У столиці в Музеї шістдесятництва відбувся круглий стіл на тему «Чому Польща перетворюється з адвоката Європи на прокурора». Організаторами заходу виступили Інформаційний центр «Міжмор’я» та «Фонд підтримки демократичних ініціатив» за підтримки «Єдиного союзу патріотів України».

Під час круглого столу було обговорено актуальні проблеми міждержавних українсько-польських відносин у контексті останніх заяв міністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського щодо неможливості євроінтеграції України до Євросоюзу без вирішення історичних питань і питань щодо прав польської меншини.

На думку експертів ІЦ «Міжмор’я», сьогодні в Україні та Польщі реалізується російський сценарій, спрямований на побудову конфлікту ідентичностей та інтересів, насамперед – у сфері національної пам’яті. «Третя сторона» постійно шукає нові теми для зіткнень, намагається «намацати» живі протиріччя між двома народами.

Як зазначив експерт ІЦ «Міжмор’я» Юрій Міндюк, українська присутність у Польщі дуже слабка і неналежно представлена, особливо враховуючи зазначені обставини. А з іншого боку, нині вкрай необхідно активізувати українську позицію в Польщі, збільшити присутність у дипломатичному, політичному, інформаційному, культурному, громадському полі. Цей напрям потрібно зробити пріоритетним, надати йому організаційну, медійну та ресурсну підтримку.

Учасники круглого столу запропонували звернути увагу на систему взаємного захисту прав «споріднених меншин». Наголошено, що від 2015 року в Україні триває реформа децентралізації, яка передбачає утворення самодостатніх територіальних громад, зокрема й за етнічним критерієм. Утворення Мостиської, Довбишівської і, скажімо, Полонської польських громад в Україні стало б запорукою новітньої спроби порозуміння – у разі відмови польської сторони від постімперського шовінізму, подальших звинувачень українства в історичних злочинах та аналогічного національно-територіального захисту українців Польщі. Такий план вигідний обом державам, але в аспекті меншин і громад вигідніший польській стороні, оскільки зберігає й частково відроджує полонію в Україні. Така ініціатива ніяк не загрожує територіальній цілісності України.

Експерти, які взяли участь в обговоренні, вважають, що українська сторона також має протистояти кремлівським сценаріям. Йдеться про реалізацію спільних синергетичних програм для двох країн, найперше – в інформаційній, економічній, культурній, громадській сферах. Необхідно чинити спротив діяльності кола людей, які працюють проти порозуміння польського та українського народів – політиків, громадських діячів, медіа-активістів тощо.

Наступний крок – налагодити тіснішу співпрацю з неофіційним колом «друзів України» в Польщі в усіх площинах – від політичної до бізнесової, культурної тощо. Україна та Польща мають поділяти думку, що важкі сторінки історії треба досліджувати науковцям, і це повинно бути доменом академічної сфери, а не мас-медіа, суспільної міфології і міжнародних відносин. Польська сторона повинна отримати чіткий сигнал, що недружні заяви офіційних осіб будуть сприйматись дуже гостро і серйозно.

Учасники заходу вкотре наголосили на необхідності досягнути консенсусу серед українських системних націоналістичних і патріотичних організацій щодо неможливості прямих симетричних відповідей на провокації з польського боку, зокрема руйнування могил чи пам’ятних знаків, нападів на приміщення чи представників польської національної меншини.

Участь у круглому столі взяли Євген Карась, координатор руху «Січ»; Даріуш Матерняк, головний редактор порталу PolUkr, директор Центру аналізу «Польща-Україна» (Варшава); Євген Білоножко, головний редактор порталу PoloNews; Олексій Курінний, член правління Фонду підтримки демократичних ініціатив; Юрій Міндюк, експерт ІЦ «Міжмор’я»; Костянтин Канішев, експерт Лабораторії політичних стратегій та аналізу й інші.

Нагадаємо, що Інформаційний центр «Міжмор’я» був створений у квітні 2017 року. Його мета – “інформувати широку громадськість про ідею Міжмор’я – геополітичного союзу країн Балто-Чорноморського простору. Насамперед – це Україна, Польща та країни Балтії, а потенційно – Білорусь, Молдова, Грузія, Румунія та інші. В ситуації безпекових, економічних та політичних викликів з боку Росії ці країни можуть принаймні здійснювати поглиблену координацію дій, а в кращому разі – вести спільну оборонну, економічну та політичну діяльність для захисту свого суверенітету”.

27 червня, переддень святкування Дня Конституції України, стало без перебільшення «чорним днем» у календарі українців. За одну добу, внаслідок терактів у Києві та в Костянтинівському районі Донецької області, Україна втратила двох контррозвідників, а також пережила електронний параліч через масштабну атаку комп’ютерного вірусу Petya.A. Вражаюча симптоматика загроз вкотре нагадала звичайним громадянам, що Україна насправді перебуває у стані війни. Але чого очікувати далі? І коли?..

Зухвалі вбивства шляхом дистанційної детонації магнітних зарядів, закріплених на службових автомобілях керівників-оперативників найбільш таємних підрозділів розвідки СБУ та ГУР Міністерства оборони, свідчать про успішну діяльність російських диверсантів у тилу. Насамперед хвилюють теракти в столиці України, які стаються досить регулярно і за однаковим сценарієм. За кілька днів до вбивства Максима Шаповала в історичному центрі Києва підірвали авто севастопольського бізнесмена (основною версією є бізнес-порахунки). Можна згадати напад на чеченських добровольців у травні, вбивство російського депутата Воронєнкова у квітні. І це – не враховуючи попередні теракти 2014–2017 років (найбільш резонансне – вбивство журналіста Павла Шеремета в липні 2016 року). Не виключено, що кібератака і вбивства оперативників сталися в один день зовсім невипадково. Сценарій розхитування «човна» громадської недовіри, провокування масових заворушень – все це мало бути наслідком подій 27 червня. Ймовірно, у справжній день «Х» до активних заходів долучаться професіонали-провокатори з ретельно законспірованої проросійської мережі, що діє у всіх великих містах України. Саме мешканці мегаполісів найбільш залежні від комп’ютерів. І цілком логічним виглядає той факт, що головною метою атаки вірусу була інфраструктура і системи життєзабезпечення великих міст: аеропорти і залізничний транспорт, енергосистеми (як приватні, так і державні), банки…

Про те, що вірус Petya.A є винаходом російських спецслужб і був свідомо спрямований на Україну, свідчить той факт, що 75% випадків уражень комп’ютерних систем зафіксовано саме в Україні, а розповсюджувався вірус на початковому етапі через оновлення бухгалтерської програми M.E.Doc українського виробництва.

До цього варто додати, що незадовго до атаки, в травні 2017 року, Україна заборонила використання російського програмного забезпечення, зокрема російської бухгалтерської програми-конкурента 1С, і закрила доступ до російських соціальних мереж та багатьох веб-ресурсів. Те, що вірус Petya.A був завуальований під типовий вірус-вимагач на кшталт Wannacry, однак, блокуючи доступ до інформації, не мав при цьому адекватного алгоритму розблокування за винагороду і просто видаляв усю інформацію, вкотре доводить, що атака 27 червня була добре спланованою акцією, спрямованою проти конкретної країни. На жаль, розпіарені українські кібервійська виявились неготовими до акції таких масштабів. Росіяни перевірили вразливість інфраструктури України тестовою кібератакою. Це було саме тестове випробування – в цьому переконаний Міністр інфраструктури України Володимир Омелян. Фішка в тому, що росіяни могли «добити» українську систему захисту повторною атакою вірусом іншого типу в перші дві-три години паралічу. Проте не зробили цього. Поки що… Правдоподібним виглядає й те, що наступна атака буде спрямована проти інших видів міської транспортної системи (передусім метро), а також атомних електростанцій, де буде використано вірус зовсім іншого типу.

Очевидно, що усунення спецпризначенців і пробна кібератака є заходами з підготовки чогось більш масштабного.

День «Х» початку інтервенції Росії проти України, найімовірніше, призначений на серпень-вересень 2018 року. Саме тоді, після політичної перемоги Путіна на президентських виборах у березні 2018 року та по завершенні величного іміджевого проекту під назвою «Чемпіонат світу з футболу-2018», у Москви остаточно розв’яжуться руки. Не виключено, що навчання «Захід-2018» будуть уже чітко сплановані під сценарій такої інтервенції. Україна має гандикап в один рік, аби зіграти на випередження або принаймні критично зміцнити власну обороноздатність.

Можливо – навіть через військовий альянс зі США, коли на це буде воля останніх. Червнева ескалація, як і прогнозували, сталася. І українцям доведеться звикати до того, що погані новини надходитимуть не лише з фронту на Донбасі. Тепер лінія оборони України пролягає через домівку кожного українця, і якщо ми не сприймемо цю сумну реальність – втратимо те, що є. Дезінтеграція України вже стоїть на порядку денному серед основних викликів для Європи у середньостроковій перспективі. І коли про неї говорять вже твої друзі, а не вороги, – треба замислитись.

Валерій Кравченко

У другій половині червня 2017 року Київ активізував дипломатичні зусилля, не словом, а ділом шукаючи підтримки та допомоги від великих держав – основних союзників і лобістів України на Заході. Робочі візити і зустрічі з новообраними президентами США (20 червня) та Франції (26 червня) збіглися в часі не випадково. Сьогодні обидві країни – беззаперечні прихильники режиму санкцій проти Росії. США багато інвестує в реформи в Україні, натомість на Францію покладають великі надії в контексті активізації роботи Нормандського формату.

Цікаво, що для українського президента показово принциповим моментом було зустрітися з Трампом ще до того, як Трамп зустрінеться з Путіним. Це завдання-мінімум вдалося виконати, хоча й не без труднощів. Вочевидь Трамп не дуже жадав зустрічі з українським президентом у Вашингтоні, адже від початку анонсувалися лише зустрічі української делегації з віце-президентом Пенсом, державним секретарем Тіллерсоном та міністром оборони Меттісом. Однак американського президента, напевно, остаточно переконали американські сенатори, які напередодні (14 червня) ухвалили законопроект, який залишає за Конгресом першочергове право збереження санкційної політики, обмежуючи повноваження президента. Боротьба за першість між Конгресом, де існує абсолютна проукраїнська двопартійна підтримка, і Трампом не дозволила останньому знехтувати шансом продемонструвати, хто тут головний. При цьому сам американський президент, який, кажуть, не надто цікавиться зовнішньою політикою, під час короткої зустрічі не говорив про агресію Росії, просто наголосивши на важливості української тематики для американського порядку денного. Україна, своєю чергою, вперше не озвучила тезу про Будапештський меморандум, яка відверто дратувала західних союзників.

Хто відкрито й відверто говорив про агресора та його вину в ситуації на Донбасі та в Криму, то це французький лідер Еммануель Макрон. Так сталося, що в гонці за першу зустріч росіяни випередили українців. 29 травня Путін завітав у гості до французького президента одним із перших, проте краще б він цього не робив. Ще під час тієї зустрічі Макрон сповна принизив російського колегу на спільній прес-конференції, назвавши російських журналістів-пропагандистів у Франції агентами впливу, пригадавши нападки на свою родину. Майже через місяць Макрон продовжив у тому ж дусі: «Агресія походить від Росії, тобто агресором є не Україна. Також ми визнаємо, що анексія Криму є незаконною, значить, ми всі знаємо, хто розпочав війну і хто створив цю ситуацію, в якій ми перебуваємо». Російським пропагандистам довелося вдатися до крайніх заходів – відео спільної прес-конференції з різким засудженням агресії Москви в Росії заблоковано провайдерами. Така собі звичайна північнокорейська практика.

Ще одним важливим питанням залишається формат переговорів з Росією. Тут усі сторони погоджуються, що Мінські домовленості не ідеальні, проте нічого кращого на сьогодні не вигадали. А вартувало б. У цьому контексті великі сподівання на Макрона, який зараз має гандикап перед Меркель у Нормандському форматі. Справа в тому, що восени німецькій канцлерці ще доведеться пройти через горнило виборчих перегонів – тож саме час займатися внутрішньою політикою, жертвуючи зовнішньою. Натомість Макрон, який теж більше концентрується на внутрішніх питаннях (вимальовується тренд, який спричиняє вакуум ініціативи, нестачу зовнішньополітичних рішень), все ж має можливість та рішучість зануритись у зовнішню політику. Порошенко заявив, що вже незабаром «нормандська четвірка» зможе представити суспільству новий план із деокупації та реінтеграції Донбасу, який можуть назвати «формулою Макрона». Французький президент зазначив, що йдеться про відведення військових сил і зброї, допуск міжнародних спостерігачів до всіх точок на Донбасі та звільнення заручників. Щось подібне вже записано на мінському папері?.. Так і є. Але хто зна, може французький лідер має особливий рецепт примусу, або ж побачив, як можна вплинути на Росію під час особистої зустрічі з Путіним?

Що ж залишається в сухому залишку від двох робочих візитів (протокольний статус зараз найменше хвилює українську сторону, хоча західні ЗМІ й звертають увагу на подібні символи: головне – мати майданчик для конструктивних перемовин)? Безперечно – зміцнення міжнародної підтримки України. Не варто думати, що на липневій зустрічі G20 у Гамбурзі щось зміниться. Трамп так і не підтвердив свого бажання зустрітися з російським президентом тет-а-тет під час форуму. Для Путіна ситуацію ускладнює той факт, що всі військові в американському уряді, включно з радником Трампа з національної безпеки МакМастером, чітко усвідомлюють масштаб російської загрози, тож на 100% готові підтримувати Україну, можливо навіть оборонним озброєнням (свого часу називали певні строки – жовтень 2017 року). А Макрона просто дратує зухвала поведінка Росії в Європі: від фінансової підтримки популістів та євроскептиків – до прямого втручання російських хакерів у вибори. Москва ризикує опинитися у ще більшій ізоляції вже у вересні – у зв’язку з військовими навчаннями в Білорусі «Захід-2017». НАТО – напоготові, посилює фланги і проводить свої навчання. Для Києва наступним логічним кроком була б активізація безпекового діалогу з сусідами – Польщею, Румунією, Балтійськими країнами – та підкріплення його конкретними справами. Доки ще є час і натхнення.

Валерій Кравченко

Протягом наступних двох-трьох тижнів, до закриття сесії на літні канікули, українські народні депутати можуть проголосувати за законопроект про зміну статусу окупованих територій. Проект закону «Про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованою територією Донецької та Луганської областей» представили для закритого обговорення експертам РНБО і політикам.

За інформацією «Дзеркала тижня», законопроект містить кілька ключових положень. По-перше, окремі райони Донбасу пропонують визнати окупованими територіями. Для Києва це важливо, бо всю відповідальність за те, що там відбувається, буде покладено на країну-окупанта. Втім, у законопроекті не вказано, хто саме є окупантом, хоча агресором названо Росію. По-друге, замість штабу АТО передбачено створити Оперативний штаб для здійснення безпосереднього військового та цивільного управління в зоні конфлікту Донецької і Луганської областей. У цього органу будуть широкі повноваження для реалізації завдань оборони та звільнення окупованих територій. Штабу будуть підпорядковані всі армійські та силові структури, військово-цивільні адміністрації. По-третє, проект закону передбачає, що президент може приймати рішення про застосування Збройних Сил та інших військових формувань, а також запровадити воєнний стан на частині Донецької і Луганської областей. По-четверте, у проекті є посилання на Мінський процес, щоб показати, що Україна з цього процесу не виходить.

Дмитро Тимчук, підполковник запасу, координатор групи «Інформаційний спротив», народний депутат від партії «Народний фронт» (НФ), член робочої групи з підготовки законопроекту про деокупацію

“Законопроект розробляють за участі депутатів, але з ініціативи РНБО. Зараз він проходить узгодження з президентом та урядом. Розглядається варіант, аби його подала в Раду не група депутатів, а президент. Це важливий проект закону, і було б правильно, аби вища виконавча влада показала своє бачення деокупації за підтримки депутатів коаліції. Для нас важливо, щоб була врахована позиція НФ, що ці території не непідконтрольні, а саме окуповані Росією.

Свого часу я був співавтором законопроекту про окуповані території, який ініціювала Оксана Сироїд із «Самопомочі». Не раз спілкувався з нею на цю тему. Вона казала, що їй не важливо, чий буде законопроект про деокупацію, бо головне – аби Україна задекларувала, що це окупація. Сподіваюся, цей законопроект підтримають не лише БПП і НФ, але й «Самопоміч» та інші партії. Він має стати іспитом на зрілість для коаліції в Раді.

У нас із колегами з БПП – суперечка. НФ наполягає на формулюванні «окупація Росією». Депутати з БПП заперечують і кажуть про «непідконтрольні території». На їхню думку, у нас недостатньо доказів, аби переконати західних партнерів та міжнародні суди, що йдеться саме про окупацію. Визнання Україною окупації викличе негативну реакцію з боку ЄС і США.

Якщо зараз ми де-юре не визнаємо території окупованими, то Україна стає відповідальна за забезпечення і соціальний захист тамтешнього населення. Якщо кажемо, що це окупація, то, за міжнародним правом, весь тягар забезпечення лягає на окупанта. Але Росія не визнає, що вона там.

На думку наших західних партнерів, виникає загроза гуманітарної катастрофи на окупованих територіях, бо в такому випадку за тамтешніх жителів ніхто не відповідальний, це нічия земля.

Щоб законопроект про деокупацію став справді дієвим, він має бути узгоджений з виконавчою владою – президентом і урядом. Щоб не ставити уряд у ситуацію, коли він не може втілити закон через юридичні чи інші причини, його заздалегідь узгоджують між гілками влади. Маємо не лише прокукурікати, що це окупація, а й прописати алгоритми дій від нинішнього стану речей до механізмів деокупації.

У нас – парламентсько-президентська республіка, тому Рада може все. Зокрема, прийняти законопроект про деокупацію за один підхід – у першому читанні та в цілому – ще до літніх канікул. Якщо вдасться переконати в цьому достатню кількість депутатів, то так і буде. Дуже сподіваюся саме на цей варіант.

Перший важливий момент законопроекту – нарешті визнаємо ці території окупованими. Коли навесні 2014 року розпочалася АТО, такий формат відповідав реаліям. Однак після того, як РФ почала вводити туди війська і накачувати регіон озброєнням, а замість банд постали два армійські корпуси армії Росії (так звані 1-ий АК ДНР і 2-ий АК ЛНР. – PolUkr.net), АТО перетворилася на війну. Армійські корпуси – це, фактично, інструмент окупації РФ. Через Центр територіальних військ вони підпорядковані Південному військовому округу збройних сил Росії. Штаб центру – в Ростові. Корпуси комплектуються змішаним способом: регулярні війська РФ, російські найманці та місцеві бойовики. Але забезпечує все це і керує всім генштаб Росії.

Друга ціль закону – переформатування АТО у військову операцію. Головні бойові завдання на Донбасі виконують ЗСУ. Де-юре антитерористичною операцією керує СБУ. Це спричиняє багато проблем: ускладнює і затягує прийняття оперативних рішень, скидає відповідальність з усіх. Після прийняття закону операцією де-юре і де-факто керуватимуть військові. Оперативний штаб керуватиме не лише військами на Донбасі, а й усіма силовиками і військово-цивільною адміністрацією.

Також цей закон дозволить нам проводити військову операцію без оголошення війни Росії. Бо хоча наша армія дуже виросла за три роки, проте масштабна війна з Росією – із застосуванням авіації та ракетних комплексів – стала б для нас катастрофою”.

Олег Жданов, полковник запасу, співробітник оперативного управління Генштабу в 2003-2006 рр., військовий експерт

“Заява голови РНБО Турчинова, підтримана очільником МВС Аваковим і фракцією «Народний фронт» у Верховній Раді, стала великою несподіванкою для президента. Це була цілковито ініціатива РНБО і частини депутатів, які хочуть завершити війну. Тому фракція БПП в Раді довго не могла визначитися зі своїм ставленням і чекала на реакцію президента Порошенка. Тому й досі в Раді немає зареєстрованого проекту закону. Його і не зареєструють. Усе спробують спустити на гальмах, тож ми навряд чи побачимо цей закон. Або ж його позбавлять суті, зроблять законом ні про що. У відповідь на ініціативу РНБО Порошенко повторив стару істину: АТО – залишається, Мінському формату немає альтернативи, а Нормандський формат – дуже добре.

Далі у БПП, аби зберегти реноме, почали водити всіх за ніс, начебто є узгоджений проект закону. Виявилося, що такого немає, а є лише концепція проекту закону. Зараз кажуть, наче РНБО цю концепцію пише. Тож поки президент залишається на позиції «ні миру, ні війни», ніякого закону не побачимо. Хіба був би сильніший тиск на президента з боку ЄС чи США. Західні партнери України більше зацікавлені в закінчені війни, ніж Порошенко. Закінчення війни дасть привід Заходу зняти санкції з Росії, адже ЄС зазнає мільярдних збитків. Вони лиш недавно відкрили для себе великий російський ринок, а тут змушені були його прикрити.

Якщо назвемо ці території окупованими, то слід назвати ім’я окупанта, тобто Росію. В такому випадку АТО перетворюється на війну, і у нас буде війна з Росією. В юридичному сенсі це дасть нам великі переваги. Включаться нові міжнародні механізми щодо протидії країні-агресору. Різні країни та інституції матимуть привід ввести чи посилити санкції проти РФ. Як країна-жертва ми зможемо просити ввести на Донбас миротворчий контингент, про що Україна говорила не раз. Отримаємо право на міжнародну гуманітарну і фінансову допомогу.

Загроза визнання Росії агресором може посприяти тому, що Путін, зберігши лице, тихенько виведе війська з України, ЗСУ візьмуть під контроль кордон, а Нацгвардія швидко, буквально за тиждень, зачистить ці території від бойовиків, які там ще залишаться.

Якщо Порошенко оголосить війну Росії, то припиняться всі торговельно-економічні зв’язки українського бізнесу з російським. У президента та багатьох депутатів досі тісні зв’язки з РФ. Суспільство тоді запитає у президента і депутатів, а де ж обіцяні реформи, де боротьба з корупцією, які на війну скинути вже не вдасться. Тож влада зацікавлена у млявій війні. Путіну вона теж вигідна, аби продовжувати промивати мізки росіянам про «русскій мір» і хунту в Києві, відволікаючи їх від внутрішніх проблем”.

Олексій Арестович, капітан запасу, працює в галузі військової психології, конфліктології та психології екстремальних ситуацій

“За два роки повинні відбутися президентські й парламентські вибори в Україні. Тож влада (президент і коаліція) не можуть йти на них без суттєвого прогресу у вирішенні проблем Донбасу та війни з Росією. Нарешті вони це пробують зробити. Аби зрушити проблему Донбасу, владі треба ввійти у три рамки.

Перша – зовнішня підтримка. Начебто маємо підтримку канцлера Меркель, президентів Трампа і Макрона. Напружені відносини між кожним із них та Путіним сприяють тому, аби Україна зайняла сильну і суб’єктну позицію щодо Донбасу. Останні візити Порошенка до США і Франції свідчать, що так є.

Друга рамка – позиція Росії. Оскільки у Путіна в самого президентські вибори в 2018 році, а санкції діють, і в Росії наростає хвиля протестів, то йому теж треба вирішити проблему Донбасу і санкцій. Хоча б показати світові, що в цій справі є поступ. За деякими даними, Путін активно консультується з Вашингтоном щодо виходу з Донбасу в обмін на те, що Америка заплющить очі на Крим.

Третя – внутрішня українська. Статус АТО вичерпаний. Нормативно-правова база, якою регулюється операція, не відповідає нагальним реальним потребам, викликає багато протиріч від найнижчого рівня командира взводу і аж до рівня загального керівництва операції. За всіма ознаками ясно, що це війна. Нею, фактично, керують ЗСУ, але всі документи формально затверджують у першого заступника СБУ, бо це ж АТО. Це спричиняє величезну бюрократичну плутанину, протиріччя між відомствами, гальмує й ускладнює управління бойовими діями.

Крім того, як тільки буде прийнято закон про деокупацію, ці території нарешті будуть визнані окупованими – і це головне. Наразі вони вважаються окупованими лише в одній постанові Верховної Ради, яка дуже розпливчато це називає. Саме на це вказував нам Гаазький трибунал під час останнього позову України проти Росії.

Виглядає так, начебто Крим анексований, а Донбас – не окупований. Якщо він буде визнаний окупованим, то зміниться все. Мінські угоди не працюють, бо Росія не виконує навіть першого пункту. Після прийняття закону вони де-юре перестануть існувати. Де-факто – далі будуть рамковою політичною угодою щодо вирішення конфлікту на Донбасі.

За Мінськом, Росія не учасник, а спостерігач, що перетворює Мінські угоди на фарс. Після прийняття закону РФ стає учасником, бо названа окупантом. На Москву накладаються зобов’язання відповідно до Женевської конвенції (міжнародні багатосторонні угоди в галузі законів і звичаїв війни, спрямовані на захист жертв збройних конфліктів. – PolUkr.net). Порушення норм цієї конвенції є міжнародним злочином без терміну давності.

Навіть якщо Росія не визнає себе окупантом, то позов України як жертви буде підставою для його розгляду. Все це суттєво змінює ситуацію в протистоянні України та Росії на нашу користь. Це передумова для початку переслідування Росії за всі її міжнародні злочини у цій війні. Ці злочини і зараз документують. Уже можна відкривати справи за тортури, репресії, злочини проти людяності.

Росія опиниться в ситуації, коли її загнали, наче бика до загону. Це дає підстави розраховувати, що Путін, затиснутий у вузькі рамки, посунеться з Донбасу. Це використання Україною умов для великої міжнародної, військової, економічної та дипломатичної кампанії зі звільнення Донбасу.

Затягування реєстрації проекту закону у Верховній Раді – ознака, що власні інтереси частини депутатів не збігаються з інтересами держави. Однак політика – це мистецтво можливого, тому їм не залишається нічого іншого, як домовлятися. А це вимагає часу”.

Віталій Портніков, публіцист

“Ознайомився з концепцією законопроекту, запропонованого РБНО. Цей закон може змінити багато речей. По-перше, поставить крапку в так званій АТО. Коли Україна оголошувала АТО, то виходила не лише з вимог союзників, але й з потреб свого законодавства. У наших законах немає можливості запровадити воєнний стан на частині території. А запровадження такого в усій країні не дало б змоги провести ні президентські, ні парламентські вибори. Тож знайшли компромісний варіант – АТО. Цей закон дозволить оголосити воєнний стан на частині території, якщо в цьому буде потреба, якщо буде загострення конфлікту.

По-друге, якщо буде створено Оперативний штаб, як це пропонує керівництво РНБО, то ЗСУ отримають більше можливостей для оперативних дій. Цей штаб буде керувати всією військово-цивільною ситуацією в Донецькій та Луганській областях. Його керівництво буде пов’язане з ЗСУ. Тож зросте безпека населення, оперативність реагування на провокації, з’явиться більше можливостей для звільнення тих територій, які нині всупереч Мінським угодам контролюють бойовики.

СБУ обмежена в своїх діях, бо вона не армія. А саме СБУ керує АТО. Ці нюанси слід врегулювати. За новим законом, усім тепер керуватиме Міноборони та ЗСУ. Цей закон створить для нас умови більшого маневру, аби відповідати на можливі військові провокації росіян.

Наразі законопроект обговорюють депутати фракцій та експерти. Тож у ньому можливі суттєві правки.

Ще один ключовий момент – назвати агресора агресором. Експерти і РНБО наполягають, щоб у законі Росія була чітко названа агресором.

Законопроект виник лише зараз, після трьох років війни, бо визріли відповідні політичні умови. Думаю, президент Порошенко під час зустрічей з Трампом і Макроном мав змогу обговорити й узгодити цей законопроект із партнерами.

Оксана Юринець, народний депутат від партії «УДАР», голова підкомітету з питань регіонального та транскордонного співробітництва між Україною та країнами ЄС

Наразі, поки проект закону не зареєстрований у Верховній Раді, небагато депутатів знайомі з його текстом і можуть фахово про це говорити. Відомо лише, що розробляють концепцію проекту закону депутати від БПП, «Народного фронту» та експерти РНБО”.

Підготував Ігор Тимоць

Джерела: “Дзеркало Тижня”, “Новое Время”, “Інтерфакс-Україна” 

У неділю, 9 липня, держсекретар США (аналог глави МЗС – Polukr.net) Рекс Тіллерсон вперше відвідає Київ. Про це йдеться в повідомленні на сайті Держдепу США: «Тіллерсон зустрінеться з президентом Порошенко, молодими урядовими і неурядовими реформаторами. Він підтвердить відданість США суверенітету та територіальній цілісності України, заохочуючи українську владу продовжувати реформ, які мають зміцнити українську економічну, політичну та військову стійкість».

На сайті президента України повідомляють, що Петро Порошенко обговорить з Тіллерсоном «зміцнення стратегічного партнерства між Україною і США, продовження та координацію зусиль з протидії російській агресії проти України, а також реалізацію домовленостей, досягнутих під час візиту президента України до США 20-21 червня».

Тіллерсон супроводжує президента США Трампа у поїздці до Європи. Глава Америки 5-9 липня бере участь у саміті «Великої-20» у німецькому Гамбурзі. На цьому саміті Трамп мав би зустрітися з президентом Росії Путіним.

Також цього місяця очікується візит генсеків ООН Антоніо Гуттереша і НАТО Йенса Столтенберга. Крім того, Порошенко анонсував візит в Україну в серпні міністра енергетики США Ріка Перрі, а в найближчі місяці міністра оборони США Джеймса Меттіса.

Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту Євро-Атлантичного співробітництва:

“Цей візит означає постійний контакт на дипломатичному рівні між Україною та США. Думаю, буде інформування Києва про перебіг переговорів між Трампом і Путіним у Гамбурзі в частині, яка стосується України, Донбасу і Криму. Може, будуть якісь остаточні домовленості чи «відмашки» щодо організації майбутніх візитів міністрів енергетики та торгівлі США до Києва, а головне міністра оборони. Цей візит вказує, що існує достатньо інтенсивний та взаємодовірливий діалог між Вашингтоном і Києвом”.

Олександр Хара, експерт організації «Майдан закордонних справ» з питань зовнішньої та безпекової політики:

“Цей візит – висловлення Америкою підтримки Україні у гібридній війні проти Росії, обговорення Мінських угод і втілення великого пакету домовленостей між Вашингтоном і Києвом. Про все це говорив Порошенко за результатом візиту до Вашингтону. Нам мало відомо про тодішні зустрічі Порошенко з Тіллерсоном та Метісом, хоча вони тривала довго, порівняно з зустріччю з Трампом.

На жаль, візит Порошенко у США був погано підготовлений. Тому зараз доводиться дотягувати багато деталей. Зазвичай, президент приїздить, підписує угоди і показує результати візиту. Цього разу було не так – Порошенко поїхав і розповів, що домовився опрацювати співробітництво між США та Україною в оборонній сфері, енергетиці та економіці.

Мабуть, йдеться про перспективу надання Україні озброєння та техніки. Попри те, що президент України не відповідає за енергетику, але Порошенко заявив Вашингтону, що Україна готова купувати вугілля в США, про продовження втілення проекту Westinghouse щодо заміни російського ядерного палива для АЕС на американське. Зараз ядерне паливо Україна на 98% купує в Росії. Також, вочевидь, будуть обговорювати інші енергетичні проекти, на яких американці добре знаються.

Безумовно, Тіллерсон говоритиме теж про активніше втілення в Україні реформ, боротьбу з корупцією, економічну ситуацію. Наприклад, після Вашингтону Порошенко заявив, що поїхав у США і зняв перепони для купівлі там вугілля. Питання, а навіщо було Україні ці перепони створювати? Сформуйте належні умови і західні інвестори прийдуть – це, мабуть, теж скаже прагматичний Тіллерсон, який раніше був главою ради директорів нафтового гіганта Exxon.

У нас був високий рівень діалогу між США та Україною за часів Клінтона і Кучми. Тобі була спільна Українсько-американська міждержавна комісія Кучма – Гор. Тобто президент України – віце-президент США. Після приходу до влади президент в США Джорджа Буша-молодшого цю громіздку комісію скоротили. Зустрічі відбувалися в робочій групі держсекретар США – президент України. За Обами Україною займався віце-президент Джо Байден. У адміністрації Трампа, це робить держсекретар Тіллерсон. Він відповідальний за Україну, тож час від часу зустрічатиметься з Порошенко. Головне, чим будуть наповнені ці зустрічі. Чи це будуть тільки гасла, чи реальна робота та інтеграція України на Захід, в безпекові та економічні структури. Усе залежить від України та політичної волі нашого керівництва, їх вміння підкріплювати слова конкретними діями”.

Громадська організація «Білі берети» створена з волонтерів-медиків Майдану навесні 2014 року. Її мета – підготувати фахівців, які би вміли надавати першу домедичну допомогу; медичну допомогу в надзвичайних ситуаціях, у разі введення військового стану чи на масових заходах; керувати мобільними медичними пунктами на полі бою; допомагати бригадам швидкої, поліції, МНС лікарською допомогою.

До організації входять медики і студенти, які на волонтерських засадах надають медичну допомогу бійцям добровольчих загонів і ЗСУ та вчать їх. Волонтери регулярно навчають бійців, які їдуть чи перебувають на передовій. Біля витоків організації був і залишається лікар-стоматолог зі Львова Андрій Кухар (псевдо – Кук), який розповів Polukr.net про проблеми та перспективи першої допомоги і медицини на фронті.

– Коли і з чого почалася діяльність «Білих беретів»?

– «Білі берети», як і багато інших схожих організацій, створено під час Майдану. Із друзями-медиками пройшли Майдан, Інститутську, надавали медичну допомогу. Були під обстрілами 20 лютого на Інститутській, виносили поранених, бігаючи під кулями снайперів. Пам’ятаю, як приїхав вранці 20 лютого з так званою Львівською сотнею, яка одразу потрапила під розстріл. Надавали першу медичну допомогу пораненим.

На Майдані задумали створити «Білі берети», що нам вдалося в тому вигляді, в якому організація існує нині – щоб у кожному місті України був медичний загін у разі потенційних заворушень. Державна швидка медична допомога не має права виїжджати в зони заворушень. А отже, до швидкої пораненого ще варто доставити. Бажано живим. Аби не було хаосу і плутанини, а завжди було кілька медиків у кожному великому місті, почали формувати спрацьовані бригади-команди з відповідним забезпеченням – військовий аналог «Червоного хреста».

На Майдані з’ясувалося, що на практиці не все відповідало тому, що раніше знав, чого роками вчив дітей у «Пласті» про першу медичну допомогу. В умовах бойових дій усе абсолютно інакше. Так творили «Білі берети». Спочатку зібрали медиків-волонтерів, потім закупили нам бронежилети та спорядження…

Почалася війна і ми зрозуміли, що вуличні заворушення зараз менш актуальні, але бійцям потрібні навчання першої медичної допомоги. Тож стали одними з перших, хто зайнявся тактичною військовою медициною (спецпідрозділ медицини, що надає домедичну допомогу військовим під час бойових дій у зонах активного конфлікту та проводить евакуацію поранених у безпечну зону – Polukr.net). Почали проводити тренінги. Усе закрутилося і крутиться так понад три роки.

– Їздите зараз на Донбас і навчаєте солдатів, добровольців?

– Не завжди на Донбас, іноді на тренувальні бази, але туди теж їздимо. Часто проводимо навчання на полігонах, у горах, в інших польових умовах. На сьогодні основний наш вид волонтерства – навчання військових або тих, кому це цікаво, основ тактичної медицини.

Наприклад, у Львові на днях вчили батальйон «Львів» – хлопців, які мали їхати на передок. Недавно їздили в Чернігів у 58-му військову частину ЗСУ. Їдемо всюди, куди запрошують. Останнім часом стали просити, аби нам бодай покрили дорогу. Організація не має рахунків, не хочу всіх цих розмов про шахрайство.

На початку війни ми та колеги-волонтери з T-Helpers навчали мобілізованих на Яворівському полігоні. Вчили кілька хвиль солдатів. Тисячі хлопців пройшли через наші руки – давали їм тренінг з тактичної медицини.

Буваємо на передку, на 0. Що ближче до передка, то менше дурнуватих питань, краще люди розуміють суть того, чого вчимо, і навіщо. Безпосередньо від цих знань залежить їхнє здоров’я та життя в критичний момент.

– Як виглядають навчання в зоні АТО?

– Існують протоколи з тактичної медицини. У нас в армії вони десь 1974 року. У цивілізованому світі медична допомога на війні – чітко регульована. Усе до деталей розписано – як надати першу допомогу під вогнем ворога, як без шкоди евакуювати пораненого, як правильно працювати на евакуаційному транспорті – автомобілі швидкої, гелікоптері, літаку, джипі. Ми взяли за основу протоколи, які використовують країни НАТО. Пройшли відповідні навчання, маємо сертифікати ТССС (Tactical Combat Casualty Care).

Є американський інститут NAEMT. Він пише протоколи з тактичної медицини, які діють в арміях НАТО. За ними працюють і провідні армії поза Альянсом, як-от ізраїльська. Ці протоколи різні країни трохи модифікують під себе. Американці за цими протоколами проводили в Україні курси. Ці навчання ми пройшли, отримали сертифікати.

– Свої потреби покриваєте за кошт пожертв?

– У нас немає особливих потреб. Нам грошей, як таких, дуже не треба. Потрібне було разове вливання на початку. Знайшли спонсорів. Відчували нестачу бронежилетів, касок, медичного спорядження. Тепер воно є і їсти не просить. У нас немає рахунка. Спеціально не відкривав його, не збирав офіційно ніяких грошей. Ми не роздаємо аптечки. Ми вчимо виживати. Буває нам дають кілька ящиків ліків, які завозимо хлопцям на передок, коли їдемо до них. Є дівчата і хлопці з-за кордону, які нас підтримують. Востаннє нам прислали хороший манекен, на якому можемо тепер показувати вправи. Маю колег-програмістів, які ніколи ні на що не жертвують, але позаяк знають особисто мене, то давали, наприклад, гроші, коли нам треба було поїхати на навчання.

– Які найчастіші поранення в АТО?

– В Україні нарешті почали збирати статистику. Наскільки пригадую, то в нас основна кількість – осколкові рани та підриви на міні. Кульові – рідше. Хлопці сидять на «гніздах» і прилітають осколки з артилерії ворога або розвідка підривається на міні, зазнають кульових поранень. Це практично незмінно від початку війни.

Вчимо солдатів, якщо є поранення, діяти за протоколом. Він прописаний так, що у разі будь-яких травм, діючи згідно з ним, доставиш пораненого до лікарів живим. Тактична медицина не лікує. Завдання парамедика доставити пораненого живим з точки А в точку Б. Протокол дає бійцеві знання, навики і вміння це робити. Найперше, наприклад, треба зупинити інтенсивну кровотечу. Тоді перевірка дихання, рани. Однак цього не навчишся за один день.

– Які зараз головні проблеми з медичною допомогою пораненим в АТО, як вони вирішуються?

– Вирішуються – ніяк. Проблеми залишилися ті ж, що й були. Адже поранений не одразу потрапляє до медика. Спочатку йому допомагають ті, хто поруч. Це перша ланка, з якою працюємо – вчимо бійців і медичний персонал, щоби вміли допомогти за протоколом. Почнемо з елементарного – у бійців немає аптечок. Приїжджаємо, а в них сумарно назбирається одна-дві на роту.

– Це в ЗСУ чи в добровольців?

– У добровольців краще. Вони самі розуміють потребу. А також волонтери люблять з ними співпрацювати і їм допомагають. Вони не підуть ці речі продавати на базар, бо розуміють, що це може врятувати їм здоров’я і життя.

– Які бачив проблеми?

– По-перше, це відсутність навиків та брак знань щодо першої медичної допомоги. Якщо солдати і проходили якісь курси, то часто надто скорочено та поверхнево. А потім на практиці – чув дзвін, а не знаю, де він. Вони губляться і не знають, що робити в стресовій ситуації, коли час іде на секунди. По-друге, у них нічим надавати допомогу. Навіть у медиків не завжди є нормальні аптечки, мовчу вже про бійців.

У нас у військовій доктрині про склад сумки медика-санітара чинні норми 1974 року. Практично без змін. І такий маразм на кожному кроці. Приходиш у ЗСУ медиком-санітаром. Тобі статутом передбачена сумка медика-санітара з ватою і перекисом водню. Крапка. Хочеш щось інше – це твої проблеми.

У добровольців із цим веселіше. Приходиш до них і вони тобі складають у сумку те, що треба. У них є поле для маневру, бо вони не зв’язані застарілими нормами і статутами.

– Ці проблеми якось вирішуються?

– У ЗСУ – не дуже. Те, за що умовно билися волонтери та наші тактичні медики із ЗСУ, – це нормальні джгути для солдатів в аптечках. Бо в наших – джгут-гумка десь чи не 1943 року випуску. Довго просили Міноборони: «Купіть нормальні джгути!». Врешті-решт був тендер. Виграла компанія «АВ-Фарм». У неї купили для ЗСУ багато джгутів за ціною 350 гривень за екземпляр. Наші волонтери взяли їх у руки, а вони не відповідають жодним сучасним нормам. З десяти джгутів – два нормальні. Ми знову хвилями штурмуємо міністерство. Джгути списали. Гроші витратили. У підсумку – ні джгутів, ні грошей.

У Тернополі фірма «СПАС» робила джгути, які волонтери визнали одними з найкращих в Україні, за дуже прийнятною ціною. Але «СПАС» тендеру не виграв, хоча їхній продукт був втричі дешевшим. Ось як вирішуються проблеми медичного забезпечення в ЗСУ. Так, волонтери збирають власними силами аптечки бійцям, але це справа держави.

Ситуація з добровольцями і волонтерами на сьогодні дещо змінилася. Вона не та, що була в 2014 році. Ініціатива і патріотизм – вичерпні ресурси. Нині добровольчі батальйони не такі потужні, якими були колись, волонтерський рух – теж. Раніше там було більше всього: людей, завзяття, ресурсів. Але поступово все це тане, мов сніг на сонці. Волонтерство активніше біля зони бойових дій – Дніпро, Харків. А у Львові, за 1100 км від Донбасу, війни немає.

– Як вирішити цю ситуацію з першою допомогою?

– Перше рішення – нормальні курси тактичної допомоги для звичайного бійця, що триватимуть два тижні. У нас сьогодні – лише день-два. Друге – стосовно інструментів, якими можна надати цю допомогу. І це треба вирішувати на державному рівні.

Армія – структура, де виконують накази згори. А Міноборони не дає таких розпоряджень. Бо, наприклад, щоб віддати наказ, щоб усі бійці ЗСУ пройшли курси тактичної медицини, то слід вирішити: де проводити, хто буде проводити, де взяти інструкторів, скільки їм платити. Це все витрати. Через це, вважаю, на жаль, маємо те, що маємо. Військова машина не хоче мінятися.

Хоча щось трішки робиться – у Десні, що в Чернігівській області, відкрили навчальний центр для парамедиків. ЗСУ ніби затвердили склад аптечки, яка більш-менш відповідає нормальній. І щось навіть видавали. Правда, часто або командир їх закриває, «бо загубите», або бійці не хочуть брати, «бо загубимо». Тобто зсув щодо аптечок є. Але цього все одно замало.

За три роки ситуація з медициною в армії покращилася, але не вирішилася. Бо якщо в 2015 році приїздили на лінію 0 і показували хлопцям джгути та турнікети, то ніхто не знав, що це, і що з цим робити. Тепер хоча б мають ці речі та знають, як ними користуватися. За три роки елементарним забезпечили. Тепер показуємо засоби для внутрішнього кісткового доступу – не чули, не бачили… Так крок за кроком з’являються нові предмети в аптечках та вміння їх застосовувати. Ситуація покращується повільно, часто лише завдяки силам волонтерів. Держава не дуже щось робить. А волонтери по одному здаються. Коли починали, то «білих беретів» і тактичних медиків було ого-го, а зараз – одиниці. У нас люди забули, що триває війна. Усі підуть, то залишуся, мабуть, одним «білим беретом» у Львові, але залишуся.

– Яку бачите перспективу?

– Не бачу перспектив. Якщо будуть нові масові атаки на Донбасі, то знову будуть трупи. Усе, що робили, покращило ситуацію з окремими пораненнями. Якщо один поранений, то хлопці гуртуються і разом витягують побратима. А уявити купу поранених, то чим їх витягувати, чим і куди везти? Буде те ж, що в Дебальцевому. Може, трішки краще. Нехай відтоді ситуація покращилася на 10-20%, але до нормального рівня далеко.

Хочуть вчитися ті, які на власні очі бачили 300-их і 200-их (поранені та вбиті – Polukr.net). Ті будуть слухати і втретє. А загалом бійці не дуже до цього охочі. Однак якщо потрачу тиждень і свої гроші, але ці навчання врятують хоча б одне життя, то для мене це вже величезний плюс. Маю історії не про одне життя.

Довідка

Андрій Кухар (Кук) – 32 роки, народився у Львові. Здобув освіту лікаря-стоматолога у Львівському медичному університеті ім. Данила Галицького. Працює стоматологом у Львівській обласній клінічній психіатричній лікарні, а також волонтером у медичному загоні спецпризначення «Білі берети». Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня. Має сертифікат ТССС (Tactical Combat Casualty Care) про вміння надавати допомогу пораненим в умовах бойових дій. Одружений, виховує сина.

Наприкінці грудня 2016 року в маленькому прикордонному містечку Нижанковичі Старосамбірського району Львівської області сталась незвична подія – із сусідньої Польщі давно закинутою колією сюди приїхала дрезина. На ній у гості прибули активісти волонтерської ініціативи «Linia 102» з Перемишля, які в рамках акції «Миколай без кордонів» привезли подарунки дітям.

Торік волонтери у Польщі та в Україні розпочали спільну роботу щодо відновлення залізничної «Колії 102» – колії європейського зразка, яка доходить на території України до Нижанковичів і далі через Хирів знову повертається на територію Польщі. Останні 23 роки вона не використовувалась і нині де-не-де у дуже поганому стані. Волонтери переконані, відновлене сполучення стане яскравою туристичною атракцією, а також сприятиме тіснішим економічним та побутовим зв’язкам між країнами.

Лінія з дитинства

«Я пам’ятаю цю колію ще з дитинства. Коли ходив до середньої школи, ходив попри неї і бачив, як потяги їдуть на Нижанковичі. Тоді я не запитував себе куди вони їдуть, чи там є кордон тощо. Потім не рідко бувало так, що цією лінією під час канікул їхав до Ущиків Дольних», – згадує у коментарі polukr.net президент громадської організації «Linia 102» з Перемишля Кароль Гайдзік.

Нині Україну та Європу розділяє не лише кордон, але й різні стандарти колії. В Україні її ширина становить 1520 мм, тоді як стандарт європейський – 1435 мм. Останнім часом в Україні активно обговорюють проекти прокладання «вузької колії» для полегшення та пришвидшення руху потягів через кордон. Один з таких проектів має на меті довести вузькоколійку до Львова. Водночас тільки торік почали говорити про те, що вузька колія, яка перетинає кордон з Польщею, в Україні насправді є вже давно.

«Колія 102» поєднує польське місто Перемишль з українським містечком Нижанковичі та проходить далі через Хирів на Загуж. Збудували її ще за часів Австро-Угорщини і нині вона є найкоротшим шляхом міжнародного сполучення для мешканців Старосамбірського району та Перемишльського повіту РП.  

Мешканці Перемишля пригадують, що за Радянського Союзу це була специфічна, частково закрита колія. Нею можна було найкоротшою дорогою доїхати з польського Перемишля до польського містечка Ущики Дольні, що у Татрах. Щоправда, для цього треба було перетнути територію України. Це і зумовило специфічний тоді режим роботи колії – поїзд мав дозвіл зупинятись лише на станціях, що були на території Польщі. Натомість кілька десятків кілометрів територією України він проїжджав без зупинок. На ту пору колією користувались не лише для пришвидшення пересування, але і з цікавості: іноземці могли потрапити на територію УРСР без візи і підглянути за життям краю бодай з вікна вагона.

Останній рейс цією колією проїхав у 1994 році. Відтоді станція Нижанковичі працює лише на потреби України і поїзди тут їздять лише по колії стандарту 1520 мм.

«У нас виникла ідея проїхатись цією лінією на українську сторону, однак все було не так просто»

Сьогодні Нижанковичі – це тупикова станція української залізниці з не дуже інтенсивним рухом. Далі – кордон, і поїзди не їздять. Приїхавши на місце, минаємо станцію і йдемо пішки кілька сотень метрів у напрямку кордону, доки не помічаємо на рейках … дрезину. Її називають «Перемишлянка» і саме на ній наприкінці червня утретє до Нижанковичів із Перемишля приїхала група волонтерів організації «Лінія 102».

«Торік, у червні, до мене в гості приїхав колега із Загужа і запропонував оглянути залізничні пам’ятки в Перемишлі. І тоді ми натрапили на 102-ку – колію, що сполучає Перемишль із Нижанковичами і далі. Тоді у нас виникла ідея проїхатись цією лінією на українську сторону, однак все було не так просто», – згадує Кароль Гайдзік.

Ще минулого року колія 102 була у дуже поганому стані – за роки простою вона поросла травою і проїхатись нею було неможливо. Перший крок, який зробили волонтери влітку, – викосили траву вздовж колії. 28 грудня 2016 року до Нижанковичів уперше приїхала дрезина. На сьогодні це єдиний транспортний засіб, що має право їздити по колії, яка вилучена з експлуатації.

Дрезина «Перемишлянка» вже набуває популярності та стає туристичною атракцією у сусідній Польщі. Час від часу перемишльські волонтери організовують поїздки Польщею. В Україні ж за цей час побували тільки тричі. Причина у складному перетині кордону. Кароль Гайдзік пояснює, аби проїхатись за 13 кілометрів до Нижанковичів, треба написати шість офіційних листів: прикордонникам обох країн, адміністрації Львівської обласної державної адміністрації, адміністрації Перемишля та обом залізницям. І тільки після отримання усіх дозволів перетин кордону на дрезині стає можливий. Зазвичай таке листування триває до місяця.

«З містечка Нижанковичі видно польські території. Але сьогодні, якщо пересічний мешканець захоче скористатись безвізовим режимом або малим прикордонним рухом, на який він має право, то мусить їхати або 30 км у гори до переходу в Сільниці, або 90 км до Шегинь, якщо він хоче потрапити у Перемишль – місто, яке від Нижанковичів на відстані 13 км», – пояснює Віктор Гальчинський, керівник прес-служби польсько-українського банку «Кредобанк», який взимку долучився до акції «Миколай без кордонів».

Більші перспективи

Містечко Нижанковичі та сусідні села завдяки своєму географічному розташуванню та спадщині минулого мають туристичний потенціал, який сьогодні фактично не використовується через відсутність тут пункту пропуску та погані дороги на території України. Дорога сюди машиною чи автобусом зі Львова займає приблизно три години. З Перемишля навіть на дрезині можна добратись менше ніж за півгодини.

«Поляки із задоволенням сюди б їздили. Ми розглядаємо передусім туристичний потенціал колії. Йдеться про туризм ностальгічний, медичний та відпочинковий. Ми не проти їздити оглядати креси і згадувати давні часи. Я трактую Нижанковичі як креси своїх батьків та дідів і вважаю, що ми маємо мати можливість їхати сюди, так само, як українці – до Перемишля.  І нічого більше. Водночас поляки готові сюди їздити відпочивати та користуватись колією для транзиту. Доїхавши до Нижанковичів чи Добромиля, можна добратись до Трускавця і навіть на Закарпаття. Для нас це також шлях на Угорщину», – пояснює Кароль Гайдзік.

З польської сторони на відновлення колії потрібно 6 млн злотих та близько року на те, аби довести її до потрібних стандартів безпеки. Скільки коштуватиме відновлення з української – ще точно не рахували. Фахівці кажуть, її відкриття для руху поїздів з мінімальними швидкостями не потребує великих вкладень, але якщо говорити про прийнятні швидкості, потрібний капітальний ремонт. За словами залізничника та фахівця з капітальних ремонтів колії Олександра Якобчука, технологічно на відновлення колії з української сторони потрібен сезон. Але це за умови достатнього фінансування. Передусім відновлення потребує колія довжиною 13 км із Перемишля до Нижанковичів, а далі ще близько 30 км – Україною. Водночас колія польською територією до Ущиків Дольних у кращому стані.

Однак, аби «Лінія 102» повноцінно запрацювала, не достатньо лише знайти кошти на відновлення колії. Найбільша проблема у тому, що в Нижанковичах нині немає пункту перетину кордону. Його відкриття заплановане тільки на 2020 рік, проте, відповідно до Міжурядової угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польща про створення на українсько-польському державному кордоні міжнародного пункту пропуску «Нижанковичі – Мальховичі», тут мають створити пункт пропуску лише для автомобільного та пішого руху. Натомість про організацію залізничного переїзду наразі не йдеться.

«Я переконаний, що спершу тут, на кордоні, мусять зустрітись люди і сказати, що цей залізничний переїзд потрібний. Ми не кажемо, що це мусить бути одразу потяг до Хирова, наразі вистачило би до Нижанковичів. Кожна велика подорож починається з першого кроку», – коментує Кароль Гайдзік.

Про ініціативу волонтерів та бажання створити у Нижанковичах також залізничний пункт пропуску вже знають офіційний Київ та Варшава. Наразі офіційної реакції немає. Водночас експерти пояснюють – колія може бути вигідною і цікавою не лише для туристів.

«Майбутнє цієї колії може бути у трьох напрямках. Передусім йдеться про туризм. Звідси є прямий виїзд з Перемишля на Хирів, а далі на Трускавець та Дрогобич. Другий напрямок – пасажирські перевезення між двома країнами, адже сьогодні поїзди – найшвидший і найкомфортніший спосіб перетину кордону. Третій – товарна логістика, адже це шлях, який дозволить розвантажити Львів у перевезеннях на Закарпаття, Румунію та Угорщину», – прокоментував директор Львівської філії Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту Ярослав Болжеларський.

Мирослава Іваник

6 червня 2017 року Верховна Рада України ухвалила законопроект, який врегульовує питання фінансового забезпечення місцевих виборів, зокрема і перших місцевих виборів в об’єднаних територіальних громадах (ОТГ). З державного бюджету виділено близько 300 млн грн на проведення у жовтні 2017 року виборів у понад 300 новостворених місцевих громадах. Таким чином до кінця поточного року процес адміністративної децентралізації в Україні мав би бути в загальних рисах завершений.

Найбільші сподівання у контексті реформи покладені на контрольовані Україною території Донецької та Луганської областей. Успіх децентралізації тут має стати «обкладинкою» нової України – привабливої для своїх громадян, зокрема тих, які сьогодні є заручниками «русского мира» в самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». Київ має наглядно продемонструвати всі переваги ліберально-демократичного розвитку перед авторитарно-вертикальною системою управління окупованими районами, яку сьогодні практикує Москва. Та чи все вдається на цьому шляху?

У Донецькій області на сьогодні створено 7 територіальних громад із запланованих 44. Процес формування решти 37 адміністративних одиниць перебуває у завершальній фазі. Координують процес місцеві відокремлені підрозділи «Центру розвитку місцевого самоврядування» – проекти Офісу реформ. Показники Луганщини співвідносні з результатами Донеччини: із запланованих 25 ОТГ функціонують лише 4 – на сільськогосподарських територіях півночі області. Темпи створення громад у цьому регіоні нижчі за середні по Україні – приблизно на рівні Київської, Харківської та Закарпатської областей. І значно поступаються показникам Дніпропетровської, Житомирської, Тернопільської та Хмельницької областей, де процес формування ОТГ практично завершений.

На практиці децентралізація є спробою жителів різних населених пунктів самостійно управляти коштами, що надходять від держави, а також коштами донорських організацій, залученими під конкретні проекти. На жаль, успіх процесу суттєво гальмує недосконала законодавча база. Інша проблема – ментальна – особливо виразно проявляється у мешканців міст і селищ на Донбасі. Багато людей на місцях не усвідомлюють своїх можливостей зробити внесок у розвиток інфраструктури рідного міста чи селища, а також не знають своїх прав. Брак освічених кадрів, виконавців, знайомих із проектною діяльністю, обізнаних у вітчизняному законодавстві та з належним знанням англійської мови для комунікації з іноземними донорами – все це уповільнює прогрес децентралізації. Аби виправити ситуацію, 16 червня 2017 року на Луганщині був організований «Перший регіональний форум місцевого лідерства». У форумі взяли участь сільські, селищні, міські голови, голови районних рад та голови районних державних адміністрацій, представники центральних органів виконавчої влади, міжнародних організацій та асоціації органів місцевого самоврядування. Учасники форуму отримали інформацію про регіональні програми, спрямовані на розвиток громад, стан реалізації заходів з децентралізації, можливості залучення ресурсів у розвиток громад тощо.

Реформа має кілька складових. Перша – фінансова децентралізація, за якої певна кількість місцевих податків передається на місцевий рівень – громаді. До цього додаються цільові – медичні та освітні – субвенції безпосередньо на місцевий рівень без посередницької ланки на обласному рівні. Якщо на рівні освіти сьогодні вже реалізується проект опорних шкіл в ОТГ, які мають бути добре оснащеними технічно, то в галузі медицини реформи на місцях уповільнюються відсутністю загальнонаціональної медичної реформи. Максимум, що можуть сьогодні зробити громади, – це закупити обладнання й відремонтувати приміщення лікарень. Друга складова – передача повноважень. Це можливість вирішувати багато питань самостійно, на місцевому рівні, брати на себе відповідальність, залучати додаткові гроші, формувати організаційну виконавчу структуру, виходячи з власних потреб, а не за стандартною схемою.

Значною проблемою на Донбасі є залежність розвитку громад від державних субвенцій. Тоді як основним стимулом розвитку місцевих ініціатив мають бути інвестиції. Іноземні інвестори не поспішають вкладати кошти у прифронтові території. Таким чином відповідальність часто лягає на плечі українських олігархічних структур, які спекулюють на залежності рівня добробуту громад від своєї присутності.

Яскравим прикладом такого втручання бізнесу в реформу децентралізації є Маріуполь – вотчина структур Ріната Ахметова, – де сьогодні «рулить» команда менеджерів «Метінвесту». Місто є взірцем розвитку старого типу, коли його добробут забезпечував бізнес місцевого феодала-господаря, на підприємствах якого працює ледь не половина міста. Децентралізація має за мету поламати таку схему залежності, зокрема через залучення під проекти більшої кількості державних та донорських коштів. Як зауважив віце-прем’єр-міністр, міністр регіонального розвитку Геннадій Зубко, лише в цьому році Маріуполь отримає 800 мільйонів гривень на різні проекти за рахунок бюджетних коштів та залучення коштів від міжнародних партнерів (загальна сума коштів на розвиток Донецької області на 2017 рік – 2,5 млрд гривень).

Додатковими завданнями децентралізації в неспокійних районах зони проведення АТО є забезпечення комунікації між українськими військовими та місцевим населенням. Інший напрямок – реалізація мобільності населення, причому як у межах інших регіонів України та на європейському напрямку (цьому сприяє ухвалений «безвіз»), так і з окупованими територіями. Доступність транспортних коридорів, відсутність корупції при їх проходженні – важлива відповідальність держави для розвитку місцевих громад.

Великим пластом роботи новостворених ОТГ є переселенці. Внутрішньо переміщені особи потребують підтримки на місцевому рівні у працевлаштуванні, а також у питанні придбання власного житла. Особливого ставлення місцевих громад потребують і ВНЗ-переселенці, сконцентровані у Маріуполі, Краматорську, Слов’янську та Покровську в Донецькій області, і в Сєвєродонецьку та Старобільську в Луганській області. На жаль, успішних прикладів на цьому напрямку небагато.

Найбільша на сьогодні об’єднана територіальна громада, створена в Україні, – Лиманська, що на Донеччині. Ця громада вже успішно ділиться своїм досвідом з іншими. Зокрема, прикладом успіху вважається «Центр безпеки громадян». Його збудовано за спеціальним проектом: тут розміщуються рятувальники, пункт медичної допомоги та патруль поліції. Це пілотний проект, реалізований за кошти громади та обласного бюджету, що має сприяти оперативному реагуванню на запити і виклики. Окрім «Центру безпеки громадян», Лиманська міська рада затвердила Концепцію створення індустріального парку «Лиманський» – першого індустріального парку на Донеччині, що має відкрити нові можливості для економічного росту територіальної громади та залучення інвестицій. Хочеться вірити, що такі практичні ініціативи вплинуть на світогляд місцевого населення, яке залишається переважно проросійськи орієнтованим. І це – незважаючи на досвід бойових дій у травні 2014 року. Що цікаво: якщо в Лимані люди чекають повернення сепаратистів «ДНР», то за 20 км звідси, у Слов’янську – місті, що було найбільше зруйноване «русским миром» і знає справжню ціну свободи, – проводяться масові патріотичні заходи.

Насамкінець варто сказати про перспективи реінтеграції та деокупації. Великим позитивом є розуміння центральними органами влади специфіки цих територій, що враховано у різноманітних державних стратегіях, починаючи зі Стратегії інформаційної реінтеграції Міністерства інформаційної політики, й закінчуючи Стратегією інформування громадськості з питань ЄС (2018-2021 рр.) та НАТО (2017-2020 рр.) Офісу галузевого віце-прем’єра. Особливий підхід має враховувати не лише традиційну скептично-прагматичну психологію мешканця Донбасу, але й наявність у більшості його жителів посттравматичного синдрому. «М’яке залучення» не лише дозволить реалізувати іміджевий проект України на своїх контрольованих східних територіях, а й сприятиме напрацюванню підходів щодо роботи з населенням після повернення окупованих територій під юрисдикцію України. Незважаючи на примарність такої перспективи, децентралізація на Донбасі є гарною нагодою показати людям якісну різницю вже сьогодні.

Валерій Кравченко

Напередодні Дня Конституції відбулася найбільша в історії України кібератака. Потрапляючи в комп’ютер, вірус-вимагач Petya.A зашифровував всі дані та вимагав 300 доларів у біткойнах за ключ-дешифрувальник. Після перерахування коштів ключа від зловмисників не було. Від кібератаки постраждали понад 100 українських компаній. Серед них «Ощадбанк», «Нова пошта», «Укрпошта», «Укренерго», «Укртелеком», 24 канал, канал «Інтер», Перший національний телеканал, Міністерство інфраструктури, Міненерговугілля.

Листи із вірусом надсилали на корпоративні електронні скриньки, але були випадки зараження й домашніх комп’ютерів. Зловмисники проводили спам-розсилку. Після зараження першого комп’ютера вірус-троян, використовуючи вразливість операційної системи Windows, проникав у локальну мережу компаній і заражав усі інші комп’ютери.

Вразило комп’ютери з операційною системою Windows 7 і нижче. Не зачепило тих, які на Windows 10 та інших операційних системах. На сайті Windows є оновлення, що латає «пробоїну», через яку потрапляв вірус.

Аби не опинитися в пастці, найкраще вивчити базові правила роботи з електронною поштою і пересиланням файлів. Ці правила нагадала компанія «Київстар», яку атака не зачепила:

1) Не відкривайте посилання на веб-сторінки, отримані в підозрілих листах чи СМС. І в жодному разі не запускайте програм, які пропонують завантажити чи встановити. Зловмисники можуть вводити в оману розіграшем призів, використанням логотипів відомих компаній, закликом до термінового виконання та іншими приманками соціальної інженерії.

2) Уважно перевіряйте адресу веб-сторінки і адресу відправника листа. Особливо слід бути пильним, якщо пропонують ввести логін і пароль.

3) Не відкривайте вкладення листів, отриманих від невідомих адресатів. Якщо є найменша підозра на вміст листа, то перед відкриттям вкладення перевірте його антивірусом. У разі виявлення вірусу, обов’язково видаліть лист і очистіть папку «Видалені».

4) Не встановлюйте на комп’ютерах і мобільних пристроях програм з неофіційних джерел, що можуть містити прихований шкідливий функціонал, який системи захисту не виявляють.

5) Уважно ставтеся до паролів. Використовуйте складні паролі, не користуйтеся одним паролем у різних системах як корпоративних, так і особистих облікових записів. Встановлюйте пароль на блокування мобільного пристрою.

Ще одна порада, але тепер від «ПриватБанку», який не постраждав від атаки, – використовуйте безкоштовну операційну систему Linux. «ПриватБанк» у 2013 році став найбільшим у світі корпоративним користувачем Linux.

Тарас Бучко, фахівець із кібербезпеки компанії TechMagic:

Атака свідчить про ненадійність систем безпеки наших комп’ютерних мереж. Вірус переважно розповсюджувався через популярне бухгалтерське програмне забезпечення M.E.doc., що було розроблене і впроваджене в Україні. Частина експертів вважає, що атака була скерована суто на Україну в рамках російської агресії.

Вірус Petya.A був націлений, щоб вимагати гроші, однак він не знищував дані. Уявімо, він би дані не шифрував, а знищував чи викрадав. Це було б дуже небезпечно та створило б багато великих проблем для усієї країни, а не лише для деяких фірм і банків.

Такі структури, як «ПриватБанк», не постраждали, бо приготувалися до схожих атак. Тож до кібератаки слід було готуватися. Варто чекати на схожі атаки в майбутньому. Неприємності були тільки в тих, у кого стоїть операційна система Windows, а не Linux, який захищений від вірусних атак.

На жаль, в українських приватних і державних структурах ще мало спеціалістів, які б уміло боролися з кібератаками. Також людям бракує елементарної гігієни в цій сфері – вони погано фільтрують контент, який завантажують з Інтернету, чи листи, які їм приходять на електронні скриньки. Роблять запити в пошуковику Google, скажімо, «подивитися фільм онлайн», не звертаючи уваги, на який сайт заходять. Потім тиснуть кілька разів «ОК», щоб швидше добратися до бажаного «халявного» фільму, – і так поширюють віруси. Ця неграмотність дає злочинцям велике поле для маневрів – чинити що завгодно і як завгодно.

Прогалина у Windows, якою скористалися зловмисники, була виявлена до атаки. Але наші користувачі здебільшого використовують неліцензійний Windows і не встановлюють оновлення – звідси легкість поширення вірусу.

Зараження через M.E.doc. – один з векторів атаки. Вона відбувалася також іншими шляхами. Зокрема, через фішинг (шахрайство, мета якого – виманити в неуважних користувачів персональні дані, для цього використовують усілякі виверти – наприклад, надсилають листи з пропозиціями підтвердити реєстрацію облікового запису, що містять посилання на сайт, зовнішній вигляд якого копіює дизайн відомих ресурсів – Polukr.net).

Приватні та державні структури, атака на які виявила їх слабке місце, тепер мають знати, де їм слід захищатися і що покращувати. Знаючи, як фінансують фахівців із безпеки у державних органах, мені хочеться плакати. Їхня зарплата має бути середньою до світової ринкової чи навіть кращою, щоб був стимул там працювати. Також варто запроваджувати нові та кращі технології захисту. На безпеку в світі виділяють найбільше коштів, бо розуміють: якщо важливі дані потраплять у руки злочинців, це може обернутися катастрофою. А в нас, у країні, яка воює, це мають усвідомлювати й поготів.

Ігор Тимоць

У Трускавці 23-25 червня за участі високопосадовців України та Польщі відбувся Форум місцевого розвитку, присвячений обговоренню розвитку Карпатського регіону і реформи децентралізації.

Понад 400 учасників говорили про розвиток Карпат

Форум, який відбувся другий рік поспіль, має стати міжнародною платформою з обміну досвідом щодо питань регіонального і місцевого розвитку, дискусійним полем для обговорення та координації зусиль органів місцевого самоврядування, виконавчої влади всіх рівнів, бізнесу і неурядових організацій для сталого розвитку та процвітання місцевостей у Карпатах по різні сторони кордонів.

На Форум приїхали спікер Верховної Ради Андрій Парубій, перший заступник міністра регіонального розвитку, будівництва і житлово-комунального господарства В’ячеслав Негода, віце-прем’єр з питань євроінтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе, маршалок польського Сейму Марек Кухцінський, представники урядів Польщі, Угорщини та Румунії, обласних і місцевих влад.

Під час заходу відбулось засідання голів райрад Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей, а також засідання правління Асоціації органів місцевого самоврядування «Єврорегіон Карпати – Україна».

Уперше Форум у Трускавці відбувся у 2016 році, тоді завітало понад 150 учасників. Цьогоріч його відвідали понад 400 гостей з України та закордону. Головною подією Форуму стала двостороння зустріч спікера Верховної Ради Парубія і маршалка Сейму Кухцінського, а також робоча зустріч парламентських делегацій української Ради та польського Сейму.

На Форумі, зокрема, презентували макрорегіональну стратегію розвитку Карпат. У її реалізації зацікавлені всі 8 держав, через територію яких пролягають Карпати. Стратегія отримала на словах підтримку урядів Польщі й України, а також органів місцевого самоврядування зазначених країн.

Головна проблема – дороги

Загалом учасники дискусії переконані: перше і нагальне питання для вирішення в Карпатах – розвиток доріг та інфраструктури. Про важливість шляхів комунікації говорила більшість спікерів. У «Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року», яка затверджена українським урядом, вирішення проблем гірських територій є одними із пріоритетних, – розповів перший заступник міністра регіонального розвитку В’ячеслав Негода. Він зауважив, що виконавча влада України підтримує ініціативу польських колег щодо створення нової макрорегіональної стратегії розвитку Карпатського регіону.

«Дві основні проблеми Карпатського регіону – погана інфраструктура та невелика кількість міжнародних переходів через кордон, – зазначив спікер Ради Парубій. – Це водночас гальмує розвиток туризму в Карпатах, як основного напрямку для тамтешнього розвитку. Вирішення цих проблем – завдання для парламенту, над яким працюємо».

Також він нагадав, що кілька днів тому Рада проголосувала за зміни до бюджету, частина яких стосується виділення коштів на реалізацію інфраструктурного проекту Via Carpatia (автомагістраль, яка має з’єднати країни Північної та Південної Європи, від литовської Клайпеди до грецьких Салонік, відгалуження магістралі повинно йти через Україну теж – Polukr.net).

«Насамперед нас цікавить транспортна інфраструктура та доступність регіонів Карпат», – сказав заступник міністра розвитку Польщі Єжи Квєцінський.

«Потрібно більше пунктів пропуску на кордонах»

Водночас маршалок Сейму Кухцінський звернув увагу на потребу реконструкції та відкриття нових пунктів пропуску: «На польсько-німецькому кордоні маємо 43 пункти перетину. У 2004 році, за кілька місяців до приєднання Польщі до ЄС, через них пройшло близько 90 млн осіб. На польсько-українському кордоні лише 14 пунктів пропуску, які у 2016 році обслужили близько 22 млн осіб. Тож одна з основних наших цілей, аби цих пунктів було якнайбільше, а рух відбувався комфортно для кожного учасника».

Його підтримав український колега Парубій: «Наразі українські Карпати мають багато труднощів в інфраструктурі та економіці. Під час зустрічей з головами місцевих рад шукаємо шляхи вирішення цих проблем. Утім, саме напрацювання макрорегіональної стратегії дозволить Карпатам отримати нові шанси та перспективи. Такі регіональні стратегії реалізовані в Альпах, у Балтійських країнах тощо. Цей досвід маємо поширити і використати у наших Карпатах».

Стратегія, озвучена на Форумі, має чотири блоки – екологічний, історико-культурний, інфраструктурний та інноваційний. Якщо Євросоюз схвалить цей документ, кожен із блоків отримає додаткове фінансування.

Ще однією темою для обговорення стала децентралізація. На думку багатьох учасників Форуму, це чи не єдина реформа в Україні, яку можна назвати успішною. «Нині децентралізацію підтримують 60% українців. На рівні обласних рад теж робимо багато, аби процес був успішним. Ухвалюються відповідні програми. Це серйозний процес, до якого слід підходити з розумом, після обговорення», – сказав заступник голови Львівської облради Володимир Гірняк.

«Карпатський регіон простягається на 1500 км від словацької столиці Братислави до нас і до кордонів Сербії та Румунії, – додав Парубій. – Для українців ця транскордонна співпраця – дуже важлива, бо наша країна перебуває на шляху до ЄС. Польща була партнером в написанні цієї стратегії, стала її ініціатором. Також з нами поруч колеги з Румунії та Угорщини. Спільно прагнемо через розвиток туризму зробити Карпати перспективними».

«Україна активно прямує до ЄС, що гаряче вітаємо, – продовжив маршалок Сейму Кухцінський. – Останнє досягнення – безвіз. Ми в Польщі вважаємо, що ЄС повинен розширюватися далі схід, аби кордон Євросоюзу був за Луганськом. Простір Карпат – європейський регіон, який хочемо розвивати. Він чи не найгірше розвинутий інфраструктурно та чи не найбагатший культурно. Пора спробувати більш циклічну форму співпраці між нашими країнами. Найкращою – була би міжпарламентська асамблея Карпатських держав».

«Важлива співпраця на найнижчому рівні»

«Впевнений, що співпраця регіонального характеру – хороша модель для подальшої співпраці між Україною і Польщею, – заявив на Форумі журналіст Віталій Портніков. – Європа – об’єднання регіонів. Лише шляхом інтенсивного регіонального співробітництва зможемо знайти відповіді на багато питань, які зараз важко розв’язати в Україні та Польщі. Регіони – це люди, це спільна історія, цивілізація. Маємо пояснювати всім західним друзям, що не може бути Європи без Львова, Івано-Франківська чи Чернівців. Не можуть існувати теж Перемишль, Львів, Сучава і Чернівці одне без одного. Але для цього, щоб це донести, потрібно реально втілювати задумані проекти. Потрібні економічні та соціальні досягнення в Україні, які б стали привабливими для наших партнерів по Карпатах із країн ЄС».

Під час Форуму відбулося більше 10 пленарних дискусій. Захід став майданчиком, де учасники змогли за особистими зустрічами обговорити важливі речі. Як заявив Парубій, у розмові з маршалком Кухцінським йшлося про можливість співпраці в енергетичній сфері між Україною і Польщею. Адже кілька тижнів тому польський LNG-термінал прийняв перший танкер скрапленого газу зі США. За словами Парубія, ця подія відкриває для України новий шлях до енергетичної співпраці через Польщу з Америкою. «Отримання нового потоку скрапленого газу допоможе нашій енергетичній безпеці», – зазначив спікер Ради.

Він теж повідомив, що разом з маршалком Сейму домовився підготувати спільний лист до голів парламентів європейських держав, аби висловити спільну негативну позицію щодо будівництва газопроводу «Північний потік-2» (для транспортування газу з РФ до Німеччини по дну Балтійського моря – Polukr.net), бо це може зашкодити енергетичній безпеці Європи, а також висловити парламентами України та Польщі солідарну позицію щодо співпраці в енергетичній сфері.

Ігор Тимоць,

Фото:  Андрій Поліковський