вівторок, 23 Липень, 2019
pluken

polukr

Парламентські вибори – 2019 по-буковинськи

Share Button

Цьогоріч Україна безсумнівно живе виборами у прямому і переносному значенні цього слова. Спочатку – президентськими, а тепер і парламентськими. І, здавалося б, зважаючи на відносно невеликі розміри території і таку ж чисельність населення, пов’язані з виборами перипетії мали б зачепити принаймні трохи м’якше Чернівецьку область як найменшу з-поміж усіх областей України та місто Чернівці як її серце – також найменший обласний центр нашої держави. Однак чи так воно насправді?

З-поміж кого обирати?

Для початку – трохи сухих цифр.

Беручи до уваги змішану виборчу систему, по мажоритарній частині до Верховної Ради України Чернівецька область може делегувати чотирьох народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах – 201 (частина міста Чернівці), 202 (Вижницький, Кіцманський, Путильський райони, частина Сторожинецького району), 203 (частина міста Чернівці (виборчі дільниці № 730481 – 730486), Герцаївський, Глибоцький, Новоселицький райони, частина Сторожинецького району) і 204 (місто Новодністровськ, Заставнівський, Кельменецький, Сокирянський, Хотинський райони).

І ось тут починаються «муки вибору» для місцевих жителів, адже кількісні показники бажаючих стати народним обранцем просто зашкалюють – маємо аж 72 зареєстрованих кандидатів, з яких, щоправда, четверо звернулися із заявами про відмову балотуватися. Серед них – по представнику від Аграрної партії (Василь Козак, голова Сокирянської райради, 204 округ) та Опозиційного блоку (Олег Тулюлюк, 204 округ), а також самовисуванці – чинна народна депутатка від БПП Оксана Продан та відомий спортсмен Іван Гешко. Обоє останніх мотивували відмову своїми низькими рейтингами і небажанням продовжувати далі політичну боротьбу за депутатський мандат.

У сухому залишку всього у Чернівецькій області – 68 кандидатів по «мажоритарці», з них 38 – представники 14 політичних партій, а решта 30 – безпартійні самовисуванці. Для повноти картини слід зауважити, що з гендерної точки зору серед цієї кількості кандидатів маємо 11 жінок та 57 чоловіків.

Чернівецька область у чинному парламенті

З поки що ще діючого VIII скликання ВРУ до наступного балотується чотири нардепи: по 201 округу – багаторічний мер Чернівців Микола Федорук (екс-представник «Народного фронту»), по 202 округу – Іван Рибак (БПП «Солідарність»), по 203 округу – Григорій Тіміш (БПП «Солідарність»), а по 204 – Максим Бурбак (голова фракції «Народний фронт»). Про плинність політичних преференцій нардепів свідчить те, що усі вони йдуть до парламенту як самовисуванці, однак у Верховній Раді, котру ми обрали у 2014 році, ситуація виглядала дещо по-іншому.

Загалом протягом останніх п’яти років місто Чернівці і Чернівецька область були представлені у законодавчому органі України 15 народними депутатами. Згідно даних, наданих Чернівецькою обласною організацією громадської мережі «Опора», окрім депутатів-мажоритарників в парламенті працювало ще 11 депутатів, які також мають відношення до Чернівецької області. Дев’ятеро з них обрані за партійними списками, інші двоє – у виборчих округах за межами області. Ще троє народних обранців-буковинців склали свої повноваження у зв’язку з призначенням на урядові посади, а саме – лідер партії «Народний фронт», прем’єр-міністр Арсеній Яценюк та його однопартійці – міністр юстиції Павло Петренко і міністр інфраструктури Максим Бурбак.

Щодо інших партій, то «Блок Петра Порошенка» представляли Віктор Король, Марія Матіос, Богдан Онуфрик та Оксана Продан, до «Опозиційного блоку» належали Іван Мирний і Михайло Папієв (екс-голова Чернівецької обласної державної адміністрації, котрий нині має усі шанси знову стати нардепом за партійними списками від «Опозиційної платформи – За життя»), а від згадуваного вже «Народного фронту» був Олександр Дроздик. Окрім того, до Верховної Ради у київському виборчому окрузі №95 був обраний депутатом теж «народнофронтівець», козак, знаний з часів Євромайдану – Михайло Гаврилюк родом з Хотинщини.

Тож не дивно, що вже традицією стало створення міжфракційного об’єднання «Буковина», до складу якого окрім згаданих увійшло ще декілька нардепів походженням з краю. Власне, такий пункт був прописаний у програмі Оксани Продан, доки вона не зняла свою кандидатуру з голосування з власної волі.

Партійний калейдоскоп

З 22 політичних партій, котрі боротимуться за 225 місць у парламенті наступного скликання за пропорційною системою, мажоритарних кандидатів у Чернівецькій області представило 14 політичних сил. Шість політичних партій – «Слуга народу», «Опозиційна платформа – За життя», об’єднання «Самопоміч», «Європейська солідарність», «Всеукраїнське об’єднання «Свобода» та «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» – репрезентовано у кожному з чотирьох виборчих округів. У свою чергу, трьома кандидатами в області представлена Радикальна партія Олега Ляшка і політична партія «Сила і честь», двома – Опозиційний блок і партія «Патріот». Зрештою, лише в одному з чотирьох одномандатних виборчих округів в області представлена політична партія «Голос», Аграрна партія, «Сила людей» та громадський рух «Хвиля».

Нові/старі обличчя?

Загалом серед 72 кандидатів у народні депутати, незважаючи на те, від якого округу вони йдуть на вибори, є чимало прізвищ, відомих насправді широкому загалу. Це, зокрема, екс-секретар Чернівецької міської ради Віталій Михайлішин («Опозиційна платформа – За життя»), екс-голова Чернівецької обласної державної адміністрації Олександр Фищук («Сила і честь»), народний депутат України І скликання Володимир Шлемко (самовисуванець), спортивний журналіст Георгій Мазурашу («Слуга народу»), генеральний директор ТОВ «Родничок» Іван Семенюк (самовисуванець) та інші. А ще – діти своїх відомих батьків: син настоятеля Банченського монастиря, засновника й керівника дитячого притулку у селі Молниця Михайла Жара – Михайло-молодший («Опозиційна платформа – За життя») та син голови Чернівецької обласної ради – Артур Іванович Мунтян («Батьківщина»).

Програмне меню

Програми партійних висуванців в одномандатних виборчих округах часто написані, як під копірку – ті ж самі ідентичні тематичні блоки й однакові речення. Однак у частині діяльності в рамках виборчих округів, де кандидати знають проблеми і потреби районів, мешканці котрих їх обиратимуть, можна знайти більше різноманітності формулювань. Але окрім дійсно реалістичних кроків і  потрібних ідей часом навіть із назвами законопроектів, які кандидати планують подавати, ставши нардепами, подекуди знайдемо і справжнє вправляння у витонченому і майстерному обіцянні – словом, істинний популізм.

Узагальнивши деякі програмні пункти кандидатів у депутати, заради справедливості треба зауважити, що фактично усі «болючі точки» Чернівців та області відображені у передвиборчих програмах, як-от покращення транспортної інфраструктури в місті й області, перетворення Чернівців у доступне місто для людей з особливими потребами, розвиток міжнародного аеропорту «Чернівці», будівництво паркінгів та сміттєпереробного заводу, протидія вивезенню лісу-кругляка, протипаводкові заходи, забезпечення умов для функціонування усіх релігійних конфесій, розвиток «зеленого туризму» в області та підвищення туристичної привабливості Чернівців, розширення транскордонного співробітництва, відкриття міжнародних пунктів пропуску «Красноїльськ», «Руська», «Дяківці» та розбудова вже існуючих.

Багатонаціональні Чернівці у передвиборчих програмах

Буковинський регіон завжди був багатонаціональним в силу історичних особливостей свого розвитку. До того ж, прикордонне розташування Чернівеччини також наклало свій відбиток на національний склад населення області – за майже 30 км від міста над Прутом пролягає державний кордон України з Румунією (а, значить, і з Європейським Союзом) і за неповних 60 км – найближчий КПП на кордоні з Молдовою. Тож поліетнічність Чернівецької області та інтереси національних меншин теоретично мали б відобразитись у передвиборчій програмі мажоритарних кандидатів у нардепи. А на практиці?

З 72 зареєстрованих кандидатів в депутати лише одиниці згадують у своїх програмах про національні меншини. Але одних тільки згадок, як у «Опозиційної платформи – За життя», недостатньо, бо очевидно, що «забезпечення можливості навчатися рідною мовою» – це просто переписаний із загальної програми партії пункт, не більше.

З іншого боку, висуванець «Голосу» Максим Кияк (201 округ) наголошує на пріоритетності захисту культурного і національного різноманіття у Чернівцях. У цьому ж окрузі Інна Кубай від «Самопомочі» також згадує про Чернівці як мультинаціональне, прикордонне місто.

В свою чергу, у 202 окрузі Інна Антонюк (Аграрна партія) виступає за надання гарантій розвитку мов національних меншин та етнічних груп, а самовисуванець Василь Тодеренчук – за забезпечення неухильного дотримання прав усіх національних меншин.

Більше національне розмаїття спостерігаємо у 203 виборчому окрузі (куди входять Герцаївський, Глибоцький, Новоселицький та частково Сторожинецький райони, а також частина міста Чернівці), що відобразилось у політичних програмах двох кандидатів. А саме, самовисуванець Іван Попеску (родом з Нижніх Петрівців на Сторожинеччині, де проживає водночас польська і румунська меншина) говорить про «консолідацію єдиної української політичної нації зі збереженням та розвитком національно-культурної самобутності автохтонних національних меншин, застосовуючи положення Європейської хартії регіональних та міноритарних мов, включаючи збереження закладів культури, існуючої мережі освіти мовами національних меншин, поглиблене вивчення рідної та державної мови».

Натомість чинний нардеп Григорій Тіміш пропонує ввести депутатські квоти, аби національні меншини мали своїх представників у парламенті. «Буковина завжди залишалася прикладом для всієї України у плані міжкультурного діалогу, відповідно давайте всі разом боротися проти  негативних стереотипів і  протидіяти провокаціям», зазначає кандидат у своїй програмі.

Зрештою, у 204 окрузі чи не єдиним кандидатом у народні депутати, який наголошує на захисті прав і культурної спадщини етнічних меншин і корінних народів, є самовисуванець Максим Бурбак.

З точки зору національного питання, про те, що конкретні кандидати орієнтуються на конкретних виборців, свідчить бодай наявність у Новоселицькому районі агітаційних білбордів румунською мовою – ось вона, буковинська багатонаціональність в реальності.

«Бути чи не бути»: що каже соціологія?

За кілька днів до виборів сторінки українських новинних інтернет-видань рясніють заголовками з інформацією про максимально оновлені рейтинги політичних сил, яким «світить» сформувати новий українських парламент ІХ скликання. Здається, із першою топ-п᾽ятіркою партій вже все зрозуміло, і рекорди за кількістю відсотків підтримки тут б᾽є «Слуга народу». А кого ж «сватає» буковинському виборцю у одномандатних виборчих округах президентська політична сила?

«Слугами народу» на Чернівеччині можуть бути обрані вчителька початкових класів Чернівецької гімназії №2 Олена Лис (201 округ), засновник спортивного фестивалю «Beregomet Open Sport Festival», начальник відділу планування, оперативного чергування, зв’язку та оповіщення Чернівецької ОДА Максим Заремський (202 округ), вже згадуваний раніше директор Чернівецького обласного центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх», журналіст Георгій Мазурашу (203 округ) і адвокат, юрист Валерій Божик (204 округ).

Ще однією одіозною фігурою в краї, яка ввела в оману ЦВК, переконуючи у своїй приналежності до «Слуги народу», є Володимир Дідух-Кобзар, самовисуванець по 201 округу, зі своїм девізом «Дідух до хати – біда з хати». У результаті у партії від нього відхрещуються, і то цілком справедливо, адже кандидат начебто представляє однойменну громадську організацію, але аж ніяк не партію.

Щодо преференцій власне чернівчан, то згідно даних дослідження, проведеного у Чернівцях Центром соціологічних досліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, ГО «Інститут місцевого самоврядування» та Чернівецькою обласною організацією товариства «Знання України» 2-6 липня, жителі міста готові провести до парламенту шість партій. Із результатів опитувань, розміщених на шпальтах газети «Молодий Буковинець», випливає, що «Слуга народу» може розраховувати на 46,1% голосів, партія «Голос» – 10,1%, «Європейська солідарність» – 8,1%, «Батьківщина» – 7,2%, «Опозиційна платформа – За життя» – 6,2%. Переступити прохідний бар’єр може вдатися також партії «Сила і честь» (5,1%).

Вищезгадане дослідження є джерелом інформації також про рейтинг мажоритарних кандидатів у 201 і 204 округах. Так, у 201 окрузі з центром у Чернівцях з майже 24% голосів лідирує Микола Федорук, діяльність якого у поки що ще чинному скликанні ВРУ портал «Слово і діло» оцінює досить високо. Приблизно з однаковим відсотком підтримки далі в рейтингу йдуть «слуга народу» Олена Лис (16,7%) та висуванець «Опозиційної платформи» Віталій Михайлішин (13,6%).

Натомість у 204 окрузі згідно результатів цього ж опитування  35,2% готові проголосувати за Максима Бурбака, 19,6% – за «аграрія» Василя Козака (який на час проведення соцопитування ще не встиг написати заяву про відмову балотуватися) і 17,6% – за Валерія Божика («Слуга народу»).

В свою чергу, ситуація у 202 окрузі виглядає наступним чином. Центр «Соціальний моніторинг» у даних своїх опитувань у список топ-3 кандидатів вписав чинного нардепа Івана Рибака (20,4%), Максима Заремського від «Слуги народу» (18,1%) та Андрія Маковея від «Батьківщини» (15,9%). Водночас маловідомий «Центр оцінки соціальних та екологічних ризиків» пророкує самовисуванцю Івану Тичині аж 16,9% голосів виборців, хоч у даних дослідження центру «Соціальний рейтинг» у цього кандидата близько 4% голосів.

Нарешті у 203 окрузі електоральні вподобання вивчала дослідницька компанія «Ю.С.С.». Згідно з результатами опитування у цьому виборчому окрузі не спостерігається явного лідера. Найбільше респондентів (13,9% від усіх опитаних та 19,6% – серед тих, хто піде на вибори та визначився зі своїм вибором) мають намір підтримати на виборах кандидата від партії «Слуга народу» Георгія Мазурашу.

З іншого боку, не набагато менші відсотки підтримки демонструє кандидат від «Батьківщини» Артур Мунтян (11,3% від усіх опитаних та 16,0% опитаних з числа тих, хто планує взяти участь у голосуванні) та самовисуванець Іван Семенюк (8,4 та 11,9% відповідно). У відсотковому співвідношенні схожа ситуація і в Григорія Тіміша (відповідно 8,2% та 11,5%) та дещо менші цифри у кандидата від партії «Опозиційна платформа – За життя» Михайла Жара (6,3% та 8,9%).

Враховуючи можливі статистичні похибки і невеликий відсотковий відрив між ключовими кандидатами, не відкидаючи при цьому маніпулятивні моменти та пам’ятаючи про особливості політичної ситуації в регіоні, результати соціологічного опитування, звісно, слід брати до уваги. Однак варто бути готовими до того, що у підсумку фінальна картина голосування може виглядати по-іншому.

А хто голосуватиме?

Згідно даних Державного реєстру виборців у Чернівецькій області, станом на кінець червня на Буковині було зареєстровано 698 568 виборців, а станом на 16 липня місце голосування змінило 1819 осіб. Більшість з них мешкають саме на Буковині – 1163. З-поміж жителів інших регіонів спостерігаємо найбільше виборців з Києва, котрі бажають голосувати у Чернівцях – їх 130.

Тож якими будуть результати волевиявлення українців загалом і буковинців зокрема, дізнаємось зовсім скоро.

Марічка Процюк, Чернівці

Share Button

Зе-команда та конфліктне врегулювання на Донбасі: зміни на краще?

Share Button

17 липня 2019 р. відбудеться черговий раунд переговорів у Тристоронній контактній групі (ТКГ) в Мінську. Очікувати проривних рішень не треба, адже на носі вибори в Верховну Раду України, й вочевидь, московські кукловоди хочуть витримати паузу та подивитись на їх результати, що визначатимуть архітектоніку українського владного політикуму на наступні кілька років. Хіба що, є мета зробити реверанс лояльним політичним силам, що виступають за мирний порядок денний, однак навряд чи це буде «Слуга народу» з питанням розведення військ у Станиці Луганській. Скоріше черговий жест, на кшталт звільнення заручників (полонених моряків?), може бути адресований політичній силі усунутого з мінського переговорного майданчику Віктора Медведчука – Опозиційній платформі «За життя», яка як раз бореться за проросійський електорат на Сході та Півдні держави з популістичною силою чинного президента.

Водночас 12 липня 2019 р. відбулась погоджувальна зустріч радників президентів з метою повторного запуску діалогу в Нормандському форматі. Про потребу розширення останнього говорив у телезверненні до Путіна сам Володимир Зеленський (реагуючи на пропагандистську ініціативу «Треба поговорити»), після цього провівши першу двадцятихвилинну телефонну розмову з російським президентом, про зміст якої нічого невідомо, окрім її прагматичного характеру. Варто зауважити, що перезавантаження Нормандського формату є справою необхідною, як й досягнення прогресу у врегулюванні самого російсько-українського конфлікту. Ось лише тут багато чого залежить від позиції Москви, яка має продемонструвати подібне бажання, чого навряд чи можна очікувати. Однак зібрати Нормандський формат на найвищому рівні необхідно хоча б через те, що змінився очільник однієї з держав, аби почути його дискурс на налаштування. Для Зеленського це ключове випробовування, яке продемонструє відповідність його намірів та політичних амбіцій можливостям їх реалізовувати на практиці.

Що стосується єдиної «дитини» Нормандського формату – Мінських домовленостей – то мантра їх безальтернативності вже давно стала заручником обставин. Всі визнають, що так, формат недосконалий , але іншого немає. Краще поганий формат для діалогу, аніж відсутність такого – питання Криму доводить це. ТКГ працює й збирається на зустрічі, а склад української делегації оновлюється – Роман Безсмертний замінить Олександра Моцика в політичній підгрупі. Ось лише такі зміни викликають багато питань. Незважаючи на той факт, що Безсмертний є креатурою Кучми (що сам лише у червні повернувся в Мінськ як голова української переговорної групи), який вже брав участь в переговорах в 2015-2016 рр., є досвідченим дипломатом, однак ходіння по колу рідко дає результат. Що це –  брак ідей чи людей, яким можна довіряти? Чому повертаються ті, хто були від початку? Можна стверджувати, що зараз змінилась українська політична кон’юнктура, але політична диспозиція та наші червоні ліні залишились ті ж самі. Де шукати вихід з глухого кута?

Давайте визнаємо, що «Мінськ-2» мертвий, й навряд чи нові імпульси здатні його оживити. Але це не означає, що треба покласти домовленості в шухляду й чекати на кращі часи, як це фактично сталось з іншими Мінськими домовленостями по Нагорному Карабаху. Час грає проти нас, адже Росія вже затіявши паспортизацію окупованих територій, все глибше перетворює їх на зразок Абхазії чи Південної Осетії. Українські громадяни там є заручниками, яких з малку вчать ненавидіти Україну та все українське, тож ми ризикуємо втратити цілі покоління. Києву відчайдушно потрібен план-алгоритм, або дорожня карта реалізації конфліктного врегулювання, заснованого на Мінських домовленостях, які є лише деклараціями, що можуть бути інтерпретованими сторонами конфлікту по-різному. Саме це є можливістю для маніпуляцій, найслабшою стороною «Мінську-2», яку треба виправляти новими раундами переговорів Нормандської четвірки.

Для миру на Донбасі, що не був би поразкою однієї зі сторін, потрібен посередницький інструмент. Й такий є – це багатопрофільна миротворча місія ООН з військовою, поліцейською та цивільною компонентою. Тож дипломатичні зусилля мають бути присвячені дискусії навколо мандату, конфігурації та технічних спроможностей цієї місії. Усвідомлення невідворотності подібної дискусії, переконання в її життєвій необхідності наших союзників – основне тактичне завдання вітчизняних дипломатів.

Але давайте спустимось від високої дипломатичної матерії на рівень нижче – до розуміння громадянами української політики, в тому числі громадянами, що проживають на тимчасово окупованій території. Що намагається змінити команда Зеленського та чи намагається вона це зробити взагалі?

Вочевидь так. Загальна лінія президента України – нова політика у відношенні до окупованих територій. Передусім, вона полягає в людському ставленні, без звинувачень у зраді тих, хто живе в окупації, які час від часу виникали в інформаційному полі раніше. Без нарікань та звинувачень у тому, що Донбас не опирався російській агресії (адже він опирався!). Це дуже важливо на даному етапі, як й важливо за законом переслідувати тих місцевих активістів, які насправді були організаторами «референдумів» та колаборації з ворогом. Служба безпеки України має займатись не «кришуванням» та вимаганням, а бути каральним органом, запобіжником від повторних спроб державної зради. Що стосується вмотивованості громадян на окупованих територіях підтримувати якнайскоріше повернення сюди з Україною законності та порядку, Зе-команда підготувала дії за трьома основними напрямками:

  • як створити комфортні умови для людей, що включає лібералізацію перетину КПВВ, усунення корупції, реалізацію кризових інфраструктурних проектів, як то відновлення мосту через р. Сіверський Донець на Станиці Луганській;
  • як знайти дієві інформаційні меседжі для мешканців окупованих територій, аби вони були налаштовані чекати на повернення сюди України (поки що вони радше візьмуть собі російський паспорт в очікувані російських соціальних виплат);
  • як виконати ефективне розведення сторін, зафіксувати припинення вогню. Україна хоче демонструвати добру волю, однак припинивши стріляти на одній ділянці російські найманці стріляють на іншій (передусім, на Маріупольському напрямку). В умовах російського інформаційного поля на окупованих територіях, громадян не так важко переконати, що ініціатива загострення надходить від України.

Безумовно, діалог передбачає рух в двох напрямках. Україна вже запропонувала зняти блокаду в обмін на відновлення майнових прав українських бізнесменів, що залишили виробництва на окупованих територіях. Однак навряд чи інтереси олігархів (а це саме їх інтереси!) цікавлять простих людей. Тож треба рухатись далі в межах нового «людяного» підходу, надаючи преференції саме останнім. Й очікувати на зворотні ходи російських окупаційних адміністрацій.

Червона лінія яку не варто переходити – політичний діалог треба вести виключно з Росією. Можливо налагодити діалог між переселенцями та представниками «ДНР»/«ЛНР» (в тому числі на рівні ТКГ в Мінську). Однак він матиме виключно символічне значення. Україна поки що не має з ким тут розмовляти – легально обрані в 2010 р. представники місцевої влади вже не мають жодних повноважень. Тож в майбутньому необхідно розглянути можливість призначення неупереджених міжнародних менеджерів-посередників в рамках перехідного періоду діяльності цивільної компоненти миротворчої місії, які б репрезентували інтереси окупованих районів. Міжнародні посередники матимуть більший рівень нейтральності та довіри, аніж місцеві мешканці, які були замішані в колаборації, чи українські чиновники, яким не довіряє місцева громада. Але це справа віддаленого майбутнього.

 На разі є інша величезна ділянка роботи на територіях Донецької та Луганської областей, контрольованих Україною. Й є інші менеджери, які, хочеться в це вірити, будуть ефективнішими за попередників. Призначаючи нових голів обласних адміністрацій на Сході, Зеленський відійшов від практики часів Петра Порошенка – запрошення «варягів» з інших регіонів (Кіхтенко, Жебрівський, Москаль, Тука), обравши представників з місцевими коріннями. Що це, намагання сподобатись виборцю чи реальне розуміння специфіки регіону? В будь-якому разі, зрушення на всіх рівнях є. Зе-команда починає працювати – далі подивимось.

Валерiй Кравченко

Share Button

Україна та майбутнє НАТО: в пошуках ефективної формули

Share Button

9 липня Україна відзначатиме 22 роки з дня підписання Мадридської хартії, документу, що й по нині визначає політику відносин Україна-НАТО. Варто відзначити той факт, що в тому ж 1997 р. на саміті НАТО в Парижі керівники Росії і країн НАТО підписали Основоположний акт НАТО — Росія про взаємні відносини, співробітництво та безпеку і створили Постійну спільну раду. Остання мала навіть вищий статус за створену Комісію Україна-НАТО. Проте час все змінює. Сьогодні робота Постійної спільної ради НАТО-Росія де-факто заблокована через фундаментальні розбіжності, в тому числі з українського питання, а Москва офіційно називає Альянс та його політику загрозою національним інтересам. Представники НАТО поводять себе більш стримано, але й вони не мають ілюзій стосовно Росії та її ревізіоністських планів. А що ж має Україна? Ми все також плануємо стати повноцінним членом НАТО. Натомість Альянс 2019 р. суттєво відрізняється від зразка самого себе 1997 р. Яким буде НАТО завтра та що робити з цим Україні?

В першу чергу давайте визначимось, що ми живемо у інформаційно прискореному світі. За умов колосальної ескалації гібридних загроз у кількісному та якісному вимірах, є сенс відносити проблематику «гібридності» до характеристик та параметрів існуючої системи безпеки, а не до її викликів. Останні матимуть багатовимірний характер, до якого намагається пристосуватись Альянс. Гібридну війну у загальному вигляді розуміють як воєнні дії, що здійснюють шляхом поєднання мілітарних, квазімілітарних, дипломатичних, інформаційних, економічних та інших засобів з метою досягнення стратегічних політичних цілей. Специфіка такого поєднання полягає в тому, що кожний із військових і невійськових способів ведення гібридного конфлікту застосовується у воєнних цілях та використовується як зброя.

Очевидно, що армії країн НАТО не готові сьогодні до відбиття гібридної агресії, проте вони вчаться та готуються до цього. Проблема не лише у недосконалості військових доктрин, але, передусім, в готовності до цього політиків та у відповідних політичних рішеннях. Сьогодні нагальними питаннями для Альянсу є, наприклад, можливість застосування статті 5 Договору НАТО у випадку гібридної форми агресії або можливість отримання консенсусного рішення стосовно застосування сили у відповідь при неочевидному факту нападу (кібер-атаки, або інтервенція за українським сценарієм)?

Російська агресія виявила слабкі місця в системі оборони Альянсу на Сході Європи, позначила рівень вразливості на його південно-східному фланзі. Анексія Криму і подальша військова активність РФ в акваторії Чорного моря створили додаткові безпекові загрози для країн-членів і країн-партнерів НАТО також у цьому регіоні, сформувавши плацдарм для поширення впливу Росії у Середземномор’ї і на Близькому Сході. Особливі побоювання також пов’язані з країнами Балтії, у яких мешкають російські меншини, щодо яких Москвою може бути застосовано «право на захист співвітчизників».

Власне й військовий потенціал країн-членів Альянсу доволі різний, національні армії знаходяться на різному рівні підготовки. Спроможності східного флангу НАТО вищі, аніж південного, тому існує нагальна потреба у подоланні існуючого дисбалансу. Але для цього потрібна чітка стратегія дій – стратегічний концепт із врахуванням когнітивної безпеки та гібридної властивості оточуючого середовища.

Важливе значення для майбутнього Альянсу має ухвалення нової стратегічної концепції НАТО, попередньо заплановане на 2020 р. Інший важливий документ стратегічного планування буде затверджений вперше з часів холодної війни – військова стратегія НАТО. Існують сумніви в можливості розробки ґрунтовного документу, який би уніфікував військові загрози для всіх 30-ти членів НАТО. Адже немає впевненості, що Росію як екзистенційний виклик розглядають Ісландія чи Португалія, на відміну від Польщі чи Естонії. Але, принаймні на символічному рівні, сам факт розробки подібного документу відправляє потужний сигнал світу про збереження єдності Альянсу.

Ще однією проблемою Альянсу є те, що внаслідок політики останніх 25 років, коли панувала думка про відсутність загрози масштабного конфлікту, зменшилася спроможність країн-членів НАТО вести повномасштабну конвенційну війну з високою інтенсивністю бойових дій. Йдеться не тільки про зменшення військового потенціалу та навичок ведення відповідних бойових дій військовими, але також про брак усвідомлення повного спектру наслідків такої війни з боку громадськості і політичних еліт країн НАТО.

З метою посилення військових спроможностей Альянсу реалізуються заходи з підвищення рівня боєздатності його збройних сил (зокрема, восени 2018 р. Альянс провів наймасштабніші за останні 20 років військові навчання в Скандинавії – «Trident Juncture 2018» – за участі близько 50 тис. чол..), а також взаємодії з ЄС. Стратегічно необхідним є ухвалення плану «Чотири по тридцять» (до 2021 р. НАТО декларує готовність мати 30 механізованих батальйонів, 30 повітряних ескадрилій та 30 бойових суден, готових до використання протягом 30 днів або менше), а також неформальне зобов’язання витрачати не менше 20% своїх оборонних витрат на закупівлю нового обладнання. Те ж саме стосується створення нових командних центрів у Німеччині та США, штабів оперативного командування в Латвії, Угорщині, Румунії. При цьому ключова увага приділяється розвитку спроможностей сил спеціальних операцій країн-членів Альянсу.

Загалом, перебудова структури військового штабу НАТО почалась після саміту в Уельсі в 2014 р., що стало першою реакцією Альянсу на тренди змін у світі. До цього варто додати відновлення другого флоту США в Північній Атлантиці, зони відповідальності якого стосується Балтійського моря. Це стало прямою реакцією Вашингтона на загрозу ескалації в регіоні. Це також стосується і вимоги президента США Д. Трампа щодо підвищення витрат на оборону європейських країн до 2% від ВВП.

Таким чином, в НАТО дійшли висновку, що дії Москви потребують багатовимірних відповідей – і в галузі міжнародного права, і на оперативне-тактичному рівні, і в площині пошуку нових концептуальних підходів до підтримки трансатлантичної безпеки. Відбувається формування нових стратегічних засад діяльності НАТО, спрямованих на активне стримування агресивної політики Кремля. В умовах протистояння новим «жорстким» загрозам НАТО прагне зміцнювати свою роль як основи європейської безпеки. Якщо донедавна Альянс більше зосереджував свою діяльність за межами Європи, то сьогодні через зростання російської військової загрози домінуюча зона ризиків зміщується на європейський континент. Це змушує США (ключову країну Альянсу) повертати зовнішньополітичну увагу до Європи і відновлювати свою традиційну роль одного з важливих чинників європейської безпеки.

У зв’язку із російською агресією НАТО, як ключовий елемент європейської та євроатлантичної безпеки, адаптується до змін у безпековому середовищі, модифікує стратегічні принципи своєї діяльності у напрямку протистояння агресивним діям Москви. Усвідомлення необхідності розробки комплексу заходів щодо стримування новітнього агресора є життєво важливим для не допущення реалізації сценарію повномасштабної війни у Європі.

НАТО майбутнього вже не буде клубом розширення демократичного простору. Як зазначають експерти, Альянс більше не є безапеляційною машиною для захисту держав, особливо таких як Україна. Вистачило б захисту на самих себе! Але це не означає, що для України зачинені двері – рішення Бухарестського саміту про те, що Україна (й Грузія) одного дня стануть членами НАТО ніхто не відміняв. Треба лише змістити акценти у тактиці досягнення стратегічної цілі, будуючи її на реалістичному та прагматичному концепті. Україна має більше віддавати Альянсу, аніж брати від нього (зокрема у питанні безпеки в Чорному морі та досвіду протидії у гібридній війні). Й працювати на свій авторитет та регіональне лідерство, в якому нас підтримає сусідка Польща та Сполучені Штати Америки. Проактивна політика, пропонування нових форматів взаємодії із вимірювальними покроковими індикаторами – ось наш шлях у майбутнє. Якщо гора не йде до Магомета, Магомет піде до гори. Й НАТО буде наша!

Валерiй Кравченко

Share Button

Президент: Україна та Канада досягли домовленостей про співробітництво в оборонній сфері

Share Button

Під час перемовин Президента України Володимира Зеленського та Прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо було досягнуто низки домовленостей щодо підтримки України в оборонній сфері.

«Я думаю, можемо відверто про це говорити: ми домовилися про постачання бронетехніки і про те, що розвиватимемо співпрацю у цій сфері», – повідомив Глава держави під час спілкування з журналістами в Торонто.

Володимир Зеленський зазначив, що наразі не хоче оприлюднювати деталі. «Давайте ми підпишемо угоду. Упевнений, що це станеться найближчим часом. І тоді поговоримо про цю новину», – резюмував він.

Прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо зі свого боку підтвердив поступ у питанні підтримки України в захисті її території та суверенітету.

«Так, ми просуваємося вперед у дискусіях щодо питання збройної підтримки України. Окрім військової місії, у якій бере участь Канада, ми також додали Україну до списку для закупівлі канадської зброї. І це позитивне рішення», – констатував він.

«Ми вже бачимо інвестиції з боку канадських компаній у виробництво боєприпасів в Україні. І продовжимо працювати з Україною для того, щоб вона мала ту підтримку, яка їй потрібна, з боку Збройних сил Канади. Ми продовжимо операцію UNIFIER і зробимо все, щоб Україна отримала необхідне обладнання», – додав Прем’єр-міністр.

«Ми усвідомлюємо, наскільки важливою для України є підтримка в тих проблемах, з якими вона зіштовхується. Особливо коли йдеться про незаконне вторгнення Росії на територію України. І саме тому ми допомагаємо навчати українську армію, тренувати українських військовослужбовців. Також ми додали Україну до списку, який дозволяє експорт зброї. Ми визнаємо, що це те рішення, яке дозволяє нам боротися з діями Росії», – резюмував Джастін Трюдо.

defence-ua.com

Share Button

Початок кінця: повернення РФ в ПАРЄ

Share Button

Чергова червона лінія перейдена – російська делегація повертається в ПАРЄ. Шантаж Москви спрацював бездоганно. 30 млн. євро внеску РФ в роботу організації переважили здоровий глузд та ризики повернення.

Процедурно все було розроблено досконало – реверанс російським спецслужбам та МЗС. Мова не лише в алгоритмі проведення рішення, де українців усунули на початкових етапах, але й в часі обраному для вирішальної битви. З одного боку, прямо напередодні виборів генерального секретаря організації, з іншого – за місяць до українських виборів в парламент. Виходячи з соціологічних рейтингів, ніхто з нинішнього складу делегації України в ПАРЄ не проходить до парламенту. Відповідно українську делегацію, яка справді билась як леви, слухали на піввуха й «не дивились в очі Ар’єву». Завтра будуть інші. А чи будуть?

Українська делегація призупинила роботу у Парламентській асамблеї Ради Європи на знак протесту проти рішення про знищення санкційного механізму. Крім того вже існує звернення до парламенту (вочевидь, вже наступного) з приводу доцільності участі України в роботі ПАРЄ. Настільки емоційна реакція є цілком зрозумілою, однак чи це допоможе? Без українців у сесійній залі російські депутати матимуть розв’язані руки, й саме їх трактування подій та порядок денний стане основним для цієї інституції. Не для того російська сторона вела довготривалий шантаж для повернення, аби після цього тихо забитись десь в куточок. Амбіції й ще раз амбіції… Й дискредитація України та нашої позиції. Чи варто втрачати такий майданчик для осуду росіян з питань прав людини, в той час як Москва топче ці права в Криму та на Донбасі. Нехай навіть в останньому вона робить це руками маріонеток та своїх спецслужб, проте це не відміняє безправ’я громадян України, що опинились заручниками в окупації. То чого вартує подібний разовий емоційний демарш?

Те, що сталось в ніч на 25 червня 2019 р. є небезпечним прецедентом само по собі. Абстрагуємось от пафосних епітетів про «смерть Ради Європи» й спробуємо розібратись що ж сталось. Тепер російські депутати під санкціями знову можуть їздити в Європу, ба більше – привезти колег з Криму. Це шанс на легалізацію анексії, про яку довго мріє Москва. Крім того, це крок для зняття європейських санкцій, про що вже заявив прем’єр-міністр Франції. Санкції заважають європейському бізнесу «дихати». Насправді, їх не помічають – вони не б’ють по економіці РФ , натомість мають символічне значення. Зараз знімається навіть цей символізм. (Тут вчергове хочеться нагадати про символізм українських санкцій проти Москви, про поїзди до держави-агресора, про відсутність віз, про працюючи бізнес-схеми та посольство тощо – українці не роблять нічого самі, натомість вимагають санкцій від Європи).

Знецінюються права людини – формалізм перед усім, а також показна турбота про росіян, позбавлених захисту. Скажіть це українцям, що сидять в російських тюрмах за безглуздими політичними звинуваченнями!!! Рішення ПАРЄ відкриває дорогу для авторитарних режимів, дає зелений хід подальшим порушенням. Але що є найгіршим – воно демонструє безсилля системи проти порушника правил. Росія (і не лише вона) цим обов’язково скористається, адже безкарність завжди веде до вседозволеності та свавілля. А цілі у Москви «наполеонівські» – реванш та ревізія світового порядку.  Й тепер вони зрозуміли – шантаж реально працює. Начувайтесь!

Ще один негативний наслідок – бомба уповільненої дії під солідарність ЄС та НАТО, їх функціонування. Особливо це стосується НАТО, де вже є прецедент Туреччини, яка находить для себе можливим мати партнерські відносини з РФ. Прямо зараз під загрозою перебуває єдність союзників. Лінія розколу проходить між Північчю, яка виказує схвильованість політикою РФ, та Півднем, що демонструє показову байдужість. Гарні передумови для святкування 70-річчя цієї поважної організації…

Що буде завтра можна передбачити. Росії дали повний карт-бланш по дестабілізації сусідів. Зовсім не випадковими є події в Грузії та Молдові (які ще далекі від завершення). Обидві країни чекають дострокові вибори в парламент та перезавантаження. В обох держав є підстави для загострення ситуації на тлі русофобії, спровокованої діями Москви. Ще одним фронтом ризикує стати Білорусь в разі подальшого закріплення Мінська як беззаперечного сателіта РФ. Все білоруське національне опиниться поза законом, що спровокує реакцію. Саме вона – реакція – так потрібна РФ.  Ще один фронт буде відкритий Сербією в Косово, а можливо й Сербскою крайною в Боснії та Герцоговині. Європа буде палати. Закат Європи близько!

Після масованої дестабілізації Росія, з благословення демократично-ліберальної світової спільноти, у «білих рукавичках» розпочне умиротворення регіонів, які стануть її сферою впливу. А Європа робитиме вигляд, що знову нічого не відбувається. «Всі поправки відхилені, адже вони не на часі». Але це буде вже зовсім інша історія…

Валерiй Кравченко

Share Button

Україна як контрибутор безпеки для НАТО: оцінки з Києва

Share Button

За безпрецедентною кількістю та масштабом військових навчань НАТО в Європі в 2019 р. можна зробити висновок – Альянс реально готується до війни. Не має значення, чи відбудеться військова ескалація з Росією насправді. Приготування мають не лише практичне значення для відпрацювання злагодження, але й несуть велике символічне навантаження. Євроатлантична солідарність існує незважаючи на засилля популізму та євроскептицизму, й надсилає потужний усвідомлений меседж російському агресору, що урок України є вивченим. Натомість Росія готує Європу до інших уроків, готуючи грунт під політичний реванш в Києві.

Питання членства в НАТО для України має фундаментальне світоглядне значення. Євроатлантична інтеграція України – це безальтернативний вектор зовнішньої політики для Києва, який пов’язаний з цивілізаційним вибором українського народу. Інтереси України в європейському та євроатлантичному регіоні обумовлюються фактично мотивацією збереження власної національної та державної незалежності, продовженням внутрішніх демократичних трансформацій, забезпеченням і розвитком економіки, підвищенням рівня життя громадян тощо. Разом з тим, після подій 2014 р., коли Україна через російську гібридну агресію втратила Крим і частину Донецької та Луганської областей, реалізація політики євроатлантичної інтеграції стала водночас як екзистенційною потребою для Києва, так й контраверсійним викликом для Брюсселя.

НАТО розглядає Україну як контрибутора безпеки у трьох основних якостях – геополітичній, «фізичній» та практичній. Геополітичний вимір питання стосується розташування України на зламі двох цивілізацій, що історично сповідують різні цінності та моделі – ліберальної західної та авторитарної російської. Україна займає цінне стратегічне положення, адже дозволяє Заходу контролювати Росію з малого периметру, натомість для Москви контроль за Україною відкриває вікно можливостей для широкої європейської експансії, передусім в напрямку Балкан. Культурна та мовна спорідненість українців та росіян, нав’язана радянським періодом історії, слабка національна ідентичність та свідомість українців, слугують плацдармом Росії для закріплення України в своїй сфері впливу. Натомість намагання України вирватись з під впливів Москви, будувати незалежний прозахідний вектор політики, неодмінно закінчується ескалацією. Для Заходу приналежність України до ліберально-демократичного суспільства не є критичною необхідністю, радше зручним є нинішній статус Києва в якості прозахідного буферу. Якщо станеться масштабна військова ескалація між Заходом та РФ, краще мати простір, де вона може відбутись. Головний інтерес НАТО – не підпустити зону військової нестабільності, утворену сьогодні за тисячу кілометрів на Донбасі, до своїх кордонів.

Що стосується «фізичного» виміру, то Україна залишається найбільшою європейською країною за територією, що має одну з найпотужніших армій на континенті. За кількістю літаків, танків, артилерійських систем, засобів ППО Україна входить до числа найбільш спроможних збройних сил в регіоні. Питання викликає лише якість озброєння, основна частка якого є радянською спадщиною. Те саме стосується й особистого складу, що складає 220 тисяч вояків виключно на папері. Насправді, кількість боєздатних підрозділів є істотно меншою. Тим не менш, українська зброя може надати необхідний рівень спроможності для НАТО на першому рубежі оборони. Не варто мати зайвих ілюзій щодо планів використання українських збройних сил, які є технологічно нерозвинутими, а отже дешевими. Порівняно з високотехнологічними арміями США чи Великобританії, Україні дістанеться роль афганських національних сил безпеки в ISAF у випадку конфлікту співмірного масштабу.

У практичному вимірі, Україна є єдиною державою Європи, що зіштовхнулась з прямою військовою загрозою зі сторони сусіда-агресора, що має арсенал ядерної зброї та є постійним членом Ради безпеки ООН. Досвід протистояння модернізованій радянській армії РФ навряд чи можна порівняти з досвідом боїв збройних сил союзників в Афганістані, Іраку чи Лівії. Цей досвід є надзвичайно актуальним та необхідним для НАТО, зокрема у контексті використання потужних засобів РЕБ, безпілотної авіації, структури батальйонних груп, протидії танкам та важкоброньованій техніці. Ще більш істотним є досвід протистояння операціям психологічного впливу, масштабній пропаганді, кібер-атакам тощо. Саме Україна має бути країною, що генеруватиме нові ідеї та напрямки активної протидії гібридним загрозам й наставлятиме союзників – країни-члени НАТО. Потенціал зазначеної сфери взаємодії досі лишається не використаним, в тому числі через політичні моменти.

Останні здебільше стосуються того, що Київ знаходиться де-факто у стані війни з Москвою, відповідно діалог з Україною для функціонерів НАТО розглядається як провокування Росії, тоді як навіть надання Плану дій щодо членства (не говорячи вже про членство) потенційно може призвести до відкритої конфронтації двох військових блоків – ОДКБ та Північноатлантичного Альянсу.

Рішення підтримати євроатлантичні прагнення України для європейських політиків – це важке рішення на загострення протистояння з Росією, в той час, коли в багатьох країнах НАТО панує мирна риторика у ставленні до Москви. Не всі європейські політики готові бути «яструбами», особливо коли РФ активно діє на внутрішньому європейському політичному полі, підтримуючи політичні рухи популістів та радикалів, а також стимулюючи бізнес-інтереси країн ЄС.

Таким чином, Україна та її прагнення отримати членство в Альянсі – це істотний виклик для Брюсселя. У подібній ситуації знаходиться також Грузія з її замороженими конфліктами та окупованими територіями в Абхазії та Південній Осетії.

Основоположними документами, що продовжують визначати відносини між Україною та НАТО на сучасному етапі, є Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору від 9 липня 1997 р., а ключовим інструментом – Комісія Україна-НАТО. У своїх євроатлантичних прагненнях Київ орієнтується на визначальне рішення Бухарестського саміту Альянсу 2008 р. про те, що Україна стане державою-членом НАТО.

На сьогодні в рамках взаємодії України з НАТО існують належні практичні механізми підготовки України до членства в цій організації. Мова йде зокрема про Річну національну програму (РНП) під егідою Комісії Україна-НАТО, яка набула якості стратегічного документу з комплексного реформування країни, наближення її до європейських та євроатлантичних стандартів. Однак важливо відзначити, що РНП не замінює План дій щодо членства (ПДЧ), надання якого є, передусім, важливим політичним сигналом РФ. Не надаючи ПДЧ Україні Брюссель відправляє інший негативний сигнал Москві, що спонукає її до активних дій по закріпленню регіону у своїй сфері впливу. Крім того, отримання ПДЧ має для України вагоме внутрішньополітичне значення. Якщо Україні не нададуть ПДЧ протягом найближчих трьох-чотирьох років, українці розчаруються не тільки в Альянсі, але й у владі, яка ставить для країни нереальні цілі (членство в НАТО, входження в Шенгенську зону тощо).

 Відсутність досяжних орієнтирів, віх, якими можна вимірювати прогрес євроатлантичної інтеграції є найзначнішим викликом для української влади. Відсутність конкретних сигналів з Брюсселя, що мають прискорити євроатлантичну інтеграцію України, призводить до певного знецінення існуючих досягнень. Захід не має розкоші гаяти час на сумніви. Новий український президент Володимир Зеленський вже надіслав потужний сигнал Альянсу, призначивши посла України в НАТО Вадима Пристайка на найбільш відповідальну зовнішньополітичну посаду в своїй адміністрації. Настав час на крок у відповідь.

Валерiй Кравченко

Share Button

Перезавантаження «Мінську»: мир чи капітуляція

Share Button

Зі зміною влади в Україні, яка відкрила нове вікно можливостей, очікуються зміни за різними дипломатичними напрямками. Перший закордонний візит президент України Володимир Зеленський здійснив у Брюссель, відправивши в НАТО та європейські інституції чіткий сигнал про незмінність зовнішньополітичного курсу.

Там же в Брюсселі президент України зустрівся зі своїм польським колегою. Ймовірно, що відносини з Польщею Україна готова починати ледь не з чистого листа, відкинувши всі негаразди та негатив попередніх двох років, зокрема в контексті так званих «харківських домовленостей». Можна очікувати й на деескалацію на угорському напрямку, хоча визначеності тут трохи менше, а оптимізм угорців будується виключно на поміркованості заяв президента стосовно мови. Одним з найбільш перспективних векторів, окреслених Зеленським у пам’ятній інаугураційній промові, було припинення воєнних дій на Донбасі. Саме тому питання перезавантаження «мінського процесу» постало невідкладно вже у перші дні президенства.

Подейкують, що перша нарада новопризначеного заступника голови адміністрації президента по зовнішній політиці Вадима Пристайка була присвячена саме шляхам мирного врегулювання конфлікту на Сході України. Стратегічні кадрові рішення за цим напрямком не забарились: головою української делегації в тристоронній контактній групі знову став другий президент України Леонід Кучма, який вже працював у цій ролі в 2015-2018 рр. Ірину Геращенко на посаді голови гуманітарної підгрупи замінила омбудсмен Валерія Лутковська. Очевидно, що Геращенко була і є людиною Порошенка, яка до того ж мала неоднозначне реноме на Донбасі ще з часів своєї політичної активності. Тож остання заміна напрошувалась. Лутковська буде опікатись питанням обміну військовополоненими та гуманітарною ситуацією на лінії зіткнення. Натомість  друга каденція Кучми у Мінську може істотно відрізнятись від першої. Адже раніше Кучма їздив до Мінська з чіткими інструкціями від «дипломата №1» – президента Петра Порошенка, який часто любив особисто втручатись у делікатні переговорні питання. Наразі подібного тиску для Кучми не існує, тож він може значно вільніше й впевненіше поводити себе. Цьому сприятиме й відсутність колишнього голови адміністрації Кучми та кума Путіна Віктора Медведчука, який зараз концентрується на справах політичних, готуючи російський реванш в Києві, увійшовши до трійки списку партії «Опозиційна платформа «За життя»». Ймовірно, на напівтаємній зустрічі в адміністрації за участі зятя Кучми олігарха Віктора Пінчука та самого колишнього президента, останньому був виданий карт-бланш на «мінський процес». Для Леоніда Даниловича це останній шанс гучно заявити про себе. Він зовсім не боїться репутаційних втрат, а його авторитет дозволить йому говорити з позиції сили з росіянами, принаймні номінально.

Однак не все так просто. Незважаючи на конструктивний характер переговорів тристоронньої контактної групи 5 червня 2019 р., який відзначив Кучма, Росія своєрідно реагує на бажання України встановити стійке припинення вогню. Про це свідчить активізація бойових дій в ніч на 7 червня 2019 р. під Новолуганським, коли внаслідок артилерійського обстрілу загинули двоє українських бійців, а ще 8 було поранено. На жаль, це людська ціна за бажання домовлятись з Москвою, шукати компроміси та переступати через певні власні червоні лінії. Треба вчергове наголосити, що компроміси Росія розуміє як прояв слабкості, й готова бити у це слабке місце аби притиснути супротивника. На будь-яку слабкість Москва відповідає з позиції сили, зокрема військовою ескалацією. Сподіваюсь, що заява президента Зеленського після подій під Новолуганським є просто невдалим жартом: «Кричуще порушення Мінських угод – застосування артилерії – свідчить, щонайменше, про часткову втрату управління та контролю над найманцями. Ми сподіваємося, що російська сторона відновить контроль над цими підрозділами». Подібна позиція демонструє наївність та шкодить українським дипломатичним зусиллям, коли ми доводимо всьому світу на всіх існуючих площадках, що немає самостійних бойовиків «ДНР/ЛНР», а на Донбасі діють 1-й та 2-й військові корпуси у складі регулярних збройних сил РФ.  Навіть якщо в них набирають найманцями місцевих мешканців, які здебільшого йдуть туди через безробіття та безвихідь, вони не стають від цього самостійними підрозділами. Й тим паче не діють самостійно, адже цими силами свідомо керують кадрові російські генерали.

Інші переговорні моменти засідання ТКГ 5 червня – зняття торгівельної блокади та умова «не стріляти у відповідь» – є не менш провокативними. Перше уможливить вугільні та металобрухтові схеми, які існували до блокади. Зняття блокади може стосуватись виключно гуманітарного аспекту, наприклад стосовно продуктів харчування у необхідних обсягах, медикаментів. Що стосується умови «не стріляти у відповідь» то це безпосередньо порушує право військових на самозахист. Ворог може скористатись «тишею» аби піти у наступ, а потім звинуватити українців у зриві домовленостей.

Цікаво, що послаблень та компромісів від Москви не очікується. Навпаки, Росія дедалі жорсткіше поводить себе на тлі недосвідченого новообраного президента України. Кремль налаштований деструктивно втручатись в хід парламентських перегонів в Україні, стимулюючи невдоволеність населення. Ескалація на Донбасі залишається інструментом для регулювання тиску на Зеленського. Ймовірно, що Москва буде чергувати холодну прагматичну лінію у ставленні до Києва з намаганням «задушити українців у обіймах братньої любові». Подібні зміни поведінки будуть прив’язані до дипломатичних перемог росіян та фіаско українців, таких як повернення російської делегації в ПАРЄ, зняття європейських санкцій тощо. Особливо, коли український президент буде сам давати нагоди для таких змін у своїх заявах. Мир з росіянами неможливий, можлива виключно капітуляція. Не треба обманюватись, хижацька природа російської держави полягає у знищенні інакомислення. Слід за нашими компромісами по Донбасу, з’явиться умова відмови від мети членства в НАТО та ЄС, й так далі аж до визнання анексії Криму та припинення суверенітету. Апетит приходить під час їжі. Чи не вдавляться?

Валерiй Кравченко

Share Button

Зовнішня політика президента Зеленського: акценти і поради

Share Button

Комедіант на чолі країни, яка веде війну за власне існування, – жахливий сон прибічників Порошенка став реальністю. Перші кроки і призначення мають вичерпну емоційність; здається, Зеленський до кінця не зрозумів, де він опинився, та що йому тут робити. Переглядаючи інавгураційну промову, важко позбутися думки, що актор грає роль.

Ось він – Голобородько із серіалу «Слуга народу», який «зробив систему». Тепер він може однією рукою розпустити Верховну Раду, а іншою – призначати люстрованих осіб на найвищі посади. Він може все, адже він – президент. Якщо внутрішня політика пронизаної олігархічними зв’язками держави, можливо, й заслуговує на жорсткий струс, то цього точно не можна сказати про політику зовнішню. Не претендуючи на істину в останній інстанції, все ж хочеться дати кілька порад у цій сфері новообраному президенту та його команді.

  • Не руйнувати фундамент попередників. Це стосується як коаліції на підтримку України, якою любив хизуватися Порошенко, так і конкретних напрацювань урядового офісу з питань координації європейської та євроатлантичної інтеграції. Україна стала набагато ближчою до членства в НАТО саме завдяки систематичній та логічній діяльності професіоналів. Вони мають продовжити свою роботу й поширити її на рівень регіонів України. Що ж до світової коаліції, то тут варто залучити можливості української діаспори, яка має перетворитися на проактивний інструмент української дипломатії, зокрема у контексті протистояння гібридній війні Росії, пропаганді та нав’язуванні альтернативної реальності європейцям.
  • Реалістично оцінювати диспозицію України. Україна – центр геополітичного протистояння між ліберальним Заходом на ревізіоністською Росією. Ми наразі не є повноцінним суб’єктом у глобальній політиці – радше об’єктом гри могутніших акторів. Це треба визнати, прийняти й шукати шляхи для посилення власної суб’єктності. Мета Росії – створити на теренах України failed state, де можна влаштувати вирішальну битву за майбутнє Європи. Реванш Росії сьогодні стосується не лише України. Довгострокова мета Москви – знищити зсередини «ворожий блок» НАТО, залишивши без американського захисту Європу, втягнену в кризу боротьби національних суверенітетів популістських урядів.
  • Давати правильні сигнали й отримувати на них відповіді. Логічність та послідовність політики – запорука підтримки України на Заході. Перемога Революції Гідності в 2014 році мала б унеможливити повернення України до проросійського вектора, але сьогодні воно можливе з огляду на перспективу 15% платформи Рабіновича-Медведчука «За життя», яку соціологи дають цій політичній силі на дострокових парламентських виборах. Закріплення в Конституції членства України в НАТО та ЄС мало б свідчити про незворотність цивілізаційного вибору. Однак хто знає, які імперативи можуть з’явитися в разі відновлення «конструктивних» переговорів з Росією про мир на Донбасі (зокрема за допомогою «референдумів»). Вірогідно, що першою умовою таких переговорів буде припинення європейської та євроатлантичної інтеграції; тоді постане наступне питання – мир (припинення вогню) або НАТО. Чи є впевненість, що ймовірна коаліція з 55% «Слуги народу» та «Батьківщини» у новообраній Верховній Раді не вирішить додати 15% голосів проросійської опозиції для нової зміни конституції, прибравши звідти зайві нотації попередників. Все тече, все змінюється… Не менш важливою є й позиція Заходу, який має стати на захист демократії в Україні без оглядки на реакцію Москви. Ніщо не убезпечить український суверенітет краще за безпосередню американську військову присутність.
  • Терміново миритися із західними сусідами. Відносини з сусідами – основний засіб посилення регіональної суб’єктності України. Спочатку йдеться про примирення з Польщею щодо політики пам’яті через укладення меморандуму про взаєморозуміння. Це буде політичний документ, який надасть прискорення двостороннім відносинам в умовах, коли союз Польщі та України є критично необхідним через російську загрозу. Що ж до Угорщини, то питання захисту меншин просто треба ретельно узгодити. Для Києва необхідним є започаткування суспільного діалогу про подвійне громадянство, яке можна дозволити для країн ЄС та НАТО, натомість заборонити подвійне громадянство з Росією як країною-агресором. Ситуація з угорцями Закарпаття й румунами Буковини зайшла занадто далеко – де-факто чверть мешканців цих регіонів уже мають подвійне громадянство, хоч і приховують це. Україна не має права ігнорувати реальність. У контексті відносин з Румунією, потенційним другим (після Польщі) великим союзником України, відносини треба вибудовувати майже з нуля. На жаль, Київ та Бухарест не проявляли принципового інтересу один до одного протягом останніх п’яти років. Настав час виправити це непорозуміння через реалізацію інфраструктурних проектів, відкриття нових пунктів перетину кордону, започаткування регулярних авіарейсів, реалізацію співробітництва у сфері ВПК тощо.
  • Не шукати примирення з Росією. Ціль Москви – повне знищення української суверенної державності. Кремль розуміє виключно мову сили – як військової, так і дипломатичної. Саме у цій парадигмі необхідно шукати рішення щодо Донбасу і Криму. Жодних референдумів для порозуміння! Це ослаблює Україну зсередини, веде до подальшої поляризації суспільства. Якщо сьогодні у всьому винні політики, то вже завтра один сусід, який втратив сина в АТО, ненавидітиме іншого сусіда, який хоче відновлення економічних відносин з Росією задля власних бізнес-цілей. Ворожнеча в суспільстві – останнє, що потрібне зараз Україні. Легкодоступність стрілецької зброї робить ворожнечу ідеальною передумовою для справжньої громадянської війни.
  • Визнати, що Мінські угоди не працюють, шукати нові моделі врегулювання. Це важливо не лише для України, а й для західних союзників Києва, які мали б остаточно визнати зрив мінського процесу Росією (як мінімум двічі: виборами в «ДНР/ЛНР» у листопаді 2018 року та оголошеною паспортизацією у квітні 2019 року), від’єднати від нього питання санкцій і почати пошуки альтернативних методів врегулювання. Київ міг би нарешті активніше залучати представників переселенців до обговорень у формати Тристоронньої контактної групи, демонструючи бажання досягнення конструктиву. Цим можна вибити важливий аргумент російської пропаганди про «представництво Донбасу», коли на українському боці теж будуть ті, кого можна називати «голосом Донбасу». Наступні кроки України мають стосуватися лобіювання запровадження повноцінної багатокомпонентної миротворчої місії ООН на Донбасі, зокрема введення міжнародної тимчасової адміністрації.
  • Будувати «мале НАТО» сьогодні з метою вступити у «велике НАТО» завтра. Україна не має права відмовлятися від членства в НАТО, однак зробити це сьогодні неможливо через відкритий конфлікт з Росією та несприйняття цієї ідеї окремими членами Альянсу. Тож Києву варто шукати прийнятну тимчасову ініціативу – бажано в рамках інтенсифікації співробітництва з НАТО. Такою може стати започаткування регіональної військово-політичної платформи – своєрідного «малого НАТО» – за участі України, Грузії, Молдови та регіональних країн-членів НАТО з платформи «Бухарест 9». Користь від інституціалізації «малого НАТО» полягає не лише у побудові «стіни» проти російської агресії, реалізації спільних військово-промислових проектів, проведенні навчань, патрулювань тощо, а й у надсиланні Росії потужного сигналу єдності центрально- та східноєвропейських народів – «ми разом, і ми готові».

Призначення на посаду заступника адміністрації президента з питань зовнішньої політики одного з найбільш ефективних українських дипломатів, очільника Місії України при НАТО Вадима Пристайка вселяє певний оптимізм. Недосвідченим мрійникам Зеленського потрібен дипломат, який зможе приземляти вільний політ ідей і думок на ґрунт політичного реалізму та доцільності. Хвилює лише потенційно порожнє крісло міністра закордонних справ, яке має посісти гідний кваліфікований кандидат. Сподіваюся, ним не стане актор «95 кварталу» Євген Кошовий, який грав міністра в серіалі «Слуга народу». Жарти жартами, а комедія не має стати трагедією. Зовнішній політиці новообраного президента не потрібен популізм, натомість потрібні рішення, помножені на реалізм, сміливість та рішучість. Від цього залежить доля України та Європи.

Валерiй Кравченко

Share Button

НАТО – 70: нові виклики старому Альянсу

Share Button

У 2019 році НАТО святкує своє 70-річчя. Північноатлантичний Альянс, створений в іншу епоху і з іншою метою, наразі залишається найбільш ефективним безпековим інструментом. Однак майбутнє цієї організації зовсім не безхмарне. Російська агресія проти України в 2014 році запустила процес деформації системи європейської та трансатлантичної безпеки. Гібридні дії Кремля проти України та інших регіональних держав підривають стабільність на просторі від Балтики до Чорноморсько-Каспійського басейну, кидають серйозний виклик миру і безпеці в регіоні. В умовах екзистенційних загроз, які актуалізуються для держав-членів Альянсу на східному фланзі, Організація Північноатлантичного договору повертається до своєї базової оборонної функції.

У новому безпековому контексті члени НАТО поступово переосмислили своє ставлення до Росії; оформилося нове розуміння її ролі як супротивника, а не стратегічного партнера Альянсу. Своєю чергою, Росія також розглядає НАТО як потенційного противника.

Ревізіоністська політика Російської Федерації наразі залишається одним із найбільш актуальних викликів для системи євроатлантичної безпеки. Починаючи з подій 2008 року в Грузії, Росія відверто демонструє готовність силоміць прокласти «червоні лінії» між східними кордонами НАТО і тими країнами колишнього соціалістичного табору, які завжди були у сфері її інтересу (включно з Балтією). Агресія Кремля проти України – анексія Криму та конфлікт на Донбасі – є черговим підтвердженням невизнання Москвою сучасного розподілу сил на міжнародній арені, де Російська Федерація позбавлена ролі «великої держави». Будівництво «багатополюсного світу», чіткий розподіл сфер впливу, повернення статусу гравця, з яким рахуються, – стратегічні інтереси Кремля, ґрунтовані на мисленні в дусі «realpolitik», засвідчують бажання Росії відновити статус-кво часів «холодної війни» в Центрально-Східній Європі. Задля цього РФ проводить цілеспрямовану політику з дестабілізації країн євроатлантичного регіону, надаючи підтримку популістським рухам, а також активно використовуючи засоби інформаційної війни (маніпулювання та пропаганду). Водночас діяльність Москви не обмежується використанням асиметричних атак, свідченням чого є зацікавленість РФ у збереженні й нарощуванні військової могутності (включно з інтенсивною мілітаризацією Криму та Калінінградського ексклаву). Таким чином ревізіонізм Росії з одного боку набуває ознак гібридної війни через використання Кремлем невійськових засобів упливу, а з іншого – залишається конвенційною загрозою через зміцнення військового потенціалу та наявність у РФ ядерної зброї.

Викликом для безпеки євроатлантичних країн залишається неврегульованість питання лідерства Сполучених Штатів у цьому регіоні. Послаблення євроатлантичних зв’язків між країнами європейського континенту і США зумовлене такими факторами:

  • посилення американської риторики щодо нерівномірності витрат членів НАТО на оборону;
  • непередбачуваний і подеколи досить категоричний стиль Д. Трампа у веденні переговорів;
  • німецько-американські протиріччя (через військові витрати, енергетичну співпрацю ФРН з РФ);
  • зростання традиційного антиамериканізму у зовнішній політиці Франції;
  • переорієнтація уваги США з Європи на Азіатсько-Тихоокеанський регіон.

Назагал у євроатлантичному регіоні спостерігаються певні відцентрові тенденції, що актуалізують питання первинності національних інтересів держав («боротьба суверенітетів»).

На тлі змін, що відбуваються в євроатлантичній архітектурі безпеки, виникає загроза для єдності НАТО через відсутність системного концептуального переосмислення ролі Альянсу в сучасному світі, втіленого у конкретних нормативних документах. Трансформація об’єднання після розпаду СРСР – головного стратегічного противника союзників до 1991 року – пройшла здебільшого успішно завдяки налагодженню поглибленого співробітництва з країнами колишнього соцтабору та врегулюванню релігійно-етнічних конфліктів на Балканах. Політика подальшого розширення Альянсу на схід (яка знову порушує питання оборонних витрат), проблема адаптації до нових форм загроз, певна «регіоналізація» викликів та створення «малих альянсів» всередині об’єднання – це фактори, що ускладнюють вироблення нових засад спільного існування союзників у рамках НАТО. Критично важливою темою в цьому контексті залишається питання застосування статті 5 Вашингтонського договору, ускладнене великою кількістю країн-членів Альянсу та перспективою втратити керованість процесом ухвалення рішень у разі збройного нападу на одного із союзників через складний консенсусний механізм і громіздку адміністративну структуру об’єднання.

Окремим викликом для союзників є розширення функцій НАТО з огляду на виникнення безпекових загроз нового формату в різних регіонах світу. Сьогодні місія організації набагато ширша, ніж передбачалося спочатку: увага передових держав-членів змістилася з конвенційних загроз євроатлантичного регіону на тероризм, кіберзлочинність, кліматичні зміни; з європейського континенту – на Азію та Африку. Перед Альянсом стоїть завдання врегулювання своєї функціональної діяльності, класифікації нових викликів, узгодження стратегічних напрямів політики на найближче майбутнє в умовах актуалізації традиційної військової загрози з боку Росії, а також можливості ескалації політичної та соціальної нестабільності на Західних Балканах. Важливим завданням для союзників залишається вибір пріоритетної ролі НАТО між «hard power» («жорсткої сили»), що ставить на порядок денний захист і безпеку власних кордонів, та «soft power» («м’якої сили»), що перебирає на себе функції організації, готової вирішити глобальні проблеми людства.

Пильна увага НАТО прикута і до проблеми міжнародного тероризму. На сьогодні політика Альянсу спрямована на підвищення обізнаності про цю загрозу, розвиток спроможностей для боротьби з нею, реагування й посилення взаємодії всередині організації та з міжнародними партнерами і союзниками. Усунення терористичної загрози – одне із пріоритетних завдань для НАТО у зв’язку зі зростанням кількості терактів у європейських країнах, спрямованих на залякування й дестабілізацію суспільства.

Гібридні загрози залишаються серйозним викликом для Альянсу. Анексія Росією Криму в 2014 році та її агресія на Сході України – типові приклади спільного використання нетрадиційних методів (пропаганди, підривної діяльності та кібератак) і звичайної військової сили для досягнення геополітичних стратегічних цілей. Не менше занепокоєння викликає Китай, який дедалі активніше використовує військові ресурси й технологічну перевагу для просування власних інтересів у Південно-Китайському морі й Азіатсько-Тихоокеанському регіоні загалом. Об’єктивна реальність вимагає від НАТО розробки відповідних засобів протистояння та попередження гібридної агресії.

Актуальним для Альянсу залишається вдосконалення політики реагування на кіберзагрози, чисельність та масштабність яких продовжує зростати. Ініціативи НАТО щодо створення нових центрів кібербезпеки спрямовані як на забезпечення згуртованості у стримуванні кібератак, так і на часткове вирішення проблем внутрішньої інтеграції. Незважаючи на наміри союзників розвивати кіберзброю, не всі країни-члени Альянсу здатні реально забезпечити повну ефективність кібероперацій. Відтак, вироблення чіткої стратегії діяльності НАТО у кіберпросторі, а також механізмів координації цієї діяльності між союзниками залишається нагальною потребою для адекватної відповіді на кіберзлочинність.

Для забезпечення стабільності євроатлантичної безпеки перед союзниками стоїть завдання успішного реагування на проблему міжнародної міграції та контролю над нею. Важливим є подальше визначення пріоритетності й стратегічного характеру цієї проблеми як на державному, так і на регіональному рівнях. Неконтрольовані потоки біженців загрожують внутрішній безпеці держав-членів Альянсу, впливають на культурну ідентичність та сприяють радикалізації суспільств євроатлантичних країн.

Окрім зазначених викликів, украй важливо підтримувати енергетичну безпеку союзників шляхом захисту критично важливої енергетичної інфраструктури, що чітко прописано в чинній стратегічній концепції організації. Актуальними завданнями для Альянсу залишаються врегулювання внутрішніх суперечностей щодо будівництва «Північного потоку-2» та іранського питання, а також формування механізмів, за допомогою яких країни надалі зможуть диверсифікувати джерела і маршрути поставок енергоресурсів.

Аналіз ситуації на світовій геополітичній арені свідчить про подальшу активність Москви у руйнуванні вибудуваної протягом десятиліть системи безпеки за допомогою спецоперацій як військового, так і гібридного (інформаційного, політичного, енергетичного) характеру. Ефективно протидіяти зазначеним впливам можна лише за умови переходу від реактивних до проактивних дій. Оскільки метою ревізіоністської політики Росії є послаблення Заходу, демократичні країни трансатлантичного регіону мають об’єднатися для акцентованої відповіді, що має обов’язково включати застосування військового компонента.

З огляду на тенденції в європейському та американському політикумі, деформацію ціннісних орієнтирів західного ліберального світу, засилля популістських і антисистемних рухів, що набирають популярності, тривалу боротьбу лібералізму, реалізму та радикалізму, можна спрогнозувати кризу регіональної євроатлантичної системи безпеки й Організації Північноатлантичного договору як її уособлення. Подолання цієї кризи пов’язане зі спроможністю Альянсу знайти відповідь на пряму військову загрозу з боку Росії, зокрема й шляхом збереження/посилення впливу США в Європі. Іншою умовою є відповідальне ставлення європейців до своєї безпеки, раціональна оцінка загроз, відокремлення економічних інтересів від оборонної політики (в контексті бажання Німеччини і Франції опертися на власні сили).

Валерій Кравченко, Олександра Давимука

Share Button

Паспортизація українців: Росія підвищує ставки

Share Button

Кремль після президентських виборів 2019 р. в Україні знову перейшов у наступ. Перейдена чергова червона лінія – питання видачі російських паспортів мешканцям окупованих районів Донбасу. Ба більше, Путін йде ще далі й підписує указ про спрощення отримання паспортів ширшим верствам населення, зокрема переселенцям.

Українське МЗС вже охрестило зазначене явище «паспортною агресією» та вимагає нових санкцій проти Москви. В умовах невизначеності стратегічного майбутнього держави, недосвідченості нового президента та майбутніх парламентських виборів, подібне тестування України на міць, а її союзників – на реакцію, цілком вкладається в логіку дій РФ на розхитування внутрішньої ситуації.

 Паспортизація – свідомий удар по Мінським угодам, вже другий завданий Росією з листопада 2018 р., коли в самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» відбулись «вибори». Можна з розумінням ставитись до підсвідомої лояльності України до «мінського процесу», адже саме до «Мінська-2» прив’язані санкції Заходу проти Росії по Донбасу. Однак Києву треба активніше демонструвати фактичний нігілізм (а інколи й повне нехтування) РФ  стосовно взятих на себе зобов’язань. Важко взагалі чекати на прогрес, коли Росія послідовно відмовляється визнати себе стороною конфлікту, натомість змушує Україну визнати громадянську війну через прямий діалог з «ДНР» та «ЛНР». Москва продовжує показово «піклуватись» про долю та гуманітарне положення «народу Донбасу», вважаючи себе лише медіатором конфлікту. Подібна альтернативна реальність, яка не пояснює російські танки на передовій, продовжує йти на експорт у Європу (про що треба пам’ятати у контексті посилення популістів та проросійських євроскептиків після виборів в Європарламент).

Натомість «народ  Донбасу, позбавлений уваги України, вражений у правах, не спромігшись проголосувати на виборах президента (саме таке трактування давали російські телеканали виправдовуючи рішення про паспортизацію) має отримати компенсацію за вірність ідеям «руського миру»». Насправді, в окупованих Донецьку та Луганську за 5 років лишилось мало чого українського. З 2015 р. – це зона російського рубля, з 2017 р. – РФ монополізувала економіку регіону, «націоналізувавши» виробництва. Наразі залишається де-факто закріпити населення громадянством й узаконити анексію територій. Можна не ховатись більше за місцевих маріонеток – Кремль відкриває карти. Проте знову ж, як й у випадку з анексією Азовського моря, робить це своєрідно, значно підвищуючи ставки.

Аби не бути однозначно звинуваченим ліберальним Заходом, для якого створена згадана альтернативна реальність, Путін придумав фінт з паспортизацією майже всіх охочих в Україні. Отже тепер ставка не Донбас, ставка – вся Україна, принаймні її проросійські 15 % електорату Бойко та Вілкула в першому турі президентських виборів. 2,5 млн. осіб, яких потенційно можна записати в зрадники, – непогана основа для вже реальної громадянської війни та майбутньої миротворчої інтервенції Росії.

Доки Захід думає над наслідками паспортизації, проводячи ймовірні паралелі з Кримом 2014 р. (тоді російське консульство у Сімферополі вільно роздавало російські паспорти), Закарпаттям (паспортизація Угорщиною своєї національної меншини) та Грузією початку 2000-х рр. (тоді РФ масово видала паспорти мешканцям Абхазії та Південної Осетії), намагаючись прорахувати очевидні сценарії (події в Грузії у серпні 2008 р.), Україна не здатна самостійно відповісти симетрично. Розповіді про те, що ми прихистимо всіх росіян, незгодних з режимом Путіна – бравурна фантастика. Всі, хто хотів виїхати з Росії – виїхали, не зупиняючись надовго в Україні. Вести опозиційну роботу з Європи значно зручніше (з Вільнюса чи Варшави, наприклад). Економічно Україна не може конкурувати у привабливості навіть з найбіднішими державами ЄС. Що й казати – з України масово їдуть навіть самі українці. Тож кого ми намагаємось обдурити, окрім самих себе. Сильна національна ідея? Знову, не про Україну, яка виборами довела свою об’єктивну індиферентність до ідеологічних закликів. Запит на зміни? На жаль, не видно хто їх буде впроваджувати. На Україну очікує невідворотне розчарування від сподівань, адже вони a priori не можуть бути однаковими у патріотів та проросійських виборців, які однаково голосували за Зеленського.

Для Росії Україна, реалізувавши демократичні вибори із мирним транзитом влади – дуже небезпечний кейс, який доводить ймовірність подібного шляху для країн пост-радянського простору. Найближча мета Москви – дискредитувати демократичні досягнення українців, розпаливши багаття громадянської війни через третій майдан після парламентських виборів восени. (Не)керований хаос на противагу автократичній моделі стабільності – кейс України, що програла, є надзвичайно важливим для проекції впливу Росії та попередженні подібних сценаріїв у найближчому майбутньому в Білорусі, Казахстані, Вірменії, Азербайджані. Російське громадянство – лише вже використані дрова в багаття українців, що мають коротку пам’ять та улюблені граблі.


Валерiй Кравченко

Share Button