неділя, 26 Січень, 2020
pluken

polukr

Різниця є! Влада в пошуку державної ідеї

Share Button

Здається, що більш контраверсійної витівки ніж минулого року Зеленський вже не зробить. Проте новорічна промова президента цього року затьмарила попередню, коли канал Коломойського «1+1» поставив новину про балотування Зеленського замість привітання чинного президента Петра Порошенка. Сьогодні всі експерти та «експерти» або хвалять чинного гаранта за людяність та намагання порозумітись, або викривають його за відверті маніпуляції та нехтування елементарною логікою. Принаймні народу України є про що поговорити на свята…

Ще одна плідна тема – новорічний обмін утримуваними з «тією стороною». При чому офіційна влада грала у мовчанку щодо приналежності тієї сторони, а за подібних умов Росія розповіла світу що вона тут ні до чого, й обмін йде внутрішньоукраїнський – між державою Україна та сепаратистами з «ДНР» та «ЛНР». Принаймні так цю новину подали більшість європейських та американських інформаційних агенцій. Зрештою, Зеленський знав на що йде. Й справа зовсім не у звільненні беркутівців з «чорної сотні» прямо перед судовим вироком (цікаво, чи свідомі прихильники «зради» задають собі питання, чому суд затягнувся майже на 6 років, 5 з яких прокурором був Луценко з команди патріота Порошенка), або харківських терористів. Мов їх звільнення дарує індульгенцію на майбутні злочини всім прибічниками «руського миру» в Україні (а може ними б займалась СБУ?). Так, можна все виправдати звільненням НАШИХ з полону. Й аналогії з Ізраїлем тут абсолютно до справи (але тоді Києву потрібен свій Симон Візенталь та спеціальний «загін пошуку нацистів», як у Моссаді – має бути новий обмінний матеріал). За життя живих можна віддати мертвих, до того ж маршрут росіян, що побували в українському полоні відомий заздалегідь – «Москва – Сирія – кладовище». Той факт, що серед обмінюваних українською стороною немає росіян за паспортом не повинно бентежити – ті самі харківські терористи чим вам не ментальні росіяни? Навіть зроблю припущення, вони більші росіяни, аніж більшість росіян, адже свідомо пішли на злочин за ідею (або за гроші). Проблема Зеленського полягає в тому, що він вперто мовчить про відповідальність Росії. Можна припустити, що це проста безапеляційна умова Путіна – інакше жодних обмінів, жодного прогресу у врегулюванні. Однак чи варто аж настільки приставати на умови агресора заради маленьких кроків на зустріч? Чи є таким кроком новий газовий контракт? Коли ми перед Заходом визнаємо громадянську війну?

Питання до президента Зеленського залишаються. Очевидно, що його новорічна промова апелювала до простого українця, виборця без могилянської освіти та націоналістичних метеликів в голові. Навіть більше, його промова стосувалась телеглядача, а не користувача фейсбук. Він зіграв свою чергову роль – майже так само, як робив це в серіалі «Слуга народу». Й не можна говорити, що абсолютно все було награно, вкрито пафосом. Ні, він (або його політтехнологи) намагався бути щирим – Україні насправді дуже потрібна об’єднавча ідея, й полягає вона у внутрішньому зростанні, економічному процвітанні та стосується світлого майбутнього, якого прагне кожен українець. Однак президенту слід пам’ятати, що нація, що не знає минулого – не має й майбутнього. Пробачити росіянам все й рухатись далі не вийде. Як не вийде й перенести нашу країну кудись між Португалією та Іспанією – Росія завжди буде поруч, збоку – зліва (Придністров’я), справа (РФ), знизу (окупований Крим) й згори (можливо, Білорусь). Ми прив’язані до своєї географії, тож нам треба вчитись та шукати варіанти, як жити з цим.

В тому числі з радянським минулим, до якого причетні ті самі українці навіть більшою мірою, аніж росіяни та євреї. Чи нам пишатись радянським періодом з Щербицьким та Корольовим, чи стидатись Косіора та Чубаря – українців, що долучились до створення голодомору, а також Тичини та його «трактору в полі».

Ми не щирі перед собою – й різниця справді є. Проблема зовсім не у Бандері чи Шухевичі – вони беззаперечні герої, що боролись за волю України. Проблема як це пояснити таким чином, аби не образити один одного. Якщо ми визначились однозначно, що герої Західної України є героями, то що робити з героями Східної України, які замуровані в геном радянщини. А радянщина намертво вмурована в ідею Великої імперської Росії (як би збочено це не звучало, адже це радянська влада й знищила Російську вікову імперію), побудованої на засадах євразійства. Може спробувати витягти «гарну радянщину» з Росії (адже ГУЛАГи та репресії й справді придумали не ми), й взяти на себе бодай якусь відповідальність? Нехай етнічний грузин Сталін залишиться росіянами – всі інші генеральні секретарі СРСР (окрім найкращого – Горбачова, який й розвалив Союз) були етнічними українцями. Це ми, українці, будували велич Радянського Союзу, а тепер маємо за це стидатись?

Якщо вдасться вирівняти ставлення до героїв, побудувати єдиний наратив поваги до здобутків, тоді й буде шанс отримати державну ідею, на якій вже не будуть спекулювати сусіди. Потенціал українці мають – напевно найбільш толерантне населення в Європі. Аби воно не стало індиферентним та апатичним… Різниця є!

Валерiй Кравченко

Share Button

Близькосхідна ескалація та Україна: карма, збіг чи невідворотність

Share Button

Високосний 2020 рік почався для України трагічно – з найбільшої за всю історію української цивільної авіації авіакатастрофи борту МАУ в небі над Тегераном. Загалом, у цій історії забагато загадкових збігів та випадковостей, які мимоволі змушують замислитись. Що саме призвело до трагедії? Помилка досвідчених пілотів? Збій в роботі двигунів «Боїнг-737 Мах», яким було всього 3,5 роки, та що пройшли сервісне обслуговування за два дні до трагедії? Чи той факт, що Іран за три години до цього випустив десятки ракет по американським базам в Іраку, й цілком міг привести власну систему ППО в повну бойову готовність в очікуванні удару у відповідь, а хтось на нижчому рівні випадково або свідомо натиснув не на ту кнопку? Чи випадково США заборонили власній цивільній авіації літати над Іраком та Іраном лише за годину до трагедії? В будь-якому випадку, Україна вчергове опинилась на міжнародних шпальтах у вже звичній для себе негативній конотації.

Й це дещо більше ніж випадковість. Вже можна цілком говорити про карму – так у 2019 р. Україна стала інструментом у внутрішньополітичному процесі в США. Інтерпретації подій можуть бути різними. З одного боку, це президент США Дональд Трамп дійсно намагався тиснути на Київ з вимогою розслідувати справу сина основного потенційного конкурента-демократа на майбутніх президентських виборах у листопаді 2020 р. З іншого боку, демократи використали запис телефонної розмови з Зеленським для процедури імпічменту – дискредитації дійсного президента. В будь-якому випадку, тема України в США стала токсичною, що автоматично недобре для двосторонніх відносин, особливо в контексті неприхованого політичного тиску РФ, прискореної мілітаризації  регіону – тоді коли Київ потребує реальної військової допомоги та непохитної політичної підтримки від Вашингтону. Тепер ситуація з літаком МАУ в Тегерані…

Україна часто намагалась максимально абстрагуватись від геополітичної реальності, замкнувши увагу на ситуації в Балто-Чорноморському регіоні, зокрема на агресії РФ. Але так сталось, що геополітична реальність сама наздогнала Київ. Цікаву позицію зайняли українські дипломати з посольства в Ірані – в перші години після трагедії видали новину, що вони повністю виключають можливість теракту чи зовнішнього фактору, хоча якраз останнє було більш менш очевидно. Літак спалахнув як факел на висоті 2400 м. й падав вже частинами, засипавши уламками велику площу. Здається, можна провести очевидні аналогії зі збиттям малайзійського «Боїнгу» в небі на Донбасі. Тоді завезений з РФ ЗРК «Бук» влучив в літак на висоті понад 10 км., й Україна та міжнародні неурядові організації шостий рік доводять провину російських військових. Відкинути будь-яку версію навіть до початку офіційного слідства – показник некомпетеності, низької кваліфікації та упередженості української амбасади в Ірані. Не дивно, що пост був невдовзі вилучений, а РНБО України наразі розглядає чотири основні версії, серед яких якраз є теракт на борту, а також ймовірність збиття літака з ЗРК «Тор-М1» російського виробництва, що стоїть на озброєнні ППО Ірану. Ракети цього комплексу можуть вражати цілі на висоті до 6 км.

Серед інших версій – несправність двигуна та зіткнення з безпілотним летальним апаратом. Однак уявити собі гіпотетичний американський безпілотник на настільки низькій висоті насправді важко. Як правило, американські ударні БПЛА типу «Predator», що найбільш розповсюджені на Близькому Сході, працюють на горизонті 4000-5000 м. Якщо мова йде про невидимі розвідувальні БПЛА  – то вони взагалі мають літати на висоті понад 15000 м. Уявити собі безпілотник США поблизу стратегічного об’єкту, яким є міжнародний аеропорт в столиці держави, в перші години після початку військової ескалації (ракетного удару по американським базам в Іраку), яку санкціонувала саме іранська сторона, дуже важко.  Звертає на себе увагу й дивна та підозріла поведінка іранських ЗМІ, які відразу виключили можливість передачі «чорних скриньок» літака його виробнику – американському «Боїнгу». Мов на це рішення вплинули натягнуті політичні відносини. Водночас вже наступного дня офіційний Тегеран запросив американську сторону приєднатись до слідства. Що це – наслідок промови Трампа про військову розрядку (й відповідний крок на зустріч Ірану) чи свідчення про те, що  сліди вже заметені, а цінна інформація на бортових самописцях «підчищена» – не дарма попередньо була зроблена заява про сильне пошкодження «чорних скриньок» й втрату частини записів.

Що стосується самого ракетного удару, то Іран завдав його виключно по інфраструктурі американських баз в Іраку, при цьому заздалегідь попередивши іракську сторону, яка в свою чергу, оперативно попередила американців. Саме тому внаслідок  удару жоден громадянин США не постраждав. Це зумовило поміркованість Трампа у заяві, яку він оприлюднив після консультацій з військовими. США вважають, що Іран не хоче війни у відповідь на вбивство генерала Сулеймані в Багдаді, й готові до переговорів з Тегераном. Цікаво, чи сприйме Іран подібну поміркованість як слабкість ворога, або буде все ж таки рятувати ядерну угоду 2015 р. й апелювати до європейців, які не хочуть нових санкцій у відношенні Ірану.

Ескалація напруги на Близькому Сході грає на руку Китаю та РФ. Пекін цілком може зайняти нішу, яку, здається, через події остаточно залишають США – стати стабілізуючим фактором для всього регіону, «обійняти» його в економічних проектах транскордонної інтеграції. Один пояс – один шлях, як то кажуть… А РФ неодмінно виграє від удорожчання нафти внаслідок чергової кризи. Що ціна на нафту означає для Москви та її спроможностей не треба додатково пояснювати. Ситуативно виграє від конфлікту США та її регіональних союзників (Саудівська Аравія, Йорданія, Оман, ОАЕ) з Іраном й Анкара, яка під лідерством Ердогана дедалі більше вдається до проектів відродження сфери впливу колись величної Османської імперії. Знайшовши тимчасового союзника в обличчі РФ, Туреччина готова до участі в проксі-війнах на теренах Лівії, продовженню вирішення курдського питання в Сирії. Ірак – давня сфера інтересів Анкари в контексті курдів та їх дестабілізуючих дій. Усунення американської сфери впливу, ослаблення Ірану безумовно входить в плани Туреччини.

А що ж входить в наші плани? Здається Київ зовсім немає близькосхідної стратегії. З фрагментарних висловлювань та експертних думок в ЗМІ теж картинки не виходить. То ми називаємо американців в Іраку «окупаційними силами», то відкрито стаємо на сторону Ірану та його пропаганди. При цьому дізнаємось про цей регіон виключно по інформації про робочу відпустку президента України в Омані, або через побоювання у намаганні РФ «розміняти Сирію на Україну». Що відбувається в Сирії? Чому там РФ? Які інші актори там діють й чого хочуть – це ніби нас обходить. Але ні!

Якщо раптом виявиться, що аварія літака МАУ сталась внаслідок обстрілу ППО Ірану, якими будуть дії України? А раптом так виявиться, що мішень була обрана не випадково, а через те, що на борту знаходились понад 80 громадян Заходу (Канада, Швеція, Велика Британія, Німеччина), а літак належить Україні – союзнику США? При цьому оператором ЗРК виявиться якийсь релігійний фанатик, прихильник вбитого генерала Сулеймані… А що? Світ зовсім непередбачуваний, й не закінчується за донбаським степом та карпатськими горами. За Чорним морем лежить інший світ зі своїми конфліктами, й для того аби бути повноцінним учасником міжнародних відносин не досить лише переконувати світ в політичному змісті «Північного потоку-2». Цей світ треба збагнути. Потрібне дещо глибше розуміння обставин, реалій аби діяти визначено та проактивно. Цілком усвідомлюємо, що трагедії траплятимуться навіть за найбільш стратегічно прогнозованих обставин, але ми хоча б морально будемо до них готові. А доки замикаємось на собі, Україною будуть грати інші. В тому числі й на Близькому Сході.

Валерiй Кравченко

Share Button

Про вікна та протяги: «безпечна реінтеграція» та плани Москви

Share Button

На підсумковій прес-конференції Нормандського саміту в Парижі 9 грудня 2019 р. французький журналіст задавав питання про кригу, яку ніби вдалось зламати проведенням зустрічі. Авжеж, Зеленський нарешті подивився в очі Путіну, змусив через українську мову українського президента (яку сам щойно вивчив, але вже успішно тролить нею агресора) впасти в істерику Суркова, та припинити Лаврова хитати головою. Саме так й ламається крига – нарешті відкривається вікно можливостей для реінтеграції Донбасу в Україну… Але там де відкриваються вікна, але не зачиняються двері – є протяги, які можуть призвести до тяжкої, навіть смертельної хвороби. На цей раз вже для всієї України.

Очевидно, що Київ у відповідь на російську агресію в 2014 р. мав би давно й відверто зачинити всі можливі «двері» перед Росією: укріпити кордон, почати активні приготування до відбиття масштабної агресії у разі військової інтервенції, розірвати дипломатичні відносини, захистити інформаційний простір, викрити та заарештувати всіх агентів Кремля (а не завести їх в парламент) й т.д. Натомість цього не відбулось – Україна ніби й воює з Росією, а ніби й підписує нову угоду про транзит газу. Ніби судиться за збитки внаслідок війни, а ніби й уможливлює контракти на закупівлю російської електроенергії. Ніби закриває авіаційне сполучення з РФ, але при цьому зберігає залізничне та автомобільне пасажирське сполучення (при чому це состави «Укрзалізниці» їздять в Москву, а не «РЖД» в Київ). До речі, «двері» не зачинила найпатріотичніша влада Петра Порошенка, але «вікна» відчиняє вже Володимир Зеленський.

Президент багато говорить про потребу суспільного діалогу – українці мають досягти консенсусу з приводу майбутнього Донбасу. На жаль, це поле битви недоброчесних соціологів, які маніпулюють питаннями в анкетах та програмують потрібні відповіді. А недосвідчена влада, яка дуже полюбляє будь-які красиві соціологічні дані, просто ведеться на ці маніпуляції. Консенсус по Донбасу в суспільстві побудувати неможливо, доки суспільство не матиме консенсусу по Україні. Хто ми є? Навіщо існуємо? Куди ми рухаємось? Чого хочемо? Якщо такий простий набір питань задати, наприклад, полякам або литовцям – відповіді будуть приблизно (на 90-95%) однаковими. «Ми поляки, бо в нас є польська мова, своя культура. Ми існуємо тому що історично в нас була державність, й ми гідні нащадки своїх пращурів. Ми демократична нація, що вирвалась з тоталітарного комуністичного пекла, віддаємо належне руху «Солідарність», й вбачаємо своє майбутнє у вільній європейські сім’ї народів. Але також розуміємо, що наш найближчий союзник та захисник – США, тому цінуємо євроатлантичну єдність, готові відстоювати цінності як член НАТО». Просто задайте зазначені чотири питання українцям на Сході, Півдні, Заході та в Центрі.  Результат буде приголомшливий.

Україні потрібна об’єднуюча ідея, й на жаль, як показує практика, вона з’явиться виключно після кровопролитної війни – коли українці відчують екзистенційну загрозу. Або ні? Гарно любити Батьківщину з теплого закордону. Або й не любити, адже молоде покоління українців, здається, вважає приналежність до національності рудиментом минулого – молоді українці найбільше за все хочуть назавжди виїхати із злиденної країни на квітучій та зрозумілий, прогресивний Захід. Українці (а скоріше українки) впевнено займають перші місця в Європі по рівню інтегрованості в приймаюче суспільство – за цю якість особливо цінують українських мігрантів. Однак чи це є добре для української держави? Якою б скаліченою та хворою вона не була, але вона своя, незалежна. Із таким ставленням, чи надовго?

Ворог не набагато сильніший за нас зсередини. Але за нафтодолари побудував пропагандистську реальність, у якій живе сам й змушує жити своїх громадян, роблячи їх «ватниками». Тих хто не згодний – не так багато, тих хто здатний діяти – ще менше. Й на всіх них вже є теплі російські тюрми. Й для українців також, між іншим.

Росія не має доброї волі у відношенні до слабкої України. Чим щиріше ми будемо вірити в щасливий кінець, в повернення наших територій, тим ближчою до успіху буде російська політика. Стратегія переважає тактику! Натомість в Україні все навпаки – недарма в рейтингу найбільш недалекоглядних націй світу українці зайняли друге місце (поступившись лише Ірану).

Словесна еквілібристика, специфічна казуїстика – й ось вже всі говорять про «безпечну реінтеграцію», будують національну платформу для діалогу тощо. Діалогу кого з ким? З сепаратистами? З росіянами? З останніми діалог простий – вивести всі війська, віддати Крим. Сепаратистів, хто ще не зрозумів, просто не існує – існує окупаційна адміністрація. Може діалог із заручниками на окупованих територіях? Так з ними треба не розмовляти, їх треба звільняти! Примітно, що з дискурсу зникло слово «деокупація». Тепер ми робимо «безпечну реінтеграцію» без неї.

Путін продовжує лякати світ Сребреницею на Донбасі. Навіть окремі надзвичайно поважні українські діячі, як то колишній прем’єр-міністр, представник України в ТКГ Євген Марчук говорять про ймовірність вендети, таким чином цілком підіграючи риториці російського президента. Правда полягає в тому, що подібні слова поглиблюють страх мешканців окупованих територій, тих самих заручників, що все більше страждають на стокгольмський синдром. Реалістично, Сребрениці не станеться – Донбас не Балкани. Менталітет місцевих мешканців, навіть розбавлений пост-травматичним світосприйняттям, є максимально пасивним, толерантним та неконфліктним. Навіть Стрєлков-Гіркін в 2014 р. скаржився на ці місцеві специфічні риси. Ба більше – жодні фестивалі російської культури, кокошники та балалайки, яких було вдосталь в «ДНР» та «ЛНР» за останні п’ять років, не збудували реального канонічного «руського миру». Місцеві сприймали це більше як «фан», вони так само завзято ходили на подібні заходи й за часів України, на День незалежності у Донецьку, наприклад. Звичайно, коли за вікном війна починаєш більше цінувати «маленькі свята» на порожній шлунок.

Здається, ми знову прийшли до «вікна»… Вікно, за яким війна відчиняти не варто. Всі поступки України, всі уповання на компроміси – все це сприймається Москвою як прояв слабкості. Зеленський своїми 73% сам зробив собі проблеми – фрустрація сподівань неминуча. Аби вона не потягнула за собою більш глибинні наслідки. Путін вже потирає руки – найбільш цінна його фраза на прес-конференції в Парижі стосувалась 38% українців, які вважають себе російськомовними. Напевно, більш прозорого натяку геть було очікувати. Росія готова продовжувати й просто чекає на найбільш сприятливі обставини – коли червоні лінії та відсутність Зе-прогресу поляризують суспільство остаточно. Ось тоді з півночі, через відчинене вікно, залетить холодний російський вітер. Зима вже близько!

Валерiй Кравченко

Share Button

Прихована стратегічна поразка: результати Нормандії для України

Share Button

Перша за останні три роки зустріч лідерів Нормандської четвірки закінчилась двозначно – тактичною нічиєю та прихованою стратегічною поразкою України, відстроченою в часі. Біди або зради, як очікувалось «Вартою на Банковій», не сталось, але й про перемогу не можна радісно звітувати. Україна зустрічатиме новий 2020 р. у традиційному для себе стані: з важкими передчуттями та надією на світле майбутнє.

Перша «звитяга» України на Нормандському саміті в Парижі ніби пов’язана з обміном утримуваними у форматі «всіх на всіх». Однак по факту останнє слово буде за бойовиками в Донецьку та Луганську (які вже заявили, що нічого виконувати не збираються – доведеться ФСБ та ГУР Міністерства оборони РФ додатково пояснювати). Цікаве й саме формулювання «утримуваних» – адже це ані заручники, ані військовополонені. Подібний правовий статус уможливлює маніпуляції. До того ж Росія не погодила звільнення (обмін?) політичних бранців – українських громадян, яких утримує в своїх тюрмах.

Друга «звитяга» – нові ділянки розведення, які мають бути узгоджені в Тристоронній контактній групі. Замість анонсованих дев’яти погодили лише три, на що Зеленський зауважив, що якщо розведення буде тривати такими темпами, то знадобиться 15-20 років. Але висловив надію, що вкладуться в 6-8. Цікавість викликає й розташування цих ділянок. Високоймовірно, що принаймні одна з них може стосуватись населеної території, що наразі частково перебуває під контролем незаконних збройних формувань. Недарма президента України в поїздці в Париж супроводжував міністр внутрішніх справ Арсен Аваков – відповідальний за функціонування правоохоронних органів. Київ вже давно підготував протоколи щодо підтримання правопорядку в межах взаємодії з міжнародною поліцейською місією, у разі її запуску. Згоди на останню РФ не дає, однак підтримувати безпеку в «сірій зоні» якось треба. Саме тому почались розмови про «сили безпеки громади» – формальну самоорганізацію мешканців в межах окремого селища, які б патрулювали територію спільно з національною поліцією України. Лишилось лише дізнатись, наскільки такий формат, що усуває контроль «ДНР/ЛНР» влаштовує РФ.

Серед інших важливих домовленостей – розмінування та нові пункти перетину лінії розмежування. З першим все зрозуміло – Донбас є однією з найбільш замінованих територій у світі й практичної роботи у цій сфері є на роки вперед. З приводу нових пунктів – варто почати хоча б з КПВВ Золоте, яке не функціонує виключно з причини блокування «ДНР/ЛНР». Загалом, «зелена лінія» на Кіпрі, що має близько 350 км. подовженості, нараховує сім пунктів перетину. Очевидно, що населений в чотири рази щільніше за Кіпр Донбас, з лінією розмежування (поки що без назви) у 500 км. потребує точно не п’ять діючих КПВВ. Їх має бути приблизно в чотири-п’ять разів більше, якщо дбати про комфорт місцевих мешканців. При цьому треба визначити правовий статус лінії, самих КПВВ та правил перетину. Потрібен також інструментарій – «зелену лінію» на Кіпрі обслуговує місія ООН, що складається наразі з 900 осіб, яка безперервно діє на острові з 1964 р. Мандат СММ ОБСЄ не визначений для подібних цілей, хоча й на прес-конференції було погоджено про намір 24-годинного (замість 12-годинного) спостереження розведення представниками місії. До речі, зазначений пункт так й не був зафіксований в тексті декларації. До того ж спостереження не замінює верифікації, що мали б здійснювати СЦКК. Російська сторона вийшла з СЦКК в 2017 р. й пристала на позицію вимоги мандату в СЦКК для бойовиків «ДНР» та «ЛНР». Були навіть створені однойменні установи в Донецьку та Луганську, які здійснюють власний моніторинг. Правовий статус цих осіб для України – невідомі «чудаки» в шоломах з написом СЦКК. Але РФ продовжує тиснути на Україну для встановлення прямих контактів з маріонетками.

Третя «звитяга» (хоча більше схоже на «зраду») – інкорпорація формули Штайнмаєра в українське законодавство. Варто нагадати – формула стосується модальностей проведення місцевих виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей та фіксації їх особливого статусу. Позиція України полягає в тому, що вичерпна «особливість» визначатиметься реалізацією реформи децентралізації без додаткових преференцій та фіксації в Конституції. Натомість РФ не розділяє подібний план, й до того ж вимагає беззаперечного виконання положень Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод. А там в пункті 9 записана наступна послідовність – контроль за кордоном надається наступного дня після проведення виборів. Відповідно ламається багаторічна українська логіка – безпека перед політикою. Однак канцлер Меркель виступила адвокатом українського бачення, й заявила про те, що Мінські угоди не є «закам’янілими» й передбачають гнучкість, якщо вона піде на користь імплементації. Очевидно, що Україна за чотири місяці до наступного саміту має підготувати власну формулу – як ефективно взяти під контроль кордон та забезпечити верифікацію розведення та дотримання режиму припинення вогню.  Якщо Путін заявляє про те, що він побоюється повторення Сребрениці (як цинічно – саме російські найманці були найбільш активними учасниками військових злочинів на теренах Югославії, а сама Росія багато років послідовно відкидала визнання етнічної різанини), можливо йому прийде до душі план розмістити на двох лініях – розмежування та неконтрольованій ділянці кордону – військових миротворців ООН (або ОБСЄ – ще не забули про маленьку місію в ростовських Донецьку та Гнутово на українсько-російському кордоні?). А забезпеченням безпеки під час виборів могли б займатись підрозділи міжнародної поліції, що діяли б у зв’язці з СММ ОБСЄ. Таким чином вимальовуються контури МТА – міжнародної тимчасової перехідної адміністрації на Донбасі. Та чи підтримає подібну концепцію Зеленський? Чи здатний від до просторового мислення на тривалу перспективу?

Видається що ні, адже у стратегічному контексті Сурков перемагає Єрмака за наслідками саміту «четвірки» у Парижі. Вперше Росія сидить за одним столом з Францією та Німеччиною у статусі рівноправного ПОСЕРЕДНИКА. Москва демонструє добру волю та допомагає України вирішити ВНУТРІШНІЙ ГРОМАДЯНСЬКИЙ КОНФЛІКТ. Ніби й не було агресії, російських танків та військовополонених з Уралу та Сибіру. Перед зустріччю була якась впевненість, що те, що РФ більше не називають агресором це тимчасово, аби не провокувати до саміту. Як у тому анекдоті – «вам шашечки або їхати». Україна готувалась «їхати», тому свідомо не дивилась на «шашечки». Але прес-конференція за результатами переговорів розвіяла сумніви – Зеленський СВІДОМО говорить про «сепаратистів» (двічі). Так, він заперечує можливість прямих переговорів з путінськими маріонетками у Донецьку та Луганську. Але при цьому називає «ту сторону» саме «сепаратистами», а не проросійськими бойовиками або окупаційними силами. Сепаратизм повинен мати під собою базис – етнічний, релігійний чи мовний. Те що сталось на Донбасі – це спецоперація РФ, а не сепаратизм. А той факт, що на прес-конференції Путін згадав про 38% (цікаво, звідки ця цифра?) російськомовних українців свідчить про бажання перенести подібний «сепаратизм» далі, в нові регіони України.

Насправді, просто зараз відбувається відбілювання Москви та її ролі у конфлікті, що Путіну й треба. Наступний крок не за горами – послуга за послугу. РФ погодиться на міжнародну місію ОБСЄ на кордоні за початок прямих переговорів з «сепаратистами». Або з представниками громад Донбасу – називайте їх як хочете, але спілкуйтесь! Це остаточно легалізує статус бойовиків у якості сторони конфлікту. А потім РФ буде добиватись включення їх до лав політичної сили «Опозиційного блоку» Медведчука й обрання як влади. А потім, в залежності від реакції,… війна в Україні або повернення Києва у сферу впливу Москви.

Й останнє – в декларації, вочевидь на прохання росіян, згадана архітектура безпеки в Європі. «Сторони наголошують на загальному прагненні до сталої й всеохопної архітектури довіри та безпеки у Європі, заснованій на принципах ОБСЄ, для якої врегулювання конфлікту в Україні є одним із низки важливих кроків». Ніби все вірно, але як же НАТО? Очевидно, що тут конкурують два підходи – стримування та взаємодія. Останнє, якщо Франція та Німеччина на нього погоджуються, закладає бомбу уповільненої дії під атлантичну солідарність. Адже формула РФ – створити конфлікт, а потім посадити всіх за стіл переговорів його вирішувати – точно не влаштовує поляків, румунів, країни Балтії. Всіх тих, хто розуміє справжні імперські амбіції Москви та її волю до реваншу. На жаль, навіть в Україні влада готова пристати на гру у «заплющені очі» та «гарні наміри», яку веде Путін. Й коли ми не розуміємо наслідків, годі цього чекати й від німців з французами. Карфаген буде знищений! Або (третій) Рим?

Валерiй Кравченко

Share Button

Лондонський іспит для Альянсу

Share Button

3-4 грудня 2019 р. у столиці Великобританії Лондоні, першій домівці НАТО, відбувся ювілейний саміт, присвячений 70-й річниці Організації Північноатлантичного договору. На тлі численних протиріч між країнами-учасницями, саміт більш походив на випробування на міцність, зокрема щодо оцінки загроз та стратегічного бачення майбутнього.

Той факт, що саміт соромливо назвали зустріччю на найвищому рівні, таким чином знизивши статус події, вже само по собі свідчить про наявність певних проблем. Заяви президента Франції Макрона про «смерть мозку НАТО» в контексті втрати інтересу США до європейської безпеки, бурхливі реакції на них, одноосібні дії Ердогана в Сирії проти курдів – все це не сприяло зміцненню довіри та  доброзичливості лідерів. Всі чекали, що нового «вчудить» президент США Дональд Трамп – чи не буде знову купувати Гренландію у Данії, забирати США з НАТО або лаятись з німецькою канцлеркою Меркель через недостатнє фінансування армії. Однак обійшлося без різких заяв з боку одіозного американського президента, який все ж відзначився по-своєму – покинувши саміт до його закінчення. Звичайно, в кулуарах та в офіційних промовах говорили про 2% ВВП, записавши це в спільну декларацію (Трамп, що правда, у своєму стилі заявив, що й цього не досить – треба 4%), але в іншому президент США зберіг лояльність євроатлантичній солідарності, заявивши, що Альянс реально змінився й захищає «вільний світ», як це він має робити.

Нарешті світло було пролито й з приводу джерел загроз. Тоді як Макрон напередодні переконував світ в тому, що НАТО варто боротися з тероризмом, натомість Росія не складає загрози подібного масштабу (й, взагалі, з нею треба співпрацювати для ефективної протидії тероризму), зазначена теза була не підтримана більшістю. Вперше з часів холодної війни Альянс визнав наявність прямої загрози євроатлантичній безпеці з боку Росії. Так, декларація вказує на російські агресивні дії, як основний безпековий драйвер, однак всі чітко розуміють, що самі по собі дії не стаються. Кремль та російський ревізіонізм – ось справжнє джерело загрози. Досі, Москва була викликом для НАТО, й переведення її у ранг загроз додає визначеності, хоча й посилює напругу на східному фланзі Альянсу. Принаймні краще посилювати напругу та бути підготовленими до конвенційної або гібридної агресії, аніж постійно говорити про мир та нічого не робити, а потім опинитись перед терміновим екзистенційним викликом.

Крім Росії в декларації загрозою визначений тероризм у всіх його вимірах (до речі, міністр закордонних справ України Вадим Пристайко у промові на паралельному експертному заході NATO Engage відніс Росію до держав-терористів, тож на словах все цілком гармонійно). Загалом, НАТО сповідує «оборону за всіма азимутами» на 360 градусів, з огляду на виклики зі східного (Росія), південного (міграція) та північного (мілітаризація Арктики знову ж таки Росією) флангів. Вперше зростання впливу Китаю назване викликом (та можливістю) для союзників, хоча очевидно, що це хвилює передусім виключно американців. Вартою уваги є ще одна згадка Росії в документі – в контексті розміщення ракет середньої дальності, що знищили ракетну угоду, й відповідної реакції на це. Загалом, США мають все менше довіри до Росії, що підтверджують їх наміри вийти з угоди «про відрите небо», концентруючись на ефективному військовому стримуванні.

Останнє отримало серйозне підкріплення за наслідками саміту – був оновлений план захисту Польщі та Балтії (незважаючи на початковий спротив Туреччини, що переслідувала власні цілі), проголошено про оперативну готовністю затвердженого торік на Брюссельському саміті плану «4 по 30» (підвищеної готовності реагування), створення шести інтернаціональних бригад та розміщення їх, переважно, на східному фланзі НАТО для стримування агресивних дій Росії. Такий підхід, з огляду на масові військові навчання, заплановані в 2020 р., реально імпонує – не розмовами, а діями.

Останнє згадування Росії в документі стосується можливості до діалогу. «НАТО створений для захисту своїх членів» – ця фраза є спеціальним нагадуванням для росіян, які в своїх стратегічних документах говорять про загрозу, що створює розширення НАТО. Брюссель буде готовий до конструктивного діалогу з Москвою, коли дії Росії дозволять це зробити. Ніхто не забутий, ніщо не забутий. Сподіваємось, включно з анексією Криму.

Україна загалом не згадується в декларації, однак можна знайти її між строчками в контексті Росії. Ну й звичайно, щодо політики відкритих дверей, яку продовжує сповідувати Альянс. Для додаткової впевненості, генеральний секретар Єнс Столтенберг повторив під час прес-конференції цитату з декларації Бухарестського саміту про те, що «Україна та Грузія будуть членами НАТО». Напевно, на сьогодні цього досить. Більшого очікуємо в 2021 р., на який призначений черговий саміт.

Власне той факт, що саміт 2020 р. не відбудеться стало неприємною несподіванкою. Адже звіряння годинників в Лондоні – це добре, як й святкування ювілею. Однак є безліч незакритих питань, що потребують консенсусу. Напевно, не все так безхмарно й добре у «датському королівстві», й за посмішками та рукостисканнями це не сховаєш. Передусім, мова йде про нову Стратегічну концепцію Альянсу (на заміну «лісабонській» 2010 р.), ухвалення якої назріло вже дуже давно (як мінімум, в 2014 р.). Синхронізація підходів, розташування акцентів, визначення загроз потребує зусиль, часу та компромісів. Взяти хоча б Туреччину, яка «воює» за визнання курдів терористами на міжнародному рівні. Якщо з купівлею Ердоганом С-400 для своєї безпеки (актуально для турецького лідера після замаху 2016 р.) члени НАТО погодились (однак ці системи не будуть інтегровані в натівську протиповітряну оборону), то за курдів активно готові вступитись ті самі французи (й не лише вони). До речі, Туреччина блокує рішення й ще однієї важливої для України теми – розробки Чорноморської стратегії НАТО. Очевидно, що Болгарія та Румунія в умовах дії конвенції Монтре не зможуть протистояти Чорноморському флоту РФ. Це ж прекрасно розуміє й Росія – мілітаризація Криму та будівництво «Турецького потоку» потроху перетворюють Чорне море на «російське озеро», створюючи додаткові загрози для Грузії та України. Тактика Анкари за цим напрямком, спрямована на «непровокування Москви», насправді має зворотній ефект.

Наостанок про Україну в НАТО, точніше про її тернистий шлях до мрії. Чергове звернення Верховної Ради, попри всі змістовні інсинуації навколо президента Зеленського, є позитивним сигналом, хоча й не замінить ефективність виконання домашнього завдання – реформ сектору безпеки та оборони, але не лише них. Оскільки декларація визначає гібридні загрози істотною проблемою, Україні треба активізувати діяльність платформи з протидії гібридним загрозам, створеної за рішенням Варшавського саміту. Київ має інтенсифікувати зв’язки з Бухарестом та Тбілісі з питання Чорноморської безпеки, з Варшавою та балтійськими країнами – в контексті посилення обороноздатності, співробітництва ВПК, розбудови територіальної оборони тощо. Нарешті, Київ має все чіткіше заявляти про себе як надійного партнера Альянсу в регіоні, що не воліє обмежуватись одними партнерськими ініціативами (на кшталт, «Партнерства розширених можливостей»), а хоче розбудувати ініціативи з прицілом на членство. Можливо навіть без провокативного ПДЧ – чому б й ні, чому б Києву не стати першопрохідцем. Давайте мріяти, дивитись за рамки й шукати шляхи, як членство України може посилити НАТО. Готові віддавати більше, ніж брати – наш принцип взаємодії, що обов’язково сподобається європейським та американським столицям. Може тоді нам нарешті почнуть більше довіряти?

Валерiй Кравченко

Share Button

Логіка війни vs логіка миру: Україна перед Нормандією

Share Button

В очікуванні ключового дипломатичного екзамену Зеленського в Парижі, українська Зе-влада все глибше «прогинається» під агресора, в тому числі на міжнародних площадках. Протягом прес-конференцій президента Зеленського у Вільнюсі та Таллінні – столицях дружніх для України балтійських держав – неодноразово звучали тези про необхідність боротись зі спільними викликами, вдячність за невизнання паспортів, виданих РФ на Донбасі (до речі, про Крим згадано не було), масштаби загрози й таке інше. Однак ні словом, ані півсловом сама загроза/виклик названа не була. Називати Росію агресором не можна – крок вліво, крок вправо й прощавай омріяна зустріч у Нормандському форматі 9 грудня. Подібна відверто дивна, девіантна поведінка розповсюджується на всіх представників влади, не лише на самого президента. Ще наприкінці жовтня на інвестиційному форумі в Маріуполі подібна логіка висловлювань у дусі використання міжнародного досвіду врегулювання конфлікту дивувала,  сьогодні вона стала нормою. Що буде завтра? Чи Зе-команда остаточно відмовляється від логіки війни й спонукає до цього свій електорат й все населення України?

Варто все ж нагадати, що в Україні не просто якийсь конфлікт, громадянська війна чи щось ще, а саме конфлікт у форматі «агресор-жертва». Де агресор заздалегідь відомий, як і його гібридні дії на знищення української державності. Українські дипломати протягом останніх 5 років на всіх публічних й не дуже міжнародних площадках доводили, що в Україні була здійснена військова інтервенція РФ, що території окуповані й на них поставлені окупаційні адміністрації. Що 1-й та 2-й армійські корпуси (а також 3-й резервний в Ростовській області) перебувають у абсолютному підпорядкуванні ЗС РФ…  Й такий підхід був й поки що є «червоною лінією». Поставити її під сумнів означає підставити всіх українських дипломатів, зруйнувати всі судові позиви, визнати власну поразку. Заради чого? Швидкий мир на Донбасі? Безпечна реінтеграція? Добра воля від агресора навряд чи передбачає щось дійсно хороше для України.

Коли секретар РНБО Олексій Данілов говорить про створення гуманітарних коридорів на Донбасі, в уявленні людей, які вибирались цими коридорами з Донецька чи Луганська в умовах активної фази війни 2014 р., постають яскраві й страшні картинки евакуації. Вочевидь, називаючи гуманітарними коридорами прості КПВВ Данілов просто помилився. Інакше під питання потрапляє його компетенція, про щоб не хотілось додатково писати. Однак після цього секретар РНБО зводить у єдину думку непоєднувані речі – «Ми прагнемо «людського» способу перетинання лінії розмежування, яка насправді є лінією фронту. Цим ми маємо забезпечити право людей на вільне пересування територією держави, закріплене в Конституції України». Вибачте, це як? Якщо у нас є лінія фронту, значить в державі йде війна. Якщо йде війна, то з ким? Давайте називати нарешті речі своїми іменами. Або ж у нас немає війни, й тоді дійсно діє логіка миру – насправді треба забезпечувати конституційні права та свободи громадян. Якийсь сюрреалізм, мішанина в головах…

Інший приклад подібного з вуст Олексія Данілова – його апелювання до «необхідності забезпечити повернення громадян України додому». Куди саме? В окупований проросійський Донецьк та Луганськ? Або тих громадян на тимчасово окупованих територіях, що зберегли український паспорт, на контрольовану Україною територію? Що саме мається на увазі під словом «додому»? Знову апелювання до логіки миру! Чи свідома маніпуляція?

Якщо Вам мало зради – ось ще. Уявимо ситуацію, коли Зеленський у Парижі погоджується на нові ділянки розведення, що вже не проходять по полям та річкам, а стосуються конкретних населених пунктів, частково контрольованих «ДНР/ЛНР» та Україною. Нехай прикладом буде Зайцеве Донецької області, яке лінія розмежування ділить навпіл. Оскільки Україна офіційно заявляє, що на ділянці розведення №2 «Золоте», в яку потрапляють 86 хат села Катеринівка, діють підрозділи патрульної поліції та Національної гвардії МВС, то легко можна уявити дзеркальні вимоги Росії запустити на нову ділянку розведення в умовному Зайцевому так званих поліцейських «ДНР». Аби вони могли контролювати безпеку у «сірій зоні». Й бінго – ось тут на обрії з’являються спільні українсько-днрівські  поліцейські патрулі. А що – міжнародний досвід такий є, а для нас – це беззаперечний авторитет. Візьмемо хоча б Хорватію з її Східною Славонією. Між іншим, успішний досвід реінтеграції…

Як відреагує патріотично налаштована громадськість на подібну інновацію, прикриту для кращого сприйняття, наприклад, новорічним обміном полонених «всіх на всіх» (Київ – Донецьк/Луганськ), уявити дуже легко. Надзвичайне завдання для Зеленського в Парижі – знайти баланс між не здобути взагалі нічого/здобути занадто багато. Принаймні дипломатичні здібності команди переговорників на чолі з Єрмаком та радниками РНБО Сивохо та Ткаченком не вселяють забагато оптимізму. Чи почує Зеленський на зустрічі в Парижі голос Пристайка, який напевно один орієнтується в кухні? Сподіваємось що Київ підготував щось більше за план «подивитись Путіну в очі».

Превалювання логіки миру в заявах влади – це ще й гра на електоральному полі Опозиційного блоку. Для «Слуги народу» подібне може бути корисним в контексті місцевих виборів 2020 р., зокрема в тих регіонах, які найкраще сприймають подібні меседжі. З іншого боку це може означати поразку, тотальну фрустрацію в перехідних регіонах та на нелояльному Заході. Здається ставка зроблена, Донбас має отримати мир від Зеленського. Питання лише в ціні та часі. Тому що швидкий мир є найпрямішим шляхом до повноцінної війни в Україні, що напевно й є стратегічною ціллю Росії.

Пане президенте, не робіть їм такої ласки! Втративши ногу, ми ще можемо ходити, втративши очі – ми ще дихаємо. Але втративши розум – віддавайте відразу й серце. Україна у Ваших руках!

Валерiй Кравченко

Share Button

План Зеленського для Донбасу – врегулювання з людським обличчям

Share Button

Доки все прогресивне людство очікує на проведення зустрічі у Нормандському форматі, основні непримиримі опоненти – президент України Володимир Зеленський та президент Росії Володимир Путін – на різних майданчиках, прямо або опосередковано озвучують своє бачення та умови мирного співіснування чи реінтеграції України з тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей. Звичайно, треба робити поправку на досвід та цілі гри, однак загальну картину вже сьогодні можна побачити. Й коли для Путіна Донбас є всього лише елементом складної геополітичної вистави, на рівні з підтримкою Б. Асада в Сирії чи Х. Хафтара в Лівії, то для Зеленського все зводиться до дилеми повертати сьогодні чи завтра / післязавтра чи ніколи окуповані  території. Й що з цього буде самому президенту України?

Почнемо із оцінки намірів. Для чого Путіну Донбас? Чи хоче Росія миру? В стратегічному вимірі РФ Донбас не потрібен. Москва ледве перетравлює незаконно анексований Крим, який є глибоко дотаційним регіоном, тож додати сюди ще й зруйнований, індустріальний Донбас дорівнює навісити на себе ярмо, яке легше викинути, аніж нести. Власне це й робить Кремль – роздає паспорти РФ місцевим мешканцям, за якими не можна ані отримувати пенсії, ані їздити світом. Фактично, з точки зору права, оці отримані місцевими книжечки з гербом РФ не відрізняються від  книжечок з гербом «ДНР/ЛНР». Навіть в самій РФ носія цього «паспорту» навряд чи будуть вважати рівним до перм’яка чи челябінця. Але який символізм! Саме він є основним посилом дій РФ – Україна не зможе реалізувати силовий сценарій повернення територій, адже тоді ЗСУ будуть вже мати справу з РФ, яка стане на захист своїх «громадян». Отже Росія тримає Донбас для того, аби лякати їм Київ, стримувати євроатлантичний поступ України, поляризувати українське суспільство у ставленні до проблеми, спекулювати та провокувати радикалізм та невдоволення патріотів. Мирний «ДНР/ЛНР» для цього навряд чи потрібен. Тож щирість росіян відсутня, коли вони говорять про розведення та діалог. До речі, здається, це нові дві умови, які Путін висунув Києву для проведення зустрічі в Нормандському форматі. Без масштабного розведення (а не лише на трьох ділянках), та встановлення безпосереднього контакту Києва з Донецьком та Луганськом зустріч не відбудеться. Ба більше, вірогідно, якщо Київ у якомусь фантастичному сценарії погодиться на це, Москва висуватиме все нові умови. Причина тому лише одна – Росії не потрібен мир на Донбасі! Донбас це засіб дестабілізації, тиску на Україну з метою дискредитації чинної влади, створення керованого хаосу, реваншу лівих проросійських сил. Зрештою й сама Україна не є ціллю – вона лише спойлер для тиску на Захід, дезінтеграції ЄС та НАТО, ревізії світопорядку. Київ або повернеться у сферу російських впливів, або буде беззмістовним буфером, країною без майбутнього, failed state у просторі inbetween.

Тепер щодо намірів України. Зеленському потрібен Донбас – це його передвиборча обіцянка. Він знає менталітет людей, що там живуть (адже сам із такого самого промислового Кривого Рогу) й щиро вірити, що про все можна домовитись, якщо не заважати. Вірить в Нормандський формат та Мінські домовленості, оскільки це єдина договірна база яка є. Але терпіння Зеленського не безмежне, й притискання його до самих «червоних ліній», а інколи й змушення відступати назад через них істотно виснажує гаранта. Зустріч з Путіним у присутності лояльних до України Е. Макрона та А. Меркель вбачається Зеленському ледь не панацеєю. Проте реальність така, що Меркель та, особливо, Макрон скоріше лояльні будь-якому сценарію швидкого вирішення конфлікту. Й м’яч на полі Путіна, який грає нападника, пропонуючи подібний рецепт – Київ має просто домовитись про все з іншою стороною конфлікту – Донецьком та Луганськом. Зі свого боку Москва гарантує невтручання, таким чином тримаючи дистанцію від конфлікту. Й Берлін з Парижем, «втомлені» Україною готові до такої гри. Зеленському треба реалістично готуватись до тиску. Але до зустрічі ще далеко, як вбачається в середині листопада 2019 р. І все ж , які наміри українців? Чи хочуть вони повертати Донбас? З цим є проблема, тому що соціологія доводить, що українці самі не знають, чого вони хочуть. Ледь не єдиним рішенням, яке підтримує більшість громадян України, є повернення у статус-кво січня 2014 р. – до анексії Криму та окупації Донбасу. Але це нездійсненна утопія. Щодо реалістичних сюжетів реінтеграції визначеності немає. Є лише людське співчуття.

Здається останнє й хоче взяти на озброєння президент Зеленський. На інвестиційному форумі у Маріуполі він окреслив перші нариси власного «людиноцентричного» підходу, над яким працює його команда на чолі з Сергієм Сивохо – відомим донецьким гумористом, ще одним вихідцем з КВК (як й сам Зеленський), якого призначили радником з реінтеграції в РНБО. Що передбачає цей план? Пройдемось по його ключових елементах та етапах, про які говорив президент, спираючись на «міжнародний досвід збройних конфліктів та війн у будь-якому куточку  планети».

Етап 1. «Завершення гарячої стадії конфлікту та припинення вогню».  Саме на нього спрямоване розведення сторін, яке триває сьогодні, створення демілітаризованої зони уздовж лінії розмежування. Питання лише в тім, що в цю зону потраплять багато населених пунктів, й Володимир Путін дуже чітко дав зрозуміти, що українська поліція не зможе потрапити у разі чого туди. Тож яким буде статус цієї зони, й наскільки смуга сприятиме стійкому миру?

Етап 2.  «Примирення людей та пошук консенсусу». Зеленський порівняв цей етап з нейрохірухічним процесом, відзначивши його чутливість. Проте саме до цього етапу чи не найбільше претензій – хто з ким має примірюватись. Вочевидь, Київ не буде миритись з Пушиліним чи Пасічником, хоча й вони теж не в захваті від такої перспективи. Московське бачення примирення полягає в тому, аби всі – в Києві, Львові, Житомирі та Донецьку – взявшись за руки почали рух до Росії, повернення в її культурне та геополітичне лоно. Київське бачення примирення не сформовано, але точно відкидає російський варіант. Тут питання до влади – чи буде вона спроможна поєднати непоєднуване – західний вектор розвитку з прихованими проросійськими настроями частини мешканців Сходу та Півдня України та відвертим русофільством тимчасово окупованих територій.  Місія нездійсненна?

Етап 3. «Реінтеграція, але безпечна і реальна, а не на папері». Здається, ключовою тут є обмовка «не на папері». Ймовірно, Зеленський вже морально готовий до сценарію «замороження конфлікту» – відмовитись від непотрібних ризиків сьогодні, аби мати ілюзію успіху завтра, коли Україна заживе як Швейцарія. Умовний сценарій Південної та Північної Кореї, ФРН та НДР. Колись об’єднаємось, але не сьогодні. Для цього треба мати відповідні умови (хоча б гарантії безпеки), яких немає  Київ.

Що готовий запропонувати Київ в контексті наведених етапів? Зеленський озвучив чотири складові успіху прозорість та публічність, консенсус, реалізм та імплементацію. З приводу прозорості зрозуміло, що повна публічність перемовин не піде їм на користь. Політика завжди робиться в коридорах, але принаймні рамки переговорів, позиція України мають бути чітко окреслені. Аби не було жодних сумнівів, що в Мінську домовляються не про бізнес Пінчука, Коломойського чи Ахметова, а про долю простих людей, суверенітет й майбутнє держави. Консенсус стосується українців, які мають визначитись як ми будемо повертати Донбас й Крим (з останнім ще складніше). Це напряму пов’язано з першою складовою – які інструкції отримають наші дипломати, що може стати питанням компромісу, а що не стане їм за будь-яких умов. Реалізм – це те, чого бракувало попередникам Зеленського. АТО не тривала місяць, після звільнення Слов’янська та Краматорська ЗСУ переможним маршем не йшли на Москву (як комусь здавалось у липні-серпні 2014 р.). Прагматичний та зважений підхід, реалістична оцінка де ми є та які маємо спроможності, інструменти, хто є наша аудиторія на окупованих територіях – абсолютно необхідні речі у питанні реінтеграції Донбасу. Четверта складова – імплементація – відображує брак стратегічного планування, який був присутній до цього часу. Компетентні фахівці-державотворці мають все розписати у тематичних стратегіях для тимчасово окупованих територій (інформаційній, культурній, економічній), визначити індикатори ефективності, призначити відповідальних виконавців, видати їм бюджет на реалізацію та час на тривалу клопітливу роботу (3-5 років мінімум).

Очевидно, що План Зеленського будується на пріоритеті людей над територіями. Спочатку забираємо звідти «наших» – продуктивних проукраїнських громадян, а коли будуть створені умови – повертаємось до питання територій. Лише б було з ким повертатись, адже забравши звідти всіх «наших» там залишаться лише агенти впливу РФ. Проте сам гуманістичний підхід імпонує західним союзникам України. Преференції переселенцям, пенсії тим, хто лишився на окупованій території – Україна вкладатиме гроші в «показне піклування», намагаючись грати на контрасті між передовим контрольованим урядом Донбасом та закинутими РФ, невизнаними квазі-державними утвореннями. Гра на довгу від Києва – це і є План Зеленського. Потрібен час, якого на жаль немає.

 План a priori передбачає фіксацію статус-кво станом на зараз, відмову від експансіоністських та реваншистських намірів РФ. Насправді все інакше – РФ критично посилює військові ударні угрупування на кордоні з Україною, готуючись до інтервенції (гуманітарної?) у найближчі 2-3 роки. Напруженість у Європі зростає – НАТО готує грандіозні за масштабом весняно-літні навчання «Defender Europe-2020» з значним десантом американських сил та техніки в Центральну та Східну Європу. Очевидно, що Росія буде відповідати симетричними кроками  – на 2020 р. заплановано 136 військових навчань, а в перспективі – «Захід-2021», що може перейти у відкриту агресію РФ. Україні б варто було б подумати, де буде її місце у випадку масштабного військового зіткнення НАТО та РФ. Й вже сьогодні реалістично, як й хоче президент, будувати плани захисту. В контексті Донбасу, зовсім не зайвим запобіжником були б миротворці ООН. Варто зафіксувати просту істину – Україна буде або у колоні переможців, або буде переможена та знищена, ставши глобальним полем битви. Вибір за нами!

Валерiй Кравченко

Share Button

Ненавидіти Донбас: соціологія для зради

Share Button

Соціологія буває різною. Зазвичай, її використовують щоб перевірити певні тези, думки. Для цього опитують випадкових людей або експертів. Другі цінніші за питомою вагою та як лідери думок, але не репрезентують більшість, яка, як правило, позбавлена компетентних знань для оцінки. Соціологічні дані – це зброя, яка може спростити керування державою політикам при владі. Але це на папері та у ідеалістичній умовній «Швейцарії» – в Україні все значно складніше. Вада українців – вміти зібрати купу непотрібних, «неїстівних» даних, й на їх базі зробити неправильний висновок. При чому цим не гребують ані Зе-команда, яка здається ледве не молиться на соціологів та корегує свою політику за їх забаганками, ані їх політичні опоненти. Проблеми зазвичай стосуються невміння розробити методологію та скласти до купи отримані дані. Причому навіть за умови, коли з першою фазою все добре – українці зазвичай все рівно роблять протилежні висновки. «Л» – логіка!

Оприлюднені в газеті «Дзеркало Тижня» результати соціологічного опитування, яке начебто було проведено на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей минулого місяця, сколихнуло українське суспільство. Це й не дивно – зважаючи на наведені результати, які підтверджують всі страхи пересічних громадян щодо перспектив реінтеграції Донбасу та ілюструють негативні стереотипи, які склалися стосовно його жителів. Головний висновок, який можна зробити з наведених даних, однозначний – населення цих територій втрачене для України. В переважній більшості вони начебто вважають наявний конфлікт внутрішньоукраїнським та покладають провину за нього на Київ та США, не мають претензій до Росії щодо окупації Криму, своє майбутнє пов’язують з РФ, а авторитетом в них користуються виключно російські політики та пропагандисти (В. Путін, В. Соловйов, О. Скабєєва). Складається враження, що майже ніхто там не чекає на повернення України – і на основі цього доводиться замислюватися щодо доцільності реалізації політики реінтеграції.

Втім, чи варто вірити цій інформації? Відповідь фахових соціологів однозначна – ні. Можна скільки завгодно сперечатися щодо настроїв людей на окупованих територіях (і дійсно – частка серед них українських патріотів навряд чи є дуже великою) – але необхідно чітко визнати: в сьогоднішніх умовах українські дослідники не в змозі провести незалежне опитування в цих районах. Звичайно, ситуація там дещо стабілізувалась у порівнянні з 2014 роком – але перспектива потрапити «на підвал» в якості «українських шпигунів» або «зрадників молодої республіки» залишається реальною. Опитування проводилося начебто за допомогою персональної розмови в помешканнях респондентів – але очевидно, що це профанація. Навряд чи люди масово пускатимуть до себе незнайомих осіб, які задають провокативні питання. Це можливо лише у випадку, якщо цим займалися представники місцевих окупаційних структур (яким ніхто не відкриє свою проукраїнську позицію – це зрозуміло) –але в такому випадку виходить, що українську ЗМІ тиражують матеріали, зібрані та підготовлені окупантами.

Співпраця з окупаційними адміністраціями інтерв’юерів гіпотетично можлива, адже часові рамки дослідження майже співпали з проведенням на окупованих територіях перепису населення з 1 по 14 жовтня 2019 р. Дослідження проводилось з 7 по 31 жовтня 2019 р. Можна легко уявити цю засекречену легенду соціологів – відразу за командою «ДНР/ЛНР», що проводила перепис, в приміщення заходив соціолог, що питав їх про любов до України. Цікаво, що Ви відповіли б на місці місцевих мешканців, заляканих свавіллям бойовиків? Й загалом, наскільки правильно проводити соціологічне опитування для мешканців окупованих територій, де останні 5 років панує страх та російська пропаганда, вживаючи звичайну методологію? На щирість відповідей можна особливо не розраховувати – в чому цінність такої інформації? В зонах проведення бойових дій, тривалих конфліктних регіонах неодноразово  проводили соціологічні дослідження – в Іраку, Малі та ДР Конго. Однак повсюдно використовувалась методологія, адаптована під пост-травматичний синдром, яка згладжувала «гострі кути», уникала прямих протиставлень тощо. Щось подібне мало б бути й для ТОТ. Ні, не чули?

Натомість що маємо. Навіть якщо теоретично припустити, що якимось незбагненним чином соцопитування на окупованих територіях вдалося провести, дані про застосовану методику, наведені в «Дзеркалі Тижня», не витримують критику. В матеріалі вказано, що соціологи орієнтувалися на вибірку, сформовану на основі демографічних даних 2014 року, та скорегованих згідно з наявною статистикою по ВПО. Проблема полягає в тому, що остання – реально відсутня, адже оцінка кількості ВПО не дає репрезентативної картини. Внутрішньо переміщеними особами вважаються не лише люди, які реально виїхали з окупованих територій – до Києва, Вінниці, або хоча б Маріуполя, але й ті, хто лише зареєструвався в підконтрольних уряду містах (в більшості випадків – для отримання пенсій), і зараз в «човниковому» режимі періодично перетинає лінію розмежування. Де юре вони – ВПО, але де факто – проживають на окупованих територіях, і становлять цільову аудиторію цього «дослідження». Також викликає питання кількість опитаних – 806 осіб в Донецькій області та 800 осіб – в Луганській. Не зрозуміло, як ці дані враховувалися, та приводилися до єдиного показника – адже в першому регіоні проживає більше людей, аніж в другому. А згідно з наведеними даними в дослідженні просто об’єднали дані, і вивели середнє – груба помилка для будь-якого соціолога.

Але не варто дивуватися такому підходу – якщо подивитися, хто начебто проводив дослідження, все стає зрозуміло. Виконавцем роботи є харківська фірма New Image Marketing Group, яка здавна має сумнівну репутацію. З 2008 року вона стабільно демонструвала неправдоподібні результати, проводячи опитування в рамках передвиборчого процесу. Наприклад, в 2008 році на виборах мера Києва вона прогнозувала Миколі Катеринчуку 16,5 %  голосів (реально – набрав 4,5 %); на президентських виборах 2010 року вона давала Володимиру Литвину 6-8 % виборців (насправді – набрав 2,35%); на парламентських виборах 2012 року прогнозувала партії Наталі Королевської «Україна – вперед» понад 6 % (реально партія набрала 1,58 %); на довиборах до Верховної Ради 2015 року по мажоритарному округу в Чернігові віддавала перемогу Геннадію Корбану, який мав набрати 33 % голосів (насправді – посів друге місце, не дотягнувши до 15 %). Цікаво, що до останнього часу New Image Marketing Group працювала виключно під час виборів (достатньо подивитися її фейсбук-сторінку – де вся попередня активність пов’язана з липневими парламентськими та квітневими президентськими виборами), не залучаючись до інших галузей. Це – ще один аргумент на користь того, що компанія псевдосоціологічна, яка не робить реальні дослідження, а лише обслуговує інтереси замовника.

Таким чином, можна зробити висновок: наведені дані – лише маніпуляція, спрямована сформувати в українців негативний імідж населення тимчасово окупованих територій та переконати їх в недоцільності реінтеграції. Час для цього обраний не випадково – після того, як представники Зе-команди (Сергій Сивохо) почали наводити власні дані щодо настроїв людей в Донецьку та Луганську, які є більш позитивними для України. Провокація вдалася – зважаючи на жваве обговорення теми. Вона або підриває реінтеграційні плани української влади, або готує підґрунтя для того, щоб Києву було куди відступати, якщо зустріч в Нормандському форматі не дасть результату. До неї може бути причетний міністр внутрішніх справ Арсен Аваков – адже до дослідження має відношення Інститут майбутнього, створений вірним соратником Авакова Антоном Геращенко (та й харківське походження виконавців дослідження натякає на певні зв’язки).

До речі, невипадково лідер парламентської фракції «Голос» Сергій Рахманін, а колись редактор «Дзеркала тижня», за чотири дні до оприлюднення даних дослідження, ймовірно першим отримавши його результати, почав говорити про єдиний вірний підхід вирішення конфлікту на Донбасі – його замороження. Наскільки він помиляється – тема окремої публікації. Що ж, тим цікавіше буде спостерігати за перипетіями боротьби за реінтеграцію, особливо в контексті необхідності прийняття Верховною Радою вже у листопаді-грудні нового закону про особливий статус (чинний спливає 31 грудня 2019 р.). Принаймні деокупація та реінтеграція Донбасу знову звучить в ефірі.

Микола Замикула, Валерій Кравченко

Share Button

Чим закінчиться гра у розведення на Донбасі

Share Button

29 жовтня 2019 р. в Золотому розпочалось розведення військ сторін конфлікту – збройних сил України та проросійських бойовиків. Як зауважив міністр закордонних справ України Вадим Пристайко, під час відкриття інвестиційного форуму з відновлення Донбасу у Маріуполі, розведення у трьох погоджених в 2016 р. точках (Станиця-Луганська, Золоте та Петрівське) є додатковою умовою організації зустрічі в Нормандському форматі. Варто нагадати, що перша умова росіян – підписання Україною «формули Штайнмаєра» з організації виборів на тимчасово окупованих територій. Навіщо Москва продовжує ставити ультиматуми Києву, й чому українська влада погоджується на їх виконання? До чого призведе розведення сил на лінії розмежування?

Сама ідея розведення навіяна практикою вирішення подібних конфліктів у світі. Між сторонами створюється буферна зона 2 на 2 км. – війська відходять від умовної лінії на землі на 1 км. вглиб. Сіра зона унеможливлює прямий контакт, відновлення бойових дій, слугує інструментом ефективного припинення вогню. Найбільш класичним прикладом сірої зони є «Зелена лінія» («Лінія Аттіли») – демаркаційна лінія, що ділить Кіпр на північну турецьку та південну грецьку частини. Після конфлікту між двома країнами НАТО, розведення відбулось під пильним наглядом миротворців ООН в 1974 р. Місія ООН в Кіпрі присутня й по сьогодні – її штаб-квартира знаходиться в аеропорту Нікосії. В сірій зоні, розміром 376 квадратних кілометрів, мешкають понад 10 000 осіб, знаходиться 4 селища та частина міста Нікосія, яке зелена лінія ділить навпіл. Так, на Кіпрі припинення вогню сталось, але конфлікт був не вирішений, а заморожений на десятиліття. Відносини між Грецією та Туреччиною, незважаючи на формальний союзний статус, далекі від нормальних. До речі, адміністрування в сірій зоні здійснює ООН, хоча в юридичному полі вона приналежна грецькій Республіці Кіпр.

Чому важливо вивчати досвід встановлення буферних зон – це очевидний план на майбутнє для Донбасу. Штаб ООС говорить про те, що після завершення розведення в Золотому, черга прийде для розведення в Петрівському Старобешівського району Донецької області. Далі можливі домовленості, що мають бути узгоджені на засіданні тристоронньої контактної групи, по наступним трьом (або більше) ділянкам. За даними джерел «Радіо Свобода», всього на мапі може бути позначено до 30 таких ділянок. В чому проблема та відмінність нинішньої ситуації на Донбасі  від Кіпру зразка 1974 р.

По-перше, наразі немає миротворців ООН, які б наглядали за ефективністю розведення. Натомість є спостережна місія ОБСЄ та СЦКК, що беруть на себе подібний функціонал. Ось тільки в СЦКК немає російських військових (показово залишили місію в 2017 р.), а отже є обмежений доступ на окуповані території (Україна у вересні 2019 р. в Мінську підіймала тему повернення росіян в СЦКК, але безуспішно) для підтвердження відведення. Водночас у складі СММ ОБСЄ є російський персонал. Можливо, вони й чесно відпрацьовують та заслужено «їдять свій хліб», проте довіряти доповідям тих, кого в народі кличуть «сліпими» важко. Виникає проблема верифікації даних про достовірність відведення сил бойовиків.

По-друге, якщо в грецько-турецькій війні на Кіпрі сторони конфлікту були відомі та заздалегідь позначили себе, то в ситуації на Донбасі все значно складніше. З одного боку є держава Україна, яка на всіх міжнародних площадках доводить, що вона веде війну з російськими регулярними військами, що діють приховано. Натомість Москва наголошує на тому, що «її там немає», натомість є самопроголошені республіки «ДНР» та «ЛНР», з військовими силами яких й ведуть бої Збройні сили України. Проксі-війна Росії на Донбасі «чужими руками» додає ускладнень процесу розведення, коли Москва просто не визнає свою відповідальність за обстріли, закликаючи Київ домовлятись безпосередньо з Донецьком та Луганськом.

По-третє, націоналісти називають поточне розведення сторін просто відведенням ЗСУ, й мають рацію. З 2016 р. військове протистояння на лінії зіткнення отримало українську класифікацію «повзучого наступу». ЗСУ метр за метром відвойовували кращі тактичні позиції, закріплюючись на домінуючих висотах (на Приазов’ї), відрізаючи лінії постачання бойовиків в районі Ясинуватського блокпосту та Авдіївської промзони (траса Горловка-Донецьк), відсуваючи небезпеку від Вуглегірської ТЕС (на Світлодарській дузі). Всього за 4 роки українські військові просунулись вперед на різних ділянках, зайнявши сумарно 24  квадратних кілометри території. Важливо зазначити, що розведення сьогодні відбувається від лінії зіткнення, визначеної де-факто на землі (де-юре, за Мінськими домовленостями, Україна має здійснювати контроль за  Дебальцевим та Докучаєвськом, чого в реальності немає). Отже ЗСУ покидають зайняті зручні, обжиті висоти та селища, відходячи на позиції 2015 р.

Важливим є й моральний аспект, адже внаслідок «повзучого наступу», в тактичних операціях за висоти гинули українські військові. Зокрема саме так загинув в червні 2016 р. біля смт. Луганського, що на Світлодарській дузі, відомий оперний співак Василь Сліпак, якого згадував у своїй промові на Генеральній Асамблеї ООН президент України Володимир Зеленський. До речі, він був добровольцем ДУК «Правий сектор» – це в контексті останнього конфлікту між представниками «Національного корпусу», ветеранами АТО та президентом, що стався в Золотому на тижні та набув великого розголосу. До слова, Луганське має стати сірою зоною, відповідно до попередніх планів розведення.

Як й Світлодарськ. Це вже наступний п’ятий аспект, адже у цьому місті розташований важливий об’єкт критичної інфраструктури – ТЕС, що перебуває у державній власності (ПАТ «Центренерго»). Як вона буде функціонувати в умовах сірої зони? Як загалом буде адміниструватись територія, що потрапляє під лінію розведення? Хто здійснюватиме правоохоронні функції, забезпечуватиме надання соціальних послуг? Щодо всього цього немає визначеностей. Україна відійде з Широкиного, Павлополя, Песків, Опитного, Светлодарську, Луганського, Єкатеринівки, Кримського, Гранітного… Передбачається, що бойовики залишать частину Донецька, Докучаєвськ, Дебальцеве, Ясинувате й далі за списком. Передбачається… Чи є впевненість, що бойовики (а реально росіяни) впустять в Донецьк українських поліцейських, нехай навіть в сіру зону (наприклад, в умовний район автостанції Трудовські Петровського району м. Донецька)? Здається, питання риторичне.

Шостий момент – розведення відбувається під акомпанемент канонади. Навіть в Золотому продовжують стріляти. Голова штабу ООС Володимир Кравченко пояснює, що Золоте-4, де відбулись обстріли, формально не належить до квадрату розведення, де має бути зафіксована тиша протягом семи діб, що є умовою для розведення. Виявляється, що там стріляти можна. Більш схоже на фарс, якщо чесно. Навіть істерична поведінка президента Зеленського на зустрічі з добровольцями в Золотому, його пряме питання до них «Чи треба говорити з Путіним», свідчить про намагання за будь-яку ціну виконати московські ультиматуми та нарешті сісти за стіл переговорів в Нормандському форматі. Вибачте, але сісти з чим? Чи є в Києва свій план, який реалістично може бути прийнятним для Кремля. Або хоча б бути просто реалістичним аж на стільки, щоб беззаперечно сподобатись Франції та Німеччини, аби вони тиснули на Росію задля його імплементації. Хотілось би вірити, але вся попередня «дипломатія» Зеленського не дає приводів для оптимізму.

За інших рівних обставин, російська дипломатія переграє українську на досвіді. Здається, вона вже це робить, затіявши гру в розведення, де програють лише Збройні сили України, а громадянське суспільство та ветеранські організації все глибше стають в опозицію до влади, «що веде країну у прірву капітуляції». Зеленський втрачає всенародну любов, починає почуватись закомплексованим та дедалі більш знервованим. Держава в режимі автопілоту, реально позбавлена лідерства, але з турбо-реформами нової влади, входить у зону невизначеності, із дедалі більш радикалізованим суспільством, поділеним за ставленням до подій на сході. Хтось проти капітуляції та зради; хтось за мир, аби не гинули мирні мешканці та солдати. Ці дві правди вступають в протиборство на фоні «владної дисфункції» Зе-команди та відсутності дієвого зовнішнього управління (яке фрагментарно можна було спостерігати в 2015-2018 рр.). США демонструють байдужість до токсичної теми України на тлі скандалу з імпічментом Трампа, та показовим сюжетом з підтримкою союзників-курдів в Сирії. Німеччина вже втомилась від України, яка так й не навчилась раціонально, некорумповано розподіляти міжнародну технічну допомогу. Франція дрейфує у бік російської позиції, знаходячи з Москвою точки дотику в Африці та Магрибі. Польща, здається, незважаючи на готовність брати активну участь, так й не дочекається позитивних сигналів від Києва з приводу історичної суперечки. Україна лишається на самоті – ідеальна ситуація для Москви. Але давайте визнаємо – Київ власноруч її й створив пасивністю на межі з бездіяльністю. Далі чекайте на нові, ще більш збочені ігри від росіян, що вже скоріше нагадуватимуть кружіння російського коршуна навколо тіла українського ягня.

Валерiй Кравченко

 

Share Button

Націоналісти проти держави? Куди призведе протистояння Зеленського та добровольців

Share Button

Останній тиждень виявився плідним на скандали, так або інакше пов’язані з націоналістами. Спочатку американські конгресмени виступили з заявою визнати «Азов» серед інших європейських терористичних організацій. А потім Зеленський поїхав в Золоте спілкуватись з «Нацкорпусом» Білецького у дусі «я не лох – я президент», що вже стало мемом та збурило патріотично налаштоване суспільство. Куди призведе протистояння Зеленського з націоналістами? Чи скористається слабкістю української влади Росія?

Найперше, поговоримо про «Азов». Офіційно – це спеціальний підрозділ Національної гвардії України, підпорядкований Міністерству внутрішніх справ України, яке незмінно з 2014 р. очолює Арсен Аваков. До речі, політичний рух Білецького «Національний корпус» теж часто пов’язують з іменем очільника МВС. «Азов» справді зародився як добровільний рух на початку війни на Донбасі, однак з 13 квітня 2014 р., згідно рішення МВС про створення спеціальних підрозділів патрульно-постової служби на основі громадських формувань, підпорядковується державі як одиниця громадсько-територіальної оборони. З грудня 2014 р. офіційний статус був закріплений юридично. Що стосується раннього етапу діяльності подібних добровольчих батальйонів, як «Донбас», «Азов», «Айдар», що першими прийняли бій в степах Донбасу, то їх доцільність виправдовувалась рівнем загрози. Варто нагадати, що в квітні 2014 р. була проголошена антитерористична операція, відповідно основним завданням добровольчих підрозділів був захист мирного населення та майна від терористів. Чому добровольці? Армії після доби Януковича фактично не існувало, боєздатні підрозділи лічились одиницями. Не було ані планів, ані карт – Україна ніколи не розглядала навіть вірогідність війни з Росією.

В той початковий момент до лав «Азова» й могли потрапити окремі елементи, в тому числі з паспортами іноземних держав, які проходили підготовку або навіть могли брати участь у бойових діях у складі окремих груп. Очевидно, саме цей період згадує новозеландський терорист, що вбив понад 50 осіб в терактах в себе на Батьківщині. Очевидно, що після 2015 р. потрапити в «Азов» іноземцю стало важче – підрозділ отримав легальний статус.

Чи треба актуалізувати це питання зараз? Чому лист підписують конгресмени-демократи, які ніби мають більше симпатизувати Україні, аніж республіканці? Й чому саме зараз, коли йде мова про розведення сторін та намагання провести зустріч у Нормандському форматі?

Риторика про націоналістів, що захопили владу в Україні – давня ідеологічна забавка Кремля. Нею лякають росіян та довірливих українців з електорату «Опозиційного блоку». Насправді, «Азов» один з найбільш боєздатних, елітних підрозділів Національної гвардії, дислокований поблизу Маріуполя. Саме «азовці», серед інших, успішно втримують південну ділянку фронту на лінії Широкине-Водяне-Павлополь. Гра у розведення на цій ділянці ще не почалась, але завтра все можливо – генеральний штаб ЗСУ готує план розведення для всієї ділянки фронту.

«Азов» звинувачують у пропаганді «переваги білої раси». Руни гербу «Азову» теж можуть викликати питання схожості з символікою націонал-соціалістів. Питання одне, чи є під зовнішніми ознаками сутнісні? Свідчення різні, але поза залежністю від відповіді варто наголосити, що дискредитація одного з найбільш боєздатних підрозділів Нацгвардії само по собі не несе нічого гарного.

Націоналістична ідея у країні переможного «Кварталу» починає лякати вдячних телеглядачів «1+1» – ядерний електорат Зеленського. А можливо і його самого, саме тому президент відправився на Луганщину поговорити з військовими, пенсіонерами та добровольцями, відзнявши ролик про свою поїздку. Візит на лінію розмежування лишив ще більше питань, аніж дав відповідей.

В розкрученій ситуації спілкування президента з добровольцем не хочеться нікого виправдовувати. Президент не має права поводитись як «гопнік» з Троєщини. Зокрема використовувати типову лексику, вмикати образи тощо. По відзнятому матеріалу можна зробити висновок, що візит до «Нацкорпусу» в Золотому був ретельно спланований – на повному відео можна побачити місцевих мешканок, яких пропускають до місця бесіди, й вони починають закликати до розведення. Загалом, відео, опубліковане на каналі президента, знято в кращих пропагандистських канонах. Президент, як звичайний громадянин, ходить по землі, спілкується з пенсіонерами, проводить наради в школі та живе у приміщенні наляканого місцевого мешканця. Пенсіонерів на відео дуже багато, й всі вони говорять про потребу миру, розведення й високих пенсій. На тлі цього є поганий озброєний до зубів «Нацкорпус», який  не хоче розведення й тероризує місцевих пенсіонерок, яких приїхав захищати сам президент. З ними він не свариться, з ними він почувається президентом, питаючи чого їм не вистачає для щастя. Тут виявляється, що розведення сторін не вистачає…

Ось тільки не місцеві пенсіонерки денно і нічно сидять в окопах, ризикують своїм життям, захищаючи українську державність. Місцевим мешканцям, за великим рахунком, без різниці в який телевізор дивитись, у якій державі жити, аби вона (держава) їх повністю утримувала, хай вона називається Україна, Росія, або ще краще – СРСР. Ці пенсіонери проголосують за Зеленського-миротворця. А хлопці з «Нацкорпусу» – ні! Тому не треба зайвих розмов про мир. Путін не збирається відступати, тому мир на Донбасі дорівнюватиме військовій поразці України.

Зеленський говорить, що всі війни закінчуються дипломатією. Треба краще вчити історію – війни закінчуються перемогою одних, та капітуляцією інших. Хтось може це називати дипломатією, однак суті воно не змінить. Розведення, формула Штайнмаєра – Путін приготував багато пасток для недосвідченого президента. Зеленський – президент пенсіонерів – не зможе самостійно перемогти у цій війні. Особливо протиставляючи себе патріотам, яким не байдуже. Говорити треба зі всіма, в тому числі з націоналістами та ветеранами, що мають загострене відчуття справедливості внаслідок пост-травматичного синдрому. Без цього зелена електоральна карта України швидко змінить свій колір, незважаючи на монобільшість та реформи. Або зникне взагалі, разом з державою.

Валерiй Кравченко

Share Button