понеділок, 24 Січень, 2022
pluken
Головна / polukr (сторінка 4)

polukr

«Українці – народ, який чи не найкраще ставиться до поляків з-поміж усіх народів», – польський політик Павел Коваль

Share Button

Останній Київський безпековий форум відвідав колишній діяч правлячої в Польщі партії «Закон і справедливість» (ЗіС) та активний учасник зі сторони ЄС щодо української євроінтеграції Павел Коваль. Polukr.net поговорив із політиком, істориком і публіцистом про актуальні проблеми польсько-українських відносин та шляхи їх покращення.

– Від 2015 року бачимо фактичне поглиблення співпраці між Україною і Польщею в різних секторах, але одночасне погіршення риторики в діалозі між країнами через історичні дискусії. Чому так і як покращити ситуацію?

– Співпраця зараз – це частково наслідок давніших напрацювань в польсько-українських відносинах за близько 30 років їх існування. Також вона є частиною ширшого міжнародного укладу між Україною та Заходом і стратегією останнього щодо стабілізації вашої країни. Особливо це стосується співпраці у сфері оборони, безпеки.

Натомість протиріччя виникли через внутрішні політичні імпульси в Польщі, де надмірної ваги набрали популісти. Тож на рівні риторики правлячих кіл час від часу йдуть негативні сигнали і їх стає дуже багато.

– Яку країну хотіла би бачити Польща в Україні як у партнері?

– У Польщі зараз немає нової стратегії щодо України. Стратегія, яка існувала в попередні кількадесят років, до 2015 року, добігла кінця, натомість не виникло ідей щодо нової.

З одного боку, співпрацю з Україною польська влада розглядає як питання внутрішньої безпеки. З іншого – в Польщі є певний відсоток виборців, які керуються націоналістичними сентиментами. Такі є теж в Україні. У нас вони просто зараз яскравіші, бо частина політиків у владі на них реагує. Це важливо, бо в довготривалій перспективі можуть бути загрози, якщо влада в Польщі це сприйме як певний тренд.

– В атмосфері, яка склалася навколо польсько-українських історичних дискусій, виглядає, що навіть ліберальні політики з опозиційної «Громадянської платформи» (ГП) іноді не можуть виступити проти тренду, й синхронізують свої голоси з більш правими позиціями. Чи це так?

– Я б так не сказав. Звісно, є якийсь сенс, що вони діють в певному тренді, а не творять його. Адже вони в опозиції. Реагують на те, що пропонує їм влада. А отже, може скластися враження, що їхня позиція змінилася. Мені здається, що позиція ГП не змінилися.

Характерна ознака теперішньої польської політики – гостра критика дій польського уряду з боку опозиції. Вона сильніша, ніж будь-коли раніше. Натомість зовнішня політика Польщі стала підпорядкована логіці внутрішньої політики. Наші політики узалежнюють риторику на міжнародній арені від того, якими уявляють суспільні настрої вдома. Невідомо навіть, чи ці настрої саме такі. Про них, наприклад, вони дізнаються під час зустрічей з виборцями. Хоча це можуть бути не зовсім настрої більшості виборців цього політика чи партії. Врешті, такі речі формують, зокрема, політичну лінію Варшави щодо Києва.

– Чому попри всі протести, які відбулися в Польщі після 2015 року, підтримка ЗіС залишається такою високою?

– Це не зовсім так. Вона радше коливається. Кілька місяців тому піднялася до найвищого рівня – понад 40%. А останні два місяці йде на спад. Зараз вона опустилася до 35%. Це означає, що в ЗіС є значно більше, ніж в опозиції, твердого і переконаного власного електорату. А також, що польська опозиція досі слабка та розʼєднана. Це діагноз опозиції, а не владі.

Зараз велику роль в польській політиці грають приватні медіа, які показують ті речі, які не показує державне телебачення. Наприклад, голоси опозиції щодо закордонної політики чи інший погляд на роль українців в Польщі. Вони, наприклад, показують українців як працівників, які дуже потрібні для розвитку польського малого і середнього бізнесу, а не як біженців, про що час від часу кажуть деякі польські політики. Роль мас-медіа в цій ситуації стала ключовою.

Соціологічні опитування показують, що внаслідок риторики, пов’язаної з історичними дискусіями, ставлення поляків до українців погіршується. Які це несе загрози?

– Польща втрачає. Бо українці – народ, який найкраще ставиться до поляків чи не з-поміж усіх народів світу. Це сталося внаслідок суспільної співпраці, приватних контактів. Як результат – безпрецедентна за 30 років співпраця в сфері безпеки, ріст кількості польсько-українських шлюбів тощо. Існує безліч чинників, які свідчать, що польсько-українські особисті звʼязки зараз дуже добрі. Тож держава мала б думати, як скористатись з цієї ситуації.

– Яка перспектива, що з часом історична риторика в польсько-українських дискусіях піде на спад?

– Така перспектива дуже ймовірна, бо вже відчувається втома суспільства від цієї теми. Так, є багато поляків, яких цікавить історія, але є теж багато тих, кому немає до неї діла. Щоразу частіше в публічних дебатах чути від частини суспільства голоси, що їм забагато всіх цих історичних дискусій.

– Польські політики та історики в дискусіях часто кажуть, що лише хочуть сказати українцям правду. Українці натомість зазначають, що мають свою. Чи є перспектива знайти спільний знаменник між цих правд?

– Трохи перебільшуємо, коли кажемо, що мусимо дійти згоди, спільної правди. Це нормально в країнах Центральної Європи, що в багатьох справах не матимемо спільного погляду на речі. Часто зустрічаюся з українцями, але не переконую їх в правдивості моїх поглядів. Нам не вдасться провадити історичної політики в той спосіб, щоб обмеблювати комусь помешкання.

Можемо провадити спільні наукові дослідження, конференції. Це, можливо, дасть певний ефект. Але бажання має бути з боку обох влад – польської та української. Якщо одна сторона хоче переконати іншу в своїй правді понад правдою іншого, то тут не може бути успіху. Така природа речей.

Зараз найскладнішим є порозуміння між польською і українською елітами. Бо співпраця між громадянами дуже добра. Тож потрібні різні майданчики, зустрічі, щоб еліти між собою більше говорили. Можливо, тоді порозуміються.

– Якими бачите перспективи польсько-українських відносин за 5-10 років?

– Зараз ключове, що нам вдалося збудувати настільки міцні суспільні звʼязки, що вони мають нагоду перетривати різні негоди. На щастя, відносини між нами достатньо міцні, тож так легко не піддаються знищенню.

Розмовляв Ігор Тимоць

Довідка

Павел Коваль – польський політик, історик, публіцист.

Народився 22 липня 1975 року в Жешуві.

У 1999 році закінчив історичний факультет Ягеллонського університету. У 1996–1998 роках навчався в Collegium Invisibile у Варшаві. Брав участь у дослідницьких програмах в Росії: в Якутії, Бурятії і Хакасії.

У 1999 році став асистентом в Інституті політичних наук Польської академії наук.

У 2011 року захистив там докторську дисертацію на тему «Політика адміністрації генерала Войцеха Ярузельського в 1986–1989 роках. Спроба реформування системи влади».

У 1998–2000 роках він працював у канцелярії премʼєр-міністра Польщі, був главою відділу в департаменті закордонних справ.

У 2001–2003 роках – експертом зі східної політики в Центрі міжнародних відносин.

У 2005–2009 роках – депутатом Сейму від ЗіС.

У 2006–2007 роках – державним секретарем у міністерстві закордонних справ уряду Ярослава Качинського.

У 2009 році був обраний до Європейського парламенту, де обійняв посаду глави делегації в справах співпраці ЄС–Україна.

У 2010 році покинув ЗіС і став співзасновником партії «Польща – найважливіша».

Нагороджений українським орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Одружений, має чотирьох дітей.

Share Button

“Полякам важко пояснити, що в умовах війни в Україні є пам’ять про УПА як про останню силу, яка опиралася Москві”, – радник міністра закордонних справ Польщі

Share Button

На Київському безпековому форумі з понад 100 закордонних гостей був і радник міністра закордонних справ Польщі Яцека Чапутовича Пшемислав Журавський. Рolukr.net розпитав його про погляди на складні болючі моменти польсько-українських відносин, а також про ідеї, як їх виправити.

– Як, на Вашу думку, можна зменшити шкідливий вплив історичних дискусій на польсько-українські відносини?

– Насамперед слід зрозуміти, що це спільне завдання польського й українського урядів, а не поле битви. Це завдання політичне та соціотехнічне. Не достатньо щось узгодити на урядовому рівні, слід ще придумати інструменти, як втілити це зниження напруги. Особливо в сфері громадської думки.

Розумію, увага до польсько-українського минулого у різних регіонах України – різна. Розумію, пам’ять про відносини з Польщею найсильніша в Галичині та менша в решті країни. У Польщі це рівномірніше розподілено по регіонах.

Обом нашим країнам слід більше акцентувати на сфері реальної співпраці, яку можна побачити. Вона дуже добра, проте її не видно в ЗМІ. Громадську думку в обох країнах весь час “бомбардують” темами історичних суперечок. Тому в наших суспільствах не знають про низку позитивних речей. Наприклад, про активну співпрацю у військовій сфері, зокрема, чотири роки діє Польсько-українсько-литовська бригада, шість українських аеропортів мають рейси до Польщі, «Укрзалізниця» відкрила пряме залізничне сполучення Київ-Перемишль потягами «Інтерсіті». А коли Росія вкотре перекрила у лютому газ для України, то польський постачальник газу відразу почав надавати вам газ. Крім цього, 54% іноземних студентів у польських навчальних закладах – українці. 68% іноземних працівників у Польщі – українці. Сейм минулого літа прийняв закон, який охороняє права іноземних працівників на рівні з громадянами Польщі. Усе це слід показувати, а не лише говорити про історичні суперечки.

– Чи планує польське МЗС звертати більше уваги на ці позитивні речі, менше зосереджуючись на суперечливій історії?

– Ставлення до історичної дискусії має змінюватись з обох сторін. У Польщі немає амбіцій формувати пантеон героїв України. Натомість є суспільна пам’ять щодо історії.

Наприклад, Польща не будує пам’ятників генералові Луціяну Желіговському на кордоні з Литвою, хоча він звільняв Вільно від більшовиків для Другої Речі Посполитої в 1920 році. Не будує, бо розуміє, як це сприйме литовська громадська думка. Це могло б стати каменем спотикання для діалогу між країнами. Тоді литовський уряд мав би проблеми, як налагодити успішну політику з Польщею під тиском своєї громадської думки про Варшаву (у польському Грубешуві є пам’ятна дошка на домі, де жив командир «Армії Крайової» Станіслав Басай «Рись», та вулиця, названа його іменем, а також школа в селі Малків, названа на честь цього командира, відповідального за різанину в Сагрині в 1944 році, внаслідок якої загинули близько 1300 мирних жителів української національності – Polukr.net). Схожий механізм має бути в польсько-українських відносинах.

Чи має, чи ні рацію польська громадська думка, але вона сприймає УПА та Бандеру негативно. Польща від початку підтримувала незалежність України, була соратником щодо входження України в ЄС і НАТО, старалася, щоб Київ отримав План дій щодо членства в НАТО, підтримувала обидва Майдани, а взамін має серію актів, які в Польщі сприйняли як прославлення людей, пов’язаних зі знищенням польського цивільного населення на Волині. Так це виглядає в Польщі.

У колі істориків можна з’ясовувати, хто був відповідальний за вбивства на Волині, як все відбувалося, які були причини і наслідки, кількість загиблих. Останнє зможемо дізнатись, коли будуть проведені ексгумації. Але зараз виглядає, що кожна сторона підходить до цього так: хто голосніше крикне, того й історична правда буде. До тем історії нам слід підходити з холодною головою.

Польська громадська думка сприймає кроки щодо пам’яті про УПА в Україні як легковажність чи демонстрацію зневаги до польської історичної пам’яті. У Польщі важко пояснити, що в умовах війни українців проти Росії в Україні є пам’ять про УПА як про останню силу, яка чинила ефективний збройний опір окупації Москви. Полякам важко зрозуміти, що ставлення українців до УПА не спрямоване проти поляків. Несподіванкою для поляків стали б соціологічні дослідження, які вказують, що та частина українського суспільства, яка найбільше шанує УПА, водночас найбільш пропольська. Для українців УПА – винятково антирадянський партизанський рух, а Польща – антиросійська. Тож ці дві позиції в головах українців не суперечать одна одній. Польське ж суспільство про це не знає і не має звідки дізнатися.

– А чому польські медіа цього не пояснять? Тим паче ті, на які має вплив влада?

– В Україні теж медіа різного типу не доносять того, як українські події сприймаються в Польщі. Медіа не керуються тим, аби розповісти суспільству про сприйняття спільної історії іншою стороною. Тому для урядовців з обох сторін таке інформування – соціотехнічне завдання на майбутнє. Пояснити проблемну спільну історію в середовищі експертів – не велика проблема. Там всі все розуміють. Це справа доброї волі, чи хочуть вести вони діалог. А ось щодо суспільства, яке живе історичними міфами, – все складніше. У Польщі є неприйняття, що Волинська різня була симетричною операцією, що була симетрія жертв і злочинців з обох боків, польської та української. Зате такий погляд популярний в Україні.

Очевидно, в нашому історичному дискурсі свою роль грає Росія. Надто гостро дискусії між нами розгорілися після 2014 року. Треба пам’ятати, хто керує у Кремлі. Це ті, хто прийшли до влади на хвилі терактів в російських містах Волгодонську та Буйнакську в 1999 році (вибухи в житлових домах, внаслідок яких загинули 307 осіб, і які, за деякими версіями, були організовані ФСБ, щоб почати Другу Чеченську війну та підняти рейтинг екс-глави ФСБ Путіна перед президентськими виборами 2000 року – Polukr.net) і аж до отруєння Скрипаля.

Обом нашим народам треба дізнатись, що сталося 75 років тому. Але це слід зробити лише для того, щоб між нами не було свіжих трупів. Бо якщо на фоні протистояння між нами ФСБ підірве щось в Перемишлі чи у Львові, і там знайдуть листівки українських чи польських націоналістів, то це буде дуже погано і матиме дуже погані наслідки.

– Провокації меншого рівня регулярно стаються в Західній Україні та в Польщі.

– Щоб така провокація була успішною, суспільна думка має бути готовою до цього через постійне підігрівання відповідної атмосфери в наших країнах. Тому росіяни діють комплексно. Теж слід розуміти, що і в Польщі, і в Україні є ініціатори на локальному рівні, які вирішують власні справи, не надто думаючи про міжнародний контекст. Як-от з підривом монумента УПА в Грушовичах.

Провокації лягають на ґрунт болючих точок польсько-українських відносин, на які можна тиснути. По-перше, це рідні людей, які були жертвами історичних подій, їхні діти, внуки. Маємо шанувати пам’ять щодо їхнього болю. По-друге, агенти, які живляться такими провокаціями. По-третє, частина суспільства, яка легко піддається на емоції, не має критичного мислення щодо різних інформаційних “вкидів”. Тут можна порадити лише підходити до повідомлень з холодною головою, критично. Особливо це стосується тих, хто вважає себе патріотами. Це три групи, на які найчастіше спрямовують провокації росіяни. Першу групу треба зрозуміти, другу виявити і арештувати, а третю навчити критично мислити.

Ще маємо політиків, які хочуть на цьому здобути політичні бали. В обох країнах вплив тем історії на позицію виборця переоцінений. Відсоток тих, хто біля виборчої урни вибирає ту чи іншу партію залежно від її ставлення до історії 75-річної давності дуже неістотний.

– Чи в польському МЗС розуміють, що багато дій української влади та інституцій, які в Польщі сприймають як антипольські, насправді не були спрямовані проти Польщі, а здійснені радше без урахування того, як це сприймуть поляки?

– У МЗС є розуміння, що значна частина дій Києва була без усвідомлення наслідків зі сторони польської громадської думки. Але про ці наслідки ми весь час кажемо українській стороні. Проте вона не завжди зважає на це. Як у Києві, так і у Варшаві є розуміння, що єдиною стороною, яка матиме зиск з польсько-українських суперечок, буде Росія. Проблема для нас, як усунути ці суперечки в умовах тиску на нас нашої громадської думки.

Немає спроб Польщі нав’язати Україні пантеон героїв, як це бачать українці. Також це не навмисна зневага польської історичної пам’яті українцями, як це сприймає звичайний поляк. Між нами є спроби розібратися у спільному минулому, щоб воно не заважало теперішньому. Але вони не завжди вдалі.

Пересічний поляк не розуміє, що термін «бандерівець» функціонує в кількох значеннях. По-перше, в історичному – приналежність осіб до ОУН(б) в  1940-1950-х. По-друге, в образі радянської та російської пропаганди, де кожен українець, який не хоче бути москалем, – «бандерівець». Перед цим він був «петлюрівцем», «мазепинцем» і так далі. Третій – для Польщі це вбивці польського цивільного населення Волині. Крім цього, в Польщі не розуміють, що в Україні крайні праві дуже маргінальні. Навіть на тлі війни у них немає фракції в парламенті.

Ще одна проблема в тому, що українська держава протягом років незалежності не провадила в Польщі роботи щодо творення позитивного образу України. Цю роботу робили польські приятелі України. Цього було досить до війни і розгортання машини російської пропаганди та провокацій. Але замало у ситуації, коли маємо скоординовану російську державну дію з руйнування позитивного образу України. У відповідь має бути акція обох наших країн щодо формування позитивного іміджу сусіда.

Ще один момент – підтримка України до 2015 року велася з кола прихильників ліберального табору Польщі, який був тоді при владі. Тепер вони в опозиції. Насправді політика уряду Дональда Туска ґрунтувалася на перезавантаженні відносин з Росією і занедбанні справ України. Перезавантаження зупинили лише, коли розгорівся Майдан в Україні. Ще в травні 2013 року польська контррозвідка підписувала угоду з ФСБ. Теперішній правлячий табір Польщі, коли був в опозиції, не мав грошей і людей, аби нав’язати експертні контакти з українськими колегами. Тепер про ситуацію в Польщі українці дізнаються від прихильників польської опозиції. А отже, в Україні картина про ситуацію викривлена і гротескна. Немає Польщі, яку описують середовища опозиційної «Громадянської платформи». Як і немає антипольської націоналістичної України, яку часто показують в Польщі. Натомість є суттєва співпраця в різних секторах, про яку мало говорять і якої не було до приходу до влади «Закону і справедливості» (ЗіС) в 2015 році.

– Із ваших слів виглядає, що до 2015 року, до приходу до влади ЗіС, в польсько-українських відносинах була гарна риторика і погані дії, а потім стало все навпаки.

– Саме так і є.

– Згідно з опитуванням польської громадської думки, ставлення поляків до всіх сусідів, зокрема до українців, погіршується. Чи в польському уряді розуміють, що це несе ризики для сотень тисяч українців, які живуть і працюють у Польщі?

– Так, розуміють. Сподіваюся, в українській владі теж розуміють, що ставлення українців до поляків теж може погіршитися внаслідок історичних дискусій. Особливо такі історії, як про Верецький перевал, де полякам приписали, що вони розстріляли 600 Січових стрільців Карпатської України. Це виглядало, як спроба українців відігратися в історичній суперечці. Друга Річ Посполита справді співпрацювала з тодішньою Угорщиною щодо ліквідації Карпатської України, але на Верецькому перевалі після ексгумації знайшли 22 тіла і немає жодних доказів, що їх вбили поляки. Є лише рештки (згідно з дослідженнями українських істориків, поляки розстрілювали січовиків у різних місцях поблизу перевалу, а дані про кількість жертв, як і у випадку з підрахунками родини Семашків про кількість польських жертв трагедії на Волині, ґрунтуються на свідченнях очевидців – Polukr.net). Не слід робити таких речей, бо вони збурюють громадську думку з обох сторін.

– Чи польський МЗС не планує переглянути підхід до дискусій на історичні теми, щоб більше не збурювати громадську думку?

– У МЗС до цього ставляться з обережністю, але такі дискусії були започатковані не нами, а Україною 2007 року, коли президент Віктор Ющенко присвоїв статус «Героя України» Шухевичу, а 2010 року – Бандері. Відтоді усі попередні дії, спрямовані на примирення, тобто спільні відкриття пам’ятників, декларації, відійшли на задній план для польської публічної думки. А були ж добрі речі – Меморіал Орлят у Львові, Гута Пеняцька та Павлокома (меморіали загиблим полякам і українцям в Україні та Польщі – Polukr.net). Це були дуже позитивні жести. Вони мають стати вказівниками для урядів обох наших країн на майбутнє.

Прошу зауважити, від 2015 року на День польського війська міністр оборони Польщі покладає квіти до могили Марка Безручка (генерал-хорунжий армії УНР, помер у Варшаві в еміграції в 1944 році – Polukr.net). Він боронив від більшовиків Замостя у 1920 році. Польська влада прагне вшановувати пам’ять про ті події, в яких ми були союзниками, а не ворогами. Польська пам’ять про українсько-польський союз концентрується на постаті Симона Петлюри. Натомість Бандера відверто негативна постать, хоча теж дещо міфологізована.

Довідка

Пшемислав Журавський вель Граєвський – радник міністра закордонних справ Польщі.

Народився у вересні 1963 року в Лодзі. Отримав ступінь магістра у 1987 році («Українська проблема на Паризькій мирній конференції 1919 року») та кандидата наук – у 1997 році («США та проблема контролю над озброєнням у період підготовчої комісії до Конференції з роззброєння у 1925–1930 років») – обидві захищені на кафедрі історії міжнародних відносин Лодзького університету. Захистив докторську дисертацію у 2014 році («Східна частина польської зони безпеки як об’єкт і предмет міжнародної гри у 1991–2012 роках») в Інституті політичних досліджень Польської академії наук.

Від 1987 року – науковий співробітник і викладач Лодзького університету. У 1992 році працював у секретаріаті міністра національної оборони Польщі, у відділі оборонної політики. У 1995–1996 роках – у секретаріаті заступника державного секретаря, урядового уповноваженого з питань європейської інтеграції та іноземної допомоги. У 1996–2001 роках – працював у Європейському інституті в Лодзі.

У 2005–2006 роках – представник фракції депутатів Європейської народної партії — Європейських демократів, відповідальний за моніторинг політичної ситуації в Білорусі, Молдові, Росії та Україні в Європарламенті. Редактор видання «Портфоліо» – українського та східноєвропейського вісника.

У 2006–2009 роках – запрошений професор білоруського Європейського гуманітарного університету у Вільно. У 2007–2008 роках – коментатор міжнародних відносин на національному каналі «TVInfo». У 2006–20012 роках – науковий співробітник польського Європейського центру. Від 2012 року – публіцист газети «Gazeta Polska Codziennie», коментатор з міжнародних відносин, історії та військової безпеки.

Від 2013 року – експерт із зовнішньої політики в команді теперішнього віце-міністра та міністра культури Польщі Пьотра Глінскі, а також член Ради з розробки програми партії ЗіС. Від 2015 року – координатор з питань безпеки та зовнішньої політики Національної ради з питань розвитку при президентові Польщі та радник міністра закордонних справ Польщі.

 

Share Button

Як українські політики працюють на користь «гібридних» планів Кремля

Share Button

Намагаючись заробити політичні бали на критиці влади, багато опозиційних політиків свідомо чи мимохіть підіграють Росії в реалізації стратегії гібридної війни проти України. Втім, така ситуація ставить і перед владою важливі та небезпечні виклики. Передусім – загроза скочування в авторитаризм російського зразка.

Після скандалу з втручанням Росії у вибори в США весь світ заговорив про новий вимір глобального протистояння, який активно застосовує путінський режим, – так звану гібридну війну. Зв’язок фірми зі США, яка допомогла Трампу виграти вибори, з російським нафтовим гігантом «Лукойл», вплив «армії інтернет-ботів» на результати Брексіту та референдуму в Нідерландах – складові новітнього світового протистояння. На передовій цього фронту – Україна. На відміну від інших країн, тут Росія провела ретельну й тривалу підготовку, протягом десятків років купуючи політиків, розставляючи та засилаючи агентів впливу і закладаючи «консерви».

Страхітлива «доктрина Герасимова»

У лютому 2013 року генерал Валерій Герасимов, начальник Генерального штабу Збройних сил Росії, опублікував у галузевому тижневику «Військово-промисловий кур’єр» статтю на 2000 слів – «Цінність науки в передбаченні». У цій статті серед іншого автор констатує, що військові способи ведення війни далеко не завжди є доцільними й максимально ефективними. В ХХІ столітті на перший план виходять інші способи впливу на умовного (не завжди явного) противника, а першочерговою задачею гібридної війни є «досягнення атмосфери постійного неспокою і конфліктів у ворожій країні».

Зокрема, автор констатує, що прямі бойові зіткнення великих підрозділів відходять у минуле, натомість дедалі більша увага приділятиметься підривній діяльності в тилу противника.

«Широке поширення отримали асиметричні дії, що дозволяють нівелювати перевагу противника у збройній боротьбі. До них належить використання сил спеціальних операцій і внутрішньої опозиції для створення постійно діючого фронту на всій території ворожої держави, а також інформаційний вплив, форми і способи якого постійно удосконалюються», – деталізує Герасимов.

Окрім широкого спектру описаних інструментів впливу – політичних, дипломатичних, економічних, – в Україні впродовж останніх чотирьох років було відпрацьовано та використано ще й так званий «військово-цивільний компонент» – «ополченці», диверсійні формування і навіть регулярні бойові підрозділи.

Значну увагу автор концепції «гібридної війни» приділяє інформаційному аспектові: «Інформаційне протиборство відкриває широкі асиметричні можливості щодо зниження бойового потенціалу противника. У Північній Африці ми стали свідками реалізації технологій впливу на державні структури і населення за допомогою інформаційних мереж. Необхідно вдосконалювати дії в інформаційному просторі, зокрема щодо захисту власних об’єктів». Очевидно, саме такі твердження стали причиною початку діяльності одіозної «фабрики тролів» у санкт-петербурзькому передмісті Ольгино.

Звичайно, окремі елементи ведення війни невійськовими та нелінійними методами не раз були апробовані й до 2013 року. Зокрема, в Грузії в серпні 2008 року збройній фазі конфлікту передувала активність місцевих проросійських груп. А пізніше інформаційна кампанія допомогла Росії уникнути відповідальності за фактичну анексію частини суверенної держави. Однак саме в Україні в 2013–2014 роках «доктрина Герасимова» запрацювала на повну силу та у всіх аспектах.

Події не лише на Сході України та в Криму, але й у Києві і навіть у центральних та західних областях неодноразово доводили, що, попри офіційні заперечення, концепція гібридної війни активно впроваджується в Україні.

Та насправді Україна вже понад чверть століття є полігоном для найрізноманітнішої діяльності російських спецслужб. Її апогеєм став період правління Януковича, коли, вірогідно, агенти спецслужб Кремля займали керівні посади в українській армії та розвідці. Безумовно, ще й сьогодні в українській державній службі, Збройних Силах, розвідці та політиці діють сотні інкорпорованих раніше агентів впливу.

Основне питання – чи українські політики свідомо працюють на реалізацію «доктрини Герасимова», чи є все тими ж «корисними ідіотами» на кшталт інтелектуалів та політиків Заходу початку ХХ століття, яких у дуже схожих історичних умовах із небувалим запалом та апломбом закликали використовувати більшовики.

Хто «здав» Крим?

Кремль використовує в своїх цілях не лише тих, хто свідомо служить чи прислуговує. Зрештою, мета цієї статті – не вразити черговим викриттям «агента Москви» серед українських політиків. Сама сутність політичних процесів в Україні робить державу й суспільство вразливими до такого роду спецоперацій. Демократія (а український політичний устрій навіть з усіма його недоліками є незрівнянно демократичнішим, ніж російський) є відкритою для цілеспрямованих впливів. За висловом одного із західних політиків, Росія зламує західні демократії, як ніж консервну банку. Країни Заходу виявились неготовими не те що протидіяти – навіть виявляти приховані спецоперації, в ході яких для формування «громадської думки» використовують Facebook та Twitter, російськомовне місцеве населення, потужну мережу телерадіомовлення та величезні кошти. Що вже говорити про Україну, де до цієї вразливості додаються історичні та особистісні фактори.

Яскравий приклад такої локальної спецоперації – маніпулювання месиджем щодо «здачі Криму», активна фаза якої тривала взимку 2018 року.

Попри те, що подібні месиджі лунали й рік тому, саме зараз – після чергової прес-конференції Януковича та судового процесу над ним – звинувачення Турчинова та Яценюка почали лунати з новою силою. Саме таку лінію захисту обрав і наполягав на ній під час відкритих судових засідань адвокат Януковича Віталій Сердюк, використавши її, зокрема, під час свідчення очільника РНБО Олександра Турчинова.

Не дивно, що точку зору адвоката Януковича підтримали колишні однопартійці екс-президента, а нині нардепи від «Опозиційного блоку» Нестор Шуфрич і Вадим Новинський. За словами Новинського, перемовини щодо мирного врегулювання конфлікту в 2014 році зірвав Генпрокурор Махніцький за потурання Турчинова.

Логічною виглядає підтримка таких тез майже всіма провідними російськими ЗМІ. Вписується в цю логіку навіть звинувачення Турчинова та Яценюка від Надії Савченко, яку й саму зараз звинувачують у державній зраді.

Це й не дивно, адже такою і була ціль – вкинути месидж в українське суспільство, а потім транслювати його. Адже таке трактування анексії Криму навесні 2014 року ідеально вписується в інтерпретацію цих подій російськими офіційними ЗМІ. За їх версією, це не Росія вдерлася до Криму й під дулами автоматів провела фейковий референдум, а такою є воля мешканців Криму, і Україна майже добровільно погодилася з таким ходом подій.

Дивно, що цю тезу підхопили українські політики й політичні партії. В березні цього року під час одного з телеефірів, відповідаючи на запитання журналіста про те, хто винен у здачі Криму, Анатолій Гриценко відповів: «Турчинов, далі по вертикалі – Наливайченко. Лежить відповідальність і на інших посадових особах». Натомість екс-нардеп від «Батьківщини» Андрій Сенченко звинувачує у втраті Криму Віталія Кличка, переконуючи, що саме лідер партії УДАР, а зараз – мер Києва, не дав призначити на керівні посади на півострові лояльних до Києва людей. Своєю чергою, відомий телеведучий і шоумен Дмитро Гордон впевнений, що відповідальний за втрату (або здачу Криму) лідер «Свободи» Олег Тягнибок, адже саме він наполіг на призначенні міністром оборони Ігоря Тенюха.

Що тут першочергове – бажання будь-якою ціною нахапати бонусів на критиці влади чи підігрування Москві, – питання до українських спецслужб. Однак фактом залишається дивний збіг наративів кремлівської пропаганди та месиджів українських опозиційних партій.

Справжня мета Путіна

Згідно з визначенням гібридної війни, такі інформаційні втручання далеко не завжди мають виражену персоніфіковану ціль – Президента, Кабмін чи партію влади загалом.

Стратегічна мета таких маніпуляцій – розкол суспільства, сіяння хаосу, поширення тотальної недовіри до державних інститутів та взаємне протиставлення великих груп населення. У ситуації, коли кожен українець ненавидить сусіда, а ще більше – владу (хто б нею не був у кожен конкретний момент), не потрібно жодного танка чи «зеленого чоловічка», щоб контролювати країну. Експлуатація теми «України трьох сортів» та протистояння по лінії Схід-Захід, застосоване політтехнологами Януковича в 2002–2004 роках, ледь не призвело до розколу країни. І сьогодні вистачає таких тем – чутливих і болісних для різних груп українського суспільства, яке старанно розділяли доморощені політики і закордонні консультанти.

На руку ідеологам керованого хаосу й історико-культурні розбіжності між великими групами населення, які, на біду, накладаються на територіальні чинники. І справді, Захід України має іншу історію, ніж Схід чи Південь. Тому й погляди на історичні події у них відрізняються. Практика експлуатації таких відмінностей зіграла злий жарт з українськими політиками. Адже, як уже було сказано, ціль Кремля в гібридній війні – не привести до влади якогось фаворита, а остаточно знищити зародки солідарної нації, які почали з’являтися на Майдані в 2014 році, і таким чином заламати опір українців.

Вибір влади

Велика спокуса під прикриттям боротьби з диверсантами «закрутити гайки». Є всі ознаки, що прихильників цієї стратегії чимало у владній команді, однак дискусія щодо доцільності таких кроків наразі триває. Бажання назвати всіх політичних опонентів «рукою Кремля» і виконавцями плану «Шатун» бореться з бажанням виглядати цивілізовано перед західними партнерами, особливо перед США. Вимоги міжнародної спільноти дотримуватися демократичних практик навіть у стані війни, справді ослаблюють, точніше – роблять Україну більш уразливою до інструментів гібридної війни. Однак війна з Росією – гібридна і реальна – це передусім боротьба за цінності. І основна перемога тут – не стати подобою кремлівського режиму місцевого розливу.

Віктор Біщук

Share Button

«Бандерівський том»: польські та українські дослідники видали унікальний збірник документів про провід ОУН

Share Button

У травні в Києві відбудеться презентація книги документів з архівів спецслужб, яку підготувала спільна польсько-українська група. Її назва – «Організація Українських Націоналістів в Польщі в 1944–1950 роках. Ліквідація керівних структур». Том налічує понад півтори тисячі сторінок, тож його довелося розділити на дві книги. Український історик Юрій Шаповал називає цей том «бандерівським». Із його виданням українські та польські дослідники вперше отримають доступ до унікальних документів спецслужб обох країн, які стосуються діяльності ОУН у Польщі 1944-1950 років та знищення проводу організації.

Цей том – дев’ятий за час роботи групи, починаючи з 1996 року. Ми запросили до розмови одного із засновників спільної дослідницької групи та її учасника протягом 22 років Юрія Шаповала, щоб поговорити про співпрацю істориків в умовах політизації багатьох тем, про новий том та секрети порозуміння.

Довідка:

1996 року підписано перший протокол про створення спільної українсько-польської робочої групи з підготовки видання «Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб».

Тематика попередніх томів: «Польське підпілля 1939–1941. Львів–Коломия–Стрий–Золочів» (1998); «Переселення поляків та українців 1944–1946» (2000); «Польське підпілля 1939–1941. Від Волині до Покуття» (2004); «Поляки і українці між двома тоталітарними системами 1942–1945» (2005); «Акція «Вісла» 1947» (2006); «Операція «Сейм» 1944–1946» (2007); «Голодомор в Україні 1932–1933» (2008); «Великий терор: польська операція 1937–1938» (2010).

Пане Юрію, у 1996 році розпочала роботу спільна група, що мала на меті оприлюднення невідомих документів з архівів спецслужб. У ті часи такі архіви були дуже закритими установами. Як вдалося почати дискусію і заради чого створювали спільну робочу групу?

Ідея виникла ще на початку 1990-х. Тоді заступник міністра внутрішніх справ Польщі Анджей Мільчановський надіслав спершу до КДБ, а потім уже до СБУ запит про долю свого батька, який був прокурором у Рівному до початку Другої світової війни. Після вересня 1939 року відбулися масові арешти польських службовців, і він у той час постраждав. Коли надійшов цей запит, перед співробітниками спецслужб постало питання: що ж робити? Я тоді був у робочій групі комісії з реабілітації. І мене запросили як консультанта до цієї справи. Моя позиція була проста: сьогодні є запит від пана Мільчановського, завтра буде ще від когось. Тому я запропонував зробити спільний з поляками проект із розсекречення й публікації документів, який охопить не одного персонажа, а максимальну кількість людей, які постраждали.

Потім відбувся візит до Києва заступника директора архіву Міністерства внутрішніх справ і адміністрації РП Єнджея Тухольського. І власне з нього почалася співпраця, діалог між архівом СБУ, який щойно створили і який був майже недоступний. Переговори щодо того, як оформити формат спільної роботи, відбувалися вже у Варшаві. У квітні 1996 року ми підписали перший протокол, що будемо видавати таку серію. Ми не знали, скільки вийде книжок, але хотіли, щоб це було надовго. Формально це була співпраця Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) з Міністерством внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща. А коли 1998 року в Польщі виник Інститут національної пам’яті, усі документи спецслужб, що стосуються періоду до постання Польщі, передали туди. Мене залучили до групи від Національної академії наук.

Ви часто зазначаєте у своїх статтях, що це чи не наймасштабніший міждержавний видавничий проект такого типу. І це при тому, що стосунки між українськими та польськими істориками й політиками дуже різні, часами навіть гострі. Що, на Вашу думку, лежить в основі порозуміння і спільної 22-річної роботи?

За ці роки змінювалася політична кон’юнктура в наших державах, приходили і йшли президенти, уряди. Але ми з колегами з Інституту національної пам’яті Польщі продовжуємо свою спільну працю.

В основі – дуже прості речі насправді. По-перше, з обох боків виховані люди. Ніби все просто, але це не так часто трапляється. Історія українського-польських стосунків доволі непроста, і завжди знаходяться люди, які хочуть щось довести іншій стороні. Особисто мене це дуже сильно дратує, бо я вважаю, що це не розмова професіоналів. Залиште це політикам. Якщо вони хочуть щось доводити, хай собі доводять. Для професіоналів не має бути стереотипів, авторитетів, кращих чи гірших. Нам вдається налагодити власне цю професійну розмову. При тому, що за час існування групи її склад доволі сильно змінювався. З ветеранів залишився лише я з української сторони і Марцін Маєвський з польського боку, який працює в Інституті національної пам’яті.

Другий елемент, який гарантує успішну співпрацю, – ми домовились, що не будемо політизувати проблематику, про що б не говорили. У нас були дуже непрості стосунки, але вдавалося все ж працювати. Наприклад, коли хотіли видати том про депортації, які почалися 1944 року і завершились операцією «Вісла» 1947 року, – тоді, скажемо так, енергійно дискутували. Завершилося тим, що винесли операцію «Вісла» (чи, як вона спершу називалась, – операція «Схід») за дужки. Ми домовились, що потім окремо зробимо спеціальний том, щоб не поглиблювати розколи, розходження в оцінках чи дискусійні питання. Так і було. Ми видали том, який стосувався депортацій 1944-1946 років, а потім окремий том щодо операції «Вісла». Так «розрулили», здавалось би, гостру ситуацію.

Ще один такий момент був, коли ми торкнулися волинських питань і взаємин поляків та українців під час Другої світової війни, які були доволі непростими. Було чимало гарячих дискусій, але оскільки ми набрали дуже багато цікавих документів, які, зокрема, свідчили про обопільне насильство, заради компромісу вирішили трохи розширити поле гри і ввели волинську проблематику в загальний контекст Другої світової війни, торкнувшись ще деяких питань. Це влаштувало обидві сторони. Поляки не думали, що ми хочемо загострити питання, наші крайні праві не думали, що ми ігноруємо проблему. Ми знову ж таки знайшли розумний компроміс не на шкоду самій проблематиці.

Розкажіть про новий том. Ви називаєте його «бандерівським». Що нового розповідають нам ці документи?

Ми працювали над ним сім років. Це дві частини, 1568 сторінок тексту. Формально він називається «Організація Українських Націоналістів в Польщі в 1944–1950 роках. Ліквідація керівних структур».

Перший раз про цей том ми заговорили у 2008 році. Тоді розмову ініціювала польська сторона. Адже у польських спецслужбах був масив документів про бандерівський провід, до яких ніколи не доходили руки. Ми почали набирати документи. Насправді це дуже складна і клопітка робота, коли дослідники паралельно шукають документи у Польщі і в нас. Зводимо їх докупи, кілька разів плануємо структуру майбутньої книжки. Том ніколи не народжується за одне обговорення.

Для дев’ятого тому ми сформували пакет документів, обговорили структуру і тоді зрозуміли, що документів та реляцій, які ми зібрали, надто багато. Почали селекцію. Але том все одно вийшов величезний. Цікаво, що при його підготовці політико-ідеологічних розходжень у нас не було. Знову ж таки причина в тому, що з самого початку ми домовились, що просто вводимо документи в науковий обіг. А далі науковці можуть інтерпретувати їх.

До тому, фактично, увійшли всі нові, невідомі досі документи. Лише до деяких із них торкалися руки дослідників. В основі цього всього – зрада Ярослава Гамілки і все, що сталося внаслідок цього, адже він був значною постаттю у керівних структурах проводу ОУН. Ми старалися бути чесними і розповісти, що трапилось. У знайдених матеріалах спецслужб дуже багато важили протоколи допитів схоплених людей. Матеріали відкривають цілу низку трагічних історій.

Коли говоримо про керівні структури, маємо на увазі Провід ОУН під проводом Степана Бандери в Польщі, а точніше – керівництво ОУН так званого Закерзонського краю (за лінією Керзона), яке сформувалося впродовж 1945 року, після демаркації кордону між Польщею та СРСР. До складу оунівського керівництва входили: провідник Ярослав Старух (псевдонім «Стяг»), його заступник і референт пропаганди Василь Галаса («Зенон», «Орлан»), командир Української Повстанської Армії (УПА) Мирослав Онишкевич («Орест», «Богдан», «Олег», «Білий») і керівник Служби безпеки (СБ) Петро Федорів («Дальнич»).

Польське Управління безпеки (УБ) не займалося розробкою ОУН. Українські питання повністю залишалися в компетенції радянських спецслужб. У 1945–1946 років цивільну оунівську мережу не брали до уваги, оскільки всі зусилля були зосереджені на якнайшвидшому знищенні сотень УПА. Доходило і до затримання членів ОУН. Однак слідства не проводили. Всіх затриманих УБ передавало органам безпеки Радянського Союзу. Їх перевозили на радянську територію, де й починали слідство. У зв’язку з підготовкою до виселення українського населення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя на західні й північні території польської держави під час проведення акції «Схід» (пізніше вона отримала назву «Вісла»), УБ почало готуватися до розробки ОУН. Видали відповідні інструкції, але перші дії розпочали тільки під час акції «Вісла».

Нові документи свідчать, що ситуацію кардинально змінила зрада. Йдеться про перехід у травні 1947 року на бік польської спецслужби Ярослава Гамівки («Вишинського») – колишнього члена ОУН, фінансового референта І округи ОУН. Від нього спецслужби отримали інформацію, яка давала змогу відтворити кадрову й керівну структуру ОУН в Польщі. У червні 1947 року він об’їздив Перемишль та ґміну Фредрополь, щоб упізнавати оунівців. УБ оточило найбільш жваві ділянки міста, включно із залізничним вокзалом, і уважно стежило за перехожими. До того ж Гамівка особисто допитував своїх товаришів з організації. Відразливий, але цікавий персонаж.

Пане Юрію, коли обираєте тему наступного тому, який критерій є вирішальним?

Ми відштовхуємось від суто професійних інтересів істориків. Говоримо про те, що є невідомим. Процес пошуку в архівах часом приводить до відкриттів. Очевидно, ми не знаємо наперед, що таке може трапитися. Просто інколи натрапляємо на якийсь документ, який змінює уявлення про певні події в історії, й починаємо тягнути за умовний ланцюжок.

Розкажу, знову ж таки, на прикладі останнього тому: у нас була спершу ідея розказати, як прикордонні війська Радянського Союзу і так званих братніх країн боролися з оунівським підпіллям та підпіллям УПА. Коли почали працювати, самі документи підштовхнули нас в іншому напрямку. Детальніше придивились до документів, які розповідали, що ж робили із проводом. Спершу аналізували оунівські документи, а потім вже добрались і до оперативних. До речі, про прикордонників ми все одно пізніше зробимо том.

Тексти, зазвичай, подаємо українською та польською, а також російською мовами. Російською, бо це мова переважної більшості документів комуністичних спецслужб.

Розкажіть, будь ласка, як організована робота групи?

Група працює на абсолютно офіційних засадах. Ми зустрічаємось, усі засідання та домовленості протоколюються. Протоколи підписують учасники з обох сторін. Ми зустрічаємось приблизно двічі на рік – по черзі в Україні та Польщі. При цьому не обов’язково у столицях. Наприклад, коли робили волинський том, збирались на озері Піщаному, щоб побачити усі ці місця.

Насправді наша співпраця триває й поза межами групи: польські колеги часто запрошують мене публікувати статті в їхніх виданнях, я запрошую їх в українські. Ми зустрічаємось на конференціях. Але робота групи дуже формальна і ми намагаємось цього дотримуватися. Зараз з польської і з нашої сторони працює по шість осіб. Але треба також розуміти, що нам дуже допомагають працівники архівів, які шукають документи. Формально вони не є членами групи, але їхня робота дуже важлива. Група веде вже не технічну роботу, а більш концептуальну. Дуже важливо, як робити примітки до кожного тому, як робити покажчики. Адже до кожного з них спільна група готує відповідний довідковий апарат, коментарі, іменний і географічний покажчики. Чому це складно? Простий приклад: наштовхуємось на тему подвійних назв – як писати Ряшів чи Жешув? І це ж має бути без образ.

Вдається вирішувати це без політики?

Вдається. Бо засадничо, з самого початку вирішили, що, якщо хочемо робити проект, політика не має у нього втручатись. Більше немає аналогів такого міжнародного проекту. Поляки робили окремі видання з румунами, чехами, литовцями, білорусами чи грузинами. Але ні з ким немає такої тривалої і змістовної співпраці. Наприклад, зараз наша група має план на найближчі три роки.

Група вибрала для опрацювання 1930–1940 роки? Чому саме цей часовий проміжок і чи не плануєте його розширювати?

Ми розуміли, що це час, коли було прийнято багато важливих рішень, які згодом мали не менш важливі наслідки. Достатньо сказати про включення Західної України до складу Радянського Союзу, польсько-українські контроверсійні стосунки під час війни, що дуже зіпсувало атмосферу між обома народами. Її потім виправляли Єжи Ґедройц та інші ліберально налаштовані інтелектуали. Але це був драматичний і доволі неоднозначний період.

Звісно, у своїй роботі ми згадуємо і 1920-ті роки. Це є і у вступних статтях, і в самих документах. Інакше просто не може бути, бо без ретроспективи не обійтися.

Думаємо і про інші роки. Одна з тем, що визріла, – тема Чорнобиля. Є цікаві документи спецслужб, про які майже ніхто не знає. Є також кілька пропозицій щодо публікації документів про рух опору і дисидентський рух в Україні та Польщі. Але побачимо, що вдасться зробити. Що ж стосується періоду 1930-1940 років, то маємо дуже багато документів. Їх точно не бракуватиме для роботи.

Ви часто згадуєте, що в основі успішної роботи групи лежить принцип неполітизації тем. Але останні кілька років історичні теми у стосунках поляків та українців дуже заполітизовані. Чи Ви відчуваєте це на собі?

Особисто я – ні. Навіть якщо я чимось незадоволений, можу собі дозволити говорити про це незадоволення відповідним особам. Я не можу сказати, що є якийсь тиск чи якісь вимоги з обох сторін. Я цього не відчуваю, і нашої групи це не стосується. Ми стараємось не брати участі в тому, що обов’язково минеться, і потім багатьом людям буде соромно за свою поведінку. Це принцип існування групи, якого дотримуються всі.

Чи було таке, що до науковців групи зверталися політики, які просили роз’яснити певні факти чи процеси, базуючись на документах?

Жодного разу. У нас був випадок, коли Александр Кваснєвський і Леонід Кучма написали передмову до нашого першого тому. Потім була передмова від Віктора Ющенка та Леха Качинського. На презентаціях політики бувають, але жоден із них не попросив прочитати книжку чи проконсультувати їх. Вони все самі знають (усміхається. – Ред.).

Частина дослідників висловлювала побоювання, що після останніх змін до польського законодавства буде неможливо вільно працювати і дискутувати в Польщі. Як Ви особисто оцінюєте вплив цих змін на свою роботу? Ви готові їхати до Польщі і працювати як завжди?

Абсолютно готовий. Зміни стосуються тільки певних аспектів. Я виходжу з того, що статути пишуть люди, змінюють люди, тому треба бути спокійним і робити свою справу. Ми з колегами не відчуваємо дискомфорту.

Якщо говорити не лише про істориків, а про суспільство загалом, наскільки небезпечним можуть бути спекуляції на історії і яким має бути рецепт порозуміння?

Найбільша небезпека – коли всі речі, що стосуються далекого чи близького минулого, інструменталізуються. Це може призвести до сплеску націоналістичних настроїв, радикалізації певних сил, виникнення чи відтворення певних стереотипів, яких у польсько-українській історії не бракує. Це найнебезпечніша сторона. Якби політики мали клепку в голові, вони не торкалися б тем, яких мають торкатись історики.

Рецепт порозуміння – це компроміс. Ніхто не має втрачати власних традицій чи зрікатися власної ідентичності, але шлях до порозуміння через компроміс насамперед у тому, щоб не зраджувати доброзичливості один до одного. Якщо ми це втратимо, зайдемо у безвихідь, бо взаємних претензій може бути дуже багато. Йдеться про компроміс у найкращому розумінні цього слова, у вмінні почути іншого.

Розмовляла Мирослава Іваник

Share Button

Прем’єр-міністр Володимир Гройсман: «Маємо або переконати ворога зупинитись, або змусити це зробити»

Share Button

Прем’єр-міністр Володимир Гройсман вважає, що причиною загострення конфліктів у світі є неадекватність відповіді на них цивілізованого світу. Зокрема, це стосується найдраматичнішого кровопролиття сьогодення у Європі – війни на Донбасі. Про це глава українського уряду заявив під час 11-го Київського безпекового форуму.

«За рік, що минув від минулого форуму, світ не став безпечнішим, а загрози стали ближчими. Це свідчить, що цивілізований демократичний світ неадекватно реагує на виклики… Росія – країна-агресор, яка порушує міжнародне право, нехтує будь-якими демократичними принципами. Ключове питання – адекватність дій демократичного світу у відповідь», – зазначив прем’єр.

«Тоталітарний російський режим хоче змінити світовий порядок. Хоче заставити цивілізований світ жити за їхніми правилами, а точніше – без правил. Хоче сіяти паніку і страх в себе, і в інших. У відповідь маємо адекватно діяти. Для цього слід або переконати ворога зупинитись, або змусити це зробити і повернутися в межі своєї країни, щоб стати частиною цивілізованого світу», – додав Гройсман.

Також глава уряду відзначив, що світ нарешті зрозумів, що конфлікт з Росією не локальний, український, а глобальний і до того ж гібридний, тобто інформаційний, енергетичний, економічний тощо. «Вірю, що демократичний світ переможе, бо недемократичні режими врешті падають. Іноді падають жахливо. Зараз світ перейшов до нового етапу лідерства, в якому слід відзначити повернення ролі США. Останні дії адміністрації президента Дональда Трампа – адекватні й будуть змушувати росіян рахуватися з демократичним світом, поважати права людини, приборкувати свою агресію щодо інших. Ніхто Москві не заважає будувати якісну систему розвитку внутрішньої економіки, творити блага для свого населення, бути частиною цивілізованого світу. Але росіяни так і не змогли стати цивілізованою країною. Це поразка, яка спонукала їх змінити той світ, що кращий за їхній, в неприйнятний для нас спосіб», – заявив Гройсман.

Share Button

Стівен Пайфер: «Захід змушує Росію платити щораз більшу ціну за порушення міжнародних правил»

Share Button

Останніми днями головними новинами у світі стало чергове загострення конфронтації між Росією та Заходом. У відповідь на бомбардування хімічною зброєю сирійського міста Дума диктатором Башаром Асадом коаліція США, Великої Британії та Франції нанесла ракетний удар по цілях, де виробляється хімічна зброя у Сирії. Москва, союзник Асада, обіцяла збивати західні ракети та їх носії, що могло призвести до військового протистояння між Росією і західними союзниками, аж до ядерної війни. Проте росіяни не завадили знищити сирійські об’єкти. Перед цим, на початку квітня, у відповідь на отруєння у Британії російського екс-розвідника Сергія Скрипаля і його доньки, США ввели санкції проти 7 російських олігархів, 17 чиновників і 14 компаній, внаслідок чого ті втратили 16 млрд дол., а рубль щодо долара опустився до найнижчої позначки за останні два роки. Західні країни шукають шляхи, аби змусити Росію припинити порушувати міжнародні правила, пояснив дії Америки та її союзників старший науковий співробітник Інституту Брукінгса (США) Стівен Пайфер під час 11-го Київського безпекового форуму.

«Санкції не спрямовані на зміну влади у Росії, а лише, щоб змусити Москву виконувати міжнародні правила», Пайфер

«Маємо знайти шлях, як змінити поведінку РФ, – заявив Пайфер. – Покращення відносин з Росією можливе лише після зміни росіянами ставлення до правил поведінки у світі. Країни Заходу міркують, як змусити Кремль змінити підхід. Ймовірна стратегія – збільшити наслідки для РФ від порушення правил. Одна з причин, чому Москва досі порушує правила – те, що ціна для них за це невелика».

Пайфер пропонує зосередити зусилля на трьох основних напрямах: донесення до росіян інформації про корупцію в оточенні Путіна, введення персональних санкцій проти близьких до Кремля олігархів, а також секторальних санкцій щодо Росії. Важливо дати зрозуміти керівництву РФ, що санкції не спрямовані на зміну влади, а лише, щоб змусити Росію виконувати міжнародні правила, каже американський аналітик.

«Захід весь час посилає Росії те саме послання – ваші дії будуть вам щоразу дорожче коштувати», Пайфер

У коментарі Polukr.net Пайфер розповів, як, на його думку, будуть реагувати західні союзники, НАТО, США та ЄС, якщо Росія у відповідь на санкції та удар по Сирії атакує країни Балтії чи Україну.

«НАТО зробило за останні кілька років важливі кроки, аби зміцнити оборону країн Центральної Європи і Балтійського регіону, – каже Пайфер. – Війська НАТО вже розташовані в країнах Балтії та Польщі. Країни регіону вимагали від Альянсу цього п’ять років тому. Виконати прохання стало можливим через дії РФ. Країни ЄС, а особливо США, ввели теж значущі санкції проти Росії. Надто болючими для Москви стали останні заходи Вашингтона. Чотири роки тому були сумніви, що ЄС протримає антиросійські санкції кілька років, а тепер там роздумують над їх черговим посиленням».

«Захід відповідає на порушення Росією міжнародних правил, може, занадто повільно, – вважає Пайфер. Може, комусь хотілося б оперативніше, але Захід весь час посилає Росії те саме послання – ваші дії будуть щоразу дорожче коштувати, ваша трансгресія не залишиться поза увагою, ми на неї відповімо».

«Шанс на російську агресію проти країн Балтії доволі малий, хоча п’ять років тому він був взагалі нульовим, – продовжив американський аналітик. – Вірю, що росіяни розуміють: агресія проти Латвії чи Естонії – не лише агресія проти маленької країни, вони зустрінуть там американські, британські та інші війська, бо ті вже в країнах Балтії».

Щодо російського ядерного шантажу по світу, що, мовляв, не відповідайте на нашу агресію, бо почнемо ядерну війну, Пайфер зауважує: «У Росії є доктрина, за якою вони можуть нанести ядерний удар, якщо буде ядерний удар по них чи комусь з їхніх союзників, якщо буде вторгнення іноземних військ на територію Росії. Не вважаю, що таке може статися. Більше турбує, що росіяни можуть почати нову конвенційну війну і втратять повний контроль над ядерною зброєю. Тож вона зможе перейти до третіх сторін, терористів, абощо. Це небезпечна ситуація, бо контроль над ядерною зброєю має бути настільки суворий, наскільки можливо, аби не запустити серії ядерних неконтрольованих ударів, які знищать світ».

«Масштабна атака росіян на Україну – малоймовірна», Пайфер

Щодо можливої масштабної атаки росіян на Україну, то Пайфер вважає, що така найближчим часом малоймовірна: «По-перше, Росія добре розуміє, що українська армія зараз значно краще підготовлена, ніж чотири роки тому. Тож росіянам доведеться заплатити багатьма життями та новими санкціями за таку операцію. Ціна дій виросла. Не думаю, що в такій гіпотетичній ситуації НАТО прийде на допомогу Україні військовим чином, але точно будують значно сильніші санкції Заходу щодо РФ. Росіяни рахують «за» і «проти», та розуміють, що менше досягнуть, а більше втратять в разі такої військової операції. Також у цій ситуації буде більша військова підтримка Заходу для України. По-друге, не розумію, який може бути великий бонус для Москви від окупації, скажімо, решти Донецької області. Що там такого для них важливого?».

Довідка

Щорічний міжнародний Київський безпековий форум був започаткований у 2007 році. Це майданчик для дебатів з актуальних питань безпеки в Європі та Чорноморському регіоні. Мета – посилити співробітництво у сфері безпеки між ЄС і Чорноморським регіоном, підвищити рівень обізнаності про розвиток безпеки серед ключових гравців, посилити роль незалежних і неурядових діячів у вирішенні безпекових проблем Європи. Захід проводять Фонд Арсенія Яценюка «Відкрий Україну» за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні, Фонду Маршала, Фонду Віктора Пінчука, британського Королівського інституту міжнародних відносин «Chatham House» та Регіонального представництва Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні.

Стівен Пайфер – старший науковий співробітник Інституту Брукінгса (США), де працює протягом 9 років. Його сфера інтересів – контроль за озброєннями України і Росії. Відставний посадовець дипломатичної служби з більш ніж 25-річним досвідом роботи у Державному департаменті США (аналог МЗС – Polukr.net). Зокрема, працював заступником помічника держсекретаря США по Росії та Україні, послом США в Україні та спеціальним помічником президента і старшим директором по Росії, Україні і Євразії в Раді національної безпеки США. Також працював на дипломатичних посадах у Варшаві, Женеві, Москві та Лондоні.

Ігор Тимоць

Share Button

Азовська війна

Share Button

З наближенням теплої весни Росія все більш завзято провокує Україну на ескалацію повномасштабних бойових дій на Донбасі. Подібний тренд можна простежити в російському медіа-середовищі, яке «розганяє» плани Києва щодо військового шляху деокупації окремих районів Донецької та Луганської областей через зміну статусу АТО та розширення можливостей військових, та в практичній площині. Тема «українського піратства» – номер один на спеціалізованих ресурсах, присвячених «русской весне». Каталізатором появи такої дискусії стало затримання українськими прикордонниками кримських риболовів на судні «Норд» 25 березня 2018 року.

24 березня судно «Норд» вийшло з Керчі в незаконно анексованому Криму для промислу риби. Всі 10 членів екіпажу мали російські паспорти, видані в Криму після окупації півострова Росією. Вже наступного дня в Азовському морі «Норд» затримали українські прикордонники для перевірки документів. Оскільки українська влада не визнає документи, видані після анексії (як і сам факт анексії), у прикордонників виникла низка питань. По-перше, паспорти, на їхню думку, є недійсними, а отже, всі дозвільні документи на рибальство також не мають законної сили. По-друге, моряків звинувачують у порушенні порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію. Але найбільше претензій у прикордонників до капітана судна Володимира Горбенка. Йому інкримінують статтю «Викрадення судна повітряного або водного транспорту або залізничного рухомого складу». Ця стаття передбачає покарання до 5 років позбавлення волі. Адже, згідно з чинним українським законодавством, будь-яке судно повинно запросити дозвіл, перш ніж вийти в море. Далі «Норд» був відконвойований в порт Бердянська, де і знаходився під арештом разом зі своїм екіпажем.

6 квітня 2018 року суд Маріуполя наклав адміністративні штрафи на сімох російських моряків, які раніше були затримані українськими прикордонниками в Азовському морі. Однак під вартою продовжує перебувати капітан судна «Норд» Володимир Горбенко. Напередодні Херсонський міський суд прийняв рішення залишити його в слідчому ізоляторі до 31 травня, незважаючи на погіршення його фізичного стану (має проблеми зі серцем).

МЗС Росії відправило Україні ноту протесту, а прокуратура окупованого Криму порушила справу проти Держприкордонслужби України про викрадення морського судна. Речниця МЗС Росії Марія Захарова прирівняла інцидент в Азовському морі за участі українських прикордонників до дій сомалійських піратів. В російському інформаційному просторі вже лунають заклики покарати Україну за подібне нахабство. Серед покарань можуть бути санкції для українських човнів в Азовському морі, але пропонують і більш жорсткі, наприклад, перекрити для України Керченську протоку. Це автоматично означатиме «смерть» для українських азовських морських портів Маріуполя, Бердянська, Генічеська, адже блокування майже повністю позбавить їх навантаження.

Найбільших збитків від цього зазнає корпорація «Метінвест» групи «СКМ» Ріната Ахметова. Металургійні заводи цієї групи, локалізовані в Маріуполі, мають експортні замовлення, зокрема на виготовлення корабельної сталі для Ірану. Через будівництво арок Кримського моста висотою 33 метри кількість суден (та їх тоннажність), які можуть заходити в азовські порти, значно скоротилась. За словами директора Маріупольського порту Олександра Олійника, великотоннажні судна, які возили чавун у США, а також металопродукцію на південний схід, до Китаю, В’єтнаму та Кореї вже переорієнтувалися на порти Одеси.

У міжнародних відносинах між Україною і Росією вже був прецедент перекриття Керченської протоки – 9 серпня 2017 року на 23 дні у зв’язку з будівництвом Кримського моста. Після цього Україна надіслала вимогу виплати компенсації в розмірі 20 млн доларів за простій портів Маріуполя і Бердянська. У лютому 2018 року Україна звернулася до Міжнародного суду ООН в Гаазі з меморандумом про порушення Росією Конвенції ООН з морського права. У документі зазначено, що суверенні права України порушені в Чорному і Азовському морях, а також у Керченській протоці. Раніше в 2016 році Київ подав позов до Гаазького трибуналу з морського права ООН, в якому вимагав стягнення збитків за «протиправні дії» Росії в акваторії Криму. А наприкінці вересня 2017 року Петро Порошенко доручив домогтися в судовому порядку компенсації за екологічну шкоду, яку завдає будівництво Кримського моста. Цей збиток прокуратура Автономної Республіки Крим (підрозділ Генпрокуратури України) оцінила в 400 млн доларів.

Україна намагається реагувати на порушення Росією прав і неконвенційними засобами, зокрема посиленням свого флоту. Після втрати багатьох великих кораблів в Криму, Київ планово розвиває «москітний флот» – сукупність швидкохідних і маневрених малих бойових кораблів, наприклад, торпедних, сторожових, ракетних, а також інших малих катерів. Для цього в 2018 році завод «Кузня на Рибальскому» (колишня «Ленінська кузня») побудує чотири одиниці з серії малих броньованих артилерійських катерів проекту 58155, шифр «МБАК» (Гюрза-М), два десантно-штурмових катери проекту 58181 (шифр «Кентавр»), а також одне з допоміжних суден – спеціального призначення. Крім цього, США готові безкоштовно передати Україні два 30-метрових патрульних катерів класу «Айленд» (Island) зі складу Берегової охорони США. З огляду на малу габаритність нових бойових кораблів, їх непропорційність Чорноморському флоту РФ та неможливість ефективного стримування в Чорному морі, ймовірно, що їх використовуватимуть в акваторії Азовського моря, зокрема проти створеної в окупованому Новоазовську російської проксі – «Азовської флотилії “ДНР”».

Необхідно відзначити й інше опосередковане значення російської блокади узбережжя Азовського моря. Своїми діями Росія намагається дестабілізувати ситуацію в економіці та підбурити населення Приазов’я, яке все ще є (на четвертий рік війни!) переважно проросійським. Падіння виробництва заводів важкої індустрії Маріуполя позначиться на добробуті тисяч сімей цього прифронтового міста (знаходиться лише за 20 км від лінії зіткнення) та регіону. Проте плани Кремля значно ширші.

Москва зацікавлена в перетворенні Азовського моря на внутрішні води. Будівництво коридору, який з’єднає «ДНР» з Кримом, є давньою мрією російських військових стратегів та різних прибічників створення «Новоросії» та сході та півдні України. Південь Запорізької області є зоною найбільшого ризику активізації підривної та диверсійної діяльності російської агентури найближчим часом.

Центром подібних зусиль може стати місто Мелітополь. Між ним та Запоріжжям завжди була конкуренція за першість в межах області. 5 квітня 2014 року в Мелітополі відбувся масштабний мітинг «за Росію», інспірований лівими силами та російськими спецслужбами. Тоді плани «руської весни в Мелітополі» не були реалізовані. Проте людський потенціал, організаційні спроможності, проросійська орієнтація населення не зникли, про що свідчить організація 9 травня 2017 року ходи «Безсмертного полку». Пропагандистські змонтовані ролики з цього приводу можна легко знайти на Youtube. В листопаді 2017 року олію у вогонь підлив народний депутат України Євген Балицький, який дозволив собі висловлювання про можливість покинути Україну разом зі своїм мажоритарним округом – містом Мелітополем Запорізької області. На це тоді відразу зреагували росіяни – депутат Державної Думи РФ Андрій Козенко пообіцяв ініціювати зміну адміністративних кордонів Республіки Крим з включенням міста Мелітополя в разі відповідного волевиявлення його жителів.

Коли саме станеться активізація проросійських сил в регіоні, передбачити складно. Єдине, що зрозуміло – вона має бути масштабною, координованою (одразу в кількох містах області) та накладеною на соціально-політичну та економічну невдоволеність населення. Подібні дії в тилу української армії (основні її сили, природно, знаходяться ближче до Маріуполя) можуть мати деморалізуючий ефект та підірвати її боєздатність на азовському напрямкові. Ймовірно, що основні плани з дестабілізації можуть бути привязані до електорального циклу в Україні, зокрема до періоду між президентськими (в березні 2019 р.) та парламентськими виборами (восени 2019 р.). Найбільш небезпечні дати: кінець квітня – початок травня (п’яті роковини одеської трагедії 2 травня, святкування 9 травня). Ескалація цього року малоймовірна через проведення Росією Чемпіонату світу з футболу. Хоча від Путіна можна чекати чого завгодно.

Валерій Кравченко

Share Button

Незручна правда Івана Бубенчика

Share Button

У вівторок, 3 квітня, стало відомо про затримання (як пізніше з’ясувалося – примусово доставлено для вручення підозри) учасника Революції Гідності та військового-добровольця Івана Бубенчика. Вранці працівники Служби безпеки України затримали активіста на кордоні з Польщею та привезли його до Києва. Представник Генеральної прокуратури зачитав Бубенчику підозру та повідомив, що подаватиме до суду про обрання запобіжного заходу. Пізніше стало відомо, що Івана Бубенчика підозрюють у замаху на життя працівників правоохоронного органу (стаття 348 ККУ), умисному вбивстві (стаття 115 ККУ) та незаконному поводженні зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (263 ККУ).

В чому звинувачують Бубенчика?

Адвокат родин Небесної сотні, член «Адвокатської дорадчої групи» Віталій Титич одразу після вручення підозри Бубенчику повідомив у Facebook про деталі справи проти активіста Майдану. За версією слідства, Іван Бубенчик вранці, 20 лютого, відкрив вогонь проти силовиків з метою дестабілізації ситуації та провокування нового витка протистояння.

Приблизно з 7 до 8 години ранку 20 лютого 2014 року на Майдані Незалежності підозрюваний вчинив 3 прицільні постріли з мисливського карабіна «Сайга М3» (7,62×39) які спричинили смертельні поранення прапорщика Внутрішніх військ та прапорщика спецпідрозділу «Беркут», а також важке поранення майора ВВ.

Слідчі наполягають, що вбиті та поранений силовики в момент стрілянини не мали стосунку до порушень прав людей, оскільки в той час на Майдані діяло перемир’я. Відтак, Бубенчик, розуміючи ці обставини, навмисне здійснив постріли по силовиках «з метою дестабілізації тимчасового перемир’я, за відсутності обставин вчинення необхідної оборони чи дій у стані крайньої необхідності. Розуміючи, що такі його дії можуть призвести до ескалації протистояння – до застосування зброї щодо учасників протестних акцій і, відповідно, до настання тяжких наслідків».

Сам Бубенчик ще в 2016 році під час зйомок документального фільму заявив журналістам про те, що вранці 20 лютого 2014 року в ході протистояння з силовиками на Майдані Незалежності стріляв і начебто вбив двох командирів спецпідрозділу «Беркут». Пізніше він неодноразово підтверджував це в інтерв’ю іншим виданням.

Щоправда, пізніше він заперечив, що говорив про якісь конкретні убивства і навіть вимагав спростування в журналіста видання Bird in flight.

Водночас, Генпрокуратура оголосила в розшук ще одного підозрюваного в цій справі – Дмитра Липового. Вочевидь, це та особа, яка і принесла карабін «Сайга» вранці 20 лютого, з якого (за версією слідства) були здійснені постріли в силовиків. Поява ще одного підозрюваного дає обвинуваченому можливість говорити про змову і вбивство, скоєне в змові з групою осіб, що додатково «обтяжує» звинувачення проти Бубенчика.

«Білі плями» в зізнаннях активіста

Ще тоді слідчі ГПУ вказували на суттєві розбіжності між тим, про що говорив Бубенчик, та встановленими слідством обставинами подій 20 лютого 2014 року. Так, у листопаді 2016 року слідчий ГПУ Горбатюк зазначив, що покази, які давав Бубенчик, не відповідають фактичним обставинам: «Місце, звідки, як він каже, робилися постріли, – допустиме. Але як виглядав той, в кого він стріляв, де він знаходився, – з показань Бубенчика не відповідає тому, що було в дійсності». Слова слідчого опосередковано підтвердив і захисник Віталій Титич.

«Бубенчик розповідає про автомат калібру 7,62 мм. Насправді 20 лютого серед убитих і поранених правоохоронців зафіксовані поранення картеччю. Не сходиться і те, як він ходив між щитами і стріляв у бік правоохоронців. Я не маю права оприлюднювати певні речі, але запевняю, що його заяви не відповідають реальним обставинам», – розповів Титич.

В будь-якому випадку, те, що по силовиках, які фактично завершували зачистку Майдану вранці 20 лютого 2014 року, велася прицільна стрільба з автоматичної зброї (попередньо – з мисливського карабіна «Сайга») встановлено достеменно. Без з’ясування, хто і з якої зброї стріляв по силовиках, неможливо намалювати повну картину подій на Майдані, в тому числі – й розстрілу активістів.

Розслідувати всі обставини трагічних подій січня–лютого 2014 року заважає закон про недопущення переслідувань учасників акцій протесту. Прийнятий 21 лютого 2014 року, він був компромісним рішенням, яке дозволило знизити напругу в суспільстві та хоча б намітити точки діалогу.

Однак сьогодні деякі норми цього закону, крім того, що прямо суперечать КПК України, серйозно гальмують розслідування злочинів проти самих майданівців. Приміром, через пряму заборону збирати інформацію про активістів, або ж вимогу знищити усі зібрані матеріали, слідчі «відділу Горбатюка» не мають змоги навіть залучити учасників тогочасних подій як свідків.

Можливо, саме ця обставина спонукала ГПУ спочатку оголосити Бубенчику як, безумовно, ключовому свідку цих подій звинувачення за статтею, яка не передбачає амністію за згаданим законом, – «Посягання на життя працівників правоохоронного органу» (стаття 348 ККУ). Таким чином слідчі (втім, це лише версія) намагалися все ж допитати Бубенчика, який до того вперто ігнорував запрошення від ГПУ з’явитися в якості свідка, неодноразово відмовляючись свідчити в справі розстрілів на Майдані.

Генпрокурор перехоплює ініціативу

Затримання Бубенчика викликало обурення в суспільстві та серед політиків. Тож на суд з обрання запобіжного заходу приїхало чимало громадських активістів. Зокрема про готовність взяти Бубенчика на поруки заявили одразу кілька народних депутатів. Очевидно, зважаючи на такий резонанс, Генпрокурор Юрій Луценко зробив поспішну заяву про те, що не погоджується з рішенням своїх підлеглих щодо статей, які вони інкримінують Бубенчику, та забирає в Горбатюка цю справу.

Наступного дня новий керівник слідчої групи прокурорів ГПУ Анжела Стрижевська повідомила, що ГПУ відкликає підозру проти Бубенчика через «недостатню обґрунтованість доказів».

У четвер 5 квітня речник ГПУ Андрій Лисенко у себе на сторінці в Facebook написав, що Бубенчику в присутності адвокатів повідомлено про зміну підозри проти нього. «Відтепер І. Бубенчик підозрюється у скоєнні злочинів, передбачених ст. 348 та ч.1 ст. 263 КК України», – написав Лисенко, додавши що надалі офіційні коментарі щодо кримінального провадження можуть надаватися лише з письмового дозволу слідчого або прокурора.

Кому вигідна версія про розстріли силовиків?

Ще в 2016 році, після сенсаційних зізнань Бубенчика, версію про те, що саме протестувальники першими відкрили вогонь по «беркутівцях», радісно підхопили російські ЗМІ. Історія про те, як радикальні та агресивні «правосеки» розстрілювали беззахисних «беркутят», ідеально лягала в пропагандистські штампи агресора. Таким чином Кремль виправдовував і анексію Криму, і «допомогу» сепаратистам на Сході України. Пізніше цю версію взяли на озброєння захисники екс-президента Януковича. Мовляв, у лютому 2014 року в Києві відбувся збройний переворот, і владна верхівка під загрозою фізичного знищення змушена була утікати з країни та просити допомоги в Росії. Такий наратив у ЗМІ сусідньої держави простежувався у всіх офіційних трактуваннях подій в Україні 2014 року. І свідчення Бубенчика, реального активіста Майдану, члена 9-ї сотні Самооборони, докинули кремлівській пропаганді доволі переконливі аргументи.

Прихильники теорій змови одразу почали шукати в свідченнях Бубенчика горезвісну «Руку Кремля». Образ і історія активіста давала таким пошукам значне поле для фантазії. Сам Іван Бубенчик не відкидав, що проходив службу в спецпідрозділах Радянської армії. У 1987 році він був призваний до Збройних сил СРСР, пройшов школу військової розвідки «Десна». На своїй сторінці в соцмережі «Однокласники» Бубенчик вказує місце служби – «Десна», розвідувальний батальйон 54057 (зараз – навчальний центр «Десна» МО України). Під час вірмено-азербайджанського конфлікту декілька місяців перебував у Нагірному Карабаху, на що вказують фото в цій же мережі.

Дивно, але версія подій, на якій наполягає слідство, трактує дії Бубенчика саме в контексті, вигідному і роспропаганді, і захисту Януковича. У тексті, оприлюдненому В. Титичем, ідеться про те, що Бубенчик, нібито, діяв у період так званого перемир’я, під час бездіяльності та пасивності правоохоронців. Натомість численні свідчення учасників та відеоматеріали свідчать про те, що саме в той час, зранку 20 лютого, бійці ВВ та «Беркуту» продовжували використання спецзасобів проти учасників акцій протесту. Зайве згадувати, що до того уже було вбито понад два десятки майданівців, згорів Будинок профспілок, а силовики вели планомірний наступ на позиції учасників акцій протесту.

У четвер 20 лютого 2014 року о 8:35 МВС України повідомило, що по військовослужбовцях ВВ МВС і бійцях «Беркуту» стріляє снайпер із вогнепальної зброї, на їхню думку, з вікон будівлі консерваторії. В заяві йдеться, що поранено чотирьох правоохоронців. Чи був це Бубенчик, чи хтось інший – достеменно невідомо. О 9:25 на прилеглих до Майдану вулицях, біля мобільних постів ДАІ почали з’являтися невідомі в цивільному і бронежилетах та з автоматами Калашнікова. О 9:50 зі сцени на Майдані повідомили, що учасники протестів почали отримувати численні вогнепальні поранення.

Сьогодні важко говорити, що б було, якби Бубенчик (чи хтось інший, якщо активіст з якихось причин говорить неправду) не відкрив вогонь по силовиках. Чи наступ силовиків зупинили постріли з боку майданівців, чи це сталося через якісь інші фактори? Так само не встановлено, що саме вогонь зі сторони протестувальників (з боку консерваторії) спровокував розстріли учасників акцій протесту.

Світло на ці запитання могли б пролити свідчення Бубенчика та його соратників, зокрема нардепа Володимира Парасюка, який неодноразово заявляв про те, що в цей час також перебував у консерваторії. Однак переважна більшість відмовляється давати свідчення добровільно, посилаючись на уже згаданий закон про недопущення переслідувань учасників акцій протесту та на недовіру прокуратурі. «Я не готовий розповісти всі деталі Майдану, адже Революція Гідності ще продовжується, і зараз при владі не ті люди, які могли б забезпечити справедливе розслідування», – заявляв нардеп Парасюк у листопаді 2017 року, через три роки після подій Революції Гідності. Водночас і сам народний депутат, і його соратники звинувачують слідство в небажанні розслідувати справи злочинів проти Майдану.

А після очевидно надмірної політизації справи Бубенчика навряд чи можна сподіватися на об’єктивне розслідування та добру волю всіх сторін процесу. Навіть якщо слідство і доможеться свідчень від Бубенчика, надто багато зацікавлених – і у владі, і в опозиції, – щоб використати ці свідчення у своїх інтересах, дуже часто далеких від встановлення істини.

Віктор Біщук

Share Button

Ефект Стрейзанд для Польщі

Share Button

Зміни до закону про Інститут національної пам’яті Комісії з розслідування злочинів проти польського народу, які набули чинності 1 березня, стали причиною дипломатичної кризи у Польщі. Слідом за Литвою, Україною, Німеччиною, Європейським Союзом, з якими протягом останніх років були зіпсовані двосторонні стосунки з ініціативи польської сторони, до них нещодавно також приєдналися Ізраїль та США. Таке враження, що польський істеблішмент на чолі з Ярославом Качинським щоразу піднімає планку досі прийнятного критичного рівня напруги і випробовує межі її наростання у здійсненні власної міжнародної політики, шукаючи червоних ліній. Проте цього разу опонент та його реакція для Варшави виявились неочікувано серйознішими, аніж усі попередні.

Нововведення, які були проголосовані польським Сеймом (26 січня) та Сенатом (1 лютого) і підписані президентом Польщі Анджеєм Дудою (6 лютого), за переконанням їхніх авторів, були запропоновані для захисту “доброго імені Республіки Польща або польського народу”. Йдеться про заборону публічного вживання і поширення таких понять, як “польські табори смерті”, “польські екстермінаційні табори”, “польські концентраційні табори” та приписування польському народові чи польській державі відповідальності (чи співвідповідальності) за нацистські злочини або інші злочини проти миру, людяності та військові злочини, вчинені Третім Рейхом, а також про кримінальне переслідування тих, хто заперечує “злочини українських націоналістів та українських колабораційних формацій”, прирівнюючи їх до злочинів нацизму та комунізму.

Польська сторона кинула черговий камінь у бік польсько-українських відносин, які за останні два роки перебувають у найгіршому від часу незалежності обох країн стані, і водночас відкрила ще один фронт двостороннього конфлікту – польсько-ізраїльський. Можливо, він так само, як і попередні, пройшов би без серйозних наслідків для Польщі, якщо в Ізраїлю не було б настільки серйозного союзника й лобіста, як США. Тепер польсько-американські відносини перебувають у найбільшій від часу падіння залізної завіси кризі і це незважаючи на те, що Польща була основним союзником США у Центральній Європі після завершення холодної війни. Шкода, що у цих дипломатичних переговорах довкола закону про Інститут національної пам’яті не має місця врегулюванню “української проблеми”, яку показово ігнорують усі сторони. Про “українські правки у законі не згадує жоден американський чи польський високопосадовець, і навіть президент Польщі Анджей Дуда під час брифінгу з приводу його підписання жодного разу не обмовився про злочини “українських націоналістів”.

Ще до голосування закону в Сенаті Вашингтон по дипломатичних каналах дав чіткий сигнал Варшаві про серйозні наслідки у разі прийняття запропонованих змін, а одразу після його підтримки Сенатом Єрусалим виступив з гострою критичною заявою. Як наслідок, протягом лютого у польсько-американських відносинах наростала напруга, аж поки з неофіційних джерел стало відомо, що Білий дім заблокував можливість зустрічі вищого керівництва Польщі з найвищим керівництвом США, доки не буде вирішена проблема із законом про Інститут національної пам’яті. Ба більше, американська сторона виступила з вимогою про його скасування, оскільки в іншому разі це матиме не лише дипломатичні, але також економічні наслідки для Варшави.

Сумнівні добрі наміри, якими прикривалися автори законодавчих змін, а згодом – польська влада, спричинили протилежний ефект для Варшави, який у гуманітаристиці називають “ефект Стрейзанд” (Streisand effect). Це феномен, який полягає у тому, що заборона не дуже цікавої для загалу інформації призводить до її масового поширення.

Уже перша спроба застосувати норми закону на практиці спричинила хвилю звинувачень в бік Польщі. Після того, як 2 березня наближена до уряду неурядова організація Польська ліга проти наклепу через неправильно проілюстровану статтю про єврейський погром у Єдвабному звинуватила аргентинську газету Pagina 12 та її журналіста Федеріко Павловського (його сторінка у Facebook http://bit.ly/2HhEmBg, цікаве прізвище для аргентинця!) у “діях, спрямованих на шкоду польській нації та добрій репутації польських солдатів”, в Інтернеті прокотилась хвиля обурення з приводу антисемітизму, історичного ревізіонізму Голокосту та утисків свободи слова у Польщі (дивитись тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут). Аргентинський приклад показує, що хвиля протестної солідарності журналістського середовища провокує усвідомлене перекручування історичних фактів, щоб продемонструвати незгоду і протиставитись заборонам. З іншого боку, варто також звернути увагу на те, що, проглянувши персональну сторінку Федеріко Павловського на Facebook, можна помітити його симпатії до Кремля та російської політики.

Починаючи від перших обговорень змін до закону у Сеймі аж до теперішнього часу, реальність показує, що ця ініціатива не лише не здатна виконати поставлене перед нею завдання, але навпаки спровокувала великий інтерес до проблеми, яка хоч мала під собою підстави, проте не в тих масштабах, які їй приписують автори. Протягом останнього десятиріччя в усьому світі було близько ста випадків помилкового приписування Польщі злочинів нацизму, найбільш відомий з яких виступ президента США Барака Обами.

Натомість прийняття закону призвело до протилежного результату. Польська держава і поляки тепер звучать у світових медіа в контексті співпричетності до нацистських злочинів Другої світової війни, намагаючись приховати правду про це. Відвертаючи увагу від скандалу про неонацистські зібрання у Варшаві польська влада спровокувала значно більшу проблему для себе – звинувачення у ревізіонізмі та спробі заперечити співпричетність поляків у Голокості.

Замість того, щоб виправити “історичну несправедливість” у вживанні термінів “польські табори смерті”, соратники Качинського лише розбудили давнього демона. Це ще одне підтвердження того, що заборони – найдовший шлях до правди. Долати неосвіченість людей варто не запровадженням кримінальної відповідальності, а через поширення освіти і знань. Історична правда потребує сумління та діалогу, а не заборон.

По-перше, спробою виправити історичну несправедливість щодо помилкового трактування участі поляків у нацистських злочинах на території Польщі влада у Варшаві також намагаться унеможливити (заморозити) історичну дискусію і відкритий діалог там, де це має незручне та контраверсійне значення стосовно власного бачення польської історії. По-друге, чинна влада в Польщі на чолі з Ярославом Качинським протягом усіх трьох років свого перебування при владі використовує політику історичної пам’яті як одну із засадничих умов розбудови не лише внутрішньої, а й зовнішньої політики. Тимчасом як після завершення холодної війни демократичні країни відмовилися від формули побудови двосторонніх відносин через призму минулого, такі країни, як Польща чи Угорщина, вирішили піти шляхом Росії, яка ніяк не може “встати з колін”, нав’язуючи своїм сусідам власний канонізований погляд на спільну історію.

Протягом лютого Польща настільки була зосереджена на врегулюванні проблеми у трикутнику Польща – США – Ізраїль, що послабила активність на інших дипломатичних напрямках. Зокрема, відносини з Україною відійшли на задній план і ми тимчасово не чуємо з Варшави вже звичних звинувачень і безвідповідальних заяв окремих міністрів, депутатів чи політиків в бік офіційного Києва. Натомість на фоні затишшя з польської сторони, голоси, які пролунали у цей час з України, були гострішими та категоричнішими, аніж досі. Це заяви президента Петра Порошенка під час прес-конференції з журналістами, коментарі віце-прем’єр-міністра Павла Розенка за підсумками двосторонньої зустрічі Українсько-польської комісії з історичних питань, гостра стаття “Випробування історією” міністра МЗС Павла Клімкіна, його участь у заходах вшанування українських жертв у селі Павлокома у Польщі, а також марш у день 68-ї річниці смерті Романа Шухевича у Львові під антипольськими гаслами. Очевидно, українська сторона готується до наступного етапу загострення двосторонніх відносин.

На сьогодні Польща зайняла вичікувальну позицію і ще не прийняла жодного серйозного рішення у питанні подальшої долі закону про Інститут національної пам’яті. Поки тривають складні переговори, польська влада намагається демонструвати гарну міну при поганій грі. Цього разу складно повірити, що Варшаві вдасться встояти під тиском США без зміни власної позиції. Для цього вони залишать для себе можливість для маневрів і шлях для відступу. Це рішення Конституційного Трибуналу, куди одразу після підписання Анджеєм Дудою було скеровано зміни до закону. Найбільш ймовірно, що польська влада буде змушена відступити і прийняти політичне рішення про “замороження” закону на підставі рішення суду про його неконституційність.

Ця обставина вдарить по самолюбству консервативно налаштованої політичної верхівки на чолі з Ярославом Качинським. Для того, щоб згладити перед власними виборцями репутаційні втрати, очевидно, знову буде відновлена активна та агресивна робота на інших напрямках, передусім у відносинах з Україною та Німеччиною. Безвідповідальна політика самоізоляції, яку тривалий час проводить офіційна Варшава, триватиме щонайменше до найближчих місцевих виборів у Польщі восени 2018 року, а якщо це дасть електоральний результат, то і до парламентських виборів 2019 року.

Тарас Радь

Share Button

Найбільший страх Порошенка: добробати на вулицях України

Share Button

Мілітаризовані громадські структури, що виникли в Україні після Революції Гідності, залишаються незрозумілим і неконтрольованим чинником української політики. Відтак, саме вони (можливо, навіть більше, ніж зовнішній ворог чи політична опозиція) є страшним сном для влади загалом і, зокрема, для Президента Петра Порошенка.

В кінці лютого під час підсумкової прес-конференції Президент Порошенко несподівано різко та емоційно відреагував на запитання журналіста Дмитра Гордона щодо новостворених «Національних дружин».

«Коли ви дивилися нацдружини («Національні дружини». – Авт.) на Хрещатику? Чи ви відчували себе в безпеці? <> У нас були приватні армії окремих олігархів, зі зброєю, яку вони носили по вулицях», – наголосив Порошенко. Також він нагадав, що приватні армії в окремих олігархів були й раніше, маючи на увазі, очевидно, батальйон «Донбас», створений за підтримки Ігоря Коломойського, і однойменну комерційну структуру, якою керує народний депутат Семен Семенченко.

Неочікувано різка відповідь на пересічне запитання вкотре проілюструвала, що, незважаючи на те, що чинний Президент прийшов до влади внаслідок акцій протесту, несанкціоновані, неконтрольовані й непрогнозовані протестні рухи залишаються для нього справжнім страшним сном. Як представник істеблішменту Порошенко добре розуміє, як вистояти перед зовнішнім ворогом, як контролювати політичних партнерів та вести діалог із Заходом. На Банковій уже розроблено кілька стратегій для перемоги на наступних президентських та парламентських виборах. Єдине, що виводить із рівноваги чинного президента (і, відповідно, впливає на дії його команди), – це нерозуміння і навіть страх перед вулицею.

Зрештою, минулої п’ятниці влада продемонструвала, що серйозно ставиться до таких явищ, провівши обшуки в приміщеннях заводу АТЕК, які орендує для своїх тренувань «Національний корпус».

Приватні армії, про які говорив Порошенко, а також різноманітні парамілітарні утворення – явище, що набуло поширення після Революції Гідності. Саме під час акцій протесту почали формуватися спочатку окремі групи під керівництвом «Самооборони Майдану» Андрія Парубія, а пізніше радикально налаштовані активісти об’єдналися в «Правий сектор». Після Революції, з початком бойових дій на Сході України, «майданівські» групи трансформувалися в бойові підрозділи: ДУК ПС, «Айдар», «Азов», батальйон «ОУН» та інші. Паралельно із розвитком бойових добровольчих підрозділів у тилу почали діяти громадські організації, що забезпечували їм постачання амуніції, харчів тощо. Згодом ці організації переросли в політичні рухи і так звані «групи прямої дії».

Уже під час парламентських виборів 2014 року та місцевих 2015-го, коли мілітарний тренд був на висхідній, належність до військового добровольчого формування суттєво додавала бонусів у передвиборчій боротьбі. А наявність «бойового крила» такої напівмілітарної організації давала змогу підкріпити політичні вимоги вуличними акціями.

Семен Семенченко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Семен Семенченко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

«Донбас» і Семен Семенченко

Батальйон спеціального призначення «Донбас» був сформований із добровольців у Дніпропетровську в травні 2014 року для оборони Донецької та Луганської областей від сепаратистів.

Засновником батальйону вважається дрібний підприємець Семен Семенченко (Костянтин Грішин). Принаймні саме він ще в квітні 2014 року оголосив у мережі Facebook про створення батальйону та збір грошей для нього. Щоправда, теперішні керівники «Донбасу» заявляють, що Семенченко ніколи не займав жодних керівних посад, а лише виконував функції прес-секретаря. Матеріальну підтримку формуванню надавав відомий український олігарх, у той час – голова Дніпропетровської ОДА, Ігор Коломойський.

Сьогодні «Донбас» входить до 18-го полку оперативного призначення Національної гвардії України. Його перший командир Семен Семенченко – народний депутат від «Самопомочі».

Наприкінці вересня 2016 року Семенченко (тоді вже народний депутат опозиційної фракції) з соратниками зареєстрував громадське утворення «Внутрішній корпус батальйону «Донбас». Тоді ж була створена охоронна фірма ПП «Донбас-Безпека». Це дало підстави звинувачувати Семенченка у спекуляціях на назві легендарного батальйону. Саме ця охоронна фірма брала участь у конфлікті з фермерами в серпні 2017 року поблизу Кривого Рогу. Цих же людей було помічено при «прориві» кордону Саакашвілі, на численних маршах Саакашвілі, а також – у блокаді Донбасу.

Зараз очільник «Внутрішнього корпусу батальйону «Донбас» Анатолій Виногродський перебуває під домашнім арештом в очікуванні суду – як і більшість активних учасників цієї структури. Останньою помітною акцією «Донбасу» Семенченка стала організація наметового містечка під Верховою Радою України з вимогами про відставку Президента.

Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

«Правий сектор» та його «уламки»

У 2016 році «Правий сектор», що виник у найбільш буремні часи Революції Гідності, розколовся на три частини. «Державницька ініціатива Яроша», або ж ДІЯ, хоча й має політичний бренд та харизматичного лідера, практично не веде політичної діяльності. Лідер ДІЇ повністю сконцентрувався на військових справах, координуючи залишки добровольчих формувань та їхню співпрацю зі ЗСУ. Час від часу Дмитро Ярош з’являється в ЗМІ, нагадуючи про те, що по завершенні військових дій все ж пробуватиме себе в політиці. Інколи такі появи демонструють цікаві зв’язки Яроша з топ-чиновниками. Скажімо, його скандальний допис на підтримку голови Миколаївської ОДА Савченка, якого звинувачують у доведенні до самогубства директора Миколаївського аеропорту. Рейтинг політичної сили Яроша близький до нуля і, швидше за все, реанімації не підлягає. Усі активні члени його організації зосереджені або на фронті, або у волонтерських організаціях.

Ще один «уламок» «Правого сектору» часів Євромайдану – «Революційні праві сили» – так і не зміг оговтатись після скандалу з перестрілкою на Закарпатті. Не спромігшись залучити до своїх лав харизматичних політиків або ж спонсорів для партії, вони практично зникли з політичної арени. Принаймні на всеукраїнському рівні. У регіонах продовжують діяти окремі осередки партії. Скажімо, Львівська організація бере участь у локальних акціях інших правих формувань, однак для того, щоб повернутися на всеукраїнський рівень, їм не вистачає ані фінансів, ані структури, ані лідерів.

Найкраще після розколу почувається та частина організації, яка залишила за собою назву «Правий сектор». Організація сьогодні є активним учасником вуличної та публічної політики. «Правосеки», хоч і на правах молодшого брата, але присутні в коаліції «Свободи», «Національного корпусу» та, власне, «Правого сектору». В кількох областях партія має потужні регіональні структури, прапори «Правого сектору» присутні на всіх спільних акціях націоналістів. Однак партія практично не проводить акцій окремо від соратників, вочевидь, через брак людей та фінансових ресурсів.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

«Національні дружини»

«Національні дружини» – новий, більш вільний формат для політичної партії «Національний корпус». Сама ж партія створена на базі добровольчого батальйону «Азов». Перші бої «Азову» припали на серпень 2014 року. Значну роль в організації батальйону, його фінансуванні та забезпеченні зброєю й амуніцією відіграв Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков. Лідер «Азову», а пізніше й «Національного корпусу», Андрій Білецький має довгу історію особистих стосунків з Аваковим. Однак сьогодні спостерігається дедалі більший дрейф «Нацкорпусу» від представників влади. Партія є однією зі складових союзу націоналістів, і вже впродовж року веде вперту боротьбу за медійну та політичну першість у цьому об’єднанні.

«Національні дружини» – проект, орієнтований на вуличну декларативну позаполітичну діяльність, і створений, вочевидь, для того, щоб організовувати та мобілізовувати активну молодь, яка з різних причин не хоче пов’язувати себе з політичними партіями.

Окрім цього, «Національні дружини» – це ще один крок у дистанціюванні Білецького і «Нацкорпусу» від Авакова. Під час акцій цієї організації її антивладні гасла і заклики значно радикальніші, ніж у старших побратимів.

Якісні однострої, потужний медійний супровід свідчать про стабільне фінансування організації. Акції «Нацкорпусу» та «Національних дружин» стають дедалі радикальнішими, адже лідери партії розуміють, що боротися на виборах доведеться на електоральному полі, яке давно обробляє «Свобода», «Правий сектор» та інші праворадикальні організації. І перемогти тут можна, лише пропонуючи радикальніші, яскравіші, помітніші дії (адже гасла й розмови серед цієї частини виборців не користуються популярністю).

«Національний корпус» сьогодні намагається поєднати в своїй діяльності радикальні гасла й риторику, властиві націоналістам загалом, і водночас задовольнити суспільний запит на порядок і дисципліну. Розхитуючи і майже відкрито закликаючи до повалення чинних владних структур, націоналісти Білецького пропонують виборцям своє бачення «залізного націоналістичного порядку», який підозріло нагадує диктатуру гітлерівської Німеччини чи Італії часів Муссоліні.

Олег Тягнибок. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Олег Тягнибок. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

«Соколи» Тягнибока

Партія з найдовшою історією, з досвідом парламентської та позапарламентської роботи, з розвинутою структурою, стійким електоральним ядром та стабільним фінансуванням сьогодні змушена змінюватись і пристосовуватись до нових політичних умов. Молоді конкуренти (які наразі є союзниками) – «Національний корпус» та неполітичні націоналістичні організації – витісняють «Свободу» зі звичних політичних ніш. Тому поважним і досвідченим політикам-«свободівцям» доводиться згадувати радикальне минуле, знову виходити на вулиці, захоплювати приміщення, битися з правоохоронцями й «тітушками».

Тут націоналістам Тягнибока і стала в пригоді створена колись «молодіжка» «Сокіл». Львівські активісти «Сокола» беруть участь у націоналістичних маршах, демонтують «комуністичні» монументи, штурмують сесійну залу міськради тощо.

Характерно, що на афішах, які анонсують спільні заходи, ГО «Сокіл» прописана окремо, на рівні зі «Свободою», «Національним корпусом» та «Правим сектором». Очевидно, таке позиціонування мало б виглядати як відповідь «свободівців» на створення «Національних дружин» – своєрідне відновлення паритету в непростому об’єднанні.

Однострої на вулицях українських міст

Окрім структур, які діють у спілці з політиками та партіями, в Україні існують десятки дрібніших формувань, що «спеціалізуються» на вуличних акціях прямої дії. Це, зокрема, праворадикальна організація С14, яка раніше діяла лише в Києві, однак нещодавно почала «наводити порядок» і в інших містах України. Активісти цієї структури надають перевагу акціям прямої дії й можуть побити тих, кого вважають сепаратистами, або ж силою розігнати «ватну» імпрезу.

Ще одна подібна структура – «Закарпатська січ», яка нещодавно почала свою діяльність на Закарпатті маршем «зіґуючих» активістів під нацистською символікою. Засновники організації стверджують, що борються з угорським сепаратизмом на Закарпатті. Однак масові заходи в одностроях та з фаєрами лише викликали стурбованість у сусідніх країнах.

У Львові діє організація «Розвиток громади», яку пов’язують з основним спонсором партії «Свобода» Ігорем Кривецьким. Кістяк «Розвитку громади» становили футбольні фанати і члени спортивного клубу «Легіон». У 2014–2016 роках ця структура разом зі «Свободою» не раз брала участь в акціях, спрямованих проти міського голови Львова, давнього опонента «Свободи». Однак у 2016 році організація «перекваліфікувалася» на культурно-просвітницькі заходи та волонтерство.

Вулична політика – один із основних трендів постмайданної України. І хоча рядові члени, очільники, а надто – засновники таких структур – дуже часто переслідують свої фінансові чи політичні інтереси, молодики в одностроях ще довго ходитимуть маршем вулицями українських міст. Проте в умовах гібридної війни, загальної радикалізації суспільства та великої кількості нелегальної зброї із зони бойових дій «мода» на силовий стиль у політиці й справді може стати загрозою – і окремому громадянинові, і суверенітетові країни загалом.

Віктор Біщук

Share Button