Кінець січня – початок лютого 2017 року на Донбасі ознаменувався, окрім найгарячішої ескалації на лінії зіткнення, гучними вбивствами луганських сепаратистів Валерія Болотова та Олега Анащенко, а також сумнозвісного донецького бойовика, ватажка батальйону «Сомалі» Михайла Толстих (Гіві). Всі вони закінчили життя не на полі бою, а, фактично, у себе вдома. Їх прибрали російські спецслужби як зайвих свідків злочинів. Це не дзвіночки, а гучні дзвони для Захарченка та Плотницького.

Донецький сепаратист «Гіві» був розстріляний з вогнемета «Шмель» вранці 8 лютого на базі свого незаконного збройного формування – начебто у повній безпеці, в оточенні «своїх». Чутки про його смерть ширились від початку авдіївських подій, коли він був контужений під Мар’їнкою, в той час як його заступники загинули під Авдіївкою. І ось «Гіві» приєднався до «Мотороли» (Арсена Павлова, який загинув від вибуху в ліфті власного дому 16 жовтня 2016 року. – PolUkr.net) – ще одного одіозного бойовика, «героя молодої республіки». Так звана прокуратура «ДНР» вже об’єднала їхні справи, вказавши на діяльність такої собі української ДРГ в тилу. Проте зрозуміло, що «Гіві» став або сакральною жертвою задля мобілізації сепаратистів на боротьбу з Україною у світлі останньої ескалації, або ж навпаки – метою «чистки» є усунення проблемних людей, які багато знають і стоять на заваді планам Кремля реінтегрувати окупований Донбас в Україну.

Валерій Болотов стояв біля витоків «рукотворного» луганського сепаратизму – 6 квітня 2014 року захоплював СБУ. Після такого «успіху» російські куратори обрали його на посаду «народного губернатора». Після т. зв. «референдуму» з травня до середини серпня 2014-го був головою «ЛНР», а далі його замінив на цій «поважній» посаді Ігор Плотницький, якого тоді ще не дуже знали (як і його донецького «колегу»). На слуху тоді були інші луганські й донецькі сепаратисти, зокрема ті, хто захоплював Слов’янськ, – Стрєлков-Гіркін, Бєзлєр, Бородай, Губарєв, Пономарьов (цікаво, що всі вони досі живі). Великою популярністю користувалися також «романтичні» луганські розбійники – Бєднов, Мозговий, Дрьомов. До когорти останніх – мертвих – і приєднався Болотов, який після свого усунення «працював» у Москві (де й мешкав) з гуманітарною допомогою. Цікаві обставини його смерті, адже колишній ватажок «ЛНР» помер від гострого серцевого нападу в розквіті сил (у лютому йому мало виповнитись 47 років). Перед цим, у грудні 2016 року, в інтерв’ю він різко висловився на адресу Плотницького, а помер після дружньої кави з Олексієм Карякіним (колишній голова «парламенту ЛНР». – PolUkr.net) та луганським авторитетом «Саничем». Випадок Болотова – найімовірніше, зведення старих рахунків. Він був людиною російських спецслужб, а водночас – наближеним до «регіонала» Єфремова, якого в Україні звинувачують у спонсоруванні тероризму, – тобто своїм.

За замахом на Плотницького 6 серпня 2016 року стояла зовсім не українська ДРГ, а саме російські спецслужби. Інший привід – бізнесовий. Болотов був у Єфремова «наглядачем» за копанками, а доходи від продажу вугілля складають основу економічного зростання «ЛНР» (чи, принаймні, окремих її персонажів).

Інший луганський «герой» новинних хронік – начальник управління «народної міліції ЛНР» Олег Анащенко – не такий відомий. Його прибрали за давньою луганською традицією дуже зухвало – вранці 4 лютого «Тойота» головного міліціонера луганських терористів вибухнула в спальному мікрорайоні Мирний. Анащенко, як і Болотов, мав конфлікт із Плотницьким (хоча на початках був його людиною). На думку блогера Дениса Казанського, Анащенко усунули через те, що він (як і Болотов) збирався «розкручувати» тему обстрілів Луганська влітку 2014 року, які, за свідченнями Болотова, проводив спеціальний батальйон під командуванням Плотницького. Казанський впевнений, що Плотницький і Захарченко мають невеликі шанси померти своєю смертю – вони занадто багато знають (у сенсі корупційних схем та воєнних аспектів російської участі в подіях на Донбасі), а отже, що сильніше Росія намагатиметься інтегрувати окуповані території в Україну, то менш потрібними їй будуть свідки її злочинів.

Процес уже пішов. Через Авдіївку стілець захитався під головою «ДНР» Олександром Захарченком, якого кремлівські куратори цілком реалістично можуть усунути з посади (не виключено, що й фізично). 3 лютого 2017 року в Харцизьку відбулася нарада за участі ватажків донецьких сепаратистів та представників Генерального штабу Міністерства оборони Росії, на якій Захарченку висунули ультиматум: якщо ЗСУ захоплять Ясинуватську розв’язку, Захарченка відправлять у відставку. Ясинувата – ключовий залізничний вузол поблизу Донецька, його втрата негайно позначиться на постачанні зброї на передову, а також на відвантаженні вугілля в Росію. Тож найближчим часом варто очікувати активізації бойових дій з боку збройних формувань сепаратистів за безпосередньої підтримки російської артилерії. Не впевнений, що Захарченко хоче закінчити життя в ліфті.

Ті, хто ще вчора були «на коні», вирішуючи долю «молодих республік», сьогодні відчувають безпосередню загрозу власному життю зі сторони російських спецслужб. Така вже доля зрадника-сепаратиста – жити яскраво, але недовго.

Валерій Кравченко

У 2017 році на проекти, метою яких є реформування правоохоронних органів виділять 2 млн. євро. Минулого року з цією метою вже було витрачено приблизно 1 млн. євро. Про це йдеться в інтерв’ю інтернет-видання «Європейська правда» з головою Консультативної місія ЄС в Україні Кястутісом Ланчінскасом.

Консультативна місія ЄС працює в Україні з грудня 2014 року, її метою є надання підтримки державним органам України у реформуванні сектору цивільної безпеки, до якого входить прокурорська система, поліція, СБУ, НАБУ, НАЗК, а також прикордонна служба.

Голова КМЄС розказав, що минулого року було проведено підготовку понад 300 тренерів – поліцейських, співробітників сервісних центрів МВС в різних областях країни. У 2017-му такі проекти буде продовжено.

Цього року закінчується мандат КМЄС, зараз Брюссель вже розглядає його продовження. Пан Ланчінскас не має сумніву, щодо прийняття позитивного рішення, він упевнений ,що місія буде працювати в Україні ще не один рік.

Одразу після підтвердження продовження місії плануються 3 значні проекти. Щодо одного з них голова КМЄС повідомив: «Спільно з данським агентством DANIDA ми вже починаємо великий антикорупційний проект. Крім того, я сподіваюся, що в найближчому майбутньому спільно зі шведською національною поліцією почнемо другий проект, з оновлення поліцейських дільниць».

Також голова місії розповів, що зараз КМЄС наблизилась до фінальної стадії вагомого проекту, спланованого на 3 роки, у сфері верховенства права. В цьому проекті місія має забезпечити компонент, що стосується розвитку правоохоронних органів України.

Джерело: “Європейська правда”

Уже через декілька місяців українці зможуть здійснювати короткочасні поїздки в країни ЄС без отримання віз. Про це у ході візиту в Дніпро заявив посол Європейського Союзу Хьюг Мінгареллі, – повідомляє інтернет-видання «Днепр.Главное».

Пан Мінгареллі наголосив, що Україна, як була, так і залишається пріоритетним партнером для Європейського Союзу, а також, що ЄС підтримує проведення Україною реформ щодо боротьби з корупцією, децентралізації влади, судової реформи, незалежності ЗМІ.

Щодо актуального на сьогодні питання про безвізовий режим Хьюг Мінгареллі висловився так: «Рішення про надання безвізового режиму громадянам України вже прийнято. Просто потрібен час для того, щоб воно пройшло необхідну процедуру імплементації. Але вже через декілька місяців українці зможуть здійснювати короткочасні поїздки в країни ЄС без отримання віз».

Також, посол підкреслив, що в 2017 році велику увагу з боку ЄС буде приділено економічним питанням. Зокрема, планується на базі Дніпровської торгово-промислової палати буде створено центр підтримки підприємців з просування продукції регіону на європейські ринки. Не оминув гість і питання підтримки переселенців зі сходу України. За його словами на програми підтримки переселенців ЄС направив близько 9 млн. євро допомоги. В 2017 році ЄС планує продовжувати підтримку Україну в даному напрямку.

На Донбасі знову війна… Вже майже тиждень в усіх новинних стрічках Авдіївка. Проте є ще й Мар’їнка, Красногорівка, Широкино та Світлодарська дуга. Неспокійно також на Луганщині, зокрема в районі Попасної. Настільки масштабної ескалації конфлікту ніхто, здається, не очікував – за інтенсивністю обстрілів, застосуванням важкої зброї (зокрема й реактивних систем залпового вогню «Град» та артилерії 152 калібру) бої наприкінці січня – на початку лютого 2017 року нагадують найзапекліші баталії лютого 2015 року за Донецький аеропорт та Дебальцеве. В чому суть сьогоднішньої ескалації?

Версія 1. Повзучий наступ ЗСУ. З цього приводу існує багато припущень, підкріплених нещодавньою ситуативною ескалацією на Світлодарській дузі. Там наприкінці 2016 року українські військові пішли в наступ та зайняли нові позиції, отримавши локальну перевагу та просунувшись на 1 км у глиб територій бойовиків. Подібне відбувалось у районі Комінтернового (Маріупольський напрямок) на початку січня 2017 року.

Авдіївка, точніше її промислова зона, яка розташована біля великої транспортної розв’язки в районі Ясинуватського поста ДАІ, має важливе стратегічне значення. Зайняття нових позицій на цьому напрямку дозволяє контролювати ділянку траси на Горлівку та Костянтинівку (на останній, що починається за поворотом поста ДАІ, регулярно відбувались обміни військовополоненими). Якщо наступ ЗСУ в районі Авдіївки та Спартака буде успішним, тоді відкриється пряма дорога на звільнення Путилівського мосту – а це вже дорога до північних воріт Донецька, зокрема Київського проспекту. Звичайно, не можна говорити, що Авдіївка є ключовою для звільнення Донецька, адже місто велике й точок зіткнення багато. Проте позиційний успіх в Авдіївці дозволить загрожувати позиціям сепаратистів у районі захопленого Донецького аеропорту та зменшить тиск на українські позиції в Пісках.

Насправді для повзучого наступу ЗСУ, що відбувається по всій лінії фронту в межах Мінських домовленостей (тобто із застосуванням «дозволеної» зброї та в зоні, яка за «Мінськом-1» має належати Україні) не з ініціативи окремих комбатів, а узгоджено, в рамках такої собі прихованої стратегії Генерального штабу, є три пріоритетних завдання – Дебальцеве, Докучаєвськ (що мають належати Україні за «Мінськом») та Щастя (з огляду на важливість критичної інфраструктури). Авдіївка не має подібної цінності, проте має один великий об’єкт – «Авдіївський коксохімічний завод».

Версія 2. Удар по Ахметову. Завод належить до групи «Метінвест» концерну «СКМ» Ріната Ахметова, володаря найбільших активів у регіоні. Припинення відвантаження коксу в Авдіївці (а завод у зв’язку з обстрілами перейшов у режим консервації) вже позначилось на роботі металургійних комбінатів промислової групи в Маріуполі – ММК ім. Ілліча та «Азовсталь». Питання лише в тому, хто зацікавлений у завданні збитків металургійній галузі України та її експортній спроможності (ММК ім. Ілліча має, наприклад, великий контракт з Іраном). Якщо розглядати внутрішньоукраїнський контекст, то між Президентом Порошенком та донецьким олігархом довгий час була дійсна «мирна угода» (на відміну від Коломойського). Порошенко не має активів у металургії та не є прямим конкурентом Ахметова і його політичних сил, які намагаються дотримуватись риторики миру за будь-яку ціну. Зрозуміло лише, що наступ України в Авдіївці (якщо він був) «підставив» виробництво Ахметова. Проте наступ «ДНР» також міг бути спрямований проти олігарха, який вперто не погоджується реєструвати свої заводи в самопроголошеній республіці. Це вже ставало основою конфлікту щодо Єнакієвського металургійного комбінату та Старобєшевської ТЕС.

Версія 3. Геополітична можливість. Варто також зважати на сприятливі для Москви геополітичні умови, пов’язані передусім з інавгурацією президента США Дональда Трампа. Останній неодноразово виказував симпатії російському колезі, не мав чіткої позиції щодо врегулювання конфлікту на Сході України, а точніше «плавав» у темі. Від реакції США та Європи залежить поведінка Росії, зокрема її спроби розширити агресію. Поки що ця реакція дуже неоднозначна – лунають заклики припинити військові дії в Авдіївці, проте не зазначається, хто ініціював ці дії. Україна наголошує на тому, що обстріли Авдіївки загрожують місту гуманітарною катастрофою. 1 лютого навіть розпочалась часткова евакуація міста. Однак сепаратисти з «ДНР» мають свої факти – ніби Україна обстрілює школи та лікарні в Донецьку (з їхнього подвір’я «ДНР» обстрілює Авдіївку, натомість ЗСУ відправляють свою зворотну «відповідь»), а також пошкодила Верхньокальміуську фільтрувальну станцію, що забезпечує водопостачання в місті. Ці аргументи використовує Росія. Цікаво, що Україна в лютому 2017 року буде головувати в Раді Безпеки ООН, тож можна бути впевненим, що з донецького степу протистояння між Україною та Росією переміститься в Нью-Йорк.

Версія 4. Підготовка Москвою масштабної війни. Не виключено, що нинішня ескалація, активно забезпечена російською зброєю, зокрема новими зразками, є попередженням майбутньої масштабної війни, до якої фізично та дипломатично готується Росія. Фронтом цієї війни, зазначимо, може стати зовсім не Україна, яка приготувалась до подібного сценарію. Росія вимірює реакцію, рівень приготувань до війни та клімат у Європі, де правлять бал популісти, полегшуючи Кремлю завдання.

Найімовірніше, в нинішній ескалації ситуативно зійшлись всі чотири версії – кожна різною мірою. Можливо, через чиюсь самовпевненість, політичну браваду чи перенасиченість зброєю сьогоднішні події проходять особливо запекло та сприймаються суспільством гостро. Однак вони логічно лягають в канву російсько-української війни, яку Москва веде на виснаження фізичних та моральних сил супротивника. Проте Київ відчуває, що ініціативу треба перехоплювати, й коли це робити, як не зараз, доки Росія ще хоча б намагається виглядати гарним міжнародним актором перед виборами Путіна та Чемпіонатом світу з футболу наступного року.

Валерій Кравченко

Служба безпеки України скасувала 5-річну заборону на в`їзд в Україну для мера Перемишля Роберта Хоми. Про це ZAXID.NET стало відомо від високопоставленого джерела в центральному апараті СБУ. За словами джерела, скасування заборони стало можливим завдяки особистому втручанню президента України Петра Порошенка.

У прес-центрі СБУ не змогли оперативно підтвердити або спростувати інформацію щодо скасування постанови про заборону в’їзду до України Роберта Хоми. ZAXID.NET скерував до СБУ відповідний запит про це і чекає на відповідь.

Нагадаємо, що про включання мера польського Перемишля до списку персон нон грата стало відомо 17 січня, коли українські прикордонники відмовились впустити Роберта Хому на територію України у міжнародному пункті пропуску в Шегинях. Пізніше в СБУ підтвердили, що Хомі заборонений до України на 5 років «за участь в антиукраїнських заходах та розпалювання міжнаціональної ворожнечі».

Включення Роберта Хоми до списку персон нон грата в Україні викликало різку реакцію Варшави. МЗС Польщі надіслало офіційну ноту з вимогою пояснити причини такого кроку, а віце-міністр закордонних справ Польщі Ян Дзєдзічак заявив, що такі дії шкодять польсько-українським стосункам і пригрозив бойкотом спільних українсько-польських заходів.

Джерело: ZAXID.NET

Читайте також:

Меру Перемишля заборонили в’їзд в Україну

Перепоховання відомого українського письменника Олександра Олеся відбудеться цієї неділі, 29 січня у Києві. Про це на своєму профілі у ФБ повідомив Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Панахида відбудеться у Володимирському соборі о 12:00. Перепоховають відомого українського письменника, поета, драматурга, о 13:30 на Лук’янівському цвинтарі у столиці на спеціально створеній алеї для почесних перепоховань представників військово-політичної та культурної еміграції.

Довідка

Олександр Іванович Кандиба – (23 листопада 1878 – 22 липня 1944) — український письменник, поет, драматург, представник символізму. Свої твори публікував під псевдонімом Олександр Олесь. Батько поета та політичного діяча Олега Ольжича.

Джерела: FB Wikipedia.org 

Читайте також:

У Чехії ексгумували останки українського письменника Олександра Олеся

Невідомі вандали обмалювали червоною фарбою цвинтар жертв тоталіризму в Биківні, що під Києвом. Злочинці намагалися також знищити написи на польському військовому цвинтарі, – інформує Польська агенція преси “PAP” з посиланням на слова директора комплексу Богдана Біляшівського. Злочин відбувся у ніч проти середи 25 січня. Написи було виявлено у середу вранці. Зараз на місці події працює поліція.

“На українській та польській частинах цвинтаря на могилах зроблено написи олійною фарбою. На польських написано “СС “Галичина” а на українській “ОУН-УПА”, “кур…ва”. Була також спроба знищити вхідні колони на польській частині цвинтаря. Хтось намагався підважити їх ломом. Одна колона нахилилася, а іншу не зрушили” – розповів Біляшівський.

Тим часом, як стверджує посол Польщі в Україні Ян Пекло, польське посольство в Києві уже спрямувало дипломатичну ноту щодо цієї події. “Передали українській стороні дипломатичну ноту. На місці працює група слідчих і ми чекаємо на їхні висновки”, – додав він. Посол також згадав про недавній акт вандалізму в Гуті П’янецькій, де було підірвано пам’ятник замордованим там полякам. “Схоже, що це набуває серійного характеру. Інцидент в Биківні є винятково огидним, бо на місці пам’яті, а саме на могилах з’явилися вульгарні вислови. Ми слідкуємо за тим, що українська влада робить в цьому напрямку”, – пояснив Ян Пекло.

Фото: facebook.com/volodymyr.viatrovych

Довідка

У Биківнянському лісі розташоване найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій. Тут був об’єкт спеціального призначення НКВС, де у кінці 1930-1940-х роках відбувалися масові захоронення розстріляних та закатованих. Трагедія Биківні стоїть в одному ряді із таким злочином комуністичного уряду Сталіна, як Катинський розстріл.

У 1994 році тут заснований Биківнянський меморіальний комплекс жертвам комуністичного режиму, який тепер є національним історико-меморіальним заповідником

Джерела: tvp.info, interia.pl, uk.wikipedia.org

У грудні 2016 року кілька держустанов України зазнали кібератак. 7 грудня було атаковано сайт Пенсійного фонду, Міністерство фінансів і Держказначейство. 13 грудня – сайт Міністерства оборони. 15 грудня – держкомпанія «Укрзалізниця». 16 грудня – сайти Міністерства інфраструктури та підконтрольної йому Державіаслужби. 30 грудня президент Петро Порошенко заявив, що за листопад-грудень 2016 року було близько 6500 кібератак на об’єкти 5 відомств і 31 державний інформаційний ресурс.

Президент додав, що розслідування вказують на безпосередню чи опосередковану причетність до цього спецслужб РФ, які розв’язали проти України кібервійну. Мінфін і Держказначейство через хакерську атаку втратили 3 терабайти інформації. Після кібератаки Міністерство інфраструктури заявило про запровадження особливого режиму контролю та захисту ІТ-систем держпідприємств. 21 грудня Верховна Рада передбачила у державному бюджеті на 2017 рік додатково 150 млн грн на розвиток, модернізацію і функціонування систем кіберзахисту.

Внаслідок кібератаки в ніч на 17 грудня на нетривалий час були відключені від електропостачання кілька районів Києва та області. Підстанція «Північна», що зазнала атаки, належить держпідприємству «Укренерго». Приватна українська компанія ISSP, що є експертом із кібербезпеки, проводить розслідування інциденту. Рік тому схожої атаки зазнало «Прикарпаттяобленерго», внаслідок чого було знеструмлено частину Івано-Франківської області, а 225 тисяч людей залишилися без світла.

– Якщо порівнювати атаки на енергетичні компанії 2015 і 2016 років, то вони схожі, застосовані ті ж інструменти, проте атаки 2016 року стали складнішими, задіяли додаткові техніки, – розповідає PolUkr.net генеральний менеджер ISSP Роман Сологуб. – Цільові кібератаки мають певну описову модель, яку запропонували використовувати спеціалісти компанії Lockheed Martin.

Модель кібертатаки

Ця модель складається з 7 етапів і нагадує модель військової операції. Перший етап – розвідка. На цьому етапі зловмисники збирають інформацію про ціль чи цілі. Дані можуть збирати в інтернеті, соцмережах, багато даних міститься в документах на зразок Microsoft Word, які розміщені на веб-сторінках компаній. Потім – етап озброєння. Наприклад, вибирають спеціальну програму або набір програм-інструментів, які будуть використовуватись під час атаки. На цьому етапі зловмисники використовуюсь дані, які отримали під час розвідки. Наприклад, видають лист із вірусом за лист від юридичного директора компанії. Потім цей лист доставляють адресатові, який його відкриває і заражується. Ці дії стосуються вже наступного етапу – доставки. Зловмисний код стягує з інтернету додаткові інструменти, які були заготовлені на попередньому етапі, і може передавати дані чи поширюватися по внутрішніх мережах. Доставка інструментів зловмисника у внутрішню інфраструктуру жертви може тривати протягом кількох місяців, завантажуючись по кілька десятків кілобайтів за день. Ці об’єкти будуть використовуватись на наступних етапах. Коли зброю завантажено у внутрішню систему, зловмисник уже в об’єкті атаки починає досліджувати інфраструктуру жертви. На цьому етапі він поводиться активно і робить багато «шуму», за яким його можна помітити, якщо встановлені системи кіберзахисту для моніторингу активності. Далі віруси поширюються внутрішньою мережею, заражують інші комп’ютери, намагаються «зламати» паролі користувачів, облікові записи. Цей етап називається «впровадження». Коли зловмисники володіють обліковими записами, то від імені деяких користувачів можуть діяти всередині інфраструктури. Вони копіюють регулярні дії користувачів цієї інфраструктури, працюють у робочий час, заходять на сервери і поводяться так, як це роблять справжні користувачі. І лише на останньому етапі виконується поставлене завдання. Цей етап ми й бачили у випадку енергетичних компаній, коли відключали автоматизацію керування системами. Лише на цьому етапі ІТ-служби і служби безпеки, як правило, розуміють, що відбулася атака. Але до моменту самовиявлення зловмисники діяли вже приблизно півроку чи й більше – від часу отримання листа з вірусом.

Як каже провідний дослідник нашої лабораторії Олексій Ясінський, зловмисники «мімікрують» в інфраструктурі, тому відрізнити їхню поведінку від дій користувачів системи дуже важко.

– Яких збитків завдали атаки кінця 2016 року?

– Виміряти шкоду непросто. Це все були так звані «націлені атаки». Не обов’язково, що їхнім фінальним етапом було щось зруйнувати чи відключити, – радше проникнути в системи і там залишитися. Якщо фінальною ціллю зловмисників було те, що ми бачили, то можемо припускати, що це було лише тренування. Вони випробували свою зброю та вміння, оцінили міцність захисту наших систем. Коли вони вивели з ладу систему автоматизації, то свідомо викрили себе. Тоді вже інфраструктуру почали від них вичищати. Вони це розуміють. Проте, ймовірно, вони й надалі залишилися в інфраструктурі багатьох об’єктів, які заразили.

Можемо припустити, що у зловмисників були ще й інші задачі, крім тих, які ми помітили. Наприклад, викрасти певні документи. А наприкінці вони просто зробили такий «феєрверк» – щось зламали і відключили. Це, радше, було тестування команди зловмисників, які пробували свої сили. Маємо факти, що зловмисники навмисно себе видали, були в системі десь півроку, користувалися звичайними інструментами для такої роботи. До прикладу, це були інструменти для віддаленого виконання команд, деякі програмні модулі, які знищують інформацію так, що потім її неможливо відновити.

– Чи відомо, хто був виконавцем? Порошенко заявив, що Росія. Чи можливо це визначити і наскільки це складно?

– Наша лабораторія не ставила собі за ціль порівняти і визначити, хто замовив або хто виконував ці атаки. Цим займаються відповідні структури – СБУ, кіберполіція, можливо, зовнішня розвідка. Нашу лабораторію ISSP можна порівняти з професійною приватною клінікою. Наприклад, до нас поступив пацієнт із вогнепальним пораненням. Ми визначаємо, що з ним сталося, які у нього ушкодження, які загрози і як лікувати, ретельно проводимо експертизу рани. Але не займаємося оперативно-пошуковою діяльністю. Це прерогатива відповідних структур.

За півроку діяльності зловмисники можуть уже настільки вільно почуватися в чужій інфраструктурі, що їх дуже важко вичистити. Компетентні органи в Україні заявили, що атаки здійснили російські спецслужби або це зробили на їхнє замовлення. Значить, у них для цього є підстави. Можливо, була також певна допомога іноземних партнерів.

На державному рівні Україна співпрацює в цих питаннях із західними партнерами. Навіть наша компанія отримала звернення від певних зарубіжних організацій щодо організації навчань із кібербезпеки.

Я можу також додати, що визначити, звідки була атака – наприклад, ІР-адресу злочинців та інші зовнішні сліди, – технічно досить складна задача. Проте реальна.

– Чи мають хакерські атаки в Америці, в яких звинуватили Росію, якісь спільні риси з нашими?

– Кібермережі державних структур західних країн, мабуть, краще захищені, ніж наші, хоча стверджувати це я не можу. Проте навряд чи можемо проводити серйозні аналогії, бо не маємо повної інформації про атаки. Скажімо, що нам відомо про атаки у США? Ми знаємо лише те, що відомо всім із відкритих джерел.

– Який досвід за час кібервійни здобули українські державні органи і компанії? Чи стали більше залучати до співпраці приватні компанії?

– Без державно-приватного партнерства в Україні наразі неможливе ефективне протистояння кіберзагрозам. Те, що державні компанії залучають нашу лабораторію до розкриття таких інцидентів, свідчить про початок позитивних зрушень у цьому напрямку. Щоб бути у кібербезпеці, слід розвивати та інвестувати у три напрямки: технології, людей і процеси. Технології можна купити і дуже швидко встановити. Дві інші складові більше залежні від часу.

Щодо процесів, то є чимало міжнародних стандартів, зокрема багато галузевих стандартів розроблено у США. Щодо людей, то це велика проблема. Особливо у державних органах. Висококваліфікованих спеціалістів небагато і залучити їх – дорого і складно. Потрібно вирощувати нових фахівців, а для цього потрібен час.

Наша група компаній уже інвестує в цей напрямок. Ми створили Київську Кіберакадемію (Kyiv CyberAcademy), мета якої – навчання професіям майбутнього. У нас вже створена кафедра з кібербезпеки, де студенти можуть здобути професійні прикладні знання та отримати міжнародні сертифікати. Навчання такого рівня якості, яке пропонує Київська Кіберакадемія, раніше в Україні не було. До кінця 2017 року відкриємо філіали академії при ТОП-10 технічних вищих навчальних закладів України.

Щодо загроз, то у нас вже другий рік тривають масштабні атаки на об’єкти критичної інфраструктури. Це сигнал, щоб бити на сполох. Збитки від цих атак не обов’язково мають бути моментальними. Вони можуть бути відтермінованими у часі. Деякі системи ще можна перевести на ручний режим. Будь-яка атака на інфраструктуру виводить її з ладу на певний час або робить деякі процеси повільними.

У країнах і галузях, де серйозніша комп’ютеризація, кібератака може повністю зруйнувати бізнес. У цьому сенсі Україні навіть дещо пощастило, що багато промислових процесів ще можна перемкнути на ручний режим. Але таких процесів буде дедалі менше, бо маємо йти в ногу з часом.

Візьмімо, наприклад, виробництво ліків чи будь-який інший складний технологічний процес, що виконується автоматично. Зміна одного параметра на виробничій лінії може призвести до випуску не того хімічного продукту. Це може спричинити катастрофічні наслідки для організації та людей.

– Які найбільші загрози для України можливі в разі успішної кібератаки?

– Колись, щоб викрасти дані з певних мереж, треба було фізично до них проникнути. Зараз маємо кіберсвіт, де все поєднано. Він – навколо нас, немає кордонів. У цьому світі весь час відбувається взаємодія, це життя мільярдів людей. Що більша автоматизація, то вразливіший світ до кібератак. Атака на «Прикарпаттяобленерго» призвела до короткочасного перебою в енергопостачанні. Якби рівень автоматизації цього підприємства був дуже високим, то не було б можливості вручну відновити енергопостачання. Тоді наслідки були б гіршими.

У США, наприклад, на багатьох підприємствах уже немає ручного режиму. Все автоматизоване. Це дає змогу ефективніше керувати процесами, але несе певні ризики. Коли, наприклад, автомобілі та літаки будуть повністю керуватися онлайн, то можна лише уявити, наскільки серйозними можуть бути наслідки кібератак.

– Наскільки ефективною була протидія кіберзагрозам з боку CERT-UA (спеціалізований підрозділ Державної служби спеціального зв’язку і захисту інформації. – PolUkr.net), СБУ, РНБО у 2016 році? Чи вивчили і врахували вони уроки 2015-го?

– Власне, серйозної ефективності цих структур я не помітив. Можливо, просто чогось не бачив чи не все знаю. Думаю, йдемо в правильному напрямку, створюючи нові ради, координаційні центри, але надто повільно і поки що не дуже ефективно. Наскільки мені відомо, всі рішення Національного координаційного центру кібербезпеки при РНБО є «обов’язковими для розгляду». Не для виконання, а для розгляду. Тож це абсолютно «холості» рішення. На жаль, такого ще багато в нашій державі.

Добре, що залучають приватні компанії, але до певних державних структур важко долучити комерційні послуги. Міністерства чи інші державні структури, які оперують інформацією під грифом «таємно», мають дотримуватись певного режиму, і не так легко іноді долучити приватні експертні організації (такі, як ISSP, наприклад), бо існують формальні перепони, і не до кінця врегульоване питання співробітництва з комерційними структурами. Наші державні стандарти інформаційної безпеки давно не змінювали, багато визначень, сфер застосування і директив застаріли. Тільки подумайте, наскільки змінилася сфера ІТ з моменту розробки наших державних стандартів у галузі захисту інформації. Наприклад, «хмарні» технології (дані зберігаються на віддаленому сервері та коригуються онлайн. – PolUkr.net). Треба ще багато зробити у цій сфері.

– Які маєте рекомендації, щоб запобігти таким атакам на державі інституції та підприємства у майбутньому? Чи можна було б це вирішити системно?

– Системно – можна. По-перше, треба створити попит, аби держава була надійним замовником таких послуг. Автоматично підвищуватиметься запит на таких спеціалістів. У багатьох цивілізованих країнах збільшують витрати на освіту з кібербезпеки. Наприклад, Велика Британія збільшила на 2,5 мільярди євро інвестиції в кібербезпеку до 2020 року. По-друге, ефективне державне і приватне партнерство – від навчань до досліджень, створення центрів з керування безпекою. По-третє, ефективна міжнародна співпраця і переймання досвіду провідних західних партнерів. Там це розуміють уже давно. Наприклад, на сайті Білого дому ви побачите вислів президента Обами, що процвітання економіки Америки залежить від кібербезпеки. Це очевидні речі.

Проте з 2015 року в цьому напрямку зроблено небагато. Тому майже кожна атака 2016-го повторила історію 2015-го. Ми мали більше року на посилення кібербезпеки, але не надто цим скористалися. Україна замало робить, щоб протистояти кібератакам, тому ми й надалі вразливі.

Існує українська стратегія з кібербезпеки, яку ще в березні 2016 року підписав президент. Її впровадження на певному рівні відбувається в різних структурах. Це правильно, бо така стратегія має бути. Справа в тому, як вона втілюється. Одна річ щось прийняти, інша – втілити це в життя. Маємо відповідальних за реалізацію стратегії, треба пришвидшувати роботу в цьому напрямку, щоб ефективніше відповідати на майбутні кібератаки.

Розмовляв Ігор Тимоць

Стаття українського олігарха Віктора Пінчука в популярному американському виданні «The Wall Street Journal» від 29 грудня 2016 року наробила галасу в українському суспільстві. З офіційним коментарем виступили представники МЗС України та Адміністрації Президента вже після Нового року. Керівництво Міжнародного фонду «Відродження» Сороса також відзначило категоричну незгоду з позицією олігарха, щоправда, зазначивши, що продовжить співробітництво з його фондами в Україні – Ялтинською ініціативою та фондом «Відкрий Україну», організатором Київського безпекового форуму. А втім, на традиційному українському ланчі в Давосі, який дає Пінчук, цього року гостей буде небагато (Давоський форум вже проігнорують канцлер Німеччини, президент Франції та прем’єр-міністр Канади). То що ж такого кримінального запропонував український олігарх, наближений до західних політиків?

Перша теза стосується Криму, де Пінчук зазначає, що «Крим не повинен бути повернутий Україні. Він сам зможе приєднатися до неї через 15-20 років, коли Україна стане стабільною і процвітаючою країною». На думку дніпровського олігарха, «Крим не повинен ставати на шляху угоди з Росією, яка призведе до встановлення миру». Позиція щодо Криму чітко збігається з західним сприйняттям проблеми, яке пропагують американські та європейські політологи-міжнародники останні півроку. Воно звучить як «Крим вже пішов» (Crimea has gone), пропонує сприймати реалії міжнародного життя, де жодна країна світу не буде ризикувати дратувати Росію активною позицією стосовно півострова. Мовляв, краще замиритись та торгувати з Москвою, де-юре не визнаючи окупацію, але де-факто погодившись з нинішнім статус-кво. На це заступник голови Адміністрації Президента Костянтин Єлісєєв у коментарі, опублікованому в тому ж «The Wall Street Journal» 4 січня, зауважив, що «ніякої торгівлі територіями України, чи це Донбас, чи Крим, бути не може».

Питання Криму пов’язане з кримськотатарським лобі: фактично всі резолюції ООН приймаються під тиском представників кримськотатарської меншини й концентруються навколо дотримання на півострові прав людини. Загальна кількість переселенців з Криму на континентальній частині України не перевищує 30 тис. – порівняно з півтора мільйонами донбаських переселенців це відносно невелике число. З них 23 тис. – кримські татари. Ще 200 тис. представників меншини продовжують жити в Криму під тиском російських правоохоронних органів.

На жаль, Україна за майже 3 роки від моменту окупації так і не виробила чіткої стратегії повернення окупованих територій ані на внутрішньому, ані на міжнародному рівні. У світі не вистачає лобістів та адвокатів територіальної цілісності України, натомість мантра «референдуму» (її обстоює російська пропаганда), на якому кримчани визначились на користь російського майбутнього, дістає все більше підтримки у європейських популістів.

Саме до цієї тези апелювала кандидат у президенти Франції Марін Ле Пен, заявивши про російський Крим та діставши попередження СБУ про заборону в’їзду в Україну. Власне, крім каральної роботи з європейськими популістами, Україна не зробила більше нічого, аби довести свою правоту в питанні. Передусім мала би бути контрпропаганда та інформаційна робота на Захід на рівні держави, а не лише потуги кримських татарів, вінцем яких стала перемога Джамали на «Євробаченні». Навіть з подібного тріумфу, на жаль, не вдалося витиснути максимум. Росія діє з позиції сили в питанні Криму.

Про це пише й Єлісєєв: «Страхи та слабкість – погані радники. Вони підігрівають апетити Росії, провокують ще сильнішу агресію і спричиняють ще більші людські страждання». Крім слів, хотілось би побачити конкретні справи сильної, рішучої та безстрашної української дипломатії. Натомість Пінчук пропонує повернутись до багатовекторності та балансування: «Щоб не турбувати Росію, потрібно відкласти спроби стати членом ЄС і НАТО в найближчій або середньостроковій перспективі». Український олігарх пропонує прагматичний та реалістичний підхід, який ґрунтується на ставленні передусім Заходу до України. Так, ми можемо багато чого бажати. Проте ЄС, вочевидь, не бажає приймати Київ до себе в члени – проблемою є навіть ратифікація торговельної частини Угоди про асоціацію, а в світлі міграційної кризи – й надання безвізового режиму, яке постійно відкладається з ініціативи Брюсселя, коли всі формальні умови Україна виконала.

НАТО вже невдовзі зіштовхнеться з кризою своєї спроможності досягнути консенсусу щодо Росії. В цьому можна лише погодитись з Пінчуком: «Пропозиція про членство України в НАТО призвела би до міжнародної кризи безпрецедентного масштабу». НАТО боїться реакції Москви – це довела грузинська криза 2008 року та події на Донбасі в 2014 році. Тож Пінчук просто озвучує позицію Заходу та пропонує виходити з того, що маємо.

Натомість реакція Єлісєєва була набагато яскравішою та популістською: «ніякої відмови від європейської та євроатлантичної інтеграції України. Це буде рівнозначно відмові від незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Підняти подібні тези рівнозначно політичному самогубству, особливо після подій Революції Гідності». Українське суспільство наразі є настільки заангажованим через війну з Росією, корупціонерів у політиці та неспроможність реформувати країну, що навіть декларативна відмова від ідеалів європейського розвитку може спричинити руйнівні наслідки, аж до третього Майдану та силового захоплення влади. Тому українські політики загнані в пастку: вони змушені говорити одне, а на практиці зіштовхуються з іншим ставленням щодо європейської та євроатлантичної інтеграції. На Заході на Україну дивляться виключно через призму Росії.

Ще одна вагома теза Пінчука: «вибори на Донбасі потрібно проводити, навіть за умови, що Україна не отримає повного контролю над цими територіями та кордоном». На це Єлісєєв однозначно відповідає: «ніяких виборів на Донбасі, поки російський чобіт перебуває на українській землі». І тут знову бачимо дисбаланс. Адже це позиція Заходу – будь-що організувати вибори на Сході України, просто перегляньте новинні стрічки за березень-квітень 2016 року. Це була основна лінія поведінки Олланда та, інколи, Меркель – примусити Україну до невигідних для неї виборів. Втім, Україні реально треба уникати тієї ситуації, яку окреслив Єлісєєв, коли «Кремлю хотілося б легітимізувати свою гібридну окупацію та її маріонетковий режим на Донбасі руками самої України. Однак ніхто не має потрапити в цю пастку».

У своїй статті Пінчук озвучив зовсім не московські компроміси, як йому закидають в Україні. Це надумані компроміси на умовах Заходу від американських та європейських політологів-міжнародників, які вважають, що розуміють ситуацію. Але усі рекомендації ґрунтуються на національних інтересах їхніх країн, великої геополітичної гри, де Україна лише пішак, а головна мета гри – уникнути великої війни в Європі.

Задля цього європейці з легкістю пожертвують найслабшою з фігур. Пінчук же був знайдений, аби легітимізувати подібні думки та підходи голосом з України. Його план – це не спасіння, але й не зрада. Це сигнал, чого очікують від України на Заході. І якщо Київ не запропонує власний дієвий план врегулювання, йому доведеться погодитись на подібні плани Пінчуків-Філіпчуків. Часу на демонстрацію своєї активної позиції залишилось небагато – Трамп заїжджає в адміністрацію вже наприкінці січня 2017 року.

Валерій Кравченко

1 січня минув перший рік від початку дії Поглибленої і всеосяжної зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС. Позитивні стимули внаслідок відкриття ринку ЄС мали б стати більш відчутними для України, але їх нівелювала війна, втрата активів, банківська криза і падіння світових цін на сировину (зокрема, на зерно і метали), що неабияк вдарило по українському експорту. Про наслідки дії ЗВТ PolUkr.net розповіла завідувач кафедри зовнішньоекономічної і митної діяльності, доктор економічних наук, професор Національного університету «Львівська Політехніка» Ольга Мельник.

– Наскільки успішним для української економіки був перший рік дії ЗВТ?

– Кардинальних змін в українській економіці за цей рік не сталося. Проте вона змінює орієнтацію з країн колишнього СРСР на країни ЄС. Бачимо тенденцію до європейської економічної інтеграції української економіки.

За рік середнє мито на товари з ЄС зменшилося з 4,5% до 1,7%. Хоча ЗВТ діє рік, Україна отримала безмитний доступ на ринки ЄС для більшості товарів ще у квітні 2014-го. Тоді ЄС скасував мита на 94,7% промислових товарів і на 83,4% аграрних. Відтоді ж діють тарифні квоти за 36 видами товарів, які дозволяють ввезти без мита в ЄС лише певний обсяг продукції, переважно аграрної, після чого слід платити мито. Із 2017-го обсяг цих квот планують розширити за вісьмома видами продукції. За даними Держстату, за дев’ять місяців 2016 року продаж товарів з України в ЄС зріс на 3,3% і склав 35,7% у структурі українського експорту. Натомість Україна в структурі експорту Євросоюзу займає лише близько 1%.

Найбільше в ЄС ми продаємо аграрної, харчової, машинобудівної продукції, деревини і паперової маси, виробів легкої промисловості; менше – металургії та мінеральних продуктів.

Серед оригінальних експортних статей України – зростання у 115 разів обсягу продажу равликів (за три останні роки). Україна продає їх в ЄС усемеро більше, ніж сала.

– Як усе це впливає на економічну інтеграцію України з ЄС?

– Внаслідок знецінення гривні Україна стала привабливою для іноземних виробників. Протягом минулого року активізувалося створення підприємств з інвестиціями із країн ЄС, які працюють на давальницькій сировині. Це означає, що в Україну ввозять сировину для подальшої переробки, і далі вона вже готовою повертається в ЄС. Таку сировину ввозять з ЄС у митному режимі «тимчасового ввезення», тобто вона не підлягає оподаткуванню. Якщо давальницька сировина буде надходити з інших країн, то підлягатиме повному оподаткуванню.

У Західній Україні відкрилася низка підприємств машинобудівної промисловості з країн ЄС, які працюють на давальницькій сировині. Наприклад, ТзОВ «Фуджікура», яке в 2016-му відкрило у дві черги завод на три тисячі робочих місць із виробництва кабельних мереж, де виготовляє продукцію для європейських товаровиробників. Із 2003-го працює німецька фірма «Леоні» у селі Нежухів, що біля Стрия. Там теж виготовляють кабелі. Фірма «Кромберг» у Луцьку – аналогічно. У всіх випадках йдеться про кабельну продукцію, яку виготовляють на базі давальницької сировини. Вочевидь, є тенденція до збільшення кількості таких підприємств протягом наступних років. Умови вигідні для обох сторін. Рівень зарплати в Україні дуже низький. В Європі ніде не знайдете зарплати у 200-300 євро за місяць. Соціальне напруження росту, рівень життя населення істотно знизився, тож створення нових робочих місць, інвестування в економіку України, побудова нових підприємств, залучення сучасних технологій – позитивні явища.

– Як це змінює українську економіку?

– Для України ключовим стратегічним партнером стає ЄС. Тож нам слід якомога швидше переорієнтовуватися на вимоги Євросоюзу. Найбільші витрати, пов’язані з цим, стосуються машинобудівних підприємств, яким складно відповідати технічним регламентам ЄС. Вони шукають шляхів виходу на ринки ЄС. Зокрема, виконують роботи на умовах давальницької сировини, шукають своє місце в унікальних нішах.

Українська економіка поволі змінюється. Якщо поглянемо на харчову галузь, то вже запроваджені нові вимоги через дію ЗВТ. Це вимоги вищих стандартів якості, безпечності. Ці стандарти підвищать якість нашої продукції, яка продається не лише в ЄС, але й на українському ринку. Щодня непомітно втілюють десятки заходів щодо європейської економічної інтеграції України. Це відбувається на різних рівнях, починаючи із національного й закінчуючи місцевим. Це якісні зміни.

Якщо говорити про експорт наших товарів і послуг в ЄС (на 85% Україна продає товарів і на 15% послуг. – PolUkr.net), то режим автономних торговельних преференцій для українських товарів діяв з квітня 2014-го до грудня 2015-го, а з 1 січня 2016 року ЗВТ забезпечила ще більш сприятливі умови для виходу на ринок ЄС. Перший рік пішов на адаптацію, інформування та вивчення, а вже 2015-2016 роки стали більш активними періодами щодо налагодження співпраці з контрагентами з ЄС.

У контексті війни з Росією та дії ЗВТ за дев’ять місяців 2016 року імпорт товарів з ЄС в Україну зріс на 4,9% і склав 44% у структурі імпортних закупівель, а частка імпорту з РФ скоротилася до 12,5%. Щодо товарної структури імпорту, то, насамперед, купуємо в ЄС газ, ліки, легкові автомобілі (акцизний податок на них зменшено завдяки змінам до Податкового кодексу України, спрямованих на стимулювання розвитку ринку вживаних транспортних засобів. – PolUkr.net), нафтопродукти, ізольовані проводи, які підлягають переробці в Україні, трактори. Незважаючи на знецінення гривні, завдяки чому товари з ЄС стали дорожчими для українців, обсяги імпорту з Євросоюзу зростають.

– А що змінилося в роботі української митниці? Наскільки подолано цей бар’єр у торгівлі з Євросоюзом?

– Главою 5 Угоди про Асоціацію між Україною і ЄС визначено митні питання задля сприяння торгівлі. Здебільшого окреслені там завдання для митних органів виконані. Розроблено і реалізовано механізм видачі митними органами на безоплатній основі сертифікатів походження EUR.1, що дають підстави для застосування до українських товарів торговельних преференцій у межах ЗВТ; впроваджено інститут схваленого експортера; українська митниця приєдналась до концепції інтегрованого управління кордонами; із серпня 2016 року діє механізм «єдиного вікна». Проте, на жаль, втілити його у повній мірі складно, бо потрібно внести зміни у низку законів і нормативних актів.

Існують проблеми щодо пунктів пропуску з країнами ЄС. Їх в Україні замало, за якісними параметрами вони не відповідають нормативам Євросоюзу. Оскільки перспектива членства України в ЄС дуже віддалена, слід розбудовувати пункти пропуску, які забезпечили б цивілізований перетин кордону як для вантажних транспортних засобів, так і для фізичних осіб. Як відомо, дедалі частіше на кордоні виникають шалені черги. Це пов’язано, зокрема, з тим, що за останні роки пасажиропотік та вантажопотік із ЄС зріс майже на 50%, а пропускна спроможність пунктів не відповідає потребам.

Безумовно, чимало проблем у діяльності митних органів залишаються невирішеними. Це і корупція, і недостатня кваліфікація окремих працівників, і організаційно-інституційні проблеми. Проте громадськість може впливати на їх вирішення, бо створені громадські ради при митницях. Тож задля якісних змін потрібен ще більший вплив і тиск суспільства.

– Останній гучний приклад корупції на митниці, якщо не помиляюсь, – так звана «горіхова мафія»?

– Варто зауважити, що цей приклад свідчить про корупцію не лише на митниці, а й в інших органах державної влади. Якщо говорити про експорт волоського горіха, то він реалізується через конкретні фірми. Вони мають ексклюзивний доступ до отримання ліцензії. Ці фірми скуповують у домогосподарств горіхи за безцінь, а часто й відбирають товар незаконним шляхом. Очевидно, певним владним структурам це вигідно. Це дуже прибутковий бізнес. Експорт горіха оформляється за заниженою митною вартістю, а в ЄС продається у 3-7 разів дорожче, залежно від ступеня переробки.

– ЗВТ між Україною і ЄС – поглиблена і всеосяжна. Вона має вплинути на всю економіку України, а не тільки на торгівлю з Євросоюзом…

– ЗВТ передбачає зниження мит, тарифного і нетарифного регулювання, гармонізацію українських законів із законами країн Євросоюзу щодо технічного регулювання, у сфері безпеки продуктів харчування, митних послуг, держзакупівель, захисту прав інтелектуальної власності, політики конкуренції… Система держзакупівель ProZorro стала однією з найбільших успішних реформ в українській економіці. Відбувається повне перезавантаження системи сертифікації та стандартизації української продукції.

Скасовано понад 14 тисяч стандартів ГОСТ, які діяли ще за радянських часів, ухвалено натомість технічні регламенти, які відповідають нормам і стандартам ЄС. Україна вже забезпечила зростання до 60% частки міжнародних і європейських стандартів серед національних.

Повністю змінюється лабораторна база, яка тепер має відповідати нормам ЄС. Реалізуються відповідні санітарні та фітосанітарні заходи. ЗВТ не дасть нашій економіці повернутися назад до радянських норм і стандартів. Те, що зараз робиться в Україні, закладає базу для прогресивного руху на 10-20 років вперед. Це платформа, від якої відштовхуємося для подальшого розвитку.

– Наскільки складно українському малому і середньому виробнику отримати сертифікати, щоб торгувати в Євросоюзі?

– Проблема актуальна вже кілька років. Регулярно відбуваються відповідні конференції, на яких виробники запитують, як краще отримати сертифікати відповідності. Проблема починається з перекладу норм ЄС, бо це тисячі стандартів на тисячі видів продукції. Проте на сайті Єврокомісії є ресурс – «Еxport helpdesk». Це інформаційна база для потенційних експортерів до ЄС. Слід ввести відповідні дані й отримаєте інформацію про всі заходи тарифного і нетарифного регулювання, які стосуються вашої продукції. Там також вказані вимоги щодо безпеки, технічні вимоги…

Раніше ми знали, що наша продукція відповідає державним нормам ДСТУ. Тепер виробники значною мірою перебирають на себе відповідальність за якість своєї продукції, вказують, якій системі стандартів вона відповідає. Якщо виробник буде продавати товар у ЄС, і він не відповідатиме нормам, зазначеним на етикетці, то це швидко знищить його подальше співробітництво з партнерами в Євросоюзі. Бізнес тепер сам відповідає за те, щоб підтримувати якість продукції.

– В які країни ЄС і що саме продає Україна?

– Ключові покупці українських товарів – Польща та Італія, на які припадає приблизно по 15% експорту, а також Німеччина, на яку припадає 10%. Ще 8% – Іспанія, 7% – Угорщина. Якщо говорити про товари, то ключовими щодо експорту в ЄС залишаються соняшникова олія, меблі, лісоматеріали, продукція легкої промисловості, ізольовані проводи. Маємо традиційних партнерів в ЄС – зокрема, завдяки українській діаспорі в цих країнах. Власне, найкраще налагоджена торгівля з тими країнами Євросоюзу, де значна українська діаспора, тісні культурні зв’язки.

Також, до прикладу, студенти університету «Львівська Політехніка» навчаються за програмою подвійних дипломів у Краківській гірничо-металургійній академії імені С. Сташиця. Уже близько сотні з них не повернулися в Україну. Після завершення навчання вони знайшли роботу в Польщі за фахом менеджерів зовнішньоекономічної діяльності. Тепер обслуговують польські підприємства, що співпрацюють з українським бізнесом, налагоджують логістику, шукають партнерів, можливості для збуту польської продукції на українському ринку і навпаки. Навіть маємо випадки, коли наші студенти починають власний бізнес на теренах Польщі.

Таку співпрацю розвивають і інші українські виші. Зі свого боку Міністерство освіти України підтримує програми подвійних дипломів, аби студенти мали змогу порівнювати досвід і реалії. Це допоможе вдосконалити вищу освіту в Україні.

– Чого ми найбільше продаємо до Польщі? І що купуємо?

– Найбільше продаємо продукції агрокомплексу, харчів, деревини, мінеральних продуктів, добрив, продукції легкої промисловості. У Польщі продається одяг, пошитий в Україні на основі давальницької сировини. У польських супермаркетах часто можна побачити світові бренди, які шиють у нас. Там чітко вказано – «Made in Ukraine». У Польщі купуємо продукти легкої промисловості, харчі, будівельні матеріали, машинобудівну продукцію.

– Якщо я, скажімо, український виробник меблів чи соків, то що мені треба зробити – покроково, – щоб почати продавати свої товари в Польщі чи Італії?

– За останні два роки інформування щодо експорту в ЄС істотно поліпшилося. Вийшло кілька практичних посібників для експортерів до Євросоюзу, зокрема – «Базовий посібник з інтернаціоналізації бізнесу та виходу на ринки Європейського Союзу» Олега Мірошниченка, виданий під егідою Міжнародного фонду «Відродження». Там чітко розписано інформаційні джерела, вимоги, процедури, механізми виходу на ринок ЄС. Також є чудовий посібник «Успішний експорт до ЄС», виданий Львівською торгово-промисловою палатою. Його позиціонують як практичний посібник для малих і середніх підприємств. Істотне інформування щодо експорту в ЄС здійснює Міністерство економічного розвитку і торгівлі України. На сайті цього міністерства є спеціальні блоки щодо експорту в ЄС і ЗВТ. Крім того, при міністерстві діє Рада з просування експорту в Євросоюз. Вона націлена на вихід національних виробників на європейські ринки, постійно проводить виставки і ярмарки в ЄС. Вони організовують для національних виробників промоцію, куди запрошують партнерів з європейських країн. Також діє кілька грантових проектів щодо інформування українських бізнесменів. Тож зацікавлені мають де знайти цю інформацію.

– Яку продукцію найвигідніше виготовляти українським виробникам, щоб упродовж наступних років мати успіх на європейських ринках?

– Агропродукція залишається первинною для нашого виробника. Хоча ЄС встановлює тарифні квоти, які ми постійно вичерпуємо, проте для частини товарів квоти все ще не вибрані. Скажімо, ще в 2014-2015 роках Україна не мала доступу на європейський ринок молока та молочної продукції. Сьогодні ми його отримали. Тепер треба, щоб наші виробники молочної продукції надалі відповідали стандартам, які діють в ЄС.

Мають успіх підприємства, що працюють на давальницькій сировині. Протягом наступних років у цій галузі теж мав би бути прогрес. До прикладу, керівники «Фуджікура» оголосили про плани у найближчі рік-два працевлаштувати шість тисяч осіб, а в довгостроковій перспективі розширити виробництво до 15-18 тисяч робочих місць. Також є гарні перспективи щодо продукції легкої промисловості, яка традиційно вигідна для виробництва та продажу в ЄС.

Тішить, що постійно зростає відсоток української продукції з високою доданою вартістю. Ключове завдання для українського виробника – виготовляти якомога більше продуктів з більшою доданою вартістю, продавати менше сировини. Наприклад, ми вже продаємо соняшникову олію, а не насіння соняшника. Це результат того, що в 1990-х Україна ввела додаткове мито на експорт соняшника. Відтак почала розвиватися олійна промисловість. Так треба діяти й надалі.

Розмовляв Ігор Тимоць