У неділю, 26 лютого, на Львівщині відбулися поминальні заходи за жителями колишнього польського села Гута Пеняцька. Півтора місяця тому невідомі знищили меморіал в Гуті – підірвали вибухівкою хрест і розфарбували стели. Місцева влада власним коштом відновила меморіал. На 73 роковини з’їхалися посли обох країн, депутати Сейму і Ради, духовенство, польські делегації, представники польських організацій в Україні. Серед інших – ініціатор позову до Гаазького трибуналу проти Росії за злочини російських солдатів на Донбасі, депутат Сейму, заступниця керівника комісії Сейму з єдності з поляками за кордоном Малгожата Гошевська, 50 років.

– Чи бачите з польського і українського боку справді прагнення до примирення на історичному ґрунті між народами?

– Бажання і волю до цього бачу з обох сторін, хоч це складне завдання. Натомість нам весь час пробує ускладнити цей процес наш спільний ворог – Росія, якою авторитарно править Путін. Цей агресор напав на Східну Україну і тут третій рік триває війна. Він анексував Крим і чинить військові злочини на Донбасі. Цей спільний ворог не зацікавлений у наших добрих відносинах, у стабільній, сильній, вільній і демократичній Україні, як цього хочемо ми, поляки. Москва буде робити все, щоб наші відносини не складалися. Але наша ціль – робити все від нас залежне, аби цього не сталося, будувати і формувати візію кращого спільного майбутнього.

Примирення може бути збудоване тільки на правді. Вона може бути болючою для всіх нас, але необхідною. Варто цього домагатися. Це певний процес, який без упину триває. Це найважливіше – взаємне відкриття правди і шлях до примирення між нами.

Якщо не з’ясуємо болючих і складних сторінок спільної історії, то вона завше буде ставати між нами, буде використовуватися неприязною до нас силою. Тому це наш спільний інтерес.

– Які кроки обом сторонам потрібно робити, аби найкраще розуміти позицію іншої в складних питаннях?

– Це завдання для істориків. Але вони без певного політичного «благословення» не будуть належно працювати. Ми, політики, маємо їм допомогти. Також задля уникнення пасток непорозуміння у майбутньому мають відбуватися відповідні дії у навчанні, просвітництві людей. Потрібно закладати основи для примирення в молодому поколінні. Деяких речей у старих умах ми вже, мабуть, не зможемо змінити. Але розсудливі молоді люди часто теж історії не знають, повторюють міфи і пропагандистські кліше. Мусимо творити механізми, які дозволять їм простіше і легше пізнати історію, знати контекст сучасних подій. Для цього потрібна суспільна і політична воля, зелене світло влади для цих дій. Але передусім маємо самі бути залучені в таких справах. Це може бути обмін між країнами, співпраця між навчальними закладами, спільні акції та проекти, спільне вивчення історії…

– Які будуть ознаки того, що політики обох країн мають такі наміри, а не стараються отримати політичні дивіденди на чутливих питаннях минулого?

– Без ілюзій – не бракує політиків ані в Польщі, ані в Україні, які не зацікавлені в польсько-українському порозумінні та примиренні. Частина політиків у своїх поглядах і планах керується інтересами Москви. Їх не переконаємо і не варто пробувати. Вони в цьому не зацікавлені. Натомість є ті, що хочуть порозуміння, а також ті, хто твердо ходять по землі та знають, що ми приречені на близьку співпрацю, бо залишаємося найближчими сусідами, близькими народами, а отже, мусимо сформувати собі добрі відносини. Хочемо цього чи ні, але це конче необхідно. А такі, як я, будуть старатися, щоб це відбувалося якомога якісніше та швидше.

– А як просувається розгляд справи в Міжнародному трибуналі в Гаазі за вашим рапортом «Російські військові злочини в Східній Україні в 2014 році», який передали до міжнародного суду в квітні минулого року?

– На результати ще маємо почекати. Суд в Гаазі, на жаль, не працює так швидко, як нам би цього хотілося. Це ілюструє приклад Грузії. У 2008 році була російська агресія проти цієї країни, а справу почали розглядати тільки півтора року тому. Йдеться про військові злочини росіян, вчинені тоді в Грузії.

Ми не будемо, вочевидь, так довго чекати – грузини досягли певного перелому. Вперше в історії Гаазького трибуналу розпочали справу проти Росії. Отже, переконана, що нам ця справа піде значно швидше і легше. Але, мабуть, ще трохи таки доведеться почекати. Однак не буду бездіяльно чекати, старатимуся на міжнародному рівні голосно говорити на цю тему. Може, так мені вдасться пришвидшити роботу в цій справі.

Також серйозно розмірковую, щоб через співпрацю з українськими депутатами та державними інституціями продовжувати роботу над розширенням рапорту. Бо наразі там зафіксовані злочини росіян лише в 2014 році, а їхні варварства тривали теж в 2015 та в 2016 роках.

Авдіївка зараз теж є прикладом злочинів росіян – я саме звідти приїхала і бачила все на власні очі. Ці розбомблені будинки в центрі міста, в яких зараз живуть люди. Там гинуть місцеві жителі, ранять дітей, навмисне обстрілюють будинки з цивільними. Усе це кваліфікується як військові злочини. Будемо домагатися їх розслідування теж. Вимагатимемо переслідування не лише виконавців. Для цього слід збирати докази злочинів тих, хто віддає накази, присилає зброю, відправляє людей на смерть. Включно з російським міністром оборони та військовою верхівкою в Москві.

– Як можна притягти Росію до відповідальності, якщо вона не визнає верховенства Міжнародного суду в Гаазі?

– Очевидно, це проблема. За військові злочини Росію як державу – не засудимо, але окремих людей у відповідний час – зможемо. До цього потрібно готуватися вже зараз. Нехай справедливість не працює швидко, але вона рано чи пізно настигає виконавців злочинів. Історія це доводить. Переконана, колись це станеться і з теперішнім російським керівництвом.

Розмовляв Ігор Тимоць

Анна (ім’я змінене у цілях безпеки) – українська патріотка з Донецька. З допомогою волонтерів переїхала до Львова лише в серпні 2016 року, знайшла тут роботу, житло. Не хоче називати імені, бо на окупованій території залишилися рідні, які можуть постраждати через її розповідь. Анна розповіла Polukr.net про свої враження від життя в «задзеркаллі» окупованого російськими військами Донецька.

Для жителів Донбасу не було різниці, чи в них Україна, чи Росія, аби був достаток, – розповідає Анна. – Коли була ще Революція гідності, то ніхто в Донецьку нічого особливого не чекав. Гадали, на верхах все вирішать, будуть Янукович і Ахметов знову хазяйнувати на Донбасі. Не важливо, хто буде в Києві. Головним у регіоні завжди був Ахметов. Він – ледь не божество, його бояться, поважають. За три роки війни на окупованій території далі діє його бізнес. До того ж – його стали ще більше поважати, бо він привозить гуманітарну допомогу.

Фото: fdu.org.ua

– Наскільки суттєва ця допомога?

– Продукти від Ахметова – завжди протерміновані, це завжди половина з того, що є в списках. Але ця допомога дуже важлива для тих, кому за 50 років. Багато людей не мають інших варіантів прогодуватися, їм нічого їсти.

– Як змінювалася ситуація в Донецьку з приходом російських бойовиків?

– Ніхто не поспішав виїжджати. Усі вважали, що за два–три тижні чи кілька місяців усе мине, Україна це зачистить. Навіть коли РФ почала масові атаки, полетіли снаряди, однаково багато хто ще переконував себе, що це скоро мине. Через півтора року я теж врешті зрозуміла, що не мине, не завершиться.

– Як змінювалися настрої людей – було більше тих, хто за Україну, чи навпаки?

– Було найбільше не тих, хто за Україну, а тих, хто розуміє, що з Україною комфортніше, ніж з Росією. Багато хто підтримував Росію, але втікав у Київ, бо там краще жити, менші податки, більше свободи. Київ, на їхню думку, більш цивілізований, ніж Москва. Вони ходять собі українськими містами, але дивляться російські телеканали і ненавидять Україну. Така каша в головах. Також багато донеччан не хотіли бруднити руки у війні. Думали, що українська влада і військові прийдуть і все замість них зачистять. А вони повернуться до того, як було. Наївна віра після трьох років війни, що все може бути, як колись.

– Яка зараз ситуація в Донецьку?

– Я там не була півроку. Не можу туди приїхати, бо з документами переселенки, яка була у Львові, одразу потраплю «на підвал». А це можуть бути тортури і смерть. Для сепаратистів Київ – свій, «руський», а Львів – осередок «бандеризму». Мені не можна додому, поки не закінчиться війна. Копійку в Донецьку заробити важко, ціни – дуже високі. Що трішки заробиш, те зразу йде, мов у суху землю.

– Чому виїхали лише у 2016-му? Чому не раніше?

Мені нікуди було їхати. Не мала родичів і знайомих в інших регіонах. Державним програмам було страшно вірити. 80% жителів Донбасу до війни нікуди не їздили за межі регіону, часто не їздили навіть за межі свого населеного пункту. А ті, хто приїздять, часто розказують, що в Україні все погано.

– Яким було життя в окупованому Донецьку протягом двох років війни?

– Це був постійний шоковий стан. Усе виглядає дуже нереально. Це, мов у розповідях бабці про Другу світову війну – час до часу летять снаряди, усе вибухає, навколо смерть. Ось поруч стояла жінка, а за мить її немає, лише розкидані навколо частини тіла. Тоді виникає лише одна думка – у тебе за 5 хвилин ходу дім, куди треба негайно бігти. Там наче безпечніше. Є одне бажання – не думати, бо інакше збожеволієш. Не лише снаряд може прилетіти. Хтось із бойовиків може вийти на вулицю і почати хаотично стріляти. У нас було таке. Або ти можеш не сподобатися комусь із них…

Фото: job-sbu.org

– У таких випадках є до кого апелювати?

– Немає кому пожалітися. Окупований Донбас – це гетто! Начебто є життя – магазини, ринок, кінотеатр. Але в тебе немає жодних прав. Спробуй комусь поскаржитися, то здадуть сусіди і тебе відправлять «на підвал». А ще масово пишуть доноси – суцільний 1937 рік.

– На Вашу думку, чи багато людей підтримують владу російських маріонеток з так званого “ДНР”?

– Усі – мовчать. Ніхто не скаже правди, бо усі бояться. Тому важко сказати – скільки. Ті, кому за 60 років, у більшості підтримують “ДНР”. Вони сподіваються, що переживуть важкий період, перетерплять. А в усьому поганому, що трапляється з ними, винна Україна. Як є насправді – для них немає значення.

А для молоді – аби не стріляли. Аби день дожити, а ввечері напитися. Головне, що живі залишилися. І так три роки. Війна дуже втомлює. А якщо поруч постійно стріляють, вбивають, вмирають – і поготів. Ніколи не висипаєшся. Це дуже ламає, ці тортури безсонням…

Там небезпечно себе показувати. Якщо косо глянув на когось, одразу можуть з’ясувати, де живеш, прийти і забрати. Регулярно зачищають незгідних – вони просто зникають. Безпечніше йти і просто дивитися в асфальт, нічого не питати і не показувати…

– Чи є там доступ до українських ЗМІ? Чи всі вірять російській пропаганді?

– Телебачення українського немає. А молодь в Інтернеті буде дивитися радше російські серіали, аніж шукати українські новини. Багато людей на 100% вірять російським програмам на телебаченні. Самі ж терористи час до часу обстрілюють райони Донецька, а наступного дня кажуть, що стріляли ЗСУ, щоб «розкачати» ненависть. Говорять місцевим, що це українські “карателі” стріляють по мирних мешканцях. Люди вірять. Одні дивляться російські новини, інші не дивляться, але їхні рідні дивляться, і вони вірять рідним.

Фото: yablor.ru

– Чи зміниться щось, якщо у людей там з’явиться доступ до українських ЗМІ?

– Вважаю, мало що зміниться, бо проблеми – глибші. Якщо прийде раптом українська влада, то вони швидко перефарбуються в українських патріотів, будуть кричати «Слава Україні!», поставлять Бандеру замість Леніна, але в душі залишаться тими ж, із каменем за пазухою. Можливо, молодь ще може змінити погляди, але ті, кому за 40 років, уже не зміняться.

– Схоже, цих людей неможливо зробити лояльними до України, але, може, можна зробити хоча б нешкідливими?

– Гадаю, нешкідливими можна, якщо підвищити рівень життя. До них потрібен підхід із ласкою, як до хворих у психлікарні. Але докорінно змінити – ні. Зміна російської інформації українською буде шоком. Проте вони в це не повірять, якщо не підтвердить Ахметов чи російське телебачення. Будуть твердити, що все брешуть. Мине ще багато часу, поки змінять свою думку.

Коли все тільки почалося на Донбасі у 2014 році, то багато місцевих казали, що хотіли, щоб усе було, як у Криму. Але сталося не так. Покоління тих, кому за 40 років, побачили наслідки такого бажання. Вони зрозуміли, що під укіс йде життя їхніх дітей, онуків, але вони швидше дозволять цьому відбутися, ніж визнають, що були не праві.

– Наскільки популярно серед молоді йти воювати за так звані “ЛНР” і “ДНР”?

– У більшості думка – «Я не такий дурень, щоб воювати!». Серед місцевих за “ДНР” воюють переважно п’яниці, бомжі або ті, кому нічого втрачати. На початку було багато ідейних, зараз це десь 10-15% з-поміж тих, хто воює. Вони мріють про якусь незалежну республіку, і не лише від України, а й від Росії. Вважаю, що 60% з воюючих – росіяни, переважно кадрові, решта – місцеві.

Фото: dn.vgorode.ua

– На чому ґрунтувалися мрії про незалежну республіку? На думці, що Донбас годує Україну?

– Цю тезу «просували» Ахметов і Янукович. Це вони вбили в голови, що проживемо без усіх. Три роки війни і безперспективність майбутнього регіону мало що змінили в головах цих ідейних. Попри те, що регіон сильно зруйнований, вони досі вважають, що такі ж міцні й сильні. У мешканців Донбасу підхід, що треба перечекати і все стане добре.

У багатьох жителів там є злість на Україну. Вони вважають, що Україна краще живе, бо не платить їм пенсії. І в них немає дисонансу в голові у зв’язку з тим, що держава, проти якої вони воюють, не зобов’язана їм нічого платити.

– Чи працюють ще якісь великі підприємства? Чим заробляють на життя, якщо не воюють?

– Ні, фабрики чи заводи практично не працюють. Працює малий бізнес, крамнички. Порівняно з тим, що в Україні, там мізерні зарплати і значно вищі ціни. Багато людей виїхали працювати в Ростов і Москву, багато в Україну. Багато хто час до часу повертається, перевіряє свою квартиру. Навіть виник місцевий “бізнес” – тим, хто залишилися, місцеві платять за те, щоб дивилися за їхніми квартирами. Багато людей бояться виїхати з Донецька. Їх залякала російська пропаганда.

– А яке ставлення до блокади окупованих територій?

– Це така блокада, що кому треба, той перевезе. Чорні ринки працюють прекрасно. Може, навіть краще, ніж раніше.

– Як місцеві ставляться до злочинів, які роблять росіяни – викрадення, вбивства?

– Солдати російської армії поводяться культурно. Думаю, це свідома стратегія так званих «ввічливих людей». Чеченці «відриваються» по повній. Це переважно вони забирали квартири та машини в 2014–2015 роках. Авто гнали в Росію. Розуміння, що чеченці це роблять з відома російських солдатів – немає. Говорити про це – небезпечно, тому всі мовчать. Міліціонери-бойовики теж переважно не б’ють, а ось їхні охоронці та водії «відриваються».

– Охоронці?

– Так, у міліціонерів “ДНР” є охорона! Отож, міліція може стояти і курити збоку, а водій за командою «Фас!» побити когось до півсмерті. Але це не найгірше.

У 2014–2015 роках чеченці, наприклад, крали жінок. До мами навіть дзвонив знайомий і порадив мене сховати на певний час. Тоді крали жінок 20–30 років, ґвалтували і вбивали. Потім, у 2015–2016 роках почалася торгівля людьми, крали тих, кому 30–50 років, вимагали у рідних викуп або продавали в рабство чи на органи.

На думку місцевих, в усьому цьому винна Україна, бо не домовилася з чеченцями, з РФ. Провинився Порошенко, бо не домовився з Путіним. Винний Майдан, бо прогнав Януковича, і маємо війну. Але не Росія, не Путін, не Янукович, не самі жителі Донбасу.

– Про таке не часто говорять.

– В Донецьку раптово зросла народжуваність. Про причини теж не говорять, але це не наслідки сплеску любові, а результати масових зґвалтувань. Із любові, може, 15% народилося. Ще одна страшна річ – окремий заробіток для бідних родин з великою кількістю дітей під Донецьком – продавати дітей солдатам для сексуальних втіх.

Тут мало знають і не хочуть чути, як жінки там по кілька місяців не випускають малих дітей на вулицю, бо нема у що їх вдягнути. Там одинокі матері працюють за їжу в тих, хто трохи назбирав запасів із «гуманітарки» Ахметова. Ці жінки дуже затуркані і мріють просто дожити день до кінця.

Багато людей на Донбасі просто не витримували і божеволіли. Якщо шість годин трясе землю і все навколо вибухає, то бувало, що чоловіки вибігали з домів, рвали на собі волосся, махали руками і кричали в небо. Ходили і акафісти співали біля будинків – суцільна божевільня.

– Допустимо, тим чи іншим способом Україна поверне Донбас. Що ми мали б робити, щоб нормально співіснувати в одній країні з людьми, які підтримували російську окупацію?

– Донецькі люди, як собака, якого бив хазяїн. Це була Росія. Вони вважають, що всі так роблять, що це норма. Якщо Україна простягне їм руку, то вони її вкусять – треба показати силу і водночас довго вмовляти, виявляти ласку.

Але тепер, коли російські стереотипи закріплені не лише пропагандою, а й кров’ю, примирити буде важко. На Донбасі в багатьох родинах є загиблі. Вони думають, що винна в цьому Україна. Люди там будуть боятися і мовчати, якщо Україна буде сильною. Їм буде більш зрозуміло показувати лояльність, але не висловлювати своєї думки. Донецьких можна теж переконати, якщо запропонувати їм гроші. Це та ментальність, яка за 5 секунд продасть і Росію, і Україну. Питання в ціні.

Підготував інтерв’ю – Ігор Тимоць.

Розмовляли: Адам Лельонек, Роман Рак, Ігор Тимоць.

Початок лютого цього року був ознаменований радісною новиною для Грузії. Після майже річного очікування країна отримала безвізовий режим з Європейськими Союзом. Радощам грузинів справді можна лише позаздрити. Для них це був доволі довгий шлях, який розпочався ще далекого 2003 року, коли лідер Революції троянд Міхеїл Саакашвілі урочисто обіцяв європейське майбутнє своїй країні. Тоді це здавалось неймовірним, однак зараз європерспективи Грузії отримали чітке підтвердження.

Проте в цій події був і драматичний момент: той, хто чи не найбільше долучився до тріумфу Грузії, сьогодні змушений спостерігати за радісною для своєї країни подією за її межами, у вигнанні. Після отримання українського громадянства та після програшу його партії «Єдиний національний рух» на парламентських виборах в Грузії для Саакашвілі чи не єдиним варіантом залишилось повторити свій феноменальний політичний успіх в Україні. Однак тут він змушений починати з набагато гіршої позиції, аніж у Грузії. Там у нього була розгалужена організаційна структура, президент, від якого втомились усі, ресурси та команда однодумців. Натомість в Україні він не має таких хороших стартових умов. Зате є історія успіху його країни і шалена особиста енергійність.

Після звільнення восени минулого року з поста голови Одеської обласної державної адміністрації Саакашвілі не увійшов у проект «Хвиля», який команда готувала для нього, чим здивував усіх, зокрема і своїх соратників.

Такий крок коштував йому конфлікту з іншими потенційними обличчями політичного проекту – колишнім заступником генпрокурора Віталієм Каськом та нардепом від БПП Віктором Чумаком. Останній, коментуючи демарш Саакашвілі, зазначив: «Ми до нього не приєднаємося, бо Михайло від нас пішов. Ми не можемо йти туди, куди нас не запрошують. Михайло спочатку був в організаторах “Хвилі”, а потім раз – і сказав, що він не знає, що це таке. Для нас це незрозуміло, але сказав – і сказав, це його справа. Організаційна група “Хвилі” в більшій своїй частині залишилась з нами, Сакварелідзе пішов до Саакашвілі, а виконком, який працював від Саакашвілі, був розпущений Михайлом».

Невідомо, чи вдасться залагодити образу і повернути цих двох політиків до своєї команди. Віталій Касько повідомив про те, що вирішив призупинити політичну роботу та зосередитись на професійній юридичній діяльності. Натомість Віктор Чумак залишається на політичному видноколі, позиціонуючи себе як самостійного експерта з питань боротьби з корупцією.

Саакашвілі важко знайти партнерів по політичному проекту. Однак це зумовлено, мабуть, не лише особливостями характеру екс-президента Грузії. Його навіть важко назвати авторитарним. Енергетика та харизма політика, помножені на справді південний темперамент, змушують інших його соратників залишатись у тіні. Тому особливо амбіційним тут не місце.

В будь-якому проекті Саакашвілі завжди буде лідером. Це – основна складність пошуку політичних партнерів. І ця особливість визначає перспективу та шанси на успішність політичних проектів, де він братиме участь. Проте «Рух нових сил» змушений шукати партнерів серед український політиків. В іншому разі він ризикує скотитись у вузьку нішу «суто грузинського проекту».

Попри чутки про перемовини Юлії Тимошенко та Міхеїла Саакашвілі союз «Руху нових сил» та «Батьківщини» виглядає малоймовірним. Щоб зрозуміти це, достатньо згадати позицію партії Тимошенко під час російсько-грузинської війни. Нагадаємо, що тоді фракція БЮТу відмовилась підтримати постанову ВРУ проти російської агресії в Грузії. Намагання Тимошенко вибудувати «антикорупційне крило» партії за допомогою проектів Валентина Наливайченка «Антикорупційний рух» та Дмитра Добродомова «Народний контроль» (наразі спостерігається зближення цих політиків з політичною силою Тимошенко) також свідчить про те, що Юлія Володимирівна розглядає Саакашвілі як суперника.

«Самопоміч» Садового найбільше підходила б на роль союзника Саакашвілі через політичну кон’юнктуру. В обох лідерів зараз єдиний ворог – Президент Порошенко. Відносини з ним і в Садового, і в Саакашвілі уже давно вийшли за межі звичайного політичного суперництва. Тепер це питання політичного виживання. Тому обох могла б об’єднати спільна потреба вибудовувати ефективний захист проти Банкової. Однак централізована політика «Руху нових сил» та схильність його лідера перетягувати на себе увагу, очевидно, відлякують ліберальну «Самопоміч». М. Саакашвілі не розірвав остаточно зв’язків і з командою «Демократичного Альянсу». Попри певні розбіжності, пов’язані з різним баченням стилю управління партією, очільники двох політичних рухів не заперечують можливості об’єднання. Зрештою, це був би найбільш гармонійний союз. Нещодавня зустріч лідера «Демальянсу» Василя Гацька, Михеїла Саакашвілі та Андрія Садового у Львові, яких «неочікувано» зустріли і сфотографували журналісти видання, що належить міському голові Львова, це швидше демонстрація намірів створити спільний фронт опонування Банковій, аніж кроки до об’єднання.

Справді, трьом політикам є чого ображатись на Порошенка. Надто різні погляди на управління політичними структурами, різна історія формування, різні, однак доволі амбітні, лідери в цих політичних силах. І навряд чи спільний ворог зможе надовго їх об’єднати. Такий союз може бути ефективним лише на короткий термін передвиборчої кампанії. Проте команда Президента зробила усе, щоб не допустити дострокових парламентських виборів принаймні цього року. Тому підготовка до виборів сьогодні – це забіг на довгу дистанцію. Найімовірніше, виконувати його Саакашвілі доведеться наодинці. В Україні мало політиків, які погодяться грати другорядну роль поряд з експресивним та яскравим грузином. А інші ролі для політиків у команді Саакашвілі навряд чи знайдуться.

Натомість сьогодні «Рух нових сил» формує команду в областях. Судячи зі сайту політичної організації, критеріїв відбору лідерів місцевих осередків є кілька, один з яких – молодий вік і енергійність на громадській ниві. Саме на громадській, а не політичній, оскільки до політиків з власним бекграундом у партії Саакашвілі ставляться з недовірою. Зважаючи на брак часу, команда Саакашвілі робить ставку на вже сформовані команди волонтерів, громадських активістів, які з різних причин виявились поза наявними політичними проектами. Наприклад, у Львівській області основою партійного осередку стали активісти сформованих під час Революції гідності організацій «Варта-700», «Народна самооборона», які продовжували діяльність упродовж трьох років та досить відомі серед львів’ян.

Сам же Саакашвілі здійснює турне Україною за чітко випрацюваною шаблонною програмою, що свідчить про проектну побудову діяльності партії. Ключовою точкою візиту грузина є не прес-конференція, мітинг чи зустріч з виборцями, а локальна проблема, важлива для місцевих мешканців.

Зокрема, на Волині – це була проблема незаконного видобутку бурштину, у Львівський області – багатокілометрові черги на митниці, на Хмельниччині – забруднення целюлозної фабрики. Показовим є те, що хоча проблема й локальна, але основним винним у ній завжди виявляється Президент Порошенко. Воно й зрозуміло – навіть якщо людину такого масштабу і змусили їздити селами та містечками, спаринг-партнер в Україні для нього один. З огляду на це, останній візит екс-очільника Одещини до місць блокування залізничних потягів з зони АТО повністю вкладається в цю канву.

«Головна проблема України – не тимчасове перекриття руху поїздів, а енергетична, економічна, політична і медійна блокади всієї України з боку олігархів. Вся ця свистопляска навколо «блокади» пов’язана зі спробами прикрити злочинний «міжсобойчик» між владою і одним з головних розпалювачів війни – кривавим Ринатом Ахметовим», – зазначив Саакашвілі на своїй сторінці в мережі Фейсбук.

Чи виправдає себе така тактика – покаже час. Надмірна персоніфікація української політики ще з радянських часів залишається чи не найбільшою вадою суспільних відносин. Для більшості українців набагато простіше пояснювати бідність, корумпованість та неефективність вітчизняної економіки «не тими людьми при владі», аніж шукати раціональні пояснення, легше домагатись чергової зміни облич, не задумуючись над системними змінами. А отже, і політика для українського суспільства – це стосунки між тими, хто уособлює партії чи владу, а не суспільний діалог, в якому звичайні українці є не просто об’єктом, або стороннім глядачем, а безпосереднім замовником та учасником. Тому яскраві харизматичні постаті на кшталт Саакашвілі і далі будуть затребувані українським виборцем.

Віктор Біщук

На початку XXI століття Польща і Україна знову стоять на порозі великих викликів у сфері безпеки. Знову надзвичайно багато залежить від прийняття спільних, далекоглядних рішень у цій сфері, в кожному з її аспектів: політично-військовому, економічному, інформаційному, енергетичному та інших.

В обох країнах надто мало уваги приділяється довгостроковому мисленню про польсько-українську співпрацю. Громадська думка “згадує” про одного з найближчих (не тільки географічно, а також ментально і культурно) сусідів передусім через якісь драматичні події або у зв’язку з різними річницями спільної, нерідко важкої й трагічної, історії. Навіть тоді дискусія зосереджується лише довкола невеликого відтинка відносин, цілком оминаючи ширший контекст польсько-українських взаємин. Своєю чергою, рефлексія, яка стосується стратегічної площини, практично цілком відсутня.

Що характерно і надзвичайно важливо – не важко було зауважити подібність спостережень коментаторів і представників середовищ експертів з Польщі та України щодо багатьох проблем. Хоча підхід до деяких питань має свої специфічні ознаки з польської чи української точки зору, ці відмінності не прикривають принципового сприймання даної ситуації. Це виникає з подібного визначення інтересів, схожого способу сприйняття викликів і актуальних загроз, що, зрештою, не може дивувати в контексті зближення умов, в яких функціонують обидві країни. Це добрий прогноз на майбутнє – він показує, що потреба співпраці між Польщею та Україною існує по обидва боки кордону.

Дані рекомендації – це також і результат напрацювань, зроблених під час зустрічі під назвою “Польсько-Український стратегічний форум” у липні 2016 року у Львові. Ми сподіваємося, що вони допоможуть глибше зрозуміти вагу співпраці між Польщею та Україною в обговорюваних сферах. Рекомендації розроблені в рамках проекту Центру досліджень Польща-Україна “Польсько-Український стратегічний форум”, партнером якого є Громадська організація “Українські Медійні Проекти”. Перший Форум було проведено за підтримки Фонду “Відродження”.

Даріуш Матерняк, Голова фундації “Центр досліджень Польща-Україна”

Скачати рекомендації можна ТУТ

*Фундація Центр Досліджень «Польща-Україна» є видавцем Польсько-українського порталу “POLUKR.net”

Найманство існує споконвіків, тож цілком закономірно, що й сучасний цивілізований світ не відмовиться від його застосування з моральних міркувань. Багато країн законодавчо визначили статус і механізми використання найманців. Деякі з них (наприклад, Росія) негласно й незаконно використовують «псів війни» у своїх інтересах.

Однак Росія зіткнулася з тим, що громадяни РФ, які беруть участь у «добровільному русі» на Донбасі, повинні понести кримінальне покарання згідно з розділом 34 ст. 359 КК РФ. Такий поворот абсолютно не влаштовує ні самих «добровольців», які воюють за «русский мир», ні ідеологів «російської весни».

«Найманцем визнається особа, яка діє з метою отримання матеріальної винагороди, не є громадянином держави, що бере участь у збройному конфлікті або військових діях, не проживає постійно на її території, а також не є особою, скерованою для виконання офіційних обов’язків.

Вербування, навчання, фінансування або інше матеріальне забезпечення найманця, так само як і його використання у збройному конфлікті або військових діях, караються позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років з обмеженням свободи на термін до двох років або без такого».

Крім того, «Союз добровольців Донбасу» почав активно порушувати питання про легалізацію добровольців, які беруть участь у конфлікті на Донбасі, та надання їм статусу учасників бойових дій. У зв’язку з цією ініціативою, що знайшла підтримку в Кремлі, виникла ідея прийняття нових законопроектів та внесення поправок до вже діючих законів, щоб підмінити поняття «найманець» поняттям «доброволець/волонтер».

Наприклад, у 2016 році депутат Держдуми Максим Шінгаркін (ЛДПР) вніс на розгляд Державної Думи законопроект «Про волонтерство», який був відкладений «до кращих часів».

За два дні до кінця 2016 року президент РФ Володимир Путін прийняв урядові поправки до закону «Про військовий обов’язок і військову службу». У російських ЗМІ ця подія майже не висвітлювалась, проте наслідки змін великі. Тепер, відповідно до закону, громадяни, які перебувають у резерві, вважаються такими, що виконують обов’язок військової служби, якщо вони беруть участь у діяльності з «припинення міжнародної терористичної діяльності за межами території РФ».

Відтак, уже цього року сенатор Держдуми Валерій Рязанський заявив, що необхідно повернутися до розгляду вищезгаданого законопроекту «Про волонтерство». У разі прийняття цього законопроекту РФ фактично узаконює російські ПВК (приватні військові компанії. – PolUkr.net), які вже давно воюють на Донбасі.

Таких ПВК кілька. Найвідоміші – «ПВК Вагнера» і «Е.N.О.Т.corp». Журналісти «Фонтанки» провели власне розслідування щодо офіційних втрат російських найманців з «ПВК Вагнера», бійці якої спочатку воювали в Сирії, а потім і на Донбасі. Як стверджують кореспонденти, в Сирії діяли бійці неіснуючого де-юре батальйону «ПВК Вагнера» з важким піхотним озброєнням і бронетехнікою. Цього підрозділу не було ні в реєстрі юридичних осіб, ні в структурі силових відомств, але він існує де-факто, а його втрати не псують офіційну статистику Міноборони РФ. «ПВК Вагнера» сформувалася на основі діючого в Сирії в 2013 році «Слов’янського корпусу», командування яким взяв на себе підполковник запасу Дмитро Уткін.

До 2013 року Дмитро Уткін був командиром 700-го окремого загону спецпризначення 2-ї окремої бригади спеціального призначення Головного розвідувального управління Міноборони РФ, який дислокувався в Печорах Псковської області. Звільнившись у запас, він працював в «Moran Security Group» – приватній компанії, яка охороняла морські судна в піратонебезпечних районах. Середня заробітна плата «вагнерівця» – близько 240 тисяч рублів на місяць.

В процесі розслідування також з’ясувалося, що перед тим, як відбути до Сирії, бойовики «ПВК Вагнера» з весни 2014 року діяли в Криму й на території Луганської області. Наприклад, за словами самих найманців, вони брали участь у боях під Дебальцевим. Схема їх застосування не нова: спочатку бійці ПВК захоплюють певний об’єкт (блокпост, опорний пункт), слідом за ними для картинки йдуть підрозділи «ополчення Л/ДНР», а потім журналісти-пропагандисти доносять «правду» про переможні досягнення «шахтарів».

Слід звернути увагу і на систему формування цієї ПВК. Потенційні кандидати для таких підрозділів обов’язково повинні мати елементарний військовий вишкіл і закордонний паспорт. Далі вони проходять відбір і підготовку на військовій базі в Молькіно (Краснодарський край). Під час самої підготовки застосовується система анонімності, завдяки чому товариші по службі не знають не тільки прізвищ, а навіть імен один одного.

Підрозділ «Е.N.О.Т.corp» взагалі розгорнув дуже широку діяльність: від набору і підготовки бійців – до безпосередньої участі у «відрядженнях на Донбас». Маючи головний офіс у Москві, «єноти» проводять багато часу в містах Донбасу, допомагаючи «наводити порядок» «молодим республікам». Поняття «наведення порядку» включає в себе не тільки проведення точкових операцій із «зачистки» населених пунктів, а й ліквідацію бойових підрозділів, які складають конкуренцію кремлівським ставленикам.

Крім того, «єноти» абсолютно не приховують, що під час участі в бойових діях на Донбасі вони отримують унікальний досвід. Цей досвід вони й намагаються передавати під час проведення навчальних курсів. Найстрашніше, що, прикриваючись патріотичними гаслами, вони створюють бойові загони з дітей. Такий підхід нагадує ситуацію в Африці, де Джозеф Коні створив цілу дитячу армію.

Можна згадати і ПВК «Мар», представники якої брали участь у подіях в Криму та надавали послуги бойовикам «ДНР», а також ПВК «РСБ-Груп», яка виступає в ролі інструкторів для підрозділів «1-ого АК ДНР».

Відтак, можемо зробити висновок: легалізуючи найманців, які беруть участь у конфліктах за межами РФ, офіційний Кремль абстрагує власні збройні сили від прямої участі в бойових діях. ПВК в тому вигляді, в якому вони існують зараз в Росії, дуже вигідні владі: досягнення цілей – 100%, відповідальності – 0%. Життя цих найманців цінується невисоко – вони знають, на що йдуть. Завдяки такому підходу офіційна статистика загиблих росіян виглядає набагато ліпше, ніж це є насправді. Використовуючи найманців як ударну силу в ім’я «миротворчої» політики, Кремль і надалі прикриватиметься «утиском російськомовних» для просування своїх інтересів на всіх континентах.

Volunteer Info

10 лютого 2017 року в Дубецькому замку біля Перемишля уже вдруге в рамках Польсько-українського стратегічного форуму відбулася конференція під назвою „Польсько-українські стосунки на порозі 2017 року – стан та перспективи”. Організатором зустрічі був Фонд «Центр досліджень Польща-Україна» та Громадська організація “Українські Медійні Проекти”, а серед гостей були представники локальної влади, неурядових організацій, журналісти з Польщі та України, а також солдати Литовсько-польсько-української бригади.

Зустріч була присвячено двом важливим темам: децентралізаційній реформі і можливості використання польського досвіду у сфері самоврядування в Україні, а також роботі медіа у польсько-українських стосунках в сучасних умовах перебігу інформаційної війни.

Конференцію розпочав виступ спеціального гостя: Януша Хамрищака, заступника президента Перемишля і викладача Державної вищої східноєвропейської школи. „Важливо переконати мешканців, що реформи мають сенс. Люди повинні мати глибоке переконання, що мають вплив на своє життя шляхом самоврядування” – зазначив віце-президент, звертаючи увагу, що зміни повинні бути зосереджені навколо людей та їх потреб. Варто шукати зразки у подібних країнах, а такими якраз є Польща та Україна – не лише з географічної, але і ментальної чи мовної точки зору. „Польську модель не вдасться повністю перенести в Україну, але гадаю, що багато чого можна втілити” – заявив Януш Хамрищак, одночасно вказуючи на можливості практичних дій, як-от створення програми курсів територіального самоврядування. Віце-президент Перемишля згадав також інциденти, які трапилися в останні місяці в Перемишлі, заявивши, що вони не повинні зупинити співпрацю і не потрібно перебільшувати їх значення, оскільки Перемишль залишається лідером і бенефіціаром польсько-української співпраці.

Модератором першої дискусійної панелі була представниця Фонду «Центр досліджень Польща-Україна» Агнєшка Пясецька, а дискусія була присвячена реформам в Україні, а також тим рішенням, які застосовуються, і можливостям впровадження польського досвіду. Крістіна Аврамченко з Інституту суспільно-економічних досліджень стосовно питання реформ заявила, що для України дуже важливим є польський досвід у сфері децентралізації. Перші кроки вже було зроблено, а зміни в законодавстві дають можливість старим адміністративним одиницям об’єднуватись у нові – «громади». Основним викликом на даний час залишається фінансування, проте на 2017 рік заплановано виділити приблизно на 30% більше коштів на потреби локальних адміністративних структур. „Сподіваємось, що початкові труднощі не призведуть до того, що цей процес буде менш ефективним у майбутньому” – додала Крістіна Аврамченко.

Тетяна Тищук з організації VoxUkraine представила розроблений її організацією індекс моніторингу реформ IMoRe. Найшвидше реформи відбуваються у сферах боротьби з корупцією, дерегуляції і банківської системи. „На жаль, динаміка є спадною – найшвидші зміни відбувалися на початку 2015 року” – розповіла Тетяна Тищук, вказуючи можливі причини цього, які пов’язані із потужнішою міжнародною підтримкою на початковому етапі.

Своєю чергою, Сергій Лобойко з організації Kyiv Smart City і І Центру Розвитку Інновацій Києво-Могилянської академії розповів про функціонування системи електронних петицій, яку було впроваджено в Києві. До цієї системи вдалося залучити понад 400 тис. осіб, і вона має вплив на вирішення важливих проблем міста, у тому числі, наприклад, питань нелегальної забудови, яка продовжує з’являтись через функціонування корупційних механізмів. Система електронних петицій створює механізм, дещо наближений до референдуму – після певного періоду часу влада міста почала його використовувати, наприклад, під час впровадження Бюджету участі: у цій системі понад 50 тис. осіб проголосували за 320 різних проектів, які повинні бути реалізовані в Києві.

Артур Ґроссман із Фонду міжнародної солідарності заявив, що можливості польської підтримки для України є обмежені, особливо у фінансовому плані. Підтримка Польщею реформ має довгу історію, однак лише останнім часом можна помітити її перші ефекти. „Наші партнери в Україні довіряють Польщі і полякам, а приклад Польщі для України є мотивуючим, що особливо видно після навчальних візитів” – розповів Артур Ґроссман.

В рамках конференції виступили також викладачі Державної вищої східноєвропейської школи: д-р Малгожата Кузьбіда і д-р Пьотр Длугош із презентацією про ставлення молоді з Польщі та України одні до одних, а також до представників інших національностей.

Друга дискусійна панель була присвячена питанням функціонування медіа в умовах тих викликів, які перед ними ставить інформаційна війна, супроводжуюча збройний конфлікт на Донбасі. Як заявив Марек Цинкар з польського радіо «Ряшів», історія Польщі та України, особливо її важкі моменти, використовуються для псування сучасних польсько-українських стосунків. Багато українців розчаровані польськими претензіями, які стосуються історії, а в Польщі дуже важко пояснити сучасне значення історичної символіки УПА. Попри це, більшість представників правих середовищ у Польщі та в Україні не хочуть конфліктувати, хоча останнім часом і трапляються такі інциденти, як у Львові чи Перемишлі.

Юрій Банахевич з агенції Укрінформ зазначив, що, на його думку, журналісти в сучасних умовах повинні працювати над „нейтралізацією медіа-бомб”, якими дуже часто є історичні теми. Вони викликають інтерес, тому підхід до них вимагає обережності та аналітичного погляду з боку представників медіа. Це надзвичайно важливо, оскільки негативному ставленню дуже часто сприяють стереотипи – а медіа не повинні їх поширювати. Основою для інформації повинні бути факти, а дуже часто поширюються міфи в польсько-українських стосунках, наприклад, це стосується постаті Степана Бандери.

Своєю чергою, д-р Адам Лельонек з Фонду «Центр досліджень Польща-Україна» зазначив, що практики польсько-українських стосунків не мають проблем, пов’язаних із взаємною історією – проте мусять постійно пояснювати, чому такі проблеми є в інших. „Політики не хочуть нічого пояснювати – їх цікавлять лише поточні проблеми, а ні в Польщі, ні в Україні немає фахівців із взаємних стосунків на урядовому щаблі. Більше того, уряди не використовують знань та компетенцій працівників неурядових організацій” – зазначив д-р Лельонек. На його думку, роль медіа полягає в інформуванні, однак, нині треба також замислюватись над тим, який вплив матиме та чи інша інформація, тож потрібно бути компетентним, фактично, потрібно бути одночасно і журналістом, і аналітиком, що мало кому вдається – і це використовує російська пропаганда.

Міхал Потоцький з видання Gazeta Prawna заявив, що сучасну модель функціонування медіа важко змінити. „Можливо, варто виокремити дві течії: загальну і аналітичну журналістику” – а також додав, що завжди є попит на перевірену, аналітичну інформацію, хоча і значно менший: оскільки творять його еліти, a вони не мають масового характеру. Це не змінює факту, що основою функціонування медіа повинна бути ретельність і діяльність задля інформування, а не дезінформації.

Галина Терещук з Радіо Свобода звернула увагу на той факт, що з так званої війни навколо пам’ятників надзвичайно тішаться російські медіа, оскільки вона є для них зручною темою, яка дає змогу не лише впливати на суспільні настрої, а й на польсько-українські стосунки. Гарною ілюстрацією є той факт, що інформацію про події в Гуті Пеняцькій, де на початку 2017 року відбувся акт вандалізму, першими поширили російські медіа, а не українські чи польські. Тому дуже важливими є можливості контакту між журналістами з Польщі та України, що дало би змогу перевіряти інформацію і розвіювати сумніви.

Дискусію підсумував Василь Расевич, шеф-редактор розділу IQ. „Журналістика живе сенсацією – потрібно це розуміти, оскільки подання лише позитивної інформації не є цікавим” – зазначив він, звертаючи увагу, що серйозною проблемою залишається брак професіоналізму журналістів. Щодо історичних питань він зазначив, що журналіст не є істориком – однак, він повинен мати доступ до експертів, яким можна довіряти. Черговою обставиною, яка полегшує процес дезінформації, він назвав надмірне спрощення подачі інформації, через що дуже часто думка представників маргінального середовища називається позицією цілого суспільства.

Перебіг розмов і атмосфера під час конференції вкотре підтвердили, що в стосунках між Польщею та Україною на рівні експертів немає проблем чи питань, щодо яких не можна знайти порозуміння. Умовою порозуміння є взаємна готовність вислухати аргументи і знайти спільну або принаймні подібну точку зору щодо конкретної теми, незалежно від того, якою контроверсійною може здаватись дискусія. Польсько-українські стосунки, незалежно від сфери, мають значний потенціал – чергові зустрічі Польсько-українського стратегічного форуму будуть покликані вказати на потенційні можливості в інших сферах.

Даріуш Матерняк

У неділю, 26 лютого, біля села Жарків Бродівського району Львівської області відбулися щорічні поминальні заходи за мешканцями колишнього польського села Гута Пеняцька. 73 роки тому нацисти у відповідь на вбивство кількох офіцерів СС спалили село, вбивши близько тисячі його жителів.

Організовано довезли делегації на возах

Польська громада в Україні організовано привезла до Гути кількасот учасників польських організацій і делегації з Польщі. 5 км від села Жарків через буковий ліс учасників заходу підвозили на возах місцеві селяни, що для багатьох стало атракцією.

Загалом на поминальній акції було близько 800 осіб, зокрема, й місцеві жителі. Також були посол України в Польщі Андрій Дещиця, польський посол Ян Пєкло, депутати Сейму та Ради, представники місцевої, обласної та районної рад. Серед гостей з Польщі – представники правих кресових організацій та байкери польського «Катинського рейду», які свого часу були проти заборони на проїзд Польщею пропутінських «Нічних вовків».

У підмурівках костелу – спільна могила

Меморіал – це підмурівок колишнього костелу, під яким поховані загиблі, а також насип посередині з гранітним хрестом і стелами. На хресті напис: «Пам’яті близько 1000 поляків, які спочивають тут, мешканців села Гута Пеняцька і навколишніх місцевостей, закатованих 28 лютого 1944 року. Спалене село перестало існувати. Нехай спочивають в мирі. Родини і уряд Республіки Польща. 2005 рік. Відновлено зусиллями української громади. 2017 рік».

У ніч на 9 січня, коли в селах ще святкували Різдвяні свята, а надворі було близько 20 градусів морозу, невідомі підірвали вибухівкою хрест меморіалу, а стели розмалювали синьо-жовтим і червоно-чорним прапорами. Того ж дня відео з оскверненого меморіалу з’явилося на сайтах донбаських сепаратистів.

Схожий акт вандалізму стався в кінці січня на польському меморіалі в Биківні під Києвом. Жодна українська політична сила не взяла відповідальності за ці руйнування. Більшість коментаторів вважають, що це вчинили російські провокатори, аби посіяти ненависть і ворожість між українцями та поляками. Протягом минулого року невідомі схожим чином знищили українські меморіали на похованнях у Польщі. Відео з актами вандалізму в Польщі теж оперативно з’являлося на сайтах донбаських сепаратистів.

Обласна поліція досі не знайшла винних в акті вандалізму в Гуті Пеняцькій. За скоєне зловмисникам загрожує до восьми років ув’язнення.

Виконавці злочину «не знали, що коять…»

Скорботні заходи почалися зі вступного слова голови товариства «Гута Пеняцька» Малгожати Гошньовської-Коли, дочки загиблої тут Ванди Гошньовської: «Приїжджаємо сюди щороку молитися за наших близьких і рідних, яких по-звірячому вбили 28 лютого 1944 року. У 2005 році тут постав пам’ятник. Тоді Польща сказала, що пам’ятає про своїх жителів з Гути Пеняцької та інших місць на кресах давньої Речі Посполитої… Недавно знищили тут меморіал, а нині бачу відновлений гранітний хрест. Цю атаку ми зустріли дуже болісно. Та знайшлися люди, які спричинилися до того, що нині стоїть цей хрест. Хочемо їм і місцевій владі за це подякувати».

Потім відбулася заупокійна літургія греко-католицького та римо-католицького духовенства з проханням про спокій для померлих, аби більше не плюндрували надгробків і меморіалів ані в Польщі, ані в Україні.

– У нинішній Євангелії сказано, що ті, хто розпинали Христа, не знали, що коять, – сказав у проповіді один із греко-католицьких отців. – Те саме можемо сказати про тих, хто чинив цей злочин. Ми ж зібралися, бо знаємо, що робимо. Тому постав цей хрест як знак любові та єдності, щоб ми ніколи більше не ворогували.

Продовжив проповідь єпископ Сокальсько-Жовківський Михайло Колтун: «Сьогодні ми зібралися протидіяти ворогові життя – гріхові. В ім’я наших народів і церков у цю Неділю прощення маємо унікальну можливість виразити примирення між собою. Я перший звертаюся до співбрата, римо-католицького єпископа Луцького Віталія Скомаровського, владико і духовенство, простіть мені і моєму народові, чим згрішили проти вас». Після цього єпископ УГКЦ обійняв і поцілував римо-католицького єпископа, а люди навзаєм подавали собі руки у жесті примирення.

Голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка: «Розраховуємо, що так, як ми відновили польський меморіал, польська влада відновить українські»

Наступним виголосив промову голова ЛОДА Олег Синютка: «Під час Другої світової війни сюди, на українську землю, прийшла велика трагедія – загинули невинні люди. Цю біду принесли окупанти. Наше покоління має велику місію – сказати правду про ті події, про їх причину, якою були окупанти. Нині окупант знову прийшов на нашу землю, але з іншого боку – з російського. Нам знову принесли біду та провокації. Пам’ятники, які вибухають в Україні і Польщі, – це боротьба проти нашого спільного майбутнього. Маємо молитися за жертв цього села, за українських воїнів, які захищають нас нині від нових трагедій на українській і польській землі. Маємо зробити так, щоб українці і поляки надалі взаємно розумілися».

Польські історики вважають, що розправу над жителями села вчинили солдати підрозділів СС «Галичина» з допомогою відділу УПА «Сіроманці» та місцевих селян.

Українські історики наголошують, що каральну акцію в селі здійснили нацисти, а не українці. “Гута Пеняцька – польське село, знищене за наказом німецьких окупантів, під їхнім командуванням, через провокації проти нацистів дислокованого тут загону радянських партизан”, – пояснив глава Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. І додав, що до участі в операції нацисти свідомо залучили поліційні частини, складені з українців, щоб посіяти між нами ненависть.

На початку скорботної акції відбувся одиночний протест члена партії ВО «Свобода» Михайла Галущака. З червоно-чорним прапором він протестував проти знищення українських меморіалів та надгробків у східній Польщі. Поліція, якої було кількадесят осіб, забрала його як провокатора та склала протокол про адміністративне порушення.

Депутат Сейму Малгожата Госєвська: «Спіраль ненависті була запущена не в Польщі і не в Україні, а тоталітарними системами Гітлера і Сталіна»

Потім виступила депутат Сейму, заступниця керівника комісії Сейму з єдності з поляками за кордоном Малгожата Гошевська: «Тут дійшло до жахливого вбивства, яких багато було на цих теренах. Спіраль ненависті, що була тоді запущена, має коріння не в Польщі і не в Україні, а в тоталітарних системах, які збудували Гітлер і Сталін. Вони маніпулювали народами, сіючи ненависть, провокуючи давніх сусідів. Замість того, щоб разом виступати проти спільних ворогів, ми були одне проти одного: брат вбивав брата, сусід сусіда. Ця трагедія не повинна ніколи повторитися. Це наше завдання. Папа Іван Павло ІІ під час візиту до Львова у 2001 році сказав: «Хай пробачення зроблене і отримане розливається, мов доброчинний бальзам у кожнім серці. Хай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові ставити вище те, що єднає, ніж те, що ділить. Аби разом ми будували майбутнє, оперте на взаємоповазі та братерській співпраці». Слова Папи є для нас дороговказом для примирення між народами… Хрест, який був зруйнований, щоб нас посварити, став символом примирення. Це заслуга українців, які живуть тут і довели, що примирення – можливе. Так само будуватимемо наше майбутнє – спільне, краще та безпечніше».

Після цього виступив голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин: «Біль тих часів з обох сторін ятрить досі, а взаємні звинувачення, часто підсилені пропагандистськими кліше, не дають реалізувати єдину можливу формулу: «Пробачаємо і просимо пробачення». Не шукаємо нині винних і причин, а схиляємо голови перед невинно вбитими українцями і поляками в тій важкій війні, – сказав він і схилив голову перед хрестом. – Ми відновили своїми силами цей монумент, підірваний провокаторами за вказівкою Кремля. Ми прийняли виклик, бо в ХХІ столітті немає місця для війни з надгробками. Ми показали, що не лише словами віддаємо шану вбитим у той страшний час. Розраховую, що так само зробить польська влада щодо українських надгробків, знищених у Польщі».

Міністр культури Польщі: «Ми тут разом, всупереч старанням провокаторів»

По цьому зачитали лист міністра культури та народної спадщини Польщі Пьотра Глінського: «Цього дня знищили Гуту Пеняцьку. Ідеологія ненависті, посіяна, коли ці землі заполонили совєти і німці, призвела до воєнного злочину, який вчинив 4 полк поліції СС. Тут гинули родини. Ціллю проведеної німцями пацифікації, в якій взяли участь солдати української національності, не була лише поліцейська акція, але навмисне знищення поляків. Трагічні події, які розгорнулися на сході в 1943–1945 роках, мали надовго викопати рів між поляками і українцями. І зробити це таким способом, аби ці два близьких між собою народи були назавжди посварені та ніколи більше не стали на перешкоді далекосяжним тоталітарним планам їх сусідів. Нині ми тут, аби віддати шану загиблим, помолитися над цими могилами, але також, щоб показати, що хочемо разом будувати майбутнє, оперте на взаємоповазі, порозумінні, братерській співпраці. Проти трагічних подій минулого маємо ставити правду, бо лише така дорога дасть автентичну приязнь між народами. На цьому нам всім залежить. Дякуємо українцям, які солідаризувалися з нами, коли стався акт вандалізму. Дякуємо місцевій владі, службам, які ведуть слідство. Розраховуємо, що винні будуть покарані. Польсько-українська солідарність, яку часто демонструємо на міжнародному рівні, наше розуміння тяжкої ситуації в Україні – для багатьох невигідні. Тому нас пробують посварити в тих місцях і просторах, які найважчі в нашій спільній історії, найбільш дражливі. Маємо бути свідомі, що такі ситуації можуть повторитися. Маємо протидіяти цим речам, не піддаватися на провокації. Ті, хто чинили цей ганебний акт, досягли протилежного від очікуваного ефекту – ми тут разом, свідомі нашої трагічної спільної історії на противагу всім, хто хоче нас посварити».

Посол Польщі в Україні Ян Пєкло: «Разом – сильніші!»

Потім виступав посол України в Польщі Андрій Дещиця: «Хрест на цьому місці став місцем примирення українців і поляків. Нічого не може бути кращим, ніж спільна молитва, пам’ять про наше минуле і засудження трагічних сторінок історії. Маємо вчити історію з позиції примирення і розуміння одне одного. Маємо пам’ятати, що коли поляки і українці між собою воюють, то стають слабшими і вразливими до спільних ворогів. А разом спричиняємося до більшого добробуту і добра одне одного. Слава Україні! Нехай живе Польща!»

– Разом – ми сильніші, тому стоїмо під цим відновленим хрестом, – додав його польський колега, посол Польщі в Україні Ян Пєкло. – Ще два дні тому був переконаний, що будемо молитися під дерев’яним хрестом, але молимося під таким самим, який стояв тут до провокації. За це дякую українським друзям. Вірю, що тут такі стоять. Європа потребує, щоб Польща та Україна були разом!

Ігор Тимоць

Фото: Андрій Поліковський

У поліції припускають, що до злочину можуть бути причетні громадяни Російської Федерації, а серед інших осіб, яких перевіряв на причетність до злочину слідчий Бродівського відділення поліції – мешканці Бродівського району, Львівської та Тернопільської областей. Серед останніх можуть бути учасник АТО та член молодіжної націоналістичної організації.

Більше місяця минуло з часу пошкодження невідомими вандалами пам’ятника вбитим у 1944 році мешканцям села Гута Пеняцька у Бродівському районі на Львівщині. Нагадаємо, що 8 або 9 січня цього року невідомі зруйнували основну частину пам’ятника – хрест та розмалювали бічні стели. 12 січня у поліції повідомили, що, за даними експертизи, хрест підірвали за допомогою невідомого вибухового пристрою. Крім того, поліція попросила зголоситися можливих свідків злочину. Відтоді жодної інформації від поліції громадськість не отримувала. У прес-службі Головного управління Національної поліції у Львівській області PolUkr.net повідомили, що «розслідування триває, але результатів наразі немає».

Тож PolUkr.NET спробував самостійно з’ясувати, на якій стадії нині розслідування цієї справи. Власне розслідування здійснювалося виключно з відкритих джерел. Також варто пам’ятати, що процес слідства має таємну частину, деталі якої до завершення розслідування громадськості не повідомляють. Відомі для редакції імена та прізвища громадян України, яких перевіряли у поліції, у статті навмисно не згадуються.

Отже, з ухвал Бродівського районного суду відомо, що досудове розслідування у кримінальному провадженні про руйнування пам’ятника загиблим у 1944 році мешканцям Гути Пеняцької веде слідчий місцевого (Бродівського) відділення поліції. Дії невідомих вандалів кваліфіковано за частиною 3 статті 161 Кримінального кодексу – «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками». Частина 3 цієї статті передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на термін від п’яти до восьми років. Натомість основний зміст злочину за цією статтею – «умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності». Відомості про злочин внесли до Єдиного реєстру досудових розслідувань 10 січня – наступного дня після того, як про руйнування пам’ятника повідомили проросійські українські блогери та російські інтернет-видання.

Вже 11 січня слідчий поліції попросив у слідчого судді дати йому дозвіл на тимчасовий доступ до баз даних трьох найбільших українських операторів мобільного зв’язку. Слідчий цікавився тим, які мобільні телефони, а саме – з якими номерами IMEI та з якими абонентськими номерами, перебували у мережах цих операторів на місці злочину та у місцях ймовірного відбуття та прибуття злочинців чи злочинця з 6 до 11 січня. Суддя того ж дня задовольнив клопотання слідчого.

12-13 січня слідчий подав слідчому судді 11 клопотань, у яких знову просив дати йому доступ до баз даних операторів мобільного зв’язку, щоб перевірити 20 осіб з відомими йому номерами телефонів, які, на його думку, могли б бути причетні до злочину. Слідчого цікавили номери IMEI мобільних телефонів, якими користувалися ці особи, адреси розташувань базових станцій, детальна інформація про усі типи з’єднань, зокрема номери IMEI телефонів абонентів, з якими вони розмовляли або обмінювалися повідомленнями – усе за період від 1 січня 2016 року до 12-13 січня 2017 року.

Хоча й тексти ухвал слідчого судді були знеособлені перед публікацією у Єдиному державному реєстрі судових рішень (цього правила дотримуються усі суди, хоча й іноді трапляються винятки), PolUkr.NET вдалося з’ясувати шляхом перевірки номерів телефонів у соціальних мережах, що в одному з випадків йдеться про учасника АТО, що зараз перебуває на Донбасі, а в іншому – про вчительку однієї зі шкіл у Бродах. Ймовірно, більшість осіб, яких хотів перевірити слідчий поліції на причетність до злочину, є мешканцями Бродівщини або ж мешканцями Львівської та Тернопільської областей. Проте серед цих 20 осіб є й та особа, що, на думку слідчого, однією з перших опублікувала відеозапис та фото з місця злочину і могла отримати їх від осіб, які його скоїли. Вона зареєстрована, як припускає PolUkr.NET, у передмісті Одеси – селищі Таїрове. Такий висновок можна зробити зважаючи на ухвалу з якої не прибрали частину адреси проживання цієї особи.

Ймовірно, слідчий наступні два тижні витратив на те, щоб отримати витяги з баз даних мобільних операторів і знайти в них цінну інформацію. 1 лютого слідчий знову просить у слідчого судді дати йому дозвіл на доступ до бази даних «Київстару», щоб отримати повну інформацію про двох невідомих йому абонентів за тим самим шаблоном, що й попереднього разу, але за період від 1 січня 2016 до 1 лютого 2017 року.

За два тижні, 13 лютого слідчий знову повертається до суду з одним клопотанням, у якому просить дати йому доступ до баз даних мобільних операторів за вже описаним шаблоном за період від 1 січня 2016 року до 12 січня 2017 року, щоб перевірити на причетність до злочину чотирьох відомих йому осіб з відомими йому номерами телефонів. Після перевірки цих номерів телефонів у соціальних мережах та пошукових сервісах PolUkr.NET схиляється до думки, що однією з цих чотирьох осіб є молодий націоналіст з Тернополя, член не дуже чисельної націоналістичної організації.

Того ж дня слідчий подав до суду друге клопотання, яке свідчить про те, що у поліції вважають прийнятною версію про «російський слід» у злочині. Цього разу слідчий просив надати йому доступ до бази даних «Київстару», щоб перевірити на причетність до злочину невідомих йому осіб з чотирма номерами мобільних операторів РФ (якщо вони, звісно, реєструвалися у мережі «Київстару»). У мотивувальній частині ухвали від 14 лютого, якою слідчий суддя задовольнив це клопотання, йдеться: «в ході проведення пошукових дій було отримано інформацію про те, що до вчинення даного кримінального правопорушення можуть бути причетні особи, які користувались номерами мобільних телефонів операторів Російської Федерації».

PolUkr.NET отримав електронні виписки з Російського плану нумерації для кожного з цих номерів на веб-сайті Федеральної агенції зв’язку РФ. Виявилося, що один з цих номерів належить абоненту ВАТ «Вимпєл-Комунікації» («Білайн») у Москві та Московській області, другий – абоненту ВАТ «МегаФон» у Москві та Московській області. Два інших номери обслуговує ПАТ «Мобільні ТелеСистеми» (МТС) у Республіці Комі і Тульській області.

Абонентом МТС у Республіці Комі може бути Сєрґєй Марциновскій, зареєстрований у селищі Войвож, що входить до муніципального району «Сосногорськ» у Республіці Комі. Про це PolUkr.NET дізнався з однієї з відкритих російських баз даних номерів телефонів. Крім того, цей номер телефону був вказаний в оголошенні про продаж автомобіля у місті Ухта (Республіка Комі) у вересні 2016 року на веб-сайті avito.ru.

Своєю чергою, абонентом МТС у Тульській області може бути особа, що має профіль «Андрей К*******» у соціальній мережі «Однокласники» та користується адресою електронної пошти «kost******@freemail.ru» – дані приховано соціальною мережею. На жаль, пошуки інформації про московських абонентів «Білайну» та «МегаФону» у відкритих джерелах не дали результатів.

Отже, досудове розслідування у кримінальному провадженні про руйнування пам’ятника триває, але конкретних результатів, які варто оприлюднити для громадськості, наразі немає. Мабуть, опитування можливих свідків злочину теж не дають надії на його розкриття. У розслідуванні не відбулося ще жодного обшуку, затримання або призначення запобіжного заходу підозрюваним особам. Інакше про це стало б відомо з Єдиного державного реєстру судових рішень або з даних веб-порталу «Судова влада України». Зрештою, пошуки підказок у базах даних мобільних операторів можуть і не дати результатів, якщо злочинці й ті особи, що першими зробили відеозапис та фотографії на місці злочину, не брали зі собою мобільних телефонів або завчасно вимикали їх.

POLUKR.net також надіслав інформаційний запит щодо розслідування цієї справи в ГУ Національної поліції у Львівській області. Про те, яку відповідь дадуть у поліції, а також про те, чому СБУ може мати інформацію, що підтверджує «російський слід» у цьому злочині, – читайте найближчим часом на нашому порталі.

Дмитро Борисов

«З Бандерою вони в Європу не увійдуть!», – сказав Ярослав Качинський, голова партії «Закон і справедливість», яка контролює обидві палати Сейму. Не буде перебільшенням сказати, що Качинський контролює не тільки Сейм, але також прийняття рішень у ще двох будинках – Канцелярії Голови Ради міністрів та резиденції Президента Польщі. Саме тому відголоски позиції Prezesa відразу прозвучали з вуст польського президента Анджея Дуди та впливових депутатів правлячої партії.

Автор: Олександр Зінченко, стаття Тексти.org.ua

Повна цитата Ярослава Качинського з інтерв’ю тижневика «Do Rzeczy» звучить так:

«Ми не можемо роками погоджуватися, щоб в Україні будували культ людей, які здійснили геноцид щодо поляків, до того ж такий, що хоч і важко перевершити в жорстокості німців, але вони їх перевершили. Коротко кажучи, то справа певного вибору України. Я чітко сказав пану президенту Порошенку, що з Бандерою вони в Європу не увійдуть. Для мене це ясна справа, бо ми демонстрували величезне терпіння, але є його межі».

Що переповнило горнятко терпіння Ярослава Качинського? Як «культ Бандери, Організації українських націоналістів та Української повстанської армії» проявляється в історичній політиці українських державних інституцій?

Усе можна порахувати. Якщо основою «історичної політики» є культ Бандери, ОУН та УПА – можна припустити, що згадки «об’єктів культу» будуть з’являтися дещо частіше, ніж інших елементів цієї політики.

Комеморативні укази Президента України, «календарні» постанови Верховної Ради, тематика пам’ятних монет і поштових марок, зміст офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті, кількість нових пам’ятників Степанові Бандері та вулиць на його честь – усе це дозволяє оцінити масштаби «лиха».

Укази Президента України

Від інаугурації Петра Порошенка до моменту, коли Ярослав Качинський висловив йому своє незадоволення, на офіційній президентській веб-сторінці з’явилося майже 1600 указів. Проте історичної політики стосуються лише 43 з них.

Абсолютна більшість цих указів виходять кожного року і регламентують особливості відзначення державних свят: Дня Соборності, Дня Конституції, Дня Незалежності. Таких указів за майже тисячу днів президенства Порошенка найбільше – 14.

Подіям Майдану та подвигу Небесної сотні присвячено 7 указів.

Відзначення пам’яті жертв Голодомору, 75 роковини масового вбивства київських євреїв у Бабиному Яру, пам’ять про Другу світову війну – кожна з цих тем знайшла відображення в 4 указах.

Один з двох «персональних» указів був пов’язаний із відзначенням 150-річяя історика і співзасновника УНР Михайла Грушевського. 100-ліття самої Української республіки та Української революції 1917-1921 років є іще одним важливим «історичним» указом.

У категорію «Інші» потрапили укази, якими встановлювався День Захисника України, відзначалися річниці Чорнобильської катастрофи, започаткування Української Гельсинської групи, 200-річчя Михайла Вербицького та 150-річчя першого виконання головного твору його життя – Українського гімну, 500-річчя Реформації в Україні.

Серед указів Президента України нема жодного, де б згадувалися Степан Бандера, ОУН або УПА.

Пошук по сайту Президента України не знаходить жодного повідомлення або документу, де б згадувався Степан Бандера. Президентські спічрайтери не змогли згадати, щоб текст якої-небудь президентської промови містив згадки про провідника ОУН.

У цьому контексті з усіх публічних виступів Петра Порошенка згадується лише обмовка «Цинічні бандери» (заміть «цинічні бандити»).

ОУН та УПА згадуються лише в кількох публічних виступах Президента України.

Постанови Верховної Ради

Раніше український парламент щороку випускав десятки «календарних» постанов, якими встановлювалося державне відзначення важливих історичних дат.

Від 2014 року замість десятків парламент випускає одну постанову «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв», яка включає усі пам’ятні дати на наступний рік. Постанова на 2015 рік містила 67 пам’ятних дат, постанова на 2016 рік – 95, а цьогорічна – 94.

Три постанови разом охоплюють 256 пам’ятних дат у 2015-2017 роках. З них лише 9 присвячені подіям і особистостям, які пов’язані з ОУН та УПА. Цей перелік включає і відзначення 75-річчя УПА у жовтні 2017 року.

На культ це, здається, «не тягне». Особливо у порівнянні із особами і подіями, що пов’язані із Українською революцією 1917-1921 років. Календарні постанови ВРУ налічують 35 таких пам’ятних дат.

Пам’ятні монети і марки

У 2014-2016 роках Національний банк України випустив 108 пам’ятних монет. Укрпошта випустила за той самий час 87 художніх марок. Тематиці Української революції присвячено 11 монет і 1 марка (до 150-річчя Михайла Грушевського). На сайтах НБУ або Укрпошти не вдалося знайти жодної монети або марки 2014-2016 років, які б були присвячені Бандері, ОУН або УПА.

Діяльність Українського інституту національної пам’яті

В очах багатьох людей в нашій країні і за її межами Український інститут національної пам’яті під керівництвом Володимира В’ятровича – оплот і найбільший провідник «бандерізації».

Парадокс полягає в тому, що у перший рік його керівництва в публікаціях офіційного сайту УІНП ім’я Степана Бандери не з’являється жодного разу.

Протягом майже трьох років – з квітня 2014 включно до січня 2017 року – це ім’я згадується 19 раз.

У рубриці «Новини» з’явилося близька 1300 публікацій від моменту, коли інституцію очолив В’ятрович і до моменту, коли Качинський вирішив поділитися своїм баченням українських проблем.

До теми декомунізації УІНП звертався найчастіше – це п’ята частина усіх новин сайту.

14% новин УІНП пов’язані із історією Другої світової війни. Це зрозуміло: на 2014 рік припало 75-річчя її початку, а на 2016 рік – 70 річчя її завершення, а російська пропаганда найбільше маніпулювала саме із цим періодом історії ХХ століття.

Трохи більше 8% новин сайту присвячені темі Голодомору 1932-33 та масового голоду 1946 року.

На четвертому місці – тематика Майдану і Революції Гідності.

І лише на п’ятому місці новин сайту УІНП, менше 5% – це тематика ОУН та УПА.

Протягом усього часу Український інститут національної пам’яті не підготував жодної книжки або виставки, яка б була повністю присвячена Бандері, ОУН або УПА. Перша інформаційна кампанія, яка присвячена безпосередньо УПА, стартувала через два дні після сенсаційних заяв Ярослава Качинського.

Закони, «що глорифікують УПА»

9 квітня 2015 року з подачі УІНП український парламент прийняв пакет з 4 законів, які більш романтичні українські політики називали «Законами Чистого четверга», а польські – відразу оголосили такими, що «глорифікують УПА».

Судячи з результатів пошуку у Google, першим це формулювання вжив колишній прем’єр-міністр Польщі, лідер польських лівих Лешек Міллер. Тоді він оголосив, що приймаючи ці закони, «Україна всадила Польщі ножа в спину». Одночасно він заявив, що «На міфі УПА будується сучасна ідентичність України».

Ці формулювання живо підхопили польські медіа різноманітного світоглядного і політичного спрямування.

Аналіз того, як польські медіа висвітлювали зміст «декомунізаційного пакету», варто було б описати окремо. Тут – тільки найголовніші спостереження.

Значна частина матеріалів, які Google знаходить у відповідь на запит «закони, що глорифікують УПА», містить 4 види маніпуляції.

Більшість таких матеріалів переконують свого читача, що закон встановлює кримінальну відповідальність за «заперечення доцільності їх боротьби», маючи на увазі бійців УПА.

У дійсності закон не містить жодної криміналізації.

Пункт 1, статті 6 Закону стверджує: «Громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які публічно виявляють зневажливе ставлення до осіб, зазначених у статті 1 цього Закону, перешкоджають реалізації прав борців за незалежність України у XX столітті, несуть відповідальність відповідно до законодавства».

Тобто закон тут вкрай нечіткий, бо не містить жодних посилань до Кримінального, або Цивільного кодексів. Формулювання було нав’язано Радикальною партією Ляшка і в цій редакції є юридично нікчемним та безглуздим, адже його неможливо застосувати на практиці.

Маніпуляція змістом цієї статті народила повсюдне тепер у Польщі переконання, що за слова щодо злочинів, здійснених упівцями, в Україні будуть ув’язнювати істориків, журналістів, політиків та усіх, хто «не так» висловиться щодо бандерівців. І в цьому тискові на свободу висловлювань полягає нова політика української держави.

На ділі 5 стаття цього закону стверджує, що «Держава забезпечує всебічне вивчення історії про боротьбу та борців за незалежність України у XX столітті.» І у замовченні цієї вимоги закону полягає друга маніпуляція в польських медіях.

Третя маніпуляція полягала у тому, що більшість польських публікацій не повідомляла своїм читачам про те, що ОУН і УПА – це тільки дві позиції у списку. Цілий перелік налічує близька 60 таких позицій і охоплює кілька сотень політичних і громадських об’єднань, військових з’єднань і парамілітарних утворень: від військових і державних інституцій УНР і закінчуючи Українською Гельсинською групою та «Рухом». Тобто метою цього закону взагалі не було якесь спеціальне уславлення двох (і тільки цих двох) формацій.

На ділі основний намір полягав в усуненні певної несправедливості: в незалежній Україні, ті хто за неї боролися, опинилися в гіршому правовому статусі, ніж ті, хто боровся проти них. Багато ветеранів НКВД, МГБ і КГБ мали пільги і правовий статус «ветеранів війни», хоча займалися боротьбою не так з окупантами, як з «чуждими елементами» в тилу.

Нарешті, четверта – це маніпуляція контекстом.

Значна частина польських медій не поінформувала, що український парламент у той день проголосував не один, а чотири закони, які «переформатували» історичну політику України.

Перший – засуджував будь-які прояви тоталітаризму і вимагав усунення з публічного простору його символів та елементів пропаганди. Другий – забезпечував відкритий доступ до таємних архівів комуністичних спецслужб. Третій – говорив про Другу світову війну 1939-45 років замість глорифікації радянського міфу «Великої Вітчизняної війни». Ішлося про нейтралізацію саме того міфу, який сором’язливо уникав загадок, що цю війну у вересні 1939 року розпочали Гітлер і Сталін агресією проти Польщі.

Перейменування і пам’ятники на честь Бандери

Ці закони діють.

Сайт Українського інституту національної пам‘яті повідомляє, що в Україні в рамках декомунізації перейменовано 51 493 майдани і вулиці. На честь Степана Бандери назвали 34 з них. Це – 0, 07% від загальної кількості перейменувань.

Протягом цього ж часу було демонтовано 2389 пам’ятників, що пропагували тоталітарний режим. Натомість за три роки після Революції Гідності було встановлено 4 (чотири) нових пам’ятники Степанові Бандері. Це – 0,02% від кількості демонтованих.

Усі пам’ятники Бандері були встановлені коштом місцевих громад. З державного бюджету на ці проекти грошей не виділяли.

Як почувається бандерізоване населення? Соціологія

Протягом останнього часу в Україні проведено кілька соціологічних досліджень, які досліджували ставлення українців до Бандери, ОУН та УПА.

Найбільш репрезентативним є дослідження «Що об’єднує та роз’єднує українців»(4413 респондентів), яке Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва провів на межі 2014 та 2015 років.

Згідно цього дослідження, позитивно Степана Бандеру оцінюють 12,5% опитаних. Негативно – 19,8%

Бандера і далі лишається регіональним героєм. На Галичині позитивно сприймають його внесок в історію 47% (негативно – 1%), на Волині позитивне сприйняття провідника ОУН – 34,7% (негативне – 6,8%).

Дослідження, яке проводив Інститут соціології НАНУ влітку 2015 року (1802 респонденти), показує подібний рівень симпатій до Степана Бандери – 12,9%.

На цьому хороші новини для Ярослава Качинського закінчуються: Бандера у своїх симпатіях поступився Леоніду Брежнєву (13,2%). Проте про «брежнєвізацію» України помічники, вочевидь, не стали оповідати своєму шефу.

Підсумки «бандерізації»

«Культ Бандери» протягом 2014-2016 років у цифрах виглядає так:

Укази Президента – 0

Постанови Верховної Ради:

* щодо Бандери персонально – 0

* згадки дат, пов’язаних із ОУН або УПА – 3,5%

Пам’ятні монети Нацбанку України – 0

Марки Укрпошти – 0

У діяльності Українського інституту національної пам’яті:

* Згадок на сайті Степана Бандери – 1%

* Згадок ОУН або УПА в новинах сайту – 4,9%

Книжок про Бандеру, ОУН або УПА – 0

Виставок про Бандеру, ОУН або УПА – 0

Місцеве самоврядування:

* Пам’ятників Бандері – 0,02% від кількості демонтованих пам’ятників комуністичного режиму

* Вулиць на честь Бандери – 0,07% від кількості усіх перейменувань

Українці ставляться до Степана Бандери:

* 12,5% – позитивно;

* 19,8% – негативно.

Отже, загальний висновок щодо «культу Бандери»: складно відмовитися від того, чого в Україні нема.

Лишилося коротко прокоментувати першу частину процитованої на початку фрази Ярослава Качинського:

«Ми не можемо роками погоджуватися, щоб в Україні будували культ людей, які здійснили геноцид щодо поляків, до того ж такий, що хоч і важко перевершити в жорстокості німців, але вони їх перевершили.»

Щоб усвідомити глибину цієї фрази – її варто розмістити на фоні фото з таборів Аушвіц і Майданек.

Щодо того, як українці сприйняли цю фразу, нема соціологічних досліджень. Але з обговорення у соціальних мережах та в українських медіях виходить, що ці слова були сприйняті в контексті російської пропаганди та її оповідей про «розіп’ятих хлопчиків».

Це та реальність, у якій російську збройну агресію називають «українською кризою», злочинців і убивць – повстанцями і ополченцями, солдат країни агресора – «вежливыми людьми» та «зелёными человечками».

Слова Ярослава Качинського про «культ Бандери» лягли у парадигму цієї нової реальності – світу пост-правди.

Джерело: Тексти.org.ua

Ситуація на Донбасі залишається нестабільною. Після тижневих боїв в околицях Авдіївки, розголос про які дійшов до ООН, ситуація на лінії зіткнення знову більш-менш спокійна. Натомість 8 лютого загинув ще один ватажок донбаських терористів – Михайло Толстих із позивним «Гіві». Про причини і наслідки активізації боїв на Донбасі та загадкові смерті терористів PolUkr.net розпитав заступника директора з міжнародних питань Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, військового експерта Михайла Самуся.

– Про що свідчить ліквідація Гіві? Що відбувається на окупованих територіях?

– Це може бути як частиною війни між місцевими злочинними групами, перерозподіл нелегального бізнесу, так і зачисткою ФСБ. Це може бути заміна Москвою керівництва терористів, ліквідація непотрібних відпрацьованих елементів. Вірогідно, Росія починає переформатовувати свої групи окупаційних військ на Донбасі. Як мені відомо, Кремль пробує вийти на Київ, Берлін і Париж із пропозицією: ми забираємо з Донбасу одіозних фігур, а за це європейці та українці погоджуються, щоб Україна забрала окуповані землі на російських умовах. Тобто провела там вибори без українського контролю заради подальшого впливу на Україну, на нашу внутрішню та зовнішню політику.

– У цьому контексті закономірною виглядає скандальна заява німецького посла в Україні Ернста Рейхеля від 7 лютого, що вибори на окупованій території можна провести, навіть якщо там будуть російські війська…

– У цій заяві немає сенсації. Це позиція німецької сторони від перших днів конфлікту. Суть її в тому, що конфлікт слід якнайшвидше зупинити за будь-яких умов. Як правило, головними в цих позиціях були інтереси ФРН, і це логічно. Інтерес німців – стабілізувати ситуацію в зоні російсько-українського конфлікту і відновити економічні зв’язки між Берліном та Москвою на рівні, який був до 2014 року. Німецькі інвестиції, вкладені за 25 років в російську економіку під гарантії Кремля, обчислюються сотнями мільярдів євро. Через дії Москви, окупацію Криму і частини Донбасу вони тепер під загрозою. Тож Берлін намагається вийти із ситуації найпростішим для себе способом – тиснути на Київ. Насправді в Мінську найбільший тиск Німеччина здійснює не на Росію, а на Україну.

Якщо відбудуться вибори на окупованій території, а Україна їх прийме, перед тим внісши відповідні зміни до Конституції, то конфлікт стане внутрішньоукраїнським. Тоді буде оформлена інтеграція цих територій в українське правове і політичне поле, а з Росії вся відповідальність буде знята. Таке рішення задовольнить і німців, і більшість європейців, які зможуть скасувати санкції проти росіян та почати вести з ними бізнес «as usual».

– На щастя, українська влада не йде на такий компроміс з Європою…

– Це не лише українська влада, але й українське суспільство не дозволяє. Українська влада – відображення позиції українського суспільства. А воно ніколи не піде на це. Виглядає дивно, що європейські демократії гадають, якщо будуть тиснути на нашого президента, уряд чи Раду, то зможуть вирішити, як вони це називають, «українську кризу». Вони мали б знати: якщо рішення не відповідатимуть настроям нашого суспільства, то будуть трагічні наслідки, як під час протистоянь під Радою в серпні 2015 року, коли кидали гранати і загинув боєць Національної гвардії. Тоді події показали нульовий рівень толерантності українського суспільства до таких пропозицій. У Києві знають про інтереси ЄС. Вони полягають не в тому, щоб відновити нашу територіальну цілісність і суверенітет, а в тому, щоб задовольнити свої національні інтереси, які зараз, на жаль, не збігаються з нашими.

– Тепер до Авдіївки. За тиждень, починаючи з 29 січня, внаслідок жорстоких боїв і масованих артилерійських обстрілів загинуло близько 20 українських військових, МНСників і мирних мешканців. Чому там відбувся сплеск бойової активності?

– Ці бої були закономірними. Протягом останніх місяців українська армія поступово відновлювала контроль над так званою «сірою зоною» в Авдіївці, яка, за Мінськими угодами, мала бути під нашим контролем. Українські війська зайняли кілька важливих зі стратегічної точки зору позицій, які псували життя російським збройним силам.

Формальним приводом до початку масованих обстрілів Авдіївки з російської сторони стало те, що росіяни зробили безуспішну спробу відбити свої позиції, зайняті перед цим українською армією. Атака провалилася, росіяни зазнали важких втрат. Після цього була їх емоційна відповідь – вони накрили Авдіївку крупнокаліберними артилерійськими обстрілами. Командування в Москві дозволило їм використовувати всі види артилерії, включаючи системи залпового вогню «Град».

Цей сплеск активності Путін міг також використати, щоб показати новій адміністрації у Вашингтоні, що Кремль контролює ситуацію на сході України, і тільки з ним можна говорити про вирішення конфлікту в Україні. Москва хотіла показати, що, мовляв, якщо Путін захоче, то може зменшити інтенсивність вогню, а якщо захоче, то до Києва дійти. Насправді нічого з цього не вийшло. Вийшло все навпаки. Наша армія показала, що краще підготовлена до боїв, ніж російська. Авдіївка показала перевагу української армії над російською.

– Що зробили наші військові в Авдіївці?

– ЗСУ показали, що можуть діяти в найважчих умовах, коли ворог дуже інтенсивно використовує будь-які види артилерії. Сумніваюся, що в Європі зараз є ще одна армія, здатна навіть психологічно витримати артилерійський вогонь такої інтенсивності разом із «Градами». Таких артилерійських обстрілів у Європі не було з часів Другої світової. Наразі наша армія в плані морально-психологічної стійкості й тактики ведення бою є однією з найбільш підготовлених у Європі.

Це стосується й технічного забезпечення. Вивчаю інформацію, яку публікують на ворожих сайтах. Там писали про активне використання нашими військовими безпілотників, які вміло викривали дії російських військ, визначали позиції артилерії, ефективно протидіяли обстрілам. Українська армія зробила величезний поступ за три роки – з нуля стала однією з найсильніших у Європі.

– А як щодо дій військово-цивільної адміністрації Авдіївки?

– У мене немає жодних засторог чи критики. Адміністрація показала себе якнайкраще – попри наміри росіян влаштувати там гуманітарну кризу. Були сильні морози, а електрика й обігрів відключені внаслідок обстрілів ворога. У цих умовах, під ударами ворожої артилерії місцевій адміністрації вдалося організувати евакуацію населення, підключити волонтерів, забезпечити обігрів, доставити продукти харчування і все необхідне.

Як правило, в українському сегменті соцмереж, якщо діється щось погане, розганяється так звана «#зрада». У цьому випадку не бачив жодного повідомлення, що військові чи цивільні робили там щось не так. Навпаки – був величезний рух по всій країні, збирали теплі речі, продукти харчування, які прості люди відправляли в Авдіївку. Наскільки мені відомо, за один день всі склади були заповнені, тож можна було відправляти речі в інші населені пункти довкола Авдіївки.

– Які найбільш вірогідні сценарії розвитку ситуації на Донбасі?

– Зараз міжнародна ситуація така, що провідні країни світу намагатимуться вибудувати свої відносини з новою адміністрацією США. Також важлива майбутня зміна влади у Франції та Німеччині. Це дає змогу Кремлю формувати нові підходи у війні з Україною. Москва і далі пробуватиме зайняти місце провідного гравця на пострадянському просторі. Путін буде доводити новому президентові США Дональду Трампу, що лише з ним можна домовлятися щодо України. Він наполягатиме, що ніхто ні у Франції, ні в Німеччині, ні у Польщі, ні в самій Україні не може вирішити цього конфлікту. Тому такі демонстрації сили будуть регулярними. Будуть постійні сплески боїв, як під Авдіївкою.

Москва використовуватиме війну під певні події на міжнародній арені, під якісь переговори, наприклад, щоб Путін міг заробити козирі. Щоб міг сказати на переговорах: дивіться, ось загострення конфлікту, там гинуть люди, а я це все можу вмить зупинити, якщо прислухаєтесь до моїх пропозицій.

З іншого боку, ситуація на Донбасі залежатиме й від позиції української влади. Бачимо блокаду торгівлі з окупованими територіями. У Раді розглядають проект закону про окуповані території, де має бути вказано, що ці землі, як і Крим, окупувала Росія. Саме тому з ними не може бути жодних торговельних чи економічних відносин. Якщо Україна зробить так, це дасть нам змогу запропонувати Трампу та лідерам у Берліні й Парижі свій підхід до вирішення конфлікту. Поки Україна зберігає невизначеність щодо окупованих територій, не називає окупанта окупантом, доти будемо у слабкій позиції.

В українському законодавстві, в постанові Верховної Ради Росія прямо названа агресором. Проте немає закону про окуповані території, де було б чітко вказано, що РФ – окупант. Поки цього нема, є змога вільно підходити до трактування сторін конфлікту. Якщо не названо окупанта, то можна сказати, що це внутрішній український конфлікт, а РФ лише підтримує одну зі сторін. Це не передбачає відповідальності росіян за окупацію, не накладає на них матеріальної відповідальності. Київ має це змінити.

– Тобто наступний логічний крок Києва – назвати окупанта окупантом і, відповідно, припинити будь-яку торгівлю з окупованими територіями та Росією?

– Звичайно, треба визначатися. Якщо Київ хоче пояснити Трампу, що відбувається на Донбасі, то має бути гранично зрозумілим. Адміністрація Трампа ще не розібралася в цій проблемі, ситуація особисто для нього заплутана, він нова особа в політиці, міжнародних справах. Не виключено, що у конфлікті між Росією й Україною Трамп живе стереотипами «холодної війни». Мовляв, у цій частині Європи був СРСР, його частини тепер воюють між собою. У нього може сформуватися такий підхід, і він вмиє руки.

Щоб Вашингтону краще розібратися, нашій владі слід чітко і просто викласти позицію. Щоб за 5 хвилин можна було зрозуміти, що Україна вважає ці території окуповані Росією, що Москва несе повну відповідальність за ці території та їх населення. Якщо будемо далі називати ці території неконтрольованими і вести з ними бізнес, ганяти вугілля та інші товари через незрозумілу «лінію розмежування», то пояснити Трампу, чому Росія – окупант, буде важко. Навіть якщо американці скажуть: «Окей, ми розуміємо!», важко буде пояснити, чому США мають безапеляційно підтримувати нас, давати летальну зброю.

– У цьому контексті виправданою виглядає блокада торгівлі з Донбасом…

– І так, і ні. Блокада потрібна, але вона наразі протизаконна. Якщо виходити з формальної точки зору, то для українського суспільства і міжнародної спільноти не зовсім зрозуміло, чому торгівля і бізнес з окупованими територіями – законні, а блокада цього бізнесу – ні. Тут очевидні протиріччя законодавства і реальності. Слід чітко встановити законодавчий статус цих територій.

– Який військовий баланс сил на лінії зіткнення? Яка зброя і техніка найбільше потрібні українській армії?

– На кордонах з Україною, вздовж периметру, починаючи від білоруського кордону, через Крим до Придністров’я, Росія зібрала понад 150 тисяч військ. Це практично всі боєздатні частини Росії. Усі інші фланги, зокрема китайський, повністю відкриті. У цьому сенсі Путін ризикує, виставляючи всю військову машину проти України. Проти нас стягнуте все найсучасніше російське озброєння, авіація, сили ППО, балістичні ракети, тактична ядерна зброя. На самому Донбасі перебуває близько 40 тисяч російських окупаційних військ, які складаються з росіян та громадян інших країн, зокрема, й України. З української сторони – близько 60 тисяч військовослужбовців.

Україна потребує будь-якої новітньої зброї. Але особливо – систем розвідки, які точно й далеко «бачать» ворожі цілі, передають координати. Також потрібні командні пункти. І, звісно, високоточні засоби ураження, які можуть знищувати цілі, не завдаючи шкоди цивільному населенню. Оскільки росіяни постійно ставлять «Гради» в житлових районах, то бажано наносити високоточні удари, які відбиватимуть у них бажання використовувати артилерію навіть у житлових районах. Потрібна також високоточна протитанкова зброя, а також новітні системи зв’язку, які неможливо прослуховувати…

В України зараз усе озброєння радянського зразка. Його модернізують. Певний час можна витримати з цими силами, але з 2020 року треба буде активно замінювати цю техніку і зброю. Особливо потрібні нові засоби протиповітряної оборони, літаки, кораблі. Україна може сама виготовляти ракетну зброю і робить це.

Щодо зброї, яка допоможе нам провести деокупацію, то не вірю, що ЄС чи США будуть продавати її Україні. Зараз в ЄС діє заборона на будь-яку військово-технічну співпрацю з Україною, жодної військової допомоги з Європи, попри балачки, досі ми не отримували. Була лише невелика точкова допомога від Литви, але несуттєва.

Коли говоримо, що на Донбасі з українського боку є 400 танків і з російського 400, а в усій Німеччині – тільки 200, то мало хто в Європі може нам допомогти. Але головне – Європа не хоче брати участь у цьому конфлікті, вона вважає це внутрішньою справою України. У Європі вважають, що територіальна цілісність європейської держави не є цінністю для них. Це подвійні стандарти в сучасних міжнародних відносинах.

У Києві розуміють, що ЄС не продасть зброї, бо це посилить інтенсивність конфлікту. За логікою європейців, Україні не варто відновлювати територіальну цілісність, а краще здатися, віддати шматок землі чи повернути її у своє правове поле, залишивши водночас під контролем ворога. Цього добивається від нас і Росія. Якщо Україні дати зброю, то для Росії ця війна буде більш болючою і дорожчою. Гадаю, надалі реакція України на дії Росії буде все більш жорсткою і відкритою.

– Які ще висновки можемо зробити з боїв останніх тижнів?

– Бої під Авдіївкою показали, що ЗСУ можуть за відповідного політичного рішення почати активніші дії на Донбасі. Сумніваюся, що російська сторона на Донбасі зараз готова ефективно протидіяти українській армії. Звичайно, для Росії існують інші напрямки – київський через Чернігів, харківський, гібридна внутрішня дестабілізація України. Тут РФ може гратися ефективно. Але щодо військових дій на Донбасі, то Україна там диктує умови. Проте Мінські угоди все одно доведеться переписувати, бо зараз цілком інша ситуація, ніж була у вересні 2014 року, коли підписали Мінськ-1.

– Чи можна очікувати, що Росія атакує на інших напрямках, скажімо, на київському чи харківському?

– Не думаю, що до цього дійде. Якщо уявити, що Україна зараз почне звільняти Донбас, то Росія може завдати удару на інших напрямках. На Донбасі ж Росія навряд чи зможе нам протидіяти. Бої під Авдіївкою показали, що за три роки українська армія досягла того рівня, коли може виконувати завдання ефективніше, ніж російська на Донбасі. Російські війська пройшли пік готовності, почалася їх деградація.

Як показує інсайдерська інформація з окупованих територій, на інших напрямках Росія може нас шантажувати. Москва збирає сили, наприклад, на харківському напрямку. Вона хоче бути готовою завдати нам удару по флангах і таким чином оточити наші групи на Донбасі. Не виключаю також, що через кілька місяців Трамп умиє руки й відвернеться від Європи. Тоді для Росії масштабна атака буде логічним кроком, щоб показати, що вони не «злили» Донбас.

– Що варто робити зараз українській армії?

– Українській стороні варто надалі показувати, що наша армія може мати тактичні перемоги. Наприклад, коли в наступ іде батальйонна тактична група російських військ, то внаслідок наших дій вона має втрачати здатність воювати. Наші знищують їхній командний пункт, уражають засоби залпового вогню, знищують засоби зв’язку ворога. Такий підрозділ втрачає здатність виконувати свої функції. Після цього знищення живої сили ворога вже не настільки важливе й має, радше, психологічний ефект.

Саме це відбулося в Авдіївці, коли росіяни спробували вибити наших із позицій, але не змогли і зазнали важких втрат. Російські тактичні групи виявилися безпорадними. Це означає, що у них зародився страх, що російські окупаційні війська на Донбасі тепер мають нижчу боєздатність, ніж українські. Наша армія зараз повністю контролює тактичне поле бою. Це з точністю до навпаки щодо того, що було в 2014 році.

Розмовляв Ігор Тимоць