В Україні стартує медична реформа. Депутати Верховної Ради 8 червня в першому читанні проголосували щодо двох законопроектів, поданих Міністерством охорони здоров’я. Вони мають змінити принцип фінансування медичної допомоги. Закон № 6327 вводить поняття частково платної медицини та гарантованих безкоштовних послуг. Законопроект № 6329 Рада провалила. Відповідно до нього, держава мала розрахувати єдиний тариф за кожну послугу лікаря. Утримувати і розвивати лікарні повинні місцеві ради.

Згідно з реформою, безкоштовною має залишитися первинна допомога – послуги терапевта, сімейного лікаря та педіатра. Держава також заплатить за екстрену і паліативну (як-от онкохворі – Polukr.net) допомогу. У 2018 році МОЗ має змінити фінансування первинної медицини. Зокрема, держава має платити лікарю «первинки» 210 гривень на рік за кожного пацієнта. Для цього терапевти, сімейні лікарі та педіатри від липня почнуть підписувати з пацієнтами договори. До 2020 року повинна змінитися оплата роботи медиків спеціалізованої та високоспеціалізованої медицини. Частку співоплати щорічно визначатиме уряд. Національна служба здоров’я натомість платитиме лікарням за фактом надання послуг. Цю службу мають створити до 2020 року. За підрахунками МОЗ, у 2020 році українці будуть платити за медпослуги в розмірі 11-13% від обсягу фінансування охорони здоров’я. У законі визначено, що лікувати безкоштовно чи на пільгових умовах будуть учасників АТО, інвалідів, пенсіонерів, осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, дітей, соціально незахищених.

Законопроекти, подані МОЗ, взаємопов’язані. Другий закон про фінансові гарантії надання медпослуг, не підкріплений грошима з бюджету, не матиме сенсу. Це означає, що вся реформа не працюватиме. Розглянути законопроекти Рада має 22 червня. Заступник міністра охорони здоров’я Олександр Лінчевський розказав Polukr.net про важливість і суть реформи.

– Наскільки реально, аби за потрібні законопроекти Рада проголосувала і почалося повноцінне впровадження реформи?

– Тут багато, якщо не все, залежить від тиску суспільства на депутатів, аби вони проголосували за ці закони. Є два напрямки реформ, які зроблять цю державу життєздатною та перспективною: армія і медицина. Результати реформ у цих сферах відчуємо вже сьогодні. Знаємо, який стрибок зробила армія за три роки, а який ще потрібен. Медицина теж повинна зробити стрибок.

Противники реформи живуть із переваг недосконалої медичної системи. Вони фінансово зацікавлені в провалі прозорої системи міжнародних закупівель, прагнуть, щоб усе залишилося, як є. Їхнє лобі, депутати, завжди голосуватимуть проти реформи. Проте є група депутатів, які вагаються. Наша надія на них, на дисципліну депутатів, які за нас. Так працює демократія – наші депутати мають розуміти, що їх не переоберуть, якщо реформу провалять.

Медреформа не в топі новин, не з неї починають випуски на провідних каналах, вона втиснута десь між погодою та розвагами. Це свідчить, що в нас кепські справи. Так, як зараз з медициною – далі не можна. Кожен день затримки реформи – це чиїсь втрачені чи скалічені життя.

За нашими скромними приблизними підрахунками у бік зменшення, лише впровадження програми боротьби із серцево-судинними хворобами – це 3000 врятованих українців на рік. Уявіть три тисячі людей – це чиїсь рідні, близькі. Щороку на дорогах України гине близько 5000 осіб. Із них 1500 можна було б врятувати, якби наша швидка допомога працювала так, як у США.

Перспективи голосування в Раді дуже залежать від позиції суспільства. Канал «Інтер», наприклад, виступає на боці противників реформи. Від суспільства залежить, кому воно повірить і кого підтримає.  

– Поясніть, будь ласка, суть реформи.

– Зараз у Раді йде війна за фінансові гарантії для реформи. Скажімо, лікарня на 200 ліжок потребує якогось фінансування. Байдуже, скількох хворих там лікують. 25 років видаємо гроші на стіни та ліжка. Досі МОЗ фінансує будівлі. Це приклад жахливої радянської спадщини.

Приклад – Ужгородська міська лікарня. Там хірургічне відділення на 40 ліжок. П’ять медиків виконують 1400 операцій на рік. До них черга пацієнтів з сусідніх районів, бо вони якісно лікують. Беремо іншу обласну лікарню з хірургічним відділенням на 60 ліжок. Там сім лікарів, які виконують 100 операцій на рік. У всіх цих медиків однакові зарплати. Бо лікарні фінансують за ліжка, а не за операції. Ба більше, лікарі стаціонару на 60 ліжок отримують більше, ніж на 40. Так працював СРСР. Ми це дбайливо зберігаємо. Що робить лікарня на 60 ліжок задля виконання плану – запрошує пацієнтів, затримує їх довше, ніж треба, записує мертві душі, кладе кого не слід. Бо лікарня зацікавлена не вилікувати, а в плані ліжко-днів.

Це безглузде словосполучення «план ліжко-днів». Не врятувати хворих, а виконати план. Наше завдання – перевернути все, платити лікарям за послуги. У центрі реформи – пацієнт. Держава і пацієнт оплачують послуги якісного лікування.

Маємо хорошого лікаря, який отримує 3200 грн на місяць. Його радять вам інші пацієнти. Маємо бездару, який має стільки ж. Один працює від 9 до 13, інший сидить, доки потрібно. Вони однаково заробляють. Систему не цікавить якість лікування. Хочемо, аби лікар отримував за кількість пацієнтів, які до нього звернулися і уклали з ним угоду. Троє уклали – за трьох отримує.

Лікар стає зацікавлений, щоб до нього прийшло більше пацієнтів. Це конкуренція за пацієнта. Це інтерес та гроші лікаря. Ці гроші дають йому можливість нормально жити і мотивовано працювати. А пацієнт отримує якісне лікування. Вам не сподобався лікар – пішли до іншого. Лікар і лікарня конкурують за пацієнта, а лікарні за лікарів, щоб заробляти більше.

Фінансів у системі достатньо. Встановивши справедливі правила їх розподілу, можна забезпечити і гідне лікування, і гідні зарплати. Мільйони витрачаємо на опалення непотрібних корпусів, які стоять пусткою.

Ще один радянський ідіотизм – фінансування потреб. Лікарня заявила про потребу на -надцять мільйонів і бюджет їй видав. Лікарня витратила левову частку цих грошей на енергоносії. Щойно головний лікар стане комунальним підприємцем, то купить енергозберігаючі вікна, зекономить на комуналці та зможе збільшити зарплату лікарям, а отже, “заманити” кращих. Наразі ж маємо, що лікар отримує 3200 грн, розумніші втікають за кордон, покращувати нічого ніхто не може – усе погано. Реформа дозволить платити лікарям у рази більше, а це позбавить їх корупційної мотивації. Усе взаємопов’язано.

– Це теж забезпечить від необхідних «подяк», які зараз отримують лікарі?

– Ніде в цивілізованому світі цих добровільно-примусових подяк немає. Вірю, що зможемо після впровадження реформи працювати, не вимагаючи. Наразі лікарі вимушені це робити задля свого виживання.

– Обраховували, якою може стати середня зарплата лікаря?

– Поки що не знаю конкретних цифр і не хочу маніпуляцій щодо цього. Щороку кожен українець сплачує понад 1100 грн податків, які йдуть у великий медичний казан. Це в сумі 50–80 млрд грн. Цього достатньо, аби фінансувати гарантований пакет послуг. Внаслідок реформи не треба буде платити більше. Податки залишаться ті ж. Але перерозподіл грошей перейде прямо до тих, хто надає послуги. Якщо одним словом охарактеризувати реформу охорони здоров’я, то це – реформа якості надання послуг.

Справжні незворотні зміни будуть відчутні, коли суспільство адекватно сприйматиме та підтримуватиме інвестиції лікарняних грошей в освіту лікарів. Щоб на дверях кабінету лікаря писало, які програми підвищення кваліфікації він пройшов останнім часом.

Зараз усіх цікавить, чи дадуть безплатну таблетку. Уся дискусія реформи про те, скільки таблеток буде безкоштовно. Я буду щасливий, коли пацієнти почнуть питати, а скільки медиків упродовж року лікарня відправила на стажування за кордон, скільки іноземних журналів передплачено, скільки міжнародних конференцій відвідали лікарі моєї лікарні.

Наявність безплатних ліків не означає їх автоматичного правильного та якісного застосування. Хочу, щоб суспільство вимагало сертифікати про навчання. Треба розуміти, що пацієнта лікує не таблетка, а лікар. Він не народжений розумним, йому треба вчитися після диплому, і багато вчитися. Медик повинен володіти мовами, їздити за кордон. Суспільство, мов наглядова рада лікарні, має питати, чому вклали гроші в нову бруківку на території медзакладу, замість того, щоб наших лікарів відправити на навчання.

– Яким чином реформа допоможе технічно переоснастити лікарні?

– Вже сьогодні говоримо про впровадження міжнародних протоколів лікування. Нині кожному лікувальному закладові дозволено впровадити європейські, американські чи австралійські протоколи. Наприклад, якщо у разі інфаркту за протоколом пацієнт потребує ангіографії та коронарного стентування, а в лікарні немає відповідних приладів, то лікарня пише запит в департамент і міністерство та каже, що хоче лікувати пацієнта за новим технічним протоколом, але немає, наприклад, МРТ. Виконання цього наказу дає важіль, чому саме міністерству треба купувати те чи інше обладнання. Уже наказом № 1422 даємо важіль змінювати систему під потреби пацієнта, а не навпаки.

Досі в протоколі про лікування чорним по білому було написано, що лікар має старатися лікувати якнайкраще, виходячи з можливостей закладу. Пацієнту з інсультом треба зробити МРТ, але такого приладу немає, тож постукаємо його по коліну молоточком. Це ж безглуздя.

– Якщо усе проголосують, то які часові рамки проведення реформи?

– Як пацієнт відчує, що лікар лікує за новим клінічним протоколом, відчує ефект від призначення правильного препарату, то побачить суть реформи. Вже сьогодні працює програма «доступні ліки», працюють нові клінічні протоколи, закуповують нове обладнання. Тобто якісь кроки робимо. Але вкрай потрібні закони, аби владнати фінансовий механізм цієї реформи.

Можете вже знайти в аптеку, на якій є наклейка «Доступні ліки». Там можете взяти безкоштовно препарати, якщо, наприклад, ви сердечник і не можете собі їх купити. Виписується не конкретний препарат, а активна речовина, яка може бути в кількох препаратах різної вартості. Держава оплачує певну мінімальну вартість, решту – доплачує пацієнт. Тобто доплачує різницю від базової ціни основного препарату.

Уперше в сучасній історії України кожен громадянин може безкоштовно отримати ліки від найпоширеніших хвороб – серцево-судинних, астми та діабету другого типу. Це хвороби, які призводять у нас до найбільшої кількості смертей, стають тягарем для суспільства.

Пацієнт з діабетом, якому відріжуть ногу, стає клопотом для суспільства. Для нього це особиста трагедія. Ми, як співгромадяни, зацікавлені, щоб він лікувався. Отже, ця програма фінансується з наших податків, уряд ці доступні ліки забезпечує. Це суспільний, моральний та цивілізаційний вибір суспільства.

– Модель охорони здоров’я якої країни брали за основу під час планування медичної реформи в Україні?

– За основу брали здоровий глузд. Скажемо, що французька, то накинуться на нас, що там такі проблеми. Скажемо – американська, а нам зразу – «Обамакейр» (система фінансування державою медичного страхування для незаможних верств суспільства – Polukr.net) провалився, чинний президент США Трамп реформу скасував. Скажемо, що британська, а нам у відповідь – це ж катастрофа, це найбільший роботодавець у країні, вони всі там стогнуть. Так, вони стогнуть, але живуть у середньому на 10 років більше, ніж ми. Тому не важливо, звідки.

Наша система державного медичного казана, звідки розподіляють гроші за конкретні послуги – найбільше нагадуватиме британську. Але нам до Великої Британії та їхніх проблем далеко – цивілізаційний стрибок. Тобто наша система нагадує британську, але це не значить, що британські проблеми стають нашими. А якщо й так, то дай Бог, щоб їхній рівень життя теж ставав нашим.

Розмовляв Ігор Тимоць

Перша половина червня 2017 року стала багатою на знакові міжнародні події для України. Спочатку 8 червня Верховна Рада зробила пріоритетом для України вступ до НАТО. Згідно із пояснювальною запискою, новий закон вносить необхідні для вступу в Альянс зміни до законів України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» та «Про основи національної безпеки України». А вже 11 червня перші українці поїхали до країн Євросоюзу без візи у закордонному паспорті – обіцяна ще три роки тому президентом візова лібералізація нарешті запрацювала на практиці. До цього варто додати закінчення двох процедур ратифікації – 1 червня верхня палата парламенту Канади проголосувала за Угоду про зону вільної торгівлі, а 9 червня король Нідерландів останнім з європейських голів держав підписав ратифікаційний документ Угоди про асоціацію України з ЄС.

Зазначені економіко-політичні договори дозволять диверсифікувати торгові потоки з України та сприятимуть залученню інвестицій у нашу країну. Про що свідчать нещодавні успіхи української дипломатії та чи варто їм так радіти?

Почнемо з найвагомішого і того, що може фізично відчути кожен українець, – зі свободи пересування. Безвізовий режим подано як найвизначніше досягнення Петра Порошенка, якого на святковому концерті з нагоди цієї події в Києві на Європейській площі 10 червня красномовні ведучі ставили в один ряд з Анною Ярославною та Пилипом Орликом. Добре, що не з Петром Першим, який прорубав для Росії вікно у Європу… Глава держави у виступі наголосив на тому, що Україна повертається до сім’ї європейських народів, де її історичне та законне місце, та назавжди пориває з Російською імперією. Це український президент продемонстрував, цитуючи рядки із вірша «Прощай, немытая Россия» російського класика Михайла Лермонтова.

Однак словами іншого російського поета Пушкіна він звернувся до тих росіян, які знаходять у собі сили та мужність пручатись системі, боротись проти авторитаризму й імперської політики. Позиція зрозуміла: українці не проти росіян, а проти політики Кремля, що нищить свободу. А кожного туриста на Майдані в Києві зустрічає величезний банер, якій закриває знищений пожежею 19 лютого 2014 року Будинок профспілок, – «Свобода – наша релігія». Свобода – основа української державності. Тому українське громадянське суспільство, яке було рушієм українських революцій, сьогодні стоїть на сторожі свобод українців, бореться проти будь-яких проявів дискримінацій.

Резонансною стала заява Петра Порошенка про те, що мешканці окупованих територій не зможуть отримати біометричні паспорти – умову допущення українців до Шенгену без візи. Визнаючи моральний аспект подібної заяви, все ж не можна нехтувати користю залучення «несвідомих» українців до можливостей, що відкриваються для них з українським паспортом.

Україна значно додала собі позитивного іміджу, тоді як Росія відверто програла масштабну кампанію з дискредитації. На сьогодні є парламентська більшість у Верховній Раді, яка дозволить запровадити візовий режим з Москвою.

Коли мова йде про національну безпеку, не треба говорити про підтримку українців-заробітчан у Росії. Візовий режим замінить Києву обіцяну «стіну Яценюка» на кордоні. Питання викликає лише проблема реінтеграції Криму – візами Київ обмежує й без того нечисленні контакти з півостровом та його мешканцями. Проте «що мертве, то померти не може» – кримчани ще чекають на російські камені з неба… Що стосується Донбасу, то Україна дає мешканцям окупованих територій чіткий сигнал – з українським паспортом для вас відкритий світ із його можливостями, з паспортом «ДНР/ЛНР» (легалізованим Путіним у лютому 2017 р.) – Сургут, Хабаровськ та Тюмень, а також найкращі курорти Південної Осетії й Абхазії.

Проте на «безвізі» дорога до ЄС не завершилась. Ратифікована Угода про асоціацію запрацює між Україною та ЄС у повному обсязі 1 вересня 2017 року. Проте, крім торговельних преференцій, залишається низка дискусійних питань, які лімітують успіхи євроінтеграції. Найперше – це повільні реформи та декларативна боротьба з корупцією.

Сьогодні Антикорупційне бюро та Прокуратура України де-факто конкурують між собою (а мали б взаємодіяти) за право монопольно боротися з корупціонерами. При цьому нереформована судова система не спроможна посадити за ґрати жодного впливового корупціонера.

У верхівках влади пишним цвітом розквітає непотизм та кругова порука, коли «кумівство» замінює професіоналізм управлінців (на негрошових посадах низької та середньої управлінської ланки подібне явище присутнє, але менш відчутне). Все це сприяє істотним проблемам на шляху українського проєвропейського прогресу. А є ще непопулярні для електорату питання пенсійної та медичної реформ…

На цьому тлі членство України в НАТО виглядає фантастичною перспективою. Повернувшись до редакції законів 2003 року (цікаво, що прем’єром тоді був Віктор Янукович), зазначивши євроатлантичні амбіції України, Київ на практиці будує сьогодні повітряні замки. На жаль, час безповоротно втрачено: Україна вже не та, якою була до анексії Криму та війни на Донбасі, та й НАТО вже зовсім інше – прагматичне і войовниче, рішучо налаштоване стримувати російську агресію в Європі. Як 29 країн-членів НАТО завтра можуть взяти до своїх лав країну, яка де-факто три роки веде кволу війну з ядерною наддержавою, коли навіть раніше подібне рішення не ухвалювали, аби не дразнити Москву?

Проте сам курс на інтеграцію в НАТО є правильним та, по суті, безальтернативним. Реформа сектору безпеки та оборони реалізується, зокрема, й завдяки якісним підказкам із Вашингтона та Брюсселя, завдяки чому українська армія перетворюється з пострадянської корупційної машини на реальну боєздатну силу. А вступимо ми в Альянс чи ні – це вже другорядне питання для сьогоденних умов. З огляду на подібність наших реалій до грузинських, ймовірно, що НАТО повернеться до пакетного розгляду заяв України та Грузії. Принаймні на цьому напрямку мета чітко означена – перехід від виконання Річних національних програм до Плану дій щодо членства. Наступний саміт Альянсу продемонструє, чи насправді існує політична воля та мужність у політичних функціонерів країн-членів для ухвалення подібної перспективи.

Україна стрибає у своїй європейський та євроатлантичній політиці все вище. Проте чи захоче її відпускати Росія, яка пропагандою, брехнею та фальсифікаціями, зрештою – війною на Донбасі, намагається дискредитувати її та повернути на «грішну землю». Як там у чеченських класиків – «велика імперська ідея Росії полягає в тому, аби, сидячи по шию в лайні, намагатись затягнути туди ж якомога більшу кількість сусідів». Одна проблема – сусіди проти.

Валерій Кравченко

28 травня українські прикордонники святкували своє професійне свято. Їх привітало керівництво країни. Починаючи з 1992 року, День прикордонника в Україні відзначали 4 листопада – цього дня у 1991 році Верховна Рада ухвалила Закон «Про Прикордонні війська».

«Більшість прикордонників беззастережно відзначають професійне свято 28 травня. Дехто – усвідомлено, як традицію, що перейшла від СРСР. Адже, крім окремих ветеранів радянської доби, є ще династії українських прикордонників, започатковані при СРСР, а також їхні прихильники та послідовники, що вважають за честь бути нащадками чи наслідувати атрибутику і традиції прикордонників Радянського Союзу. Я зовсім не заперечую природне бажання та абсолютне право хлопців пишатися своїми батьками й дідами, однак я не сприймаю захоплення совком, яке уособлює ця дата. Інші прикордонники святкують, бо так встановлено законом, і не звертають на це особливої уваги. Особисто я принципово проти укорінення радянської спадщини в будь-яких її проявах. Я вважаю, що це те саме підґрунтя, що й русифікація чи радянська міфологізація історії України, на які опирається наш стратегічний противник. Так, за Союзу служило багато українців, однак, вшановуючи радянські дати, ми виокремлюємо 70-літню історію колонізації і забуваємо про попередні століття власної бойової слави, а також про тих, хто боровся проти цієї колонізації, та героїв уже цієї війни.

Якщо у Другу світову в лавах Червоної Армії воювало 6 мільйонів українців, а в складі УПА лише 100 тисяч, то це ж не є приводом святкувати 23 лютого, чи не так? Якщо будемо наслідувати совок, то й матимемо совок у головах – незалежно від технічного оснащення. Можливо, саме це і є метою, адже спільне святкування з ворогом передбачає спільну історичну традицію, яка формує відповідний світогляд, сприяє розвитку особистих зв’язків з противником на рівні дружніх та родинних стосунків, чому донедавна сприяли російські соціальні мережі. А коли ворог не виглядає ворогом, то це вже питання безпеки, тому мене дивує легковажна позиція керівництва ДПСУ щодо цього питання».

У 2003 році прикордонне відомство очолив Микола Литвин (брат тодішнього спікера Верховної Ради Володимира Литвина), який ніколи до цього не служив у прикордонних військах. Він ініціював повернення свята 28 травня і розпочав процес реорганізації прикордонних військ у Державну прикордонну службу України.

Ярослав Слівінський віддав прикордонній службі 20 років. Він вважає, що українська військова традиція, зокрема в захисті кордонів, набагато триваліша за історію СРСР і, безперечно, славніша за історію ПВ НКВС/КДБ СРСР.

«У перспективі збереження рудиментів СРСР нічого доброго прикордонній службі не принесе. В ДПСУ існують іменні підрозділи на честь радянських прикордонників, що загинули в боях проти УПА, а також підрозділ імені українського козацтва. Це спроба поєднати антагонізми – на кшталт ідеї братерства українців та московитів. Нові покоління прикордонників, яким не відоме життя в СРСР, по суті, потрапляють у пострадянський простір. Так, тепер прикордонники не є військом, а службою, мають іншу організаційно-штатну структуру, новішу техніку та іншу форму, але парадигма залишається старою. В прикордонних загонах стоять пам’ятники в образі солдата ПВ НКВС СРСР з ППШ в руках, вшановують дати створення радянських військових частин, радянські назви підрозділів та їхні бойові шляхи, діють перекладені українською мовою радянські статути, а також породжені ще в совку традиції військових взаємин.

Хибно сприймаючи радянський період за початок власної традиції, ми практично нічого не знаємо про тисячолітню традицію, що існувала не тільки до СРСР, але й до появи Москви загалом. То коли ж ми плекатимемо і вшановуватимемо власні традиції? Насправді суть не в даті святкування, а у принципах. Просто 4 листопада – це наша, українська дата, не пов’язана із символами імперії, що знищила мільйони українців – предків тих самих прикордонників, які так затято захищають свято зайд. Адже 80 мільйонів українців перед радянським періодом та сучасні 42 мільйони після радянського періоду є залізною причиною не тяжіти до совка. Як на мене, можна прийняти 14 жовтня за єдине свято для всіх військових незалежно від служби, бо свята родів військ є також радянською традицією. Кожен військовий підрозділ міг би з гордістю святкувати дату свого створення. Так прийнято в світі. Це стало б об’єднавчим та цивілізаційним моментом», – розповів Ярослав Слівінський порталові Polukr.net про своє бачення прикордонної та військової служби.

– Для мене образ прикордонника – це військовий з собакою на повідку, який ходить лісами. Що робить прикордонник?

– Це дещо стереотипне уявлення, нав’язане кінематографом. Але службовий собака дійсно є найпершим помічником прикордонника, з яким він несе службу на будь-яких прикордонних теренах. У собаки кращий нюх та слух, вона швидше реагує на наближення людини чи тварини, може переслідувати порушника за запахом, а також виявляти підозрілі предмети і речовини. Не кажучи вже про те, що собака – відданий друг і захисник. Так, тут є певна романтизація образу, однак реальна служба – доволі виснажлива діяльність, адже вона проходить незалежно від часу доби, погодних умов та типу місцевості. Доводиться багато ходити, а при пошукових ситуаціях – багато бігати. Сучасні технічні засоби, скажімо, прилади тепловізійного чи нічного бачення, чудово доповнюють можливості цього тандему.

Однак це лише частина прикордонної служби. З власного досвіду можу сказати, що найефективнішим методом охорони кордону є грамотна робота з місцевим населенням. Якщо жителі прикордонних районів налаштовані до прикордонників недоброзичливо або не зацікавлені у співпраці, то попри постійне технічне удосконалення охорони кордону чи збільшення кількості прикордонників на конкретній ділянці ефективність охорони завжди буде знижуватись. Взаємодія з місцевими допомагала мені на службі у мирний період, допомогла і на фронті. Усе просто. В Україні небагато малозаселених районів – особливо на прикордонні. Жителі прикордоння перебувають за місцем проживання та роботи практично цілодобово, завжди підмічають незвичне й особливе, знають місцевість і швидко визначають приїжджих.

Крім того, є різні соціальні групи та категорії громадян, яких варто враховувати при організації прикордонної служби або навіть залучати до служби. Якщо комунікацію з місцевими жителями налагоджено належним чином, то прикордонникам охороняти кордон значно простіше. Однак в умовах української дійсності не все так просто. Складна економічна ситуація в країні спонукає людей шукати роботу чи додатковий заробіток – незаконний у тому числі. Тут швидше виникають питання до влади та якості її роботи.

– Заради чого найчастіше нелегально перетинають кордон: перевезення наркотиків, зброї, контрабанди, торгівля людьми?

– Звісно, заради заробітку. Причини на кшталт втечі від правосуддя, вчинення злочинів за кордоном чи вступ до французького іноземного легіону – поодинокі. Кожна ділянка кордону, як правило, має свою специфіку. Наприклад, за час моєї служби на Одещині найбільш актуальною була контрабанда цигарок та алкоголю крупними партіями. Тоді кордон з невизнаною ПМР взагалі ніяк не був обладнаний в інженерному плані. Колись це була внутрішня територія країни, тому там багато шляхів сполучення, що дають змогу швидко перетинати умовний кордон на автотранспорті. За своєю суттю невизнана ПМР є базою 14-ї армії ЗС РФ та зоною, контрольованою бандитським формуванням «Шериф», яке поставило контрабанду на потік. То була непроста служба: затримання контрабанди на сотні тисяч доларів США, перестрілки, силові затримання контрабандистів із розстрілом вантажівок, замахи на прикордонників, збройні напади на підрозділи тощо. А також гучні корупційні скандали за участю прикордонників. Декого з них шукали навіть силами Інтерполу.

На західному кордоні дещо по-іншому. Певний час дуже активно діяли канали нелегальної міграції, якими громадяни країн Південно-Східної Азії, Кавказу та Африки намагались перебратися в країни Західної Європи. Були випадки нелегального виведення чеченців, що брали участь у війні з Росією, чи членів їхніх сімей. Водночас контрабанда тютюнових виробів, алкоголю та продуктів харчування в більшому чи меншому об’ємах притаманна для всіх ділянок кордону. Також завжди існує контрабанда наркотичних речовин, зброї та вибухівки. Все, що приносить найбільший дохід.

– Мабуть, із прикордонниками якось домовлялися, давали хабарі, бо як інакше безперешкодно провозити цей спирт і сигарети?

– Якщо є можливість не давати хабар, його не пропонуватимуть. Але якщо контрабандисти не вигадали іншого способу обійти систему охорони кордону, то вони шукатимуть слабку ланку або через підкуп, або через погрози. І що більший розмах, то вищий посадовець, з яким працюють. Не заперечуватиму: було багато випадків вступу до лав ДПСУ тих, хто первинно мав на меті власне збагачення на контрабанді, хабарництві чи використанні службового становища, адже це справжній тренд епохи пострадянської України – і не тільки у прикордонників. Не можу не зазначити, що є закономірні процеси. Низи завжди наслідуватимуть верхи, і в корупційних процесах – тим більше. Однак служба, на щастя, тримається якраз на тих, хто цінує честь свого мундира. Як колишній командир різних підрозділів вважаю, що керівник відповідає за все, що відбувається у сфері його відповідальності. У нього є відповідні права та ресурси для належного виконання обов’язків, тому, по суті, все залежить від його мотивації, справжніх цілей та методів управління. Це актуально як для командира підрозділу чи командувача, так і для президента. Які цілі переслідують наші керівники, кожен може зрозуміти самостійно.

– А як виглядала ваша служба на українсько-польському кордоні?

– Кордон з Республікою Польща в нинішньому варіанті існує з часів СРСР. На ньому все ще використовують колишні сигналізаційні комплекси, щоправда, уже в якості загороджувальних парканів. Це класичний для нашого розуміння кордон із системою інженерних споруд, прикордонними нарядами зі службовими собаками в лісах та у полях. Спроби порушення кордону пов’язані, як правило, з контрабандою сигарет та нелегальною міграцією. Однак у наших прикордонників завжди була добре налагоджена взаємодія з польськими колегами. Якщо не встигають наші, встигають вони. Випадків порушення кордону з польської сторони набагато менше, і вони рідко пов’язані з контрабандою чи бажанням мігрувати.

– Як виглядала ваша співпраця з польськими прикордонниками?

– Як правило, це взаємне інформування та спільні дії при виникненні пошукових ситуацій, передача затриманих через кордон. Інколи – контроль масових заходів на кшталт фестивалів чи ювілейних зустрічей на кордоні місцевих громад.

– Чому в 2011 році ви покинули прикордонну службу?

– Діти підросли, треба було вирішувати питання власного житла і забезпечення сім’ї. На жаль, тодішнє грошове забезпечення не вирішувало цієї проблеми. Право на отримання житла я заслужив за законом, але перспектив отримати його не було. До речі, житлом я не забезпечений і донині – навіть після перебування на фронті. Пішов до батька на виробництво. Потім почався Майдан. Був учасником. Бізнес занепав. Потім почалася війна. Я одразу знав, що буду на фронті. Але хотів йти у складі рідної прикордонної служби. Допоки надходив виклик, я виготовляв тактичні сокирки для штурмових підрозділів. Коли прибув у частину, мене хотіли залишити на західному кордоні, та я відмовився. Наполіг, щоб мене призначили у підрозділ, що формувався для фронту. Погодився на нижчу посаду командира кулеметно-гранатометного відділення. На фронті перебував з осені 2014-го по весну 2015 року поблизу Маріуполя. Оскільки моє відділення було розосереджене на різних об’єктах, очолював розвідувальну групу. У наші завдання входили пошук і протидія розвідувально-диверсійним діям противника, захист об’єктів інфраструктури між першою та другою лініями оборони, підтримка підрозділів першої лінії оборони, супровід колон. Відповідали за південно-східні підступи до Маріуполя.

На превеликий жаль, нам не пощастило вступати в безпосередній вогневий контакт із противником. Завадив період так званого перемир’я. Щоправда, постріляти таки довелося. А також пережити залпи «Градів», артилерійський та мінометний вогонь. На щастя, в нашому підрозділі обійшлося без смертей, і всі повернулись живими. За винятком «Вожака» – службового собаки, біля якого розірвався 152 мм снаряд. Добрий був пес. А загалом треба віддати належне «вправності» противника – він не дуже влучно стріляє. Тільки двічі у нас влучали – пошкодили техніку та об’єкти інфраструктури.

Після демобілізації повернувся до роботи, якою займався у 2011–2013 роках.

– Як змінилася прикордонна служба після початку війни?

– Вона, по суті, не змінилася. Тобто ДПСУ, безперечно, реорганізовується відповідно до вимог євроінтеграції в плані організаційно-штатної структури та технічного оснащення, однак сама сутність принципів роботи, прийняття важливих рішень, призначення на посади, добору, підготовки персоналу та роботи з ним, саме ставлення до людей, на жаль, практично не змінилися. Як і двадцять років тому, все тримається на ентузіастах і на тих, кому більше нікуди податись.

– Як виглядала співпраця з іншими службами – СБУ, поліцією?

– Доволі кострубато. Тобто на папері завжди все гаразд, але насправді усе набагато складніше через неналежно врегульовані повноваження відповідних служб у прикордонні. Крім того, окремі посадовці з міліції та СБУ використовували свої повноваження для організації протиправної діяльності через кордон. А можливості тогочасної міліції та СБУ в організації протиправних дій у прикордонні перевищували можливості ДПСУ з протидії цій діяльності. У цьому плані приклад розподілу повноважень між службами та врегулювання правових питань на польській стороні є для нас повчальним.

– Якби могли реформувати прикордонну службу та армію – що зробили б?

– Сьогодні рівень кваліфікації середньостатистичного військового все ще залежить не від наявної системи відбору, підготовки та заохочень, а від його власного ентузіазму, бо, попри публічно демонстровані зміни, дієвої системи плекання професіоналів не існує. Якщо керівництво не бігає щоранку, то й серед підлеглих бігатимуть лише нечисленні любителі-ентузіасти; якщо керівництво призначає посадовців не за професійними якостями, то більшість персоналу не матиме мотивації для плекання власного професіоналізму. Тому й немає сенсу запрошувати іноземних інструкторів, якщо керівництво не створює умов для систематичних щоденних тренувань для свого персоналу. Якщо керівництво стабільно заможне, а більшість персоналу стабільно бідує, то корупцію не здолати.

Боєздатність армії залежить не від «елітних» підрозділів, а від ефективності найслабшого солдата. Таким чином або всі війська є «елітними», тобто кожен є повністю забезпеченим професіоналом на своєму місці – від командувача до водія вантажівки логістичної служби, – або це профанація, що обов’язково матиме корупційну складову. Не буває поганих солдатів, є некваліфіковані чи байдужі командири, від яких залежить підбір, навчання і робота з цими солдатами. Якщо у військах є корупція чи інші негаразди, які ніяк не вдається подолати, то це свідчить тільки про одне – корумпованість чи некомпетентність самого керівництва. Технологічних, ресурсних проблем немає і ніколи не було. Були розкрадання й корупція у вищих ешелонах, що стимулювало аналогічні дії у нижчих ешелонах. Армія – це не дискусійний клуб, а чітка субординація з безумовним виконанням розпоряджень і наказів. Якщо краде командир, то він це робить не сам, а з допомогою своїх підлеглих. Відмінність між офіційною показухою та реальним станом справ у підрозділах легко перевірити в неофіційному порядку. Тому починати треба завжди з командування. Оскільки командування призначається керівництвом країни, значить, починати потрібно з нього. Решта – це технічні питання. Робити можна по-різному. Прикладів вистачає, адже ми не перші у світовій історії, хто стикається з цим. Перед тим, як стати кращими, варто повчитись у найкращих, а потім зробити краще за них.

Довідка

Ярослав Слівінський народився 2 лютого 1976 року на Вінниччині. У 1997 році закінчив Хмельницький інститут прикордонних військ. Служив на офіцерських посадах у ПВУ та ДПСУ до 2011 року. Брав активну участь у Революції Гідності. З 2014 по 2015 роки перебував на фронті у складі прикордонної оперативно-бойової комендатури.

Як Лермонтов і львівське сміття допоможуть Порошенкові вдруге стати Президентом

Виступ Президента України 11 червня в Києві на вечірньому концерті, приуроченому до початку безвізового режиму з ЄС, був яскравим і неординарним. Окрім легкого тролінгу північного сусіда цитуванням Лермонтова і Пушкіна, промова запам’яталася ще й тим, що значна її частина стосувалася не громадян України, а власне росіян. Такий вибір цільової аудиторії може свідчити про перші штрихи підготовки до виборчої президентської кампанії 2019 року. На старт передвиборчої гонки Порошенко має вийти як основний – і особистий! – ворог Кремля. Звідси й посилення агресивної риторики українського президента на адресу російської влади та особисто Путіна. Такі кроки мали б стати складовою майбутньої стратегії Порошенка на шляху до другого президенства.

Запуск безвізового режиму – перший осяжний успіх владної коаліції та особисто Порошенка. Петро Олексійович доклав дуже багато зусиль, щоб ця подія асоціювалася виключно з ним. Через це прагнення він навіть кілька разів потрапляв у безглузді й кумедні ситуації, коли раз за разом омріяний безвіз відкладався через європейську бюрократію.

В команді Порошенка розуміють, що ситуація з підтримкою президента в країні доволі складна, щоб не сказати – трагічна. За три роки рейтинги Гаранта впали втричі, і зараз він змушений задовольнятися другим місцем після Тимошенко в переліку найпопулярніших політиків. Саме тому перший публічний і безумовний успіх влади став зручною відправною точкою старту персональної промокампанії Порошенка.

Заручники другого терміну

Останніх кілька місяців у багатьох ЗМІ, а також в обговореннях у соцмережах із підозрілою синхронністю почала з’являтися інформація про другий термін президентства Порошенка. Нібито саме вона і є основною темою для обговорення в кабінетах на Банковій.

Навіть на брифінгу Президента ця теза прозвучала. Порошенко з властивою йому дипломатичністю обійшов незручне запитання, надавши відкриті відповіді, які можна трактувати на будь-який лад.

Насправді ж за чинної системи влади в Україні Президент просто не може зізнатися в тому, що він не планує йти на вибори і не ставати президентом ще раз – незалежно від його бажань та планів. Адже як тільки він це заявить – з того самому моменту розпочнеться крах його власної системи влади.

Ретельно зібрані за три попередні роки апарат і команда, яка в більшості своїй тримається на розумінні свого майбутнього навколо Порошенка-президента, одразу втратить свою монолітність.

Соратники Петра Олексійовича одразу кинуться шукати для себе інші гарантії перебування при владі, бажано – при найвищій владі. І важко когось за це винуватити, адже усім політикам потрібні гарантії власної присутності та впливу на прийняття рішень у державі. У багатьох випадках це єдина запорука їхньої матеріальної стабільності та політичної впливовості. Тому наступного ж дня після такої заяви більшість тих, хто сьогодні становить основу команди Порошенка, почнуть шукати для себе інші центри впливу, робити ставки на потенційних кандидатів.

Відтак підтримка ініціатив Порошенка в парламенті й поза ним опиниться під великим питанням. Президент, формально маючи всю повноту влади в країні, фактично втратить важелі впливу, відіграючи надалі роль безсилого спостерігача і коментатора. У такій ситуації опинився в 2009 році Віктор Ющенко, коли президентський рейтинг не дозволяв навіть припускати хоч якийсь його вплив на розвиток ситуації в країні.

Значною мірою Порошенко є заручником схожої ситуації, тож навіть у найближчому колі він не може зізнатися, що не має бажання ставати президентом вдруге. І змушений – безвідносно до його справжніх намірів – збирати «стратегічні вісімки», наради, оперативні штаби і вислуховувати плани порятунку другого терміну президенства.

Чутки про конституційну реформу як примус до співпраці

Насправді ж, за даними останніх соціологічних опитувань, шанси Порошенка за умови збереження нинішнього співвідношення голосів доволі непогані. Для того, щоб у 2019 році вдруге зайняти кабінети на Банковій, навіть не потрібно вдаватися до громіздких і складних схем, пов’язаних з конституційними змінами та парламентською реформою. Та наполегливість, з якою учасники регулярних нарад у Президента зливають у ЗМІ інформацію про наміри провести конституційну реформу (авторства Юрія Гриніва або Арсенія Яценюка), дають підстави стверджувати, що ця інформація спрямована, ймовірніше, на потенційних партнерів Президента – як додатковий стимул до співпраці. Щоб партнери були слухнянішими й лояльнішими.

Адже знайти в парламенті 300 голосів, щоб перекроїти Конституцію під очевидний інтерес Банкової, навряд чи вдасться. Навіть якщо припустити монолітне голосування фракцій БПП та «Народного Фронту», що вельми сумнівно, зважаючи на неоднорідність перших та власні інтереси других. Якщо ж додати сюди потребу зрозуміло і доступно пояснити виборцям такий несподіваний маневр, врахувати опір опозицій усіх рівнів та мастей, то стане зрозуміло, що провернути зміни за такий короткий термін практично неможливо. Але поговорити про це, щоб почули ті, кого це стосується, можна і навіть треба.

Стратегія для опонентів

Найімовірніше, стратегія перемоги Порошенка куватиметься за звичним сценарієм – нейтралізацією реальних конкурентів та підбором зручних спаринг-партнерів. У першій частині задуму прослідковується цікава тенденція: навмисно чи ні, але кожному з основних конкурентів виділена власна «ніша» – основна тема, відповідно до якої і працюватимуть на пониження рейтингів політика.

Для Садового, який нещодавно впевнено займав другу-третю сходинку рейтингу найпопулярніших політиків, тема сміття стала фатальною, фактично похоронивши президентські амбіції міського голови Львова. Андрій Іванович настільки міцно застряг у власноруч створеній пастці, що його вже пора переводити з категорії реальних конкурентів у зручні опоненти на виборах.

Цьому заважає хіба що фракція «Самопомочі» в парламенті, яка наразі твердо опирається тискові Банкової. Назагал Андрій Садовий – дуже зручний опонент для Порошенка. Імідж мера Львова як «міцного господарника», по суті, зруйновано. З кожною новою вантажівкою львівського сміття, спійманою в Чернігівській чи Дніпропетровській області, рейтинг Садового просідатиме. А численні кримінальні справи, що стосуються господарських питань (від загибелі людей у Грибовичах – до закупівлі трамваїв за завищеними цінами чи зловживань при побудові стадіону «Арена Львів»), завжди дають додаткові важелі контролю за таким кандидатом.

Реальний і найбільш небезпечний конкурент Порошенка сьогодні – Юлія Тимошенко. Однак і для неї є свій негативний маркер, який актуалізувався після перемоги НАК «Нафтогаз» у Стокгольмському арбітражному суді. Ця подія стала чудовим приводом, щоб нагадати українцям, хто ж, власне, підписав у 2009 році злощасні газові угоди з російським «Газпромом».

Однак тут команда Тимошенко спробувала – і небезуспішно – зіграти на випередження, в суто Орвелівському стилі назвавши «газові угоди» Тимошенко причиною вдалого для України рішення Стокгольмського арбітражу. Суд «Нафтогазу» з «Газпромом» триває, і надалі будь-які рішення у цій справі будуть приводом для шпильок у бік Тимошенко. Окремі провладні депутати навіть закликають відкрити проти Тимошенко кримінальне провадження щодо газових угод за статтею «державна зрада».

Зовсім невипадково саме зараз активізувалася Генеральна прокуратура у перемовинах зі США щодо передачі частини конфіскованих коштів Павла Лазаренка. Як відомо, екс-прем’єр-міністра вважають «хрещеним батьком» Юлії Тимошенко як політика. Тож згадка про Лазаренка автоматично додасть негативу і для Тимошенко. Наразі команда Юлії Тимошенко демонструє прекрасну реакцію, вдало відбиваючи всі інформаційні напади. Крім того, «Батьківщина» має свою чітку стратегію роботи з виборцем, яка полягає в жорсткій критиці владних ініціатив: від намагань запровадити ринок землі – до медичної чи пенсійної реформи.

Ще одна загроза другому терміну президенства Порошенка походить від перспективи «великого об’єднання» групи єврооптимістів, «Руху Нових Сил» Саакашвілі, Гриценка та інших партій і політиків. Представники цих політичних сил давно натякають на можливість такого об’єднання, однак для повноцінного союзу їм потрібно подолати численні суперечності та пригасити власні політичні амбіції. Безсумнівно, Банкова докладе всіх зусиль, щоб ці політичні сили не змогли об’єднатися і сконцентрувати політичний ресурс, який став би небезпечним для Порошенка.

Незручним опонентом для Банкової є і представник колишньої Партії Регіонів Юрій Бойко, який має найвищий рейтинг з-поміж усіх представників цього табору. Політичне протиборство з ним (реальне чи вдаване) неодмінно призведе до реанімації сценарію розколу України 2004 та 2010 років. В умовах війни на Сході та через постійну диверсійну роботу Росії таке протистояння загрожує стабільності України та можливості опиратись агресії – як військовій, так і інформаційній. Залишається сподіватися, що на Банковій також це добре розуміють.

Заготовлені конкуренти

Натомість зручним опонентом для Порошенка у березні 2019 року міг би стати, як це не парадоксально, представник об’єднаних націоналістів – союзу ВО «Свобода», «Правого Сектору» та «Національного Корпусу». Якщо націоналісти спроможуться висунути єдиного кандидата, об’єднані рейтинги трьох партій будуть достатніми, щоб принаймні голосно заявити про свою участь у президентській гонці. Однак надто малими, щоб сподіватися на перемогу. Можливо, саме для того, щоб краще контролювати поведінку «троїстого союзу», «Національний Корпус» під керівництвом нардепа Білецького, якого пов’язують давні службові та дружні стосунки з міністром МВС Аваковим, намагається посилити свою роль у цьому об’єднанні. Нещодавній штурм Львівської обласної ради праворадикалами Нацкорпусу за «дивного» потурання місцевої поліції може бути цьому підтвердженням.

При потребі Банкова завжди може реанімувати і призабуту партію «Наш край», яка за опосередкованої координації з Адміністрації Президента намагалася паразитувати на електораті колишніх регіоналів та відбирати голоси в «Опозиційного блоку».

За умови участі у виборах того ж Юрія Бойка висуванець орієнтованої на східний електорат партії «Наш край» допоможе, з одного боку, роздробити голоси опонентів, з іншого – абсолютно підходить на роль висуванця Сходу та Півдня України.

Однак такі сценарії будуть мати якийсь шанс на реалізацію за умови збереження цілісності владної команди: якщо Аваков і далі буде вдовольнятися роллю першого серед рівних міністрів в уряді Гройсмана; якщо сам прем’єр, про амбіції якого не говорить лише лінивий, не надумає грюкнути дверима; якщо Генпрокурор Луценко і далі слухняно виконуватиме свої функції. Як було сказано на початку цієї статті, шанси на виживання в екстремальному світі української політики у них є лише тоді, коли вони триматимуться разом. Можливість зістрибнути з цього потяга вони вже втратили. Залишилося лише працювати разом попри внутрішні суперечності та амбіції.

Віктор Біщук

Захід відбувся з посиленою охороною, але без інцидентів

У ніч на неділю, 11 червня, почав діяти безвізовий режим для українців. Того ж дня у польському Перемишлі висадився «десант» львівських керівників міста й області. Вони приїхали на свято української національної пам’яті. У Пикуличах, що під Перемишлем, у братській могилі поховано понад дві тисячі українців, вояків та старшин Армії УНР і УГА, які у 1918-1919 роках померли тут у таборі для військовополонених. Увіковічнити їхню пам’ять їздять сюди щороку українці з Польщі та України.

На кордоні все спокійно

У ніч, коли українці нарешті отримали право їздити без віз у ЄС, натовпу охочих скористатися цією можливістю не було. Були натомість звичайні черги на кордоні, зокрема, в пункті пропуску «Шегині-Медика». Кілька годин очікувань – і наші прикордонники збирають паспорти, а за ними і польські, які ставлять відмітку про в’їзд. Згодом, під час дороги назад, поставлять таку ж про виїзд із Польщі. Жодних розпитувань на кордоні – усі службовці ввічливі. Польський прикордонник навіть весело жартував, збираючи паспорти.

Поліція Перемишля вивчила торішні уроки

2016 року під час релігійної ходи українців із центру Перемишля до братської могили у Пикуличах сталися неприємні провокації. Польські футбольні хулігани і націоналісти кілька разів нападали на учасників ходи, вигукували образливі гасла, потоптали релігійну фану, побили декого з учасників ходи. Поліція тоді затримала близько 20 хуліганів.

Цьогоріч поліція вивчила уроки – у центр міста стягнули сотні поліцейських. Частина була в повному екіпіруванні – зі щитами та шоломами. Агенти внутрішньої безпеки (аналог працівників СБУ – Polukr.net) ходили між людьми у цивільному.

«Цього року поліція спрацювала на випередження, – каже голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима. – Коли з’являлися групи в соцмережах, які закликали до дій проти українців, то їх швидко блокували. Поліція зрозуміла відповідальність за гарантування безпеки учасників ходи. Також цього року була воля на рівні Варшави тримати все під контролем. Однак живемо в умовах гібридної війни – у Перемишлі бачили три команди російського телебачення. Зокрема, канал «Звезда», який кілька днів робить тут сюжети. Тож можна чекати, якщо не на класичні, то на інформаційні провокації».

З України в Перемишль приїхало кілька автобусів. Із керівництва Львівщини були: голова ЛОДА Олег Синютка, голова Львівської облради Олександр Ганущин, мер Львова Андрій Садовий. На захід прибули й депутати Верховної Ради, духовенство Львівщини, генконсул України в Любліні Василь Павлюк, інші представники дипломатичного корпусу, представники різних об’єднань та організацій з України і Польщі.

Серед польських учасників були, зокрема, віце-мер Перемишля Януш Гамрищак, дружина покійного польського антикомуністичного діяча Яцека Куроня Данута, екс-депутат Європарламенту Ґражина Станішевська і колишній міністр оборони Януш Онишкевич та його дружина Йоанна – внучка маршала Пілсудського, а також колишній віце-міністр закордонних справ Польщі Кшиштоф Становський.

Заходи почались з літургії у Кафедральному соборі УГКЦ св. Івана Хрестителя у центрі Перемишля. Молилися за волю України та Польщі.

«Акція в Перемишлі набула широкого розголосу в Польщі через події 2016 року, – каже Тима. – Були слухання в Сеймі щодо розслідування інциденту, депутатські запити. Звідси ця охорона. Хоча на рівні міста маємо обережність – до нас, як і минулого року, долучився лише віце-мер. Зате приєдналося багато знаних поляків, незгідних із націоналістичним дискурсом теперішньої влади у Варшаві».

Атракція провінційного містечка

Опісля процесія з релігійними фанами, українськими та польськими прапорами, у супроводі військового оркестру Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного вервечкою рушила з центру міста в сторону цвинтаря на окраїні.

Колону з двох-трьох тисяч осіб оточила кільцем поліція, частина – у повній амуніції. Під час ходи було зафіксовано кілька плакатів про те, що «ОУН і УПА відповідальні за геноцид поляків на Волині» та про заборону «пропагування бандеризму».

Процесія йшла під співи пісень Січових стрільців. Місцеві з вікон квартир та обабіч вулиць із цікавістю спостерігали за незвичною для 70-тисячного провінційного містечка атракцією. Поліція нікого з них не впускала в колону, хоча кілька сп’янілих осіб пробували увійти. Супроводжували ходу півтора десятка підлітків десь по 15 років та з десяток старших. Частина у футболках із гербом та в барвах прапору Польщі. Коли колона проходила центром міста, то в одній із квартир на повну гучність із динаміків увімкнули польський гімн, аби перебити українські січові пісні. У колоні послухали гімн і продовжили співати.

Перед заходом організатори попереджали, аби ніхто з учасників ходи не діставав прапорів УПА, бо це буде провокацією. До учасників ходи ніхто з містян не кричав образливих гасел. Хоча кількість поліції викликала тривогу, однак усе минуло мирно та спокійно.

«Надіюся, наступного року нам не потрібно буде жодних спеціальних кордонів поліції, яка б нас охороняла, – зазначила депутат і співголова депутатської групи Верховної Ради з міжпарламентських зв’язків із Польщею Оксана Юринець. – Відчуваю готовність польських колег вести діалог, результати якого побачимо в майбутньому. Щойно повернулася з Парламентської асамблеї НАТО в Тбілісі, де польська делегація у повному складі підтримала Україну».

Онука Пілсудського: «Між українцями та поляками були і хороші речі»

Далі хода дійшла до цвинтаря, де провели панахиду та урочисте покладання квітів до Меморіалу українським воїнам УНР, союзникам Польщі в її боротьбі за незалежність 1919-1920 років.

Серед людей вирізнявся українець з Перемишля Мирон, який був у формі так званих «чорних запорожців» армії УНР. Родина чоловіка не має стосунку до армії УНР, проте він любить реконструювати одяг тієї епохи.

Була там і Йоанна Онишкевич, онука маршала Пілсудського. Вона сказала, що примирення між українцями і поляками вкрай необхідне: «Хоча маємо болісні для обох сторін історичні моменти, але слід пам’ятати про позитивні речі, які були між нами, а не тільки негативні».

«Знову захищаємо Європу від московського іга»

Далі було покладання квітів до могили воякам УНР та виступи. Першим говорив голова ЛОДА Олег Синютка: «Нині ми досягнули безвізу. Як сказав з цього приводу президент Порошенко, «прощай немытая Россия». Тепер український паспорт має омріяну вагу. Але цього би не було, якби на цій землі не було героїв, які розуміли про важливість захисту Європи від московського іга. Сто років тому вони не змогли вибороти для нащадків незалежної України, а за деякий час впала і незалежна Польща. Чудо на Віслі, яке створили війська Пілсудського і Петлюри – було більшим порятунком для Європи, ніж для самих українців і поляків, які свої держави згодом втратили. Через сто років, за тисячу кілометрів на схід від Перемишля ми знову зупинили агресора. Зупинили нелюдів, які не розбиралися б, хто українець, а хто поляк, якби дійшли сюди, а вбивали б усіх. Наші покоління мають творити іншу історію – історію дружби, взаєморозуміння, поваги, де будуть поруч сильна Польща та вільна, модерна, незалежна Україна».

Після цього виступив голова Львівської облради Олександр Ганущин: «Поки ми тут говоримо, то Львівщина ховає 273-го героя, який загинув на сході України. Проте тут, на сході Польщі, є свій фронт війни – інформаційний. Він скерований, аби посварити українців із поляками на догоду тим, проти кого воюють нині наші хлопці на сході України. Наша єдність – запорука того, що смерті, похованих тут, були недаремні, що смерті на Донбасі теж будуть недаремні».

Далі слово мав мер Львова Андрій Садовий: «Здобувши незалежність у 1991 році, ми жили у летаргічному сні, а 3,5 роки тому цей сон зупинила війна. Нині ми в Україні ледь не щодня ховаємо героїв, загиблих за волю своєї країни. Тому нині ми значно краще розуміємо героїв, які вмирали за наші землі 50, 100 і більше років тому. Тут поховано багато героїв. Вони усі хотіли миру і добра для своїх сімей. Так не сталось. Нині ми у великому боргу перед тими, хто віддав життя. Настав час, коли ми повинні подбати про кожного сина і дочку свого народу. Аби у світі всі знали, якщо когось з українців будуть ображати, то повстануть тисячі. Наш обов’язок – жити у сильній і потужній країні, яка буде мати сильних добрих сусідів».

«Або будемо будувати майбутнє разом, або не будемо мати його взагалі»

Виступив і колишній міністр оборони Польщі Януш Онишкевич: «Ми прийшли сюди, аби показати, що пам’ятаємо про тих, хто в цій землі спочиває. Не йдеться лише про них, але про те, аби пам’ятати про справу, за яку вони воювали. Це була справа незалежності України і Польщі. Коли ми йшли сюди, то я чув від молоді, яка стояла збоку, слова польського гімну, згодом почув його з якоїсь колонки. Не розумію, про що їм йшлося? Захотіли протиставити волю Польщі волі України? Якщо хтось так думає, то шкодить польській міжнародній політиці, яку влучно сформулював Пілсудський, коли вперше сказав, що нема вільної Польщі без вільної України. Після нього це повторювали багато разів, зокрема всі визначні політики незалежної Польщі та президент Лех Качинський. Пам’ятаймо, що наше майбутнє маємо будувати на спільному фундаменті, на спільних цінностях. Між нами багато трагічних моментів, як між усіма сусідами. Але не вони мають вирішувати, яким буде наше майбутнє. Або будемо будувати майбутнє разом, або не будемо мати його взагалі. Тих, хто проти незалежної України, треба запитати, чого хочуть – аби новий СРСР з’явився в Медиці? Так не можна. Треба розуміти, що на Донбасі українці воюють не лише за Україну, а й за Польщу, за Європу».

Після цього говорив голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима: «Відбудовуємо місця пам’яті в Польщі, зустрічаємось на могилах, згадуємо історію і посилаємо сигнал сучасникам і майбутнім поколінням. Дякуємо громаді Перемишля, яка відновила це кладовище. Дякуємо тим, які не дали залякатись торік і спричинились до того, що нині ми тут численно вшановуємо наше спільне історичне минуле – поляків та українців. Приказка каже, що приятелів пізнаємо в біді. Польща й Україна знайшлись у біді. Те, що нас тут так багато – доказ, що в українців хороші друзі в Польщі».

Ігор Тимоць

Фото – Андрій Поліковський

У ніч на неділю, 11червня, для українців почне діяти безвізовий режим із ЄС. За умови наявності біометричного паспорта, вони зможуть відвідати 34 країни Європи – 26 країн ЄС, крім Великої Британії та Ірландії, 4 країни, які не входять в ЄС – Ісландію, Ліхтенштейн, Швейцарію і Норвегію, а також 4 карликові країни – Андорру, Монако, Сан-Марино і Ватикан. Крім паспорту в них мають бути документи, що підтверджують мету візиту (бронь готелів, зворотні квитки, лист-запрошення) та достатня кількість коштів.

Введення безвізу зі сторони ЄС дасть змогу в перспективі лібералізувати візовий режим із країнами так званого «білого шенгенського списку», – повідомляє МЗС України. Переговори з цією групою країн тривали протягом 2015–2017 років. Так безвіз із ЄС відкриває в майбутньому шлях для таких же поїздок українців до ще близько 60 країн, включно зі США, Канадою, Мексикою, Бразилією, Аргентиною, Японією, Малайзією, Тайванем, Сінгапуром, ОАЕ, Австралією та Новою Зеландією.

Коментарі

Агнєшка Голіас, речник Головної комендатури Прикордонної служби Польщі

З точки зору Прикордонної служби Польщі, скасування віз для українців, які мають біометричні паспорти, жодним чином не змінює характеру роботи наших прикордонників. Як і досі, будемо перевіряти, чи українці, які їдуть в Польщу, виконують умови в’їзду в Шенгенську зону. Контроль на кордоні скоротиться на час, який досі йшов на перевірку віз. Жителі багатьох країн, зокрема, Грузії та Молдови вже користуються з безвізу. У цьому для нас немає нічого нового.

Для нас важливо, аби українці розуміли, що скасування віз не означає скасування решти умов в’їзду, записаних в Прикордонному кодексі зони Шенген. Аби вони мали не лише діючий біометричний паспорт, але теж документи, щоб довести мету візиту. Щоби мали необхідну суму грошей. Не були в базах даних осіб, яким заборонено в’їзд в ЄС, бо загрожують громадському порядку і внутрішній безпеці країн Євросоюзу. І головне, аби українці не забували, що безвізове перебування в країнах ЄС не може бути довшим, ніж 90 днів протягом 180. У ті 90 днів входитимуть теж короткотермінові візити в ЄС до 11 червня, здійснені на основі шенгенських віз. За приписами ЄС, усі короткотермінові візити сумуються автоматично.

Розраховуємо, що рух через кордон після 11 червня зросте. Теж збільшиться кількість відмов у в’їзді через невиконання більшою кількістю українців умов в’їзду. Досі консульства країн ЄС перевіряли візові анкети, оцінювали відповідність прохача візи затребуваним умовам. Скасування віз може збільшити кількість українців, які хочуть в’їхати в ЄС, а раніше не отримали б візи.

За перший квартал 2017 року, з України до Польщі в’їхало 2,52 млн. українців. Із них 2,48 млн. через українсько-польський кордон. Надіємося, їх кількість зросте. І чекаємо на українців.

Посилений рух через кордон не головна причина черг на польсько-українському кордоні. Перша передумова – брак доріг з української сторони на прикордонні. Між Польщею та Україною вісім автомобільних пунктів пропуску, але рух через кордон не розподіляється між ними рівномірно. Друга причина, зареєстровані в Польщі авто, співвласниками яких є українці. Митний кодекс України змушує їх покидати Україну кожні п’ять діб. За нашими даними станом на 30.11.2016 в Польщі зареєстровано 60 тис. таких авто. Тільки ці машини генерують близько 4,5 млн. перетинів кордону. Це понад половина усього приватного авторуху через українсько-польський кордон. Третя причина, у цьому році в 64 із 97 випадків відповідальною за збільшення черг на кордоні була Прикордонна служба України.

Проблема черг на кордоні предмет постійної уваги Польської прикордонної служби, а скасування віз для українців – тема постійних зустрічей на рівні окремих пунктів пропуску та відділів прикордонної служби обох країн.

Ярослава Мельник, підполковник, начальник прес-служби Львівського прикордонного загону

Для українських прикордонників в оформлені документів практично нічого не зміниться. Наявність необхідної суми грошей і підтвердження мети перебування будемо перевіряти не ми, а поляки. Для нас головне, аби був дійсний паспорт з правом перетину кордону. Намагаємося донести до всіх українців, які будуть перетинати кордон, які документи будуть вимагати наші польські колеги.

Наша підготовка до безвізу відбувалася не один день чи навіть рік. В рамках цієї роботи було багато зустрічей з польськими колегами на всіх пунктах пропуску, навчань, нарад тощо. На початку року у нас була встановлена відповідна техніка, яка зчитує біометричні паспорти. Відповідно вона під’єднана до бази даних «Інтерполу» і можемо виявляти громадян України та інших держав з цієї бази, які скоїли злочини.

Ми готові до збільшення кількості охочих перетнути кордон. Передбачаємо збільшення пасажиро-транспортного потоку на 5-15%. До таких збільшень звикли – вони відбуваються щороку на початку туристичного сезону. Для нас суттєво нового нічого не буде. Маємо досвід високих пропускних операцій під час «Євро-2012».

Але, якщо говорити про пропускну здатність, то в трилітрову банку більше трьох літрів води не поміститься. Якщо пункт пропуску розрахований на 5-6 тисяч авто на добу, то що б ми чи поляки не робили, а більше людей не пропустимо. Існує проектна спроможність пунктів пропуску та реальна. Остання завжди більша за першу.

Ті черги, які зараз є на українсько-польському кордоні на 60-70% спричинені автами на іноземній реєстрації, які змушені щоп’ять діб перетинати український кордон. Їм слід ставити відмітки, аби не розмитнювати авто. Але, наприклад, в пунктах пропуску «Рава-Руська», «Краківець» і «Ягодин» ми вже встановили розмежування – авто на українській реєстрації та громадяни ЄС їдуть по одній смузі, а авто українців на іноземній реєстрації по іншій.

Існує теж цікава річ з малим прикордонним рухом – якщо наші громадяни будуть їхати в Польщу за документом малого прикордонного руху (дає право їздити по Польщі в межах 30 км від кордону – Polukr.net), а в Польщі діставатимуть біометричний паспорт і їхатимуть вглиб країни на понад 30 км, то польські прикордонники будуть виявляти таких порушників і карати аж до заборони в’їзду в Польщу.

Ігор Тимоць

Рік тому, 28 травня 2016 року, на сміттєзвалищі, що в селі Грибовичах під Львовом, почалась пожежа. За два дні під завалами сміття загинули троє рятувальників й еколог. Тіло останнього так і не знайшли. Внаслідок трагедії Львів і чотири райони області втратили постійне місце для вивозу сміття. Проблема вивезення побутових відходів стала однією з ключових для Львова і в екологічній, і в політичній площинах.

Розслідування причин трагедії триває

Розслідування причин трагедії триває. Серед підозрюваних – посадовці ЛКП «Збиранка» і Львівської міськради.

Екс-директора ЛКП «Збиранка» Богдана Горбаля, його заступника Бориса Плашенка і начальника Грибовицького сміттєзвалища Олександра Куприча звинувачують у службовій недбалості, що призвела до смерті чотирьох осіб. Справу розглядає суд. Також оголошено підозру Юрію Гольцю, що очолював управління ЖКГ Львівської міськради на момент трагедії. Проти нього порушили карну справу за службову недбалість, що спричинила важкі наслідки. Проти Гольця порушено ще одну справу за підозрою у систематичному вимаганні хабарів.

Справу про службову недбалість посадовців Львівської міськради у березні 2017 року Генпрокуратура передала у Тернопільську прокуратуру. За словами першого заступника прокурора Львівщини Олександра Русецького, причина – закиди медіа в необ’єктивності розслідування.

Наразі жодного рішення суду в жодній справі немає. Русецький вважає, що до кінця року можна очікувати на вироки, які встановлять винних.

Слідство відкинуло версію про навмисний підпал. Аби дійти цього висновку, знадобилося вісім місяців.

Переповнені сміттєві майданчики Львова

У Львові щодня рахують переповнені смітники. На деяких із них завелися щурі, тож медики попереджають про загрози для здоров’я містян. Сміття, яке не вивозять, розкладається і від нього поширюється неприємний запах. Після недавніх злив потоки води розносили його вулицями міста.

Міська влада надіється на Меморандум про прийом твердих побутових відходів зі Львова. Місяць тому такий документ підписали 13 мерів міст області. Проте наразі сміття приймають лише 4.

Область звинувачує місто, Львів звинувачує Київ

Обласна влада в загостренні проблеми звинувачує міську. А львівська — Київ, який через політичну позицію партії «Самопоміч» мера Львова Андрія Садового влаштував місту штучну сміттєву блокаду. Київ, мовляв, переконав усі населені пункти в Україні не приймати львівського сміття. Про пригоди сміття зі Львова, яке возять по всій країні, аби викинути, уже навіть жартують.

«Щодня для мене проблема номер один – вивіз відходів, — скаржився 26 травня Садовий. — Щодня починаю роботу з аналізу ситуацій: скільки майданчиків у місті переповнені, яка ситуація з перевізниками, де, хто і кого затримав, яка допомога потрібна. Важко в таких умовах працювати. Усі стоять збоку, спостерігають, посміхаються і пхають палки в колеса».

Надія на Європу

На допомогу прийшли європейці. За грант французького уряду компанія Egis розробляє для Львова стратегію вирішення проблеми, проект рекультивації Грибовицького полігону і будівництва сміттєпереробного комплексу. Його, найімовірніше, будуватимуть на території ТЕЦ-2, що неподалік автостанції “Північна”. Закінчити проект і почати перші будівельні роботи мають у кінці цього року. Такі ж терміни щодо рекультивації полігону у Грибовичах. ЄБРР пообіцяв виділити 75 млн євро за завод із переробки сміття та рекультивацію полігону.

Тиждень тому неподалік Грибович представники Egis презентували проект рекультивації сміттєзвалища. Запропонували зрізати гострий кут звалища і цими відходами укріпити «тіло» смітника. Також вони хочуть поставити потужну очисну станцію, яка за два роки переробить озеро з інфільтратом.

Коментарі

Ігор Муравський, депутат Жовківської райради, активіст ініціативної групи рекультивації Грибовицького сміттєзвалища

За рік після трагедії маємо відкриті кримінальні справи, але ніхто не покараний. Сміття на Грибовицьке сміттєзвалище перестали вивозити від серпня 2016 року. Дамбу біля озера інфільтратів (вода, яка просочується через тіло полігону і виливається вниз в озера-відстійники – Polukr.net) встановили ще під час ліквідації трагедії. Вона зараз протікає і там утворюються отруйні потічки. На жаль, до робіт з рекультивації полігону, його дегазації та очистки озера інфільтратів досі не приступили. З потеплінням знову матимемо небезпеку зі сміттям – нові самозагорання, адже там накопичується газ.

За рік проблему можна було б вирішити – збудувати невеличкий тимчасовий полігон на період будівництва сміттєпереробного заводу, згідно європейських норм з подальшою утилізацією ТПВ. Меру Львова слід було поїхати до місцевих громад на Львівщині, переконати, і попросити допомоги у прийому львівського сміття в замін за грошову компенсацію і подальшу допомоги в утилізації даного сміття.

Юрій Марусяк, начальник оперативно-координаційного центру ДСНС  у Львівській області

Внутрішнє службове розслідування про загибель трьох надзвичайників провели влітку 2016 року. За його результатами, винних не виявлено. Дії колег, які загинули, і керівництва визнано правильними. Дії під час гасіння пожежі – теж. Усі матеріали і висновки розслідування надано правоохоронцям.  

Микола Маланич, керівник Державної екоінспекції у Львівській області

Після позапланових перевірок Грибовицького полігону, які провели два місяці тому, там задовільні лише 2 з 10 пунктів наших приписів. Надіюся, львівська міськрада і ЛКП «Збиранка» зреагують на наші зауваження. Що два тижні проводимо відбір проб і моніторинг озера інфільтратів, ситуації на полігоні. Результати у нас були і залишаються невтішні – полігон погано впливає на навколишнє середовище.

Дегазація тіла полігону не проводиться. Попереджав не раз надзвичайників, що матимемо нові самозаймання, бо температура в тілі полігону – понад 300 градусів. Потім знову будемо шукати винних.

У тому, що рік тому сталося, винні частково усі. Суди, які дозволили скидати сміття після закриття полігону в 2013 році, львівська і місцева влада, державна екоінспекція. Ніхто достатньо не бив на сполох.

Галина Денько, представник місцевої громади села Малехів

Нам 10 років обіцяли закрити полігон, поки не сталася біда. Закрити його нам не давав бізнес, який з того заробляв, сміттєва мафія, якій допомагала СБУ та міліція. Проти активістів, які вимагали закриття сміттєзвалища, відкривали кримінальні справи, залякували.

Сергій Бабак, заступник міського голови Львова з питань ЖКГ

За розпорядженням мера, створено комплексну робочу групу щодо проблем зі сміттям у Львові. Проект рекультивації та дегазації Грибовицького полігону розробляє фірма Egis. На полігоні не можна проводити жодних робіт без проекту, який пройшов експертизу. Схил полігону рухається, тож це питання техніки безпеки. Egis обіцяє здати проект до середини осені. Після цього буде конкурс з пошуку фірми, яка займеться рекультивацією.

Два місяці працювали з депутатами облради над Меморандумом. Вирішили: гроші, які платимо по всій Україні за вивіз сміття, інвестувати у Львівську область. За рахунок цих коштів міські та селищні ради мають привести до нормального стану свої полігони, аби приймати додаткове львівське сміття. Або можуть використати ці гроші на інші цілі, якщо їхні полігони в нормі.

Як виглядає все на ділі – приїжджаємо на сесію певного населеного пункту – там більшість проти того, щоб приймати львівське сміття. Питання ставлять на громадське обговорення. Усе тягнеться. Річний бюджет цього містечка – 17 млн грн. У рамках Меморандуму, за прийняття 60 тонн львівського сміття на добу Львів обіцяє їм 14 млн грн у рік. Тобто майже додатковий бюджет містечка. Цих грошей досить і на місцевий полігон, і на тамтешні дороги, і на освітлення. Відповідь – ми категорично проти.

Нам просто нікуди вивозити сміття. Всі населені пункти проти, бо проти. І так що два-три місяці. Щоразу б’ємо на сполох. Без допомоги держави вирішити цю проблему – неможливо. Поки збудують сміттєпереробний комплекс, а це близько двох років, то це сміття потрібно кудись вивозити.

Львів виробляє 600 тонн сміття в день. За день, згідно Меморандуму, вивозимо частину сміття. Розрив же накопичується на львівських майданчиках. Проблеми нашого сміття звучать на телебаченні частіше, ніж проблеми фронту чи реформ в Україні. Ця масована інформаційна атака призводить до того, що тільки-но пробуємо знайти місце, куди вивезти сміття, там зразу відбувається блокада наших машин, їх з ескортом повертають до Львова. Ми – єдина держава чи вже поділилися на регіони, де кожен сам вирішує свої проблеми?

На сьогодні у Львові по житловому фонду не вивезли сміття з 299 майданчиків. Це 24%. Санепідемстанція щоденно отримує від нас дані про кількість перенаповнених майданчиків і діє відповідно до інструкцій. З кожним перевізником підписали угоду – після вивозу сміття він повинен дезінфікувати майданчик. Також перевізники підписали з дезінфекцією договори на такі роботи. Нам потрібна допомога – робимо, що можемо, і відповідно до законів.

Андрій Москаленко, заступник міського голови з питань розвитку

Запросили послів іноземних держав, аби допомогли вирішити проблему. Активно відгукнулося французьке посольство, яке запропонувало фірму Egis, що вирішила проблему зі сміттям у Марселі.

Теж плануємо за п’ять років на третину зменшити продукування сміття містом. Уже говорили з великими виробниками сміття, як-от львівський ярмарок, аби перейшли з пластикових тарілочок на картонні, менше продукували сміття.

Проблема зі сміттям – не лише львівська. Недавно з полігоном у Полтаві виникла та ж ситуація, що в нас. Держава має комплексно вирішувати ці складні питання, будувати сміттєпереробні заводи, агітувати продукувати менше сміття.

Ігор Тимоць

Джерела: zaxid.net, day.kyiv.ua, gazeta.ua, tvoemisto.tv, zaxid.net, wz.lviv.ua, maps

Польське консульство у Львові провело відкриту лекцію про традиції та історію гірського туризму у Східних Карпатах. Читав директор Центрального осередку гірського туризму в Кракові Єжи Каплон. Зустріч провели в рамках проекту консулату «Довоєнні туристичні традиції – стежками давнього Головного Карпатського шляху імені маршала Йозефа Пілсудського».

Тепер цей шлях називається Головний бескидський маршрут імені Казімєжа Сосновського. Це польський маркований пішохідний гірський маршрут від Устроні у Сілезьких Бескидах до Волосатого у Бещадах. Це найдовший маршрут у горах Польщі – 496 км. Він був створений у міжвоєнному періоді. Східна частина маршруту була завершена в 1935 році та вела до Чорногори. У 1935 – 1939 роках маршрут називався іменем Юзефа Пілсудського.

Каплон розповів про розвиток польського туризму в Карпатах, який розпочався за Австро-Угорщини в середині ХІХ століття та тривав до 1939 року. Туристи ходили вбрані, мов на свято, об’єднувалися в організації за інтересами. Спадкоємцем однієї з таких організацій є зараз Центральний осередок гірського туризму в Кракові.

До 1939 року представники цих організацій будували спеціальні туристичні притулки в горах, де за невелику плату в 2-3 злотих можна було переночувати і поїсти, розвивали лижний спорт, сплави по річках. У теперішній українській частині Карпат таких притулків було більше, ніж в польській. У Львові на Кайзервальді та в Брюховичах були підйомники, можна було кататися на лижах, були трампліни. Усі притулки були знищені під час Другої світової та боротьби радянської влади проти УПА. Зараз деякі відбудовують, відновлюють давні гірські маршрути.

Директор Центрального осередку гірського туризму в Кракові Єжи Каплон

З 2006 року ведемо співпрацю з українськими колегами, яку плануємо продовжувати. Навчили групу осіб, яка маркує туристичні стежки в Східних Карпатах. Уже позначили понад 600 км таких шляхів у Горганах і Чорногорі. Також видали відповідні мапи маршрутів польською та українською мовами. Відтак ці гори стають щоразу приязнішими для польських туристів. Система туристичних знаків в Україні така сама, як у Польщі.

Наразі нам залежить, аби продовжити по Україні Європейський гірський шлях. Для цього потрібен піший перехід у Бещадах, аби польський турист міг мандрувати аж до витоків річки Чорний Черемош як це було в міжвоєнний період по Головному Карпатському шляху. Зараз він має їхати через переходи у Львівській області. Цього року уже почалися перемовини між польським МВС та їх українськими колегами щодо побудови такого переходу в Закарпатській області України та Бещадському національному парку в Польщі. Туди потрібно провести дороги, комунікації.

Розраховуємо, що якнайбільше допоможе туризму в Карпатах безвізовий режим між Україною і ЄС. Якщо б ще трохи кращими були дороги в тій частині України, то цей туризм розвивався б куди краще. Люди не лише хочуть ходити пішки багато днів в горах і з великими наплічниками, але теж доїхати автом, безпечно припаркуватися, оселитися в готелі, агросекторі чи спеціальних гірських притулках, яких до 1939 року в тій частині Карпат було понад 140.

Потрібно теж ще більше туристичних путівників і мап, позначені стежки в горах. Це вже активно розвивається в Україні. Турист має знати, що в цьому регіоні може безпечно і комфортно мандрувати.

Багато років у Польщі рекламуємо українські Карпати – головним чином Гуцульщину. Чотири роки тому провели великий семінар і цілий рік присвятили Гуцульщині, були великі виставки в Кракові, марші гуцулів у Кракові та Варшаві. Видаємо про гуцулів та їх край книги польською та українською мовами.

Консул республіки Польща у Львові Рафал Коцот

Ціль цього проекту консуляту – наблизити до молоді Східні Карпати. Ця частина Карпат – така приваблива, але з різних причин її мало відвідують. Плануємо згодом організувати кілька виїздів в гори, аби показати, яка там красота. Ведуться розмови про відкриття пішого переходу в Бещадах «Лубня-Волосате». Але наразі це ще не близька перспектива.

Тему адміністративного відокремлення окупованих територій (які часто для спрощення називають Донбасом, хоча частина цього регіону залишається під контролем України) час від часу педалюють політики правоцентристського ліберального напрямку. Вони роблять це під тиском власного електорального популізму, а також окремих міжнародних партнерів (США, Німеччина), з якими радо підтримують зв’язки ще з часів реформаторської діяльності поза межами парламенту.

Головною такою політичною силою є «Самопоміч», однак симпатизують цим ідеям і окремі позафракційні депутати, а також частина представників «Народного фронту». Цікаво, що праві й навіть ліві центристи (БЮТ) не в захваті від такої риторики і виступають або за війну до переможного кінця (перші), або за декларативну територіальну цілісність (другі). Природним союзником таких ініціатив є «Опозиційний блок», а по суті – «Партія регіонів», яка самою своєю назвою підтримувала сепаратистські тенденції в регіонах України, виступаючи за визнання їх економічних, мовних та ментальних особливостей. Безумовно, під такими регіонами завжди мали на увазі південно-східні області України, зокрема Донбас, а також Закарпаття. Саме зазначені регіони делегували депутатів-«регіоналів» у парламент для захисту своїх «особливих» інтересів, які полягали в площині культури, прив’язаності до олігархів та зв’язків з Росією. В умовах війни, яка безперервно триває з 2014 року, подібні проекти актуалізуються і дістають необхідну підтримку міжнародного співтовариства. Чому так виходить?

Для міжнародних медіаторів конфлікту на Донбасі автономізація цього регіону або взагалі його відокремлення є «дешевим» рішенням, що ґрунтується на загальноприйнятій практиці вирішення конфліктів у регіонах, де присутні сталі сепаратистські тенденції. Ось тільки на Донбасі сепаратизм не сталий, а штучний і щойно народжений. Забрати в донецьких та луганських сепаратистів підтримку Росії – і жодного сепаратизму в цьому регіоні ви не знайдете взагалі.

Основна теза тих, хто проштовхує подібне рішення, – турбота про людей. Показний гуманізм міжнародного співтовариства та намагання відрізати нелояльну електоральну базу в українських правоцентристів. Проте насправді вийде лише гірше.

Якщо запитати середньостатистичного мешканця «ДНР» чи «ЛНР» про майбутнє цих територій, найчастіше можна почути тезу про приєднання окупованих частин до Росії за кримським сценарієм. Мовляв, усе необхідне є: кордон спільний, рублева зона, російська ідентичність. Але чомусь не беруть… Другий за популярністю варіант відповіді – збереження status quo з підтримкою Москвою квазідержавних утворень. На вулиці чи в телефонному опитуванні ніхто відкрито не згадає й не підтримає ідею повернення в Україну в складі незалежної автономії. Але треба розуміти умови та уклад життя людей на окупованих територіях, де існує абсолютний диктат спецслужб. Люди живуть у страху та під деструктивним впливом пропаганди, що викривлює реальність, спотворює історію, розповідає про альтернативне майбутнє, де «ми («русские люди») або переможемо, або знищимо увесь світ».

Кожного дня населення «ДНР/ЛНР» продовжують лякати «каратєлямі» (навіть слово підібране ідеологічно правильно), які в разі чого будуть вас переслідувати за участь у референдумі 11 травня 2014 року, за отримання паспорта «республіки» або за сам факт проживання на окупованих територіях. Ось тільки страхи перед українськими «каратєлямі» і навіть масована й якісна пропаганда не замінять людям потреби в суспільній стабільності та соціальних благ. Багато хто на окупованих територіях порівнює життя «за України» із життям «за ДНР» і доходить невтішних для себе висновків.

Частка активних прихильників сепаратистів постійно зменшується разом із розсіюванням романтизму самої ідеї відокремлення. Тож якщо ми справді піклуємось про своїх громадян, невже варто відгороджуватись від них саме зараз?

Чи пропонувати їм особливу автономію замість єдиної унітарної України, за якої їм жилося краще, ніж сьогодні (асоціації мають сталий ефект)? Я вже не кажу про патріотів, ідейних активних українців на окупованих територіях, які зараз діють у підпіллі й чекають, коли ж нарешті Україна наважиться сюди прийти. Останні втратять найбільше – віру в Україну.

Що відокремлення Донбасу дасть Україні? Втрату території, громадян та іміджу. Втрату впевненості в тому, що подібне відокремлення інших (Буковини, Закарпаття, Півдня України) не трапиться в майбутньому.

Здається, саме за це (а не за Донбас у складі України) сьогодні вмирають українські солдати на фронті. Вони воюють за те, аби російська «чума» не прийшла до них додому. Безпека родини та майбутнє дітей є для більшості українців «Україною», за яку варто боротись.

Для Росії ж подібний сценарій не просто очікуваний, але й бажаний. Основна мета російської політики – дестабілізувати Україну (а потім і всю Європу) зсередини, «розкачати човен». Нічого ліпшого за відокремлення «особливих територій» не існує – саме тому ті самі тези відстоюють найбільш активні агенти Кремля в українському політикумі: Володимир Бойко та «Опозиційний блок». При цьому питання в українській юрисдикції окупованих районів не ставлять навіть вони – інкорпорація особливої відокремленої території Донбасу (автономії?) до складу України є давньою метою Кремля.

Юридичний шлях для легалізації цього рішення – організація консультативного референдуму. Саме це слово після подій 2014 року в Україні має для багатьох негативну конотацію. Проте сьогодні розглядають можливість організації подібного «опитування» не лише із зазначеного питання. Не менш популярними закликами є зняття мораторію на продаж землі чи вступ до НАТО. Проте, як показує нідерландський досвід блокування Угоди про Асоціацію з Україною, не все, що схвалюють на референдумі, має силу рішення. Тож, не відкидаючи ймовірність подібної «дурні» з відокремленням Донбасу, не варто навіть на рівні риторики популяризувати зазначену тему. Україна унітарна та єдина, і має такою залишитись!

Валерій Кравченко

Травневі свята в Україні цього річ розтягнулись майже на два тижні. «Завинило» Євробачення, яке закінчило свята в столиці України лише в суботу. Такі тривалі канікули в Україні ледь не в останнє – Інститутом національної пам’яті вже підготовлений новий календар державних свят, де 1 травня – свято трудящих – декомунізовано, а День перемоги 9 травня замінений на День пам’яті 8 травня (нацистська Німеччина саме в цей день підписала капітуляцію – так відзначають цю подію в Європі).

До речі, новий календар свят вже став провокаційним зарядом для українських «ватників», русофілів та «недобитих» комуністів. Під соусом паплюження символів та відміни «законних» вихідних будуть виводити своїх прибічників «Опозиційний блок» та ліві політичні сили (Рабіновіч, Тимошенко?) наступного року, використовуючи привід як етап підготовки до виборів (президентських та парламентських) 2019 р.

Цього ж року все пройшло досить тихо та якось буденно. Лише поодинокі інциденти свідчили про величезний пласт роботи спецслужб, виконаний в рамках підготовки до свят, аби вони відбулись мирно. Передусім треба подякувати поліції та СБУ Одеси, де провокації були недопущені 2 травня – в річниці подій в Домі профспілок на Куликовому полі. Мирно пройшли й акції «Безсмертного полку», які російські агенти планували використати з метою спекуляцій та збудження народних мас. За невикористанням комуністичної символіки ретельно слідкували в Харкові та Києві, де до акції долучилась найбільша кількість мітингувальників (до 3 тис. чол.). Проте абсолютно в нуль закінчити свята правоохоронцям не довелось. Виною тому події в Запоріжжі та Дніпрі.

Якщо в Запоріжжі хода «Полку перемогу» (місцевої варіації на тему «Безсмертного полку») організована колишніми «регіоналами» під червоними прапорами була зупинена патріотично налаштованим активом за допомогою штовханини та безкровних сутичок, то в Дніпрі кров таки пролилась. Й це була кров ветеранів АТО, що пішли волонтерами захищати свою Батьківщину на Сході, але зустріли російську гідру в себе вдома. Й знову акцію «Безсмертного полку» тут координували «регіонали» – народний депутат від «Опозиційного блоку» Олександр Вілкул. Поліція стала на захист проросійських активістів, серед яких було чимало спортсменів-титушок. Зі сторони ситуація виглядала своєрідним повторенням подій в Одесі 2 травня 2014 р., де тоді ще міліція не просто «прикривала» російських активістів, але й координувала свої дії та відверто била українських патріотів. Внаслідок масової бійки було травмовано 14 осіб. Вже наступного дня міністр внутрішніх справ Арсен Аваков звільнив низку поліцейських у Дніпрі з керівних посад і призначив нового начальника Головного управління Дніпропетровської області. Проте кадрові зміни не вирішують проблему легкості організації провокацій та упередженості в діях силовиків. Чи правда, що надмірне застосування сили є єдиним засобом уникнути масовим безладам? Цікаво лише, чому агресивні спортсмени були залишені без уваги поліції й слідчим їх довелось ідентифікувати лише по активності в соціальних мережах. Чи це була показова акція, наскільки відсутність Коломойського в Дніпрі, його опозиційність діючій владі позначається на безпеці в важливому фінансово-промисловому центрі України. Мов дивіться, якби Ігор Валерійович був на місці, все було б як в 2014 р. Події в Дніпрі дозволили пропіаритись колишньому лідеру «Укропу» Геннадію Корбану, колишній правій руці політика-Коломойського, що довгий час перебував під слідством, який заявив про ризик «зливу» Дніпра колишнім регіоналам.

Останні очевидно прагнуть реваншу на місцях. Вже сьогодні рейтинг Володимира Бойка за соціологічними опитуваннями можна порівняти з рейтингом Петра Порошенка (близько 11 %), хоча й поступається Юлії Тимошенко (15%). «Опозиційний блок» та самовисуванці з «регіоналівським» минулим вже закріпили за собою популярність на Півдні та Сході країни, в тому числі в Харкові та Запоріжжі. Вони акумулювали електорат комуністів та соціалістів та готові боротись за третину місць в парламенті 2019 року. Кожна поразка діючої влади, кожна невиконана обіцянка та провалена реформа лише додають балів популярності «Опозиційного блоку» та «Батьківщині» – лівим поміркованим (БЮТ) силам, що симпатизують поновленню торгівлі з Російською Федерацією. А «Опозиційний блок» взагалі можна називати провідником путінських інтересів в Україні, адже на порядку денному партії стоїть навіть федералізація України – питання з якого почалась військова агресія Росії.

Загроза зростання останньої не зменшилась, а,навпаки, лише зросла за останні тижні. З 11 травня терористи з «ДНР» та «ЛНР» почали активно обстрілювати не лише українських військових, але й мирних мешканців. Найбільш резонансною стала Авдіївка, де 13 травня внаслідок мінометного обстрілу на подвір’ї власного будинку в центрі міста (раніше обстрілювали переважно «промку» на околицях) загинули 4 людини. Проте обстріли фіксуються уздовж всієї лінії зіткнення від Пікуза (Комінтернового) на півдні до Станиці Луганської на півночі. «Гради» були знову застосовані на Світлодарській дузі, що оперативно зафіксували представники СММ ОБСЄ, проти фермерських господарств. Інший подібний випадок був зафіксований біля Волновахи, що загрожує роботі контрольно-пропускного пункту «Новотроїцьке», що знаходиться неподалік.

Також фіксується зростання активності маневрів російських військових на кордоні з Україною в Ростовській та Брянській областях. Можливо це пов’язано з прогнозованим зміщенням строків військових навчань «Захід 2017» в Білорусі з вересня на липень-серпень цього року, та рішенням країн НАТО організувати свої навчання у відповідь. Малоймовірно, що Росія готує масштабне військове втручання в Україні вже 2017 р. Проте не виключено, що літні умови будуть використані аби досягти тактичної переваги на Донбасі за одним з напрямків для дипломатичного маніпулювання та знаходження нових аргументів примусу Києва до діалогу на умовах Москви. Для цього цілком вистачить підготовлених сил та місцевих резервістів з Донецька та Луганська.

Провокативні обстріли з мирними жертвами – відома тактика Кремля аби виправдати військову ескалацію створенням гуманітарної катастрофи. Російська пропаганда, звичайно, припише всі звірства «київській хунті». Погано, що в цю версію продовжує вірити навіть населення українських міст, що страждають від обстрілів (так популярною версією подій в Авдіївці є намагання українськими військовими збити безпілотник з САУ (!!!), внаслідок якого вони помилились та влучили в житловий будинок). Отже травневий спокій дуже швидко може перейти в червневу активну фазу бойових дій – відсутність будь-якого порозуміння в мінській контактній групі спонукає до подібного розвитку подій. Чергова поразка України на фронті – це цвях до політичного рейтингу президента та влади. «Опозиційний блок» вже зачекався на подібний подарунок від Москви та сепаратистів, аби знов затягнути свою «миротворчу» прокремлівську риторику.

Валерій Кравченко