Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
23 травня 2017 року сталася, без перебільшення, знакова подія: Міністерство інформаційної політики презентувало Стратегію інформаційної реінтеграції окремих територій на Сході України, на яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та територій, прилеглих до району проведення антитерористичної операції.
З цього приводу була організована міжнародна конференція з подібною назвою та високим рівнем представництва. На відкриття завітала перший віце-спікер парламенту та представник України в Мінській групі з гуманітарних питань Ірина Геращенко, Міністр у справах переселенців та окупованих територій Вадим Черниш, заступник голови Адміністрації Президента Ростислав Павленко, голова Луганської військово-цивільної адміністрації Юрій Гарбуз та інші. Слухачами й активними учасниками дискусії стали численні активісти-переселенці, а також експерти, небайдужі до проблематики.
Розробники стратегії вважають, що існують паралельні процеси фізичної реінтеграції окупованих територій та процеси реінтеграції свідомості, що формується, передусім, інформаційним простором та ментальними установками. Ось тільки сьогодні важко угледіти зазначену фізичну реінтеграцію, або бодай її обриси за умов постійних порушень Мінських домовленостей та тривалої ескалації на лінії зіткнення. Проблемою тут є й відсутність стратегії кризового менеджменту, оскільки сьогоднішній порядок існування зони АТО – це вимушені заходи і ситуативна фантазія весни-літа 2014 року. Саме цим пояснюється існування військово-цивільних адміністрацій, які насправді не є ані військовими (досвід колишнього очільника Донецької області генерала Кіхтенка визнаний невдалими), ані цивільними – скоріш гібридними та малоефективними за нинішньої ситуації. Не створивши ефективної моделі кризового управління, держава розроблює стратегію реінтеграції.
Метою стратегії є «створення на рівні свідомості (!) жителів підконтрольної та непідконтрольної частин Донецької та Луганської областей передумов для прийняття процесу реінтеграції непідконтрольної території області в Україну». Простими словами – метою є ментальна підготовка жителів Донбасу до факту повернення окупованих територій та їх населення в Україну.
Теза сумнівна з тієї простої причини, що жителів підконтрольних частин не треба готувати саме для цього – вони радо об’єднаються зі своїми родинами в Донецьку чи Луганську. Сьогоденні реалії свідчать, що до факту реінтеграції треба, скоріше, готувати мешканців решти країни, особливо зважаючи на спекуляції окремих політичних сил, які підбурюють свій електорат відокремитись від східняків та мешканців окупованих територій, яких вони ототожнюють з колаборантами.
Основним викликом для жителів зони АТО є російські інформаційні впливи, які примушують населення вірити у російську версію подій. Стратегія не пояснює, які методи контрпропаганди можна застосовувати, аби нейтралізувати ці інформаційні впливи, що несуть загрозу національній безпеці України у вигляді розповзання сепаратизму по Донеччині та Луганщині, а може й далі. Як нейтралізувати меседжі «ДНР/ЛНР», головним з яких є той, що Україна – типова failed state, де олігархічна влада відірвана від людей. Де завжди є умовно п’ятнадцять причин не працювати ефективно, тому що є формальні обмеження. Як пояснити це людям, що не бачать прогресу та обіцяного розвитку, натомість спостерігають повний занепад регіональної інфраструктури. Як зауважив заступник міністра з окупованих територій Георгій Тука, виявляється, що в невикористанні («освоєнні») державних коштів на відновлення Донбасу винна система ProZorro – надто повільно через неї все можна провести (процедура розгляду тендеру займає до 5 місяців). Саме через це на Луганщині «освоїли» за 2016 рік лише 15% коштів, а на Донеччині – лише 6%! Ось де ваші гарні дороги, дитячі садки та школи!
Сам факт створення документа з назвою «стратегія» надзвичайно позитивний. Позитивним моментом є методологічне відокремлення проблематики Донбасу та Криму, адже на анексованому півострові офіційно діє російська влада. Для Криму потрібна окрема стратегія взаємодії з населенням (поки що не реінтеграції, проте з майбутнім потенціалом), що врахує специфічні фактори. Натомість Донбас як територія, на якій ведуться активні бойові дії, де діють особливі методи брехливої пропаганди псевдодержавних утворень, які пишуть альтернативну історію та пропонують її громадянам України (психіка останніх є нестійкою та вражена посттравматичним синдромом), потребує особливого ставлення.
Позитивним є й намір систематизувати роботу з внутрішньо переміщеними особами «як з важливим каналом комунікації з громадянами України на непідконтрольних територіях». Загалом підхід people-to-people набагато ефективніший, ніж інформація ЗМІ, оскільки за рівних умов чуткам та особистій думці завжди довіряють більше. Ось тільки роздаванням газет на контрольно-пропускних пунктах ситуацію не поліпшити. Механізм запрацює лише тоді, коли люди відчують реальні зміни, турботу держави, що складається із двох складових – житло та робота. Але це вже інша більш глобальна задача: лише на забезпечення переселенців житлом, за підрахунками Г. Туки, треба витратити 5 млрд доларів США, яких Україна не має. Патова ситуація і з роботою – базові підприємства важкої промисловості на Донеччині та Луганщині зачиняються через відсутність ринку збуту продукції, яким довгий час була Росія.
Незважаючи на зазначені позитивні сторони, залишається низка питань стосовно окремих формулювань, декларативності документа, а також його реалістичності. В умовах, коли в Україні приймають закони щодо збільшення частки україномовного мовлення загальнонаціональних каналів до 75%, а регіонального мовлення – до 50%, виглядає сумнівним окреслена перспектива «збільшення частки та якості спеціалізованого контенту» для Донбасу.
Поруч із «забезпеченням стійкого і повного покриття сигналом українського мовлення контрольованої території» Донеччини та Луганщини (у що важко віриться – 26 років нічого не робили, а зараз зроблять…) треба було б поставити питання контролю супутникового мовлення. Саме через «тарілки» жителі України свідомо дивляться російські телеканали, і з цим треба щось робити.
Стратегія повністю ігнорує той очевидний факт, що реінтеграцію можливо починати лише після деокупації – інакше ми створюємо свій фентезійний світ, де Крим і Донбас – це складові України, якою ми її знали до 2014 року. Цим відкидається реалістична ситуація, яка потребує юридичного визначення поняття «колабораціонізм» та відповідальності за нього. Відкидається необхідність запровадження політики національного примирення в країні, що вражена війною. Проте це все етапи, які починаються з основного і першого – деокупації території. Інакше як можна пояснити, наприклад, платнику податків в Німеччині, який дає кошти на реінтеграцію України, кого саме ми реінтегруємо на підконтрольних територіях, і чим ми взагалі займалися весь період незалежності.
Для виконання стратегії планується розробити календарний план заходів, створити єдиний моніторингово-аналітичний координаційний центр на базі Мінінформполітики, а також налагодити вертикальну координацію реалізації інформаційної політики з активним залученням інститутів громадянського суспільства. Проте основними виконавцями стратегії мають стати мери малих міст Донеччини та Луганщини, які часто повністю контролюють місцеві газети та є лідерами думок. Нарешті залишається останній важливий момент – гроші. Будь-яка стратегія, що не має під собою фінансового ґрунту, є звичайним аркушем паперу. Залишається сподіватись, що кошти на стратегію з державного бюджету 2017 року будуть ефективно «освоєні» у значно більшому обсязі, ніж це було зроблено в Донецькій та Луганській областях у році попередньому.
Валерій Кравченко
