Дійство, яке сьогодні відбувається під стінами Верховної Ради, викликає подив і нерозуміння переважної більшості жителів не лише Києва, а й усієї України. Спектр їхніх оцінок вельми широкий: від «цирку шапіто» – до реального співчуття реформаторам, які хочуть змінити країну. Та не знають як…

Натомість мітингувальники ладні йти на дедалі радикальніші кроки, аби їхній голос почули і зрозуміли прості українці. Зароджується рух для блокування бізнесу президента – «Рух звільнення». «Блокують» кондитерську імперію Порошенка – фабрику у Вінниці та логістичний комплекс в Яготині. Лідери руху обіцяють на цьому не зупинятися й блокувати також аграрні холдинги, транспортні корпорації, медіа-ресурси, страхові кампанії, що належать або Порошенкові особисто, або його найближчим соратникам.

В політичному авангарді «третього Майдану» перебуває «Рух нових сил» Міхеїла Саакашвілі та «Самопоміч»; примкнули до них і «депутати-єврооптимісти». Той факт, що табір протестувальників покинула «Батьківщина» Юлії Тимошенко (яка була особисто присутня під час прориву Саакашвілі кордону у вересні), свідчить про суттєві протиріччя в таборі лібералів-реформаторів. Ідеологічна база протесту зараз у руках колишнього очільника Одещини Міхеїла Саакашвілі, який разом із нечисленними прибічниками ночує в наметах під Радою й готується до читання лекцій на тему «Як треба жити Україні». Той факт, що за колишнім грузинським президентом завжди стояли республіканські кола США, а активних пікетувальників з «Реанімаційного пакету реформ» впродовж багатьох років підтримувало Агентство США з міжнародного розвитку (USAID), красномовно говорить про, щонайменше, не останню роль у цих процесах американців, невдоволених темпами та динамікою змін, що їх демонструють чинний уряд і президент.

Криза під Верховною Радою об’єднала колишніх політичних антагоністів. З одного боку – Коломойський (неформальний спонсор пікету) і Саакашвілі, які ще рік тому відкрито ворогували з екранів телевізорів. З іншої сторони об’єдналися різні представники влади – табори Порошенка й Авакова, які досить часто демонструють обопільні підозри та протиріччя (наприклад, випади військового прокурора Матіоса – людини Авакова – щодо підривів артскладів у Калинівці). Дійшло до того, що Зорян Шкіряк під час акції 17 жовтня робив відверті «вкиди» про агресивні наміри протестуючих, а Антон Геращенко коментував їх, захищаючи Порошенка і Гройсмана. Абсолютно фантастична річ ще місяць тому.

Влада використовує популістські гасла на кшталт неприпустимості «розхитування човна» українського політикуму «перед обличчям російської загрози», на тлі загибелі українських солдатів на фронті. Натомість реформатори в ультимативній формі вимагають змін технічного характеру – принципу обрання до парламенту, зняття недоторканості народних депутатів та створення антикорупційного суду. Останнє неабияк послаблює їхні позиції, адже для українців вийти на майдан за цивілізаційний європейський вибір на емоційному тлі побиття студентів зовсім не рівнозначно нинішнім вимогам за відсутності емоційного забарвлення.

Влада робить усе можливе, аби не допустити провокацій та застосування сили, яке можна буде потрактувати як надмірне. Хочете ставити намети – будь ласка! Провести акцію – запросто! Це свідчить про якісне переосмислення помилок, що їх припустилися можновладці та силові структури під час подій «Революції Гідності». Такий підхід ставить владу у виграшну позицію на тлі порожніх зусиль реформаторів підняти градус емоцій. Це дає змогу Ірині Геращенко відверто кепкувати з ультиматумів реформаторів, виставляючи їм зустрічні – раціональні, прагматичні й обґрунтовані – на кшталт «прибрати сміття в Маріїнському парку».

7 листопада – сота річниця Жовтневого перевороту 1917 року – дедлайн нового ультиматуму, який висунув на недільному вічі 29 жовтня Міхеїл Саакашвілі. «Ми не можемо тут стояти вічно. Нас має бути в 100 разів більше, і ми повинні знайти інші мирні форми, ніж просто проживання у них під вікнами», – сказав він. Проте є великі сумніви щодо мобілізаційних можливостей «реформаторів».

Не зрозумілою до кінця залишається роль націоналістів – «Свободи», «Азову», «Правого сектору», які на свято Покрови, напередодні пікету Верховної Ради, провели свою десятитисячну ходу в Києві. Вони чітко відокремились від реформаторів, аргументувавши це тим, що «у нас з лібералами різний шлях». Очевидно, що саме націоналісти і добробати мали б стати рушійною силою третього майдану. Це дало б гарну ТБ-картинку для російських пропагандистських каналів, додало б драйву суспільного невдоволення. Однак усі добробати, крім «Правого сектору», підпорядковані Міністрові внутрішніх справ Арсену Авакову, який виступив на стороні президента.

Тож, здається, саме побоювання надто радикальної картинки спонукало спонсорів пікету й реформ в Україні виставити в авангард реформаторів, які сьогодні відверто не справляються. Окремі депутати, зокрема «єврооптимісти», що поставили на кін свою репутацію, привселюдно вбивають свій рейтинг. Інші – «Рух нових сил» – втрачають шанс бути обраними до парламенту, дискредитуючи себе імпотентними діями. Влада торжествує: реформи не просуваються, схеми зберігаються, люди розчаровуються в політиці та політиках. Це гарантуватиме низьку явку на виборах, що слугує давньою політичною технологією збереження влади за рахунок адміністративного ресурсу. У програші залишається лише народ. Але кого це насправді турбує?

Валерій Кравченко

На Личаківському цвинтарі 1 листопада відбулася традиційна XIV спільна українсько-польська молитва за душі похованих тут. У каплиці Польських військових поховань або «Меморіалі Орлят» відправили щорічну урочисту панахиду. У службі, зокрема, взяв участь заступник міністра закордонних справ Польщі Ян Дзєдзічак. Польська і українська делегації за участі духовенства різних обрядів теж молилися та спільно клали квіти біля поховань Орлят, воїнів УГА і тих, хто загинув на Майдані та в АТО.

«Світло пам’яті» з тисяч лампадок

Напередодні Дня всіх святих польські волонтери і громадські діячі розставили та запалили на Личаківському цвинтарі кілька тисяч лампадок. Акцію «Світло пам’яті» польські організації проводять щороку – збирають по Польщі гроші, аби запалити лампадки на забутих і занедбаних могилах Личаківського цвинтаря, незалежно від національності похованих. Лампадки – символ пам’яті та молитви за душі львів’ян, які знайшли упокій на цьому кладовищі. Акція відбувається кожного року за підтримки генконсульства Польщі у Львові.

На літургію на «Меморіалі Орлят» організовано приїхали понад сотню прочан із Польщі та представники польської громади України.

99 років ЗУНР і молитва за захисників України

Представники львівської міської та обласної влади молилися та клали квіти до Меморіалу воїнам УГА, могили президента ЗУНР Євгена Петрушевича та загиблих під час АТО, які поховані на Личаківському цвинтарі, окремо, на кілька годин раніше, відзначивши таким чином 99-ту річницю створення ЗУНР.

«Відзначаємо встановлення першої державності на західноукраїнських землях в ХХ столітті. За ці 99 років змінилося небагато. Жодна нація не реалізовує право на самовизначення без сильного війська і військово-політичного керівництва. Вшановуємо тих, хто віддав життя за Україну і пам’ятаємо тих, хто залишився одвічним ворогом. Його маємо перемогти і це обов’язково зробимо», – заявив голова Львівської облради Олександр Ганущин.

«1 листопада 1918 року вперше з часів Галицько-Волинського князівства над ратушею Львова замайорів наш національний стяг. – заявив мер Львова Андрій Садовий. – Важко уявити емоції, які були у молодих хлопців та дівчат, які взяли українську владу вперше за багато століть. Думаю, тоді вони думали, що це на все життя. Так не сталось. Нині маємо наш прапор у незалежній Україні. Віримо, що назавжди… Часто боїмось бути правдивими перед собою і забуваємо сказати, що найбільший наш ворог – у кожному з нас. Це наша черствість, байдужість, зневіра, лінь. Якщо це усвідомимо, то змінимо себе і країну. Часто повторюю вислів великого реформатора Бендукідзе – у Біблії не записано, що Україна має бути незалежною. За неї треба боротись щодня. Бог дав нам незалежність. Вона в наших руках, як і відповідальність за наше життя, життя наших родин, країни».

«Віддаємо шану загиблим борцям за волю України, подвигам творців ЗУНР. – заявив голова Львівської ОДА Олег Синютка. – Як і 99 років тому, так і зараз, наш народ мужньо виборює незалежність. Потрібно пам’ятати два уроки. Перше, плече до плеча, українець за українця. Друге, переможемо, коли цивілізований світ буде на нашій стороні, зрозуміє, що українці захищають не лише свою державу, але всю Європу від агресора».

Попри дощову прохолодну погоду на Личаківському кладовищі 1 листопада було людно – частина людей приходили молитися, частина – на екскурсію. По цвинтарі горіли лампадки і свічки, а звуки літургії було чути впереміш із розповідями екскурсоводів.  

Коментарі

Рафал Вольський, генконсул Польщі у Львові

Нинішня спільна молитва – у жодному випадку не політична подія. Це просто відзначення нами великого свята в традиції західного християнства – День, коли згадуємо наших покійних предків.

Личаківський цвинтар – дуже важливе місце для нас. Це один з трьох найбільших некрополів, де поховані поляки. Перший у Варшаві, а другий у Кракові, третій у Львові. Це так зване Боже поле, на якому поховані найкращі люди в історії нашої держави і нації. Але всі розуміють, що цей цвинтар – це не некрополь однієї нації. Тут поховані герої багатьох народів – поляки, українці, німці, вірмени. Маємо тут похованих як учасників польських повстань і боїв за незалежність Польщі, так і учасників боїв за незалежність та цілісність України.

Для мене нинішній день – це вимір, який нас об’єднує, поляків і українців. Це місце об’єднує всі нації і конфесії, християн, європейців, тих, кому важливе наше спільне європейське майбутнє.

Тарас Возняк, директор Львівської галереї мистецтв, редактор часопису «Ї», один із ініціаторів спільної молитви на Личаківському кладовищі

Ми розпочали акцію спільної молитви з поляками на цьому кладовищі десь в 2000-2003 роках. За ці кільканадцять років дуже багато змінилося в польсько-українських відносинах, багато непорозумінь були врегульовані. Ми мали скандал навколо Польських військових поховань чи «Меморіалу Орлят». Це питання урегулювали. Меморіал відновлений. Вирішимо і теперішні незгоди.

Потрібно більше спільних польсько-українських проектів, які служитимуть тому, що нас єднає. Це можуть бути проекти щодо відновлення церков і костелів, консервації і реставрації спільної культурної та історичної спадщини. Це хороший шлях, яким варто йти. Також потрібно трохи більше промоції, щоб широка громадськість більше була залучена до цього процесу примирення. Це не лише справа верхівки, влади чи інтелігенції, але теж широких верств суспільства.

Ігор Тимоць

Сьогодні світ поволі повертається до стану глобального протиборства двох найбільших ядерних арсеналів – американського та російського. Нове протистояння відбувається в набагато динамічніших умовах та за участі більшої кількості акторів, ніж це було 30 років тому. Незмінним залишається хіба чорно-біле сприйняття ними світу; тільки сьогодні цей тон значною мірою задає Москва, яка прагне реваншуватися за програну «холодну війну» й дедалі більше демонізує ліберальний західний світ.

Незважаючи на прихід до влади у США Дональда Трампа, який має особистісні контакти й бізнес-інтереси з представниками російського істеблішменту, не можна стверджувати, що це значним чином вплинуло на міждержавні відносини. Більше того, окремо стоїть питання санкцій, які США з часом збираються лише посилювати. 2 серпня 2017 року Дональд Трамп підписав Акт про протидію супротивникам Америки через санкції (Countering America’s Adversaries Through Sanctions Act), пославши таким чином чіткий сигнал Росії. Крім того, США готові повернутися до Європи, аби врівноважити вплив Росії.

В енергетичній сфері це вилилося в ідею Тримор’я, яке сьогодні ще не виглядає геополітичним проектом, проте є спробою лобіювання бізнес-інтересів США та окремих країн регіону (Польщі, Литви, Хорватії) в конкуренції з Росією та організованими нею енергетичними проектами в межах ЄС. Не можна, однак, проігнорувати той факт, що Хорватія нещодавно підписала контракт на постачання газу з Росії терміном на десять років. А президент цієї країни Колінда Грабар-Кітарович 18-20 жовтня здійснила знаковий державний візит у Сочі – перший за багато років. Це може означати лише одне – не все, що було заплановано у форматі Тримор’я (будівництво LNG-терміналів на Адріатиці), здійсненне.

США здатні демонструвати значно більшу непохитність щодо Росії як порушника міжнародного права й глобального чинника дестабілізації, ніж це можуть дозволити собі європейці. Для останніх на перший план частіше виходять бізнес-інтереси та політичні амбіції. Натомість США готові розглядати питання безпеки й стабільності в Європі як першочергові (навіть незважаючи на значний крен у бік Азійсько-тихоокеанського регіону за часів президентства Барака Обами), вибудовуючи «санітарний» пояс безпеки проти російського експансіонізму, ключову роль у якому відіграє Україна.

Для Києва життєво важливо, аби двосторонні відносини зі США не були виключно кон’юнктурними в розрізі їхнього протистояння з Росією. Але й марити тим, щоб українські інтереси стали американськими, не треба. Тут має перемогти суто прагматичний підхід, базований на розумінні, що національні інтереси США можуть не збігатися з українськими. Втім, ліпшого союзника сьогодні нам не знайти, навіть коли з 600 млн доларів військово-технічної допомоги 550 млн припадають на тренінги та радників.

Вашингтон мусить для себе вирішити, що робити з шовіністично-ревізіоністськими настроями Москви? Особливо коли остання не гребує виступати в ролі каталізатора давніх і нових проблем Європи: від міграції (роль РФ у Сирії) – до анексії Криму та військових приготувань на кордонах НАТО. При цьому США не впевнені, що альянс 29 членів зможе дійти єдності в питанні самозахисту, оскільки відразу в декількох країнах організації дедалі впливовішими стають «друзі Путіна» – популісти-євроскептики (Болгарія, Чехія, Австрія, Угорщина, Італія).

США мають на вибір два підходи, що відповідають ситуації та кліматові взаємної недовіри. Перший передбачає раціональне трактування Росії як держави «осі зла», що статусно прирівнює її до Північної Кореї чи Ірану. Загалом ці три країни – новий колективний супротивник вільного світу, деструктивні дії якого слід ретельно відстежувати і стримувати. З такою країною немає сенсу вести конструктивний діалог – лише будувати «стіну». За цього сценарію роль України як передового військового форпосту може бути посилена за рахунок лідерства в субрегіональному оборонному проекті в регіоні Міжмор’я поза функціональними межами НАТО. Ризик такого негативного сценарію – поступове скочування до жорсткої конфронтації із перспективою конвенційної війни.

Проте сьогодні перемагає інший підхід – будівництво «моста», підтримка діалогу і постійних контактів. Варіант більш гнучкий та інклюзивний, який дає простір дипломатії й хитрощам. Саме за логікою цього підходу відбуваються зустрічі Волкера та Суркова. При цьому США, здається, не мають жодних ілюзій щодо продуктивності таких зустрічей, оскільки рівень та повноваження Курта Волкера в якості спецпредставника з питань України є нижчими за аналогічні у Вікторії Нуланд часів президентства Обами. Зазначені маневри на тлі посилення американської військово-політичної підтримки України, кризи ідей лідерів Нормандського формату, де-факто заблокованого Мінського процесу мають підштовхувати Київ до проактивної позиції у вирішенні проблеми Донбасу. Інакше вже навесні ініціативу перехопить Москва.

Валерій Кравченко

Перехід біля смт. Нижанковичі на Львівщині українські чиновники планували будувати ще від 2009 року – цього разу пообіцяли завершити до 2020 року

У неділю, 22 жовтня, делегації Польщі та України на чолі зі спікером Верховної Ради Андрієм Парубієм і маршалком польського Сейму Мареком Кухцінським інспектували пункти пропуску на польсько-українському кордоні: «Краківець-Корчова» і «Шегині-Медика», а також майбутній – «Нижанковичі-Мальховіце». Польська сторона пообіцяла, що пункт пропуску в Мальховіце збудує за власний кошт, а Україна, що збудує дорогу до смт. Нижанковичі за кредит, виділений Польщею. Парубій запевнив, що дорогу і перехід завершать до кінця 2020 року. Перехід «Нижанковичі-Мальховіце» має бути автомобільним, автобусним і пішим, а прикордонна і митна перевірка на ньому здійснюватимуться в єдиному місці на польській стороні. До кінця 2017 року мають завершити проектні роботи щодо цього пункту пропуску.

Обіцяли-балакали

Від 2009 року тривають переговори між Польщею та Україною про будівництво пункту пропуску «Мальховіце-Нижанковичі». Особливо активно про його відкриття українські чиновники говорили напередодні «Євро-2012». Проте, попри гучні заяви, власне робіт із побудови переходу та під’їзної дороги до нього досі немає.

Наразі триває врегулювання дипломатичних нюансів щодо пункту пропуску «Нижанковичі-Мальховіце», бо в попередніх проектах чиновники не включили двох слів про те, що перехід буде також і пішим. «У польському проекті будівництва пункту пропуску вже враховано, що буде піший перехід, – заявив під час інспекції комендант Бещадського відділу прикордонної варти Польщі Роберт Рогоз. – Зі сторони України має бути шість смуг руху і одна додаткова для автобусів, з польської – чотири смуги для автомобілів і одна для автобусів. Передбачена пропускна спроможність – до двох тисяч авто на добу».

Від Перемишля до села Мальховіце в Польщі веде одна смуга дороги, яку мають розширити до відкриття пункту пропуску. Натомість в Україні до Нижанковичів веде жахлива дорога. Замість неї мають збудувати цілком нову.

Пункт пропуску – за польські гроші, дороги до нього – за польський кредит

«В українському бюджеті на наступний рік уже заклали кошти на будівництво дороги до Нижанковичів, – заявив спікер Ради Андрій Парубій. – Це гроші з польського кредиту в 100 мільйонів злотих, які Варшава виділила на будівництво доріг в українському прикордонні з Польщею. Наявних коштів недостатньо, тож просимо Польщу виділити більше. Ми вже провели тендер на будівництво дороги до Нижанковичів, а наступного року має розпочатися саме будівництво. Дорогу до Нижанковичів буде робити Служба автомобільних доріг у Львівській області. Маршрут дороги – Самбір-Хирів-Нижанковичі».

Пункт пропуску в Нижанковичах діяв до вступу Польщі в ЄС в 2004 році. Наразі його прикордонники обох країн відкривають кілька разів на рік для пілігримів. Також неподалік лежить вузькоколійна колія, по якій в радянський час курсували поїзди. Цього місяця її протестували – нею між Україною і Польщею пройшов поїзд. Можливо, по ній колись теж буде залізничний переїзд між країнами. Сподівання на це висловили високопосадовці.

«Кількість переходів між Україною і Польщею слід збільшити, – додав Парубій. – Особливо це актуально зараз, коли Україна отримала безвізовий режим і щораз більше українців перетинають кордон. На першому етапі зробимо все, щоб максимально пришвидшити будівництво переходу в Нижанковичах, а також реконструювати переходи в Краковці та Шегині. Наступним етапом будуть чотири нові пункти пропуску: «Боберка-Смольник» і «Лопушанка-Міхновець» у Львівській області, «Адамчуки-Збереже» у Волинській області та «Лубня-Волосате» у Закарпатській. Зараз між Україною та Польщею є 8 переходів, а середня відстань між ними –  60–70 км. Плануємо збільшити їх кількість до 12. Між Німеччиною і Польщею перед вступом Польщі в Євросоюз відстань між переходами була 30 км. Хочемо досягти такого ж результату».

Щодоби лише пункт пропуску «Медика-Шегині» на Львівщині перетинає 13–15 тисяч осіб і до 3 тисяч авто при його пропускній спроможності у 2 тисячі авто.

«Хочемо, щоб люди по обидва боки польсько-українського кордону з більшим оптимізмом дивилися в майбутнє, – заявив спікер Сейму Марек Кухцінський. – Усіх переходів, про які говоримо, однаково буде замало. Свідомі, що кордон між нами має бути, бо такі міжнародні норми. Але усі переходи будуть потрібні лише доки Україна не буде в ЄС. Найкраще було б, якби Україна увійшла в ЄС і ці переходи стали б непотрібними. Наразі ж маємо будувати пункти пропуску».

Парубій: «Збільшення терміну перебування авто на іноземній реєстрації в Україні не вирішить проблему черг на кордоні»

На думку Парубія, виходом із ситуації автомобільних черг на кордоні є лише будівництво нових пунктів пропуску. Журналісти зауважили, що, можливо, потрібно збільшити терміни тимчасового ввезення авто на іноземній реєстрації в Україну, які зараз кожні 5–10 днів мають перетинати кордон, аби не платити дуже високе мито за автомобілі. У відповідь Парубій заявив, що це не вирішить проблеми, а лише збільшить кількість авто на іноземній реєстрації та сприятиме ще довшим чергам на кордоні.

Парубій: «Приєднаємося до траси з Півночі на Південь Європи та добудуємо євроколію до Львова»

Також спікер українського парламенту розповів про кілька інших тем, які обговорив із польськими колегами. «Український та польський міністри інфраструктури підписали угоду про залучення України до великого проекту Via Carpathia (траса, яка має з’єднати Північ і Південь Європи, литовську Клайпеду і грецькі Салоніки – Polukr.net), – зазначив Парубій. – Ця дорога мала йти в обхід України. Угода передбачає добудову відгалуження дороги до Одеси через Вінницю і Львів. Також обговорили побудову євроколії до Львова. Вона має з’єднати Львів і Варшаву залізничним сполученням. За попереднім планом, вона йтиме до Брюховичів, де буде кінцева зупинка. Там пасажир зможе пройти паспортний контроль і їхати до Варшави».

Ігор Тимоць

Фото: Андрій Поліковський

 

Після того, як 14 жовтня на традиційному Марші до Покрови (щорічні заходи в Києві за участі тисяч активістів та прихильників націоналістичних партій) за різними оцінками зібралося до 10 тисяч осіб, анонсована на 17 жовтня акція на підтримку «Великої політичної реформи» викликала неабиякий ажіотаж і навіть острах в українських владних кабінетах. Тим більше, що її публічно підтримали наймасовіші націоналістичні організації – «Національний корпус» та ВО «Свобода».

А загалом від вересня, коли про акцію оголосили вперше, до оргкомітету долучилося більше двадцяти громадських організацій («Альтернатива», «Справедливість» Валентина Наливайченка, «Хвиля» Віктора Чумака, «АвтоМайдан», «Чесно», «Центр протидії корупції», «Реанімаційний пакет реформ» та інші), партій («Самопоміч», «Громадянська позиція», «Демальянс»), а також окремі народні депутати й відомі активісти (Володимир Парасюк, Мустафа Найєм, Єгор Соболєв, Павло Костенко та інші). Активно пропагував захід колишній очільник Одеської області й екс-президент Грузії, а нині – один із найбільших опонентів Президента України Міхеіл Саакашвілі та його політична сила «Рух нових сил».

Ініціатори «великої політичної реформи» публічно вимагали скасування депутатської недоторканості, створення Антикорупційного суду та зміни виборчого законодавства. Слід зазначити, що 17 жовтня Верховна Рада планувала розгляд питань, пов’язаних із реформуванням медичної галузі України, на яких дуже наполягав Уряд Володимира Гройсмана. Питань, пов’язаних із вимогами протестувальників, у порядку денному цього пленарного тижня не було.

Напруга зростала. З самого ранку 17 жовтня кілька тисяч правоохоронців були залучені до «охорони громадського порядку». Мітингувальників, за різними оцінками, зібралося до 5 тисяч. Одразу виявилося, що не всі позиції до кінця узгоджені, тож, наприклад, «Національний корпус», який спочатку активно пропагував захід, поширив заяву, в якій підтримав вимоги в цілому, проте не схвалив сам формат та організаторів і, зрештою, був представлений не масово, а окремими членами. ВО «Свобода» обмежилася кількома десятками учасників, а з народних депутатів від цієї партії брав участь хіба що Юрій Левченко, який минулого тижня став «зіркою» українського парламенту, коли в знак протесту проти ухвалення закону «Про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей» запалив у залі засідань димову шашку. Найбільшу кількість протестувальників вдалося зібрати «Рухові нових сил» Саакашвілі та партії «Самопоміч». Також масово були представлені колишні бійці батальйонів «Донбас» та «Айдар». Вже під час акції загалові було представлено рух «Визволення», який очолили народні депутати Єгор Соболєв, Семен Семенченко та Павло Костенко. Деякі журналісти повідомляли, що частину учасників акції склали «проплачені» майданбайтери, проте вагомих доказів цього не було.

Зате одразу було помітно, що кількісні очікування організаторів не справдилися. Тож протестувальники вирішили взяти курс на ескалацію конфлікту. Як не дивно, їх у цьому «підтримували» й правоохоронці, адже сутички виникали там, де їх цілком можна було уникнути. Оскільки розгляд питань, які стосувалися вимог протестувальників, перенесли на 19 жовтня, під Верховною Радою було вирішено розбити наметове містечко. Для цього зайняли частину вулиці Грушевського (від вул. Садової до вул. Шовковичної), а також частину Маріїнського парку. Вже під вечір перші намети були встановлені. При цьому стало зрозуміло, що це не було експромтом: самі намети та інші засоби знаходилися за кількасот метрів від місця події – в офісі «Руху нових сил». Правоохоронці зробили кілька невдалих спроб заблокувати цей процес. Як потім пояснив Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, «поліція не хотіла проливати кров». І саме через це, за витоками інформації з «поінформованих джерел», стався конфлікт між очільником МВС та Президентом України Петром Порошенком.

Пізно ввечері 17 жовтня в Адміністрації Президента на вулиці Банковій відбулася нарада, де обговорювали варіанти реагування влади на події під українським парламентом. До слова, перша публічна реакція була ще зранку того ж дня, коли Президент повторно вніс на розгляд парламенту свій варіант законопроекту про скасування депутатської недоторканості. Це дало підстави Порошенкові зробити досить цинічну заяву про те, що «мітингувальники вийшли на підтримку його ініціативи». Непублічною реакцією, схоже, стало принципове рішення про незастосування надмірної сили й уникнення конфліктів. І хоча, як показав подальший розвиток подій, невеличкі сутички все ж траплялися, загалом поліція діяла коректно й нічого схожого на дії міліції восени 2013 року не відбулося.

У четвер, 19 жовтня, Верховна Рада конституційною більшістю проголосувала за одну з вимог акції – направлення до Конституційного Суду законопроектів про скасування депутатської недоторканості, підтримавши як президентський, так і альтернативний проекти. Після цього значна частина організаторів акції заявила про вихід із вуличного формату й перехід до «інших методів боротьби». Справа в тому, що в оргкомітеті стався певний розкол, пов’язаний із різним баченням мети та засобів її досягнення. Те, що в акції на початку об’єдналися досить різні, часто – майже антагоністичні політичні сили, далося взнаки. Частина з них використовувала акцію для опозиційної політичної боротьби, висунувши політичні вимоги, які не були заявлені на початку. Міхеіл Саакашвілі наполягав на тому, що головна мета акції – відставка президента Порошенка. Схожої риторики притримувалися також Єгор Соболєв і Семен Семенченко. Але при цьому фракція «Самопомочі», яку представляють названі депутати, виступила за припинення вуличної фази.

Головний аргумент тих, хто виступав проти продовження акцій протесту, – двотижнева перерва в роботі українського парламенту. Відтак перебування людей під стінами Верховної Ради втрачає сенс. Крім того (і це більш вірогідна причина), прихильники припинення протестів зрозуміли, що акція не здобула необхідної людської підтримки. Кілька сотень учасників, які залишилися на ранок п’ятниці 20 жовтня, – не та кількість, на яку всі, вочевидь, розраховували.

Через це більшість співорганізаторів акції на підтримку «великої політичної реформи» до вечора п’ятниці відмовилися від своєї участі в протесті, хоча виконана (і то частково) була лише одна із вимог. Про стояння «до перемоги» заявив лише Саакашвілі та представники руху «Визволення». Наразі протест триває, проте кількість учасників мізерна, і намети стоять напівпорожні. «Рух нових сил» оголосив про Віче, яке мало відбутися в неділю 22 жовтня. Учасники, які представилися бійцями добровольчих батальйонів, у суботу оголосили про своє Віче. Поки що це ніяк не схоже на протести, що відбувалися в Києві у 2013-2014 роках.

Юрій Гончаренко

Вівторок 17 жовтня має всі шанси стати датою проведення найбільшої акції протесту після Революції гідності. Півтора десятка політичних партій та громадських організацій анонсували участь в акції, яка останніми днями дістала пафосну назву «Велика політична реформа». Вперше такі різні за ідеологією, політичними цілями й історією політичні сили та особистості збираються задля спільної задекларованої мети. Об’єднує їх, попри заявлене прагнення глобальних змін правил політичної гри, ще один чинник. Усі вони так чи інакше стали опонентами чинній владній більшості – дуумвірату з двох партій – «Блоку Петра Порошенка» та «Народного фронту».

Хто є організаторами акції?

Один з організаторів акції, народний депутат Мустафа Найєм у посиланні на сайт акції надає перелік усіх організаторів. Також сайт надає перелік громадських організацій, що долучились. Найвідоміші з них – Центр протидії корупції, «Чесно» та Реанімаційний пакет реформ.

Однак у Зверненні організаторів акції 17.10 до Президента та Голови ВРУ, опублікованому на сайті «Українська правда», перелік значно розширюється. Зокрема, підписи під зверненням поставили також Юлія Тимошенко разом з практично усіма іншими нардепами «Батьківщини». Зауважмо дивну позицію «батьківщинців», які не захотіли вплітати в історію з 17 жовтням офіційно політичний бренд, підтримуючи акції протесту персонально.

Також цікавим є той факт, що незважаючи на присутність «Самопомочі» як партії, серед організаторів окремо значиться Семен Семенченко, який представляє «Внутрішній корпус Батальйону «Донбас» – загадкову структуру, сформовану чи то з ветеранів батальйону «Донбас», чи то з найманих працівників однойменної охоронної фірми. Імовірно, така відокремленість пов’язана з небажанням «Самопомочі» брати на себе відповідальність за дії неконтрольованого Семенченка.

Чого вимагають протестувальники?

Вимоги в організаторів відомі давно і, зрештою, містяться в передвиборчій програмі кожної української політичної сили принаймні останні три роки. Знаючи вміння керманичів держави знайти лазівку в будь-якій угоді, організатори акцій протесту сформулювали свої вимоги максимально конкретно: «Голові Верховної Ради Парубію А.В. звернутися негайно до Президента з проханням внести до Парламенту проект закону “Про антикорупційні суди”; 2. Президенту України Порошенку П.О. невідкладно внести законопроект “Про антикорупційні суди”, що схвалений Венеційською комісією (текст в редакції законопроекту №6011) до Парламенту; 3. Голові Верховної Ради Парубію А.В. у вівторок, 17 жовтня, включити до порядку денного наступні законопроекти для розгляду:

– законопроект №1068-2 «Про вибори народних депутатів України»;

– законопроект «Про антикорупційні суди» (внесений Президентом України);

– законопроект №6773 «Про внесення змін до Конституції України (в частині скасування депутатської недоторканності)».

Перший законопроект покликаний скасувати змішану виборчу систему та перейти до пропорційної системи із відкритими регіональними списками. Натомість чинна зараз система, коли одна половина депутатів обирається за мажоритарною системою, а друга – за закритими списками, є причиною підкупу виборців та залежності партій від олігархів. Парадоксально, але цей проект закону був внесений ще в 2014 році нардепами саме від БПП. Однак уже три роки він знаходиться в парламенті, без винесення на голосування.

Законопроект про створення антикорупційних судів мав би ознаменувати запуск ключової ланки в системі антикорупційних органів. Це дало б можливість розблокувати розгляд справ, які розслідують НАБУ та САП. Мова йде про проект Закону № 6011, щодо якого є негативний висновок Венеціанської комісії. Зокрема, в тексті йдеться про те, що «Комісія пропонує відкликати проект №6011 та подати допрацьований від імені президента». Такий висновок не завадив, однак, опозиції наполягати на внесенні саме цього тексту як законопроекту, стверджуючи, всупереч очевидному, що цей текст був схвалений комісією.

Проект Закону «Про внесення змін до Конституції України (в частині скасування депутатської недоторканності)» №6773 зареєстрований в парламенті 17 липня нардепом від «Свободи» Юрієм Левченком. Натомість ще один законопроект про зняття недоторканності зареєстрований Президентом України. Однак в останньому посланні до Парламенту у вересні цього року Порошенко висловився за можливість зняти недоторканність лише з 2020 року, відмовившись від цього кроку зараз.

Реакція влади

Сьогодні уночі Мустафа Найєм написав у своєму Фейсбуці, що, за його інформацією, президент прийняв рішення не йти на поступки мітингувальникам: «За моєю інформацією, на даний момент президент вирішив не йти на компроміс щодо вимог завтрашньої акції. Це невірне рішення, продиктоване страхом проявити слабкість і істерикою довкола завтрашньої акції».

Протягом трьох років президенства Петро Порошенко демонстрував вкрай негативне ставлення до будь-яких вуличних заворушень чи протестів. Така надмірна чутливість до проявів вуличного гніву дивна для людини, яка прийшла до влади саме на хвилі Майдану. Однак попередні реакції Порошенка на подібні явища свідчать про те, що він не схильний дослухатись до ультиматумів з боку вулиці. І організатори та натхненники акцій протесту дуже добре це розуміють, тож навряд чи чекають від Порошенка покірності.

Як один з механізмів протидії вимогам вуличних демонстрантів може бути використана медична реформа, яка внесена в порядок денний цієї сесії. Для того, щоб отримати формальну підставу не розглядати вимоги мітингувальників, керівництво ВРУ може винести на розгляд саме законопроект про медичну реформу, а потім довго, з правками та повторними внесеннями розглядати його в залі. Нагадаю, що попередні кілька місяців саме зусиллями провладних депутатів, зокрема нардепа від БПП Ольги Богомолець, до цієї реформи була прикута увага всього суспільства. Отже, вона може стати ширмою для небажання владної більшості розглядати вимоги мітингувальників.

До того ж представники влади стверджують, що дві з вимог учасників акції протесту влада планувала виконати, оскільки проекти закону про скасування недоторканності та виборчу реформу й так були в порядку денному сесії.

Інтереси сторін

Попри ці запевнення, для влади, зокрема президента, прийняття таких змін зараз є невигідним. Негласний вплив на чинну судову систему через посередників надає президенту потужні інструменти впливу та тиску на політичних соратників й опонентів, дозволяючи протискати необхідні йому ініціативи, як це було з Законом про реінтеграцію Донбасу. А мажоритарна система – це гарантія життєздатності схеми, яка допомагає владі втримувати більшість у парламенті, як не за допомогою депутатів, що пройшли за списками, то хоча б через залежних від уряду мажоритарників – дієва схема ще часів «пізнього» Кучми. Також і зміни до Конституції в частині скасування недоторканності ліквідовують складну схему контролю за депутатами через силові та правоохоронні органи. Ба більше, на Банковій розуміють, що всього впливу президента не вистачить, щоб протиснути необхідні голоси навіть у своїй фракції. Якщо додати сюди властиве для Порошенка небажання йти на поступки вулиці, стануть зрозумілими мотиви поведінки провладних фракцій у вівторок.

Попри зрозумілість, правильність і в підсумку – необхідність прийняття декларованих змін, у таборі опозиції також зібрались гравці з дуже різними цілями. Молоді партії вимагають для себе можливості мати політичне майбутнє, яке зараз є заблокованим через чинну виборчу систему та ручну ЦВК. Важковаговики на кшталт «Батьківщини» та «Самопомочі» чи «Громадянської позиції» сьогодні об’єднані спільним ворогом – чинним президентом. Будь-яке його послаблення зіграє на руку його суперникам на виборах. Націоналісти натомість пам’ятають свої помилки 2014 року, коли недостатня, на думку їхніх виборців, рішучість позбавила «Свободу» місць у парламенті. Відтак вони будуть використовувати будь-яку можливість для появи на вулицях, адже це й досі їх стихія. Хоча Михеїл Саакашвілі і відіграє в цьому процесі основну роль, звичну для нього в Україні – політичного тарана, він у всій цій ситуації за будь-яких сценаріїв виграє найменше. Акції протесту не відкривають для нього механізму інтеграції в українську політичну систему. Навіть якщо за допомогою титанічних зусиль йому вдасться наростити рейтинг, щоб провести свою фракцію у майбутній парламент, голоси його соратників навряд чи будуть вагомими в загальному хорі популістів нового скликання.

За всім цим зі зловтіхою з Женеви спостерігає «ображений» за «Укрнафту» та «Приватбанк» Коломойський. Зрештою, про його участь у підготовці акцій протесту говорять відкрито усі, надто у провладному таборі. Зокрема, в одній з дискусій близький до Порошенка політтехнолог Олег Медведєв заявив, що за настанови «з Женеви» фракція «Відродження», яка має близькі стосунки з Коломойським, «отримала вказівку» не приходити до парламенту. Очевидно, для того, щоб зруйнувати хоча б гіпотетичну можливість виконання вимог опозиції.

Не варто забувати про ворога на східному кордоні, який навряд чи промине нагоду використати цю ситуацію для своїх інтересів. Сьогодні це найбільш очевидний серед усіх гравців, що зацікавлені у максимальному розхитуванні ситуації в країні.

За такої великої кількості чинників, що впливають чи можуть впливати на ситуацію, важко спрогнозувати, чим завершаться (і чи завершаться) акції протесту, оголошені як «Велика політична реформа». Наразі сторони не хочуть іти на компроміс, який кожен з гравців розуміє по-своєму. Однозначним є подальше послаблення команди Банкової, зміщення балансу сил у владній коаліції в бік «Народного фронту», посилення та консолідація опозиції і, як би це не було тривожно, збільшення шансів для Росії й надалі дестабілізовувати Україну.

Біщук Віктор

Комплекс соціальних, політичних та економічних важелів впливу, які Росія застосовує проти України, становить екзистенційну загрозу для нашої держави. Як Києву реагувати на гібридну багатокомпонентну агресію Москви?

Найперше – залишатися спокійними, не панікувати. Не ділити українське суспільство на зрадофілів і патріотів, свідомих і компрадорів. А найголовніше – утриматись від політичних спекуляцій та недоречного популізму, згуртувати суспільство. Якщо Росія прагне роз’єднання українців, розпалюючи внутрішні чвари й автономізми, ми маємо робити протилежне – будувати загальноукраїнський консенсус навколо ідеї виживання української державності. Саме так постає сьогодні питання – ні більше, ні менше!

За цих умов українці мають думати виключно про національні інтереси, відсуваючи на задній план власні амбіції. При цьому ставити реалістичні цілі й досягати їх. Найменше, що зараз потрібне Україні, – це фантасмагоричні ілюзії мрійників, які шкодять справі виживання України не менше, ніж зусилля ворогів. Такими марами сьогодні є досягнення членства в ЄС та НАТО. Це не означає, що ми взагалі не повинні прагнути туди потрапити. Просто зараз це абсолютно нереалістично. Більше того, таке прагнення України є повномасштабною загрозою (навіть не викликом!) і для ЄС, і для НАТО. Тим більше, коли ми доводимо всьому світові, що на Донбасі Україна воює з Росією, а не з сепаратистами. Наші союзники не готові зараз воювати проти ядерної наддержави за українську територію.

Натомість Київ має доступною мовою пояснити Заходові, чим є сьогодні Україна, в чому зиск європейців від співпраці з нею. Найкориснішим тут є позиціонування Києва як захисника Європи. Україна – це військо, яке захищає Європу від російської навали. Таку роль українців підтверджує історія: від часів Київської Русі, Козацької доби і до Другої світової війни наша нація завжди воювала й отримувала звитяги на полі бою.

Українська земля, полита кров’ю патріотів, – освячена, жоден політик не може спекулювати на питанні приналежності територій (як це робить віце-спікер Верховної Ради Оксана Сироїд, говорячи про «донбаську гангрену»). Якщо обирати між людьми і територією, українці мають обирати саме рідну землю – як негуманістично це не звучало б. Люди – це ресурс, території – ознака суверенітету й державності. Проте з цим ресурсом треба активно працювати.

Передусім необхідно відкинути мову ворожнечі й закінчити полеміку про правильних чи неправильних українців (тих, хто «зрадив» Україну, залишившись на окупованій частині Донбасу та в Криму). Зневага – прояв слабкості, вигідний ворогам України. Заручники й колаборанти – не те саме, що сепаратисти і терористи. І хоча сьогодні в Україні активно вивчають досвід Хорватії в питанні деокупації та реінтеграції, ми маємо чітко усвідомлювати – наш кейс зовсім інакший. Серби та хорвати більше відрізняються між собою (в першу чергу релігією), ніж росіяни та українці (особливо «східняки»). Події в Осієку в 1992 році лише на перший погляд нагадують події в Донецьку в 2014-му. Насправді ж українська історія протидії гібридній війні абсолютно унікальна. Тому сьогодні ми потребуємо створення якісно нових практичних інструментів. Але у сенсі примирення нам є чого повчитися у хорватів. Передусім – міжлюдської комунікації. Українці мають зрозуміти, пробачити і піклуватися про українців (громадян України), які залишились по той бік – в окупації. Нав’язувати любов не потрібно, але показувати небайдужість – обов’язково.

Для цього є важливий і доступний інструмент – переселенці з Донбасу та Криму, які живуть у всіх регіонах України. Крім родинного спілкування, доцільно було б збільшити вагу голосу переселенців через залучення й уповноваження переселенського активу на участь в переговорах у форматі тристоронньої контактної групи в Мінську. Долю Донбасу мають вирішувати люди, які його знають та розуміють. І люблять малу Батьківщину щиро, всім серцем, а не користуються нею для прикриття російської агресії в Україні (бенефіціари соціального ліфту з «ДНР-ЛНР»).

Крім переселенців, держава Україна має перейматися й суспільними настроями українців, які сьогодні дуже різні: від волонтерства – до індиферентності й неприхованої симпатії до «сильної руки» Путіна. Волонтерський рух для забезпечення потреб фронту – унікальний інструмент української АТО, коли частина суспільства звалила на власні плечі роботу держави. Проте з часом гібридна війна низької інтенсивності пригасила запал волонтерів. В умовах протидії зовнішньому агресору, що відбувається не лише на лінії зіткнення, а й у Києві (регулярні терористичні акти), волонтерство має бути не емоційним поривом обраних (сьогодні до нього залучено не більше 5% населення), а стати масовим явищем.

Держава має координувати й допомагати волонтерам, популяризувати їхню діяльність. Інший напрямок – позитивна мілітаризація свідомості українців, які мають розуміти, в який час вони живуть. Саме сьогодні вирішується доля України, й від усвідомлення ролі кожного українця у відбитті російського імперського реваншу залежить не лише незалежність нашої країни, а й геополітичне майбутнє Європи.

Натомість сьогодні українці демонструють дещо цілком протилежне: замість згуртування – тікають від проблем і злиднів за кордон. Армія українських трудових мігрантів у країнах Західної Європи зростає найвищими темпами. Більшість із них не хочуть повертатися в Україну, воліючи залишитися в Європі на постійній основі (це загальна проблема країн Центральної та Східної Європи). З України їде найкраща освічена молодь – демографічне виснаження, відчутне вже сьогодні, загрожує вимиранням української нації. На території найбільшої держави Європи сьогодні живе лише близько 40 млн людей (справжніх цифр ніхто не знає – останній перепис населення проводився ще в 2001 році). Скільки нас буде через 10 років?

У цій достатньо безнадійній ситуації втішає лише той факт, що ми не самі зі своїми проблемами. У той час, як західні європейці (у Нормандському форматі представлені Францією та Німеччиною) турбуються про економічну вигоду від торгівлі з Росією більше, ніж про збереження територіальної цілісності однієї європейської держави, східні європейці налякані загрозливими тенденціями на своїх кордонах. Саме останні – Польща, Румунія, країни Балтії – є природними союзниками України.

Проте їхня сукупна військова міць недостатня для того, аби протистояти Росії. Єдина справжня надпотуга в НАТО – США, які мають узяти на себе основний тягар у відбитті російської агресії в Європі (а Україна є невід’ємною частиною Європи). Не варто забувати й про інших друзів України у світі – завжди проукраїнську Канаду, віддалену Австралію, високотехнологічну Японію. З усіма союзниками Україна має ділитися своїми спостереженнями та досвідом. Якщо Росія переписує природу конвенційних загроз, то Україна має переписати інструменти протидії цим загрозам. Лінія зіткнення на Донбасі – поле для найсміливіших експериментів з ведення сучасної війни у зіткненні західної цивілізації не з відсталими релігійними фанатиками, а з передовою технологічною наддержавою. Роль України визначна й унікальна не лише для утвердження власної державності, а й для забезпечення майбутнього Заходу. Чи впораємось ми з нею?

Валерій Кравченко

У вівторок, 26 вересня, близько 10 вечора почали вибухати склади боєприпасів біля містечка Калинівка, що під Вінницею. Це одні з найбільших складів в Україні. І це четверта велика пожежа на українських складах зі зброєю за останні два роки.

Оперативна евакуація

Із Калинівки і навколишніх сіл 27 вересня МНС оперативно евакуювали близько 30 тисяч осіб. Саме гасіння пожежі завершили теж до кінця дня 27 вересня, хоча деякі поодинокі вибухи лунали ще наступного дня. Волонтери також швидко допомогли людям необхідними речима, а до місця надзвичайної події приїхали керівники армії, силових структур, надзвичайники і керівництво країни.

Внаслідок пожежі постраждали близько 2000 будинків: 16 зруйновані цілком, одна особа поранена. Сапери шукатимуть нерозірвані снаряди ще кілька місяців.

Силові структури перекладають відповідальність одне на одного

Силові структури перекладають відповідальність за пожежу одні на одних. На екстреній нараді у президента в ніч на 27 вересня відбулася перепалка між главою РНБО Олександром Турчиновим і командувачем генштабу ЗСУ Віктором Муженком.

Турчинов заявив, що винні всі, «починаючи від глави Генштабу і по всій вертикалі тих, хто відповідає за оборону країни». У відповідь Муженко заявив, що критики керівництва армії працюють на Росію. «Завдання критиків генштабу збігається з намірами зовнішнього агресора. Їх завдання переконати суспільство, що командування ЗСУ неспроможне адекватно реагувати на загрози, щоб таким чином сіяти сумнів у здатності ЗСУ захистити народ, щоб убивати довіру до армії заради своїх політичних амбіцій», – заявив командувач генштабу.

У відповідній статті РБК йдеться, що ця пожежа швидко перейшла в політичну площину – перекидання відповідальності між силовиками, які є ставлениками партії президента «БПП», і їх союзників по коаліції з «Народного фронту». Суперечка між ними точиться за те, хто краще зможе керувати військовим майном, після прийняття нового закону про окуповані території, а також через піар власної політичної сили.

Основна версія – диверсія

Коли сталася подія у Вінницькій області саме тривали планові антитерористичні навчання за участі СБУ та інших силових структур.

Генпрокуратура розслідує чотири версії: диверсія, недбальство посадовців Міноборони, навмисний підпал і людський фактор. Пріоритетною є версія про підпал російськими диверсантами. Військова прокуратура розслідує одну версію – диверсія.  

СБУ допитує військових, які охороняли склади. Відомо, що двоє охоронців були в ту ніч п’яними. У сюжеті “5 каналу” йдеться, що двох старших офіцерів, які охороняли військові склади напідпитку, відсторонять від виконання службових обов’язків і притягнуть до відповідальності. Йдеться про військових, що відповідали за арсенали, де зберігались постріли для ракет “Точка-У”.

«Затримані диверсійні групи» і «безпілотник, який чули»

Журналіст Юрій Бутусов заявив, що «антитерористичні навчання» були лише прикриттям, насправді СБУ, МВС і ЗСУ проводили контрдиверсійну операцію в Вінницькій області. «Про можливість диверсії у Вінницькій області саме в цей день було відомо СБУ, влада провела масштабний пошук диверсантів. 26 вересня – день народження президента Порошенко, і диверсія в його рідній Вінницькій області не може бути збігом», – заявив Бутусов.

Співробітник Головного управління розвитку і супроводу матеріального забезпечення ЗСУ Сергій Місюра заявив, що напередодні вибухів затримали кілька диверсійних груп. Проте громадськості так нікого і не показали.

Позаштатний радник президента і помічник міністра оборони Юрій Бірюков заявив, що причиною пожежі на складах міг стати безпілотник, яким скинули вибухівку на снаряди, що були на відкритій поверхні: «Боєць одного з постів встиг доповісти про дивний звук. Через кілька секунд почалися розриви на відкритому майданчику. Схоже, безпілотник… СБУ намагалася перехопити його. Кажуть, неофіційно, когось затримали. Але хтось прорвався», – додав він. СБУ жодного затриманого диверсанта громадськості не показала.

«Склади охороняли абияк»

Головний військовий прокурор України Анатолій Матіос заявив, що склад площею 60 га погано охороняли 17 літніх осіб, а гроші, які виділялися державою на охорону, йшли невідомо на що, а ось слідів диверсії не виявлено.

Проте солдат, який служив на складах у Калинівці, стверджує, що склади охоронялися дуже добре, і сумнівається, що на територію могли потрапити диверсанти.

«Боєприпасів там практично не було»

48-й арсенал (військова частина А1119) — база зберігання боєприпасів ЗСУ у Вінницькій області діє з 1938 року. Розташований за 2 км від містечка Калинівка. На арсеналі могло зберігатися до 188 тис. тон боєприпасів. Населення Калинівки – 20 тис осіб. Від містечка до обласного центру – 20 км.

Міністр оборони України Степан Полторак заявив, що на складах у Калинівці було 83 тис. тон боєприпасів, і з них лише 68 тон були готовими до застосування, решта – компоненти до боєприпасів і металобрухт. Також, він розповів, що на утримання цього складу в 2017 році з бюджету виділили 25 млн. грн.

Помічник міністра оборони Бірюков заявив, що частина боєприпасів, що розірвалися внаслідок пожежі на складах у Калинівці, була списана й підлягала утилізації.

«Калинівка не вплине на виділення США зброї для України»

Президент Порошенко закликав правоохоронців знайти і притягнути до відповідальності винних у пожежі. Прем’єр Гройсман заявив, що уряд передбачив на відбудову пошкоджених об’єктів інфраструктури 100 млн. грн.

Спеціальний представник Держдепу США з питань України Курт Волкер заявив, що рішення США про надання Україні летальної зброї не залежатиме від вибухів на складах у Вінницькій області.

Ігор Тимоць

У світовому Індексі сприйняття корупції (СРІ) за 2016 рік Україна отримала 29 балів зі 100 можливих. Це на два бали більше, ніж минулого року, однак, за словами експертів, недостатньо для країни, влада якої назвала боротьбу з корупцією головним пріоритетом своєї діяльності.

Таким чином у всесвітньому рейтингу СРІ Україна посідає 131 місце з-поміж 176 країн. Цю сходинку з показником 29 балів разом з нами розділили Казахстан, Росія, Непал та Іран. За інформацією Transparency International Ukraine, поліпшенню позиції України у світовому рейтингу сприяло розгортання антикорупційної реформи, проте відсутність дієвої судової системи та фактична безкарність корупціонерів не дає Україні зробити потужний ривок і подолати 30-бальний бар’єр, що зветься «ганьбою для нації».

Про найбільшу проблему на шляху подолання корупції, а також, як навчити дітей змалечку не боятися корупціонерів, розповів керівник Transparency International Ukraine, співголова Реанімаційного пакету реформ Ярослав Юрчишин під час зустрічі «Майбутнє розпочинається вже сьогодні» на платформі TEDx в УКУ.

Портал polukr.net пропонує ознайомитися з основними тезами спікера.

Феномен корупції в тому, що її реально дуже важко виміряти. Так само важко зрозуміти, коли і звідки вона взялася, і чому нібито хороші люди дуже часто обирають неправильний шлях для досягнення своїх цілей – коштом інших людей. Корупція – це насправді наслідок. Наслідок чого? Про це ми зараз і поговоримо.

Коли з’явилася корупція? Важко визначити, бо дописемний період історії людства залишив нам дуже мало відомостей. Наскельних малюнків корупції немає. Але, наприклад, один із біблійних праотців, Яків, за допомогою корупційного діяння фактично викрав у свого брата Ісава первородство, яке в ті часи давало більше прав і благ. У злочинній змові зі своєю матір’ю він, одягнувшись як старший брат і видавши себе за нього, обдурив незрячого батька і став правителем та одним із праотців староєврейського народу. Це була класична корупція: використання наближеності до влади або владних функцій для того, щоб отримати певні пільги.

У всі часи з корупцією намагалися боротись. У всіх найдавніших законах були певні обмеження щодо корупції. Вже в законах Хамурапі (а це приблизно 2 тисячі років до н. е.) був цілий розділ про неправильних суддів та про їх покарання.

Боролися з корупцією по-різному в різні часи, інколи навіть дуже жорстоко. Про один такий випадок хочу розповісти. Він, до речі, показує, чому покарання за корупцію не завжди спрацьовує. У Давній Персії був собі суддя Сесам. Він був дуже впливовою людиною, але почав брати хабарі. Цар дізнався про це, наказав його зарізати (у ті часи таке дозволялося), оббілувати, порізати шкіру на тоненькі пасма й натягнути їх на крісло, на якому сидів Сесам. Наступний цар посадив на це крісло сина Сесама, який був одним із найчесніших суддів. Але навіть така жорстокість не допомогла: всі країни, розташовані нині на території Давньої Персії (Іран та Ірак. – Ред.), – сусіди України за так званим рейтингом сприйняття корупції, який щороку заміряє Transparancy International, і який показує, наскільки країна сприймається корумпованою.

Корупція – дуже складне явище. Насправді це наслідок неефективності влади, недотримання правил, відсутності верховенства права. Виміряти саму корупцію дуже важко. Ми оцінюємо її відображення в дзеркалі: як нас сприймають, наскільки ми корумповані. І тут цікава річ: що більше ми говоримо, що ми корумповані, то більше вважаємо себе корумпованими, і світ нас такими вважає. Дуже часто в країнах, які поруч з нами у списку (наприклад, Росія чи Іран), ситуація набагато гірша, ніж у нас. Але вони вважають себе менш корумпованими.

Є й інший досвід. 1498 року міська рада Брюгге замовила картину зі сценою з життя судді Сесама. Її повісили в залі судових засідань так, аби це бачив кожен суддя, щойно зайде до зали. Це було послання до суддів: «Воно тобі треба?». У середньовіччі суддю навряд чи оббілували б – радше спалили б. Але що ми маємо сьогодні? Бельгія – на найвищих позиціях щодо несприйняття корупції. Висновок: превенція (тобто запобігання корупції) дуже часто є набагато ефективнішою, аніж покарання.

В Україні дуже багато уваги приділяють покаранню і набагато менше – створенню умов, щоб унеможливити корупцію. Чи можемо ми бути у цьому успішні? Ймовірно. Але подумаймо також над тим, чи справді корупція є аж такою проблемою, яку неможливо здолати, чи ми просто звикли про неї говорити?

Український Центр економічних стратегій порахував: якби ми подолали корупцію приблизно так, як це зробила Польща (Україна має зараз 29 зі 100 балів в індексі сприйняття корупції, Польща – 62. – Ред.), ВВП протягом 2007-2016 років зріс би на 13%, а це 21 млрд доларів. У розрахунку на одну людину ВВП зріс би на три тисячі доларів. Ось що нам коштує неподолана корупція і наше сприйняття, що в Україні побороти її дуже важко.

З чого починається прогрес у подоланні корупції? З того, що ми шукаємо шляхи її подолання, а не боїмося її як чогось страшного. У Любомира Гузара є дуже глибока думка: «Корупція – це передусім хвороба власної душі, а вже потім політична хвороба». Перед тим як здійснити злочин, ми приймаємо рішення про його здійснення. І на нас дуже впливає оточення. На жаль, в Україні діти виростають у середовищі, де корупція – або норма, або доступний механізм отримання певних пільг. І це не пафос. Коли діти вперше зіштовхуються з корупцією? Банальна історія. Батьки прийшли з батьківських зборів у садочку, розказують про побори, корупціонерів у владі, які примушують здавати гроші і т. д. Для дитини батьки – це найцінніші люди у світі, просто супергерої. І таким чином ми робимо закладку: «Корупція не може бути подолана навіть найсильнішими людьми – батьками». Додатково накладається традиційне сприйняття українцями влади. Для нас влада – чужа. Нами керували австрійці, поляки, росіяни, і навіть коли керують свої, вони швидко стають ворогами. Є феномен: людина, яка приходить у владу, одразу сприймається по-іншому. Людина не змінилася, вона, може, ще не класовий ворог, але вже точно не друг. Це пострадянське сприйняття держави як монстра, який усе має зробити за вас, для вас і бажано, щоб ви не напружувались.

Чи можна в таких умовах щось робити? Можна, і в нас є позитивні приклади. Через негативну селекцію, коли у владі залишалися переважно люди, які вміли створювати схеми замість того, щоб створювати додаткову вартість, ми виховали надзвичайно креативний клас корупціонерів. Нещодавно ми були на одному міжнародному заході, де представники різних організацій з різних країн розповідали, що їм вдалося зробити. І от українці – не казахи чи росіяни! – сиділи і «на ходу» зламували кожну з цих систем.

В Україні вміють заробляти на корупції, і це унікальна тема. Як на цьому заробляє прокуратура, частина нереформованої поліції, суди, я не розповідатиму – про це, напевно, всі чули. Я розкажу, як заробляла на корупції Тендерна палата. Громадська організація зареєструвала на себе поняття «тендерні процедури». Тобто коли держава щось продає чи купує – це певний процес, і цей процес номінально був власністю тієї громадської організації. Щоб брати участь у тендерах, треба було придбати сертифікат, тобто – заплатити. Переважна більшість учасників, які виходили на ці тендери, і так були в схемі, тож вони не йшли в суд щось оскаржувати. Плечі були хороші: тодішній натхненник і очільник Тендерної палати Антон Яценко і зараз є народним депутатом України. До Верховної Ради його завела Юлія Тимошенко під брендом прогресивного економіста. Щороку він вимивав близько 10 млрд гривень. Діяльність Тендерної палати припинив Віктор Янукович, який чітко сказав: «Я з ними ділитись не буду».

Не так давно, розуміючи стан справ, на базі ініціативи «Нова країна» зібрався бізнес, який сказав: це цікавий ринок, ми туди прийшли б, але нас не пускають. Їх підтримали люди, які ще не були у владі, але були готові туди йти (зокрема, Павло Шеремета), і сказали: «А давайте просто відкриємо все, зробимо тендерну процедуру такою, щоб усі бачили все».

Сьогодні система Prozorro – це бренд України. Раніше були Шевченко, Кличко і Чорнобиль, а зараз додалась Prozorro. Корупція зникає, якщо її підсвічувати. Не обов’язково вся й одразу. Ті, хто раніше заробляв на тендерних закупівлях, під прикриттям війни «пробили» собі через Верховну Раду окремі напрямки, для яких використання Prozorro необов’язкове, – військові або енергетичні закупівлі. Де немає Prozorro, там суми закупівель в рази вищі.

На перший погляд, усе виглядає дуже страшно, тож постає запитання, чи можу конкретно я побороти корупцію, яка мене стосується? Звісно! Повертаємось до прикладу з дитячим садочком. Що заважає батькам створити відкритий банківський рахунок, куди всі скидають обумовлені кошти і домовляються, за якими процедурами будуть проводитись закупівлі? Все прозоро, всі задоволені; батьки й адміністрація садочка не мають підстав дорікати одне одному. За вечерею батьки розповідають дітям, як добре все організовано, діти пишаються своїм садочком і не йдуть туди як на каторгу, адже там сидять корупціонери. Відповідно, ми починаємо пишатися своєю країною. Що для цього треба? Тут ми приходимо до певного креативу. Сьогодні є багато сучасних технологій, придатних для застосування, і найприкольніше те, що нинішні корупціонери їх не розуміють. Там, де є ІТ-рішення – Prozorro, Є-дата тощо, – все починає працювати нормально.

Що треба зробити? Перше – не влазити в корупційні дії. Друге – обрати конкретний випадок корупції поруч із вами і боротися з ним. Далі – згуртування однодумців, пошук варіантів для зменшення корупції, пропагування цих рішень. Креативно долати корупцію можна тільки разом, тільки тут і тільки зараз. Розмовами й обіцянками покарання корупцію не подолаєш.

Підготувала Мирослава Іваник

Книга репортажів Вітольда Шабловського про трагічні події на Волині у 1943 р. вийшла минулого вересня. А під час останнього Форуму видавців у Львові автор презентував український переклад. «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині» – під такою назвою книжка вийшла у «Видавництві Старого Лева», її переклав Андрій Бондар. Це історії людей, яких врятували українці на Волині, а також тих, хто рятував поляків. І це альтернативний погляд на трагічні події.

Розмова з Вітольдом Шабловським – саме про це видання, а також про українсько-польські відносини сьогодні, роботу над новим проектом і гостювання у бабці Барака Обами.

– Вітольде, чому Ви вирішили написати книгу про Волинь?

– Я ніколи не цікавився Волинню. У мене там жодних родичів, ніхто звідти не походить. Одного разу я їхав зі Львова і вирішив зупинитись на ніч у Луцьку, щоб подивитись на замок Любарта. Люблю так собі спланувати подорож, щоб ще щось цікаве побачити.

Під’їжджаючи до Луцька, бачу таблицю, на якій пише – Волинська область. І згадую у цей момент, що колись була Волинська різня, але я про це нічого не знаю. Коли приїхав до готелю, почав шукати в Інтернеті інформацію про ці події. Перші кілька сторінок у Google дуже страшні – розрізані животи, відрізані руки, голови.

Але на 4 чи 5 сторінці пошуковика натрапив на брошурку, яку видав Інститут національної пам’яті. У ній згадано українців, які рятували поляків. Ніяких історій, тільки факти – хто, з якого села, і кого врятував.

Місцями було більше інформації, наприклад, про двох братів, один з яких був в УПА, а інший – рятував поляків.

І це мене зачепило. Нам розповідають, як там катували поляків, а тут історія про те, що у найчорніші ночі цієї розправи, під час війни, тисячі людей, ризикуючи своїм життям, допомагають своїм сусідам. Коли почав читати цю брошуру, то відразу зрозумів, що хочу написати про це репортаж. Спочатку планував 2–3 тексти, а вийшла книжка.

І тут мені не йшлося про українсько-польський контекст, я ніколи цим не цікавився. Мені йшлося про те, що це універсальна тема, як у такий важкий час може існувати добро.

– Як її сприйняли у Польщі? Вона вийшла, коли питання Волинської трагедії у Польщі гостро звучить.

– Звичайно, була група людей, яка звинувачувала мене, називала бандерівцем. Але у середовищі людей з Волині – добре, вони теж розуміють, що без допомоги українців було дуже важко пережити цю війну у 1943 році.

Коли говорив з поляками, героями книжки, вони кілька годин розказували, як це було страшно, а потім все ж згадували, що їх врятували українці.

Люди часто цього не пам’ятають, це не перша річ, про яку вони згадують, розповідаючи про ці події.

Як вийшла книжка, то швидше позитивно про неї говорили. Вона вийшла тоді, коли й фільм Смажовського (фільм «Волинь» режисера Войцеха Смажовського. – ред.). Але там все узагальнено. Я боявся, щоб моя книжка не була такою.

Мені важливо було провести читача через події 1943 року на Волині, але не травмувати його. Не описувати детально, що українці і поляки робили. Я хотів, щоб читач міг уявити, як там було, як вони боялись, хоч старався прямо про це не говорити.

Для Польщі це особлива книжка. Бо у нас більшість видань про Волинь, як фільм Смажовського – відтинання рук і ніг.

– Чи щось залишилось поза книжкою?

– Коли вийшла книжка, мені надсилали багато історій, в яких люди пишуть про своє життя. Хтось мені написав, що батько Степана Бандери, який був священиком, врятував польських сусідів. Хтось написав мені, що вже чотири покоління таких сусідів відвідують одні одних. Цікаві речі почали відбуватися після виходу книжки. Можна було б другий том написати. Але з тих речей, які я зібрав на Волині, – все є у книжці.

– Як було на Волині під час експедиції?

– Не уявляв, як маю це зробити. Ну приїду туди, побачу першу дерев’яну хату, стану перед нею, постукаю у двері, вийде якась бабця чи дідусь, і що я скажу? «Добрий день, може щось мені розкажете?» Десь півроку я обмірковував цю ситуацію. І мене це дуже мучило, але все ж зібрався. Поїхав, зупинився перед першою дерев’яною хаткою, як собі це й уявляв. І мені відкрила двері пані Олександра Васейко, у книжці вона – п. Шура. І з неї почалась моя книжка про Волинь. Це дуже світла людина. Хоч бідна, але коли щось має, дивиться кому б віддати. Я їй привозив різні подарунки, вона могла за 10 хвилин їх роздати.

І саме вона налаштувала мене на інші розмови. У мене не було жодних труднощів на Волині, але це тому, що від початку я запланував говорити тільки з добрими людьми. Шукав тільки добра. Мені показували, де живе чоловік, який мордував поляків, але я не захотів з ним розмовляти. Вбивати тоді не було жодною відвагою, це було шаленство. А великою відвагою тоді було протистояти всім і намагатись когось врятувати. Я вважаю, що розмовляв з відважними людьми.

– Як вважаєте, чому знову активно використовують тему Волинської трагедії і як змінилось ставлення поляків до українців останнім часом? І чи це не сценарій третьої сторони?

– У Польщі за короткий час з’явилось мільйон українців. Стільки українців ніколи не було. Це статистика. Куди не підеш – чуєш український акцент.

З іншого боку, маємо уряд, який грає ксенофобською картою, який лякає поляків іншістю. І, на жаль, політики можуть багато що зіпсувати. Поляки, які ще кілька років тому були досить приязно налаштовані до світу, закрились від страху. Ми єдині у всій Європі, де немає арабів, мусульманів, але водночас найбільше їх боїмося. Є країни, де живуть мусульмани, де є замахи, де може бути небезпечно, але там менше бояться, ніж у Польщі, де нічого не відбулось, де тиша і спокій. Це також перекладається на польсько-українські відносини.

Абсолютно переконаний: коли поляки з українцями сперечаються, то у Кремлі відкривають шампанське. Все роблять для того, щоб нас посварити. Для чого всі ці республіки були оголошені на сході України? Чому вони всі так активно згадують річницю Волинської різні? І в соцмережах писали, і навіть урочистості влаштовували. Для чого?

– Дуже часто чи не єдиними адвокатами України за кордоном є інтелектуали, люди культури. Чи хоч трохи культура протистоїть пропаганді у Польщі та Європі?

– Є багато людей з особливою ворожістю. А є ті, які не мають поняття, що тут відбувається.

У Польщі дуже багато книжок виходить про Україну. Ще кілька років тому не було, а тепер можна знайти у книгарнях переклади багатьох молодих авторів. Відтоді, коли почався Євромайдан і війна, вийшло кілька десятків книжок польських авторів про Україну. І багато людей приїжджає до нас. Чи це має значення, чи цей голос чути далі у Європі? Не знаю.

– На чому може сьогодні будуватись дружба українців і поляків?

– В історії ми насолили один одному. Ми вам і ви нам. Але я вважаю, що ми все ж братні нації, як родина. Мова подібна, історія нас подібно вчила, якийсь спільний досвід і аналогічні проблеми маємо. І попри тему Волинської трагедії, яка повертається, то між нами немає спірних моментів. Може є враження, що політично зараз гірші дні, але загалом, як на мільйон українців у Польщі, немає інцидентів. Українці у такій кількості можуть втопитись серед поляків, бо ми дуже подібні. І думка польського МЗС, щоб Львів був у польських паспортах – то параноя. За такі речі можна тільки стидатись.

– Що допомогло Польщі вирватись вперед, адже ми дістали свободу майже одночасно?

– Було добре кілька років, а зараз маємо уряд, який це руйнує. Хоча не скажу, що все було добре. Багато поганих речей сталось і ми платимо тепер. Про це йдеться у моїй книжці «Танцюючі ведмеді». Ця книга про те, що свобода – це дуже складно. Є свої плюси, але часом забагато вибору, забагато можливостей, і не можеш собі дати з тим ради.

А зараз вибрали до влади дуже невідповідальних людей. І наша участь у Євросоюзі під загрозою. Думаю, він скоро поділиться на ті країни, які інтегруються, мають спільну валюту, і на союз «Б». Боюсь, цей потяг поїде далі без нас.

– Як почались Ваші стосунки з Україною?

– У дитинстві їздив з батьками на відпочинок під Заліщики. І навіть не зауважив, як навчився розмовляти українською. Зрозумів це тільки у старшому віці, під час навчання в університеті, коли зі своїми приятелями українцями напивався горілки і починав говорити українською.

Через ті відпустки Україна була завжди для мене близькою і важливою. І коли подорослішав, Україна стала першим місцем подорожей – це був Крим, Одеса, Київ. Як був на першому Майдані в Україні, місяць мешкав у Києві. Загалом був в Україні 45 разів. І митники дуже часто на мене дивляться, як на «човника», але потім бачать, що я ще був у Болівії, Перу, США, значить щось не те.

– А про що пишете зараз?

– Працюю над книжкою про кухарів диктаторів – Поль Пота, Фіделя Кастро, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Садама Хусейна. Про історію їхнього життя і рецепти тих страв, які готували для своїх правителів.

Наприклад, улюблена страва Фіделя – молочне порося, яке тільки народилося. Це поросятко душили і кидали в гарячу олію.

Стосунки з кухарями – це щось особливе. Кухар часом заміняє маму, адже це той, хто готує їжу – те, що колись робила мама в дитинстві. І вони дуже цікаві люди, мають свої погляди на життя диктатора, на більшість його вчинків. Кухар Енвера Ходжі запевняє, що це саме він керував країною, бо за допомогою відповідних смаків міг вправити диктатора у добрий чи злий гумор.

– То в межах цього дослідження ви заїжджали в гості до бабці Барака Обами?

– Так, я їздив до кухаря Іді Аміна, який мешкав за 20 км від бабці Барака Обами. Відвідав її з цікавості. То було тоді, коли у США тривала президентська кампанія і кузен Обами Малік розповів, що буде голосувати за Трампа.

Бабця мого перекладача походила з того ж села, що бабця Обами, тому вона дуже щиро з нами розмовляла. Казала, що Малік – дурень і чорна вівця в родині, що ніхто його не шанує. Він найстарший і за традицією має бути головою родини. Тому йому важко змиритись, що його молодший кузен має повагу, є президентом США. І заздрячи, підтримав Трампа.

Бабця – фермерка, має 92 роки. За два дні до нашого приїзду приймала пологи у корови, має велику силу, дуже весела та привітна.

Розмовляла Оля Вишня

Довідка

Вітольд Шабловський – польський журналіст і репортажист, автор книг «Вбивця із міста абрикосів» про життя і культуру Туреччини, «Наша маленька ПНР» про життя у Польщі 80-х, «Танцюючі ведмеді» про Болгарію та інші посткомуністичні країни. Книги перекладені українською і вийшли у видавництві «Темпора».

Дістав низку престижних нагород за свої репортажі – Melchiora, Amnesty International, Нагороду імені Беати Павляк, премію Ришарда Капусцінського, номінований на «Ніке».