Євроскептицизм – «на коні». Це засвідчили парламентські вибори в Італії, що відбулися в неділю 4 березня 2018 року. В Європі триває битва між антисистемними і праворадикальними рухами. Президентські вибори у Франції та парламентські в Чехії продемонстрували зростання антипопулістських (насправді – таких самих популістських) платформ, що грають не на ідеологічному полі, а на потребах громадян. Саме на них заробили собі електоральний капітал «нові обличчя» – Еммануель Макрон та Андрей Бабіш.

Вибори в Італії завершилися впевненою перемогою «Руху п’яти зірок» Луїджі Ді Майо, який набрав близько 31%. Однак про повну перемогу «антисистемників» говорити зарано, адже свої відсотки взяла права «Ліга Півночі» (близько 19%), правоцентристи з «Вперед, Італіє!» Сільвіо Берлусконі (13,5%), а також націоналісти з «Братів Італії» (4,2%). Альянс правих сил із «Рухом п’яти зірок» забезпечить Італії впевнену коаліцію, про яку вже говорять в країні. Її базові цінності – зменшення тиску Брюсселя та антимігрантське законодавство, яке скоротить безробіття серед італійців. Проте Україні важить інше: у сфері зовнішньої політики ця коаліція ратує за відновлення дружби з Росією та послаблення або зняття санкцій.

Вочевидь, російські спецслужби не обійшли своєю увагою виборчі перегони в Італії. У ЗМІ час від часу з’являлися компрометуючі повідомлення про роботу «тролів» у соціальних мережах та «вкиди» фейкових новин для посилення позицій проросійських партій (передусім «Ліги Півночі»). Така практика втручання вже стала нормою після схожих кампаній у Франції, Німеччині та Австрії. Об’єктом нападу кожного разу були проєвропейські сили. У випадку Італії – правляча Демократична партія та кабінет міністрів Маттео Ренці.

З огляду на «гарячу» промову президента Росії Володимира Путіна 1 березня 2018 року, який виступає за зміну нинішнього світоустрою, майбутній прем’єр-міністр Італії (сьогодні є два основні кандидати – Маттео Сальвіні з «Ліги Півночі» та Луїджі Ді Майо з «Руху п’яти зірок») виглядає ситуативним союзником російського лідера. Мета росіян базується на античному принципі «розділяй і владарюй» – роз’єднати і послабити ЄС, зробивши його беззахисним. Євроскептики і націоналісти – найзручніша зброя для цього.

Під питанням і позиції Італії в НАТО, що ставить під загрозу єдність цієї організації та захищеність її південного флангу. Про вихід Італії з Альянсу не йдеться, проте найрадикальніші депутати з «Ліги Півночі» та «Братів Італії» вже сьогодні вимагають зменшити військову присутність США на Апеннінах. У столиці Італії розташований Оборонний коледж НАТО – вища школа для навчання офіцерів країн-членів Альянсу. Також в Італії розміщені три військові бази ВПС США. Найбільша і найважливіша – авіабаза Авіано на північному сході Італії в регіоні Фріулі-Венеція-Джулія. На цій базі зберігається найбільший арсенал тактичної ядерної зброї США – від 70 до 110 боєголовок. Цікаво, що цей регіон Італії вважається найбільш сепаратистським. У жовтні 2017 року тут навіть ініціювали референдум щодо від’єднання (другий за рахунком, перший був проведений в електронній формі у березні 2014 року).

Результати виборів в Італії мають велике значення для України. По-перше, в цій країні проживає близько 1 млн українських мігрантів. По-друге, Італія стала прихистком для російських пропагандистів, які 2017 рік провели дуже активно, відкривши в Турині «Представництво ДНР» та організувавши низку пересувних виставок, що репрезентували російський погляд на події в Україні. Примітно, що безпосередню допомогу росіянам надавали активісти «Ліги Півночі» та «Братів Італії». По-третє, Італія зараз головує в ОБСЄ, й цілком зрозуміло, що порядок денний організації може бути змінений на користь інтересів Рима.

Центральний серед цих інтересів – боротьба з мігрантами, для яких Італія є зручним транзитним каналом. Прецедентом для італійців має стати приклад французів. Наприкінці лютого 2018 року Еммануель Макрон представив законопроект, який запроваджує суворі правила перетину кордону й ускладнює мігрантам можливість потрапити до Франції. Італія може не лише продублювати внутрішні положення закону, а й спрямувати ресурси міжнародних організацій (НАТО, ЄС та ОБСЄ) на посилення місій у Середземному морі (місія НАТО «See Guardian», місія ЄС «Софія»). За відсутності прогресу з мирного врегулювання конфлікту на Донбасі, нарікань на роботу СММ ОБСЄ новий уряд Італії буде готовий перенести центр уваги експертів у середземноморський регіон. Це, безумовно, зіграє на руку Росії. Продовження дебатів у НАТО в контексті Брюсельського саміту про першість загроз призведе до зіткнення Італії з Польщею та країнами Балтії: одні виступатимуть за посилення південного флангу, інші – за продовження розбудови системи оборони проти Росії на східному напрямку. За цих умов надважливою є позиція США, яка має збалансувати інтереси сторін.

В будь-якому випадку Україні результати виборів в Італії несуть дуже мало позитиву. Рим ніколи не був лобістом або союзником Києва, але сьогодні відстань ще збільшилася. Наступ євроскептиків продовжується, кількість друзів-лібералів України в Європі зменшується. Коли європейські цінності стають дедалі розмитішими, для Києва є сенс не втрачати бодай тих друзів, які однаково оцінюють стратегічне середовище і характер загроз.

Валерій Кравченко

До осені 2018 року в Україні може з’явитися Центр моніторингу та протидії дезінформації та пропаганді – за аналогією з фінським Центром протидії гібридним загрозам, який у вересні минулого року заснували в Гельсінкі 12 країн ЄС у співпраці з НАТО. Концепцію цього Центру розробило Міністерство інформаційної політики України і скерувало на погодження до Брюсселя. Зазвичай, розгляд таких пропозицій у штаб-квартирі Альянсу триває від двох місяців до півроку. У випадку позитивного рішення Україна доєднається до своєрідного «пояса інформаційної безпеки», який мав би ефективно захищати Європу від агресивних пропагандистських впливів з боку Росії.

Минулий тиждень в Україні виявився багатим на події, заяви і рішення, суть яких можна окреслити як «звикання до НАТО». Останнім вагоме слово в цій темі сказав Петро Порошенко, який 16 березня відвідував визволене українськими військовими село Катеринівка і контрольно-пропускний пункт «Золоте» на Луганщині. Ймовірно, перебуваючи під враженням від побаченого на лінії зіткнення, Президент заявив: «Нехай наші партнери по НАТО навіть не сумніваються, що російські генерали вважають війну на cході України лише першим етапом війни з Альянсом. Це попри те, що Україна ще не є його членом, що ми маємо статус аспіранта, і найближчим часом наполягатимемо на схваленні ПДЧ – Плану дій щодо членства. Я вже, до речі, віддав розпорядження готувати проект поправок до Конституції, який на рівні Основного закону закріпить наше прагнення до вступу до НАТО та до Європейського Союзу».

За кілька днів до цього, 10 березня, з Брюсселя надійшла звістка, яку українські ЗМІ, залежно від своєї політичної орієнтації, подавали в найширшому діапазоні оцінок. Північноатлантичний альянс офіційно визнав, що Україна прагне набути членство в НАТО, та доєднав нашу державу до переліку «країн-аспірантів». На практиці це означало, що в одному із документів НАТО (кінцева заява Бухарестського саміту 2008 року, на якому, до слова, Україні відмовили в наданні Плану дій щодо членства) було зроблено технічну правку – знято примітку про те, що «від 2010 року Україна не прагне здобути членство в НАТО». Ця примітка, нагадаємо, з’явилася після того, як у 2010 році з подачі Януковича Верховна Рада внесла зміни до Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», усунувши звідти згадку про бажання України вступити в НАТО. І хоча в 2014 році Верховна Рада прийняла законопроект про відмову від позаблокового статусу, а в 2017 ухвалила закон про визнання членства в НАТО стратегічною метою нашої держави, офіційний сайт Альянсу ще кілька днів тому посилався саме на рішення часів Януковича. І лише після зустрічі 9 березня віце-прем’єр-міністра України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванни Климпуш-Цинцадзе із заступницею генерального секретаря НАТО Роуз Геттемюллер у Брюсселі зробили цю «історичну» правку в документах. Така коротка історія «аспірантства» України.

Тепер Україну знову чекає 3-етапний шлях до здобуття повноцінного членства в НАТО («знову» – бо в 2005-2008 роках ми вже проходили перший етап), який за замовчуванням передбачений для всіх потенційних кандидатів:

• інтенсифікований діалог з країнами, які оголосили бажання набути членство;

• надання Плану дій щодо членства (ПДЧ);

• якщо План нормально виконується і є політична воля, то починаються переговори щодо вступу, які діляться на декілька етапів. За їхніми результатами готується угода – договір про вступ. Після ратифікації цієї угоди країна набуває членство.

Можна подумати, що з поновленням статусу країни-аспіранта дорога до НАТО для України відкрита – лише справно виконуй всі передбачені домовленості. На жаль, це не зовсім так, бо навіть для відновлення інтенсифікованого діалогу потрібна політична згода всіх Союзників, тобто всіх 29 країн-членів НАТО. А навіть із цим можливі труднощі – згадаймо погрози Угорщини блокувати євроінтеграційні та інші зовнішньополітичні ініціативи України. Зрештою, як написала у своєму Facebook Іванна Климпуш-Цинцадзе, «від визнання амбіцій до членства – довгий шлях насамперед внутрішньої роботи, але ми можемо його успішно пройти, якщо будемо цілеспрямовано змінювати країну у відповідності до демократичних, соціальних, економічних, політичних і, звичайно, військових принципів та підходів НАТО».

Тож на порядку денному – «внутрішня робота». Один із вкрай важливих її аспектів – створення позитивного іміджу НАТО в українському суспільстві. У цьому контексті вельми промовисті слова Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга, якими він супроводив відкриття найбільшого за час незалежності України інформаційно-промоційного заходу – виставки «Україна-НАТО. Формула безпеки», присвяченої 20-річчю підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та Північноатлантичним альянсом: «Перші 42 роки його (НАТО – Polukr.net) існування – від 1949 до 1991 – Україна провела по інший бік «залізної завіси». Але «залізні завіси» у свідомості людей пережили і її падіння. За роки незалежності уявлення про НАТО в українському суспільстві значно змінилися. Тепер вони також бувають полярними: від «агресивного військового блоку» – до «панацеї усіх безпекових проблем України». Зазвичай, такі стереотипи ґрунтуються не стільки на хибній інформації, скільки на браку інформації як такої».

На щастя, нинішнє українське державне керівництво значно глибше усвідомлює потенційні небезпеки інформаційного характеру. Виставка «Україна-НАТО. Формула безпеки» власне й стала одним із етапів реалізації Указу Президента України «Про Концепцію вдосконалення інформування громадськості про співробітництво України з НАТО на період 2017-2020 років», яку Петро Порошенко підписав у лютому 2017 року. Документ зобов’язує органи державної влади спільно з засобами масової інформації, з неприбутковими організаціями та партнерами країн-членів НАТО в Україні проводити відповідну просвітницьку роботу. Місяць тому уряд схвалив відповідний план дій на 2018 рік, який серед іншого передбачає проведення інформаційно-роз’яснювальних кампаній «НАТО-Україна. Безпека. Захист. Стабільність» та «Співробітництво Україна-НАТО як каталізатор реформ», а також освітньої кампанії «Чому НАТО? Засади і принципи діяльності НАТО та його роль у підтримці міжнародної безпеки». На відміну від попередніх років, у 2018-му на реалізацію положень цього документа виділено бюджетні кошти (зокрема 20 млн грн отримає Держкомтелерадіо для інформування громадськості з питань ЄС і НАТО).

До речі, вже згадувана виставка «Україна-НАТО. Формула безпеки» виявилась настільки успішним промоційним проектом, що її вирішили показати і в інших містах України. 13 березня вона прибула до Львова. Експозицію розгорнули в холі головного корпусу Львівського національного університету імені Івана Франка, і зорієнтована вона, як неважко зрозуміти, передусім на студентську молодь. Перед тим виставка вже побувала в Сумах, Чернігові та Луцьку, а далі її чекають в Ужгороді, Івано-Франківську, Чернівцях, Хмельницькому, Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі та Маріуполі.

Фото: Олег Вівчарик

«Структура виставки включає історичну частину, – розповідає заступник директора Центру міжнародної безпеки та партнерства факультету міжнародних відносин ЛНУ імені Івана Франка Олександр Кучик. – На основі цитат, історичних фактів та документів розкрито історію створення і становлення НАТО. Один із ключових елементів експозиції – розвінчування міфів про НАТО, зокрема, що НАТО є ворожим військовим союзом, що саме Альянс спровокував Майдан, а також те, що Росія змушена була анексувати Крим для убезпечення себе від розташування на півострові НАТОвських баз. Всі ці міфи легко розбиваються фактажем, документами із концепції Альянсу».

Від Міністерства інформаційної політики України, на яке покладена ключова роль зі створення позитивного іміджу НАТО, виставку супроводжував Олександр Макобрій, представник сектору стратегічних комунікацій Міністерства. Його позиція в питанні зближення України і НАТО доволі оптимістична, бо, за словами чиновника, крім зусиль на рівні законодавства, інфраструктурних та військових новацій, саме інформаційна безпека має сьогодні особливе значення. І для ефективної співпраці в цій сфері зовсім не потрібне членство в Альянсі. Яскравий приклад – Фінляндія.

«У Фінляндії Європейський Союз і НАТО минулого року створили Центр протидії гібридним загрозам, – розповів Олександр Макобрій. – Крім нього, є два центри кібербезпеки в Таллінні та Вільнюсі, а в Ризі працює Центр стратегічних комунікацій. Ці фінансовані з держбюджетів своїх країн структури протидіють інформаційним загрозам з боку Російської Федерації. Конкретно – проводять моніторинг агресивної інформаційної діяльності Росії і за його результатами надають пропозиції щодо побудови стратегічної комунікації євроатлантичної спільноти».

Головне їхнє завдання – не допустити інформаційних та соціальних збурень в суспільствах країн Європи, які можуть виникати під впливом деструктивної інформаційної діяльності «пропагандистських військ» Росії, і проводити відповідну роботу на випередження. «До речі, – додав Олександр Макобрій, – подібний Центр ми хочемо відкрити і в Україні. У нас вже є «Платформа Україна-НАТО з вивчення досвіду протидії гібридній війні», створена в жовтні минулого року у Варшаві, і в продовження цієї ініціативи Міністерство інформаційної політики розробило концепцію українського Центру моніторингу та протидії дезінформації та пропаганді. Через дипломатичну місію України при НАТО ми передали нашу концепцію на погодження. Зазвичай розгляд таких пропозицій триває від двох місяців до півроку. За умови позитивного рішення ми готові запустити такий самий (як у Фінляндії. – Авт.) або й кращий центр, який доповнюватиме вже наявні європейські структури».

Ігор Полянський

Євроскептицизм – «на коні». Це засвідчили парламентські вибори в Італії, що відбулися в неділю 4 березня 2018 року. В Європі триває битва між антисистемними і праворадикальними рухами. Президентські вибори у Франції та парламентські в Чехії продемонстрували зростання антипопулістських (насправді – таких самих популістських) платформ, що грають не на ідеологічному полі, а на потребах громадян. Саме на них заробили собі електоральний капітал «нові обличчя» – Еммануель Макрон та Андрей Бабіш.

Вибори в Італії завершилися впевненою перемогою «Руху п’яти зірок» Луїджі Ді Майо, який набрав близько 31%. Однак про повну перемогу «антисистемників» говорити зарано, адже свої відсотки взяла права «Ліга Півночі» (близько 19%), правоцентристи з «Вперед, Італіє!» Сільвіо Берлусконі (13,5%), а також націоналісти з «Братів Італії» (4,2%). Альянс правих сил із «Рухом п’яти зірок» забезпечить Італії впевнену коаліцію, про яку вже говорять в країні. Її базові цінності – зменшення тиску Брюсселя та антимігрантське законодавство, яке скоротить безробіття серед італійців. Проте Україні важить інше: у сфері зовнішньої політики ця коаліція ратує за відновлення дружби з Росією та послаблення або зняття санкцій.

Вочевидь, російські спецслужби не обійшли своєю увагою виборчі перегони в Італії. У ЗМІ час від часу з’являлися компрометуючі повідомлення про роботу «тролів» у соціальних мережах та «вкиди» фейкових новин для посилення позицій проросійських партій (передусім «Ліги Півночі»). Така практика втручання вже стала нормою після схожих кампаній у Франції, Німеччині та Австрії. Об’єктом нападу кожного разу були проєвропейські сили. У випадку Італії – правляча Демократична партія та кабінет міністрів Маттео Ренці.

З огляду на «гарячу» промову президента Росії Володимира Путіна 1 березня 2018 року, який виступає за зміну нинішнього світоустрою, майбутній прем’єр-міністр Італії (сьогодні є два основні кандидати – Маттео Сальвіні з «Ліги Півночі» та Луїджі Ді Майо з «Руху п’яти зірок») виглядає ситуативним союзником російського лідера. Мета росіян базується на античному принципі «розділяй і владарюй» – роз’єднати і послабити ЄС, зробивши його беззахисним. Євроскептики і націоналісти – найзручніша зброя для цього.

Під питанням і позиції Італії в НАТО, що ставить під загрозу єдність цієї організації та захищеність її південного флангу. Про вихід Італії з Альянсу не йдеться, проте найрадикальніші депутати з «Ліги Півночі» та «Братів Італії» вже сьогодні вимагають зменшити військову присутність США на Апеннінах. У столиці Італії розташований Оборонний коледж НАТО – вища школа для навчання офіцерів країн-членів Альянсу. Також в Італії розміщені три військові бази ВПС США. Найбільша і найважливіша – авіабаза Авіано на північному сході Італії в регіоні Фріулі-Венеція-Джулія. На цій базі зберігається найбільший арсенал тактичної ядерної зброї США – від 70 до 110 боєголовок. Цікаво, що цей регіон Італії вважається найбільш сепаратистським. У жовтні 2017 року тут навіть ініціювали референдум щодо від’єднання (другий за рахунком, перший був проведений в електронній формі у березні 2014 року).

Результати виборів в Італії мають велике значення для України. По-перше, в цій країні проживає близько 1 млн українських мігрантів. По-друге, Італія стала прихистком для російських пропагандистів, які 2017 рік провели дуже активно, відкривши в Турині «Представництво ДНР» та організувавши низку пересувних виставок, що репрезентували російський погляд на події в Україні. Примітно, що безпосередню допомогу росіянам надавали активісти «Ліги Півночі» та «Братів Італії». По-третє, Італія зараз головує в ОБСЄ, й цілком зрозуміло, що порядок денний організації може бути змінений на користь інтересів Рима.

Центральний серед цих інтересів – боротьба з мігрантами, для яких Італія є зручним транзитним каналом. Прецедентом для італійців має стати приклад французів. Наприкінці лютого 2018 року Еммануель Макрон представив законопроект, який запроваджує суворі правила перетину кордону й ускладнює мігрантам можливість потрапити до Франції. Італія може не лише продублювати внутрішні положення закону, а й спрямувати ресурси міжнародних організацій (НАТО, ЄС та ОБСЄ) на посилення місій у Середземному морі (місія НАТО «See Guardian», місія ЄС «Софія»). За відсутності прогресу з мирного врегулювання конфлікту на Донбасі, нарікань на роботу СММ ОБСЄ новий уряд Італії буде готовий перенести центр уваги експертів у середземноморський регіон. Це, безумовно, зіграє на руку Росії. Продовження дебатів у НАТО в контексті Брюсельського саміту про першість загроз призведе до зіткнення Італії з Польщею та країнами Балтії: одні виступатимуть за посилення південного флангу, інші – за продовження розбудови системи оборони проти Росії на східному напрямку. За цих умов надважливою є позиція США, яка має збалансувати інтереси сторін.

В будь-якому випадку Україні результати виборів в Італії несуть дуже мало позитиву. Рим ніколи не був лобістом або союзником Києва, але сьогодні відстань ще збільшилася. Наступ євроскептиків продовжується, кількість друзів-лібералів України в Європі зменшується. Коли європейські цінності стають дедалі розмитішими, для Києва є сенс не втрачати бодай тих друзів, які однаково оцінюють стратегічне середовище і характер загроз.

Валерій Кравченко

Навчання є невід’ємним елементом кожної професії, а його значення важко переоцінити, особливо у військовій авіації. Нині важливим складником навчання військових пілотів є симулятори польотів. Журналісти польсько-українського порталу Polukr.net мали можливість ознайомитись із симулятором штурмового гелікоптера Мі-24П, виготовленим фірмою „Маркет-Матс” у Львові.

Фірма „Маркет-Матс” спеціалізується на виготовленні симуляторів польоту літаків і гелікоптерів. Вона виготовляла і постачала Збройним силам України симулятори польоту літаків МіГ-29 i Л-39, а також симулятори танків Т-72 і бойових машин піхоти БМП-2. На сьогодні завершується робота над симулятором гелікоптера Мі-24П, який є основним штурмовим гелікоптером авіації Сухопутних військ Збройних сил України.

Представив симулятор журналістам Polukr.net полковник запасу Володимир Пастухов, колишній командувач авіації Сухопутних військ Збройних сил України, пілот гелікоптера із понад 5000 годин польотів, здебільшого на Мі-24.

Стенд симулятора – це точна копія кабіни пілота Мі-24П (симулятор має також місце оператора озброєння, хоча і в дещо більш обрізаній, цифровій версії). Усі пристрої, важелі і перемикачі розташовані в тих самих місцях, що й на борту „справжнього” Мі-24. Також обслуговування окремих елементів кабіни і її особливості (наприклад, опір ручки керування літаком) відображає справжні робочі характеристики гелікоптера, що є напрочуд важливим з погляду навчання і розвитку відповідних навиків у майбутніх пілотів. „Це взагалі основний принцип симулятора – щоб повністю відповідав справжній машині”, – наголошує полковник Володимир Пастухов.

Усі параметри польоту контролюються з місця керування, розташованого за макетом кабіни пілота. На трьох моніторах можна відображати актуальне зображення гелікоптера, вид із кабіни пілота, трасу польоту, а також створювати та планувати різноманітні ситуації та умови (зокрема, складні погодні умови, пори дня та ночі тощо), з якими може зіштовхнутись пілот під час виконання завдань за штурвалом Мі-24. Також симулятор дає можливість аналізувати допущені під час навчання помилки, щоб уникнути їх у майбутньому. Це також стосується бойових місій, оскільки симулятор дає змогу відтворювати використання озброєння (ракет та стрілецької зброї). Беруться до уваги також сценарії місій, реалізовані під час АТО на Донбасі, у якій до вересня 2014 року активну участь брали українські гелікоптери Мі-24П.

Значення навчання на симуляторах польоту є надзвичайно важливим з погляду цілісності льотного навчання. Насамперед воно дає можливість майбутнім пілотам ознайомитись із технікою і випробувати всі, зокрема потенційно небезпечні, ситуації без ризику виникнення аварійних обставин, які нерідко закінчуються важкими травмами або смертю команди повітряного судна. Ба більше, таке навчання є набагато дешевшим від того, яке реалізується виключно на літальній техніці. Звісно, симулятори не можуть його замінити, але вони стають важливим етапом у здобутті вмінь. „Таке навчання є особливо важливим для майбутніх бойових пілотів – як в Афганістані, де я починав літати, так і тепер на Донбасі – потрібно літати якнайнижче, на висоті 5–10 метрів, оскільки лише така тактика збільшує шанси гелікоптера і команди вижити”, – коментує полковник Пастухов.

Однією із проблем, з якими зіштовхнулася фірма останнім часом (як і багато інших українських компаній сектору оборонної промисловості), є відсутність можливості імпорту компонентів з Росії. Однак більшість з них вдалося подолати.

„У кожній бригаді тактичної авіації повинен бути щонайменше один симулятор польоту машини, яка перебуває в них на озброєнні. В Україні є чотири бригади армійської авіації Сухопутних військ, у яких на озброєнні перебувають гелікоптери Мі-8 і Мі-24, і в кожній із них має з’явитись таке навчальне обладнання. Проблемою, звісно ж, є відсутність коштів для їхньої закупівлі”, – розповідає полковник Пастухов.

За оцінками представників фірми, на сьогодні є широкі можливості потенційної співпраці між польським та українським сектором авіаційної промисловості. Цікавою концепцією залишається також питання проектування і виготовлення польсько-українського багатозадачного гелікоптера. „Це цікава концепція, оскільки Польща має великий потенціал, що стосується авіаційних підприємств”, – розповідає Ігор Крол, власник компанії„Маркет-Матс”. „Україна також має певні можливості, їх об’єднання могло би дати цікавий ефект. Проблемою залишаються питання актуального попиту. Можливо, варто шукати можливості для розвитку і продажу в третіх країнах, наприклад, африканських. На початку такого проекту слід би було запитати потенційних кінцевих користувачів про їхні вимоги – і вже на цьому ґрунті створювати проект”, – додає він.

Даріуш Матерняк

Фото: Андрій Поліковський

До дня загибелі головнокомандувача УПА Романа Шухевича у Львові 4 березня відбувся факельний марш, на якому від українських крайніх правих прозвучали антипольські гасла. У відповідь МЗС Польщі 6 березня оприлюднило заяву, в якій висловило занепокоєння маршем під гаслом «Львів не для польських панів». У комуніке польського МЗС йдеться, що такі акції «оббріхують спільну польсько-українську історію» і «можуть спровокувати непотрібні напруження між громадянами обох країн».

«МЗС непокоїть загострення висловлювань частини політичних середовищ України щодо Польщі та поляків. Польща багато років підтримує Україну в політичному, оборонному та економічному планах. МЗС надіється, що влада України дистанціюється від організаторів маршу і пов’язаних середовищ. МЗС вкотре підкреслює готовність до подальшого діалогу в юридичних питаннях, пов’язаних із минулим», – йдеться в комюніке польського МЗС.

У відповідь 7 березня МЗС України запевнило, що вважає Польщу «дружньою країною і вдячне за неоціненну підтримку від польських друзів у боротьбі з російським агресором».

«Україна категорично виступає проти закликів до насильства чи розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Водночас українське суспільство надзвичайно турбують контраверсійні зміни законодавства Польщі та маніпулятивна риторика деяких польських політиків і урядовців. Частина суспільства емоційно реагує на націоналістичні марші в Польщі з відверто антиукраїнськими гаслами. Бачимо своїм завданням вирішення спірних моментів, а не посилення розбіжностей. Обов’язок перед невинними жертвами братовбивчих конфліктів минулого закликає нас до критичного, чесного і конструктивного діалогу, а не до практики постійних взаємних звинувачень. Маємо намагатися розуміти один одного, навіть якщо ми у чомусь не згодні. Нещодавня спільна молитва у Павлокомі має стати добрим прикладом для такої ж спільної молитви у Сагрині, Гуті Пеняцькій, Павлівці і багатьох інших місцях пам’яті. Готові до продовження спільного примирення, якого очікує більшість українців і поляків!», – йдеться у відповіді українського МЗС.

Соціологи говорять, що українці досі ставляться до Польщі найкраще з-поміж усіх країн. Згідно з опитуванням, проведеним соціологічною групою «Рейтинг» у квітні-травні 2017 року, Польща була на першому місці серед країн, яким симпатизують українці. Polukr.net розпитав експертів про їхнє бачення останніх подій і як ці події можуть вплинути на симпатії між українцями та поляками.

Олексій Антипович, соціолог, керівник Соціологічної групи «Рейтинг»

Будемо відслідковувати зміни настроїв українців щодо поляків. Але, очевидно, що після недружніх заяв і кроків польської еліти з перегляду спільної історії це ставлення могло б погіршитись. Такі марші не додають взаємної симпатії. Це теж частково відображує ставлення українців до гострих і спірних заяв із польської сторони. Виникла симетрична українська реакція обурення.

Проте українці, за нашими дослідженнями, не надто цікавляться історією і міжнародними відносинами. Це для них зараз не головне. Тож невелике напруження в українсько-польських відносинах вони можуть навіть не відчути. Головне, щоб не було сильних потрясінь чи тривалого загострення. Тому ставлення до поляків може залишитися на тому ж дуже доброму рівні, що було 10 місяців тому. Можливо, трішки нижчому, але не суттєво. Гадаю, зниження теплого ставлення має відбутися, але незначне.

Ірина Подоляк, член української частини Парламентської асамблеї України і Польщі

Це не перший такий марш і, на жаль, не останній. Гасла, які кричали радикальні середовища, я б не назвала антипольськими, а антиукраїнськими. Мене марш напружує щодо критичної бездіяльності СБУ та МВС у цій ситуації.

Однозначно, більшість мешканців Львова марш і заклики не сприйняли. Читала багато відгуків про це у Facebook. Можу сказати, що у нас є лише невелика кількість малоосвічених чи освічених, але радикальних людей, які публічно підтримують такі акції.

Вважаю, що молоді, сильні, вмотивовані хлопці, які справді хочуть збереження та розвитку України, мають боротися в лавах ЗСУ, а не ходити перебранцями по вулицях нашого міста із факелами. Загроза зі сторони Росії нікуди не ділася.

Такі маргінальні рухи є не тільки в Україні. Минулого року схожий марш маргіналів був у Польщі.

Зараз українсько-польські стосунки погіршити вже неможливо. На марш мало б зреагувати українське суспільство через своє ставлення. Слід про такі речі дискутувати між собою. Іншого способу, ніж діалог, не існує. Державні силові органи мали спрацювати у своїй частині, а суспільство – у своїй. Батьки теж повинні знати, куди ходять їхні діти, які лекції слухають, що їм розповідає в бібліотеках Юрій Михальчишин (депутат, член ВО «Свободи» – Polukr.net). Якщо батьки підтримують ці ідеї, то це вже питання до батьків. Якщо ні, якщо не розуміють, що дітьми маніпулюють, то ще гірше.

Не варто сором’язливо ховати голову в пісок і говорити, що не знаємо, що діється. Слід називати речі своїми іменами – називати радикалів-маргіналів по іменах. І думати про Україну. А це робиться не маршами, а щоденною працею.

Нам слід зараз думати, як змінити на краще польсько-українські відносини, як творити інтелектуальні середовища для цього і виробляти конструктивні рішення.

В Україні немає лібералів і консерваторів. Є ліві та праві ліберали і радикали. Усім лібералам в Україні слід об’єднуватися і шукати співпраці з ліберальним середовищем у Польщі та інших країнах ЄС. Це один зі шляхів, як нам вибратися з болота, яке в нас склалося. Нам доведеться з нього довго виходити, але це нормально. Сподіваюся, нам усе вдасться.

Ян Маліцький, голова польської частини Польсько-українського форуму партнерства

Я не бачив маршу, але гасла, які на ньому звучали, – дражливі для поляків. Зараз дедалі частіше відбуваються різні гострі ситуації. Боюся, їх буде щораз більше. Може дійти до поганих речей, але мусимо розуміти, що історія поляків та українців – це кількасот років. У ній діялися різні речі.

Мусимо відповісти на два запитання – чи Польща потрібна Україні в реалізації стратегії Києва в просуванні на захід, і де в цій стратегії місце для Польщі? Якщо відповідь так, то владі України слід подумати, як налагодити різні речі. Іноді це важко. Проте варто думати на перспективу, будувати тривалу стратегію держави, а не цілитися на миттєві вигоди.

Думаю, марш нічого не зробить для польсько-українських відносин. З польського погляду, навіть з правих кіл, ці заяви виглядають нерозумними. Львів – частинка України протягом десятків років, польських панів тут давно немає, радянська влада їх успішно вигнала. Тому ці всі гасла – суцільні бздури.

Можна вигнати зі Львова мене, але мене ніхто не виганяє. Це був безглуздий крик, щоб звернути на себе увагу. Може, якихось поодиноких поляків це переконає не їхати до Львова. Але я бачу, як до міста щодня з Польщі літає три рейси, всі літаки повні, а на кордонах черги охочих перетнути кордон в обидві сторони. Це означає, що люди не бояться їхати.

Щоб налагодити ситуацію, українська громадськість має тиснути на уряд, щоб той випрацював тривалу стратегію розвитку України щодо ЄС, вів відповідний діалог з партнерами по Євросоюзу, щоб було розуміння, що Польща потрібна Україні, більшості громадян України як союзник, партнер і друг. Схожу відповідь має дати собі польський уряд – чи потрібна йому Україна, і яке місце в польській стратегії вона займає.

По-друге, слід проводити роботу з формування інтелектуальних кадрів, які б відповідали за польсько-український діалог. Коли закінчиться ця вся битва за правду, то хтось повинен буде займатися налагодженням польсько-українських справ. Для цього вже зараз слід формувати молоді, освічені кадри.

Ігор Тимоць

У неділю, 4 березня, українські крайні праві провели у Львові смолоскипний марш. Його приурочили пам’яті головнокомандувача УПА Романа Шухевича, який загинув 5 березня 1950 року в селі Білогорща під Львовом. Серед гасел були і антипольські. В ході, яку очолила партія «Національний корпус», взяли участь близько двох тисяч осіб (дані поліції та організаторів щодо кількості учасників – збігаються).

На цю акцію, як стверджують організатори, їхні прихильники приїхали з усієї країни. Частина з них – неповнолітні, деякі зовсім діти. Марш охороняли кілька десятків поліцейських. Один із них пояснив, що участь у мітингах не обмежена віковим цензом, тож участь дітей, згідно з 39 статтею Конституції України, – не заборонена. У акції також взяли участь партії “Всеукраїнське об’єднання «Свобода» і «Правий сектор».

За рейтингом Центру Разумкова від жовтня 2017 року, у випадку об’єднання цих трьох партій, вони разом отримають 4,2% підтримки, що не дозволить їм здолати мінімального бар’єру в 5% для проходження в парламент.

Крім наочної агітації, активісти «Нацкорпусу» закликали приєднуватися до партії та роздавали агітки. Кілька учасників ходи тримали банер із гаслом «Місто Львів не для польських панів». «Останнім часом Польща висловлює амбіції щодо наших територій, – пояснив провокаційний банер активіст «Нацкорпусу» Пилип Стахів. – Нині вшановуємо героя, який воював за нашу незалежність – Романа Шухевича. Це символічна відповідь на їхні зазіхання».

Керівник львівського «Нацкорпусу» Святослав Сірий заявив, що це не антипольські гасла, а відповідь на «прийнятий у Польщі неприпустимий закон (зміни до закону про діяльність Інституту національної пам’яті Польщі, які передбачають штраф чи позбавлення волі за заперечення злочинів українських націоналістів проти громадян Другої Речі Посполитої – Polukr.net)».

«У жодному разі не виступаємо проти польського народу, – сказав Сірий. – Але проти популістської влади Польщі, яка прийняла цей скандальний закон. Тому ми вийшли показати, що Львів – бандерівське місто і ніхто не буде вказувати нам, кого вшановувати. Польська влада пробує нам щось диктувати, бо не може гідно прийняти історію і передати історичні моменти на розгляд компетентних людей. Ніхто ніколи українцям не буде вказувати, хто їхні герої та кого вшановувати».

Голова львівської організації ВО «Свобода» Любомир Мельничук на початку маршу висловив обурення, що міська рада Львова в середині лютого в ухвалі рекомендувала обмежити використання в місті червоно-чорного прапора 29 пам’ятними датами в році, а в решту пам’ятних днів рекомендувала використовувати лише синьо-жовтий національний прапор. Учасники факельного маршу викрикували традиційні для націоналістичних організацій гасла, йдучи центральними вулицями: «Пам’ятай, чужинець, тут господар українець», «Хто ми? Українці! Чого ми хочемо? Влади!», «Наша земля – наші герої!», «Ідея нації – проти деградації», «Слава нації! Смерть ворогам!», «Бандера, Шухевич – герої України!» тощо. Водночас новим гаслом на таких акціях стало – «Місто Львів не для польських панів!».

Для підлітків марш із факелами був радше веселою розвагою. Вони веселилися, але не могли пояснити, що вони хочуть донести, і просили з усіма питаннями звертатися до старших. Львів’яни сприймали це по-різному: одні схвалювали, інші – лаялися. Марш від ратуші до пам’ятника Степану Бандері розпочався близько 18:00 і тривав близько двох годин. Біля пам’ятника виступили представники організаторів ходи, які говорили про «польську окупацію Львова» та «Шухевича, який дав відсіч польському шовінізму», про «Спасителя, якого продали за 30 срібняків, і декого у Львові, хто хоче продати нас за 30 злотих». «Наш банер – не ксенофобія чи розпалювання міжнаціональної ворожнечі, – заявив лідер львівського осередку «Правого сектору» Тарас Бобанич. – Це попереджувальний крок, щоб у Львові не відбувся донбаський сценарій. Українські націоналісти прагнуть порозуміння і нормальних людських відносин з іншими країнами. Під час нашого маршу не було антипольських гасел. Просто ми вболіваємо за свою державу і націю».

Завершилося дійство «Молитвою українського націоналіста» та шоу з запаленням фаєрів і вибухами петард.

Ігор Тимоць

Фото – Андрій Поліковський

Глава МЗС України Павло Клімкін у Павлокомі закликав поляків спільно схиляти голови перед українськими та польськими братніми могилами

У суботу, 3 березня, до польського села Павлокома, що за 40 км на захід від Перемишля, з’їхалася численна українська делегація на чолі з главою МЗС України Павлом Клімкіним. Вони зібралися віддати данину пам’яті кільком сотням українців, які загинули тут 73 роки тому від рук Армії Крайової (АК) та інших польських формацій. Були теж керівники Львівської та Тернопільської областей, інші українські чиновники, посол України в Польщі, представники українських організацій Закерзоння, українців Польщі, родичі жертв трагедії, розкидані по світу. Це, за словами очевидців, була найчисленніша акція пам’яті в Павлокомі за останні роки. З польської сторони була воєвода Підкарпатського воєводства. Українські посадовці виголошували досить жорсткі промови. Акцію охороняли кількадесят поліцейських, проте провокацій з боку польських крайніх правих не було.

Павлокома сьогодні – типове прикарпатське галицьке село

Павлокома – невеличке мальовниче село між високих пагорбів Підкарпатського воєводства. Місцеві схожі на жителів українських прикарпатських містечок та сіл Галичини. Біля магазинчика в сонячну морозну днину люди балакають про нелегке життя, погоду, політику. Чоловіки в поношеному робочому одязі й гарно вдягнуті жінки з дітьми займаються своїми справами. Перші попивають пиво чи водичку, другі купують дітям солодощі. Для них приїзд делегації – видовище, яке можна з цікавістю розглядати. Десяток туристичних автобусів та півтисячі приїжджих тут, мабуть, не так часто побачиш.

Продавець місцевого магазину, жінка років 40, Магда, каже: «Тут ніхто не має претензій до українців. Часто приїжджають сюди з України. Ніхто не створює їм жодних проблем. Поважаємо, що вони приїжджають і віддають пошану в пам’ять про своїх. Те, що було, було давно. Нині, якби вибухнула війна, то сусід сусіда, поляк поляка, в тому хаосі, може, різав би й гірше. Без огляду на національність. Те, що було тут багато років тому мене не стосується. Я живу сьогоднішнім днем».

Покупець підтакував продавцеві. А ще один сказав, що він сам наполовину українець і розділив би з поляком і українцем останню хлібину.

Навесні 1945 року в цьому селі розігралася трагедія польсько-українського конфлікту середини ХХ століття – поляки вбили 366 місцевих українців. У 2006 році колишній український президент Віктор Ющенко та його польський колега, покійний Лех Качинський, відкрили тут меморіал загиблим.

На місці, де колись була українська мурована греко-католицька церква, нічого не залишилось. Лише самотньо стоїть мурована дзвіниця. Біля сучасного костелу – хрест і табличка на пам’ять про поляків, які загинули від рук українських націоналістів.

Голова місцевого осередку українців Польщі: «Пам’ятаємо всіх українців, які віддали життя за любов до рідного клаптика землі»

Українська делегація сформувала колону і з кількома десятками синьо-жовтих прапорів пройшла 20 метрів до колишнього греко-католицького цвинтаря, де поховані у спільних могилах загиблі українці. Там є й меморіал. Тоді греко-католицьке духовенство Польщі на чолі з митрополитом Перемишльсько-Варшавським Євгеном Поповичем провело панахиду. Опісля виступили високі чиновники, заспівали гімн і жалобну пісню «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали…».

Українські посадовці говорили про потребу пам’яті про загиблих, трагічну історію українського та польського народів, Павлокому як символ братовбивчої війни українців і поляків, згадували сучасну війну на сході України та просили владу Польщі не вказувати Україні, кого вважати героями. Польський воєвода згадувала про потребу пошуку історичної правди у відносинах двох народів.

Розпочала акцію голова перемишльського осередку Об’єднання українців Марія Туцька: «Зустрічаємось на могилах наших братів і сестер. Проте це не єдине місце пам’яті українських жертв Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Любачівщини. Тут поруч інші місця, де нема хреста, могили. Ці жертви просять нас молитися за українське населення, яке загинуло тут тільки тому, що було українцями. Вбили 366 осіб – серед них діти, старі, жінки. Вижило 38. Їхні нащадки розкинуті нині по Польщі, Канаді, США, Україні. Згадаймо всіх українців, які віддали життя за любов до рідного клаптика землі».

Глава українського МЗС Павло Клімкін: «Полякам не слід робити з одних білих і пухнастих, а з інших – злочинців»

Першим після панахиди виступив глава МЗС України Павло Клімкін: «Згадуємо кожного, хто трагічно загинув у Павлокомі. Нічого не забуваємо, але йдемо вперед… Те, що робимо зараз – приклад для усіх, але також ознака українсько-польської дружби. Якщо не будемо пам’ятати, то зрадимо їх усіх і себе. Кожен з тих 366 українців був і є частинкою України… У 2006 році світлої пам’яті президент Лех Качинський знайшов для цього місця особливі слова з молитви: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». А Папа Іван Павло ІІ казав нам: «Прощайте і отримаєте прощення». Нині кожен з похованих тут, є частинкою України, залишається з нею».

Також міністр згадав про поляка, який загинув у Станиці Луганській на сході України, як про приклад українсько-польської дружби. Клімкін та інші українські посадовці завершували промови патріотичним привітанням «Слава Україні! Героям слава!».

Під час пізнішого спілкування з пресою Клімкін зазначив: «У нас із польськими друзями є спільна історія, яка має щасливі та трагічні моменти. На останні не закриваємо очі. Ніхто й ніколи нам не буде диктувати, що робити, як думати, кого вважати героєм. Недавно був в одній з криївок УПА, де молоді хлопці вбили один одного, щоб не потрапити в катівні НКВС і не здати своїх. Я питав потім поляків, чи можемо зректися тих, хто так вмирав за Україну. Я категорично проти звинувачувати символи. Не можна маніпулювати такими поняттями, як УПА, яка боролася за визволення України. Це все я теж кажу щоразу польським партнерам. Те, що вони роблять з законом про Інститут національної пам’яті, – чиста політична маніпуляція. Повторював колегам з Польщі, що президент Качинський стояв тут, біля хреста, у 2006 році. Ті самі, хто тоді стояв з ним, зараз намагаються прийняти цей закон. Це політична маніпуляція. Ми категорично проти. Готовий віддати данину пам’яті полякам, які загинули від рук українців, готовий схилити голову перед монументом у Гуті Пеняцькій та зрозуміти польську сторону. Але чи готова польська сторона це зробити щодо нас? Якщо ні, то це не по-людськи. Між нами триває складний, але конструктивний діалог. Запрошував главу МЗС Польщі приїхати в Павлокому, але він не зміг. Зате з нами воєвода. Закликаю польських колег робити такі спільні акції, разом їхати в Павлокому і Гуту Пеняцьку, клякати на коліна перед загиблими. Слід визнати історію, якою б болісною вона не була, а не робити з когось білих і пухнастих, а з когось – злочинців».

Глава Підкарпатського воєводства: «Надіюся, колись буде спільна оцінка нашої складної історії»

Після цього виступила воєвода Підкарпатського воєводства Єва Леніарт: «Зустрічаємося тут, щоб в задумі схилити голови і віддати данину польським та українським жертвам конфлікту, який відбувся між нашими народами в 1939–1947 роках. Пролита в братовбивчій боротьбі кров зобов’язує наші народи говорити правду про важку історію. Зобов’язує будувати сучасні відносини між жителями наших країн з пошануванням пам’яті про них та молитвами за жертв із обох боків. Слід знайти відвагу, щоб про болісну важку історію говорити відверто та випрацювати спільну оцінку щодо минулого. Це можна зробити лише в співпраці й діалозі. Надіюся, колись буде спільна оцінка нашої складної історії. Досвід минулого доводить: порозуміння між поляками й українцями потрібне та можливе. Досвід останніх років вчить, що неможливо збудувати успішного майбутнього без розбирання складних тем минулого. Ці теми слід вивчати з урахуванням взаємної вразливості до них. В ім’я пам’яті про жертв з польської та української сторони, в ім’я пам’яті про майбутнє обох народів закликаю до діалогу в правді».

Глава Львівської ОДА: «Ніхто і ніколи не буде нам вказувати, яких героїв вшановувати»

Після неї виступив глава Львівської обласної державної адміністрації (ЛОДА) Олег Синютка: «На цій землі сталася велика трагедія, яка зачепила не лише жителів Павлокоми, а й багатьох інших сіл і містечок. Ми тут, щоб показати, що пам’ятаємо історію, добре вивчили її і робимо висновки. Тільки тоді, коли будемо єдині й сильні, нас будуть поважати, з нами будуть рахуватися, на нас будуть зважати. Лише тоді зможемо збудувати життя, на яке заслуговуємо, яке хочемо. Хочу щиро подякувати президенту та урядові України, які нарешті голосно й чітко сказали, що ніхто і ніколи не буде нам вказувати, яких героїв маємо шанувати. Хочу щиро подякувати воєводі, що вона тут. Також ми були з нею в Україні, на могилах поляків, які знайшли спочинок на українській землі. Ми тут, бо маємо бути прикладом порозуміння, і лише ворог хоче, щоб українці та поляки сварилися. Нині найбільший друг поляка – українець. Він боронить на Донбасі не лише свою землю, а й Європу від агресора, азіата, окупанта. Кожен українець розуміє, що найбільшим його другом у Європі є поляк».

Голова Львівської обласної ради: «Просимо у поляків поваги і залишити наших героїв у спокої»

Після цього виступив голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин: «Непросто читати сторінки ХХ століття. Маємо знайти силу, щоб разом читати її в ХХІ столітті. Тішуся, що з нами керівник Підкарпатського краю. Знаю, як їй це складно, і дякую. Тішуся, що МЗС України тут, бо в попередні роки без них було сумно. Ми мусимо сприяти дружбі між Україною та Польщею, дивитися вперед на спільне об’єднане майбутнє. Маємо зробити те, що не вдавалося нашим народам протягом попередніх століть, – розв’язати історичну суперечку з одвічним ворогом, Росією. Зараз розв’язуємо її великою кількістю української крові. Боронимо і себе, і Польщу, і Об’єднану Європу. Просимо не так багато – поваги і залишити наших героїв у спокої. Хочемо спільних панахид за невинно загиблими, підтримки усіх церков та людського ставлення».

Голова Тернопільської ОДА: «Історія наших країв, Східної Польщі та Західної України, – тісно переплетена»

Згодом виступив голова Тернопільської ОДА Степан Барна: «Історія наших країв у багатьох випадках переплелася. Багато місцевих були переселені чи депортовані на Тернопільщину, Львівщину, Франківщину. Мій батько родом зі села неподалік, тому мені особливо приємно тут. Ця подія – свідчення пам’яті про людей, які хотіли будувати життя, годувати сім’ю. Їх цього позбавили тоталітарні польська комуністична і радянська системи… Дякую за присутність пані воєводи, представників польської спільноти, полякам, які підтримали нас у 2014 році на Майдані, підтримали українську армію, кожному польському лікарю, який лікував наших солдатів, рятуючи їхнє життя, і тим полякам, які зараз приймають дітей наших загиблих воїнів… На початку 2000-х я стажувався в Ряшеві. Пам’ятаю тодішній виступ кандидата в президенти Кваснєвського, який заявляв, що без незалежної України, не може бути незалежної Польщі. Нині російський окупант не бачить ні незалежної України, ні незалежної Польщі. Пам’ятаючи людей, які вмирали тут за свої переконання, маємо пам’ятати теж, що разом нам треба творити спільне краще майбутнє для обох народів».

Митрополит УГКЦ: «Нехай в центрі нашої політики буде людина»

На завершення до присутніх звернувся митрополит УГКЦ Євген Попович: «Наше завдання – дбати про кожне життя, кожну людину, яка бореться за свої права, за гідне життя – чи це українець, чи поляк, чи бідний сирієць, на якого сиплять бомби з російських літаків. Кожна людина має право на гідне життя, згідно зі своїми переконаннями… Недавно в Польщі вийшла книга розмов з главою УГКЦ, патріархом Святославом «Діалог лікує рани». Нам треба більше говорити між собою. Не лише казати великі фрази, а просто говорити, спільно молитися, дивитися на минуле і в майбутнє. Бо діалог лікує рани. У житті, коли говоримо, то знаходимо порозуміння. У мовчанці кожен залишається зі своїм… Брати і сестри, які тут поховані, чують нас з небес, і вдячні нам … Схиляємо голову за тими, хто трагічно втратив своє життя, бо кожне життя – святе… Хай в центрі політики буде людина – збідована та відкинута, на фронті та на заробітках, яка потерпає і страждає, без огляду на національність. Це дозволить нам збудувати кращу Україну, кращу Польщу і кращий світ…».

Свідок подій: «Вижили члени українсько-польських сімей, українці, які вдавали з себе поляків, або діти, які прикидалися молодшими, ніж були»

Серед присутніх була старенька полька, свідок подій Данута Радонь. Вона щороку приходить на вшанування жертв трагедії та доглядає за могилами разом із кількома старожилами. «Вижити вдалося членам українсько-польських сімей, українцям, які вдавали з себе поляків, або дітям, які прикидалися молодшими, ніж були. Змішані сім’ї потім вивезли на захід Польщі. Я була маленька й не дуже добре пам’ятаю, як усе було, але мій чоловік був старшим і все мені потім розповів. Він був з українсько-польської родини, тому йому вдалося вижити», – розповіла Данута Радонь.

Голова Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» Володимир Середа розповів, як відбувалася трагедія: «Українські жертви в селі були і до 3 березня. Але того дня стався генеральний напад. Село було оточене підрозділом АК на чолі з Юзефом Біссом, якому допомагали мешканці навколишніх сіл зі схожими переконаннями. Нападники просувалися до центру села, стріляючи в тих, хто пробував втікати. Люди шукали порятунку в церкві. Вони там збиралися ще з ночі. Вважали, що церква врятує. Двері храму поляки вибили і ввійшли в церкву. Там відбулася селекція. Перед цим чоловіків зі села змусили викопати яму на закинутому греко-католицькому цвинтарі. Людей до ями виводили групами по кілька осіб і розстрілювали. Це тривало до після обіду. Ми знаємо деталі про розстріл, бо живими залишилось два хлопчика – 8 і 11 років. Хлопці сказали, що вони поляки. Вони назвалися одним із польських прізвищ села. Їх повели до церкви, щоб перевірити. У церкві почалося тоді замішання і нападникам було не до дітей. Із живих перед розстрілом знімали цінний одяг і взуття. Поляки це забирали як трофеї. Хати грабували мародери. Потім групу з близько 40-ти українців, яким залишили життя, конвоювали в сусіднє село. Усе це робили, щоб на цих теренах не залишилось українців. Тоді тривала депортація українців. Агітація їхати в УРСР не давала ефекту, тож українців такими акціями терору намагалися залякати і переконати їхати геть».

Трагедія Павлокоми – як це було

Між українськими та польськими істориками немає суттєвих розбіжностей про перебіг подій у Павлокомі. Як пише «Вікіпедія», 1–3 березня 1945 року відділ АК під керівництвом Юзефа Бісса на псевдо «Вацлав» із поляками з навколишніх сіл вчинили масове вбивство українського мирного населення села. Нез’язованою залишається лише точна кількість жертв, що потребує додаткових робіт з ексгумації решток.

Польський історик Здіслав Конєчний вважає, що початок конфлікту в селі слід шукати у розподілі угідь фільварку поміщиком Олександром Скшинським, які той провів після 1918 року. Під час розподілу землі інтереси українців села не брали до уваги, а нові ділянки давали полякам із Павлокоми та сусідніх сіл. У майбутньому цей Скшинський став главою МЗС та прем’єром Польщі. Історик вказує на участь українського військового підрозділу з Павлокоми у польсько-українських боях 1918–1919 років і енергійну українську пропаганду місцевих греко-католицьких священиків. У селі бували таємні зустрічі прихильників ОУН. У домі місцевого вчителя знайшли антипольські пропагандистські матеріали. Село стало теж місцем суперництва римо- і греко-католицького духівництва за нових вірних, переважно зі змішаних сімей.

У 1939 році село два тижні перебувало під німецькою окупацією. У 1939–1941 роках воно належало до Дрогобицької області УРСР. Радянська пропаганда казала, що визволяє українців з-під утиску «польських панів». Радянські війська відійшли з села у червні 1941. Повернення німців дало певну свободу українським націоналістам. Українська більшість села дістала доступ до самоврядування, освітньої та культурної діяльності. У село приїжджали активісти ОУН, близько 10 хлопців з Павлокоми вступили добровольцями у дивізію СС «Галичина».

Біля Павлокоми відбувались сутички між українським і польським націоналістичним підпіллям. Наближення німецько-радянського фронту зумовило те, що на початку 1944 року польське підпілля опанувало навколишні терени. Українців починають вбивати і вимагати присяги лояльності до польського повстанського руху. Ще більше погіршенню відносин сприяла поява у 1944 році біженців з Волині, які оповідали про Волинську трагедію.

У 1944 році повернулися радянські органи влади. Однак збройне протистояння між підпільними структурами українців і поляків тривали. 27 липня 1944 року між СРСР і соціалістичною Польщею укладено угоду про кордон, а 9 вересня – угоду про переселення поляків з УРСР до Польщі й українців до УРСР. Останні не хотіли їхати в СРСР. Слід було переконали їх це робити. На початку 1945 року Червона армія йде з цих теренів, а НКВС та польські підрозділи нападають на українські села. Зі слів професора канадського Макмастерського університету, уродженця Павлокоми Петра Потічного, це була спільна політика польського націоналістичного підпілля і комуністичної влади, які хотіли очистити землі від українців, тож Павлокома – символ Закерзоння.

У січні 1945 року сільський солтис Павлокоми подав список, за яким у селі жило 366 поляків і 735 українців. В кінці січня, після відходу радянських військ, невідомі викрали зі села сімох поляків та одну пропольськи налаштовану українку. Конєчний вважає, що це зробили УПА, а поляки вчинили за це акцію відплати. Український історик з Польщі Євгена Місила вважає, що цей злочин вчинив НКВС. Викрадені поляки пропали. Їхні родини вважали, що ті загинули, тож звернулись до греко-католицьких священиків з проханням повідомити про місце поховання. Ті не знали. Тоді польська поліція заарештувала 11 або 17 українців. За кілька днів їх відпустили, але до села вони не дійшли – вочевидь, їх вбили. Місцеві поляки звернулися до старости, аби прислав війська, щоб отримати дані про зниклих. Зібрання перетворилося на антиукраїнський мітинг. Розпалюванню настроїв сприяли біженці з Волині. У кінці лютого керівники місцевого AK і поляки з навколишніх сіл узгодили акцію відплати. Тоді Павлокому покинули місцеві поляки.

1–2 березня поляки провели кілька нападів, щоб з’ясувати, наскільки українці села готові боронитись. Селяни вдень ховалися в криївках, а ввечері готували їжу і годували худобу. Про самозахист не було й мови. Після цього польські відділи дізнались, що в селі не було жодного відділу УПА. З 1 березня багато селян з дітьми перебрались до мурованої церкви. Місцева ОУН відмовила селу в захисті через значну чисельну перевагу поляків.

За словами очевидців, польські відділи увійшли в Павлокому о четвертій ранку. Село було оточено. Поляки, просуваючись до центру, стріляли в кожного зустрічного, включно з жінками і дітьми, котрих, за оцінками, вбили близько 50. Українці втікали до церкви або ховалися в укриттях. Тих, чиї укриття виявляли, вбивали на місці чи гнали до церкви. Там відділяли чоловіків, жінок і дітей, та розстрілювали неподалік на старому греко-католицькому цвинтарі. Не вбивали хлопчиків до 5 років і дівчат до 7 років.

Різні джерела подають кількість жертв від 80 до 500. Поіменний список подав Потічний у роботі «Павлокома 1441–1945. Історія села». Там 366 імен. Список ґрунтується на спогадах його матері-свідка та додаткових дослідженнях. З Павлокоми вижила група з жінок і дітей, яких виведено під конвоєм до околиць сусіднього села. У вересні 1945 року більшість уцілілих депортовано в УРСР, зокрема до Тернопільської області. У ніч на 5 жовтня 1945 року УПА атакували Павлокому, вбивши кільканадцять поляків. Ще один напад відбувся у лютому 1946 року. Поступово мешканці Павлокоми перетворили занедбаний греко-католицький цвинтар на смітник. У 1963 році греко-католицьку церкву розібрали до фундаменту. Залишилась дзвіниця.

Ігор Тимоць

Фото – Андрій Поліковський

 

В українсько-польських відносинах тривають суперечки про оновлення закону щодо Інститут національної пам’яті Польщі, спірну історію та її інтерпретацію. Ці дискусії псують відносини між країнами. Polukr.net поговорив про причини і можливі наслідки суперечок з українським дипломатом і головним радником Міжнародного центру перспективних досліджень Василем Філіпчуком.

– Останню зустріч віце-прем’єрів України і Польщі дві країни оцінили геть по-різному. У канцелярії президента Польщі «глибоко розчаровані» її результатами, а в українському МЗС вважають, що переговори були конструктивними. Чому таке різне бачення тої самої події?

– Це свідчить про комплекс проблем у відносинах між країнами. Якщо брати на макрорівні, то останні 15 років між Україною і Польщею триває процес розриву у розумінні політичної, безпекової, економічної ситуації. Із нашої сторони, ми не помітили, що Польща інша, ніж була в кінці 1990-х – на початку 2000-х. Із польського, немає розуміння наших реалій.

Кілька років тому був на конференції в польській Криниці. Там виступали представники країн Вишеградської четвірки. Був і український прем’єр. Усі учасники Вишеградської четвірки досить критично говорили про ЄС, його проблеми. Тут виступає наш прем’єр, який говорить про наші євроінтеграційні прагнення. Відчув тоді сильний дисонанс між європесимізмом наших західних сусідів і нашим єврооптимізмом. Україна ще не підійшла до того етапу, який наші західні сусіди вже пройшли. Відтак, коли пробуємо з ними говорити однією мовою, то виходить розмова глухого зі сліпим.

Наша еліта далі бачить Польщу як країну, яку у Києві пам’ятають з 1990-х. Як країну, з якою ми спільно долаємо наслідки комуністичних часів. Але для поляків це далеке минуле, там інакше сприйняття реальності. Ми ж застрягли в цьому процесі. Вони себе вже давно по-іншому сприймають, ЄС інакше бачать. Цей дисонанс призводить до того, що між нами відсутній діалог, взаємне розуміння.

Поляки зовсім інакше сприймають зараз Україну, ніж ми вважаємо, що вони про нас думають. Україна для польської еліти не є запорукою незалежності у боротьбі проти росіян, як думає собі наша еліта і вголос про це каже. Ми добре запам’ятали як попередня польська еліта говорила, що без вільної України не буде вільної Польщі, що якщо Україна буде з Росією в союзі, то це буде загроза для Польщі. У теперішньої влади Польщі немає такого сприйняття. Вони розуміють, що самі себе можуть і мають захистити, хоча можуть розраховувати на парасольку НАТО і певний захист від членства в ЄС.

Водночас в економічному плані ми все більше є країною, що значно відстала від Польщі. Значення Польщі для України і України для Польщі яскраво демонструє вага країн одна щодо одної в торгівлі. За польськими урядовими даними за 2016 рік, Польща для України була третьою в списку країн після РФ та Єгипту щодо купівлі українських товарів – поляки купили наших товарів на 2,3 млрд. дол. або 6,1% українського експорту. Також Польща була п’ятою в списку імпортерів – поляки продали в Україну товарів на 2,2 млрд. дол. або 6,9% в структурі українського імпорту. Водночас в польській торгівельній структурі Україна навіть не в першій десятці – 15 місце і 1,77% серед країн-експортерів і 22 місці і 0,98% серед країн-імпортерів.

В середньому Україна в 3-4 і більше разів відстає від Польщі та інших західних сусідів в економічних показниках, інфраструктурні відмінності ще наглядніші. Варто лише поїхати до польсько-українського кордону і переїхати його, як видно гігантську різницю. Коли наша еліта пробує вести з поляками діалог на рівних, ігноруючи все це, то комунікації немає. Кожна сторона говорить, але жодна не чує.

У балансі економік країн Центральної Європи Україна займає незначні показники, із нами немає потужної економічної інтеграції, інвестицій. У них більше взаємної інтеграції між собою, власних проектів в регіоні.

– Це ознаки нерівності позицій сторін. А як же історія, мова, освіта?

– Ще одна складова – наше суспільство сильно травмоване конфліктом. Воно щодня переживає стрес від того, що відбувається на Донбасі, приниженням за анексію Криму, болем за військові втрати. Це незнайоме ні полякам, ні іншим. Тому ми емоційно сприймаємо все, що торкається нашої гордості. Усі ці націоналістичні гасла, Бандеру, героїчне минуле, сприймаємо як середній палець в бік Москви. Але раптом виявляємо, що ніби героїчні вчинки середини ХХ століття, направлені в бік Росії, не сприймаються в ЄС. Це викликає в багатьох із нас змішане відчуття, обурення. Мовляв, як це вони не розуміють, що Бандера – наш герой. У нас немає розуміння, як це виглядає з боку, для наших західних сусідів, коли ми в якості героя в сучасній Європі показуємо особу, актуальну для 1930-х, коли в нашому регіоні були дві панівні тоталітарні ідеології – націонал-соціалізм і комунізм. Бандера – не герой ліберальної повоєнної Європи. Це персонаж свого часу. Презентувати його як наш національний символ сьогодні, особливо в діалозі з Польщею, – це нерозуміння потреб нинішньої України.

Євросоюз – це проект, створений для повоєнного примирення через взаємну економічну інтеграцію. Це ліберальний проект, в якому немає місця тоталітарній ідеології. А Бандера – це націоналістична ідеологія. Із тоталітарною ідеологією неможливо інтегруватися в ліберальний Євросоюз.

Коли ми починаємо емоційно реагувати, то з боку наших польських колег виникає реакцій, що ми погано розуміємо, що таке ЄС. Таким чином нерозуміння одних вдаряється об нерозуміння інших, що посилює нерозуміння.

Якщо подивитися на інший вимір, то з боку багатьох українських політиків є бажання все подавати, як чергову перемогу. Щось поговорили, запустили процес і зразу виходить наш політик і кричить – ура, перемога! Мовляв, все домовлено, вирішено. Інша сторона виказує нерозуміння, бо нічого ще не вирішено, переговори тривають. Такі проблеми регулярно виникають і з Польщею, і з Угорщиною, і з багатьма партнерами в ЄС. Там просто звикли відповідати за слова, тому після зустрічі, де не домовилися, звикли мовчати. Наші партнери по ЄС, відчуваючи свою перевагу, дозволяють собі час від часу, тикнути в нас пальцем і пояснити, що ми видаємо бажане за дійсне.

Загалом, Україна – ослаблена країна. У світі такі країни мають слабші позиції в переговорах. Одразу по Майдані всі були вражені нашим героїзмом, підтримали нас в питанні російської агресії. Зараз минуло чотири роки, всі ці позитивні враження вивітрились. Україна стала постачальником дешевої робочої сили, реформи йдуть повільно, корупція процвітає. Це все не може викликати особливої поваги зі сторони наших західних партнерів. Це причина такого нерівноправного ставлення до нас.

– Які інтереси відстоює Польща в історичній суперечці з Україною?

– У Польщі триває внутрішнє протистояння між ліберальною меншістю і консервативною більшістю суспільства. У дискусії з Україною ті позиції, які відстоює Варшава, відповідають інтересам консервативної більшості. Інтерес Польщі зараз в тому, щоб зберегти власну ідентичність, економічний ріст і гарантувати безпеку власними силами та особливими відносинами зі Штатами. Україна не перебуває в полі зору першочергових інтересів Польщі. У найкращому випадку наша країна є засобом послаблення російського впливу на східних кордонах Польщі.

Тож Україну можна віднести до кола сусідів Польщі, стосунки з яким їм важливі, але не критично. З іншого боку, для нас стосунки з Польщею – життєво важливі, а збереження в Варшаві союзника і друга – наш ключовий національний інтерес. Тому в польсько-українських відносинах асиметрія взаємної ваги. Ціну, яку ми заплатимо за погіршення відносин з Польщею і яку поляки за погіршення з нами – різна.

Якщо б для поляків погіршення відносин із нами було такою самою болючою справою, як для нас, то вони не дозволяли б собі ці жорсткі коментарі, колючі, а іноді образливі заяви в бік України. Існує асиметрія ваги інтересів України в Польщі та Польщі в Україні.

– Чи адекватна реакція української влади та дипломатії на гострі польські заяви щодо України?

– Не вважаю цю реакцію адекватною і вдалою. Навіть, якби поляки поводилися щодо нас ще гірше, ніж поводяться, то спроба відповісти тим самим не буде свідчити про нашу мудрість і далекоглядність.

У відповідь на польську хвилю ура-патріотизму слід поводитися розумніше і терплячіше. Маємо справу з тим, що маємо. Не варто відповідати популістськими заявами на їх популістські заяви. Маємо виробити чітку ієрархію, що є нашими основними проблемами – для нас на першому місці агресія Росії, анексія Криму, війна на Донбасі. Порівняно з цим, будь-які популістські заяви польської еліти – дрібниця.

У нас основна проблема не на Заході, а на Сході. Коли в нашої країни така життєва небезпека, як агресія Росії, то Київ мав би максимально робити все, щоб не створювати проблем на інших напрямках, забезпечити фронт друзів з-поміж решти сусідів замість фронту недругів.

– Відповідно, якою мала б бути реакція української влади і дипломатії на іноді провокативні дії чи висловлювання Варшави?

– Це має бути максимально спокійна, толерантна, врівноважена позиція. На ділі, суть української дипломатії мала б бути в тому, щоб навчитися заздалегідь не допускати критичних ситуацій, грати на випередження, а не реакцію. Те, що було допущено погіршення відносин, які можна було передбачити, то це трійка з мінусом якості роботи нашої дипломатичної в Польщі. Слід було забезпечити наявність кількох груп впливу в польській політиці, щоб не допустити таких голосних сварок, наїздів на нашу країну. Слід було знайти якісь економічні, політичні взаємні інтереси, переключити увагу, мінімізувати гостроту дискусії. Якщо вже пропустили проблему, то реакція точно не має сприяти загостренню.

– До яких наслідків може призвести це продовження українсько-польських історичних суперечок?

– Дуже хотілося б, щоб не доходило до подальшого погіршення. Але якщо дивитися на паралелі, то в подібних випадках часто історичні суперечки доводили в історії до серйозного погіршення відносин. Сподіваюся в обох країн вистачить розуму, щоб не допустити значного погіршення. Рівень, до якого можуть погіршуватися відносини, практично безмежний. Усім відомо, що в відносинах наших народів були різні сторінки – як добрі, так і дуже погані. Легко створити собі ворога, значно важче відновити друга.

– Як українська влада і дипломати могли б допомогти понад мільйону наших заробітчан, щоб вони не потрапляли в погані ситуації в Польщі?

– По-перше, понад мільйон наших заробітчан в Польщі – це градус трагедії, яку переживає Україна, коли наші громадяни так масово виїжджають у пошуках кращої долі. Це барометр браку реформ, рівня корупції. Перше, що мала б робити українська влада – відновити в Україні можливості для цих людей працювати і будувати своє життя. По-друге, має бути щоденна робота нашого посольства і консульств щодо захисту і правової допомоги для заробітчан. Але в дійсності кількадесят дипломатів і консулів України в Польщі небагато можуть – іноді надати розголосу справі чи просити польську владу звернути на щось увагу. Усі розуміємо, що в чужий монастир зі своїм уставом не йдуть.

– Що за процеси відбуваються в країнах Центральної Європи, що стається такий зсув вправо – Угорщина, Польща?

– Це закономірні коливання маятника. Країни Центральної Європи максимально просунулися в західному ліберальному напрямку, побачили всі позитивні та негативні наслідки інтеграції в структури ЄС, побачили, що з ними іноді не надто рахуються, бо в ЄС є рівні та рівніші, що вони можуть користати з економічних переваг ЄС, навіть сварячись з Брюсселем, що можна реагувати на те, що не до вподоби, кроком назад щодо європейських процесів і нічого суттєвого за це не буде… На противагу єврооптимізму, який ці країни показали 10-15 років тому, коли вступали в ЄС, зараз їх оцінка процесів в ЄС більш скептична.

Якщо поляки чи угорці не подбають про свої інтереси в ЄС, то за них ніхто не подбає. Також вони вивчили тактику «створення клопотів» – першими створюють проблему, загострюють відносини з великими гравцями в ЄС, з Брюсселем, а потім дають крок назад і це сприймається як велика перемога. Так вони змушують із собою рахуватися. Якщо з ними не рахуються по-доброму, то вони домагаються, щоб рахувалися по-поганому.

Коли країни Центральної Європи вступали в ЄС, то були схожі на слухняних школярів. Зараз – на бунтівних студентів. Це не означає, що вони не планують далі вчитися. Вони просто показують свої інтереси, норов – це нормальний процес дорослішання. Важко сказати як далеко все це зайде, бо ЄС – це баланс сил та інтересів. Якщо буде тривале загострення, то вони або змусять прийняти частково їхнє бачення єдиної Європи, або буде розшарування Євросоюзу на Західну, Східну, Південну і Північну Європу, фрагментація Єдиної Європи.

Довідка

Василь Філіпчук – головний радник Міжнародного центру перспективних досліджень.

Протягом 1999–2003 та 2006–2010 працював у Представництві України при ЄС, у 2005–2006 роках був речником МЗС України. У 2010–2011 роках очолював Департамент ЄС, а у 2011–2012 роках — політичний департамент МЗС України. У 2012- 2013 роках – Департамент євроінтеграції в уряді України.

Автор документів, статей у сфері зовнішньої політики та євроінтеграції. Автор проекту «Стратегії інтеграції України в ЄС», що була затверджена в 1998 році.

Дипломатичний ранг — Надзвичайний і повноважний посланник 2-го класу.

Урядова перебудова, ініційована новим прем’єр-міністром Польщі Матеушем Моравєцьким, змінила форму і напрямок реалізації стратегії правлячої партії «Право і справедливість» (ПІС), особливо наголошуючи на важливості економічної модернізації та політичної стабілізації як у внутрішній, так і в зовнішній політиці Польщі. Орієнтованість на технократичний розвиток ускладнила можливість для слабкої та розділеної опозиції дати ефективну стратегічну відсіч правлячим силам. Незважаючи на те, що стиль управління Моравєцького суттєво відрізняється від стилю свого попередника (Беати Шидло), нова адміністрація наслідує ключові елементи програми ПіС під назвою «Добра зміна» («Dobra zmiana»). Коригування ж політики стосується покращення іміджу уряду та представлення його реформ у привабливішому вигляді.

Суттєвих змін у ставленні Варшави до зовнішніх загроз зі зміною Кабінету міністрів не відбулось. На регіональному рівні характер безпекової ситуації в Європі визначається стратегічними загрозами для НАТО і ЄС, а також її відносинами з Російською Федерацією. На державних кордонах Республіки Польща є ризик виникнення конфліктів регіонального та місцевого характеру, в які країна може бути безпосередньо або опосередковано втягнена. Поблизу польських кордонів сконцентровано військові сили і засоби (зокрема, на території Білорусі), що може за несприятливих умов спровокувати появу збройних конфліктів різного масштабу. Особливо небезпечним у цьому контексті для Польщі залишається збройний конфлікт на території України, спровокований РФ. Зважаючи на це, прем’єр-міністр Моравєцький вважає Росію найбільшою загрозою для Польщі.

Окрім традиційних геополітичних побоювань, очільник уряду говорить і про незвичні безпекові виклики. Він захоплюється нетиповими для правого консерватора ідеалами французького економіста, критика капіталізму Томаса Пікеті. Себе М. Моравєцький називає ідеалістом і говорить про такі загрози майбутнього, як роботизацію, штучний інтелект, прискорений капіталізм, зростання нерівності, над якими світ має думати вже сьогодні.

НАТО, залишаючись для Європи найважливішим політичним і воєнним союзом та гарантом безпеки Польщі, потребує підтримки та посилення бойових можливостей, а також солідарності всіх країн-членів для виконання цього завдання. Суттєвою загрозою ефективному функціонуванню як Альянсу, так і ЄС, є тенденція зменшення оборонних бюджетів країн-членів. Польща в цих умовах намагається підтримувати зусилля щодо збереження американських гарантій безпеки для Європи, американської військової присутності на субконтиненті та на своїй території. Традиційно впродовж останнього десятиліття суттєвою загрозою економічній безпеці Польщі залишається і проблема залежності країни від імпорту енергоносіїв, де Польща також шукає підтримки з боку США.

Співробітництво Польщі з американською адміністрацією президента Дональда Трампа розвивається у позитивному руслі. США має підтримку Польщі як однієї з найбільших країн у Центрально-Східній Європі на противагу «старим» європейським країнам з консервативними ліберальними цінностями. Зміни в уряді не вплинули на розвиток польсько-американських відносин. Польща натомість бачить можливість отримати від США традиційно бажані гарантії захисту кордонів та підвищення свого статусу в регіоні.

Рішення Варшавського саміту НАТО щодо посилення Східного флангу Альянсу через додаткове розміщення військових контингентів та посилені заходи для підвищення обороноспроможності регіональних країн-членів НАТО залишається базовим для Варшави. Польща найближчим часом (до кінця березня) має укласти контракт на суму 4,5 млрд дол. на придбання ракетних систем Patriot. Закупівля відбудеться в рамках формування національної системи ППО «Вісла». Згідно з планами, на першому етапі реалізації програми Польща закупить дві батареї Patriot з ракетами PAC-3 MSE та елементами управління й системи зв’язку IBCS. Поставки цього обладнання мають відбутися у 2021-2022 роках.

Варто відзначити, що ціну на ракетні комплекси для Польщі Вашингтон знизить більше ніж в два рази (попередній контракт оцінювався в 10,5 млрд дол.). Це свідчить, що ситуативні кризи, на кшталт солідаризації США з Ізраїлем, пов’язаної з засудженням ухвалення закону про Інститут національної пам’яті РП (роз’яснення якого сьогодні стало найважливішою роботою польських дипломатів), не вплинуть на стратегічний характер двосторонніх відносин.

Найбільш контроверсійним є розвиток стосунків між Варшавою та Брюсселем, зважаючи на євроскептицизм Польщі. При цьому Варшава у своєму стремлінні до автономізації має природнього союзника – сусідню Угорщину. Правлячі партії двох країн (ПіС та Фідес), які, за різними опитуваннями, підтримує більше 45% населення, мають однаковий внутрішній електоральний профайл, заснований на правому консервативному центризмі та пріоритеті національних інтересів над загальноєвропейськими нормами та цінностями.

Країни активно підтримують одна одну на міжнародній арені, про що красномовно свідчить ухвалення парламентом Угорщини резолюції «про підтримку Польщі у зв’язку з тиском зі сторони Брюсселя». Потенціал співробітництва може бути посилений через використання субрегіональних інституційних інструментів, зокрема у форматі Вишеградської групи, що з часом може перетворитись на регіональний клуб євроскептиків.

Незважаючи на це, новий прем’єр-міністр країни розцінюється як особа, яка здатна «перезавантажити» відносини з Європейським Союзом. Офіційна позиція трансформованого польського уряду свідчить про готовність та відкритість Варшави для переговорів з Європейською комісією.

Другорядною конфліктною лінією суперечок Варшави із Європою є конфлікт з ключовим та найбільшим інвестором польської економіки – Німеччиною. Його тригер – тема виплати репарацій за збитки, завдані Польщі в Другій світовій війні. Розгляд цього питання був інспірований, як і закон про Інститут національної пам’яті РП, польськими правими радикалами. Сейм вважає, що Німеччина виплатила лише 1% компенсації з майже 50 млрд дол. економічних втрат. ФРН, посилаючись на врегульованість питання ще в 1953 році, все ж не проти піти на поступки та розпочати експертну дискусію з цього приводу. Проте зазначений факт не сприятиме покращенню міждержавних відносин.

Отже, незважаючи на ймовірність позитивного розвитку діалогу Польщі з європейськими інституціями, навряд чи польський уряд найближчим часом суттєво змінить політику щодо чутливих для країни питань, які можуть загрожувати національній ідентичності та традиційним цінностям польського суспільства. Зміни в уряді Республіки Польща демонструють бажання еліти держави продовжувати модернізацію країни в дусі правоконсервативної політики. Основні орієнтири на зовнішньополітичній арені залишаються незмінними – автономістський курс щодо ЄС з розширенням впливів та повноважень Польщі, а також стратегічна опора на США.

Валерій Кравченко

У львівському Центрі Шептицького УКУ відбулася лекція і дискусія з головою правління Центру протидії корупції (ЦПК) Віталієм Шабуніним, який розповів про роботу Центру, який він очолює, головні досягнення і невдачі у боротьбі проти корупції, наслідки корупції для життя українців i перспективи очищення країни від хабарництва. Polukr.net зібрав головні тези з виступу та поспілкувався з антикорупційним активістом.

Немає державних, а є ваші гроші

Нема державних коштів. Усі гроші в бюджеті – сплачені вами податки з зарплат, митних, акцизних та інших зборів. Ви їх віддаєте державі, щоб вона надавала натомість якісні послуги. Функціонує прекрасний портал «Ціна держави», де є спеціальний калькулятор, ввівши дані в який, можна побачити, скільки платите державі за рік. Ці гроші віддаєте політичній еліті країни, щоб вона організувала управлінські інституції, які мали б вам за це надавати якісні послуги. Коли чуєте, що посадовці вкрали скількись мільйонів, то це не зачіпає. Це ефемерні державні кошти. Але йдеться про ваші гроші, які ви, наприклад, віддали на якісні дороги чи зброю для солдатів.

Держава не генерує прибутку. Його створює працівник, який платить податки і бізнесмен, який організував робоче місце. Політики лише створюють правила гри, які мають допомогти бізнесу створити робочі місця і працівнику сплатити податки. У цивілізованих країнах більшість виборчих дискусій в суспільстві навколо цього питання – треба більші податки і соціальну допомогу чи менші податки і соціальні видатки, і як краще розподілити ці гроші? Тому головним для виборця має бути не ефемерна геополітика, а ці гроші – як ними покерують?

Коли читаєте історію про крадіжку грошей на тендерах, то знайте, що вкрали ваші гроші, які мали піти на якісні послуги для вас, а натомість пішли, наприклад, на будинок черговому судді.

Якщо думаєте, що хабар – кінцевий економічний збиток, то це не так. Уявімо, що до Львова банани возять 5 компаній. Усі вони сплачують мито. Нехай, одна компанія домовляється з митником і сплачує 25% мита. Від цього держава недоотримує не так багато – 75% мита одного з п’яти імпортерів. Біда в тому, що підприємець, який має таку конкурентну перевагу, демпінгує ринок. Його товар дешевший, ніж у конкурентів. За рік він «вбиває» 4 конкурентів. Врешті, у нього монополія, надприбутки, 4 конкуренти закриті, їх робочі місця знищені, податкові надходження теж. Економічні втрати для нас навіть не від корупції на митниці, а у 4 знищених бізнесах. Вкравши на 100 грн, завдано збитків на 10 тис. грн.

Захист прав власності – головне для розвитку України

Єдиний спосіб, щоб ми зажили заможніше, це щоб хтось ззовні чи всередині країни інвестував в Україну гроші, створював бізнес, робочі місця, де люди б заробляли і платили податкові надходження. Перша причина, чому іноземні інвестори не йдуть в Україну – неможливість захистити свої активи. Це дані Європейської Бізнес Асоціації й Американської торговельної палати. Тобто головна проблема – не війна, не високі податки і навіть не хабарі, а неможливість захистити майно через корумповані суди. Якщо нормально працює судова система, то вона амортизує помилки інших державних органів, – завжди можна відігратися. Якщо суди – нотаріальна контора для рейдерських захоплень, то це кінець, ніхто не вкладе в країну. Ти збудував завод, але приходить СБУ і забирає його через куплене судове рішення. Нехай суддя взяв хабар. Може, це навіть не такі великі гроші на рівні держави. Але в когось забрали бізнес. Він розповів іншим і ніхто більше в Україну не вкладає, не будує заводів.

З того, на що витрачає держава, видно пріоритети її керівників. Не з виборчих телешоу, а з пунктів бюджету. У нас, наприклад, досі на правоохоронні органи витрачається більше, ніж на армію. І ці гроші не гарантують захисту наших прав.

Ціль нашої роботи – конфіскація майна та ув’язнення високих корупціонерів

Я – голова правління громадської організації Центр протидії корупції. Нас із експертами, яких залучаємо, – 22-24 особи. Наш річний бюджет – близько 420 тис. дол. Фінансують нас фонди ЄС, США та інших країн Заходу.

Наша місія – встановити в Україні невідворотність покарання за корупційні злочини, вчинені високопосадовцями. Кара – конфіскація майна та/або ув’язнення. Репутаційні та електоральні втрати корупціонерів – приємний бонус, але не ціль.

Є два підходи до боротьби з корупцією – превентивний і каральний. Перший – дерегуляція бізнесу. Або зменшення ролі держави в економіці. Що менше довідок потрібно для діяльності, то менше можливостей у чиновників вимагати хабар за ці довідки. Каральний підхід – порушив закон – сів в тюрму. Обидва напрямки важливі. Але превентивна боротьба не працює без каральної, адже непокарана корупція розбещує.

Корупція завжди має прізвища і ми їх називаємо. Слідкуємо за держтендерами, оскаржуємо незаконні закупівлі, про які нам стає відомо від наших партнерів з видання «Наші Гроші» і журналістів-розслідувачів. Щомісяця домагаємося розривання десятків договорів на купівлю товарів і послуг, які невигідні державі, зате вигідні корупціонерам. Тих, хто вигадує схеми і покриває корупцію, намагаємося притягнути до відповідальності – направляємо заяви про злочин до правоохоронних органів.

Вичитуємо журналістські розслідування, яким довіряємо, виділяємо факти, додаємо документи і надсилаємо правоохоронним органам у вигляді заяв про злочини. Ув’язнення і конфіскація майна –  ціль, за яку б’ємося. Це основа принципу невідворотності відповідальності за корупцію. За нашими заявами порушено 94 кримінальні провадження. Проте досі жоден фігурант кримінальних проваджень, порушених за нашими заявами, так і не сів.

Переконуємо представників США і ЄС, а вони – нашу еліту

В Україні не працюють правоохоронні органи і суди. Вони не зменшують, а породжують безкарність корупціонерів. Багато схем у сфері держзакупівель — прогалини в законах, які ніхто не поспішає виправити. Тому ми від початку мріяли створити незалежні антикорупційні органи для розслідування корупції і після 2014 року почали втручатися у законотворчий процес, готувати і пропонувати депутатам проекти законів, що закривали б можливості для зловживань під час держзакупівель, унеможливлювали б розкрадання бюджету і уникнення покарання за корупційні злочини. За чотири роки ЦПК з партнерами у Раді та експертному середовищі розробили і відстояли низку законів і постанов, що дозволили закрити деякі законодавчі дірки, через які корупціонери висмоктували бюджетні кошти.

Працюємо з різними комітетами і депутатами Ради, залежно від законопроекту. Щодо профільних комітетів, то раніше тісно працювали з екс-заступником глави комітету Ради з питань запобігання і протидії корупції Віктором Чумаком. Плідно працювали з Єгором Соболєвим, коли він очолював цей комітет. Насправді є нормальні депутати у багатьох фракціях. Справа в тому, що їх меншість. Якби було хоча б 30% від складу Ради, то просування антикорупційних законів було б значно простішим. Ми приймали ключову роль в написанні законопроектів щодо антикорупційних органів, аж до дискусій з головними політичними гравцями в Раді про формулювання в законах.

Рішення у фракціях Ради приймаються не шляхом голосування депутатів усередині фракцій, як це відбувається в нормальних країнах, а через виконання партійних вказівок  від керівництва партії. Тому проблема радше в керівництві партій, а не в депутатах. Вони переважно голосують за що завгодно, про що їм скаже керівництво.

Наша співпраця з Держдепом США і представництвом ЄС в Україні – це переважно експертна робота. Експерти ЦПК дискутують з їхніми урядовими і неурядовими експертами, обмінюємося думками. Наша ціль – переконати їх в тому, що наше бачення боротьби з корупцією ефективне.

Якщо переконуємо західних партнерів, то змога провести потрібні закони значно зростає. Жоден антикорупційний законопроект, який був проголосований, не був прийнятий без сприяння західних партнерів.

Це могла бути вимога меморандуму з МВФ, умови щодо безвізу з ЄС тощо.

Ми – одні з тих, хто допоміг стати на ноги Національному антикорупційному бюро (НАБУ), Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі (САП). А зараз домагаємося створення незалежного Антикорупційного суду (АС). Ми допомогли виписати і ухвалити в Раді процедуру арешту і конфіскації отриманого з корупції майна. Домоглися забрати у МОЗ функцію закупівлі ліків і віддати її міжнародним організаціям зі світовим ім’ям.

Всі антикорупційні інституції і закони були прийняті всупереч волі політичної еліти – президента Порошенка, глави МВС Авакова, екс-прем’єра Яценюка та інших. Вони були проголосовані завдяки тиску суспільства, мас-медіа і західних партнерів.

Домагаємося створення замкненого кола малих антикорупційних органів

Від 2014 року ми домагалися створення нових малих антикорупційних органів. Чотири роки тому в нашій прокуратурі працювало десь 18 тис. осіб, в СБУ – 33 тис., в МВС – майже 200 тис. В усіх цих органах мали б займатися боротьбою проти корупції. Таку велику структуру, як прокуратура, можна реформувати за 7-10 років, якщо на це є політична воля еліти. Цієї волі в постмайданної влади не виявилося. Ми розуміли, що антикорупційні реформи слід провести якнайшвидше. Вікно сприятливих можливостей – 2,5-3 роки після революції, поки нова еліта ще чутлива до думки суспільства і західних донорів, а конкретніше – грошей МВФ і безвізу з ЄС. Ця синергія тиску зсередини і залежності зовні мала проштовхувати створення антикорупційних органів. Тож ми – одні з тих, хто домагався створення НАБУ на 700 осіб, САП на 60 прокурорів і АС на 60 суддів. Значно простіше створити новий маленький орган, ніж реформувати старий громіздкий.

Зараз бій йде за АС. Його точно створять. Питання в нормах, за якими діятиме, а ключова з них – процедура добору суддів. Щоб ці судді були незалежними від влади. Впевнений, влада буде всіляко гальмувати цей процес. Президентський законопроект, який направлений зараз в Раду, написаний так, що АС взагалі ніколи не запрацює. По-перше, там є вимоги до кандидатів, що кандидат, крім суддівського, адвокатського і наукового стажу, має мати значний стаж роботи в міжнародній судовій системі та міжнародних організаціях по боротьбі з корупцією. Людей з таким стажем в Україні від сили 40. А суддів треба 60. Просто не буде з кого вибирати. Тому західні партнери вимагають від України забрати цю та низку інших норм. Дивно, що для суддів АС такі вимоги, яких немає до кандидатів в судді Конституційного і Верховного суду.

Еліта України не хоче незалежного АС, бо НАБУ вже приносить справи щодо впливових людей, близьких до керівництва країни. Зараз влада може щоразу відігравати назад через залежні суди, тому відпускають всіх підозрюваних у корупції високо рівня. Якби діяв АС, то не вийшов би зараз з-за грат мер Одеси Труханов. Незалежний АС просто розвалив би українською корупційну систему і країна швидко би змінилася. Це питання їхньої, еліти, безпеки та можливості красти, тому така війна за АС.

Зараз під арештом не залишився жоден підозрюваний у корупції, затриманий НАБУ. Вийшов навіть суддя, який стріляв в «набушників» із пістолета. Це причина, чому кров з носа потрібен АС. Коли НАБУ когось бере, то це в центрі уваги суспільства. Підозрюваному дають запобіжний захід, заставу. Згодом увага до справи поступово зменшується і за кілька місяців підозрюваний виходить. Суди просто зливають навіть не справи, а запобіжні заходи. Стосується це всіх справ, які розслідує НАБУ.

Суспільний запит на очищення судової системи

Стратегічно нам треба ремонт всієї судової системи. Без неї країна не злетить. Немає жодної успішної країни в світі, де не працює судова гілка. Новообраний Верховній суд міг би стати початком судової реформи, але не став.

Існує кілька моделей реформи судової системи. Найрадикальніша – звільнити всіх суддів і набрати нових. Логістично це складно, але можливо. Ще одна модель – ліберальна. Через відповідний орган, Вищу раду правосуддя, провести очищення судової системи. Цей орган має право не саджати суддів, а просто звільняти. Якби він дійсно працював, то міг би поступово очищати судову систему від суддів, які ухвалюють неправосудні рішення чи мають неадекватне майно. Натомість зараз цей орган відповідальний за те, що лише 5% суддів часів Майдану звільнені. Решту він «кришує». Політичну відповідальність за те, що цей орган не очищає судову систему, несе більшість у Раді і президент, які запустили цей процес псевдоочищення. Тож зрозуміло, що політична еліта не хоче очищення судової гілки.

Проте у суспільстві високий запит на справедливість. Це друге чи третє за важливістюі питання для виборця. Тому гарантую, що не буде жодної політичної сили, яка піде на наступні вибори, і яка не буде спрямовувати на це риторику. Як і кандидатів у президенти. Чинному президентові буде важко пояснити, чому він міг провести очищення судової системи, але не зробив цього. Парламентарям теж. У нас зараз є лише один інструмент впливу на політичну еліту – змушувати їх, щоб вони боролися проти корупції через електоральну підтримку від нас.

Перша в світі країна з відкритим реєстром кінцевих бенефіціарів

Злочин, який, зокрема, завдяки старанням ЦПК після революції вперше з’явився в нашому Кримінальному кодексі – брехня в деклараціях. Раніше ви могли будь-яку дурницю написати в деклараціях і це не було злочином. Через ці декларації ми хотіли максимально ускладнити еліті можливість приховати їх справжній рівень життя. Також ми домоглися відкриття реєстрів на рухоме та нерухоме майно посадовців.

Наша ціль щодо електронних декларацій мала дві складові. Перша – показати виборцю реальний спосіб життя посадовців. Це вдалася. Боячись кримінальної відповідальності, вони реально показали статки. Згідно з соціологією, 47% українців будуть враховувати в електоральному виборі дані електронного декларування. Друга – покарати за неправду в деклараціях. Орган, який мав це зробити, – Національна агенція запобігання корупції (НАЗК). Однак створили політично-залежний неефективний орган і система електронного декларування працює наполовину. Щоб діяла друга частина, треба перезапустити НАЗК, який раніше був бездіяльним, а тепер взагалі заважає боротися з корупцією.

Водночас Україна – одна з небагатьох країн світу, де зараз можна за прізвищем на сайті знайти дані про нерухомість, записану на це прізвище. Україна також перша у світі країна, яка має відкритий реєстр бенефіціарних власників юридичних осіб.

Якщо міністр хоче вкрасти, то не приходить з сумкою до бухгалтера, аби йому поклали грошей. Він створює юридичну компанію, яка присмоктується до відомства і викачує ресурси: через держзакупівлі, приватизацію держмайна, спецдозволи на видобуток тощо. Переважно це йде через фейкові конкурси.

Головне для міністра, щоб він формально не мав зв’язку з цією фірмою. Для цього переважно використовують дві схеми. Перша – так званий «донецький бомж». Компанію реєструють на якогось бомжа, який за 200 дол. продає свої документи і підписує всі необхідні довіреності на твоїх юристів. Він навіть уявлення не має, що це за компанія і що вона крутить мільярдами. Проблема схеми в тому, що бомжа можна знайти, як і будь-яку іншу фізичну особу в Україні. Його можуть знайти правоохоронці або ще гірше – конкуренти, яким він підпише таку саму довіреність. І мільярди підуть недругам. Тому цю схему використовують дедалі менше. Друга схема – підставні компанії. Власником компанії, яка викачує ресурси з держави, є інша компанія, а її власник – ще одна компанія за межами України і так далі. Врешті, хто кінцевий бенефіціар – неможливо зрозуміти за ланцюгом підставних юридичних осіб. Новий закон зобов’язує при веденні діяльності в Україні вказувати, хто кінцевий бенефіціар. Так журналісти з програми «Схеми» знайшли кілька компаній. Зараз працюємо над тим, щоб можна було запустити систему, яка буде перевіряти, чи правду написано про кінцевого бенефіціара.

За борги держави платимо ми з вами

Нинішню політичну еліту відрізняє від попередніх те, що вона не може піти в Росію. Раніше наша еліта вічно коливалася між Заходом і Росією. Війна перекреслила для неї можливість піти в Росію, брати там гроші. У мене багато претензій до цієї політичної еліти, але те, що вони не грають на руку Росії, то це точно. Між нашою елітою і російською – кров, тому у нашій владі практично немає прихильників РФ. Це добре, бо наша еліта стала чутлива до критики Заходу. Вона дуже не хоче робити того, що вимагає Захід, але не має вибору. По-перше, Захід дає гроші для України. По-друге, в еліти на Заході – активи. Їхні батьки лікуються не в Києві, а у Відні, діти вчаться не у Львові, а в Лондоні. Покарати їх там значно простіше, ніж тут. І всі це розуміють.

У найближчі 2,5 роки Україна має віддати 7,5 млрд дол. боргів. Це ми з вами маємо віддати, а не Порошенко чи Гройсман.

В України немає цих грошей, бо політична еліта не створила умов гри, які б дали змогу створити бізнес, який би генерував ці гроші. Тож ці кошти треба десь позичити. Є два варіанти – МВФ і приватні ринки, як-от єврооблігації. Різниця в процентах. У МВФ – 1-3%, на приватних ринках – 7,5%. Ключовою умовою для грошей МВФ є незалежний АС, який еліта не хоче створювати. Тому в 2017 році уряд не отримав грошей від МВФ, а взяв їх на приватних ринках. За кожен мільярд доларів з приватних ринків, ми, громадяни, переплачуємо 10 млн дол. Обслуговування боргів в нашому бюджеті – це стаття, на яку Україна витрачає більше, ніж на медицину. Тому за жадібність еліти та їхню неготовність створити АС ми з вами платимо більше. Плюс, гроші від МВФ йдуть в запаси Національного банку. Звідти їх можна вкрасти, але це складно і одразу видно. А приватні позики можна і в бюджет записати, де їх «розпиляти» на держзакупівлях. Тож для еліти вигідніше брати дорожчі гроші, а для нас – навпаки.

Якщо влада не прийме закон про незалежний АС, то не буде грошей західних донорів. Усі українські економічні експерти одностайні, що без цих грошей в Україні буде економічний колапс. Врятувати економіку без цих кредитів теоретично можна, якщо взяти «дорогі» гроші з приватних ринків. Це не скасує колапс, а відтягне його і зробить більш болісним і тривалим.

Якщо еліта через жадібність і жагу безкарності не прийме закону про АС, то буде колапс української економіки.

Українська еліта тісно пов’язана між собою. Сплетіння бізнес-інтересів важко розділяти по партіях і політичних таборах. Хтось має більший вплив на БПП, хтось на «Народний фронт», а по суті, це все одне велике угрупування. Нам важко показати їх зв’язки, бо ті заховані у складних корпоративних структурах, які закінчуються в офшорах і тяжко виявити кінцевого бенефіціара. Найкраще їхню єдність видно, коли ці групи разом протидіють антикорупційним законам.

Бачимо відкат назад в успіхах України щодо боротьби проти корупції. Одразу після революції, коли ще не були змінені закони, не було жодного нового органу, відсоток корупційних угод в тендерах, за нашими підрахунками, впав з 45% за Януковича до 15%. На початку 2017 року ми фіксували корупцію на держзакупівлях на рівні 35%. Відбувся величезний крок вперед, а потім поступовий відступ назад. Система зрозуміла, що може жити по-старому.

Ще одне – наша влада “дістала” своєю поведінкою західні еліти. Це видно навіть у публічному полі – жорсткі заяви Держдепу США, ЄС. Це дає нам шанс, що їх таки дотиснуть, що будуть ще якісь реформи до виборів. Що буде після виборів – не знає ніхто. Ніхто не може передбачити результату. За півроку до виборів президента в 2014 році Порошенко навіть не був у питальниках соціологів, а потім чесно виграв вибори в першому турі. Ми за нього проголосували. Це наша відповідальність, що в нас такий президент.

Румунські борці з корупцією почали садити депутатів на сьомий рік, ми – на перший

Як приклад успішної боротьби проти корупції нам часто наводять Румунію. Але в певному сенсі ми крутіші. Румунський антикорупційний орган Directorate почав затримувати людей рівня депутатів на 7-8 рік роботи. Наша НАБУ почала брати депутатів і людей їх рівня на першому році. Проте румунам легше – у них в одній команді прокуратура, більш-менш нормальні суди, на які тисне ЄС, і спецслужби, що забезпечують оперативну роботу. Там всі вони партнери. В Україні СБУ «фігачить» всі справи НАБУ, але навіть за цих умов у нас когось затримують.

Із Румунії можна брати приклад не так з Directorate, як зі самих румунів. Коли їхній новообраний уряд і партія влади спробували урізати повноваження Directorate, то на вулиці румунських міст вийшло 100 тис. людей. Масовий мирний протест переконав владу, що цього робити не слід. Переконав двічі.

Якби в нас під Раду вийшло на мирний протест, щоб створили АС, хоча б 15 тис. осіб двічі на місяць, то цей незалежний суд вже давно діяв би.

Минулого року я заплатив державі 13 тис. дол., і отримав дві кримінальні справи

Проти мене особисто і проти ЦПК відкрито дві кримінальні справи. Проти мене за те, що вдарив Віталія Філімоненка, який діставав моїх співробітників і мою родину. Стаття обвинувачення проти мене – побиття журналіста. Після бійки Філімоненко відмовився від госпіталізації, а за два тижні в нього з’явилися середньої тяжкості ушкодження. Цей «журналіст» ніколи нічого не публікував у ЗМІ. Мною в цій справі займаються 5 прокурорів і 10 слідчих. Відчуваю свою значимість. За цією справою мені загрожує п’ять років тюрми. Впевнений, ми юридично розвалимо справу. Такі суди відволікають, але не критично. Плюс адвокат дорого коштує. Було б неправильно, якби наші юристи з ЦПК представляли мене в суді, тому довелося найняти адвокатську компанію.

Друга справа стосується депутата від «Народного фронту» Павла Пинзеника – правої руки депутата з НФ Миколи Мартиненка. Пинзеник провів брифінг у парламенті, де презентував фільм про нас – там звинувачення в бік ЦПК і взяті зі стелі цифри. Ми пішли в суд і навіть в українському суді його дані «розмазали». Суд зобов’язав Пинзеника в Раді спростувати свої звинувачення щодо нас і повернути нам 1600 грн. судових витрат. І вже на основі цього фільму проти ЦПК розпочато провадження, яке триває досі. Тобто один суд визнав, що це дурня, а інший розглядає справу по дурні.

Минулого року я сплатив державі 13 тис. дол. За ці гроші отримав дві кримінальні справи.

На наступні вибори не піду, бо, мабуть, отримаю умовно

На виборах 2014 року я спробував пройти в Раду від партії «Громадянська позиція». Не пройшов. На наступні, мабуть, не піду. Як член ГО маю зараз більше інструментів, ніж мав би в парламенті. Якби «Громадянська позиція» пройшла, то це була б мала фракція, яка навряд чи була б зараз у парламентській більшості. Депутатство для мене не було ціллю, а інструментом. Тому станом на зараз навряд чи буду балотуватися. Мабуть, мені «вліплять» умовний термін, тож і не матиму права балотуватися. Потім виправдаюся через касацію і Європейський суд, але на час виборів буду осудженим. Не бачу наразі ні сенсу, ні можливості йти в парламент.

Хочу наголосити, що політика – це не брудно. Брудною в нас її роблять люди. В ідеалі політика – це служіння країні. В Україні це невдячне служіння, бо той, хто насправді приходить служити і має для цього компетенцію, відверто менше заробляє, ніж мав би на ринку. Депутат отримує десь 23 тис. грн на місяць, а компетенції у нього має бути, якби він отримав 3000 дол. А ще відповідальність перед країною, увага до себе від медіа, обливання тебе брудом зі сторони опонентів. Тому підтримуйте людей в політиці, які служать. Їх мало, але вони є.

Підготував Ігор Тимоць