Наприкінці квітня у 47-ми нових об’єднаних територіальних громадах пройшли вибори, після яких загальна кількість громад перевищила 400. Децентралізація крокує швидкими темпами, впливаючи на життя громад, сіл та міст. Чим є децентралізація людською мовою і куди вона веде? Про це – у екскурсі нашумілою реформою.

Ближче до людей

Децентралізація спрямовує процес вирішення місцевих питань ближче до людей. Для того, щоб щоденно управляти життям громади, району чи області, здебільшого потрібно три речі: повноваження, ресурси та відповідальність. Реформа децентралізації «спускає» їх на максимально наближений рівень місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на місцях. Вони отримають кращий доступ до права вирішувати й наділяються ресурсами для здійснення повноважень. Баланс сил зрівноважує механізм відповідальності. Громадяни контролюють ефективність органів місцевого самоврядування, а держава слідкує за дотриманням законності.

Якщо одна із трьох опор децентралізації недостатньо міцна, уся реформа може виявитись не надто успішною, і громади не досягнуть головного – більшої спроможності та впливовості. Центральна влада, своєю чергою, має бути спрямована на удосконалення «правил гри» – законів та інших нормативних актів. Така діяльність допоможе зміцнити спроможність громад, щоб не лише фінансувати їх згори, але й дати їм «вудочку» для отримання додаткових ресурсів.

Часто змішуються поняття децентралізації та федералізації. Остання передає суттєві повноваження регіонам, а децентралізація робить ставку на громади. Передавати ресурси і повноваження лише на регіональний рівень – великий ризик, оскільки це може породити сепаратизм і блокувати щоденне функціонування громади.

Розпочнемо короткий аналіз трикутника децентралізації (сподіваюсь, зовсім не бермудського) саме з рівнів проникнення реформи та повноважень на кожному з них.

Бойові одиниці децентралізації

Базовим рівнем реформи децентралізації є об’єднані територіальні громади. Територіальним громадам у їхньому звичному форматі у багатьох випадках важко було стати спроможними: більшість ресурсів витрачали на утримання управлінців, а для вирішення місцевих проблем і планування проектів коштів не вистачало. Через брак коштів і повноважень дрібні територіальні громади мали боротися за виживання. Саме тому децентралізація передбачає обов’язкове об’єднання (укрупнення) територіальних громад.

Основою укрупнення території громад є перспективний план об’єднання. Стратегічний документ має відповідати межам доцільності та оперативності: відстань від центру громади до її найдальшого населеного пункту має бути такою, щоб у екстрених випадках її могли подолати пожежна бригада, швидка допомога, поліцейський патруль максимум за 30 хвилин.

Затверджують такий перспективний план на обласному рівні. А як, крім зручного планування, забезпечити врахування інтересів жителів сіл, які входять до громад? Громада має голову та виконком, які здійснюють управління громадою. Села, які ввійшли до об’єднаної громади, обирають старост, які входять до виконкому об’єднаної громади і виконують ті ж функції, які раніше були у сільради. Старости і депутати будуть «зв’язковими» між жителями і владою громади та вирішуватимуть проблеми громадян у раді та виконкомі.

9 лютого 2017 року прийняли довгоочікуваний Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо статусу старости села, селища», який визначає повноваження старости, серед яких: сприяння жителям у підготовці та лобіюванні пропозицій, контроль за місцевим бюджетом, станом благоустрою та комунального майна.

Перші успіхи у створенні та діяльності об’єднаних територіальних громад вплинули на позицію багатьох сільрад, які раніше не хотіли об’єднуватись із сусідами – особливо з міськими територіальними громадами. Тепер багато таких сільрад дедалі частіше звертаються з пропозицією про приєднання. Проте розпочинати нові процедури об’єднання і знову йти на нові вибори об’єднані територіальні громади не поспішали. В окремих районах склалася суперечлива ситуація: переважна більшість населення району об’єднується в дві-три громади, які активно розвиваються, а кілька сільрад, що не об’єдналися, є «залишком» району.

У межах децентралізаційного пакету законів 9 лютого частково вирішили цю проблему: парламент схвально проголосував за Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо добровільного приєднання територіальних громад», де нарешті чітко описано процедуру приєднання до об’єднаної територіальної громади та форми його державної підтримки.

Окрім базового рівня, реформа децентралізації та системи місцевого самоврядування сформує нові райони, які отримають повноваження управління комунальною власністю та школами-інтернатами, вторинною медичною допомогою. Решта повноважень районів перейде до компетенції об’єднаних громад.

Завершальним напрямком є обласний рівень. Межі областей суттєво змінювати не будуть, але вони стануть регіонами. Кількість обласних (регіональних) центрів не зміниться. Зміниться лише форма управління: будуть обрані районні та обласні ради, які мають створити виконкоми замість районних та облдержадміністрацій.

Де гроші лежать?

Локомотив повноважень неуникно перезавантажує і бюджетну систему. Відповідно до проміжного звіту Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва «Децентралізація: результати, виклики та перспективи», для переважної більшості опитаних голів об’єднаних громад ключова перевага нового статусу їхніх громад полягає у вагомому зростанні фінансових ресурсів. Коли розмір громади збільшується внаслідок об’єднання, з’являються відповідно і додаткові ресурси на місцях. Аналізуючи статистику 2016 року, найчастіше гроші, отримані в результаті фінансової децентралізації, вкладали у ремонт доріг, утримання закладів освіти, благоустрій територій, ремонт і реконструкцію закладів соціально-культурної сфери.

Внаслідок децентралізації всі місцеві бюджети отримують прямий зв’язок із державним бюджетом для стабільності та прогнозування витрат. Податки, які передаються на місця, дають змогу збільшити місцеві бюджети, а громади контролюватимуть, як органи влади розпоряджаються додатковими ресурсами. Така модель кругообігу коштів в громаді підтримає розвиток бізнесу, створення робочих місць і постійні надходження до місцевого бюджету.

Крім звичних механізмів, Державний фонд регіонального розвитку виділяє у 2017 році 1 млрд грн на своєрідні державні гранти – реалізацію проектів територіальних громад. Можливо, проектний підхід допоможе збалансувати статистику «гасіння пожеж» інвестиційними проектами та довгостроковими програмами.

Що мені за це буде?

Рух ключових органів громади в напрямку відповідальності є двостороннім: відповідальність місцевої влади перед громадою за ефективність та перед центральною владою за законність дій та рішень.

Незважаючи на два механізми, жителі громад є все-таки ключовим рушієм у системі стримувань і противаг. Перш за все – шляхом виборів як прояву прямої демократії. Завданням кожного громадянина в умовах виборчих перипетій є формування місцевої влади, яка потенційно буде працювати добре, і контроль за виконанням їхніх передвиборчих обіцянок.

На цьому не варто зупинятися. Децентралізація активізує чимало старих і додає нові механізми місцевої демократії. Як і передання повноважень та ресурсів, надання громаді відповідальності за те, що відбувається у сфері її впливу, є підвищенням спроможності для вирішення місцевих проблем.

Більшість жителів об’єднаних територіальних громад зауважують, що отримали більше можливостей контролювати дії місцевої влади, та намагаються брати активнішу участь у процесі прийняття рішень. У деяких випадках активність громадян призводить до зміни початкових рішень посадовців відповідно до побажань більшості мешканців громади. При цьому найпопулярнішими механізмами участі населення в управлінні громадами є громадські слухання та збори громадян, на яких обговорюють вирішення нагальних проблем.

Постійна громадська участь стимулює і посадовців бути більш відкритими до своїх виборців. Зокрема, посадовці деяких ОТГ намагаються зробити власну діяльність максимально прозорою, оприлюднюючи на своїх сайтах порядок денний та всі ухвалені рішення. Крім того, набуває популярності інструмент бюджету участі, завдяки якому представники органів місцевого самоврядування залучають громадян до формування місцевого кошторису.

Якщо з можливостями громадян вплинути на життя у їхніх громадах все більш-менш зрозуміло, то під час аналізу вертикалі влади в інформаційному просторі дедалі частіше з’являється термін «префект». Саме на них покладені функції слідкувати за конституційністю та законністю рішень органів місцевого самоврядування. Поки що цей інститут, запозичений з європейської практики, не введений в дію: необхідне набрання чинності змін до Конституції щодо децентралізації та, відповідно, ліквідація місцевих держадміністрацій. В арсеналі представника органів виконавчої влади на місцях – можливість зупиняти дію незаконних актів органів місцевого самоврядування й одночасно звертатися до суду, порадити місцевій раді адаптувати власні рішення до вимог Конституції та законів. Варто зауважити, що моментально зупинити дію акту ОМС він не може – рішення залишається за судом. Більше того, незважаючи на низку контрольних функцій, префект має менше повноважень, ніж наразі місцеві держадміністрації.

Куди рухаємося?

На перший погляд, реформа децентралізації розвивається стрімко й ефективно. За інформацією Мінрегіону, вже створено 413 об’єднаних громад. Утворення такої кількості громад за три роки реформи – показник красномовний, навіть у порівнянні з європейською практикою, де формування громад тривало, зазвичай, близько 10 років. Виникає питання: як не змарнувати зусилля і якнайкраще децентралізуватися?

Для унормування децентралізації у законодавчому полі потрібно завершити конституційну реформу, щоб остаточно передати повноваження на місцевий рівень. Особливо важливим є перезавантаження адміністративно-територіального устрою відповідно до руху повноважень якнайближче до людей.

Проте усі законодавчі зміни можуть зійти нанівець без координації зусиль усіх цільових груп. Наразі Мінрегіон сформував Координаційну раду донорів міжнародної допомоги у сфері децентралізації за підтримки Швейцарського бюро співробітництва, які узгоджують власні зусилля для максимального ефекту. Але такий механізм повністю не усуває проблеми: спеціалізованого органу, який би координував, планував і моніторив просування децентралізації Україною та забезпечував інтереси всіх зацікавлених осіб (органів місцевої влади, центральної влади, громадських організацій, бізнесу, ЗМІ, міжнародних організацій), досі не створено.

Ольга Лучка

23 травня 2017 року сталася, без перебільшення, знакова подія: Міністерство інформаційної політики презентувало Стратегію інформаційної реінтеграції окремих територій на Сході України, на яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та територій, прилеглих до району проведення антитерористичної операції.

З цього приводу була організована міжнародна конференція з подібною назвою та високим рівнем представництва. На відкриття завітала перший віце-спікер парламенту та представник України в Мінській групі з гуманітарних питань Ірина Геращенко, Міністр у справах переселенців та окупованих територій Вадим Черниш, заступник голови Адміністрації Президента Ростислав Павленко, голова Луганської військово-цивільної адміністрації Юрій Гарбуз та інші. Слухачами й активними учасниками дискусії стали численні активісти-переселенці, а також експерти, небайдужі до проблематики.

Розробники стратегії вважають, що існують паралельні процеси фізичної реінтеграції окупованих територій та процеси реінтеграції свідомості, що формується, передусім, інформаційним простором та ментальними установками. Ось тільки сьогодні важко угледіти зазначену фізичну реінтеграцію, або бодай її обриси за умов постійних порушень Мінських домовленостей та тривалої ескалації на лінії зіткнення. Проблемою тут є й відсутність стратегії кризового менеджменту, оскільки сьогоднішній порядок існування зони АТО – це вимушені заходи і ситуативна фантазія весни-літа 2014 року. Саме цим пояснюється існування військово-цивільних адміністрацій, які насправді не є ані військовими (досвід колишнього очільника Донецької області генерала Кіхтенка визнаний невдалими), ані цивільними – скоріш гібридними та малоефективними за нинішньої ситуації. Не створивши ефективної моделі кризового управління, держава розроблює стратегію реінтеграції.

Метою стратегії є «створення на рівні свідомості (!) жителів підконтрольної та непідконтрольної частин Донецької та Луганської областей передумов для прийняття процесу реінтеграції непідконтрольної території області в Україну». Простими словами – метою є ментальна підготовка жителів Донбасу до факту повернення окупованих територій та їх населення в Україну.

Теза сумнівна з тієї простої причини, що жителів підконтрольних частин не треба готувати саме для цього – вони радо об’єднаються зі своїми родинами в Донецьку чи Луганську. Сьогоденні реалії свідчать, що до факту реінтеграції треба, скоріше, готувати мешканців решти країни, особливо зважаючи на спекуляції окремих політичних сил, які підбурюють свій електорат відокремитись від східняків та мешканців окупованих територій, яких вони ототожнюють з колаборантами.

Основним викликом для жителів зони АТО є російські інформаційні впливи, які примушують населення вірити у російську версію подій. Стратегія не пояснює, які методи контрпропаганди можна застосовувати, аби нейтралізувати ці інформаційні впливи, що несуть загрозу національній безпеці України у вигляді розповзання сепаратизму по Донеччині та Луганщині, а може й далі. Як нейтралізувати меседжі «ДНР/ЛНР», головним з яких є той, що Україна – типова failed state, де олігархічна влада відірвана від людей. Де завжди є умовно п’ятнадцять причин не працювати ефективно, тому що є формальні обмеження. Як пояснити це людям, що не бачать прогресу та обіцяного розвитку, натомість спостерігають повний занепад регіональної інфраструктури. Як зауважив заступник міністра з окупованих територій Георгій Тука, виявляється, що в невикористанні («освоєнні») державних коштів на відновлення Донбасу винна система ProZorro – надто повільно через неї все можна провести (процедура розгляду тендеру займає до 5 місяців). Саме через це на Луганщині «освоїли» за 2016 рік лише 15% коштів, а на Донеччині – лише 6%! Ось де ваші гарні дороги, дитячі садки та школи!

Сам факт створення документа з назвою «стратегія» надзвичайно позитивний. Позитивним моментом є методологічне відокремлення проблематики Донбасу та Криму, адже на анексованому півострові офіційно діє російська влада. Для Криму потрібна окрема стратегія взаємодії з населенням (поки що не реінтеграції, проте з майбутнім потенціалом), що врахує специфічні фактори. Натомість Донбас як територія, на якій ведуться активні бойові дії, де діють особливі методи брехливої пропаганди псевдодержавних утворень, які пишуть альтернативну історію та пропонують її громадянам України (психіка останніх є нестійкою та вражена посттравматичним синдромом), потребує особливого ставлення.

Позитивним є й намір систематизувати роботу з внутрішньо переміщеними особами «як з важливим каналом комунікації з громадянами України на непідконтрольних територіях». Загалом підхід people-to-people набагато ефективніший, ніж інформація ЗМІ, оскільки за рівних умов чуткам та особистій думці завжди довіряють більше. Ось тільки роздаванням газет на контрольно-пропускних пунктах ситуацію не поліпшити. Механізм запрацює лише тоді, коли люди відчують реальні зміни, турботу держави, що складається із двох складових – житло та робота. Але це вже інша більш глобальна задача: лише на забезпечення переселенців житлом, за підрахунками Г. Туки, треба витратити 5 млрд доларів США, яких Україна не має. Патова ситуація і з роботою – базові підприємства важкої промисловості на Донеччині та Луганщині зачиняються через відсутність ринку збуту продукції, яким довгий час була Росія.

Незважаючи на зазначені позитивні сторони, залишається низка питань стосовно окремих формулювань, декларативності документа, а також його реалістичності. В умовах, коли в Україні приймають закони щодо збільшення частки україномовного мовлення загальнонаціональних каналів до 75%, а регіонального мовлення – до 50%, виглядає сумнівним окреслена перспектива «збільшення частки та якості спеціалізованого контенту» для Донбасу.

Поруч із «забезпеченням стійкого і повного покриття сигналом українського мовлення контрольованої території» Донеччини та Луганщини (у що важко віриться – 26 років нічого не робили, а зараз зроблять…) треба було б поставити питання контролю супутникового мовлення. Саме через «тарілки» жителі України свідомо дивляться російські телеканали, і з цим треба щось робити.

Стратегія повністю ігнорує той очевидний факт, що реінтеграцію можливо починати лише після деокупації – інакше ми створюємо свій фентезійний світ, де Крим і Донбас – це складові України, якою ми її знали до 2014 року. Цим відкидається реалістична ситуація, яка потребує юридичного визначення поняття «колабораціонізм» та відповідальності за нього. Відкидається необхідність запровадження політики національного примирення в країні, що вражена війною. Проте це все етапи, які починаються з основного і першого – деокупації території. Інакше як можна пояснити, наприклад, платнику податків в Німеччині, який дає кошти на реінтеграцію України, кого саме ми реінтегруємо на підконтрольних територіях, і чим ми взагалі займалися весь період незалежності.

Для виконання стратегії планується розробити календарний план заходів, створити єдиний моніторингово-аналітичний координаційний центр на базі Мінінформполітики, а також налагодити вертикальну координацію реалізації інформаційної політики з активним залученням інститутів громадянського суспільства. Проте основними виконавцями стратегії мають стати мери малих міст Донеччини та Луганщини, які часто повністю контролюють місцеві газети та є лідерами думок. Нарешті залишається останній важливий момент – гроші. Будь-яка стратегія, що не має під собою фінансового ґрунту, є звичайним аркушем паперу. Залишається сподіватись, що кошти на стратегію з державного бюджету 2017 року будуть ефективно «освоєні» у значно більшому обсязі, ніж це було зроблено в Донецькій та Луганській областях у році попередньому.

Валерій Кравченко

Лідер партії «Самопоміч» Андрій Садовий заявив про політичний тиск на чільних функціонерів партії по всій Україні.

«Протягом останнього часу репресії з боку провладних структур проти партії «Самопоміч» досягли своєї критичної точки. Через принциповість політичної сили та небажання інших відходити від корупційних схем, «Самопоміч» відчуває сильний тиск. Львів, Київ, Луцьк, Житомир, Харків, Запоріжжя – на представників партії тиснуть по всій Україні», – наголосив політик.

Після цього йде довгий перелік того, що партія трактує як утиски з боку влади. Загалом така ситуація повністю вписується в стратегію партії, обрану як ключовий напрямок діяльності більше року тому, коли стало остаточно зрозуміло, що шляхи Андрія Садового та його політичних соратників розходяться з київською владою.

18 лютого 2016 року партія «Самопоміч» оголосила про свій вихід з парламентської коаліції. Однак уже при формуванні коаліційної більшості в парламенті 2015 року все вказувало на те, що «Самопоміч» там довго не втримається. Рейтинг лідера партії, міського голови Львова був високий і – що ще важливіше – мав позитивну тенденцію. Також матеріальним та медійним ресурсом обіцяв допомогти Ігор Коломойський, у якого вже тоді починалися розбіжності з керівництвом держави. У квітні 2015 року делегацію посланців від Коломойського навіть мали можливість спостерігати у Львові. Як кажуть, їздили домовлятися про евакуацію офісів на випадок захоплення російсько-терористичними військами тоді ще Дніпропетровська.

Перебування в коаліції на позиціях молодшого (і нелюбимого) брата зовсім не задовольняло команду Садового. Тим більше, що особисто в лідера тоді остаточно сформувалося бачення свого майбутнього, пов’язане з президентськими виборами 2019 року. Для цього тоді було все необхідне: імідж «міцного господарника», створений значною мірою за кошти міського бюджету Львова, відсутність у політичній біографії гучних скандалів (якщо не вважати такими домовленості з представниками влади Януковича під час будівництва стадіону до Євро-2012), власна фракція у Верховній Раді та підтримка Коломойського. Натомість розділяти разом із Президентом Порошенком та прем’єром Яценюком відповідальність за провали в реформах, не отримуючи жодних політичних чи посадових дивідендів, – перспектива не надто захоплива.

Саме тому «Самопоміч» стала першою фракцією, яка вийшла з парламентської коаліції. Цей крок призвів до розвалу більшості, її переформатування та – головне – до усунення від влади лояльного до Коломойського Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка. Цей крок (а також порушення внутрішніх домовленостей про ненапад) призвів до розладнання стосунків між Садовим і Коломойським. «Я меру Львова Андрію Садовому та його партії «Самопоміч» симпатизував, поки не з’явилася Вікторія Войцицька… Раніше я думав, що є Садовий – політик, а тепер я не бачу в ньому політика. Садового я один раз в житті бачив», – заявив Коломойський журналістам, коментуючи стосунки з міським головою Львова.

Однак кроки були зроблені, і Садовий з усією «Самопоміччю» розпочали новий етап свого розвитку, який ознаменувався конфронтацією з президентською командою. Якщо на початках міський голова Львова доволі стримано висловлювався про дії Президента, то його партійні соратники жорстко і послідовно критикували будь-які ініціативи більшості. Що гірше – відмовились голосувати за законопроекти, пропоновані урядом чи командою Президента. Саме останній крок був найбільш чутливим для хиткої і більш фантомної, ніж реальної, коаліції НФ та БПП. Це змусило очільників більшості постійно шукати голоси в лояльних фракціях «Воля Народу» та «Відродження», не гребуючи в найкритичніші моменти і підтримкою «Опозиційного блоку». Своєю чергою, це не могло не відобразитись на рейтингах президентської сили (адже про рейтинги «Народного фронту» не варто говорити інакше, як про величину, що невпинно наближається до нуля). Співпрацю з колишніми регіоналами у постмайданній Україні не пробачають.

З іншого боку команда Президента розпочала операцію з примусу до миру норовливих колишніх партнерів. Генеральна прокуратура та її підрозділ з особливих доручень – військова прокуратура – розпочали перегляд давніх львівських справ міської ради: про закупівлю трамваїв у 2008 році, про виділення земельних ділянок під забудову і так далі.

Галицький районний суд Львова заарештував колишнього радника мера міста Андрія Федоренка за підозрою у заподіянні майнової шкоди в розмірі 2 млн грн при закупівлі німецьких трамваїв за завищеною ціною.

Однак за умов наднизької довіри суспільства до правоохоронних органів та маючи доступ до власних медійних каналів, такі «успіхи» прокуратури завжди (і небезпідставно) можна назвати політичною розправою, що й було негайно зроблено, а пізніше неодноразово повторювалось. Однак наприкінці травня минулого року сталася Грибовицька трагедія, яка одразу змінила весь розклад сил. Тема сміття вийшла на перший план і, як виглядає станом на сьогодні, остаточно похоронила президентські амбіції Садового. Хто призвів до того, що зараз називають «сміттєвим колапсом», хто відповідальний за те, що у Львові досі немає сміттєпереробного заводу, і хто заважає збудувати його сьогодні – не тема цієї публікації. Очевидно, що центральна влада майстерно використала ситуацію, яку їй на блюдечку підніс міський голова Львова.

І якщо рейтинги Андрія Садового як міського голови Львова залишаються стабільно високими (в основному через відсутність реальних конкурентів), то президентський імідж Андрія Івановича сьогодні зазнав значних втрат. Адже саме господарська складова була найсильнішою в дбайливо виплеканому іміджі Садового. І саме по ній було завдано добре розрахованого удару.

У разі виборчої кампанії йому одразу ж нагадають про сміттєву неспроможність у максимально невигідній для нього інтерпретації. Наприклад, чи здатен кандидат, який не справився зі сміттям у власному місті, навести лад у країні? Таким чином Садовий зберігає всі шанси і перспективи й надалі залишатися міським головою, натомість втрачаючи можливість стати реальним конкурентом Порошенкові. Знову ж таки, поки Андрій Іванович залишається міським головою Львова, завжди знайдеться чимало важелів впливу на нього – від кримінальних справ до урізання централізовано розподілених коштів. Така ситуація задовольняє команду Порошенка. Тому месиджі про безгосподарність міського голови Львова на всеукраїнському рівні орієнтовані не на львів’ян, а на потенційний електорат Садового як кандидата у Президенти.

Слід зазначити, що команда міського голови сьогодні практично повністю випустила ситуацію зі сміттям зі сфери свого контролю. Від міста не залежить, ані хто буде будувати завод, ані де він буде побудований, ані час його запуску.

Для Банкової важливо, щоб нинішній статус-кво протримався максимально довго. З одного боку, справді, не можна доводити ситуацію до критичної, яка загрожувала б епідемією в місті-мільйоннику. З іншого боку, ситуація не має вирішитись настільки швидко, щоб українці забули про катастрофу зі сміттям.

Незважаючи на об’єктивне розуміння провалу президентських намірів, команді Садового аж ніяк не можна сьогодні «давати задній хід». В умовах української політики визнання поразки завжди призводить до ще більшої поразки. Тому для Андрія Івановича та його соратників не лишається нічого іншого, як продовжувати системно опонувати владі. За три роки після Революції Гідності Банкова навчилася майстерно використовувати правоохоронні інструменти в політичній боротьбі, що й продемонструвала (поки що в максимально м’якому режимі) на прикладі Садового. Тому останньому потрібно максимально консолідувати своїх прибічників, щоб ті не порозбігались, коли почнеться реальний тиск на партійні структури. А для виборців (на майбутнє, у випадку справжніх арештів) – продемонструвати політичне підґрунтя кримінальних справ. Звідси й заяви про політичні утиски та переслідування чільних представників «Самопомочі».

На Львівщині така стратегія була реалізована у вигляді відставки заступника голови Львівської облради від «Самопомочі» Парасковії Дворянин. Перші конфлікти між фракцією, яку вона представляла, і більшістю, утвореною навколо БПП, почалися більш ніж за рік до фатальної сесії. Причому багато з них починались за ініціативи саме «Самопомочі», яка не хотіла рахуватися з колегами по більшості. Так, наприклад, було з друкованими матеріалами про конкурс мікропроектів від обласної ради з логотипом політичної сили. Натомість основним об’єктом критики з боку депутатів від «Самопомочі» та особисто першого заступника голови облради став щорічний конкурс мікропроектів. Більшість обласної ради звинувачували в наданні пріоритетів певним районам при визначенні переможців конкурсу. Зрештою, кілька гучних конфліктів призвели до єдиного можливого варіанту – відставки Дворянин з посади першого заступника.

За словами голови облради, представника БПП Олександра Ганущина, за кілька днів до фатальної сесії у нього відбулася розмова з міським головою Львова, під час якої очільник облради просив Садового вплинути на своїх партійців. Адже вихід «Самопомочі» з більшості означав би нікому не потрібний переділ посад в обласній раді. Невідомо, які наслідки мала ця розмова (якщо й відбувалася взагалі), але місце Парасковії Дворянин посів… кум Садового – Андрій Білоус. Який, своєю чергою, є представником партії «Народний Контроль», створеної Банковою для опонування Садовому на локальному рівні.

Зрештою, Білоус не є асболютно чужим для середовища БПП, оскільки до 2015 року був депутатом Львівської міської ради від УДАРу. Родзинкою такої рокіровки стало включення ще одного представника «Народного Контролю» Ореста Печенка до складу виконкому Львівської міської ради. Таким чином на рівні Львівської області «Народний Контроль» став чи не офіційним місточком між БПП та «Самопоміччю».

Відтак, у результаті нехитрої комбінації всі отримали бажане: «Самопоміч» – аргументи для створення іміджу гнаних владою. Керівництво обласної ради отримало більш дієву більшість, аніж у варіанті з «Самопоміччю». Андрій Садовий зберіг (а то й посилив) вплив на процеси у Львівській обласній раді. Схоже, що єдиною жертвою в цій комбінації є сама екс-заступниця Ганущина Парасковія Дворянин.

Тож «Самопоміч», аби зберегти щільність рядів та зіграти виграшну в українській політиці роль жертви режиму, і надалі реалізовуватиме стратегію оточеної з усіх боків фортеці. Незалежно від зусиль Банкової (якій, насправді, вигідне таке становище Садового – як можливого спаринг-партнера Порошенка на другий тур виборів), соратники Садового й надалі розігруватимуть карту «жертв злочинного режиму». Неминуча за цього сценарію поляризація політикуму й суспільства знову зробить емоційний фактор основою політичного вибору. На жаль, в Україні така передвиборча стратегія і далі залишається найвигіднішою, тож сьогодні нею наввипередки пробують скористатися вже кілька потужних політичних сил.

Віктор Біщук

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Верховна Рада 23 травня ухвалила у другому читанні законопроект № 5313 «Про внесення змін до законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) ЗМІ». За нього проголосували 269 депутатів. Закон встановлює на телебаченні обов’язкові щотижневі квоти передач і фільмів українською. Йдеться про 75% державної мови для національних і регіональних каналів, 60% – для місцевих, а також 75% державної мови для програм новин на ТБ.

Авторами стали депутати Микола Княжицький, Вікторія Сюмар, Ігор Васюник, Микола Кадикало (усі – «Народний фронт»), Олена Кондратюк («Батьківщина») і Вадим Денисенко («БПП»). Під час розгляду ряд депутатів наполягали на поправках, аби квота обраховувалася подобово, а не потижнево. На їхню думку, тижневе квотування дозволяє каналам, наприклад, виконувати квоту по буднях, а на вихідних робити повністю російськомовний ефір. Глава Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторія Сюмар у відповідь зауважила, що законопроект – результат компромісу різних фракцій і з добовим квотуванням може бути провалений узагалі. Вона запропонувала голосуванням визначитися щодо поправок – зал їх не підтримав. Закон ухвалили в редакції, яку підготував до другого читання Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики.

Тепер мовники мають транслювати фільми й передачі, які не є їхнім власним продуктом, виключно українською (за винятком фільмів і передач, створених до 1 серпня 1991 року). Фільми і передачі, транслювати які можна недержавною мовою, мають бути субтитровані українською. Фільми, створені в республіках колишнього СРСР не російською та не українською, але дубльовані російською, мають бути озвучені чи дубльовані українською.

Передача вважається виконаною українською, якщо виступи (репліки) ведучих (дикторів), осіб, що беруть участь у ній, виконані, дубльовані чи озвучені українською (для прямоефірних достатньо української ведучих і дикторів). Фільм вважається виконаним українською, якщо звуковий ряд виконаний, дубльований чи озвучений українською. У передачах і фільмах допускається використання інших мов без дублювання у репортажах з місць подій (крім мови та реплік репортерів), у виступах, інтерв’ю, коментарях, поясненнях, запитаннях осіб, які беруть участь у передачі (крім ведучих і дикторів передачі).

За невиконання квот передбачений штраф у розмірі 5% від загальної суми ліцензійного збору. Це сотні тисяч гривень. Закон набере чинності через чотири місяці з дня його публікації.

Коментарі

Микола Княжицький, співавтор законопроекту

Цей закон вперше в українській історії передбачає, що 100% будь-якої іноземної продукції, включаючи російську, має бути перекладено і переозвучено на українську. Багато норм закону вперше введені в наше правове поле. Водночас ми витримали всі необхідні демократичні норми щодо національних меншин. Наприклад, в тій же Польщі теж виходять програми українською на телебаченні. У нас це теж буде, за законом, дозволено. Проте 75% мовлення програм буде українською. Двомовне ведення програм не буде зараховуватися в українську квоту, як було раніше. Тому все це серйозний крок вперед.

Цей закон не для українізації суспільства, а для задоволення культурних потреб українців, для творення сучасної української держави, в якій державна мова розвивається, не обмежується і захищена від російського впливу. Йдеться не лише про вплив загарбника й імперії, але теж про ринковий вплив, який тривалий час Росія чинить грошима в Україні. У таких умовах маємо підтримувати і захищати українську мову. Це й була основна ціль закону.

Андрій Левус, голова підкомітету державної безпеки Комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки і оборони, голова організації «Вільні Люди»

Квоти сприятимуть українізації телеефіру. Звісно, законопроект не ідеальний, радше – компромісний. Його слід було прийняти давно. Але те, що прийняли зараз, теж – перемога, яких під час війни у нас не так багато. Цей закон «вдарить», зокрема, по головних прокремлівських рупорах – таких, як «Інтер». Не секрет, що рейтинги цього каналу зумовлені тим, що його аудиторія – російськомовне населення. «Інтер» втратить цю «особливість», коли почне мовити українською. Чи втримає аудиторію? Сумніваюсь. Тепер ця аудиторія має шанси зменшитись і «перейти» на інші канали. Таким чином, для каналів, орієнтованих на прихильників Росії, створено вкрай несприятливі умови.

Бачимо, як поступово відбувається деокупація інформаційного простору: блокування російських соцмереж, заборона в’їзду в Україну громадянина РФ Ігоря Шувалова, який є заступником директора з розвитку компанії Національні інформаційні системи, що виробляє новинні програми для каналу «Інтер», мовні квоти – це однозначно добре, але спинятись на цьому не можна. Лише повна незалежність від російських впливів може зробити Україну дійсно вільною.

Тарас Возняк, публіцист, головний редактор часопису «Ї»

У ситуації війни та постійної упослідженості української мови такі закони цілком виправдані. У цьому контексті не потрібно зважати на крики, що лунають, наче репресують російську. Ніхто не репресує. Вона займає достойне місце у нашому суспільстві, культурному житті та задовольняє всі потреби російськомовних. Ці регуляції потрібні саме для захисту української.

Знаю людей, які працювали над законом, тож вважаю це не відволіканням уваги від інших проблем, а виправданим і зваженим кроком. Важливо, щоб оцінка закону не переходила в істеричні дискурси, як це були в часи пані Фаріон. А навпаки все це обговорювали серйозно, з розумінням і демократичною повагою до функціонуючих в Україні мов. Цей закон – компроміс, який потрібен для подальшого розвитку українства. Усі країни в світі, які відроджували свою мову, вводили схожі норми та обмеження.

Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, віце-ректор УКУ

Підтримую закон, бо засилля російської – надмірне на українському телебаченні. Але просив би наш уряд передусім дбати про піднесення престижу української. Якщо вона природно буде утверджуватися в Україні, то квоти будуть зайвими.

Бачу паралельний ріст любові до української мови і культури та ріст агресивного її несприйняття з іншого боку. Боротися за українськість слід виключно демократичними заходами. Варто ініціювати більше процесів природного поширення української в різних прошарках – діти, підлітки, мова комп’ютених ігор і соцмереж, ділові відносини. Це мають бути сучасні та цікаві ініціативи поширення живої мови. Боюся, наш пострадянський чиновник нічого не робить, а потім намагається одним спасенним папірцем вирішити проблему. Такий підхід поганий. Квоти мало допоможуть, якщо не буде живої популяризації.

Ігор Тимоць

Джерело: Детектор Медіа

У вівторок, 23 травня, глава «Укрзалізниці» Войцех Балчун представив нового-старого директора «Львівської залізниці» Івана Груника. Його призначили після відкритого відбору. Також він розповів про досягнення «Укразалізниці» за час його річного керування і плани на 2017-2021 роки.

Цифри, що показують ріст

За 4 місяці цього року «Укрзалізниця» отримала прибуток 98 млн. грн. За такий же період минулого року було 1,8 млрд. грн. збитку. За перший квартал 2017 року «Укрзалізниця» витратила 1,6 млрд. грн. на капітальні інвестиції. Це в 1,5 рази більше, ніж за той же період минулого року. Цьогоріч залізниця купила 12 пасажирських вагонів і виготовила на українських вагоноремонтних заводах 252 напіввагони. Через систему ProZorro триває тендер на виготовлення 2465 напіввагонів. Український Крюківський вагонобудівний завод має до кінця року виготовити 38 пасажирських вагонів. Тривають теж переговори із ЄБРР на придбання понад 3000 вагонів.

За чотири місяці цього року «Укрзалізниця» заплатила 4,9 млрд. грн. платежів і зборів до державного та місцевого бюджетів, а також до державних і цільових фондів. До кінця року залізниця планує інвестувати в розвиток 22,7 млрд. грн., із них 56% на оновлення рухомого залізничного складу.

Міжнародна компанія Ernst&Young провела аудит «Укрзалізниці» і позитивно оцінила роботу керівництва. Йому вдалося стабілізувати роботу компанії, зменшити збиток, порівняно з 2015 роком, на 9,5 млрд. грн. або у 2,3 рази.

Коментарі

Войцех Бальчун, голова ПАТ «Укрзалізниця»

«Укрзалізниця», як і будь-яка серйозна світова фірма, має працювати на базі багаторічного плану. Досі, на жаль, було інакше. Мислили категоріями тут і зараз. Це приводило до великих клопотів – відсутності великих інвестицій, втрати позицій в очах великих фінансових інституцій, та залучення значних кредитів в іноземній валюті.

Відносно позитивно оцінюю свій 2016 рік. Особливо, зважаючи, що відповідаю лише за другу половину. За цей час, я і моя команда виправили роботу фірми в усіх аспектах. «Укрзалізниця» нам дісталася на грані паралічу – стабілізували її, вивели на рівень прибутку. Ситуацію виправляли часто, незважаючи на внутрішній саботаж на фірмі. Була велика група працівників, для яких був важливий не розвиток залізниці, а майно, яке залишиться після її банкрутства. Цього не буде, поки я керую «Укрзалізницею».

Аби зберегти потенціал, нам слід на рік ремонтувати понад 30 тисяч вантажних вагонів. У 2016 році в нас було заплановано тільки 19 тисяч, проте за півроку нашій команді вдалося виконати норму в 30 тисяч, і почати інвестувати в розвиток, чого досі не було.

Вперше за тривалий час «Укрзалізниця» купили нові пасажирські вагони – замовила 21 вагон, уже отримала 9. У 2015 році жодного такого вагона не купили. Почали модернізацію і ремонт інфраструктури. У 2016 році оновили 213 км колій – це в 4,5 рази більше, ніж у 2015 році. Почали реструктуризацію боргу – у 2016 році фірма діяла в рамках технічного дефолту. Сплатили 7 млрд. грн. боргів.

Покращили ефективність закупівель. Однією з найбільших проблем фірми була купівля пального. «Укрзалізниця» – найбільша індивідуальна фірма, яка купує пальне в Україні. Ми почали купувати паливо за ціною нижчою, ніж ринкова. Раніше купували за вищою, ніж ринкова.

Ми приготували також стратегію, яку реально здійснити. Ті, кому не потрібно, щоб «Укрзалізниця» зростала, вже почали її критикувати. Плануємо протягом п’яти років інвестувати в розвиток фірми, здебільшого в рухомий склад, від 130 до 150 млрд. грн. Без інвестицій фірма приречена. Цю програму будемо втілювати не тільки з грошей від підвищення тарифів, як про це кажуть наші критики, але 40 млрд. грн. плануємо отримати зі стратегічних ініціатив.

Вкрай необхідно оновити рухомий склад. Наші пасажирські та товарні вагони, яким по кількадесят років, щороку будуть тисячами виходити з ладу – минатиме термін їх експлуатації. За 5 років плануємо оновити 30% вантажних локомотивів і вагонів, 45% пасажирських вагонів, 17 млрд. грн. інвестувати в інфраструктуру.

Ми також еластична фірма, орієнтована на ринок, покращення ефективності та якості послуг. Велику увагу приділяємо соціальній сфері – «Укрзалізниця» найбільший працедавець в Україні. Навіть у важких умовах за минулий рік нам вдалося підняти зарплату на 50%. Хочемо, щоб фірма увійшла до десятка за рівнем зарплат в Україні, аби наші працівникам не втікали закордон. Плануємо, щоб середня зарплата в нас через п’ять років була 12 тисяч грн.

Критики кажуть, що ми малоефективні, не виконуємо планів. Кажу, що це не так – отримую з різних кутків світу відгуки, що в тих важких умовах, в яких працюємо, ми отримали дуже високий результат, започаткували процеси, якими варто захоплюватися. Отримую багато спокусливих пропозицій щодо роботи, але «Укрзалізниця» – мій найбільший персональний виклик у житті.

Наша інвестиційна програма має стати пусковим механізмом для української економіки. Розумію позиції фінансово-промислові груп в Україні, які не хочуть, щоб росли тарифи на товарні перевезення, але ринок – це питання пошуку компромісу і рівноваги. Наші клієнти не хочуть підвищення тарифів, а з іншого хочуть якісних послуг, і аби ми купували їх матеріали щонайдорожче. Так не буває в ринковій економіці.

Знаю, такій величезній фірмі як «Укрзалізниця» завжди щось може не вдатися. Але досягнення, які маємо за останній рік, сповнюють оптимізмом.

Україна переорієнтовуватися на ближчі стосунки з ЄС. У західній Україні «Укрзалізниця» межує з чотирьома країнами Євросоюзу. Відтак сподіваємося на збільшення кількості залізничних перевезень до Польщі, Словаччини, Румунії та Угорщини.

Дуже тішимося з рішення ЄС дати нарешті безвізовий режим Україні. Завдання, яке ставлю своїм працівникам – щодня покращувати кількість і якість залізничних сполучень між Україною та її західними сусідами.

Із грудня 2016 року запустили поїзд «Київ-Львів-Перемишль». Його приклад показує, що таки можемо зробити приємні умови поїздок для пасажирів. 12 червня запускаємо рейковий автобус «Ковель-Холм». Будемо розвивати теж сполучення з Краковом – мабуть, скористаємося пропозицією польських колег запустити поїзди на розсувних візках – SUW 2000. Надіємося, це сполучення запустимо 1 серпня.

Постійно контактуємо з польськими прикордонними службами, аби зупинка в поїзді «Ковель-Холм» не перевищувала 45 хв. Наразі проблема – брак GPS-інфраструктури з польської сторони кордону. Необхідну техніку незабаром встановлять. Тоді паспортний контроль можна буде робити під час руху поїзда. Також діють правила посиленого контролю при в’їзді в Шенгенську зону, які Польща повинна дотримуватися. Польська сторона з оптимізмом дивиться на потенціал поїзду «Ковель-Холм». Холм – близько до Любліна, а там аеропорт. Летовище хоче, аби поїзд став однією з артерій, яка з’єднає українців з Європою. Місцева влада вже рекламує маршрут «Ковель-Холм-Люблін-Європа» – як варіант для українців, аби мандрувати по ЄС.

Таким чином організовуємо сполучення українських міст з польськими, щоб була інтеграція з мережею залізничних перевезень у Польщі. Це означає, що пасажир з України, який доїхав до прикордонних польських станцій, зможе пересісти і поїхати у будь-яке місто в Польщі. Прямого сполучення з Києва до Варшави не планується, тільки з пересадкою.

Також розмовляємо з колегами з Угорщини, Словаччини та Румунії. Плануємо поїзди «Мукачево-Загонь» – угорський напрямок, «Чернівці-Сучава» – румунський, а також до словацького міста Кошице.

Із колегами з Азербайджану, Грузії і Казахстану готуємо пропозиції щодо вантажних перевезень товарів із Китаю в ЄС – так званий «Новий шовковий шлях». Це цілком реальний проект.

Також вводимо нові послуги в «Укрзалізниці» – у червні запустимо мобільний додаток, щоб купувати квитки онлайн. Починаємо теж у червні монтаж на вокзалі в Києві мобільних терміналів для продажу білетів. Потім встановимо такі самі на вокзалах інших міст.

Запустили заміну постелі в поїздах. Змінюємо стандарти – раніше в нас були матраци ще з 1950-х років. Втілюємо дуже багато дрібних проектів.

Проте щоразу, коли пропонуємо підвищення тарифів, проти нас починається кампанія чорного піару. Тож пропонуємо схему індексації тарифів, залежно від визначених факторів. Усім потрібна стабільна передбачувана «Укрзалізниця», яка розвивається.

Директор «Львівської залізниці» Іван Груник

На літній період збільшуємо на 200 кількість вагонів – будемо використовувати близько 700, аби задовольнити потреби клієнтів. Будемо гнучко орієнтуватися до вимог ринку. На сьогодні «Львівська залізниця» купила 5 нових вагонів Крюківського вагоноремонтного заводу. Це купейні та СВ-вагони. Плануємо завершити будівництва Бистрицького тунелю, реконструювали 23 км колій на маршруті Львів-Стрий-Чоп.

У «Львівській залізниці» на цей рік заплановано 2,5 млрд. дол. інвестицій – на капітальний ремонт 35 км колій, на закупівлю шести пасажирських вагонів, і на модернізація 36 локомотивів.

Через те що Україна взяла курс на євроінтеграцію, вектор руху країни змінився. Вантажні залізничні перевезення – імпорт і експорт по західному регіону країни зросли на 25%. Залізниця – це барометр української економіки.

Ігор Тимоць

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Україну часто називають олігархічною країною. І не безпідставно. Найбагатшим українцям, крім іншого майна, належать провідні ЗМІ. Передусім – телеканали. 77,9% наших співвітчизників дивляться ці канали, пов’язані з політиками. За словами експерта Інституту масової інформації (ІМІ) Олени Голуб, роль телебачення важко переоцінити, однак українці погано розуміють, що саме формує їхні погляди. ІМІ та організація «Репортери без кордонів» у 2016 році провели дослідження «Моніторинг медіавласності в Україні». За його результатами, найбільший вплив політики мають саме через телебачення. На базі цього дослідження Polukr.net з’ясував, хто і якими телеканалами володіє та як через них намагаються впливати.

Розписали на чотирьох

Телевізійний ринок України – дуже концентрований. Основні чотири власники «тримають» 76,25% аудиторії. Чотири медіагрупи впливають на три чверті українців: канали StarLightMedia дивиться 21,68% жителів України, «1+1 медіа» – 20,49%, Inter Media – 21,42%, «Медіа Групи Україна» – 12,66%. Вони належать найбагатшим українцям – Пінчуку, Коломойському, Фірташу й Ахметову.

Ці особи включені у політичне життя України, фінансують партії та політиків. Олігархів у медіа об’єднує те, що ЗМІ вони використовують для посилення політичного впливу, який допомагає їм зберегти позиції у бізнесі.

Хоча лише половина українців знає, кому належать основні національні ЗМІ, аналіз новинних випусків вказує на використання телеканалів у політичних цілях. Є загроза, що суспільство ототожнює потім журналістів із відповідними політичними і бізнес-групами.

Опозиційна Ахметовська «Україна»

За рейтингом журналу «Фокус» (видання належить компанії Vertex United, якою володіють одеські бізнесмени Борис Кауфман і Олександр Грановський) за 2017 рік, найбагатшим українцем є Рінат Ахметов. Його статки видання оцінило в 2,2 млрд дол. Рінат Леонідович залишається найбагатшим чи входить у трійку найбагатших від початку 2000-х років, коли почали складати такі рейтинги щодо українців.

Ахметов – власник корпорації «Сістем кепітал менеджмент» (СКМ). Серед його бізнес-інтересів енергетика, металургія, фінанси та нерухомість. Він був одним із основних спонсорів «Партії регіонів», до якої належав колишній президент-втікач Віктор Янукович. У ЗМІ його тривалий час називали «королем Донбасу» через вплив та кількість майна в цьому регіоні України. За опитуваннями, він і зараз має велику підтримку на неокупованій та окупованій частинах Донбасу. Тепер Ахметов фінансує спадкоємців «Партії регіонів» – «Опозиційний блок», який критикує чинну владу та виступає за порозуміння з Москвою.

У ЗМІ нерідко звучать звинувачення щодо співпраці Ахметова з проросійськими терористами на Донбасі, проте українські правоохоронці досі до нього претензій не мають. Сам олігарх публічно виступає за територіальну цілісність України і заявляє про безпідставність таких звинувачень.

У власності Ахметова «Медіа Група Україна», в яку входять канал «Україна» і популярна газета «Сегодня», а також кілька регіональних медіа в Донецькій та Запорізькій областях. ТРК «Україна» – один із найрейтинговіших телеканалів з найвищою часткою аудиторії в країні – 11,03%. Він досить критичний до чинної влади.

У 2014 році Ахметов створив гуманітарний фонд свого імені, який постачає допомогу в «сіру зону» і на окуповані частини Донбасу. Канали Ахметова рекламують його благодійну допомогу і «дружніх» політиків.

«1+1» = Коломойський

Друге місце в рейтингу «Фокуса» займає олігарх з Дніпра Ігор Коломойський. Його статки оцінюють в 1,2 млрд дол.

Він – власник фінансово-промислової групи «Приват», основними інтересами якої є нафтова галузь, металургія, гірничо-видобувна та хімічна промисловість. У 2014 році він прийшов у публічну політику – став головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Після суперечки з президентом Порошенком і відставки продовжує бути в політиці через партії «Укроп» та «Відродження».

У власності Коломойського медіагрупа «1+1 медіа». Це холдинг, який об’єднує кілька інформаційних і розважальних каналів («1+1», «2+2», ТЕТ, «ПлюсПлюс», «Бігуді», «Уніан-ТВ», «1+1 International»), власне інформагентство «УНІАН» та сайт tsn.ua. Головний канал «1+1» – один із найбільш рейтингових в Україні. Частка його аудиторії – 10,63%.

Коломойський може підтримувати одночасно кілька політичних проектів у владі й опозиції, а також мати своїх «агентів» навіть у тих партіях, які публічно протистоять йому. Канали Коломойського підтримують союзників і «топлять» опонентів. Іноді в обох ролях ті ж персони, наприклад, президент Петро Порошенко і екс-президент Грузії Міхеїл Саакашвілі. Зміна політичного курсу власника різко позначається на тональності каналу щодо цих осіб. «1+1» також активно працює над інтернет-проектами, tsn.ua – один із найпопулярніших сайтів. Команда Коломойського має підтримку серед молоді, яка отримує інформацію переважно з інтернету.

StarLight Пінчука

Четверте місце зі статками в 1,1 млрд дол., за рейтингом того ж «Фокуса», займає Віктор Пінчук – зять екс-президента України Леоніда Кучми.

Пінчук контролює кількадесят підприємств у сфері металургії та трубної промисловості. Також йому належить інвестиційно-фінансова група EastOne Group із найбільшою медіагрупою України – StarLightMedia. До неї належать шість телеканалів: СТБ, ICTV, «Новий канал», М1, М2, QTV. Також Пінчук володіє «Радіо Рокс», «Хіт ФМ», «Русским радио» та газетою «Факты и комментарии».

Як меценат він фінансує різні проекти, зокрема центр сучасного мистецтва PinchukArtCentre у Києві. Колекціонує дорогий живопис. Один із найдорожчих митців сучасності Демієн Герст назвав його «найбільшим з трьох колекціонерів, з якими працює».

Пінчук ситуативно підтримує найвигіднішого політика чи партію. Особливість медіа-імперії Пінчука – акцент на розважальний контент. Родзинкою є радіо з найбільшою аудиторією «Хіт-ФМ» і «Русское Радио».

Наприкінці 2016 року американська The Wall Street Journal (WSJ) опублікувала статтю Пінчука «Україна має піти на болючі компроміси для миру з Росією», яка спричинила скандал. Там була пропозиція відокремити питання Криму від війни в Україні та відмовитися від перспектив вступу в ЄС і НАТО. Згодом Пінчук заявив, що видання скоротило оригінал і змінило сенс статті. В оригіналі, за його словами, йшлося, що Україна має бути членом ЄС, санкції проти Росії слід продовжити, жодних компромісів з РФ в України бути не може, а Крим – частина України і Кремль має його повернути. Це прямо суперечить надрукованій статті.

«Інтер»-хлопці «у вигнанні»

Ще один олігарх Дмитро Фірташ – дев’ятий у рейтингу «Фокуса» із 0,6 млрд дол.

У 2004 році він стояв у витоків компанії «РосУкрЕнерго», яка займалася транзитом російського газу в Україну. На цьому заробив статки. У 2007 році створив групу компаній Group DF, яка об’єднує українські компанії газової та хімічної промисловості, бізнес у сфері нерухомості, в аграрній та банківській сферах.

Фірташ – власник медіа-групи Inter Media Group, до якої належить канал «Інтер» та популярний сайт «Подробности». Канал має частку аудиторії 10,62%. Він часто опозиційний до влади. Також його не рідко критикують за проросійську позицію, трансляцію російських фільмів і співаків, через що під офісами каналу в Києві відбулося кілька протестів та підпалів будівель.

Фірташ, як і Пінчук, має фонд свого імені, який займається доброчинністю.

Д. Фірташ із 2014 року, за запитом ФБР, перебуває під домашнім арештом у Відні та чекає на рішення щодо екстрадиції у США. Проти нього відкриті кримінальні справи в США та Іспанії за звинуваченнями у корупції, відмиванні грошей, участі в злочинних організаціях. Bloomberg назвав це «життям у золотій клітці». Фірташа захищає екс-міністр юстиції Австрії Дітер Бемдорфер.

Ще одним співвласником «Інтеру» є Валерій Хорошковський. Йому в рейтингу найбагатших українців належить 20 позиція, а статки оцінюють в 0,35 млрд дол. Хорошковський був віце-прем’єром в 2012 році та очолював СБУ в 2010–2012 роках – за правління Януковича. У 2013 році виїхав з України. Ймовірно, живе в Монако. Час від часу деякі ЗМІ пишуть, що влада у Києві хоче відібрати «Інтер», проте українські можновладці це заперечують.

Президентський «5 канал»

Президенту Петрові Порошенку належить 10 позиція в рейтингу найбагатших українців від «Фокуса». Його статки оцінюють у 0,589 млрд дол.

Порошенко від 2014 року є п’ятим президентом України. Він володіє кондитерською компанією «Рошен» і машинобудівною компанією «Укрпромінвест».

Порошенку належить інформаційний «5 канал». Частка його аудиторії мала – 0,6%. Канал, звісно, позитивно висвітлює діяльність президента.

Державний «Перший»

На початку 2017 року «UA: Перший» перейшов від підпорядкування уряду і став першим суспільним каналом. За роки після Майдану, внаслідок трансформації державних медіа в суспільні, на каналі з’явилися критичні матеріали щодо різних політиків, без вибору сторони. Суспільне, за задумом, має захищати інтереси суспільства, фінансуватися ним і бути підзвітним йому. Суспільство керує каналом через Наглядову раду, що складається з дев’яти членів від громадськості, обраних на відкритому конкурсі, та восьми від парламентських фракцій і груп. Наглядова рада визначає напрями діяльності та редакційну політику. Канал фінансується з державного бюджету, реклами, продажу теле- й радіопродуктів та плати за авторські права. Його рейтинг досі невеликий – 0,74%. Дається взнаки інерційне ставлення суспільства до каналу як провладного державного.

Медіа львівського мера

Сім’ї мера Львова Андрія Садового належить ТРК «Люкс», в який входить «24 канал», а також радіо Lux FM, «Радіо 24» та сайт Zaxid.net.

Садовий – український політик, громадський діяч і бізнесмен. Лідер партії «Самопоміч». Власником ТРК «Люкс» є його дружина Катерина Кіт-Садова. Рейтинг «24 каналу» невеликий – 0,39%.

«Еспрессо» від Княжицької

Дружині депутата «Народного фронту» Миколи Княжицького Ларисі належать 99% акцій каналу «Еспрессо ТВ». Це інформаційний канал, який почав мовлення під час Майдану в 2013 році. Його рейтинг, як і в «24 каналу», незначний – 0,3%.

Ще один новинний канал, що виник під час Майдану – «Громадське телебачення». Він належить команді журналістів каналу і позиціонує себе як незалежний, що фінансується напряму глядачами через краудфандинг.

«Опозиційний» новинний NewsОne

Інформаційний канал NewsОne належить депутату від «Опозиційного блоку» Євгену Мураєву. Рейтинг каналу – 0,7%.

Від початку російсько-української війни Мураєв зайняв проросійську позицію. Він активно виступав за збереження пам’ятників та інших символів тоталітарного комуністичного режиму як «історичної та культурної пам’яті». Є прихильником зміни державного устрою України з унітарного на федеративний.

Теледоля олігарха

Найбільшим власником телеканалів України є сім’я Пінчуків. Сумарна аудиторія їхніх каналів – 21,68%. Сумарна аудиторія каналів Коломойського – 20,49%. Канал «Україна» Ахметова має частку аудиторії 11,03%. У «Інтера» аудиторія 10,62%. Також до холдингу Фірташа входять канали НТН (4,53%), Мега (1,11%), К1 (1,6%), К2 (0,46%), Zoom (0,35%), Enter-film (1,27) і Піксель (1,48%). Загалом у холдингу Фірташа – 21,42%.

Підготував Ігор Тимоць

Джерела:
Інсайдер, «Монітор власників ЗМІ», Укрінформ, ІМІ

Окупація Криму і розпочата війна проти України в 2014 році була продовженням стратегії Кремля на відновлення та збереження своїх впливів у регіоні. Окрім військових операцій важливою й ключовою складовою цієї стратегії є інформаційна війна, яку Росія активно веде вже кілька років на різних напрямках та використовує різні її можливості. Можна ствердити, що з 2014 року інформаційна війна Росії несе не меншу загрозу для демократичного порядку, ніж відкриті військові дії.

У вівторок, 23 травня, глава «Укрзалізниці» Войцех Бальчун представив нового-старого директора регіональної філії «Львівської залізниці» Івана Груника, якого призначили після відкритого відбору. Бальчун розповів про досягнення «Укразалізниці» за час його річного керування і про плани на наступні п’ять років, серед яких розвиток залізничних сполучень із Польщею.

«Дуже тішимося через рішення ЄС дати безвізовий режим для України. – сказав Бальчун. – Завдання, яке поставив своїм працівникам – щодня працювати, аби покращувати кількість і якість залізничних сполучень між Україною та її західними сусідами. Зокрема, з Польщею. Із грудня 2016 року запустили поїзд «Київ-Львів-Перемишль». Його приклад показує, що можна зробити приємні умови поїздок для пасажирів. 12 червня запускаємо рейковий автобус «Ковель-Холм». Будемо розвивати теж сполучення з Краковом – мабуть, скористаємося пропозицією польських колег запустити поїзди на розсувних візках – SUW 2000. Надіємося, цей маршрут запустимо 1 серпня».

Також Бальчун відповів, чому польські прикордонники відмовляються від спільного з українськими колегами паспортного контролю, бажаючи, щоб лише на території Польщі відбувався паспортний контроль у потязі «Ковель-Холм»: «Постійно контактуємо з польськими службами, аби процедура зупинки не перевищувала 45 хв. Проблема – брак GPS-інфраструктури з польської сторони кордону. Необхідну техніку незабаром встановлять. Тоді паспортний контроль можна буде проводити під час руху поїзда. Також діють правила посиленого контролю при в’їзді в Шенгенську зону, які Польща повинна дотримуватися. Польська сторона з оптимізмом дивиться на потенціал поїзду «Ковель-Холм». Холм – близько до Любліна, а там аеропорт. Летовище хоче, аби поїзд став однією з артерій, які з’єднає українців з цілою Європою. Місцева влада вже рекламує маршрут «Ковель-Холм-Люблін-Європа» – як варіант для українців, аби мандрувати по ЄС. У Польщі стільки українців, що навіть можна зустріти рекламу українською».

Також глава «Укрзалізниці» розповів про інші напрямки до Польщі: «Таким чином організовуємо сполучення українських міст з Перемишлем, Краковом і Холмом, щоб була інтеграція з мережею залізничних перевезень у Польщі. Це означає, що пасажир з України, який доїхав до прикордонних польських станцій, зможе спокійно пересісти і поїхати у будь-яке місто в Польщі. Прямого сполучення з Києва до Варшави не планується, тільки з пересадкою».  

«Ключове в нашій роботі – еластичність і вивчення потреб ринку. – додав Бальчун. – Польська сторона, бачачи ріст пасажиропотоку, теж відкрита на нові проекти».

Війна на Донбасі увійшла в нову стадію. Вперше загинув учасник спостережної місії ОБСЄ, яка працює в Україні вже 3 роки. Якщо до цього жертвами конфлікту були військові з обох сторін та мирні мешканці, то загибель представника нейтральної сторони, медика-американця, відкриває нову віху в конфлікті. Хоча факт ще однієї смерті на Донбасі минув досить буденно для українців, які вже звикли до трагедій на Сході країни, він викликав резонанс у міжнародних політичних колах.

У подіях 23 квітня 2017 року залишається багато питань. Вибух пролунав у головній машині колони броньованих джипів місії СММ об 11.17, про що дізнаємось зі звіту місії. Внаслідок інциденту загинув фельдшер (чоловік), а двох інших членів патруля (чоловіка й жінку) доправили до Луганської обласної лікарні для подальшого медичного обстеження. Відомо, що машини виїхали з бази СММ у Кадіївці (колишній Стаханов) – це тимчасово непідконтрольна Україні територія. Маршрут пересування місії мав бути узгоджений заздалегідь з бойовиками «ЛНР», проте, як запевняють останні, не був. Дорога була ніби вже знайомою спостерігачам – її використовували до цього декілька разів. За однією з версій, вибух стався внаслідок наїзду на протитанкову міну. Проте жодних позначень замінованої ділянки не було. Версію з міною також підтверджують слова ватажка луганських бойовиків – Ігоря Плотницького.

Однак телеканал «Звезда» вперто розповідає про диверсійно-розвідувальну групу українських ЗСУ, що нібито діють у цьому районі. На користь такого припущення вони наводять географічне розташування – селище Пришиб знаходиться менш ніж у 10 км від лінії зіткнення вглиб території, контрольованої сепаратистами. Наразі більше аргументів за нещасний випадок з міною, проте треба уважно вивчати деталі. Чи випадкове місце інциденту? Найближче місто, контрольоване «ЛНР» – Первомайськ. Саме на дебальцевському та первомайському напрямках були основні просування ЗСУ в період від січня до березня 2017 року. Саме місто наразі є показовим. Як зауважують місцеві мешканці, порівнюючи з Попасною та Лисичанськом, які несуть на собі сліди війни, колишня вотчина покійного нині «козака» Павла Дрьомова (а також чеченців та російських спецслужб) наново пофарбована, заасфальтована та прибрана. Це для зайвого контрасту. Мовляв, Україна хоче перетворити стабільність від «ЛНР» в руїну, яку можна побачити в прифронтовій зоні. Ще й комунальні тарифи будуть київські! Але якби аудиторія «теракту» була місцевою, навіщо підривати міжнародних спостерігачів? Кому це вигідно?

Україна іміджево якщо й постраждала, то не сильно. Адже за безпеку на неконтрольованих територіях вона не несе відповідальності. Проте загибель співробітника СММ ставить нові питання щодо безпеки у роботі місії – можливо, треба повернутись до розгляду варіанту запровадження поліцейської місії, де не буде таких ризиків.

Київ може використати інцидент для того, аби підняти стару дискусію щодо формату місії вже за австрійського головування в ОБСЄ. Або піти далі й спитати з Європи за забезпечення безпеки її кордонів. Чому існують поліцейські місії ЄС в Малі, Нігері, Сомалі та Афганістані, до прикладу, а великій країні в Європі постійно відмовляють в допомозі.

При цьому існують балканські прецеденти участі місій ЄС в Боснії, Македонії та Косово. З іншого боку, питання не на часі для ЄС саме сьогодні, адже пріоритети головування Мальти полягають у зміщенні акцентів в середземноморський регіон для боротьби з потоками мігрантів. Те, що Україна не в пріоритеті, доводить, наприклад, контент-аналіз документа під назвою «Глобальна стратегія ЄС». Україна згадується двічі на 60 сторінок документа, тоді як Малі та Сахель – п’ять разів. Проте вікно можливостей відкриється вже в липні з головуванням Естонії в ЄС.

Поточні події відбулись на тлі інших не менш вагомих фактів. По-перше, в «ДНР» завершився перший етап «зборів резервістів», в якому взяли участь понад 27 тис. осіб. Збори відбулись 6 квітня на полігоні «Торез» біля Шахтарська. Для підняття бойового духу на зборах був навіть присутній російський «письменник» Захар Прілєпін, а резервістам видали бойову зброю. Подібні мобілізаційні заходи відбудуться і в «ЛНР». Основна мета – мобілізувати місцеве населення (в тому числі з переселенців, які повернулись додому та мають «віддати борг Батьківщині») для спротиву українському наступові, якого тут очікують влітку 2017 року. Місцеві мешканці віком від 18 до 55 років мають стати готовим гарматним м’ясом, яких першими відправлять на смерть у братовбивчий українській війні – все за сценарієм Кремля.

Не виключено, що український театр бойових дій може бути використаний Росією для компенсації іміджевих збитків, понесених у Сирії. Тому свіжа кров (у прямому сенсі) дуже потрібна Москві.

По-друге, найближчі свята (від Пасхи та Трійці до комуністичного 1 травня) Росія традиційно може використати для пропаганди та дестабілізації. Українські розвідники попереджали про підготовку провокацій в Одесі до річниці трагедії «2 травня». На травневі свята варто також було очікувати загострення й у Києві, зокрема у контексті «Євробачення». Відвідини України іноземними туристами – гарне підґрунтя для ескалації насилля, ініційованого кремлівськими провокаторами. На щастя, негативні прогнози з дестабілізації не справдились. Але й без того «Гєббельс-ТБ» має радіти гарній телевізійний картинці, коли спочатку неонацистські виступи відбулись на футбольному матчі між Динамо та Шахтарем (на акцію фан-руху киян «100% білий» (кольори клубу) деякі недолугі фанати наділи ковпаки ку-клукс-клану зі свастикою – інцидент, розтиражований західною пресою). Потім на радість Кисельову Арку дружби народів – символ дружби між Росією та Україною – перефарбували у кольори веселки, що збігаються з прапором гомосексуальних меншин. А насамкінець, у фіналі «Євробачення» український пранкер демонстрував свої сідниці під час виступу Джамали з піснею «I believe in U» («Я вірю в Україну»). Це вже не говорячи про організований Греко-Католицькою Церквою форум за участі папського нунція 26 квітня, який відбувся під назвою «Україна на шляху до миру в умовах війни». Як на це все має реагувати православна російськомовна людина? Вакханалія… Наступ нацистів, гомосексуалістів та католиків…

Нарешті, українська державна компанія «Укренерго» за борги відключила від електропостачання окуповані райони Луганської області – вієрні відключення енергії відбулись у Луганську та інших містах «республіки». Таке враження, що Україна просто випробовує на міцність нерви російських громадян. А вже й танки напоготові біля кордону… Якщо серйозно, то за світло в «ЛНР» тепер платитиме саме середній росіянин.

Для України втрачаються останні канали впливу на «ЛНР» (якщо вони ще були), який в плані комунікацій все глибше переорієнтовується на російські регіони.

Повертаючись до інциденту із СММ ОБСЄ, можна констатувати продовження тактики залякування, яку використовують кремлівські куратори, аби впливати на думку міжнародної спільноти та українців. Однак несвідомі та неакуратні кроки української влади можуть позбавити державу необхідного масштабу міжнародної підтримки, що, зважаючи на повільність реформ та змін політичної кон’юнктури країн-союзників, може призвести до катастрофічних наслідків. Сьогодні потрібна єдність та надактивні зусилля українських політиків і дипломатів не в демонстрації реформ та показових затриманнях корупціонерів, а в реальному просуванні своїх інтересів у світі. Адже Мінський процес знаходиться на межі колапсу через глибинні непорозуміння. Аби його замінити на щось інше, потрібне потрясіння – а це війна. Чергова роль жертви сьогодні Україні вже не потрібна – треба ставати дорослими.

Валерій Кравченко

Українці зі всього світу у Перемишлі вшанували пам’ять жертв операції «Вісла», що відбулась 70 років тому. На відзначенні були депутати Верховної Ради, посол України у Польщі, представники польської інтелігенції, однак заходи відбулись без підтримки з боку державної влади Польщі.

«Мені було вісім років, і пам’ятаю багато, воно десь там у мозку і не пропадає, – розповідає Юліан Бак, який пережив операцію «Вісла» і приїхав у ці дні до Перемишля. – При таких нагодах (відзначення 70-тої річниці – ред.) все це повертається у пам’яті. Нас виселили з села Гута Поруби Березівського повіту 28 квітня раненько. Гарно світило сонечко. Мама встала, вийшла на подвір’я, ми ще були в ліжку. Мама прийшла з подвір’я і каже: «Військо йде до села». Тоді почути це слово «військо», це як хтось пустив струм по тілу, бо був страх, що буде за 5–10 хвилин. Прийшов військовий і сказав усім дорослим на зібрання…».

У неділю, 30 квітня, на березі Сяну відбулась мистецька акція «Збірний пункт». Ті, хто були переселені, а також їхні нащадки, показали речі, які їм вдалось забрати з рідних домівок під час операції «Вісла» та зберегти у своїх родинах. Здебільшого це рушники, вишиванки, книжки, горщики та дерев’яні інструменти. Люди кажуть, це важливо, аби пам’ятати хто вони і що сталось 70 років тому.

«У нас було дві години на збори. А потім тижні в дорозі», – згадує пан Ярослав зі села Вітошинці.

До Перемишля 28 квітня – 1 травня цього року приїхали не лише ті, хто сам пережив акцію «Вісла», але їхні діти та онуки. Дискусії, круглі столи та мистецькі акції – українці згадували події середини минулого століття, говорили про необхідність їхньої політичної та юридичної оцінки зараз, а також дискутували про майбутнє української громади у Польщі.

Очевидці подій 1947 року та дослідники переконані, що вони, як і усі майже 150 тисяч етнічних українців, яких переселили з рідних земель всього за три місяці акції «Вісла», стали жертвами того, що можна з певністю назвати «етнічною чисткою». Так тодішня комуністична влада у Польщі «вирішувала українське питання». Однак нинішня офіційна польська влада цього не визнає.

«Офіційна влада не виявила свого ставлення до цієї події. Навпаки. Загалом тут (на відзначенні 70 річниці операції «Вісла» – ред.) присутні люди, які або колись були в антикомуністичній опозиції, або тепер в опозиції до чинної влади. Немає представників теперішньої влади. Є лише воєводський представник у справах нацменшин. Але це не чиновник високого рангу. Не було також президента міста Перемишля, а був лише віце-президент. Багато дослідників говорить, що це був етноцид та злочин проти людства, натомість влада взагалі не дискутує про це», – розповів у коментарі polukr.net голова Об’єднання українців Польщі Петро Тима.

Попри широку програму та численних гостей, цьогорічне вшанування жертв операції «Вісла» було нелегким та дещо напруженим. За два дні до заходів, 26 квітня, на цвинтарі у селі Грушовичі зруйнували пам’ятник упівцям. Польська сторона назвала це першим легальним розбором незаконних пам’ятників воякам УПА на території Польщі. Тож і відзначення роковин відбулось на тлі складних історичних та політичних дискусій між обома державами.

Вперше за багато років проведення заходів до річниці «Вісли» пройшло без підтримки центральної влади.

«З великим розчаруванням сприймаємо відхід теперішньої польської влади від продовження цієї політики. Республіка Польща у цьому році вперше за останні 28 років відмовилась підтримувати заходи, пов’язані з організацією вшанувань операції «Вісла». Представники влади виправдовують депортацію, наводячи аргументи, безпосередньо перенесені з пропагандистських матеріалів комуністичної держави, яка цей злочин запланувала та реалізувала. Це суперечить європейській практиці захисту прав національних та етнічних меншин, яку прийняла Польська Республіка після 1989 року», – зазначено у Постанові III Конгресу українців у Польщі в 70-ту річницю операції «Вісла», що відбувся 30 квітня у Перемишлі.

Водночас цього разу організатори позитивно оцінили роботу правоохоронних органів. Завдяки їм провокацій під час відзначення річниці «Вісли» вдалось уникнути. Під час мистецької акції «Збірний пункт», що відбувалась на березі Сяну, кілька осіб розгорнули плакати та намагались спровокувати українців на гострі дискусії і вимагали згорнути синьо-жовтий прапор як начебто прапор бандерівців. Завдяки миттєвій реакції поліції інцидент вдалось швидко вичерпати.

«Порівняно з тим, що могло би бути, все було спокійно. Адже пам’ятаємо, що торік було під час ходи», – прокоментувала ситуацію молода пара українців, що мешкає у Перемишлі.

За словами Петра Тими, після торішньої ходи, під час якої було вчинено напад на мирних мешканців, вони дуже багато розмовляли з політиками і з поліцією на рівні Варшави, що і дало ефект.

 Мирослава Іваник

Фото: Мирослава Іваник