Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Українці досі вірять у перемогу, проте не впевнені, скільки років ще триватиме війна. Через її затягування та спричинені нею смерті й руйнування виникає більше суму, непевності та песимізму. Попри затягування війни, українці не готові на мир із збереженням за Росією окупованих територій. Кількість тих, хто займається волонтерством досі майже 40%, проте це менше, ніж у 2022 році – близько 75%. Триває повільний відтік населення й чим довше триває війна, тим менше шансів, що українці повернуться з-за кордону. Про це PolUkr.net розповів український соціолог, голова соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович.
Україна підходить до другого року війни, якій не видно кінця-краю. Водночас допомога від США та ЄС під питанням, Росія начебто адаптувалася до війни на виснаження і готова гнати людей на забій. Які головні настрої зараз соціологи фіксують в українському суспільстві?
Якщо говорити про настрої, пов’язані з війною, то віра в нашу перемогу нікуди не зникла. На сьогодні так вважають 91% українців, а наприкінці 2022 року, коли в нас були дуже переможні очікування, таких було 96%.
Українці вірять у перемогу – це об’єктивно, бо навіщо інакше боротися. Змінилося відчуття щодо тривалості – очікування, що війна мине за два-три тижні, максимум через кілька місяців, чи до пів року давно минули. Велика частина українців на початку вторгнення довіряли таким оцінкам. Зараз очікування коливаються від пів року, основна частина оцінює тривалість у рік-два. Є також значна частина, які оцінюють в два-три та три-чотири роки. Тому вимірюємо наше бажання перемоги вже роками.
В цілому, є відчуття, що війна триватиме ще невідомо скільки. Воно передусім призводить до загальноукраїнського відчуття невизначеності щодо свого майбутнього. Відтак місцями з’являється песимізм. Люди не планують свого життя – аби день прожити і ніч перебути. Але цей настрій не доходить до висновку, що слід складати зброю, чи не ходити на роботу, чи не жити звичайним життям.
Можна говорити ще про зростання суму. Але якщо взяти загальну динаміку за 2023 рік, то емоції в людей за рік не змінилися, але коливалися, залежно від успіхів чи невдач на фронті, в політичному сенсі, щодо міжнародної підтримки України. Українці природно та живо реагують на все, що відбувається навколо справ у державі та на фронті, які їх безпосередньо стосуються. В цілому, українець вірить у перемогу, але не знає коли це станеться.
Тож настрої українців не надто сильно змінилися?
Якщо дивитися загалом на 2023 рік, то настрої українців не змінилися. Просто загальний настрій став сумніший, більш невизначений і песимістичний. Щодо віри в перемогу, ставлення до міжнародної допомоги, чи влади, то є стриманіші очікування, оцінки зовнішньої допомоги. Зокрема, від Польщі.
Усі проблеми суспільство оцінює крізь призму війни, яка рано чи пізно призводить до певних депресивних настроїв. Але це не призводить до бажання домовитися з ворогом, не впливає на нашу віру в перемогу, не впливає на допомогу армії, яка єдина стоїть між нами й тими, хто хоче нас убити.
У найближчі місяці, мабуть, нічого не зміниться щодо невизначеності й смутку. Добавляють щоразу позитиву новини про перемоги. Позбавляють – брак таких. Найбільше українців об’єднують звитяги ЗСУ, гордість за країну, її відбудова, допомога один одному, очікування економічного росту після перемоги.
Найбільше роз’єднують – внутрішні конфлікти і взаємні звинувачення, економічна скрута та відсутність відбудови. Такі протилежні оцінки.
Пораділи підбитому російському кораблю – настрій піднявся. Але швидко вивітрюється, бо слід йти далі, воювати, перемагати. Наростає гнів на ворога. Як йому не наростати, коли стільки смертей.
Чи затягування війни збільшує кількість тих, хто готовий погодитися на замороження війни з фактичним збереженням за Росією окупованих територій?
Абсолютно, ні. Якщо досліджувати межі компромісу, то єдино бажаним варіантом перемоги є відновлення України в її міжнародно визнаних кордонах 1991 року. Також в українців є бажання, щоб Росія перестала становити для нас загрозу. Це може через зміну влади у Кремлі, розвал Росії, її економічну неміч. Але це вже максимальні планки нашої перемоги.
Практично ніхто з українців не готовий на мир із Росією з фактичною втратою наших територій. Якщо говорити про переговори за участі міжнародних партнерів як один із шляхів пригасити активні бойові дії, то вони вітаються. Але за умови, щоб світ за допомогою тиску та санкцій добився відновлення територіальної цілісності країни. Це не про здачу інтересів, а про призупинення війни і дипломатичні зусилля для обмеження можливостей Росії загрожувати нам.
Чи існують дослідження, яке ставлення населення до мобілізації, наскільки готові йти до війська, хто готовий, а хто ні?
Немає сенсу проводити таких досліджень, бо респонденти не дадуть правдивих відповідей. Тому не проводили. Мобілізація як обов’язковий елемент існування держави у воєнний час – її не можна навіть обговорювати.
Звичайно, у ЗМІ фіксують багато інформаційних кампаній щодо того, як проводиться мобілізація, щодо її огріхів. Але якщо запитати чоловіка призовного віку в Україні – чи потрібно її проводити, то відповість – «так». Просто кожен, думаючи про своє майбутнє, може не хотіти йти до війська. Але це не соціологія, а психологія людини, яка піклується про власну безпеку. Первинний страх індивіда – вмерти. А війна – це можливість загинути, тому ніхто не хоче на неї потрапити. Інша справа, коли треба через «не хочу» захищати державу.
Мабуть, також не проводилися дослідження, яка частина українських чоловіків не хочуть поразки, але не готові особисто воювати?
Давайте просто уявимо собі схоже запитання в соціологічному опитуванні – як на нього має відповісти українець? Він, скоріш за все, дасть соціально бажану відповідь. Але якщо сам не може взяти в руки зброю через стан здоров’я, через догляд за важко хворим родичем чи з інших причин, то що йому говорити? Тож чистої правди, яку можна було би використати для аналізу тут не буде.
Який відсоток населення, і в якій мірі залучений до волонтерства?
За даними дослідження Міжнародного республіканського університету, яке ми проводили, в 2022 році таких людей було дуже багато. Кожен робив щось на своєму місці, щоб оборонити країну. Тоді величезна кількість українців допомагали внутрішньо переміщеним особам та ЗСУ – волонтерили, донатили. На сьогодні фінансові можливості та бажання людей знизилися.
Це пов’язано з двома речима. По-перше, стало важчим економічне становище після майже двох років великої війни. Багато хто не має більше зайвих коштів.
По-друге, у людей теж виникають логічні запитання – якщо ми майже два роки донатили на армію, невже за цей період українська влада не змогла організувати самостійно забезпечення війська. Усі розуміють, що колись наша армія була гола-боса, й мало чим відрізнялася від російських «чмобіків». Але на сьогодні держава вже б могла на 100% забезпечувати потреби війська. Як мінімум одягом. Як максимум, усіма дрібними технічними засобами, які потрібні на полі бою – бронежилетами, іншими видами особистого захисту. Це не такі великі кошти на рівні країни. Не говоримо про снаряди чи літаки, а про просте матеріально-технічне забезпечення. Якщо українець бачить, що навіть на це збирають кошти, в нього опускаються руки, бо що тоді робить держава?
За нашими даними, на сьогодні 6% українців постійно займаються волонтерством, ще 33% час від часу. Разом, майже 40%. Відтак десь 60% – не займаються. Таке саме запитання в 2022 році було – десь 75% займаються, а 25% – ні.
Можливо, відомо, скільки в середньому в місяць українці донатять на армію?
Точно ніхто не знає. Приблизну статистику збирають великі фонди. На зразок Фонду Сергія Притули. Вони бачать, скільки приходить коштів, як змінюються обсяги донатів зараз, порівняно з 2022 роком. Якщо починається мегазбір, то багато українців щось присилають. А якщо ви посилаєте кошти комусь із близьких, кого мобілізували, це ніде не фіксують, бо це звичайний переказ. Тому точних сум ніхто не знає.
Скільки українців покинули Україну після 24 лютого 2022 року, скільки повернулися, і скільки ще хотіли б виїхати?
Це питання до демографів та статистів, але точних цифр ніхто не скаже. Ми володіємо опосередкованими цифрами. Наприклад, що кожен п’ятий українець, які зараз перебувають в Україні мають близьких, які виїхали закордон. Йдеться про чоловіка, дружину, батьків або дітей. Це дуже багато.
На початку вторгнення дуже багато поїхало, потім частина повернулася, а частина залишилася за межами країни або курсує туди-назад. Проте люди досі виїздять. За останні пів року все рівно зросла частка людей, яка виїхала. Цей витік населення по трохи все рівно відбувається.
На наші запитання, чи хотіли б люди повернутися в Україну, більшість відповідає, що хотіли б повернутися. Але на запитання «коли», відповідь – «після війни». Але, чим довше вони перебувають в іншій країні, влаштовують там життя, діти ходять у місцеві садочки, школи та університети, вивчають мову, чим довше триває війна, тим менше шансів на повернення цих людей в Україну.
Щодо того, хто ці українці, які перебувають закордоном, то до половини з них – жителі півдня та сходу країни. Це терени, які зараз під окупацією або в зоні активних бойових дій, прифронтові області. Це або окуповані території або під прямими обстрілами. Багатьом із цих людей просто не мають куди більше повертатись. Тому такий біженець, який обжився в умовній Німеччині чи Польщі, навряд чи повернеться. Йому повертатися хіба в Київ чи в безпечні області західної України, знову обживатися. Але не додому. Навіщо робити ще одне коло освоєння на новому місці, шукати роботи? Тому якщо це все пройдено і налагоджено закордоном, очікувати масового повернення біженців на сьогодні не варто. Після перемоги – можливо, так.
Тож більшість кажуть, що хочуть повернутися. Але з тих, хто досі не повернувся, повернуться не більше третини.
Чи українці переймаються можливим погіршенням економічної ситуації через відсутність західної допомоги, і чи готуються до цього?
Якщо говоримо про західну допомогу, яка надається для країни, вона передусім надається на соціальні виплати. Власних коштів нам вистарчає або на соціальні виплати, або на армію.
Більшість західної допомоги нам дають зброєю. Це допомога державі перемогти ворога або як мінімум не програти. Українець цією допомогою, звісно, переймається. Її брак впливає на жителів – ми стали більш песимістичним та невизначеними щодо майбутнього. Із іншої сторони, більш реалістичними. Також виникає все більше запитань до нашої влади щодо налагодження процесів функціонування держави в умовах війни. Бо за два роки можна було б і корупцію прикрутити, і виробляти більше своєї зброї. Кроки в цьому напрямку робляться, але українець їх оцінює крізь призму подій на фронті. Якщо бачить там українську зброю, якщо у нас немає корупційних скандалів, українець позитивно оцінить дії влади. Й не так сильно переймаєтося тоді щодо міжнародної допомоги.
Але на сьогодні таких однозначних позитивів у нас не багато. Бачимо загальне падіння оцінки, коли запитуємо українців, чи загалом у правильному напрямку йдуть справи в державі. За останні кілька місяців, із початку осені, у нас сильно знизилися оцінки українців щодо правильності напрямку руху справ у країні – із 70% до менше 60%. Це суттєве зниження. А оцінка, що справи йдуть в неправильному напрямку виросла з 15% до 28%. Це зростання вдвічі. Й означає стриманіші оцінки дій влади. Задоволені роботою ЗСУ – майже 96%. Роботою президента – 82%. А це вже майже 20% незадоволених. А щодо дій місцевої влади, то оцінки приблизно 50/50.
Питання матеріального стану і міжнародної допомоги державі, доволі суттєве для українців. Якась країна нам менше допомагає, ніж раніше, а якась блокує надання, як, наприклад, Угорщина. Але крім цієї оцінки українець нічого не може зробити. Далі буде запитувати виключно у своєї влади – якщо немає допомоги, то чому ми не робимо свою зброю? Чому цього не робимо, якщо війна обіцяє бути тривалою, потрібно мати своє виробництво, щоб менше залежати від міжнародної допомоги, і думки виборця в іншій країні?
Як українці сприймають можливі суперечки між президентом Володимиром Зеленським та головнокомандуючим Валерієм Залужним?
Вони ніяк їх не сприймають. Передусім ніхто в них не вірить. Дехто, хто сам зацікавлений у відроджені політичного суперництва в країні, може, й хотіли б. Частина таких українців є, але в цілому українці не вірять в конфлікт між Залужним і Зеленським. Якщо б такий конфлікт існував, то до нього ставилися б дуже негативно.
Українці вважають, що кожен має робити роботу на своєму місці. Президент має захищати державу на міжнародній арені. Залужного оцінюють добре, бо він чудовий головнокомандувач.
Біографія
Олексій Антипович – навчався на кафедрі соціології економічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. У 2007 році заснував і досі очолює соціологічну групу «Рейтинг». Значна частина досліджень – моніторинг електоральних симпатії населення, оцінок дій влади і довіри до політиків. Компанія замірює ставлення населення до резонансних подій, ініціатив. Також опитування стосуються таких сфер як медицина, навчання, підприємництво, релігія, мова, міжособистісні стосунки, споживчі вподобання. Під час російського вторгнення «Рейтинг» проводить дослідження щодо віри українців у перемогу України, в ЗСУ, оцінки дій влади, рівень національного супротиву, оцінки ситуації в країні та міжнародної допомоги.
Фото зі сторінки Олексія Антиповича у Facebook
