Мюнхенська безпекова конференція сьогодні є найбільшим та найпрестижнішим експертним форумом у Європі, що вивчає поточні виклики та загрози, а також ширший стратегічний контекст та архітектоніку міжнародних відносин. Саме з мюнхенської промови Володимира Путіна в 2007 році ведеться відлік російського ревізіонізму на міжнародній арені.

Неможливо не відзначити цікаву закономірність – Мюнхен 80 років тому вже ставав синонімом зради союзників та цінностей на користь політики умиротворення агресії. Тоді йшла мова про долю Судетів та всієї Чехословаччини перед обличчям агресивного ревізіонізму нацистської Німеччини. Сьогодні йдеться про агресію Росії проти України, що є каталізатором та тригером до великої війни в Європі. Ось тільки самі європейці ладні не помічати цього.

Нинішня тактика умиротворення агресора полягає в намаганні експертів ігнорувати тему України, заміняти її іншими. Наприклад, Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш у своїй промові згадав усі гарячі точки світу, окрім Криму та Донбасу. А сенсаційна доповідь Мюнхенської безпекової конференції взагалі зазначає, що «ключова ревізіоністська сила нині перебуває у Вашингтоні, в Білому домі»! Тобто це не Китай, який посилюється у Південно-Китайському морі та підживлює Північну Корею, будує модель кредитного імперіалізму для досягнення світового економічного лідерства. Й, звісно, не Росія, яка всього-на-всього незаконно анексувала частину території свого сусіда та четвертий рік підтримує грошима, зброєю й військовими фахівцями конфлікт на Донбасі, при цьому не забуваючи вести кібер-війну проти Європи та дестабілізувати політикуми країн Заходу. Ніхто не хоче помічати, що Сирію (як і Донбас) Москва використовує як величезний полігон для випробування новітніх зразків зброї, а її ядерна риторика стає все агресивнішою. У світі є набагато більше проблем, ніж Росія!

Коли говорять про втому від української тематики, варто розуміти, що це не лише втома від повільних реформ чи антиросійських санкцій, які гальмують отримання прибутку європейськими державами. Насамперед йдеться про глобальну імпотенцію чинної системи міжнародної безпеки. За сучасних темпів розвитку національного егоїзму, вже за 10 років не існуватиме такої організації колективної безпеки, як НАТО. Рада Безпеки ООН вже давно перетворилась на майданчик «глибокого занепокоєння», а ОБСЄ – на маніпулятивний інструмент легалізації викривлення фактів. Поточні загрози та виклики, спричинені девіантною поведінкою Росії на міжнародній арені, є безпрецедентними. Жодних рішень, як вирішити кризу в Україні, а особливо стратегічних, немає. Саме тому експерти на Мюнхенській конференцій намагались старанно уникати болісної теми миротворців на Донбасі. А виступ президента України взагалі почули лише найбільш стійкі учасники – він був заключним для першого дня роботи.

Виступ, як завжди, був емоційним та сповненим намагання присоромити безпечних європейців. Петро Порошенко застосував термін «світова гібридна війна» стосовно деструктивних дій РФ. Цілком справедливо, він зробив наголос на тому, що ціль реваншу Росії не Україна, а увесь західний світ. Однак для європейців краще не чути про подібну загрозу та вчергове нагадати про політичну гру і вибори в Україні. Мовляв, ви спочатку розберіться зі своїми чварами, реформами, антикорупційним судом – тоді й подивимося. На жаль, для європейців «тоді» може затягнутись, і буде вже запізно. Діяти потрібно зараз.

Натомість скасування в останній момент зустрічі в «Нормандському форматі» міністром закордонних справ Німеччини через поважну причину (зустріч німецького журналіста, звільненого з турецького полону) свідчить про зворотне. Принаймні ФРН вже не вперше діє в інтересах Росії щодо затягування переговорного процесу, а Франція, здається, взагалі втратила будь-який інтерес, не демонструючи жодної ініціативи. «Нормандський формат» неодмінно помре, навіть якщо його сьогодні тримають у стані штучної коми, як, зрештою, й мінські домовленості. Україна має знаходити нових друзів-посередників та пропонувати нові ефективні підходи для врегулювання ситуації на Донбасі, доки за нас все не вирішать інші, ставлячи Україну перед ультимативним фактом – або сприйняти припис, або залишитись на самоті.

Подібні кроки вже роблять США на двох рівнях – політичному та військовому. Зустрічі Курта Волкера та Владислава Суркова стали регулярними. Останні перемовини в Дубаї навіть завершились на оптимістичній ноті – росіяни та американці спробують разом знайти прийнятну формулу для запуску миротворчої місії на Донбасі. Водночас на військовому рівні ЗМІ анонсували плани зустрічі в Баку командувача Об’єднаними силами НАТО в Європі генерала Кертіса Скапаротті з начальником Генерального штабу Збройних сил Росії генералом Валерієм Герасимовим. Вона мала відбутись 26 січня, проте жодної інформації про зміст дискусії та факт переговорів немає. США готові не лише підтримувати військову міць України «Джавелінами», але й готові до ширшого діалогу з Москвою щодо ключових безпекових питань.

Стратегія національної безпеки США, опублікована наприкінці 2017 року, визначає Росію супротивником США. Однак це не означає, що Вашингтон буде будувати «стіну» та солідаризуватись з Україною, як до того закликає у виступі Петро Порошенко. Якщо для України Росія вже давно стала головним подразником та «віссю зла», то США готові в’язати супротивника переговорами та діалогом. Безапеляційна конфронтація часів холодної війни веде в нікуди, загрожуючи світу ядерною війною. Тому сьогодні єдиний потужний союзник України, якого голова Мюнхенської безпекової конференції Вольфганг Ішингер визначив як ревізіоністську силу (вочевидь, за те, що США більше не хочуть грати роль глобального поліцейського), буде до останнього намагатись знайти компроміс, уникнути ескалації. Подібна поведінка – не замирення агресора та не подвійна гра наших партнерів по «Нормандському формату», а здоровий глузд. Тому Києву варто якнайшвидше легалізувати залучення Вашингтона до переговорного процесу з врегулювання конфлікту на Донбасі.

Говорячи звиклими для українців категоріями, Україна везе з Мюнхена радше «зраду», аніж «перемогу». В інакше можна буде повірити лише після активізації діалогу щодо реалістичних пропозицій мирного врегулювання на Донбасі. Цього, найімовірніше, не станеться. Натомість Україна шкодить сама собі, коли українські націоналісти у супроводі поліції громлять приміщення російського культурного центру в Києві та на камеру ображають російських дипломатів. Де закон? Де порядок? Зрештою, де цінності, про які так довго говорив Порошенко в Мюнхені? Коли ми самі підливаємо масло у вогонь нецивілізованою поведінкою та беззаконням, годі очікувати на розуміння та підтримку Заходу. Давайте ставати реалістами – в наступній «мюнхенський змові» винні будемо ми самі, а не зрадливі союзники.

Валерій Кравченко

Січнева хода близько 600 учасників громадської організації «Національні дружини» викликала бурхливу та неоднозначну реакцію в інформаційному просторі. Молоді хлопці в уніформі, частина яких була із закритими лицями, спричинили активні дискусії в соцмережах і мас-медіа. «Дружини» діють вже рік, проте стали відомими лише зараз, після маршу. Який правовий статус «дружин»? Чи не є ця права організація, пов’язана з партією «Національний корпус», її бойовим крилом? У соцмережах навіть наводили паралелі з бойовими загонами фашистських політичних рухів середини ХХ століття. Polukr.net розпитав про діяльність «дружин» у керівника львівського осередку НД Андрія Бондаря.

– Для НД марш у Києві став вдалою рекламою, бо до цього мало хто знав про вас.

– Погоджуюся, для нас марш – великий плюс. Але це не наша заслуга, а телебачення, яке пробувало показати його з негативного боку. У нашому марші побачили велику кількість молодих, фізично підготовлених людей з переконаннями. Це когось зачепило чи просто виявило чиїсь страхи. Коли люди цікавляться нами, то їхня думка про нас змінюється.

– У соцмережах ваш марш порівнювали з маршами штурмовиків нацистів.

– Дурниці та нісенітниці. Не знаю, кому це спало на думку. «Свобода» от під партійними прапорами не раз проводила схожі акції, і нічого.

– Який правовий статус ваших «дружин»?

– На всеукраїнському рівні вони діють як громадська організація (ГО). У містах як ГО та як громадські формування. Останні, згідно із законом, можуть робити багато речей, які не можуть ГО.

– У Львові – громадська організація чи формування?

– Ні те, ні інше. У Львові діємо як група активістів, які мають небайдужу позицію.

– Громадські формування мають діяти в координації з поліцією.

– Звичайно. Так і працюємо. Навіть у тій останній роботі, яку проводили у Львові по гральних закладах, то активно співпрацювали з поліцією. Ми приходимо в нелегальні гральні заклади, але завчасно викликаємо поліцію, щоб діяти законно.

Як у Львові, так і в інших областях, приходимо в заклади, чітко пояснюємо людям, які там грають, що це за заклад, як він працює і чому ці люди роблять погано, коли там грають. Потім клеїмо агітки на заклад, говоримо з керівництвом. Пояснюємо, що ми не «тітушки». Наші волонтери працюють з відкритими обличчями. Викликаємо поліцію, яка потім працює з власниками закладу. Далі справа передається в слідчо-оперативну групу.

Гральні заклади нас пробували зупинити – приходила їх охорона. Нас намагались спочатку налякати. Потім хотіли з нами домовлятися. Але ми на жодну співпрацю з ними не йшли і продовжуємо воювати з ними на околицях міста.

– Маєте на увазі, що були бійки між вами і ними?

– Ні, бійок не було. Ми зустрічалися тільки біля ігрових закладів і позаяк завчасно викликали поліцію, то вони не встигали нам нічого зробити.

– Що ще у Львові робите?

– Боремося з наркоманією. Наприклад, наші хлопці були підставними покупцями. Зв’язувалися з продавцями наркотиків. Їх ми потім ловили, проводили профілактичні бесіди і передавали поліції.

– Ви їх били?

– Ніхто нікого не бив. Можна і без цього нормально пояснити людям, що вони роблять погано. Ось так пояснювали і передавали з повним пакетом зізнань і речовими доказами поліції.

Також боремося з «наливайками». За таким самим шаблоном. Приходимо і пояснюємо свою позицію, що їхня діяльність нелегальна. Без насильства. Нам просто треба змусити людей з державних служб робити те, що вони й так мають робити.

Також боремося зі секс-туризмом. Навіть мене здивувало, що у Львові працює близько ста квартир, де торгують жінками. Ба більше, стикалися з тим, що в деяких закладах жінки були під наркотичним сп’янінням, а часом їх утримували примусово.

– Ви просто повідомляли в поліцію про такі місця?

– Приходимо в таке місце, починаємо спілкуватися. Іноді посилаємо підставних осіб, які нібито цікавляться цими послугами. Коли переконуємося в злочині, то викликаємо поліцію. Вони приїжджають і проводять свою частину роботи. Фіксуємо все на фото і відео, щоб допомогти закрити ці притони.

– Мабуть, має бути юридичний супровід, аби ви не чинили незаконно…

– Звичайно, є. Наприклад, щодо гральних закладів у Львові, ми написали 80 заяв проти мережі «Золота підкова», яка працює без ліцензії від 2016 року. Це один з найбільших таких порушників у Львові. Вони нелегально діють, незважаючи на санкції РНБО. Ця мережа є частиною російського бізнесу. Проте на їхню нелегальну діяльність відповідні структури закривають очі.

– Така діяльність має стикатися з опором з боку кримінальних структур.

– Звичайно. Нас часто пробують спочатку залякати, потім купити. Але наші хлопці розуміють, на що йдуть. Їм не страшні залякування. Вони можуть за себе постояти. Плюс ми співпрацюємо з державними органами і передаємо тих, хто нам погрожує в руки правоохоронців.

– А як тоді бійка між «дружинниками» і поліцією в Кременчуці Полтавської області?

– На відео, яке «гуляє» в Інтернеті, не видно, щоб наші хлопці конкретно билися з поліцією. Там видно, як затримують одного з хлопців, виникає шарпанина, але немає прямих ударів зі сторони «дружинників» в бік поліцейських чи використання газових балончиків «дружинниками». Шарпатися з поліцією могли наші прихильники чи просто небайдужі люди, які були поруч.

– Однак проти НД за цим фактом порушене кримінальне провадження.

– Наскільки знаю, то не кримінальне, а адміністративне. Медіа цю ситуацію можуть показати, як хочуть. Це характерна риса сьогоднішніх ЗМІ, які можуть показати подію як в позитивному світлі, так і в негативному. От якщо подивитися на кадри нашого маршу 22 січня, то там можна помітити чистоту і порядок, а по телебаченню це показали інакше.

– Не плануєте змінити підходи, аби таких інцидентів, як у Кременчуці, більше не було?

– Конфліктів у нас із поліцією немає. Стараємося працювати з ними в одному напрямку, бо наші цілі спільні – чистота і порядок. Відео з Кременчука показує неординарну ситуацію. «Дружинники» фізичного опору чи ударів не робили. Просто так висвітлена подія. Проте такі моменти неприйнятні і цього не має бути. Наша діяльність має бути мирною, аби від нас не відверталися люди.

– У вас на сайті написано, що до вас надходять скарги і ви їх вирішуєте. З якими скаргами до вас найчастіше звертаються і як їх вирішуєте?

– Скарги абсолютно різні, починаючи від того, що сусід б’є дружину, і закінчуючи тим, що в якомусь під’їзді постійно смердить ацетоном і маком. Якщо можливо, завжди реагуємо. Кожну інформацію перевіряємо. Були ситуації, що подавали скаргу за місцем проживання самих «дружинників». Такий дивний жарт. Бувають сімейні війни, коли люди хочуть, аби ми вирішили їхні особисті проблеми.

– Чи бувають випадки, що недобре поводяться самі «дружинники»?

-У кожному осередку є особа, яка фільтрує потік кадрів. Не можу казати за інші міста, але у Львові, Києві, Запоріжжі та Харкові є поділ на наших прихильників і «дружинників». Аби потрапити в основний склад НД, це слід заслужити.

Перевіряємо кандидатів – чи людина психічно здорова, чи немає нахилу до насильства, чи не схильна вирішувати суперечки радикально. Хочемо уникнути прецедентів. Перевіряємо дані про людину за місцем проживання, через соцмережі. Із відкритих джерел можна багато дізнатися про особу.

– Чи були випадки, що виганяли з «дружинників»?

– Так, було таке, що деякі «дружинники» поводилися неналежно, і ми їх виганяли. У нас є позиція, що особа, яка носить нашу символіку, не повинна мати шкідливих звичок, вживати нецензурну лексику, вона має бути порядною, вихованою, щоб не заплямувати честі своєї символіки. Люди, які не могли чи не хотіли відповідати цим вимогам, йшли від нас. Розуміємо, що одна особа може зіпсувати дух і думку про цілий рух.

В НД багато людей, які повернулися з війни. Вони розуміють, за що боролися, і хочуть змін на краще вдома. Такі люди долучаються до багатьох рухів, не обов’язково до «дружин». Але багато «дружинників» були на фронті. Такі люди цінні, бо мають змогу навчити інших, дисципліновані, можуть проводити вишколи, тренування.

– Як відбуваються вишколи і тренування?

– У нас є вимоги до кандидатів в «дружинники». Позиціонуємо себе як сильна, здорова нація. Щоб бути таким, слід тренуватися.

– Це спеціальні тренувальні комплекси чи кожен окремо займається?

– Коли хороша погода, то часто тренуємося на вулиці. Для цього достатньо спортмайданчика. Це не потребує особливих ресурсів. Ми не заробляємо гроші. Ми фінансово незалежна структура. Навіть форму, яка на хлопцях, вони стараються купити самі. Якісь витрати часто оплачується зі спільної кишені НД. Тим, хто не може за щось заплатити, допомагають бізнесмени, які нас підтримують. Це наші прихильники. Одні можуть бути «дружинниками», інші допомогти фінансово. Кожен робить свій внесок у спільну справу.

– Чи серед цих прихильників-бізнесменів є особи, відомі громадськості?

– Зазвичай люди, які нам допомагають, бажають залишатися анонімними. Це ті, кому в житті фінансово більше пощастило. Але вони не хочуть, щоб їхні імена «світилися». Просто хочуть добровільно і щиро нам допомогти. Чому б і ні. Більшість хлопців теж працює на роботі, але є й багато студентів…

– Ті, хто багато працює, має мало часу на волонтерство.

– Як я казав, у нас є активісти і прихильники. Ті, хто мають менше часу, мають більше інших ресурсів. Дехто може бути волонтером раз на тиждень, на вихідні чи після роботи. Серед наших активістів є хлопці, які працюють через день.

– Серед бізнесменів-жертводавців є Ігор Кривецький?

– Дивне питання. До нас часто приписують Ігоря Кривецького, як і главу МВС Арсена Авакова, інших відомих політиків. Але всі ці люди абсолютно непричетні, бо це чинна влада, а ми виступаємо радше як опозиція.

– Але співпрацюєте з поліцією.

– Якщо брати закон як такий, то він правильний, але його виконання – інша річ. Багато полісменів, оперативних груп чи суддів не виконують своїх обов’язків. Їх потрібно, на жаль, стимулювати робити свою роботу.

– В законний спосіб.

– Насильницьких методів не використовуємо.

– Які ваші найбільші досягнення і промахи за рік діяльності?

– Одна з найбільш вдалих акції була на Черкащині. Операція «Нерест» – за період нересту наші хлопці зібрали близько 90 км сіток, якими промисловим шляхом виловлювали рибу. Через нас було відкрито понад 250 справ про незаконний вилов риби за допомогою електровудочок і тротилу. Близько 150 браконьєрів ми передали поліції.

Зараз ведемо роботу про незаконну вирубку лісу на Закарпатті. Ця операція наразі на етапі збору інформації. Хлопці досліджують ситуацією на місці. Це аналітична робота. Визначаємо, хто за цим стоїть, якою міроюі, якими шляхами вивозить ліс. Наприклад, його везуть як сухостій, а насправді це здоровий дуб.

– А найбільші промахи?

– Стараємося брати такі речі, які можемо зробити, прорахувавши ризики. Тому, можливо, це буде гучно сказано, але на сьогодні працюємо без промахів.

 

– Скільки «дружинників» патрулює і в скількох містах України?

– «Дружинники» діють майже в усіх великих містах України, крім Хмельницька, Закарпаття і окупованих частин Луганської та Донецької областей. Мені точно не відомо, скільки це людей, але більше тисячі. Ці люди діють на добровільних громадських засадах. Частина з них працює, займається своїми справами, а у вільний час волонтерять із нами. Жодної оплати чи матеріального заохочення ніхто не отримує.

– Це переважно молоді люди?

– Градація за віком різна, починаючи від 18 років і до 45. Беремо тільки повнолітніх. Це люди, які хочуть, щоб їхнє місто було чисте і безпечне, щоб їхня дівчина, дружина чи батьки почувалися у безпеці, щоб їхні діти могли безпечно ввечері гуляти вулицями свого міста.

– Скільки у Львові «дружинників» і на якому рівні співпрацюєте з партією  «Національний корпус»?

– У Львові зараз близько 35 «дружинників». Із НК маємо дружні відносини. У нас керівництво повністю окреме, немає  конкретного, прямого підпорядкування.

– Однак ви працюєте в офісі «Національного корпусу»…

– Це тільки через особисті дружні відносини. Вони не вказують нам, що маємо робити чи як.

Оскільки ми в єдиній структурі з «Національним корпусом», то, звичайно, розділяємо їхні політичні переконання і працюємо заради однієї цілі.

– Чи НД не є мілітаризованим крилом «Національного корпусу»?

– Ні для кого не секрет, що «Нацкорпус» очолює Андрій Білецький, а «Нацдружини» Ігор Михайленко. Вони друзі з полку «Азов». Однак цілі НД і «Нацкорпусу» дещо різні. Останній – виключно партія. А ми працюємо над тим, щоб навести порядок у суспільстві.

– Чи не будуть НД використовувати під час виборів для боротьби проти інших партій?

– Ми не партія, не включені в політику, не зв’язані партійним членством, не маємо стосунку до виборів. Займаємося наведенням порядку і чистоти на вулицях міст.

– Чи підуть «дружинники» спостерігачами на наступних виборах?

– Не бачу потреби в цьому. Це може бути потрібно для загального незалежного контролю. У деяких містах як чинна влада, так і наші конкуренти можуть вдатися до нелегальних, протизаконних способів ведення політичної війни, від саботажу виборчої комісії, до вкидання бюлетенів. Тож будемо старатися не допустити цього через участь у виборчих комісіях як незалежні спостерігачі.

 Розмовляв Ігор Тимоць.

У слідчій групі поліції Закарпаття, яка розслідує спробу підпалу будинку Товариства угорської культури Закарпаття, вважають, що до цього злочину можуть бути причетними два польські радикали з організації “Фаланга”. Про це PolUkr.NET дізнався з ухвал слідчих суддів Ужгородського міськрайонного суду.

Йдеться про Адріана Марглєвського з Кракова і Томаша Рафала Шимков’яка з Бидгощі. Профілі обох осіб у соціальній мережі Facebook вказують на їхній інтерес до медій “Фаланги” – сайтів Xportal.pl та Xradio.pl. Шимков’як є редактором Xportal.pl. Натомість Марглєвський належить до стрілецької самостійної частини 2039 (SJS 2039), у якій є чимало “фалангістів”.

З ухвал у справі відомо, що о 4:20 4 лютого цього року двоє осіб кинули у фасад будинку Товариства угорської культури Закарпаття (ТУКЗ) в Ужгороді за адресою Православна Набережна, 5, пляшку із горючою речовиною. Після того, як вони впевнилися у загоранні фасаду будинку, зникли з місця події. Пожежу вдалося невдовзі загасити. Крім того, на фасаді будинку ТУКЗ слідчі знайшли малюнок у вигляді нацистської свастики.

Кримінальне провадження відкрили того ж дня за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 161 та ч. 2 cт. 15, ч. 2 ст. 194 Кримінального кодексу. Йдеться про “умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями”, а також закінчений замах на вчинення “умисного знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах”, вчинений шляхом підпалу.

Нагадаємо, що 14 лютого цього року голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль заявив на прес-конференції у присутності керівництва генконсульства Угорщини в Ужгороді та керівництва ТУКЗ, що СБУ вдалося встановити винних у злочині осіб. Ними, за його словами, були “двоє молодих хлопців із праворадикальної організації однієї з країн Євросоюзу”. Вони приїхали на Закарпаття напередодні через пункт пропуску «Ужгород» на словацько-українському кордоні й поселилися в хостелі на вул. Льва Толстого в Ужгороді (в ухвалах вказано назву – “Сіті Хостел Панорама”). В ніч на 4 лютого вони здійснили дві спроби підпалу офісу ТУКЗ, а вранці виїхали з України через той же ПП «Ужгород».

Наскільки відомо PolUkr.NET, Марглєвського та Шимков’яка у розшук поки що не оголосили. Інформацію про повідомлення їм про підозру у вчиненні злочину PolUkr.NET сподівається отримати від Ужгородської місцевої прокуратури.

Волонтерська ініціатива “Російська V колона у Польщі” (RVKP) у 2016 році ідентифікувала Марглєвського як “фалангіста” і члена стрілецької самостійної частини 2039 (SJS 2039) з Кракова, учасника антиамериканської демонстрації “Фаланги” у Кракові під консульством США, що відбулася 4 липня 2015 року. SJS 2039, за інформацією RVKP, контролюється симпатиками “Фаланги” та іншої проросійської організації — незареєстрованої партії “Зміна” (Zmiana).

Товариство угорської культури Закарпаття (KMKSZ – Kárpátaljai Magyar Kulturális Szövetség) — найвпливовіша організація угорської меншини на Закарпатті, політичним крилом якої є “Партія угорців України”.

Історія виникнення Націоналістично-радикального руху “Фаланга” сягає ще 30- років минулого століття. Це була нелегальна, антисемітська, з фашистським ухилом націоналістично-радикальна політична формація. Сучасний рух «Фаланга» виступає проти НАТО, США та ЄС. Очолює організацію Бартош Бекєр, який ще в 2014 році заявив, що приєднався до проросійських сепаратистів у Донецьку. На українському відтинку діяльності «Фаланга» активно підтримує проросійських сепаратистів на Донбасі, Росію та свого часу навіть створила «антибандерівські патрулі» для охорони східних прикордонних регіонів Польщі від «ворогів бандерівців».

Поява й подальше активне (іноді – навіть агресивне) просування «Національних дружин» в інформаційному та політичному просторі свідчить, швидше, не про конкуренцію між націоналістичними партіями, а про загострення поки що прихованого конфлікту у владній команді.

28 січня в центрі Києва понад 600 учасників новоствореного формування «Національні дружини» під прицілами камер урочисто прийняли присягу і пройшли маршем вулицями столиці. Ця подія викликала нерозуміння і навіть переляк у багатьох спостерігачів, зокрема – й через однакову форму та вимуштрувану тренуваннями синхронну ходу.

Хоч усі посадові особи та провладні політики доволі стримано прокоментували появу нового гравця української вуличної політики, очевидна приналежність «Національних дружин» до одного із таборів провладної коаліції багато говорить і про майбутнє цієї організації, і про стосунки всередині «партнерів» у владі.

Один із лідерів «дружин» під час урочистого виступу кілька разів наголосив, що сьогодні – перша річниця з часу утворення організації. Справді, рік тому молодики відповідної зовнішності, в балаклавах та бафах (спеціальні шарфи, що закривають обличчя) вперше з’явилися на вулицях столиці. Щоправда, тоді вони представляли новостворену політичну силу «Національний корпус». Лідер партії – народний депутат, екс-командир батальйону «Азов» Андрій Білецький. ЗМІ неодноразово пов’язували його з нинішнім Міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим. Уже тоді представники «Національного корпусу» вирізнялися з-поміж інших націоналістичних політсил агресивною риторикою та чітким ухилом до позаполітичних способів діяльності. Варто пригадати хоча б скандал із невдалим штурмом Львівської обласної ради влітку 2017 року.

У жовтні 2016 року «Національний корпус» оголосив про об’єднання зусиль з двома іншими націоналістичними силами – «Свободою» та «Правим сектором». Першою помітною акцією «альянсу» став марш націоналістів на Покрови 14 жовтня 2016 року. Лідери політсил оголосили про подальшу координацію своїх дій – аж до можливої спільної участі в парламентських виборах та висуненні єдиного кандидата в президенти у 2019 році. Щоправда, після цього якихось потужних акцій об’єднання не проводило. Своєю чергою, саме «Національний альянс» суттєво перегравав інших партнерів – принаймні на інформаційному полі.

Сотні вуличних акцій, освітніх та просвітницьких проектів, блокування телеканалів, що належать екс-регіоналам, рейди проти наркопритонів та «наливайок» – «Нацальянс», схоже, всерйоз зібрався монополізувати звичну для націоналістів «вуличну» нішу.

З цієї точки зору створення «Національних дружин» – абсолютно логічний і послідовний крок у розвитку проекту Андрія Білецького. Білецький прийшов у велику політику саме з такого середовища – націоналістична організація «Патріот» від середини 1990-х об’єднувала вуличних активістів з патріотичними поглядами. Пізніше харківський бізнесмен і політик Арсен Аваков почав допомагати місцевим націоналістам. Частково – для створення противаги давнім політичним і бізнесовим конкурентам – альянсу Добкіна й Кернеса. Після Революції Гідності дружба переросла у взаємовигідне партнерство: Аваков став міністром МВС, а Білецький – командиром спецзагону Національної гвардії (яка підпорядковується МВС). І хоч обоє – і Білецький, і Аваков – неодноразово наголошували, що не спілкуються й не координують свою діяльність, показова лояльність правоохоронних органів до членів «Національного корпусу» свідчить про інше.

Формат політичної партії, а також домовленості з партнерами до певної міри обмежують діяльність «Нацкорпусу». Щоб вийти за ці рамки, були створені «Національні дружини». Для лідера «Національного корпусу» Білецького – це механізм мобілізації «молодих» і «буйних», які з задоволенням долучилися б до патрулювання вулиць, «наведення порядку» та «побудови націоналістичної держави», але не хочуть ставати членами будь-якої політичної партії. Адже в Україні, як відомо, «політика – справа брудна». Натомість і символіка «дружин», і риторика лідерів, і основне місце для тренувань (київський завод «АТЕК») – давно відомі як «база» «Азову».

Не виключено, що «дружбу» з Аваковим Білецький використовує лише для розкручування власної політичної сили, і коли потреба в такій підтримці відпаде (або ж після того, як Аваков позбудеться посади), лідер «Азову» наважиться на самостійне плавання. Про це може свідчити і дедалі агресивніша риторика лідерів «Національного корпусу» щодо правоохоронних органів та їх очільника.

У появі нової агресивної вуличної сили має свій інтерес і Аваков. Це додатковий аргумент для перемовин із «партнерами», зокрема Порошенком, який, як відомо, патологічно боїться «вулиці». Оточення міністра вже не раз натякало, що відставка Авакова може «принести кров на вулиці українських міст». Бійці «Азову» та «Національного корпусу» неодноразово намагалися впливати на рішення парламенту через вуличні акції – зокрема під час голосування за зняття недоторканності з народних депутатів у липні минулого року. Окрім того, це ще й додатковий «запасний аеродром» для міністра після 2019 року. Як відомо, Аваков інтенсивно намагається зміцнити свої позиції в усіх доступних політичних нішах. У правій – за допомогою «Нацкорпусу» Білецького, у лівій – через одіозного Ківу, який з другого наскоку так і не зумів очолити Соціалістичну партію. У цьому контексті «Національний корпус» має виступити як партія-«спойлер» можливих націоналістичних проектів. Окрім того, активні, навіть агресивні «Національні дружини» мають виступити таким собі засобом стримування для інших любителів пройтися маршем у центрі Києва. У першу чергу – для прихильників Саакашвілі та його соратників, зокрема, батальйону «Донбас» Семенченка. Адже, якщо, приміром, правоохоронці не можуть ефективно протистояти вуличним маршам і демонстраціям внаслідок низки причин (юридичних та внутрішньоорганізаційних), то «дружинники» можуть це зробити набагато простіше і швидше, прикриваючись прагненням «допомогти міліції».

Однак має свою вигоду з цього і Петро Порошенко. Адже, наслідуючи російського президента Путіна, він отримав вражаючі аргументи, щоб натякнути Заходу: мовляв, якщо Порошенко втратить владу, то змінити його можуть незрозумілі «недоговороздатні» (а відтак – небезпечні) радикали. Недарма лояльні до Банкової політологи й експерти розпочали в соцмережах активне «прив’язування» «Національних дружин» до персони Авакова.

Отож, попри оголошену керівниками «Національних дружин» благородну мету – наведення порядку на вулицях і виховання молоді, – новий гравець на радикальному полі просто не може не стати об’єктом внутрішньоукраїнської політичної боротьби «всіх проти всіх». «Національні дружини» – не перший в українській політиці приклад використання енергії патріотичної молоді для реалізації передвиборчих цілей «великих» політиків. Попередникам так і не вдалося вирости у самостійні проекти. Чи вдасться це зробити «Національному корпусові» та його вуличному крилу – «Національним дружинам», – покажуть події 2018–2019 років, коли роль і вага саме вуличних проектів буде зростати.

Віктор Біщук

У вівторок, 6 лютого, президент Польщі Анджей Дуда підписав правки до закону про Інститут національної пам’яті (ІНП), попередньо прийняті в Сеймі та Сенаті. Потім відправив їх в Конституційний суд, аби той перевірив її на відповідність принципам дотримання свободи слова. Правки передбачають кримінальну відповідальність за вживання термінів «польські табори смерті» та заперечення злочинів «українських націоналістів», які співпрацювали з Третім Рейхом проти громадян Другої Речі Посполитої. Ці правки спричинили скандал у відносинах Польщі з Україною та Ізраїлем. Розкритикували їх також США і Франція. Президент Порошенко 1 лютого заявив, що закон «не відповідає принципам стратегічного партнерства між Польщею і Україною», а «історична правда вимагає відвертої розмови і діалогу, а не заборон». Глава українського МЗС Павло Клімкін заявив: «Історична правда не має національних меж і не встановлюється законами. Вона або є, або її треба шукати. І в тому, і в іншому разі законодавчі акти не допоможуть». Верховна Рада 6 лютого у заяві засудила правки до закону і закликала Дуду не підписувати його. Ініціювала заяву віце-спікер Ради і співголова Міжпарламентської асамблеї України і Польщі Оксана Сироїд, яку Polukr.net й розпитав про ситуацію.

– Чому польська влада проігнорувала заяву Ради, ініційовану вами, а президент Дуда під час свого виступу щодо змін до закону про ІПН не згадав Україну, зауваживши лише невдоволення Ізраїлю?

– Це варто питати в польської законодавчої влади і президента. Те, що бачимо зараз, – дуже нерозумна і небезпечна для самої Польщі політика. Пам’ятаю, коли вперше йшлося про постанову Сейму про геноцид на Волині, то представники законодавчої та виконавчої влади Польщі переконували мене, що це виключно для внутрішніх потреб, що це виконання обіцянок перед їхніми виборцями, що це не спроба відкрити нову сторінку польсько-українських відносин, а врешті закрити її і більше ніколи не повертатися. Цю постанову прийняли у липні 2016 року. Тоді я казала польським колегам, що так не буде, бо з цієї історії не так легко вийти. Це, як пасту назад в тюбик загнати – легко витиснути, а назад вже не запхаєш.

Передбачала ще тоді, що історія покотиться сама собою, що й бачимо. Ситуація погіршується з кожним місяцем. Тенденція стає все гіршою. Це вже не внутрішня польська політика, а зовнішня, яка стосується її сусідів. Зокрема, України.

Польська зовнішня політика нам здається зараз дуже агресивною. Вона безпосередньо загрожує громадянам України, які перебувають в Польщі та можуть стати заручниками абсурдного закону. Відбувається криміналізація думки. Засуджувати людину за думки – ознака тоталітарного режиму. Це дорога в нікуди. Це загроза для двосторонніх польсько-українських відносин.

Проте найбільше мене лякає, що це геополітична та внутрішня загроза для самої Польщі. Київ і Варшава могли б стати віссю геополітичної безпеки в Європі, але не стають. Це руйнування осі може закінчитися для Польщі саморуйнацією.

– Руйнація Польської держави?

– Так, це веде до руйнації Польської держави. Цю ж помилку допустили сто років тому. Тоді поляки помилилися, уклавши, зокрема, Ризький мир зі совітами. Ця угода, врешті, призвела до того, що розшматували саму Польщу. Якщо дивитися на нинішню ситуацію, то це поганий тренд, який може зле закінчитися. Бачимо агресивні наміри Росії щодо України. Але не потрібно будувати ілюзій – Росія за останні чотири роки вдвічі збільшила чисельність військ і втричі військовий арсенал. У мене одне запитання до поляків – вони справді думають, що це все буде використано тільки проти України?

– Частина українського суспільства вважає, що українська влада має діяти симетрично і теж прийняти закон, у якому згадати пацифікацію, акцію Вісла та інші болючі моменти історії, в яких поляки кривдили українців. Як далі буде діяти українська сторона? Парламент обмежиться заявою, яку Польща проігнорувала, чи планує якісь нові ініціативи?

– Я категоричний противник змагання в кількості жертв, покійників. Політика – це погляд у майбутнє, а не в минуле. Тому доки будемо порпатися в минулому, то ніякої доброї політики не буде. А отже, вважаю, що симетричні кроки – дорога в нікуди.

Якщо Україна піде шляхом симетричних кроків, то самі себе будемо заганяти в глухий кут. Нам вистачає реальних загроз, не треба створювати штучних.

Водночас, на мій погляд, українська реакція мала б бути жорсткішою. Проте це не справа парламенту. У нас зовнішня політика – сфера відповідальності уряду і президента. Тож мала б бути жорсткіша відповідь глави держави і глави МЗС.

Розумію, чому немає такої відповіді. Маємо величезну проблему з формуванням зовнішньої політики. Наша країна досі не має ясної і якісної зовнішньої політики, яка б позиціонувала Україну як країну, яка точно знає, чого хоче від своїх сусідів і партнерів.

– Тож зі сторони Верховної Ради відповіді наразі не буде?

– Вважаю, що змагатися безглуздими законами – останнє діло. Те, що прийняли польські Сейм і Сенат, – безглуздя і величезна загроза для Польщі. Якщо парламент України піде тим же шляхом, прийме такий же закон, то це буде теж безглуздя і загроза для України. Для чого повторювати чужі помилки? Хіба нам бракує своїх?

– Польські політики часто вказують, що причиною погіршення польсько-українських відносин стала історична політика України після Майдану. Мовляв, це така реакція поляків на українську історичну політику щодо тих, кого в Польщі вважають бандитами. Чи бачите провину української влади, зокрема депутатів, у тому, що сталося?

– Ніхто не безгрішний. Помилки роблять усі. Вважаю, було нерозумно в Раді голосувати за законопроект про визнання борців за волю України в день, коли там виступав президент Польщі Броніслав Комаровський. Є речі, які слід осмислювати і визнавати, що вони були невдалими. Проте ми їх усвідомили і готові були виправляти ці помилки. Але такі речі не можуть стати підставою для помсти зі сторони партнерів. Політика – досягнення спільних цілей. Цей підхід не виключає помилок. Проте, якщо у нас з поляками є спільна мета, то кажемо, що допустили помилку, усвідомили її, і питаємо партнерів, що робимо наступним кроком, щоб рухатися далі. Якщо одна сторона буде сидіти за своїм парканом, рахувати помилки іншої і планувати щодо них плани помсти, то це знову ж таки – дорога в нікуди.

Однак не може одна держава диктувати іншій, як формувати свою політику пам’яті. Це суверенне право кожної нації. У нас свої герої, у поляків – свої. Останні теж неоднозначно сприймаються в Україні. Давайте почнемо розказувати полякам, кого вважати героями, кому і де пам’ятники ставити. Це абсурд. У кожної суверенної нації є на це своє право.

– Як ви вважаєте, чи польські колеги з Сейму і Сенату почують вашу позицію і аргументи? Наскільки ефективна діяльність очолюваної вами Асамблеї?

– Коли почала роботу в Асамблеї після виборів 2014 року, то мали продуктивний початок. Ми ще тоді застали попередній уряд «Громадянської платформи». Було багато спільних ідей з транскордонного співробітництва, освітніх ініціатив тощо.

Коли в Польщі змінився уряд у 2015 році, то теж мали великі сподівання, попри акцентуванні правлячої партії «Закон і справедливість» на політиці пам’яті. Останнє засідання міжпарламентської асамблеї провели позаминулого року у Львові. Тоді ще мали дуже добру, хоч і непросту, дискусію. Вона була якісною, залишала нам великий простір для роботи. На жаль, все, що відбулося впродовж останнього року, цей простір щораз звужує. Зараз лише час від часу збираємося українською делегацією, аби обговорити ситуацію.

Нинішня польська політика звужує можливості для діалогу. Усвідомлюємо, що зменшення інтенсивності розмов – геополітична загроза для обох держав, але не так багато можемо зробити. У будь-якому разі наступне засідання асамблеї мало б відбутися у Варшаві. Отже, ініціатива мала б іти від польських колег. Наразі невідомо, коли відбудеться така зустріч. Відповідного рішення немає. Час від часу спілкуємося з деякими польськими колегами. Зараз говоримо куди рідше. Така погана тенденція. Навіть нашим польським колегам не з правлячої партії не дуже зручно вибиватися через нас з їхнього суспільного тренду.

Зате перебування України у стані війни дуже витвережує. Коли є реальний ворог, то багато ритуальних речей виглядають беззмістовними.

– Що загалом відбувається в польсько-українських стосунках? Це конфлікт, криза чи щось інше? Це надовго чи все ж є тимчасовим явищем?

– Політика Польщі щодо України втрачає ознаки добросусідства. А політики України щодо Польщі від нашого уряду і президента не бачимо. Так і живемо: з одного боку одностороння і досить агресивна польська політика, а з іншого – відсутність належної реакції української сторони. Ці провокації зі сторони Польщі та спроби залагодити їх зі сторони України – не до добра.

Наприклад, в законі, про який говоримо, вжито слово «Малопольща». Як мені тлумачити цей термін? Чи це територіальні претензії до України? Чи йдеться про українські землі, які в міжвоєнний період були фактично під окупацією Польщі, – Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську області?

– Чи є зі сторони Ради законодавчі ініціативи щодо захисту громадян України в Польщі у відповідь на цей закон, аби вони не платили потім штрафи за свої висловлювання і не сідали за ґрати?

– Як можна захистити в цих обставинах? Це суцільний Орвелл – покарання за те, що думаєш. Наведу приклад своєї родини. Двоюрідний брат мого діда з Галичини був в ОУН. Він був заарештований поляками і сидів у в’язниці. Коли поляки відступили перед радянськими військами у 1939 році, то його, як і всіх в’язнів, розстріляли без суду і слідства. Чи маю я тепер право в Польщі про це казати? А він був польським громадянином української національності, вбитим Польською державою.

– Що мали б робити українські депутати і громадськість у цій ситуації?

– Шлях один – треба від цього відходити. Але в цей намет значно легше залізти, ніж вилізти. Маємо ту реальність, яку маємо, і з нею слід працювати. Є реакція Ізраїлю, США, Франції. Слід далі працювати з урядом Польщі, аби він усвідомив загрозу для себе. Слід теж говорити зі всіма партнерами у світі. Бо політика це безкінечні розмови, вироблення спільних рішень.

Розмовляв Ігор Тимоць

Ідея Східного ярмарку, який 13-14 березня 2018 року вдруге відбудеться в Жешуві, відноситься до виставок польської та зарубіжної промисловості, що проводилися у 1921-1939 роках. Міжвоєнні торгові виставки сприяли економічній експансії Польщі та відігравали значну роль у міжнародній торгівлі.

ІІ Східний ярмарок – найважливіша подія, що супроводжує ХІ Форум Європа-Україна. У виставці візьмуть участь понад 70 компаній з Польщі, України та країн нашого континенту, які представлятимуть, зокрема, галузі: ІТ та нові технології, фінанси, страхування, будівництво, моторизація та авіація, легка промисловість, HR, а також туризм та спорт.

Свої стенди матимуть також польські та українські регіони й установи. Ярмарок стане можливістю не тільки для представлення пропозицій компаній та регіонів, але й для встановлення співпраці між ними.

«Східний ярмарок не лише представить флагманські продукти та регіональні цікавинки, але і стане унікальною можливістью обмінятися досвідом», – вважає Зиґмунт Бердиховський, голова Програмної ради Економічного форуму в Криниці.

Цього року Східний ярмарок буде відкритим для широкої публіки, а відвідування виставки буде безкоштовним. Традиційно захід відбудеться в G2A Арені, Виставковому Конгрес Центрі Підкарпатського воєводства в Ясьонці, біля Жешува.

Нагадаємо, що у І Східному ярмарку в 2017 році взяли участь 67 учасників із п’яти європейських країн: Польщі, України, Молдови, Румунії та Угорщини.

Організатором Форуму є Фонд Інститут Східноєвропейських Досліджень, організатор Економічного форуму в Криниці, а співорганізатором – Підкарпатське Воєводство. Почесний патронат над Форумом взяв на себе маршал Сейму Польщі Марек Кухцінський.

Більш детальну інформацію про ІІ Східний ярмарок та ХІ Форум Європа-Україна можна знайти на сайті www.forum–ekonomiczne.pl.

® – матеріал опублікований на правах інформаційного партнерства

Соціальна платформа для обміну валют Walutomat.pl запустила спеціальну версію сайту для клієнтів, котрі володіють російською мовою. Вона повинна полегшити обслуговування сервісу та здійснення всіх операцій для осіб, які користуються російською мовою, у тому числі для громадян України.

За статистикою платформи, у 2017 році кількість українців, що використовують Walutomat.pl, зросла аж на 86% у порівнянні з попереднім роком. Це люди, які постійно проживають як в Польщі, так і в Україні. Щоб задовольнити потреби користувачів, які володіють російською мовою, команда Walutomat запустила спеціальний розділ повністю російською мовою. Він доступний за адресою www.walutomat.pl/landing/ru. Панель клієнта також була перекладена, завдяки чому можна обміняти валюту, не володіючи польською мовою. Також допомогу забезпечують консультанти Бюро обслуговування клієнтів. Якщо ви маєте будь-які запитання, ви можете скористатися порадою та допомогою, наданою службою підтримки клієнтів російською та українською мовами.

Соціальний обмін валют

Діяльність Walutomat полягає у обслуговуванні операцій купівлі-продажу між користувачами. Саме вони визначають обмінний курс та приймають рішення щодо умов операції. Веб-сайт відіграє лише роль посередника. Він забезпечує безпеку всієї операції, а також обслуговує систему платежів на вказаний банківський рахунок. Платформа обміну валют функціонує інтуїтивно зрозуміло, а перекладений веб-сайт допомагає ще простіше використовувати його функціональність для російськомовних користувачів.

Привабливі курси обміну, низька комісія (від 0,06 до 0,2% від суми обміну) та соціальний характер платформи дозволяють отримати дуже сприятливі умови у порівнянні з філіями банків та стаціонарними банками. Прийнявши рішення обміняти валюту через Walutomat, ми можемо заощадити до 8% витрат на обмін.

Важливо, що чим вища сума обміну, тим більші знижки, а вирішивши спробувати цю послугу, можна також розраховувати на знижку 50% комісії в рамках першої операції. Все, що вам потрібно зробити, це зареєструватися на веб-сайті www.walutomat.pl/landing/ru. Крім того, Walutomat пропонує безкоштовні перекази на рахунки у дев’яти банках, перелік яких доступний на веб-сайті.

Ми можемо обміняти валюту цілодобово без вихідних. Курси встановлюються самими користувачами, а бюро обслуговування клієнтів допомагає оптимально використовувати можливості веб-сайту. Операції зазвичай виконуються протягом декількох хвилин. Все це робить обмін валют завдяки Walutomat.pl дуже простим та швидким.

® – інформація публікується на правах реклами

Асоціація з Європейським Союзом і що далі? Під таким гаслом 13 і 14 березня пройде XI Форум Європа-Україна. В ці дні, до Ясьонки під Жешувом приїдуть представники урядів і парламентів, а також європейських інституцій, політики, дипломатії, бізнесу і науки з Європи та США.

Незважаючи на кризу, яку Україна переживає протягом останніх років, викликану війною та російською окупацією Криму та частини українських територій Донбасу, можна побачити чіткі сигнали покращення економічної ситуації. Більш інтенсивною стала також політична і економічна співпраця з країнами Заходу. Однак, малопомітні ефекти реформ, наростаючі політичні поділи, нестабільність економіки, загальне зубожіння – стали причиною того, що рівень незадоволення в суспільстві зростає. У зв’язку з цим, в 2018 році постає актуальне питання, чи Україна використала можливості, котрі дає співпраця з ЄС та іншими країнами? Які наступні кроки повинен зробити Київ та його європейські партнери, щоб забезпечити стабільний розвиток в країні та її інтеграцію з Заходом?

Саме модернізація та розвиток потенціалу України, а також напрямок і темпи реформ стануть найважливішими темами цьогорічного Форуму Європа-Україна. Конференція, яка проводиться від 2007 року, є однією з ключових подій Інституту Східноєвропейських Досліджень.

Почесний патронат над Форумом взяв на себе маршал Сейму Польщі. «Десятирічна традиція зустрічей підтверджує, наскільки потрібною є ця ініціатива» – вважає Mарек Кухцінський. Маршал переконаний, що результатом цьогорічної дискусії стануть цікаві та доцільні висновки.

Участь у конференції візьмуть понад 500 учасників з Польщі, України, країн ЄС, сусідніх країн та США. Серед запрошених осіб – представники парламентів і урядів, європейських інституцій, дипломатії, бізнесу, органів місцевого самоврядування, міжнародних організацій, аналітичних осередків та експертських кіл.

XI Форум Європа-Україна – це 2 дні дебатів та зустрічей, під час яких відбудуться понад 40 панельних дискусій, присвячених економічним, політичним та соціальним темам, представлення Головного Рапорту а також 10 презентацій українських регіонів, обраних секторів економіки, тощо.

Найважливішою подією, яка супроводжуватиме XI Форум Європа-Україна стане міжнародна виставка – II Східний Ярмарок, в котрому візьмуть участь понад 70 учасників з країн Європи. Ярмарок, який в цьому році буде відкритим для широкої публіки, стане не тільки місцем, де можна представити найкращі товари та проекти, цим самим зміцнюючи свою позицію на ринку, але також стане чудовою можливістю здобути торгівельні контакти та обмінятись досвідом.

Традиційно, дискусії Форуму Європа-Україна будуть проходити у G2A Арені, Виставковому Конгрес Центрі Підкарпатського воєводства в Ясьонці, біля Жешува.

Взяти участь у Форумі можна за допомогою електронної реєстрації на інтернет-сторінці: www.forum–ekonomiczne.pl

Організатором Форуму є Фонд Інститут Східноєвропейських Досліджень, організатор Економічного форуму в Криниці, а співорганізатором – Підкарпатське Воєводство.

® – матеріал опублікований на правах інформаційного партнерства

Вишеградська четвірка – унікальний інструмент субрегіонального співробітництва. На початку дев’яностих Вишеградська група слугувала цілям європейської інтеграції народів Центральної та Східної Європи, що здобули суверенітет після колапсу «соціалістичного табору». Для Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини йти разом дорогою реформ виявилось простіше, аніж досягати мети поодинці. Всі країни Вишеграду набули членства в НАТО та ЄС у 1999-му та 2004 роках. Після цього діяльність організації зосередилася в культурно-освітній площині. Можливо, Вишеградська четвірка залишилася б анахронізмом часів реформаторської перебудови, якби не нові виклики, що постали після 2014 року.

Сьогодні Вишеградська група поступово перетворюється на інструмент інституційного співробітництва у політичній та безпековій сферах. Угорщина, яка зараз головує в організації, поставила за мету своєї діяльності регулювання міграційної політики. Будапешт найбільше потерпає від транзиту біженців з півдня. Це перманентно підкріплює позиції євроскептиків-консерваторів при владі («Фідес» прем’єр-міністра Віктора Орбана), знаних своєю принциповістю в захисті національних інтересів. Союзниками Угорщини в цьому питанні є правоцентристські уряди Польщі та Чехії. Словаччина, найменш євроскептична країна з четвірки, займає більш гнучку позицію.

До речі, Братислава головуватиме у Вишеградській групі з 1 липня 2018-го по 1 липня 2019 року, розглядаючи цей досвід як своєрідний трамплін до свого запланованого на 2019 рік головування в ОБСЄ. Україна традиційно трактує Польщу як свого головного лобіста у питаннях оборони та безпеки. Проте із головуванням Словаччини Київ отримає ще одного відданого партнера у протидії російській гібридній силі в регіоні. На порядку денному Братислави – затвердження Стратегії національної безпеки, яку не переглядали з 2005 року. Драфт цього документа презентували експертному товариству наприкінці 2017 року, а його ухвалення заплановане на перше півріччя 2018-го. Словаччина реалістично констатує й оцінює зміну геополітичної кон’юнктури та вітає посилення Східного флангу НАТО на тлі новітніх загроз, пов’язаних з агресивними діями Росії. Для України це означає можливості реального партнерства зі Словаччиною не лише за традиційним напрямком енергетичної співпраці (словацькій реверс газу ефективно працює вже кілька років), а й у більш цікавій для Києва військовій та політичній площинах.

Підписання європейськими державами угоди про військово-оборонне співробітництво (PESCO) – інша можливість для країн регіону налагодити практичні відносини. PESCO не замикається виключно на європейському ринку, залучаючи спроможності третіх країн, зокрема сусідів та аспірантів НАТО. Україна вже має підписану Генеральну угоду у сфері ВПК із Польщею, яка може стати прецедентом для формалізації регулярного співробітництва, реалізації спільних проектів з іншими державам регіону (крім країн Вишеградської групи, Київ зацікавлений у спільних проектах з Румунією).

Функціонування новоствореної Вишеградської бойової групи у поєднанні з позитивним досвідом Литовсько-польсько-української бригади, дислокованої в польському Любліні, дає підстави Києву сподіватися на можливості організації спільних тренінгів, проведення бойового злагодження військових підрозділів. Досягнення рівня сумісності та відповідності стандартам НАТО є важливим завданням реформи сектору безпеки й оборони України.

Що ж до політичної площини, то вже сьогодні представники Міністерства закордонних справ Словаччини декларують свої пріоритети під час головування у Вишеградській групі, які відверто перекликаються з порядком денним Варшави. Це і політичний діалог між країнами регіону, і спільний погляд на стратегічний контекст, де головним є мирне врегулювання конфлікту на Сході України. Відсутність прогресу в імплементації Мінських домовленостей та запровадженні миротворчої місії ООН на Донбасі хвилює Братиславу. Потрібні нові підходи до вирішення проблеми, де країни-сусіди України повинні мати спільне бачення, що не відрізнятиметься від оцінки ситуації з Києва.

Українські дипломати могли б ініціювати проведення консультаційного форуму для узгодження позиції держав регіону в умовах дефіциту безпеки та браку нових підходів конфліктного регулювання. Особливо, коли прогресові активно заважає деструктивна риторика Кремля. Такий форум-платформа мав би об’єднати експертів з громадських та державних інституцій п’яти країн для узгодження спільного бачення майбутнього українського Донбасу. Крім того, експерти могли б обговорити звуження чинної поглибленої асоціації України з ЄС до втілення конкретних проектів, транскордонних ініціатив, спрямованих на результат. При цьому Вишеградська четвірка не замінила б собою «Східне партнерство» ЄС, але сприяла б досягненню практичних результатів такого партнерства.

На заваді цим ініціативам стоять відомі проблеми двосторонніх відносин України з Польщею та, передусім, з Угорщиною. Сьогодні Будапешт блокує переговорний процес Києва з Брюсселем за лініями ЄС і НАТО, реагуючи на ситуацію з угорською меншиною на Закарпатті (через ухвалений Закон про освіту). Такий деструктивний підхід загрожує планам Словаччини у Вишеградській групі, оскільки в цій організації діє негласне правило: «Країни четвірки не критикують одне одного, не дають коментарів з питань внутрішньої політики цих держав та щодо їхніх відносин із третіми країнами». Принципи солідарності можуть стати на заваді здоровому глуздові й інстинкту самозбереження. І якщо Польща у цьому питанні може проявити гнучкість, то щодо Угорщини є значні сумніви. Навряд чи й Братислава піде проти волі Будапешта заради України.

Втім, Києву про це сьогодні думати не варто. Потенціал і час для примирення із західними сусідами залишається. Можливо, доведеться починати із традиційного енергетичного питання, будуючи енергетичний союз для диверсифікації не транзитних коридорів, а ресурсів, позбуваючись російської газової залежності. Воля й бажання політичного залучення країн регіону для забезпечення конструктивного клімату співробітництва, яку демонструє переважна більшість держав ЦСЄ, їх реалістичне бачення сучасних регіональних загроз і викликів – усе це надає Україні додатково натхнення за цим зовнішньополітичним вектором. Варто лише змінити постановку питання: не «чому ми корисні один для одного», а «чого ми можемо досягти разом».

Валерій Кравченко

26 січня Сейм, а 1 лютого Сенат Республіки Польща прийняли закон авторства депутатів партії “Кукіз-15”, про покарання за “пропагування бандеризму” в Польщі. Проблема полягає в тому, що важко вказати кого і за що точно потрібно було б покарати.

Законопроект щоправда містить визначення “злочини українських націоналістів і членів формацій, які колаборували з Третім Рейхом”, однак це не особливо змінює суть справи. Злочини, скоєні на Волині і на інших східних територіях тодішньої Другої Речі Посполитої в 1943-45 роках та згодом українськими підпільними формуваннями, вже давно досить детально досліджені і проникливо описані. Щобільше, ніхто зі здоровим глуздом не заперечує того, що вони були скоєні – адже це історичні факти, загальновизнані як в Польщі, так і в Україні, зокрема й представниками сучасних організацій та політичних сил з крайнього правого і націоналістичного напрямку. Дискусії, щодо мотивації винуватців чи ходу конкретних випадків, не багато можуть тут додати, оскільки не заперечують фактів як таких. Можливо їх уточнюють, що, зрештою, відбувається на форумі засідання істориків Польщі і України. Важко було б вказати також випадки схвалення таких злочинів чи закликання до їх скоєння – про що пишуть автори проекту в його обґрунтуванні, яке, м’яко кажучи, має мало спільного з реальністю, вказуючи, що до таких дій повинні застосовуватися положення Кримінального кодексу ст. 125. Підстав для такої інтерпретації не спостерігається.

Отже, який сенс оголошувати покарання за дії, яких немає ні в Польщі, ні в Україні? Найвлучніша відповідь напевно звучить так: жодного, якщо не враховувати політичну користь для автора ідеї, про що буде нижче.

Ще менш зрозумілим є питання, яке не присутнє в законі, але на ньому наголошують симпатики партії “Кукіз-15”: пеналізація “бандеризму”.

Закон не уточнює, які саме вчинки підлягають під “бандеризм”, однак можна припустити, що авторам ідеї йдеться про популяризацію (в широкому розумінні) в Польщі постаті лідера ОУН, Степана Бандери. Однак, як і в попередньому питанні, так і в цьому, варто задати питання: в чому, власне, проблема? Чи в Польщі цю постать активно популяризують? Чи ставлять пам’ятники, вішають портрети Степана Бандери, організовують лекції чи зібрання, присвячені його особі і діяльності, в контексті захоплення ним? Відповідь, звісно, – “ні”.

Отже, варто задати собі ще одне питання: який сенс має згаданий закон і весь інформаційний шум, що його супроводжує і концентрується на на питанні “бандеризму”? Це питання наразі без відповіді і не варто очікувати, що найближчим часом ситуація зміниться.

Виглядає на те, що партія “Кукіз-15” вкотре веде в Польщі популістську боротьбу з неіснуючими вітряками (бандеризмом), намагаючись в такий спосіб покращити свої рейтинги. Вплинути на повернення до цієї теми могли також останні події, пов’язані з виявленням функціонування в Польщі груп осіб, які публічно віддавали шану Адольфу Гітлеру, – як випливає з репортажу, показаного на телебаченні TVN, їх лідер – особа, близько пов’язана з одним з вже колишніх політиків партії “Кукіз-15”. Отже, варто задати питання, чи повернення до цієї теми часом не є невдалою спробою відвертання уваги від власних проблем, зрештою набагато серйозніших ніж “прославляння бандеризму”?

Які будуть наслідки прийняття закону для польсько-українських відносин? Якщо, як вказано вище, він стосується виключно віртуальних проблем, варто сподіватися, що жодних. Хоч, звісно, важко не очікувати “промоції” цього “успіху” в ЗМІ і серед антиукраїнських середовищ (за дивним збігом обставин, вони водночас є  і проросійськими). Залишається сподіватися, що очільникам з обох сторін польсько-українського кордону вистачить здорового глузду для продовження діалогу і співробітництва для реалізації спільних інтересів Польщі і України.

Даріуш Матерняк