української делегації на чолі з Прем’єр-міністром України А. Яценюком. Зустріч з американським президентом Б. Обамою дала безпекові гарантії щодо економічної та політичної підтримки урядом США, засвідчила підтримку територіальної цілісності України і запровадженні пакету санкцій проти РФ.

– 21-22 квітня 2014 р. відбувся візит в Україну Віце-президента США Дж. Байдена. Мета візиту – провести консультації щодо зусиль міжнародної спільноти з метою сприяння стабілізації та зміцненню економіки України, а також допомоги Україні у питаннях щодо боротьби з корупцією та забезпеченням проведення чесних і справедливих президентських виборів, що мали відбутися 25 травня 2014 р.. Того ж року відбувся другий візит в Україну Віце-президента США Дж. Байдена з метою участі в церемонії інавгурації Президента України П. Порошенка та підтримці України у відновленні територіальної цілісності.

– 4 вересня 2014 р. відбулась зустріч Президента України П. Порошенка з Президентом США Б. Обамою в рамках саміту НАТО в Уельсі. Обговорювалося питання щодо пришвидшення процесу зближення з НАТО, посилення співпраці та інтеграції з безпековим альянсом. У спільній декларації по закінченню, лідери засудили анексію Криму РФ, а також закликали російську владу припинити ведення бойових дій проти України та її територіальної цілісності.

– 17-18 вересня 2014 р. було здійснено офіційний візит Президента Україна П. Порошенка до США під час якого відбулася зустріч з Президентом США Б. Обамою, віце-президентом США Дж. Байденом та іншими членами уряду США. П. Порошенко також виступив у Конгресі США. В ході переговорів Україні було надано фінансову допомогу на військові потреби, було узгоджено подальші дії на міжнародній арені щодо посилення тиску на РФ. Проте Президентом США Б. Обамою було відмовлено Україні в отримані летальної оборонної зброї та статус Союзника поза НАТО. Обґрунтував Б. Обама відмову тим, що він не має права втручатися у конфлікт в Україні та провокувати Росію.

– 1 квітня 2016 р. на саміті з ядерної безпеки у Вашингтоні П. Порошенко провів зустріч з Б. Обамою. Президенти обговорили питання розвитку стратегічного партнерства між Україною і США. Б. Обама підтвердив готовність надати третій транш кредитних гарантій у розмірі 1 млрд. доларів після того, як в Україні буде сформований новий уряд.  Лідери України і США обговорили ситуацію на Донбасі та в Криму і «скоординували зусилля для повної імплементації Росією Мінських домовленостей». Додатково глави держав обговорювали новосформований Уряд в Україні, що орієнтовані на реформи.

– 20 червня 2017 р. відбулася перша зустріч Президентів України П. Порошенка та США Д. Трампа в м. Вашингтон. Ключовими темами обговорення були бойові дії на Донбасі, анексія Криму, українська економіка та посилення боротьби з корупцією. Ця зустріч стала першою з новообраним главою Білого дому і налагодження діалогу з новою адміністрацією, стало першочерговим завданням для П. Порошенка. Постановка подальших пріоритетів політики США та України стало основним підсумком зустрічі глав держав.

– 16 листопада 2018 р. відбулася зустріч Міністра закордонних справ України П. Клімкіна та Державного секретаря США М. Помпео. Мета –  проведення пленарного засідання Комісії стратегічного партнерства Україна – США, яке було покликане відзначити десяту річницю підписання «Хартії Україна – США про стратегічне партнерство». В ході зустрічі були визначені подальші напрямки розвитку взаємовідносин Києва та Вашингтона з урахуванням російської агресії. США підтвердили свою відданість  підтримки санкцій щодо Росії через її агресію проти України допоки Росія повністю не виконає Мінські домовленості та Київ відновить контроль над Кримом та Донбасом. Сторонами обговорювалися наступні підпункти:

  1. Безпека та протидія російській агресії;
  2. Верховенства права та гуманітарні питання;
  3. Енергетика та економіка.

Засідання також стало нагодою для опрацювання механізмів подальшого досягнення цілей відносин Україна-США, визначених Президентами П. Порошенком та Д. Трампом в ході їх попередніх двосторонніх зустрічей.

– 26 вересня 2019 р. відбувся офіційний візит президента України В. Зеленського до м. Нью Йорка для офіційної зустрічі з Д. Трампом. Лідер України запевнив американського президента в незмінному курсі розвитку країни, активній боротьбі проти корупції та продовженні раніше початих реформ в Україні. В ході зустрічі відбулося спростування, раніше зазначеного в пресі політичного пресингу на В. Зеленського глави Білого дому про політичні переслідування Д. Байдена в Україні.

– 27 серпня 2020 р. відбулася зустріч  президента України та заступника Державного секретаря США С. Бігана, де обговорювались двостороння співпраця держав, фінансова та військова допомога Україні. Спілкування відбулося після телефонної розмови В. Зеленського з Держсекретарем США М. Помпео. На зустрічі порушувалося питання щодо двосторонньої співпраці обох держав, зокрема в економічній та військовій сферах, насамперед в збільшені Сполученими Штатами допомоги.

– 31 серпня – 2 вересня 2021 р. відбувся офіційний візит В. Зеленського у м. Вашингтон, де відбулася зустріч президентів України та США. В ході візиту відбулося підписання низки договорів у економічній, безпековій, енергетичній та інших сферах між державами. Дж. Байден запевнив у непорушній підтримці України у її боротьбі проти російської агресії, а також продовженні реформ в Україні. Глави держав досягнули компромісів щодо збереження національних інтересів України після запуску Північного потоку-2. За підсумками зустрічі було зазначено, що Сполучені Штати поки не готові вести розмову про ПДЧ у НАТО для України, але готові говорити про реальні проєкти реформування і модернізації в Україні, тим самим не даючи конкретних планів та прогнозів.

  – 10-12 листопада 2021 р. відбувся офіційний візит міністра Закордонних справ України до м. Вашингтона. Результатом стало підписання нової редакції Хартії стратегічного партнерства, яка замінила застарілий документ 2008 р.. Також відбулося засідання Комісії стратегічного партнерства під головуванням Держсекретаря США Е. Блінкена та Д. Кулеби. Візит відбувся на тлі повідомлень про нагромадження Росією військ поблизу України і американські експерти називали візит міністра МЗС України до Вашингтона дуже вчасним, а питання безпеки – основним в переговорах.

Окрім співпраці з Адміністрацією Президента, українські високопосадовці продовжують співробітництво із Конгресом США, задля посилення економічної та політичної стабільності в Україні. У Верховній Раді України IX скликання станом на 23 жовтня 2019 р. функціонує група в кількості 173 народних депутатів, які сформували міжпарламентну групу співпраці України зі США. Фокус їх роботи спрямований на покращення кооперації обох законодавчих органів. Завдяки співпраці, вдалося схвалити спорудження у Вашингтоні Меморіалу жертв Голодомору 1932-1933 рр. та було вилучено Україну, на яку розповсюджується дія поправки Джексона- Веніка. Скасування даної поправки дало можливість покращити рівень торгівлі, інвестицій та пришвидшити членство в Світовій Організації Торгівлі.

 В період російської агресії, основним завданням стало посилення військової допомоги Україні. Сама Група підтримки України в Конгресі була заснована в 1997р. і з того часу активно лобіює українські інтереси в американських політичних колах. Члени кокусів в Сенаті та Палаті представників зустрічаються з представниками української влади, народними депутатами України, беруть активну участь в спільних заходах, зокрема до Днів України в Конгресі та інші.

 Основним джерелом ініціатив допомоги Україні є Конгрес США. 10 лютого 2015 р. у верхній палаті Конгресу США створено Сенатський Український кокус.  Група підтримки України, яка налічує біля двох десятків сенаторів, яка проголосила своїм основним завданням нарощенні політичної, економічної та культурної співпраці між Україною та США. Серед пріоритетних питань, якими насамперед опікується кокус, є військова та безпекова допомога Україні.

Поява кокусу спричинена значною підтримкою української діаспори у США, зокрема в штатах Огайо та Іллінойс. Це сприяє проведенню дипломатичних зустрічей представників кокусу та державного керівництва України. 25 травня 2015 р. співголова групи Д. Дурбін зустрівся із президентом України П. Порошенком та обговорили питання допомоги Україні у підвищені обороноздатності держави та проведенні реформ.

25 жовтня 2015 р. співголова групи Р. Портман зустрівся із послом України в США В. Чалим та обговорили Мінські домовленості та досягли рішення щодо збільшенню допомоги Україні. 31 травня 2019 р. співголова Р. Портман зустрівся із новообраним президентом В. Зеленським та запевнив в продовженні підтримки України й наданні їй Сполученими Штатами політичної, економічної та військової допомоги.

Основним фактором у діяльності конгресових кокусів є їх активна позиція щодо України та налагодження співпраці між Вашингтоном та Києвом. 16 червня 2017 р. спікери Верховної Ради України та Палати представників Конгресу США підписали оновлений Меморандум про співробітництвом між вищими законодавчими органами двох держав. Мета документа – подальше поглиблення українсько-американського міжпарламентського діалогу та посилення співпраці. Меморандум спрямований на розвиток відносин між Верховною Радою  та Конгресу США у політичній, безпековій, економічній сфері. Підтвердженням підтримки України, є численні офіційні візити сенаторів та конгресменів до України та лобіювання українських інтересів в американському середовищі[188]. Народні депутати відвідують США, проводячи зустрічі з членами Конгресу та кокусу. Представники Конгресу США беруть активну участь у заходах з української тематики, зокрема, щорічних Днях України в Конгресі.

Станом на листопад 2021 р.  Конгрес США чітко налаштований на економічну та політичну підтримку України та сприянні прозахідному вектору розвитку України. Основний напрям підтримки США, спрямований на посилення української політичного, економічного та безпекового компоненту та економічне послаблення РФ, завдяки пакетам санкцій. В Конгресі США, перебуває близько десятка проектів щодо послаблення РФ, які періодично згадуються в американських офіційних заявах та новинах. США є основною країною, яка чинить системний політичний та економічний тиск на РФ за допомогою санкцій. Ступінь їх впровадження залежить від ступеня російської агресії на Донбасі та в Криму, та віднедавна і в Білорусі.

На виконання спільних домовленостей глав держав, Україна та США активно співпрацюють в напрямку зміни та розвитку енергетичного сектору для зміцнення економіки та становлення енергетичної незалежності України від РФ. В 2015 р. НАК «Нафтогаз України» та американська компанія «Frontera Resources Corporation» підписали черговий меморандум. Даний документ започатковує спільну співпрацю для спільної розвідки і розробки родовищ нафти і газу на території України. Додатково меморандум передбачає  розробку проекту імпорту зрідженого газу з Грузії. Даний проект включає в себе побудову в порту м. Одеси LPG-терміналу та доставку зрідженого газу на український ринок, а також пошуку і видобутку вуглеводнів, в тому числі нетрадиційними методами.

За підтримки США було здійснено відокремлення функцій газотранспортної системи України та реформування компанії «Нафтогазу». Завдяки співпраці з представниками Державного департаменту США в правління державної компанії ввійшов на дорадчій основі американський представник А. Хохштайн. 22 листопада 2017 р. НАК «Нафтогаз України» уклав договір для інформування зацікавлених осіб щодо ризиків будівництва газопроводу «Північний потік-2» для розвитку об’єднаного європейського ринку газу та щодо перебігу реформи ринку газу України.

Позиція США має особливе значення для України. Адже підтримка США в боротьбі проти агресії РФ має стратегічне значення для України. Офіційні особи часто використовують стосовно США термін «стратегічний партнер», що точно охарактеризовує стратегічне бачення відносин з Україною. Але, на нашу думку, даний термін можна адресувати і до американської сторони. Щорічно зовнішньополітичні інтереси США посилюються у східній Європі і американці зацікавлені в потужних українських інституціях. Адже Україна є важливим регіональний партнером, що впливає на реалізацію низки стратегічних інтересів, зокрема, пов’язаних із стримуванням агресії РФ, енергетичної безпеки Європи та буферною зоною між НАТО і РФ.

В загальному політика США щодо України полягає в допомозі проведенні

реформ, протидії агресії РФ та боротьбі з корупцією. В цілому політика щодо України проводиться напружено та з численними супротивом. Адже Україна має високий рівень корупції, збройний конфлікт, велику територію та велику групу населення, яка орієнтована в політичній площині на країну-агресора. Кожна з  цих проблем є суттєвим стримуючим  фактором швидкому проведенню реформ в Україні.

Подальший політичний діалог Україна – США в повній мірі залежить саме від Києва, адже американська сторона оцінює не обіцянки, а реальні реформи. Про це неодноразово наголошували вище політичне керівництво США.

Володимир Дудко

 

Share Button

Нічого про нас без нас, або про важливість України в грі за Україну

Share Button

У деяких дискусіях щодо актуальної концентрації російських військ біля кордонів України ігнорується сама Україна, а це є важливим елементом усього рівняння, результатом якого має стати ймовірність можливого широкомасштабного збройного конфлікту.

Для того, щоби бути достатньо достовірним, оцінка ймовірності збройного конфлікту в коротко- та середньостроковій перспективі потребує врахування низки факторів. Звичайно, в першу чергу слід враховувати військовий потенціал залучених сторін, але це не єдиний аспект, який слід враховувати.

В обговорюваному випадку іноді можна зустріти оцінки, які майже повністю ігнорують елементи, пов’язані з Україною як державою та її потенціалом, а також характерні риси, які суттєво визначають результат нинішньої кризи, пов’язаної із концентрацією російської військ біля російсько-українського кордону. А тим часом, саме від України та її дій у багатьох сферах буде залежати подальший хід подій: політичні врегулювання на лінії Вашингтон-Москва не відбуваються у вакуумі й,  навіть, якщо вони реалізовуються без консультацій з Києвом (що намагається робити Росія і, що не схвалюють офіційні представники США), вони повинні враховувати поточний стан справ над Дніпром та перспективи його зміни в результаті тих чи інших дій. І хоча офіційна російська пропаганда подає ситуацію в Україні як погану (тема «занепалої держави» з’являється в наративах російських ЗМІ з 2014 року), можна бути впевненим, що російські аналітики дуже старанно оцінюють ситуацію свого сусіда та потенційного опонента, щоб забезпечити власному керівництву картину, яка є максимально достовірною.

Серед аспектів, які неодмінно враховуються, слід зазначити наступне – хоча це, звісно, не повний перелік, а лише кілька найважливіших питань.  Спробуємо розглянути кожен з них, присвоївши умовне числове значення (вказуючи, яка із сторін має перевагу в даному місці в залежності від особливостей чи можливостей впливу), завдяки чому ми отримаємо умовний, сумарний результат, подібно до результатів спортивних змагань. Звичайно, така «методика» є дуже спрощеним і недосконалим рішенням, але може надати певну орієнтацію, допомагаючи оцінити ситуацію.

Збройні сили України (Росія : Україна — 2:1)

Наразі становище української армії принципово відрізняється від того, що було на початку 2014 року, коли було анексовано Крим і почалася війна на Донбасі. На той час Збройні Сили України перебували в жалюгідному стані як за станом техніки, так і за рівнем готовності до дій, особливо, в такому типі протистояння як симетричний збройний конфлікт з більш сильним супротивником. Бої кінця літа 2014-го та зими 2014-2015 рр. принесли найбільше переживань, часто оплачуваних серйозними людськими втратами та втратами техніки. Їх ефектом був безцінний досвід та уроки, винесені з проведених заходів і багато з них вдалося зреалізувати передусім на тактичному рівні.

За майже вісім років з початку війни з Росією українській армії вдалося модернізувати та оновити значну частину свого потенціалу у сухопутних військах: як на рівні озброєння та оснащення окремого бійця, так і цілих механізованих та десантних підрозділів. Сили спецоперацій також були сформовані як новий вид Збройних сил. Стан Повітряних Сил поки що залишає бажати кращого (хоча, порівняно з 2014-им роком, рівень ефективності значно вищий, як і з льотною технікою, так і з протиповітряною обороною), особливо, Військово-морських сил України, які лише трохи відновили свої можливості, втрачені в Криму.

Загальний потенціал ЗСУ та рівень готовності значно більший, ніж був у 2014 році. Російська сторона не може розраховувати на несподіваний ефект у стратегічному масштабі: ескалація конфлікту, якщо вона відбудеться, особливо у великих масштабах, приведе українську армію у підвищену бойову готовність.  Звичайно, Збройні Сили Російської Федерації чисельніші та сучасніші, особливо, коли йдеться про авіацію чи ракетні комплекси та, незважаючи на це, ЗСУ будуть для них набагато складнішим супротивником, ніж кілька років тому, і що більше — вони діятимуть самостійно, заздалегідь підготовлені до оборонних заходів.

Резерви та територіальна оборона (+1 для України — 2 : 2)

Для України досвід, пов’язаний із конфліктом на сході країни, є не лише капіталом у вигляді досвіду та висновків з проведеної діяльності, а й значним людським потенціалом: солдатами та офіцерами інших служб, які мають в своїй біографії службу на лінії фронту та пов’язаний з цим досвід. У межах зазначеної групи також є значна кількість учасників добровольчих збройних формувань, які відіграли значну роль на початковому етапі конфлікту. Формально кількість резервістів, які перебувають у розпорядженні Міністерства оборони України, становить 1 мільйон (хоча ця цифра, ймовірно, не включає групу не військових добровольців із добровольчих батальйонів).

Значна кількість колишніх учасників АТО, як військових у відставці, так і добровольців, поповнила лави підрозділів територіальної оборони після закінчення служби на Донбасі. Це стосується всієї території України, у тому числі, що є дуже поширеною помилкою (вважати протилежне) — східних та південних регіонів України, які вважаються проросійськими. «У Харкові зараз триває підготовка формувань територіальної оборони, які проводять навчання, серед яких деякі з них регулярно протягом кількох років. Також виникають нові групи самооборони, до складу яких входять люди, які хочуть захищати місто», — розповідає активіст, волонтер, який надає допомогу українській армії Артем Фісун. З його розповіді можна зрозуміти, що у місті є певна кількість мешканців з проросійськими поглядами, але нема серед них людей, готових до активних дій на боці Росії, навіть в умовах вторгнення та збройного конфлікту. Подібна ситуація і в інших містах та регіонах сходу України, результати дослідження Центру міжнародної безпеки Донецького державного університету (наразі він діє у Вінниці) показують, що ідею членства України в НАТО чи співпраці з Альянсом підтримує майже половина респондентів.

Хоча російська сторона, завдяки більшому військовому потенціалу, зазначеному у вищезгаданому пункті, змогла б перемогти у збройному конфлікті, великою проблемою було б «керувати» цією перемогою: навіть, ігноруючи її сумнівний сенс, окупацію території ворожого суспільства з великою ймовірністю появи партизанських загонів, які ведуть активні бойові дії, не під силу будь-якій країні, в тому числі й Росії. Це фактор, що дозволяє частково нівелювати військовий потенціал противника, підвищуючи ціну потенційного військового конфлікту.

Потенціал збройної промисловості (+1 для України – 2:3)

Україна «успадкувала» досить великий сегмент збройної промисловості з часів СРСР.  Не вдаючись у подробиці, можна сказати, що наявні у власності активи дозволяють модернізувати та розвивати обладнання для бронетанкових і механізованих частин, ракетних комплексів та в ряді інших напрямків. Наслідком цього є модернізація деяких типів танків (в основному на базі  автомобілів типу Т-64), виробництво нових бронетранспортерів (наприклад, БТР-4), а також розробка власних ракет, наприклад для комплексів «Вільча» (калібр 300 мм) і протикорабельних ракет «Нептун». Ці безсумнівні успіхи призвели до збільшення потенціалу Збройних Сил України і, таким чином знизили ризик масштабного збройного конфлікту: більший потенціал СЗУ означає потенційно більші витрати для Росії, відлякуючи від активних та агресивних дій. Більше того, з плином часу та впровадженням нових видів озброєнь, які розробляються та / або модернізуються, ймовірність конфлікту в середньостроковій перспективі буде продовжувати знижуватися.

Громадянське суспільство (+1 для України – 2:4)

Українське суспільство слід оцінити як дуже активне. Це продемонстрували події на рубежі 2004 і 2005 років – «Помаранчева революція» та 2013 і 2014 – «Революція Гідності» та її наслідки. В обох випадках активні виступи значної кількості громадян завадили діям влади, спрямованим на інтеграцію з Росією, проти чого виступала більшість активної частини суспільства. І, якщо у першому випадку з’явився досить чіткий поділ на Схід і Захід, то друга революція, а особливо війна з Росією, що є її наслідком, значною мірою розмили ці розмежування, відтіснивши проросійські групи на маргінес. З іншого боку, активне залучення більшості українців до діяльності армії (особливо в початковий, найскладніший період конфлікту) показало високий рівень активності та водночас відповідальності за власну державу. Важливим фактором, що сприяє зниженню ймовірності збройного конфлікту, є активна підтримка суспільством структур, відповідальних за безпеку.

Політична ситуація: внутрішній вимір (по 1 для обох гравців — 3:5)

Внутрішній вимір політичної ситуації в Україні, мабуть, найкраще характеризує її «складний» статус. Політична сцена, особливо в період після Революції Гідності, характеризується роздробленістю і конфліктами, нездатністю створити постійну, більшу підтримку окремих політичних партій, впливом олігархів на політику (останній фактор має як негативні, так і позитивні наслідки). Поки що існує досить широка згода щодо таких питань, як оборона та міжнародна політика, хоча з часом не можна виключати появу формувань, які набагато активніше підкреслюють «розчарування Заходом» і переконують будувати міцніші відносини з Росією. Москва розраховує на такий поворот подій — насправді не стільки розраховує, скільки намагається активно наблизитися до нього своїми діями на різних рівнях. Вищезгаданий безлад та не до кінця прозорі правила функціонування та фінансування політичних сил сприяють намаганням впливати на політичну ситуацію через зовнішні фактори, що негативно вплине на ситуацію в Україні: парламентські та президентські вибори стануть важливими моментами, якими Росія неодмінно скористається: у 2023 та 2024 роках, прагнучи вплинути на внутрішню ситуацію політичними методами. Парадоксально, але в умовах нинішньої кризи це також фактор, який знижує ймовірність великого збройного конфлікту в короткостроковій перспективі.

Політична ситуація: міжнародний вимір (+1 для України — 3:6)

Україна залишається поза межами Європейського Союзу (з яким Київ пов’язує угода про асоціацію) і поза межами НАТО. Це означає, що вона не може розраховувати на якісь «жорсткі» гарантії безпеки в разі нападу, як у випадку з країнами Північноатлантичного альянсу. Така ситуація «стратегічної незалежності» змушує Україну використовувати інші інструменти для забезпечення своєї безпеки. Одна з них — це армія і весь оборонний сектор, як було сказано вище. Другий елемент — дипломатична діяльність, що здійснюється переважно в західному напрямку.  Як видно з нинішньої кризи — вони досить ефективні: декларації ЄС і США про економічні наслідки для Росії в разі ескалації конфлікту до великих масштабів, хоча вони залишаються лише деклараціями повинні бути і враховуються Росією в загальному рахунку прибутків і збитків.  Потенційні збитки в цій сфері є суттєвою проблемою для російської сторони та ще одним фактором збільшення рахунку збитків у разі конфлікту.

Висновки

Викладені вище припущення не враховують багатьох факторів, зокрема, економічних та енергетичних чинників, чи більш широкого підходу до міжнародного тиску на Росію на різних площинах і в різних сферах функціонування держави в міжнародному середовищі. Це фактори, які, ймовірно, додатково модифікують ситуацію на користь Києва, принаймні на нинішньому етапі кризи.

Отриманий результат показує, що якщо з російської сторони є помітна перевага у сфері суто військових і частково політичних аргументів, то Україна може компенсувати цю перевагу іншими способами (не вилучаючи з цього списку суто військових засобів), принаймні, якщо мова йде про сценарій великого масового конфлікту. Ми маємо справу з ситуацією, за якої такий конфлікт, хоча теоретично на рівні лише різниці військових потенціалів, може бути виграний агресором за відносно короткий термін та його наслідки слід вважати невигідними з точки зору глобального результату.  Звісно, викладене не виключає виникнення конфлікту меншої інтенсивності, обмеженого, як у 2014-2015 рр., відносно невеликою площею та реалізованого обмеженими силами та ресурсами.

 Даріуш Матерняк

Share Button

Росія та її велика гра: військовий вимір

Share Button

Дії Російської Федерації щодо країн Центральної та Східної Європи, які здійснюються з метою зміцнення її впливу, мають також військовий вимір, а центром тяжіння цього виду тиску залишається Україна і це не зміниться в найближчому майбутньому.

Армія як інструмент домінування

Військова міць була і залишається важливим елементом зовнішньої політики Російської Федерації, особливо щодо так званого ближнього зарубіжжя, але також і країн, розташованих значно далі. З точки зору російської політики в цьому вимірі, переломним моментом стала війна з Грузією 2008 року: хоча переможна, вона виявила низку слабких сторін тодішньої російської армії. Однак цей конфлікт став поштовхом до організаційних змін у Збройних Силах РФ: на порозі збройного конфлікту з Україною в 2014 році російська армія представила зовсім інший, набагато вищий рівень ефективності з точки зору командування, ситуативної обізнаності про поле бою і мала набагато більш сучасне озброєння та техніку. Ці переваги дозволили Росії почати військові дії не лише на Сході України, а й у Сирії на боці президента країни Башара Асада. Крім усього іншого, завдяки цьому Москва після кількох років ізоляції відновила свою наддержавну позицію, успішно переконавши решту світу, що без її участі неможливо вирішити ключові міжнародні проблеми.

Наступні військові дії Москви, такі як навчання «Захід-17», що циклічно проходять у Білорусі, дали можливість перевірити діяльність новостворених тактико-оперативних об’єднань: як новостворених дивізій у Південному та Західному військовому окрузі (3, 144 і 150), так і армії, зокрема, 1-ої гвардійської танкової бригади, відновленої в листопаді 2014 року. Остання структура має вкрай наступальний характер і готується до виконання наступальних завдань в західному стратегічному напрямку: за припущеннями, її метою можуть бути дії проти України чи країн НАТО.

Тут також варто звернути увагу на роль Білорусі в російській військово-політичній стратегії. Хоча наразі постійна російська військова присутність на території цієї країни є символічною (спільні навчання, як правило, мають відносно невеликий масштаб і тривалість), такий стан справ може дуже швидко змінитися, якщо Москва захоче швидко збільшити свою військову присутність у цій країні. Незалежність білоруської влади, особливо у військових питаннях, стає все більш ілюзорною і, принаймні вже кілька років Білорусь слід розглядати як передовий елемент російського Західного військового округу, що є потенційною позицією для наступу проти України чи НАТО.

Акцент на Україні

Станом на 2014 рік Україна була основною мішенню російського військового тиску. Метою операції, проведеної російськими спецслужбами у першому півріччі 2014 року під назвою «Російська весна», було взяти під контроль східні та південні регіони України, зокрема Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя та Одесу. Як відомо, цього вдалося досягти лише в частині Донбасу разом із Донецьком та Луганськом: спроби штучного запровадження сепаратизму в Харкові були припинені операцією Національної гвардії України та спецназу; з іншого боку, в Одесі відбувалися криваві заворушення, які зруйнували будь-яку надію на який-небудь проросійський поворот, а в Запоріжжі та кількох інших пунктах членів російських диверсійних груп заарештовували ще до початку операції. Зважаючи на такий поворот подій, Росія, незважаючи на досить успішну підготовку на початку квітня 2014 року, вирішила не застосовувати силового наступу в Україні, а лише постачати «сепаратистам» зброю та підтримати їх за участю власних сил спеціального призначення та розвідки. Рішення про напівтаємне втручання було прийняте лише тоді, коли «повстання» було майже повністю придушене українськими військами (кінець серпня 2014 року). Результатом цієї діяльності стало збереження відокремлення від Києва двох сепаратистських республік – Донецької та Луганської республік, а також створення, паралельно з окупацією Криму, зони конфлікту на Сході України, який тліє весь час.

Незважаючи на це, загроза російського військового втручання проти України повністю не зникла: як зазначалося вище, Росія постійно прагне розвивати власний наступальний військовий потенціал, а нові дивізійні та військові об’єднання утворюються переважно біля кордонів з Україною. Перш за все, створюються нові бронемеханізовані об’єднання, а також повітряно-десантні війська, а існуючі модернізуються сучаснішою технікою (наприклад, бронетанкові частини отримують модернізовані танки, наприклад, Т-72Б3, а ракетні полки — набори зразка «Іскандер»). Росія також розширює свій потенціал в окупованому Криму: там з’являються як нові військові об’єкти, так і нові підрозділи (повітрянодесантні та морські).

Якщо говорити про військові проєкти з потенційними військовими ризиками, то перш за все слід згадати навчання «Захід-17». Їх масштаби за кількістю задіяних підрозділів (особливо тих, що прибули з внутрішніх районів Росії, включаючи Центральний військовий округ) були безпрецедентними. Ще одне таке зосередження сил, хоча і в менших масштабах, відбулося на рубежі березня та квітня 2021 року. Це було пов’язано – і правильно – з навчаннями «Захід-21», хоча, всупереч думці деяких коментаторів, не становило прямої загрози масштабних військових дій проти України. Власне, частина підрозділів, які на той час досягли кордонів України, згодом взяли участь у цих маневрах, які, варто зазначити, були меншими, ніж у 2017 році. Подібно як це відбувалось навесні, не всі повернулися до постійної дислокації після завершення тренувальних заходів.

Перспектива: зростання напруги та деескалація?

Дії Росії – як з весни 2021 року, так і пов’язані з міграційною кризою, штучно створеною білоруською владою, а також ті, що очікуються в найближчі тижні та місяці, слід розглядати як частину одного цілого. З високим ступенем вірогідності можна припустити, що Росія діє за простою і перевіреною схемою: створює кризу і стан напруженості, а потім пропонує її вирішення і виступає посередником (Москва вже відіграє цю роль в переговорному процесі у Мінську, який має допомагати у врегулюванні конфлікту на Донбасі, який, як відомо, сама спричинив).

На жаль, правила цієї «гри» нав’язуються Москвою, також коли йдеться про застосування військової сили чи потенційну загрозу її застосування. Немає іншого способу зменшити цей ризик, окрім як вжити подібних дій у відповідь на тиск з боку Росії. Цій меті служать такі інструменти, як постійна присутність сил НАТО на Північному Сході Польщі, а також у Литві, Латвії та Естонії. У рамках нинішньої кризи на польсько-білоруському кордоні подібну роль відіграли навчальні проекти, реалізовані в Польщі, зокрема, 12-ою механізованою дивізією (навчання на полігоні в Новій Дембі наприкінці вересня цього року), а також швидке перекидання сил 10-ої бронекавалерійської бригади зі Свентошува до Бяла-Подляська наприкінці жовтня цього року (особливо, як випливає із спостереження за новинами, останній епізод став несподіванкою для білоруської сторони).

Питання про те, чи дійсно Росія буде здійснювати наступальні дії проти України, поки що залишається відкритим. Звісно, російський потенціал у кілька разів більший за український, до того ж Київ не може розраховувати на військову допомогу — він не є членом НАТО чи будь-якого іншого військового альянсу, а гарантії, подібні до Будапештського меморандуму, не гарантують будь-чого. Тим не менш, Збройні Сили України мають значний потенціал з точки зору здатності відбити російське вторгнення, навіть у великих масштабах і, безперечно, значно більший, ніж у першому півріччі 2014 року, коли, як ми пам’ятаємо, Росія, незважаючи на високий ступінь готовності і набагато вигідніше, ніж нинішнє, співвідношення сил, не наважилася на масштабний силовий варіант. На даний момент (хоча це може змінитися в найближчі кілька тижнів) найімовірнішим сценарієм є те, що Росія створює атмосферу неминучого конфлікту лише для того, щоб у ключовий момент довести до деескалації з метою отримання певної вигоди у відповідний момент. Яким буде результат такої «війни нервів» також залежатиме від позиції країн Європейського Союзу, особливо Франції та Німеччини, а також Великобританії та США, які мають найбільші можливості, коли мова йде про надання Україні військової підтримки. Поки що заморожування процесу сертифікації газопроводу «Північний потік-2» видається позитивним сигналом у плані формування жорсткої позиції щодо дій Москви.

Даріуш Матерняк

Share Button

Гра Путіна за «Північний потік-2» та міграційна криза

Share Button

Криза на польсько-білоруському кордоні на початку листопада вступила в нову, більш жорстку фазу. Однак це частина набагато ширшого процесу тиску з боку Російської Федерації на західні країни.

Російські інструменти

Було б дуже наївно думати, що дії білоруської влади, починаючи з весни 2021-го року, щодо Польщі, Литви та Латвії, які полягають у спрямуванні потоку мігрантів до кордонів цих країн (які, що важливо, також є східними кордонами ЄС), можна було б реалізувати без прийняття рішення в Москві. Незалежність Олександра Лукашенка довгий час була ілюзорною, а сфальсифіковані президентські вибори та протести влітку 2020 року лише прискорили процес ерозії його реальної влади.

Варто зазначити, що Російська Федерація, яка є головним архітектором нинішньої кризи, використовує в ній низку інструментів, подібних до тих, які були застосовані у 2014 році на Сході України. На стратегічному рівні — це механізм штучного створення кризової ситуації лише для того, щоби потім брати участь у вирішенні, створеної нею проблеми, водночас отримуючи передбачувані раніше політичні, економічні, військові та інші переваги. У даному випадку проблема полягає в гуманітарній кризі на кордоні Білорусі з Польщею та іншими країнами ЄС. Такий самий механізм був використаний у 2014 році на Сході України: Росія створила раніше неіснуючу проблему сепаратизму, щоб змусити українську владу до дій, що призвели до збройного конфлікту, у вирішення якого втягнулась Москва як посередник (!) в межах Мінського процесу, головною метою якого є федералізація Української держави та, через маріонеткову владу ДНР/ЛНР — вплив на внутрішню та зовнішню політику Києва. Наразі ця мета повністю не досягнута, але тліючий конфлікт на Донбасі залишається суттєвою проблемою для Києва, особливо з огляду на його прагнення щодо вступу до ЄС та НАТО.

Цей стратегічний інструмент, який в українській журналістиці часто називають «іхтамнєт» (тобто російською «їх там немає» — мова йде про російських солдатів на Донбасі, присутність яких на території України росіяни заперечують з 2014 року, незважаючи на беззаперечні докази) ефективно підтримується медійними та пропагандистськими інструментами. Російські ЗМІ, підтримані офіційними представниками, від самого початку нинішньої кризи наголошують на начебто «злочинних» діях державних служб країн ЄС, вказуючи на нібито співвідповідальність, наприклад, Польщі за цю кризу (наприклад, заява речниці МЗС Росії про відповідальність Польщі у “знищенні Іраку” у 2003 році й пізніше). У нинішній кризі перед офіційними медіа-каналами Білорусі стоять подібні завдання. «З серпня 2020 року білоруська пропагандистська машина переповнена російським наративом», — наголошує український аналітик Євген Магда. Важливо, що це повідомлення спрямоване не лише на власну аудиторію у Білорусі та Росії, а й до суспільств атакованих країн (де воно знаходить не лише аудиторію, але й послідовників, які творять власні, не підкріплені жодними доказами, історії, сумісні з повідомленнями білоруських та російських ЗМІ) та країн, розташованих далі на Заході. Ці дії мають обмежену ефективність, однак посилюють соціальну напругу та збільшують інформаційний шум.

У що грає Путін

Очевидно, що спричинення «міграційної кризи» не було самоціллю для російської сторони. Ставки в цій грі набагато вищі – це вплив Російської Федерації на ситуацію в країнах Європейського Союзу та в усій Центральній та Східній Європі. Як слушно зазначають аналітики, які займаються енергетикою, ситуація загострюється на початку зимового сезону, коли поставки газу з Росії на Захід з різних причин обмежені, а вже побудований газопровід «Північний потік-2» чекає запуску.  Через кілька днів після серйозної ескалації тиску на польсько-білоруський кордон Олександр Лукашенко погрожує західним країнам славнозвісним «перекрити кран», а водночас “на допомогу” приходить Володимир Путін, заявляючи, що Росія є стабільним постачальником. Проте, як все ж забезпечити постачання в умовах конфлікту на польсько-білоруському кордоні, як не шляхом введення в експлуатацію новозбудованого (але ще не сертифікованого) газопроводу по дну Балтійського моря? «Це стан підвищеної необхідності, вимушений міграційною кризою та суперечками між Польщею та Білоруссю», – незабаром може сказати Володимир Путін, і з ним погодяться багато політиків на Захід та Південь від  Польщі.

Енергетичний і військовий аспекти всієї нинішньої ситуації нерозривно пов’язані з Україною. Головними жертвами запуску газопроводу ПП2 стане саме Київ, оскільки він втратить статус транзитної країни, а отже і всі пов’язані з цим вигоди, як економічні (дохід від транзиту), так і стратегічні (транзит через Україну є одним із факторів, що заважають Росії застосувати  активні масштабні військові дії проти України). У той же час Росія використовує військовий тиск, щоб зосередити великі угруповання військ вздовж кордонів України, починаючи з березня – квітня 2021 року. І, хоча характер і кількість сил, зібраних уздовж кордонів України цієї весни, унеможливили проведення великої військової операції проти України, рівень напруженості значно підвищився. Нинішні звіти про переміщення російських військових частин, швидше за все, мають подібне завдання: створити враження загострення ситуації до рівня, близького до відкритого збройного конфлікту, щоб отримати поступки (як від влади в Києві, так і від західних країн, які підтримують Україну) та деескалізувати ситуацію. Аналогічну роль відіграють такі проекти, як навчання білоруських та російських десантників біля польського кордону (наприклад, висадка російських десантників 12 листопада 2021 року в аеропорту Гродно).

Що далі?

Це лише питання часу, коли «міграційна криза» охопить і білорусько-український кордон. Для російської сторони переваги посилення тиску в цьому випадку очевидні: це дасть змогу підкріпити версію про «нелюдський режим у Києві», яка чітко відповідає наративу про репресивність дій української влади щодо Донбасу, а також може стати виправданням для посилення військової присутності вздовж кордонів України.

Не варто також очікувати раптового зменшення тиску на польсько-білоруський кордон: табори на кшталт Кузьниці, ймовірно, залишаться на своїх місцях тижнями, якщо не місяцями, а все для того, щоб тиснути на громадську думку звинуваченнями у «нелюдському ставленні» (яке, зрештою, є наслідком дій білоруської влади і це вона несе повну відповідальність за становище мігрантів). Діяльність російської сторони за посередництвом білоруських прикордонних служб є спробою вдарити по системі цінностей, на якій базується демократична система Польщі та всього ЄС.

Що повинна робити Польща в такій ситуації? Незмінно прагнути до максимальної інтернаціоналізації конфлікту, що триває. Більше дипломатичне залучення на рівні Європейського Союзу чи США означає посилений тиск на Мінськ і Москву. Те ж саме стосується присутності на польсько-білоруському кордоні більшої кількості представників інших країн: або за формулою, якою зараз впроваджено на початковому етапі – військові інженери з Великобританії, або постійна присутність представників Frontex або інших агентств ЄС. Будь-які такі дії, чи то на дипломатичному полі, чи в присутності на кордоні, зменшують простір для маневру з білоруської сторони. Те ж саме стосується і присутності журналістів ЗМІ: кордон має бути доступним для них, хоча слід підкреслити – він має стосуватися суто журналістів, а не людей, які займаються (більш-менш професійно, незалежно від своїх мотивів) створенням фейкових новин та дезінформації.

З огляду на наближення зими, для мігрантів, які опинилися в таборах у Білорусі, також потрібно якнайшвидше рішення. Тут також необхідний дипломатичний тиск, особливо з боку країн походження окремих людей, щоб дозволити їм повернутися до місця походження — як відомо, білоруські спецслужби давали мігрантам, які там перебувають, залишати прикордонну територію. Влада Іраку заявила про можливість евакуації своїх громадян через територію Російської Федерації — таких дій має бути якомога більше, адже це єдиний спосіб вирішити кризову ситуацію, з якою ми маємо справу.

Даріуш Матерняк

Share Button

Денис Москалик: відносини між Україною та Туреччиною є стратегічним партнерством

Share Button

Як оцінюєте актуальні українсько-турецькі відносини?  Останнім часом спостерігається ґрунтовне поглиблення відносин між Києвом та Анкарою.

Актуальні відносини між Україною та Туреччиною є стратегічним партнерством.  Насправді останнім часом ці контакти є більш інтенсивними: як між представниками держав, так і на найвищому рівні: між президентами обох країн.  Важливо, що продовжується їх динамічний розвиток у кількох ключових сферах, зокрема в економічній та військово-технічній співпраці.

У чому причина такої активізації  контактів?

У випадку з Україною це є наслідком втрати частини ринків збуту для власноъ продукції та необхідності шукати нові можливості: такі, як Туреччина, а також за посередництвом Туреччини, або далі вже без неї — ринки Глобального Півдня та Близького Сходу. Для України це також необхідність зміцнювати армію та розвивати співпрацю у сфері військово-промислового комплексу. Слід пам’ятати, що до 2014 року значна частина українського виробництва в збройній галузі спиралась на співпрацю з Росією та спільну розробку продукції. Це стосувалося, наприклад, АТ “Мотор Січ”, яка виробляє комплектуючі для російських гелікоптерів. Сьогодні українські компанії переналаштовуються на співпрацю з турецькими партнерами. Враховуючи, що Туреччина активно розвиває свій сектор оборонної промисловості, обидві країни прагнуть розвивати це співробітництво у багатьох аспектах, включаючи розробку нових видів зброї.

Чи слід очікувати, що ця співпраця буде тривалою, скажімо, потенційно планується на десятки років?

Це стратегічно обраний напрямок співпраці, також коли йдеться про розвиток галузей оборонної промисловості обох країн: не тільки з точки зору простих відносин купівлі-продажу, а й спільної науково-дослідної діяльності у сфері поєднання можливостей підприємств. Метою цієї діяльності є створення нових виробів, наприклад, нових ударних безпілотників, оснащення танків системами активного захисту, нових турецьких гелікоптерів Т-929 — українськими двигунами виробництва «Мотор-Січ».  Обидві країни та їх військово-промислові комплекси мають різні можливості та досвід. Для України це, перш за все, досягнення в галузі проектування та виробництва озброєнь з 1930-х до 1980-х років. У Туреччині динамічний розвиток цього сектору припадає на кінець ХХ і початок XXI століття, в основному в області електронних систем і ударних гелікоптерів. Поєднуючи ці можливості, можна досягти результатів, які потребують значно більше часу для кожної країни окремо.

Якщо мова йде про відносини в політичному вимірі, то видно активну участь Туреччини у створенні «Кримської платформи». З чого виникає це зацікавлення Анкари у питаннях деокупації Криму?

На це є кілька причин. Перш за все, це пов’язано з інтересом Туреччини до ситуації у всьому Чорноморському регіоні, особливо в галузі безпеки. Також Анкара занепокоєна нарощуванням військового потенціалу Російської Федерації, яка використовує півострів для посилення можливостей власної експансії в регіоні: проведення навчань для Чорноморського флоту та контролю над ситуацією на морі. Ось чому Туреччина прагне розвивати співпрацю з Україною — щоб обмежити можливості подальшої експансії Росії та пов’язані з цим загрози. Другим аспектом, безперечно, є кримськотатарське питання. Для Туреччини кримьськотатарська меншина є безумовно найближчою спільнотою в Україні, і те, що відбувається з кримськими татарами в окупованому Криму, є важливим питанням, яке є однією з основ співпраці України та Туреччини. Тут варто звернути увагу на культурний аспект: татари вважаються близькими в цьому плані з турками – це також історично обумовлено. Релігійний фактор тут має менше значення.

Повертаючись до економічних питань: які галузі є сферами потенційного співробітництва між Україною та Туреччиною?

Насправді найближчим часом слід очікувати збільшення кількості інвестицій, зокрема, особливо турецьких в Україні. Основними напрямками є будівництво інфраструктури, що є важливим для України з урахуванням політики держави щодо вдосконалення доріг та інших елементів транспортної інфраструктури, а також вищезгаданих інвестицій у секторі оборонної промисловості. У майбутньому турецькі штурмові безпілотники мають вироблятися в Україні. Це також інвестиції в агропромисловий сектор і порти, які є одним із найважливіших елементів, що з’єднують обидві країни.

Які конкретно безпілотні літальні апарати будуть вироблятися в Україні?

Йдеться насамперед про безпілотні літальні апарати, замовлені Україною в 2020 році, і яких має з’явитися ще більше – Байрактар ТБ-2. Наразі це пріоритет, якщо говорити про українські закупівлі в Туреччині. Зараз мова йде також про Bayraktar Akinci, хоча це дальша перспектива, оскільки цей БПЛА наразі знаходиться на стадії розробки. Також у цьому аспекті йдеться про зближення оборонної промисловості обох країн. Для України співпраця в цій сфері є важливою у зв’язку з планами заміни значної частини радянської зброї новими зразками: слід очікувати, що значна частина цих змін буде включати техніку, вироблену власне в Туреччині, або в рамках українсько-турецької співпраці.

Які перспективи співпраці з точки зору вдосконалення ракети “Атмаса” та її видів, як морського, так і сухопутного?

Очевидно, що Туреччина зацікавлена в досягненнях України в галузі ракетного озброєння. Одним із важливих напрямків співпраці, крім будівництва безпілотників та авіації, є також питання, пов’язані з військово-морськими силами. Практичним виміром цієї співпраці є замовлення Україною корветів класу “Ада” в Туреччині, один з яких вже будується. Ці ракети є аналогом американських ракет Harpoon, у майбутньому вони будуть використовуватися ВМС України разом із вищезгаданими корветами. Співпраця з Туреччиною, ймовірно, також охопить розробку наземної версії ракети “Атмаса”, хоча варто пам’ятати, що в Україні вже є своя протикорабельна ракета наземного базування типу “Нептун”, тому слід очікувати, що це буде пріоритет у закупівлях для Збройних Сил України. Як відомо, Україна також тренуватиме свої вміння уражати цілі на морі в рамках співпраці з Великобританією, з якою підписано домовленості щодо поставки ракетних катерів.

Говорячи також про ширший вимір ситуації в Чорному морі: в останні роки були ситуації, які можна вважати розвитком російсько-турецьких відносин.  Одним з таких прикладів стала закупівля Туреччиною російських ракетних комплексів С-400.  Чи не боїться Україна, яка зараз розвиває відносини з Туреччиною, подібних ситуацій у майбутньому?

Відносини України з Туреччиною та Росії з Туреччиною розвиваються паралельно на незалежно. Туреччина орієнтується на отримання додаткових технологічних можливостей: у контексті відносин з Росією йдеться саме про ракетно-зенітне озброєння. Сам факт цієї закупівлі стратегічно не змінює турецької політики. Для турецької еліти це є підтвердженням їх власного суверенітету, також у відносинах із США — звідси конфлікт, пов’язаний із закупівлями С-400 у Росії. Співпраця України з Туреччиною враховує той факт, що інтереси Туреччини та Росії в певних ситуаціях збігаються. У будь-якому випадку, незалежно від такого зближення в певних аспектах, Туреччина прагне зміцнити власні позиції, навіть якщо це означає втручання в сферу інтересів Росії: це стосується, наприклад, підтримки Туреччиною тюркських народів, які проживають переважно на території Російської Федерації або на території інших країн, які Росія вважає сферами свого впливу: на Південному Кавказі і за його межами, аж до Якутії та країн Середньої Азії. Боротьба за лідерство на місцях породжує конфлікти між Росією та Туреччиною, що вже призвело до проксі-війн в Сирії, Лівії та на Південному Кавказі.

Що стосується конфлікту в Карабаху, який є однією із головних точок зіткнення інтересів Росії та Туреччини – чи згодні ви з висновком, що якщо ця війна триватиме, Україна обов’язково стане на сторону Азербайджану, а отже і Туреччини?

Україна підтримувала Азербайджан під час попереднього конфлікту 2020 року. Україна вже давно поділяє позицію азербайджанської сторони, хоча на даний момент ця співпраця зосереджена на відносинах з Туреччиною, Україна все ще надає дипломатичну підтримку та здійснює спільну діяльність у сфері військової співпраці.

Що стосується багатосторонньої співпраці в нашому регіоні, який умовно називають Міжмор’я: які, на вашу думку, можливості розвитку співпраці між Україною, Туреччиною, Польщею та іншими країнами цього простору?

Безперечно, такі перспективи є, тим більше, якщо вони стосуються найбільших країн регіону. Це також важливо з точки зору американської політики, яка надає все менше значення ситуації у Східній Європі та загрозам з боку Росії, на користь участі в Азії та Тихоокеанському регіоні. Таким чином, Київ, Варшава та Анкара, як найбільші західні сусіди Російської Федерації, мають можливість спільно впливати на ситуацію в сфері безпеки.

Розмовляв: Даріуш Матерняк

 

Share Button

Аналітична доповідь на тему: ІРЛАДНСЬКА РЕСПУБЛІКАНСЬКА АРМІЯ

Share Button

Основною метою ІРА є звільнення територій Північної Ірландії від влади Великої Британії та повна незалежність острова. Організація має політичне крило і представництво в британському та ірландському парламентах, Асамблеї Північної Ірландії та навіть Європарламенті — партію «Шинн Фейн».

Передумовою до формування заведено вважати «Великоднє повстання» в Дубліні та деяких інших містах 24 квітня 1916 р.. Лідери націоналістів, скориставшись вступом Британії у Першу світову війну, підняли збройний бунт і вперше проголосили Ірландську Республіку.

1919 р. відбувається об’єднання «ірландських волонтерів» та «Ірландської громадянської армії». Так утворилася Ірландська республіканська армія.

21 січня 1919 р. 73 депутати британського парламенту сформували парламент Ірландії та проголошують її незалежність. Британія вводить війська, починається війна. В ході конфлікту острів офіційно розділяється на Північну і Південну Ірландію.

    Влітку 1921 р. англійці пішли на компроміс і уклали договір, яким присвоїли Ірландії статус домініону. Північна Ірландія залишилася особливою частиною нової держави з правом виходу. Договір викликав розкол в ІРА на тих, кому було досить такого статусу і тих, хто домагався повної незалежності. Останніми керував глава «Шинн Фейн» Імон де Валера. Активний період військових дій закінчився для ІРА розгромом від сил регулярних армій Британії та Ірландії 1923 року. Залишки ІРА пішли в підпілля.

З 1969 р. по 1997 р. ІРА розпалася на ряд організацій, які всі називаються ІРА. Вони включали:

  • Офіційна ІРА (OIRA). –    Справжня ІРА (RIRA ).
  • Неперервність ІРА (CIRA) –   Тимчасова ІРА (PIRA) [2].      .

Рада та домашня база ІРА

Домашня база ІРА знаходиться в Північній Ірландії, з присутністю та діяльністю по всій Ірландії, Великобританії та Європі. Члени IРA завжди мали відносно невеликі групи, які, за оцінками, складають кілька сотень членів, які організовані в невеликі підпільні осередки. Її щоденні операції здійснює «Рада армії» з 7 осіб.

Підтримка та приналежності

З 1970-х до 1990-х рр. ІРА отримувала зброю та проводила навчання з різних міжнародних джерел, зокрема американських симпатиків, Лівії та Організації визволення Палестини. Були встановлені зв’язки між ІРА та орієнтованими на марксизм терористичними угрупованнями, особливо в тих, що були найбільш активними в 1970-х.

Цілі ІРА

ІРА вірила у створення єдиної Ірландії під владою Ірландії, а не британського правління. PIRA застосувала терористичну тактику на знак протесту проти протестантського ставлення до католиків у Північній Ірландії[3].

До 1949 р. парламент Ірландії та де Валера, який  став прем’єр-міністром,   кілька разів змінював Конституцію, роблячи країну остаточно незалежною від Британії. Північна Ірландія залишається частиною Сполученого Королівства. Керівництво ІРА приймає рішення боротися за повну незалежність острова і переходить до тактики міської герильї та терактів на півночі. Починається період Смути, який започаткував масовий терор[4].

  1. II. Поштовхом доактивного протистояння з військовими та поліціантами стали події Кривавої неділі 30 січня 1972 р.. У північному м. Деррі в ході мирної демонстрації за захист громадянських прав, англійські солдати відкрили вогонь по беззбройним учасникам маршу, що породило хвилю насильства у відповідь.

Великі теракти ІРА

  • 20березня 1972 р. — Бійці ІРА підірвали машину в якій знаходилася бомба начинена 45 кілограмами гелігніта. 7 загиблих на місці, 148 поранених.
  • 21липня 1972 р. — Кривава п’ятниця. Серія вибухів у Белфасті — близько 20 бомб за півтори години. 9 загиблих, 130 поранених.
  • 20 липня 1982 р.—«Тимчасова» ІРА підриває бомби під час параду військовослужбовців в Гайд-парку і Риджентс-парку в Лондоні. Від вибуху загинуло 11 солдатів.
  • 8 листопада 1987 р.— вибухи в Енніскіллені в Маковий день. Під час церемонії вибухнула 16-кілограмова бомба, в результаті чого загинуло 12 людей, 63 отримали поранення. Серед загиблих було 10 цивільних. За рік до того від «тимчасових» відкололася більш радикальна «Спадкоємна ІРА».
  • 15 серпня 1998 р.— вибух автомобіля в Омі в Північній Ірландії, відповідальність за який на себе взяла «Справжня ІРА» — черговий відкол радикалів від «тимчасових». 29 загиблих і 220 поранених, наймасовіша за кількістю жертв акція ІРА. Напад настільки жахнув Ірландію та Великобританію, що в підсумку просунув уперед мирний процес. Мартін Макгінес, лідер політичного крила ІРА «Шінн Фейн», і президент партії Джері Адамс засудили напад. Прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер заявив, що це “жахливий акт дикунства і зла”.

У Великобританії та Ірландії було негайно введено нове законодавство, яке полегшило притягнення до відповідальності підозрюваних у тероризмі[5].

Сучасний стан Ірландської республіканської армії

Незважаючи на те, що з плином часу реальна ІРА сильно зламалася, MI5 – розвідувальне агентство Великобританії – назвав це першочерговою загрозою для Великобританії в липні 2008 р. на підставі даних спостереження. MI5 підрахував, що станом на липень 2008 р. в групі було близько 80 членів, які готові проводити вибухи та інші напади.

У 2012 р., роздроблена ІРА об’єдналася з іншими терористичними угрупованнями з метою формування, як нової групи, “єдиної структури під єдиним керівництвом”. Цей крок був викликаний Макгіннесом, який потиснув руку королеві Єлизаветі. Відповідно до пильних зусиль боротьби ІРА проти наркоторговців, однією з цих груп була «Радикальна дія проти наркотиків» або «RAAD», що здійснювала заходи щодо зменшення наркотрафіку в Ірландію.

ІРА та  ЗМІ називали цю групу “Новою ІРА” з часу об’єднання сил. Нова ІРА заявила, що має намір орієнтуватись на британські сили, поліцію та штаб-квартиру Ольстер Банку. Газета «Irish Times» назвала його “найсмертоноснішим з дисидентських республіканських угруповань” у 2016 р., і він активно діяв останні роки. Група заклала вибухівку, яка вибухнула перед будинком Лондондеррі та в будинок співробітника поліції Англії, у лютому 2016 р. На іншого співробітника поліції було здійснено смертельний напад у січні 2017 р.[6].

ІРА, як рух ніколи не був однорідним, що з часом привело організацію до занепаду. Офіційне припинення вогню і перехід до політичної боротьби був оголошений влітку 2005 р.. Залишилися нечисленні загони, такі як «Справжня ІРА», що проводять акції насильства проти поліції та лоялістів. Збройні атаки тривають досі, хоча в період з 2005 р. до 2019 р. кількість членів бойових осередків істотно скоротилася[7].

Ідеологія та політика

Серед перших лідерів ІРА було багато марксистів. «Ірландська громадянська армія» Джеймса Коноллі, що стала частиною ІРА, була соціалістичною і пролетарською. Але чим більше в ІРА і «Шинн Фейн» відбувалося розколів, тим більше розмивалася ідеологія. Ще в 1920-х від партії відкололися ліберальні та консервативні крила — «Фіанна Файл» і «Фіне Гел». Марксистсько-ленінська Робоча партія Ірландії відкололася 1970 р.. Зараз «Шинн Фейн» позиціонує себе як соціал-демократична і націоналістична партія, виступає за безкоштовну медицину і збільшення громадського сектора в економіці. У 2014 р. журнал Forbes опублікував інформацію про те, що в рік Справжня Ірландська республіканська армія отримує виручку до 50 мільйонів доларів США. Згідно з інформацією, що надійшла від північно ірландської поліції, основними джерелами доходів ІРА є нелегальні операції з паливом і контрабанда різних товарів: за обсягом доходів «справжні» зайняли 9-е місце серед терористичних угруповань світу . Значна частина доходів припадає на контрабанду сигарет, хоча всупереч антитерористичного законодавства, кошти надходять і від іноземних громадян, які співчувають ірландським націоналістам[8].

III.                                                      Висновок

ІРА в попереднє століття характеризувалася активною боротьбою за незалежність Ірландії, шляхом терористичних актів. Починаючи з 20 х років

XX століття ІРА здійснила ряд змін, що відобразилися на її діяльності.  Переходячи до терактів в 70-80 х років ІРА, розгорнула широку програму кривавих дій проти британської корони, задля власної незалежності.

  Забезпечення ІРА зброєю здійснювалося завдяки іншій терористичній організації Хезбола, за непідтвердженими даними СРСР, Колумбія та ірландської діаспори у світі[9]. Що давало твердження про соціалістичні схильності Ірландської республіканської армії, але завдяки інтеграції агентів М15 в структуру цю небезпеку вдалося уникнути. В ІРА проник ряд агентів британських спецслужб; перші значні інфільтрації пройшли в середині 1970х та під час перемир’я 1975 р.. Агентами були ряд вищих чинів ІРА, в тому числі член Шинн Фейн, Денис Дональдсон, який зізнався по телебаченню 16 грудня 2005 р., що були британським агентами протягом 20 років.  Під час міжусобних зіткнень ІРА ліквідувала близько 63 власних учасників за підозрою в тому, що вони є інформаторами Великобританії.

Сьогодні ІРА здійснює мінімальні заходи щодо своєї діяльності, віддаючи перевагу політичному вектору руху. Сильна позиція британських та ірландських спецслужб дозволяє запобігати більшості активностям терористичної організації. Сьогодні ІРА перебуває у підпіллі з приблизглї кількістю членів у 150 осіб та готова в будь який момент продовжити власну боротьбу за незалежність.

Володимир Дудко

Share Button

РЕЗУЛЬТАТИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄС У 2014-2021

Share Button

Мета даної аналітичної роботи полягає у дослідженні результатів та ступенів імплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у 2014-2021 рр..

Завдання доповіді полягає у визначенні позитивних та негативних чинників імплементації Угоди. Дослідити ступінь впровадження домовленостей у життя  українців та рівень досягнення реформ країни.

Ціль доповіді полягає у дослідженні проблематики імплементації взятих Україною на себе договорів у повсякденну діяльність. Аналіз успіху чи провалів реформ згідно Угоди,  що були започатковані у 2014 р. і до сьогодні.

Впродовж 2007—2012 рр. було проведено 21 раунд переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у рамках 3 робочих груп:

  • з політичного діалогу, зовнішньої і безпекової політики;
  • з юстиції, свободи та безпеки;
  • з економічних, секторальних питань та питань розвитку людського потенціалу.

Текст Угоди про Асоціацію Україна — ЄС українською мовою опублікований 20 червня 2013 р. на офіційному сайті Комітету з євроінтеграції ВРУ.

6 березня 2014 р. в Брюсселі відбувся екстрений саміт ЄС, що був присвячений українській політичній кризі, на якому зокрема обговорювалося прохання української влади про підписання Угоди.

16 вересня 2014 р. Європейський парламент ратифікував Угоду синхронно з Верховною Радою України. ВРУ та Європейський парламент синхронно, в режимі телемосту, ратифікували цю Угоду 16 вересня 2014 р.; президент Порошенко одразу в Раді підписав закон про ратифікацію. Угода вступила в силу з 1 листопада 2014 р., а набула чинності з 1 вересня 2017р..

Отож, «Угода про асоціацію» – це інструмент ЄС для приближення «країн східного партнерства» до європейських стандартів та норм. Вона включає в себе наступні норми:

  • спільна зовнішня політика та політика безпеки;
  • правосуддя та внутрішні справи;
  • глибока та всеохопна зона вільної торгівлі (DCFTA);
  • охорона довкілля, наука, транспорт та освіта[2].

Відмінність між угодами про асоціацію, які готуються до підписання з країнами «Східного партнерства», та тими, які ЄС уже має з третіми країнами, полягає саме в DCFTA. Підписуючи таку угоду, країни «Східного партнерства» братимуть на себе зобов’язання привести своє законодавство у відповідність до законодавства Євросоюзу в таких царинах, як торгівля, захист прав споживачів та екологічне регулювання. Країни, які підписують DCFTA, повинні ухвалити близько 350 законів ЄС упродовж 10 р..

Підписанти даного пакету отримають також доступ до ринку із 500 мільйонами споживачів та ВВП розміром 12,9 трильйона євро. Для порівняння: конкурентний ринок Митного союзу, який просуває Росія, налічує лише 170 млн. споживачів. Його загальний ВВП дорівнює 1,4 трильйона євро[3].

3.Україна є пріоритетним партнером для Європейського Союзу. ЄС підтримує Україну у забезпеченні стабільного, заможного і демократичного майбутнього для своїх громадян. Євросоюз є непохитним у своїй підтримці незалежності, територіальної цілісності та суверенітету України. Угода про асоціацію, включаючи глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі, яку було підписано у 2014 р., є головним інструментом наближення України та ЄС одне до одного, сприяння глибшим політичним і міцнішим економічним зв’язкам і шани спільних цінностей[4]. Україна продовжує впроваджувати програму реформ задля пришвидшення економічного зростання та поліпшення рівня життя своїх громадян. Пріоритетні реформи стосуються боротьби проти корупції, реформисудової системи, конституційної та виборчої реформ, поліпшення бізнесового клімату та енергоефективності, а також реформи державного управління та децентралізації. Від 2014 року ЄС та фінансові інституції залучили понад 15 мільярдів євро у формі грантів і позик задля підтримки процесу реформ[5].

У своїй підтримці ЄС непохитно дотримується принципів територіальної цілісності та суверенітету України та вважає повне виконання Мінських угод основою стабільного політичного розв’язання конфлікту на сході країни

Близькі партнери

Україна є пріоритетним партнером Європейського Союзу. Відносини між ЄС та Україною розвиваються також у контексті Східного партнерства. Між 2007 та 2011 р. відбулися переговори щодо Угоди про асоціацію, що включає в себе глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі між ЄС та Україною. Угоду було підписано в два етапи: 21 березня та 27 червня 2014 р.. Вона прийшла на зміну попереднім співпрацям між Україною та ЄС. Угода про асоціацію є головним інструментом для зближення ЄС та України: вона сприяє розвитку глибших політичних відносин, міцніших економічних зв’язків та повазі до спільних цінностей.

Від 1 листопада 2014 р. почали тимчасово застосовуватися деякі частини Угоди про асоціацію. Це зміцнило співпрацю ЄС та України у питаннях прав людини, засадничих свобод та верховенства права; політичного діалогу та реформ, а також переміщення осіб. Це також посилило співпрацю в цілій низці сфер, зокрема сферах енергетики; довкілля; протидії змінам клімату; транспорту; фінансових послуг; державних фінансів, зокрема протидії шахрайству; сільського господарства та розвитку сільської місцевості; риболовства та морської політики; захисту прав споживачів та громадянського суспільства. Угода набрала чинності 1 вересня 2017 р.. Щороку подаються звіти щодо стану її імплементації[6].

Підтримка програми українських реформ

З  весни 2014 р. Україна стала на шлях  програми реформ, націленої на стабілізацію своєї економіки та поліпшення життя своїх громадян. Україна та ЄС разом визначили програму реформ – Порядок денний асоціації, та разом слідкують за її поступом. Боротьба проти корупції, реформа судової влади, конституційна реформа та реформа виборчого законодавства, поліпшення бізнесового та інвестиційного клімату, енергоефективність, а також реформа державного управління, зокрема реформа децентралізації, є серед ключових у цьому порядку денному.

  Окрім політичної підтримки, ЄС та європейські фінансові інституції також надали Україні фінансову допомогу у вигляді грантів та позик у розмірі більше,

ніж 15 мільярдів євро[7]. Ця допомога спрямована на підтримку процесу реформ в Україні. Програми фінансування, що наразі втілюються, включають в себе, серед іншого, такі:

  • 10 червня ЄС надав Україні другий – та останній – транш об’ємом у 500 млн. євро в рамках четвертого пакету макрофінансової допомоги. Загальний обсяг коштів, виділених Європейським Союзом Україні з 2014 р., складає 3,8 млрд. євро (з 4,4 млрд в рамках даної програми фінансування). Це найбільший об’єм коштів, спрямований ЄС на підтримку країни-партнера. Крім того, ЄС надав Україні макрофінансові позики у розмірі до 1,2 млрд. євро  для боротьби з економічними наслідками пандемії корона вірусу[8].
  • 4,3 млрд. євро кредитів від Європейського інвестиційного банку(ЄІБ) починаючи з 2014 р.. Кредити були виділені на підтримку розвитку інфраструктури та реформ в транспортній сфері, енергетиці, сільському господарстві, освіті та муніципальному секторі[9].
  • 4,05 млрд. євро інвестицій від Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). Завдяки підтримці ЄС та його держав-членів, зокрема через їхні донорські внески, ЄБРР допоміг у розвитку та реформуванні найрізноманітніших галузей, зокрема, банківського сектору, аграрного бізнесу, транспорту та малого бізнесу в Україні[10].
  • 1,365 млрд євро допомоги Інструменту європейського сусідства[11], зокрема:

2014 р. – 365 млн. євро на підтримку та моніторинг демократичних реформ та посилення макроекономічної стабільності, покращення механізмів управління і соціально-економічного розвитку України.

2015 р. – 200 млн. євро для програми розвитку приватного сектору (95 млн. євро)

2016 р. – 200 млн.  євро на Антикорупційну ініціативу ЄС.

2017 рік – 200 м млн.  євро на енергоефективність, сприяння сталому соціально-економічному розвитку та ефективному врядуванню у східних регіонах України.

2018 р. – 200 мільйонів євро на Програму підтримки енергоефективності для України, Програму технічної співпраці, Програма між людських контактів.

2019 р. – 200 млн.  євро на Антикорупційну ініціативу ЄС в Україні підтримку громадянського суспільства та культури, Програму технічної співпраці 2019 р., електронне врядування та розвиток цифрової економіки.

В серпні 2014 р. створено Консультативну місію ЄС з реформування сектору цивільної безпеки в Україні (EUAM Ukraine) в рамках Спільної політики безпеки та оборони ЄС. Місія має сприяти українській владі у впровадженні сталих реформ задля ефективного та надійного сектору цивільної безпеки, зокрема зменшення корупції. Мандат місії було подовжено до травня 2021 р. із загальним бюджетом понад 54 млн.  євро на додатковий період. До участі у Місії залучено 250 працівників. Загальний бюджет Місії від 2014 р. складає 142 млн.  євро.

Консультативна місія ЄС – це неозброєна цивільна місія без виконавчих повноважень. Штаб-квартира знаходиться у Києві; регіональні представництва – у Львові, Харкові та Одесі та Маріуполі (від червня 2020 р.). У складі Місії працює також мобільний підрозділ.

У 2014 р. Європейська Комісія також створила спеціальну Групу з підтримки

України (SGUA). Група складається з експертів інституцій ЄС та держав-членів у різних пріоритетних сферах. Вони надають координаційну та консультаційну підтримку органам української влади в ключових сферах реформ[12].

Торгівля

Глибока та всеосяжна зона вільної торгівлі (ГВЗВТ) між ЄС та Україною є потужним свідченням у двосторонніх торговельних відносинах і відкриває нові економічні можливості як для ЄС, так і для України. Український бізнес отримує стабільний та передбачуваний доступ до найбільшого ринку у світі, в якому мешкають понад 500 мільйонів споживачів. Водночас бізнес з ЄС отримує можливість скористатися простішим доступом до українського ринку та будувати нові відносини з українськими постачальниками та партнерами. Глибока та всеосяжна зона вільної торгівлі посприяла розвитку двосторонньої торгівлі між ЄС та Україною, об’єм якої постійно зростав від моменту тимчасового застосування ГВЗВТ у січні 2016 р. та сягнув 43,4 млрд. євро у 2019 р.. Таким чином, Євросоюз посилює свою позицію як торговельний партнер номер один для України. На даний момент, 45% зовнішньої торгівлі України припадає на ЄС[13].

Угода про асоціацію також спонукала до реформи української законодавчо-нормативної бази, аби сприяти її узгодженню із законодавством ЄС. У перспективі це означатиме однакове ставлення до багатьох товарів з України поряд із товарами ЄС на внутрішньому ринку Європейського Союзу.

Окрім того, реформи, закріплені у ГВЗВТ, покращать загальний бізнесовий клімат в Україні, зокрема щодо боротьби проти корупції, що, своєю чергою, збільшить довіру інвесторів.

Починаючи з 2016 р., спостерігається постійне зростання експорту продуктів із більшою доданою вартістю, таких як устаткування, приладів та транспортного обладнання, тоді як кількість компаній, що експортують до ЄС, зросла з 11 700 у 2015 р. до понад 14 500 компаній у 2019 р..

Окрім того, з огляду на непросту економічну та політичну ситуацію в Україні, 1 жовтня 2017 р. ЄС схвалив тимчасові “автономні торговельні преференції” для України. Ці заходи дозволяють країні експортувати більше сільськогосподарської продукції до ЄС відповідно до Угоди про асоціацію та ГВЗВТ без сплати митних зборів. Це надалі збільшує експорт України до ЄС тo допомогло у протистоянні наслідкам російських обмежувальних заходів проти України.

Візова лібералізація

11 червня 2017 р. набув чинності режим безвізових подорожей для громадян України, які є власниками біометричних паспортів. Візова лібералізація є одним із найпотужніших інструментів ЄС для сприяння міжлюдським контактам і зміцнення зв’язків між громадянами Євросоюзу та країн з-поза його меж. Задля збереження такого інструменту для контактів між громадянами ЄС та України Єврокомісія слідкує за безперервним виконанням вимог, що їх мала виконати Україна задля запровадження візової лібералізації. Щороку Єврокомісія оприлюднює звіт, у якому відображено цей моніторинг.

 10 липня 2020 р. Європейська Комісія опублікувала третій звіт про виконання умов безвізу. Дані, наведені у звіті, підтверджують, що Україна продовжує виконувати умови візової лібералізації[14].

Партнери в енергетичній сфері

Співпраця у даній галузі заснована на двосторонньому Меморандумі про взаєморозуміння щодо стратегічного партнерства в енергетичній сфері, підписаному у Брюсселі 24 листопада 2016 р.[15]. Базуючись на п’яти стовпах Енергетичного союзу, даний меморандум окреслює всеохопні рамки співпраці у всіх ключових аспектах енергетичної політики ЄС. Пріоритетні заходи окреслені у щорічних планах заходів.

 ЄС підтримує швидку реалізацію реформ в енергетичній сфері відповідно до зобов’язань України в рамках Енергетичного союзу та Угоди про асоціацію.

Через свої технічні консультації ЄС допоміг українській владі підготувати створення незалежного регулятора в енергетичній сфері, а також нові закони в газовій сфері та сфері електроенергетики. Створення Фонду енергоефективності, до роботи якого ЄС залучив більше 100 млн. євро, сприяє енергетичній модернізації багатоквартирних будинків, в результаті чого відбувається економія державного бюджету та бюджетів домогосподарств[16].

Європейська комісія сприяла тристороннім переговорам між Україною та РФ щодо постачання газу до України та довготермінового транзиту до Європи після 2019 р. [17]. У грудні 2019 р. було досягнуто домовленості, згідно з якою нова угода про транзит газу з Росією здійснюється відповідно до європейських норм.

Дослідницька сфера та інновації

ЄС підтримує інтеграцію України до Європейського дослідницького простору. Для цього було ухвалено рішення про асоціацію України із програмою «Горизонт 2020 р.» та додатковими дослідницькими програмами Євратому. Така асоціація дозволяє українським дослідникам, бізнесовим проектам та інноваторам подавати свої заявки на участь у всіх механізмах фінансування обох програм, на всьому ланцюгу дослідницько-інноваційної діяльності, від фундаментальних наук до діяльності безпосередньо перед виходом в комерційну сферу.

Від 2014 р. студенти-магістри з України отримали 272 стипендії програми Erasmus+, аби навчатися на Спільних магістерських програмах Erasmus Mundus[18].

ЄС виділив 5 млн. євро в рамках двостороннього вікна для України за програмою «Erasmus+». Кошти підуть на збільшення можливостей для студентської та академічної мобільності, стажування, підтримку процесу реформ у вищих навчальних закладах та активнішої участі України у діяльності ініціативи Жана Моне у 2019 та 2020 рр..

Конфлікт на сході України (включаючи санкції)

ЄС рішуче підтримував зусилля з віднайдення мирного та сталого розв’язання конфлікту на сході України. Від самого початку ЄС підтримував територіальну цілісність України, засуджуючи очевидне порушення суверенітету та територіальної цілісності країни через акти агресії російських збройних сил. Він повністю підтримував усі ініціативи, метою яких було віднайдення стійкого політичного рішення конфлікту у східній Україні, вдаючись до усіх наявних засобів[19]. Підхід ЄС – поєднати тиск через обмежувальні заходи з дипломатичними зусиллями та продовженням діалогу.

Уперше дипломатичні обмеження щодо Російської Федерації було застосовано під час позачергової зустрічі лідерів Євросоюзу, що відбулася 6 березня 2014 р.. ЄС послідовно розширював свої обмежувальні заходи; 17 березня 2014 р. Євросоюз спрямував санкції проти конкретних осіб, відповідальних за дії проти територіальної цілісності, суверенітету та незалежності України. Зважаючи на дестабілізаційні дії Росії у східній Україні, 29 липня 2014 року було оголошено про перший пакет вагомих економічних санкцій, що обмежували співпрацю та обміни з Росією.

Тривалість економічних санкцій проти РФ чітко прив’язана до повного виконанням Мінських угод. Як частина власних зусиль з пошуку політичного рішення, Євросоюз збільшив свою допомогу для Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), провів тристоронні перемовини щодо енергетичних та торговельних питань з Росією та підтримав свою політичну залученість, зокрема за допомогою дискусій у Нормандському форматі (Франція, Німеччина, Україна, Росія) та Тристоронній контактній групі (ОБСЄ, Україна, Росія) [20].

Гуманітарна допомога

Євросоюз відігравав провідну роль у реагуванні на гуманітарну кризу. Водночас гуманітарні потреби у східній Україні й досі залишаються великими: за підрахунками, жертвами конфлікту стали понад 5 млн. людей[21]. Із них 3,4 млн. досі потребують гуманітарної допомоги, особливо вздовж лінії розмежування та на територіях, які не контролює українська влада.

ЄС та його країни-члени надавали фінансову підтримку найбільш незахищеним верствам населення. ЄС разом із державами-членами є найбільшим донором гуманітарної допомоги та допомоги, спрямованої на відновлення України.

Від лютого 2014 р. в Україні діє Служба Європейської Комісії з гуманітарної допомоги та громадянського захисту (ECHO). Вона відіграє ключову роль у сприянні гуманітарній координації та обміну інформацією з різними гуманітарними організаціями. Таким чином, загальний обсяг гуманітарної допомоги ЄС сягає 154,8 млн. євро[22]. Євросоюз також надає допомогу переміщеним українцям в Білорусі та Росії.

Обмежувальні заходи ЄС

1)    Дипломатичні заходи. З 4 по 5 червня 2014 р., замість саміту Великої вісімки (G8) у Сочі, було проведено зустріч Великої сімки (G7) у Брюсселі. Країни ЄС підтримали припинення переговорів із Росією щодо приєднання до Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD) та Міжнародної енергетичної агенції (IEA); саміт ЄС-Росія був скасований, а країни-члени ЄС вирішили не проводити двосторонніх самітів у майбутньому[23].

2) Заморожування активів і заборона на в’їзд. Заморожування активів та заборону на отримання візи було застосовано до 177 осіб та 48 організацій. Ці дії стосуються: осіб та організацій, відповідальних за вчинення дій щодо територіальної цілісності України; осіб, які надають підтримку людям, які ухвалюють рішення в Росії; 11 організацій у Криму та Севастополі, які було конфісковано або які отримали користь від трансферу власності, порушуючи українське законодавство[24].

3) «Економічні санкції». Громадяни ЄС та європейські компанії не можуть купувати чи продавати нові облігації, акції чи співставні фінансові інструменти з терміном погашення більше 30 днів, які були видані:

     –     5 найбільшими державними банками Росії;

  • 3 найбільшими російськими енергетичними компаніями;
  • 3 найбільшими російськими оборонними підприємствами; а також їх дочірніми компаніями за межами ЄС[25].

  Допомога у видачі вищеназваних фінансових інструментів також заборонена.

Накладено заборону експорту товарів подвійного призначення і технологій військового призначення в Росію або кінцевим споживачам продукції російської армії, що включає усі елементи списку товарів подвійного призначення ЄС.

Експорт до Росії певного устаткування та технологій, пов’язаних із енергетикою, вимагає завчасного дозволу компетентних інституцій країн-членів.  Не можуть бути надані такі послуги, необхідні для вищезазначених проектів: буріння, випробування свердловин, промислове геофізичне дослідження у свердловинах та їх освоєння та надання спеціалізованих транспортних суден[26].

4) Заходи, спрямовані на замороження і повернення Україні привласнених бюджетних коштів. Заморожені активи 10 осіб, визнаних відповідальними за незаконне привласнення коштів українського бюджету або за зловживання службовим становищем, що несе збитки українському бюджету[27].

Загальний прогрес виконання угоди за 2014-2024 рр.

Імплементація Угоди про асоціацію з ЄС передбачає виконання українською стороною майже 8 тис. заходів у рамках понад 2 тис. завдань. Усі вони визначені в інформаційно-аналітичній системі «Пульс Угоди» [28], яку Уряд використовує для моніторингу прогресу виконання наших зобов’язань за Угодою загалом та у 24 сферах (секторах) співробітництва зокрема. Загальний прогрес виконання Угоди про асоціацію, становить 54%. Таким чином, загалом у 2020 р.. Україна просунулася в реалізації своїх зобов’язань на 10%.(додаток А). Результати моніторингу виконання Угоди за групами відповідальних виконавців показали, що найкраще зі своїми завданнями справляються центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ), які на кінець 2020 р. виконали 54% від усіх доручених їм заходів.

Додаток А[29]

  1. За звітний період вдалося досягти помітних успіхів у виконанні Угоди в рамках політичної асоціації та економічної інтеграції. Так, загальний прогрес виконання Угоди про асоціацію з 2014 р. становить 54%. Це означає, що Україна виконала трохи більше половини завдань, які ставила перед собою в рамках Угоди.

  У 2020 р. Україна приєдналася до майже 90% заяв ЄС щодо міжнародних подій і підходів до їх врегулювання. Водночас Євросоюз підтримує санкції проти Росії за її агресію на Донбасі та окупацію АР Крим. Загалом після набуття чинності Угоди за 2015–2020 роки експорт українських товарів у ЄС зріс на 60%. Наразі

ЄС  є найбільшим торговельним партнером України з питомою вагою торгівлі товарами 45% від загального обсягу зовнішньої торгівлі України[30].

Загальна ж тенденція виконання Угоди про асоціацію залишається бути низькою. З 2014-2020 рр.. було здійснено майже половину взятих на себе обов’язків, що являє собою не над то велику швидкість проведення реформ. Зважаючи на те, щодо 2024 р. необхідно встигнути здійснити 44% взятих на себе зобов’язань, то відслідковується тенденція, що або Україна виконає всі заходи швидко або провалить. Тому для успіху темп імплементації необхідно суттєво пришвидшити.

Усі декларативні успіхи, які зазначені в документі «Звіт про виконання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом у 2014-2020 рр..»  несуть, на мою думку, не точні відомості, які не відображають реальний стан. Адже високий рівень корупції(117 місце з 180 країн у світі[31]) та низький рівень довіри українців до судочинства (лише 1,7% респондентів довіряють українським судам[32]), не сприяють ефективній імплементації Угоди про асоціацію.

Тому подальше впровадження Україною взятих на себе зобов’язань, згідно Угоди, необхідно мати пришвидшений характер та  із початком реформ у правоохоронній та судових сферах України. Особливо складна ситуація імплементації у фінансовому секторі та сфері у боротьбі із шахрайством, про що свідчить додаток А, що акцентує особливу увагу на першочерговість провадження антикорупційних реформ. Бо зважаючи на 3 роки, які залишилися до кінця визначеного терміну, необхідно прикласти багато зусиль. Адже за не виконання, до України можуть застосувати штрафні заходи, що може стати причиною для скасування окремих положень Угоди, наприклад, скасування безвізового режиму з ЄС. Окремі держави Євросоюзу, станом на жовтень 2021 р. уже виражають власне стурбування і обмірковують про подальші дії щодо країн, які не є членом Євро зони[33].

Тому успіхи європейської інтеграції України залежить від неї самої та її бажанні в проваджені реформ, що зазначені в Угоді про асоціацію. Не виконання умов, може принести важкі наслідки та відкинути європейський вектор розвитку Києва на кілька років назад, що негативно позначиться на міжнародному іміджі України.

Володимир Дудко

Share Button

Польсько-білоруський кордон: міграційна криза напередодні “Заходу-21”

Share Button

Відповідно до попередніх прогнозів, наступні кризові дні на польсько-білоруському кордоні принесуть лише негативні наслідки для польської сторони. І рішення про надзвичайний стан у прикордонній зоні, хоч і запізніле, є абсолютно доречним.

Можливо, використання терміну “гібридна війна” в умовах поточної кризи на кордоні Білорусі та країн ЄС (серед них і Польщі) є непотрібним перебільшенням цієї ситуації та пов’язаних з нею ризиків. І якщо ми хочемо посилатися лише на цю конкретну ситуацію з Уснажа Ґурного або навіть на всю діяльність білоруської сторони на кордоні з Польщею, Литвою та Латвією — насправді цей термін дещо перебільшений. Однак, безумовно, варто проаналізувати ситуацію, з якою ми маємо справу, не як поодинокий випадок, а як елемент ширшого цілого — весь комплекс дій, які Російська Федерація вживає щодо країн ЄС та НАТО, а також України та кількох інших країн щонайменше декілька років — принаймні з середини 2013 року. Такий підхід, безумовно, змінює нашу перспективу — ми можемо побачити добре продуману послідовність масштабних заходів, що проводяться на всіх рівнях російської політики, в тому числі, або навіть перш за все, стратегічному. Головною метою цих операцій є послабити позиції окремих країн ЄС та НАТО, а отже, всього Альянсу та всього Європейського Союзу, одночасно збільшивши вплив Російської Федерації. Враховуючи, що для Москви це гра з нульовим рахунком  — кожне, навіть символічне, ослаблення суперника сприймається як власний успіх.

Дезінформація суспільства

Одним із найважливіших інструментів ведення гібридної діяльності є засоби масової інформації та можливість створення ними альтернативної інформаційної реальності. Так тривалий час працюють створені Російською Федерацією інтернет-портали, той же ж  популярний Sputnik: формуючи альтернативну реальність на основі фейкових новин. Споживачем є насамперед громадяни Російської Федерації та Білорусі; належним чином підготовлена інформація також поширюється в засобах масової інформації в країнах, що цікавлять Москву (часто їх національними мовами, що збільшує обсяг дезінформації). І навіть якщо інформація, надана такими джерелами, сприймається із застереженням або вважається абсолютно недостовірною, вони все одно відіграють свою роль у створенні інформаційного хаосу, що значно сприяє ускладненню внутрішньої ситуації у цільовій країні.

Гіршим є те, що, якщо подивитись на ситуацію на кордоні, про яку йдеться, з медійної точки зору, то діяльність російської сторони практично непотрібна, тому що всю “роботу” виконують за них польські ЗМІ, створюючи інформацію, яку важко або неможливо підтвердити, чи спростувати. Значна частина цієї діяльності, звичайно, припадає на соцмережі. На жаль, визначальним фактором діяльності деяких журналістів чи, так званих “активістів” є прагнення якомога сильніше вдарити по представниках влади з іншого політичного табору. На жаль, ці заходи здійснюються без думки про довгострокові наслідки для держави та її безпеки. Зрозуміло також, що нікому не є на руку ескалація внутрішньої напруги, особливо у середньо- чи довготерміновій часовій перспективі. Сама по собі є балом, який здобуває сторона, яка ініціювала цю напругу. Тому роль політиків, при чому з кожного політичного табору, має полягати у виробленні спільної позиції та заспокоєнні настроїв — саме в ім’я державної безпеки.

З іншого боку, більшу активність в інформаційному полі з боку прикордонної служби та інших, залучених до діяльності, державних служб за останній тиждень, слід оцінити позитивно: порівняно з попереднім періодом представники цих служб частіше помітні в засобах масової інформації та надають конкретну інформацію, підтверджену фото- чи відеоматеріалами.

Дезінтеґрація системи державної безпеки

На жаль, протягом останнього тижня були проведені заходи, і, що страшно, з боку громадян Польщі, спрямовані на порушення функціонування системи безпеки Республіки Польща. Це насамперед спроба знищити частину огорожі на польсько-білоруському кордоні: її зірвали офіцери Прикордонної служби та солдати Польського війська. Інцидент повинен розглядатися правоохоронними органами та судом з максимальною серйозністю, а залучені особи повинні одержати максимальні санкції, передбачені законом. Не йдеться тут про створення реальної загрози безпеці держави, оскільки складно, щоб демонтаж фрагмента огорожі таке спричинив, але про потребу стримування можливих послідовників подібних дій у майбутньому.

Другий подібний інцидент стався у суботу, 28 серпня 2021 року і полягав у блокуванні руху військових автомобілів групою людей, що зібралася біля табору в Уснажі Ґурному. Подібну картину  цивільного населення, що блокує рух військових автомобілів, можна було побачити на Донбасі навесні 2014 року, коли Збройні сили України вжили заходів для ліквідації проросійських угруповань сепаратистів. У такій ситуації українська армія, непідготовлена до такого розвитку подій та позбавлена підтримки силовиків, зіткнулася з серйозними проблемами у виконанні своїх завдань. Це стало однією з причин подальшої ескалації ситуації та виникнення на сході України псевдореспублік: ДНР та ЛНР.  З цього необхідно зробити висновки: польські служби, відповідальні за внутрішню та зовнішню державну безпеку, повинні мати відповідні інструкції, що дозволяють вивести такі групи з району їх дії та мати можливість застосовувати їх на практиці. Актуальною проблемою, з якою ми маємо справу, насправді є мікромасштабною, проте слід припустити, що наступні подібні ситуації можуть мати набагато ширший діапазон. У кризовій ситуації, незалежно від її масштабів, будь-який параліч діяльності збройних сил або поліцейських служб є надзвичайно небезпечною ситуацією.

Російський сценарій

Вищезгадані заходи описані двома підзаголовками не випадково: використана термінологія та самі сценарії взяті безпосередньо з російських досліджень, що містять припущення про методи та принципи гібридної діяльності, які Росія створила та успішно впроваджує у багатьох країнах світу, а передусім в Україні.

Слід пам’ятати, що всі види діяльності, про які, йде мова, стосовно Польщі, відбуваються не у вакуумі. Російська сторона, яка є їх ініціатором, постійно спостерігає за ними (і, можливо, може вплинути на їхній хід) і робить висновки з реакцій польських служб, відповідальних за безпеку та реагування на кризу.  Відповідні суспільні заворушення (у даному випадку на тлі міґраційної кризи) вписуються безпосередньо у сценарій маневру “Захід-21”, який передбачає військове втручання у сусідню країну у відповідь на кризу, що становить загрозу інтересам Союзної Держави Білорусі та Російською Федерації.

Наступними елементами згаданого сценарію гібридної діяльності є, серед іншого  створення зони заборони польотів над територією даної країни (варто зазначити, що в рамках підготовки до “Заходу-21” елементи зенітних комплексів С-400 вже прибули до Ґродна, а найближчим часом на авіабазі в Барановичах мають з’явитися російські літаки-винищувачі Су-30) та подальше впровадження на її території власних військових частин: спочатку спецназу, а потім звичайних, щоб взяти під контроль ключові елементи інфраструктури та управління. Цей останній елемент наступальних дій також буде відпрацьовуватись під час маневрів на полігонах безпосередньо на кордоні з Польщею та Литвою, як це виглядає на практиці, можна було побачити у Криму та на Донбасі у 2014 році.

Звісно, це не означає ризику повторення цієї ситуації у Польщі чи Литві, наразі для цього немає передумов, а маневри «Заходу-21», ймовірно, не вийдуть значно за межі своїх звичних рамок, відомих з 2017-го чи 2013-го року. Тим не менш, варто серйозно поставитися до викликів, пов’язаних з цією ситуацією, і знати, що подібні кризи, ініційовані Росією, мали значно серйозніший фінал у минулому у випадку інших країн, наприклад, коли мова йде про Україну чи Грузію.

У даній ситуації рішення про введення надзвичайного стану в прикордонній зоні є абсолютно правильним, шкода, що воно було прийняте так пізно. Литва та Латвія запровадили стан  надзвичайної ситуації та надзвичайний стан у липні та серпні цього року у відповідь на дії білоруської сторони і це було доречним. Державна безпека в існуючій ситуації повинна мати чіткий пріоритет, тим більше, що високим є ризик інцидентів у прикордонній зоні (також навмисно ініційованих) за участі не лише мігрантів, а й чиновників білоруської прикордонної служби та служби безпеки, а їхні ймовірні наслідки можуть виявитися дуже серйозними.

 Даріуш Матерняк

Share Button

Аналітичний матеріал: «УСПІХ ЧИ ПРОВАЛ УКРАЇНСЬКОЇ БОРОТЬБИ З 2014 Р. І ДО СЬОГОДНІ»

Share Button
  1. Стан прихованої російської окупації політичного, безпекового та економічного життя в України до грудня 2013 р..
  2. Українська збройна боротьба проти Росії з 2014 р..
  3. Українська економічна, політична, соціальна та інформаційна боротьба проти Росії з 2014 року.
  4. Успіх чи провал української боротьби. Імовірні шляхи завершення війни. Висновок.

ВСТУП

Україна з 2014 р. веде криваву боротьбу за свою незалежність проти росіян, які докладають чимало зусиль та ресурсів для знищення держави та зросійщення усього населення держави.

Актуальність статті полягає у визначенні та усвідомленні позитивних чи негативних аспектів протистояння, у визначенні їх ступеня загрози та імовірному впливі їх у майбутньому.

Мета матеріалу – пошук на основі дослідження, можливих 3-4 варіантів для закінчення  українсько-російської війни. Визначенні критичних чинників, які безпосередньо будуть впливати на протистояння. Теоретичний прогноз дій української влади після деокупації ОРДЛО у військовій та політичній площині.

Проблематика даної аналітичної роботи полягає у дослідженні української боротьби та визначенні успішності чи провальності протистояння України російській агресії у економічній, політичній, військовій, інформаційних та інших сферах.

  1. СТАН ПРИХОВАНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ТА БЕЗПЕКОВОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ ДО ГРУДНЯ 2013 РОКУ

До грудня 2013 р. українська політика за президенства В. Януковича здебільшого була орієнтована на Москву. Що в свою чергу підтверджується численними політичними співпрацями та вектором розвитку взаємовідносин між Києвом та Москвою.  Український президенти В. Янукович, Л. Кучма мали проросійське бачення розвитку України та впроваджували його в життя з метою подальшого інтеграцією в Росію.

  • Л. Кучма – намагався дотримуватися паритету між про західним та про східним векторами, тим самим балансуючи рівновагу[1];

_________________________

1 ВВС Україна «Епоха Кучми: десять неоднозначних кроків» https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2013/08/130809_kuchma_epoch_sx

  • В. Ющенко – про західний розвиток держави[2]. Обрання даного кандидата відбулося через перемогу Помаранчевої революції.
  • В. Янукович – політика орієнтована на Росію[3].

Саме за правління В. Януковича та його команди, відбулася різка зміна вектору України на міжнародній арені, обумовлена масовою російською окупацією вищого політичного життя. Це в свою чергу призвело до призначення на керівні посади людей, які мали не тільки проросійське бачення розвитку країни, а й російське громадянство та численні бізнес-інтереси з Росією. Ключові посади України за каденції четвертого президента займали наступні проросійські елементи:

  • Андрій Клюєв – голова Адміністрації президента 2010-2014 рр.;
  • Андрій Портнов – керував до 2014 р. таємним судочинством України, сприяв ухвалі потрібних рішень суду для режиму Януковича. Влітку 2019 р. повернувся в Україну та продовжив ручне управління судами;
  • Володимир Сівкович – заступник голови Ради національної безпеки і оборони України;
  • Олександр Якименко – голова Служби безпеки України 2013-2014рр.;
  • Ігор Калінін – голова Служби безпеки України 2012-2013 рр.;
  • Володимир Тоцький – заступник голова Служби безпеки України 2013-2014 рр.;
  • Григорій Іляшов – голова Служби зовнішньої розвідки України 2010 – 2014 рр.;
  • Павло Лебедєв – міністр оборони України 2012 – 2014 рр.. Мав російське громадянство;
  • Юрій Ільїн – начальник Генерального штабу ЗС України;
  • Денис Березовський – контр-адмірал Військово-морських сил України 2012-2014 рр.;
  • Сергій Єлісєєв- перший заступник командувача ВМС України;
  • Віталій Захарченко – міністр внутрішніх справ України 2011 -2014 рр.;
  • Віктор Ратушняк – заступник міністра внутрішніх справ України 2011 -2014 рр.
  • Микола Азаров – прем’єр – міністр України 2011-2014 рр. та багато інших. Відповідно призначенням вищеперерахованих осіб здійснювалося за правління  В. Януковича та його оточення. Як бачимо вищі ключові політичні та безпекові керівні посади обіймали проросійські зрадники, як послаблювали Україну і готувалися до російської окупації.

Падіння української економіки, яке тривало з 2011 р. (Додаток А), та недбале керівництво політичної верхівки державою, погіршило макрофінансову ситуацію,

_________________________

УНІАН «Ющенко: зовнішня політика залишиться незмінною», https://www.unian.ua/world/312025-yuschenko-zovnishnya-politika-ukrajini-zalishitsya-nezminnoyu.html
3  Радіо Свобода «Зовнішня політика Януковича»,   https://www.radiosvoboda.org/a/1968749.html

і країна потребувала значної фінансової допомоги. Саме ці фактори спонукали В. Януковича звернутись до Російської Федерації за кредитом в сумі 15 млрд. доларів та знижка на газ ціною 268,5 доларів за м3. Обов’язковою умовою стала відмова України від асоціації з Європейським Союзом та покращення взаємовідносин з РФ[4]. Але перемога учасників Революції Гідності змусила проросійське керівництво держави відступити. 22 лютого 2014 р. з експрезидентом втекла частина міністрів, а ті чиновники, що залишились, не бажали брати на себе відповідальність. Тодішньому Голові Верховної Ради О. Турчинову необхідно було відновлювати функціонування державних інституцій та економіку, протидіяти російським гібридним територіальним зазіханням.[5]

Велика кількість населення України вважає, що початок гібридної війни проти України виник спонтанно в період Революції Гідності та політичної кризи у січні-лютому 2014 р.. Проте це судження є помилковим, адже процес поглинання України був запущений ще в 2005 р., одразу після перемоги прозахідного президента В. Ющенка[6]. Також з прийняттям нової редакції Харківських угод у 2010 р., Росія, згідно договору, дозволялося уже не надто зважати на позиції  та зауваження Києва у переозброєнні чи нарощенні вогневої потужності на Чорноморській базі в Криму.

_________________________

  1. BBC News Україна «Янукович у Москві: які угоди підпишуть Україна та Росія» https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2013/12/131216_russia_ukraine_17_ek

5 Мінфін «Золотовалютні резерви України з 2009-2020рр..» https://index.minfin.com.ua/ua/finance/assets/

6 Радіо Свобода «Від Тузли до анексії» https://www.radiosvoboda.org/a/chomu-rosiji-vdalosia-zaxopyty-krym/31106434.html

Наприклад, після підписання  договору, в Крим відразу почала поступати російська нова та потужна військова техніка, збільшилась кількість військового контингенту та розпочалося неузгоджене будівництво військової інфраструктури. Проте ці дії залишались поза увагою вищого керівництва України. Частинами і підрозділами Чорноморського флоту здійснювалися провокативні дії, на які українська сторона повинна була реагувати[7]. Почалися активні дії, які виходили за рамки дозволеного. Наприклад, колона російської техніки виходить з пункту постійної дислокації і кудись рухається територією України без попередження.

Після президентської інавгурації В. Януковича, рух європейським курсом України припиняється, що додатково тягне за собою і припинення модернізації та реформування ЗС України. Згортаються численні програми з набуття ЗСУ нових бойових спроможностей. Після призначення міністра МО України М. Єжеля з 2010 р., розпочинається відкат здобутих успіхів за попередні роки розвитку Збройних Сил, згортаються програми переозброєння української армії, скорочення війська,  тотальний розпродаж озброєння, військової техніки і військового майна. Цифри вражають – за 2010 – 2014 рр. тільки танків було розпродано 477 одиниць (для порівняння: у бойовому складі Бундесверу на кінець 2015 р. було всього 225 танків). При Януковичу продано 330 одиниць БМП, БТР, зі складів Повітряних Сил реалізовано 94 літаки і БПЛА, 145 вертольотів, стрілецької зброї — майже 740 тис. одиниць, ракетно-артилерійського озброєння — майже 6 тис. одиниць, автомобілів — 3016.

За періодами розпродаж армії виглядала так:

М. Єжель продав військового майна на 600 млн грн, у тому числі танки — 340 одиниць, БМП/БТР — 191, вертольоти — 51, літаки, БПЛ, планери — 31.

Д. Саламатін продав на 250 млн грн, у тому числі танки — 86, БМП/БТР — 89, вертольоти — 85, літаки, БПЛ, планери — 36.

П. Лебедєв продав майна на 217 млн грн, у тому числі танки — 51, БМП/БТР -50, вертольоти — 9, літаки, БПЛА, планери — 27.

Крім того, за період президентства Януковича на 17 підприємствах — учасниках концерну “Укроборонпром” “зникли” 189 автомобілів та бронетанкової техніки, розібрали 440 одиниць авіаційної артилерії та іншої техніки[7].

Нищівний удар по репутації української оборонки завдала історія з поставками вітчизняних БТР до Іраку. Вона мала вкрай неприємне для України завершення: в кінці кінців Ірак відмовився від українських бронетранспортерів.

 Тодішній начальник Генштабу В. Замана закрив дослідно-конструкторську

_________________________

BBC News, «Харківські угоди: чи покарають Ахметова і інших депутатів» https://www.bbc.com/ukrainian/features-56371652

dsNews, «Великий розпродаж. За які «реформи» Януковича в армії відповість Заман» https://www.dsnews.ua/ukr/politics/za-kakie-reformy-yanukovicha-v-armii-otvetit-eks-glavkom-26022019170000

роботу створення оперативно-тактичного ракетного комплексу «Сапсан». Того самого, що мав замінити вже ліквідовані ракетні комплекси радянських часів «Скад», а також – «Точка» і «Точка У». Це те, що давало можливість зберігати нашу ракетно-космічну галузь, працювати і створювати бойові ракети, а також можливість одержати нормальний сучасний ракетний комплекс, який за тактичними характеристиками перевершуватиме відповідний російський ракетний комплекс «Іскандер»[8]. За каденції правління М. Єжеля відбувається переписування усіх керівних документів, які усувають Росію з числа імовірних противників України, а включають країни Європи та США.

Пам’ятаю як тоді навчаючись у військовому вишу, на лекціях нам-курсантам почали доводити інформацію, що Росія вже не є може бути навіть теоретичним ворогом, а ними є США та Німеччина.

Також в ході реформ ЗСУ відбуваються реорганізаційні заходи, в ході яких на території Луганської та Донецької області знищуються усі бойові частини. Залишаються на території Донбасу лише військові підрозділи логістики та малочислені підрозділи ППО на час проведення Євро-2012, що не володіють достатніми навиками для ведення широкомасштабних бойових дій[9].

Поєднання економічного та військового послаблення України відбувалося високими темпами і на думку деяких аналітиків, що якби не події на майдані у 2013-2014 рр., то російська збройна агресія всеодно б мала місце у 2015 р. – напередодні чи після президентських виборів в Україні. Це дало б змогу В. Януковичу достатньо часу для ослаблення державних інституцій України та сектору національної безпеки[10]. Яскравим прикладом сьогодні може слугувати Білорусь, де сьогодні повністю знищені демократичні цінності, права та свободи людини, саме через наслідування Лукашенком політики Путіна і їх особисті зв’язки. На даний момент ідуть активні дії між Мінськом та Москвою щодо об’єднання економічних, соціальних та політичних сфер, що в подальшому можуть слугувати основою для відродження СРСР-2 у новому форматі.

Що ж до російських експанційних настроїв у 2010-2014 рр., то додатковим прикладом можуть слугувати військові навчання між Росією та Білоруссю у вересні 2013 р.. Акцентом навчань «Захід-2013» був сценарій, за яким в сусідній державі незаконні збройні формування захопили державну владу та встановили незаконне правління[11]. У відповідь Росія ввела власний збройний контингент для відновлення конституційного ладу в сусідній країні. Нічого вам не нагадує? Після навчань 37 тис. військовослужбовців РФ не повернулися у свої місця постійної

_________________________

Лівий берег, «В. Іващенко: українську армію розвалювали навмисно», https://lb.ua/news/2015/09/21/316545_valeriy_ivashchenko_ukrainsku_armiyu.html

  1. Радіо Свобода «У 2014 р. на сході України не було жодних військових частин» https://www.radiosvoboda.org/a/news-2014-viiskovi-chastyny-na-shodi-ukrainy/31169191.html
  2. BBC News Україна «Якби не було майдану: альтернативна історія» https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2014/11/141120_no_maidan_possibilities_vs
  3. Президент Росії «Стратегічні військові навчання Захід-2013» http://kremlin.ru/events/president/news/1929

дислокації і через 5 місяців ці ж підрозділи брали безпосередню участь у захопленні Криму.

Хоча ці декларування і російські війська у Західному військовому округу РФ відбувалися в якості безпекових заходів до Зимової олімпіади 2020 р., проте велика кількість озброєння та військ в Криму та біля кордонів України відкидають ці маніпулятивні твердження[12]. До того посилення військової присутності у Криму не є логічним заходом задля безпеки м. Сочі, що знаходиться за 600 км на південний схід території РФ. Проте будь-які тривожні сигнали, що подавали українські спецслужби та військові, сприймалися з насмішкою вищим політичним керівництвом України, що доводить, що вони були в курсі справ та діяли в інтересах Москви.

Російський наступ відбувався в Україну не лише в політичному та військовому вимірі, а й в культурній площині. Розпочатий ще за Помаранчевої Революції російський наратив щодо поділу населення України на помаранчевих та синіх, продовжився та посилився ще одним поділом, а саме за мовним принципом. Саме мовний поділ населення України на українсько та російськомовне населення сприяло черговому розколу українського суспільства, та прекрасною базою для російської пропаганди у подальші роки.

Діяльність російських організацій поза і в середині Україні вимагали суттєвої фінансової підтримки. Завдяки їй з Міністерства закордонних справ Росії на території України діють і до сьогодні наступні організації:

  • Фонд Горчакова з 2010 р.;
  • РОССОТРУДНИЧЕСТВО з 2008 р.;
  • Фонд «Русский мир» з 2007 р..

Основні офіційно задекларовані спрямування діяльності проросійських неурядових організацій включають:

  • захист прав і свобод російськомовного населення України;
  • сприяння зміцненню і розвитку російської мови на території України;
  • розвиток в Україні російської культури та російського православ’я;
  • інформування населення України про стан і перспективи розвитку україно-російських відносин.

Загалом на території України з 2007 року по теперішній час діють близько 160 проросійських неурядових організацій, що ведуть свою активність по всій території нашої країни і до сьогодні[13]. Їх діяльність, що головне, і до сьогодні відкрито дозволена, що на восьмому році війни є неприпустимим. Для прикладу, якби теоретично в Другу світову війну таке було б, то організаторів такої групи чекала найвища міра покарання.

_________________________

  1. РНБО «Крим. Війна: передумови» https://www.rnbo.gov.ua/ua/Diialnist/2399.html
  2. УКРІНФОРМ «Громадські організації: ще один фронт гібридної війни Росії» https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2803059-gromadski-organizacii-ak-se-odin-front-gibridnoi-vijni-rosii.html

Є. Бакланов — керівник ГО «Об’єднання співвітчизників «Мирні ініціативи – розвиток» («Мирные инициативы – развитие»). Яке  утворилося у 2015 р. за фінансової підтримки «Россотрудничества» та фонду «Русский мир». Цей Фонд працює по всій території України, проводить заходи, у тому числі й за підтримки фонду «Русский мир», зокрема, в Чернігові, Харкові, Житомирі, Полтаві та інших містах, які спрямовані на антифашистську риторику і формування позитивного іміджу Росії.

Ці центри активно поширюють дезінформацію, ведуть пропаганду проти України, як держави у світі.

В Росії ж права українців постійно порушуються та не мають асиметричних свобод як росіяни в Україні. Будь-яке висловлювання українців в Росії несе за собою негайні реакції. Станом на 2014 р. в Росії не було жодної української школи, проте в Україні російських налічується 194 шкіл[14].

Логічною закономірністю стало і те, що весь проросійський елемент почав власне проникнення в економічне життя України. Адже маючи місці зв’язки, представників у топ держкерівництві та відсутність жодної протидії колаборанти здійснили масовий наступ на фінансові багатства України. З 2010 по 2014 рр.. у

_________________________

  1. Радіо Свобода, «Майже 200 тисяч учнів перейшли на українську, і це не відворотно» https://www.radiosvoboda.org/a/mayzhe-200-tysyach-uchniv-pereyshly-na-ukrayins%CA%B9ku-i-tse-nezvorotn%CA%B9o-movnyy-ombudsmen/30817619.html

будь якому населеному пункті України були підприємства чи установи, які «віджали» чи намагались це зробити бізнес-картель Януковичів. Усі великі та середні підприємства сплачували певний відсоток «сім’ї» Януковича, а тим хто не бажав це робити, то вводитись обмеження, після яких установи зачинялися.

У релігійній сфері то до початку збройного конфлікту з РФ Українська православна церква Московського патріархату мала панівне становище на території України. Домінуючі позиції російської православної церкви в України забезпечували до 35% всіх прихожан ієрархії. УПЦ московського патріархату є другою після ПЦУ релігійною за величиною громадою в Україні[15]. Намагання зберегти міцні позиції російської церкви в Україні часто призводили до антиукраїнської діяльності під час богослужінь[16]. Прихожани України УПЦ МП були основною часткою російської церкви, і найбільше фінансово її  утримували, що давало основу для розширення власного впливу.

Отож, до листопада 2013 р. Україна повністю перебувала у російській орбіті впливу та інтенсивно, завдяки проросійськи зрадникам та колаборантам, інтегрувалась в склад Російської Федерації. Політична, економічна, культурна та релігійна сфери були сфокусовані на Москву, а оборонна сфера була повністю деактивована та знищена через реорганізації та скорочення. Велика частка населення України вважала себе не українцем, а вихідцем з Радянського Союзу або росіянином. Бути українцем означало бути бандерівцем, любити власну землю – націоналістом, що викликало різку критику в свій бік від більшості суспільства України. Наприклад, називаючи своє місце народження, наприклад, Львівська область – у більшості населення півдня і сходу України та Криму, означало націоналіст, що було тотожно, в їх розумінні, фашизму. Бути українцем в ті часи було небезпечно для життя і здоров’я,  тому навіть україномовне населення намагалося говорити російською мовою в повсякденній діяльності, що убезпечити себе від негараздів. Українськість перебувала у критичному стані. І досягти їй такого рівня допомогли Росія, яка не гребувала коштів на своїх агентів впливу, та їх діяльність. Проте Революція Гідності 2013-2014 рр. зупинила і повністю розвернула просування російського наративу в Україну. Повністю орієнтоване життя на Москву, заклало залежність від неї, за яку у 2014 р. розплачувалися кров’ю українці у Криму та на Донбасі.

2.УКРАЇНСЬКА ЗБРОЙНА БОРОТЬБА ПРОТИ РОСІЇ У 2014 РОЦІ

Під час анексії Криму безпековий компонент був суттєво ослаблений та міцно оповитий павутиною зрадників та людей з проросійською позицією. В Криму ж

________________________

  1. Кореспондент, «Чисельність парафіян ПЦУ перевищила кількість членів УПЦ МП» https://ua.korrespondent.net/ukraine/4160915-chyselnist-parafiian-ptsu-perevyschyla-kilkist-chleniv-upts-mp-opytuvannia
  2. Еспресо, «СБУ розслідує антиукраїнську діяльність Московського патріархату» https://espreso.tv/news/2018/03/31/sbu_rozsliduye_antyukrayinsku_diyalnist_moskovskogo_patriarkhatu

ситуація була найкритичніша з-поміж інших регіонів, адже більшість комплектування солдатським та сержантським складом відбувалося за територіальним принципом. З офіцерам зазвичай ситуація інша, бо вони закінчуючи навчання у військових навчальних закладах, зазвичай направлялися в Крим, а не були звідти родом.  На мою думку, це був основний фактор того, чому так мало військовослужбовців залишилися вірними присязі Україні. Вони залишилися, повівшись на російську пропаганду, зарплати, подальші можливості. Проте дуже скоро зрадники, які продовжили службу в рядах ЗС РФ, були звільнені або передислоковані в інші далекі регіони Росії. [17].

У березні 2014 р. на материковій частині України боєготовими було лише 6 тис. військовослужбовців із числа ЗС України. Сюди входили перш за все Сили негайного реагування (здебільшого сьогоднішні ССО, морська піхота, підрозділи ВМС, ВПС та ВДВ), проте стан озброєння та технічної оснащеності залишав бажати кращого[19]. З особистого досвіду зазначу, що навіть у цих шести тисяч військовослужбовців було відсутнє належне спорядження чи обладнання. Часто техніка, озброєння, спорядження, засоби індивідуального захисту, вміст медичних аптечок було вироблене у 70-80 х роках минулого століття.

________________________

  1. Обозреватель, «З’ясувалась сумна доля військових, які зрадили Україну в Криму» https://plus.obozrevatel.com/ukr/crime/zyasuvalasya-sumna-dolya-vijskovih-yaki-zradili-ukrainu-v-krimu.htm
  2. УКРІНФОРМ, «Із 20 тисяч українських військових з Криму вийшли 6 тисяч» https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/1960834-iz-20-tisac-vijskovih-zsu-z-krimu-vijsli-6-tisac-matios.html
  3. BBC News «Армія України: бойовий дух без шансів на перемогу? » https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2014/03/140313_army_ukraine_ok

Для порівняння: Росія в період анексії Криму зосередила близько 80 тис. військових на східному українському кордоні, крім тих, які були безпосередньо задіяні у анексії Криму[20].

Наприклад, аби виїхати бойовим машинам з гаражів необхідні були дуже дефіцитні в ЗСУ акумуляторні батареї. В перші дні оголошення бойової тривоги, зазвичай з трьох лінійних батальйонів механізованих підрозділів (піхота) виїжджав з боксу максимум один батальйон, а в подальшому марші половина техніки зупинялась через поломки. І такі критичні моменти були масовими, через політику знищення у попередні роки та не закупівлю запасних частин до техніки. Адже військові оборонні бюджети до 2014 р., були бюджетами проїдання, не маючи коштів для розвитку.

Станом на 2019-2020 рр. ситуація змінилася і стала наближена до загальносвітової практику формування військових бюджетів.

З 2010 по 2014 рр.. внаслідок реорганізації ЗСУ були скорочені на 80 тис. осіб[15], і до кінця  2014 р. загальна кількість повинна була становити 157 тис. осіб, із них військовослужбовці лише 119 тисяч.

_________________________

  1. Радіо Свобода «Російська армія на кордонах» https://www.radiosvoboda.org/a/25313440.html

14 Національний університет «Острозька академія», «Ключові проблеми обороноздатності України» https://naub.oa.edu.ua/2015/%D0%BA%D0%BB%D1%8E%D1%87%D0%BE%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D0%B8-%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B7%D0%B4%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D1%83/

  1. Ukrainian military page «Злочинне скорочення ЗСУ стало причиною втрати Криму» https://www.ukrmilitary.com/2020/09/crimea.html

Проте не зважаючи на критичну ситуацію із ЗСУ, Національною Гвардією (тоді ще Внутрішні війська), СБУ та інші, попри численний політичний супротив сили безпеки та оборони в Україні у березні 2014 р. стають на захист своєї територіальної цілісності. Наприклад, на засіданні РНБО Ю. Тимошенко заявила, що Україні супротивитись Росії не потрібено, бо весь світ повинен бачити нас лише миролюбними, тобто бездіяти у період відкритої війни[16]. Численні проблеми, які з’явилися в той час мали настільки критичний характер, що ішла мова про те чи буде Україна на політичній карті світу взагалі. Адже ще не поховали належним чином усі жертв Небесної Сотні, як російські війська готові були до окупації країни в цілому.

Проте у короткий  термін відбулися швидкі модернізації та нарощування сил ЗСУ, шляхом мобілізації та відновленню потужностей військово-промислового комплексу України, в тому числі з колосальною допомогою волонтерів. Так інколи темпи та шляхи імплементацій були незадовільні чи повільні, місцями провальними. Але якщо врахувати знищення у попередні роки військово-політичного комплексу, то позитивні зміни були очевидні.

Ще одним наслідком злочинних дій сім’ї Януковича, стала повністю знищена система військових комісаріатів. Після оголошення мобілізації, наявні центри комплектування фізично не могли справитись з потоком добровольців та резервістів. Лише, приблизно, на 3-4 хвилю мобілізацію військкомати змогли налагодити більш менш прийнятну систему селекції мобілізованих.[17].

Подальші місяці 2014 р. проведення Антитерористичної операції показали, що росіяни підвищували власні ставки у боротьбі проти України. Окупувавши Крим без масової збройної конфронтації, московити продовжили дестабілізаційній дії у східних та південно-східних регіонах України. Взагалі беззбройне захоплення Криму дало підстави вважати московитам, що такий же сценарій буде і в інших регіонах.  Російський сценарій, за яким почалися масові захоплення державних установ ніби як місцевим населенням, приносив в деяких регіонах успіх, проте де-факто він відбувся російськими спеціальними підрозділами. Захоплення чи спроби відбулися у всіх великих містах, аби зробити ілюзію громадських прагнень в період політичної кризи в Україні. В період кризи та бездіяльності деяких підрозділів органів внутрішніх справ України, на допомогу державі прийшли проукраїнсько налаштовані мешканці тих регіонів,  тим самим здолавши російські зазіхання. Харківську обласну адміністрацію у квітні 2014 р. звільнили підрозділи Національної Гвардії[18], що завадило утворенню фейкової республіки ХНР.

_________________________

  1. Радіо Свобода, «Чому не витримали Крим: стенограма РНБО» https://www.radiosvoboda.org/a/29794488.html
  2. Урядовий кур’єр, «До військкоматів шикуються черги» https://ukurier.gov.ua/uk/articles/do-vijskkomativ-shikuyutsya-chergi/
  3. Національна академія Національної гвардії України, «7 річниця звільнення Харківської ОДА» https://nangu.edu.ua/news/7-ma-richnicya-zvilnennya-harkivskoi-oda-yak-nacgvardiya-zapobigla-stvorennyu-psevdorespubli

Але під час масових заворушень 2 травня 2014 р. у Одесі, поліцейські підрозділи усунулися від наведення конституційного ладу[19].  Тому цю функцію взяли на себе проукраїнські організації та футбольні фани.

Звільнення державних установ України не увінчалися успіхом у Луганську та Донецьку, Слов’янську та низці інших міст весною 2014 р.. Квітень – травень 2014 р. був часом розстановок сил на Донеччині та Луганщині. Починаючи з 26 травня 2014 р., коли російські найманці спробували оволодіти донецьким летовищем, розпочинається активна фаза українсько-російської збройної боротьби, що триває до нині із корінними змінами. Саме перший бій в аеропорту показав наміри ЗСУ, що повторення кримського сценарію на Донбасі не буде. В ході боїв російські-терористичні підрозділи втратили близько 150 осіб[20].

На початковому етапі, бойові дії росіяни здійснювали через своїх кураторів на місцях та нечисленні регулярні військові формування, які здійснювали керівництво над місцевими збройними формуваннями, українськими зрадниками, а згодом і кубанських та чеченських підрозділів.

Зростаюча після травня напруга у збройному протистоянні, спонукала Росію щораз більше залучати кількість озброєння, людського та фінансового ресурсу. Ослаблена українська армія з численними добровольчими формуваннями, ефективно протистояла російським гібридним формуванням. Зазначу, що квітень-травень 2014 р. терористичні формування масово не мали бойової техніки, а лише в основному стрілецьку зброю та зброю середньої важкості ураження. Українські війська, за підтримки потужного волонтерського руху, успішно знищували російський опір, що тим самим змушувало Москву підвищувати ставки та надсилати що раз потужнішу зброю. Успіх ЗСУ, добровільних підрозділів, НГУ та інших був забезпечений широкою волонтерською підтримку українців. Часто численні волонтерські організації виконували функцію держави щодо забезпечення потреб сил АТО.

У червні-серпні 2014 р. у російських колаборантів з’являються танки, артилерія, бойові машини та потужні засоби протиповітряної оборони. Але цей факт не зупинив успішного натиску військових, поліцейських та добровольців України у звільненні міст Донбасу, а саме в Донецькій області:

  • м. Лиман – 4 червня 2014 р.;
  • м. Маріуполь – 13 червня 2014 р.;

_________________________

  1. Deutche Welle, «Досьє «Одеса»: що насправді сталося 2 травня 2014 р.» https://www.dw.com/uk/%D0%B4%D0%BE%D1%81%D1%8C%D1%94-%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%81%D0%B0-%D1%89%D0%BE-%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B4%D1%96-%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%8F-2-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8F-2014/a-18419009
  2. Армія ФМ, «26 травня 2014 р. початок боїв за дап» https://www.armyfm.com.ua/26-travnya-2014-roku-pochatok-boiv-za-dap/
  • міста Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка – 5 липня 2014 р.. Існують різні версії, що терористи самі відійшли, але чи могло б це бути само по собі, якби на активний натиск сил АТО на позиції ворогів з квітня по липень;
  • м. Бахмут -6 липня 2014 р.;
  • м. Сіверськ – 12 липня 2014 р.;
  • м. Торецьк – 21 липня 2014 р.;
  • м. Авдіївка – 30 липня 2014 р.;
  • м. Красногорівка – 1 серпня 2014 р.;
  • м. Мар’їнка – 5 серпня 2014 р..

І Луганської області:

  • м. Щастя – 14 червня 2014 р.;
  • м. Рубіжне – 21 липня 2014 р.;
  • м. Сєверодонецьк – 22 липня 2014 р.;
  • м. Лисичанськ – 24 липня 2014 р.;
  • м. Міусинськ – 8 серпня 2014 р.;
  • смт. Гірське – 13 серпня 2014 р. та інші менші населені пункти обох областей[21].

         Звичайно, звільнення кожного з населених пунктів мало свої особливості щодо застосування сил та засобів. Якщо порівняти стан і форми бойових дій квітня і липня 2014 р., то можна побачити, що артилерія противника насичена багатьма калібрами. Поставки озброєння з Росії відбуваються не приховано, а відкрито під проводом гуманітарної допомоги. Саме після чергових доставок гуманітарної допомоги, кількість обстрілів максимально збільшувався. Світова ж спільнота, після збиття малайзійського літака, все активніше звертає увагу на агресивні дії Росії, але суттєвої допомоги Києву так і не надходить.

_________________________

  1. Gal info, «Звільнення міст Сходу України: як це було 6 років тому» https://galinfo.com.ua/articles/zvilnennya_mist_shodu_ukrainy_yak_tse_bulo_6_rokiv_tomu_346684.html#:~:text=%D0%A2%D0%B0%D0%BA%2C%206%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D1%82%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%B1%D1%83%D0%BB%D0%B8,%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%BF%D0%BD%D1%8F)%2C%20%D1%96%20%D0%9B%D1%83%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%3A

Успіхи української боротьби у серпні 2014 р., на мою думку, суттєво насторожили кремлівське керівництво. Уже не надіючись на гібридні підрозділи Донбасу, були застосуванні відкритим способом регулярні підрозділи ЗС Російської Федерації[21]. Операції сил АТО щодо оточення Луганська та Донецька, перебували в готовності на 70-80%. Іловайськ залишався крайнім форпостом у 100% оточені Донецька,  і, на мою думку, це припинило б функціонування терористичних організацій за 2-3 тижні.

Саме під час Іловайської операції відбулося відкрите введення з території Росії близько 30 батальйонно-тактичних груп, що значно переламали хід ведення бойових дій не в користь Києва. Саме неспроможність далі вести бойові дії фейкових республік змусили російських кураторів іти у ва-банк, адже існували велика імовірність що ЗСУ, Національна гвардія та добровольці закінчать відновлення влади України на території Донбасу до кінця жовтня в загальному[22].

Іловайська трагедія відбулася, я вважаю, з вини:

  • Російської Федерації та недотримання нею міжнародного права;
  • залишення позицій деякими українських збройними формуваннями, що створило небезпеку для інших підрозділів[23];
  • надмірно поспішного наступу сил АТО, не враховуючи небезпеки від Росії та не забезпечуючи відповідну оборону тилів і ешелованої оборони.

Ці прорахунки привели до введення російського контингенту в Україну та численних жертв сил АТО, втрати ініціативи наступаючої сторони.

_________________________

  1. Український тиждень, «Як російські війська 23 серпня заходили на Донбас» https://tyzhden.ua/Society/126003
  2. BBC News, «Хто воює на Сході: хронологія свідчень про російські війська» https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2014/09/140902_russian_army_ukraine_debate_vc
  3. УНІАН, «Матіос розповів, які підрозділи покинули Іловайськ без бою» https://www.unian.ua/society/1149045-matios-rozpoviv-yaki-pidrozdili-pokinuli-ilovaysk-bez-boyu.html

Якщо ж поглянути на загальну картину, то успіхи збройної боротьби для України є надзвичайно великі, зважаючи на ресурс задіяний проти України Росією. Конкретно варто зазначити, що:

  1. Україна піддалася військовій агресії держави, яка за потужністю має 2 місце у світі за версією рейтингу Global Firepower Index 2021[23], при чому Україна згідно рейтингу є лише 25. І по кількості озброєння, яке було застосоване чи могло бути застосоване, значно програє агресору.
  2. Застосування такої кількості військ та озброєння, яке рівнозначно має обидві воюючі країни, не було із часів завершення Корейської війни у 1950-1953 рр.. Станом на червень 2021 р. по обидві лінії фронту на Донбасі знаходиться[24]:
 

№ з/п

Найменування Україна Російські Терористичні організації ОРДЛО
1 Кількість військ 40 тис. о/с 35 тис. о/с
2. Кількість танків 360 од. 600 од.
3. Броньовані машини Близько 1400 1450 од.
4. Реактивні системи 230 од. 280 од.
5. Артилерійські системи 800 од. 510 од.

Усі попередні конфлікти, які траплялися після 1953 р. так чи інакше відбувалися за переважаючої потужності однієї держачи чи груп держав над іншою. Наприклад, під час війни у В’єтнамі США переважали у повітряному та кількісному компоненті та інші.

_________________________

  1. IPress.ua, «Армії США, Росії та Китаю – найсильніші у світі» https://ipress.ua/news/armii_ssha_rosii_ta_kytayu__naysylnishi_u_sviti_ukraina__na_21_mistsi__business_insider_74113.html
  2. Аналітичний портал «Слово і діло», «Російські війська на Донбасі: порівняння збройних сил на Донбасі» https://www.slovoidilo.ua/2015/09/03/infografika/bezpeka/rosijski-vijska-proty-zsu-porivnyannya-zbrojnyx-syl-na-donbasi

У Афганістані СРСР повністю був домінантом за всіма характеристиками;

  1. Вперше відбулося застосування гібридної війни, яка поєднує в собі регулярні методи ведення війни, пропаганди, інформаційної війни та залучення в своїх інтересах цивільного населення для дестабілізаційних чи блокуючих дій.
  2. Застосування великої кількості озброєння, що несе значні фінансові витрати та є тягарем для економіки України. Станом на 2015 р. щоденні витрати сил АТО становили 7-10 млн доларів США[26]. Сьогодні, на мою думку, це коштує приблизно 4-6 млн. доларів, це при тому що відбуваються реформи в оборонному секторі, хоч і не завжди успішно. Важко вчитись їздити на велосипеді на ходу (мається на увазі, що важко змінювати ЗСУ, воюючи);
  3. Росія під час планування бойових дій проти України врахувала всі чинники:
  • ослаблення ЗСУ, МВС, СБУ та інших підрозділів;
  • велика кількість російськомовного населення на території України, їх східний вектор орієнтації;
  • слабкість політичних та економічних умов та інші.

Проте в Кремлі не врахували основного – патріотичного піднесення українців, що породило зародження в українському суспільстві волонтерських організацій, які швидко закривали проблемні позиції воїнів. Саме волонтерські організації швидко розгорнули широкі програми підтримки війська у час російсько-української війни та змінили хід ведення бойових дій. Від пенсіонерів до топових бізнесменів, від фермерів і просто небайдужих, нація згуртувалася проти спільного ворога. Але ті дії відображали не 100% суспільних настроїв, бо була верства населення, яка бажала знищення України.

3. УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІЧНА, СОЦІАЛЬНА, ІНФОРМАЦІЙНА ТА ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА ПРОТИ РОСІЇ З 2014 РОКУ.

З початком російської агресії у Криму та на Донбасі велика частина українського суспільства згуртувалася проти спільного ворога в боротьбі. Але воюючи проти агресора на території Донбасу, взаємовідносини з Росією як продовжувались в пік найважчих боїв, так продовжують діяти і до сьогодні. Українсько-російські взаємовідносини станом на червень 2021 р. досі встановлені, не зважаючи на 14 тисяч жертв від війни та бойові дії. В державах і досі наявні дипломатичні відносини, а низка українських політиків без приховування їздять до країни-агресора, де отримують фінансову підтримку на свою діяльність.

_________________________

  1. Українська правда, «Україна щодня витрачає на війну 5-7 мільйонів доларів». https://www.pravda.com.ua/news/2015/05/13/7067798/

З втечею екс-президента В. Януковича та його поплічників до Росії та заклику В.

Путіна надати збройний контингент для наведення конституційного ладу в Україні[26], численні про російські елементи залишились в Україні. Які здебільшого

сконцентрували в своїх руках численні бізнес-імперії, здобуті незаконно за роки правління Януковича. Самі ці елементи розгорнули широку кампанію щодо дискредитації України та її супротиву Росії в очах самих же українців та міжнародних партнерів. Діючи відкрито та критикуючи українське керівництво, проросійські елементи залишились і до сьогодні не покараними через співпрацю з агресором та фінансування їх протиправної діяльності. До найодіозніших російських агентів, на мою, думку, які відкрито діють в Україні проти української держави, відносяться:

1.Віктор Медведчук – проросійський політичний діяч, народний депутат України, кум В. Путіна, мільйонер, відкритий колабораціоніст та посібник терористів. Володіє численними бізнес-активами в анексованому Криму, Україні, на окупованих територіях та Росії. До лютого 2021 р. володів телевізійними активами, через які здійснював російську пропаганду.

2.Вадим Новинський – про російський політичний діяч, народний депутат України, мільйонер, колабораціоніст. Володіє енергетичними активами та суднобудівними компаніями в Росії та Україні. Веде активну протидію проти Православної Церкви України та веде пропагандиську кампанію проти України.

  1. Андрій Деркач – український політик російського спрямування, народний депутат 3-9 скликань, російський розвідник, що тривалий час перебував в українському політикумі. На даний момент внесений в санкційний список США разом з О. Дубінським за формулюванням «російський агент з десятирічним стажем». Докладав зусиль щодо не утримання ПЦУ Томосу та вів активну пропаганду щодо миру і дружби з Росією.

    4 .  Тарас Козак – український політик з проросійськими поглядами, що володів до лютого 2021 р. медіа ресурсами, які вели пропаганду проти України. Народний депутат України та станом на сьогодні є фігурантом кримінальної справи щодо державної зради України. Близький соратник В. Медведчука та кінцевий бенефіціар його бізнес активів.

Це лише відомі проросійські елементи, які діють відкрито в Україні та мають чисельні фінансові ресурси для своє діяльності. Проте точної кількості осіб, які ведуть відкриту чи приховану антиукраїнську діяльність є офіційно невідомо. Проте, на мою думку, близько 25-35 % населення України воліли б перейти під юрисдикцію РФ через кращі фінансові можливості. Згідно соціологічного Левада-

_________________________

  1. УКРІНФОРМ, «Янукович просив Путіна ввести війська в Україну» https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2552613-anukovic-prosiv-putina-vvesti-vijska-v-ukrainu-bo-v-nogo-ne-bulo-vihodu-advokat.html

центр опитування проведеного у лютому 2021 р., то 41% українців позитивно ставляться до Росії, погано – 42%, не визначились – 17% українців. В Росії ж негативно відносяться до України 31%, позитивно – 54%. Незалежність України від Росії підтримують 88% українців і 80% росіян, об’єднання України з Росією бажають 7% українців і 17% росіян. Кількість українців, які бажають закритих кордонів із Росією, складає 39% (а росіян – 23%), а кількість тих українців, хто бажає незалежних відносин, але без кордонів і митниць, складає 49% (а росіян – 57%)[27].

Aле число тих хто вважає Росію ворогом щорічно зростає в Україні, проте хоч і не швидкими темпами. Згідно графіку, можна бачити що в 2014 р. був пік не позитивного відношення, але з кожним роком ситуація є непередбачувана. Як бачимо, то російська агресія суттєво не змінила позитивного ставлення до Росії, навіть незважаючи на окупацію Криму та Донбасу і 14 тисяч смертей українців.

Протидія України є цьому плані відсутня, оскільки позитивне ставлення українців до росіян показує кількість проросійського населення в Україні. Або, найосновніше, повний провал інформаційної кампанії Києва, внаслідок якої населення не знає реального стану українсько-російських взаємовідносин.

До початку війни на сході України Росію можна було впевнено назвати головним торговим партнером України. До РФ Україна експортувала майже п’яту частину своїх товарів. Експорт у сусідню Польщу становив всього 4,9%. Але після 2014 р. ситуація значно покращилася через скасування європейських мит, санкцій проти Росії та переорієнтації українського бізнесу на захід. Вперше у 2019 р. в історії

_________________________

  1. Київський міжнародний інститут соціології, «Ставлення населення України до Росії та населення Росії до України, лютий 2021 р.» http://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1015&page=1

Польща випередила Росію і стала найбільшим ринком для України. Частка Польщі становила 6,7%, а Росії – 6,2% після десятилітніх домінувань[28].

Переорієнтування економіки країни з східного на західний вектор розвитку є досить позитивним українським комплексом заходів. Позитивна динаміка зменшення торгівлі від 2014 р. у переорієнтації співпраці продовжується і до сьогодні. Важливим заходом у цьому стало введення Києвом санкцій проти країни-агресора та комплексна державна стратегія. Проте українські підприємства переорієнтувалися на захід не завдяки позиції держави, а саме через нестабільні дії уряду Росії. Адже, вигідніше торгувати з стабільною та прогнозованою Польщею, ніж з Росією, навіть якщо якась сфера не знаходиться під санкціями[29].

Небезпека повернення Росії в економічне життя залишається високою, попри існування нормативних документів,  спрямованих проти вливання агремором інвестицій в український бізнес. Проте інвестування в малих та середніх розмірах немає обмежень.

   В енергетичному плані ситуація була критична тривалий час і  до 2014 р.. Київ повністю залежав від імпорту російського газу, нафтопродуктів та ядерного палива., сьогодні ситуація кардинально протилежна. Саме російський газ давав привід для торгівлі державними інтересами під час «газових воєн» Києва і Москви та Харківських угод у 2010 р.. Наприклад, під час енергетичного кризи в 2008-2009 рр. Україна підписала катастрофічно дорогий для себе договір, згідно яким ціна для

_________________________

  1. Економічна правда, «Як російський бізнес вгризався в Україну і що змінилося» https://www.epravda.com.ua/publications/2019/08/20/650787/#:~:text=%D0%9E%D0%B4%D0%BD%D0%B0%D0%BA%20%D1%83%202019%20%D1%80%D0%BE%D1%86%D1%96%20%D0%B2%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5,%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%B3%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%86%D1%96.
  2. Радіо Свобода, «Економіка України залишається тісно пов’язана з економікою Росії» https://www.radiosvoboda.org/a/ukrainian-press-review/30955532.html

Києва становила 450 дол. за м3. Ціна ж для європейського споживача в середньому становила 250  дол. за м3[30].  Російський енергетичний шантаж мав непоодинокі випадки впродовж тривалого часу. Сьогодні це також відбувається і в 2021 р. під час ведення в дії «Північного потоку – 2». Президент Росії В. Путін неодноразово наголошує, що готовий до діалогу з київською владою, але як відомо його діалог завжди направлений на поневолення України[31]. З початком збройного протистояння Україна напряму не закуповує природній газ з Росії, а реверсом з Європи. Нафтопродукти закуповуються транзитом через Білорусь, а ядерні атомні електростанції переорієнтувалися повністю на американську атомну систему[32]. Саме тому тут можна відмітити успішність України у енергетичній боротьбі з Росією. Існують деякі протиріччя у цьому питанні, але в загальному тут перемога за Києвом.

Російський бізнес, згідно даних російського Єдиного реєстру юридичних осіб в Україні, представлений 104 філіями російських компаній. Крім того, за даними Єдиного державного реєстру України, станом на  червень 2020 р., в Україні працювало 12 970 компаній, які мали російських засновників чи бенефіціарів. Частку в українських компаніях мали 12 563 осіб чи компаній із Росії. Разом з тим за останні роки російська присутність дещо скоротилась, хоча і зросла спершу після початку війни[33].

_________________________

  1. UA Info, «Щоб пам’ятали: газовий конфлікт у 2008-2009 рр. » https://uainfo.org/blognews/1475763645–shchob-pam-yatali-gazoviy-konflikt-2008-2009-roku-v-novinah-zmi.html

31 Лівий Берег, «У Росії назвали термін завершення будівництво «Північного потоку-2»» https://lb.ua/world/2021/06/06/486427_rosii_nazvali_termin_zavershennya.html

32 Hromadske, «До кінця року половина енергоблоків АЕС працюватимуть на американському паливі» https://hromadske.ua/posts/do-kincya-roku-polovina-energoblokiv-ukrayinskih-aes-pracyuvatimut-na-amerikanskomu-palivi-energoatom

  1. Нове Время, «Як працює російський бізнес в Україні та український у Росії» https://biz.nv.ua/ukr/markets/rosiyskiy-biznes-v-ukrajini-i-ukrajinskiy-biznes-u-rf-dani-cifri-infografika-novini-ukrajini-50103601.htm

В територіальному відношенні, то найбільше бізнес інтереси РФ представлені у Києві, східних та південно-східних регіонах України. Водночас 618 українських компаній є засновниками російських компаній або некомерційних організацій (НКО). Із них 592 — активні. Якщо не включати компанії, що знаходяться в Криму або Донецькій чи Луганській областях, залишаються 464 українських компаній. НКО  – другі за популярністю сфера діяльності, в яких українські компанії засновують представництва в Росії. Саме НКО є зручним механізмом для діяльності російських організацій проти України. Наприклад, російська бійцівська організація «Оплот» у 2014 р. активно займалася антиукраїнською діяльність та стала основою терористичної організації ДНР[34]. Проте діяльність українських організацій в Росії є суттєво обмежена, через політичний тиск Москви та державну політику. Бо РФ лише може розповідати про утиски росіян у світі, але водночас обмежувати права та свободи в середині країни[35].

_________________________

34 Українська правда, «Злочини Кернеса пов’язані з організацією типу Оплот» https://www.pravda.com.ua/news/2014/03/20/7019771/

35 УКРІНФОРМ, «В РФ організації українців через тиск змушені обмежувати» https://www.ukrinform.ua/rubric-diaspora/3093265-v-rf-organizacii-ukrainciv-cerez-tisk-zmuseni-obmezuvati-dialnist-i-unikati-politiki-aktivist.html

36 Ракурс, «Живий і здоровий: чому в Україні процвітає російський бізнес» https://racurs.ua/ua/1499-jyvyy-i-zdorovyy-chomu-v-ukrayini-procvitaie-rosiyskyy-biznes.html

Станом на червень 2020 р., 84 українські компанії або громадські організації були засновниками працюючих компаній в Росії. Якщо не брати до уваги НКО, то найбільше українські юридичні особи засновують компанії в Росії у таких сферах:

— оптова торгівля (85 компаній);

— операції з нерухомістю (58 компаній);

— будівництво (31 компаній);

— тимчасове розміщення харчування (29 компаній).

Тому згідно вищезазначеного, російська присутність в Україні дещо скоротилась за останні 10 років, але і до сьогодні багато російських компаній продовжують успішно функціонувати в Україні. Робота цих компаній в Україні дає легально право країні-агресора заробляти кошти та вести відкриту чи приховану кампанію для дестабілізації.  Українські компанії також продовжують вести бізнес в Росії, будучи як членами російських НКО, так і засновниками комерційних організацій в Росії. В даному випадку є великий провал, що до сьогодні російські компанії працюють в Україні, хоч і при цьому і приносять дохід в державний бюджет. Але 100% їх контролювати не можливо українськими спецслужбами, тому їх закриття є важливим моментом. Наприклад, під час Другої світової війни, у Радянському Союзі не працювало жодної німецької організації чи навпаки, бо це значило співпрацю з ворогом, бо це було небезпечно для життя. В Україні в 21 столітті, ми занадто толерантно відносимся до тих, хто вбиває українців. Політика України повинна бути симетричною та жорсткою до країни-агресора.

Крім інших сфер, в яких Росія розгорнула боротьбу проти України, найбільш передовою у XXI стала інформаційна кампанія із поєднанням численних кібератак на українські державні установи. Україна стала першою жертвою в світі такої потужної інформаційної агресії у світі, яка була поєднана із такою кількістю пропаганди у світових ЗМІ. Росія щорічно витрачає близько 1,3 млрд. євро на підтримку державних медіа, які ведуть інформаційну кампанію проти України[37]. Вона утримує 16 загальноросійських, близько 120 супутникових та кабельних телеканалів, 7 телеканалів, що ведуть трансляцію закордоном, близько 180 регіональних телеканалів та 30 телеканалів малих міст та сіл. Загальна кількість телеканалів РФ — близько 330. Одними з найпопулярніших телеканалів є:

  1. Перший канал – утримання Росії становить у сумі 92 млн. євро;
  2. Russia Today- бюджет державою становить 325 млн. євро;
  3. Росія-1 – входить в холдинг ВГТРК, який в загальному має допомогу від Росії у сумі 339 млн. євро;

_________________________

37 Media Sapiens, «Витрати Росії на пропаганду становлять бюджету великого міста» https://ms.detector.media/media-i-vlada/post/24279/2020-03-03-vytraty-rosii-na-propagandu-dorivnyuyut-byudzhetu-velykogo-mista/

  1. НТВ;
  2. ТНТ та інші. Саме ці канали повністю покривають мовлення окупованих Донбасу і Криму та дискредитують будь-які дії України.

В інтернеті пропаганда Москви представлена численними ботофермами, які централізовано генеруються підрозділами МО Росії. Основний центр з 2013 р. знаходиться в м. Ольгино, що поблизу м. Санкт Петербург, і має назву «Агентство інтернет-досліджень». Дане агентство спеціалізується на поширенні фейкових вкидів у соціальні мережі Facebook, Twitter, Vkontakte та інші. Основні теми, на даний момент, роботи центру складають:

  • критика О. Навального;
  • критика зовнішньої політики Україна, США та всіх не лояльних до РФ країн;
  • вихваляння політики Росії у світі, особливо президента В. Путіна.

Найбільш гучно проявили себе «ольгінські тролі» під час президентської кампанії в США, під час якої відбувалися найбільші за всю історію іноземні втручання[38].

Українська протидія теле – інтернет пропаганді Росії відбувається на низькому рівні. Оскільки на 8 рік війни Київ не виділяє достатньо ресурсів та уваги цій сфері, це безпосередньо відображається у популяризації позитивного іміджу Росії в Україні. Хоча деякі відомства СБУ, ІПСО (ССО) та інші і протидії пропаганді Кремля, але загального прогресу немає. Позитивно допомогло росіянам те, коли Україна 29 січня 2020 р. ввела обмеження на безкоштовне телебачення[39]. Нові правила зобов’язали українців платити кошти за перегляд телепередач, а в умовах бідності населення це спричинило збільшення тв-рейтиннів ворожих ЗМІ.  Найбільше виграли росіяни у східних регіонах та поблизу адміністративній межі з Кримом, де телесигнал ніяк не блокується.

У квітні 2021 р. було представлено  міжнародним дипломатам, новий орган «Центру протидії дезінформації», що в майбутньому має стати міжнародним хабом протидії пропаганди та дезінформації[40]. Він буде займатися протидією російської пропаганди, навчати критичному мисленню українців в інформаційному вимірі та забезпечувати інформаційну безпеку України. Центр буде мати штат у кількості 52 працівників,  але коли слід очікувати перші успіхи поки не відомо. Відкриття даного центру відбулося із запізненням у 8 років[41].

_________________________

  1. Objective analysis, «Russian social media influence», https://www.rand.org/pubs/research_reports/RR2237.html
  2. Радіо Свобода, «Кодування в Україні телеканалів» https://www.radiosvoboda.org/a/koduvannia-telekanaliv/30457617.html
  3. Hromadske, «Зеленський анонсував відкриття Центру протидії дезінформації» https://hromadske.ua/posts/zelenskij-anonsuvav-vidkrittya-centru-protidiyi-dezinformaciyi-ta-priznachiv-jogo-kerivnicyu-sho-pro-neyi-vidomo
  4. Радіо Свобода, «В Україні запрацював центр протидії дезінформації» https://www.radiosvoboda.org/a/news-tsentr-protydiya-dezinformatsiya/31189623.html

4. УСПІХ ЧИ ПРОВАЛ УКРАЇНСЬКОЇ БОРОТЬБИ. ІМОВІРНІ ШЛЯХИ ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ. ВИСНОВОК.

Дане питання в українському суспільстві зазвичай ніколи не вивчається, оскільки українці зазвичай оцінюють лише негативну сторону збройного конфлікту.  І будь-які прорахунки під час ведення бойових дій чомусь покладаються на політичне чи військове керівництво України, а не дії росіян. Твердження про винуватість українців у війні, а не росіян, активно підживлюється і російською пропагандою, яка майже безперешкодно потрапляє в Україну[42].

 Якщо врахувати усю російську кампанію проти України на знищення державності до 2014 р., то багатьом експертами та політиками світу є дивовижний сам факт, як держава Україна взагалі утрималася на політичній карті світу[43]. Зазначу основні тези:

  • окупація Криму та окремих регіонів Донбасу складає близько 7% території України;
  • число жертв складає 42-42 тисяч українців, із яких загинуло 13 000 – 13 500 осіб. Із них цивільних – 3500, військових – 4150 осіб, решта жертви на тимчасово окупованих територіях[44];
  • вимушено переселених осіб в Україні нараховується близько 1,5 млн. осіб;
  • знищено або вивезено до Росії 27% промислового потенціалу України на Донбасі;
  • в загальному через російську агресію на Донбасі Україна втратила 100 млрд. доларів США. Ці збитки не включають політичні та гуманітарні втрати, а суто економічні, що становили близько 15-20% ВВП України[45] та інші.

Ці втрати за людським, політичним та економічним потенціалом є критичними, проте Україна вистояла в часи найгострішої боротьби 2014-2016 рр.. та продовжує це робити і до сьогодні під час замороженого стану війни.

_________________________

  1. Deutche Welle, «Кто виноват в гибеле украинских военних в Иловайске», https://www.dw.com/ru/%D0%BA%D1%82%D0%BE-%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%82-%D0%B2-%D0%B3%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D0%B8-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D1%85-%D0%B2%D0%BE%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8B%D1%85-%D0%BF%D0%BE%D0%B4-%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BC/a-40142092
  2. Український інститут національної пам’яті, «До 5-річчя початку збройної агресії Російської Федерації проти України» https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/viyskovym/do-5-richchya-vid-pochatku-zbroynoyi-agresiyi-rosiyskoyi-federaciyi-proty-ukrayiny
  3. . Hromadske, «В ООН підрахували кількість жертв на Донбасі» https://hromadske.ua/ru/posts/v-oon-podschitali-kolichestvo-zhertv-boevyh-dejstvij-na-donbasse
  4. Радіо Свобода, «Україна втратила 100 млрд. доларів від агресії Росії» https://www.radiosvoboda.org/a/29114712.html

         При всіх економічних втратах, постійних 5% витратах ВВП на оборону та в стані війни, Україна показує позитивну динаміку розвитку держави, хоч із численними прорахунками.[46]

         Згідно даних міжнародного аналітичного порталу Global Firepower 2021, то порівняння військового потенціалу України, Росії та Німеччини (дані подані члена НАТО) є наочним прикладом, того на скільки Україна є потужна у військовому плані.

№ з/п Вид порівння Україна Росія Німеччина
1. Загальне населення країни 43.92 млн. 141,72 млн. 80,16 млн
2 Кількість населення придатного до військової служби 15,680 млн 46,527 млн. 29,498 млн.
3. Активних військовослужбовців на службі. 255 000 осіб 1 014 000 осіб 185 000 осіб
4. Резерв у випадку мобілізації 900 000 ос. 2000 000 ос. 30 000 ос.
5. Бюджет оборони, включаючи усіх силових відомств країни 9,6 млрд. доларів 42,129 млрд. дол. 57,430 млрд. доларів.
6 Зовнішній борг держави 130 млрд. дол. 539 млрд. доларів 5,326 трлн. доларів
7. Купівельна спроможність країни закордоном 378,45 млрд. дол. 4,025 трлн. дол. 4,3 трлн. дол.
8. Всього повітряних суден, літаків 285 од. 4 144 од. 701 од.
9. Ударних літаків 42 од. 789 од. 137 од.
10. Гелікоптери / ударні гелікоптери 111/34 од. 1540/538 од. 338/56 од.

_________________________

  1. Економічна правда, «Чи виправданий оптимізм» https://www.epravda.com.ua/columns/2020/08/19/664179/
11 Танки (в тому числі і ті, що знаходяться на зберіганні) 2430 од. 13000 од. 244 од.
12 Броньована техніка 11 435 од. 27 100 од. 5 260 од.
13. Самохідна артилерія 785 од. 6 540 од. 117 од.
14. Артилерійські установки 2040 од. 4465 од. 0 од.
15. Системи реактивного залпового вогню 550 од. 3860 од. 38 од.
16. Морський флот 25 од. 603 од. 80 од.
17. Підводні човни 0 од. 64 од. 6 од.
18. Фрегати 1 од. 11 од. 10 од.
19. Аеропорти 187 од. 1218 од. 539 од.
20 Торгові судна 408 од. 2739 од. 609 од.
21. Порти/термінали 6 од. 8 од. 13 од.
22. Сухопутній кордон із сусідніми країнами 5618 км. 22408 км. 3694 км.
23. Берегова лінія 2782 км. 37653 км. [47] 2389 км. [48]

Як бачимо, що кількість озброєння яке має Україна є досить велика, проте якість та сучасність викликають сумніви. Але з огляду на економічний стан, Україна, на мою думку, показує успіхи в боротьбі проти російського окупанта.  У нас вистачає багато проблем, але якщо врахувати потенціал і можливості Росії та знищення України до  2014 р., то стає очевидний успіх.

 Однозначна відповідь на питання «перемога» чи «провал» не можлива. На вибір в політичної верхівки України, як на мене є три варіанти:

  1. Перший і він не прийнятний. Відмовитись від тимчасово окупованих територій Криму та ОРДЛО, шляхом визнання законних дій Росії та підписання відповідних міждержавних договорів. Проте це в свої чергу потягне за собою територіальні зазіхання Росії чи маріонеткових терористичних організацій на Харківську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську та інші області південно-східного регіону України. Виведені українські війська після того будуть вести бойові дії уже не на 450 км фронту, а на значно більшій. А найменший прояв дипломатії буде трактуватись як слабкість, якою неодмінно треба скористатись.
  2. Другий, який до останніх часів вважав найбільш прийнятний. Він полягає у дотримані перемир’я з маріонетковими організаціями, в ході якого відбувається значне збройне нарощення потужності України та міжнародний

_______________________

  1. Global Fire Power, «Порівняння України та Росії» https://www.globalfirepower.com/countries-comparison-detail.php?country1=ukraine&country2=russia
  2. Global Fire Power, «Порівняння України та Німеччини» https://www.globalfirepower.com/countriescomparison-detail.php?country1=ukraine&country2=germany

політичний тиск на Росію. Щорічне збільшення фінансових асигнувань на оборону країни у поєднанні з санкціями, дадуть політичні основи для Росії в припиненні фінансової та логістичної підтримки «так званих Л/ДНР». Проте численні фінансові втрати Росії від дії міжнародних санкцій, не дають бажаного результату. Діючі пакети санкцій,  щорічно зменшують дохідну частину держбюджету Росії на 1/10 від загальних надходжень в бюджет всього починаючи з 2014 р.. і до сьогодні[49]. Але будь-яких тенденцій до припинення підтримки ОРДЛО немає. Адже політичний шантаж України Москва вважає набагато важливішим, ніж добробут власних громадян.

  1. Найбільш імовірний та полягає в силовому звільненні території Донбасу від терористичних організацій. Спочатку вирішення звільнення Донбасу, а потім і питання деокупації Криму. Це пов’язано з політичними, економічними аспектами, а також складністю проведення військової операції через потужний російський контингент у Криму. На мою думку, перший тиждень активних бойових дій можуть принести втрати Україні у кількості 5-8 тис. вбитими і пораненими. Оскільки військове командування терористичних організацій відбувається за координації ЗС Росії із південно-західного військового округу м. Ростов. Також наявних сил ООС, що знаходяться під керівництвом (40 тис. військових) буде недостатньо для повномасштабної війни. Розумна пропорція атакуючих сил проти оборони, згідно сучасних бойових статусів, складає 5-7:1. Тобто проти 40 тис. російських терористів необхідно близько 200-250 тис. військовослужбовців України, а без загальної мобілізації без цього не обійтися в країні. Але імовірні втрати та звільнення території дадуть вирішення багатьох проблем, та повне очищення української землі від ворона на Донбасі.

Особисто я схиляюсь до третього варіанту, і при цьому прекрасно розуміючи втрати, які можуть відбутися. Згідно відкритих даних, за час проведення АТО/ООС загинуло:

  • 2014 р. – 1761 осіб;
  • 2015 р. – 1172 осіб;
  • 2016 р. – 565 осіб;
  • 2017 р. – 356 осіб;
  • 2018 р. – 226 осіб;
  • 2019 р. – 170 осіб;
  • 2020 р. – 104 осіб[50].

 У час активних бойових дій у 2014 р. Україна втратила 1761 військових, проте з 2015-2020 рр.,  в часи більш встановленої лінії фронту, було втрачено 2593 особи.

_______________________

  1. Економічна правда «Через санкції Росія втратила 173 мільярди доларів» https://www.epravda.com.ua/news/2019/01/26/644687/
  2. Книга пам’яті полеглих за Україну, «Загиблі по місяцях» http://memorybook.org.ua/indexfile/statmonth.htm

Тобто перемир’я принесли майже у двічі більш жертв, ніж під час ведення бойових дій і звільнення території України від терористів.  І саме не визначеність політики щодо окупованих територій спричиняють втрати силового компоненту України, оскільки це питання вимагає комплексного рішення.

Рішення про деокупацію Донбасу повинно прийматися політичною елітою України, незважаючи на  втрату політичного рейтингу, що є надзвичайно актуальним чинником.  Неодноразово звучала в ЗМІ пропозиція про визначення подальшої «долі» війни на всеукраїнському референдумі [51]. Проте його результати, при імовірному проведенні, можуть негативно позначитись в прийнятті розумного рішення, від якого буде залежати майбутнє держави.

ВИСНОВОК

Україна у 2014 р. зіштовхнулася з нетиповою на той момент гібридною агресією Російської Федерації. В ході української боротьби проти ворога Україна зробила надзвичайно багато заходів для свого розвитку. Звичайно, що цього не достатньо, проте якщо врахувати політичний, економічний, військовий стан держави до 2014 р., то в порівнянні успіхи є очевидні. Росія почала свою кампанію щодо ослаблення України ще після Помаранчевої Революції і всі роки впевнено досягала успіху. Всі розрахунки були Росією враховані, за винятком двох, а саме національної свідомості українців та зародку волонтерства.

_______________________

  1. Українська правда, «Ситуацію по Донбасу можуть винести на всеукраїнський референдум» https://www.pravda.com.ua/news/2021/05/20/7294215/

Cаме ці чинники змогли зупинити ворога в 2014 р. та продовжують це робити і до сьогодні. Народ України не є єдиним в своїх намірах протистояти Росії. Близько третини населення України прагне повернення Радянського Союзу тобто Росії, тим самим підігруючи агресору. А це значно сприяє Росії в імплементації своїх намірів – захопленні України або насаджені лояльного вищого політичного керівництва. І лише від самих українців залежить чи будемо ми далі розвивати свій успіх чи вернемся в еру тоталітаризму та беззаконня. Наші успіхи боротьби є очевидні, бо, для прикладу, ЗСУ, НГУ, добровольці та інші зупинили ворога біля Донецька, а не Києва. Саме там і проходить лінія 450 кілометрового розмежування, що стримує гібридний натиск другої за військовою потужністю держави світу.

Україна та її військовий компонент володіє унікальним бойовим досвідом, який розвинені країни світу здобувають в ході різних співпраць та навчань. Сьогодні не іноземні інструктори навчають українських бійців, а українські бійці навчають іноземців, бо досвід здобутий в ході українсько-російської війни є безцінний, який дався завдяки жертві тисяч патріотів України.

Vlad Dut

 

Share Button