Ранок 5 грудня розпочався для киян з термінових новин з майдану Незалежності (вулиця Костьольна примикає до головної площі країни). Перехожі, які о 8 ранку квапились на роботу, могли спостерігати дуже незвичну картину, як головний опозиціонер і за сумісництвом колишній президент Грузії та губернатор Одеської області Міхеїл Саакашвілі повзає дахом свого будинку. Вулиця за лічені хвилини була оточена правоохоронцями, посиленими спецпідрозділом «Альфа» СБУ – обшук та затримання Саакашвілі тривали близько півтори години. За цей час зібрався агресивний натовп прибічників грузинського реформатора, які швидко звели свої барикади та навіть погрожували самоспаленням на знак протесту. Цей натовп вступив у відкриту сутичку з правоохоронцями на сусідній вулиці, коли затриманого Саакашвілі намагались вивезти у машині СБУ, та, зрештою, після тривалого протистояння звільнив свого лідера. «Міхеїл ака Джанго вільний» відразу рушив у напрямку Верховної Ради, де вже другий місяць знаходиться польовий табір його прибічників.

Сюжет для голлівудського бойовика з домішками мелодраматизму. Народний герой проти корумпованої влади! Проте все не так однозначно. О 16 годині Генеральний прокурор Юрій Луценко виступив перед Парламентом, заявивши, що джерелом фінансування акцій Саакашвілі є опальний олігарх Курченко, якого пов’язують зі «сім’єю» Януковича. Як доказ були представлені «плівки Луценка». Рука Москви! Зрада! Відразу з борця та народного улюбленця Саакашвілі перетворився на провокатора та запроданця.

Розвиток подій 6 грудня поступався за драматизмом попередньому дню. Переночувавши в наметовому містечку, Саакашвілі вибудовував план помсти. Проте вранці поліція почала штурмувати містечко, шукаючи Міхеїла, якого оголосили в розшук. Наступ силовиків захлинувся через організовану оборону містечка, якою командував колишній комбат «Донбасу» Семен Семенченко. По обіді в наступ пішли вже прибічники Саакашвілі, захопивши один з комітетів Верховної Ради. Хотіли «третій майдан» – отримуйте та розпишіться!

Все позитивно та весело, як заведено в Україні в цю пору року (до речі, ніхто не задумувався, чому всі революції в Києві починаються пізньої осені – на початку зими?). Однак є багато «але». Україна входить в зиму без упевненості в майбутньому. Немає бюджету на рік, немає єдності коаліції, на горизонті вибори, які вже фактично почались, – саме час для акцій політичної непокори! Є питання, чому до Саакашвілі прийшли лише зараз, після маршу за «народний імпічмент» минулої неділі (достатньо провального – в ньому взяли участь лише близько 5 тисяч осіб). Чому до цього всі забаганки та вимоги команди реформаторів виконувались (крім антикорупційного суду)? Чи не пов’язана ця ситуація з протистоянням Генеральної Прокуратури та НАБУ, яке загострилось минулого тижня через зрив операції та розкриття агентів антикорупційного бюро?

Виходить так, що зазначена лінія є основною, затримання Саакашвілі – її прямі наслідки. При цьому смішними виглядають звинувачення Президента України на адресу свого колишнього грузинського колеги. Вбачати в Саакашвілі кремлівського агента – занадто, навіть для Порошенка. Якщо говорити про належність до певних кіл, то Саакашвілі – перевірений клієнт республіканської партії США (правлячої сьогодні), як і вся його молода команда реформаторів-єврооптимістів та ситуативних демократів, так або інакше афілійованих допомогою старших американських колег.

На тлі нинішньої ескалації можна говорити про протистояння команди президента з американцями у прихованій фазі. Порошенко відкрито виступив проти ручного управління країною зі сторони США, яке де-факто відбувається сьогодні (як приклад, закон про реінтеграцію, написаний під диктовку американських консультантів), або ж «загрався» продажем геостратегічного значення України як ключової опори проти агресивного експансіонізму Росії в Європі. У будь-якому разі результат один – погіршення відносин з Вашингтоном, неотримання летального озброєння у короткостроковій перспективі, від’їзд деяких радників з Києва. Але найгірше для нас сьогодні те, що США можуть переорієнтуватись з підтримки України на діалог з Москвою.

Повертаючись до ситуації в Києві з пригодами «Міхо», людини без громадянства, необхідно тверезо оцінити звинувачення на його адресу. Вибачте, але 500 тис. доларів від Курченка виглядає, як «підстава». Занадто мала сума для настільки масштабної акції, занадто великі ризики. Проте мають рацію й ті, хто говорять про необізнаність Саакашвілі в українській політиці, яка є кланово-структурованою. Треба знати, на які телеканали ходити можна, а на які ні, яким журналістам давати інтерв’ю та з ким пити каву. Сьогодні обидва актора цієї політичної гри, Порошенко та Саакашвілі, закидають один одному зраду ідеалів Майдану, гру на користь Кремля. Одна контрреволюція проти іншої. Оцінювати це все зі сторони дуже не просто, проте не варто забувати просте правило: хто голосніше кричить «тримай злодія», той зазвичай і є злодієм.

У Саакашвілі сьогодні гарні карти для гри на емоціях – образ жертви політичних репресій, на яку «шиють» фальсифіковані звинувачення. Це історія, наскільки швидко друзі стають ворогами. Порошенка вже зараз асоціюють з Януковичем, Авакова – з Захарченком. Нові еліти, що постали з Революції гідності, узурпували владу в країні та ведуть війну на знищення з тими опонентами, які займають однакову «націонал-патріотичну» політичну нішу. Напрошуються паралелі з розправою над «Укропом» Ігоря Корбана вчора (партійний проект Ігоря Коломойського, якого підозрюють й у фінансуванні кампанії Саакашвілі), сьогодні нова жертва – «Рух нових сил».

Що отримує українське суспільство? По-перше, демонстрацію непрофесіоналізму реформованих правоохоронних органів під час затримання Саакашвілі. По-друге, дискредитацію СБУ, що є особливо небезпечним для країни, де загроза втрати державності на тлі зовнішньої агресії є однією з основних побоювань громадян. Підрив довіри до силового блоку – основне завдання російської агентури в Києві, аби українці почувались незахищеними. По-третє, суспільну дезорієнтацію та суміжну поляризацію, коли «свої проти чужих», «добро проти зла». Це зручний привід для маніпуляцій свідомістю, звідки б вони не надходили (зацікавлених полюсів сили два – США та Росія). Врешті, на новий «космічний» рівень вийшов правовий нігілізм громадян, в країні де-факто відсутня система покарання за правопорушення та діє правосуддя для обраних. «Рубікон» був перейдений прибічниками Саакашвілі ще у вересні, коли вони проривали українсько-польський кордон. Сьогодні вони вирвали з «лап» СБУ свого лідера, відчувають у собі силу робити нові звершення та зверхність у ставленні до чинної влади. Що буде завтра?

Валерій Кравченко

Протести під орудою Саакашвілі поступово перетворюються з опереточно-постановочного шоу на основне політичне дійство в країні. Головним чином – «завдяки» «героїчним» зусиллям влади та силовиків. Взаємне підвищення ставок підводить країну до тотального протистояння, в якому складно буде знайти переможця.

Затримання на даху

У вівторок вранці до київської квартири, де тимчасово проживає лідер партії «Рух нових сил» Міхеїл Саакашвілі, увірвалися представники СБУ та генеральної прокуратури з метою, як було оголошено, здійснення обшуків. Сам квартирант піднявся на дах будинку, де залишався впродовж години, погрожуючи стрибнути… Врешті-решт Саакашвілі затримали й оголосили підозру щодо «сприяння поваленню державного режиму». Згодом прибічники Міхеїла Саакашвілі заблокували автомобіль СБУ і витягнули звідти підозрюваного.

Пізніше стало відомо, що кримінальне провадження проти екс-президента Грузії відкрите за ч. 1 ст. 256 («Сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності». – Ред.) Кримінального кодексу України.

Звільнений Саакашвілі мало не на руках своїх прибічників понісся мітингувати в Маріїнський парк, де на сцені під Верховною Радою до самого вечора виголошував апокаліптичні прогнози для влади і персонально для Порошенка.

Натомість у самій Верховній Раді Генеральний прокурор України Юрій Луценко в уже традиційній для прокуратури манері демонстрував депутатам фільм про змову Саакашвілі з олігархом-утікачем Сергієм Курченком.

На відео тривалістю майже 30 хвилин депутати мали змогу спостерігати, як особи, ідентифіковані ГПУ як невідомий представник Курченка та соратник Саакашвілі Северіон Дангадзе, обговорюють схему фінансування протестів у Києві, зустрічаються, передають гроші, планують наступні акції. Представник Курченка впродовж усього «фільму» цікавиться можливістю особистих переговорів свого патрона і Саакашвілі на предмет допомоги в легалізації в Україні олігарха-втікача, який зараз мешкає в Росії. Наприкінці запису така розмова справді відбувається, і голос, схожий на голос Саакашвілі, пропонує співрозмовнику поспілкуватися зі своїм представником щодо співпраці.

Юрій Луценко у притаманному йому емоційному стилі закликав Саакашвілі впродовж 24 годин з’явитися в прокуратуру для надання показів, а його прибічників під Верховною радою – згорнути табір і розійтись.

Сам Саакашвілі цілком прогнозовано заперечив звинувачення Генпрокуратури щодо фінансування його акцій Сергієм Курченком: «Мені плювати, що там говорив Луценко. Вони брехливі тварюки», – сказав Саакашвілі зі сцени під Верховною Радою.

Пізно ввечері у вівторок стало відомо, що Національна поліція та Служба безпеки України на виконання доручення ГПУ оголосила Міхеїла Саакашвілі в розшук.

Таким чином, порівняно з 3 грудня (день проведення останнього заходу «Руху нових сил» – «Маршу за імпічмент»), ситуація навколо Саакашвілі загострилася на порядок. Якщо ж брати проміжок часу від його видворення з України і до сьогодні, то слід визнати, що його рейтинг як політика постійно зростав. І це зростання – заслуга влади, а не його власна.

Після 17 жовтня, коли Саакашвілі став одноосібним лідером протесту, акценти мітингувальників зосередилися виключно на одному гаслі та одній персоні – імпічмент для Президента Порошенка. Зайве пояснювати, що у випадку ухвалення такого законопроекту, він одразу став би інструментом маніпуляцій і тиску на чинного Президента. Крім того, викликає сумніви доцільність його прийняття саме зараз, коли до старту нової президентської кампанії залишається трохи більше року. І зовсім сумнівна його актуальність у порівнянні з більш важливими і нагальними реформами. Очевидно, така вимога обрана свідомо, щоб сконцентрувати весь протестний рух навколо персони Порошенка. І законопроект про імпічмент обраний лише тому, що є найбільш болючим персонально для Президента.

Небезпечна тактика

Від самого початку (позбавлення Саакашвілі громадянства. – Ред.) обидві сторони – умовна влада і прихильники екс-президента Грузії – обрали тактику постійного підвищення ставок у протистоянні. Якщо Порошенко особистим підписом (!) позбавляє Саакашвілі громадянства, той обирає найбільш епатажний спосіб повернення в країну. Після публічного брутального прориву кордону влада відповіла відкриттям кримінальних справ проти соратників колишнього голови Одеської ОДА. Коли на мітингах у Києві зазвучали заклики про імпічмент Президенту й відверті персональні образи з погрозами, силовики почали арешти і депортації найближчих членів команди Саакашвілі.

Станом на вівторок кульмінацією таких дій стали звинувачення у спробі повалення державного ладу, оголошені Генеральним прокурором України у Верховній Раді. Природно, що реакцією з боку Саакашвілі може бути лише повне їх заперечення. Це веде до подальшого зростання напруги – аж до силових сценаріїв. Очевидно, влада до останнього намагалась уникати такого розвитку подій, розуміючи, що це додасть балів лише Саакашвілі. Відтак абсолютно незрозумілими є сцени, розіграні сьогодні зранку в квартирі екс-президента Грузії. Адже силовики, по суті, зробили все для якнайширшого розголосу про вручення підозри Саакашвілі. Можливо, тактика правоохоронців полягала в тому, аби привернути максимальну уваги до цієї події й спровокувати якомога більше опозиційних політиків кинутись на допомогу Міхо, порушуючи закон і чинячи спротив силовикам. На це вказує заява Генпрокурора у Верховній Раді, який перерахував нардепів, проти яких можуть порушити кримінальні справи через перешкоджання правоохоронцям.

Якщо такий сценарій справді має місце, можна зробити висновок, що влада дійсно намагається використовувати персону Саакашвілі для недопущення консолідації опозиційних сил в країні. Першого разу такий сценарій спрацював на початку жовтня, коли багато партій, що вважають себе опозиційними, відмовилися від участі в акції «За велику політичну реформу» або ж обмежилися суто формальною участю саме через «небажання бути у підтанцьовці» екс-президента Грузії. Відверті маніпуляції та маргінальні акції Саакашвілі, Соболєва і Семенченка впродовж наступних двох місяців мали б остаточно відбити у них будь-яке бажання брати участь у протестних акціях. Дискредитація Майдану та опозиції через незрозумілі бойкоти магазинів Roshen, відверто «мутні» блокади і неприйнятно персоніфіковані образи зробили неможливим проведення найближчим часом консолідованих протестних акцій за участі системних політичних партій. А демонстрація скандального відео про півмільйона доларів «на захоплення Харкова» й розхитування ситуації в Києві мала б остаточно розчавити усіх, хто засвітився на «Міхомайдані». Влада одним ударом позбулася б незручного суперника й отримала б перепочинок принаймні до середини весни, спокійно переживши історично гарячі для України зимові місяці. Однак ці плани справдяться, лише якщо озвучені звинувачення оперті на залізобетонні докази. В іншому випадку ця справа може похоронити і політичну кар’єру Генпрокурора Луценка, і навіть самого Порошенка. Адже Саакашвілі – не Розенблат, він не дозволить тихенько забути свою справу, якщо щось «не зростеться» із доказами.

За кулісами протистояння

Однак найбільша небезпека цієї історії прихована в тому, щоб намагатися оцінювати її винятково в площині протистояння Порошенко-Саакашвілі. Насправді ж обидва – лише символи загального незадоволення ситуацією в країні. І для багатьох, якщо не для більшості, головним винуватцем є саме Петро Порошенко. Надто багато він зробив для того, щоб стати на вершині державної піраміди, стати уособленням влади для українців. Це і небажання ділити повноваження (а отже й відповідальність) із партнерами по коаліції, і послідовні намагання контролювати всіх і все в державній машині, і «відтискання» від управління всіх, хто не погоджується на його визначальну роль у державних процесах. За десятки років успішного управління бізнесом Порошенко звик до одноосібних рішень і персональної відповідальності за них. І тепер уже третій рік намагається перенести цю модель управління на керівництво державою. Однак тут це не працює, і замість влади Порошенко отримує лише відповідальність за всі помилки. Ці настрої добре зрозумів Саакашвілі. І саме тому обрав Президента за основну мішень.

Нагнітання ситуації з пропозицією простих рішень (у всьому, мовляв, винен Порошенко, отже його треба скинути, заарештувати тощо) і така ж «тупа» реакція силовиків призводять до щораз більшого підвищення ставок, втягуючи в протистояння тих, хто від самого початку хотів залишатися осторонь. Якщо події розвиватимуться лінійно, за попередньою схемою – силового протистояння не уникнути. Тим більше, що зацікавлені в такому розвитку подій є в обох таборах, не кажучи вже про Росію. Адже це, по суті, реалізація оптимістичного сценарію кремлівських стратегів щодо України.

Віктор Біщук

В Україні протягом 2014-2016 років зареєстровано 18 кримінальних справ про замахи на високопосадовців. Хоча майже всі злочини не розкриті, у більшості з них експерти бачать «російський слід».

Ось найбільш резонансні вбивства:

– 30 жовтня на залізничному переїзді під Києвом невідомі обстріляли джип учасників АТО, чеченців Адама Осмаєва і його дружини Аміни Окуєвої. Окуєва загинула, Осмаєв – поранений. Злочинці втекли.

– 2016 рік почався зі смерті 22 лютого мера Старобільська Володимира Живаги, якого знайшли на ґанку міськвиконкому з вогнепальними пораненнями. СБУ затримала кілера.

– 20 липня 2016 року внаслідок вибуху авто в центрі Києва загинув журналіст Павло Шеремета. Попри обіцянки, винні не знайдені.

– 23 березня 2017 року серед білого дня в Києві, біля готелю, застрелили екс-депутата російської Думи Дениса Вороненкова.

– 31 березня через вибух авто в Маріуполі загинув полковник СБУ Олександр Хараберюш. 31 жовтня глава СБУ Василь Грицак назвав ім’я вбивці – Юлія Прасолова, яка зізналася, що підірвала машину за 15 тисяч доларів, які потребувала для купівлі амфетаміну.

– 27 червня внаслідок вибуху авто у Києві загинув полковник розвідки Максим Шаповал.

– 8 вересня у центрі Києва внаслідок вибуху авто загинув грузин, який воював добровольцем в АТО, Тимур Махаурі.

– 25 жовтня цього року внаслідок вибуху мопеда біля телеканалу «Еспресо» в Києві постраждав депутат від «Радикальної партії» Юрій Мосійчук, політтехнолог Віталій Бала і киянка Надія Тарасенко. Загинули охоронець Руслан Кушнір і колишній працівник поліції, підполковник Михайло Мормель.

Про цілі цих резонансних вбивств Polukr.net розпитав заступника директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдана Петренка.

– Чи можете класифікувати вбивства, які сталися в Україні протягом останніх трьох років?

– Так. Перша категорія – це спецслужбовці, які ведуть реальну боротьбу проти російської агресії. У цьому пункті важливо, що після вбивств Хараберюша і Шаповала прозвучала версія, що нібито ці теракти організовані спецслужбами так званих «ДНР» і «ЛНР». Росія робить це, щоб показати світові, що війна в Україні – громадянська, як це постійно стверджує офіційна Москва.

Друга категорія – вбивства Бузини і Калашнікова у 2015 році. Ці особи – символи так званого «русского мира». Їх ліквідація мала показати світові нашу схильність до «фашизму», показати, що в нас нетерпимість досягла такої межі, що Україна не може вважатись демократичною країною для західного світу.

Третя категорія – це проукраїнські символи. Як-от Окуєва. Напад на символи має вагоме значення, бо підриває патріотизм в Україні, а це чи не єдиний стержень, на якому тримається українська єдність.

Четверта категорія – неоднозначні політичні вбивства. Йдеться насамперед про Мосійчука і Тимура Махаурі. У цих випадках прослідковується і російський слід, і певні економічні суперечки, і чеченський слід.

Головна мета цих вбивств, по-перше, усунути знакових діячів українського спротиву. По-друге, сформувати в населення думку про безпорадність наших правоохоронців. По-третє, щодо вбивства Вороненкова, коли винні українці, до того ж патріоти, – сформувати негативне ставлення до останніх, розколоти патріотичні середовища.

– А як щодо версій замаху на Мосійчука?

– Першу версію замаху озвучив сам Мосійчук – це рука Кремля. Якщо це так, то ціль РФ – посіяти паніку, незалежно від наслідків для депутата. Росіяни не зацікавлені в убивстві конкретного українського політика, бо наразі жоден з них не об’єднує українське суспільство і не має електоральної потуги, яка могла б змінити ситуацію в Україні.

Друга версія – чеченський слід. Він певною мірою підтверджується тим, що Окуєва була помічницею Мосійчука. Я б не зосереджував увагу на цій версії, бо як причина замаху йшлося, що колись Мосійчук на відео розстрілював портрет глави Чечні Кадирова. Не думаю, що Кадиров вбиватиме всіх, хто розстрілює його портрет, бо довелося б убити багато українців, які до нього погано ставляться.

Третя версія – українська. Її можна розділити на дві. Перша – Мосійчук був причетний, за версією української прокуратури, до великих корупційних дій. Усьому суспільству показували фільм, де він начебто брав величезні хабарі. У країні, де настільки розширилися межі насильницької поведінки, що вбивають за куди менші гроші, наприклад, коли дівчину вбили за 500 грн боргу, за таке могли вбити. Друга українська версія – протистояння в середовищі українських патріотів. Частково її озвучив Мосійчук, який заявив, що замах здійснили російські агенти в середовищі українських патріотів.

Виконавцем міг бути як росіянин, так і українець. Його національність не має значення, бо замовник міг бути іншої національності. Замовник зацікавлений лише в тому, щоб сховати сліди, обірвати ланцюжки, тож, як правило, підставляється у таких випадках інша особа, виконавець.

– Хто зараз найбільше в групі ризику?

– Якщо говорити про групу ризику, то в ній насамперед українські військові. Їм найбільше довіряють українці. Тут ціль – деморалізація українських армійців. Це зараз єдиний державний інститут України, який має понад 50% довіри населення. Зламати цю довіру – одне із завдань гібридної агресії Росії. Друга ціль – сіяти ворожість між українськими патріотами. Якщо ЗСУ захищають територію України, то українські патріоти захищають її ідеологічно.

Інші категорії населення у відносній безпеці. Росія не зацікавлена в масових терактах в Україні, бо вони призвели б до мобілізації населення і вимог надати більше повноважень правоохоронцям. Це веде до поліцейської держави. А Москва не хотіла б такої України. Будь-яка міцна державність в Україні Кремлю не потрібна. Основа мета РФ навпаки перетворити Україну на «недієздатну державу», failed state.

– Глава СБУ Василь Грицак представив вбивцю полковника Хараберюша – 29-річну наркоманку з Донбасу. Про що це може свідчити?

– По-перше, це жінка. Отож, українським правоохоронцям не слід звертати уваги на гендерну різницю. Якщо є підозри, то потрібно перевіряти, незалежно від статі. Важко збагнути, як 29-річна наркоманка могла вбити контррозвідника, який розумів, що живе в прифронтовій зоні в Маріуполі, якому слід було обережно ставитись до пересувань і дотримуватися підвищених норм безпеки.

Але я б не акцентував на виконавцях. СБУ має виходити на замовників. Варто відслідкувати і показати весь ланцюжок від замовника до виконавця, ширшу картину, щоб не потрапити у ворожу маніпуляцію нашою громадською думкою, що начебто самі українці чинять ці вбивства, а іноді ще й патріоти.

– А хто переважно може бути замовником таких терактів – ГРУ Росії, ФСБ, лідер Чечні Рамзан Кадиров, хтось із так званих “ДНР” і “ЛНР”?

– Можемо робити висновок по тому, кому вигідний поділ українського суспільства, усунення знакових персон. Це, безумовно, Кремль, який теж старається обривати всі ланцюжки від замовника до виконавця.

На інформаційному рівні зараз багато українців не впевнені, що замахи останніх років – справа рук Москви. РФ робить “вкиди” в наш інформаційний простір, що за цим начебто стоїть не Росія, а хтось інший, росіяни часто розмивають нашу громадську думку безліччю паралельних версій події.

– Чому українські спецслужби та контррозвідка настільки безсилі щодо цих замахів і вбивств?

– По-перше, наші спецслужби займаються не тільки антидержавними злочинами. Це неправильно, що СБУ займається економічними злочинами, наркотрафіком. Це розпорошує її сили і дає підстави, щоб громадськість вірила, що СБУ «кришує» бізнес. Це частково не позбавлене правди. СБУ має зосередитись на антидержавній діяльності, тоді довіра до них зросте.

По-друге, рівень професійності українських спецслужб почав реально зростати лише після початку військових дій проти Росії. Наші спецслужби протистоять російським, а ті мають великий досвід диверсійної та терористичної роботи, вербують своїх агентів. Цей досвід у них ще з СРСР. Тобто має значення також молодість і недосвідченість наших спецслужб.

По-третє, до 2014 року російський вплив на СБУ був вагомий. Ще від початку відділення СБУ від радянського КДБ не всі українські спецслужби пройшли люстрацію. У таких структурах важливе значення має передача досвіду. Така закрита система змінює світогляд людини. Коли молоді працівники приходили в СБУ, то старші колеги орієнтували їх, що в Росія – вічний друг і брат.

По-четверте, це технічна проблема, пов’язана з надмірною бюрократизацією СБУ. Вона, на відміну від диверсійних груп ГРУ РФ, обмежена бюрократичною роботою, написанням величезних звітів. Це зв’язує руки українським спецслужбам. ГРУ і ФСБ можуть провадити диверсії руками будь-яких структур, навіть, як показує практика, приватних, і без бюрократії.

– А багато українців схильні вчинити таке вбивство за гроші?

– Складно говорити про кількість людей, але зросла кількість підстав, щоб вчинити вбивство в Україні.

По-перше, відбулася дифузія насильства. Якщо раніше насильство було локалізоване на Донбасі, то умовне зменшення інтенсивності боїв, яке спостерігаємо від 2015 року, розуміння сторонами конфлікту, що лінія зіткнення фактично не зміниться, не буде найближчим часом прориву, посприяли розповзанню насильства. Йдеться про розтікання людей, які були на Донбасі. Там, зокрема, з українського боку воювала невелика частина тих, хто брав участь у військових діях не тому, що патріот, а через те, що це їхній стиль життя.

По-друге, відбулася дифузія насильства в технічному сенсі. Зросла кількість нелегальної зброї у населення.

По-третє, моральні норми прийнятної поведінки в Україні змінилися. Якщо раніше граната, що вибухнула в кафе, ставала топ-новиною усіх інформаційних випусків протягом кількох днів, то нині це питання можуть навіть не особливо висвітлювати. Це вже не щось надзвичайне. Норми дозволеної поведінки стали іншими. А це підвищує ризик, що кількість осіб, схильних до злочину, ще більше зросте.

– Що суспільство і державні органи мали б робити, аби попередити такі речі?

– По-перше, державні органи і суспільство мають спільно старатися збільшувати довіру до правоохоронних органів. А останнім слід працювати результативніше. Також поліція та СБУ мають ефективніше презентувати свою діяльність, більше пояснювати, бути прозорими. Українське суспільство має відчувати, що це його поліція і СБУ, що вони частина суспільства, а не закритий інститут.

По-друге, потрібно депопуляризувати насильницькі моделі поведінки. І держава, і громадянське суспільство зацікавлені, щоб працювали ненасильницькі моделі вирішення проблем. Щоб я, умовно, пішов до міськради з претензіями, влаштував там мирний мітинг, хтось із міськради вийшов і вислухав мене, прийняв до відома мої претензії і, можливо, навіть вирішив щось. Але нині, на жаль, коли я прийду до міськради, то мене без насильства, мабуть, ніхто не почує, ніхто не вийде до мене. Потрібний суспільний контракт між владою, правоохоронцями і суспільством. Також слід постійно показувати в медіа, доводити до школярів і студентів, що ненасильницькі методи боротьби ефективніші, ніж насильницькі. Також технічно має відбутися реформа СБУ, аби вона нарешті боролася тільки проти антидержавних речей. Варто теж створити Державне бюро розслідувань, яке мало почати роботу вже 20 листопада, але якого, на жаль, не буде через політичні розбіжності та небажання частини правоохоронців і Генпрокуратури віддавати свої повноваження. Це повинен бути незалежний орган, який буде займатися кримінальними справами, відповідник американського ФБР.

Але вирішення проблем насильства в Україні не буде, доки не вирішимо проблем з Росією. Москва буде постійно зацікавлена, щоб продукувати теракти, політичні вбивства, підтримувати рівень екстремізму в Україні.

Довідка

Богдан Петренко народився у 1979 році у Павлограді Дніпропетровської області. У 2001 році закінчив політологію в Дніпропетровському національному університеті. У 2001–2004 роках працював у прес-службі депутатської фракції НДП у Верховній Раді. У 2003–2006 роках – політичним оглядачем у газеті «Демократична Україна». У 2005–2014 роках – помічником-консультантом депутата від «БЮТ» Олени Вітенко та депутата від «Блоку Литвина», а згодом фракції «Партії регіонів» Олега Зарубінського, який є директором Українського інституту дослідження екстремізму. Від 2014 року Петренко – заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму.

 

У Перемишлі на базі Державної вищої східноєвропейської школи (ВДСШ) відкрили центр міжнародного діалогу, який займатиметься проектами співпраці в Центральній Європі. Особливу увагу в Центрі займатимуть проекти польсько-української співпраці. Його назва IDEE, тобто «ідеї», – абревіатура з польських слів – integracja (інтеграція), demokracja (демократія), edukacja (навчання), Europa (Європа). Цілі центру – зокрема, навчання польської мови для українців, семінари для журналістів і громадських діячів з України та Польщі задля обговорення складних тем, навчати українців, як відкрити бізнес у Польщі, та інформувати поляків про можливості в Україні. Наразі центр фінансує ВДСШ, проте проект шукатиме спонсорів і буде подаватися на конкурси щодо грантів. Координатором центру IDEE буде викладач Школи – доктор Малгожата Кужбіда.

На початку вересня у Школі збирали журналістів і громадських діячів для обговорення пропозицій, як мав би виглядати такий центр. Polukr.net тоді писав, що центр має на постійній основі стати майданчиком для покращення польсько-українського суспільно-економічного діалогу, для втілення спільних проектів транскордонної співпраці між Україною та Польщею.

Коментар

Доктор Малгожата Кужбіда, координатор центру IDEE

Серед завдань центру буде пошук кращої інтеграції України в структури ЄС, співпраці між суспільствами обох країн, особливо на прикордонні. Цю роботу будемо провадити зі всією повагою до традицій та національної ідентичності обох народів. Також будемо аналізувати загрози для розвитку демократії, особливо у Польщі та в Україні.

Будемо підтримувати розвиток громадянського суспільства, активної позиції громадян на рівні своєї країни та загальноєвропейському, будемо підтримувати благодійні акції та волонтерство.

Також розроблятимемо програми, що сприяють розвиткові добросусідських відносин між українським і польським народами, співпраці та дружбі на ґрунті рівності, взаємної вигоди, довіри і поваги. Будемо намагатись боротися із взаємними негативними стереотипами.

Заохочуватимемо економічну співпрацю, торгівлю між країнами та між підприємцями обох країн, показуватимемо переваги цієї співпраці для подальшого економічного розвитку.

Будемо допомагати налагоджувати діалог між народами, державами, організаціями. Плануємо організовувати дебати, семінари для лідерів думок з Польщі та України. Усе це має сприяти творенню нового рівня діалогу між нашими суспільствами в соціальній, науковій, культурній та бізнесовій сферах.

Центр буде втілювати цілі через проведення курсів, семінарів, конференцій, тренінгів, виставок, ярмарок, спеціальних центрів для бізнесу. А також через конкурси, фестивалі, лекції, навчальні поїздки. Будемо ініціювати наукові дослідження, організовувати зустрічі та дискусії з людьми науки, економіки, культури і політики. Згодом запустимо веб-сайт. Організовуватимемо культурно-масові заходи в сфері спорту, туризму, просування спільних підприємств.

 

В українських ЗМІ 22 листопада з’явилися матеріали, які спричинили хвилю обурення – кам’яні елементи пам’ятника воїнам УПА, який в польському селі Грушовичі в квітні демонтувала місцева влада, нібито використали для ремонту доріг. Про це йшлося в інтерв’ю польського видання Na Temat із війтом гміни Стубнє Янушем Слабіцьким, до якої належить це село.

PolUkr.net взявся перевірити цю інформацію на доствірність. У коментарі нашому виданню війт Слабіцький звинуватив журналістку Na Temat в “літературній обробці” його слів, але підтвердив факт подрібнення пам’ятника і використання цих гранул “на різні речі, зокрема на ремонт дороги і укріплення площі”. Він також висловив впевненність в тому, що про “жодну відбудову пам’ятника в Грушовичах не може йтися”.

“Журналістка “Na Temat” написала те, чого я не авторизував. Вона робила зі мною інтерв’ю і запитувала про різні речі. Зокрема, що сталося з фрагментами пам’ятника. Сказав їй, що каміння були утилізовані та вжиті на місцеві потреби. Решта – це її літературна обробка. Не можна сказати, що з елементів пам’ятника збудована дорога. Це перебільшення. Камінь був перемелений на дрібні гранули і вжитий для потреб громади. Я б не послуговувався словами, що елементи пам’ятника використали на будову дороги, бо не можна так сказати. Можливо, журналістка не так зрозуміла мої слова”, – сказав Януш Слабіцький. 

І додав:

“Каміння були перемелені в спеціальному подрібнювачі бетону. Ці подрібнені частинки були використані на різні речі. Зокрема, на ремонт дороги і укріплення площі. Так і робиться з таким перемеленим камінням”

“Натомість хрест, який був частиною пам’ятника, відновлений та встановлений на місці, де стояв. Але тепер на хресті інший зміст, інший напис – він присвячений українцям, вбитим українцями, за те, що ті допомагали полякам. Бо такі випадки були тут і то численні. Там поруч поховані двоє чи троє українців, які загинули від рук УПА”, – пояснив війт гміни Стубнє.

У коментарі PolUkr.net він також заперечив слова українського посла в Польщі Андрія Дещиці про те, що Київ і Варшава досягнули порозуміння щодо відновлення українських місць пам’яті в Польщі, які стали об’єктами вандалізму від 2014 року. Це питання нібито вирішили на зустрічі співголів Консультаційного комітету президентів України і Польщі Костянтина Єлісєєва та Кшиштофа Щерського у Кракові минулого тижня. 

“Слова Дещиці про відбудову пам’ятників не відповідають дійсності. Не знаю, що Дещиця і з ким вирішив у Кракові. Натомість маємо самоврядування і терен, на якому був цей пам’ятник, це комунальний цвинтар. Крім гміни і війта, ніхто не вирішує, що тут має бути збудовано, а що ні. Якщо це буде надгробний пам’ятник, то інша справа. Але для цього потрібна процедура узгоджень з польським Інститутом національної пам’яті на підставі досліджень про поховання на цьому місці. А ще для цього також потрібна згода гміни.

Про жодну відбудову не може йтися. Бо відбудовувати можна речі, які були легальними. Натомість якщо щось було нелегальне, а потім усунуте, то яка може бути відбудова? Ніхто з Варшави теж з нами нічого в цій справі не узгоджував. А сьогодні від нас такої згоди і не було би.

Хіба що мова би йшла про відновлення якогось поховання УПА. Але й це тільки після проходження всіх процедур, згоди гміни і узгодження всіх написів – як це передбачено нашими законами. А просто відбудовувати нелегальну будову, то про це не може бути й мови. Тим паче, що на це нема згоди гміни”, – сказав війт Януш Слабіцький.

Слова Дещиці також заперечив виданню wPolityce співголова Консультаційного комітету президентів України і Польщі Кшиштоф Щерський: “Немає жодних інших домовленостей, окрім тих, що було опубліковано в заяві після спільного засідання в Кракові. Нічого на тему відбудови пам’ятників там немає. Нічого іншого, окрім цього документу узгоджено не було. Ми дотримуємося формулювань, які містить цей документ”.

Нагадаємо, коментар війта Слабіцького у виданні Na Temat звучав так: “Каміння було утилізоване. Воно тепер слугує польському суспільству. З нього насипали дорогу. Я подумав, що бандерівці зроблять з цих каменів реліквію і національну святиню. Тому вирішив цьому запобігти. Звісно, це цинічно. В іншій ситуації я би повернув це каміння, але, знаючи куди все йде, було зроблено, як я сказав… Нема ні найменшого шансу, щоб цей пам’ятник був відбудований. Хіба що в цих краях зміниться влада. Вдруге ми такої дурниці не зробимо”.

Нагадаємо, 26 квітня у селі Грушовичі біля Перемишля було знищено пам’ятник на братській могилі вояків УПА. Група, що демонтувала з могили Державний герб України, а згодом знесла пам’ятник, назвалася «спільнотою родин жертв ОУН-УПА» й додала, що ці дії узгоджено з місцевою владою, адже «знищена українська могила є нелегальною».

У відповідь МЗС України заявило, що це «відверта провокація в переддень вшанування 70-х роковин злочинної акції Вісла». А Український інститут національної пам’яті ініціював перед Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій зупинення надання дозволів на проведення робіт із пошуку поховань та впорядкування польських місць пам’яті в Україні.

Ігор Тимоць

Акції протесту «За велику політичну реформу», організовані 17 жовтня широким колом політичних партій та громадських організацій, «еволюціонували» до політичного перфомансу однієї людини – Міхеїла Саакашвілі. А гасла й цілі протестів почали концентруватися виключно на персоні Президента України Петра Порошенка.

Після 17 жовтня акція «Великий громадянський збір» перетворилася на політичну піар-акцію, скеровану персонально проти Петра Порошенка та політичну «розкрутку» тих, хто залишився в наметовому містечку під парламентом. Сумнівно, що організатори акцій протесту всерйоз сподіваються на виконання хоча б однієї зі своїх вимог. Більше того, навряд чи цей протест додасть політичних балів будь-кому з його учасників, окрім Саакашвілі, який тріумфально прорвав інформаційну блокаду. Єдиним серйозним наслідком регулярних походів-віче-майданів стало планомірне зниження і без того невисокої довіри до Президента України. Очевидно, що частина організаторів акцій протесту ще на самому їх старті в серпні 2017 року орієнтувалася саме на це. Всі подальші кроки протягом трьох місяців були спрямовані проти Порошенка, причому значна частина цих заяв дуже далекі від якогось конструктиву.

17.10.2017. Віче «За велику політичну реформу»

Після трьох місяців підготовки, масштабної медійної кампанії та власноручного роздавання народними депутатами агітлистівок віче «За велику політичну реформу» відбулося. Щоправда, не в таких масштабах, як анонсували організатори.

Кілька тисяч мітингувальників організовано зайняли площу біля Верховної Ради України й озвучили свої вимоги до депутатів. Вимоги були напрацьовані публічно в результаті роботи громадських активістів та представників політичних партій. Це, зокрема, створення Антикорупційного суду, скасування (чи обмеження) депутатської недоторканності та зміна виборчої системи. Всі вимоги, відповідно до оприлюдненого напередодні меморандуму, мали бути реалізовані в послідовному голосуванні за законопроекти №1068-2 «Про вибори народних депутатів України»; законопроект «Про антикорупційні суди» (внесений Президентом України) та законопроект №6773 «Про внесення змін до Конституції України (в частині скасування депутатської недоторканності)».

Однак уже на першій акції стало зрозуміло, що наміри й цілі організаторів акції суттєво розходяться. І коли основні спікери закликали депутатів та Президента проголосувати за необхідні закони, Саакашвілі виступив з різкою заявою проти Петра Порошенка.

«Якщо не буде жодних рішень на благо народу, Порошенку треба подумати, щоб піти зі своєї посади. У нього ще є час!» – звертався до мітингувальників колишній президент Грузії. Натомість інші учасники акції відмежувались від таких радикальних заяв, відзначивши, що вони є особистою ініціативою Саакашвілі.

Голосування у Верховній Раді 17 жовтня активісти частково можуть записати собі в актив. Як виявилось, Президент України того ж дня подав власний проект змін до Конституції стосовно обмеження депутатської недоторканності. Парламент відправив обидва законопроекти про скасування недоторканності (президентський та авторства народних депутатів) на розгляд до Конституційного суду.

Також Президент звернувся до парламенту з проханням створити робочу групу для напрацювання законопроекту про Антикорупційний суд. А спікер оголосив, що нардепи розглянуть зміни до виборчого законодавства на наступному засіданні 7 листопада (забігаючи наперед, зазначу, що обранці несподівано для самих себе ухвалили в першому читанні проект нового Виборчого кодексу).

Представники більшості й провладні експерти одразу ж кинулись запевняти, що всі згадані вище зміни були і так заплановані, і що всі вони є ініціативою Президента. Однак важко не погодитись, що і законопроект Порошенка щодо недоторканності, й інші ініціативи були лише вимушеними кроками на випередження, щоб перехопити ініціативу в мітингувальників. Що б не казали, але без акції «За велику політичну реформу» ми навряд чи дочекалися б цих змін у найближчому майбутньому.

Одразу після віче або ж на наступний день більшість учасників заявили про свій вихід з акції, наголосивши, що всі подальші дії та заяви є відповідальністю тих, хто залишається на площі перед парламентом. Тоді йшлося про власне Саакашвілі, нардепів від «Самопомочі» Семенченка та Соболєва і свободівця Юрія Левченка.

Тоді ж пролунали перші закиди до Саакашвілі щодо узурпації протесту. Наприклад, один із його організаторів, координатор Громадянського руху «ЧЕСНО» Микола Виговський зазначив: «Міхеїл Саакашвілі, до прикладу, на дипломатичних прийомах присвоює ідею акції собі та чомусь Валентину Наливайченку, якому ми насправді відмовили у спільних діях. Нехай так. Це – політики. Збирати політичні дивіденди – їхня робота».

Ультиматум Порошенкові та блокада Roshen

Після того, як біля Ради залишилися представники батальйону «Донбас» і прихильники Саакашвілі, вимоги наметового табору помітно радикалізувалися. До звернень щодо створення Антикорупцінйого суду додалася вимога законопроекту про імпічмент Президенту.

«Ветерани Війни за Незалежність утворили військовий табір і дали чинному президенту 5 робочих днів на внесення до парламенту законів про Антикорупційний суд та про імпічмент. Радять не гратися з ними», – написав у Фейсбуці нардеп Єгор Соболєв.

Далі акція тривала у форматі наметового містечка під Верховною Радою та періодичних просвітницьких перфомансів на імпровізованій сцені. Головними дійовими особами залишалися все ті ж Саакашвілі, Лещенко, Дерев’янко, Соболєв та Семенченко. Заклики протестувальників ставали дедалі різкішими, а основним об’єктом нападок остаточно став Петро Порошенко. При цьому соратники Саакашвілі якось ігнорували той факт, що за внесення чи невнесення законопроектів відповідальна й інша частина коаліції, а саме – нардепи від «Народного Фронту».

Те, що саме Порошенко є головною ціллю протестувальників, особливо добре ілюструє дивне рішення про блокування магазинів та виробничих приміщень корпорації Roshen, що, як відомо, належить Петру Порошенку. Про це рішення «Рух визволення» (чергова самоназва учасників акцій протесту) оголосив 28 жовтня.

Організатори блокування (зокрема нардеп від «Самопомочі» Семен Семенченко. – Авт.) навіть не спромоглися пояснити свої дії чимось іншим, аніж бажанням «натиснути на болюче місце Порошенка».

12.11.2017. «Марш обурених», другий ультиматум Порошенку та «народний імпічмент»

Наступна акція – «Марш обурених» – проходила вже цілком під проводом лідера партії «Рух нових сил». Незважаючи на сніг з дощем, прихильникам Саакашвілі все ж вдалося зібрати кілька сотень людей. Екс-очільник Одеської ОДА виголосив все ті ж вимоги про створення Антикорупційного суду та прийняття закону про імпічмент Президенту.

«Даємо владі час до 3 грудня. Якщо не приймуть – збираємо людей і оголошуємо «народний імпічмент», – заявив під час мітингу соратник Саакашвілі Давид Сакварелідзе. Під «народним імпічментом» організатори акції, ймовірно, мають на увазі черговий перфоманс, знову спрямований персонально проти Петра Порошенка. Очевидно, що соратники Саакашвілі не особливо вірять у те, що фракції парламентської коаліції дослухаються до їхніх вимог і внесуть відповідний законопроект, тож уже заздалегідь закликають прибічників «працювати» із сусідами та знайомими, щоб «процес народного імпічменту» пройшов успішно. Без сумніву, навіть якби такий законопроект внесли і проголосували в парламенті, протестувальники знайшли б інші причини для продовження своїх акцій. Адже і Антикорупційний суд, і закон про імпічмент є лише засобами для політичної гри Саакашвілі та його прибічників.

Якщо пригадати всі вимоги й заяви учасників акцій протесту, починаючи від 17 жовтня, неважко помітити, що вони стають дедалі радикальнішими і чітко персоналізованими. Цілком конкретні й раціональні вимоги щодо ухвалення законів про вибори, зняття недоторканності та створення Антикорупційного суду за три місяці еволюціонували до імпічменту Президенту. Адже саме процес, а не імпічмент (кому він потрібен за рік до чергових президентських виборів?) є головною метою протестувальників. Тож «шоу триватиме» незалежно від подальших дій влади.

Віктор Біщук

Через спекуляції на історичних питаннях Україна ризикує втратити вірного союзника, що особливо неприємно у зв’язку із неприхованою російською загрозою. Ось тільки польським посадовцям про це говорити не варто (як це робить голова МЗС Польщі Вітольд Ващиковський) – у Києві це сприймають виключно як спекуляцію і шантаж.

Якщо дві держави справді хочуть не просто будувати добросусідські відносини, а розвивати стратегічне військово-політичне партнерство в межах субрегіональних проектів (Міжмор’я або Балто-Чорноморський союз), про які час від часу говорить Варшава, потрібен якісно новий рівень довіри між сусідами. Ніякий популізм, внутрішньополітичні чвари, електоральна гра не мають відігравати вирішальної ролі, коли йдеться про майбутнє двох суверенних держав та, ймовірно, всієї Європи. Російська гібридна війна проти західної цивілізації триває, і розпалювання міжнаціональної ворожнечі – її важлива складова.

Як Україні та Польщі вирішити взаємні протиріччя й побудувати прагматичний діалог, спрямований на практичне співробітництво? Зовсім уникнути історичної дискусії неможливо, проте нинішня ситуація, незважаючи на високий градус емоцій, зовсім не безнадійна.

Оскільки в Польщі питання історичної пам’яті – частина внутрішньополітичного дискурсу, а рівень свідомої політичної ангажованості населення в історичних та релігійно-культурних питаннях вельми високий, перевести тему в такий бажаний для українських аналітиків формат «історія – для істориків» не видається можливим. Для залагодження питання необхідне формальне визнання Україною злочинів УПА на Волині (принаймні не відкидання цих фактів) та засудження їх на морально-етичному рівні, що загалом є прийнятною опцією.

Жестом доброї волі стане звільнення з посад усіх причетних до загострення двосторонніх відносин. З української сторони це передусім директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Незважаючи на те, що хтось може оцінити цей акт як прояв слабкості, подібна сакральна жертва є нормою для європейської практики. Своєю чергою, Польща також може звільнити з державних посад своїх радикалів.

Вітольд Ващиковський вже давно «сидить на дипломаті», хоча формальним приводом для цього є не українська тематика, а провалена реформа дипломатичної служби.

Після того, як клімат довіри буде відновлено, потрібні виважені кроки для закріплення успіху. У культурній сфері – це спільне святкування наступного року 100-ліття польської незалежності під гаслом «За нашу та вашу свободу», «Без вільної України немає вільної Польщі». Корисною буде також підготовка до масштабних святкувань у 2020 році 100-річчя «Чуда на Віслі», вшанування пам’яті українців, полеглих у протистоянні з Червоною армією. До цієї події доцільним є відкриття меморіалу в Варшаві, встановлення пам’ятника Симонові Петлюрі (проти останнього, щоправда, може виступати єврейська громада, адже цього історичного персонажа часто звинувачують в «єврейських погромах»). Україна також може зробити дієві кроки в межах національної політики вшанування пам’яток, пов’язаних з польською історією. Почати, скажімо, з упорядкування місць утримання польських полонених (наприклад, у Старобільську Луганської області) і аж до відновлення маєтків та палаців польської шляхти в Центральній та Західній Україні.

Щодо міждержавної політики, то доцільним буде запровадження практики консультацій (регулярних?) на рівні профільних заступників міністрів закордонних справ, переведення дискусії в професійну площину, її деполітизація. Цьому сприятиме створення двосторонньої інтердисциплінарної групи, що складатиметься з істориків, спеціалістів з міжнародних відносин, конфліктологів, психологів, та регулярні зустрічі цих фахівців. В межах роботи цієї групи необхідно виконати дослідження непрямого впливу Російської Федерації на внутрішньополітичні процеси в Польщі в контексті виконання стратегії гібридної агресії в Європі. Іншим політичним жестом, спрямованим на взаєморозуміння, є створення українсько-польської «Несторіанської групи», що складатиметься з поважних представників культурної сфери, дипломатів, відставних політиків. Доцільно проводити наради цієї групи щонайменше раз на рік з метою моніторингу стану стратегічного партнерства України та Польщі.

Крім того, чуттєві питання двостороннього діалогу можна вирішувати шляхом залучення третього сектору – неурядових організацій. Адекватним кроком було б заснування форуму або постійної комісії національних польських та українських «мозкових центрів» (think tanks). Регулярними мають стати зустрічі для вирішення складних питань поза компетенцією політиків (переважно вражених вірусом популізму). Цю роботу можна проводити як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях.

Останній особливо важливий. Треба якнайшвидше налагодити транскордонне співробітництво між органами виконавчої влади на рівні регіонів. Складовою цього процесу є підтримка комунікації/координації між областями/районами – воєводствами/гмінами, обопільна підтримка регіональних ініціатив громадських організацій. Зокрема таких, що спрямовані на культурну дипломатію, політику примирення, протидію інцидентам/провокаціям на етнічному та релігійному ґрунті. Доцільним є проведення якісного (фокус-групового) дослідження на теренах Волині та Холмщини (в Україні та Польщі) для визначення рівня конфліктних протиріч та їх впливу на місцеву політику. Нарешті вкрай важливо налагодити взаємодію польського Костелу та Української православної церкви Київського патріархату, Української греко-католицької церкви для спільної реалізації гуманітарних проектів, пропагування ідеї прощення.

Українсько-польський потенціал поліпшення відносин, налагодження міжособистісних комунікацій для взаємного порозуміння – значний. Головними перепонами сьогодні стають переважно гордовитість та низька толерантність населення як у Польщі, так і в Україні, покладені на емоційне тло й політичні спекуляції. Проте Україна має продемонструвати більшу гнучкість, ніж Польща, де питання національної пам’яті мають велику питому політичну вагу. Для Києва ж це другорядна тема після економіки, війни на Донбасі, подолання системних проблем (корупція) та реформ. Польща – ледь не єдина країна, з якою Україна може не просто «дружити проти» (Росії), а й будувати стратегічні відносини. Не варто цим нехтувати через історичні чвари. Ми знаємо свою історію, тож не повторюймо її помилки.

Валерій Кравченко

Верховна Рада 3 жовтня 234 голосами ухвалила у другому читанні проект закону «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу, Цивільного процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства та інших законодавчих актів». Цей президентський законопроект вносить багато змін до судочинства в Україні. Спікер Ради Андрій Парубій назвав його ухвалення «найдовшим розглядом в історії українського парламентаризму». Сім пленарних днів депутати розглядали 4834 поправки. Проект закону скасовує судову реформу 2010 року, впроваджену екс-президентом Януковичем.

Міністр юстиції Павло Петренко назвав його вдалим, бо «він посприяє уніфікації судової практики і економії часу… розвантажить нашу судову систему, що забезпечить підвищення якості розгляду кожної справи». Пояснити зміни в судовій системі Polukr.net попросив експерта Громадської ради доброчесності (орган, що встановлює відповідність кандидата на посаду судді критеріям професійної етики і доброчесності задля кваліфікаційного оцінювання; статус Ради законодавчо визначений у 2016 році; складається з 20 членів, яких обирають на два роки і які працюють на волонтерській основі – Polukr.net) Романа Куйбіду.

– Які основні зміни запропоновано в проектах законів, прийнятих Радою?

– Законопроект прийнятий в цілому та чекає на підпис президента. Це кілька нових кодексів і велика кількість змін до законів, які вносять багато точкових змін у системі судочинства. Один із найважливіших моментів – зміна інституту касації (перевірка судом законності й обґрунтованості вироків і рішень суду, що набрали законної сили, тобто пройшли стадію апеляції – Polukr.net). Зараз маємо чотири рівні суддів, які особа повинна пройти, щоб отримати фінальне рішення. Це суди першої інстанції, або місцеві, другої, або апеляційні, третьої, або вищі суди, і четверта інстанція – Верховний Суд. Тепер замість двох вищих рівнів буде одна касаційна інстанція – Верховний Суд. Тож залишиться лише три інстанції. Це має привести до швидшого отримання фінального рішення.

Завдання процесуальної зміни було в тому, щоб забезпечити відповідною базою новий Верховний Суд. Проте в цих законопроектах теж багато інших змін, які, наприклад, стосуються можливості запровадження «електронного суду».

– Власне, чи це означає, що тепер можна буде давати свідчення з дому через інтернет, що ховатися від повістки до суду буде марно, бо вони будуть викладатися в інтернеті на сайті суду? Чи це означає, що до суду можна буде взагалі не йти, якщо це не кримінальна справа?

– Спочатку Вища рада правосуддя (орган, створений на базі Вищої ради юстиції у 2016 році, який має слідкувати за доброчесністю та підзвітністю суддів перед суспільством, додержанням ними Конституції і законів, за професійною етикою в роботі суддів і прокурорів – Polukr.net) ще повинна прийняти підзаконний акт, який врегулює деталі роботи «електронного судочинства». Після цього має бути розроблене відповідне програмне забезпечення. Тільки тоді державна судова адміністрація може повідомити про готовність роботи цієї системи. Лише через 9 місяців після цього запрацює «електронне судочинство». Це займе щонайменше рік. Проте в тестовому режимі комп’ютерне програмне забезпечення вже працює, можна зареєструватися в «електронному суді». Та наразі він не має тих функцій, які передбачені нововведеннями.

Після впровадження змін справді можна буде, не виходячи з дому, направляти звернення до суду, отримувати документи в справі, доступ до матеріалів справи і навіть співпрацювати зі слідством через участь у режимі відеоконференцій. Це будуть будь-які справи, окрім кримінальних. Якщо систему зроблять, то «електронний суд», по-перше, заощадить час. По-друге, забезпечить належне повідомлення учасників процесів. По-третє, позбавить учасників потреб їздити до суду, щоб ознайомитися з матеріалами справи. Тож це буде економія часу та грошей. Технічні можливості для цього вже створюються.

– Тепер, якщо юрист не має адвокатського свідоцтва, то не зможе представляти інтереси підзахисного в суді? Що ще передбачає так звана «монополія адвокатури», яку запроваджують?

– На сьогодні це мінус змін. По-перше, в Україні багато юристів, які не мають статусу адвокатів. Такі положення змушують їх входити в систему адвокатури, яка досить керована і корумпована. Були приклади, затримували керівників адвокатських кваліфікаційних органів, які брали хабарі за складання адвокатських іспитів. Тож без реформи адвокатури це передчасне рішення.

Зміни передбачають, що вже цього року до Верховного Суду маємо йти з адвокатом, якщо хочемо мати там свого представника. Наступного року в апеляційний суд не зможемо піти з будь-яким іншим легальним представником, окрім адвоката. А ще за рік – у місцевий суд. Проте не йдеться, що тільки з адвокатом можна йти до суду. Можна і самому. Але якщо хочемо мати там свого представника, то доведеться вибирати тільки з-поміж адвокатів.

– Чи передбачені державні адвокати, якщо особа не може собі найняти?

– У нас немає такого поняття, як «державний адвокат». Зате є безоплатна правова допомога – за особу, яка не може оплатити адвоката, платить держава. Цей адвокат не залежить від держави, а лише виставляє рахунок не клієнту, а державі. Ці адвокати залучені до центрів надання вторинної правової допомоги. Ця система в нас налагоджена. Проте передбачено, що відповідні безоплатні послуги дають лише тим, хто має дуже низький рівень достатку (безоплатну вторинну правову допомогу можуть отримати малозабезпечені, тобто ті, чий середньомісячний сімейний сукупний дохід нижчий прожиткового мінімуму 1600 грн. – Polukr.net).  Тож якщо особа отримує хоча б мінімальну зарплату, то вже не може розраховувати на такого адвоката. А послуги адвокатів у нас насправді значно дорожчі. Це вплине, на жаль, на доступ до правосуддя.

– Отже, чи судитися стане дорожче?

– Хотіли підвищити ставки судового збору, але, здається, в кінцевому варіанті проекту закону цього не прийняли, їх залишили на тому ж рівні, що були. Але якщо взяти адміністративне судочинство, коли йдеться про пенсії та інші соціальні виплати, то зараз люди мають можливість звертатись до місцевих та загальних судів у своєму районі. А тепер їм доведеться їздити в обласні центри до суду. Якщо зараз можна подати позов проти сільської ради в районі, то згодом доведеться їхати в обласний центр, де є окружний адміністративний суд. Це віддаляє правосуддя від багатьох потенційних позивачів. Якби такі люди в селі могли користуватися електронними технологіями, то їм було б легше, але навряд чи на це варто розраховувати.

– А ще суддя зможе накласти великий штраф під час суду?

– Суддя зможе накласти штрафи за будь-які речі, які вважатиме порушенням порядку проведення процесу. Тобто навіть відсутність реакції на зауваження головуючого можуть каратися таким штрафом. Це великий діапазон штрафів у господарських справах – можуть сягати 88 тисяч грн.

Для багатьох країн нормально, якщо суддя має можливість реагувати на неналежну поведінку недобросовісного учасника процесу. Однак, на жаль, в наших реаліях маємо протилежну картину – судді часто зловживають своїми правами і повноваженнями. Тож є великий ризик, що жертвами можуть бути добросовісні учасники процесу, на яких будуть накладати великі штрафи.

Можемо згадати приклад такого зловживання в Харкові, коли правозахисник хотів проводити відеозапис судового засідання, за що отримав 15 діб арешту. Потім це рішення скасували, але половину цього терміну він таки відсидів.

– У нас часто більш-менш справедливі суди відбуваються під тиском громадськості. Чи буде вільний доступ громадськості та ЗМІ до судових процесів, можливість аудіо- та відеозапису  процесів?

– Планувалися такі обмеження. Вони були закладені в проекті, який вніс у Раду президент. Але до голосування положення, які давали суду право забороняти аудіо- і відеозапис під час процесу, забрали. Також забрали положення, що на судове засідання допускають лише ту кількість осіб, яка відповідає кількості вільних місць в залі засідань. Цього обмеження теж в проекті немає. Його нема і в чинних кодексах, тож тут депутати врахували вимоги громадськості.

– Цікавий момент, що суддя зможе зустрічатися зі сторонами процесу, таємно, без відео- чи аудіозапису. За порушення таємниці буде передбачена відповідальність…

– Проект закону передбачає проведення медіації суддею в судовому процесі. Медіатор – посередник, який допомагає сторонам самостійно владнати спір. Сторони вирішують не так, хто винен, але як жити далі. Завдання медіатора – змусити сторони знайти вихід із ситуації, а не вирішувати, хто винен.

В усьому світі передбачено, що спочатку медіатор зустрічається зі сторонами, щоб дізнатися їхні інтереси, де вони можуть зійтися, а потім проводить з ними зустрічі конфіденційно, без публіки, і допомагає примиритися. Це нормальна практика для демократичних країн. У нас теж її варто було б спробувати.

Єдине, що турбує: там передбачили таку погану річ, що учасник під час зустрічі зі суддею не може використовувати аудіо- чи відеозапис. А отже, суддя буде себе вільно почувати і навіть зможе вимагати якість хабарі, чи натякати на щось, будучи певним, що це ніхто не зафіксує. А якщо зафіксує, то це буде незаконно, і не може бути використане як доказ у суді. Тож ризик не в таємних зустрічах, а в тому, що суддя може зловживати і це неможливо буде зафіксувати, щоб вивести такого суддю на чисту воду. Саме в цьому застереження від громадських організацій.

– Що це за норма, що справи, які за 6 місяців не будуть розслідувані, будуть закриті за терміном давності? Чи є ризик, що так будуть закривати корупційні справи, справи проти Майдану, резонансні вбивства?

– Цей ризик був, коли прийняли проект закону. Однак наступного дня, вже після голосування, було оприлюднено рішення Комітету з питань правової політики Верховної Ради, де ніби відреагували на згубний вплив цієї норми і пом’якшили її. У мене склалося враження, що редагування відбулося після голосування, що неприпустимо. Відредагували так, що термін збільшили чи не до 18 місяців, і ця норма не стосується справ, які зараз розслідують, а лише майбутніх. Тож у проекті закону справді існують такі терміни обмеження судового процесу, але цей термін може бути продовжений судом необмежену кількість разів.

Зате там залишили норми, які практично паралізують слідство. Наприклад, для вирішення більшості питань, які зараз вирішує слідчий суддя, доведеться їздити в обласний центр, бо слідчі клопотання будуть вирішуватися за місцем реєстрації відповідного слідчого органу, за юридичною адресою. У нас, до прикладу, поліція зареєстрована в обласних центрах, а всі райвідділи не мають статусів юридичних осіб, тож слідчим за будь-якого питання доведеться їздити в обласний центр. Те саме щодо прокурорів. Тож їм доведеться їздити сотні кілометрів за кожного “пчиху”.

Згідно зі змінами, експертизу призначає лише слідчий суддя – це теж суттєво ускладнить роботу слідчих. Особливо у випадку вбивства, коли треба терміново провести судову експертизу. Зараз сам слідчий може її призначити. Відповідно до змін, йому доведеться їздити до слідчого судді, чекати його рішення. Це може паралізувати слідство.

– І експертизи, здається, будуть тепер тільки державними?

– Так, за змінами, у кримінальних справах лише державні установи зможуть проводити такі експертизи. Це ризик, що ці установи будуть перевантажені. А експерти, які здобували відповідну кваліфікацію, проходили акредитацію в Міністерстві юстиції, довели, що спроможні проводити таку судову експертизу, фактично залишаться без хліба. До них не будуть звертатися. Запитання – для чого було проводити демонополізацію сфери, щоб потім знову монополізувати? Ця тенденція абсолютно протилежна до усіх інших, коли у нас навіть державну виконавчу службу пробують демонополізувати через запровадження приватних виконавців. Виглядає, що це лобіювання інтересів, спроба отримати контроль над процесом.

– Чи всі ці зміни взагалі допоможуть зробити українську судову систему хоч трохи справедливішою, чеснішою, повернуть довіру суспільства?

– Щодо справедливості і чесності – це питання радше до якості суддів. Після Майдану ми отримали законодавство про очищення судової системи, яке мало очистити суддівський корпус. На жаль, не бачимо особливих успіхів у цьому. Тому прийняття процесуального закону навряд чи вирішить проблему. Хоча мало би полегшити хоч трохи сам судовий процес. Проте частина змін навпаки призведе до нових ускладнень. Тож у цих змінах багато як позитивного, так і негативного. І люди з ними обов’язково зіткнуться.

– Власне, Вища рада правосуддя обрала кандидатів на суддів Верховного Суду, а в громадськості в особі Громадської ради доброчесності – великі претензії до тих, кого обрала Рада…

– Вища рада правосуддя внесла президентові подання щодо 111 кандидатів до Верховного Суду. Із них 25 отримали негативні висновки Громадської ради доброчесності. Під час відбору цих кандидатів Вища кваліфікаційна комісія суддів не дотримувалася правил своєї ж методології. Тож в громадськості є питання до відбору кандидатів у судді Верховного Суду, та щодо того, наскільки чесним був конкурс. Хоча приємно, що туди взагалі потрапили люди, які мають авторитет в юридичному середовищі та поза ним. Проте, на жаль, осіб з-поза судової системи там дуже мало. Фактично, 40% – це старі судді вищих судів і старого Верховного Суду.

– А як щодо загальної люстрації всіх суддів в Україні?

– Передбачене для них кваліфікаційне оцінювання буде проводити та ж Вища кваліфікаційна комісія суддів. Вона має підтвердити, чи кандидат відповідає посаді. Цей процес теж має бути за участі Громадської ради доброчесності. Але досвід конкурсу до Верховного Суду показав, що Вища кваліфікаційна комісія суддів практично не реагує на зауваження Громадської ради доброчесності. Лише незначна кількість кандидатів, які отримали негативні висновки Ради доброчесності, приблизно третина, покинули конкурс. Враження, що Вища кваліфікаційна комісія суддів поставила дуже низьку планку цієї доброчесності, яку легко можуть долати корупціонери та судді, які приймали скандальні рішення під час Майдану. Тож маю великі сумніви, що цей механізм зможе належно запрацювати, якщо досі не спрацював під час відбору суддів Верховного Суду. Фактично, це буде такий же відбір, ті самі тести, практичні завдання і співбесіда за участі працівників Ради доброчесності.

Наразі закон передбачає цей механізм, хоча вже лунають пропозиції обмежити можливості Громадської ради доброчесності впливати на процес. Рада й так практично не має таких можливостей. Вона лише дає висновки, які Вища кваліфікаційна комісія або враховує, або ні. Не бачив теж жодного пояснення Вищої кваліфікаційної комісії суддів щодо того, чому Комісія відхиляє висновки Ради доброчесності чи бере їх до уваги. Такі рішення не публікуються, хоча за законом – повинні.

Розмовляв Ігор Тимоць

Довідка

Роман Куйбіда – народився в Тернополі, живе в Києві. Закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Тепер там викладає. Кандидат юридичних наук.

Член правління Центру політико-правових реформ, головний експерт із судової реформи Реанімаційного пакету реформ, член Громадської ради доброчесності з питань судової реформи.

Брав участь у підготовці Закону «Про судоустрій і статус суддів» (прийнятий у 2016 році), проектів Кримінального процесуального кодексу (прийнято у 2012 році), Закону «Про доступ до судових рішень» (прийнятий у 2005 році), Кодексу адміністративного судочинства і Цивільного процесуального кодексу (набрали чинності у 2005 році). Автор і співавтор близько 50 наукових і навчально-методичних праць.

Україна 24 жовтня пережила чергову кібератаку, яка могла стати схожою на атаку вірусом Petya.A, що завдала чимало шкоди багатьом українським державним і недержавним структурам. Як пише «Українська правда», вірус BadRabbit вразив мережі Міністерства інфраструктури і Київського метрополітену, використавши для проникнення в комп’ютерні мережі підроблені сертифікати.

Вірус застосував підроблені сертифікати виробника програмного забезпечення Symantec. Це дозволило йому залишитися непоміченим до активації. Вірус шифрував вміст жорсткого диска. Зараження відбувалося через спеціальний сайт, де користувачеві пропонували оновити Flash-плеєр. Цей сайт був пов’язаний з поширенням спаму.

За оцінкою компанії ESET, атак BadRabbit зазнали комп’ютери в кількох країнах, більшість з них, 65%, – у Росії, 12% – в Україні. Атакували теж комп’ютери в Болгарії (10%), Туреччині (6%) та Японії (4%).

Українська кіберполіція повідомила, що випадки кібератак поодинокі, тому говорити про масову атаку не варто. СБУ заявила, що зупинила поширення вірусу. Нацбанк України стверджує, що не отримував повідомлень від українських банків про ураження їхніх систем в результаті хакерських атак.

Коментар

Роман Сологуб, головний виконавчий директор міжнародної групи компаній з безпеки інформаційних систем ISSP

Так, в Україні 24 жовтня зафіксували кібератаки, які вразили інфраструктурні об’єкти. Зокрема, Одеський аеропорт, деякі банківські сервіси, київське метро. Один з векторів атак дістав назву BadRabbit, а другий експерти ISSP назвали Locky1024. Наразі не можна однозначно стверджувати, чи ці атаки самостійні, чи це відвертання уваги від «основної атаки», що триває. Йдеться про кульмінацію і зачистку атаки Petya.А, яка відбулася 27 липня. Від неї постраждала велика кількість компаній і державних органів.

Експерти ISSP Labs працюють над аналізом зразків Locky1024 і BadRabbit. Наразі можна сказати, що Locky1024 не аналогічний Petya.А, як поспішно повідомляли деякі експерти і компанії з кібербезпеки.

Цей вірус може бути прикриттям для іншої, прихованої атаки, яка залишилася непоміченою за загальною увагою до шифрувальника Locky1024. Така ж ймовірність щодо вектора атаки BadRabbit.

ISSP Labs вчергове звертає увагу фахівців із кібербезпеки, що після Petya.А в багатьох організаціях залишилися так звані «сплячі агенти». Вірогідно, що зловмисники і далі мають доступ до інфраструктур організацій, як постраждалих, так і формально не постраждалих від Petya.А. Підтвердити чи спростувати присутність зловмисників в інфраструктурі можна лише після відповідної професійної експертизи.

Компанія ISSP розробила низку рекомендацій:

– Не відкривайте підозрілі вкладення в листах від невідомих адресатів, не переходьте за сумнівними посиланнями. Наприклад, щодо «оновлення flash-плеєра».

– Заблокуйте доступ до вказаних посилань.

– Встановіть оновлення Windows, які усувають уразливість DDE в Microsoft Office (CVE-2017-11826).

– Не працюйте в комп’ютері на правах адміністратора.

Також ISSP розробила додаткову рекомендацію для великих організацій та підприємств критичної інфраструктури:

– Негайно проведіть експертизу і на підставі отриманих результатів впровадьте технології постійного моніторингу комп’ютерної інфраструктури й активності користувачів, аби швидко виявити та усунути атаки на ранніх етапах.

Ігор Тимоць

На вихідні, 4-5 листопада, до Львова несподівано та неофіційо приїхав глава МЗС Польщі Вітольд Ващиковський. Міністр зустрічався з консулами, місцевою польською громадою, католицьким духовенством, слухав екскурсію містом, дивно не потрапив у музей, відповідав на давніші суперечливі заяви, не внісши нової ясності та невідомо про що говорив із місцевою владою.

Неочікувана та напівтаємна дипломатія

Анонси про візит високого гостя на сайтах польського МЗС і консульства у Львові з’явилася лише по обіді напередодні візиту. Українські медіа на подію не запрошували, а про сам план візиту відомо було лише журналістам, які приїхали з Польщі. Директор офісу преси польського МЗС Артур Ломпарт пояснив це тим, що міністр давно хотів відвідати Львів, але не було нагоди. Вона раптом випала, тож він досить спонтанно вирішив поїхати – погода і справді видалася чудовою.

Менше пощастило заступникові міністра Яну Дзєдзічаку, який приїздив до Львова покладати квіти на Личаківському цвинтарі на три дні раніше, у День всіх святих, 1 листопада. Тоді дощило і була погана погода. Тож за тиждень Львів відвідало все керівництво польського МЗС.

Цілі візиту – консульства, візи, екскурсія та розмова з місцевою владою

Почав свій візит міністр з польського консульства, де відбулися закриті зустрічі з консулами, а також із представниками польської меншини. Цілі приїзду міністр пояснив так: «По-перше, приїхав зустрітися з польськими консулами з усієї України. Польща видає багато віз українцям. За даними євростату, 60% віз до ЄС, які видають українцям, – польські. Це об’ємний процес, на який хотів би подивитися. Цього року скасували візи для українців, тож хотів би дізнатися, як тепер виглядає робота консулятів. По-друге, видаємо багато національних віз. Минулого року Польща видала їх рекордну кількість – 1,267 млн. Із них 650 тис. польські робочі візи. Цього року, мабуть, буде 900 тис. робочих віз. Це дивовижні зусилля польських консулів. По-третє, консуляти обслуговують громадян Польщі в Україні та громадян України польського походження. По-четверте, це культурна й освітня ціль. Хочу зустрітися з польською громадою. Хочу відвідати місця, пов’язані з історією Польщі. Врешті, хочу зустрітися з місцевою владою та поговорити з ними про польсько-українські відносини».

Місцями польсько-українських суперечок

Найперше у другий день візиту глава польського МЗС відвідав службу Божу в колишньому костелі Марії Магдалини. Від 1962 року костел – Будинок органної і камерної музики. Від 1991 року католики Львова домагаються, аби місто передало їм це приміщення. Влада Львова відмовляє. Проте, за угодою з містом від 1998 року, католицька громада має право проводити там три служби на тиждень.

По службі, на яку прийшов неповний храм вірних, місцевий парох та інші духовні особи провели міністру міні-екскурсію, звітували, як витратили польські державні гроші, за які провели реконструкцію частин приміщення, та жалілися на єдину в будівлі маленьку кімнатку, що служить їм за церковну захристію.

Після цього Ващиковський вислухав слова вдячності від вірних за приїзд та прохання посприяти передачі храму католицькій громаді. Потому поклав квіти до Меморіалу жертвам комуністичних репресій.

Тоді Ващиковський попрямував до Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”. За словами директора музею Руслана Забілого, міністр запитав його, чи написано на табличці музею, що Західна Україна була окупована Польщею у 1918 році. Забілий відповів, що так. Тоді міністр розвернувся, не бажаючи заходити до музею. За словами представників канцелярії міністра, Ващиковський не планував відвідувати музей, а лише підійти і глянути на нього. У програмі заходу було “Перехід до музею “Тюрма на Лонцкого”. Попри те, що міністр начебто не мав заходити в музей, приміщення перед цим чомусь перевіряли польські та українські спецслужби щодо безпеки.

Будівля «Тюрми на Лонцького» від початку проектувалася як в’язниця. Польська влада звела її у 1918–1920 роках для боротьби з «антидержавними» силами, серед яких згодом була ОУН. Неофіційно тюрма спеціалізувалася на політичних в’язнях. Вже згодом, у 1941 році, тюрма, в якій проводили масові вбивства, стала жахливим символом радянського терору.

Ващиковський: «Пропонуємо інструменти вирішення складних історичних питань, а українці не хочуть їх приймати»

Далі міністр відвідав Латинський кафедральний собор. Звідтіля поїхав на Личаківський цвинтар, де поклав квіти до меморіалів Орлят, вояків УГА і воїнів, загиблим в АТО. Поруч із меморіалом полеглим в АТО поговорив із польським скаутом – харцером. Хлопець, Владислав Кучинський, – українець польського походження, який два роки тому служив в АТО.

Протягом двох днів із пресою глава МЗС Польщі спілкувався близько 15 хвилин. За цей час двічі повторив думку, що українська влада не чує польську, бо Польща дає інструменти для пошуку історичного примирення і порозуміння щодо складних сторінок спільної історії, а Україна не відповідає, що українські історики та український Інститут національної пам’яті (ІНП) не хочуть відповідати на польські пропозиції, шукати порозуміння з польськими колегами. На зауваження, що з української сторони звучать дзеркальні закиди про польських політиків та істориків, Ващиковський повторював: ми відкриті до діалогу, а українські візаві – ні.

«Ми вже кілька років тому запропонували з’ясувати всі історичні питання, які нас ділять, – розповів міністр. – Запропонували інструменти, як можемо ці історичні речі визначити, щоб вони не впливали на теперішню політику. Маємо досвід примирення з іншими народами. Великі кривди чинили нам інші народи, але маємо позитивний досвід, як примирення втілити. Запропонували Україні кілька інструментів співпраці. Україну відвідав віце-прем’єр Пьотр Глінський, який подав думку створити міжурядову комісію, яка б займалася відновленням пам’ятників. Але ми не отримали відповіді від української сторони. Український ІНП теж не хоче співпрацювати з польським. Рік тому президент Польщі Анджей Дуда запропонував українському колезі Порошенку створити ще один інструмент співпраці – щось на зразок єрусалимського меморіалу «Яд Вашем», тобто інституції для віднаходження українських і польських героїв, які під час Другої світової війни і після неї навзаєм один одного рятували. Усі ці пропозиції наразі без відповідей».

Протягом останніх тижнів глава польського МЗС зробив низку суперечливих заяв. Говорив, що в Польщу не пускатимуть тих, хто має антипольські погляди. Мабуть, маючи на увазі главу українського ІНП Володимира В’ятровича. Уточнити, про кого конкретно йшлося, міністр відмовився, пояснивши, що побачимо, коли відповідне рішення буде готове.

Про «війну пам’ятників»

Протягом останніх трьох років відбулося знищення 15 українських пам’ятників у Польщі. Щодо пропозиції В’ятровича легалізувати навзаєм всі незаконні українські пам’ятники в Польщі (близько 50) і польські в Україні (близько 150), щоб їх не руйнували, міністр відповів: «Ми – народ, який надає великої ваги загиблим і віддає шану їх місцям пам’яті. Проте хочемо, щоб ці місця в нас були оформлені відповідно до польського законодавства. Тож там, де не дотримані польські закони, не можемо цих пам’ятників вшановувати».

Отже, зі слів міністра, польські поховання в Україні слід відновити, бо це шана похованим. Без огляду на українські закони. А з українськими меморіалами в Польщі слід чинити за польськими законами. І це вирішуватиме польська влада на місцях.

Говорили-балакали, сіли і роз’їхались

Цікаво прозвучало зауваження Ващиковського, що у Польщі добрі відносини з українською стороною на місцевому рівні та погані на державному: «Мав у Львові несподіване відкриття під час зустрічі з консулами. Вони говорили, що їм дуже добре вдається співпраця на локальному рівні, всі польські справи в міру вирішуються. Мені незрозуміло, чому поляки можуть з українцями жити нормально на локальному рівні, а на центральному виникають проблеми. Хто їх організовує? Хто починає ці проблеми в наших відносинах? Хотів би поговорити з львівською місцевою і центральною владою, з’ясувати це питання. Бо штучно запускають польсько-українські проблеми, а на місцях люди живуть нормально».

Зустріч-ланч міністра з мером Львова Андрієм Садовим і керівником представництва МЗС України у Львові В’ячеславом Войнаровським у польському консульстві тривала понад дві години замість запланованої години. Та очікуваний брифінг по її завершенні скасували.

Також міністр відвідав будівництво Польського дому у Львові, яке все ще триває, але з деякими затримками.

Ігор Тимоць