Цими днями Україна і Польща відзначають 70-ту річницю початку операції «Вісла», під час якої польська комуністична влада депортувала більше 140 тисяч етнічних українців з південно-східних регіонів Польщі, розселивши їх на північно-західних теренах. Минулого тижня в Києві відбувся експертний «круглий стіл», за результатами якого українські історики, юристи і громадські діячі закликали обидві країни дати правову оцінку акції, що відбулася в 1947 році.

Наша розмова з учасником «круглого столу», юристом Українського інституту національної пам’яті Сергієм Рябенком про те, як можна кваліфікувати події 70-річної давності з погляду закону, які наслідки це матиме та які перспективи політичного засудження злочину обома державами.

– Минулого тижня на «круглому столі» в Києві експерти й громадські діячі закликали дати правову оцінку акції «Вісла». Про яку саме оцінку йдеться? Як Ви оцінюєте події 70-річної давності з погляду міжнародного права?

Якщо говорити про те, як у публічному просторі кваліфікують операцію «Вісла», то можна почути різні думки. Хтось називає це подією, що суперечить основним правам людини. Саме таке формулювання прозвучало у спільній заяві президентів України та Польщі у 2007 році. У деяких проектах постанов, які в різний час реєстрували у Верховній Раді України, можна знайти термін «етнічні чистки з ознаками геноциду щодо українців» або просто «геноцид». Є думка Ряшівського відділу Польського інституту національної пам’яті, який розглядав заяву однієї з українських організацій, що операція «Вісла» внаслідок певних причин не може бути кваліфікована як «геноцид». Історик Ярослав Дашкевич характеризує цю подію як «етнічну чистку», а його колега Ґжеґож Мотика говорить, що це «щонайменше типовий комуністичний злочин» і маємо справу зі спробою вчинення польською робітничою партією так званого етноциду.

На моє переконання, акція «Вісла» може бути кваліфікована з позицій міжнародного права як злочин проти людяності. Якщо ж розглядати ширший контекст історичних подій, які відбувалися напередодні та під час проведення акції, то деякі епізоди можна кваліфікувати як воєнні злочини.

У своєму дослідженні я спираюся на такі міжнародні документи, як Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року, IV Конвенцію про закони та звичаї війни на суходолі 1907 року, Конвенцію про захист цивільного населення під час війни 1949 року, Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 року та Резолюцію Ради Безпеки ООН щодо етнічних чисток у колишній Югославії.

Якщо відштовхуватись від норм Римського статуту Міжнародного кримінального суду, маємо чотири найбільших злочини з точки зору міжнародного права: злочин геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочини агресії. Зі зрозумілих причин акція «Вісла» не є злочином агресії, тож постає питання, чи можна її кваліфікувати інакше.

Акція «Вісла» була проведена на підставі рішення політбюро Польської робітничої партії, завданням якого було швидкими темпами переселити українців та змішані родини на так звані «повернені терени». На підставі цього рішення розробили проект операції «Схід», який потім отримав назву «Вісла». Її мета – остаточне вирішення українського питання у Польщі.

Якщо коротко, то депортація відбувалася так: війська оточували населений пункт, мешканцям давали кілька годин на збори, і після того їх відправляли під конвоєм на так звані збірні пункти. Там співробітники польської держбезпеки арештовували тих, кого запідозрили у симпатіях до УПА, виокремлювали неблагонадійних і ділили населення на групи. Вже після цього людей вивозили на північ та захід Польщі.

Якщо говорити про те, чи може «Вісла» бути кваліфікована як геноцид, то відповідно до норм міжнародного права, геноцид – це діяння з метою знищити цілком чи частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу. Об’єктом злочину є безпека будь-якої групи, а суб’єктом – особа. Об’єктивна сторона – суспільно-небезпечне діяння, спрямоване на знищення групи, а суб’єктивна сторона – прямий умисел виконавців та організаторів. Якщо ці ознаки накласти на операцію «Вісла», то є основна розбіжність: метою було не фізичне знищення населення, а очищення території від певної національної групи. Тому, на мою думку, ці події не можуть у чистому вигляді бути кваліфіковані як геноцид.

Чи може операція «Вісла» бути визнана злочином проти людяності? За Римським статутом, це діяння, яке здійснюється в рамках широкомасштабного системного нападу на цивільних осіб у певних формах. Форми можуть бути різноманітні: депортація та примусове переміщення населення, катування, переслідування певної групи за національними, політичними чи іншими мотивами, нелюдські діяння з метою завдати сильних страждань, шкоди психічному чи фізичному здоров’ю. У рамках акції «Вісла» маємо депортацію або переміщення українського населення, що мали примусовий характер, бо відбувалися проти волі осіб, яких стосувалися. Депортація відбувалася за національною ознакою, і виселяли українців з регіонів, у яких вони перебували на загальних і законних підставах. Зрештою, ця депортація відбувалася за відсутності підстав, визначених міжнародним правом. Зважаючи на все це, за Римським статутом, акцію «Вісла» можна кваліфікувати як злочин проти людяності.

З іншого боку, маємо випадки катувань і тортур щодо українців, які намагалися повернутись додому, або щодо тих, кого запідозрили у симпатіях до українського визвольного руху. Тому і в цій частині події 1947 року можуть бути кваліфіковані як злочин проти людяності. Є порушення одного з основних прав людини, які гарантовані міжнародними правовими актами, – права на вільне пересування і вільний вибір місця проживання у межах однієї країни. Додатковий факт, що підтверджує кваліфікацію: у документах зафіксовано, що лише у квітні 1947-го підрозділи польського війська повністю спалили 13 населених пунктів (один – частково) на очах у людей, яких виселяли.

Чому операцію «Вісла» можна вважати також воєнним злочином? Згідно з Римським статутом, це серйозне порушення Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни та інші серйозні порушення законів та звичаїв, які є у збройних конфліктах. При цьому війна – це будь-яке тривале зіткнення між військовими силами урядів, або між регулярною армією та будь-якою іншою збройною групою. Маємо інформацію з документальних джерел, що на території, де відбувалося виселення, у тій чи тій формі діяли підрозділи українського підпілля. Офіційно польська влада обґрунтовувала акцію «Вісла» як захист населення від структур українського визвольного руху. Отже, підсумовуючи, на цій території не було війни чи збройного конфлікту міжнародного чи міждержавного характеру, однак там було протистояння між Польщею та українським визвольним рухом. Метою ОУН-УПА був захист українців від примусового виселення, і ця діяльність проходила в різних формах, зокрема через напади на військові гарнізони, населені пункти тощо. Зважаючи на все це, «Вісла» може бути також кваліфікована як воєнний злочин.

Окрім того, можна говорити про таку категорію злочину, як етнічна чистка. Саме такого виду злочину в міжнародному праві немає (зокрема Римський статут Міжнародного кримінального суду не оперує таким поняттям), але воно закріплене в кількох резолюціях Ради Безпеки ООН і завдяки цьому певною мірою працює у міжнародному праві.

Моє дослідження – одна з перших спроб надання правової кваліфікації цим злочинам. Але зараз роботу слід продовжити. У рамках операції відбувалося багато подій, які, згідно з нормами міжнародного права, можуть мати ознаки тих чи тих злочинів. Кожній з цих подій має бути надана правова кваліфікація, аби пізніше можна було максимально чітко дати остаточну правову кваліфікацію акції «Вісла» загалом.

– Ви говорите про потребу масштабних правових досліджень. Хто мав би їх проводити? Це має бути історичне дослідження чи правоохоронні органи мали б порушити кримінальну справу?

– В ідеалі цим питанням мала б займатися група юристів, криміналістів та прокурорів як з польського, так і з українського боку. Вони мали б опрацювати весь наявний на сьогодні документальний масив щодо організації та проведення акції, а також усі свідчення та спогади людей, які були її жертвами. Саме за результатами такого комплексного дослідження можна було б робити відповідні висновки.

Найкраще, якби правоохоронні органи Республіки Польща відкрили кримінальне провадження і в його рамках встановлювали факти. Тоді можна було б говорити про притягнення до відповідальності осіб колишнього найвищого державного партійного керівництва Польщі, які безпосередньо відповідальні за цей злочин. Але я маю певні сумніви, що найближчим часом цього вдасться досягти на практиці.

– Чи у міжнародній практиці є випадки проведення таких досліджень?

– Більшість міжнародних прецедентів, які маємо, – це розслідування «по гарячих слідах». Здебільшого між злочином і початком розслідування проходило максимум кілька років. Під це підпадають злочини, вчинені в Югославії, чи злочин геноциду в Руанді. Якщо говоримо про злочини, віддалені від нас у часі, то маємо випадок розслідування СБУ та прокуратурою України злочину Голодомору щодо українського народу. Слідство тривало кілька років і завершилось постановою Апеляційного суду міста Києва про встановлення вини найвищого керівництва колишнього Радянського Союзу в організації цього злочину. Але справа була закрита, оскільки всі фігуранти давно померли і не було ніякої можливості притягнути їх до відповідальності. Тому, очевидно, якщо схоже розслідування почнуть сьогодні, воно триватиме мінімум кілька років.

– Але очевидно, що й ця справа закінчиться приблизно так само – винуватців давно немає серед живих. Тож чи має сенс таке розслідування?

– Думаю, таке розслідування має сенс у будь-якому випадку. Коли про певні факти говорять історики чи дослідники, суспільство сприймає це по-одному, а коли маємо рішення суду чи постанову слідчого, де ці факти визнано правильними, то це, з точки зору прийняття суспільством, має набагато більшу вагу. З іншого боку, таке розслідування, проведене за всіма правилами кримінально-процесуального законодавства, дасть змогу більш об’єктивно оцінити докази в сукупності й дати їх належну правову оцінку. Це дасть чіткіше розуміння, як саме відбувалася «Вісла»: як приймали рішення, як втілювали їх у життя та, головне, яким був причинно-наслідковий зв’язок.

– Чи мали б органи влади обох країн – парламенти або ж президенти – дати правову оцінку тим подіям?

– Я б не говорив про те, що парламенти мають дати правову оцінку. Від парламентів слід чекати політичної оцінки цього явища з погляду сучасних принципів демократії та норм міжнародного права.

Акцію «Вісла» потрібно засудити від імені держав, аби в майбутньому не було навіть думки повторити ті події. Держави мають визнати, що це був один із найбільших та найстрашніших злочинів, який вчинив комуністичний режим проти власного народу без будь-яких підстав як у національному, так і в міжнародному законодавстві.

Має бути визнано, що злочин призвів до страшних наслідків і він має бути засуджений. Правову ж оцінку можуть дати тільки прокуратура і суд.

– Чи можуть справу розслідувати в Україні?

– Якби справу розглядали в Україні, злочин мав би дещо іншу кваліфікацію. У нас немає поняття злочину проти людяності. Слідчий змушений був би керуватися нормами Кримінального та Кримінально-процесуального кодексу України. Натомість у Польщі ситуація дещо інша: їхнє законодавство допускає порушення кримінальної справи саме за цей злочин.

Але Україна й не зможе займатися розслідуванням цієї справи. Злочин відбувався на території іншої держави і стосувався громадян Польщі. Розслідувати злочин на території іншої країни, щодо громадян іншої країни, вчинений їхньою владою, – кримінально-процесуальне законодавство України такого не допускає.

– Цього року відзначаємо вже 70-ту річницю операції. В останні роки особливо активно говорять про складні сторінки спільної історії, однак саме цим подіям політичної оцінки так і не дали. Яка причина? Це політично невигідно?

– Думаю, є різні причини. Коли Польща позбулася комуністичного режиму, сенат РП зробив відповідну заяву. Через кілька днів була й реакція Верховної Ради України, у якій ми привітали заяву колег, але не дали жодної політичної оцінки подіям. Нагадаю, йдеться про 1990 рік, і тоді комуністична більшість у ВР не була зацікавлена виносити питання на ширший загал і давати політичні оцінки. В останні ж роки було не до того: за часів Януковича у цьому ніхто не був зацікавлений. Сейм РП теж цього не робив, натомість нагніталася тема Волині. Зараз приходить розуміння, що процеси після Другої світової війни були складні й їх не можна вкласти у чорно-білу картину. У тому, що сталося, є вина обох сторін, але є й фактор третьої сторони – Радянського Союзу чи Третього Рейху.

– Ми багато говоримо про засудження акції «Вісла» польською та українською державами. Чи варто намагатись отримати відповідні заяви від міжнародних інституцій?

– Засудження такого злочину на рівні авторитетної міжнародної установи – ООН чи Генеральної Асамблеї ООН – з одного боку, приверне увагу до проблеми і змусить більше говорити про неї, а з іншого боку – матиме вплив на те, аби подібний злочин ніколи не повторився.

Я не певен, чи можна говорити у цьому випадку про розгляд справи у міжнародному суді. Це ще потребує дослідження. Але за зверненням України та Польщі Генасамблея ООН цілком може прийняти відповідну резолюцію. Прецеденти вже були щодо злочинів нацистів. У 1996 та 2006 році Парламентська асамблея Ради Європи прийняла також відповідні постанови щодо злочинів комуністичного режиму. Було рішення Європейського парламенту щодо засудження злочинів і комуністичного, і нацистського тоталітарних режимів. Країнам-членам ЄС рекомендували встановити 23 серпня як День пам’яті жертв цих режимів. Міжнародне право і статути міжнародних організацій цілком дозволяють ухвалити відповідні рішення.

– Акція «Вісла» відбувалася на території Польщі. Але при цьому деякі історики говорять і про відповідальність Радянського Союзу. Чому так?

– Це питання – одне з найменш досліджених навіть на рівні сучасної історіографії. Відповідні гіпотези висловлювали польські історики, які вивчали документи про організацію акції «Вісла». Зокрема Ґжеґож Мотика говорить про сліди причетності до цього вищого державного та партійного керівництва Радянського Союзу. Однак остаточної відповіді, чи операція стала наслідком прямої вказівки з Москви, чи це була місцева ініціатива Варшави, наразі немає. Це ще потрібно досліджувати в архівах.

– Якщо говорити про дуже практичну сторону питання, то чи змінить визнання й засудження акції позиції тих, хто став жертвами «Вісли»? Чи зможуть вони, наприклад, претендувати на майно, яке колись у них забрали?

– Ці питання перебувають у паралельних площинах. Йдеться про польських громадян і про польські території. За бажання польським законодавцям сьогодні ніщо не заважає прийняти закон про повернення майна примусово переселеним особам чи їхнім спадкоємцям. Рішення на рівні парламентів чи на рівні міжнародних інституцій може бути додатковим аргументом. Схожі прецеденти були після повалення комуністичного режиму та прийняття актів, якими допускалася реституція майна.

– А якщо говорити про події, що передували акції «Вісла»? Маю на увазі примусову депортацію українців на територію України 1944-1946 років. Як можна кваліфікувати їх з правової точки зору?

– Наразі я не готовий говорити про їхню кваліфікацію, оскільки не працював з цим питанням як юрист. Ситуація схожа з тією, що маємо з акцією «Вісла»: справа вивчена непогано з історичного боку, але з юридичного ґрунтовних досліджень на сьогодні немає. Як проблема, що стосувалася великої кількості цивільного населення, вона потребує таких досліджень.

Розмовляла Мирослава Іваник

В умовах, коли в світі зростає напруженість та конфліктогенність, а Росія поступово рухається до війни в Європі, руйнуючи європейську та трансатлантичну єдність, зростає цінність справжніх союзників. Для України політика пошуку друзів та партнерів у ворожому середовищі – це політика виживання суверенної української державності. Коли на НАТО як на захисника надія невелика (передусім через механізм прийняття рішень консенсусом 29 країн-членів), США мали б стати для України тією надією та опорою, яка дасть впевненість у завтрашньому дні. Однак США – це глобальний актор, для якого цінність України обмежена геополітичним протистоянням з Росією. Будь-який активний крок США в регіоні буде розглядатись в Москві як ворожа провокація та утиснення «прав російськомовних громадян», тому Вашингтон не буде поспішати підписувати союзницькі угоди з Києвом.

На сьогодні лінія поведінки України – укладання двосторонніх оборонних угод з рівними собі за вагою та значенням акторами. В термінах боксу, Україна обрала тактику геополітичного клінчу, який вже застосовується для окремих друзів (Польща, Канада). Варто вірити, що він буде застосований також і для сусідніх країн, що вибудовують політику нейтральності до Москви – Угорщини, Словаччини, Болгарії.

Агресивна політика Російської Федерації, спрямована на відновлення практики поділу Європи на сфери впливу, реінкарнацію Радянського Союзу, загрожує не лише Україні, але й багатьом країнам великого Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Розвиток відносин стратегічного партнерства України з Польщею, Румунією, Туреччиною, країнами Балтії та низкою інших держав є принциповим для забезпечення стабільності в Центральній та Східній Європі та Чорноморському регіоні. Підстави для спільного протистояння новітнім загрозам, спричиненим російською агресією, існують у Грузії та Молдови, суверенітет яких також порушений через агресивну політику Росії.

Зміни безпекового середовища, негативні тенденції сприяють пошукам субрегіональних моделей безпеки із залученням потенціалу та досвіду України. Такою моделлю може потенційно стати Балто-Чорноморський союз (Міжмор’я), послідовним лобістом якого виступає Польща. Мережа двосторонніх оборонних союзів формує передумови для створення ширшого формату, який може стати предтечею проекту Міжмор’я.

Агресивна міжнародна поведінка Росії єднає країни з негативним історичним досвідом перебування у складі Російської імперії. Підписання 2 грудня 2016 року Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польща про співробітництво у сфері оборони засвідчило бажання сторін рухатись вперед, незважаючи на історичні спекуляції.

Укладення подібних угод є доцільним в контексті розвитку добросусідських відносин України з Румунією та Литвою – країнами, що найбільш активно поділяють занепокоєння Києва безпековим кліматом в регіоні через агресивні дії Москви. Країни Балтії є союзниками України з огляду на провокативну військову активність Росії на їхніх кордонах, що лише зростатиме з розміщенням в Естонії, Латвії та Литві постійних міжнародних контингентів НАТО.

Румунія має стати принциповим стратегічним партнером України в Чорноморському регіоні. На заваді подібному сценарію може стати політична нестабільність в Румунії, виражена багатотисячними виступами в січні-лютому 2017 року на підтримку антикорупційної платформи президента К. Йоханніса, що применшує політичну звитягу лівих центристів на останніх парламентських виборах. Румунія має низьку суб’єктність в рамках ЄС, що дозволяє Києву розраховувати на рівність відносин. Проте довгостроковим пріоритетом для Бухареста залишається поглиблення відносин з Кишиневом. З іншого боку, перемога на перших президентських виборах в Молдові прокремлівського кандидата Ігоря Додона та його антирумунські погляди змушують Румунію переорієнтувати зовнішню політику на пошук нових важелів проти російського впливу, зокрема через співробітництво з найближчими сусідами.

Найкращим форматом розвитку відносин з Угорщиною та Словаччиною – країнами, що відзначаються поміркованими поглядами щодо санкцій проти Росії, розрізняючи поняття зовнішньої торгівлі (Росія є важливим партнером) та зовнішньої політики (засудження незаконної анексії Криму та підтримки війни на Донбасі), є поглиблене партнерство у Вишеградській групі. Остання, передусім через позицію Польщі, що головує в організації, перетворилась з суспільно-культурного інструмента субрегіонального співробітництва на військово-політичний альянс з міжнаціональною Вишеградською бойовою тактичною групою з 2500 солдатів та ініціативою в секторі енергетичної безпеки. Україна має долучитись до розбудови потенціалу цієї структури в сфері оборони як партнер та, можливо, асоційований член. Зусиль потребує й етнополітичний діалог (також щодо Румунії на Буковині та Одещині), зокрема – інтенсифікація тристоронніх робочих груп істориків-етнознавців на Закарпатті.

Сучасні тенденції створюють нові виклики перед українською владою. Україна повинна вже сьогодні готуватися до видозміни «нормандського формату» щодо Донбасу, розширити його, залучивши нових учасників – США та Великобританію, що є країнами-гарантами територіальної цілісності та суверенітету України за Будапештським меморандумом, а також найближчих сусідів-союзників.

Польща та Румунія – держави, що усвідомлюють та розділяють безпекові загрози, які сьогодні існують у регіоні. Залучення нових переговірників сприятиме підвищенню ефективності миротворчих зусиль, продемонструє єдність та принциповість позиції провідних міжнародних акторів, що змусить Росію поводитись стриманіше. Подібні конструктивні зусилля сприятимуть пошуку компромісів, які дозволять перейти від декларацій до практичних кроків щодо відновлення миру та стабільності в регіоні.

Режим санкцій, застосований міжнародною спільнотою проти Російської Федерації, на сьогодні є безпрецедентним і з огляду на кількість учасників, і на масштабність їх дії. Економічні та дипломатичні санкції міжнародного співтовариства щодо Росії не мають залежати від виконання Мінських домовленостей. Натомість вони повинні бути чинними та посилюватись аж до завершення процесу повного відновлення територіальної цілісності нашої держави, що передбачає деокупацію окремих територій Донецької та Луганської областей та повернення Криму до складу України.

Проте теперішні тенденції мають загрозливий характер для збереження та посилення режиму санкцій. У 2017 році проросійські партії в Європі мають доволі низький шанс на перемогу на виборах у своїх країнах (крім Франції), проте навіть наявність проросійських фракцій у парламентах Італії, Німеччини, Нідерландів, Угорщини, Словаччини, Румунії, Болгарії, які намагатимуться відстояти зняття санкцій з Москви, може мати довгостроковий негативний ефект для Києва. Зважаючи на такі зміни безпекового середовища, вже зараз варто готуватися до спроб Москви легалізувати анексію Криму через своїх європейських агентів впливу.

Українська тактика субрегіонального клінчу, в’язання поясу безпеки з сусідів, апелюючи передусім до громадян країн-друзів, а вже потім – до політиків та еліт, які сьогодні вбачають в режимі антиросійських санкцій лише перепони для економічного зростання та втрачений ринок, є доцільною та адекватною. Додавання до союзницьких угод з сусідами оборонних домовленостей з країнами ліберального Заходу – з Канадою вже сьогодні, з Австралією та Японією, можливо, завтра, зміцнить позиції української дипломатії перед обличчям російської агресії в контексті наростаючого геополітичного протистояння в світі. Зовнішня політика України має враховувати сучасні європейські тенденції. Проте, оскільки зміна світового балансу сил і ствердження Росії як світового геополітичного суб’єкта відбуваються на українській землі, вітчизняні дипломати мають не просто констатувати зміни безпекового середовища, а брати активну участь у формуванні нової системи субрегіональної безпеки, ґрунтуючись на унікальному українському досвіді. Надійними партнерами в цьому процесі мають стати сусіди України, передусім Польща та Румунія, з якими необхідно будувати історичний діалог з огляду на спільні сучасні загрози та виклики, та великий клуб ліберальних друзів на чолі з США.

Валерій Кравченко

З приходом до влади у США адміністрації Трампа світ звикає до інших Штатів. Не тих, які виводили війська з Іраку та Афганістану, недобивали світовий тероризм у Сирії, підписували угоду з Іраном та знімали з нього санкції, вели справи з порушником міжнародного права Росією. Сьогодні США вже інші – про це свідчить квітнева поведінка наддержави, її рішуча реакція на нові виклики. Самого Трампа, здається, цілком задовольняє образ ковбоя Мальборо, який битиме першим, адже той, хто це робить, – б’є двічі. Передвиборчий слоган «Зробимо Америку великою знову» лунає сьогодні з іншим відтінком, адже велич можна здобути і в переможній війні. Кандидатів на роль переможених вистачає.

По-перше, це сирійський диктатор Башар Асад, якого підтримує Москва. 59 «томагавків» без жодних санкцій Ради Безпеки ООН довели, що США хочуть і можуть діяти самостійно й на власний розсуд. З погляду міжнародного права, відбувся напад одної суверенної держави, члена ООН, на іншу суверенну державу. Проте з позицій здорового глузду, США завдали ракетного удару по авіабазі, звідки літаки ВПС Сирії 4 квітня здійснили хімічну атаку (було використано зарин) на місто Ідліб. Більше того, після ракетного удару були опубліковані фотографії, що засвідчили наявність хімічної зброї саме на цій базі. Тобто удар виявився влучним, а той факт, що сирійський режим досі володіє хімічною зброєю, яка мала бути утилізована ще п’ять років тому, і готовий застосовувати її проти власного мирного населення, не виключає можливості нових ударів США аж до повалення режиму Асада.

Вашингтон знову готовий грати в гру «legal/legitimate», яку вже проходили в Косово. Цікава у цьому випадку поведінка Росії, яка спочатку прикривала злочини Асада, за кримсько-донбаською традицією називаючи чорне білим і навпаки. Проте загальне враження залишилося незмінним: Москва просто проковтнула «томагавки» в Сирії. В цих умовах і відбувся візит державного секретаря США Рекса Тіллерсона до Москви, що пройшов у «крижаній атмосфері». Результати візиту Путін оцінив як «робочі», зазначивши, що військово-політична ситуація між країнами погіршилась.

Знаменитий ультиматум Тіллерсона Путіну – «або ви з нами, або з Асадом», – від початку до кінця є фарсом, який не мав жодних шансів бути прийнятим у Кремлі. США зіграли м’язами, а наступного для після візиту Тіллерсона Трамп заявив, що НАТО є цінним як ніколи, натомість Росія чинить злочини в Україні й буде за них відповідати.

Власне Росія і є другим та основним кандидатом на поразку від США. Вашингтон не приховує військових приготувань в Європі, як і того, що ці приготування спрямовані на стримування російської агресії. Не виключено, що вже невдовзі Україна таки отримає летальне озброєння – принаймні логіка «яструбів» в адміністрації Трампа це передбачає. В той час, коли Росія плете інтриги в Європі, дестабілізуючи руками популістів Старий світ, США готові вчинити простіше.

Наприклад, розвернути свій найсучасніший авіаносець до берегів Північної Кореї, загрожуючи їй 300 «томагавками» на борту есмінців ударної групи у відповідь на шості ядерні випробування. Північна Корея – анклав непередбачуваності й агресії в регіоні, де Вашингтон має надійних союзників у Сеулі та в Токіо, а також розглядає його з позиції зростання впливу Китаю та майбутньої військово-політичної конкуренції з Піднебесною. Китаю навіть довелося активізувати дипломатичні зусилля й відрядити на кордон із КНДР 150 тис. солдатів, аби заспокоїти ситуацію.

Геополітичний бокс у регіоні триватиме й надалі, хоча не виключено, що на цьому напрямку США лише симулюють активність – надто великі шанси на зіткнення з Китаєм, для якого КНДР радше союзник, аніж навпаки. Тому віддаємо північнокорейському диктаторові почесне третє місце в списку потенційних жертв.

Інша річ – Афганістан, де США вже 16 років безуспішно борються зі світовим тероризмом: спочатку в іпостасі «Аль-Каїди», а сьогодні – ІДІЛу. Минулого тижня США скинули найпотужнішу неядерну бомбу за всю історію – 11-тонну «матір усіх бомб» – на мережу скельних тунелів ІДІЛ. Складно оцінити ефективність її застосування – за різними даними, загинуло від 36 до 45 бійців «Даїш», також був знищений арсенал. Навряд чи активізація боротьби з терористами в цьому регіоні є пріоритетом для адміністрації Трампа – сьогодні ІДІЛ частіше випливає в Росії (останній теракт у метро в Петербурзі яскраво про це свідчить), інколи – в Європі, але аж ніяк не в США, де активно працюють спеціальні служби. Саме тому не варто очікувати нової наземної операції американців в Афганістані, й саме тому ми ставимо цей фронт на четверте місце у списку. Акція з «матір’ю всіх бомб» мала, передусім, символічний ефект. Тут радше треба оцінювати сам факт використання авіабомби, «томагавків», маневрів авіаносної групи та заяв американських дипломатів і чиновників.

Якщо оцінювати весь комплекс дій, то висновок очевидний: сильні й рішучі Штати повертаються в гру після «сплячки» другого президентського терміну Обами. США знову готові вести війни з диктаторами – згадаємо Каддафі в Лівії (до речі, востаннє «томагавки» використовували саме в лівійській кампанії) та Хусейна в Іраку. І якщо Асад є очевидною ціллю сьогодні, Кім Чен Ин – завтра, то Путін може приєднатися до них уже незабаром (можливо, десь посередині). Адже останній – не просто диктатор-фанатик, він – найзручніший опонент для Трампа. Перемоги над близькосхідними диктатурами не зробили США великими, не принесли Дж. Бушу-молодшому славу Рузвельта. Радше навпаки. Трамп не йтиме шляхом попередника, його гра матиме більші ставки. Ядерна держава з великим ресурсним потенціалом, але безглуздим економічним менеджментом та ностальгією за минулою величчю – Росія за багатьма ознаками та поведінкою нібито тягне на наддержаву. Завдавши поразки Росії, США точно стануть великими знову.

Валерій Кравченко

Весна в Україні почалась із чергових спроб Кремля розхитати ситуацію в країні. Поряд із традиційними формами, як-от лінія фронту, маніпуляції українським політикумом (зокрема навколо теми блокади Донбасу), Москва запропонувала Києву дещо нове. З інтервалом у півдоби 23 березня були здійснені підриви військових складів у Балаклії та зухвале вбивство в центрі української столиці колишнього депутата Держдуми Росії Д. Воронєнкова. Прямих свідчень про причетність російських спецслужб немає, проте логіка не дозволяє вірити у подібний збіг обставин.

Стосовно підривів складів у Балаклії на Харківщині, то там містилось понад 180 тис. набоїв для танків, а також для стрілецької зброї. Це ледь не третина всього військового запасу української армії вартістю півтора мільярда гривень. За умов, коли Україна не має власного патронного заводу, «віджатого» луганськими терористами в 2014 році, теперішні запаси є критично важливими для підтримання боєздатності ЗСУ. Якщо до диверсії (а саме так сьогодні класифікують події на Харківщині) йшлося про те, що з наявними запасами Україна може протистояти агресії Росії чи підтримувати ситуацію статус-кво на Сході протягом 7-8 років, то тепер мова може йти лише про 5 років – стільки ще запасу зброї має Україна.

Щодо методу диверсії лишаються питання, адже перед вибухами нібито було чутно гул безпілотника. За іншими версіями, підпал був здійснений пострілом протитанкової ракети або вручну диверсантами, що спочатку обійшли всі пости охорони, а потім розчинились у повітрі. Події у Сватово на Луганщині 29 жовтня 2015 року змушують критично ставитись до версій з диверсантами. Тоді теж лунало припущення про диверсію, проте насправді виявилося, що це звичайна людська халатність та нехтування правилами пожежної безпеки на тлі армійського п’янства. Проте, якщо й так, то чи будуть зроблені висновки з подій в Балаклії, що вже забрали життя місцевих мешканців (загинула жінка)? Після Сватово, вочевидь, – жодних, адже знов арсенал зброї погано охороняється, боєприпаси лежать просто неба за кілька кілометрів від міста, де мешкає близько 30 тисяч осіб. Звичайно, вправи з евакуації мешканців (з небезпечної місцевості відразу було вивезено 16 тис. осіб) не завадять, але хотілось би більшої відповідальності. А оскільки це нібито була диверсія, знову все спишуть на Путіна, а під трибунал піде який-небудь непотрібний майор.

Між тим, якщо припущення про пошкодження військового об’єкта правильне, не варто нехтувати сигналом. Вибухи в Балаклії – свідчення прямої загрози Харківщині та Харкову (відстань між містами менше 90 км), де останнім часом посилилась пропагандистська антиукраїнська діяльність російських спецслужб та їхніх місцевих агентів. Свідченням тому є акт вандалізму, здійснений 20 березня в центрі міста, коли невідомі зірвали банер з фотографіями загиблих українських захисників на Донбасі. Чи контролює ситуацію в місті та регіоні неформальний патрон Харкова та за сумісництвом міністр внутрішніх справ Арсен Аваков? Чи міський голова Геннадій Кернес знову візьметься за старе й почне здавати місто росіянам? Так чи інакше, але Харкову знову треба готуватись до сплеску тероризму, як й Одесі у третю річницю подій 2 травня.

Однак вже зараз ситуація активно розхитується в Києві. Факт вбивства російського перебіжчика Дениса Воронєнкова не має сильно дивувати. Вбитий був не просто обізнаною людиною, колишнім депутатом Держдуми від КПРФ – він був співробітником ФСБ. Переїхавши до Києва та почавши розкривати фінансові схеми друзів Путіна на Заході (навряд чи його свідчення у справі Януковича були важливими та насправді цінними), він заслужив тавро зрадника. Саме тому його й прибрали, а, наприклад, інший перебіжчик та російський опозиціонер Ілля Пономарьов не став першою мішенню агентів ФСБ. Дивує, наскільки легко було здійснено вбивство – в центрі Києва, біля готелю «Прем’єр-Палац», у завжди людному місці. Невже українські спецслужби «не вели» вбивцю? А якщо так, то що коштує терористу, до прикладу, занести гранату в метро чи зайти в торговельний центр з автоматом Калашникова?

Здається, Київ стоїть на порозі хаосу, коли не знадобиться жоден кремлівський план «Шатун», адже своїх борців за справедливість – корисних ідіотів в Україні досить, а доступність зброї є абсолютною. До речі, вбивця був колишнім бійцем батальйону «Донбас» з реноме радикала-фашиста.

Проте викликає подив реакція пересічних киян на вбивство. Так, не можна порівнювати смерть Нємцова біля стін Кремля зі смертю російського перебіжчика в Києві. Ніхто не вимагає плакати за вбитим та кричати про кінець демократії. Однак за останній рік це вже другий перебіжчик, вбитий публічно в центрі української столиці – в липні 2016 року був підірваний у машині білоруський журналіст Павло Шеремет. У той час, коли експертне середовище активно обговорювало останню новину, в київських тролейбусах та ЖЕКах продовжували говорити про побутові речі. Ніхто не хоче помічати війни в себе вдома, інертність громадян насправді приголомшує – щось подібне було в Донецьку в 2014 році, коли «ДНР» існувала на 10 метрах площі біля захопленої обласної адміністрації.

На Донбасі останніми тижнями інтенсивність обстрілів якщо й зменшилась у порівнянні з початком місяця, то не суттєво, незважаючи на проголошене до Великодня чергове «перемир’я». Кожного дня гинуть українські воїни, дотримуючись Мінських угод, а ватажок донецьких терористів Захарченко знов обіцяє возз’єднати міста Донеччини. При цьому він постійно погрожує українській владі та проукраїнським мешканцям Слов’янська, Бахмута, Костянтинівки, що «коли прийде час, за все доведеться відповідати за законами військового часу». Захарченко в березні вже втретє за останні два роки провів «пряму лінію» з мешканцями «тимчасово окупованих територій Донецької області». Головне його повідомлення – всі «міста ДНР», де відбувся «референдум» у травні 2014 року, мають бути у складі «ДНР». А потім він обіцяє сісти й підписати на кордоні з Харківською областю (або «ХНР»?) мир. Захарченко, говорячи про інструменти, каже, що є політичний процес, проте найбільш імовірний військовий сценарій. І це правда, адже незрозуміло, навіщо тримати 60-тисячну армію з 450 танками за умов, коли ти віриш у політичний процес у Мінську. Додатково, у квітні-травні у Донецьку відбудуться мобілізаційні заходи для резервістів – всіх, хто придатний до військової служби віком від 18 до 55 років і проживає на теренах «ДНР».

Захарченко є типовим безумцем, здатним покласти тисячі життів на вівтар «родіни-матері Росії», прорубати коридор у Крим, забрати Маріуполь. Проте за його бравадною риторикою стоїть чіткий розклад російських кураторів. Вони вже сьогодні діють на випередження України у ставленні до людей, пропонуючи програму гуманітарної допомоги, надаючи стипендії на навчання, безкоштовну медичну допомогу. Реципієнтом програми є українські громадяни, які проживають на контрольованих Україною територіях Донбасу. Піклування про кожного, возз’єднання родин – це те, що культивують росіяни на Донбасі на противагу блокаді та відрізанню цих територій, як «гангрени», що роблять окремі політичні «патріотичні» кола в Україні.

Показовою є ситуація в інформаційній політиці – тоді як Україна ніяк не може запустити вишку на Карачуні та зробити українське мовлення на окупованих частинах Донбасу, росіяни вже запустили цифрове мовлення своїх та сепаратистських каналів шляхом Т2, яке покриває не лише Донецьку, але й частини Дніпропетровської та Запорізької областей.

На жаль, Київ або запізнюється з рішеннями, або приймає неправильні. Наприклад, рішення РНБО на підтримку блокадників викликало резонанс та реакцію в світі – Україна не отримала черговий транш МВФ, на що негайно відреагував курс національної валюти. Те ж можна сказати і про рішення на заборону в’їзду для російської співачки – учасниці «Євробачення», який засудила Європейська мовна спілка (організатор конкурсу). Українська влада продовжує боротись з «внутрішніми демонами» та «вітряками», тоді як боротися треба із зовнішнім ворогом за своїх людей. Останні продовжують жити в паралельній реальності, де в Україні мир і все добре. Чи на довго?

Валерій Кравченко

В Україні регулярно скоюють провокації, спрямовані на псування польсько-українських відносин. Від актів вандалізму щодо польських історичних пам’яток перейшли до серйозніших атак – у ніч на 29 березня генконсульство Польщі в Луцьку обстріляли з гранатомета. На щастя, обійшлося без жертв. Того ж дня близько 150 осіб перекрили трасу Львів–Рава-Руська біля села Гряда на Львівщині. Ці люди нібито презентували польську нацменшину, але виявились проплаченими провокаторами. Поліція і СБУ їх затримали. Арештовані, частина з яких були добряче напідпитку, мали інструкції, як проводити акцію. Очільник апарату глави СБУ Олександр Ткачук заявив, що напад у Луцьку і псевдопротест у Гряді – скоординовані, їх готували як інформаційну кампанію, аби зіпсувати українсько-польські відносини. Ціль – картинка для російського ТБ.

За словами журналіста Ярослава Іваночка, окремі представники СБУ неофіційно заявляють, що акцію в Гряді організував “Український вибір” (“УВ”) Віктора Медвечука. Нардеп Андрій Левус, у якого тривалий конфлікт із Медвечуком, теж звинувачує останнього в провокації. “За розпалюванням українсько-польського конфлікту стоїть Кремль, виконавцем може бути Медведчук. УВ піарить цю постановочну акцію бомжів… Сподіваюсь, СБУ врахує”, – написав він у Facebook.

“PolUkr.net” вирішив розпитати про діяльність Віктора Медведчука в одного з найпринциповіших його опонентів – народного депутата України Андрія Левуса.

– Чим завершилося ваше звернення до ГПУ з вимогою перевірити причетність Віктора Медведчука до проведення сепаратистських форумів у містах України та покарати його за державну зраду, сепаратизм і фінансування тероризму?

– Триває кримінальне провадження щодо розслідування сепаратистської діяльності Медведчука, УВ та сателітних організацій. Провадження вже дає плоди. Наприклад, у червні 2016 року СБУ на Харківщині обшукала та затримала екс-нардепа від КПУ Аллу Александровську. Та активно підкуповувала депутатів місцевих рад, аби приймали звернення до президента і парламенту щодо змін до Конституції з питань федералізації.

Тиждень тому в Одесі затримали групу осіб, які були причетні до так званої «Бессарабської народної республіки», Антимайдану, “УВ”. Вилучено листівки, зброю, засоби зв’язку. Тож українські спецслужби та правоохоронці мають реальні напрацювання щодо питань, порушених у моєму зверненні. Це відбувається не так швидко, як я хотів би, але зрушення є. Ця робота має бути активнішою. Та добре, що в звітах СБУ вже фігурує прізвище Медведчука, “УВ”. Тобто спецслужби відкрито визнають, що діяльність Медведчука є сепаратистською, і координує її саме він.

Наша організація «Вільні Люди» ще рік тому порушувала це питання через публічні акції та кампанію «Медведчука під арешт». Результат – діяльність “УВ” в низці проектів призупинена і паралізована. Вони не дозволяють собі проводити публічні заходи, форуми. Брак їхньої активності – наслідок нашої роботи. Крім того, роль Медведчука у Мінську зведена до мінімуму. Наскільки нам відомо, як західним політикам, так і Києву не хочеться асоціюватися з Медведчуком.

– Яким чином УВ Медвечука розкручує тему сепаратизму в Україні?

– Одним із напрямків роботи “УВ” є псевдодецентралізація. Користуючись ідеєю децентралізації, тобто збільшення владних і фінансових повноважень для територіальних громад, «медведчуківці» запустили проект «народних громад». По-суті, ці «громади» не мають нічого спільного з реальними територіальними громадами. Якщо діяльність останніх базується на законах України, то «народні громади» – спроба створити паралельні органи влади. Їх створюють на базі мережі УВ. Іноді доходить до смішного. Наприклад, «громади» заявляють, що це їм слід платити податки. Тобто паплюжать саму ідею децентралізації. Існування мережі «народних громад» може бути особливо небезпечним, якщо ситуація в Україні буде дестабілізованою. Бо тоді на місцях будуть готові осередки «русского міра».

Один із подальших кроків цього проекту – проведення так званих «форумів» «народних громад», установчих зборів для запровадження «народної влади» і «народної конституції». У них є багато ідей псевдоконституційних процесів. Як-от «Рух за народний суверенітет», що не визнає центральні органи влади. Він прямо пов’язаний з Медведчуком.

Під прикриттям двох процесів – псевдодецентралізації та псевдоконституції – створюється підпільний малоросійський уряд в Україні. Його можна буде задіяти для активізації процесів дестабілізації України, або ж під час масштабної російської агресії, аби легітимізувати Медведчука як намісника Путіна в Україні.

– Чому ж не діють СБУ, Генпрокуратура та інші відповідні служби? Чому Медвечука не притягнуть до відповідальності, а його рух не закриють?

– Частина Адміністрації Президента (не виключено, що і сам президент) вважає, що без Медведчука не буде якісного руху в Мінському процесі та в питанні обміну полоненими. Медведчук, користуючись прикриттям «перемовника», перебуває в зоні безкарності. Оскільки Мінський процес Росія періодично порушує (скажімо, останнє визнання паспортів ЛНР/ДНР), то вона в односторонньому порядку виходить із процесу. Відтак роль Медведчука як регулятора і перемовника надалі зменшуватиметься. Це дасть змогу більш жорстко і справедливо оцінити його діяльність. Також бачимо зрощення бізнес-структур Медведчука з олігархами з оточення президента, зокрема у нафтогазовій сфері.

– Чи можна говорити про якусь особливу діяльність Медвечука та його УВ в Західній Україні з метою розвалу держави, підтримки сепаратизму?

– УВ працює за стратегією розчленування України, підтримуючи галицький і русинський сепаратизм на Закарпатті. У Львівській та Івано-Франківській областях вони активно створюють «народні громади». Повторюються ті ж сценарії, що були апробовані в Одесі («Порто Франко») чи на Харківщині («Слобожанщина»), але з урахуванням особливостей західних регіонів.

Найбільш небезпечними є процеси на Закарпатті, де Медведчук має давній і стійкий вплив. Нагадаю, у 1996 році його обрали народним депутатом від Іршавського виборчого округу з підтримкою понад 94%. На Закарпатті Медвечук розігрує і румунську, і русинську, і угорську карти. Це відбувається за сприяння його депутатів з обласної ради.

– Чи має Медвечук відношення до розпалювання українсько-польської ворожнечі, актів вандалізму щодо польських пам’яток в Україні?

– Медведчук «за» розпалювання будь-яких конфліктів з державами-сусідами України. Щодо актів вандалізму, то вони набули систематичного характеру, і правоохоронці мають активніше працювати. Але тема Волині та давніх українсько-польських територіальних конфліктів підігрівається проросійськими і сепаратистськими виданнями, на які впливає Медведчук. Це на 100% в його інтересах.

У цьому контексті варто згадати Тараса Козака – так званого «гаманця» Медведчука. Він родом із Львівщини, певний час очолював регіональні та державну митницю, яка славиться контрабандою. Зрощення криміналу, влади і медіа може створити небезпеку для українсько-польських стосунків, дестабілізувати ситуацію в Галичині. Кремль задіює різні «рухи» – посилює ультраправі польські середовища, їх антипольські аналоги в Україні, щоб проект Балто-Чорноморського союзу ніколи не був реалізований, а Україна втратила стратегічного західного союзника, яким для нас є Польща.

– Як оцінюєте дані, що Медвечуку, начебто, належить нафтопереробний завод під Ростовом, з якого постачають пальне для російських танків і терористів на Донбасі?

– Інформація про завод під Ростовом у нас є. Скерували її до відповідних спецслужб для перевірки. Якщо вона підтвердиться і Медведчук виявиться безпосередньо причетним до заводу, має відбутися притягнення його до відповідальності, а на завод слід накласти санкції як України, так і міжнародної спільноти.

– Як оцінюєте викриття, зроблене журналістами програми «Схеми», що задля Медвечука київська влада «зачистила» ринок зрідженого газу в Україні, аби він як монополіст міг продавати через підставні фірми російський зріджений газ від «Роснефти»?

– Так, за нашою інформацією, Медведчуку дали певну квоту не тільки на ринку зрідженого газу, а й на українському ринку паливно-мастильних матеріалів. Щодо зачистки ринку зрідженого газу, то слід брати до уваги існування певної конкуренції між Віктором Медведчуком та Сергієм Курченком – «гаманцем» так званої «сім’ї» Януковича. Серед тих, кого «зачистила» українська влада після 2014 року, були власне фірми Курченка. Очевидно, що, посилюючи Медведчука квотами від «Роснефти», Кремль показує, що саме Медведчук відповідальний за «українське питання», дестабілізацію ситуації в Україні та створення проросійського уряду.

Тобто Кремль дає Медвечуку на це гроші, що спрямовуються на його проросійські медіа, партії та організації в Україні. Київ має більш агресивно цьому протидіяти.

– Чи змушений Київ через Мінський процес терпіти і співпрацювати з Медведчуком, зважаючи на його тісні зв’язки з Путіним?

– Важко сказати напевно. Про це слід запитувати Порошенка. Так, Медведчук має канал спілкування й співпраці з українською владою. Зрештою, інформація про його участь у звільненні заручників та Мінських переговорах зі сторони ОРДЛО ні для кого не таємниця. Але про інші аспекти співпраці з українською владою можна лише здогадуватись. Щодо «незамінної» фігури, то, як відомо, незамінних немає. Треба просто правильно формувати завдання і підбирати виконавців. З останнім у нашої влади поки що великі проблеми.

– Для чого Медведчук звинуватив вас у нібито підготовці замаху на нього?

– Бо треба якось пояснювати своєму кумові й російським кураторам, чому в нього знову нічого не вийшло з переформатуванням української влади під російські побажання. Зізнатися у своїх невдачах та провалах він не може, та й Путін не зрозуміє. Може ще оргвисновки зробити… А от коли на тебе полює «страшна хунта» – це вже інша справа: створюється образ гнаного опонента влади, який ледь не по криївках переховується. Насправді ж звинувачення у замаху – повний абсурд. В інтересах України – коли Медведчук та його агентура в тюрмі й дають свідчення на свого кума і кураторів. Активно працюю у цьому керунку.

– Які наслідки може мати для України діяльність Медведчука та його “УВ”? Чи є можливість і воля державних органів України зупинити його роботу, спрямовану на руйнування України?

– А які наслідки може мати діяльність кума президента країни, яка здійснює військову агресію проти України? Позитивних точно не буде. Наскільки вони будуть негативними, залежить від Києва. Медведчук може робити лиш те, що йому дозволять у нас зробити. Тут важлива позиція українських спецслужб і влади: де межа дозволеного для таких персонажів? За бажання і політичної волі зупинити діяльність Медведчука та його структур можна швидко. Не скажу, що це буде безболісно для України, але очевидно, що позбутися Медведчука та його діяльності – абсолютно корисно для України.

Значна частина українського політичного керівництва гіперболізовано оцінює можливості Медведчука. Так, він має значні ресурси. Так, за ним підтримка Путіна, саботажники на різних рівнях української державної машини, до формування якої він доклав свого часу чимало зусиль. Зокрема в судовій системі та правоохоронних органах. Проте насправді Медведчук не досяг успіхів у своїх проектах. Аби довго не рахувати: провал Януковича в 2004 році та поразка під час Помаранчевої революції; провал «ширки» ПР та БЮТ в 2009 році; провал у захисті Януковича в 2013-2014 роках; провал проекту «Новоросія»… Цього досить, щоб зрозуміти: Медведчука можна і треба «бити». Не боятися окриків з-за кордону. Ця людина має сидіти, і для цього достатньо підстав і можливостей. Було б бажання і політична воля. Якраз працюю над тим, щоб останнє з’явилося.

Розмовляв Володимир Швендрах

Довідка

Андрій Левус народився 9 серпня 1979 року в Стрию. Закінчив місцеву середню школу. У 2002 році – історичний факультет ЛНУ імені Івана Франка. З 2002 року працював вчителем у середній школі, де раніше навчався. Викладав історію і право. Під час президентських виборів 2004 року очолював штаб Віктора Ющенка в Стрию. Працював у місцевій газеті. Очолював прес-службу «Світового конгресу українців».

У 2007-2012 роках – помічник депутата Андрія Парубія. У 2012 році очолив штаб кандидата в депутати Валентина Наливайченка. У 2013-2014 роках – активний учасник Революції Гідності, керівник комендатури «Самооборони Майдану». Потім – голова Проводу громадської організації «Вільні Люди».

У 2014 році – заступник голови СБУ Валентина Наливайченка. Займався кадровими змінами, допомогою бійцям АТО, звільненням заручників. Відповідав за департамент інформаційної безпеки. З осені 2014 року – народний депутат від партії «Народний фронт». Голова підкомітету ВР з питань державної безпеки Комітету національної безпеки і оборони.

Автор законопроектів про введення санкцій проти осіб, що несуть загрозу нацбезпеці України, про обмеження російської медіапродукції та державну мову, про захист національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, про протидію терористичній діяльності, оборонну здатність та резервну армію України.

Звернувся до ГПУ з вимогою перевірити причетність Віктора Медведчука до проведення сепаратистських форумів у містах України, а також покарати його за державну зраду, сепаратизм і фінансування тероризму. У відповідь Медведчук заявив, що Левус з іншими депутатами планував його вбити.

Слідчий комітет РФ порушив кримінальну справу проти Андрія Левуса за начебто підтримку чеченських сепаратистів.

Одружений. Нагороджений медаллю «За працю і звитягу» від 21 серпня 2014 року.

Російська пропаганда ніколи не була позбавлена креативу, особливо якщо стосувалася сусіда, якого треба було затаврувати нацизмом і ненавистю до людства. Згадуються «розп’яті мальчики» Слов’янська, візитки Яроша, запорізькі «снєгірі» та ще багато чого. Проте останнім часом окремі забавні кейси росіяни перетворюють на стійку тенденцію: Україна – на межі розпаду і втрати державності внаслідок капіталістичної деградації та втрати зв’язків із братнім народом.

В Україні не співчувають смертям росіян внаслідок терактів та авіакатастроф, проте радо виходять блокувати Донбас і замуровувати російські банки. При цьому в Балаклеї вибухають склади з боєприпасами (за версією Геббельс-ТБ, внаслідок нехлюйства самих українців, які таким чином прикривають масштабні розкрадання зброї), в центрі Києва вбивають російських депутатів, у Маріуполі підривають джип з контррозвідником, а в Рівному вбивають адвоката й колишнього кандидата від «Свободи» на посаду міського голови. Дивлячись на всі ці події, кожен росіянин має відчути як мінімум занепокоєність долею, а як максимум – потребу прийти на допомогу братньому українському народові. При цьому в Росії, якщо вірити ТБ, «все добре». Навіть масових акцій проти корупції влади нібито не було. Для пересічного росіянина новини на «Першому» складаються з двох частин: 1) що там у загниваючій Європі та США? 2) що там у хохлів і як саме вони насолили росіянам цього тижня? ВСЕ! Україну перетворюють на своєрідну обитель зла, причому російська пропаганда йде далі, намагаючись переконати у цьому країни Європи. А що нам з того?

По-перше, здається, українці вже й самі поступово починають вірити, що щось в країні не так. Це навіть без Геббельс-ТБ, яке в Україні під забороною, – вистачає свого фону спекуляцій навколо Донбасу й суперечок, хто більший патріот і противник кабальних тарифів. Плюс до всього – дедалі більше зубожіння населення, яке бачить реформи лише по телевізору та у звітах уряду.

В цих умовах загрозливою є не так здатність Москви легко маніпулювати суспільними настроями втоми від очікувань реформ та економічного прориву України Порошенка-Гройсмана, як той факт, що зброя нині легкодоступна, а діяльність нової поліції надто «лагідна» й недостатньо професійна, аби втримати ситуацію під контролем.

По-друге, європейці дедалі частіше починають бездумно тиснути на Україну, не розуміючи внутрішнього клімату підвищеної конфліктогенності в суспільстві, можливості внутрішніх та зовнішніх спекуляцій аж до жертвування державністю заради особистих інтересів правлячих олігархічних кланів – чи йдеться про участь росіянки в Євробаченні, чи про впровадження реформи судів та прокуратури. Зрозуміти їх можна: вони втомилися від України, від її гібридної війни з Росією (яку сама Україна не хоче визнавати війною), від її вкрай повільних реформ та від самих реформаторів. Втомилися навіть від українців як нації, що збудувала собі громадянське суспільство й чомусь дуже хоче в Європу – «безвіз» їм подавай! Ця втома накладається на внутрішні комплекси європейців, на їх побоювання міграції та тероризму, а українці – це ж нація мігрантів. І що з того, що 80% донеччан ніколи не виїжджали за межі області, а прив’язані до своїх квартир – попри війну, безробіття та безгрошів’я – для європейців вони все одно потенційні мігранти, біженці. Надто ж, коли про це кажуть у проплачених матеріалах на Russia Today, а інколи й на більш поважних англо-, франко-, німецько-, іспансько-, італомовних ресурсах. Грошей у Росії на soft power чомусь вистачає – на відміну від нас.

По-третє (і це, хоч і знехотя, але слід визнати), проблеми з безпекою в Україні справді є. За умов, коли мало не половина особового складу всіх спецслужб протягом 25 років незалежності була укомплектована російськими ФСБшниками та ГРУшниками, коли навіть у період євроатлантичної орієнтації 2005-2008 років за донецькими євроатлантистами вели спостереження, а НАТО, попри офіційний державний курс, залишалося загрозою та потенційним ворогом у підручниках та навчальних посібниках військових кафедр незалежної проєвропейської України, інакше й бути не може. Сьогодні лунають запитання до спецслужб: чому Воронєнкова охороняв лише один вітчизняний ГРУшник, а не СБУ, наприклад? Відповідь проста – так комусь було треба. Україна приречена на життя в небезпеці, із загрозою повторення Донбасу, з нереформованими спецслужбами, які не лише обслуговують чинну корумповану владу, прикриваючи контрабанду, незаконний обіг наркотиків, зброї тощо, але й у разі чого підтримають російський сценарій окупації України. Ні, не всі, звісно, є там і люди честі, проте їх небагато. Кажуть, одним із таких був полковник контррозвідки Хараберюш, якого підірвали нібито російські (або «ДНРівські») диверсанти в Маріуполі. Проте одинаки систему не виправлять, особливо коли проблема не на фронті, де воював полковник, а глибоко в тилу.

Кажуть, добра робота спецслужб непомітна. Але це справедливо лише тоді, коли суспільство живе мирно, без ексцесів на кшталт убивств у центрі міста чи терактів. Щодо терактів, то великий резонанс спричинив постріл з гранатомета по будівлі консульства Польщі в Луцьку. Вочевидь, країна та регіон (Волинь) ретельно припасовані до сценарію розпалювання міжнаціональної ворожнечі на історичному підґрунті, який російські спецслужби фінансово заохочують через ультраправі націоналістичні угруповання в обох країнах.

Фанатики-націоналісти потрібні Росії, аби роз’єднати українців та поляків в умовах російської загрози, применшити оборонну співпрацю двох народів. Втішає, що польська владна еліта, відомі політики, зокрема Качинський, це прекрасно розуміють і не грають у кремлівську гру.

Проте факт подібного теракту, сама можливість його реалізації, свідчить про суттєве недопрацювання українських спецслужб. Інакше скажіть, де звичайний громадянин може в Луцьку дістати гранатомет?

Якщо для росіян українці давно перетворилися на нащадків нацистів, посіпак американського імперіалізму, а вільнолюбні народи Донбасу – на жертв «українського терору», то українці в більшості ще зберігають дещицю толерантності до росіян, навіть попри тривалий конфлікт. Москва розв’язала в Україні диверсійну війну ще в 2014 році, проте лише сьогодні до багатьох українців приходить розуміння того, в якій небезпечній країні вони живуть. І не через «нацистів» та радикалів, а через бажання росіян закріпити свій вплив у цьому регіоні, який вони вважають своїм. При цьому вони готові на все, аби виправдати свої дії як ззовні, так і всередині держави. І справді, навіщо Москві боятися майданів, якщо один теракт у Пітері легітимізує жорсткі дії правоохоронців проти опозиціонерів, консолідує націю навколо Путіна-вождя. Ну і, ясна річ, росіяни не почують нічого про хімічну атаку сирійських урядових військ, яких підтримує Кремль, проти свого народу. Адже це не ті новини, не той тероризм, не в тому місці. Коли щось буде в Україні, цій обителі зла, тоді й поговоримо!

Валерій Кравченко

Львів із дводенним візитом відвідав глава представництва ЄС в Україні Х’юґ Мінґареллі. Він зустрівся з регіональною владою, студентами та представниками місцевого бізнесу. Обговорювали процес отримання Україною безвізового режиму з країнами Шенгенської зони, вплив ЄС на впровадження Києвом реформ, втілення в життя Угоди про асоціацію і Мінські угоди. Polukr.net поговорив із послом та зібрав найцікавіші висловлювання:

Що потрібно, щоб реалізувати потенціал України?

– Україна – країна неймовірної кількості можливостей. 45 мільйонів осіб живуть практично в центрі Європи, населення освіченіше, ніж у більшості сусідів. У Львові зустрів більше тих, хто говорить багатьма мовами і користується новітніми гаджетами, ніж у багатьох містах Західної Європи. Українці дуже відкриті та щиро зацікавлені західною культурою. Це шалено тішить. За кілька років можете стати процвітаючою країною, попри те, що у вас великий сусід, який час від часу створює неабиякі проблеми. Пора нарешті позбутись верховенства корупції в цій країні, аби реалізувати потенціал України.

Україна виконала всі зобов’язання, аби отримати безвізовий режим з ЄС. Протягом останніх місяців Євросоюз робить все можливе, аби безвізовий режим запрацював.

Як Україна стане частиною єдиного ринку ЄС?

– Перша ціль ЄС в Україні – поділитися досвідом побудови соціально-орієнтованої ринкової економіки, яка підвищить тут стандарти життя. Хочемо допомогти вам забезпечити умови для швидкого економічного росту. Головний інструмент, що використовуємо – Поглиблена і всеохоплююча зона вільної торгівлі (ПВЗВТ) між Україною і ЄС. Хочемо скасувати нинішні митні збори і перепони в торгівлі між нами. Для цього ЄС допомагає Україні переймати норми і стандарти. Слід гармонізувати норми промислової і аграрної сфер, усунути технічні перепони для виходу українських товарів на європейські ринки. Україна має стати частиною єдиного ринку ЄС. Це праця як мінімум восьми років. Конче потрібна модернізація українських підприємств, що вимагає інвестицій. А це боротьба з корупцією. Втілення положень ПВЗВ триває від січня 2016 року. За рік помітили невеликий ріст торгівлі між Україною і ЄС.

Як ЄС допомагає покращити бізнес-клімат в Україні?

– Для цього ініціювали низку програм задля спрощення правил і процедур. Однією із цілей ЄС також є встановлення верховенства права в Україні. Високий рівень корупції – головна перешкода для економічного росту України. ЄС допоміг у створенні НАБУ, Національного агентства з запобігання корупції, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Обговорюємо з Києвом, як найшвидше створити спеціальні антикорупційні суди. Ще один напрямок – підтримка малого і середнього бізнесу. У Євросоюзі більшість робочих місць створює такий бізнес. Також допомагаємо з очищенням банківського сектору України, з покращенням і вдосконаленням енергетичного сектору, прискоренням темпів приватизації.

Яка головна перешкода для інвестицій?

– ЄС хоче допомогти українській владі боротися з корупцією. Знаєте, яка головна перешкода для іноземних інвестицій в Україну? Корупція! Якщо запитаєте глав європейських компаній, чому не інвестують в Україну, то вони скажуть, що через брак гарантій їх прав власності. Якщо вони тут матимуть спір і підуть у суд, то, ймовірно, зустрінуть корумпованого суддю. Нам треба діяти заодно, аби здолати це. Хочемо поділитися досвідом, як це зробити. Але ми не вчителі, а радники. Візьміть відповідальність за свою країну в свої руки. А ми допоможемо.

Весь час триває боротьба між тими, хто пробує модернізувати Україну, й тими, хто хоче зберегти все, як є

– Ви часто не помічаєте, але за останні три роки в Україні відбувся прогрес. До прикладу, НАБУ. Весь час контактую з його главою Артемом Ситником. Знаєте, чому в України такий поганий імідж в ЄС? Українці самі надто часто критикують владу замість того, щоб щось робити. Так, НАБУ потребує більше ресурсів. Але воно створене лише рік тому. І працює. Так, в Україні треба зробити значно більше. Є великі ризики “боксування” реформ, багато зацікавлених у зупинці процесу. Наприклад, усі, хто потерпають від боротьби з корупцією. Вони хочуть зберегти корумповану систему. Весь час триває боротьба між тими, хто пробує модернізувати Україну, й тими, хто хоче зберегти все, як є.

Тільки-но критично спаде рівень корупційних перешкод, підуть потоки іноземних інвестицій

– Війна на Донбасі – теж причина браку західних інвестицій. Але мої розмови з європейськими бізнесменами свідчать, що головною перешкодою залишається корупція. Усі бачать можливості й дивуються, як можна їх так розтрачувати. Тут одна з найкраще освічених робочих сил, розвинута ІТ-сфера, але водночас стара зашкарубла корумпована система. Тільки-но критично спаде рівень корупційних перешкод, підуть потоки іноземних інвестицій, а тоді буде легше дати раду і з Донбасом. Наразі не маємо альтернатив Мінському мирному процесу, тому, з нашого боку, налаштовані підтримувати повне виконання Мінських угод.

Надіюся, надалі вдасться зберегти єдність у ЄС щодо санкцій

– Інструмент, яким ЄС пробує зупинити війну на сході України, – санкції проти Росії, які недавно продовжили знову на півроку. Вони таки б’ють по російській економіці. Надіюся, надалі вдасться зберегти єдність у ЄС щодо санкцій. Також допомагаємо спеціальній моніторинговій місії ОБСЄ. Її ціль – запобігати ескалації конфлікту на Донбасі й бути свідками, що там відбувається. Крім цього, сприяємо модернізації і навчанню української армії. Тепер не знаємо, чи нас у цьому підтримуватимуть США та наскільки складно буде зберігати єдність.

Без оновлення еліти важко буде досягти її якісного покращення…

– В Україні дуже розвинене громадянське суспільство, яке є двигуном змін. Не бачив такого ніде в Європі. Це чудовий актив. Слід, аби активна громадськість ставала владою. Або бодай залишалася сторожовою собакою політичного класу. Світова спільнота має обмежений вплив на вашу еліту і не можемо обійтися без даних, зібраних вами. Добре, якщо ваш громадський сектор буде йти в політику, в депутати парламенту і братиме відповідальність в уряді. Без оновлення еліти важко буде досягти її якісного покращення, здолати корумпованість системи.

Частина членів ЄС обирає більше ніж політичне об’єднання, інша – хоче лише користатися з вигод єдиного ринку

– ЄС – це 28 країн, але одна, Велика Британія, виходить, тож на зустрічі в Римі нас було 27 (саміт глав держав ЄС, присвячений 60-річчю підписання Римського договору, що у березні 1957 року започаткував створення ЄС. Британія, яка на референдумі в червні 2016 року проголосували за вихід з ЄС, не брала участі в саміті, хоча ще є членом ЄС – Polukr.net). Частина членів ЄС обирає більше ніж політичне об’єднання, інша – хоче лише користатися з вигод єдиного ринку, зберігаючи суверенність у багатьох сферах. Дехто заговорив про Євросоюз двох швидкостей. Це вже дійсність, яка далі розвиватиметься. Не всі в ЄС хочуть євро як єдину валюту, не всі хочуть вільного руху людей у Шенгенській зоні (входять 22 члени ЄС і 4 країни, які не в ЄС – Polukr.net). Маємо теж кризу, бо деякі члени ЄС прийняли біженців з Іраку і Сирії, які втікали від смерті. Інші виявилися несолідарними, неготовими до біженців, бо ті мусульмани і, мовляв, посягатимуть на їхню ідентичність. Це теж наслідок різнобачення, різних швидкостей руху в ЄС. Ті країни ЄС, які не хочуть рухатись далі, у бік більш тісної інтеграції в межах Євросоюзу, не мають заважати тим, хто хоче цього. Це не найкраще, але рішення.

Підготував Ігор Тимоць

Довідка

Х’юґ Мінґареллі — 62 роки, французький дипломат італійського походження. Глава представництва ЄС в Україні від 2016 року. Замінив на цій посаді поляка Яна Томбінського.

У 1979-1982 рр. Х’юґ почав кар’єру як фінансовий аналітик у Фінансовому інституті в Парижі.

У 1982-1987 рр. працював главою Європейського фонду розвитку та Європейського суду аудиторів.

У 1987-1990 рр. – координатор з питань Нігерії в генеральному директораті Єврокомісії з розвитку.

У 1990-1999 рр. – глава відділу Нових незалежних держав у генеральному директораті Єврокомісії з питань зовнішніх відносин.

У 2000-2002 рр. – директор Європейського агентства з реконструкції, в Управлінні допомогою ЄС для Косово, Сербії, Чорногорії та Македонії.

У 2002-2007 рр. – директор з питань Східної Європи, Кавказу і Центральної Азії в генеральному директораті Єврокомісії з питань зовнішніх відносин.

У 2007-2010 рр. – заступник гендиректора з питань Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії, Північної Африки, Близького Сходу, Європейської політики сусідства в генеральному директораті Єврокомісії з питань зовнішніх відносин.

У 2011-2015 рр. – виконавчий директор з питань Південної Африки, Близького Сходу, Аравійського півострова в Європейській службі зовнішньої дії.

У 2015-2016 рр. – старший радник з питань впровадження Глобальної стратегії та перегляду Європейської політики сусідства.

Від 29 серпня 2016 року – посол ЄС в Україні, глава представництва ЄС в Україні

Стояв у витоків Угоди про асоціацію Україна-ЄС, саме він до кінця 2010 року був головним переговірником з боку ЄС щодо «нової посиленої угоди». Певний час не хотів, аби в назві Угоди між Україною і ЄС було слово «асоціація».

Останні тижні тема польсько-українських відносин на слуху медіа чи не кожного дня. На думку експертів, протистояння російській інформаційній війні – один з основних викликів, що стоїть перед обома країнами зараз. Єдиного ефективного методу, як це робити, наразі не запропоновано. Координатор фестивалю «Українська весна» у Познані та суспільно-культурного товариства «Польща-Україна» Ришард Купідура переконаний, що знає рецепт. Наша розмова про фейки, стереотипи та що таке і чим може допомогти культурна дипломатія.

– Маємо нині ситуацію деякого погіршення українсько-польських стосунків через низку чинників, головне – через провокації, зокрема в інформаційному полі, нагнітання довкола складних історичних тем тощо. Чи відчувається це на побутовому рівні у Польщі?

– Звичайно. Не можна приховувати, що певна напруга відчутна. Але тут дуже важливо дивитись ширше і бачити правильну перспективу. У Польщі на сьогодні перебуває приблизно півтора мільйона українців, здебільшого через економічні причини, тобто більшість приїхала на роботу. Історії насправді є дуже різні. Переконаний, позитивних набагато більше, враховуючи випадки польсько-українських подружніх пар, але про них ніхто не пише. Ця напруга дивна та неочікувана і, мабуть, все ж таки штучно нав’язана. І я маю підстави так думати.

Розкажу одну історію. У нас був випадок з  20-річним хлопцем зі Скали Подільської, який приїхав на заробітки. Він працював нелегально на нечесного польського підприємця. Через роботу на погано обладнаній машині він втратив руку. Коли історія завдяки журналістам набула розголосу, ми влаштували збір коштів на його підтримку. Тільки уявіть, що за два тижні на спеціальний рахунок надійшло більше 400 внесків, і ми зібрали понад 10 тис. доларів. Хлопцю вистачило не лише на протез, але і на навчання у ВНЗ. Це показує реальну реакцію польського місцевого населення: кожен внесок можна вважати голосом на підтримку цього хлопця, незалежно від його національності, і соромом за нечесного роботодавця. Але паралельно маємо іншу ситуацію. Коли цю історію описали у пресі, під статтею з’явилось чотири коментарі, усі негативні, у дусі – навіщо допомагати бандерівцю. А тепер уявімо, що хтось читає лише коментарі, і зрозуміємо, яку картину він отримає. Тому треба завжди мати правильну перспективу. Адже на противагу цим чотирьом коментарям маємо більше 400 грошових внесків, на здійснення яких люди потратили час та зусилля, неспівмірні з тими, що затрачаються на нерозумні коментарі.

Не все так погано, але треба пам’ятати, що ми живемо у дуже інформаційно складний час. Україна зараз змушена вчитись боротися з фейками. Надалі ви можете стати в авангарді боротьби з неправдою. Адже від неї страждають багато європейських суспільств, зокрема польське, чеське, німецьке тощо.

Для себе я досліджую цікаву тему, яка теж є в контексті фейків та інформаційного нагнітання. Вона сягає ще часів Майдану. Тоді в Інтернеті з’явились фотографії розп’ятих орлів, яких активісти знайшли у Межигір’ї. З одного боку, все дуже просто – ними відлякували інших хижаків і це справа, яка мала стосуватись хіба що Грінпісу. Однак, з іншого боку, не все так просто. Найцікавіше те, що тоді існувало кілька версій: одна для внутрішнього ринку, інша – для зовнішнього. В Україні це пояснювали як символічну помсту над беркутівцями, натомість у Польщі розкручували ідею, що це активісти Майдану розіп’яли польського орла. Це подавали як доказ того, що Майдан був антипольським. Більше того  – фотографію і далі поширюють. Це дуже гидка дезінформація, яка, на жаль, має своїх читачів. І для мене це теж питання: як з цим боротися.

– Як у цій ситуації може зарадити така «soft power», як культурна дипломатія? Адже вона фактично м’яка, на відміну від агресивної пропаганди, яка працює на розрізнення наших народів.

– Вона буде ефективною в перспективі. Мабуть, культурна дипломатія дасть результати не сьогодні-завтра, а за кілька років. Як приклад, можу говорити про свою доньку, яка від народження знає, що є такі інші, як українці, і є така країна – Україна, де говорять по-іншому, але більш-менш зрозумілою мовою. Ми приїздимо сюди на канікули, і Україна асоціюється у неї з чимось приємним. Уявіть собі, що у першому класі на прохання вчительки намалювати, що вона любить, донька намалювала прапор України і пояснила, що вона не українка, але має друзів в Україні. Проте, щоби був такий ефект – потрібні довгі роки знайомства і спілкування. У нас немає іншого шляху. Якщо ми мало знатимемо один про одного, то стереотипи будуть поширюватись.

– Останні роки в Польщі було багато програм, орієнтованих на Україну та українців. А якою є ситуація зараз, зважаючи на те, що офіційна політика Польщі, зокрема в історичних питаннях, є жорсткішою щодо України? Чи не зменшується кількість програм, і чи не відчутна певна стагнація?

– Останнім часом великого розголосу набув факт, що польська влада відмовилась фінансувати заходи щодо  вшанування жертв акції Вісла. Але тут ми знову маємо тему історичної політики. Натомість із культурними програмами все не так. Маємо приклад «Української весни» в Познані. Ми отримали цьогоріч найбільше фінансування за останні роки – це майже 30 тис. доларів. Більше грошей на її проведення ми мали лише у 2012 році, під час проведення Євро, коли більшу підтримку мали усі польсько-українські проекти. Жодного згортання немає і на проектах у рамках «Програми Східного партнерства», і на проектах, що фінансує Міністерство культури Польщі. Згортання співпраці – це знову ж таки насаджений стереотип. Треба дивитись на реальну картину. Заява політика не може бути важливіша, ніж аналіз реальних цифр.

– Чи може культурна дипломатія бути дієва у важких темах? Чи варто залучати митців до їх обговорення?

– Розкажу історію. Торік у Познані ми задумали проект спільних зустрічей пенсіонерів, ми їх називаємо сеньйорами, з обох країн. Фактично придумали його на противагу численним проектам обміну молоддю, які існують. Запросили українських сеньйорів на тиждень до нас для зустрічі з однолітками. Ми намагались підготувати наших учасників до зустрічі і я зробив доповідь про Україну, зокрема про Тернопільщину, звідки були наші гості. І зрозумів, що у старшого покоління, на відміну від молодих людей, є чимало стереотипів. Один старший чоловік після моєї доповіді встав і сказав, що не буде мовчати про Волинь, бо там були вбиті його предки. Наша позиція була чітка: ми не нав’язуємо жодної цензури і учасники можуть спілкуватись на будь-які теми. Якщо щось болить і є потреба про це говорити, чому ні. Не було жодного переліку заборонених тем. І тут треба зазначити, що пан Янек (так звали того пана) є дуже комунікативною та веселою особою. Коли приїхали колеги з України, вони зайшли в культурний дім з піснею. Поляки одразу підключились, почали щось своє. І це був перший і останній день, коли групи були розділені за національностями. І я пам’ятаю пана Янека, який в останній день перебування делегації сказав, що він і забув поговорити про Волинь. А все дуже просто: спільних тем до розмов було надзвичайно багато і, зрештою, він не мав охоти про це говорити. Вважаємо це своєю маленькою перемогою.

Єдине, що я точно знаю, – не треба, аби важкими темами займались маси. Якщо цим будуть займатись усі, це закінчиться тим, що люди будуть сидіти в Інтернеті, знаходитимуть розп’ятих птахів і вважатимуть це правдою.

Було багато випадків, коли люди приходили з фільму «Волинь», починали “гуглити”, знаходили фіктивні фотографії, зокрема відому фейкову світлину з дітьми, прив’язаними до дерева, яка нібито походить з Волині. Але люди, які не мають відповідної бази, не можуть цього зрозуміти. Тому краще, щоб маси не займались міжнаціональними відносинами. Їм потрібні максимально прості месиджі, як на футболі: наша команда найкраща і ми повинні перемогти суперника. У масах неможлива дискусія, що не усі ми такі прекрасні і теж комусь завдали страждань. Приклад Польщі це показує. На жаль, народ схильний більше говорити: «Ми все ж таки прекрасні». Тому краще, щоб маси займались своїм прекрасним повсякденним життям, а важкі теми проговорювали історики.

Митців важко обмежити цензурою або сказати, що їм робити. Вони можуть висловлюватись на будь-які теми, тут питання, чи вони це зроблять якісно з художньої точки зору. До прикладу, польський режисер Смажовський фільмом «Волинь» порушив складну тему, але зробив його найслабшим з усіх своїх.

– Фільм «Волинь» – це радше приклад антикультурної дипломатії. Чи він завдав серйозної шкоди нашим відносинам і намаганням налагодити культурну дипломатію?

– Очевидно, стрічка не вплинула на наші відносини позитивно, але вона дала цікаві результати. Передусім підтвердила те, що культурна дипломатія потрібна. Я читав рецензії, які з’являлись в Україні. І можна було помітити дві тенденції: перша – прикра, коли люди писали рецензії, не дивлячись фільм. Це свідчить про певну істерію, коли вже сама назва «Волинь» диктує, що писати. При цьому таких відгуків було багато, хоча люди не мали що сказати, бо не були в темі. Інша тенденція – позитивна. Найкращі рецензії написали ті, хто мали досвід перебування на стипендіальних програмах у Польщі. Зокрема, це Андрій Любка та Андрій Портнов. Вони добре знали, що там відбувається, і без зайвої паніки та пафосу описували цей фільм передусім як найслабшу кінороботу Смажовського, як воно і є. Думаю, це не є свідома провокація власне на цій темі. Якщо хтось ознайомлений з творчістю режисера, то знає, що він завжди шукає жорстких тем, на яких можна показати насильство. Це стало для нього нагодою.

Але на цьому прикладі видно наскільки важлива культурна дипломатія і як вона працює. У тих людей, які знали Польщу, була відповідна база знань та контактів, аби адекватно відреагувати на те, що відбувається. Тому очевидно, що Україні потрібна низка стипендіальних програм та культурних резиденцій, куди зможуть приїхати закордонні гості. Повертаючись додому, вони створюватимуть відповідний імідж України. Це не потребує колосальних зусиль. Людині потрібно дати житло, добові й оплатити проїзд.

Насправді за кордоном є люди, які цікавляться Україною, вивчають мову і культуру. І дуже важливо створити їм умови, аби вони могли реалізувати себе як україністи.

– Є рецепт, що треба робити, аби культурна дипломатія працювала?

– Як це не парадоксально, але не треба ставити жодної мети. Знову повернусь до фільму “Волинь”. Люди, які найфаховіше на нього відреагували, були на польських стипендіях раніше, аніж Смажовський задумав фільм. Мені здається, Україні треба робити такі стипендіальні програми і вони в перспективі обов’язково працюватимуть.

Розмовляла Мирослава Іваник

Фото PolUkr.net, автор Андрій Поліковський

Довгий час американську присутність в Європі сприймали як даність і вважали запорукою порядку на континенті. Проте сьогодні відбувається свідоме послаблення трансатлантичних зв’язків (передусім політичних), розпочате Обамою й продовжене Трампом.

Втім, військова присутність США в Європі на тлі російської агресії навпаки збільшується – особливо в союзних державах Центральної та Східної Європи. Ці країни «Нової Європи» пройшли шлях постсоціалістичних трансформацій та демократизації, стали членами ЄС та НАТО передусім завдяки підтримці США.

Відтак висока вірогідність того, що в питаннях зовнішньої політики вони неабияк залежні від позиції заокеанського партнера. Виборча риторика новообраного президента США Дональда Трампа залишала багато запитань, зокрема щодо міри залученості Вашингтона до європейських справ у контексті гібридної агресії Росії. Віце-президент США Майк Пенс під час Мюнхенської конференції з питань безпеки в лютому 2017 року частково розвіяв сумніви щодо зменшення ролі Сполучених Штатів у Європі, де-факто затвердивши своєрідну доктрину стримування Росії замість попередження. Схожих поглядів дотримуються більшість європейських військових експертів, генералів, однак політиків серед них обмаль.

Нового потужного імпульсу для розвитку має набути (але чи набуде?) у найближчому майбутньому НАТО – беззаперечний гарант безпеки країн регіону. У цьому контексті важливим є виконання рішень Варшавського саміту НАТО 2016 року, зокрема збільшення військової присутності США на континенті та розміщення постійних багатонаціональних контингентів у країнах Північно-Східної Європи. Натомість південно-східний фланг залишається зоною меншої уваги – відтак Росія нарощує підтримку лівих проросійських сил у Болгарії, Греції, на Балканах, частково в Румунії, послаблюючи трансатлантичні зв’язки. Ще один регіональний фактор, який Москва може використати, – неоосманська Туреччина, з якою Росія розвиває стратегічні двосторонні відносини.

Росія готова посилювати напруженість у трансатлантичних відносинах, щоб звести до мінімуму політичний вплив США в Європі. Слабкий ЄС, позбавлений захисту США, буде наступною легкою здобиччю імперської політики Росії, що намагається відновити свої сфери впливу в Центральній та Східній Європі.

Саме з цією метою Москва намагається підірвати єдність НАТО зсередини – найбільшою загрозою ефективному затвердженню рішень в НАТО є принцип консенсусу. Україна у коротко- та середньостроковій перспективі не має надії стати членом Альянсу, залишаючись у «сірій зоні» безпеки. Київ ризикує стати об’єктом торгівлі в умовах «перезавантаження» відносин між США та Росією.

На тлі тривалої кризи спроможності основних міжнародних безпекових інституцій (Рада Безпеки ООН, НАТО, ОБСЄ) забезпечити підтримку чинного міжнародного порядку, дотримання всіма акторами принципів міжнародного права, міжнародне середовище демонструє ще й брак ініціатив, пропозицій і самого бачення способів стабілізації європейської та глобальної безпекової ситуації. Традиційні зусилля з медіації конфліктів у форматі міжнародних конференцій (Женевський формат), кризові механізми врегулювання не працюють в умовах подвійної тактики одного з провідних безпекових акторів – Росії. З одного боку вона імітує бажання сідати за стіл переговорів і домовлятися у традиційний спосіб. З іншого боку – приховано фінансує терористичні угрупування по всьому світу, ставши провідником антизахідних поглядів.

Це збігається з погіршенням безпекової ситуації в Європі (зростання кількості та масштабності терористичних актів, межі якому не видно), що вимагає максимальної концентрації країн регіону на внутрішній безпеці. Останнє знижує здатність європейських країн до активного лобізму цінностей, послаблює спротив російським впливам. Відтак стають можливими напівкомпромісні рішення на користь замирення ситуації, на кшталт мантри безальтернативності виконання Мінських угод. Це потенційно сприятиме створенню «буферних зон» безпеки з позаблокових країн Східної Європи, Балкан, Південного Кавказу, Центральної Азії, що Росія неодмінно використає для закріплення там своєї сфери впливу. Цьому сприяють:

– наявність у регіоні заморожених та активних конфліктів;

– історичний конфліктогенний потенціал;

– складна соціально-економічна ситуація;

– ресурсна залежність від Росії;

– високий рівень корупції;

– незавершеність євроінтеграційних процесів;

– деструктивний вплив Росії на місцеві еліти;

– внутрішні протиріччя й суспільна поляризація на етноконфесійному чи політичному підґрунтях.

Очевидна інертність архітектури міжнародної безпеки сприяє подальшому пом’якшенню ставлення основних міжнародних акторів до порушень Росією норм міжнародного права. Анексія Криму, підтримка військових дій на Донбасі, бомбардування сирійського Алеппо – численні факти яскраво підтверджують цю тенденцію. За цих умов на перший план виходить позиція нової адміністрації президента США, яка поки що вельми стримана й неоднозначна. США мають взяти на себе основний тягар у політиці стримування агресора в Європі. За одночасного впливу цих тенденцій Україна опиняється в центрі уваги світу. Від її проактивної дипломатії (або бездіяльності) залежить майбутня конфігурація регіональної системи безпеки.

Валерій Кравченко

«Нова «труба» дозволить Україні диверсифікувати постачання газу й посилити енергетичну безпеку, а Польщі – заробити на транзиті «блакитного палива», – енергетичний експерт Володимир Омельченко

Новий газопровід повинен об’єднати газотранспортні системи (ГТС) Польщі та України. Його будівництво має завершитися до 2020 року. З української сторони проектом займається державний оператор газотранспортних систем України «Укртрансгаз», з польської – компанія Gaz–System S.A. Інтерконектор (газова труба, що з’єднує ГТС. – PolUkr.net) включатиме газопровід довжиною 1,5 км від польського села Hermanowice до польсько-українського кордону, а також українську ділянку «труби» від кордону до газосховища «Більче-Волиця – Угерсько» довжиною 110 км. Також у Польщі збудують компресорну станцію в селі Strachocina, вимірювальну станцію і новий газопровід Hermanowice – Tworóg – Tworzeń. Мета проекту – збільшити можливості імпорту газу з ЄС через Польщу в Україну та розширити можливості зберігання європейського газу в українських газосховищах. Реалізація проекту дасть змогу перекачувати з Польщі в Україну до 8 млрд кубометрів газу на рік, а з України в Польщу – до 7 млрд кубів на рік. Зараз максимальна технічна пропускна здатність поставок газу з Польщі в Україну – 1,5 млрд кубометрів на рік. Про втілення проекту PolUkr.net розпитав експерта, директора енергетичних програм українського Центру імені Разумкова Володимира Омельченка.

– На якому етапі перебуває зараз проект?

– Наскільки мені відомо, зараз будівництво газотранспортної «перемички» між Польщею та Україною на стадії проектування. Проект просувається, але, на жаль, не надто швидкими темпами.

Ціль проекту – з’єднати українську і польську ГТС через інтерконектор. А через польську ГТС приєднати ще однією «трубою» українську ГТС до газотранспортної системи Євросоюзу. Таким чином, Україна має отримати нові можливості для енергетичної незалежності від російського газу. Завдяки цій «трубі» Україна зможе купувати газ із недавно збудованого польського LNG-терміналу в Świnoujście. Це розширить можливості України для диверсифікації поставок газу.

Крім того, Україна приєднається ще однією «трубою» до газової мережі ЄС. Сьогодні ми з’єднані з газотранспортною мережею Євросоюзу через мережі Угорщини, Словаччини і Польщі. Нова «труба» дозволить Україні диверсифікувати постачання газу і посилити енергетичну безпеку, а Польщі – заробити на транзиті «блакитного палива». Україна не купує газ із Росії від початку 2016 року, проте купує його зі Словаччини, Угорщини і Польщі. Цікаво, що купувати російський газ із країн ЄС виходить дешевше і надійніше, ніж безпосередньо з Росії.

– Наскільки вірогідно, що проект втілять до 2020 року, як це заплановано?

– Думаю, що і Україні, і Польщі потрібно все зробити для того, щоб реалізувати задумане вчасно. Обидві сторони мають пришвидшити процес, бо це на користь обом державам та їх взаємовідносинам.

– Чи відомо, скільки газу (у відсотках) надходить в Україну через угорську, словацьку та польську «труби»?

– Найбільший потік іде через Словаччину. Це приблизно 90% усього газу, який імпортує Україна. Коли збудують інтерконектор між Польщею та Україною, частка газу, яка надходить через Польщу, стане суттєво вищою.

– Хто основні продавці газу для Польщі?

– Основним постачальником газу для Польщі залишається Росія. Далі йде норвезький газ і катарський газ через недавно запущений термінал скрапленого газу в Świnoujście.

– Куди йтиме новий газопровід «Україна – Польща»?

– Це буде така суто прикордонна невеличка «труба» – близько 100 км Львівською областю України і кілька кілометрів Польщею. Це радше не газопровід, а «перемичка». За великим рахунком, це не надто масштабний проект. Проте він теж потребує уваги, фінансування та плану реалізації.

– Які найбільші перешкоди можуть виникнути під час його реалізації?

– На сьогодні не бачу жодних перешкод. Головне, щоб залишалася політична воля його втілювати. Наразі обидві сторони прагнуть це зробити, бо проект вигідний обом. Україна отримує додаткове джерело диверсифікації природного газу, зможе закачувати цей газ у свої підземні сховища, що посилить енергетичну безпеку країни. Натомість Польща зможе ефективніше використовувати термінал у Świnoujście та додатково зароблятиме на транспортних послугах.

Коментар:

Максим Білявський, начальник відділу зв’язків з громадськістю та пресою ПАТ «Укратрансгаз»:

Наразі в проекті об’єднання ГТС України і Польщі тривають проектно-вишукувальні роботи. Усе реалізовують за планом. У січні-грудні минулого року природний газ для потреб українських споживачів Україна імпортувала лише з країн ЄС: зі Словаччини – 9,1 млрд кубів; з Угорщини – 1 млрд кубів; з Польщі – 1 млрд кубів. За результатами 2016 року, споживання природного газу в Україні зменшилось на 4% і склало 30,3 млрд кубометрів. Для потреб вітчизняного споживання у 2016 році Україна використала 11,1 млрд кубометрів газу, імпортованого з ЄС, та 20,2 млрд кубометрів газу власного видобутку. Газопровід, про який говоримо, пролягатиме від українського кордону (прикордонна газовимірювальна станція «Дроздовичі») до найбільшого газосховища Європи «Більче-Волиця – Угерсько», що на території Львівської області. «Укртрансгаз» не бачить жодних перешкод для реалізації цього проекту.

Ігор Тимоць