Що може змінити закон про деокупацію і реінтеграцію?

Верховна Рада 18 січня прийняла проект закону «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях». Його підтримали 280 депутатів. Як пояснюється на сайті Ради, тимчасово окупованими визнано «території України, в межах яких збройні формування РФ і окупаційна адміністрація РФ встановили і здійснюють загальний ефективний контроль». У преамбулі визначено, що дата початку окупації частин України, зокрема, Криму, – 20 лютого 2014 року. Законом передбачено, що межі і перелік окупованих територій визначаються президентом за поданням міноборони, підготовленим на основі пропозицій Генштабу ЗСУ. За законом, відповідальність за матеріальну чи моральну шкоду, завдану Україні внаслідок агресії РФ, покладається на Росію відповідно до норм міжнародного права. Особи, які беруть участь у збройній агресії РФ чи залучені до окупаційних адміністрацій РФ, несуть кримінальну відповідальність за порушення законів України і міжнародного права.

Проте співголови «Опозиційного блоку» зареєстрували проект постанови про скасування цього голосування. Позаяк 19 січня завершилася сесія парламенту, то проголосувати за постанову Рада зможе лише з наступної сесії, яка розпочнеться 6 лютого. Доти спікер Ради не має права підписувати проект закону і передати на підпис главі держави. Президент Порошенко обіцяє підписати законопроект як тільки його отримає. Polukr.net розпитав депутатів Ради з Комітету з питань національної безпеки та оборони та військового експерта, аби вони пояснили, за що проголосували депутати і що це змінить для ситуації на Донбасі. Експерти розповіли, що закон із численними правками, по-перше, практично ніхто в очі не бачив, по-друге, там багато розмитих формулювань, по-третє неконституційно збільшені повноваження президента, що дає поле для маніпуляцій і зловживань виконавчої влади, по-четверте, для деокупації і реінтеграції Донбасу цей документ мало-що змінює.

Коментарі

Семен Семенченко, депутат від фракції «Самопоміч», перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони, командир 2-го Батальйону спецпризначення «Донбас», майор запасу Національної гвардії України

Я не бачив самого проекту закону з правками. На жаль, практика Ради така, що текст закону раптом можуть змінити, там можуть з’явитися правки, за які не голосували. Наприклад, можуть вставити згадки про Мінські домовленості, чого хотів президент. За 5 хвилин до остаточного голосування в Раді депутат від БПП читав щось незрозуміле. Виявилося, він намагався внести правки і забрати з тексту документу згадки про Росію як агресора. Тобто ледь не сталося так, що в нас окупація начебто є, а окупанта – немає.

Я і партія «Самопоміч» голосували за цей проект закону лише тому, щоб визнати нарешті РФ агресором. Свій аналогічний законопроект «Самопоміч» розробила ще 2015 року. У ньому була чітка заборона торгівлі з окупантами, прописаний порядок деокупації, заборонені будь-які вибори на окупованій території, а також прописані різні поняття, як-от колаборант, і ставлення держави до окупаційних адміністрацій. Проте цей законопроект 2,5 роки не ставили на голосування у Раді, а потім, коли був внесений президентський законопроект, наш швидко провалили. У першому читанні ми не голосували за президентський проект закону, а між першим і другим читанням намагалися внести багато правок.

Позитиви цього документу в тому, що РФ визнана агресором, а частину території України – окупованою. Також там є посилання на дату початку окупації – 20 лютого 2014 року, тож про Крим не забули. Також, на щастя, відсутня згадка про нератифіковані Радою Мінські домовленості. Водночас у цьому законопроекті багато топтання на місці, формулювання – обтічні та боягузливі, а ще запізнілі на 4 роки. Серед мінусів – не заборонена торгівля з окупованими територіями, надані додаткові повноваження військовим адміністраціям та ще не створеному Єдиному штабу. Ці нововведення можуть бути використані для недопущення ветеранів АТО в зону бойових дій. Наприклад, під час можливого відновлення торгівлі з окупованими територіями, щоб не повторилася минулорічна блокада торгівлі з ворогом.

У цьому документі обтічні формулювання, які дають президенту повноваження використовувати збройні сили на території поза зоною АТО, поблизу неї. Ці повноваження не відповідають Конституції. Тобто досі тривають якісь гібридні способи ведення війни. За Конституцією, президент зобов’язаний в разі війни внести в Раду положення про оголошення війни, ввести військовий стан, мобілізувати збройні сили. А у нас 4 роки – АТО і ми далі продовжуємо вести якусь гібридну війну.

Закон прийняли під тиском суспільства, щоб президент, уряд і пропрезидентська коаліція в Раді могли показати з себе патріотів, які борються за територіальну цілісність країни. Але водночас положення документа прописали так, щоб не надто образити режим Путіна, з яким частина наших високопосадовців активно торгує. У багатьох ситуаціях дії президента і частини депутатів не можу назвати інакше як співпрацю з ворогом. Наприклад, коли йдеться про ту саму торгівлю з окупованими територіями. Цю торгівлю завдяки ветеранам АТО і частині депутатів вдалося припинити рік тому, в березні. Тепер, за цим законом, є ризик, що вона буде відновлена.

Боюся, щоб із цим законом не сталося традиційної української закономірності – закон, як дишло, куди повернеш, туди й вийшло. Розмитість формулювань цьому сприяє. У тексті документу не прописано чітко, як планується провадити деокупацію і реінтеграцію. Там є тільки розмиті згадки про необхідні дипломатично-правові заходи, і наміри, що ми ці території збираємося повертати. Хоча в законі про оборону та в Конституції є чіткі відповіді на ці речі – військова агресія має отримати збройну відсіч. Але не можу чітко говорити про цей текст, бо не бачив його.

За задумом, закон має допомогти Україні домагатися у міжнародних судах відшкодувань від Росії за агресію. Але на практиці це буде складно, бо в нас же нема війни з РФ. У нас натомість на четвертий рік війни під тиском суспільства приймають половинчастий закон, тому важко буде очікувати адекватної реакції від міжнародних судів.

Андрій Левус, Депутата від «Народного фронту» і голова підкомітету з державної безпеки Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони

Найважливіше, що в цьому законі Росію вперше офіційно названо агресором. Україна більше не проводить АТО, а вживає тепер «заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, стримування та відсічі російській збройній агресії». «ЛНР» і «ДНР» відтепер визначено не як «терористичні організації», а окупаційною адміністрацією РФ. Межі окупованих територій встановлюватиме президент на основі подання Міноборони за пропозиціями Генштабу ЗСУ.

Відповідальність за будь-які моральні та матеріальні збитки, заподіяні державі, органам державної влади чи місцевого самоврядування, фізичним і юридичним особам, Україна покладає на агресора – РФ. Також Росія як держава-окупант зобов’язана забезпечити захист прав цивільного населення та створити необхідні умови для життя. Водночас Україна не визнає жодного документа, виданого окупаційною адміністрацією на Донбасі, крім документів про народження і смерть. За фізичними та юридичними особами, які отримали статус внутрішньо переміщених осіб чи залишилися жити на окупованій території, залишаються всі права на власність і майно. Особи, залучені до участі в окупаційній адміністрації Росії, несуть кримінальну відповідальність перед Україною.

Існує кілька варіантів деокупації Донбасу. За одним, Росія сама чи під тиском міжнародної спільноти відмовиться від окупованих українських територій. За іншим, українська армія поступово відвоює ці території. Можливий теж варіант, що Росія з часом розпадеться на кілька частин і Україна поверне свої території.

У разі, якщо збройна агресія Росії вийде за межі Криму і нині окупованих територій Донецької і Луганської областей, то, щоб її зупинити, дозволено тепер залучати і використовувати в будь-який час і на будь-якій частині України сили і засоби органів сектору безпеки та оборони – ЗСУ та інші військові формування.

Проте важливо зрозуміти, що закон є рамковим. Він не конкретизований. У ньому не прописані деталі. Він потребує прийняття ще багатьох підзаконних актів. Цей законопроект лише створює загальну картину та об’єднує ряд питань, які потребуватимуть ще окремого врегулювання.

Закон розширює повноваження наших органів безпеки. Під час відсічі збройної агресії в прилеглих до району бойових дій територіях дозволено певне обмеження прав людини. Наприклад, дозволяється  застосовувати в разі потреби зброю і спеціальні засоби, перевіряти документи, затримувати, доставляти у поліцію осіб тощо. Деякі правозахисники вважають, що в цьому є ризики порушення прав людини.

Прифронтовими районами тепер керуватимуть військові. Вони там отримали значно більше прав. Керуватиме всім процесом Генштаб ЗСУ, який у разі потреби залучатиме сили і засоби інших збройних і правоохоронних формувань. Начальник Генштабу буде визначати прилеглі до району бойових дій зони безпеки, де військові та залучені ними сили матимуть особливі повноваження.

Очолюватиме штаб Командувач об’єднаних сил, якого призначить президент за поданням начальника Генштабу. Цим законом президенту розв’язали руки для застосування військ. Конкретні повноваження оперативного штабу та його командувача також визначатиме глава держави.

Відповідальність за моральний і матеріальний збиток повністю покладено на РФ. Тобто тепер позови за руйнування під час війни на українській території Україна перекладає на Росію як на країну-агресора. Визнання Росії агресором теж важливе для посилення позицій України в інших справах. Зокрема, для дій нашої країни щодо Росії в справі окупації Криму.

Закон підтримали в ЄС і США, засудили в Росії. Путін навіть скликав спеціальне засідання Ради безпеки Росії щодо цього закону. Розкритикували його теж лідери ОРДЛО та проросійські сили в Україні. А це, зрештою, означає, що Україна рухається правильним шляхом. Принаймні, щодо цього закону.

Олег Жданов, військовий експерт, військовий експерт, полковник запасу, працівник оперативного управління Генштабу 2003 – 2006 років

До деокупації і реінтеграції Донбасу цей закон не має жодного відношення. Його проголосували з двох причин. По-перше, під тиском суспільства і США, які хочуть визнати Росію агресором. Вашингтону потрібне це визнання з багатьох причин. Зокрема, для реформування ООН, де Росія є каменем спотикання, бо блокує всі суттєві резолюції. Якщо Москву визнають агресором, то виникне запитання, як агресор може бути постійним членом Ради Безпеки ООН з правом вето. По-друге, закон потрібен для посилення влади президента в Україні в мирний час всупереч Конституції. Водночас цим законом влада не хотіла надто образити РФ, тому там максимально розмиті положення.

Хоча довго депутати не могли узгодити тексту цього документу, ми досі точно не знаємо, за що проголосували 280 депутатів. Не можемо прочитати фінального тексту з правками. Тобто, що там понаприймали, точно відповісти ніхто не може.

Ймовірно, цим законом передбачено взяття під контроль виконавчою владою всієї торгівлі з окупованими територіями. Загалом, у нас вийшов закон про закон. Адже він повторює більшість моментів, прописаних у законі про оборону.

Проте цей документ так і не вирішує правової колізії, коли де-факто маємо воєнний стан на частині території України, але сам воєнний стан так і не оголошують. Ця колізія призводить до трагічних наслідків – переслідування військових і добровольців, які, виходить, воювали в мирний час. Тож їх можуть судити за захист України, що власне не поодиноко відбувається. Це просто абсурд, що солдатів, які де-факто діяли за законами військового часу, судять за законом мирного часу.

Із матеріалів, які опубліковані щодо цього документу, і про які згадували депутати в заявах, там немає ані плану деокупації, ані плану реінтеграції, ані будь-яких конкретних кроків щодо звільнення територій.  

Ігор Тимоць

18 січня 2018 року, після триденного обговорення, Верховна Рада України ухвалила в другому читанні Закон №7163 про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях. Незважаючи на запеклі дебати під куполом парламенту, неодноразові зміни тексту закону, до якого було запропоновано 673 поправки (хоча сам документ складається з 22 сторінок), реакцію на нього світової спільноти та Російської Федерації, потреба в ухваленні цього документа назріла давно.

Необхідність чіткого юридичного визначення ситуації на Сході України, фактів військової агресії Росії та підтримки нею маріонеток з «ДНР/ЛНР», мали дістати офіційне законодавче роз’яснення. Тим паче, коли термін «антитерористична операція» в застосунку до подій на Донбасі давно втратив свою актуальність. Проте ухвалений Закон, що набере чинності після підписання Президентом (а він його точно підпише, адже Петро Порошенко безпосередньо робив подання до парламенту) та публікації в пресі, має чимало протиріч.

Перше стосується назви Закону, що відомий широкому загалові як закон «про деокупацію та реінтеграцію Донбасу». Тільки-от зазначених слів ви жодного разу не зустрінете на сторінках ухваленого документа. Так, Закон розширює повноваження військових, створює орган, відповідальний за проведення військових дій (Об’єднаний оперативний штаб ЗСУ під керівництвом Генштабу), визначає принципи функціонування та життєзабезпечення «зон безпеки» – «сірих» зон поблизу лінії зіткнення. Де-факто, ці інновації можна віднести до заходів з деокупації. Так само, як окремі положення – визнання документів самопроголошених республік щодо народження та смерті громадян, відповідальності РФ за матеріальну та моральну шкоду населенню окупованих територій, підтвердження майнових прав переселенців на залишене в окупації майно – є відповідниками заходів з реінтеграції. Проте власне цих термінів Закон не містить.

Викликають питання й строки ухвалення законопроекту, текст якого вперше був оприлюднений ще в червні 2017 року, а винесений на розгляд парламенту у вересні (6 жовтня 2017 року його прийняли у першому читанні в пакеті з іншим законом – №7164). Чому, незважаючи на його важливість для України, знадобилося стільки часу для ухвалення? Хто є справжнім автором закону? Окремі чутки віддають авторство первинного тексту документа спеціальному уповноваженому державного секретаря США з питань Донбасу Курту Волкеру – саме його команда розробляла й затверджувала текст на найвищому рівні у Вашингтоні. Закон, за концепцією американців, мав спиратися на Мінські угоди і служити інструментом мирного врегулювання. Проте з ухваленого документа всі згадки про «Мінськ» вилучили – це було принциповою позицією майже всіх фракцій парламенту (крім БПП).

Ухвалення Закону на тлі новорічно-різдвяного перемир’я (якого переважно дотримуються – кількість обстрілів зменшилася до 5-7 разів на добу) лідери проросійських бойовиків уже назвали актом агресії. Досить нервово сприйняли Закон і в Москві. Однак очікувати активізації бойових дій сьогодні не варто, незважаючи на сприятливі для баталій погодні умови (промерзлий ґрунт уможливлює використання важкої техніки). Росія входить в останню фазу передвиборчих змагань і готується до Чемпіонату світу з футболу – активний військовий конфлікт на її кордоні відлякуватиме туристів.

Незважаючи на палкі дискусії щодо змісту і правок до Закону, він був затверджений 280-ма голосами депутатів Верховної Ради. Одностайно проти Закону виступила фракція «Опозиційного блоку» та група «Партія Відродження», що виступають за примирення з Російською Федерацією за будь-яку ціну. Критику за надто м’які формулювання щодо країни-агресора висловила фракція «Самопомочі». Але це не завадило їм врешті-решт проголосувати за текст Закону – на відміну від позафракційних «свободівців», які були більш принциповими. Разом із ними утримались від голосування й кілька інших відомих депутатів – Надія Савченко, Віктор Балога (проголосував «проти»). Привертає увагу й відверто дивує відсутність на ключовому голосуванні лідерки БЮТ Юлії Тимошенко. Її фракція була однією з найактивніших за кількістю внесених правок до законопроекту (депутати Рябчин, Шкрум, Крулько, Тарасюк та інші). Однак, коли настав момент «Ч», Тимошенко, а разом із нею й «старе» крило партії (Немиря, Власенко, Богдан) обрали за краще не з’явитися на голосування. Це можна пояснити стартом електорального циклу – президентські й парламентські вибори 2019 року не за горами. Вочевидь, БЮТ, лідер різноманітних політичних рейтингів, розраховує на голоси електорату на Сході та Півдні України, який все ще має певні симпатії до Росії. Зафіксоване положення про агресію РФ відверто підриває будь-які реалістичні плани мирного регулювання із залученням Москви.

Саме таке формулювання агресії міститься у преамбулі та прикінцевих положеннях Закону. Ще в одному місці згадується «держава-окупант». Зазначена декларативність закріплює факти наявної доказової бази російської ролі на Донбасі, до яких постійно апелюють українські дипломати у спілкуванні з західними партнерами. Ось тільки що буде далі? Які дипломатичні наслідки матиме реалізація цього Закону? За логікою, якщо визнано факт збройної агресії проти України, Київ має розривати дипломатичні відносини з країною-агресором. Або хоча б відкликати посла… До речі, на розгляд парламенту вносили поправку про денонсацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, проте її не проголосували. Тож у цій сфері залишається невизначеність і зберігається поле для ескалації напруги.

Так само немає прив’язки чинного закону до Мінських угод – єдиного документа, на імплементацію якого спирається режим економічних та політичних санкцій Заходу проти Москви. Логіку Києва зрозуміти можна: неможливо базувати національне законодавство на нормах документа, який має сумнівну легітимність і може змінюватись. Однак Німеччина з цим не згодна і вже призначила експертизу ухваленого Закону на відповідність Мінським угодам. Негативні висновки експертизи можуть позначитись на обсягах зовнішньої допомоги ФРН Україні в реалізації реформ та проектів із врегулювання конфлікту на Донбасі (зокрема, Німеччина є найбільшим донором програми будівництва житла для ВПО).

Ще одним контроверсійним моментом документа, що може мати внутрішньополітичні наслідки, є питання застосування статті 10 цього Закону, яка фіксує додаткові повноваження армії з проведення заходів протидії агресії Росії. У Закон не включені гарантії захисту від свавілля під час застосування заходів, які є у спеціалізованому законодавстві щодо правового режиму воєнного стану, що може провокувати узаконення зловживань військових (наприклад, відчуження нерухомого та рухомого майна громадян). Фактично, Закон утверджує режим воєнного положення на Донбасі, за винятком окремих деталей – відсутні згадки про комендантську годину та трудову повинність населення. Справжні наслідки впровадження нових правил життя на прифронтовій території можна буде оцінити лише з часом.

Насамкінець треба зауважити, що, незважаючи на низку протиріч, сам Закон написаний за принципами Нікколо Мак’явеллі – «потреба в ньому виправдовує огріхи в тексті». До того ж практична імплементація Закону, безумовно, потребуватиме низки підзаконних актів, узгодження та ухвалення яких займе достатньо багато часу. Знаковість Закону №7163 полягає не в його практичному тлумаченні, а в символізмі. Україна вже ніколи не буде такою, якою була раніше. Тепер у неї в юридичному плані, як і в Молдови та Грузії, офіційно з’явилися тимчасово окуповані території, відповідальність за які Росія не хоче нести офіційно. Залишається сподіватись, що за визнанням прийде усвідомлення, і буде розроблений чіткий стратегічний план, як саме Україні боротися за ці території та відновити порушений суверенітет.

Валерій Кравченко

Сайт Віктора Медведчука, російські медіа і деякі проросійські ЗМІ в Україні поширили неправдиву новину, що начебто Польща зареєструвала в Раді Безпеки ООН проект резолюції про засудження геноциду проти поляків, вчиненого українськими націоналістами під час Другої світової війни. В МЗС Польщі та МЗС України Polukr.net спростували це повідомлення. Немає нічого про «геноцид» і на сайтах ООН чи польського президента Анджея Дуди. На сайті Представницва ООН в Польщі є лише інформація про початок участі Польщі як непостійного члена Радбезу ООН і про візит Дуди в Нью-Йорк на виступ в Генасамблеї ООН. А ось колишній глава українського МЗС Володимир Огризко в коментарі Polukr.net пояснив, що цілі російської пропаганди очевидні – через провокації зіткнути лобами українців і поляків, щоб зробити минулі проблеми між країнами сучасними.

На сайті українського політика з проросійськими поглядами Віктора Медведчука від 22 січня з’явилася новина, що начебто Польща 16 січня зареєструвала в Раді Безпеки ООН резолюцію про засудження геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти поляків під час Другої світової війни. Також цю новину поширили російські медіа, сайти контрольованих Росією сепаратистів на Донбасі, проросійські медіа в Україні та польські маргінальні сайти. Практично всі українські ЗМІ цю фейкову «новину» не поширили.

У відповідь на прохання Polukr.net прокоментувати новину в Офісі прес-речника польського МЗС повідомили, що «Польща не є автором згаданої резолюції. А всі повідомлення в медіа щодо ймовірного авторства з польської сторони в цій справі – неправдиві».

В українському МЗС теж заперечили існування такого проекту резолюції в РБ ООН.

На сайті ООН від 16 січня є лише одна новина – прес-заява РБ ООН про місію Організації щодо стабілізації ситуації в Демократичній Республіці Конго. На сайті глави Польщі Анджея Дуди є новина від 18 січня про візит польського президента в Нью-Йорк з нагоди початку дворічної участі Варшави як непостійного члена в Радбезі ООН, але жодної згадки про будь-який проект резолюції, ініційований Польщею. У своїй промові в ООН Дуда звертає увагу на небезпеки використання зброї масового ураження, проблеми миру в Сирії, Ірані та КНДР, а також на проблему «окупації частини території України».

У коментарі Polukr.net глава українського МЗС 2007-2009 років Володимир Огризко зазначив: «Це продовження лінії державної політики, яку обрала Росія і яку вона давно і, на жаль, іноді успішно проводить, – зіткнути лобами українців і поляків, за будь-яку ціну зіпсувати дружні відносини між нашими країнами, посіяти ворожнечу, роздути історичні проблеми, зробити їх сучасними. У цьому сенсі нічого нового не відбулося. Це спланована, добре організована російська державна політика. Проте вірю, що новий польський уряд розуміє, що слід підійматися над історичними проблемами і думати про майбутнє. Тоді можна буде говорити про міцні підвалини взаємної співпраці. Сильна Польща й Україна – шлях проти всіх спроб Росії підім’яти під себе обидві наші країни. Посварені Україна та Польща – чудовий варіант для Росії. Спочатку впаде Київ, потім Варшава. Це не раз доводила історія. Цього й домагається через провокації такими фейками Москва. Надіюся, українці та поляки натомість будуть об’єднуватися проти нашого спільного агресора – Росії».

Ігор Тимоць

Велика амбулаторія сімейних лікарів запрошує на постійну роботу чи за договором:

• лікаря у сімейну амбулаторію ( спеціалізація загальна, сімейний, терапевт, педіатр). Забезпечуємо житлом, службовим авто. Оплата 60-90 злотих за годину.

Більше інформації за телефоном (viber) +48 696048977 або на електронній пошті: pilecki@dekstra.pl

® – інформація публікується на правах реклами

Польща від 1 січня стала непостійним членом Ради Безпеки ООН від країн Східної Європи, замінивши там Україну. Тимчасовими членами РБ ООН теж обрані Перу, Кувейт, Кот-д’Івуар та Екваторіальна Гвінея. Радбез ООН складається з 15 членів, серед них 5 постійних (Китай, Росія, Велика Британія, США і Франція) і 10 непостійних, які репрезентують регіони світу та обираються на два роки. Експерт Центру Разумкова Олексій Мельник пояснив Polukr.net, що ООН залишається місцем, де можна буде залучити місію «голубих шоломів» для вирішення конфлікту на Донбасі, але без політичної волі Москви прийняття такого рішення неможливе.

Експерт: «Наразі немає ознак, що Росія погодиться на місію на Донбасі»

Співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник пояснив Polukr.net, що «попри проблеми у двосторонніх відносинах між Києвом і Варшавою, для нас членство Польщі в Радбезі ООН – позитивне. Київ і далі бачить Варшаву адвокатом української пропозиції щодо місії ООН. Українську позицію теж розділяють західні партнери України. Щодо перспектив місії на Донбасі, то за російською ініціативою такої місії є бажання створити чергову пастку, щоб відтермінувати врегулювання конфлікту чи переключити увагу міжнародної спільноти з Росії на Україну як сторону, яка начебто не виконує зобов’язань. Так Москва хоче ще раз вплинути на західні уряди, аби вони скасували санкції».

Від початку війни на Донбасі Київ просить ООН допомогти владнати конфлікт. Із таким проханням український президент Порошенко звертався ще в березні 2015 року. Розмови про відрядження місії ООН на схід України поновилися після того, як російський президент Путін заявив про підтримку ідеї миротворчої місії. Щоправда, мандат і повноваження місії Київ і Москва бачать по-різному. Згідно з українським баченням місії, миротворці ООН мають бути на всій зоні конфлікту, зокрема на неконтрольованій Україні ділянці кордону з РФ. Так без російської зброї та бойовиків можливе реальне припинення війни на Донбасі. Москва натомість наполягає, аби місія була лише на лінії розмежування українських і російських військ. А отже, місія має охороняти лише наявну місію ОБСЄ на Донбасі та заморозити конфлікт.

За словами Мельника, Росія хоче заманити Україну в чергову пастку. «РФ не хоче врегулювати конфлікт, а пропонує слабку місію на Донбасі, яка б охороняла спостерігачів ОБСЄ. Така місія не має жодного сенсу, бо не додасть ефективності місії ОБСЄ і жодним чином не вплине на врегулювання конфлікту. Наш варіант місії мав би охопити всю територію ОРДЛО з виходом до кордону з РФ.

Наразі немає жодних ознак, що Росія погодиться на таку місію. Зустрічі представника Путіна Владислава Суркова зі спецпредставником США щодо вирішення конфлікту на Донбасі Куртом Волкером показали, де зараз межа компромісу, на яку може піти Кремль, – це 3 погоджені Москвою пропозиції з 29 американських», – каже експерт.

«Маємо використовувати ООН як майданчик для діалогу, не забуваючи про російські пастки під час будь-яких домовленостей», – експерт

Попри безперспективність дискусій щодо місії, експерт радить не відкидати ООН як можливе місце для діалогу. «ООН залишається найбільш перспективним місцем для вирішення конфлікту на Донбасі. Проблема в тому, що це політичне рішення, якого зараз не існує. Проте, якщо є можливості для переговорів, то їх слід використовувати, пам’ятаючи про можливі російські пастки.

Варто згадати приклад мінських домовленостей. Їх текст був практично написаний у Кремлі. Це була майже досконала російська пастка для нас і наших західних партнерів. Путін нею хотів затягнути конфлікт. Проте нині ситуація змінилася настільки, що домовленості, які Росія готувала як пастку для нас, обернулися проблемою для них самих – виконання Росією мінських домовленостей стало умовою для зняття з них санкцій», – зазначає експерт.

ООН мало що може через право вето постійних членів, як-от Росія

Рада Безпеки ООН – головний керівний орган організації, що відповідає за дотримання миру і безпеки у світі. Він має право видавати обов’язкові до виконання в усьому світі рішення. Кожного року відбувається ротація частини непостійних членів. Україна за два роки у складі РБ ООН не залишила згадок якоюсь яскравою чи резонансною ініціативою. Польща обіцяє активніше відстоювати права країн Східної Європи, які репрезентує. Варшава стала непостійним членом Радбезу ООН ушосте. Востаннє вона була в цій ролі в 1996-1997 роках.

Як пише «Польське радіо», на практиці дії ООН у світі дуже обмежені. Більшість резолюцій лише закликають поважати міжнародний порядок і мирно врегульовувати суперечки. Більш активні дії часто блокують постійні члени ООН, які мають право вето.

Президент Дуда: «Нашим пріоритетом в ООН буде відновлення поваги до міжнародного права»

Президент Польщі Анджей Дуда пояснив пріоритети Варшави у Радбезі ООН. Як заявив Дуда у виступі перед дипломатичним корпусом, провідне значення для Польщі матиме відновлення поваги до міжнародного права, підвищення ефективності миротворчих місій ООН та комплексна боротьба із сучасними загрозами.

«Першим нашим пріоритетом буде відновлення поваги до дотримання країнами міжнародного права. Йдеться про політику, яка ґрунтується не на праві сили, а на силі права, політику, яка поважає основоположні принципи міжнародного права – суверенітет і територіальну цілісність країн. Другим пріоритетом буде зміцнення механізмів запобігання конфліктам, мирного розв’язання суперечок та посередництва у вирішенні цих проблем. Підтримаємо ініціативи зі збільшення ефективності миротворчих місій ООН. Сучасний світ – взаємозалежний. У ньому конфлікти, які, на перший погляд, є локальними, дедалі частіше стають глобальними. Тож міжнародна спільнота повинна мати реальні важелі, аби ефективно реагувати на конфлікти у місцях їх виникнення. Третій пріоритет у дотримані позиції, що загрози слід розглядати комплексно, враховуючи, зокрема, гібридні війни, тероризм, кіберзлочинність і кліматичні зміни», – заявив президент Дуда.

Хто такі «голубі шоломи»?

Як пише «Німецька хвиля», від моменту заснування ООН проведено 71 місію, з яких зараз активними є ще 16. Географія операцій охоплює здебільшого Африку і Близький Схід. Втім, «блакитні шоломи» теж діють у Косово, на Гаїті та у зоні кашмірського конфлікту між Індією та Пакистаном. За даними ООН, у цих місіях зараз служать понад 95 тисяч військових і поліцейських. Більшість солдатів місій – представники Південної Азії. ООН сплачує близько тисячі доларів на місяць за участь солдата в місії, що робить службу особливо вигідною для представників тієї частини планети, де середній дохід на душу населення відносно низький.

Миротворців ООН часто критикують за неквапливе реагування на кризи, адже на відрядження місії йде зазвичай понад півроку. До того «блакитним шоломам» закидають малу ефективність. Перша місія розпочалася 1948 року на Близькому Сході і триває досі. Серед випадків неспроможності захистити цивільне населення згадують вбивство близько 300 мусульман, здійснене боснійськими сербами у Сребрениці в 1995 році. Голландські миротворці видали їх військовим формуванням сербів, що оточили базу. Загалом тоді від рук боснійських сербів загинуло близько 8 тисяч хлопців і чоловіків. Пригадують миротворцям ООН і провал запобігання геноциду тутсі в Руанді роком раніше. У 1994 році Бельгія, чиї солдати складали значну частину місії ООН у Руанді, вивела власні війська після вбивства 10 військових. Під час кривавих подій у цій країні тоді загинуло понад 800 тисяч осіб. Втім, попри критику, миротворці ООН залишаються одним із небагатьох доступних світовій спільноті засобів реагування на міжнародні кризи.

Бажання країни запросити миротворчий контингент недостатньо. Рішення має ухвалити Радбез ООН. Там п’ять постійних членів, серед яких Росія і Китай, які мають право вето. Обговорення деталей і джерел фінансування місії можливе лише після згоди РБ ООН.

Україна 25 років бере активну участь у миротворчих місіях ООН. Зараз 448 українських «блакитних шоломів» задіяні у дев’яти операціях від Придністров’я до Африки. Від 1992 року в складі миротворчих місій ООН служило 42 тисячі українців, 54 загинули.

Ігор Тимоць

У 2017 році помітно зросло навантаження на пункти пропуску для автомобільного сполучення на українсько-польському кордоні. Водночас у більш ніж чотири рази порівняно з 2016 роком зріс обсяг пасажирських перевезень залізницею між Україною та Польщею. Про це PolUkr.NET дізнався з відповідей на запити, отриманих від Адміністрації Державної прикордонної служби України.

У 2017 році громадяни Польщі дещо рідше відвідували Україну, ніж у 2015 чи 2016 роках. У 2017 році прикордонники зафіксували приблизно 1,1 млн в’їздів громадян Польщі до України (на рівні 2014 року). Натомість у 2015 та 2016 роках було приблизно по 1,2 млн в’їздів. До слова, у 2013 році (до анексії Криму та початку війни на Донбасі) прикордонники зафіксували 1,3 млн в’їздів громадян Польщі до України. Йдеться про перетини кордону через усі види пунктів пропуску (і не лише на українсько-польському кордоні).

У 2015 році громадяни України та іноземці перетнули українсько-польський кордон через пункти пропуску для автомобільного сполучення (в автомобілях та пішки) приблизно 21,3 млн разів (в обох напрямках). У 2016 році – 21,5 млн разів, а в 2017-му – 22,3 млн разів. Проте навантаження на вісім чинних пунктів пропуску для автомобільного сполучення впродовж останнього року зростало нерівномірно. На пунктах пропуску «Ягодин–Дорогуськ» та «Устилуг–Зосін» воно навіть скоротилося. Натомість зросло навантаження на «Краковець–Корчову», «Шегині–Медику» та «Грушів–Будомєж».

Найбільш завантаженими пунктами пропуску для автомобільного сполучення на українсько-польському кордоні у 2017 році були «Шегині–Медика» (5,5 млн перетинів кордону в обох напрямках), «Краковець–Корчова» (3,8 млн) та «Рава-Руська–Гребенне» (3,4 млн). На четвертому місці – пункт пропуску «Ягодин–Дорогуськ» (3,2 млн перетинів), який раніше (у 2015-2016 роках) випереджав за цим показником «Раву-Руську–Гребенне». Висока частота перетину кордону в Шегинях пов’язана з існуванням на цьому пункті пропуску дуже популярної окремої смуги для руху пішоходів. Найменш популярними є пункти пропуску «Грушів–Будомєж» (1,6 млн перетинів), «Смільниця–Кросьцєнко» (1,4 млн), «Угринів–Долгобичув» (1,2 млн).

У зв’язку із запуском в 2017 році нових поїздів з України до Польщі з доступною вартістю проїзду суттєво зріс обсяг пасажирських транскордонних перевезень залізницею – у понад чотири рази. У 2017 році громадяни України та іноземці перетнули українсько-польський кордон в обох напрямках 401,3 тис. разів. Для порівняння, у 2016 році – лише 94,7 тис. разів. Сьогодні пасажирські поїзди курсують через два пункти пропуску для залізничного сполучення: «Мостиська–Перемишль» та «Ягодин–Дорогуськ». Через перший прямують чотири пари поїздів (два з них – «Інтерсіті+»), через другий – три пари.

Дані, отримані PolUkr.NET від прикордонників, свідчать, що попит на залізничні рейси з України до Польщі значно більший, ніж на рейси з Польщі до України. У 2017 році громадяни України та іноземці перетнули українсько-польський кордон на виїзд з України 233,7 тис. разів, а на в’їзд до України – лише 167,6 тис. разів. Варто додати, що 70-80% пасажирів поїздів – громадяни України. Однак, попри минулорічне зростання обсягів пасажирських транскордонних перевезень залізницею, близько 98% всіх законних перетинів українсько-польського кордону все ж припадає на автомобільні пункти пропуску.

Дмитро Борисов

Недавно Polukr.net писав, що через зміни до польського законодавства від нового року українцям буде складніше влаштуватися на роботу в Польщі. Відтак Polukr.net поцікавився в однієї з польських рекрутингових фірм, яка займається працевлаштуванням українців, що саме змінилося та які тепер потрібні документи, аби почати працювати в Польщі. Голова правління цієї фірми Кшиштоф Інглот пояснив нюанси працевлаштування в Польщі.

– Як зараз українцеві влаштуватися на роботу в Польщі? Які має пройти процедури та які документи підготувати?

– Іноземці з шести країн – Грузії, Молдови, Росії, України, Вірменії та Білорусі – можуть працювати в Польщі в рамках спрощеної процедури. Вона полягає в тому, що працедавець, який хоче взяти на роботу іноземця, складає в місцевому відділі праці спеціальну заяву, що зацікавлений працевлаштувати певну особу. Якщо заява правильно зареєстрована, то іноземець може легально почати працювати в Польщі в такого працедавця. Великою перевагою спрощеної процедури є мінімальна кількість формальностей. Натомість обмеження в тому, що такі іноземці можуть працювати лише протягом шести місяців на рік.

Виключення – сезонна робота. У такому разі, за новими положеннями польського трудового законодавства, що почали діяти від 1 січня цього року, іноземці, зокрема українці, можуть працювати протягом дев’яти місяців на рік.

Іншим рішенням для українця, який хоче знайти роботу в Польщі, є клопотання про дозвіл на роботу «типу А» разом із польською робочою візою. Ці документи дозволять легально працювати в Польщі до трьох років. Про видачу дозволу теж має клопотати працедавець, який хоче взяти на роботу іноземця. Великим мінусом цього варіанту є те, що вирішення всіх формальностей може зайняти кілька місяців.  

– Які ще зміни в 2018 році очікують на українців, які хочуть влаштуватися на роботу в Польщі?

– Від нового року діють нові типи дозволів на сезонну роботу. Йдеться лише про окремі галузі, як-от сільське господарство і туризм. Завдяки цьому дозволу можна легально взяти на роботу іноземця на сезонну роботу до дев’яти місяців на рік. Це позитивна зміна, бо раніше можна було щонайбільше на півроку. Додатково працедавець зможе тепер за певних умов довірити іноземцю роботу іншого роду, ніж та, що прописана в рамках угоди про сезонну роботу. Проте на період не більший 30 днів протягом актуального періоду відкритого дозволу на роботу.    

Важливо теж, що польський підприємець зможе дістати дозвіл на сезонну роботу іноземця лише, якщо запропонує йому зарплату не нижчу, ніж зарплата інших працівників його фірми, які виконують таку саму роботу.

Крім дозволу на сезонну роботу, далі залишається обов’язковою заява про намір працевлаштувати іноземця. Її реєструє працедавець у повітовому відділку праці.

Нові приписи від нового року дозволяють краще, ніж було досі, контролювати заяви, які складають працедавці. Передусім працедавці будуть змушені повідомляти відділки праці, чи іноземець, що приїхав у Польщу в рамках спрощеної процедури, насправді почав роботу на цій фірмі (досі було так, що українці часто купували дозволи на роботу і не працювали фактично там, де мали, що означало – працюють вони нелегально, тож їм могли не виплачувати частини зарплати, а умови праці бували гіршими, ніж заявлені працедавцем – Polukr.net). Це додатковий адміністративний крок, який триває більше часу й ускладнює працевлаштування іноземця, але завдяки цьому можна детальніше проаналізувати, скільки насправді працює в Польщі іноземців (досі цифри озвучувалися приблизні, на основі виданих дозволів на роботу – Polukr.net), та змусити їх легально працевлаштуватись.  

– У які погані ситуації найчастіше потрапляють працівники з України? Які помилки найчастіше роблять?

– Згідно з нашим дослідженням «Барометр заробітної імміграції», 71% польських працедавців мають нейтральне, а 29% позитивне ставлення до працівників з України. Це означає, що українських працівників трактують так само, як польських. Істотну роль у творенні позитивного образу українських працівників відіграє суспільно-культурна близькість, а також легкість, з якою громадяни України асимілюються. Труднощі, якщо виникають, то найчастіше через комунікативні проблеми чи внаслідок непорозумінь між працівниками під час роботи.

– Чи є якийсь офіційний список «білих» і «чорних» фірм-рекрутерів, які наймають українців на роботу? Як українцю, який хоче поїхати в Польщу на заробітки, перевірити, чи фірма не є шахраєм?

– Наразі не складено офіційного списку сертифікованих агенцій-рекрутерів. Проте це не означає, що немає можливості перевірити надійність фірми. Одним із критеріїв, який слід взяти до уваги, буде, зокрема, досвід фірми в наймі іноземців. Допоможе теж пошук в Інтернеті думок людей про цю агенцію праці чи розповіді знайомих, які вже шукали працевлаштування над Віслою.

Про якість фірми-посередника свідчить і перевірка, чи вимагає агенція від кандидата оплати за «вирішення» питання заяви про намір працевлаштувати іноземця. Нормальна фірма такого не проситиме. Торгівля такими заявами суперечить польським законам. Такі оплати ніколи на слід робити.

– Чи відомо, скільки українців працювало в Польщі в 2017 році, в яких галузях, воєводствах, скільки принесли вони в польський бюджет і скільки переслали додому?

– За даними Міністерства родини, праці та суспільної політики Польщі, в 2017 році відділки праці зареєстрували 1,8 млн заяв про намір взяти на роботу іноземця. 95% стосувалися українців. Це означає ріст загальної кількості заяв на 40% порівняно з 2016 роком. Додатково мешканцям третіх країн видано 250 тисяч дозволів на роботу.

Якщо йдеться про галузі, де працювали українці, то найчастіше вони працюють на посадах нижчої і середньої ланки. Знаходять роботу в таких сегментах ринку, як промисловість, виробництво, сфера послуг і сільське господарство. Найбільше українців можна зустріти в Мазовецькому (Варшава), Нижньосілезькому (Вроцлав) і Лодзинському (Лодзь) воєводствах. Натомість найрідше громадяни України вибирають Підляськє (Білосток), Свентокшишське (Кельце) та Вармінсько-Мазурське (Ольштин) воєводства.  

Посилена трудова імміграція з України спричинює до того, що українці залишають у польських магазинах, ресторанах чи готелях щораз більше грошей. Лише за третій квартал 2017 року українці, які пересікли польський кордон, залишили понад 1,9 млрд злотих. А в період від січня до вересня 2017 року ще 5,5 млрд злотих. В сумі це 7,4 млрд злотих (в перерахунку 2,16 млрд дол. – Polukr.net). Ріст в Польщі кількості працівників зі сходу означає теж щораз більші суми грошових переказів за кордон. Як подає Національний банк Польщі, лише в другому кварталі 2017 року в Україну було переказано 3 млрд злотих.

– Які є тенденції щодо праці українців в Польщі? Наприклад, можливо, вони змінюють галузі, регіони, ростуть в кар’єрі, відкривають бізнес у Польщі?

– У нашому дослідженні «Барометр заробітної імміграції» ми виявили, на яких посадах працюють українці. 86% працюють на нижчих і середніх ланках. Лише 7% польських підприємців шукають на сході працівників вищого щабля, зокрема, керівників. Головним чином це спричинено тим, що приписи спрощеної процедури працевлаштування дозволяють брати на роботу лише на шість чи дев’ять місяців протягом року. Цього часу замало, щоб брати працівника вищої ланки.

Можна сподіватися, якщо приписи змінять, то буде легше брати на роботу на довше, тож тоді більше українців буде працювати на посадах вищої ланки. Особливо, враховуючи, що в Польщі щораз більше потребують таких працівників.

Ігор Тимоць

Два роки тому Президент України Петро Порошенко проголосив курс на деокупацію та реінтеграцію Донбасу. І якщо в 2016 році оцінювати, по суті, не було що, то 2017-й мав принести перші плоди. Але оскільки питання деокупації тісно пов’язане з військовими або дипломатичними успіхами (виконання сторонами Мінських домовленостей), чого важко досягти, то реінтеграція більше стосується внутрішньої політики України. Над питаннями реінтеграції Донбасу працювали новостворене Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, Міністерство інформаційної політики, міністерства економічного блоку, військово-цивільні адміністрації.

На самому початку виникла термінологічна дилема: що вважати досягненнями реінтеграції (індекси результативності) та кого саме треба реінтегрувати? Якщо йдеться (і це логічно) про окуповані райони Донецької та Луганської областей, які перебувають у штучному інформаційному вакуумі, то про повноцінну політику реінтеграції можна говорити виключно після їх деокупації. Але цілком слушно контекст реінтеграції розширений до меж Донецької та Луганської областей – контрольованих Україною територій. Не лише через той факт, що північ Донецької області в 2014 році була форпостом проросійських сепаратистів, і ці райони потребують інтенсивної санації та реабілітації. Варто говорити про системну проблему, притаманну, до речі, не лише Донбасові, а й усій Україні. Люди часто не знають, що таке бути українцями. Якщо бойовик «ДНР» раптом одягне вишиванку – чи стане він після цього українцем? Більше того, навіть у Києві багато хто не усвідомлює важливості політики ідентичності. А чи не треба нам реінтегрувати Берегове?..

За відсутності чіткого розуміння стратегії реінтеграція Донбасу в 2017 році набула ознак ситуативності, підкріпленої особистими ініціативами окремих чиновників у центрі й на місцях. У царині патріотичного виховання дітей за відсутності відповідних адміністративно-педагогічних кадрів (посади в міських та районних управліннях освіти зберегли за собою люди, що працювали там за окупації Гіркіна-Стрєлкова) нішу впевнено займають радикальні націоналістичні партії – «Правий сектор», «Азов». Вже сьогодні це є причиною розшарування суспільства на покоління батьків-патерналістів та дітей-націоналістів. Подальший рух у цьому напрямку обумовить більш глибинні структурні зміни. За відсутності «м’якої» системної українізації спостерігається дедалі більша інтелектуальна міграція. Міграційні процеси загалом не є притаманними для Донбасу через традиційно низьку мобільність та високий рівень осілості. Тим гірші наслідки матиме від’їзд із регіону освіченого та економічно активного населення.

З іншого боку, працювати з населенням-електоратом, що залишилося, стає набагато легше. Цим користуються окремі політики й політичні партії лівого та лівоцентристського спрямування, фінансовані олігархами. Ідеологія господарів призводить до монополії на владу. За умов війни це вилилося в діяльність фондів, названих іменами політиків та олігархів, що сприяє чіткій асоціації імені політика з наданою підтримкою. При цьому часто діяльність фондів розподілена за районами області: працюють там, де планують балотуватися на виборах. Такий вплив різних партій створює на місцях паралельну реальність. Чи багато в Києві чули про політичну партію «Сила людей», фракція якої успішно діє в Маріупольській міській раді?

За чинних обставин складно говорити про єдність державної політики у сфері реінтеграції. Не сприяє цьому й наявність перманентних бюрократичних конфліктів між військово-цивільними адміністраціями та центральними органами виконавчої влади, між обласною та міською владою, між чиновниками та представниками громадянського суспільства. До цього варто додати проблеми вимушених переселенців, більшість яких зареєстровані в Донецькій та Луганській областях (анонсовані перші здобутки житлової програми – в Державному бюджеті на 2018 рік закладені кошти для будівництва житла в Маріуполі та Мангуші).

Серед відчутних практичних досягнень – удосконалена система руху через контрольні пункти в’їзду-виїзду (КПВВ), де встановлене відеоспостереження, проводять профілактичні бесіди. Ці заходи зменшили прояви корупції на лінії розмежування. Однак відкриття на КПВВ торговельно-логістичних центрів виявилося провальним. Чотири такі центри в Майорську, Мар’їнці, Станиці Луганській та Золотому за рік відвідали 40 тисяч осіб. При цьому лінію розмежування щодня перетинає близько 30 тисяч. Причини фіаско – неграмотно організований процес та численні порушення й махінації. Факт існування центрів використовується для незаконної перевалки товарів, завдяки продажу довідок про походження товарів провокується створення тіньової економіки. Модель duty free із наданням преференцій місцевим виробникам не працює.

Соціальні реінтеграційні заходи також не мають успіху. Скажімо, в Донецькій області в 2017 році було проведено 319 спортивних змагань – у жодному з них не брали участь спортсмени з окупованих територій. Хоча спорт був визначений (і фактично таким є) як оптимальний комунікатор для врегулювання конфліктів. Захист і оздоровлення дітей – ще один пріоритет у налагодженні комунікації. Жодна дитина з окупованих районів не оздоровлювалась за кошти державного бюджету в 2017 році, що й не дивно в умовах культивування мови ворожнечі та негативної пропаганди України в самопроголошених республіках. За рік роботи програм для абітурієнтів «Донбас-Україна» та «Крим-Україна» 1550 дітей з окупованих територій вступили до українських ВНЗ. Це на третину більше, ніж у 2016 році. Проте варто звернути увагу й на випадки, коли студенти, наприклад, із Краматорська їдуть навчатися в Донецьк. Непоодиноке явище – «медичні тури» в ОРДО, коли пенсіонери з України їдуть лікуватися до Донецька в рамках «Програми возз’єднання народу Донбасу» – аналог політики реінтеграції в «ДНР». Ці випадки не залишаються непоміченими українською владою – лікарні Маріуполя вже сьогодні отримують додаткове фінансування для надання медичних послуг мешканцям окупованих територій.

За такої результативності реінтеграції провалля між окупованими районами та Україною з роками лише збільшуватиметься. А надто велика увага до контрольованих районів Донбасу призведе до синергії проблем на Харківщині, Дніпровщині, Запоріжжі. Чим, наприклад, Мелітополь відрізняється від Слов’янська, крім зовнішньої показової уваги до проблем? Один відомий український аналітик, говорячи про свій другий у житті візит на Донбас (цей факт не заважає йому бути експертом з конфлікту на Сході України), згадав про місто-привід Лисичанськ, яке вмирає після 2014 року. На жаль, він забув уточнити, що Лисичанськ вмирав і раніше, просто про це ніхто не знав. Сьогодні донецькі й луганські топоніми на слуху, а нові міста-привиди з’являються по всій країні, чекаючи, коли політика реінтеграції добереться до них.

Валерій Кравченко

Слідчі з Головного слідчого управління Національної поліції України дійшли висновку, що підрив пам’ятника загиблим мешканцям Гути-Пеняцької, акти вандалізму в меморіальному заповіднику “Биківнянські могили” біля Києва та на цвинтарі у Підкамені здійснила та сама група осіб, що мала намір у жовтні минулого року підірвати пам’ятник на честь 1000-ліття віднайдення угорцями батьківщини на Верецькому перевалі. Про це PolUkr.NET стало відомо з текстів ухвал слідчого судді Печерського районного суду Києва.

Нагадаємо, що трьох членів цієї групи затримали 1 та 2 жовтня минулого року — двох у Сколівському районі Львівської області під час підготовки до підриву пам’ятника на перевалі. На прес-конференції 2 жовтня керівники Національної поліції заявили, що члени групи, окрім спроби підірвати цей пам’ятник, скоїли щонайменше вісім інших злочинів — у Києві, Умані, Чернівцях, Луцьку, Львові, і спеціалізувалися на розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Зокрема, 10 липня 2017 р. один із членів групи кинув вибуховий пристрій незначної потужності у бік Генерального консульства РП у Луцьку.

З ухвал слідчих суддів кількох судів, опублікованих у Єдиному державному реєстрі судових рішень, зрозуміло, що після затримання членів цієї групи їхню діяльність розслідували слідчі поліції в Умані, проте невдовзі прокуратура доручила закінчити слідство Головному слідчому управлінню Національної поліції. Крім того, матеріали досудових розслідувань щодо низки злочинів об’єднали в одне кримінальне провадження. Коли і чому було прийнято таке рішення, PolUkr.NET поцікавився у ГПУ, але наразі відповіді не отримав.

Перелік злочинів, вчинених членами групи, що наведений в ухвалах слідчого судді Печерського районного суду Києва, відрізняється від того, який показали громадськості у Національній поліції 2 жовтня. Якщо не враховувати дрібної крадіжки, незаконного придбання та зберігання зброї, то членам групи станом на 24-25 листопада минулого року інкримінували вчинення 14 резонансних злочинів.

Детальніше ТУТ, ТУТ і ТУТ

Серед них, як виявилося, є “умисні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, що мали місце в урочищі Гута-Пеняцька у Бродівському районі Львівської області 9 січня 2017 р.”, “умисні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, що мали місце 25 січня 2017 р. на території заповідника «Биківнянські могили»”, “хуліганські дії на території кладовища в смт. Підкамінь Бродівського району Львівської області, що мали місце 12 березня 2017 р.” та “хуліганські дії в урочищі Гута-Пеняцька у Бродівському районі Львівської області 12 березня 2017 р.”.

За інформацією PolUkr.NET, так раніше кваліфікували ці злочини слідчі з Бродівського відділення поліції Золочівського ВП ГУ НП у Львівській області та Дніпровського управління поліції ГУ НП у м. Києві, які розслідували підрив пам’ятника у Гуті-Пеняцькій, акти вандалізму в заповіднику “Биківнянські могили” біля Києва, на цвинтарі у Підкамені та знову ж у Гуті-Пеняцькій.

У вчиненні цих злочинів поліція станом на 24-25 листопада підозрювала чотирьох осіб, трьом з них слідчий суддя востаннє продовжив термін перебування під вартою до 22-23 січня цього року. PolUkr.NET сподівається отримати інформацію про місцеперебування четвертого від ГПУ чи Національної поліції, хоча, не виключено, що він досі не затриманий і перебуває у розшуку. Двом підозрюваним станом на 24-25 листопада вже двічі змінювали раніше повідомлені підозри, збільшуючи кількість інкримінованих злочинів. Третьому — змінювали лише раз.

Слідство, найімовірніше, триватиме до кінця березня цього року. Востаннє строк досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні продовжили до 2 квітня. Цікаво, що продовження строку розслідування у поліції та прокуратурі обґрунтовують, зокрема, й потребою “встановити інших осіб, які вчиняли вказані кримінальні правопорушення, і вирішити питання щодо повідомлення цим особам підозри у вчиненні кримінальних правопорушень”.

Нагадаємо, що, за попередньою інформацією Національної поліції, члени цієї групи входять до складу організованого злочинного угруповання “Торпеди”, яка діяла на території Черкаської області, і перебувають у сфері впливу колишніх народних депутатів Володимира Олійника і Сергія Тулуба. Додамо, що Володимир Олійник разом з Миколою Азаровим є співзасновником так званого “Комітету порятунку України” (КСУ) з центром у Москві. В СБУ називають КСУ замовником багатьох провокаційних акцій, що відбулися в Україні у 2017 році.

Дмитро Борисов

У Польщі при Міністерстві культури і національної спадщини розпочала роботу нова інституція – Національний інститут польської культурної спадщини за кордоном. Роботу лише організовують, хоча сам Інститут утворили 18 грудня 2017 року, відповідно до рішення міністра культури Польщі. Установа має займатися збереженням і відновленням польської культурної спадщини за межами країни, зокрема в Україні. В.о. директора Інституту Дорота Янішевська-Якуб’як розповіла Polukr.net про його цілі та завдання.

– Коли Інститут почне працювати і чим конкретно він займатиметься?

– Зараз ми на етапі створення головного офісу Інституту у Варшаві. Набираємо команду. Про конкретні програми та проекти, зокрема в Україні, поінформуємо протягом найближчих тижнів. Запустили нашу інтернет-сторінку. Там можна буде незабаром дізнатися про плани й актуальну роботу. Також є сторінка Інституту в Facebook.

Інститут виник як спеціалізована державна інституція в сфері культури, яку організував віце-прем’єр та міністр культури і національної спадщини Польщі Пьотр Глінський. Він буде втілювати в життя проекти з реставрації і консервації польської культурної спадщини як у Польщі, так і за її межами, проводити науково-дослідні роботи, навчальні та інформаційні заходи, які будуть поширювати знання про польське минуле та культуру.

– Які ще цілі будуть в цієї інституції?

– Серед стратегічних цілей Інституту найперше буде збирання та поширення знань про культурну спадщину давньої Речі Посполитої, яка залишилася за межами сучасної Польщі. Це може бути проведення досліджень щодо спадщини багатонаціональної і багатокультурної Речі Посполитої, популяризація цієї інформації.

По-друге, Інститут буде займатися збереженням матеріальних слідів польської культури за межами країни. Це знаки присутності там давньої Речі Посполитої, тих елементів, які формують зараз польську національну ідентичність. Ці речі особливо важливі для полонії – поляків, які живуть за межами Польщі, зокрема в Україні. Вони дають їм відчуття гордості за свою батьківщину та зв’язують їх із Польщею. Тож Інститут буде тісно працювати з полонійними організаціями.

По-третє, провадитимемо комплексні ремонтно-консерваційні роботи, ціллю яких буде збереження особливо цінних об’єктів польської культурної спадщини поза межами Польщі. Теж показуватимемо, як ці відновлені об’єкти вписувалися колись у європейську культуру. Вони мають стати новою візиткою Польщі в ЄС, в Україні та в інших частинах світу.

Ця діяльність має допомогти нам будувати в світі позитивний імідж Польщі та її культурної спадщини як органічних елементів європейської і світової спадщини. Особливо важливо для нас показувати польську культурну спадщину в країнах-сусідах, які колись належали до Речі Посполитої Обох Народів (йдеться про польський та литовський народи – Polukr.net).

По-четверте, будемо активно допомагати еміграційним інституціям і полонійним організаціям, які діють у сфері збереження нашої національної спадщини. Йдеться про тих, хто працює з архівами, музеями та бібліотеками.

Усі це допоможе формувати суспільну свідомість сучасних жителів Польщі та поляків за кордоном, пояснювати актуальність і потребу збереження ними польського спадку за межами батьківщини. Це сприятиме також формуванню патріотизму через відповідні навчальні та волонтерські проекти, які будуть розвивати громадські та особистісні вміння і навички. Наприклад, впорядкування цвинтарів та інших місць пам’яті за межами Польщі, зокрема в Україні.

У своїй роботі будемо тісно співпрацювати і підпорядковуватися Міністерству культури Польщі, дотримуватися міжнародних угод та інших документів, які раніше підписала Польща.

– Чи не гадаєте, що Інститут може займатися чимось на зразок пропаганди польськості, а польська національна гордість, її минуле та суперечки щодо приналежності культурної спадщини можуть спровокувати нові конфлікти з українцями?

– Це не належить до завдань Інституту, який натомість буде займатися збереженням і популяризацією польської культурної спадщини, яка залишилася за межами давньої Речі Посполитої. Нині ця спадщина знаходиться на теренах суверенних сусідніх країн, як і спадщина польської еміграції в Західній Європі, обох Америках, Азії та Австралії. За межами Польщі живе нині близько 21 млн. поляків, тоді як у самі Польщі 38 млн. Найбільше в США – близько 10 млн., в Канаді – понад 1 млн., в Бразилії – 2 – 3 млн., в Німеччині – 1,5 – 2,5 млн. Діяльність Інституту буде схожа на роботу Міністерства культури і національної спадщини в цій сфері протягом останніх років.

Збереження польської національної спадщини закордоном не має нічого спільного з пропагандою. Про це свідчать останні успішні проекти Міністерства культури як із українською стороною у Львові, так і литовською – у Вільно чи латвійською – у Краславі. Зберігаємо нашу спільну спадщину, яке є важливою складовою європейської та світової спадщини.

ЗМІ про Інститут

Як пише Gazeta Wyborzca, зараз Міністерство культури Польщі видає на цілі, схожі з роботою нового Інституту, близько 10 млн злотих на рік. Зараз відповідний міністерський департамент культурної спадщини Польщі поза межами країни, на базі якого створено Інститут, займається переважно цвинтарями та костелами на східних теренах ІІ Речі Посполитої. Наприклад, одна з його робіт – реконструкція каплиці при Латинському катедральному соборі в центрі Львова.

Як пише видання Nowy Dziennik, міністр Глінський розповів, що Інститут буде підтримувати близько 30 польських культурних інституцій за кордоном – зокрема в Швейцарії, Франції, Великій Британії та США.

Ігор Тимоць