Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
28 травня українські прикордонники святкували своє професійне свято. Їх привітало керівництво країни. Починаючи з 1992 року, День прикордонника в Україні відзначали 4 листопада – цього дня у 1991 році Верховна Рада ухвалила Закон «Про Прикордонні війська».
«Більшість прикордонників беззастережно відзначають професійне свято 28 травня. Дехто – усвідомлено, як традицію, що перейшла від СРСР. Адже, крім окремих ветеранів радянської доби, є ще династії українських прикордонників, започатковані при СРСР, а також їхні прихильники та послідовники, що вважають за честь бути нащадками чи наслідувати атрибутику і традиції прикордонників Радянського Союзу. Я зовсім не заперечую природне бажання та абсолютне право хлопців пишатися своїми батьками й дідами, однак я не сприймаю захоплення совком, яке уособлює ця дата. Інші прикордонники святкують, бо так встановлено законом, і не звертають на це особливої уваги. Особисто я принципово проти укорінення радянської спадщини в будь-яких її проявах. Я вважаю, що це те саме підґрунтя, що й русифікація чи радянська міфологізація історії України, на які опирається наш стратегічний противник. Так, за Союзу служило багато українців, однак, вшановуючи радянські дати, ми виокремлюємо 70-літню історію колонізації і забуваємо про попередні століття власної бойової слави, а також про тих, хто боровся проти цієї колонізації, та героїв уже цієї війни.
Якщо у Другу світову в лавах Червоної Армії воювало 6 мільйонів українців, а в складі УПА лише 100 тисяч, то це ж не є приводом святкувати 23 лютого, чи не так? Якщо будемо наслідувати совок, то й матимемо совок у головах – незалежно від технічного оснащення. Можливо, саме це і є метою, адже спільне святкування з ворогом передбачає спільну історичну традицію, яка формує відповідний світогляд, сприяє розвитку особистих зв’язків з противником на рівні дружніх та родинних стосунків, чому донедавна сприяли російські соціальні мережі. А коли ворог не виглядає ворогом, то це вже питання безпеки, тому мене дивує легковажна позиція керівництва ДПСУ щодо цього питання».
У 2003 році прикордонне відомство очолив Микола Литвин (брат тодішнього спікера Верховної Ради Володимира Литвина), який ніколи до цього не служив у прикордонних військах. Він ініціював повернення свята 28 травня і розпочав процес реорганізації прикордонних військ у Державну прикордонну службу України.
Ярослав Слівінський віддав прикордонній службі 20 років. Він вважає, що українська військова традиція, зокрема в захисті кордонів, набагато триваліша за історію СРСР і, безперечно, славніша за історію ПВ НКВС/КДБ СРСР.
«У перспективі збереження рудиментів СРСР нічого доброго прикордонній службі не принесе. В ДПСУ існують іменні підрозділи на честь радянських прикордонників, що загинули в боях проти УПА, а також підрозділ імені українського козацтва. Це спроба поєднати антагонізми – на кшталт ідеї братерства українців та московитів. Нові покоління прикордонників, яким не відоме життя в СРСР, по суті, потрапляють у пострадянський простір. Так, тепер прикордонники не є військом, а службою, мають іншу організаційно-штатну структуру, новішу техніку та іншу форму, але парадигма залишається старою. В прикордонних загонах стоять пам’ятники в образі солдата ПВ НКВС СРСР з ППШ в руках, вшановують дати створення радянських військових частин, радянські назви підрозділів та їхні бойові шляхи, діють перекладені українською мовою радянські статути, а також породжені ще в совку традиції військових взаємин.
Хибно сприймаючи радянський період за початок власної традиції, ми практично нічого не знаємо про тисячолітню традицію, що існувала не тільки до СРСР, але й до появи Москви загалом. То коли ж ми плекатимемо і вшановуватимемо власні традиції? Насправді суть не в даті святкування, а у принципах. Просто 4 листопада – це наша, українська дата, не пов’язана із символами імперії, що знищила мільйони українців – предків тих самих прикордонників, які так затято захищають свято зайд. Адже 80 мільйонів українців перед радянським періодом та сучасні 42 мільйони після радянського періоду є залізною причиною не тяжіти до совка. Як на мене, можна прийняти 14 жовтня за єдине свято для всіх військових незалежно від служби, бо свята родів військ є також радянською традицією. Кожен військовий підрозділ міг би з гордістю святкувати дату свого створення. Так прийнято в світі. Це стало б об’єднавчим та цивілізаційним моментом», – розповів Ярослав Слівінський порталові Polukr.net про своє бачення прикордонної та військової служби.
– Для мене образ прикордонника – це військовий з собакою на повідку, який ходить лісами. Що робить прикордонник?
– Це дещо стереотипне уявлення, нав’язане кінематографом. Але службовий собака дійсно є найпершим помічником прикордонника, з яким він несе службу на будь-яких прикордонних теренах. У собаки кращий нюх та слух, вона швидше реагує на наближення людини чи тварини, може переслідувати порушника за запахом, а також виявляти підозрілі предмети і речовини. Не кажучи вже про те, що собака – відданий друг і захисник. Так, тут є певна романтизація образу, однак реальна служба – доволі виснажлива діяльність, адже вона проходить незалежно від часу доби, погодних умов та типу місцевості. Доводиться багато ходити, а при пошукових ситуаціях – багато бігати. Сучасні технічні засоби, скажімо, прилади тепловізійного чи нічного бачення, чудово доповнюють можливості цього тандему.
Однак це лише частина прикордонної служби. З власного досвіду можу сказати, що найефективнішим методом охорони кордону є грамотна робота з місцевим населенням. Якщо жителі прикордонних районів налаштовані до прикордонників недоброзичливо або не зацікавлені у співпраці, то попри постійне технічне удосконалення охорони кордону чи збільшення кількості прикордонників на конкретній ділянці ефективність охорони завжди буде знижуватись. Взаємодія з місцевими допомагала мені на службі у мирний період, допомогла і на фронті. Усе просто. В Україні небагато малозаселених районів – особливо на прикордонні. Жителі прикордоння перебувають за місцем проживання та роботи практично цілодобово, завжди підмічають незвичне й особливе, знають місцевість і швидко визначають приїжджих.
Крім того, є різні соціальні групи та категорії громадян, яких варто враховувати при організації прикордонної служби або навіть залучати до служби. Якщо комунікацію з місцевими жителями налагоджено належним чином, то прикордонникам охороняти кордон значно простіше. Однак в умовах української дійсності не все так просто. Складна економічна ситуація в країні спонукає людей шукати роботу чи додатковий заробіток – незаконний у тому числі. Тут швидше виникають питання до влади та якості її роботи.
– Заради чого найчастіше нелегально перетинають кордон: перевезення наркотиків, зброї, контрабанди, торгівля людьми?
– Звісно, заради заробітку. Причини на кшталт втечі від правосуддя, вчинення злочинів за кордоном чи вступ до французького іноземного легіону – поодинокі. Кожна ділянка кордону, як правило, має свою специфіку. Наприклад, за час моєї служби на Одещині найбільш актуальною була контрабанда цигарок та алкоголю крупними партіями. Тоді кордон з невизнаною ПМР взагалі ніяк не був обладнаний в інженерному плані. Колись це була внутрішня територія країни, тому там багато шляхів сполучення, що дають змогу швидко перетинати умовний кордон на автотранспорті. За своєю суттю невизнана ПМР є базою 14-ї армії ЗС РФ та зоною, контрольованою бандитським формуванням «Шериф», яке поставило контрабанду на потік. То була непроста служба: затримання контрабанди на сотні тисяч доларів США, перестрілки, силові затримання контрабандистів із розстрілом вантажівок, замахи на прикордонників, збройні напади на підрозділи тощо. А також гучні корупційні скандали за участю прикордонників. Декого з них шукали навіть силами Інтерполу.
На західному кордоні дещо по-іншому. Певний час дуже активно діяли канали нелегальної міграції, якими громадяни країн Південно-Східної Азії, Кавказу та Африки намагались перебратися в країни Західної Європи. Були випадки нелегального виведення чеченців, що брали участь у війні з Росією, чи членів їхніх сімей. Водночас контрабанда тютюнових виробів, алкоголю та продуктів харчування в більшому чи меншому об’ємах притаманна для всіх ділянок кордону. Також завжди існує контрабанда наркотичних речовин, зброї та вибухівки. Все, що приносить найбільший дохід.
– Мабуть, із прикордонниками якось домовлялися, давали хабарі, бо як інакше безперешкодно провозити цей спирт і сигарети?
– Якщо є можливість не давати хабар, його не пропонуватимуть. Але якщо контрабандисти не вигадали іншого способу обійти систему охорони кордону, то вони шукатимуть слабку ланку або через підкуп, або через погрози. І що більший розмах, то вищий посадовець, з яким працюють. Не заперечуватиму: було багато випадків вступу до лав ДПСУ тих, хто первинно мав на меті власне збагачення на контрабанді, хабарництві чи використанні службового становища, адже це справжній тренд епохи пострадянської України – і не тільки у прикордонників. Не можу не зазначити, що є закономірні процеси. Низи завжди наслідуватимуть верхи, і в корупційних процесах – тим більше. Однак служба, на щастя, тримається якраз на тих, хто цінує честь свого мундира. Як колишній командир різних підрозділів вважаю, що керівник відповідає за все, що відбувається у сфері його відповідальності. У нього є відповідні права та ресурси для належного виконання обов’язків, тому, по суті, все залежить від його мотивації, справжніх цілей та методів управління. Це актуально як для командира підрозділу чи командувача, так і для президента. Які цілі переслідують наші керівники, кожен може зрозуміти самостійно.
– А як виглядала ваша служба на українсько-польському кордоні?
– Кордон з Республікою Польща в нинішньому варіанті існує з часів СРСР. На ньому все ще використовують колишні сигналізаційні комплекси, щоправда, уже в якості загороджувальних парканів. Це класичний для нашого розуміння кордон із системою інженерних споруд, прикордонними нарядами зі службовими собаками в лісах та у полях. Спроби порушення кордону пов’язані, як правило, з контрабандою сигарет та нелегальною міграцією. Однак у наших прикордонників завжди була добре налагоджена взаємодія з польськими колегами. Якщо не встигають наші, встигають вони. Випадків порушення кордону з польської сторони набагато менше, і вони рідко пов’язані з контрабандою чи бажанням мігрувати.
– Як виглядала ваша співпраця з польськими прикордонниками?
– Як правило, це взаємне інформування та спільні дії при виникненні пошукових ситуацій, передача затриманих через кордон. Інколи – контроль масових заходів на кшталт фестивалів чи ювілейних зустрічей на кордоні місцевих громад.
– Чому в 2011 році ви покинули прикордонну службу?
– Діти підросли, треба було вирішувати питання власного житла і забезпечення сім’ї. На жаль, тодішнє грошове забезпечення не вирішувало цієї проблеми. Право на отримання житла я заслужив за законом, але перспектив отримати його не було. До речі, житлом я не забезпечений і донині – навіть після перебування на фронті. Пішов до батька на виробництво. Потім почався Майдан. Був учасником. Бізнес занепав. Потім почалася війна. Я одразу знав, що буду на фронті. Але хотів йти у складі рідної прикордонної служби. Допоки надходив виклик, я виготовляв тактичні сокирки для штурмових підрозділів. Коли прибув у частину, мене хотіли залишити на західному кордоні, та я відмовився. Наполіг, щоб мене призначили у підрозділ, що формувався для фронту. Погодився на нижчу посаду командира кулеметно-гранатометного відділення. На фронті перебував з осені 2014-го по весну 2015 року поблизу Маріуполя. Оскільки моє відділення було розосереджене на різних об’єктах, очолював розвідувальну групу. У наші завдання входили пошук і протидія розвідувально-диверсійним діям противника, захист об’єктів інфраструктури між першою та другою лініями оборони, підтримка підрозділів першої лінії оборони, супровід колон. Відповідали за південно-східні підступи до Маріуполя.
На превеликий жаль, нам не пощастило вступати в безпосередній вогневий контакт із противником. Завадив період так званого перемир’я. Щоправда, постріляти таки довелося. А також пережити залпи «Градів», артилерійський та мінометний вогонь. На щастя, в нашому підрозділі обійшлося без смертей, і всі повернулись живими. За винятком «Вожака» – службового собаки, біля якого розірвався 152 мм снаряд. Добрий був пес. А загалом треба віддати належне «вправності» противника – він не дуже влучно стріляє. Тільки двічі у нас влучали – пошкодили техніку та об’єкти інфраструктури.
Після демобілізації повернувся до роботи, якою займався у 2011–2013 роках.
– Як змінилася прикордонна служба після початку війни?
– Вона, по суті, не змінилася. Тобто ДПСУ, безперечно, реорганізовується відповідно до вимог євроінтеграції в плані організаційно-штатної структури та технічного оснащення, однак сама сутність принципів роботи, прийняття важливих рішень, призначення на посади, добору, підготовки персоналу та роботи з ним, саме ставлення до людей, на жаль, практично не змінилися. Як і двадцять років тому, все тримається на ентузіастах і на тих, кому більше нікуди податись.
– Як виглядала співпраця з іншими службами – СБУ, поліцією?
– Доволі кострубато. Тобто на папері завжди все гаразд, але насправді усе набагато складніше через неналежно врегульовані повноваження відповідних служб у прикордонні. Крім того, окремі посадовці з міліції та СБУ використовували свої повноваження для організації протиправної діяльності через кордон. А можливості тогочасної міліції та СБУ в організації протиправних дій у прикордонні перевищували можливості ДПСУ з протидії цій діяльності. У цьому плані приклад розподілу повноважень між службами та врегулювання правових питань на польській стороні є для нас повчальним.
– Якби могли реформувати прикордонну службу та армію – що зробили б?
– Сьогодні рівень кваліфікації середньостатистичного військового все ще залежить не від наявної системи відбору, підготовки та заохочень, а від його власного ентузіазму, бо, попри публічно демонстровані зміни, дієвої системи плекання професіоналів не існує. Якщо керівництво не бігає щоранку, то й серед підлеглих бігатимуть лише нечисленні любителі-ентузіасти; якщо керівництво призначає посадовців не за професійними якостями, то більшість персоналу не матиме мотивації для плекання власного професіоналізму. Тому й немає сенсу запрошувати іноземних інструкторів, якщо керівництво не створює умов для систематичних щоденних тренувань для свого персоналу. Якщо керівництво стабільно заможне, а більшість персоналу стабільно бідує, то корупцію не здолати.
Боєздатність армії залежить не від «елітних» підрозділів, а від ефективності найслабшого солдата. Таким чином або всі війська є «елітними», тобто кожен є повністю забезпеченим професіоналом на своєму місці – від командувача до водія вантажівки логістичної служби, – або це профанація, що обов’язково матиме корупційну складову. Не буває поганих солдатів, є некваліфіковані чи байдужі командири, від яких залежить підбір, навчання і робота з цими солдатами. Якщо у військах є корупція чи інші негаразди, які ніяк не вдається подолати, то це свідчить тільки про одне – корумпованість чи некомпетентність самого керівництва. Технологічних, ресурсних проблем немає і ніколи не було. Були розкрадання й корупція у вищих ешелонах, що стимулювало аналогічні дії у нижчих ешелонах. Армія – це не дискусійний клуб, а чітка субординація з безумовним виконанням розпоряджень і наказів. Якщо краде командир, то він це робить не сам, а з допомогою своїх підлеглих. Відмінність між офіційною показухою та реальним станом справ у підрозділах легко перевірити в неофіційному порядку. Тому починати треба завжди з командування. Оскільки командування призначається керівництвом країни, значить, починати потрібно з нього. Решта – це технічні питання. Робити можна по-різному. Прикладів вистачає, адже ми не перші у світовій історії, хто стикається з цим. Перед тим, як стати кращими, варто повчитись у найкращих, а потім зробити краще за них.
Довідка
Ярослав Слівінський народився 2 лютого 1976 року на Вінниччині. У 1997 році закінчив Хмельницький інститут прикордонних військ. Служив на офіцерських посадах у ПВУ та ДПСУ до 2011 року. Брав активну участь у Революції Гідності. З 2014 по 2015 роки перебував на фронті у складі прикордонної оперативно-бойової комендатури.
