Восени 2017 року громадська організація «Фабрика думки «Донбас» провела на окупованих територіях Донецької області соціологічне дослідження за методикою глибинних face–to–face інтерв’ю. Опитування близько 600 респондентів засвідчило, що 18% населення ідентифікують себе громадянами «ДНР». Це результат як відтоку освічених людей із Донбасу, так і систематичного промивання мізків населенню, що залишилося в ОРДО. Чому люди, які ще вчора вважали себе українцями, росіянами, мешканцями Донбасу чи «совєтами», змінюють свою ідентичність? Яку саме ідентичність будують в «ДНР»? Чи є у неї сталі ідеологічні характеристики, чи це лише результат дії прямої пропаганди, покладеної на патерналізм та колективну свідомість людей? Як із цим боротися у контексті завдань деокупації та реінтеграції Донбасу?

У травні 2017 року Міністерство інформаційної політики (МІП) представило стратегію інформаційної реінтеграції Донбасу. На жаль, незважаючи на формальну презентацію, стратегію Кабінет Міністрів України так і не затвердив, тож вона не отримала фінансування на 2018 рік. Проте окремі її положення імплементуються у плановій діяльності міністерства та за рахунок залучення грантового фінансування через активні громадські організації.

Міністерство розробляє три основні треки за напрямком реінтеграції Донбасу (як окупованих районів, так і підконтрольної території): відновлення українського мовлення, перешкоджання російському мовленню, розробка якісного контенту. Щодо відновлення українського радіо- й телемовлення, то у 2017 році була відкрита нова телевізійна вежа в Новоайдарі, завдяки якій значно поліпшилось покриття на півночі Луганської області. Фактично, замість одного-п’ятьох телеканалів (залежно від віддаленості населеного пункту) сьогодні жителі регіону мають змогу приймати цифровий сигнал 24 українських телеканалів формату T2. Пріоритетне завдання на 2018 рік – будівництво нової телевежі в Покровську або Гірнику для покриття південного заходу Донецької області.

Сьогодні мешканці Покровська приймають телесигнал із Донецької телевежі, що в окупованому Донецьку (вул. Піхотна, 4), – всього за 2 км від лінії зіткнення. Відповідно, вона ретранслює в цифровій якості російський інформаційно-розважальний контент і передачі шести донецьких телеканалів. Цікаво, що завдяки своїй висоті (360 м – друга в Україні після київської телевежі) вона покриває сигналом не лише Донецьку, а й частини Запорізької та Дніпропетровської областей. Засоби заглушування сигналу, про застосування яких у 2017 році говорив секретар РНБО Олександр Турчинов, не були ефективними. Проте варіант фізичного знищення телевежі на сьогодні теж неприйнятний, адже це означає намір свідомого порушення українською стороною Мінських домовленостей. Шкура не варта вичинки – навіть моральний ефект від знищення телевежі буде зворотним і зіграє на руку пропагандистським зусиллям ворога (у Донецьку є ще дві 180-метрові вежі, тож відновити мовлення можна буде без великих зусиль).

Проте самими лише обмежувальними заходами ситуацію не змінити. Ключова проблема полягає у бракові конкурентного інформаційного контенту й нецікавій подачі матеріалу українськими ЗМІ. Тут нічого кардинально не змінюється вже щонайменше 10 років. Але позитив у тому, що в МІП розуміють масштаби проблеми. У Донецькій та Луганській областях працюють моніторингові місії Міністерства, які мають на меті визначити потреби й формат сприйняття для цільової аудиторії. Готують спеціальні програми, розробляють таргетований контент, формують групи впливу. Зокрема існує розуміння феномену популярності серед місцевого населення серіалів на військову та поліцейську тематику (сьогодні всі вони – російського виробництва), відтак заплановано відзняти вітчизняний серіал за тематикою АТО. Кіноіндустрія – надзвичайно привабливий інструмент впливу на ідентичність. Без українського кіно не буде інформаційної безпеки держави.

Великий вплив на населення невеликих містечок і селищ мають друковані видання. В 2017 році за ініціативи МІП з’явилося відразу три щотижневі регіональні газети, виходять також пропагандистські брошури. Робота триває не лише на Донеччині, але й у столиці. Для дипломатичного корпусу розроблені й презентовані брошури «20 фактів російської агресії», «Маріонетки Кремля». Адже за умов російської пропаганди в Європі без донесення правдивих фактів Україна не отримає від союзників масштабної підтримки своїх зусиль, якої відчайдушно потребує.

Приділяючи значну увагу традиційним інформаційним ресурсам, не варто забувати й про інтернет-сегмент. Сукупна аудиторія Facebook Донецької та Луганської областей становить приблизно 300 тисяч акаунтів. Facebook–стрічка давно перетворилася на інформаційний ресурс, що має найвищий рівень довіри. Інтернет не має кордонів, тож є велика можливість впливати на мешканців, що залишилися на окупованих територіях. Потрібен як серйозний економічно вмотивований інформаційно-аналітичний контент, позбавлений звинувачень у зраді та мови ворожнечі, так і розважальне наповнення. Сатиричне висвітлення сюрреалістичного побуту мешканців Донецька й Луганська («на злобу дня»), позбавлене зайвої токсичності, сприятиме проблемним цілям інформаційної реінтеграції ОРДО.

Підсумовуючи, варто наголосити на необхідності проактивної позиції українських ЗМІ в питанні Донбасу. Однак, не відкидаючи важливості інформаційної роботи для формування сталих ментально-психологічних установок населення, головне завдання влади полягає все ж у поліпшенні соціально-економічної ситуації в регіоні. Коли зникне проблема безробіття та низьких зарплат, будуть відбудовані об’єкти соціального забезпечення, відновлена транспортна інфраструктура, формувати позитивний імідж України на окупованих територіях стане набагато легше.

Валерій Кравченко

27 грудня відбулося довгоочікуване звільнення українців з полону бойовиків. Його значення важко переоцінити, адже це сталося вперше за останні 16 місяців. Попередні домовленості були досягнуті ще на початку листопада, коли в мас-медіа з’явилася інформація про активне залучення до переговорного процесу кума Путіна Віктора Медведчука. Через кілька днів відбулася телефонна розмова президента Росії з тодішніми очільниками «ДНР» та «ЛНР». Формат обміну був темою для дебатів тристоронньої контактної групи в Мінську ще понад півтора місяці. Врешті фінальна узгоджена схема передбачала обмін 74 українських бранців на 306 затриманих в Україні осіб, що цікавили режими на тимчасово окупованих територіях.

Наголошу: обміняли саме тих, хто «цікавив», а не «бойових побратимів» чи «жертв політичних репресій», як у випадку українського списку. Адже чимало із погоджених для обміну не захотіли повертатися в «ДНР/ЛНР», обравши українську в’язницю замість сепаратистської свободи. Дані різних джерел (Ірина Геращенко, Віктор Медведчук, «Громадське») різняться, але загалом виходить, що в напрямку Луганська й Донецька було відправлено близько 235 осіб. Україна ж забрала 73 погоджених заручників – лише одна особа забажала залишитися в окупантів. Втім, забрали ще не всіх – за даними СБУ, в підвалах проросійських бойовиків на окупованих територіях перебувають ще 107 українських заручників. Тож робота з їх звільнення лише починається.

Але крига скресла, і дехто за доброю передвиборчою волею російського агресора вже бачить мирне врегулювання, яке прийде в багатостраждальний регіон у 2018 році. Автор цих рядків не належить до числа оптимістів у цьому питанні. Обмін варто сприймати виключно як буденний факт війни, що триває, не шукаючи в ньому політичного або геополітичного підтексту. Зазначену тезу підтверджує зірване «новорічно-різдвяне» перемир’я, яке сьогодні регулярними мінометними обстрілами (кількість яких, щоправда, зменшилась) руйнують саме проросійські бойовики. Російська агресивна риторика щодо України (особливо після надання Києву летальної зброї оборонного характеру) лише загострилась.

Стримуючим фактором для Москви є березневі президентські вибори та Чемпіонат світу з футболу, що відбудеться в Росії у червні-липні наступного року. На цей час Кремль візьме паузу і вдаватиме з себе гарного міжнародного гравця. Проте лише вдаватиме, адже реваншистські цілі російської політики ніхто не відміняв.

Поволі вмирає ідея залучення на Донбас миротворців ООН. Минулого тижня заступник міністра закордонних справ РФ Григорій Карасін висловився вельми однозначно: Росія не допустить роботи миротворців ООН на всій території Донбасу, включаючи свій кордон. На запитання, чи можна очікувати, що «блакитні каски» з’являться на Сході України в 2018 році, він відповів: «Сподіваюся, що наступного року нам вдасться зробити кроки у цьому напрямку, але цей рух не повинен відбуватися за рахунок політичних інтересів Донецька і Луганська». «Із запропонованої нами резолюції видно, що головним завданням миротворців має стати забезпечення безпеки спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Ми бачимо штучні спроби змінити цю концепцію в сторону впровадження якоїсь зовнішньої адміністрації на південному сході з перекриттям кордону між Донбасом і Росією», – сказав Карасін.

Гра навколо псевдосепаратиських утворень успішно продовжується, зокрема й на міжнародній арені. Недарма у Гельсінкі, де у вересні 2017 року почав роботу Європейський Центр протидії гібридним загрозам, вже у грудні демонстративно відкрили чергове «представництво ДНР». Це прямий сигнал Європі щодо напрямку політичної спрямованості Москви, який не змінюється під дією санкцій. Більше того, Росія готова перейти від очікувальної позиції до наступу силами агресивних донецько-луганських яструбів. Здається, саме з цих міркувань (а не через внутрішні економічно-кримінальні чинники) відбулася зміна влади в Луганську.

Москва готова говорити з Києвом про кордон виключно після виконання модальностей Мінської угоди – імплементації закону про спеціальний статус ОРДЛО (йдеться про зовсім інший за суттю закон – не той, що сьогодні поданий Президентом у Верховну Раду), закону про вибори, закону про амністію. Причому амністія має виняткове значення. Як бачимо, жодної згадки про міжнародну адміністрацію в послідовностях російського бачення мирного врегулювання немає. І це зрозуміло: Росія сьогодні має 100% акцій впливу на ОРДЛО – навіщо їй добровільно зменшувати цю частку?..

Тим часом експертні кола в Україні розглядають перспективи реалізації формату міжнародної тимчасової адміністрації на Донбасі під проводом ООН. Цей сценарій не обмежується введенням військових миротворців і передбачає поетапне врегулювання: на рівні забезпечення безпеки та роззброєння, врегулювання економічних питань та моделі цивільного управління територіями, остаточного політичного вирішення. Фактично, модель міжнародного залучення до управління спірними територіями була використана двічі в історії. Перший кейс не показовий для України – це повоєнний режим управління Берліном у 1945 році, що передбачав поділ міста на контрольовані союзниками зони впливу. Другий випадок більш характерний: у 1920–1935 роках Саар вважався частиною Німеччини, але був окупований адміністрацією союзників. Потім, за плебісцитом, він увійшов до гітлерівського Третього рейху як «Західна прикордонна марка». Саме модель управління Сааром за мандатом Ліги Націй може бути використана для мирного врегулювання на Донбасі.

За Версальським договором, високоіндустріалізований Саарланд (ще одна паралель із Донбасом) мали зайняти Великобританія і Франція й управляти ним під мандатом Ліги Націй протягом 15 років. При цьому його кам’яновугільні басейни віддали Франції. 15 років Саарландом управляла Комісія з п’яти представників країн-переможців. За умовами мандату, до складу комісії довелося включити як мінімум одного француза й одного саарського німця. Наприкінці періоду міжнародної адміністрації плебісцит визначив майбутній статус Саару.

Модифікований варіант Саарського врегулювання – це розподіл відповідальності за мир у регіоні між основними стейкхолдерами і можливість для Росії (якщо вона справді цього хоче) вийти із гри з високо піднятою головою. Однак для Москви основним є інший історичний прецедент – мовно-економічна автономія Південного Тиролю 1971 року в складі Італії. Ця модель ліпше вкладається в казку про захист російськомовного населення, і більш сприйнятлива через економічно-прагматичну вмотивованість місцевого населення, яке історично вороже ставиться до іноземців, особливо якщо останні не обіцяють їм золоті гори.

На жаль, не варто очікувати в 2018 році завершення конфлікту на Донбасі, який Москва й надалі використовуватиме як ситуативний спойлер у відносинах з Україною та Заходом. «Закрите» для Росії питання Криму навряд чи можна буде хоча б частково відкрити через нову, вже третю, резолюцію Генеральної Асамблеї ООН про права людини на півострові. Натомість наближення електорального циклу в Україні створюватиме умови для внутрішньополітичних маніпуляцій, пік яких припаде на осінь 2018-го. Тож не варто годувати себе ілюзіями та новорічними обіцянками миру. Ми його ще маємо вибороти.

Валерій Кравченко

Проте фінансових вигод вона даватиме більше

Із 22 грудня оновилися умови для охочих отримати «Карту поляка» та можливості для власників таких документів. Про це йдеться на сайті президента Польщі. Якщо до цього часу на документ могли претендувати ті, хто міг довести, що батьки чи старіші родичі (дідусь, бабця чи двоє прабатьків) колись мали польське громадянство, то тепер приводом може бути лише запис про польську національність чи польське походження прохача або його родичів. Водночас зміни розширюють допомогу власникам «Карт поляка».

«Прибрали запис про польське громадянство»

У відповіді на запит Polukr.net в МЗС Польщі пояснили, що «Карту поляка» тепер зможуть отримати ті, хто підтвердить:

– Свій зв’язок із польською національністю через хоча б базові знання польської мови, яку вважає за рідну, а також ті, хто знає та культивує польські традиції і звичаї;

– Ті, хто в присутності консула Польщі, воєводи чи визначеного ними працівника складуть письмову декларацію про приналежність до польського народу;

– Ті, хто висловить свою приналежність до польського народу, чи доведе, що хоча б один із батьків, дідусь або бабця, чи двоє прародичів були польської національності; або ті, хто надасть довідку від польської організації, що діє в Україні, про активну участь прохача «Карти поляка» щодо розвитку польської мови, культури, чи польської нацменшини хоча б протягом останніх трьох років.

Це означає, що з закону під час оновлення прибрали запис про польське громадянство прохача «Карти поляка» чи його предків як підставу для отримання документу. Оновлення закону про «Карту поляка» не передбачає змін обсягу прав для власників цього документу, який залишається незмінним.

Від початку дії «Карти поляка» в 2008 році до кінця листопада 2017 року в Україні було прийнято 100 964 прохання про отримання «Карти поляка».

Щодо розгляду цих прохань протягом останніх чотирьох років, то в 2014 році в Україні було видано 9915 «Карт поляка», в 2015 році – 9533, в 2016 році – 13004, і за 11 місяців 2017 року – 12128. Загалом – 44580 «Карт поляка».

Допомога в отриманні житла для репатріантів

Зміни мають допомогти новим власникам «Карт поляка», які вирішили переїхати жити в Польщу, вирішити їх житлові проблеми на новому місці. Зокрема, держава збільшить фінансову допомогу на купівлю житла для цих осіб і змінить принципи нарахування дотації для репатріантів. Також передбачена процедура визнання репатріантами членів їх сімей, що з часом дозволить цим особам користуватися пенсіями і соцвиплатами в Польщі.

Найближчою родиною репатріанта, відповідно до змін у законі, є чоловік чи дружина, малолітня дитина чи діти, що перебувають під опікою хоча б одного з батьків та разом із репатріантом переїхали до Польщі. Житло таким особам дає гміна, яка отримує за це відповідну дотацію з бюджету держави. Також власники «Карт поляка», які вирішили повернутися на батьківщину предків, за посередництвом уповноваженого можуть отримати місце в спеціальному адаптаційному осередку для репатріантів в Польщі.

«Ціль змін – впровадження інструментів, що дозволять вирішити проблеми репатраіантів з житлом. Це буде зроблено через збільшення фінансової допомоги на купівлю помешкання. Зміни також стосуються сімей репатріантів, які тепер теж визнаються за репатріантів. Це дозволить цим особам отримувати пенсійно-рентову допомогу. На допомогу щодо купівлі помешкання для сім’ї репатраіанта держава може виділяти до 25 тис. злотих… Держава також дасть гміні дотації на оренду помешкань для сімей репартіантів», – йдеться в документі.

В Україні «Карти поляка» за 10 років, відколи діє відповідний закон, отримали понад 60 тисяч громадян. Документ видається на 10 років, тож власники перших «Карт поляка» в 2018 році змушенні будуть подавати заяви на їх продовження на наступні 10 років. Продовжити можна безкоштовно за зверненням до польського консульства в Україні чи війта гміни в Польщі.

«Карта поляка» – «за походження з польської крові»

Через фінансові вигоди від документу був ряд скандалів, коли «Карти поляка» отримували громадяни України, які мали сумнівне польське походження чи зв’язки з Польщею. У МЗС Польщі пояснили, що оновлення в законах мають подолати такі зловживання.

«Карти поляка» досі діставали особи, які не мали нічого спільного з Польщею та не почувалися поляками. Тепер записано, що має бути польська національність, походження з польської крові, а не просто щось колись видане чиновником», – прокоментувала нововведення для «Gazeta Wyborcza» депутат від правлячої партії «Закон і Справедливість» Малгожата Випих.

У польському МЗС пояснюють, що «інформація про польську національність була записана в багатьох документах Другої Речі Посполитої, СРСР, а також пізніших часів… зокрема, у свідоцтвах про народження, одруження, паспортах, військових квитках». Водночас зміни звужують коло осіб, які зможуть претендувати на такий документ.

Довідка

«Карта поляка» – документ, що підтверджує приналежність особи до польського народу, але не надає польського громадянства.

Власник документа має право:

– на безкоштовну довгострокову багаторазову польську національну візу;

– на адаптаційну фінансову допомогу протягом 9 місяців із часу переселення в Польщу;

– на безкоштовне навчання в польських державних вищих навчальних закладах;

– на стипендію в Польщі;

– на офіційне працевлаштування в Польщі;

– на ведення підприємницької діяльності в Польщі;

– на безкоштовне медичне обслуговування в Польщі;

– на безкоштовне відвідування державних музей в Польщі;

– знижки на залізничний транспорт в Польщі.

Ігор Тимоць

У ніч на 23 грудня 2017 року (у Вашингтоні ще був вечір 22 грудня) Київ отримав свій різдвяний подарунок від Сполучених Штатів – летальну зброю оборонного характеру. Символічно, що 22 грудня в Україні відзначали 100-ту річницю української дипломатії, й американську зброю для українських солдат, безперечно, можна зараховувати до її досягнень.

Стратегічне рішення про надання Україні летальної зброї було ухвалене кулуарно ще в червні 2017 року, й відтоді лише чекало на зручні обставини для його офіційного проголошення. Спочатку планувалося, що візит у жовтні 2017 року Міністра оборони України Степана Полторака до Вашингтона та його зустріч з американським колегою Джеймсом Меттісом будуть гарним приводом для подібної акції. Проте щось пішло не так, візит скасували, а єдина зустріч міністрів відбулася в Києві на День Незалежності України.

Відтермінування оголошення рішення пов’язане з багатьма політичними факторами. Серед них варто виокремити українські події навколо протистояння Генеральної прокуратури та НАБУ, затримання Саакашвілі, переслідування антикорупціонерів. США історично віддають перевагу тактиці батога і пряника, тож тиск на Україну цілком у традиції американців. Крім того, слід згадати й провалені зусилля Курта Волкера знайти компроміс із Владиславом Сурковим у Белграді щодо миротворчої місії на Донбасі. Нарешті, рішення про зброю для України можна пов’язати з останніми подіями під час екстреної пленарної зустрічі Генеральної Асамблеї ООН, яка 21 грудня ухвалила резолюцію із закликом зберегти статус Єрусалима незмінним – на противагу позиції США щодо визнання цього міста столицею Ізраїлю. Президент США Дональд Трамп дуже емоційно висловився про «союзників», які беруть американську допомогу, а потім голосують проти США на міжнародних форумах. Лише шість європейських країн утрималися від голосування на користь миру на Близькому Сході, серед них і Україна. Тож настав час винагородити таку лояльність!

Необхідно враховувати й американський військово-стратегічний контекст питання. 17 листопада 2017 року Сенат США схвалив проект бюджету Пентагону на 2018 рік, загальний обсяг якого становить майже $700 млрд. У ньому передбачено $4,6 млрд на стримування Росії в Європі та $350 млн військової допомоги Україні. Формальною перешкодою для запуску процесу передачі летального оборонного озброєння Україні була відсутність факту визнання Росії країною-агресором на рівні національних стратегічних документів (чинних Національної стратегії безпеки та Національної військової стратегії 2015 року). Тож 18 грудня 2017 року Вашингтон презентував нову Національну стратегію безпеки, яку більше року готувала команда військових експертів на чолі з Гербертом МакМастером (один із найпослідовніших лобістів посилення військового впливу США в Європі з метою стримування російського реваншизму). У новому стратегічному документі РФ та КНДР названі ревізіоністськими країнами, що прагнуть створити світ, протилежний до цінностей та інтересів США.

Україна згадана в документі лише один раз, однак у дуже вигідному контексті для посилення військового співробітництва між Києвом та Вашингтоном. СНБ-2017 визнає факт вторгнення Росії в Грузію та Україну, спрямованого на підрив суверенітету цих держав. Стратегія національної безпеки 2017 року (попередньо її публікації чекали в січні-лютому 2018 року) відзначає, що Росія має намір відновити свій статус Великої держави та сферу впливу навколо її кордонів. Для цього вона прагне послабити американський вплив у світі й посіяти розбрат між США та їхніми союзниками і партнерами, розглядаючи НАТО і ЄС як загрози. Констатується факт, що Росія продовжує інвестувати в нові військові потужності. Поєднання російських амбіцій зі зростанням її військових можливостей створюють зону нестабільності в Євразії, збільшуючи ймовірність конфліктів.

Не виключено, що до рішення надати летальне озброєння Україні Вашингтон підштовхнула й сама Москва, яка 18 грудня заявила про відкликання своїх офіцерів зі Спільного центру контролю та координації на Донбасі. Вихід росіян із СЦКК викликав суттєве занепокоєння України через можливість ескалації на лінії зіткнення. Згодом спецпредставник США з питань України Курт Волкер зазначив, що Росія навмисно відкликала своїх офіцерів перед ескалацією порушень режиму припиненню вогню. Проросійські сили почали активніше використовувати важке артилерійське озброєння і навіть РСЗВ «Град» (вперше за останні півроку), що призвело до відчутних втрат серед українських військових – більше 10 солдат загинули на фронті лише за останній тиждень, а 8 цивільних осіб було поранено внаслідок обстрілу мирних кварталів Новолуганського на Світлодарській дузі. З цими подіями різко контрастує ухвалене на засіданні тристоронньої контактної групи в Мінську чергове «новорічне перемир’я», якого, здається, ніхто не збирається дотримуватись.

На тлі відносної нормалізації відносин між командою президента Порошенка та США після жовтнево-грудневої кризи (Саакашвілі не був ув’язнений), ескалації на фронті та зовнішньополітичної кон’юнктури рішення про зброю для Києва виглядає цілком логічним саме зараз. Що ж отримає Україна?

У повідомленні Державного департаменту США немає жодної конкретики, лише натяки на цільове призначення. У заяві сказано, що рішення є частиною зусиль США, щоб допомогти Україні захистити свою територіальну цілісність і «стримати подальшу агресію». Проте подробиці стали відомі з інших джерел. Йдеться про план продажу Україні протитанкових ракет «Джавелін» (за місяць до цього США оголосили про продаж цих комплексів Грузії). Як зазначає американський телеканал ABC News з посиланням на співрозмовника в Держдепі, загальна вартість оборонного пакету складе 47 млн доларів. Він включатиме 210 протитанкових ракет і 35 пускових установок. Раніше повідомлялося, що Державний департамент схвалив комерційну ліцензію, яка дозволяє експорт в Україну снайперських систем Model M107A1, боєприпасів і пов’язаних з ними комплектуючих та аксесуарів на суму 41,5 млн доларів США.

Це вже значно серйозніше, ніж медичні «Хаммери» для української армії – єдине устаткування, яке Київ отримав від США за більш ніж три роки війни з Росією, втративши внаслідок диверсій військові склади радянської зброї в Балаклеї та Калинівці. Однак зупинятися на «Джавелінах» не варто – військове напруження в регіоні, ймовірно, наростатиме, зокрема й через симетричну відповідь Росії на озброєння України американцями. І без того майже невидима межа між стримуванням, готовністю та ескалацією у Східній Європі стає ще більш прозорою. Та чи забезпечить американська зброя необхідний захист українцям?

Валерій Кравченко

У міській раді польського міста Торунь журналісту PolUkr.net пояснили, що не можуть коментувати ймовірну появу пам’ятника, бо це приватна ініціативна на приватній території фонду Lux Veritatis отця Тадеуша Ридзика.

«Нічим не можемо допомогти в проясненні справи з можливою появою такого пам’ятника. Це приватна ініціатива отця Тадеуша Ридзика та його фонду, тож усі питання до них. Влада міста не відповідає за це, та не має до цього жодного стосунку. У цьому фонді щось таке справді хочуть поставити у себе, бо теж чула таку інформацію. Але це не питання до міста» – заявила в коментарі Polukr.net працівниця офісу міської ради Торуня Беата Червонка.

У варшавському офісі організації Lux Veritatis не зрозуміли, чому це до них звернулися з таким питанням, відмовилися наразі коментувати справу, але попросили вислати запитання на електронну пошту і пообіцяли після свят відповісти. Відтак Polukr.net чекає на відповіді Lux Veritatis.

Нагадаємо, днями у ЗМІ виник скандал, коли в публічному просторі з’явилися фото пам’ятника жертвам Волинської трагедії, який має постати в польському місті Торунь. На пам’ятнику, який ще мали б відкрити, – діти, наколоті на вила та насаджені на паркан. Польські та українські експерти розкритикували цей монумент як такий, що лише роз’ятрює рани минулого, сіє ненависть та може погіршити й так непрості польсько-українські відносини.

Тим часом, торунський відділ Інституту національної пам’яті (ІНП) підписав угоду про співпрацю з іншою інституцією отця Тадеуша Ридзика – Вищою школою суспільної культури та ЗМІ у Торуні. ІНП і Школа тепер провадитимуть спільні науково-дослідницькі, навчальні та суспільно-медійні проекти. «Тішимося, що будемо працювати разом, бо хочемо, щоб польськість надалі тривала. Головною нашою ціллю є просування історичної пам’яті та патріотичних настроїв», – заявив під час підписання глава ІНП Ярослав Шарек. Схожу думку висловив ректор-закладач Школи, отець Тадеуш Ридзик: «Іван Павло ІІ пригадував нам: хто не пам’ятає минулого, той не має майбутнього. Минуле – наша ідентичність, яку слід зберігати. Кожен народ, кожна людина повинні мати свою ідентичність. Добре, що є ІНП і він на добрій дорозі».

Довідка

Тадеуш Ридзик — 72 роки, польський католицький священик, доктор богослов’я, засновник і директор радіо «Радіо Марія», «Телебачення Trwam», співзасновник і голова фонду Lux Veritatis.

Вивчав богослов’я в Богословській академії у Варшаві. У 1971 році висвячений на священика. Працював викладачем релігії в Торуні. У 1991 році заснував «Радіо Марія», приватний університет — Вища школа соціальної культури і ЗМІ в Торуні. У 2009 році захистив докторську дисертацію на факультеті теології в Університеті кардинала Стефана Вишинського.

Тадеуш Ридзик — впливовий у Польщі священик. «Радіо Марія» має до трьох мільйонів слухачів. Медіа-конгломерат отця має теж телеканал Trwam i щоденну газету Nasz dziennik. Його роками підтримують польські праві партії.

Реформа Патрульної поліції була першою ластівкою всіх практичних реформ в Україні. Кошти на реформу виділили міжнародні партнери, передусім ЄС та США. Символічною була зміна назви служби на європейський лад (хоча в Росії поліція з’явилася на 4 роки раніше – у 2011-му), яка мала підкреслити різницю між минулою корумпованою й неефективною структурою, що обслуговувала інтереси «сім’ї» Януковича і старих олігархічних еліт, та новою службою, загартованою в горнилі Революції Гідності. Поліція мала бути свіжою, сучасною, привабливою (при наборі кадрів використовувався принцип гендерного мейнстріму – залучення до служби жінок, за якими були закріплені відповідні квоти), відкритою до людей та ефективною. Майже все з переліченого вдалося, крім останнього.

2014-2015 роки – особливий час для України. Разом із зовнішньою агресією, зростанням рівня патріотизму населення, нас накрили й побічні наслідки країни у війні, розграбованої попередньою владою та з неефективним новим керівництвом. Інфляція національної валюти в 2015 році сягала 48%; це спровокувало тотальне збідніння населення. А бідність завжди провокує зростання злочинності, стрибок якої теж зафіксований у 2015-му. Це був справжній виклик для нової поліції, яку українці сприймали переважно несерйозно. Гарні дівчата у формі, гарні японські машини для вдалого селфі… А хто ж має боротися зі злочинцями?

Не працювала й тактика відкритості та лояльності до дрібних правопорушників. У населення сформувалося відчуття вседозволеності й неконтрольованості ситуації в країні. Лише за 2017 рік у Києві було скоєно більше 10 терактів та резонансних політичних збройних нападів. Це призводить до суспільної дезорієнтації людей, які зневірились у захисті з боку держави. Дедалі гучніше лунають заклики дозволити носити зброю, яка і так стала загальнодоступною через війну на Донбасі. Кількість аварій на дорогах збільшилася в рази, а смертність внаслідок ДТП в Україні є найвищою в Європі.

Події навколо затримання Саакашвілі ще раз довели непрофесіоналізм правоохоронних органів. Головна проблема реформованої поліції – власне нестача професіоналів. Колись високі зарплати поліцейських (8-10 тисяч гривень – вища за середню в Україні) сьогодні з’їдає інфляція та зростання цін. Висока зарплатня є стимулом для поліцейського не брати хабарі, чим у промислових обсягах та за умов кругової поруки займалися «старі міліціонери». А що тепер?

Важливою проблемою залишається непропорційний розподіл кадрів та їх нестача. Якщо ситуація у великих містах ще залишається контрольованою, поліції переважно вистачає, то у маленьких містечках та в селах відчувається брак дільничних та слідчих кадрів. У більшості регіонів немає належної координації з іншими органами забезпечення порядку та місцевою владою.

Проте всі ці проблеми ще не є критичними. Їх можна вирішити за умов системної роботи та координації зусиль. Передусім потрібен зовнішній (не внутрішній!) аудит діяльності нової поліції, таргетовані соціологічні дослідження аудиторії для ефективної профілактики правопорушень. По-друге, потрібні цільові регіональні програми (такі, наприклад, вже діють у Харківській області), розгалужені стратегічні комунікації на горизонтальному рівні, а також посилена координація за вертикаллю «столиця–регіони». Можна створювати постійні міжвідомчі групи для реагування на проблему, проводити регулярні консультації, наради, заходи з планування.

Важливою ділянкою роботи є взаємодія з міжнародними донорами, створення регіональних проектних офісів в обласних управліннях МВС. Залучення механізмів проектного менеджменту до планової роботи органів правопорядку сприятиме ефективності роботи нової поліції. Також потрібні інтерактивні моделі взаємодії з молоддю, причому не лише на рівні профілактичних заходів у навчальних закладах, а й на рівні усталеної тенденційної взаємодії. Як взірцевий приклад – «Молодіжна Ліга майбутніх поліцейських» у Донецькій області.

Громадську організацію «Молодіжна Ліга майбутніх поліцейських» заснували 20 листопада 2015 року діти-патріоти із зони бойових дій – міст Мар’їнки та Красногорівки, сіл Гранітного та Чермалика за підтримки поліції Донеччини. Зараз організація налічує близько 1500 учасників. За два роки «лігівці» взяли участь у понад двох тисячах суспільно важливих проектів – правових, гуманітарних, культурних. Це і профілактичні заходи з протидії розповсюдженим злочинам, і надання допомоги родинам, що опинилися у скрутних обставинах, і робота з дітьми. Цей проект фінансують міжнародні донори – Програма розвитку ООН в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу в межах Програми відновлення та розбудови миру. Основними завданнями проекту є представництво і захист прав дітей Донеччини, цільова інформаційна робота, спрямована на виявлення дітей, які потерпають від насильства. ПРООН має плани в 2018 році за підтримки Луганського управління поліції поширити діяльність «Ліги» на територію Луганської області.

Сильні сторони реформи поліції варто використовувати з метою самопіару, як це робила Грузія в середині 2000-х років. Новостворені 47 сервісних центрів МВС по всій Україні (замість старої системи «віконець та живих черг». – PolUkr.net) – привід для гордості й приклад успішності реформи. Так само, як і сучасне устаткування та матеріальне забезпечення поліції.

Насправді функції нової поліції в Україні більші за свій номінал – забезпечення правопорядку. Довіра до правоохоронних органів – наріжний камінь правової держави під час війни. Відчуття захисту і стабільності в нинішніх реаліях значать для українців надзвичайно багато. Надто ж коли російські диверсанти й агенти почуваються в Україні неприпустимо вільно. Саме тому наступним завданням для України є реформа Служби безпеки. У цей час на поліцію буде покладено ще більше обов’язків та відповідальності, ніж вона має зараз.

Валерій Кравченко

До Львова привезли унікальні археологічні знахідки з околиць Кракова. Виставка «Археологія автострад», яку відкрили у львівському Музеї етнографії та художнього промислу, презентує результати археологічних досліджень 1997-2010 років, які проводили під час будівництва ділянки автомагістралі А4 від Кракова до кордону з Україною.

Тут можна побачити прикраси, побутові та ритуальні речі, посуд, зброю. На банерах та мультимедійних екранах, які супроводжують виставкові вітрини, представлено реконструкції жител та одягу давніх мешканців околиць Кракова. Найдавнішим археологічним знахідкам – 7,5 тисяч років.

«Велика цінність виставки у тому, що кожен глядач може не просто побачити знайдену річ, а прочитати про її історію та інтерпретацію археологів. Серед експонатів – найдавніша знайдена на території Польщі фігурка жінки. Їй понад 7,5 тисяч років. Можливо, у нашому розумінні вона недосконала, але майстер – ймовірно, це був чоловік – саме так бачив жінку і так передав своє бачення», – розповіла polukr.net кураторка виставки з української сторони, співробітниця «Рятівної археологічної служби» Наталка Войцещук.

Серед цікавих знахідок археологиня також виділяє намисто, яке поєднало в собі історії різних регіонів.

«Воно складається з зелених намистинок, що походять із північного Причорномор’я, та бурштинової підвіски, що зроблена з балтійського бурштину. А носила намисто людина, яка жила під Краковом», – пояснює Наталка Войцещук.

Серед найцінніших експонатів виставки – скарб 800-700 рр. до н.е. із Александровичів. Знахідка трапилась археологам уже в перші дні розкопок. Одразу під шаром орної землі вони знайшли скарб, який складався з понад 50 прикрас. Віднайдені браслети, шпильки, підвіски, ґудзики і чоловічий нагрудник походять із віддалених районів Північної та Південної Європи. Більшість предметів виготовлено з поширеної тоді бронзи. Однак частина прикрас була із заліза – сировини важкодоступної та цінної на той час.

«Скарб було заховано 2700-2800 років тому. Нам не відомо, чому ці цінні предмети сховали. Це могло бути пов’язано із наближенням небезпеки для мешканців поселення або ж через якісь інші події, які відбувалися в той час на території сучасних Александрович, що поблизу Кракова», – пояснює куратор виставки з польської сторони Альберт Заставний.

На виставці також представлено понад 40 банерів, які запрошують на своєрідну мандрівку автострадою слідами археологічних відкриттів. Біля найважливіших пам’яток відвідувачам пропонують затриматися найдовше і простежити їхній шлях від моменту виявлення в землі, через дослідження та реставрацію артефактів і аж до експонування знахідок у музейних вітринах. Доповнюють виставку комп’ютерні та фотореконструкції людей, прикрас, зброї, а також поховань, будинків, гончарних печей у часи їх використання. Найдавнішим із них близько 15 тисяч років, а найпізніші належать до XIX століття.

«Мені дуже приємно, що вперше після Польщі ми відкриваємо виставку саме в Україні. Хотів би, щоб ця виставка спонукала до думки, що в далекому минулому був постійних рух речей, людей та ідей без жодних кордонів. Сподіваюся, нинішні тенденції теж приведуть до того, що ми не матимемо черг на кордоні, й комунікація між нами буде швидшою», – зазначив на відкритті виставки директор Археологічного музею у Кракові доктор Яцек Гурський.

Із 2011 року «Археологія автострад» експонувалася у 16 містах Польщі. Львів став першим закордонним містом, де презентували виставку. Окрім Львова, її проведення заплановане ще в кількох містах України, які є центрами археологічної науки: Києві, Полтаві та Дніпрі. Організаторами виставки в Україні є Археологічний музей міста Кракова, Краківська група досліджень автострад та Науково-дослідний центр «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України. Співорганізатором виставки у Львові став Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.

В Україні виставка відбувається під патронатом Посольства Республіки Польща в Україні.

«Відкриття цієї виставки – одна із тих подій, які демонструють, наскільки тісними є зв’язки наших країн в історії, сьогоденні. Ця виставка показує також вплив розвитку сучасної інфраструктури на дослідження історії. Будівництво мережі автошляхів у Польщі було шансом для ґрунтовних досліджень. Нехай ця виставка буде певним мостом між дуже давньою історією, сучасністю і перспективою того, що ми можемо зробити разом», – сказав під час відкриття Генеральний консул РП у Львові Рафал Вольські.

За словами директора «Рятівної археологічної служби» Олега Осаульчука, для українських археологів співпраця з польськими колегами цікава не лише в рамках експонування виставки. Польща має унікальний досвід масштабних рятівних археологічних досліджень під час будівництва доріг, який буде корисний для українських науковців.

«Ця виставка наочно показує, що ми можемо отримати для нашої культурної спадщини та музейних колекцій за результатами масштабних археологічних досліджень. З іншого боку стає зрозуміло, що ми можемо втратити, якщо будемо ігнорувати збереження культурної спадщини. За останні 20 років у Польщі було збудовано кілька тисяч кілометрів автострад та «експресувок» (швидкісних доріг. – polukr.net). За роки незалежності у Львові не збудовано жодного кілометра таких доріг. Тобто ми маємо величезну перспективу отримати фантастичні наукові результати майбутніх археологічних досліджень», – зазначив Олег Осаульчук.

На початку березня в Києві польські й українські археологи планують організувати «круглий стіл», основна мета якого – обмін досвідом та методиками проведення рятівних досліджень під час великих інвестиційних проектів.

Оглянути виставку, яку презентували у Львові, можна буде до кінця лютого, щодня з 11:00 до 17:00 (понеділок – вихідний).

Мирослава Іваник

Російські спортсмени зможуть поїхати на Олімпіаду до Південної Кореї тільки під нейтральним прапором. Таке рішення ухвалив 4 грудня Міжнародний олімпійський комітет. Це, до речі, ще не найгірший вердикт для російського спорту, проте добрий знак про невідворотність покарання за застосування допінгу, яке в Росії піднялося до статусу державної політики. Як країна, яка завжди славилась зимовими видами спорту, сповзла до такої ганьби? Згадаємо ланцюжок подій останніх чотирьох років, який привів МОК до такого рішення.

У лютому 2014 року збірна Росії виграла медальний залік Олімпіади в Сочі, а місяць потому незаконно анексувала Крим за допомогою сумновідомих «зелених чоловічків». У листопаді 2014 року вийшов фільм німецького журналіста Хайо Зеппельта (телеканал ARD) про допінг у російській легкій атлетиці (літній вид спорту). Інформаторами стало подружжя Степанових: Юлія (бігунка) і Віталій (екс-співробітник РУСАДА – російського антидопінгового агентства). Того ж дня французька газета L’Equipe вийшла зі схожим розслідуванням. Міжнародні спортивні інституції – МОК, ВАДА (Всесвітнє антидопінгове агентство) та ІААФ (Всесвітня асоціація легкої атлетики) – зацікавилися кінематографією Зеппельта. Розслідування (вже реальне, а не журналістське) тривало майже рік.

У листопаді 2015 року з доповіддю виступила комісія Річарда Паунда (в її складі був тепер уже добре відомий Річард Макларен), в якій звинуватила міністерство спорту Росії в «маніпулюванні» допінг-пробами спортсменів. За підсумками розслідування російських легкоатлетів усунули від змагань під національним прапором – заборону не знято досі. Тоді ж ВАДА звинуватила директора московської лабораторії Григорія Родченкова у знищенні майже 1500 проб. Родченков подав у відставку, а 27 січня 2016 року втік зі своїм помічником до США. У лютому 2016 року за загадкових обставин пішли з життя два впливові чиновники РУСАДА – колишній виконавчий директор організації Нікіта Камаєв (помер 14 лютого 2016 року від інфаркту) та голова виконавчої ради В’ячеслав Синьов (3 лютого 2016 року, інфаркт).

За останні роки ВАДА і МОК зайнялися перевіркою олімпійських проб. Так Росія втратила майже три десятка медалей Пекіна-2008 і Лондона-2012. Росія намагалась оскаржувати рішення, але все вийшло по закону – жодного виграного позову з боку росіян.

На тлі антидопінгових скандалів світ спорту пережив «мельдонієву» весну 2016 року. Десятки спортсменів з Росії та інших країн світу тимчасово відсторонили. Багатьох потім виправдали. У травні 2016 року вже згаданий екс-голова Російського антидопінгового центру Григорій Родченков розповів з Лос-Анджелеса багато цікавого про допінг-програми перед Олімпійськими Іграми-2014 в Сочі. Його інформація лягла в основу розслідування The New York Times. З цього почалися «зимові проблеми» росіян.

Відразу після інтерв’ю Родченкова ВАДА повідомило, що всі свідчення перевірить канадський юрист Річард Макларен. Той швидко зробив висновок про існування допінг-системи. Його доповідь у липні 2016 року вплинула на допуск до Літніх Олімпійських Ігор-2016 російських важкоатлетів і веслярів. Легкоатлети (за винятком Дар’ї Клішиної) в Ріо теж не поїхали.

Попросивши час на доопрацювання матеріалів, Макларен підготував другу доповідь у грудні 2016 року. Це, власне, той документ, за яким зараз осудили Росію. У новій доповіді йдеться про маніпуляції з пробами до і під час Олімпіади в Сочі: коктейль «Дюшес», нелюдський вміст солі в пробах і підміна флаконів (про підміну свідчили подряпини на кришках). У всьому цьому брали участь представники держструктур Росії, зокрема ФСБ.

Доповідь Макларена майже рік перевіряли дві комісії МОК: команда Дениса Освальда заново вивчала всі проби російських спортсменів у Сочі-2014, бригада Самуеля Шміда – причетність держави до допінг-системи. Наслідки були грандіозними: більше двадцяти спортсменів довічно усунено від Ігор у будь-якій якості, у Росії відібрали 11 медалей – збірна втратила перше місце в загальному заліку. Шмід довів участь держави в маніпуляціях із пробами.

Головна причина всіх проблем – наявність державної допінг-системи. Олімпійський комітет Росії позбавлений акредитації, «чистим» спортсменам дозволили поїхати на Ігри-2018 тільки під нейтральним олімпійським прапором.

Президент Росії Володимир Путін 6 грудня прокоментував рішення МОК, частково визнавши провину росіян («ми дали їм привід»). ВАДА наголошує, що російська сторона має повністю визнати результати доповіді Макларена. Водночас країною прокотилася хвиля образ, незгоди і підтримки російських спортсменів. Це, безумовно, величезний іміджевий удар по російській державі та її амбіціях. І поки Росія готує оскарження в Арбітражному суді у справах спорту, Рада Федерацій уже підготувала свої персональні санкції проти чиновників ВАДА.

Відсторонення російської збірної від Олімпійських ігор – безперечно, найгучніший скандал Ігор у ХХІ столітті, який можна порівняти хіба що з бойкотом країнами Західної Європи Літніх Ігор у Москві 1980 року. Той факт, що «чисті» російські спортсмени все ж будуть представлені на Іграх, жодним чином не має нівелювати символізм прецеденту.

На перших Олімпійських Іграх сучасності, що пройшли в Афінах у 1896 році, атлети були розділені за національною ознакою. І самі спортсмени, і вболівальники розглядали учасників змагань насамперед як представників окремих країн. Націоналізм від самого початку був невід’ємною частиною Ігор. Національна складова найповніше проявилася в церемоніях нагородження переможців, коли на стадіоні піднімали прапор країни-тріумфатора. Вибір прапора був сам по собі політичним актом. Наприклад, на Іграх 1912 року в Стокгольмі фіни виступали під власним прапором, незважаючи на те, що Фінляндія була частиною Російської імперії. Ірландська збірна вперше виступила під своїм прапором у 1928 році.

В роки холодної війни Олімпійські Ігри перетворилися на арену політичного протистояння комуністичного Сходу і капіталістичного Заходу. Спортивні перемоги стали перемогами політичними.

Сьогодні спорт важить значно більше, особливо для країн, що відчувають комплекс неповноцінності (Росія зазнала поразки у «холодній» війні) та прагнуть самоствердження і реваншу. За будь-яку ціну. Відверто не позаздриш «чистим» спортсменам, які стануть зброєю російської пропаганди та маніпуляцій.

Спорт – величезний пропагандистський ресурс. Навряд чи російська телеаудиторія тепер побачить Олімпіаду в повному обсязі. Так сталося, що Росія поступово перетворюється на Північну Корею, прямуючи в добровільну інформаційну ізоляцію, за якої будь-яке альтернативне подання фактів є ледь не державною зрадою. Створена медійна паралельна реальність, де Росія веде боротьбу з несправедливістю у всьому світі (від ОРДЛО до Сирії), безумовно, допоможе відвернути увагу росіян від допінгової поразки. Україні також варто напружитися й очікувати ескалації бойових дій на Донбасі у лютому 2018 року. Про всяк випадок… Хоча, звісно, цей рік буде нетиповим для російської телеаудиторії – все залежить від перебігу президентських виборів навесні.

Загалом 2018 рік обіцяє бути успішним для Росії у зовнішній політиці. Існують умови для продовження політичної ходи проросійських популістів Європою – вибори в Італії та Угорщині. Вже в червні, наприкінці головування Болгарії в ЄС та напередодні Чемпіонату світу з футболу в Росії, можна очікувати пом’якшення європейських санкцій. Ба більше – повернення Росії в G8, саміт якої відбудеться в Канаді якраз у червні наступного року.

Все ж треба справедливо визнати, що головна іміджева подія для Москви та режиму Путіна в 2018 році – Чемпіонат світу з футболу. Завдяки мундіалю Росія зможе надолужити втрачене внаслідок бану на зимовій Олімпіаді. У зв’язку з цим полетить каміння і в наш город – Україна не витиснула максимум із ситуації з порушенням Росією норм міжнародного права. У країни-агресора мали б відібрати право проведення Чемпіонату світу з футболу. Цьому сприяв і корупційний скандал з ухваленням рішення щодо проведення футбольного форуму, який розгорівся в жовтні 2015 року. Через ці події голова УЄФА Мішель Платіні був змушений піти у відставку. Щоправда, сумніви стосувалися переважно не Росії, а заявки Катару на ЧС-2022. Проте й до Росії тоді виникали запитання. Ходили чутки, що Англія була готова прийняти Чемпіонат у себе, проте далі розмов справа не пішла.

Для України проведення великого спортивного іміджевого змагання в Росії (а Чемпіонат світу з футболу є саме таким) несе додаткові ризики, пов’язані з історичним паралелями: після Пекіна-2008 Росія вдерлася в Грузію, зупинивши війська за 30 км від Тбілісі, після Сочі-2014 – анексувала Крим і розпалила війну на Донбасі. І хоча зараз не час для надмірної забобонності, готуватися «про всяк випадок» варто. Надто ж коли передові військові бази Росії, побудовані за останні два роки, всього за 30-50 км від українського кордону.

Відсутність прапора Росії в Пхьончхані – це, без сумніву, приниження. Особливо коли йдеться про велику олімпійську державу, господаря попередніх Ігор і переможця загального медального заліку. Росія, яка так важко піднімалася з колін, знову на них опинилася. Нестриманість звичайних росіян у коментарях на очевидні звинувачення сповна демонструє їхні психологічні проблеми та невміння тримати удар. Росіяни, як, до речі, і більшість українців, мають дуже низький, майже нульовий, поріг толерантності. Плюс відома радянська маніакальна потреба в перемогах. За відсутності хліба видовище для росіян – понад усе. Що ж, Росія може запропонувати Північній Кореї (яка також не поїде на Олімпіаду через об’єктивні причини) провести свої ігри. Танковий біатлон, наприклад, дуже «сприятиме» безпеці в регіоні. Американці оцінять!

Валерій Кравченко

У київському Інституті Горшеніна 17 листопада відбувся круглий стіл «Україна і Польща. Пошук компромісу». Обговорювали українсько-польські відносини голова українського Інституту національної пам’яті (ІНП) Володимир В’ятрович, голова української частини Форуму партнерства України і Польщі, журналіст Віталій Портніков і співголова Парламентської асамблеї України і Польщі, народний депутат Оксана Юринець.

Віталій Портніков: «Україна в 2014 році стала суб’єктом міжнародної політики, а Польща з цим ще не звиклася»

– Після 2014 року Україна стала суб’єктом власної політики. До цього вона була об’єктом. Це, зокрема, стосується й історичної пам’яті. Україна має таке ж право на свою політику історичної пам’яті, як Польща чи Угорщина. Наші сусіди з цим ще не звиклися. Для деяких наших сусідів ми залишаємося колишньою радянською республікою.

– Конфлікти між сусідами – це нормально. Є лише одна червона лінія – коли сусіди, які є нашими стратегічними союзниками, стають союзниками наших ворогів. Не хотів би, щоб наші сусіди з Центральної і Східної Європи стали союзниками Росії, яка готова знищити Україну. Наразі у відносинах з Польщею цього немає. Попри всі претензії, Польща залишається нашим стратегічним союзником, який зацікавлений у нашому розвитку.

– Маємо розуміти, що відтепер українсько-польські стосунки будуть такими, як зараз. Помилково вважати лідера ПіСу Качинського уособленням Польщі Дмовського (лідер польських націоналістів міжвоєнної Польщі. – Polukr.net). Насправді Качинський – уособлення сучасної Польщі, яку ми ще маємо зрозуміти. Після нього можуть прийти нові лідери, але, ймовірно, вони теж будуть дотримуватися такої самої політики щодо історичної пам’яті, як зараз ПіС. І нам, і полякам слід навчитися жити із цим підходом.

– Після цієї кризи, яку ми, безперечно, переживемо, обидві сторони стануть більш зрілими. Надіюся, польські колеги зрозуміють, що мають справу з міжнародним суб’єктом, з яким варто рахуватися. З іншого боку, відпаде українська інфантильність, яка тривалий час була у наших політиків, – дивитися на Польщу як на нашого адвоката в Європі, як на країну, яка буде нас завжди безумовно захищати. Сподіваюся, наші відносини стануть більш прагматичними, продуктивними і ефективними.

– Як не галичанин можу сказати, що Польща дивиться на Україну через призму Галичини. Польща з Галичиною прожила в одній державі значно більшу історичну епоху, ніж із землями Великої України.

– Польська державність відбудовувалася на історичних міфах. Українська історія була монополізована іншими державами. Зокрема, Польщею. Українська державність вибудовувалася філологічно. Шевченко створив сучасну українську націю, користуючись культурно-мовними кодами. Це відмінний підхід від становлення польської чи російської державності. У нашому пантеоні до 2014 року були Леся Українка, Тарас Шевченко, Іван Франко. У польському – королі та гетьмани. Міцкевич і Словацький у польському пантеоні займали нижчу сходинку. Це різні підходи різних народів. Зараз цей пантеон починає в Україні змінюватися, і це дивує наших сусідів.

Володимир В’ятрович: «Польська влада не розуміє, що для нас історія – не розмінна монета, як це було до 2013 року»

– У тому, що претензії наших сусідів зайшли так далеко, винна частково Україна. Наша влада від проголошення незалежності до 2014 року не вважала важливими питання історії та історичної політики. Наша влада вважала історію дешевою валютою, яку можна конвертувати у більш цінну валюту – газ, кредити. Київ змінював свої погляди на минуле залежно від того, як це подобалося Москві чи Варшаві. Наші сусіди звикли до цього. Але зараз ситуація в Україні кардинально змінилася. У Польщі бракує адекватних експертів, які могли б пояснити цю зміну польському керівництву. Польські політики й аналітики, навіть проукраїнські, досі спілкуються з домайданною Україною, якої вже немає.

– В історичній суперечці українці поводяться значно зріліше, ніж поляки. Може, причиною цьому війна?.. Ми постійно живемо в стані небезпеки. Це сприяє швидкому дорослішанню. Поляки за 30 років безпечного проживання подалі від Росії, під парасолькою НАТО і ЄС, певною мірою впадають в інфантильність. Це помітно із заяв польських політиків на чолі з главою МЗС Ващиковським. Дивно звучить його узалежнення українського майбутнього від української інтерпретації своєї історії. Дивно звучать його погрози про заборону в’їзду в Польщу посадовим особам з України. Єдине, чого ми вимагаємо від польських партнерів, – дотримуватися українських законів на українській території. Так само, як ми дотримуємося польських законів у Польщі. Понад 20 років полякам не треба було дотримуватися українських законів в Україні. Їм можна було в Україні встановлювати будь-які пам’ятники і таблиці, наче не існує української держави. Але зараз ситуація змінилася, і вони ображаються.

– На фоні історичного конфлікту тривають наші контакти з польським ІНП. Його керівник Ярослав Шарек заявив кілька тижнів тому, що між нашими інститутами ледь не «холодна війна». Дивна заява. Насправді, коли три роки тому я очолив ІНП, моїм першим кроком був лист до польського ІНП з проханням перебрати досвід польських колег. За три роки наші Інститути запустили кілька важливих проектів. Найважливіший – польсько-український Форум істориків. Це майданчик, на якому історики можуть ледь не цілодобово сперечатися щодо багатьох історичних питань. Кілька тижнів тому завершилося 5-те засідання цього Форуму. Наступна зустріч запланована на березень у Польщі. Будемо бачити, наскільки вона буде можливою в контексті «чорних списків». Зі свого боку роблю все, щоб зустріч була можливою.

– Рівень зацікавлення історією в Польщі та Україні колосально відрізняється. Поляки значно краще знають свою історію. У цьому є плюси, бо поляки краще знають своє минуле. Але є й мінуси, бо відбувається політизація історії й історизація політики. Поляки опинилися в полоні свого минулого. Українці значно менше знають свою історію. Але у нас питання історії водночас значно менше політизоване.

– Польська історіографія значно випереджає українську, бо польська ніколи не була знищена. Українська історіографія була перемелена, фізичні носії вбиті, книги і джерела – сфальсифіковані. У Польщі, навіть комуністичній, була своя історія, історіографія. Польські політики, той же Ващиковський, вчили свою історію і пишалася нею. Українська історіографія тільки спинається на ноги від 1991 року.

– Причина конфлікту з угорцями і румунами та сама, що і з поляками, – набуття Україною суб’єктності. Ми повинні зрозуміти, що сильна Україна, нікому не потрібна, окрім самих українців.

– Україна зробила багато символічних кроків, які свідчили про нашу прихильність до поляків. Коли в січні цього року сплюндрували пам’ятник у Гуті-Пеняцькій, то, по-перше, українці розслідували справу, а по-друге, попри те, що пам’ятник не легалізований, тобто незаконний, його відновили за гроші української громади. На жаль, нічого подібного не було з польського боку. Щодо 15 актів вандалізму відносно українських пам’ятників в Польщі – жоден інцидент не розслідуваний, жоден пам’ятник не відновлений. Питання з легалізацією польських пам’ятників в Україні та українських у Польщі можна вирішити за кілька днів. Ми вже півроку запрошуємо польську сторону, їхній ІНП, сісти за стіл переговорів і вирішити ці питання. Натомість чуємо заяви від польських політиків, які лише доводять ситуацію до ескалації.

Оксана Юринець: «Польща була, є і залишається для нас стратегічним партнером»

– На своїй позиції намагаюся дивитися в майбутнє – проводити економічні форуми, зустрічі. Доречніше думати про краще майбутнє, а не зациклюватись на минулому.

– За останніми дослідженнями, поляки мають найвищі симпатії з-поміж народів світу серед українців. Більші, ніж канадці чи американці.

– Тисячі українських заробітчан і студентів у Польщі є агентами українського впливу в цій країні.

– Польща була, є і залишається для нас стратегічним партнером. Наші нації швидко вчаться, вивчають мови і культури, є європейцями. Ми разом можемо бути великою силою, бо це 80 мільйонів осіб. Можемо допомогти зберегти ЄС у такому вигляді, у якому його первинно задумували християнські демократи. Для цього маємо вести націю, а не бігти за натовпом тих, хто кидає гучні гасла, які роз’єднують. Сподіваюся, нам вистачить розуму і витримки, щоб будувати, а не руйнувати наше спільне майбутнє.

Ігор Тимоць

Польськомовна українська газета Kurier Galicyjski за сприяння польського Сенату та фонду “Свобода і демократія” проводять у Центрі міської історії Львова регулярні польсько-українські зустрічі – «Галицький клуб». На останню запросили польського журналіста видань Gazeta Wyborcza, Nowa Europa Wschodnia й «Український журнал» Пьотра Андрусєчка, який за період анексії шість разів був у Криму. Також своїми враженнями про відвідини півострова поділився журналіст газети Kurier Galicyjski Войцех Янковський, який був у Криму двічі за період анексії. Вони розповіли про методи, якими російська влада ламає спротив кримських татар, налаштованих проукраїнськи, і про ситуацію на півострові. Polukr.net зібрав деякі тези з виступу.

– З кожним роком все менше журналістів потрапляє в Крим. У світі бракує інформації, що діється на півострові. Російські ЗМІ взагалі ігнорують проблеми репресій проти кримських татар – немає жодних новин про обшуки, затримання і тортури щодо них.

– Після анексії в Криму почали використовувати статтю 180.1 Кримінального кодексу РФ – замах на територіальну цілісність. За це передбачене ув’язнення. Тобто заява на півострові, що Крим – український, може закінчитися позбавленням волі на п’ять років і тортурами. Це може бути навіть пост в Facebook із закликом такого змісту.

– За період анексії в Криму зникло близько 20 кримських татар. Останнього викрали у травні 2016 року. Є відео, на якому видно, як хлопця потайки забирають люди в поліцейській формі. Досі про нього немає жодної інформації. Говорив з його батьком. Такі історії дуже емоційні. Хлопця шукали по всьому Криму, але безрезультатно. Влада в Криму не несе за ці злочини жодної відповідальності. Російська поліція відкриває справи, начебто шукає зниклого, але це фарс. У Криму нічого не можна зробити без того, аби про це не знала ФСБ і силовики.

– Десь 95% працівників СБУ, українських суддів і прокурорів після анексії перейшли на російський бік – це вони тепер переважно ведуть справи проти кримських татар.

– Кримські татари дивовижно зорганізовані. Якщо в однієї людини вдома обшук, то моментально сходяться навколишні. У татар є система швидкого оповіщення. Найчастіше активісти просто знімають все, що відбувається під час обшуку чи арешту, на камери і це можна дивитися буквально в прямому ефірі. Щоб протидіяти цьому, російська ФСБ проводить масові затримання татар за кілька днів до обшуку чи затримання. Садять на кілька діб за вигаданими причинами. Дуже хочу донести до світової спільноти, що там коїться. Мені репресії в Криму дуже нагадують те, що робили росіяни на північному Кавказі, щоб зламати там спротив.

– Кримські татари чітко висловлюють проукраїнську позицію. В проукраїнських українців у Криму немає стільки відваги.

– Багато кримських татар і українців, які за Україну, були змушені виїхати з Криму. Російська влада витісняє неугодних, а решту намагається залякати через репресії, купити чи якось зробити їх лояльнішими. Для багатьох татар зараз жити в Криму дуже небезпечно.

– Кримського татарина, якому понад 70 років, в якого хвороба Паркінсона, посадили на кілька діб за одиночний пікет, бо він вийшов із плакатом «Путін, наші діти не терористи!». Іншого посадили в психіатричну клініку, схожу на ті, що були в ХІХ столітті – жахливі санітарні умови, божевільні ходять всюди, бо ніде нема дверей, ти ніколи не можеш бути сам, навіть в душі чи туалеті, – такий психологічний тиск.

– Обшуки в татар нагадують облави на терористів – ОМОН і ФСБ з автоматами, в повному обмундируванні, наче це справді небезпечні злочинці. Але в Криму ніколи не було терактів.

– На півострові часто блокують програми, які забезпечують анонімність в мережі. ФСБ контролює «ВКонтакте». Є ризик, що заборонять Facebook. Для кримських татар ця соцмережа дуже важлива для організації спротиву. Номер телефону в Криму можна купити тільки вказавши номер паспорта. Коли в кафе користуєшся інтернетом, то часто теж треба зазначити свій номер паспорта. Анонімність зберегти там дуже важко.

– Журналістам важко потрапити в Крим. Для цього ти повинен отримати дозвіл від української влади. Якщо працівник ФСБ бачить в тебе такий дозвіл, то провадить тривалий допит, переглядає техніку і телефон під приводом перевірки зв’язків із терористами. Можуть навіть затримати на якийсь час. Якщо їдеш з території РФ, то це автоматично заборона на п’ять років в’їзду в Україну. Бачив, як український прикордонник побачив у турків в аеропорту Києва російський штамп у паспорті, що вони потрапили в Крим з Кубані, і “вліпив” їм заборону. А турки возили гуманітарну допомогу кримським татарам. Звертався до влади в Києві з проханням звільнити від потреб реєстрації в’їзду в Крим журналістів і адвокатів, які захищають потерпілих за проукраїнську позицію на півострові. Наразі безрезультатно.

– Для багатьох кримських татар важливо мати зв’язок з Україною, щоб до них приїжджали люди з України. Однак це наштовхується на теорії зради серед громадян України. Також є розірвані сім’ї, родичі по той бік, які опинилися в критичній ситуації щодо можливості пересування.

– Мені здається, росіяни таки побудують міст в Крим. Він займає одне з перших місць серед федеральних інвестицій РФ. Його будівництво триває швидкими темпами. Думаю, в грудні 2018 року дорожній міст буде відкритий. А пізніше – залізничний. Населення, яке підтримало анексію, очікує на міст. Ці люди вважають, що стане легше жити – у Криму ціни дуже високі. Вищі, ніж в інших регіонах РФ, в Україні чи в Польщі. Кримські татари сміються, що проросійські кримчани хотіли російські зарплати і українських цін. А такого не буває. Проросійські кримчани менш відкриті щодо думок про ситуацію на півострові. Татари ж відверто критичні. Говорив з людьми, які в 2014 році були за приєднання до Росії. Через два роки спілкувався з ними – вони мовчать про ситуацію, боячись наслідків, але видно, що невдоволені.

– Серед кримчан побутує думка, що Крим – це не зовсім Росія, що в них погана влада – колишні регіонали. Вони вірять, що прийде Путін і вирішить всі їхні проблеми. Це ріднить кримчан з жителями інших регіонів РФ.

– Недавно був на Кубані, де робив репортаж про кубанських козаків. Більшість із цих козаків підтримують Путіна і російську владу. Але є такі, які проти Путіна, за український Крим. Їх небагато, але вони відкрито про це говорять. Один розповідав мені, як під час анексії їх перекинули як паломників у Крим – він стояв із кримським «Беркутом» біля Чонгару (село в Херсонській області перед в’їздом в Крим – Polukr.net). На місці їм роздали автомати, але патрони дали згодом. Їх забрали з Криму ще до референдуму. Він сказав, що вони навіть не знали про анексію Криму – вірили, в те, що їм казали, – що місцеве населення в небезпеці через події в Києві. Вони начебто їхали, усвідомлюючи потребу захищати порядок на вулицях і місцеве населення.

– У Криму часто чую, що російські продукти – неякісні. Сам там зазвичай стараюсь купувати білоруські продукти. Зарплати на півострові не так сильно виросли, як ціни. Середня пенсія в Криму, як чув від однієї пенсіонерки, – близько 7000 рублів (3220 грн – Polukr.net). Туристів в сезон приїжджає мало. До анексії було багато туристів з країн Заходу, молоді, яка індивідуально їхала. Тепер це радше організований сімейний відпочинок. Багато росіян думають – навіщо мені їхати в Крим? Туди важко добиратись, там поганий сервіс, дорого, я краще за ті ж гроші поїду до Туреччини.

– Існує навіть частина кримчан, яка вже ідеалізує український період. Кажуть, що жити було легше, дороги були кращі. У Крим через санкції не зайшов жоден російський великий банк. Платежі проводять через центр в Абхазії. Можеш розрахуватись в магазині російською MasterCard, але система показує, що ти проводиш трансакцію в Краснодарському краї. Російського МТС там офіційно немає – показує, що ти у роумінгу. У Севастополі вже є проблеми зі зв’язком – техніка виходить з ладу, а замінити її не можуть через санкції. Кажуть, планують купити нові станції в Китаї замість європейських. Вже немає таких проблем з електрикою, як раніше, будують дві електростанції, але виник скандал через замовлені в Німеччині, в Siemens, турбіни – невідомо тепер, чи вони будуть поставлені для цих кримських електростанцій.

– Основна стратегія Кремля щодо придушення спротиву анексії – спроби залякати неугодних кримських татар. Частина з них стала вже лояльніше ставитися до нової влади. Це приблизно 10%.

– У Криму не діють міжнародні організації, немає інституцій, які б слідкували за правопорушеннями на місці. Доступ навіть таких організацій, як ОБСЄ, дуже обмежений. Думаю, ситуація з противниками анексії Криму буде така, як в СРСР, де була репресивна політика щодо так званих «ворогів системи». Проте сам процес спротиву весь час тривав.

– За останній рік у Польщі зросла кількість проросійської інформації, якої раніше не було. Коли пишу статтю про кримських татар в польських ЗМІ, то знаю, що буде багато негативних коментарів від так званих російських тролів.