середа, 17 Січень, 2018
pluken
ГАРЯЧІ НОВИНИ

polukr

Дорога додому: успіхи та проблеми реінтеграції Донбасу в 2017 році

Share Button

Два роки тому Президент України Петро Порошенко проголосив курс на деокупацію та реінтеграцію Донбасу. І якщо в 2016 році оцінювати, по суті, не було що, то 2017-й мав принести перші плоди. Але оскільки питання деокупації тісно пов’язане з військовими або дипломатичними успіхами (виконання сторонами Мінських домовленостей), чого важко досягти, то реінтеграція більше стосується внутрішньої політики України. Над питаннями реінтеграції Донбасу працювали новостворене Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, Міністерство інформаційної політики, міністерства економічного блоку, військово-цивільні адміністрації.

На самому початку виникла термінологічна дилема: що вважати досягненнями реінтеграції (індекси результативності) та кого саме треба реінтегрувати? Якщо йдеться (і це логічно) про окуповані райони Донецької та Луганської областей, які перебувають у штучному інформаційному вакуумі, то про повноцінну політику реінтеграції можна говорити виключно після їх деокупації. Але цілком слушно контекст реінтеграції розширений до меж Донецької та Луганської областей – контрольованих Україною територій. Не лише через той факт, що північ Донецької області в 2014 році була форпостом проросійських сепаратистів, і ці райони потребують інтенсивної санації та реабілітації. Варто говорити про системну проблему, притаманну, до речі, не лише Донбасові, а й усій Україні. Люди часто не знають, що таке бути українцями. Якщо бойовик «ДНР» раптом одягне вишиванку – чи стане він після цього українцем? Більше того, навіть у Києві багато хто не усвідомлює важливості політики ідентичності. А чи не треба нам реінтегрувати Берегове?..

За відсутності чіткого розуміння стратегії реінтеграція Донбасу в 2017 році набула ознак ситуативності, підкріпленої особистими ініціативами окремих чиновників у центрі й на місцях. У царині патріотичного виховання дітей за відсутності відповідних адміністративно-педагогічних кадрів (посади в міських та районних управліннях освіти зберегли за собою люди, що працювали там за окупації Гіркіна-Стрєлкова) нішу впевнено займають радикальні націоналістичні партії – «Правий сектор», «Азов». Вже сьогодні це є причиною розшарування суспільства на покоління батьків-патерналістів та дітей-націоналістів. Подальший рух у цьому напрямку обумовить більш глибинні структурні зміни. За відсутності «м’якої» системної українізації спостерігається дедалі більша інтелектуальна міграція. Міграційні процеси загалом не є притаманними для Донбасу через традиційно низьку мобільність та високий рівень осілості. Тим гірші наслідки матиме від’їзд із регіону освіченого та економічно активного населення.

З іншого боку, працювати з населенням-електоратом, що залишилося, стає набагато легше. Цим користуються окремі політики й політичні партії лівого та лівоцентристського спрямування, фінансовані олігархами. Ідеологія господарів призводить до монополії на владу. За умов війни це вилилося в діяльність фондів, названих іменами політиків та олігархів, що сприяє чіткій асоціації імені політика з наданою підтримкою. При цьому часто діяльність фондів розподілена за районами області: працюють там, де планують балотуватися на виборах. Такий вплив різних партій створює на місцях паралельну реальність. Чи багато в Києві чули про політичну партію «Сила людей», фракція якої успішно діє в Маріупольській міській раді?

За чинних обставин складно говорити про єдність державної політики у сфері реінтеграції. Не сприяє цьому й наявність перманентних бюрократичних конфліктів між військово-цивільними адміністраціями та центральними органами виконавчої влади, між обласною та міською владою, між чиновниками та представниками громадянського суспільства. До цього варто додати проблеми вимушених переселенців, більшість яких зареєстровані в Донецькій та Луганській областях (анонсовані перші здобутки житлової програми – в Державному бюджеті на 2018 рік закладені кошти для будівництва житла в Маріуполі та Мангуші).

Серед відчутних практичних досягнень – удосконалена система руху через контрольні пункти в’їзду-виїзду (КПВВ), де встановлене відеоспостереження, проводять профілактичні бесіди. Ці заходи зменшили прояви корупції на лінії розмежування. Однак відкриття на КПВВ торговельно-логістичних центрів виявилося провальним. Чотири такі центри в Майорську, Мар’їнці, Станиці Луганській та Золотому за рік відвідали 40 тисяч осіб. При цьому лінію розмежування щодня перетинає близько 30 тисяч. Причини фіаско – неграмотно організований процес та численні порушення й махінації. Факт існування центрів використовується для незаконної перевалки товарів, завдяки продажу довідок про походження товарів провокується створення тіньової економіки. Модель duty free із наданням преференцій місцевим виробникам не працює.

Соціальні реінтеграційні заходи також не мають успіху. Скажімо, в Донецькій області в 2017 році було проведено 319 спортивних змагань – у жодному з них не брали участь спортсмени з окупованих територій. Хоча спорт був визначений (і фактично таким є) як оптимальний комунікатор для врегулювання конфліктів. Захист і оздоровлення дітей – ще один пріоритет у налагодженні комунікації. Жодна дитина з окупованих районів не оздоровлювалась за кошти державного бюджету в 2017 році, що й не дивно в умовах культивування мови ворожнечі та негативної пропаганди України в самопроголошених республіках. За рік роботи програм для абітурієнтів «Донбас-Україна» та «Крим-Україна» 1550 дітей з окупованих територій вступили до українських ВНЗ. Це на третину більше, ніж у 2016 році. Проте варто звернути увагу й на випадки, коли студенти, наприклад, із Краматорська їдуть навчатися в Донецьк. Непоодиноке явище – «медичні тури» в ОРДО, коли пенсіонери з України їдуть лікуватися до Донецька в рамках «Програми возз’єднання народу Донбасу» – аналог політики реінтеграції в «ДНР». Ці випадки не залишаються непоміченими українською владою – лікарні Маріуполя вже сьогодні отримують додаткове фінансування для надання медичних послуг мешканцям окупованих територій.

За такої результативності реінтеграції провалля між окупованими районами та Україною з роками лише збільшуватиметься. А надто велика увага до контрольованих районів Донбасу призведе до синергії проблем на Харківщині, Дніпровщині, Запоріжжі. Чим, наприклад, Мелітополь відрізняється від Слов’янська, крім зовнішньої показової уваги до проблем? Один відомий український аналітик, говорячи про свій другий у житті візит на Донбас (цей факт не заважає йому бути експертом з конфлікту на Сході України), згадав про місто-привід Лисичанськ, яке вмирає після 2014 року. На жаль, він забув уточнити, що Лисичанськ вмирав і раніше, просто про це ніхто не знав. Сьогодні донецькі й луганські топоніми на слуху, а нові міста-привиди з’являються по всій країні, чекаючи, коли політика реінтеграції добереться до них.

Валерій Кравченко

Share Button

Затриманих у жовтні провокаторів підозрюють у знищенні пам’ятників у Биківні та Гуті-Пеняцькій

Share Button

Слідчі з Головного слідчого управління Національної поліції України дійшли висновку, що підрив пам’ятника загиблим мешканцям Гути-Пеняцької, акти вандалізму в меморіальному заповіднику “Биківнянські могили” біля Києва та на цвинтарі у Підкамені здійснила та сама група осіб, що мала намір у жовтні минулого року підірвати пам’ятник на честь 1000-ліття віднайдення угорцями батьківщини на Верецькому перевалі. Про це PolUkr.NET стало відомо з текстів ухвал слідчого судді Печерського районного суду Києва.

Нагадаємо, що трьох членів цієї групи затримали 1 та 2 жовтня минулого року — двох у Сколівському районі Львівської області під час підготовки до підриву пам’ятника на перевалі. На прес-конференції 2 жовтня керівники Національної поліції заявили, що члени групи, окрім спроби підірвати цей пам’ятник, скоїли щонайменше вісім інших злочинів — у Києві, Умані, Чернівцях, Луцьку, Львові, і спеціалізувалися на розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Зокрема, 10 липня 2017 р. один із членів групи кинув вибуховий пристрій незначної потужності у бік Генерального консульства РП у Луцьку.

З ухвал слідчих суддів кількох судів, опублікованих у Єдиному державному реєстрі судових рішень, зрозуміло, що після затримання членів цієї групи їхню діяльність розслідували слідчі поліції в Умані, проте невдовзі прокуратура доручила закінчити слідство Головному слідчому управлінню Національної поліції. Крім того, матеріали досудових розслідувань щодо низки злочинів об’єднали в одне кримінальне провадження. Коли і чому було прийнято таке рішення, PolUkr.NET поцікавився у ГПУ, але наразі відповіді не отримав.

Перелік злочинів, вчинених членами групи, що наведений в ухвалах слідчого судді Печерського районного суду Києва, відрізняється від того, який показали громадськості у Національній поліції 2 жовтня. Якщо не враховувати дрібної крадіжки, незаконного придбання та зберігання зброї, то членам групи станом на 24-25 листопада минулого року інкримінували вчинення 14 резонансних злочинів.

Детальніше ТУТ, ТУТ і ТУТ

Серед них, як виявилося, є “умисні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, що мали місце в урочищі Гута-Пеняцька у Бродівському районі Львівської області 9 січня 2017 р.”, “умисні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, що мали місце 25 січня 2017 р. на території заповідника «Биківнянські могили»”, “хуліганські дії на території кладовища в смт. Підкамінь Бродівського району Львівської області, що мали місце 12 березня 2017 р.” та “хуліганські дії в урочищі Гута-Пеняцька у Бродівському районі Львівської області 12 березня 2017 р.”.

За інформацією PolUkr.NET, так раніше кваліфікували ці злочини слідчі з Бродівського відділення поліції Золочівського ВП ГУ НП у Львівській області та Дніпровського управління поліції ГУ НП у м. Києві, які розслідували підрив пам’ятника у Гуті-Пеняцькій, акти вандалізму в заповіднику “Биківнянські могили” біля Києва, на цвинтарі у Підкамені та знову ж у Гуті-Пеняцькій.

У вчиненні цих злочинів поліція станом на 24-25 листопада підозрювала чотирьох осіб, трьом з них слідчий суддя востаннє продовжив термін перебування під вартою до 22-23 січня цього року. PolUkr.NET сподівається отримати інформацію про місцеперебування четвертого від ГПУ чи Національної поліції, хоча, не виключено, що він досі не затриманий і перебуває у розшуку. Двом підозрюваним станом на 24-25 листопада вже двічі змінювали раніше повідомлені підозри, збільшуючи кількість інкримінованих злочинів. Третьому — змінювали лише раз.

Слідство, найімовірніше, триватиме до кінця березня цього року. Востаннє строк досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні продовжили до 2 квітня. Цікаво, що продовження строку розслідування у поліції та прокуратурі обґрунтовують, зокрема, й потребою “встановити інших осіб, які вчиняли вказані кримінальні правопорушення, і вирішити питання щодо повідомлення цим особам підозри у вчиненні кримінальних правопорушень”.

Нагадаємо, що, за попередньою інформацією Національної поліції, члени цієї групи входять до складу організованого злочинного угруповання “Торпеди”, яка діяла на території Черкаської області, і перебувають у сфері впливу колишніх народних депутатів Володимира Олійника і Сергія Тулуба. Додамо, що Володимир Олійник разом з Миколою Азаровим є співзасновником так званого “Комітету порятунку України” (КСУ) з центром у Москві. В СБУ називають КСУ замовником багатьох провокаційних акцій, що відбулися в Україні у 2017 році.

Дмитро Борисов

Share Button

«Спадщина Польщі за межами країни має будити в нас гордість», – Дорота Янішевська-Якуб’як

Share Button

У Польщі при Міністерстві культури і національної спадщини розпочала роботу нова інституція – Національний інститут польської культурної спадщини за кордоном. Роботу лише організовують, хоча сам Інститут утворили 18 грудня 2017 року, відповідно до рішення міністра культури Польщі. Установа має займатися збереженням і відновленням польської культурної спадщини за межами країни, зокрема в Україні. В.о. директора Інституту Дорота Янішевська-Якуб’як розповіла Polukr.net про його цілі та завдання.

– Коли Інститут почне працювати і чим конкретно він займатиметься?

– Зараз ми на етапі створення головного офісу Інституту у Варшаві. Набираємо команду. Про конкретні програми та проекти, зокрема в Україні, поінформуємо протягом найближчих тижнів. Запустили нашу інтернет-сторінку. Там можна буде незабаром дізнатися про плани й актуальну роботу. Також є сторінка Інституту в Facebook.

Інститут виник як спеціалізована державна інституція в сфері культури, яку організував віце-прем’єр та міністр культури і національної спадщини Польщі Пьотр Глінський. Він буде втілювати в життя проекти з реставрації і консервації польської культурної спадщини як у Польщі, так і за її межами, проводити науково-дослідні роботи, навчальні та інформаційні заходи, які будуть поширювати знання про польське минуле та культуру.

– Які ще цілі будуть в цієї інституції?

Серед стратегічних цілей Інституту найперше буде збирання та поширення знань про культурну спадщину давньої Речі Посполитої, яка залишилася за межами сучасної Польщі. Це може бути проведення досліджень щодо спадщини багатонаціональної і багатокультурної Речі Посполитої, популяризація цієї інформації.

По-друге, Інститут буде займатися збереженням матеріальних слідів польської культури за межами країни. Це знаки присутності там давньої Речі Посполитої, тих елементів, які формують зараз польську національну ідентичність. Ці речі особливо важливі для полонії – поляків, які живуть за межами Польщі, зокрема в Україні. Вони дають їм відчуття гордості за свою батьківщину та зв’язують їх із Польщею. Тож Інститут буде тісно працювати з полонійними організаціями.

По-третє, провадитимемо комплексні ремонтно-консерваційні роботи, ціллю яких буде збереження особливо цінних об’єктів польської культурної спадщини поза межами Польщі. Теж показуватимемо, як ці відновлені об’єкти вписувалися колись у європейську культуру. Вони мають стати новою візиткою Польщі в ЄС, в Україні та в інших частинах світу.

Ця діяльність має допомогти нам будувати в світі позитивний імідж Польщі та її культурної спадщини як органічних елементів європейської і світової спадщини. Особливо важливо для нас показувати польську культурну спадщину в країнах-сусідах, які колись належали до Речі Посполитої Обох Народів (йдеться про польський та литовський народи – Polukr.net).

По-четверте, будемо активно допомагати еміграційним інституціям і полонійним організаціям, які діють у сфері збереження нашої національної спадщини. Йдеться про тих, хто працює з архівами, музеями та бібліотеками.

Усі це допоможе формувати суспільну свідомість сучасних жителів Польщі та поляків за кордоном, пояснювати актуальність і потребу збереження ними польського спадку за межами батьківщини. Це сприятиме також формуванню патріотизму через відповідні навчальні та волонтерські проекти, які будуть розвивати громадські та особистісні вміння і навички. Наприклад, впорядкування цвинтарів та інших місць пам’яті за межами Польщі, зокрема в Україні.

У своїй роботі будемо тісно співпрацювати і підпорядковуватися Міністерству культури Польщі, дотримуватися міжнародних угод та інших документів, які раніше підписала Польща.

– Чи не гадаєте, що Інститут може займатися чимось на зразок пропаганди польськості, а польська національна гордість, її минуле та суперечки щодо приналежності культурної спадщини можуть спровокувати нові конфлікти з українцями?

– Це не належить до завдань Інституту, який натомість буде займатися збереженням і популяризацією польської культурної спадщини, яка залишилася за межами давньої Речі Посполитої. Нині ця спадщина знаходиться на теренах суверенних сусідніх країн, як і спадщина польської еміграції в Західній Європі, обох Америках, Азії та Австралії. За межами Польщі живе нині близько 21 млн. поляків, тоді як у самі Польщі 38 млн. Найбільше в США – близько 10 млн., в Канаді – понад 1 млн., в Бразилії – 2 – 3 млн., в Німеччині – 1,5 – 2,5 млн. Діяльність Інституту буде схожа на роботу Міністерства культури і національної спадщини в цій сфері протягом останніх років.

Збереження польської національної спадщини закордоном не має нічого спільного з пропагандою. Про це свідчать останні успішні проекти Міністерства культури як із українською стороною у Львові, так і литовською – у Вільно чи латвійською – у Краславі. Зберігаємо нашу спільну спадщину, яке є важливою складовою європейської та світової спадщини.

ЗМІ про Інститут

Як пише Gazeta Wyborzca, зараз Міністерство культури Польщі видає на цілі, схожі з роботою нового Інституту, близько 10 млн злотих на рік. Зараз відповідний міністерський департамент культурної спадщини Польщі поза межами країни, на базі якого створено Інститут, займається переважно цвинтарями та костелами на східних теренах ІІ Речі Посполитої. Наприклад, одна з його робіт – реконструкція каплиці при Латинському катедральному соборі в центрі Львова.

Як пише видання Nowy Dziennik, міністр Глінський розповів, що Інститут буде підтримувати близько 30 польських культурних інституцій за кордоном – зокрема в Швейцарії, Франції, Великій Британії та США.

Ігор Тимоць

Share Button

Перспективи інформаційної реінтеграції ОРДО: виклики та можливості

Share Button

Восени 2017 року громадська організація «Фабрика думки «Донбас» провела на окупованих територіях Донецької області соціологічне дослідження за методикою глибинних facetoface інтерв’ю. Опитування близько 600 респондентів засвідчило, що 18% населення ідентифікують себе громадянами «ДНР». Це результат як відтоку освічених людей із Донбасу, так і систематичного промивання мізків населенню, що залишилося в ОРДО. Чому люди, які ще вчора вважали себе українцями, росіянами, мешканцями Донбасу чи «совєтами», змінюють свою ідентичність? Яку саме ідентичність будують в «ДНР»? Чи є у неї сталі ідеологічні характеристики, чи це лише результат дії прямої пропаганди, покладеної на патерналізм та колективну свідомість людей? Як із цим боротися у контексті завдань деокупації та реінтеграції Донбасу?

У травні 2017 року Міністерство інформаційної політики (МІП) представило стратегію інформаційної реінтеграції Донбасу. На жаль, незважаючи на формальну презентацію, стратегію Кабінет Міністрів України так і не затвердив, тож вона не отримала фінансування на 2018 рік. Проте окремі її положення імплементуються у плановій діяльності міністерства та за рахунок залучення грантового фінансування через активні громадські організації.

Міністерство розробляє три основні треки за напрямком реінтеграції Донбасу (як окупованих районів, так і підконтрольної території): відновлення українського мовлення, перешкоджання російському мовленню, розробка якісного контенту. Щодо відновлення українського радіо- й телемовлення, то у 2017 році була відкрита нова телевізійна вежа в Новоайдарі, завдяки якій значно поліпшилось покриття на півночі Луганської області. Фактично, замість одного-п’ятьох телеканалів (залежно від віддаленості населеного пункту) сьогодні жителі регіону мають змогу приймати цифровий сигнал 24 українських телеканалів формату T2. Пріоритетне завдання на 2018 рік – будівництво нової телевежі в Покровську або Гірнику для покриття південного заходу Донецької області.

Сьогодні мешканці Покровська приймають телесигнал із Донецької телевежі, що в окупованому Донецьку (вул. Піхотна, 4), – всього за 2 км від лінії зіткнення. Відповідно, вона ретранслює в цифровій якості російський інформаційно-розважальний контент і передачі шести донецьких телеканалів. Цікаво, що завдяки своїй висоті (360 м – друга в Україні після київської телевежі) вона покриває сигналом не лише Донецьку, а й частини Запорізької та Дніпропетровської областей. Засоби заглушування сигналу, про застосування яких у 2017 році говорив секретар РНБО Олександр Турчинов, не були ефективними. Проте варіант фізичного знищення телевежі на сьогодні теж неприйнятний, адже це означає намір свідомого порушення українською стороною Мінських домовленостей. Шкура не варта вичинки – навіть моральний ефект від знищення телевежі буде зворотним і зіграє на руку пропагандистським зусиллям ворога (у Донецьку є ще дві 180-метрові вежі, тож відновити мовлення можна буде без великих зусиль).

Проте самими лише обмежувальними заходами ситуацію не змінити. Ключова проблема полягає у бракові конкурентного інформаційного контенту й нецікавій подачі матеріалу українськими ЗМІ. Тут нічого кардинально не змінюється вже щонайменше 10 років. Але позитив у тому, що в МІП розуміють масштаби проблеми. У Донецькій та Луганській областях працюють моніторингові місії Міністерства, які мають на меті визначити потреби й формат сприйняття для цільової аудиторії. Готують спеціальні програми, розробляють таргетований контент, формують групи впливу. Зокрема існує розуміння феномену популярності серед місцевого населення серіалів на військову та поліцейську тематику (сьогодні всі вони – російського виробництва), відтак заплановано відзняти вітчизняний серіал за тематикою АТО. Кіноіндустрія – надзвичайно привабливий інструмент впливу на ідентичність. Без українського кіно не буде інформаційної безпеки держави.

Великий вплив на населення невеликих містечок і селищ мають друковані видання. В 2017 році за ініціативи МІП з’явилося відразу три щотижневі регіональні газети, виходять також пропагандистські брошури. Робота триває не лише на Донеччині, але й у столиці. Для дипломатичного корпусу розроблені й презентовані брошури «20 фактів російської агресії», «Маріонетки Кремля». Адже за умов російської пропаганди в Європі без донесення правдивих фактів Україна не отримає від союзників масштабної підтримки своїх зусиль, якої відчайдушно потребує.

Приділяючи значну увагу традиційним інформаційним ресурсам, не варто забувати й про інтернет-сегмент. Сукупна аудиторія Facebook Донецької та Луганської областей становить приблизно 300 тисяч акаунтів. Facebookстрічка давно перетворилася на інформаційний ресурс, що має найвищий рівень довіри. Інтернет не має кордонів, тож є велика можливість впливати на мешканців, що залишилися на окупованих територіях. Потрібен як серйозний економічно вмотивований інформаційно-аналітичний контент, позбавлений звинувачень у зраді та мови ворожнечі, так і розважальне наповнення. Сатиричне висвітлення сюрреалістичного побуту мешканців Донецька й Луганська («на злобу дня»), позбавлене зайвої токсичності, сприятиме проблемним цілям інформаційної реінтеграції ОРДО.

Підсумовуючи, варто наголосити на необхідності проактивної позиції українських ЗМІ в питанні Донбасу. Однак, не відкидаючи важливості інформаційної роботи для формування сталих ментально-психологічних установок населення, головне завдання влади полягає все ж у поліпшенні соціально-економічної ситуації в регіоні. Коли зникне проблема безробіття та низьких зарплат, будуть відбудовані об’єкти соціального забезпечення, відновлена транспортна інфраструктура, формувати позитивний імідж України на окупованих територіях стане набагато легше.

Валерій Кравченко

Share Button

Добра воля агресора: чого чекати на Донбасі в 2018 році?

Share Button

27 грудня відбулося довгоочікуване звільнення українців з полону бойовиків. Його значення важко переоцінити, адже це сталося вперше за останні 16 місяців. Попередні домовленості були досягнуті ще на початку листопада, коли в мас-медіа з’явилася інформація про активне залучення до переговорного процесу кума Путіна Віктора Медведчука. Через кілька днів відбулася телефонна розмова президента Росії з тодішніми очільниками «ДНР» та «ЛНР». Формат обміну був темою для дебатів тристоронньої контактної групи в Мінську ще понад півтора місяці. Врешті фінальна узгоджена схема передбачала обмін 74 українських бранців на 306 затриманих в Україні осіб, що цікавили режими на тимчасово окупованих територіях.

Наголошу: обміняли саме тих, хто «цікавив», а не «бойових побратимів» чи «жертв політичних репресій», як у випадку українського списку. Адже чимало із погоджених для обміну не захотіли повертатися в «ДНР/ЛНР», обравши українську в’язницю замість сепаратистської свободи. Дані різних джерел (Ірина Геращенко, Віктор Медведчук, «Громадське») різняться, але загалом виходить, що в напрямку Луганська й Донецька було відправлено близько 235 осіб. Україна ж забрала 73 погоджених заручників – лише одна особа забажала залишитися в окупантів. Втім, забрали ще не всіх – за даними СБУ, в підвалах проросійських бойовиків на окупованих територіях перебувають ще 107 українських заручників. Тож робота з їх звільнення лише починається.

Але крига скресла, і дехто за доброю передвиборчою волею російського агресора вже бачить мирне врегулювання, яке прийде в багатостраждальний регіон у 2018 році. Автор цих рядків не належить до числа оптимістів у цьому питанні. Обмін варто сприймати виключно як буденний факт війни, що триває, не шукаючи в ньому політичного або геополітичного підтексту. Зазначену тезу підтверджує зірване «новорічно-різдвяне» перемир’я, яке сьогодні регулярними мінометними обстрілами (кількість яких, щоправда, зменшилась) руйнують саме проросійські бойовики. Російська агресивна риторика щодо України (особливо після надання Києву летальної зброї оборонного характеру) лише загострилась.

Стримуючим фактором для Москви є березневі президентські вибори та Чемпіонат світу з футболу, що відбудеться в Росії у червні-липні наступного року. На цей час Кремль візьме паузу і вдаватиме з себе гарного міжнародного гравця. Проте лише вдаватиме, адже реваншистські цілі російської політики ніхто не відміняв.

Поволі вмирає ідея залучення на Донбас миротворців ООН. Минулого тижня заступник міністра закордонних справ РФ Григорій Карасін висловився вельми однозначно: Росія не допустить роботи миротворців ООН на всій території Донбасу, включаючи свій кордон. На запитання, чи можна очікувати, що «блакитні каски» з’являться на Сході України в 2018 році, він відповів: «Сподіваюся, що наступного року нам вдасться зробити кроки у цьому напрямку, але цей рух не повинен відбуватися за рахунок політичних інтересів Донецька і Луганська». «Із запропонованої нами резолюції видно, що головним завданням миротворців має стати забезпечення безпеки спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Ми бачимо штучні спроби змінити цю концепцію в сторону впровадження якоїсь зовнішньої адміністрації на південному сході з перекриттям кордону між Донбасом і Росією», – сказав Карасін.

Гра навколо псевдосепаратиських утворень успішно продовжується, зокрема й на міжнародній арені. Недарма у Гельсінкі, де у вересні 2017 року почав роботу Європейський Центр протидії гібридним загрозам, вже у грудні демонстративно відкрили чергове «представництво ДНР». Це прямий сигнал Європі щодо напрямку політичної спрямованості Москви, який не змінюється під дією санкцій. Більше того, Росія готова перейти від очікувальної позиції до наступу силами агресивних донецько-луганських яструбів. Здається, саме з цих міркувань (а не через внутрішні економічно-кримінальні чинники) відбулася зміна влади в Луганську.

Москва готова говорити з Києвом про кордон виключно після виконання модальностей Мінської угоди – імплементації закону про спеціальний статус ОРДЛО (йдеться про зовсім інший за суттю закон – не той, що сьогодні поданий Президентом у Верховну Раду), закону про вибори, закону про амністію. Причому амністія має виняткове значення. Як бачимо, жодної згадки про міжнародну адміністрацію в послідовностях російського бачення мирного врегулювання немає. І це зрозуміло: Росія сьогодні має 100% акцій впливу на ОРДЛО – навіщо їй добровільно зменшувати цю частку?..

Тим часом експертні кола в Україні розглядають перспективи реалізації формату міжнародної тимчасової адміністрації на Донбасі під проводом ООН. Цей сценарій не обмежується введенням військових миротворців і передбачає поетапне врегулювання: на рівні забезпечення безпеки та роззброєння, врегулювання економічних питань та моделі цивільного управління територіями, остаточного політичного вирішення. Фактично, модель міжнародного залучення до управління спірними територіями була використана двічі в історії. Перший кейс не показовий для України – це повоєнний режим управління Берліном у 1945 році, що передбачав поділ міста на контрольовані союзниками зони впливу. Другий випадок більш характерний: у 1920–1935 роках Саар вважався частиною Німеччини, але був окупований адміністрацією союзників. Потім, за плебісцитом, він увійшов до гітлерівського Третього рейху як «Західна прикордонна марка». Саме модель управління Сааром за мандатом Ліги Націй може бути використана для мирного врегулювання на Донбасі.

За Версальським договором, високоіндустріалізований Саарланд (ще одна паралель із Донбасом) мали зайняти Великобританія і Франція й управляти ним під мандатом Ліги Націй протягом 15 років. При цьому його кам’яновугільні басейни віддали Франції. 15 років Саарландом управляла Комісія з п’яти представників країн-переможців. За умовами мандату, до складу комісії довелося включити як мінімум одного француза й одного саарського німця. Наприкінці періоду міжнародної адміністрації плебісцит визначив майбутній статус Саару.

Модифікований варіант Саарського врегулювання – це розподіл відповідальності за мир у регіоні між основними стейкхолдерами і можливість для Росії (якщо вона справді цього хоче) вийти із гри з високо піднятою головою. Однак для Москви основним є інший історичний прецедент – мовно-економічна автономія Південного Тиролю 1971 року в складі Італії. Ця модель ліпше вкладається в казку про захист російськомовного населення, і більш сприйнятлива через економічно-прагматичну вмотивованість місцевого населення, яке історично вороже ставиться до іноземців, особливо якщо останні не обіцяють їм золоті гори.

На жаль, не варто очікувати в 2018 році завершення конфлікту на Донбасі, який Москва й надалі використовуватиме як ситуативний спойлер у відносинах з Україною та Заходом. «Закрите» для Росії питання Криму навряд чи можна буде хоча б частково відкрити через нову, вже третю, резолюцію Генеральної Асамблеї ООН про права людини на півострові. Натомість наближення електорального циклу в Україні створюватиме умови для внутрішньополітичних маніпуляцій, пік яких припаде на осінь 2018-го. Тож не варто годувати себе ілюзіями та новорічними обіцянками миру. Ми його ще маємо вибороти.

Валерій Кравченко

Share Button

«Карту поляка» отримати стане важче

Share Button

Проте фінансових вигод вона даватиме більше

Із 22 грудня оновилися умови для охочих отримати «Карту поляка» та можливості для власників таких документів. Про це йдеться на сайті президента Польщі. Якщо до цього часу на документ могли претендувати ті, хто міг довести, що батьки чи старіші родичі (дідусь, бабця чи двоє прабатьків) колись мали польське громадянство, то тепер приводом може бути лише запис про польську національність чи польське походження прохача або його родичів. Водночас зміни розширюють допомогу власникам «Карт поляка».

«Прибрали запис про польське громадянство»

У відповіді на запит Polukr.net в МЗС Польщі пояснили, що «Карту поляка» тепер зможуть отримати ті, хто підтвердить:

– Свій зв’язок із польською національністю через хоча б базові знання польської мови, яку вважає за рідну, а також ті, хто знає та культивує польські традиції і звичаї;

– Ті, хто в присутності консула Польщі, воєводи чи визначеного ними працівника складуть письмову декларацію про приналежність до польського народу;

– Ті, хто висловить свою приналежність до польського народу, чи доведе, що хоча б один із батьків, дідусь або бабця, чи двоє прародичів були польської національності; або ті, хто надасть довідку від польської організації, що діє в Україні, про активну участь прохача «Карти поляка» щодо розвитку польської мови, культури, чи польської нацменшини хоча б протягом останніх трьох років.

Це означає, що з закону під час оновлення прибрали запис про польське громадянство прохача «Карти поляка» чи його предків як підставу для отримання документу. Оновлення закону про «Карту поляка» не передбачає змін обсягу прав для власників цього документу, який залишається незмінним.

Від початку дії «Карти поляка» в 2008 році до кінця листопада 2017 року в Україні було прийнято 100 964 прохання про отримання «Карти поляка».

Щодо розгляду цих прохань протягом останніх чотирьох років, то в 2014 році в Україні було видано 9915 «Карт поляка», в 2015 році – 9533, в 2016 році – 13004, і за 11 місяців 2017 року – 12128. Загалом – 44580 «Карт поляка».

Допомога в отриманні житла для репатріантів

Зміни мають допомогти новим власникам «Карт поляка», які вирішили переїхати жити в Польщу, вирішити їх житлові проблеми на новому місці. Зокрема, держава збільшить фінансову допомогу на купівлю житла для цих осіб і змінить принципи нарахування дотації для репатріантів. Також передбачена процедура визнання репатріантами членів їх сімей, що з часом дозволить цим особам користуватися пенсіями і соцвиплатами в Польщі.

Найближчою родиною репатріанта, відповідно до змін у законі, є чоловік чи дружина, малолітня дитина чи діти, що перебувають під опікою хоча б одного з батьків та разом із репатріантом переїхали до Польщі. Житло таким особам дає гміна, яка отримує за це відповідну дотацію з бюджету держави. Також власники «Карт поляка», які вирішили повернутися на батьківщину предків, за посередництвом уповноваженого можуть отримати місце в спеціальному адаптаційному осередку для репатріантів в Польщі.

«Ціль змін – впровадження інструментів, що дозволять вирішити проблеми репатраіантів з житлом. Це буде зроблено через збільшення фінансової допомоги на купівлю помешкання. Зміни також стосуються сімей репатріантів, які тепер теж визнаються за репатріантів. Це дозволить цим особам отримувати пенсійно-рентову допомогу. На допомогу щодо купівлі помешкання для сім’ї репатраіанта держава може виділяти до 25 тис. злотих… Держава також дасть гміні дотації на оренду помешкань для сімей репартіантів», – йдеться в документі.

В Україні «Карти поляка» за 10 років, відколи діє відповідний закон, отримали понад 60 тисяч громадян. Документ видається на 10 років, тож власники перших «Карт поляка» в 2018 році змушенні будуть подавати заяви на їх продовження на наступні 10 років. Продовжити можна безкоштовно за зверненням до польського консульства в Україні чи війта гміни в Польщі.

«Карта поляка» – «за походження з польської крові»

Через фінансові вигоди від документу був ряд скандалів, коли «Карти поляка» отримували громадяни України, які мали сумнівне польське походження чи зв’язки з Польщею. У МЗС Польщі пояснили, що оновлення в законах мають подолати такі зловживання.

«Карти поляка» досі діставали особи, які не мали нічого спільного з Польщею та не почувалися поляками. Тепер записано, що має бути польська національність, походження з польської крові, а не просто щось колись видане чиновником», – прокоментувала нововведення для «Gazeta Wyborcza» депутат від правлячої партії «Закон і Справедливість» Малгожата Випих.

У польському МЗС пояснюють, що «інформація про польську національність була записана в багатьох документах Другої Речі Посполитої, СРСР, а також пізніших часів… зокрема, у свідоцтвах про народження, одруження, паспортах, військових квитках». Водночас зміни звужують коло осіб, які зможуть претендувати на такий документ.

Довідка

«Карта поляка» – документ, що підтверджує приналежність особи до польського народу, але не надає польського громадянства.

Власник документа має право:

– на безкоштовну довгострокову багаторазову польську національну візу;

– на адаптаційну фінансову допомогу протягом 9 місяців із часу переселення в Польщу;

– на безкоштовне навчання в польських державних вищих навчальних закладах;

– на стипендію в Польщі;

– на офіційне працевлаштування в Польщі;

– на ведення підприємницької діяльності в Польщі;

– на безкоштовне медичне обслуговування в Польщі;

– на безкоштовне відвідування державних музей в Польщі;

– знижки на залізничний транспорт в Польщі.

Ігор Тимоць

 

Share Button

Різдвяний подарунок: летальна зброя США для України

Share Button

У ніч на 23 грудня 2017 року (у Вашингтоні ще був вечір 22 грудня) Київ отримав свій різдвяний подарунок від Сполучених Штатів – летальну зброю оборонного характеру. Символічно, що 22 грудня в Україні відзначали 100-ту річницю української дипломатії, й американську зброю для українських солдат, безперечно, можна зараховувати до її досягнень.

Стратегічне рішення про надання Україні летальної зброї було ухвалене кулуарно ще в червні 2017 року, й відтоді лише чекало на зручні обставини для його офіційного проголошення. Спочатку планувалося, що візит у жовтні 2017 року Міністра оборони України Степана Полторака до Вашингтона та його зустріч з американським колегою Джеймсом Меттісом будуть гарним приводом для подібної акції. Проте щось пішло не так, візит скасували, а єдина зустріч міністрів відбулася в Києві на День Незалежності України.

Відтермінування оголошення рішення пов’язане з багатьма політичними факторами. Серед них варто виокремити українські події навколо протистояння Генеральної прокуратури та НАБУ, затримання Саакашвілі, переслідування антикорупціонерів. США історично віддають перевагу тактиці батога і пряника, тож тиск на Україну цілком у традиції американців. Крім того, слід згадати й провалені зусилля Курта Волкера знайти компроміс із Владиславом Сурковим у Белграді щодо миротворчої місії на Донбасі. Нарешті, рішення про зброю для України можна пов’язати з останніми подіями під час екстреної пленарної зустрічі Генеральної Асамблеї ООН, яка 21 грудня ухвалила резолюцію із закликом зберегти статус Єрусалима незмінним – на противагу позиції США щодо визнання цього міста столицею Ізраїлю. Президент США Дональд Трамп дуже емоційно висловився про «союзників», які беруть американську допомогу, а потім голосують проти США на міжнародних форумах. Лише шість європейських країн утрималися від голосування на користь миру на Близькому Сході, серед них і Україна. Тож настав час винагородити таку лояльність!

Необхідно враховувати й американський військово-стратегічний контекст питання. 17 листопада 2017 року Сенат США схвалив проект бюджету Пентагону на 2018 рік, загальний обсяг якого становить майже $700 млрд. У ньому передбачено $4,6 млрд на стримування Росії в Європі та $350 млн військової допомоги Україні. Формальною перешкодою для запуску процесу передачі летального оборонного озброєння Україні була відсутність факту визнання Росії країною-агресором на рівні національних стратегічних документів (чинних Національної стратегії безпеки та Національної військової стратегії 2015 року). Тож 18 грудня 2017 року Вашингтон презентував нову Національну стратегію безпеки, яку більше року готувала команда військових експертів на чолі з Гербертом МакМастером (один із найпослідовніших лобістів посилення військового впливу США в Європі з метою стримування російського реваншизму). У новому стратегічному документі РФ та КНДР названі ревізіоністськими країнами, що прагнуть створити світ, протилежний до цінностей та інтересів США.

Україна згадана в документі лише один раз, однак у дуже вигідному контексті для посилення військового співробітництва між Києвом та Вашингтоном. СНБ-2017 визнає факт вторгнення Росії в Грузію та Україну, спрямованого на підрив суверенітету цих держав. Стратегія національної безпеки 2017 року (попередньо її публікації чекали в січні-лютому 2018 року) відзначає, що Росія має намір відновити свій статус Великої держави та сферу впливу навколо її кордонів. Для цього вона прагне послабити американський вплив у світі й посіяти розбрат між США та їхніми союзниками і партнерами, розглядаючи НАТО і ЄС як загрози. Констатується факт, що Росія продовжує інвестувати в нові військові потужності. Поєднання російських амбіцій зі зростанням її військових можливостей створюють зону нестабільності в Євразії, збільшуючи ймовірність конфліктів.

Не виключено, що до рішення надати летальне озброєння Україні Вашингтон підштовхнула й сама Москва, яка 18 грудня заявила про відкликання своїх офіцерів зі Спільного центру контролю та координації на Донбасі. Вихід росіян із СЦКК викликав суттєве занепокоєння України через можливість ескалації на лінії зіткнення. Згодом спецпредставник США з питань України Курт Волкер зазначив, що Росія навмисно відкликала своїх офіцерів перед ескалацією порушень режиму припиненню вогню. Проросійські сили почали активніше використовувати важке артилерійське озброєння і навіть РСЗВ «Град» (вперше за останні півроку), що призвело до відчутних втрат серед українських військових – більше 10 солдат загинули на фронті лише за останній тиждень, а 8 цивільних осіб було поранено внаслідок обстрілу мирних кварталів Новолуганського на Світлодарській дузі. З цими подіями різко контрастує ухвалене на засіданні тристоронньої контактної групи в Мінську чергове «новорічне перемир’я», якого, здається, ніхто не збирається дотримуватись.

На тлі відносної нормалізації відносин між командою президента Порошенка та США після жовтнево-грудневої кризи (Саакашвілі не був ув’язнений), ескалації на фронті та зовнішньополітичної кон’юнктури рішення про зброю для Києва виглядає цілком логічним саме зараз. Що ж отримає Україна?

У повідомленні Державного департаменту США немає жодної конкретики, лише натяки на цільове призначення. У заяві сказано, що рішення є частиною зусиль США, щоб допомогти Україні захистити свою територіальну цілісність і «стримати подальшу агресію». Проте подробиці стали відомі з інших джерел. Йдеться про план продажу Україні протитанкових ракет «Джавелін» (за місяць до цього США оголосили про продаж цих комплексів Грузії). Як зазначає американський телеканал ABC News з посиланням на співрозмовника в Держдепі, загальна вартість оборонного пакету складе 47 млн доларів. Він включатиме 210 протитанкових ракет і 35 пускових установок. Раніше повідомлялося, що Державний департамент схвалив комерційну ліцензію, яка дозволяє експорт в Україну снайперських систем Model M107A1, боєприпасів і пов’язаних з ними комплектуючих та аксесуарів на суму 41,5 млн доларів США.

Це вже значно серйозніше, ніж медичні «Хаммери» для української армії – єдине устаткування, яке Київ отримав від США за більш ніж три роки війни з Росією, втративши внаслідок диверсій військові склади радянської зброї в Балаклеї та Калинівці. Однак зупинятися на «Джавелінах» не варто – військове напруження в регіоні, ймовірно, наростатиме, зокрема й через симетричну відповідь Росії на озброєння України американцями. І без того майже невидима межа між стримуванням, готовністю та ескалацією у Східній Європі стає ще більш прозорою. Та чи забезпечить американська зброя необхідний захист українцям?

Валерій Кравченко

Share Button

Пам’ятник «жертвам Волині» в Торуні – приватна ініціатива

Share Button

У міській раді польського міста Торунь журналісту PolUkr.net пояснили, що не можуть коментувати ймовірну появу пам’ятника, бо це приватна ініціативна на приватній території фонду Lux Veritatis отця Тадеуша Ридзика.

«Нічим не можемо допомогти в проясненні справи з можливою появою такого пам’ятника. Це приватна ініціатива отця Тадеуша Ридзика та його фонду, тож усі питання до них. Влада міста не відповідає за це, та не має до цього жодного стосунку. У цьому фонді щось таке справді хочуть поставити у себе, бо теж чула таку інформацію. Але це не питання до міста» – заявила в коментарі Polukr.net працівниця офісу міської ради Торуня Беата Червонка.

У варшавському офісі організації Lux Veritatis не зрозуміли, чому це до них звернулися з таким питанням, відмовилися наразі коментувати справу, але попросили вислати запитання на електронну пошту і пообіцяли після свят відповісти. Відтак Polukr.net чекає на відповіді Lux Veritatis.

Нагадаємо, днями у ЗМІ виник скандал, коли в публічному просторі з’явилися фото пам’ятника жертвам Волинської трагедії, який має постати в польському місті Торунь. На пам’ятнику, який ще мали б відкрити, – діти, наколоті на вила та насаджені на паркан. Польські та українські експерти розкритикували цей монумент як такий, що лише роз’ятрює рани минулого, сіє ненависть та може погіршити й так непрості польсько-українські відносини.

Тим часом, торунський відділ Інституту національної пам’яті (ІНП) підписав угоду про співпрацю з іншою інституцією отця Тадеуша Ридзика – Вищою школою суспільної культури та ЗМІ у Торуні. ІНП і Школа тепер провадитимуть спільні науково-дослідницькі, навчальні та суспільно-медійні проекти. «Тішимося, що будемо працювати разом, бо хочемо, щоб польськість надалі тривала. Головною нашою ціллю є просування історичної пам’яті та патріотичних настроїв», – заявив під час підписання глава ІНП Ярослав Шарек. Схожу думку висловив ректор-закладач Школи, отець Тадеуш Ридзик: «Іван Павло ІІ пригадував нам: хто не пам’ятає минулого, той не має майбутнього. Минуле – наша ідентичність, яку слід зберігати. Кожен народ, кожна людина повинні мати свою ідентичність. Добре, що є ІНП і він на добрій дорозі».

Довідка

Тадеуш Ридзик — 72 роки, польський католицький священик, доктор богослов’я, засновник і директор радіо «Радіо Марія», «Телебачення Trwam», співзасновник і голова фонду Lux Veritatis.

Вивчав богослов’я в Богословській академії у Варшаві. У 1971 році висвячений на священика. Працював викладачем релігії в Торуні. У 1991 році заснував «Радіо Марія», приватний університет — Вища школа соціальної культури і ЗМІ в Торуні. У 2009 році захистив докторську дисертацію на факультеті теології в Університеті кардинала Стефана Вишинського.

Тадеуш Ридзик — впливовий у Польщі священик. «Радіо Марія» має до трьох мільйонів слухачів. Медіа-конгломерат отця має теж телеканал Trwam i щоденну газету Nasz dziennik. Його роками підтримують польські праві партії.

Share Button

Реформа поліції в Україні: від проблем до якості

Share Button

Реформа Патрульної поліції була першою ластівкою всіх практичних реформ в Україні. Кошти на реформу виділили міжнародні партнери, передусім ЄС та США. Символічною була зміна назви служби на європейський лад (хоча в Росії поліція з’явилася на 4 роки раніше – у 2011-му), яка мала підкреслити різницю між минулою корумпованою й неефективною структурою, що обслуговувала інтереси «сім’ї» Януковича і старих олігархічних еліт, та новою службою, загартованою в горнилі Революції Гідності. Поліція мала бути свіжою, сучасною, привабливою (при наборі кадрів використовувався принцип гендерного мейнстріму – залучення до служби жінок, за якими були закріплені відповідні квоти), відкритою до людей та ефективною. Майже все з переліченого вдалося, крім останнього.

2014-2015 роки – особливий час для України. Разом із зовнішньою агресією, зростанням рівня патріотизму населення, нас накрили й побічні наслідки країни у війні, розграбованої попередньою владою та з неефективним новим керівництвом. Інфляція національної валюти в 2015 році сягала 48%; це спровокувало тотальне збідніння населення. А бідність завжди провокує зростання злочинності, стрибок якої теж зафіксований у 2015-му. Це був справжній виклик для нової поліції, яку українці сприймали переважно несерйозно. Гарні дівчата у формі, гарні японські машини для вдалого селфі… А хто ж має боротися зі злочинцями?

Не працювала й тактика відкритості та лояльності до дрібних правопорушників. У населення сформувалося відчуття вседозволеності й неконтрольованості ситуації в країні. Лише за 2017 рік у Києві було скоєно більше 10 терактів та резонансних політичних збройних нападів. Це призводить до суспільної дезорієнтації людей, які зневірились у захисті з боку держави. Дедалі гучніше лунають заклики дозволити носити зброю, яка і так стала загальнодоступною через війну на Донбасі. Кількість аварій на дорогах збільшилася в рази, а смертність внаслідок ДТП в Україні є найвищою в Європі.

Події навколо затримання Саакашвілі ще раз довели непрофесіоналізм правоохоронних органів. Головна проблема реформованої поліції – власне нестача професіоналів. Колись високі зарплати поліцейських (8-10 тисяч гривень – вища за середню в Україні) сьогодні з’їдає інфляція та зростання цін. Висока зарплатня є стимулом для поліцейського не брати хабарі, чим у промислових обсягах та за умов кругової поруки займалися «старі міліціонери». А що тепер?

Важливою проблемою залишається непропорційний розподіл кадрів та їх нестача. Якщо ситуація у великих містах ще залишається контрольованою, поліції переважно вистачає, то у маленьких містечках та в селах відчувається брак дільничних та слідчих кадрів. У більшості регіонів немає належної координації з іншими органами забезпечення порядку та місцевою владою.

Проте всі ці проблеми ще не є критичними. Їх можна вирішити за умов системної роботи та координації зусиль. Передусім потрібен зовнішній (не внутрішній!) аудит діяльності нової поліції, таргетовані соціологічні дослідження аудиторії для ефективної профілактики правопорушень. По-друге, потрібні цільові регіональні програми (такі, наприклад, вже діють у Харківській області), розгалужені стратегічні комунікації на горизонтальному рівні, а також посилена координація за вертикаллю «столиця–регіони». Можна створювати постійні міжвідомчі групи для реагування на проблему, проводити регулярні консультації, наради, заходи з планування.

Важливою ділянкою роботи є взаємодія з міжнародними донорами, створення регіональних проектних офісів в обласних управліннях МВС. Залучення механізмів проектного менеджменту до планової роботи органів правопорядку сприятиме ефективності роботи нової поліції. Також потрібні інтерактивні моделі взаємодії з молоддю, причому не лише на рівні профілактичних заходів у навчальних закладах, а й на рівні усталеної тенденційної взаємодії. Як взірцевий приклад – «Молодіжна Ліга майбутніх поліцейських» у Донецькій області.

Громадську організацію «Молодіжна Ліга майбутніх поліцейських» заснували 20 листопада 2015 року діти-патріоти із зони бойових дій – міст Мар’їнки та Красногорівки, сіл Гранітного та Чермалика за підтримки поліції Донеччини. Зараз організація налічує близько 1500 учасників. За два роки «лігівці» взяли участь у понад двох тисячах суспільно важливих проектів – правових, гуманітарних, культурних. Це і профілактичні заходи з протидії розповсюдженим злочинам, і надання допомоги родинам, що опинилися у скрутних обставинах, і робота з дітьми. Цей проект фінансують міжнародні донори – Програма розвитку ООН в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу в межах Програми відновлення та розбудови миру. Основними завданнями проекту є представництво і захист прав дітей Донеччини, цільова інформаційна робота, спрямована на виявлення дітей, які потерпають від насильства. ПРООН має плани в 2018 році за підтримки Луганського управління поліції поширити діяльність «Ліги» на територію Луганської області.

Сильні сторони реформи поліції варто використовувати з метою самопіару, як це робила Грузія в середині 2000-х років. Новостворені 47 сервісних центрів МВС по всій Україні (замість старої системи «віконець та живих черг». – PolUkr.net) – привід для гордості й приклад успішності реформи. Так само, як і сучасне устаткування та матеріальне забезпечення поліції.

Насправді функції нової поліції в Україні більші за свій номінал – забезпечення правопорядку. Довіра до правоохоронних органів – наріжний камінь правової держави під час війни. Відчуття захисту і стабільності в нинішніх реаліях значать для українців надзвичайно багато. Надто ж коли російські диверсанти й агенти почуваються в Україні неприпустимо вільно. Саме тому наступним завданням для України є реформа Служби безпеки. У цей час на поліцію буде покладено ще більше обов’язків та відповідальності, ніж вона має зараз.

Валерій Кравченко

Share Button

Польська «Археологічна автострада» у Львові

Share Button

До Львова привезли унікальні археологічні знахідки з околиць Кракова. Виставка «Археологія автострад», яку відкрили у львівському Музеї етнографії та художнього промислу, презентує результати археологічних досліджень 1997-2010 років, які проводили під час будівництва ділянки автомагістралі А4 від Кракова до кордону з Україною.

Тут можна побачити прикраси, побутові та ритуальні речі, посуд, зброю. На банерах та мультимедійних екранах, які супроводжують виставкові вітрини, представлено реконструкції жител та одягу давніх мешканців околиць Кракова. Найдавнішим археологічним знахідкам – 7,5 тисяч років.

«Велика цінність виставки у тому, що кожен глядач може не просто побачити знайдену річ, а прочитати про її історію та інтерпретацію археологів. Серед експонатів – найдавніша знайдена на території Польщі фігурка жінки. Їй понад 7,5 тисяч років. Можливо, у нашому розумінні вона недосконала, але майстер – ймовірно, це був чоловік – саме так бачив жінку і так передав своє бачення», – розповіла polukr.net кураторка виставки з української сторони, співробітниця «Рятівної археологічної служби» Наталка Войцещук.

Серед цікавих знахідок археологиня також виділяє намисто, яке поєднало в собі історії різних регіонів.

«Воно складається з зелених намистинок, що походять із північного Причорномор’я, та бурштинової підвіски, що зроблена з балтійського бурштину. А носила намисто людина, яка жила під Краковом», – пояснює Наталка Войцещук.

Серед найцінніших експонатів виставки – скарб 800-700 рр. до н.е. із Александровичів. Знахідка трапилась археологам уже в перші дні розкопок. Одразу під шаром орної землі вони знайшли скарб, який складався з понад 50 прикрас. Віднайдені браслети, шпильки, підвіски, ґудзики і чоловічий нагрудник походять із віддалених районів Північної та Південної Європи. Більшість предметів виготовлено з поширеної тоді бронзи. Однак частина прикрас була із заліза – сировини важкодоступної та цінної на той час.

«Скарб було заховано 2700-2800 років тому. Нам не відомо, чому ці цінні предмети сховали. Це могло бути пов’язано із наближенням небезпеки для мешканців поселення або ж через якісь інші події, які відбувалися в той час на території сучасних Александрович, що поблизу Кракова», – пояснює куратор виставки з польської сторони Альберт Заставний.

На виставці також представлено понад 40 банерів, які запрошують на своєрідну мандрівку автострадою слідами археологічних відкриттів. Біля найважливіших пам’яток відвідувачам пропонують затриматися найдовше і простежити їхній шлях від моменту виявлення в землі, через дослідження та реставрацію артефактів і аж до експонування знахідок у музейних вітринах. Доповнюють виставку комп’ютерні та фотореконструкції людей, прикрас, зброї, а також поховань, будинків, гончарних печей у часи їх використання. Найдавнішим із них близько 15 тисяч років, а найпізніші належать до XIX століття.

«Мені дуже приємно, що вперше після Польщі ми відкриваємо виставку саме в Україні. Хотів би, щоб ця виставка спонукала до думки, що в далекому минулому був постійних рух речей, людей та ідей без жодних кордонів. Сподіваюся, нинішні тенденції теж приведуть до того, що ми не матимемо черг на кордоні, й комунікація між нами буде швидшою», – зазначив на відкритті виставки директор Археологічного музею у Кракові доктор Яцек Гурський.

Із 2011 року «Археологія автострад» експонувалася у 16 містах Польщі. Львів став першим закордонним містом, де презентували виставку. Окрім Львова, її проведення заплановане ще в кількох містах України, які є центрами археологічної науки: Києві, Полтаві та Дніпрі. Організаторами виставки в Україні є Археологічний музей міста Кракова, Краківська група досліджень автострад та Науково-дослідний центр «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України. Співорганізатором виставки у Львові став Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.

В Україні виставка відбувається під патронатом Посольства Республіки Польща в Україні.

«Відкриття цієї виставки – одна із тих подій, які демонструють, наскільки тісними є зв’язки наших країн в історії, сьогоденні. Ця виставка показує також вплив розвитку сучасної інфраструктури на дослідження історії. Будівництво мережі автошляхів у Польщі було шансом для ґрунтовних досліджень. Нехай ця виставка буде певним мостом між дуже давньою історією, сучасністю і перспективою того, що ми можемо зробити разом», – сказав під час відкриття Генеральний консул РП у Львові Рафал Вольські.

За словами директора «Рятівної археологічної служби» Олега Осаульчука, для українських археологів співпраця з польськими колегами цікава не лише в рамках експонування виставки. Польща має унікальний досвід масштабних рятівних археологічних досліджень під час будівництва доріг, який буде корисний для українських науковців.

«Ця виставка наочно показує, що ми можемо отримати для нашої культурної спадщини та музейних колекцій за результатами масштабних археологічних досліджень. З іншого боку стає зрозуміло, що ми можемо втратити, якщо будемо ігнорувати збереження культурної спадщини. За останні 20 років у Польщі було збудовано кілька тисяч кілометрів автострад та «експресувок» (швидкісних доріг. – polukr.net). За роки незалежності у Львові не збудовано жодного кілометра таких доріг. Тобто ми маємо величезну перспективу отримати фантастичні наукові результати майбутніх археологічних досліджень», – зазначив Олег Осаульчук.

На початку березня в Києві польські й українські археологи планують організувати «круглий стіл», основна мета якого – обмін досвідом та методиками проведення рятівних досліджень під час великих інвестиційних проектів.

Оглянути виставку, яку презентували у Львові, можна буде до кінця лютого, щодня з 11:00 до 17:00 (понеділок – вихідний).

Мирослава Іваник

Share Button