Як піднятися на найвищу польську вершину і скільки це коштуватиме?

Безвізовий режим, збільшення кількості та якості сполучень між Україною і країнами-сусідами із ЄС відкрив для багатьох українців дорогу для подорожей Європою. Зокрема, влітку тепер можна поїхати у словацькі чи польські Карпати. Мандри українськими та польськими Карпатами доволі відрізняються. Якщо похід першими – дешево і сердито, то другими – комфортніше та дорожче.

Поїздом, автобусом чи машиною?

Моя і друзів дорога до польських Високих Татр пролягала через курортне польське містечко Закопане, далі до високогірних озер Морське Око та Чорний Став, а звідти до найвищої гірської вершини Польщі – г. Риси (2499 м).

Найкраще до Польщі добиратися поїздом Hyundai «Інтерсіті+» Київ – Львів – Перемишль. Квитки на нього можна купити онлайн. Поїзд виїжджає о 7 ранку з Києва, о 12.17 прибуває до Львова, а о 14.27 вже у Перемишлі. З Києва квиток у другому класі коштуватиме 430 грн, зі Львова – 185 грн. Квитки варто купити заздалегідь. Їхати комфортно, але головне – не треба стояти у чергах на кордоні, які можуть зайняти 5-6 год., якщо подорожувати автобусом чи авто. Зі Львова до Перемишля потяг їде лише 2,5 год.

Польські прикордонники щодо біометричного паспорта жодних зауважень не мають, питають лише про мету візиту і часом заглядають у сумки та рюкзаки, чи бува хто не везе заборонених речей.

Крім зручності для українців, цей рейс перетворив провінційний вокзал у Перемишлі, який ще кілька років тому зазвичай стояв пусткою, у вузловий центр, звідки тисячі українців їдуть по всій Польщі та Євросоюзі.

Із Перемишля можна за 45 злотих (313 грн – Polukr.net) взяти квитки на поїзд до Кракова, які теж варто купувати онлайн і завчасно, бо у касі перед відправленням продають його без резервації місця, тож ті, хто мають квитки з місцями будуть вас змушувати пересідати на інше вільне місце. Триває поїздка Перемишль-Краків три години. В сумі це 500 грн зі Львова до Кракова.

Ціна на прямий автобус Львів–Краків коштує від 450 грн на автовокзалі Львова, від 380 грн на busfor.ua, від 430 грн – на infobus.eu, і від 620 грн – на ecolines.net. У дорозі в середньому проведете 6-7 год., залежно від того, за скільки часу перетнете кордон. Зазвичай у Польщу в’їжджати в кілька разів довше, ніж в Україну.

Можна також скористатися послугами сервісу Blablacar, де водії беруть із собою попутників за гроші. Ціна – від 300 грн зі Львова до Кракова. Середня тривалість теж 6-7 год, але може бути значно довшою через періодичні черги на польсько-українському кордоні.

У багатьох польських містах залізничний вокзал та автовокзал – поруч, зокрема у Кракові, де можна купити квитки на автобус до Закопаного за 18 злотих (125 грн – Polukr.net) і бути там за 2,5 год. Тобто загалом вартість дороги буде коштувати від 425 грн в одну сторону, а триватиме від 8 годин.

Житло, дороги і туристичні стежки

Закопане схоже на українські туристичні містечка – Славське чи Яремче. Тільки польські Карпати більш скелясті, а дороги без ям. Погані дороги – чи не головна перешкода для розвитку туризму в українських горах.

У Закопаному можна зарезервувати хостел чи приватне помешкання на сервісі booking.com. Ціна – від 30 злотих (210 грн – Polukr.net). Що раніше зарезервуєте, то ймовірніше знайти кращий варіант за оптимальною ціною. Готувати можете самі, адже ціни на їжу в Польщі не високі, або їсти в кафе – ціна за страву від 10 злотих (70 грн – Polukr.net).

Взимку Закопане та навколишні села – місця, звідки лижники їдуть кататися на лижах, а влітку сюди прямують для піших походів у гори.

Туризм в українських та польських Карпатах відрізняється. Український умовно дикіший, польський – окультурений. В українських горах ви практично будь-де можете стати з наметом, розпалити багаття, а добратися до заповідної вершини вам поможуть хіба позначки шляху на деревах, а зазвичай доводиться іти сільськими дорогами, де не проїде більшість авто, чи стежками, послуговуючись компасом, GPS–навігатором, іншими приладами або кимось, хто знає дорогу. У польських Карпатах, зважаючи на те, що мальовничі закутки переважно в заповідниках, то намети можна ставити лише у визначених місцях, вогонь палити заборонено, а всі дороги і стежки добре промарковані й викладені. Також там діють специфічні готелі, схрони, де за гроші можна поспати на дерев’яній долівці в спальнику, прийняти душ і купити обід.

Вершина Риси та мальовничі високогірні озера

Гора Риси в Карпатах, у Високих Татрах, на польсько-словацькому кордоні. Вона має три вершини: найбільша на території Словаччини – 2503 м, північна вершина є найвищою в Польщі – 2499 м, а третя вершина теж у Словаччині – 2473 м. Свою назву гора отримала, мабуть, завдяки жолобам і ярам, якими вкрита. Вони нагадують подряпини і смуги. За іншою версією, це множина від слова «рись», хоча ці тварини не живуть за межами лісової частини передгір’я. На гору ведуть дві дороги: легша зі словацької сторони і важча – з польської.

Сільська комерція і комфорт

Вхід у заповідник, звідки можна піднятися на Риси, коштує 5 злотих (35 грн – Polukr.net). До нього можна доїхати маршруткою із Закопаного і навколишніх сіл за 10 злотих (70 грн – Polukr.net). Від входу в заповідник йде гарна асфальтована дорога до мальовничого озера Морське Око, біля якого розташовано схрон. Довжина її 8 км, а набір висоти понад 400 м. Авто там переважно не їздять, аби не загазовувати повітря. Але місцеві возять туристів на возах – 30 злотих з особи (210 грн – Polukr.net), щоб не йти 2 год. по сосновому лісі. На один віз може сісти близько 12 туристів – місцеві мають з цього заробіток, а туристи масово користуються атракцією.

Біля дороги в кількох місцях стоять біотуалети і лавки зі столиками, аби перепочити і перекусити, а також кілька кафе. У лісі заборонено не те що справляти нужду, а навіть збирати чорниці – за це штраф.

Морське Око, Чорний Став та ланцюг у скелі

Широка дорога закінчується біля високогірного озера Морське Око, де є схрон. Це найбільше та найвідоміше озеро у Татрах, розташоване на висоті 1395 м. Воно визнане журналістами The Wall Street Journal одним із п’яти найкрасивіших озер у світі. Площа плеса – 34,5 га, глибина – до 51 м. Сусідні гори вищі за рівень води майже на кілометр.

В озерах заповідника купатися заборонено – штраф 1000 злотих (7000 грн – Polukr.net).

Помилуватися цими озерами приходить дуже багато людей. Попри Морське Око йде кам’яна стежка вгору до іншого озера – Чорного Ставу. Ця мальовнича водойма знаходиться на висоті 1583 м. Тіні, які кидають на водойму навколишні гори та ціанобактерії, роблять воду в озері темною, майже чорною, звідки назва.

Далі кам’яна стежка йде попри озеро вгору – на вершину гори Риси. Позаяк каміння викладено, а стежка промаркована, то підійматися майже кілометр вгору до вершини не так важко, як може видаватися. Останні 360 метрів до вершини слід просуватися по суцільній пологій кам’яній поверхні – для зручності в скелю вбито ланцюг, тримаючись за який і підіймаються туристи.

Для підйому варто взяти високе зручне взуття, яке не ковзає, рукавиці, аби триматися за ланцюг, а також дощовики та теплий одяг. На вершині дме сильний вітер, а погода мінлива, моментально може налетіти дощ. Більшість туристів підіймається лише помилуватися красою озер.

А милуватися є чим – високогірні спокійні озера серед гострих, мов зубці пилки, вершин і хмари, що біжать тінню долинами, – неймовірне видовище, яке вартує потрачених коштів і сил.

Ігор Тимоць

У своїй латентній війні проти України Російська Федерація застосовує різні інструменти – суспільні, політичні, економічні, які прямо або опосередковано спрямовані на розгойдування внутрішньої стабільності в нашій державі, дискредитацію політичних еліт, залякування населення. Це перший з трьох матеріалів, спрямований на визначення характерних важелів та їх впливу на свідомість українців в межах гібридної війни Росії в Україні.

Суспільна дезорієнтація – важливий напрямок роботи російської агентури в Україні. Вона полягає в нав’язуванні сталих психологічних стереотипів, моральному виснаженні населення. Психологічна війна, розв’язана Росією проти України, полягає не лише в створенні сприятливого інформаційного тла шляхом опосередкованої (інколи прямої) пропаганди, а в зміні світоглядних настанов. Головне завдання – звуження світосприйняття до категорій «свій/чужий», «біле/чорне», що сприяє розповсюдженню радикалізму та нетерпимості в суспільстві. Російські політтехнологи зовсім не мають на меті ангажувати місцеве населення в Україні примарами російської благодаті. Натомість їхнє завдання – досягнути безкомпромісності в суспільних настроях.

«Ворог є ворогом. Відповідно Росія, анексувавши Крим та розв’язавши війну на Донбасі, є ворогом. Крапка. Колаборанти в Донецьку та Луганську є ворогами, а не українцями в біді. Влада в Києві, яка не хоче воювати за українську землю, є ворогом. Всі, хто думають інакше, ніж ми, навіть якщо вони українці, є ворогами або посібниками ворога».

Такий радикалізм поглядів вже був застосований для мобілізації населення протягом популістської блокади Донбасу навесні 2017 року. Тоді обласні ради західних регіонів України проголошували підтримку блокади, а тих, хто чинив спротив, радикальні молодики «звільняли» з посад та захоплювали приміщення. Така нетерпимість – те, що потрібно сьогодні Москві в Україні.

Аби посилити елемент суспільної стратегії «або ти з нами, або проти нас», Кремль також застосовує тактику залякування. До неї відносяться як окремі теракти в Києві та в регіонах, вбивства активістів, так і більш глобальні за наслідками та масштабами акти, як-от кібер-атака вірусу «Petya.A». Відзначимо, що Москва має багато інструментів та велику кількість агентів, яких можна використати проти України. Протидіяти їм складно, адже нелегко реформувати спеціальні служби в умовах воєнного часу. Цим користується Росія, зберігаючи своїх агентів у системі.

Інший важливий елемент дезорієнтації – розповсюдження ворожої популістської риторики, широке застосування в мас-медіа мови ворожнечі, використання релігійного та історичного чинників. Росія намагається продукувати такі теми, зокрема, актуалізуючи історичні дискурси, спекулюючи на питаннях історичної пам’яті. Такою виглядає спроба посварити двох найближчих союзників в умовах військових приготувань Росії у Східній Європі – Україну та Польщу – через Волинську трагедію 1943 року. Суперечливі інтерпретації історичних подій також можливі на Закарпатті, де активно діє Угорщина щодо етнічної меншини та Словаччина щодо питання «русинів». Використання етнічних меншин є важливою стратегією Росії. Для цього Москва налагоджує як традиційні зв’язки з лідерами представницьких організацій, наприклад азербайджанцями, вірменами та казахами України, так і готова підтримувати малі народи, наприклад, греків Приазов’я.

Численною, але неоднорідною соціальною групою впливу є внутрішньо переміщені особи. Зважаючи на сталі електоральні вподобання цієї групи (голосували за В. Януковича та «Партію регіонів»), вони б мали стати рушійною силою російського політичного реваншу в Україні. Проте багато переселенців змінили власне світосприйняття у нових місцях проживання. До того ж існує велика проблема координації руху – на сьогодні нема єдиної структури, яка б представляла інтереси 1,6 млн переселенців з Донецької та Луганської областей. Хоча все ж варто визнати, що поле для діяльності російських агентів-підбурювачів буде залишатись великим, допоки Україна не поспішатиме вирішувати нагальні потреби соціальної групи – будувати житло та сприяти отриманню роботи.

За умов досягнення певного необхідного рівня дезорієнтації суспільних настроїв, Росія готова активно застосувати критичні канали комунікації з населенням. Це передусім соціальні мережі, особливо «Фейсбук», оскільки російські соціальні мережі «Вконтакте» та «Одноклассники» заборонені в Україні.

Зростання радикалізму в українському сегменті «Фейсбуку», який на сьогодні нараховує понад 13 млн акаунтів – нове завдання для славнозвісної російської «фабрики тролів». Кампанія з дискредитації офіційних ЗМІ, передусім українського телебачення (основні канали належать українським олігархам), під гаслом «не вірте новинам» підвищить цінність нестандартних каналів комунікації – соціальних мереж, блогів – як новинних ресурсів.

До того ж практика показує, що в умовах ескалації, наявності протилежних поглядів, мусованих пропагандою (російською та українською), чи не єдиним важливим та справді достовірним джерелом інформації є родичі. Вербальний канал комунікації – через розповсюдження достовірних чуток – відмінно працював навесні-влітку 2014 року в Донецьку та Луганську, сприявши становленню «республік». Подібний досвід, ймовірно, буде використаний через підготовку набору психологічних драйверів для мобілізації населення в Україні.

Пробіли в комунікації на рівні держава-суспільство, які вже сьогодні створює Росія, будуть заповнюватись російською латентною пропагандою під «українським соусом», ситуативно підживлюючи або «український фашизм», або «примирення». Метою як першого, так і другого, є фізична дезінтеграція України в традиції «твоя хата скраю» або, як сьогодні пишуть окремі галицькі «націоналісти», – «Україна закінчується там, де не хочуть жити по-українськи», часто зводячи ідентичність до мовного питання.

Головна мета суспільної дезорієнтації – пробити дно українській державності. При цьому дискредитація політичних сил, влади, хоч і є важливим завданням, проте основне – «підмивання» довіри до правоохоронних органів, зменшення авторитету новоствореної поліції, Збройних сил.

Народ має відчувати незахищеність, анархію та вседозволеність (цьому сприяє доступність вогнепальної зброї) – це спровокує агресію та суспільні перетворення, над якими «чаклує» Кремль. Адже зовсім не обов’язково вести кровопролитну війну та проводити реальну військову інтервенцію в Україні, наражаючись на партизанську війну. Досить створити таку картину світу, аби українці самі зробили все можливе, щоб полегшити Росії завдання закріпити нашу державу в своїй сфері впливу. Й після цього використати Україну як плацдарм для просування ідеї російського панєвразійства далі на Захід.

Валерій Кравченко

Держспецзв’язок хоче, аби українці реєстрували sim–карти за паспортом, проте у Верховній Раді наразі немає навіть зареєстрованого законопроекту

Українська Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації (Держспецзв’язок) розробила пропозиції змін до законів, які передбачають реєстрацію всіх абонентів мобільних операторів за паспортами. Ці зміни пропонують для виконання рішення РНБО. Проект закону ще не зареєстрований у Верховній Раді, але вже викликав резонанс.

Аргумент «за» реєстрацію – вона потрібна для підвищення рівня боротьби з економічними злочинами у банківській сфері та для збільшення можливостей виявлення терористичної загрози. Саме так пояснює Держспецзв’язок. На думку авторів запропонованих змін, це сприятиме зменшенню рівня «мобільного шахрайства», злочинів з банківськиими операціями, допоможе веденню бізнесу в умовах «цифрової економіки».

Серед аргументів «за» – реєстрація за паспортом існує в близько сотні країн. Зокрема, в деяких країнах ЄС і США з метою боротьби з тероризмом.

У сусідній Польщі реєстрацію за паспортом в цілях боротьби проти тероризму ввели в липні 2016 року. Перехідний період тривав півроку. З початку 2017 року всі абоненти в Польщі повинні реєструватися за паспортом. Проте діючій владі в Польщі польська опозиція та ЄС закидають авторитарні замашки.

У сусідніх авторитарних країнах, де діє реєстрація за паспортом, виник «чорний» ринок, коли картки операторів реєструють на підставних осіб. Тож спокійно можна купити картку без паспорта. Така практика існує в Росії та Білорусі.

Ще одна проблема, якщо б такі поправки прийняли, то слід було б у короткі терміни зареєструвати велику кількість абонентів. Представники мобільних операторів кажуть, що не встигли б.

Існують два типи абонентів у світі – контрактники та передплатники. В Україні переважно передплатники. Оператори це робили свого часу, аби отримати щонайбільшу кількість абонентів своєї мережі. Контрактники у нас переважно зареєстровані за паспортом – це близько 10% абонентів. Решта 90% – переважно незареєстровані передплатники. У «Київстарі» близько 23 млн. абонентів, у Vodafone – близько 21 млн. і так далі. У пропонованих змінах для реєстрації цих мільйонів абонентів пропонується від трьох місяців до півроку. Оператори кажуть, що цього часу замало і частину абонентів довелося б позбавити зв’язку. А це порушення прав споживачів.

З іншої сторони, українські спецслужби за рішенням суддів й так можуть законно слідкувати за абонентами – яскраве свідчення цьому смс-застереження, які приходили учасникам протестів на Майдані під час революції Гідності. Ще один аргумент «проти» – у суспільстві є страх, що такі дії вестимуть до авторитаризму. У країні, що пережила за 10 років дві революції проти спроб встановлення авторитарних режимів – небезпідставні.

Схожі законопроекти про реєстрацію за паспортом в Раді безуспішно пробували прийняти вже п’ять разів – одного разу в пакеті так званих «диктаторських законів» від 16 січня 2014 року. Потім була спроба в 2015 році. Є сумніви, що й цього разу проект закону, по-перше, зареєструють в Раді, а, по-друге, він набере достатньо голосів, аби його прийняли.

На підтвердження цієї думки висловився міністр юстиції Павло Петренко. За його словами, ініціатива не знайде підтримки у Раді. Урядовець вважає її неактуальною та незрозумілою для суспільства. Про це він заявив в ефірі телеканалу «Еспресо».

«Будь-яка ініціатива, яку пропонують, і яка стосується широкого кола людей, вимагає пояснення – чому це потрібно, які цілі переслідує держава, або той чи інший державний орган, і який буде результат для суспільної та національної безпеки», – сказав Петренко.

У нас багато незареєстрованих проектів законів, які навіть не доходять до реєстрації в Раді, проте обговорюються в суспільстві. Можливо, таким чином у владі перевіряють реакцію суспільства на пропоновані зміни.

Коментарі

Микола Козлов, експерт з електронного урядування Інституту суспільно-економічних досліджень

Аргументи Держспецзв’язку, що ці зміни допоможуть боротися з економічними злочинами, шахрайством і тероризмом, максимально відповідні для випадків із шахрайством. Слід робити якнайбільші перешкоди злодіям. Щодо боротьби з тероризмом, то тут лише частково зміниться ситуація чи взагалі не зміниться. На сході України у нас дещо інші завдання, бо потрібно з маси абонентів визначити тих, в кого підозріла поведінка, тих, хто, наприклад, в’їхав в Україну з Білорусі, вимкнув телефон і включив його у Луганську. Звичайно, якщо скоротити час на ідентифікацію користувача, то це допоможе, але це не головний чинник у боротьбі з тероризмом в Україні. Проте, існують інші засоби зв’язку, яким можуть користуватися терористи – як от мобільний інтернет. Такий трафік взагалі складно відстежити.

Реакція недовіри до таких ініціатив суспільства цілком прогнозована і очікувана. Плітки про прослуховування українців без належних на те підстав, розсилка смс під час подій на Майдані – усе це формує страхи щодо контролю над нами. Проте, більшість із нас і так себе вже ідентифікували в інтернеті. Люди реєструються в різноманітних сервісах, всюди вказують свої ПІБ і телефон. Тому влада не отримує значно більше, ніж зараз мають спецслужби.

У реєстрації абонентів є ще одна зацікавлена сторона – сам оператор мобільного зв’язку. Мати базу в кілька мільйонів ідентифікованих абонентів – це економічна вигода. Додайте можливість визначити поведінку абонентів, їх пересування, користування сервісами, і оператор зможе сформувати таргетовані розсилки, і продавати значно ефективніше свої послуги відповідним рекламно-зацікавленим сторонам. Є багато шляхів як легально заробити на таких даних гроші.

Метью Шааф, директор представництва міжнародної правозахисної неурядової організації Freedom House в Україні

Із обережністю ставимося до можливої обов’язкової реєстрації sim–карт в Україні. Це може стати ще одним важелем для нагляду над користувачами телекомунікаційних послуг і порушенням їхніх прав. Зокрема, на приватне життя. Слід враховувати контекст країни, мету цього кроку, його пропорційність до потенційних загроз і ступінь захищеності інформації про цих користувачів. Питання реєстрації може досить сильно вплинути на рейтинг України в нашому звіті «Свобода в мережі», якщо додатково не буде вжито відповідних заходів для захисту зібраних особистих даних, якщо цими даними зможуть зловживати чиновники, спецслужби, чи інші особи для незаконних цілей та порушення прав людини.

Джерела: Радіо Свобода, Finance.ua, Еспресо, Громадське

Літо 2017 року виявилося спекотним у польсько-українських стосунках. Гострі дискусії на тему спільного історичного минулого мали безпосередній вплив на події та відносини між обома країнами зараз: від загострення «війни пам’ятників» і до скандалу довкола можливого розміщення зображення польського військового цвинтаря у Львові на сторінках польського паспорта.

Напередодні осені, на яку заплановано кілька зустрічей істориків та фахових обговорень експертів обох країн, PolUkr.net поспілкувався з головою Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем про те, які теми будуть на порядку денному та як у нинішніх умовах налагодити діалог.

– Восени має відбутись чергова зустріч у рамках Польсько-українського форуму істориків. Скажіть, будь ласка, чи сторони вже погодили тему та деталі зустрічі, і які очікувані результати?

Зустріч відбудеться у середині або наприкінці жовтня. Тему визначили заздалегідь – будемо говорити про польсько-український конфлікт на Холмщині 1942 року та детальніше розбирати антиукраїнські дії польського підпілля на Холмщині весною 1944 року.  

Сподіваємося, що зможемо розглянути цю проблематику у світлі нещодавно виявлених документів для розуміння того, що відбувалося. Наразі ця тема неналежно висвітлена як у польській, так і в українській історіографії. Фактично це буде її перше детальне обговорення і тому, надіюся, зможемо ознайомитись з новими даними, які виявили в Україні чи Польщі за останні роки. Відомо, що великі масиви інформації щодо цієї теми також є в Канаді.

Дослідників цієї теми небагато. З українського боку нею займався Юрій Макар з Чернівецького університету, який зробив цікаве дослідження та опублікував збірник документів про Холмщину, а також канадський історик українського походження Мирослав Іваник; з польського – Маріуш Зайончковський з Любліна та Ігор Галагіда – історик, який працює в польському ІПН. Сподіваюсь, нам вдасться залучити до теми молоде покоління.

Проблема в тому, що коли говоримо про польсько-український конфлікт, то завдяки польським історикам, а ще більше медійникам, його фокусують виключно на подіях Волині 1943 року. «Волинь-43» своєю тінню закрила усі інші арени польсько-українського протистояння, що спотворює розуміння того, чим був польсько-український конфлікт. У наших професійних дискусіях, ми, очевидно, говоримо і про події на Волині, але хочемо вийти і за її межі.

– Остання зустріч в рамках Форуму була наприкінці березня, зараз тривають переговори про нову. Відбувається це на тлі гострих історичних суперечок. Якою є робоча атмосфера між істориками? Наскільки конструктивно вдається працювати і чи відчувається різниця у настроях, порівнюючи з попередніми роками?

Я би не сказав, що є відчутний вплив політичного загострення на діалог істориків. Сподіваюсь, його не буде й надалі.

Натомість політичний вплив відчутний в іншій темі – йдеться про відновлення пам’ятників та могил на території Польщі та України. Тут, на жаль, ситуація є набагато гіршою: заяви політиків і їхні кроки відіграють вагомішу і деструктивну роль. Коли говорю про кроки, маю на увазі руйнування українського пам’ятника на цвинтарі в Грушовичах (Польща). Це подія, яка завдала чимало шкоди польсько-українським стосункам, і поки що не можна сказати, що війна з пам’ятниками завершена.

У червні у Львові відбулася зустріч українських і польських експертів, мета якої – обговорити проблему із нелегалізованими пам’ятниками на території обох країн і спробувати знайти рішення. На жаль, вона пройшла на досить низькому рівні. Ми планували провести її на рівні заступників директорів інститутів національної пам’яті та заступників міністрів культури, але нашу пропозицію не підтримали польські колеги. Рівень зустрічі було понижено і вона перейшла у формат обміну інформацією. Після цього із заяв у польських медіа ми дізнались, що нібито українська сторона не була готова до зустрічі. Насправді ми маємо список польських пам’ятників, які не легалізовані на території України. Натомість ми не отримали жодної інформації про такі українські пам’ятники на польській території.

– Складається враження, що з польського боку, принаймні зараз, немає бажання вирішити проблему нелегальних пам’ятників. Польські колеги пропонують нам не системний підхід до вирішення проблеми, а зупинятись окремо на кожному пам’ятникові та місці, і детально обговорювати кожен випадок. Для нас це неприйнятна позиція, ми наполягаємо на виробленні системного підходу, який дозволить вирішити проблему в цілому.

Ми озвучили пропозицію легалізації за принципом «всі на всі» і продовжуємо її відстоювати. Підтримки і розуміння від польських колег ми поки що не отримали.

– Про яку кількість пам’ятників загалом йдеться?

На території України є близько 200 нелегалізованих польських пам’ятників. Зараз ми уточнюємо інформацію і збираємо додаткові дані від органів місцевого самоврядування. На жаль, жодної цифри з польського боку щодо нелегалізованих українських пам’ятників ми не почули. За неофіційною інформацією, яку ми маємо, це близько 40-50 пам’ятників. Здебільшого ті, які поставили на початку 1990-х років різні українські товариства.

Безперечно, з обох сторін є легалізовані пам’ятники, але є і такі, що зараз поза законом. Наприклад, один з польських пам’ятників на території України, що потребує легалізації, – це польський меморіал у Биківні. Він був споруджений за часів Віктора Януковича, за його безпосередньої участі та підтримки, але він абсолютно нелегальний, якщо говорити про площину українського законодавства.

– Невирішеність проблеми нелегальних пам’ятників заблокувала на початку року подальші пошукові роботи та впорядкування могил обох сторін. Чи щось змінилось сьогодні?

Ми пов’язуємо ці теми і пропонуємо спершу вирішити питання пам’ятників, які вже існують, та загальні історичні проблеми, а тоді переходити до конкретних речей. Знову ж таки наголошую – проблему треба вирішувати системно.

Під час зустрічі у червні українська сторона намагалась вирішити два завдання: знайти вихід з проблемної ситуації і при цьому зберегти дружні стосунки з польськими колегами. Натомість з тональності прес-конференції наших польських колег після повернення додому розуміємо, що жодне з цих завдань не було пріоритетом для польської сторони. Складається враження, що ціллю прес-конференції було заявити про неможливість досягти домовленостей з українцями, хоча це неправда, ми відкриті і готові домовлятись. Саме такі заяви загострюють ситуацію.

А останні події у Польщі поглиблюють проблему. Маю на увазі встановлення у Грушовичах, на місці зруйнованого пам’ятника, хреста з написом «Українцям, які рятували поляків в роки геноциду». Поглиблюють проблему також дуже дивні пропозиції розмістити зображення польського меморіалу так званих «львівських орлят» на новому польському паспорті. Ця ініціатива дуже шкідлива. Ми пам’ятаємо, як важко споруджувався цей меморіал, яким важким компромісом було його відкриття у 2005 році. Зараз польська сторона перетворює його з місця примирення на місце непорозуміння між українцями і поляками. Ба більше, розуміємо, що на цьому меморіалі теж є нелегалізовані елементи. Йдеться про скульптури левів, які несподівано там з’явились, а також про так званий  “меч Щербець”.

– А як Україні ставитись до заяв польських політиків про Бандеру, зокрема, до фрази, що Україна з Бандерою до Європи не зайде. Що з цим робити?

Я думаю, Україна має продовжити роботу, спрямовану на відкриття українцям інформації про наше минуле, а хто і на яку славу заслуговує за свої діяння у минулому вирішуватимуть самі українці. Такі заяви з боку представників польського уряду свідчать, що ці люди не дуже дорожать приязними стосунками між країнами. Це абсолютно неприпустимі заяви.

З українського боку ніколи не було і, я сподіваюсь, не буде нічого подібного щодо діячів польської історії. Українці ніколи не дозволяли собі вказувати, хто має бути героєм для поляків, а хто – ні.

– Ви вже згадували, що польсько-український конфлікт переважно зводиться до Волині. Як зробити так, щоб зняти цю тему з політичного порядку денного? Що може для цього зробити Україна?

На політичному порядку денному ця тема є здебільшого в Польщі. В Україні немає сил, які намагаються на ній заробити політичні дивіденди. На жаль, нам з України неможливо вплинути на політичну ситуацію в Польщі. Ті сили, які разом з українцями говорять про те, що не треба піднімати на політичний рівень теми минулого, у Польщі зараз не почуті і достатньо слабкі. Більшість суспільства підтримує політиків, які намагаються заробляти на цьому політичні бали. Ми знаємо, що Польща не обмежується лише претензіями до України, нещодавно вони були висловлені і до Німеччини. Очевидно, такі пропозиції польських політиків – це відповідь на попит, який є в польському суспільстві щодо моральних чи, можливо, матеріальних компенсацій за кривди минулого.

– Чи допоможе поіменне називання осіб, які були в УПА та скоювали злочини?

Будь-який злочин треба розбирати детально: вивчати обставини і називати поіменно учасників – жертв і тих, хто їх чинив. Треба абсолютно однаково підходити до тих, хто чинив злочини, будучи в лавах УПА, і будучи в лавах Армії Крайової.

Тому абсолютно неприпустимою є концепція геноциду, яка покладає відповідальність виключно на українську сторону, при цьому не розглядає злочини, які чинили польські підпільники проти українців, хоча вони були не менш жорстокими за злочини українців проти поляків.

Українські дослідники продовжують вивчення цієї проблеми, поступово ми відкриваємо нові документи, і, думаю, зможемо наблизитись до розуміння, що відбувалося і хто конкретно брав участь у тих чи інших подіях.

З польської сторони були слідства щодо антиукраїнських акцій польського підпілля, але поки що жодних результатів немає.

– На Вашу думку, як країни можуть зараз налагодити діалог? Не тільки історичний, але і політичний.

– Переконаний, що поведінка української сторони є абсолютно адекватною і конструктивною. Ми не ухвалювали радикальних політичних заяв, у нас немає радикальних організацій, які би брали на себе відповідальність за плюндрування польських пам’ятників, на відміну від Польщі. Навпаки, наші націоналістичні організації засуджують акти плюндрування польських могил. У нас громадськість переконана, що потрібно повернутись до формату «вибачаємо і просимо вибачення». На жаль, з польського боку ми бачимо радикальні середовища, чиї дії влада або не помічає, або навіть покриває (якщо йдеться про Грушовичі), – це поведінка, яка не сприяє порозумінню. Я дуже сподіваюсь на зміни у наших сусідів, протверезіння польських політичних еліт і розуміння того, що погіршення наших стосунків за реальної російської загрози є на шкоду обом країнам.

Розмовляла Мирослава Іваник

Україна шукає можливості та гроші, аби прокласти до Львова залізничну колію європейського стандарту. Йдеться про так звану вузьку колію, шириною 1435 мм, тоді як звична українська колія має радянський стандарт і становить 1520 мм. Уніфікація колії має суттєво пришвидшити час, за який потяги доїжджатимуть з України до міст Європи. На першому етапі йдеться сполучення колією європейського зразка Львова з польськими містами, у перспективі ж експерти говорять про можливий вихід до Чорного моря.

Шлях на Варшаву

Ідея вузької колії до Європи зі Львова далеко не нова. Про можливість її будівництва говорять уже більше 20 років – чи не від початку незалежності. Основні переваги, за словами експертів, — зручність для пасажирів, адже на кордоні більше не доведеться годинами чекати на так звану заміну коліс на вагонах, а точніше заміну ходової частини (зараз через різницю колій ця процедура займає всередньому до трьох годин), та можливість Україні активніше працювати в рамках ІІІ Європейського транспортного коридору, а отже, залучити додатковий транзит вантажів, які нині минають українську територію через технічні затримки на кордоні.

За ці роки залізничники та влада розглядали два різні варіанти прокладання колії. Один мав поєднати Львів з Варшавою (через Рава-Руську – Замость – Люблін), інший – з Краковом (через Мостиська і Перемишль).

«Обидва напрямки є однаково перспективні і цікаві. Вони просто дуже різні, – коментує polukr.net директор Львівської філії Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту Ярослав Болжеларський. – Якщо говоримо про лінію на Перемишль, це абсолютно нове будівництво, що потребуватиме значно більших коштів. Але на цьому напрямку є певність, що вдасться зробити колію швидкісного руху (до 200 км/год). Інший варіант – реконструкція колії на Варшаву через Рава-Руську. На цій ділянці колія шириною 1520 мм функціонує вже давно і фінансові вкладення у такий проект на перший погляд очікуються меншими, адже достатньо буде побудувати суміщену колію. Однак складно сказати, які саме будуть обмеження по швидкості на цій ділянці. У будь-якому випадку обгрунтування виботу між цими варіантами потребує значних наукових досліджень».

За словами експертів, напрямок на Перемишль може бути більш перспективним для пасажирських перевезень, адже це напрямок, що пов’язує Жешув, Краків і далі йде на Дрезден. Напрямок на Варшаву – це напрямок на країни Балтії. Він може бути перспективніший для вантажних перевезень. Адже нині більшість вагонів, окрім цистерн, перевантажують на кордоні і далі Європою вантажі їдуть на інших вагонах, аніж по Україні.

«Наш університет, зокрема, займається проблемами і готує спеціалістів у галузі інтероперабельності, що визначається як здатність до взаємодії між залізничним транпортом різних країн. На жаль, Україна тільки починає впроваджувати директиви інтероперабельності. Ми готові проводити дослідження і в межах проектів прокладання колії європейської ширини», – запевняє Ярослав Болжеларський.

Львівська міська рада не раз озвучувала свою зацікавленість у проекті. Однак, за словами багаторічного керівника управління зовнішніх відносин та інвестицій Львівської міської ради, а нині народного депутата України Сергія Кіраля, для початку роботи над проектом бракувало політичної волі. Будь-які серйозні дослідження чи переговори блокували на найвищому рівні.

«Ми серйозно займались цим проектом з 2007 року. Але тоді основна проблема була у тому, що його завжди блокували на усіх державних рівнях. Чому? За часів Януковича, спершу прем’єр-міністра, а пізніше президента, уся політика була проросійською і усі проекти не могли суперечити стратегічним геополітичним баченням, які розроблялись у Москві», – розповідає Сергій Кіраль.

Річ у тім, що Москва вже не перший рік має альтернативний проект будівництва широкої колії до Відня. Він буксував через позицію Європейського Союзу, але його активно намагались підштовхувати. Україна підтримувала прокладання широкої колії до австрійської столиці, блокуючи альтернативні, каже Сергій Кіраль. Російська компанія вперше запропонувала цю ідею ще у 2006 році. 2009 року залізничні компанії Росії, України, Словаччини та Австрії створили спільне підприємство Breitspu Planungsgesellschaft mbH для реалізації цього проекту. Нещодавно в Австрії представили техніко-економічне обґрунтування проекту будівництва залізниці від Кошице до Відня, який належить Російській залізниці. Вартість проекту оцінили в 6,5 млрд євро, протяжність нової колії – 400 км. Згідно ТЕО, роботи планується почати у 2023 році. Перший етап проекту буде завершено до 2033 року. У повному обсязі магістраль буде введена в експлутацію у 2050 році. Про участь України у проекті компанія-засновник не згадує.

Попри наміри Москви, здається, нині врешті в українського уряду з’явилась політична воля не до спільного будівництва з Москвою, а до вузькоколійки на своїй території. Принаймні, якщо вірити публічним заявам. Наразі посадовці зупинились на одному з двох можливих напрямків колії. Першочергово у владних київських кабінетах шукають можливість прокладання європейської колії до Варшави. Міністерство інфраструктури заявляє, що на це будівництво потрібно 50 млн євро.

За словами керівника Львівської залізниці Івана Груника, загальна дистанція від Варшави до Львова становить близько 330 км. Сьогодні європейська колія проходить територією Польщі і 7 км до Рави-Руської. Україні залишається побудувати 58 км шляху до Брюховичів. За підрахунками залізничників, якби проект реалізували, то від Львова до кордону потяг проїжджав би шлях за годину і ще близько трьох їхав територією Польщі до Варшави.

«Зараз ми шукаємо потенційних інвесторів, щоб побудувати колію до Брюховичів. Брюховичі – це околиця міста, ми готові побудувати всю логістику там, щоб був доступний під’їзд і до центру Львова і залізницею, і автомобілем», – розповів Іван Груник на форумі місцевого розвитку, що проходив у Трускавці у червні цього року.

Кому і навіщо потрібна нова колія?

«Для нас дуже важливо налагодити швидкісне сполучення з Європою. Розуміємо, що нині є дуже велика потреба комунікації між містами України та Польщі. Особливо це відчутно у часі великих подій: виставок, форумів тощо, під час переговорів та реалізації великих інвестиційних проектів. Логістика у таких випадках є ключовим питанням. Тому, зрозуміло, ми максимально зацікавлені у зменшенні часу, який витрачається на дорогу. Швидкісна колія – проект, про який ми говоримо давно, але багато залежить від залізниці. Зі свого боку ми готові допомагати, аби проект таки відбувся», – запевнив PolUkr.net заступник міського голови Львова Андрій Москаленко.

За словами Сергія Кіраля, колія єдиного зразка передусім дасть нове дихання Угоді про вільну торгівлю.

«Нам потрібно, аби торгівля з європейськими країнами розвивалась. Коли фізично складно перевозити вантажі і складно кудись добратись, наприклад, відвідати певну виставку, це дуже ускладнює роботу. Достатньо просто перетнути україно-польський кордон з кілометровими чергами з 5-10 годинними очікуваннями, аби зрозуміти, якою є ситуація нині. З такою низькою доступністю України для наших стратегічних партнерів неможливо говорити про вихід на нормальні обсяги торгівлі, інвестицій та бізнесу», – переконаний народний депутат.

Якщо ж розглядати перспективу пасажирських перевезень, завдяки колії європейського зразка Львів може стати транспортним центром для України. У міській раді кажуть, до міста можна організувати швидкісні потяги з різних міст України, тут вони стикуватимуться в часі з поїздами до європейських країн.

«Люди з різних міст зможуть приїхати до Львова, пересісти на потяги до Берліна, Кракова чи Відня, де швидко вирішити свої справи та повернутись назад. Багато-хто з українських бізнесменів і не думає їхати у Європу зараз, розуміючи, що таке кордони. Швидкісна залізнична лінія може це змінити», – розповідає своє бачення Сергій Кіраль.

Після Львова: об’єднання трьох морів?

Наразі Україна замахнулась на реалізацію проекту прокладання європейської колії до Львова. За оцінками фахівців, на це треба буде щонайменше кілька років, за умови, що інвесторів вдасться знайти. Однак перспективи прокладання вузької колії далі вглиб країни могли би бути ще цікавіші. Наразі такі проекти радше футуристичні мрії, але, запевняє Сергій Кіраль, про них варто говорити у контексті векторів майбутнього розвитку України та євроінтеграційних прагнень.

«У Польщі активно обговорюють ідею об’єднання трьох морів – Балтійського Чорного та Адріатичного та будівництва інфраструктури у межах країн Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Угорщина і Словаччина), – розповідає Сергій Кіраль. – Йдеться також про перспективи проекту RailBaltica, який стартував вже більше 10 років тому і полягає у будівництві європейської колії через країни Балтії (де на багатьох ділянках теж широка колія – ред) до польсько-литовського кордону. Таким чином європейською колією буде об’єднано скандинавські країни. Ідея є в тому, що для сполучення з Туреччиною і близьким сходом бракуватиме лише цього маленького перешийка приблизно у 300 км між українсько-польським і україсько-румунським кордоном. А можемо отримати майже пряму лінію між Туреччиною і скандинавськими країнами». На його переконання, це може бути один з найбільших міжнародних проектів в рамках євроінтеграції України.

Мирослава Іваник

У селі Стаївка Сокальського району Львівщини, що на прикордонні з Польщею, 28 серпня, у свято Успіння Пресвятої Богородиці, відбувся традиційний День добросусідства. Від 2004 року прикордонники цього дня відкривають кордон і польська делегація разом із місцевою громадою влаштовують спільне богослужіння на місці, де колись з’явилася Матір Божа.

Кордон біля Корчмина утворився внаслідок договору між соціалістичною Польщею та СРСР про обмін територіями в 1951 році. Внаслідок обміну населенням між Польщею і СРСР 1944-1947 років та операції «Вісла» 1947 року практично всі українці зі села виїхали. Тепер на богослужіння приїжджають діти і внуки українців, яких виселили на північний захід Польщі під час операції «Вісла».

«На цьому місці, яке колись було частиною Корчмина, на дереві, де тепер капличка, сталося богоявлення Божої Матері, – розповідає парох Стаївки, отець Михайло Корицький. – Тут теж утворилося цілюще джерело, яке допомогло багатьом людям зцілитися. За часів радянської влади капличка була знищена, але після здобуття Україною незалежності місцева громада відновила капличку та регулярно проводить тут богослужіння».

«Радянщина знищила усі релігійні споруди, а територія була занедбана, бо совіти не хотіли підпускати людей до кордону, – розповіла директор стаївської школи Марія Лотіш. – За розповідями місцевих старожилів, Матір Божа з’явилася тут на дереві дівчинці, що пасла корови, на початку ХІХ століття. Тоді місцеві звели на цьому місці капличку і місце стало культовим».

Цьогоріч свято традиційно розпочалося з урочистої зустрічі польських гостей на кордоні, після чого відбулася Служба Божа і освячення води за участі українського і польського духовенства, а також місцевої влади.

«Щороку єднаються громади Корчмина, що за кілометр звідси, і нашої Стаївки, – розповів голова Сокальської райдержадміністрації Роман Токай. – Колись ці люди жили поруч, але через село проклали кордон. Спочатку свято відбувається по нашій стороні, а потім, у кого є документи, переходять на польську, на свято обжинок. Це наочний приклад дружби між нашими спорідненими народами. Цей захід свідчить, що нас не розділити кордонами».

Дорога до Стаївки в жалюгідному стані, а місцеві села виглядають не надто заможними: уздовж дороги тягнуться старенькі облуплені хатки і поламані паркани. Виглядає, наче для місцевого населення це свято – неабияка подія, тож люди з навколишніх сіл охоче з’їжджаються, зодягнені святково у вишивані сорочки та костюми. Навколо каплички невеликий ярмарок, на якому продають вишиванки, ляльки-мотанки, їжу та домашні наливки.

Поки для місцевих свято – для прикордонників робота. Вони уважно патрулюють ліс навколо, аби хто не спробував нелегально перетнути кордон. Тим часом деякі гості з Польщі, аби не дармувати нагоди, розпитували, чи нема в кого, бува, на продаж горілки і сигарет.

Серед гостей був чиновник з Івано-Франківська, який перед цим організував табір із прибирання українського цвинтаря в Корчмині. «З ініціативи влади Івано-Франківська організували табір підлітків-волонтерів для прибирання цвинтаря Кормина, – розповів керівник відділу внутрішньої політики Івано-Франківської міської ради Ігор Кінаш. – Аби це зробити, залучили 25 хлопців і дівчат із Франківська. Це студенти та активісти наших громадських організацій, які взяли на себе частину організації та їжу. Влада Корчмина ласкаво надала нам для проживання місцеву пожежну частину, де ми ночували в спальних мішках. Останні кілька днів прибирали цвинтар, а тепер ось залишилися на свято».

9 серпня 2017 року очільник ПАТ «Укрзалізниця» Войцех Балчун повідомив про те, що незважаючи на продовжений до 2019 року контракт подає у відставку. Польський реформатор, як і інші іноземці, запрошені керівництвом держави для впровадження кардинальних реформ в ключових галузях явно не виправдали очікувань. Однак у більшості випадків, вони й не могли цього зробити апріорі, одразу після призначень, опинившись у своїй більшості наодинці, а в гірших випадках – проти цілої зграї вітчизняних акул політики та бізнесу, що усіма силами саботували будь-які зміни.

Попри різні історії потрапляння на керівні посади, іноземці за невеликими виключеннями ішли звідти, озвучуючи практично ідентичні закиди: намагання оточення Президента лобіювати свої інтереси, втручання в кадрову політику, саботаж будь-яких змін.

Кейс Бальчуна

З приходом Войцеха Балчуна до керівництва Укрзалізницею в червні 2016 року, польський реформатор одразу ж стикнувся з величезною внутрішньою опозицією серед, здавалося б однодумців. Профільний керівник гендиректора Укрзалізниці – міністр інфраструктури Володимир Омелян чи не з перших місяців розпочав масштабну кампанію критики роботи Балчуна. Поляку закидали і небажання боротись з корупційними семами на підприємстві, і постійну відсутність на робочому місці і навіть у змові з найбільшими бізнес-групами, які заробляли на Укрзалізниці. Дійшло навіть до прямої словесної перепалки на засіданні Кабінету міністрів. Наступний і завершальний раунд боротьби залишився все ж за міністром Омеляном. 9 серпня Кабінет міністрів звільнив Войцеха Балчуна з посади голови правління ПАТ “Укрзалізниця” за згодою сторін. Цьому передував лист Генпрокурора Луценка до глави уряду з рекомендаціями звільнити Балчуна через те, що той саботує боротьбу з корупцією у своїй структурі.

На відміну від попередніх разів, коли Володимир Гройсман особисто вступився за Балчуна, цього разу відповіді з Грушевського не було. У своєму допису в Фейсбук Войцех Балчун написав, що йде з посади з особистих бажань, хоча послідовна критика з боку міністра інфраструктури, листи Генпрокурора та заяви НАБУ вималювали не надто радісну перспективу подальшої діяльності на посаді очільника УЗ. Тож він прийняв виваежене рішення піти з посади навіть розуміючи, що рік і два місяці роботи на «Укрзалізниці» навряд чи зможуть додати позитиву в його резюме.

Насправді, за рік з невеликим роботи Войцех Балчун зумів здійснити кілька позитивних нововведень. Найбільші з них стосуються відкриття нових сполучень всередині країни – передусім, це напрямки “Київ-Ізмаїл”, Київ-Солотвино”, та запуску нових маршрутів електропоїздів “Інтерсіті” Київ-Миколаїв-Херсон, Київ-Кропивницький, Київ-Кривий Ріг. В контексті безвізового режиму вагомими є відкриття міжнародних маршрутів: «Ковель-Хелм», «Київ-Перемишель».

Набагато менше успіхів У Войцеха Бальчуна у справі боротьби з корупцією. Далі гучних заяв про наміри справи не пішли ані в збільшенні прозорості закупівель товарів та послуг, ані в подоланні очевидно занижених тарифів на перевезення для великих компаній, ані в зміні заплутаних схем кадрових призначень.

За невеликими та незначними виключеннями, усі бізнес-групи, які традиційно десятками років будували свій бізнес навколо замовлень Укрзалізниці, зберегли свої позиції.

Після кількох місяців, новий очільник УЗ, зрозумівши, що, залишився практично на самоті, вирішив навіть не починати завідомо безперспективну для одинака справу руйнування численних корупційних схем. Натомість, задовольнився поверхневими (однак також, звичайно, потрібними) змінами. На виправдання Балчуна слід зазначити, що йому протистояли важковаговики української політики та бізнесу – від Рината Ахметова з «ручними» фракціями парламенту та особистими домовленостями з лідерами владної коаліції до очільника транспортного комітету Ярослава Дубневича та основних «інвесторів» парламентської групи «Воля Народу», за сумісництвом, власників паливної компанії «ВОГ». В парламенті та уряді таким чином, утворилась така собі тіньова коаліція проти змін в «Укрзалізниці», які б зменшували їх доходи в разі порушення напрацьованих схем. Тож хто мав підтримувати Балчуна у його, можливо й справді щирих намірах навести лад в авгієвих стайнях «Укрзалізниці» – невідомо.

Стратегічна скромність очільника Укравтодору

Тут же слід зазначити, що земляк Балчуна – Славомір Новак порівняно вдало та успішно працює на посаді в.о. голови керівника Укравтодору. Зовсім інші у нього стосунки і з тим же Володимиром Омеляном. Так, нещодавно стало відомо, що Мінінфраструктури погодило встановлення надбавки до заробітної плати в. о. голови “Укравтодору” Славоміра Новака за роботу у січні-лютому 2017 року в розмірі 900%.

В Україні структура «Укравтодору» є не менш корумпованою, відтак і неефективною, як і Укрзалізниця. Однак з 2014 року саме якість доріг влада обрала як одну з ключових точок покращення власного іміджу. За три роки мільярди гривень вкладались в ремонти існуючих дорожніх полотен, зважаючи на те, що близько 98% доріг в Україні були фактично зношені та підлягали негайному ремонту. Спеціально прийнятий закон по скерування коштів від митних надходжень на дороги також суттєво збільшив обсяги коштів, що вкладаються в ремонт доріг. Зрештою, регулярність, з якою Прем’єр-міністр чи навіть Президент, не кажучи вже про представників команди Президента на місцях інспектують ремонти доріг, вказує на виняткову важливість цих робіт для публічного іміджу владної команди. Тому посада голови Укравтоодору є стратегічно важливою, відтак, тимчасово захищеною від зазіхань конкурентів. До того ж відмова Новака від публічності та намірів заробляти політичні бали на своїх досягненнях безумовно додає йому шансів залишитись на посаді.

Невільні керівники

В більшості випадків підставами для звільнення в експатів стало, судячи з їх заяв, втручання в кадрову політику та неможливість виконувати свої обов’язки у створених їм умовах. Дуже часто – всупереч попереднім домовленостям.

Історія очільника Одеської обладміністрації Михеїла Саакашвілі є першою і найяскравішою іллюстрацією довговічності угод з владою.

Так було, зокрема, з очільником Міністерства економічного розвитку та торгівлі Айварасом Абромавичусом, який в лютому 2016 року подав у відставку з своєї посади.

«У мене і моєї команди немає бажання бути ширмою для відвертої корупції або підконтрольними маріонетками для тих, хто хоче в стилі старої влади встановити контроль над державними грошима. Я не хочу їздити в Давос, розповідати їм про наші успіхи, в той час як за нашою спиною вирішуються якісь питання в інтересах окремих людей», – пояснив він свою відставку. За його словами, представник фракції Президента в парламенті Ігор Кононенко постійно намагався впливати на політику міністерства, а кульмінацією цих намагань стало нав’язування «кишенькового» заступника Міністра.

Жіноче обличчя реформи МВС

Подібний випадок – з Хатією Деканоідзе, яка перебуваючи на посаді очільника Національної поліції насправді провела титанічну роботу, і врешті в лютому 2016 року подавала у відставку. Незважаючи на величезний спротив системи, Деканоідзе буквально продавила старт переатестації старих кадрів МВС. Результатом першого етапу змін в системі став широко розрекламований старт Нової поліції, процес, в якому було надто багато від піару і дещо замало практичного змісту. В будь-якому випадку, до початку 2016 року нападки нардепів і чиновників в силових органах і так званих незалежних експертів на очільника НПУ все частішали. Зрештою, це призвело до того, що вслід за флагманом грузинської команди реформаторів Саакашвілі у відставку подала і Хатія. Попри всю критику, вона залишається обличчям хоча й незавершеної, однак найбільш яскравої та потужної спроби реформування такої важкої та заскорузлої системи МВС в Україні. Очевидно, що не зв’язана зобов’язаннями з системою, Деканоідзе, отримавши мандат на зміни, змогла реалізуват те, що навряд чи вдалося б будь-якому вихідцю з вітчизняної системи МВС.

Уже після завершення першого етапу реформування стало відомо що значна частина правоохоронців, звільнених в результаті переатестації, зуміла через суди повернутись на посади. Основними підставами для таких рішень судів були недоліки нормативної бази, що регулювала переатестацію. Таким чином, широко розрекламована переатестація МВС виявилась мильною бульбашкою, а Хатія Деканоідзе, як і в багатьох подібних випадках інші керівники-іноземці свідомо чи ні відіграли роль ширми для того, щоб приховувати опір системи до змін.

Важка медична галузь

Непідйомним для запрошених іноземців виявилось завдання реформувати і українську медичну галузь. Другий після Революції гідності очільник Міністерства охорони здоров’я грузин Олександр Квіташвілі добре розумів, що робота на цій посаді є невдячною та небезпечною, принаймні для політичного іміджу. Традицій опір напівбізнесових, напівкримінальних структур, що роками вибудовували для себе зручні схеми заробітку на бюджетних коштах, зокрема в галузі закупівлі ліків виявився не єдиною перепоною для проведення змін . Одразу після заяви про відставку, поряд з вище описаними причинами, Олександр Квіташвілі заявив про неможливість співпраці з парламентським комітетом з питань охорони здоров’я. За його словами, комітет, саботував всі ініціативи і не прийняв жодного необхідного для реформ закону.

З тими ж проблемами стикнулась і його наступниця – очільниця міністерства (щоправда, наразі лише у статусі виконувачки обов’язків) Уляна Супрун. Американка за народженням та волонтерка революції Гідності, після отримання українського паспорту з рук Президента, чи не з перших днів роботи стикнулась з опором профільного комітету ВРУ, очолюваного нардепом від БПП Ольгою Богомолець.

Практично будь-які зміни, пропоновані міністерством зустрічають шалений опір в стінах комітету. А також – публічну обструкцію, основними спікерами якої виступають видні особи медичної галузі, які аж надто очевидно бояться втратити власну незалежність та виключність свого статусу. Саме ця протидія не дозволила запустити перший етап медичної реформи минулої сесії, та змусило відкласти такі необхідні зміни до осені.

Навіть перший і очевидно успішний крок по змінах в галузі охорони здоров’я – початок закупівлі ліків через прозорі схеми за допомогою міжнародних організацій викликав шалену критику з боку експертного та професійного середовища.

Реформатори-одинаки

В кожному такому випадку – попри запевнення тих, хто запрошував їх до України, кожному з варягів система чинила величезний опір. В більшості випадків – це були групи політиків, бізнесменів та чиновників – як це буває в Україні міцно пов’язаних між собою, які не хотіли руйнування усталених схем заробляння коштів. В багатьох випадках сюди ж варто дописати і конкуренцію різних політичних команд, і банальну політичну ревність – навіщо віддавати можливість реформаторського успіху можливим конкурентам на виборах?

Проте найбільшим «гріхом» реформаторів було те, що усі вони прийшли у владу, зайняли публічні пости, отримали значні важелі впливу без своїй «команд підтримки» – в парламенті, в уряді, серед політичних сил.

Першим цю помилку зрозумів саме Саакашвілі, який публічно говори про те, що вирішити проблеми реформування в Україні неможливо, не маючи потужної політичної підтримки, отримати яку можна лише ззовні, привівши її в парламент. Натомість, шукати її серед існуючих в парламенті політичних сил сенсу немає. Адже вони й так отримали доступ до державних ресурсів внаслідок квотного принципу розподіл найвищих посад в державі. Рух Нових Сил грузинського політика і мав стати тією політичною силою, яка б сформувала політичну підтримку реформаторам на чолі з екс-президентом Грузії.

Замкнуте коло, в яке потрапили практично усі запрошені реформатори полягає в тому, що їх здатність до провадження змін полягала саме в незалежності від українських політико-бізнесових груп. Однак саме ця незалежність і породила неспроможність таких змін. Реформатори виявились одинаками, яких позбавили повноважень, показово підставили. Частково для того, щоб прикрити небажання змін, частково – щоб зберегти власні впливи в галузях.

З сумної історії запрошених в Україну реформаторів випливає, що шлях, який задекларував Михайло Саакашвілі – реформи через перевибори та зміну еліт на ті, хто справді прагне змін в країні є єдиноможливим та ефективним. Однак реформатори-іноземці, за усього власного успішного досвіду реформ та політичної ваги на зовнішній арені не можуть бути провайдерами такого роду змін. Це – виключно внутрішня справа і завдання на майбутнє для самих українців.

Віктор Біщук

Нерозмитнені авто на іноземній реєстрації заполонили вулиці українських міст. Старі машини з ЄС коштують в кілька разів дешевше, ніж їх аналоги в Україні, хоча українці заробляють чи не найменше в Європі. Юридична компанія Freedom Auto займається юридичним консалтингом транзиту і ввозу таких авто. Її керівник Володимир Несвіт надає юридичні консультації. Він розповів Polukr.net нюанси, чому в нас найвищі мита на авто.

– У чому полягає ваша робота?

– Маю юридичну освіту і даю правові консультації водіям з авто на іноземній реєстрації у вирішенні конфліктів з правоохоронними органами і фіскалами, які зловживають. Робимо усе, аби особа, яка купила авто, заплативши кровні 2-3 тисячі євро, не втратила свого майна та грошей вкладених в нього.

– Які найпоширеніші схеми ввозу таких авто в Україну?

– Найпоширеніші – тимчасовий ввіз і транзит. Жителі прикордоння обирають перший. Цей спосіб виправданий за умов близькості до кордону. За статтею 95 Митного кодексу України, термін транзиту для авто – 5 днів при перетині однієї й тієї ж митниці, 10 днів при в’їзді та виїзді через різні митниці. Це причина черг на кордоні, бо водії мають раз на 5-10 діб перетинати кордон. Такий перетин може відбуватися необмежену кількість раз. Але в разі пропуску цього терміну водієві загрожує штраф до 8500 грн.

Аби мінімізувати клопоти, деякі водії ставлять авто на «ремонт». Потім при перетині митниці показують довідку з автосервісів, що підтверджує об’єктивні причини порушення законодавства. Але іноді митники не хочуть приймати такі довідки. Тоді бувають конфлікти між ними і водіями на кордоні.

Є ще варіант тривалішого ввезення. За статтею 380 Митного кодексу, тимчасовий ввіз нерезидентами на митну територію України авто дозволено на строк до року. Для українця вигідно, аби авто в Україну ввезла фізична чи юридична особа нерезидент з подальшою передачею в управління нашому резиденту. Притягти за це водія до адміністративної відповідальності не можна, бо Конституційний суд визначив, що це не адміністративне правопорушення, передбачене Митним кодексом. Вилучення авто теж поза повноваженнями митних органів і поліції, за умови, що водій має документ про реєстрацію транспортного засобу (техпаспорт) і водійське посвідчення. Проте митні органи весь час шукають способи боротьби з цим явищем, тож не виключені спроби оштрафувати чи конфіскувати авто під іншими приводами.

Ще один варіант – ввіз авто під іноземну фірму. Суть схеми в тому, що авто з ЄС ввозяться на правах не особистого, а комерційного користування, згідно з Конвенцією про тимчасове ввезення (Стамбульська конвенція – Polukr.net) 1990 року. Аби надати користуванню комерційний статус, досить возити з собою папку з документами від іноземної фірми, які нібито призначені українському контрагенту. Поліція чи митник не має змоги перевірити справжність цих паперів, тож не може спростувати версію водія. Для «стамбульського авто» громадянин України стає співзасновником чи «наймається» в таку фірму на роботу. Після купівлі машину реєструють на компанію, а покупець отримує документи на «комерційну» діяльність і техпаспорт. Власником є іноземна юридична особа.

Стамбульська конвенція як міжнародно-правовий акт має вищу юридичну силу, але не кожен митник чи поліцейський буде вести правовий спір, тож іноді правоту доведеться довести в суді. Також виникнуть складності, якщо раптом іноземна фірма перестане існувати чи згубиться контакт з особою, яка пригнала авто і брала на себе врегулювання питань продовження його перебування.

Усі ці схеми не злочинні, а використовують недоліки і суперечності нашого законодавства.

– Який відсоток авто в Україні їздить на іноземній реєстрації?

– Не менше 10% авто. Ця цифра збільшується в геометричній прогресії. 5 років тому їх було в межах 1-2%.

– Наскільки в середньому вживані авто з ЄС дешевші, ніж українські?

– Усе залежить від віку авто, кубів двигуна. В середньому авто понад 10 років із ЄС обходиться в 4 рази дешевше, ніж аналогічне в Україні. Якщо машині 5-7 років, то різниця – до 1,5 рази. Якщо машині більше 10 років, то її взагалі ніяк неможливо розмитнити у нас. Це штовхає людей завозити авто, використовуючи тіньові схеми, в обхід діючого законодавства.

До війни працював в правоохоронних органах Донецька та системі юстиції, там же і почав займатися правозахисною діяльністю. Мав багато знайомих в прокуратурі. Коли виникає розмова, що не підтримуємо вітчизняного виробника, купуємо нерозмитнене, то до війни прокуратура провела повірку МРЕВ. Виявилося, близько 60% авто бізнес-класу тільки в Києві розмитнені на 15-20% через підмалювання цифр у платіжках, без внесення всіх необхідних сум платежів. Поширеною є теж схема завезення і розмитнення автоімпортерами авто з поагрегатним розмитненням, коли машина «начебто» заїхала частинами (кузов окремо, сидіння окремо). У такій діяльності «пільгового розмитнення» задіяна величезна кількість посадовців.

Знаю людей, які безпосередньо балакали з наближеними до перших осіб держави – уряд, Адміністрація президента. Вони без краваток кажуть: «Краник треба регулювати так, аби люди не подохли, але й не надто підняли голову». Фактично в Україні є безліч галузей, які здатні навіть окремо реально виправити на краще питання добробуту людей в країні. Такі галузі як видобуток корисних копалин… Один лише видобуток бурштину може забезпечити зарплати всього апарату держслужбовців. А ще є нафта, газ, метали. Про сільське господарство взагалі мовчу. Проблема одна – ці галузі працюють на корпорації олігархів, які фактично перекрили для України шлях до розвитку.

– Чи є у Верховній Раді зареєстровані законопроекти, які б зменшили мито на авто чи ще якось вирішили ситуацію?

– Тут важливо збагнути, що означає вирішити ситуацію. У Верховній Раді немає законопроекту, який би дозволив водіям керувати такими авто законно, платити в Україні мито, і не стати жебраками.

Такі компанії як наша, а також однодумці – громадські організації «Євро-Авто-Сила» (об’єднує понад 10 тис. власників авто на іноземній реєстрації, – Polukr.net) і «Євро-Авто-Ліга» (один із найбільших в Україні посередників з продажу європейських авто, – Polukr.net) весь час дискутують з депутатами і партіями в Раді. Але останнім часом це перетворилося на фарс, загравання з владою, гру в «кішки – мишки». При чому мишки – громадські активісти з «Євро-Авто-Сила». Вони вже тільки роблять вигляд, що боряться, а насправді виторговують собі «теплі місця», розуміючи, що за ними велика кількість людей, які їм вірять. Але реально боротися в них немає ні вміння, ні бажання. Фактично, влада обрала цих активістів «весільними генералами», які сидять на нарадах у ВР і все роблять за «протоколом». Крім того, наскільки бачу зі спілкування з депутатами, в цій темі потужне лобі автоімпортерів, які не працюють на економіку країни, а є лише частиною корпоративних інтересів.

Менше 1% населення держави узурпували владу. На жаль, депутатів, які б реально вболівали за інтереси народу у Раді настільки мало, що на пальцях одної руки можна порахувати. Як наслідок, для адекватного вирішення проблеми завезення та експлуатації авто на євро-номерах, для прийняття потрібних законів немає перспектив назбирати в Раді потрібної кількості голосів. Влада практикує контроль найяскравіших громадських активістів, робить їх керованими, і пробує генерувати потрібну громадську думку.

Ззовні виглядає, наче там співпрацюють з суспільством, слухають пропозиції. Але насправді на позір. Ось вас ніби чують, але пишуть законопроект, аби авто на іноземній реєстрації платили 2 євро за добу перебування в Україні. Це в країні, де середня зарплата 200 євро в місяць. І ця ініціатива начебто знизу. Фарс.

До мене приходять люди, які за останні кілька років відклали тисячу-дві євро, і просять поради, як правильно купити авто, яке б в них не забрали. У нас громадянин, за Конституцією, має право на вільне пересування країною, на безпечний і якісний транспорт, на гідний рівень життя. Влада ці права грубо порушує. Як можна розцінити, що при середній зарплаті 200 євро найдешевша іномарка на внутрішньому ринку коштує 4-5 тис євро. Виходить, можновладці точно знають, що пересічний українець буде або ходити пішки, або купить за 500 доларів «Жигуль», фінансуючи Росію, бо купуватиме деталі, і ніколи не підніме голови, бо буде лежати під машиною більшу частину часу. Кредо олігархічно-корпоративної системи в Україні – жебраків легше контролювати. А «краник» на кордоні у митників в руках.

– Які ваші варіанти вирішення ситуації, аби дати українцеві доступне якісне авто та позбутися цих напівлегальних тисяч машин?

– Усі держави світу, які хотіли розвитку, зменшували податкове навантаження на малий і середній бізнес. Держава має зробити населення менш залежним від себе, піти назустріч тим, хто хоче вільно пересуватися, а рух – це життя. Людина, в якої є авто, збільшує свої виробничі можливості в рази через економію часу. Якщо у нас високі мита, то має бути рівень заробітку на рівні США і Великої Британії. Хоча б 2 тис. євро на місяць, аби за хороше авто можна було заплатити 15 тис. євро. Тож слід зменшити податковий тягар, вартість розмитнення. Третій шлях – дати бодай безвідсоткову розстрочку на 5-10 років на це розмитнення.

Пересічний студент із Кракова може за одну стипендію і зарплату купити собі старенький Opel Astra, на якому таксуватиме, заробляючи на кращу освіту, їжу, одежу. А українцю треба півжиття витратити, аби купити таке ж авто.

Ще одна річ. Поляк чи литовець може спокійно завезти в Україну авто, рік їздити, виїхати і знову в’їхати до нас. Українець не може. Поляк і литовець заробляє в рази більше, ніж українець (середня місячна зарплата в Польщі – 855 дол., в Литві – 721 дол., в Україні – 220 дол. – Polukr.net).

Ще одне, українці купують авто в ЄС не від доброго життя і це теж коштує. Відкриття юридичної особи в Литві – 500 євро. Ще 150 євро на тамтешню страховку. Це гроші в бюджет Литви. Вони могли б іти в український. За моїми підрахунками, одне авто, яке купила особа в обхід національного законодавства – це десь 400-500 євро реальних доходів до бюджету, які йдуть в скарбницю Литви, Польщі чи Болгарії. Ця сума складається зі страховок, реєстраційних зборів, техогляду, вартості проживання. Якщо взяти середню фірму яка завезла до України 1500 – 2000 авто, то можемо порахувати, наскільки ми багаті, що фінансуємо економіки інших держав.   

Литва – країна, в якої немає тих ресурсів, що в України. Там цілу галузь збудували на транзиті авто в Україну – тисячами везуть, бо купують ще дешевше в Західній Європі. У кожному дворі автосервіс, малярка, мийка. Наша влада каже, що боїться, що станемо звалищем металобрухту з Європи. Чого боятися? У нас металобрухту для металургії бракує. Ахметов захопив всі залізорудні родовища і диктує умови, тому бракує залізної руди і металобрухту. А кожне авто – це якісний металобрухт, якщо на те пішло.  

– Яка країна може бути прикладом вирішення схожих проблем?

– Грузія для мене взірець вирішення проблеми. Цілій країні дали доступні колеса – 100-200 доларів за розмитнення авто. Їх поромами завозять зі США і Японії. Там скасували половину всіх мит і регуляцій. Усе просто і легко. З Грузії везуть машини на продаж в Україну, Росію. Ця країна не виробляє машин, а лише здійснює реекспорт і на цьому заробляє мільйони доларів. Левову частину цих грошей заробляють, не автоімпортери, а звичайні громадяни. В Україні дати заробити українцю – не в тренді.

Чому в нас таке неможливо? Бо влада панічно боїться, що люди стануть на ноги. Середній клас – це люди, яким є що втрачати. Українець, який за 7000 грн. воює проти України на Донбасі – пішов туди, бо йому нічого втрачати і ніде більше заробити. Вони знають, що навіть, якщо виїхати з окупованої території, то їх тут ніхто не чекає, заробити на нове життя не дадуть. А там ще є якесь житло, умови. Вибір страшний, але для більшості вибору немає.  Це слід міняти. Бо далі будуть революції та кров. Я покинув рідний край, виїхавши з Донецька в 2014–му. Не хочу, аби моя дитина, коли виросте, пішла на штучну війну, на якій вбивають по-справжньому, але жила у вільній країні з вільними людьми, які люблять свою землю, людей навколо, без поділу їх на схід-захід, україно- чи російськомовних. Народ як націю характеризує єдність інтересів, землі, поглядів, зусиль.  

– Прикордонники кажуть, що 60-70% авто в чергах на наших кордонах з країнами ЄС – це ті, хто змушені перетинати кордон кожні 5-10 днів. Ця ситуація залишиться без змін?

– Якщо не буде якісних змін у ставленні влади до вирішення питання мит на авто, то нічого на краще не зміниться. Навпаки – чим далі, тим буде гірше. І для людей, і для влади. Буде якийсь автомайдан. Мені у коридорах влади кажуть, як тільки закінчиться війна, то за вас візьмуться. Але тоді їм теж буде гірше, ніж було Януковичу. Можновладці в України завжди сильно недооцінюють людей, які відчули, що значить бути вільними. Треба бачити очі 40-річного українця, якому за 2000 євро дають «Пассата» 2002 року і він, не вірячи очам, починає їздити на ній. Справа у свободі, яку людина відчула з цієї причини.

Хай спробують відібрати у людей свободу. Якщо це станеться, то всі зрозуміють, що таке справжній Майдан. До речі, кожна машина – це фактично дім на колесах. Намет ввозити і встановлювати вже не потрібно, достатньо заїхати на Майдан.

– Чому в Україні не з’явилися заводи світових автовиробників, як це сталося в західних сусідів України?

– Свого часу до Кучми приїхали зі США, з компанії General Motors. Вони казали, збудуємо у вас заводи, дамо 4,5 млрд. дол. інвестицій за два роки, створимо щонайменш півмільйона робочих  місць із зарплатою від 500 дол. Після цього до Кучми приїхали з Кореї, з компанії Daewoo. Сказали, дамо 0,5 млрд. дол. інвестицій в економіку і кількасот мільйонів особисто на сім’ю. І нас продали. Тому в нас нема інвестицій, робочих місць, а Daewoo Lanos у нас лише складають і навіть не корейці це більше, а «АВТОЗАЗ» з відповідним рівнем якості. Коли процес пов’язаний з повноцінним виробництвом машин, то оживають цілі галузі економіки.

– Чи вплине впровадження Угоди про асоціацію між Україною і ЄС на зниження мит чи безмитне ввезення?

– Це теоретично так, але лобі мертвого українського автопрому, влади і митників не дають цього зробити, хитрують, придумують схеми як скасування мит обійти або хоча б відтягти у часі. За Януковича митниця давала 1 млрд. дол. в місяць в гаманець «Сім’ї» (найближче політичне і бізнес-оточення екс-президента Віктора Януковича і його сина Олександра – Polukr.net). Самим митникам та іншим ще перепадало. Хто захоче закривати «краник», який приносить гроші?

Якщо так зроблять, то ці суми залишаться простим людям, які почуватимуться незалежніше, впевненіше. Це зробить владу в країні чутливішою до вимог суспільства, змінить саму систему відносин між владою і суспільством.

В сумі, в Україні процеси після 2014 року нарешті пішли. Але влада пробує ще трошки вхопити за старими схемами. Перед смертю не надихаєшся. Нині вони мають гроші, а завтра їх треба буде залишити простим людям. Вони цього не хочуть. Їм треба побільше встигнути награбастати, довше всидіти, але вчасно втекти десь в Лондон, а також залишитися з якимось лицем, поки їх не роздерли.

Усі бачили, як люди повалили режим Януковича, який контролював все в країні. У нас це ніхто не забере – право захисту інтересів, вміння не бути байдужими.

– Але все має бути законно…

– Існує в юриспонденції поняття «букви» і «духу закону». У нас одне суперечить іншому. 80% законів, які приймає Рада – антиконституційні. Вони суперечать Конституції, яка стоїть вище за них. Вона – норма прямої дії, яка дає мені права, заборонені законами. На вільне пересування та гідний рівень життя теж.

Довідка

Володимир Несвіт – народився 19 червня 1983 року у Донецьку.

У 2005 році закінчив Національну юридичну академію ім. Ярослава Мудрого в Харкові. З 2005 по 2008 рік працював помічником прокурора Пролетарського району Донецька. З 2008 по 2009  рік – прокурором відділу нагляду за додержанням та застосуванням законів прокуратури Донецької області. У 2009 році директором із правових питань корпорації «Індустріальний союз Донбасу». З 2009 по 2011 рік старшим помічником прокурора Пролетарського району  Донецька. З 2011 по 2014 рік начальником Єнакієвсього міського управління юстиції.

Із 2014 року переїхав в Київ. З 2014 по 2015 рік працював завідуючим відділом правового захисту Київської обласної ради профспілок. З 2015 року обраний на посаду голови профспілки адвокатів та юристів Києва та Київської області. Із 2015 року здійснює юридичну практику як приватний підприємець, а з 2016 року – адвокатську практику. Голова юридичної консалтингової компанії Freedom Auto.  
Одружений. Має синів Михайла 2009 року народження та Володимира 2013 року народження.

Росія має на меті не знищення, а підкорення України як держави. Для нас це однаково означатиме смерть української державності й суверенітету, адже навіть нинішній статус Києва де-факто як puppet–state США дозволяє українцям почуватися самостійними і культурно самобутніми в своєму регіоні. Натомість Росія прагне до знищення української ідентичності, політичної нації, пониження статусу «хохлів» та їх «селянськості» до героїв сюжетів Миколи Гоголя.

І не варто сподіватися, що Москва натомість запропонує солодкий пряник економічного достатку й фінансової стабільності – достатньо подивитися на «здобутки» Криму, аби зрозуміти, що Росія на це не спроможна. Наш північний сусід – це химерний гібрид олігархічної держави, неліберальної демократії, що ідеологічно базується на імперському шовінізмі, православній нетерпимості та радянській моделі державної вертикальної регуляції. Але й цього вистачить, щоб знищити нашу державність. Яку ж тактику й інструменти використовує для цього Москва?

Перше, що слід відзначити, – це відсутність у Кремля цілісної покрокової стратегії, чіткого плану щодо України. Його замінюють маленькі кроки-досягнення: анексія Криму, створення «ДНР/ЛНР», підготовка політичного реваншу (над цим працюють відразу декілька фінансованих з Росії «українських» політичних сил), конфлікт історичної пам’яті між Україною та Польщею тощо. Після досягнення певної цілі розпочинається планування за різними сценаріями та просторами. Наприклад, досі повноцінно не розіграна карта внутрішньо переміщених осіб або парафіян Української Православної Церкви Московського Патріархату. Підвищення рівня конфліктогенності в суспільстві на тлі недовіри до влади є важливим імперативом дій Росії в Україні. Заслуговує на увагу й подача матеріалу, спрямована на особистісне сприйняття, формування детермінант поведінки, базованої на оцінках потреб людей (коли «своя кишеня» важливіша за цілісність держави). Саме тому на Сході України, навіть у зоні АТО, люди наголошують на необхідності підтримки економічних зв’язків з Росією (за результатами дослідження в січні 2017 року, таких 51%). Цим користується Москва, вибудовуючи поведінкову стратегію в дусі «робимо бізнес, а не війну».

Такий підхід ефективно спрацьовує для країн Європи (особливо Центральної та Східної) і є важливим аргументом для подолання режиму антиросійських санкцій. Інший мотив – знищувати ліберальну демократію (та лібералів) її ж засобами.

Крім правозахисної дипломатії РФ та намагання надати докази злочинів сучасних «бандерівців» щодо «народів ДНР/ЛНР», Москва активно використовує подвійний підхід до свободи слова. У той час, як російські пропагандисти переважно нехтують журналістською мораллю, продукуючи відверто неправдиві або ангажовані сюжети, офіційний Кремль дуже часто починає говорити про утиски свободи слова.

На Заході вже зрозуміли подвійну гру Росії на інформаційному фронті, тому справа йде до відбирання ліцензій на мовлення Russia Today та Sputnik. В Україні російські пропагандисти працюють завуальовано, а поодинокі справи, як, наприклад, проти головного редактора часопису «Страна» і редактора газети «Вести» Ігоря Гужви, призводять до великого суспільного резонансу. Вочевидь, латентних прибічників «русского мира», які завтра готові мобілізуватися, в Україні вистачає. Ще більше байдужих, які приєднаються до табору переможців. Тож, незважаючи на ситуативні викриття, підтримка Москвою своїх агентів в Україні себе виправдовує.

Для домашньої аудиторії Росія активно використовує риторику «вставання з колін» та «повернення величі». Золотий вік, підтверджений завзяттям захисників вітчизни Російської імперії (середина ХІХ ст.) і Радянського Союзу (середина ХХ ст.), масово героїзується через російський кінематограф, починаючи з 2000-х років. Оскільки Москва впевнено просуває російськомовну ідентичність, яка має замінити українцям, білорусам, казахам національну свідомість, то такі установки ствердження російської величі валідні для всього пострадянського простору (а також для російської діаспори в країнах Заходу). Ще один чинник величі – ядерний статус російської держави, який дає змогу кремлівському пропагандисту Дмітрію Кісєльову розповідати про «ядерний попіл» у контексті перспектив західного світу (США) протистояти Росії.

Країни Заходу загалом демонструють побоювання перед ядерною загрозою. Як приклад сталості психологічних драйверів можна згадати північнокорейську ядерну програму й ракетні випробування, проведені Пхеньяном улітку 2017 року, і той резонанс, який вони викликали (передусім в англосаксонському світі). Навіть колишній футболіст, а нині відомий тележурналіст Гарі Лінекер жартівливо попросив Дональда Трампа не розпочинати ядерну війну до початку сезону в англійський футбольній прем’єр-лізі. Інший приклад – іранська ядерна програма, проти якої, запроваджуючи відповідні санкції, протягом останніх 30 років об’єднався весь ліберальний світ. Кейс Росії тут стоїть окремо. Москва, як спадкоємиця СРСР, володіє другим у світі ядерним потенціалом, й ніхто не ставить під сумнів саме право на володіння Кремлем ядерною зброєю (на відміну Ірану та Північної Кореї).

Ядерний фактор безпосередньо впливає на лінію поведінки Заходу у стосунках зі своїм потужним і норовливим (а часто й непередбачуваним) партнером. США та ЄС не можуть говорити з Москвою виключно з позиції сили, тож перманентно шукають дипломатичні формули, спрямовані на приборкання зростаючих апетитів російської сторони. А ці апетити вже досягли межі біполярного протистояння.

Москва активно підживлює страхи західного суспільства риторикою «камікадзе». Вона полягає в необхідності перемоги над Заходом будь-якою ціною – як повноцінний переконливий реванш за розпад СРСР. Росія або здобуде велич і визнання, або знищить увесь світ. Яскравий образ ймовірності ядерної війни схиляє до більш конструктивної позиції представників ліберального світу, які сприймають діалог з Кремлем як сумнівну альтернативу війни з «божевільним російським ведмедем». Саме тому НАТО та ЄС не демонструють потрібного консенсусу в питанні, як саме протистояти російським впливам та інтересам в Європі. І саме через це навіть найближчі сусіди України проявляють замало волі у відстоюванні позицій Києва на зовнішньополітичній арені. А частина «друзів» веде газові справи («Турецький потік») і навіть розглядає можливості послаблення санкцій проти Москви (Угорщина, Словаччина, Болгарія).

Україну звикли розцінювати як «жертовне ягня», яке, звісно ж, можна принести в жертву російському експансіонізму. Однак чи зупинить ця жертва агресора? Найімовірніше, вона лише додасть йому впевненості й підігріє і без того великий апетит Росії в макрорегіоні Міжмор’я, який вона вважає своєю зоною впливу. Тут важливо пам’ятати, що пасивно допомагаючи ворогу знищити Україну, наступними будете саме Ви. Захоплення Києва і встановлення лояльного режиму – не самоціль для Кремля, а Україна – зовсім не остання мета російського ревізіонізму.

Валерій Кравченко

Україна вступає в ту вирішальну фазу свого розвитку, коли вона або здобуде регіональне лідерство і визнання, або постане перед екзистенційним викликом. На державні інститути, політикум та громадян чекає найвизначніший іспит – на власну державницьку зрілість, на спроможність мати свою унікальну ідентичність.

Ворог робить усе, аби її розмити, замінити на слов’янство, російськомовність та православність, подати наших друзів нашими ворогами, остаточно посварити нас із вірними сусідами, які єдині розуміють, що коїться. Щоб позитивно для себе вирішити цю ситуацію, українці мають чітко усвідомлювати, що таке Україна сьогодні та яке її стратегічне оточення – в якому світі ми живемо.

Передусім треба реалістично і чесно визнати, що Україна – це олігархічна держава, де двадцять найбільш заможних родин контролюють економіку, мають свої медійні ресурси, політичні партії. Конкуренція між кланами обумовлює весь політичній процес у нашій державі. І дві революції на Майдані абсолютно нічого не змінили. Олігархічна природа держави породжує корупцію та непотизм на всіх рівнях влади, яку неможливо викоренити. Водночас Україна позиціонує себе як «останній оплот» демократії та ліберального світу, де насправді присутні всі атрибути демократичної держави. Більше того, Київ активно демонструє своє прагнення проводити реформи, спрямовані на вирішення всіх «хвороб» олігархічного ладу. Однак частіше робить це з показовою метою. Тим не менш, успішно або не дуже, за активної участі та фінансових вливань зацікавлених міжнародних партнерів (США, Німеччина) ці реформи поволі здійснюються.

Україна – багатонаціональна держава. І саме тому успішні приклади європейської інтеграції її західних мононаціональних сусідів – некоректні для наших реалій. Діаспори та меншини можуть слугувати інструментом, який зовнішні актори мають можливість активно використовувати для політичної дестабілізації України.

Присутність близько 20% етнічних росіян підвищує рівень вразливості держави до російських інформаційних впливів. Так само, як і радянська історична сімейна пам’ять – родичі багатьох українців проживають в Росії. Москва щосили експлуатує цей факт, говорячи про «братів» та єдиний слов’янський народ на противагу націоналізму (який ототожнюється з фашизмом) на етнічній та культурній основі.

Це сприяє розмиванню ідентичності українців, які живуть у російськомовному середовищі. Лідер «ДНР» Олександр Захарченко навіть запропонував фантасмагоричний проект «Малоросії» замість України, який, щоправда (після обструкції від кураторів), сам же й визнав передчасним. Мета дестабілізаційних зусиль Москви – не допустити консолідації українського суспільства проти зовнішнього ворога, взаємними чварами максимально розколоти його. Часто просто придумуючи приводи, інколи – базуючись на прорахунках українських політиків. Або використовуючи сукупність цих чинників – як сталося на Донбасі в 2014 році, коли Росія «вигадала» донецький та луганський сепаратизм, спробувала побудувати псевдоідентичність там, де її ніколи не було. Тепер Москва збирається звільняти «руське православне місто» Київ від нацистів, карателів та хунти. Українці своїми діями несвідомо допомагають російській пропагандистській машині вигадувати нову історію, де Київ потрапив у неонацистську пастку.

Міжнародне середовище з 2014 року зазнало драматичних змін. Воно нестабільне, позбавлене визначеності щодо майбутнього. При цьому зросла динаміка та плинність подій, з’явилися нові вогнища конфліктогенності на Далекому Сході, в зоні АТР, на Близькому Сході, в Африці, у Південній Америці. Посилюються асиметричні виклики (тероризм, міграція), прорахувати природу та вплив яких стає дедалі складніше. В Європі з’явилося кілька визначних гартлендів: в Україні, на Балканах (традиційний), на Близькому Сході (Сирія географічно поза межами Європи, проте має значний вплив на весь регіон).

Сьогодні ми є свідками боротьби за Європу та її майбутнє, де Україна – своєрідний ключ, фізичний «Східний вал» усієї західної цивілізації. Зі зростанням невизначеності безпекового клімату збільшується чутливість країн Європи (Центральної та Східної передусім) до деструктивних політичних тенденцій, що відкриває для Росії вікно можливостей грати на зростанні популярності євроскептиків, радикалів-націоналістів, популістів, лівих сил. Водночас ми спостерігаємо за відвертими військовими приготуваннями: Росія посилює західний військовий округ, будує передові військові бази на кордоні з Україною, інтенсивно ангажує Білорусь.

Великий резонанс та занепокоєння викликають дедалі масштабніші навчання, сценарії яких будуються навколо наступальних дій російської армії. НАТО відповідає адекватно – посилюючи фланги та змінюючи стратегію. Альянс нарешті починає виконувати свою основну оборонну функцію щодо держав-членів.

Світ імпульсами рухається до катастрофи – масштабної війни в Європі. Позитивом є те, що дедалі більше політиків в Європі усвідомлюють невідворотність поганого сценарію і готові єднатися для протистояння Росії. Проте це зовсім не означає, що Європа готова захищати Україну та її інтереси. Якби «проблему Росії» можна було вирішити за рахунок України, чимало європейських політиків погодилися б на такий розвиток подій. Тож у Києва є, як говорив колись Олександр ІІІ про Росію, лише два вірні союзники – її армія та її флот. Перемога або смерть – іншого шляху для української держави сьогодні не існує. Час істини для нашої Батьківщини вже близько.

Валерій Кравченко