Дійство, яке сьогодні відбувається під стінами Верховної Ради, викликає подив і нерозуміння переважної більшості жителів не лише Києва, а й усієї України. Спектр їхніх оцінок вельми широкий: від «цирку шапіто» – до реального співчуття реформаторам, які хочуть змінити країну. Та не знають як…
Натомість мітингувальники ладні йти на дедалі радикальніші кроки, аби їхній голос почули і зрозуміли прості українці. Зароджується рух для блокування бізнесу президента – «Рух звільнення». «Блокують» кондитерську імперію Порошенка – фабрику у Вінниці та логістичний комплекс в Яготині. Лідери руху обіцяють на цьому не зупинятися й блокувати також аграрні холдинги, транспортні корпорації, медіа-ресурси, страхові кампанії, що належать або Порошенкові особисто, або його найближчим соратникам.
В політичному авангарді «третього Майдану» перебуває «Рух нових сил» Міхеїла Саакашвілі та «Самопоміч»; примкнули до них і «депутати-єврооптимісти». Той факт, що табір протестувальників покинула «Батьківщина» Юлії Тимошенко (яка була особисто присутня під час прориву Саакашвілі кордону у вересні), свідчить про суттєві протиріччя в таборі лібералів-реформаторів. Ідеологічна база протесту зараз у руках колишнього очільника Одещини Міхеїла Саакашвілі, який разом із нечисленними прибічниками ночує в наметах під Радою й готується до читання лекцій на тему «Як треба жити Україні». Той факт, що за колишнім грузинським президентом завжди стояли республіканські кола США, а активних пікетувальників з «Реанімаційного пакету реформ» впродовж багатьох років підтримувало Агентство США з міжнародного розвитку (USAID), красномовно говорить про, щонайменше, не останню роль у цих процесах американців, невдоволених темпами та динамікою змін, що їх демонструють чинний уряд і президент.
Криза під Верховною Радою об’єднала колишніх політичних антагоністів. З одного боку – Коломойський (неформальний спонсор пікету) і Саакашвілі, які ще рік тому відкрито ворогували з екранів телевізорів. З іншої сторони об’єдналися різні представники влади – табори Порошенка й Авакова, які досить часто демонструють обопільні підозри та протиріччя (наприклад, випади військового прокурора Матіоса – людини Авакова – щодо підривів артскладів у Калинівці). Дійшло до того, що Зорян Шкіряк під час акції 17 жовтня робив відверті «вкиди» про агресивні наміри протестуючих, а Антон Геращенко коментував їх, захищаючи Порошенка і Гройсмана. Абсолютно фантастична річ ще місяць тому.
Влада використовує популістські гасла на кшталт неприпустимості «розхитування човна» українського політикуму «перед обличчям російської загрози», на тлі загибелі українських солдатів на фронті. Натомість реформатори в ультимативній формі вимагають змін технічного характеру – принципу обрання до парламенту, зняття недоторканості народних депутатів та створення антикорупційного суду. Останнє неабияк послаблює їхні позиції, адже для українців вийти на майдан за цивілізаційний європейський вибір на емоційному тлі побиття студентів зовсім не рівнозначно нинішнім вимогам за відсутності емоційного забарвлення.
Влада робить усе можливе, аби не допустити провокацій та застосування сили, яке можна буде потрактувати як надмірне. Хочете ставити намети – будь ласка! Провести акцію – запросто! Це свідчить про якісне переосмислення помилок, що їх припустилися можновладці та силові структури під час подій «Революції Гідності». Такий підхід ставить владу у виграшну позицію на тлі порожніх зусиль реформаторів підняти градус емоцій. Це дає змогу Ірині Геращенко відверто кепкувати з ультиматумів реформаторів, виставляючи їм зустрічні – раціональні, прагматичні й обґрунтовані – на кшталт «прибрати сміття в Маріїнському парку».
7 листопада – сота річниця Жовтневого перевороту 1917 року – дедлайн нового ультиматуму, який висунув на недільному вічі 29 жовтня Міхеїл Саакашвілі. «Ми не можемо тут стояти вічно. Нас має бути в 100 разів більше, і ми повинні знайти інші мирні форми, ніж просто проживання у них під вікнами», – сказав він. Проте є великі сумніви щодо мобілізаційних можливостей «реформаторів».
Не зрозумілою до кінця залишається роль націоналістів – «Свободи», «Азову», «Правого сектору», які на свято Покрови, напередодні пікету Верховної Ради, провели свою десятитисячну ходу в Києві. Вони чітко відокремились від реформаторів, аргументувавши це тим, що «у нас з лібералами різний шлях». Очевидно, що саме націоналісти і добробати мали б стати рушійною силою третього майдану. Це дало б гарну ТБ-картинку для російських пропагандистських каналів, додало б драйву суспільного невдоволення. Однак усі добробати, крім «Правого сектору», підпорядковані Міністрові внутрішніх справ Арсену Авакову, який виступив на стороні президента.
Тож, здається, саме побоювання надто радикальної картинки спонукало спонсорів пікету й реформ в Україні виставити в авангард реформаторів, які сьогодні відверто не справляються. Окремі депутати, зокрема «єврооптимісти», що поставили на кін свою репутацію, привселюдно вбивають свій рейтинг. Інші – «Рух нових сил» – втрачають шанс бути обраними до парламенту, дискредитуючи себе імпотентними діями. Влада торжествує: реформи не просуваються, схеми зберігаються, люди розчаровуються в політиці та політиках. Це гарантуватиме низьку явку на виборах, що слугує давньою політичною технологією збереження влади за рахунок адміністративного ресурсу. У програші залишається лише народ. Але кого це насправді турбує?
Валерій Кравченко