За даними Палати податкової адміністрації Польщі упродовж п’яти місяців 2017 року українці витратили на покупки в Підкарпатському воєводстві Польщі 1,25 млрд. злотих, пише «Польське радіо». Заохочує купляти українців у Польщі повернення ПДВ. Це теж одна з причин черг на українсько-польському кордоні.

Українці купують у Польщі дедалі більше. Цьому радіють польські власники магазинів і гуртівень. Найпопулярніші серед українців продукти харчування, будматеріали, електронна і побутова техніка.

Упродовж п’яти місяців цього року українці в прикордонних пунктах пропуску подали 630 тисяч документів Тax-free. Саме тому можна точно визначити масштаби їхніх покупок. За минулий рік українці, які купували у Польщі з Tax–free, витратили на Підкарпатті понад 2,7 млрд. злотих (приблизно 635 млн євро).

Як повернути ПДВ з покупки в Польщі?

Із 1 серпня, аби оформити Tax-free, слід купити в магазинах Польщі хоча б на 200 злотих одним чеком. Досі було 300 злотих. Повернення ПДВ становитиме від 5 до 23% вартості покупки. Покупці мають право повернути кошти протягом 10 місяців після здійснення покупок. Хоча цей термін визначено законами Польщі, деякі магазини встановлюють коротші терміни. Варто уточнити це в продавця.

Існує два види повернення ПДВ Tax-free, – пише портал, який на цьому спеціалізується vsetutpl.com. За першим, потрібно заповнити документ Tax–free в магазині, потім оформити його в митника на польському кордоні, потім знову повернутися в магазин, де купили товар, і отримати там гроші. Деякі мережі магазинів дають на вибір місця повернення коштів, тож можна звернутися в будь-який магазин мережі по країні та отримати гроші. Схоже це працює в усіх країнах ЄС.

Для прискорення оформлення Tax-free на кордоні можна зареєструвати чеки в електронній системі польської митниці «Повернення ПДВ для мандрівників» на сайті: www.granica.gov.pl. Це дає можливість на кордоні обрати смугу руху «Tax Free/E-Service», де зазвичай менше авто. Такий поділ є на пунктах Краковець-Корчова, Шегині-Медика, Рава-Руська-Гребенне.

Другий варіант повернення коштів – через відділення деяких українських банків, які за певну комісію надають таку послугу. Він підходить тим, хто не часто перетинає кордон.

У вівторок, 15 серпня, перший заступник голови Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні Александр Хуг та керівник Львівського офісу місії Георгіос Каллініс презентували у Львові звіт про ситуацію на Донбасі. POLUKR.net поцікавиввся у пана Хуга про роль російських спостергачів у написанні звітів, про присутність російських військових у зоні конфлікту та про перешкоджання роботі місії.

«Ситуація на сході України далі напружена. – йдеться у звіті. – Спостерігачі місії регулярно звітують про пошкодження унаслідок обстрілів цивільних будинків. За період із 24 липня по 8 серпня загинуло троє цивільних, ще десятеро поранені. Це збільшило загальну кількість загиблих цивільних, підтверджених місією, до 62 у 2017 році… Свободу пересування місії надалі обмежують. Крім обмежень, пов’язаних із непроведенням сторонами робіт із розмінування, доступу патрулів місії не раз перешкоджали, особливо в непідконтрольних Україні районах південної частини Донецької області… 3 серпня патруль місії зіткнувся з насильством під час встановлення камери на даху Донецької фільтрувальної станції. Вогонь зі стрілецької зброї, направлений на робітників, підрядної місії організації та спостерігачів, змусив укритися і призупинити роботу. Цей випадок вогню зі стрілецької зброї стався попри те, що сторони дали гарантії безпеки…», – розповів перший заступник голови Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні.

Хуг також визнав, що спостерігачі місії можуть бачити тільки те, що дозволяють сторони конфлікту, а також, що про їх пересування сторонам відомо заздалегідь, позаяк вони проходять КПП, тож до їх приїзду можуть приготуватися.

«Наші спостерігачі мають свої бази по обидва боки лінії зіткнення. Недавно відкрили нову патрульну базу на лінії зіткнення та плануємо відкриття подібних надалі. На цій базі спостерігачі працюють цілодобово. Вдень патрулюють на авто чи пішки – аж до кордону з РФ. Вночі з бази за допомогою біноклів, камер, засобів нічного бачення. Останню базу відкрили в Попасній Луганської області. В найближчому майбутньому плануємо повторно відкрити базу в Станиці Луганській. Також у нас є бази в Кадіївці, Дебальцево, Горлівці та інших місцях, непідконтрольних Україні».

Про ситуацію на “лінії розмежування”

«Минулого тижня наші спостерігачі зафіксували зниження на 15% інтенсивності порушення режиму припинення вогню, а тиждень перед цим був зріст на 55%. Спостерігачі надалі фіксують наявність та застосування важких озброєнь, яких не повинно бути. Зокрема, це артилерія, системи залпового вогню і танки, які, згідно Мінських угод, мали би бути відведені за межі ефективної дальності стрільби. Ця зброя найбільше призводить до руйнувань критичної інфраструктури, смертей та поранень цивільних. Також фіксуємо критичну близькість між сторонами конфлікту – якщо її не збільшать, то зіткнення і бойові дії не припиняться. Ціль місії – встановлювати всі ці факти. А вже обов’язки сторін, які підписали Мінські угоди, втілювати їх у життя. Якщо відведуть важке озброєння і розведуть сторони, то побачимо нормалізацію ситуації в зоні конфлікту», – пояснив Александр Хуг.

«Фіксуємо зараз від 500 до 1500 разів порушення режиму тиші в зоні бойових дій в тиждень. – продовжив далі Хуг. – Але ми не все бачимо. Дехто стверджує, що місія – сліпа. Це так, але не тому, що ми на щось закриваємо очі, а тому, що нам більше не дають можливості бачити. У багатьох випадках нашим спостерігачам не дають робити те, що вони покликані робити. Технічні засоби для моніторингу – знищують. Також місію не допускають в певні райони, що означає, що там щось ховають від нас».

У місії наголошують, що зупинити бойові дії повинні сторони конфлікту, а місія лише звітує про факти, які фіксує, не доставляючи гуманітарну допомогу, але сприяючи її доставці. Мандат місії на роботу діє до 31 березня 2018 року, після чого може бути знову продовжений на рік за згодою всіх 57 учасників ОБСЄ.

Про об’єктивність місії та ролі в ній росіян як учасників конфлікту

«Україна та Росія – дві з 57 країн ОБСЄ. Всі країни вирішили розмістити місію в Україні. Ми відкриті, публікуємо всі дані про кількісний і якісний склад місії та спостерігачів. Звіти пише не одна особа, а патруль. За інструкцією, патрулі завжди складаються з представників різних країн. Це дозволяє уникати заангажованості, але теж дві пари очей бачать краще, ніж одна. 60% спостерігачів місії походять з ЄС, близько 10% чи 59 спостерігачів зі США і 6% або 36 спостерігачів із Росії. Дотримуємося стандартів об’єктивності ОБСЄ, а не рекомендації своїх країн», – зазначив перший заступник голови Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ.

Дані зі звіту ОБСЄ станом на 9 серпня 2017

Про фіксацію місією російських військ в зоні бойових дій

«Мені це питання часто задають останні три роки. Ми не розвідка, але звітуємо про те, що бачимо. Бачили знаки розрізнення як РФ, так і інших держав в зоні конфлікту. Спілкувалися з людьми, які самі заявляли, що вони військові частин армії РФ. Бачили специфічне озброєння. Усе описували у звітах. Зокрема, це були засоби радіоелектронної боротьби. До нашої компетенції не входить робити висновки на базі спостережень. Читачі звітів можуть самі робити такі висновки», – пояснив Александр Хуг.

Про погрози спостерігачам ОБСЄ

«Це те, що нас дуже турбує. Провів минулий тиждень біля лінії зіткнення в Донецькій і Луганській областях. Особисто був свідком обмежень та перешкод. Усе описуємо в щоденних звітах, доступних для кожного. Також знищується наша техніка – камери і безпілотники. Це спроби не допустити нас моніторити певні ділянки. Це не сприяє втіленню Мінських угоди, що фіксуємо в звітах. Але втілити ці угоди можуть тільки підписанти. Ми лише спостерігаємо. Обмеження для нашої роботи є прямі та непрямі. Прямі – це, коли солдат чи озброєна людина не дає пройти далі, погрожує чи стріляє в нашу сторону. Непрямі – це мінні поля та інші ділянки, які неможливо подолати. Мінні поля теж мали б бути прибрані, згідно Мінська… Непрямі обмеження для нас в однаковому об’ємі є від обох сторін конфлікту. Проте значно загрозливіші та небезпечніші прямі обмеження йдуть із непідконтрольних Україні територій», – розповів перший заступник голови Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні Александр Хуг.

Про мету та склад місії

Місія цивільних неозброєних спостерігачів ОБСЄ в Україні діє на запрошення української влади з 21 березня 2014 року. Місію відправили за згоди всіх 57 країн-учасників ОБСЄ. Мета – сприяти встановленню миру та стабільності в Україні. До складу іноземних спостерігачів місії входять представники 44 країн.

Місія в Україні складається з 1081 працівника. Ін них – 625 іноземні спостерігачі, 95 інших іноземних працівників, як то керівництво, радники і аналітики та 361 український працівник – асистенти, радники, адміністративний персонал. Близько 550 працівників місії працюють на сході України, решта по Україні. Серед іноземних спостерігачів 36 росіян.

Ігор Тимоць

З червня 2017 р. Україна знову закріпила за собою мету членства в Організації Північноатлантичного договору. НАТО нарешті визнали тією організацією, що зможе надати беззаперечні гарантії безпеки для України. Ось тільки зробити це треба було 20 років тому. Й, замість симуляції процесу євроатлантичної інтеграції та політичних спекуляцій навколо теми, реально здійснювати практичні кроки до набуття членства. Адже не реформи, а політична воля є головною умовою та критерієм для Брюсселя. На жаль її не було ані в Кучми, ані в Ющенка та Тимошенко (яка сьогодні активно відстоює необхідність референдуму щодо членства в Альянсі).

Хтось скаже, що це НАТО не готово було прийняти нас до своїх лав, як в 2008 р., коли проти української заявки на ПДЧ виступили німці та французи. Проте такий час був, найбільш сприятливий в 2005-2006 рр., але візит Януковича на посаді прем’єр-міністра до штаб-квартири Альянсу все змінив. Саме тоді функціонери НАТО відкрили очі на гру, що вела Україна. Її назва «багатовекторність» та будівництво мостів між Сходом та Заходом – вже дуже скоро в цю гру фатально закінчить грати президент Білорусі Олександр Лукашенко. Адже країна, яка не має власних інтересів, але живе на подачки за рахунок задоволення інтересів інших, не має й майбутнього. Тоді Альянс мав справу з суверенною Україною, без територіальних суперечок (анексії Криму) та війни на Донбасі. Сьогодні Україна інша, але тепер вже безальтернативно хоче в НАТО. Але чи хоче Альянс таку Україну?

З цього приводу існують великі сумніви. Їх наявність засвідчила неоднозначна реакція Брюсселю на ухвалення парламентом України курсу на євроатлантичну інтеграцію. Й справа тут зовсім не в агентах Кремля (до яких «експерти» охоче відносять Туреччину, Болгарію та Грецію) чи конспірологічних теоріях, а в тому що НАТО на тлі активізації небачених загроз, в тому числі конвенційних, нарешті починає виконувати свою безпосередню оборонну функцію для держав-членів.

Навіть найближчі сусіди України та одвічні її лобісти – країни Балтики та Польща – не певні сьогодні, чи треба рухатись з Україною в напрямку залучення її до лав Альянсу. Проблема стоїть дуже просто – Київ знаходиться де-факто у стані війни з Москвою, відповідно діалог з Україною для функціонерів НАТО розглядається як провокування Росії, тоді як навіть надання ПДЧ (не говорячи вже про членство) може призвести до відкритої конфронтації двох військових блоків – ОДКБ (насправді Росії) та Північноатлантичного Альянсу.

Рішення підтримати євроатлантичні прагнення України для європейських політиків – це рішення на користь війни (навіть ядерної війни) з Росією, в той час, коли в багатьох країнах НАТО панує мирна діалогова риторика у ставленні до Москви. Не всі європейські політики готові бути яструбами (хоча б як французький президент Макрон), особливо коли Росія діє на внутрішньому політичному полі за рахунок підтримки рухів популістів та радикалів, а також стимулювання бізнес-інтересів.

Тож Україна – це великий виклик для Брюсселю, й що робити з ним мало хто розуміє (по аналогії з Грузією та її замороженими територіальними проблемами).

Для української влади подібний підхід (крізь російську призму) до відносин Україна-НАТО є небезпечним через ризик відсутності прогресу. Так, ми хочемо в НАТО – а чи нас туди беруть? Сьогодні йдеться про реалізовані реформи, передусім в секторі безпеки та оборони, але що буде завтра?

Якщо Україні не нададуть ПДЧ в перспективі двох років, українці не просто розчаруються в Альянсі, але розчаруються у владі, яка ставить недосяжні цілі (членство в НАТО, входження в Шенгенську зону тощо). Відсутність досяжних орієнтирів, віх, якими можна вимірювати прогрес є найзначнішим викликом для влади.

Звичайно, можна організувати референдум, проте чи потрібен він в країні, що перебуває у війні? В країні, де суспільство й так достатньо поляризовано історично, а емоційний заряд єднання перед зовнішнім ворогом зменшується з кожним наступним роком «сидячої війни». На особисту думку автора, референдум про НАТО хочуть виключно популісти, які не дбають про майбутнє країни. Адже для членства в організації референдум не потрібен (немає такої умови). Натомість резонанс може бути істотним, та й що робити з тими 30% (умовно), які будуть проти. Чемодан-вокзал-Москва? Це лише зіграє на руку Росії, адже географічно регіонами, що виступають проти членства є східні та південні області. Москва використає це для внутрішніх та зовнішніх цілей – для розхитування політичної стабільності та реанімації ідеї «руського мира», а також для пропаганди на Заході своєї концепції громадянської війни в Україні. До того ж й цифри соціології можуть бути дуже різні.

Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» в січні 2017 р. оприлюднив дані тематичного соціологічного опитування про перспективи України в НАТО. За даними анкетування, проведеного на всій території України за виключенням Криму та окупованих районів Донбасу, 47% українців підтримує членство а Альянсі, 31% виступає за позаблоковий статус, 15% не визначились з цього питання, а ще 6% виступають за союз з Росією. Експерт Фонду Руслан Кермач підкреслює «карколомність трансформації» свідомості Українців з цього питання, яке легко простежити по відсоткам підтримки громадськості ідеї членства в НАТО. Якщо в грудні 2013 р. за членство виступали 13%, то вже в травні 2014, на тлі триваючої російської агресії в Криму та на Донбасі – вже 33%, а в грудні 2014 р. – 44%. Автори дослідження пояснюють подібне «просвітління» українців емоційним фоном та єднанням після подій Майдану та з початком війни на Донбасі. Проте не все так просто – статистика не враховує втрату 5,5 млн. населення Криму та окупованих районів Донецької та Луганської областей (хоча сумнівно, що дослідження 2014 р. взагалі проводилось в Донецькій та Луганській областях, які на той час перебували в гарячій фазі конфлікту – якщо так – це мінус 8 млн. осіб).

Україна фізично втратила території та населення, яке було скептично налаштовано щодо НАТО. Так що заслуги української влади в сьогоднішніх цифрах громадської підтримки не має – святкувати нічого. Проте турбує, що за три роки від 2014 р., за рік роботи створеного урядового офісу з європейської та євроатлантичної інтеграції, який курує профільний віце-прем’єр Іванна Климпуш-Цинцадзе, громадська підтримка членства України в НАТО зміцнилась лише на 3 % (що у межах соціологічної похибки).

Досягненням є розроблена стратегія інформування громадськості на 2017-2020 рр., проте якість її виконання та суспільний інтерес залишають бажати кращого. До того ж, вона зовсім не фінансується державним бюджетом, а чиновники не мають інтересу працювати без грошей із сумнівною мотивацією «не бути звільненим».

Сьогоднішня програма інформування громадськості – відлуння планової бюрократії радянщини в гіршому її вигляді. Тому вигляді, в якому вона була в 2004-2007, 2008-2011 рр. (попередні програми інформування громадськості). Обласні адміністрації самостійно розроблюють плани заходів, якими їм звітувати перед центральними органами влади, відповідальними за виконання стратегії (Урядовий офіс, Державний комітет телебачення і радіомовлення України). Й це абсолютно зрозуміло, що вони не будуть проявляти креатив та ініціативу, спрямовану на ефективність – аби не брати зайву відповідальність та не ускладнювати собі життя. Страх перед відповідальністю це взагалі кредо всіх державних службовців України, спадок вертикальної командної радянської структури бюрократії. Розрубати цей «гордіів вузол» можна лише широким залученням громадських організацій, які мають направляти процес перетворень. Важливо створити якісно новий план комунікативних заходів на підходах таргетування інформації для сформованих аудиторій (як за професійним спрямуванням, так й за психотипом людей). Подібне вже активно використовується в публічній дипломатії, зокрема у соціальних мережах.

Важливим напрямком є побудова ціннісного (а не емоційного) сприйняття населенням України Альянсу, як захисника. В цьому контексті необхідною є робота з 1,6 млн. (насправді менше) вимушеними переселенцями, які на собі відчули, чого вартує відсутність захисту. Вони ж можуть виступати надійними каналами комунікації з іншими групами, передусім зі своїми родичами (навіть тими, що проживають на окупованих територіях).

Цікаво, що за даними вже згаданого соціологічного опитування «Демократичних ініціатив» кожен четвертий громадянин (24%), який проживає на контрольованих Україною територіях Донецької та Луганської областей виступає за членство України в НАТО. Ось тільки довіри до цих цифр немає, оскільки в багатьох громадян присутній посттравматичний синдром (ПТС) – вони залякані війною. Зазначені дані необ’єктивні, адже люди, вражені ПТС, які щодня спостерігають зброю українських військових, дадуть Вам таку відповідь, яку ви захочете. Й немає гарантії, що те ж населення в інших умовах не виступало б з Росію. Відповідно для дослідження в зоні АТО потрібна особлива методика для роботи в постконфліктному суспільстві, яка не була застосована «Демократичними ініціативами» в поточну дослідженні. Цікаво було б також подивитись на результати не лише кількісного, але й якісного тематичного соціологічного дослідження.

Насамкінець хотілось би повернутись до головної теми – відносин України з НАТО. Важливим, аби обидві сторони розуміли, в яку гру вони грають. Сьогодні, нажаль ця гра з нульовою сумою – інтереси гравців є протилежними. Тоді як Україна намагається надолужити прогалини в своїй вірності євроатлантичним цінностям, НАТО не знає, що робити з такою Україною. Але ситуація дуже швидко може змінитись. Або Україна втратить запал, зіштовхнувшись зі стіною недовіри та нерозуміння перспектив в Брюсселі, й повернеться до опори на власні сили з акцентом на союзницькі двосторонні відносини зі США, або Північноатлантичний Альянс стане іншим. Європейські держави-члени нарешті усвідомлять, що конфронтації з Росією не уникнути, а Україна є цінним передовим гравцем, що може стати для європейців оборонним валом. Така міцна військово Україна стане потрібною Альянсу, в якого з’явиться стійке розуміння невідворотності російської військової загрози в Скандинавії, Балтії, на Балканах. Відносинам України з НАТО дуже потрібен рух на зустріч, а не гра в «доганялки», де програють обидві сторони.

Валерій Кравченко

СБУ підозрює керівника полігону Міжнародного центру миротворчості та безпеки (МЦМБ), підполковника Романа Огура в державній зраді. Начебто він протягом 2015-2016 років працював на ГРУ Росії. Про це свідчить ухвала Шевченківського райсуду Києва, за якою арештовано ноутбук, мобільний телефон, три DVD-диска, флешку і уривок листка паперу з записами, які належать підозрюваному. Сам підозрюваний розказав «Радіо свобода», що дав свідчення під тортурами СБУ.

«Добровільне зізнання»

В ухвалі суду йдеться, що підозрюваний «добровільно передав співробітникам СБУ уривок паперу з написом, ноутбук, диски і паролі до програми, а також флеш-накопичувач, з допомогою яких здійснював зв’язок з представниками ГРУ Росії. А також, що він «на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканості та обороноздатності України вчиняв дії, направлені на надання вказаній іноземній організації допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, шляхом збирання та передачі відомостей військового характеру щодо діяльності МЦМБ». Справу розслідують за ч.1 ст. 111 Кримінального кодексу (державна зрада), за що передбачене покарання позбавлення волі терміном від 12 до 15 років.

«Сидів на кріслі, удари руками наносили ззаду, душили…»

Водночас, за зверненням Огура, військова прокуратура Західного регіону зареєструвала кримінальне провадження щодо перевищення службових повноважень працівниками Головного управління військової контррозвідки департаменту контррозвідки СБУ. Цією справою зацікавилась і Уповноважена з прав людини Верховної Ради. Огур на час слідства відсторонений від обов’язків.

Підозрюваний продемонстрував «Радіо свобода» фото, на яких видно численні синці на його тілі. Офіцер розповів, що 27 квітня його викликав командир частини у службових питаннях, а за кілька хвилин у кабінет командира зайшли двоє працівників СБУ Яворівського району.

«Вони попросили командира відпустити мене і ще одного працівника в Яворів із питань по техніці. Нас привезли у приміщення СБУ у Яворові. Я там був від 14-ї години до 7-ї ранку. Моя родина не знала, де я. Мені повідомили: «Ви підозрюєтесь у державній зраді». Я був шокований, всі мої заперечення вони не слухали, мовляв, в тебе всі в родині – зрадники, бандити… Били. Сидів на кріслі, удари руками наносили ззаду, душили, не міг дихати. Били по черзі, сильно. О 7-й ранку мене повезли до мене на квартиру, забрали дитячий планшет, поїхали до дружини на роботу, вона – бухгалтер у військовій частині, і там забрали наш ноутбук, бо вона працювала на домашньому комп’ютері. Всі речі як факти, доказ – в Головному управлінні СБУ», – розповів Огур «Радіо свобода».

«Перелом чотирьох ребер, крововилив у легені, вибитий зуб, численні удари і рани»

Огур теж розказав, що 28 квітня звернувся у Новояворівську лікарню за медичною допомогою: «Я сказав, що впав з дерева, але лікар мені не повірила, бо побачила побої, і я пройшов медичне обстеження в Новояворівську».

А 5 травня, розповів підполковник, він звернувся з заявою у Яворівську районну поліцію, де йому призначили судово-медичну експертизу, що тривала до двох тижнів. Згідно з нею, у нього був перелом чотирьох ребер, крововилив у легені, вибитий зуб, численні удари і рани. Огур звернувся до Уповноваженої з прав людини, у військову прокуратуру Західного регіону, домагаючись перевірки щодо застосованих незаконних методів розслідування.

«Якщо повернемось до методів, що кожну людину можна колошматити і мати результат, то зайдем далеко…»

Адвокат підполковника Олег Мицик розповів, що йдеться про законність дій тих, хто проводив допит і отримання ними доказів. За словами адвоката, підзахисний впізнав трьох осіб, які, як він стверджує, били його і припускає, що це – працівники СБУ чи військової контррозвідки Яворівського району, що є підрозділом СБУ.

«Ми не говоримо про винність чи невинність людини. Йдеться про законність отримання доказів. Якщо повернемось до тих методів, що кожну людину можна колошматити до ранку і мати результат, то зайдем далеко. Кожен військовий – у страху від такого допиту… Де ви бачили шпигуна, який не може запам’ятати адресу електронної пошти? Носить записи на листку. А гонорари від російської розвідки отримує на зарплатну картку дружини? А найцікавіше, що ноутбук зі шпигунським програмним забезпеченням дає у користування дружині, яка його щодня носить на роботу у військову частину», – каже адвокат Мицик.

Підполковник Огур заперечує звинувачення і співпрацю з ГРУ Росії. Він вважає, що зацікавив СБУ через родинні зв’язки, бо його родичі живуть на Сумщині, поблизу російського кордону.

Поки ведеться розслідування, СБУ деталей розповісти не може

Яворівський військовий полігон – полігон ЗСУ. Розташований в 30 км на північний-захід від Львова. Належить Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Із 2015 року США та інші країни на регулярній основі направляють на полігон інструкторів для навчання українських військових. На полігоні постійно проходять спільні навчання ЗСУ з країнами НАТО. Там також випробовують нову військову техніку.

Polukr.net вислав запити в Академію Сагайдачного у якій працює підозрюваний. Відповіді наразі ми не отримали. На запит до СБУ, яке розслідує справу, отримано відповідь, що доки триває слідство, деталей справи вони розкривати не можуть.

«Слідчими СБУ здійснюється досудове розслідування кримінального провадження за фактом надання війсьовослужбовцями Міжнародного центру миротворчості та безпеки ЗСУ допомоги іноземній організації в проведенні підривної діяльності проти України, шляхом збирання та передачі відомостей військового характеру… На даний час повідомлення про підозру у вчиненні вказаного злочину жодній особі не оголошувалося. Інформація про хід розслідування даного провадження та конкретні обставини передачі відомостей військового характеру представникам іноземної спецслужби не може бути оприлюднена до завершення досудового розслідування та судового розгляду провадження, оскільки це може зашкодити його швидкому, повному та об’єктивному розслідуванню», – керівник управління О. Гітлянська.

Ігор Тимоць

Відносини між двома сусідніми країнами – Україною та Білоруссю – завжди відрізнялись дивними протиріччями. З одного боку, коли мова йде про економіку, сторони декларують велике бажання рухатись у напрямку структурованого інтенсивного співробітництва, збільшуючи торговельний обіг між країнами. З іншого, коли йдеться про політику, Білорусь веде подвійну гру на користь Росії, підписуючись під позицією свого потужного сусіда як член Союзної держави (Білорусь послідовно займала позицію Росії під час голосування резолюцій Генеральної Асамблеї ООН про порушення суверенітету та прав людини в Україні в 2014 та 2016 роках).

Хоча Мінськ позиціонує себе перед українцями інакше – як сторона, що намагається примирити братні слов’янські народи та всім бажає добра. Проте чи так це насправді? Питання зовсім не пусте в контексті запланованих військових навчань «Захід-2017», коли Київ може зіштовхнутися з небезпекою використання Росією території Білорусі для здійснення військової агресії проти України.

Хоча президент Білорусі Олександр Лукашенко, який за останні півроку вже двічі приїздив до Києва (26 квітня та 21 липня), своїми заявами постійно розвіює ці припущення. Він говорить, що «білоруси можуть приїхати до українців лише на тракторах». А ще краще – ці трактори разом будувати, як і комбайни, ліфти та ін. Економічна складова діалогу між Києвом та Мінськом є основною й полягає в тому, щоб за два роки вийти на товарообіг у 8 млрд доларів (сьогодні – втричі менше). Ось тільки торговельний баланс у цих відносинах сьогодні не на користь України – негативне сальдо за січень-травень 2017 р. складає понад 780 млн доларів.

Цікаво, що в умовах обмеження економічних зв’язків між Росією та Україною, у зв’язку з війною на Донбасі та анексією Криму, Білорусь виконує роль посередника, торговельного хабу для взаємозалежних підприємств Росії та України (передусім машинобудування).

Крім безпосередньої торгівлі, Україна зацікавлена в транзиті енергоресурсів – нафти з Азербайджану до нафтопереробних підприємств Білорусі через свою територію, електроенергії з України в Литву через територію Білорусі, скрапленого газу із LNG-термінала в Клайпеді у зворотному напрямку (Литва імпортує газ зі США – відповідний контракт був укладений 28 червня 2017 р.). Щоб інтенсифікувати економічні зв’язки, сторони домовились провести до кінця поточного року два міжрегіональні форуми – в Гомелі та в Житомирі. Сприятливі умови подібному прикордонному співробітництву може надати саміт Східного партнерства, який відбудеться в листопаді 2017 р. в Брюсселі за порядком денним реформування східноєвропейської політики ЄС, який готує головуюча країна Естонія. Не виключена й реанімація ідеї єврорегіонів як орієнтирів для прикордонного співробітництва. В цьому контексті йдеться про єврорегіон «Дніпро» (Гомельська область Білорусі, Чернігівська область України, Брянська область Росії) та єврорегіон «Буг» (Брестська область Білорусі, Волинська та Львівська області України, східні райони Польщі). Подібна практика, втім, є прихованою пропагандою переваг Митного союзу, що в умовах недосяжності для України мети членства в ЄС може знову актуалізувати привабливість російського вектора розвитку держави. Реальною ціллю подібної економічної політики прикордонного залучення є бажання реалізації сценарію російського реваншу в Україні.

Незважаючи на домінування економічних проектів в порядку денному Києва та Мінська, українську сторону передусім має цікавити самостійність політичної позиції Білорусі, яка все частіше тримається зовнішньополітичного фарватеру Російської Федерації.

Зовнішня політика Білорусі традиційно ґрунтується на геополітичному маневруванні між російським та західним векторами розвитку. Географічне розташування Білорусі між Україною та Балтійськими країнами створює передумови геополітичної напруженості через особливу цінність цього регіону для зміцнення обороноздатності Росії.

Саме в цьому контексті розглядаються проведені військові навчання «Слов’янське братерство» (Брест, червень 2017 р.) за участі військових підрозділів РФ, Білорусі та Сербії, а також заплановані масштабні навчання «Захід-2017», що відбудуться на білоруських полігонах у вересні 2017 року. Юридично вони будуть розбиті на чотири окремі військові навчання за родами військ, залучених до участі. Проте легенда та часові рамки роблять цей розподіл умовним, пов’язують їх у єдиний сценарій. У межах підготовки до навчань у Білорусь будуть перекинуті понад 13000 російських військових та спеціальна техніка. Генерали НАТО небезпідставно побоюються, що після закінчення навчань ці сили не будуть залишати територію Білорусі, чим створять умови постійної напруженості для країн Балтії та Польщі. Стосовно України, додаткової складності питанню додає незавершеність договірно-правового оформлення державного кордону. Варто згадати й про загрозу розвідувально-підривної діяльності спецслужб Білорусі на території України як контрагентів російського ФСБ. Співробітники білоруського КДБ неодноразово затримували українських активістів, журналістів та простих громадян, часто лише за фактом носіння української державної символіки. Зазначене не підвищує рівень довіри Києва до Мінська.

Становлення добросусідських відносин між двома країнами знаходиться не у політичній чи економічній, а у цивілізаційній площині. Сьогодні влада Білорусі приміряє на себе роль вимушеного сателіта Москви з деякими представницькими функціями. Міжнародного авторитету Мінську додає розміщення учасників Мінського процесу щодо Донбасу під проводом ОБСЄ. Однак є впевненість, що українську сторону більше би задовольнило літати, наприклад, у Вільнюс чи Варшаву, аніж до столиці держави, що має юридично закріплений статус союзника ворога. Якими б теплими не видавались обійми Порошенка та Лукашенка, нам думати про своє та захищати своє. Часом навіть від друзів…

Валерій Кравченко

Новина про те, що колишній президент Грузії, екс-очільник Одеської облдержадміністрації Міхеїл Саакашвілі може позбутися українського громадянства, з’явилася в середу по обіді. Про це на своїй сторінці в мережі Facebook написав народний депутат України від Радикальної партії Олега Ляшка Ігор Мосійчук.

«Грузинського януковича Міхо Саакашвілі позбавили українського громадянства, і це свідчить, що Президент Петро Порошенко нарешті почав визнавати власні помилки», – написав нардеп, посилаючись на екс-керівника прес-служби СБУ, редактора сайту ОРД Станіслава Речинського.

Попри те, що сам Саакашвілі уже добрих півроку розповідав, буцім Порошенко збирається позбавити його громадянства, або ж видати Грузії, факт позбавлення громадянства застав зненацька команду лідера «Руху Нових Сил». Прес-секретар екс-президента Грузії Дарина Чиж практично на ходу з’ясовувала через Facebook достовірність цієї інформації у різноманітних чиновників МЗС та АП. Сам же «винуватець» скандалу перебував тоді у США, в гостях у своїх родичів, і про те, що уже не є громадянином України дізнався, вочевидь, з новин.

На тлі тисяч повідомлень і гучних заяв політиків, журналістів та ЗМІ мовчання офіційних державних органів включно з президентом було більш ніж промовистим. Президент України ввечері привітав у Twitter футбольну команду «Динамо» з перемогою в третьому кваліфікаційному раунді Ліги Чемпіонів, проігнорувавши запитання про Саакашвілі.

Зрештою, після шквалу запитань, Державна міграційна служба опублікувала на своєму сайті неоковирне повідомлення, яке ще більше заплутало всіх небайдужих до долі Міхо в Україні. Натомість на сайті Президента офіційного указу так і не з’явилося.

Лише наступного дня в Адміністрації Президента напівофіційно підтвердили, що глава держави своїм указом таки позбавив Міхеїла Саакашвілі громадянства на підставі рекомендацій Комісії з питань громадянства при Президенті України.

Офіційною причиною припинення громадянства Саакашвілі стало «свідоме подання неправдивих відомостей або фальшивих документів при поданні клопотання на набуття громадянства». Нагадаємо, два роки тому, в 2015-му, Саакашвілі став громадянином України, втративши при цьому громадянство Грузії. Заповнюючи тоді стандартну анкету, Саакашвілі приховав, що в Грузії проти нього відкриті кримінальні справи.

Такий складний «фінт» був використаний для того, щоб обійти вимогу статті 25 Конституції України, яка стверджує, що «громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство». Відтак обурені твердження прихильників екс-президента Грузії про антиконституційність позбавлення Саакашвілі громадянства є вельми дискусійними.

Однак мало хто сумнівається, що справжні причини позбавлення громадянства яскравого, тепер уже колишнього українського політика далекі від юридичних формальностей. Бо невже Генеральній прокуратурі, яка ініціювала розгляд цього питання, знадобилося аж два роки, щоб з’ясувати наявність кримінальних справ, відкритих у Грузії проти новоспеченого громадянина України ще за рік до отримання ним українського паспорта?

Очевидно, що в травні 2015 року, коли Саакашвілі на запрошення Порошенка отримував український паспорт, про кримінальні справи проти екс-президента Грузії було широко відомо. Чимало міжнародних організацій оприлюднили заяви, які визнавали справи проти Саакашвілі політичним переслідуванням. Зрештою, Порошенко сам зізнався, що прокуратура Грузії двічі надсилала українській стороні запити з вимогою видати Саакашвілі як фігуранта кримінальних розслідувань. Відтак не знати про відкриті проти Саакашвілі справи українські правоохоронні органи просто не могли.

Зрештою, і сам Саакашвілі дуже добре усвідомлював, що порушує законодавство країни, громадянином якої він планував стати. Однак тоді це, мабуть, здавалося йому дрібницею, зважаючи на дружнє ставлення Президента України.

Саакашвілі був потрібен Порошенкові для демонстрації намірів рішучих реформ і (що з’ясувалося згодом) як знаряддя в боротьбі з політичними конкурентами. Відтак грузинський реформатор сам собі підклав міну сповільненої дії, свідомо погодившись грати за правилами непрозорої, кулуарної української політики, що провадиться, виходячи з політичних інтересів та дуже часто в обхід законодавства. Через два роки ці правила зіграли проти нього, коли «невелику» помилку нарешті зауважили (а найімовірніше – ніколи про неї й не забували).

Натомість внутрішньополітичні підстави позбавлення Михеїла Ніколозовича громадянства видаються не надто переконливими. Попри чималу кількість негативних рис команду Порошенка та й самого президента важко звинуватити в неспроможності аналізувати ситуацію і прогнозувати наслідки своїх кроків. Негативи, пов’язані з позбавленням Саакашвілі громадянства (та ще й у такий відверто принизливий спосіб) явно не додають бонусів самому Порошенкові. Зрештою, розглядати весь цей процес як усунення важливого (дехто навіть пише, що «єдиного реального») політичного опонента було б неправильно. Рейтинг Саакашвілі послідовно зменшувався з часу його переїзду до України. Наприклад, соціологічні опитування Фонду «Демократичні ініціативи» демонструють рівень підтримки політичної сили Саакашвілі «Рух Нових Сил» на рівні 1,4–1,8%. Навіть об’єднавши навколо себе інші політичні рухи та партії з подібним рівнем підтримки (інші навряд чи погодяться на таке об’єднання), Саакашвілі аж ніяк не тягне на «ключового політичного опонента».

Більш раціоналістичним цей крок виглядає як усунення фактору потенційної дестабілізації країни. Соратники Саакашвілі та й сам лідер РНС останнім часом допустили низку різких заяв щодо керівництва держави з обіцянками масових протестних заходів на осінь. Порошенко вже не раз демонстрував надмірну чутливість у питаннях загрози вуличних акцій непокори. Тому, можливо, Саакашвілі усувають як певний дестабілізаційний (в очах Банкової) фактор. Однак мобілізаційні можливості політичної сили, яку лише почав формувати Саакашвілі, достатньо малі, і сумнівно, що до осені вони суттєво зростуть. Зрештою, це продемонстрували й акції протесту проти позбавлення лідера РНС громадянства, на які прийшло заледве кількасот осіб.

Якщо бажання позбутися Саакашвілі як подразнюючого чинника зріло у владі досить давно, то приводом до «остаточного вирішення питання» могли стати геополітичні фактори. Позбавлення громадянства відбулось одразу після візиту Президента України до Грузії, для якої справа Саакашвілі є надзвичайно чутливою. Виглядає, що це своєрідне підтвердження «добрих намірів» України щодо відновлення партнерських стосунків двох країн.

Близькі до Банкової експерти переконують, що таким чином Порошенко намагається реанімувати напівмертву структуру ГУАМ (Грузія з Україною відіграють у ній ключову роль. – PolUkr.net), яка мала б стати ще одним стримуючим фактором для Росії в Чорноморському регіоні. І Саакашвілі в цьому процесі відіграє роль символічної жертви.

Якщо спробувати визначити тих, кому вигідний Саакашвілі поза Україною, то слід зазначити, що аж ніяк не Порошенку. Як уже було сказано, негативи та іміджеві втрати від такого кроку набагато більші, ніж вигоди. Соратники колишнього очільника Одеської ОДА вже розпочали мобілізаційні процеси з усіма неодмінними атрибутами українського протесту.

Практично всі опозиційні сили найширшого спектру – від «Батьківщини» до «Самопомочі» – в один голос засудили такі дії Порошенка, назвавши їх ще одним кроком до узурпації влади в країні та політичним переслідуванням. Політики, які ще вчора публічно засуджували Міхо як креатуру Банкової, сьогодні з апломбом виступають на його захист, а вже завтра намагатимуться відщипнути шматок невеликого електорального пирога, що залишиться після Саакашвілі. Не додають позитиву іміджеві Порошенка й заяви окремих політиків на Заході.

Зрештою, залишаючись у США, чудово володіючи англійською, колишній однокурсник Порошенка отримує хороший майданчик для критики української влади. Тим більше, що після загадкового «твіту Трампа» про втручання України у вибори в США, очевидно, знайдуться охочі допомогти йому в цьому. Михеїл Ніколозович завзято почав розвивати тему, заявивши в ефірі каналу CNN, що Україна таки намагалась «допомогти» одному з кандидатів у президенти США в 2016 році.

Тож якщо відкинути суто емоційні чинники такого дивного року, залишається лише гадати, навіщо Саакашвілі так віртуозно витіснили з України. Очевидно, відповідь на це запитання мала б надійти з-за кордону.

І все ж неприємні відчуття викликає той факт, що для реалізації своїх (чи навіть національних) інтересів та цілей Президент вдався до ризикованої маніпуляції законодавством і Конституцією. Така тенденція надзвичайно небезпечна ще й тому, що українці надовго запам’ятають, до чого це призвело у виконанні його попередника в 2010 та 2014 роках.

Віктор Біщук

18 липня 2017 року ватажок донецьких «сепаратистів» Олександр Захарченко заявив про утворення нової молодої держави замість України – «Малоросії». Мовляв, державний проект «Україна» виявився нежиттєздатним і дискредитував себе історичними злочинами «бандерівців» та розв’язуванням громадянської війни.

Відповідно, настав час ребредингу: замість України має з’явитися нова православна слов’янська, орієнтована на братню Росію держава. Причому її столицею стане місто Донецьк, а Київ залишиться історико-культурним центром. Фізично, за словами Захарченка, територія нової держави має складатися з «ДНР» та «ЛНР» (новина була подана під назвою «ДНР» та «ЛНР» об’єднуються в Малоросію»), але віртуально включає в себе всю теперішню Україну, за виключенням Криму.

Створення ще однієї експансіоністської віртуальної держави (Ісламський Халіфат, Новоросія) не є чимось новим для сучасного фантасмагоричного світу. Проте з «Малоросією» відразу щось пішло не так. То очільники братньої «ЛНР» зроблять заяву про те, що вони не беруть участі в цьому «делірії», то Кремль зауважить, що «малоросія» є особистою ініціативою Захарченка. Навіть Денис Пушилін, ще один ватажок «ДНР» і вірний солдат Суркова в Мінську, зауважив, що подібні заяви треба ретельно дискутувати перш ніж зачитувати. То що це було?

Сюжет 1. «Врятувати рядового Захарченка».

Дуже вірогідно, що агресивна риторика ватажка «ДНР», який останнім часом не раз заявляв про потребу військовим шляхом звільнити усі міста «республіки» (мапа «ДНР» збігається з адміністративною картою Донецької області, тож, відповідно, бойовики вважають непідконтрольні їм території тимчасово окупованими Україною), рішуче не подобалася Москві. Різкий і свавільний Захарченко з його войовничою поведінкою різко контрастує зі своїм луганським «колегою» Ігорем Плотницьким. Враховуючи той факт, що Москва систематично зачищає елементи, які деструктивно впливають на її політику заштовхування «ДНР» в Україну (вбивства Гіві та Мотороли вельми показові), наступним мав би стати «героїчно загиблий» лідер «ДНР». Відчуваючи такий сценарій, Захарченко вдався до проявів активності, які мали б запевнити Москву в його потрібності на посаді. Саме тому він зібрав кістяк «Оплоту» (своєї організації) та розіграв спектакль проголошення «Малоросії», де ключові ролі зіграли його найближчі соратники – кум Олександр Тимофєєв (зачитував Конституційний акт), особистий політтехнолог Євген Казаков та письменник-фантаст Захар Прилєпін (двоє останніх, напевно, й вигадали «Малоросію»). Вірогідність цього сценарію підтверджує миттєва активізація «Оплоту» на фронті. Так, зокрема, атаку на Красногорівку та Мар’їнку в ніч з 18 на 19 липня провели саме «оплотівці». Українські Збройні Сили за дві доби втратили понад 10 солдатів. Та чи врятує себе Олександр Захарченко подібною риторикою? Дуже ймовірно, що восени росіяни зроблять ставку на нову фігуру в «ДНР» – більш конструктивно налаштовану.

Сюжет 2. «Самостійний сильний лідер».

Найменш імовірно (але можливо), акцією з «Малоросією» Захарченко намагається продемонструвати власні державницькі амбіції. Він стверджує, що «ми всі народилися в цій країні (Україні. ‒ В.К.), саме тому не віддамо її націоналістам». Ватажок донецьких бойовиків підвищує ставки у грі, росте від локального царька до загальнонаціонального лідера. А той факт, що Росія усіляко відмежовується від слів Захарченка про «Малоросію», лише додає йому вістів через самостійне прийняття рішень. Варто звернути увагу й на символи: прапор Богдана Хмельницького (а ще в січні 2017 року Захарченко разом із Плотницьким їздив у Крим відзначати річницю Переяславської ради) та «малоросійську» (українську) мову як першу офіційну. При цьому декламуються вірші Шевченка, де він позитивно говорить про «Малоросію» ‒ у стилі покійного Олеся Бузини. Такими діями Захарченко зриває Мінський процес (утім, він ніколи й не був його великим прибічником), отримуючи натомість сумнівний карт-бланш для позиціонування себе як загальноукраїнського лідера.

Сюжет 3. «План Москви».

Найвірогідніше, цією провокацією Кремль просто оцінював реакцію міжнародної спільноти на ініціативи такого штибу. І своєї мети досягнув хоча б тому, що про цю нісенітницю з осудом заговорили в Берліні, Парижі й навіть Вашингтоні. Та найбільш показовою і цінною стала реакція українського суспільства, а точніше її відсутність. Українці не продемонстрували бажання віднайти національний консенсус для протидії зовнішньому ворогу, який намагається розвалити країну зсередини. Важливий і час для подібної провокації – середина літа, період відпусток, коли пасивність людей сягає апогею. Саме на байдужості ґрунтується реванш російських сил в Україні. По суті, Захарченка просто використали для запуску «качки», аби подивитися, скільки вона пролетить. Не йдеться про те, що Москва вже завтра або восени планує реалізовувати «Малоросію» в Україні. Однак у перспективі двох-трьох років це цілком можливо. Не дарма Сурков на засіданні в Мінську 19 липня заявив, що «Донбас воює не за відділення від України, а за її цілісність».

Події на фронті, спроба прориву проросійських бойовиків під Красногорівкою – все це тільки чергова ситуативна ескалація, яка має на меті спрямувати суспільне обговорення від проекту «Малоросії» Захарченка до дискусії про бойові втрати, порушення «хлібного перемир’я» тощо. Той факт, що навіть офіційні інтернет-ресурси, підпорядковані Захарченку, після вівторка (дня проголошення «Малоросії») не поширили жодної заяви про майбутнє, натомість відрядивши «Оплот» на штурм армійських укріплень ЗСУ, свідчить про сумнівні перспективи як проекту, так і самого Захарченка. Заяву Суркова в Мінську, яку можна трактувати як опосередковану підтримку «Малоросії», більшість населення ДНР не підтримує. Опитування в групі «Новини ДНР» під назвою «За що воює Донбас?» чітко засвідчило: 83% респондентів вважають, що Донбас воює за возз’єднання з Росією, а якщо не вийде, то за невизнану республіку. Саме це понад три роки вбивали в голови місцевих жителів російська й локальна пропаганди. Змінити акценти Москві тепер буде не так просто. Новий виклик для пропагандистів?

Валерій Кравченко

Євросоюз розширить обсяг квот на безмитний ввіз української агропродукції – річні обсяги Україна вичерпує за півроку

Комітет постійних представників ЄС на рівні міністрів сільського господарства погодив пропозиції Ради ЄС про нові тимчасові торговельні переваги для України. Тобто підтримав рішення розширити квоти для товарів, які безмитно можуть потрапляти з України в Євросоюз. Про це йдеться на сайті Ради ЄС.

Польські аграрії хочуть захистити ринок від українських колег

Утрималися від голосування за розширення квот лише представники Польщі та Латвії. Віце-міністр сільського господарства Польщі Ришард Зарудзький каже, що Польща боїться конкурентного тиску зі сторони українських товарів на своє сільське господарство. Польські аграрії вважають, що нові безмитні квоти для України йдуть надто далеко і можуть негативно вплинути на ціни на ці продукти в країнах ЄС, які сусідять з Україною. Зокрема, в Польщі.

У вересні 2016 року Єврокомісія запропонувала підвищити безмитні квоти на низку товарів з України. Йшлося про кукурудзу – на 650 тис. т, пшеницю – 100 тис. т, ячмінь – 350 тис. т, крупу і оброблене зерно – на 7,8 тис. т, овес – 4 тис. т, мед – 3 тис. т, виноградний сік – 500 т, перероблені томати – 5 тис. т. Під час роботи над новими приписами в переліку нових додаткових квот залишилися пшениця і оброблені томати. Їх викреслити хотіли польські євродепутати, але квоти таки будуть нижчими, ніж попередньо пропонувала Єврокомісія. Річна додаткова квота на оброблені томати, була зменшена з 5 до 3 тис. т., на пшеницю зі 100 до 65 тис. т., на кукурудзу з 650 до 625 тис. т, на ячмінь з 350 до 325 тис. т.

Схвалені міністрами привілеї для України повинні почати діяти з кінця вересня цього року. І діятимуть три роки. «Цим рішенням дозволяємо збільшити український експорт в ЄС. – заявив глава МЗС Естонії, яка від липня головує в ЄС, Свен Міксер. – Наш обов’язок підтримувати Україну і зміцнювати наші політичні та економічні вузи на тлі конфлікту, який триває в цій країні».

Українські аграрії вичерпали у липні річні квоти безмитного ввозу в ЄС

У липні Україна повністю вичерпала річні квоти на 2017 рік щодо безмитного експорту в ЄС за 9 групами товарів, – повідомили в асоціації «Український клуб аграрного бізнесу». «Повністю використані квоти на поставки в ЄС меду, цукру, круп і борошна, оброблених томатів, виноградного і яблучного соків, курятини, пшениці, кукурудзи, ячменю. Квоти на безмитний експорт солоду і пшеничної клейковини вичерпані на 98%. Порівняно з минулим роком динаміка закриття квот значно прискорилася», – йдеться у повідомленні.

Квоти залежатимуть від української боротьби з корупцією

ЄС теж вирішив, що далі в дискусіях про квоти і механізми захисту виробників Євросоюзу, зможуть брати участь великі представники відповідного сектору, а не лише представники країн на рівні міністрів. А умовою для нових експортних преференцій для України буде впровадження реформ і боротьба з корупцією.

Торгові преференції стали додатком до Угоди про глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі, яка діє між Україною і ЄС з початку 2016 року. Завдяки їй Україна і ЄС відкрили ринки одне для одного, хоча деякі з секторів з обох сторін захищені від проблем, які можуть виникнути від великого напливу товарів. Додаткові поступки зі сторони ЄС, зокрема, збільшення квот на безмитний ввіз та швидше зменшення мит – відповідь ЄС на економічні труднощі України, а також нагорода для Києва за проведення реформ.

Україна більше купує в ЄС, ніж продає

ЄС – найбільший торговий партнер Києва. Проте торгівля з Україною складає лише 0,8% від торгівлі Євросоюзу. Український експорт в ЄС у 2016 році склав 13,1 млрд. євро, а експорт з ЄС в Україну – 16,5 млрд. євро. Тобто негативне сальдо торгівлі для України – 3,4 млрд. євро.

Основні українські експортні товари в ЄС – агросировина, хімічні продукти і машини. Експорт з ЄС в Україну – це машини, транспортне обладнання, хімікати та промислова продукція.

Коментар

Ольга Мельник, завідувач кафедри зовнішньоекономічної і митної діяльності, доктор економічних наук, професор Національного університету «Львівська Політехніка»

Між Україною та ЄС зберігається постійна динаміка росту взаємної торгівлі. Зростають, зокрема, обсяги експорту з України в Євросоюз. За 5 місяців 2017 року у порівнянні з аналогічним періодом 2016 року зростання експорту з України в ЄС сягає 25,2%.

Якщо аналізувати структуру експорту, то за ключовими позиціями кардинальних змін не відбулось – продаємо в ЄС переважно агропромислову продукцію та продукти харчування, продукцію металургійного комплексу та продукцію машинобудування. Україна – традиційний експортер зернових, ми завжди входили до найбільших експортерів світу. Маємо максимум користати з цього потенціалу.

Тарифні квоти – це захист Євросоюзу від нашого експорту. Потенціал України продавати ці товари – значно вищий, ніж є. Окремі безмитні квоти на українські товари вичерпуються за лічені дні. Розширення експортних квот – це додаткові торгівельні преференції зі сторони ЄС для нас. Це крок назустріч нам.

Маємо теж зрушення в структурі експорту – виникають нові товарні експортні позиції. Наприклад, істотно зріс експорт в ЄС українських самохідних бульдозерів, екскаваторів, труб. Це вже продукти переробки, тобто не сировина, а товари з доданою вартістю. Маємо перспективи щодо продажу в ЄС моторних транспортних засобів, буксирів.

Ситуація поволі покращується, позитивні зрушення відбуваються. Українські експортери багато вчаться – відвідують тренінги, семінари, працює українська інформаційна система підтримки експорту, відбувається чимало торгівельних місій у конкретні країни Європи.

Такі торгівельні преференції ЄС визначив на три роки. У 2019 році можна буде переглянути самі положення Угоди про зону вільної торгівлі.

ЄС через цю Угоду також підштовхує Україну до подальших активних реформ і боротьби з корупцією, щоб творити сприятливіший бізнес-клімат в Україні, допомогти створенню нових підприємств, які вироблятимуть більше товарів із більшою доданою вартістю.

Завдяки тиску США і ЄС вже створені антикорупційні органи в Україні, які не без скрипу, але боряться з корупцією. Система змінюється, хоча б частково. Сподіваюся, такі зовнішні впливи та стимули надалі сприятимуть змінам на краще в Україні.

“Включення України в такі проекти як Тримор’я вимагало би переосмислення всієї європейської східної політики Варшавою, Будапештом, Братиславою, Бухарестом, Брюсселем та Вашингтоном. Ця ініціатива називалася б радше вже Міжмор’ям. Україні заради цього спочатку варто хоча б переглянути свою політику пам’яті щодо Другої світової, аби залагодити образи з Польщею”, – заявив у коментарі “PolUkr.net” німецький політолог та аналітик київського Інституту євро-атлантичного співробітництва Андреас Умланд.

Він також додав, що Євросоюз обрав як інструмент інтеграції України Угоду про асоціацію, яку нарешті повністю та до кінця ратифікували. “Зараз на черзі обговорення нового проекту інтеграції між Україною та ЄС – митного союзу на зразок того, що діє між Євросоюзом та Туреччиною. Тому інтеграція України з ЄС триває”.

Нагадаємо, раніше, німецький політолог та аналітик київського Інституту євро-атлантичного співробітництва в інтерв’ю польській інформагенції PAP розповів, що ініціатива центральноєвропейської співпраці Тримор’є за умови залучення України могла би стати важливим геополітичним проектом.

Група країн ЄС Центральної Європи, яка отримала назву Тримор’я (країни між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями – Polukr.net), виникла в 2015 році з ініціативи президентів Польщі та Хорватії. Перший саміт групи відбувся в хорвацькому Дубровніку в 2016 році. Черговий запланований на 2018 рік. До групи входять Австрія, Болгарія, Хорватія, Чехія, Естонія, Литва, Латвія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія та Угорщина.

«Ідея Тримор’я не схожа на ідеєю Міжмор’я, яка виникла в міжвоєнній Польщі та знову стала популярною кілька років тому. – каже доктор Умланд. – Ініціатива Тримор’я зосереджена на розбудові інфраструктури країн та їх економічній співпраці. А Міжмор’я перед Другою світовою було задумане як оборонний союз. Причина – непевне становище країн, які виникли після розпаду Російської і Австро-Угорської імперій. Малі країни Центрально-Східної Європи опинилися тоді в сірій зоні. Що сталося з сірою зону знаємо з історії між Першою та Другою світовою війнами – ці країни спливли кров’ю. Бачимо, що діється з сірою зоною в пострадянський період – Молдова та Грузія втратили частини території, а зараз це відбувається з Україною. Якщо б Україна приєдналася до Тримор’я чи була б якась нова організація, то це цілком змінило би характер цієї організації. Це був би вже геополітичний проект, а не лише лобіювання інтересів всередині ЄС, чим є Тримор’я. Якщо долучати Україну, то теж Молдову і Грузію. А це стало б новим вогнищем суперечки між Заходом і Росією. Тому ставки високі. Але ризик теж у неприйнятті цих країн до такого союзу, залишання їх в сірій зоні».