п’ятниця, 15 Листопад, 2019
pluken

polukr

“Героїзація ультраправих не конвертується в підтримку на виборах”, – В’ячеслав Ліхачов

Share Button

Згідно з поширеною думкою, Революція гідності, а згодом російська війна проти України стали каталізатором, після якого в Україні відбувся ріст ультраправих рухів. Вони стали масовішими, помітнішими і, ймовірно, впливовішими. Про те, чи це насправді так і чому підтримка суспільства не допомагає ультраправим наблизитися до влади в Україні, “PolUkr.net” поспілкувався з дослідником правих рухів в Україні та Росії, істориком В’ячеславом Ліхачовим.

Пане В’ячеславе, чи є шкала вимірювання правих рухів в Україні: як виглядає градація від помірно-консервативних структур до ультрарадикальних?

Загальноприйнятої шкали немає. Часто, коли йдеться про праві рухи, насправді мають на увазі ультраправі, яких варто було б відрізняти від поміркованих чи правоконсервативних. Загалом цікаво, що в Україні ідеологія на реальну політичну поведінку, як-от голосування в парламенті, не дуже впливає. У Верховній Раді минулого скликання провели дослідження щодо того, наскільки співвідносяться теоретичні ідеологічні засади з реальним голосуванням. Результати показали, що ідеологія впливає на питання, яке ставиться на порядок денний, тільки в ультраправих та ультралівих. У парламенті 2012 року скликання це були «Свобода» та комуністи. Щодо усіх інших, зважаючи на їхні теоретичні засади, неможливо було спрогнозувати, як вони будуть голосувати по конкретних питаннях. Тобто у нас ідеологія не є вирішальною для політичної поведінки.

Стосовно того критерію, який можна застосувати, щоб відрізнити поміркованих правих від ультраправих, то для мене це критерій екстремізму, тобто ставлення до політично-вмотивованого насильства. Якщо група, рух, партія допускає апологію історичних випадків насильства, вважає за доцільне застосовувати політичне насильство, практикує систематичне насильство щодо опонентів, то така партія є екстремістською.

Звичайно, в українському контексті потрібно зробити деякі поправки на те, що країна фактично у стані війни, і поляризація загалом у суспільстві висока. Контекст змінюється з часом – наприклад, в період Майдану у насильницьких зіткненнях брали участь представники та прихильники майже усіх політичних сил. Тому критерій насильства не завжди так чітко спрацьовує. Але якщо йдеться про останні 5 років, то за критерієм ставлення до політичного насильства до крайньо правих рухів можна зарахувати партії «Свобода», «Національний корпус», «Правий сектор» і деякі дрібніші угруповання, які не завжди є політичними формально, але фактично належать до цієї частини політичного спектра. Протягом минулого року ми спостерігали спалах політично-мотивованого насильства на ультраправому фланзі. Це були насильницькі зривання мирних зібрань щодо прав ЛГБТ, напади на меншини, наприклад, стихійні поселення ромів, у яких брали участь представники майже усіх ультраправих партій, рухів та угруповань. Тому цей критерій, що відрізняє ультраправих від консерваторів чи політичного мейнстріму, мені здається доцільним.

Ви кажете про спалах насилля минулого року з боку ультраправих. Правозахисні організації час від часу теж видають заяви з цього приводу, де вказують, що в Україні є ріст або навіть різкий ріст правих рухів, а відтак насилля. На Вашу думку, ріст праворадикальних рухів в Україні системний чи це був короткотерміновий спалах?

Мені не здається, що варто говорити про ріст. В чому його виміряти? Передовсім йдеться про електоральну популярність, особливо якщо говорити про період виборів. Є щомісячні заміри рейтингів, результати першого туру президентських виборів. Що ми маємо на цьому фланзі? Ми маємо єдиного кандидата від націоналістів – Руслана Кошулинського з його 1,6%. Про що цей результат свідчить? По-перше, це той самий показник, як у Тягнибока від 2010 року (в 2010-му у нього був 1,4%, у 2014-му – 1,16%).

Pokrova-Kyiv 572

Тобто це така електоральна ніша – від одного до двох відсотків, яка є для них природною. «Свобода» у 2012 році мала шалений успіх, зумовлений конкретною ситуацією, коли було більше 10%, але це вже справа минулого.

Якщо ми кажемо про постмайданний, постреволюційний контекст, у ньому ми спостерігаємо, що, по-перше, популярність ультраправих не значна, вони не дуже приваблюють електорат. По-друге, ця популярність не зростає. Можемо навіть говорити про деяке зниження популярності. Аж напевно, вона не має тенденції до зростання.

Якщо спробувати застосувати якісь інші критерії, то вони будуть не такі чіткі. Але їх теж треба враховувати. Коли чуємо заяви правозахисних організацій про зростання впливу ультраправих, здебільшого йдеться не про те, що вони вдаліше беруть участь у виборах, а про те, що вони помітніші. Вони помітні на вулицях, на телеефірах. Фіксується зростання їхньої активності, зокрема протиправної, як це було минулого року. Що це означає, і які висновки ми з цього можемо зробити? По-перше, після Революції гідності й особливо після початку війни відбулася суспільна легітимізація ультраправих в очах якщо не більшості, то значної частини українського суспільства. До Революції пересічний українець навіть не знав таких прізвищ, як Ярош чи Білецький. А якщо він бачив на вулиці цих молодиків, то вони асоціювались з якимись агресивними асоціальними субкультурними підлітками, якими вони, до речі, і були.

Завдяки участі спочатку в Революції гідності, а потім, що важливіше, в добровольчому русі спротиву російській агресії, ультраправі знайшли собі законне місце у суспільній адженді, загальному порядку денному. До речі, символіка, що 10 років тому була власністю ультраправих, стала загальнопоширеною. Але це також означає, що за останні 5 років вони втратили монополію на її використання.

Ультраправі легітимізували себе в очах суспільства. Вони більше не ватажки якихось підліткових субкультур, а ветерани війни, командувачі добровольчих формувань. Це викликає повагу та іноді захоплення. Відбулося не тільки легітимація, а й деякою мірою навіть героїзація цих особистостей і рухів, які за ними стоять.

Але ця легітимізація не веде до підтримки ультраправих як політичної сили. Тобто суспільство шанує і поважає, що ультраправі були частиною захисту України від російської агресії, але воно не готове підтримати їхню політичну платформу, бо не дуже розуміє, у чому її суть. Тобто конвертація цієї суспільної легітимації в електоральну підтримку не відбулася.

Чому, на Вашу думку, так сталось? З одного боку, їх суспільство вважає героями, а з іншого воно ж за них не голосує.

Виявилось, що вони не здатні запропонувати цікавий для суспільства порядок денний, не мають виразного політичного профілю. І це проблема не останніх 5 років, а останніх 25 років для ультраправих. Радикально-націоналістичний рух, який проголошував: «Здобудь Українську Державу або помри в боротьбі за неї!», дещо розгубився після того, як ця держава відбулася, і не завдяки їх зусиллям. Відтоді вони не можуть виробити щось цікаве, щоб запропонувати суспільству. Якщо повернутися до сучасного етапу, до контексту війни… Наприклад, є головнокомандувач, який експлуатує тему захисту Вітчизни як одну з головних в електоральної кампанії. Усі політичні партії в 2014 році намагались на якісь помітні місця взяти комбатів, які теж брали участь у цьому добровольчому русі. Ультраправі в цей момент, крім камуфляжу, нічого не можуть запропонувати. Вони не мають для суспільства власного обличчя. А спроби змагатися в мілітаризмі з головнокомандувачем – безглузді. Вони намагаються це робити, але їм не дуже вдається.

У них іноді є цікаві ідеї щодо геополітичного бачення, місця України у східноєвропейському контексті, який, з одного боку, мав би бути євроскептичним, а з іншого забезпечував би Україні чіткі позиції. Але це, по-перше, надто складно, по-друге ультраправі не вміють це артикулювати і якісно комунікувати з суспільством. А по-третє, суспільство, як і раніше, розуміє зовнішньополітичну проблематику як дихотомію між євроінтеграцією та продовженням перебування у російському культурному та економічному просторі.

Це просто приклад того, як ультраправі не можуть запропонувати щось цікаве суспільству. Є також деякі суб’єктивні чинники. Ультраправий рух не дуже багатий на яскравих, харизматичних ораторів. Не можна сказати, що Білецький це видатна харизматична постать. Він не дуже переконливо виглядає на ефірах. Він експлуатує образ командувача, ходить у напіввійськовій формі, і це окей, але як політика його не багато хто сприймає. Президентська кампанія показала, що ультраправі рік не могли визначитися з кандидатом. Кошулинський, до речі, це непогана компромісна кандидатура, за якою немає якогось компромату, негативу, яка не була помічена в ксенофобних висловлюваннях, на відміну від Тягнибока чи Білецького. Саме цей вибір був більш-менш вдалий. Але процес того, як вони не могли об’єднатися, домовитися щодо кандидатури, пізно почали цю кампанію… Це ілюстрація суб’єктивних вад, які їм заважають бути успішними в українській електоральній політиці.

Хто задає тренди в Україні в правому середовищі?

Найпомітніший – «Національний корпус», а також С14, яка дуже творчо підходить до свого публічного позиціювання, і багато хто бачить, що це вдалий приклад для наслідування.

IMG_5677

Зокрема, минулого року, коли С14 зробило собі паблісіті на погромі ромського поселення на Лисій горі, то пішла хвиля, коли всі почали робити так, як С14. «Національний корпус», звісно, біль помітний, а С14 – це така собі лабораторія засобів технічного просування бренду. Але передусім йдеться про зовнішні форми, а не про зміст. З ідеологічного погляду, вони і самі для себе не можуть сформулювати якусь цікаву ідеологічну адженду, і тут важко щось наслідувати. Те, що можна якось прослідкувати, це зростання важливості антигендерної та анти-ЛГБТ адженди. Тут законодавцями мод стають невеличкі угруповання, які самі собою не є чимось важливим чи потужним, як-от: «Катехон», «Традиція і порядок». Проте вони кидають в це середовище нові образи ворогів, якісь нові релігійні аргументи та виглядають цікаво з погляду «хайпової» молоді. Тож якось впливають на загальний ультраправий порядок денний.

Чому почалося зростання цієї антигендерної тематики? В Україні триває війна і є достатньо образів ворога, на яких можна сконцентруватися.

По-перше, це частина ультраправого ксенофобного дискурсу, який вони справді сповідують. По-друге, це те, що непогано сприймає суспільство. Ультраправі шукають, на чому ще зробити себе популярнішими. Знову ж це дуже помітно на прикладі минулорічних погромів ромів. С14 знайшла цю фішку, і всі побачили – людям подобається, треба і нам. Так само і з анти-ЛГБТ аджендої: вони бачать, що є такий запит, і цим користуються. Виступати проти Росії, з одного боку, природно і збігається з ідеологією, а з іншого – тут треба з кимось конкурувати: з офіційною владою, з главою держави, СБУ, а бути на другому плані й чути звинувачення у співпраці з СБУ, як у випадку з С14, теж не дуже привабливо. А антигендерна позиція це, по-перше, дуже вигідна справа, бо суспільство толерує гомофобну діяльність. По-друге, це спосіб знайти собі впливових союзників, адже проти того, що сприймається як гендерна адженда, виступає Рада Церков, релігійні організації, якісь більші консервативні кола, секретар РНБО Турчинов. Це спосіб демаргіналізуватися, стати частиною ширшого руху. Зараз відбувається таке гуртування релігійно-консервативних кіл, спричинене просуванням гендерного порядку денного. По-третє, це спосіб продемонструвати свою опозиційність в не дуже принциповому для влади питанні.

Ультраправим при більш-менш національно орієнтованому уряді та президентові не дуже комфортно. З одного боку, вони всі нонконформісти та революціонери, а з іншого – як вони будуть підривати легітимність влади, яка воює з Росією, захищає українську мову, шанує УПА?

Така дихотомія, з якої їм треба вийти завдяки чомусь, що влада просуває, а суспільство не дуже схвалює. І це толерантність у європейському розумінні, гендерна адженда, яку насправді влада не так вже й підтримує, але з цього можна зробити карикатурну страшилку і використовувати. Це дуже зручно. Тому вважаю, що це збіг ксенофобних настроїв середовища та раціональних міркувань.

Тобто можна сказати, що ці маленькі групи знаходять собі вільну нішу і в ній за допомогою цієї тематики намагаються розширитись?

Так. І це теж спроби створити власне виразне обличчя. Торік речник  «Національного корпусу» Назарій Кравченко та інші діячі хизувалися, що «Національний корпус» не вдалося затягнути в гомофобні, ЛГБТ розбірки, що вони серйозна політична партія. А за кілька місяців на цьому питанні активізувались «Катехон», «Традиція і порядок» та інші. Замаячив черговий Марш рівності і «Національний корпус» теж почав зривати зібрання, приходити до лекторів та ін. Бо вони побачили, що цю нішу займають. Це ілюстрація того, як вони знаходять ніші, тестують їх, бачать, чи це працює. Якщо спрацьовує для суспільства, а правоохоронні органи дозволяють, тоді треба бігти.

Про президента цікавий момент. Якщо президент і влада є проукраїнськими, то праві намагаються шукати якісь інші ніші. Одразу виникло питання: якщо президент Зеленський з погляду правих та ультраправих не є проукраїнським кандидатом, чи можна сказати, що зараз вони переключаться з гендерних питань на питання політичні?

Думаю, що Зеленський не буде так просувавати і захищати Марш рівності, тому цей порядок денний трохи зміниться. А проте, звісно, зважаючи на те, що він єврейського походження, його вважають маріонеткою єврейського олігарха, то сам Бог велів на цьому зіграти. По-друге, це людина, яка непослідовно користується українською мовою, яка “стрибає” з російської на українську і в будь-якому разі не буде просувати мовну адженду, як це робив Порошенко. Це теж буде вважатися зрадою національних інтересів.

Це не буде, як у часи Януковича, але націоналістам буде простіше зіграти на традиційних культурно-націоналістичних пунктах при цьому президентові. Виборці захочуть врівноважити в парламенті проросійські сили.

Тобто для них буде сприятливіший політичний контекст, але з погляду якихось практичніших речей, буде не так комфортно, як останні 5 років, бо відбудеться явна переорієнтація як місцевих еліт, так і уряду. Не буде такого толерування з боку правоохоронних органів, атмосфери тотальної безкарності, коли ультраправі робили усе, що їм заманеться, не буде таких грошей, підтримки підліткових таборів з боку Мінмолоді та спорту, і це знизить практичні можливості. Але ідеологічно вони відчуватимуть себе комфортніше.

Чому Ви вважаєте, що Зеленський не буде захищати “Прайд” чи інші гендерні заходи?

Зараз це важко передбачити, бо феномен Зеленського полягає у тому, що про нього ніхто нічого не знає. Ніхто не знає, що для нього справді важливо, у що він вірить і яку ідеологію сповідує. Тому це не спроба точного прогнозу, але мені здається, що Зеленський як популіст буде намагатися відповідати очікуванням того електорату, завдяки якому він став президентом. А хто цей електорат? Той, якому набридла нав’язувана останні роки адженда. Якщо не йдеться про соціально-економічні питання, комунальні платежі, зарплату, інфляцію тощо, то в культурній сфері це скоріше ті, кого дратував україноцентричний порядок денний з боку влади. Вони проголосували за напівросійськомовного Зеленського. Він не є носієм російської ідеології, але він людина, для якої україноцентричність а-ля Порошенко не важлива. І за нього голосували ті, хто хотіли сказати владі, що важлива не ця адженда, а інші проблеми. Тому, думаю, він взагалі не буде акцентувати контраверсійні питання.

Джерело: president.gov.ua
Джерело: president.gov.ua

Зеленському важливо не втратити швидко популярність, він буде намагатися відповідати очікуванням. А очікування такі, що не треба різких рухів, не треба нав’язування того, що суспільство не готове сприйняти. Тому Зеленський не буде послідовно підтримувати ті речі, які підтримувала попередня влада 5 років.

Якщо проаналізувати ультраправі рухи – хто їхня цільова аудиторія? Бо є стереотип, що це підлітки на етапі дорослішання і згодом вони переростають радикалізм.

Цей стереотип частково відповідає дійсності, і в контексті сучасної України виразніше, ніж теоретично можна подумати. Але треба уточнювати, про які саме рухи йдеться, тому що на Західній Україні націоналістичний дискурс це щось, якщо не мейнстрімне, то властиве місцевій політичній культурі. Бо це і сімейні історії, і релігійні переконання  – це природно. Якщо йдеться про Харків чи навіть Київ, де це особистий свідомий вибір, то це теж різні категорії. Але найперше це дійсно молодь, особливо підлітки. Якщо ми подивимось, хто марширує у лавах національних дружин, то диспропорційно побачимо майже підлітків чи підлітків. Зрозуміло, що «Національні дружини» – це можливості для спорту, всілякі субкультурні фішки, які зачіпають молодь. Проте є інший важливий чинник. Легітимація ультраправих відбулася, власне, в контексті війни, яка своєю чергою сформувала їх сучасний імідж. Якщо спитати про «Азов», «Національний корпус» чи «Правий сектор», то прості люди передусім скажуть, що вони воювали. І тепер цей камуфляж вже не знімають із себе. Ті, кому зараз 18–19 років, це ті, кому було 13–14 у 2014 році – вони спізнились на цю війну. Драматична та героїчна історія, яка вже є міфом, для цих підлітків є тим, чого неможливо досягти безпосередньо. Але можна опосередковано. Якщо приєднатися до цих рухів, до цього міфу, то можна стати частиною героїчного образу, який частково напівштучно створили ті організації, які намагаються монополізувати символічний капітал усього добровольчого руху.

Насправді ультраправі не були більшістю у добровольчих формуваннях, але вони дуже вдало це капіталізували. І підлітків притягує насамперед саме це. Одягаючись у камуфляж героїчних дружин, вони долучаються до цього міфу. І оскільки на фронт вони, найімовірніше, не підуть, то починають воювати за свою батьківщину тут, на вулицях. І тут починають шукати ворогів.

Здебільшого саме підлітки – ті, хто нападають і зривають якісь заходи. Дорослих людей – один на 5 чи на 10, а вся масовка це підлітки. І не просто через вікові особливості психіки їм властива ця агресивність, субкультурний потяг до якогось свого середовища, але й тому, що для них це долучення до захисту Вітчизни, цього героїчного міфу 2014 року.

Існує також стереотип, що всі радикальні рухи, починаючи від ультралівих і закінчуючи ультраправими, не самостійні, це перше. І друге, що їх обов’язково контролюють якісь спецслужби. На Вашу думку, як це є в Україні?

Співпраця, безперечно, є. І залучення до якихось суто технологічних чи політтехнологічних процесів впливовішими, більш мейнстрімними суб’єктами, звісно, також є. Це те, що ми спостерігали у випадку «Національного корпусу», який брав участь в інформаційних кампаніях проти Порошенка на рівні масовки. На кшталт бабусь, що виходили на мітинги за партію Рабіновича кілька років тому. Зрозуміло, що їх залучають і платять гроші, в цьому сенсі вони не самостійні.

poroshenko-nackorpus 039

З іншого боку, повного контролю над ними ніхто не має. Звісно, є контакти, якась координація, і припускаю, що в СБУ можуть сказати С14: «Закінчуйте там вже з погромами, це вже далеко зайшло». І вони закінчать чи призупиняться на деякий час. Адже вони цінують ці стосунки, які дають їм певне прикриття. Але це не ієрархічна структура з повною втратою самостійності. Вони – самостійні суб’єкти і використовують цю співпрацю, щоб залучити якісь ресурси. «Національний корпус» на цієй кампанії зробив непогану паблісіті, мабуть, найкращу за весь час існування партії. Звісно, вони мають матеріальні ресурси, мають якісь обіцянки на майбутнє у разі вдалої кампанії. Вони не привабливі для важковаговиків, якихось олігархів, які можуть залучити гроші та медійні ресурси на підтримку політичної сили, щоб мати якесь представництво у парламенті. Тому вони змушені так бовтатися у другому ешелоні, грати в другій лізі і користуватися тими можливостями, які їм надаються, однак при цьому мають власні амбіції. Наприклад, Білецький дуже амбітна людина, він не задовольнятиметься другорядними ролями, на яких зараз грає. Тому він розриватиме стосунки з тими, з ким вони більше не будуть корисними чи привабливими. Білецький, коли був у «Патріоті України», на відміну від деяких інших своїх харківських соратників, як і Карась в С14 в 2010–2013 роках не пішли під руку нової влади, правоохоронних органів. Щодо Карася я остаточно не певен, а Білецький не пішов. Це характеризує їх принаймні як людей, що не дуже цінують ці відносини і за певних обставин здатні їх розривати. Так, їх використовують впливовіші фігури. Цим вони і живуть, зокрема й суто матеріально. Але вони не зовсім кишенькові маріонетки. Вони здатні діяти самостійно, навіть якщо ці дії будуть йти врозріз з побажаннями їх кураторів.

А якщо говорити про ці менш чисельні групи. Вони теж мають кураторів?

Здебільшого так. Може, куратор безпосередньо не зі спецслужб, але зазвичай вони всі під парасолькою когось із політичних еліт.

Питання, яке завжди виникає, коли говорити про радикальні рухи – звідки гроші?

У «Національного корпусу», «Правого сектору», «Свободи» є деяка підтримка з боку підприємців. Не знаю, який відсоток бюджету вона становить. Крім того, вони беруть участь в чужих кампаніях. Мені важко сказати, скільки заробив «Національний корпус» на цьому гейті Порошенка, але очевидно, що це була дуже дорога кампанія. Зрозуміло, що вони не все витратилися на накладні витрати, а щось ще заробляли, то це великі гроші. Важко сказати, хто конкретно це фінансував. Можливо, штаб Тимошенко за посередництва Авакова. Є також участь у комерційних протестах, силове прикриття рейдерства, таке собі «тітушкування». Це разові або системні зв’язки, заробітки більше на економічній, ніж на політичній «двіжусі». І це системно є і в «Традиції і порядку», і в «Правого сектора», і в «Карпатській січі». Ті, хто мають якісь ресурси, щоб позиціонуватися як окремий політичний бренд та просувати свою організацію, зазвичай беруть гроші з таких разових “заробітків”.

Один з цікавих прикладів заробляння грошей показує С14. Кажуть, що вони досить багато грошей краудфандять, причому залучають не тільки зі своїх прихильників, а й ширшої аудиторії, зокрема завдяки акціям проти тітушки Крисіна чи деенерівця Лусваргі.

Краудфандингом С14 більш-менш вдало збирають гроші, це правда. І якщо подивитися на їхню активність, це не тільки Крисін чи «хайпові» теми, суди тощо. А й, наприклад, Освітня асамблея, де вони роблять справді іноді дуже корисні речі, цікаві заходи, куди запрошують різних спікерів. Це приваблює ширшу, не праворадикальну аудиторію, яка бачить, що це активні хлопці, яких можна підтримувати. Їм сприяють на муніципальному рівні, адже Муніципальна варта фінансується з місцевого бюджету, а також вони мають підтримку на свої освітні заходи, на патріотичне виховання. Важко сказати, який відсоток становить бюджетне фінансування порівняно з краудфандингом, але він помітний. У них не те, щоб є багато грошей, але відсоток бюджетних грошей там вагомий, як і відсоток краудфандинга.

Яке майбутнє праворадикальних рухів? Як далі буде розвиватись ситуація?

Це дуже залежить від контексту. Залежить від того, “хто є містер Зеленський” і яким буде позиціонування у суспільстві його влади. На скільки контекст зміниться, на стільки ультраправі в ньому будуть успішні або ні. Якщо суспільство чи його значна патріотична частина сприйматиме це як повернення до проросійської політики (принаймні в культурній сфері) часів Януковича, то ультраправі матимуть більшу підтримку.

Якщо Зеленський продемонструє зваженішу, ніж в Порошенка, політику, але національно орієнтовану та патріотичну, то націоналісти не здобудуть великої підтримки.

А може бути нова організаційна криза, бо вони втрачатимуть ресурси, сприяння з боку правоохоронних органів та частини політичної еліти. Почнеться боротьба за ресурси, яка об’єктивно буде послаблювати усіх, хто братиме в ній участь. Здебільшого, коли у правих рухів починається така боротьба, вони викидають таку кількість компромату одне на одного, що на користь це не йде нікому. Тому усе дуже залежить від контексту, від змін у політичній системі загалом.

Розмовляв Роман Рак

Share Button

Дев’ять проектів для розвитку Карпатського регіону отримали фінансування ЄС

Share Button

45 польсько-українських проектів та один тристоронній – польсько-українсько-білоруський, отримають фінансування у рамках програми транскордонного співробітництва Польща-Білорусь-Україна 2014-2020. Серед 250 поданих заявок на фінансування Спільний Моніторинговий комітет Програми затвердив до виконання 74. Сума ґанту для кожного проекту не перевищує 60 тис євро, а загальний обсяг співфінансованих проектів становить 4,14 млн. євро. Усі проекти стосуватимуться теми спільної спадщини – природної, архітектурної, культурної, гастрономічної тощо.

Дев’ять з цих проектів вже найближчим часом почнуть реалізовувати на теренах Карпат. Їх ініціаторами стала Асоціація «Єврорегіон Карпати – Україна». За гроші Європейського Союзу популяризуватимуть дерев’яну архітектурну спадщину, потенціали річок та національних парків, і навіть спадщину нафтової промисловості, яка нині поділена кордоном.

Переможцями стали такі проекти:

Карпатський шлях дерев'яної архіте

  1. «Карпатський шлях дерев’яної архітектури – спільні дії для збереження та промоції історико-культурної спадщини українсько-польського прикордоння». Метою проекту є створення та промоція нового туристичного продукту – Карпатського шляху дерев’яної архітектури. Для цього планують здійснити інвентаризацію об’єктів дерев’яної архітектури, на підставі якої буде створено транскордонний туристичний маршрут. Окрему увагу приділять вісьмом населеним пунктам на території на Львівщині, Закарпатті та Івано-Франківщині, де розташовані дерев’яні храми, що занесені до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.Транскордонний шлях дерев’яної ар
  1. «Транскордонний шлях дерев’яної архітектури – можливість для збереження унікальної спадщини українсько-польського прикордоння». Власне в рамках другого проекту буде розроблено новий транскордонний маршрут, що включатиме понад 160 об’єктів. Окрім цього, планують створити 2 інформаційні сайти та 12 віртуальних турів церквами ЮНЕСКО з території Львівщини, Івано-Франківщини, Закарпаття та Підкарпатського воєводства. Проект також передбачає проведення шести концертів у вибраних об’єктах маршруту з метою їх популяризації та потужну промоційну кампанію туристичного шляху у мережі.Туризм.cdr
  1. «Розвиток сталого туризму в природоохоронних територіях Карпат».  У фокусі цього проекту – збереження і промоція природоохоронних територій Карпат на засадах сталого туризму. Проектом, зокрема, передбачено облаштування рекреаційної інфраструктури в НПП “Сколівські Бескиди”,  створення транскордонної концепції розвитку туризму у національних парках, підвищення професійного рівня працівників національних парків українських та польських карпатських регіонів.
  1. Незвичний проект «Карпатська бджола – спільні заходи із збереження унікальної природної спадщини в українсько-польському прикордонні”, опікуватиметься збереженням популяції аборигенної Карпатської породи бджіл та промоцію традицій бджільництва в Карпатах. Для цього влаштовуватимуть спеціальні експедиції високогірними пасіками Карпатського регіону, облаштують два відкритих виставкових простори у Косові та Колочаві, проведуть транскордонний фестиваль меду у Закарпатській області та розроблять концепції трьох туристичних маршрутів.Вино.cdr
  1. Традиції виноробства і виноградарства, як частину культурної спадщини регіону Карпат, популяризуватимуть у рамках проекту «Карпатська академія спадщини виноробства». Упродовж 12 місяців реалізації проекту проведуть дослідження традиційних карпатських сортів винограду і вин та підготують за його підсумками тримовну публікацію «Карпатська винна карта» і транскордонний винний маршрут. В рамках проекту також заплановано провести міжнародний фестиваль вина у Закарпатській області та «Карпатську академію виноробства», за результатами якої буде доступний онлайн-курс.Nafta
  1. Спільна українсько-польська спадщина стала предметом проекту “Нафтова спадщина діяльності Ігнатія Лукасевича”, котрий реалізуватимемо спільно із регіональним самоврядним органом Підкарпатського воєводства. Проект передбачає конференції, семінари, навчальні візити; інвентаризацію об’єктів нафтової спадщини Львівщини і Підкарпаття; створення тримовного мультимедійного путівника; а також розробку та апробацію квесту визначними місцями нафтової спадщини.Біг.cdr
  1. Сучасні тенденції здорового способу життя популяризуватимуть у рамках проекту «Пізнаємо культурну спадщину українсько-польського прикордоння через біг». У рамках проекту у парку Трускавця постане частина бігової доріжки. Також готуйтеся до транскордонних забігів і фотоконкурсу.
  1. «Звуки природи. SlowRivers – практичний пакет для туриста» – це програма, метою якої є використання потенціалу річок Сян і Стривігор (Стрв’яж) для підвищення відвідуваності регіону туристами, розробка інноваційних туристичних продуктів на основі спільної природної спадщини обох річок.Овечка.cdr
  1. Із попереднього польсько-словацького досвіду народився проект “Шлях волоської культури на українсько-польському прикордонні”, котрий реалізовуватимемо під лідерством Асоціації “ПроКарпатія”. Проектом передбачає проведення інвентаризації об’єктів, пов’язаних з культурою вівчарства (архітектурні об’єкти, звичаї, кухня, мистецтво) і їх знакування. В рамках реалізації проекту заплановано два виходи на полонину, фестиваль сиру; майстер-клас, видання книги вівчарських традицій, а також встановлення стилізованих дерев’яних символів вівчарства у Колочаві, Рахові та Верховині.

Проекти реалізовуватимемо у партнерстві з такими українськими та польськими партнерами: Виноградівська районна рада, Колочавська сільська рада, НПП «Сколівські Бескиди», ГО «Карпатська еко пасіка», Stowarzyszenie na Rzecz Rozwoju i Promocji Podkarpacia “Pro Carpathia”, Podkarpackie Voivodeship, Підкарпатська регіональна туристична організація, Przemyski Klub Biegacza.

Ґрантові контракти планують упродовж травня-серпня і вже влітку стартувати із реалізацією заходів у Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській областях та Підкарпатському воєводства.

Мирослава Іваник

Довідка:

Програма транскордонного співробітництва (ТКС) Польща-Білорусь-Україна вже 15 років підтримує процеси розвитку на прикордонній території Польщі, Білорусі та України шляхом фінансування різноманітних проектів. Усі проекти, що фінансуються у рамках Програми Польща-Білорусь-Україна, є некомерційними та сприяють поліпшенню якості життя мешканців східної Польщі та Західної України і Білорусі.

Перший період Програми було реалізовано в 2004-2006 роках. У рамках Програми 2007-2013 Програма реалізувалась у рамках Європейського Інструменту сусідства і партнерства (ЄІСП).  Фінансування Програми ЄС було суттєво збільшено до 170 млн. євро, що дало змогу реалізувати 117 проектів.

У програмному періоді 2014-2020 Програма діє у рамках Європейського інструменту сусідства (ЄІС). ЄІС підтримує сталий розвиток на території зовнішніх кордонів ЄС, допомагає вирівнювати рівень життя мешканців та вирішувати спільні проблеми через кордони.

За розміром бюджету Програма Польща-Білорусь-Україна є найбільшою програмою ЄІС ТКС на кордонах ЄС – 165 млн. євро буде виділено з програми на проекти, спрямовані на захист та промоцію культурної та природної спадщини прикордонних територій, транспортну інфраструктуру регіонів, вдосконалення інфраструктури та роботи пунктів перетину кордону, а також розвиток служб охорони здоров’я та громадської безпеки.

Share Button

Нова Надія Савченко: ризики перемоги Зеленського

Share Button

Великий відрив Зеленського у першому турі і соціологічні опитуванням перед другим показують нам: вірогідність того, що наступним президентом України стане Володимир Зеленський – досить висока. Потенційний новий президент непрозоро формує свою команду при великому впливі великих олігархів. Він – некомпетентний у безпекових та економічних питаннях. Він – необізнаний та байдужий до української історії та культури та пов’язаний з Москвою та проросійськими силами.

Та ми не є в унікальній ситуації. Ще два роки тому гриміла рейтингами Надія Савченко. Боєць волонтерських батальйонів, полонянка Кремля, чиє ім’я гучно звучало у Вашингтоні і Брюсселі. По поверенню- найпопулярніший політик України, вона закінчила контрабандою зброї з окупованих територій і змовою для знищення Верховної Ради. Віртуальна Надія і реальна Савченко виявилися різними людьми. Погляньмо на ці загрози детальніше. Що саме загрожує Українській державі, якщо Володимир Зеленський стане її Президентом?

Короткотермінові загрози: демократія і реформи

«Звертаюся до Петра Порошенко. Ви кличете мене на дебати. Ви мріяли, що я втечу, відморожусь, заховаюсь? Ні, я – це не Ви у 2014 році». Володимир Зеленський, звернення з закликом про дебати на стадіоні, 3 квітня 2019 року.

«Новий» Зеленський – це міф. Людина, надійно включена в орбіту Коломойського та з серйозним досвідом роботи на Льовочкіна-Фірташа (шеф-редакторство на каналі «Інтер» у 2010-2012 роках), не є «новою». Майже десятиліття в ролі «головних гумористів країни», які збирали політичний бомонд у палаці «Україна», роки корпоративів для тих самих політиків і крупного бізнесу – не є «новим». Багатство, інвестоване в закордонну нерухомість курортів і пропущене крізь офшори, – теж не ознака «нового».

Він і залишався б медіабізнесменом середнього рівня заможності, що заробив на російському ринку й олігархічних медіа, якби не пішов у політику. А тут його кінообраз живе окремим життям. Те, як Зеленського захищають від «Голобородька», вже тяжко назвати демократією. Віртуальна особистість, яка не має нічого спільного з реальною людиною, але яку підтримує дуже багато українців, потребуватиме зусиль для підтримання. І кампанія вже показує, як це буде: комунікація заготовленими роликами або через радників, уникання дискусій і прямих ефірів, тотальний контроль меседжу й ігнорування або дискредитація опонентів. Це дуже нагадує стиль кампанії раннього Путіна, створеного олігархічними медіа «з нічого».

Команда Зеленського – ще одна загадка. Ті, хто балотуються на президентську посаду, зазвичай, проходять довгий шлях і мають можливість напрацювати як програму, так і середовище. Відбір ключових політичних партнерів відбувається відкрито і досить конкурентно. Але зараз навколо Зеленського – самі репутаційні «нулі», без впізнаваності й підтримки. Відома теза про те, що партія є настільки демократичною, наскільки у ній існує внутрішньопартійна демократія. Чи «боротьба бульдогів під килимом» – правильний механізм відбору для майбутньої правлячої еліти, чи це тільки питання олігархічного консенсусу? Якщо так, то як довго цей консенсус Коломойського-Фірташа-Льовочкіна протримається?

Крім того, як цей союз олігархів планує воювати з іншими (у першу чергу – з Ахметовим) і як це відіб’ється на конкуренції в українській політиці та в українських медіа? Чи згадає Коломойський свої рейдерські авантюри з Корбаном, і чи існує межа його авантюризму?

Зеленський – недосвідчений у політиці. Йому бракує як адміністративних компетенцій, так і навиків переговорника високого рівня. Хто буде його джерелом сили? Яку якість матиме ця людина чи група людей? Це буде регент чи двір потенційного намісника? Сценарист-режисер актора на сцені Адміністрації Президента? Правління директорів, де він працюватиме на посаді речника з правом дорадчого голосу? Все водночас?

Окреме велике питання – наступні парламентські вибори. «Команда Зе» не приховує свого бажання розігнати нинішній старий і непідконтрольний парламент і ввійти туди своєю поки що неіснуючою партією, яка лідирує в опитуваннях. Чи ламатимуть Раду зсередини, чи просто «орли Авакова» заблокують її ззовні? Нетерплячість має своє логічне пояснення: «медовий місяць» новообраного, без «своєї» Ради і прем’єра, може закінчитися швидше, ніж за шість місяців. Згадаймо популярність Надії Савченко – де вона сьогодні? Фракція «Слуги народу» зараз претендує на 70-80 депутатів, але у грудні-2019 з двома десятками депутатів виглядатиме кумедною. А за Конституцією, Україна – парламентсько-президентська держава…

Як переконсолідує свій політичний табір Порошенко? Як знайдуть себе у новій реальності Тимошенко, Ляшко, Садовий? Як зіграє троянський кінь Смешка? Наскільки вагомим буде представництво новорегіоналів Медведчука-Бойка (Льовочкіна-Фірташа)? Що критично важливо: на чий бік схиляться мажоритарники, які здебільшого представляють регіональних «баронів» (таких, як Балога чи брати Дубневичі), і магнати із «Сили народу»?

Чи йдемо ми в «молдавський варіант» з паралізованим парламентом і відірваним президентом? Чи нас чекає «грузинський» варіант із контролем політикуму великим олігархом і маргіналізованою роздробленою опозицією, зі стагнацією у суспільному житті? Чи можливий порядок денний продовження реформ економіки, освіти, медицини?

Середньотермінові загрози: національна безпека

«Ну и конечно есть место и для здорового авантюризма. Вот я сейчас спонтанно подумал, сидя тут за столом, что следующий президент на волне популярности мог бы посетить оккупированные территории. Вот это был бы ход, это был бы сигнал!», – Сергій Лещенко, інтерв’ю «Новой Газете», 25 березня 2019 року.

Україна воює з Росією. І в той же час може обрати Президентом людину, яка під час Майдану і на початку російської агресії комфортно жартувала з агресії, ведучи корпоративи в Москві і знімаючи відео на Красній площі. Яка ще кілька років вела бізнес у Росії й продовжує отримувати роялті з цього ринку.

Серіал «Слуга народу» знятий про альтернативну Україну, яка не воює з Росією. Де не окуповано Крим і Донбас, немає тисяч загиблих і десятків тисяч поранених, немає півтора мільйона біженців, бандитів на «віджатих» автомобілях і підприємствах, немає релігійних утисків і національного приниження українців і кримських татар. Немає політичних убивств українських спецслужбовців і російських опозиціонерів, гібридної війни, інформаційної агресії, втручання у вибори і газової блокади – зате є сценарій розпаду України, МВФ, що хоче задушити Україну, і «велика сімка», котра прагне не випустити Україну з села у космос.

Боротьба з корупцією є питанням національної безпеки з двох причин. По-перше, корупція руйнує конкуренцію і дає змогу паразитувати на державі, а відтак – висмоктує ресурси, призначені на розвиток і оборону. По-друге, вона руйнує справедливість, а це – питання легітимності держави для її громадян. Та навіть сценарій «Слуги народу» не передбачає арешту корупціонерів, а тільки їх співпрацю, з акуратною модерацією колишнього прем’єра.

Одна із найважливіших речей для України – це дух її армії. Чи той, хто чотири рази ухилився від призову, здатний наказати людям іти на смерть?

Що буде з реформою сектора безпеки, з нашою потенційною інтеграцією в НАТО, якщо в оточенні Зеленського банально відсутні люди з цього сектора?Чи буде він зацікавлений у парламентському контролі над розвідкою? Прозорості в оборонній промисловості та в закупівлях у сфері оборони? Знятті конфлікту між Міністерством оборони і Генштабом? Збереженні ролі РНБО як центру підготовки стратегічних рішень, і НІСД як банку стратегічного мислення? Розвитку розробок власного ракетного озброєння і розбудови оборони нашого морського узбережжя?

Тяжко навіть думати про те, що може колективний Зеленський натворити з Кримом і Донбасом, з уже висловленими креативними ідеями його соратників про візит до Донецька (між іншим, чи голосуватиме Донбас на наступних парламентських виборах?). При всьому шаленому тиску щодо «стабілізації» та зняття санкцій – чи буде він здатний принаймні втримати ту нещасну конструкцію Мінських угод, чи піддасться бажанню «миру» за будь-яку ціну?

Яка його чорноморська стратегія, як бути з Туреччиною, яка закуповує в Росії системи С-400? Питання про центральноазійську, кавказьку, балтійську чи балканську стратегії України – чи є кому їх поставити?

Економіка – це теж національна безпека. Це здатність генерувати достатньо коштів, щоб утримати фронт, і щоб тилу було що їсти. Зовнішні позики під час війни – історичний стандарт: так було і дві тисячі років тому, і 100, і 50, і зараз. Війна «спалює» забагато ресурсу, тому, щоб вижити, треба позичати. Обрубати позики МВФ – це покінчити з нашою обороноздатністю, обвалити курс гривні, а враховуючи мільярди доларів зовнішнього боргу, які нам доведеться віддавати, – і потенційний дефолт. Як вплине на нашу економіку потенційний олігархічний перерозподіл?

І ще один тихий, але не менш тяжкий безпековий виклик: як Зеленський планує дати раду угорській атаці на питання національних меншин, що паралізує нам напрямок НАТО, і польській «історичній офензиві»?

Довготермінові загрози: національна ідентичність

«Ви серйозно, чи по-українському?». Пантелеймон Куліш, «Мина Мазайло», 1928

«Все, що може роз’єднувати українців, – віра, мова, територія, якісь історичні лідери, – потрібно винести за дужки, принаймні доти, доки ми не закінчимо війну». Дмитро Разумков, політтехнолог і речник Зеленського, коментар сайту «Український Тиждень», 31 березня 2019.

Володимир Зеленський – людина російської культури. Він – дитина сучасного російського шоу-бізнесу, гумористичний стандарт якого він успішно нав’язав Україні.

Він виграв не тільки телевізор, але й смартфон: уже ціле покоління виросло на жартах «95-го кварталу». Тому феномен його політичного успіху – культурний феномен. І цінності, які він транслює, – це системне висміювання української культури, ідентичності, історії. Чого варті лише «містер Голодомор» і «Томос – ето термос». Таке висміювання – важлива частина російської гібридної війни проти України: знецінення аборигенів, щоб їхні діти обирали для себе справжнє, сильне, конкурентне.

А тепер даймо собі відповідь на запитання: чи відновить Зеленський прокат «Сватів» в Україні? А якщо «Сватам» можна, то чому «Ментам» – ні? А чому тоді забороняти гастролі російських музикантів? А чим завинив російський балет? А російський театр, який до війни збирав у нашій провінції касу?

Зараз, коли квоти на українську музику і кіно вперше (можливо, за сотні років!) випускають нашу масову культуру з андерграунду, повернення старих правил «свободи культурного ринку» будуть ударом по новому, вже зрусифікованому поколінні. У перспективі наступні п’ять років, після 20-річчя русифікації в незалежній Україні, 70-річчя русифікації в СРСР і 300-річчя русифікації в Російській імперії, можуть стати критичними. Не дай Боже колись відновлювати свою мову з абсолютного нуля, як етнографічну ознаку, якою неможливо бути ні інженером, ні навіть добрим письменником.

Декомунізація – також під ударом. Кому вони потрібні, оті Горішні Плавні? І невтямки їм, що це – як повертати кримськотатарські назви гірським селам Криму: закінчити безпам’ятство про попередній геноцид і заміну-асиміляцію корінного населення «радянськими людьми». А запит на рекомунізацію – є. І для цього банально треба передати право переназвання на місця, створити «двочитання» з чинними декомунізаційними законами. Чи буде побудовано другу чергу Меморіалу Голодомору? Чи вдягне він «георгіївську стрічку»? Що робитиме він із контроверсійною історією з меморіалом у Бабиному Яру, в яку залучені російські олігархи, а отже і Путін, якому потрібен монумент українського колабораціонізму з нацистами, а не пам’яті сотень тисяч закатованих євреїв, українців, поляків?

Набагато складніше питання – глибша історична деколонізація, яка тільки розпочинається. Погляньте на Полтаву з її абсолютно російським трактуванням Полтавської битви. Дніпро, Одеса, Миколаїв, Херсон, Мелітополь – засновані зовсім не російськими царями, там культурний шар – на півтори тисячі років глибший. Теперішня влада упустила сторіччя новітньої української державності у 1918-1921 роках – очікуймо на ігнорування чи повернення суголосної сучасній російській агресії радянської концепції «громадянської війни»?

Як Зеленський, якому чужі і Майдан, і війна з Росією, буде впливати на відновлення пам’яті про ці два національні шоки? Чи буде побудовано Музей Революції Гідності?

Росія воює з Україною у першу чергу за культуру, а не за територію: погляньмо, як системно викорчовується окупантом все українське в Криму і на Донбасі. Тому перша ж спроба «винести за дужки» буде капітуляцією на фронті ідентичності, здачею психологічного фронту.

Післямова: після Зеленського?

Коли до влади у 1994-му приходив Кучма – на обрії завиднів новий союзний договір, двомовність і мало не союзна держава, а закінчилося все встановленням олігархії і висуненням Януковича. Коли у 2010-му переміг Янукович – Харківські угоди принесли Україні війну з втратою Криму і Донбасу. Що принесе нам некомпетентність і гуманітарна сліпота Зеленського, якщо він переможе? Як ми це подолаємо?

Народ уже двічі – в 2004-му і 2013-му – повставав. І не тільки проти корупції, бандитизму і некомпетентності, але й проти російського реваншу. Та в умовах війни і слабкої держави новий протест може призвести до інтервенції і втрати державності. Тому маємо думати на перспективу, будувати сильні структури, здатні генерувати, брати й утримувати владу.

Національне відродження і творення української держави триває. Час кожному задати собі питання – де наше місце у ньому? Що можемо ми зробити, щоб запобігти цим загрозам і сконсолідувати український табір, – сьогодні, в жовтні, наступного року, наступні 5 і 20 років? Як кувати майбутню українську перемогу?

Остап Кривдик, політолог, активіст

Share Button

Для чого стають кандидатами у президенти

Share Button

Незважаючи на рекордну кількість кандидатів у президенти, що беруть участь у цьогорічній виборчій кампанії, лише троє-четверо з чотирьох десятків намагаються по-справжньому боротися за президентську посаду. Ще з десяток використовують ці вибори як стартовий майданчик для парламентської кампанії. Всі інші – або «технічні» кандидати, або мають цілі далекі від політичних.

Минулого тижня завершився період, коли кандидати могли зняти свої кандидатури (очевидно – на користь когось іншого) з відображенням цих змін у виборчому бюлетені. Відтак довжелезний список із 44 кандидатів поменшав аж на п’ять пунктів. Андрій Садовий, Дмитро Гнап і Дмитро Добродомов зняли свої кандидатури на користь Анатолія Гриценка. Представник політсили «Наші» знявся на користь висуванця «Опозиційного блоку» Олександра Вілкула. І, нарешті, Сергій Кривонос зняв свою кандидатуру й задекларував підтримку Петрові Порошенку. Відтак, у бюлетенях 31 березня ми, найімовірніше, побачимо перелік із 39 прізвищ. Це найбільша кількість за всі часи незалежності.

Прагматичні висуванці

Така велика кількість кандидатів пов’язана з близькістю дат проведення президентських та парламентських виборів. Якщо президента ми обиратимемо 31 березня, то вибори до парламенту повинні відбутися через півроку – 27 жовтня 2019 року. Тож багато політиків, лідерів політичних сил сприймають вибори президента лише як стартовий майданчик для парламентських виборів. Статус кандидата в президенти дає можливість «підтягнути» власний рейтинг, щоб конвертувати його в рейтинг очолюваної ним політичної сили. Для політиків-«одинаків» участь у президентській кампанії має допомогти сторгуватися за пристойне місце у списку прохідної партії до наступного парламенту. Як і на попередніх виборах, буде чимало технічних кандидатів, мета яких – відтягнути голоси від реальних претендентів. Без сумніву, під час цієї кампанії знайдуться кандидати, що присвятять останні тижні передвиборчої гонки дискредитації, очорнюванню та відтягуванню голосів від рейтингових кандидатів. Адже за умови величезного антирейтингу в усіх основних фаворитів та рекордно низького рівня підтримки навіть піввідсотка, які може не добрати кандидат, можуть виявитись фатальними.

Перша ліга

До неї можна віднести тих кандидатів, які мають достатньо високий рейтинг, щоб претендувати на посаду Президента країни. Фактично, за перемогу на президентських виборах всерйоз змагатимуться три-чотири кандидати. Для них ці вибори є вирішальними і надзвичайно важливими.

Вирішальними, бо всі вони (за винятком шоумена Володимира Зеленського, несподівано високий рейтинг якого слід вважати, радше, курйозом вітчизняної політики, аніж системним явищем) – представники старого покоління українських політиків «родом» із «кучмівської» епохи великого перерозподілу радянської промисловості. Звідти – їхні статки, ресурси, зв’язки і впливи. Усі вони мислять і, відповідно, продукують меседжі в старій, домайданній парадигмі стосунків політичної еліти, державних ресурсів та суспільства. Тож майбутні президентські й парламентські вибори для них – останній шанс іще на п’ять років затриматися при владі. Навіть якщо їм це вдасться (а ймовірність такого варіанта, на жаль, дуже висока), це буде лише відстрочкою неминучої зміни всієї системи державної влади в Україні, яка хоч і повільно, але все ж відбувається. І перед наступними після 2019 року виборами нинішні «топи» виглядатимуть реліктами серед політиків нового покоління.

До тих, хто реально претендує на посаду Президента України, можна віднести чинного главу держави Петра Порошенка, лідера «Батьківщини» Юлію Тимошенко та представника «Громадянської позиції» Анатолія Гриценка. Умовно позасистемним (принаймні, так сприймають його виборці) можна назвати шоумена Володимира Зеленського, який на цей момент є лідером соцопитувань.

З огляду на прикрий досвід поразок під час минулих спроб стати президентом, перемога для Юлії Тимошенко надзвичайно важлива – як персонально, так і з огляду на її політичне майбутнє. Якщо лідерці «Батьківщини» і цього разу не вдасться стати президентом, шанси здобути більшість у парламенті наступного скликання (незважаючи на те, що очолювана нею політсила має сьогодні найбільшу підтримку) будуть мізерними. Традиції українського парламентаризму такі, що новообраний президент, у якого попереду ще п’ять років активної політичної діяльності, неминуче стає основною точкою притягання у Верховній Раді. У нього є достатньо інструментів, щоб вибудувати дієздатну депутатську більшість, яка працюватиме в його інтересах. Тож якщо Тимошенко не стане президентом, її політичній силі, навіть якщо вона отримає найбільшу фракцію в парламенті, загрожує маргіналізація та зменшення підтримки.

Петро Порошенко як чинний Президент перебуває у найбільш вразливій позиції. Скандали зі зловживаннями в «Укроборонпромі» – лише черговий епізод у довгій вервечці викритих опозиційними політиками, журналістами або ж антикорупціонерами фактів зловживань службовим становищем людьми з оточення президента. Політика розподілу влади «між своїми», намагання сконцентрувати владні повноваження через наближених людей у своїй орбіті впливу обертаються рейтинговими втратами, компенсувати які, зважаючи на близькість виборів, надзвичайно складно. Значною мірою команда Порошенка пожинає сьогодні плоди обраного ще в 2014 році способу формування владної вертикалі та добору команд у регіонах. На відміну від політичних лідерів, які представляли партії, Петро Порошенко став на чолі держави (з фактично дезінтегрованою в 2014 році системою управління) без власної команди. Тож змушений був нашвидкуруч шукати і призначати на ключові посади людей або з огляду на політичні домовленості, або ж рекрутуючи їх із власної бізнес-імперії. Саме тому, наприклад, відбулося призначення олігарха Коломойського на посаду очільника Дніпропетровської облдержадміністрації, а Тарути – на аналогічну посаду в Донецькій області. Приблизно так само, в умовах жорсткого цейтноту, формувалася команда вже обраного Президента на парламентські вибори 2014 року. Представляти команду президента в регіонах пропонували не людям із кришталево чистою біографією, а тим, хто міг швидко й ефективно забезпечити переможний результат, щоб сформувати дієву більшість у парламенті. Порошенкові це вдалося, однак люди, які потрапили в його команду, дуже часто навіть не намагалися робити вигляд, що грають в одну гру з лідером. У багатьох із них були свої інтереси: від захисту бізнесу – до розкрутки власного партійного бренду. Сьогодні Петро Порошенко пожинає плоди такого підходу до формування команди і небажання щось змінювати протягом п’яти років управління державою.

У разі програшу чинний Президент ризикує не лише втратити політичні впливи, а й власну свободу. Усі топ-претенденти на посаду президента прямо або опосередковано заявили про намір кримінального переслідування Петра Порошенка після своєї перемоги на виборах. Натомість «планом Б» для команди Президента залишається можливість реваншу на парламентських виборах. Адже новообраний президент буде змушений ще півроку працювати зі старим парламентом, більшість в якому сформована навколо БПП та «Народного Фронту». Якщо новий глава держави не зможе знайти спільної мови з парламентом, це суттєво знизить його можливості впроваджувати обіцяні ним зміни. Відтак його рейтинг падатиме майже відразу після інавгурації. Своєю чергою, це збільшить шанси опозиційних до президента політсил сформувати нову більшість у парламенті й нав’язувати свою гру очільникові держави. І зовсім не виключено, що нова коаліційна або, швидше, ситуативна більшість буде сформована на базі БПП та залишків «Народного Фронту».

Для Анатолія Гриценка майбутні вибори – зовсім не перший, але наразі – найбільш реалістичний шанс зайняти найвпливовішу посаду в країні. На його користь грають і реноме опозиційного позавладного кандидата, і підтримка інших політичних лідерів – тепер уже колишніх кандидатів у президенти. Гриценка підтримали лідер руху «Хвиля» Віктор Чумак, екс-нардеп Єгор Фірсов, очільник Європейської партії Микола Катеринчук. На користь Гриценка зняли свої кандидатури Садовий, Добродомов та Гнап. Також офіційно підтримали Гриценка окремі представники групи «єврооптимістів» у парламенті. Однак, навіть якщо додати всі рейтинги кандидатів, які підтримують Гриценка, цього недостатньо, щоб конкурувати з лідерами перегонів. Очевидно, що команда Гриценка розраховує на ефект синергії, і сумарний рейтинг кандидата виявиться більшим, ніж сума рейтингів усіх, хто знявся на його користь. Так чи ні, але саме Гриценко разом із трійкою інших топ-кандидатів формуватиме склад майбутньої Верховної Ради, тому, очевидно, його впливи в українській політиці суттєво зростуть.

Найбільша несподіванка, а водночас – імовірний переможець виборів-2019, – комік та актор Володимир Зеленський навряд чи колись уявляв, що буде найрейтинговішим політиком у країні. Розчарування в усіх владних і політичних інститутах та інституціях, посилене тоннами компромату, які виливали політики один на одного, стали причиною феномена Зеленського. Грамотна виборча кампанія, чітко зосереджена на власній цільовій аудиторії, нестандартні ходи та спілкування з виборцями без посередників зі ЗМІ, а також другий за рейтинговістю телеканал країни і справді роблять успішного шоумена одним із найвірогідніших кандидатів на посаду президента.

Команда Зеленського посилено експлуатує втому, роздратованість та розчарованість українського суспільства від «старих», системних політиків. І така технологічна «зарядженість» виборчої кампанії абсолютно нівелює ідеологічну складову. Виборцям Зеленського насправді байдуже, що він обіцяє щодо боротьби з корупцією, державної мови чи геополітичного становища України. Вони готові голосувати не так за нього, як проти всіх інших. І таких українців – втомлених, розчарованих і роздратованих – зараз достатньо, щоб зробити президентом країни абсолютно випадкову людину – без бекграунду, без команди і без ідеології.

Найбільша загроза для перемоги Зеленського – у специфіці його виборців, адже молодь – саме та категорія, яка найменше ходить на вибори. Окрім цього, команда Зеленського звикла працювати у віртуальному просторі, вміло множачи фоловерів, створюючи фан-сторінки й публікуючи драйвові пости в соцмережах. Однак вибори – це ще й технологічний процес: з агітаторами, членами ДВК, спостерігачами. І ця складова – не менш важлива, ніж перша. І саме тут у Зеленського може виникнути проблема, адже неможливо охопити всі ДВК в країні, не маючи партійної або адміністративної структури.

Другий ешелон

Інша категорія кандидатів у президенти – лідери або висуванці партій, які розглядають вибори президента як можливість розпочати парламентську кампанію на півроку раніше, щоб «розкрутити» власну політичну силу. Це ті, хто, очевидно, не може претендувати на високий результат президентських перегонів, однак їхня партія має змогу подолати прохідний бар’єр на парламентських виборах. До таких кандидатів належать представник ВО «Свобода» Руслан Кошулинський, очільник «Народного Контролю» Дмитро Добродомов, лідер «Самопомочі» Андрій Садовий, голова НРУ Віктор Кривенко, представник УКРОПу Олександр Шевченко, Олег Ляшко та інші.

Всі інші, не маючи розгалуженої партійної структури, фінансових ресурсів та особистого рейтингу, участю в президентських виборах просто намагаються «капіталізувати» свою політичну вагу для подальших «торгів» за місця у виборчих списках більш потужних партій. Наприклад, щоби «виторгувати» собі не одне місце в прохідній частині списку, а декілька – для соратників чи спонсорів.

Навала технічних

Більше половини в переліку претендентів на посаду президента – відверті «технічні» кандидати, які йдуть на вибори, як правило, за чужі гроші і чітко виконують поставлені завдання.

Це або однофамільці рейтингових кандидатів (банальна і не нова технологія), або ж претенденти, що розраховують на спільну з лідерами електоральну базу, або ж просто кандидати-кілери, основне завдання яких – використовувати ефіри для оприлюднення компромату або банального негативу.

Важлива функція таких кандидатів – «застовбити» посади в ОВК та ДВК, щоб контролювати якщо не більшість складу виборчої комісії, то, принаймні, мати «блокуючий пакет».

Ще одна невелика група кандидатів – це ті, хто використовує свій статус для отримання тимчасової й умовної недоторканності від кримінального переслідування. Адже і для Романа Насірова, і для Надії Савченко набагато комфортніше пояснювати кримінальні справи проти себе як переслідування політичних опонентів, аніж спростовувати обвинувачення в суді.

Тож спостерігаючи за передвиборчими дискусіями кандидатів, слід пам’ятати, що в кожного з них – своя мета походу на вибори, і часто – абсолютно відмінна від тієї, яку він декларує.

Віктор Біщук

Share Button

Cуспільний мовник та пропаганда

Share Button

Існування  незалежного і професійного суспільного мовника допомагає у становленні та розвитку громадянського суспільства і тим зміцнює демократичні устрої. Та завжди буде спокуса для влади використати суспільне для власної потреби, зокрема для пропаганди. А владна пропаганда може спричинити такі суспільні антагонізми, що загрожуватимуть демократичним стандартам. В Україні тема розвитку суспільного телебачення і того, яким воно повинно бути – дуже актуальна. Цікавлячись досвідом наших сусідів, у даному випадку йтиметься про Польщу, можна побачити, що надмірне втручання влади у діяльність суспільного мовника може стати причиною втрати популярності та довіри у суспільстві до незалежної журналістики.

У 2017 році у Польщі було проведено соціологічне опитування на замовлення некомерційної організації Press Club Polska «Довіра до інформацій в медіа». Це дослідження цікаве не тільки з огляду на тему «довіри до поданих інформацій в медіа», але й показує з яких саме медіа найчастіше мешканці Польщі отримують інформацію. На першому місці опинилося телебачення. Найбільшу аудиторію мають три мовники: комерційні  Polsat і TVN та суспільний – TVP. Видання Business Insider Polska опублікувало матеріал, з якого зрозуміло, що протягом останніх трьох років найбільше своїх глядачів втратив саме суспільний мовник. Важко однозначно ствердити, що саме вплинуло на відтік глядачів суспільного. Але варто звернути увагу та описати зміни, які відбулись на суспільному та які можуть бути однією з причин зменшення популярності телеканалу серед глядачів у Польщі.

До 2015 року у Польщі уряд завжди формувала коаліція політичних партій, оскільки жодна з політичних партій не отримувала абсолютної парламентської більшості. Формування коаліційних урядів змушувало до більших компромісів та унеможливлювало однопартійний контроль над урядом. Суттєві зміни відбулись після осінніх парламентських виборів у 2015 року, на яких перемогу здобула партія правих консерваторів Закону і Справедливості (ЗіС). У парламенті ЗіС отримали парламентську більшість, а тому уряд сформували без допомоги інших партій. Маючи повноту влади у парламенті, окрім конституційної більшості, ЗіС одразу почала впроваджувати зміни у країні, у тому числі й щодо роботи суспільного телебачення. Початок мало чим відрізнявся від тих коригувань (наприклад, зміна керівників медіа та редакцій, окремих журналістів), які свого часу впроваджували інші політичні партії та утворені ними коаліції, отримавши владу. Подальші ж зміни, які були впроваджені вже на законодавчому рівні, почали викликати серйозне занепокоєння в медіа критиків та журналістів і стосувались вони майбутнього незалежності суспільного мовника.

Паралельно із персональними змінами, нова правляча партія одразу заявила, що хоче суспільні медіа (TVP, Польське Радіо та Польську Агенцію Прасову) перетворити на національні, тобто державні.

Першим кроком  у цьому напрямку стало прийняття у кінці грудня 2015 року нових норми до закону «Про радіофонію та телебачення», яким також регулюється робота TVP. Відповідно до впроваджених змін, звільнення та призначення членів керівництва суспільних медіа належать виключно до компетенції міністра державної скарбниці, а не до Національної Ради Радіофонії та Телебачення як було раніше. Тобто, тепер відповідне міністерство, підпорядковане прем’єрові, а не члени Національної Ради, до якої входили представники від Сейму, Сенату та президента РП, матиме вплив на те, хто керуватиме суспільним мовником.  Це перший крок до підконтрольності та залежності суспільних медіа від уряду. Подальші зміни (перетворення суспільного на державне медіа), як заповідають політики партії влади, можуть допровадити до цілковитої залежності та закріпити повний контроль уряду над суспільним мовником.

Дискурс суспільних медіа помітно почав мінятись одразу після звільнень попередніх керівників та журналістів. За роки демократичної Польщі суспільний мовник постійно розвивався та розширював свої можливості, завойовуючи польського глядача. З’явилась низка цікавих і пізнавальних телевізійних проектів. Рейтинги каналу росли. Варто підкреслити, що кожна нова влада намагалась використовувати медіа (змінюючи керівників  редакцій, своєю більшою присутністю в ефірі, ніж опонентів), однак певний баланс думок воно зуміло зберегти.

Помітні зміни відбулись під кінець 2015 року, а вже наступного 2016 року про це частіше почали говорити експерти від медіа. Небезпечні тенденції полягали на перетворенні суспільного на виключного пропагандиста влади. Також небезпечного характеру набрала мова на телебаченні – антагоністична, агресивна. Критика влади, навіть тоді, коли вона є абсолютно доцільною, на суспільному відсутня.

Якщо проаналізувати новинні програми на TVP та інформаційного каналу TVPinfo, можна виділити кілька основних наративів. Одним з них є наратив про «Польщу, яка встає з колін, завдяки приходу до влади правлячої партії ЗіС». Небезпека цього наративу у тому, що він надзвичайно сильно поглиблює поділи польського суспільства та суттєво викривлює дійсність. Попередні успіхи коаліційних урядів Польщі або ж ігноруються, або ж навіть є спроба показати їх як «зраду інтересів Польщі». Інформація про владу подається виключно в позитивному ключі. У глядача може скластись враження, що до 2015 року Польща перебувала у руїні, політики намагались продати інтерес держави за власні вигоди, а про суспільство ніхто не дбав. Якщо ж успіхи були, то їх приносили політики, з правлячої сьогодні партії. Міжнародні ситуації, які є незручними для діючого уряду, наприклад, одноосібне голосування Польщі проти кандидатури Дональда Туска на голову Європейської Ради (у той момент коли всі інші країни одноголосно його підтримали), подається як успіх Польщі, який має стратегічний характер.

Відсутність критичної оцінки дій влади на міжнародній арені свідчить про перетворення суспільного мовника на типового пропагандиста.

Наступним популярним наративом на суспільному є історичний – «Минуле Польщі було героїчне чи трагічне, але не злочинне». Найбільше уваги приділяється часам другої світової війни та відносинам поляків з українцями і євреями, рідше білорусами та литовцями. Представлення поляків тільки як жертв чи переможців, замовчування, а іноді й заперечення злочинних дій, наприклад операції Вісла проти українців, чи погроми євреїв в Єдвабному, злочини Бурого проти білорусів – саме такий акцент останнім часом роблять журналісти та редактори суспільного мовника. Враховуючи складність історичного минулого та існуючі на цю тему ґрунтовні історичні праці, спроба «переписування історії» суспільним мовником може бути загрозливою для демократичного суспільства і сприяти шовіністичним та націоналістичним проявам у державі.

Тема мігрантів на суспільному представляється наративом «Загрози для Польщі і польськості, які несуть мігранти, насамперед мусульмани». Суспільне переважно намагається подати мігранта-мусульманина, як загрозу для поляків. Розбій, тероризм, бандитизм та насильство – саме ці визначення найчастіше представляються мовником у новинних чи публіцистичних програмах, де йде мова про мігрантів-мусульман. Іншого переказу, однак, має тема «мігрантів з України». Українців представляють здебільшого позитивним образом мігранта, який приймає польські реалії та не становить загрози для безпеки Польщі, а навпаки, допомагає в її розвитку.  

Окремої уваги заслуговує сама мова, яка використовується журналістами суспільного. Надмірна емоційність, заміна фактів судженнями, протиставлення і поділ суспільства за політичними преференціями, цензурування та агресія – поглиблюють поділ у суспільстві і знижують довіру до достовірності поданої інформацій. Наприклад, матеріали суспільного TVP про біженців, в яких подано зманіпульовані дані та в образливій манері показано іммігрантів, набули розголосу у різних медіа.

Надмірний пропагандистський характер суспільних медіа впливає на дискурс комерційних телеканалів, зокрема опозиційного телебачення TVN.

Наприклад, глядач стикається з надмірною і часом необгрунтованою критикою влади на комерційному каналі опозиції, а це також не дозволяє отримати об’єктивну інформацію. Намагається тримати баланс інший комерційний канал Polsat, якому за рейтингом Press Сlub Polska глядачі довіряють найбільше.

Цензурування суспільного мовника та перетворення його на пропагандиста влади поглиблює антагонізми та сприяє згортанню демократичних процесів у суспільстві. Якщо діюча влада змінить кардинально законодавство щодо суспільного та перетворить його на державне, то вона має усвідомлювати, що в разі наступної поразки на виборах, їхні опоненти отримають вже готову “зброю” для своєї пропаганди. Мета суспільного має бути більшою, ніж інструмент впливів влади, суспільне має стати механізмом незалежної та професійної журналістики, яка контролюватиме владу, не даючи їй скотитись до авторитаризму.

Ольга Попович

Share Button

Британська катастрофа

Share Button

Довго тліюча внутрішня криза консерваторів разом з браком рішення у брексітівському цугцвангу наближається до розв’язки. Наступні три місяці визначать долю Британії і Європи, а з ними – і всього західного світу.

Передісторія

Традиції євроскептицизму у Великій Британії, на державному гербі якої напис французькою, а правляча королівська сім’я – родом з німецької Саксен-Кобург-Готської династії, можуть виглядати суперечливо. Втім, вони сягають як мінімум 1537 року, коли британський парламент в “Акті про супремацію” заявив, що “Англійці бажають бути незалежними від континентальної Європи релігійно і політично”, та проголосив англійського короля главою церкви.

5 червня 1975 року 67,2% британців проголосували “за” приєднання до Євросоюзу. Навіть уже тоді лейбористський уряд був розколотий, як і консервативна опозиція. Водночас Британія активно підтримувала розширення Євросоюзу у 80-ті, 90-ті та 2000-ні, зокрема й тому, що, зважаючи на консенсусне прийняття рішень, більша кількість членів означала слабший Євросоюз. Бомбу під британське членство в ЄС заклав попередній прем’єр, молодий консервативний політик Девід Кемерон. Окрилений успіхом референдуму про незалежність Шотландії у 2014-му, він вирішив зміцнити досягнення черговою національною перемогою, а також виграти внутрішньопартійну боротьбу у євроскептичного крила. Зростання популярності Партії Незалежності Об’єднаного Королівства (UKIP), яка виграла вибори до Європарламенту у 2014-му, здобувши 27% голосів, обігнавши і правлячих консерваторів, і лейбористів, також підштовхнуло до такого рішення.

Млява проєвропейська кампанія не досягла сердець та умів британців. ЄС самоусунувся. А от емоції “суверенітету” та маніпуляція з цифрами (кількасот мільйонів фунтів щотижня економії, якщо Британія вийде!), помножена на новітні технології Cambridge Analytica з потенційними російськими зв’язками, – спрацювали.

51% британців вирішили долю Великої Британії: вона має покинути Європейський Союз. За це Кемерон заплатив політичною кар’єрою, залишивши Терезу Мей, прихильницю того, щоб країна залишилася в ЄС, керувати демонтажем.

Наступного дня британським найпопулярнішим запитом у Гуглі стало “що таке Брексіт”. Ні Стратегія національної безпеки Великої Британії-2015, ні інші урядові чи опозиційні розробки серйозно не аналізували ризики – то чому цим треба було цікавитися звичайним громадянам?

Удар

План Терези Мей щодо виходу Британії з Європейського Союзу (так званий план Чекерз) передбачав нову угоду про асоціацію з ЄС, збереження спільної тарифної політики у зовнішній торгівлі, без запровадження митниць (що дуже турбує людей Північної Ірландії), але з правом самій регулювати свій внутрішній ринок. 15 січня ввечері Палата представників відкинула цей план. 432 депутати пройшли крізь двері “ні”, і тільки 202 – крізь двері “так”. Рекордні 118 консерваторів проголосували проти. Жорсткі брексітери (як-от Борис Джонсон), політичні опоненти (від лейбористів до шотландських націоналістів), коаліційні партнери (уніоністи з Північної Ірландії) і просто ті, хто не підтримували її уряд – ті, хто проти цієї угоди, та ті, хто проти Брексіту – такою стала ця ситуативна більшість. Поразка чинного уряду у 230 голосів – найбільша за останні 100 років. А от відставку уряду Мей увечері 16 січня парламент не підтримав – ніхто не має бажання ні тягнути на собі проблему, ні нести відповідальність за погане рішення.

The New York Times у своїй статті пропонує 4 основні сценарії того, що буде далі. Серед варіантів – нові поступки Брюсселю з проханням відтермінувати Брексіт, вихід з ЄС без угоди, ще один референдум та загальні вибори. І ці сценарії можуть відбуватися одночасно. Президент Єврокомісії Юнкер не приховував розчарування. “Ризик хаотичного виходу Великої Британії з ЄС збільшився внаслідок вчорашнього голосування… Я закликаю Об’єднане Королівство чітко озвучити свої наміри якомога швидше. Час практично вичерпано”, – сказано у його офіційній заяві, датованій тим же вечором. Водночас ЄС раніше заявляв, що Велика Британія ще може скасувати своє попереднє рішення. До потенційного Брексіту залишається 10 тижнів.

Потенційні наслідки

Якщо Брексіт відбудеться – він нестиме величезні загрози для острівної країни. Передусім заручником цього процесу стає Північна Ірландія. Там, де останні 20 років про кордон нагадували хіба що смс-ки, що повідомляли про роумінг, можуть знову постати митні переходи. Ірландці, які перестали відчувати безпосередній дискомфорт від поділеної країни, можуть знову почати протести, а кілька тисяч пробританських бойовиків, незадоволених тим, що йдуть суди у справах 20- і 30-літньої давності, тоді як їхніх противників амністовано, можуть дати їм жорстку відповідь.

Повернеться також питання Шотландії. Референдум про незалежність 2014-го місцева Шотландська національна партія програла саме тому, що ціною незалежності мав би бути вихід з ЄС з непередбачуваними наслідками, а от у складі Об’єднаного Королівства все і надалі залишалося б незмінним. Програли вони з результатом у 45% – і невідомо, чи захочуть жителі Шотландії, яка навіть свої окремі фунти друкує, тягнути на собі наслідки рішень бідних, але густонаселених північноанглійських агломерацій.

Економічні наслідки будуть ще відчутніші. Британія залежить від продуктів з континенту, які можуть застрягнути на новостворених митницях. Ще гірше з ліками – сертифікація багатьох препаратів з ЄС скасується, а от коли їх легалізують знову – невідомо. З’являться тарифи на експорт товарів до країн ЄС – а отже, прибутки експортерів знизяться, їх конкурентоспроможність впаде. Що ж до інших світових ринків – доведеться перепідписати більше 150 торгових угод. Процес триватиме мінімум рік, а то й три (плюс ратифікації), і дуже ймовірно, що це буде на гірших умовах, аніж ті, що вже має Європейський Союз.

Кон’юнктуру уже відчули банки. За даними The Guardian, 37 банків забирають з Лондона структури з 800 мільярдів євро активів. Lloyds, Standard Chartered, Credit Suisse, Citigroup, JPMorgan, Barclays та інші створять до 10 тисяч робочих місць у Франкфурті. Загалом, з виходом Британії з ЄС змінюється геополітика регіону та всього світу. ЄС втрачає 13% своєї економіки, і франко-німецьке домінування стає очевидним. Центральна Європа без тихої уваги Британії маргіналізується і радикалізується. Ще більше послаблюється контакт США і Європи. І, що найгірше, Росія, якій Британія протистояла, захищаючи менших членів ЄС та його сусідів, більше не відчуватиме цієї протидії у Брюсселі.

Майбутнє?

“Я бажаю британській футбольній команді успіху на футбольному чемпіонаті в Росії”. Такими словами у червні 2018-го “привітав” Андрія Парубія, Голову ВР України і в той день почесного гостя Палати Громад, лідер британської опозиції, лейборист Джеремі Корбін. Можливо, він – наступний прем’єр-міністр Великої Британії. Можливо, уже за кілька місяців або за кілька років. Його позиція стосовно ЄС мінялася з голосу “проти” у 1975-му до захисту членства в ЄС перед референдумом і критики недемократичності євроінституцій опісля.

“Ми повинні підтримувати діалог з Росією зі всіх питань, які зараз розділяють наші нації, – і внутрішніх, і зовнішніх, поки напруга не зросла до ще небезпечнішого рівня”, – сказав Джеремі Корбін після звіту прем’єрки Мей щодо отруєнь у Солсбері. Наступною фразою він звинуватив консерваторів в отриманні 800 тисяч фунтів стерлінгів пожертв від російських олігархів, перетворюючи хімічну атаку на політичну. Це було майже рік тому – 13 березня 2018-го.

Не пізніше 2022-го політична карта Європи може отримати ще один зручний для Росії уряд. Чи зміниться лідерство всередині лейбористів, де наростає опозиція ультралівому і відверто проросійському Корбіну? Чи у якийсь момент не захоче неможливого молодший коаліційний партнер, Демократична Ольстерська Партія, що має “золоту акцію”, зокрема право вето на ірландському напрямку? Чи не буде інших безпекових викликів, як-от отруєння у Солсбері, що можуть змінити політичне середовище Британії? Передбачувана непередбачуваність загострюється, і в ній немає переможців.

Остап Кривдик, політолог, активіст

Share Button

Україна після томосу: виклики російської реакції

Share Button

Українське Різдво цього року відрізнялося від усіх попередніх. До традиційних різдвяно-новорічних тостів за святковими столами, заставленими дванадцятьма стравами, додався один незвичний – за томос і автокефалію Української Церкви. За неповний рік українці збагнули всі тонкощі церковної семантики, а слово «томос» стало словом року в Україні.

Можна донесхочу кепкувати про роль релігії сьогодні, коли за вікном ХХІ сторіччя, а не середні віки, проте історичність події та її символізм применшувати не варто. Україна століттями йшла до визнання законності своєї церкви, до можливості звертатися в молитві до Бога рідною мовою. Нарешті все вдалося, є привід святкувати! Але недовго та усвідомлюючи наслідки можливої російської реакції на цю знакову подію. Особливо, зважаючи на війну на Донбасі, анексований Крим та майбутні вибори.

А реакція буде! По-перше, ми відкрито дали ляпаса Путіну, вибивши одну зі «скрєп» його «русского мира». Звісно, у нього ще залишилася російська мова і культура (з Пушкіним, Достоєвським та російським балетом), а також радянщина, на яку досі «хворіє» частина українського суспільства, безоглядно покладаючи на державу функції роздавача благ і гаранта соціальної справедливості за повної відсутності особистої ініціативи. Але статус Москви як «Третього Риму» ми знищуємо. Російська православна церква без українських приходів перетворюється на звичайну помісну. До того ж православна частина Росії зі злиденними прихожанами вже сьогодні починає поступатися мусульманству за впливом та фінансовою спроможністю. А на Далекому Сході на росіян давно чекає Китай. Натомість Українська Церква за потенціалом найбільша у православному світі (наші конкуренти – греки та румуни), особливо якщо брати до уваги українську діаспору, що історично гуртується навколо церковних громад, зберігаючи зв’язок із Батьківщиною.

По-друге, війна на Донбасі не закінчена, Крим не повернутий, а градус ескалації підвищується з кожним американським есмінцем у Чорному морі. Військові загрози для нашої держави лише посилюються, не обмежуючись лінією зіткнення на Донбасі. Сьогодні можемо говорити щонайменше про чотири додаткові зони військової тривоги.

Перша – Азовське море, зокрема, узбережжя від Генічеська Херсонської області до Маріуполя. Недобудована база ВМС у Бердянську не завадить флотилії з 80–120 (за різними джерелами) російських кораблів здобути перевагу на морі й висадити десант у тилу українських військ. Ситуацію погіршують стійкі проросійські настрої в Мелітополі, Приморську, Бердянську. А контрольований концерном Ахметова і захищений ЗСУ Маріуполь теж не виглядає взірцем надійності.

Друга зона – Каховське водосховище та ГЕС у Херсонській області. Це якихось 80 км від адміністративного кордону з Кримом. Тут починається перекритий у 2015 році Північнокримський канал, який довгий час слугував водною артерією для Кримської автономії, підживлюючи сухі ґрунти степової зони Північного Криму. Особливо це актуально через апокаліптичні прогнози літньої посухи 2019 року, що загрожує знищити й без того слабку економіку півострова. Відразу декілька російських військових експертів відзначили зростання активності російських збройних сил у цьому районі в грудні 2018 року. В Джанкої встановили батарею С-400, вже четверту на півострові. Прорив углиб Херсонської області, захоплення Каховки і Таврійська, контроль над каналом та його наповнення водою з «гуманітарних потреб» – вірогідний сценарій.

Третя зона – острів Зміїний у Чорному морі, захоплення якого не вимагатиме від Росії надзусиль. Вистачить морського або повітряного десанту під прикриттям морського угрупування. Приводом може стати потреба «захисту» вже захоплених раніше бурових станцій (так званих «вишок Бойка») на стратегічному шельфі острова. Стримуючий фактор – близькість Румунії, країни-члена НАТО, проте зиску може бути для Росії значно більше. Захоплення острова уможливлює торгову блокаду одеських портів, від роботи яких критично залежить як економіка регіону, так і експортна спроможність всієї України. Тактика може бути схожою на азовську – із зупинкою та доглядом кораблів, що прямують в українські порти. Інший варіант – провокації рибалок, що вже мають систематичний характер.

Четверта зона – Одеська область. 24 лютого 2019 року в Молдові відбудуться парламентські вибори, на яких проросійські сили можуть здобути перемогу. З огляду на тривалу кризу в державі, це сприятиме радикалізації прорумунських сил. Політична нестабільність у сусідній країні, збереження Росією військового угрупування в Придністров’ї, підбурювання націоналістичних настроїв у проросійській Гагаузії в поєднанні зі стратегічною відірваністю дев’яти районів області, розташованих за Дністровським лиманом (Буджак), уможливлює сценарій ескалації в регіоні.

Аналізуючи згадані виклики, деякі українські експерти зауважують, що Росія не наважиться на військову ескалацію зараз, адже такими діями вона підвищить рейтинг Порошенка та «партій війни» напередодні виборів. Мовляв, мобілізація електорату проти зовнішньої загрози не зіграє на руку проросійським політичним силам в Україні, що виступають «за мир» (насправді – за поразку та ліквідацію самостійності). Не можу погодитися з цією тезою. Передусім тому, що військова міць Росії та її об’єктивна перевага в усіх компонентах (особливо, коли можна не ховатися за «відпускниками») може скоріше призвести до військової поразки України та потреби принизливого замирення. З одного боку це остаточно вб’є рейтинг войовничого президента, а з іншого – посилить риторику «поганого миру, кращого за хорошу війну» проросійських партій. Якщо ж Україна радикалізується у відповідь, це ще краще для Москви. Адже розколоти нашу державу – давня мрія ідеологів «русского мира». Тож війну як інструмент політичного тиску відкидати зовсім не треба.

По-третє, Росія готує основу для розхитування ситуації в Україні у зв’язку з президентськими та парламентськими виборами. Тому варто очікувати як легальних масштабних інформаційних кампаній з дискредитації влади та на підтримку опозиції, так і відверто терористичних дій, диверсій та залякувань. Зокрема й на релігійному підґрунті, скориставшись ситуацією переходу громад із колишньої УПЦ МП до новоствореної автокефальної ПЦУ. Тут Москва може використати тактику «зелених чоловічків» – завезених підготовлених «попів-диверсантів», професійних провокаторів, які можуть підбурювати до громадянської війни в державі. Залишається сподіватися на професіоналізм органів безпеки, які мають попередити негативні наслідки таких дій.

Із томосом Україна отримала повноцінну духовну суб’єктність. Залишився ще один важливий іспит – на суб’єктність українського громадянства, усвідомлення його унікальності та повноцінності. Звісно, Росія завжди буде проти цього, намагаючись розчинити нашу самобутність у російській великодержавності. Ставки у грі високі. Легко не буде – результат дізнаємося ближче до кінця 2019 року.

Валерій Кравченко

Share Button

Два марші націоналістів

Share Button

Паралельні марші націоналістів до дня народження Степана Бандери в Києві 1 січня є свідченнями серйозних розходжень та взаємних претензій найбільших націоналістичних сил в Україні. Попри очевидні вигоди від спільного походу на вибори, внутрішні конфлікти можуть призвести до висунення щонайменше двох кандидатів у президенти від націоналістів, що суттєво зменшує підтримку кожного з них та їхніх партій на проходження до наступного парламенту.

Першого січня 2019 року в Києві майже одночасно пройшли два марші, приурочені до річниці народження Степана Бандери. Обидва марші організовані партнерами (або уже колишніми партнерами). Походи очолили імовірні кандидати в президенти від націоналістичних сил.

Один з них організувала найбільша і найстаріша націоналістична партія – ВО «Свобода». До колони свободівців долучились представники «Тризуба Бандери», «С14», КУН, «Сокола», ОУН і «Правого сектору». Очолив колону свободівський кандидат у президенти Руслан Кошулинський. Інший марш, який розпочався дещо раніше, пройшов під символікою «Національного корпусу». Два марші стали свідченням наростаючих розбіжностей між націоналістичними силами.

Від Покрови до Бандери

Два з половиною роки тому, під час маршу до ще однієї сакральної для націоналістів дати – 14 жовтня, свята Покрови та річниці заснування УПА, все виглядало зовсім по-іншому. Три тоді найпотужніші і найвідоміші політичні сили правого сегмента – ВО «Свобода», «Правий сектор» та «Національний корпус» об’єднались, щоб висунути єдиного кандидата. Одна програма, спільні дії, єдиний кандидат – усе це описано в «Національному маніфесті» націоналістів.

Звичайно ж, на практиці першим і основним критерієм такого об’єднання мало б стати висунення єдиного кандидата від націоналістичних сил. Адже президентський похід для цих партій – прелюдія до парламентських виборів. Поодинці шанси, і то доволі примарні, має лише ВО «Свобода». Об’єднання збільшує шанси і для «Свободи», і для «Нацкорпусу», і для інших потрапити у парламент. Єдиний кандидат від націоналістів символізував би серйозність таких намірів. І дозволив би працювати на консолідацію виборців. Однак з цим – найбільша проблема.

А чи було об’єднання ?

Попри запевнення усіх підписантів пам’ятного об’єднавчого маніфесту, ще тоді виглядало, що кожен з них мав свої плани на президентську кампанію. Для свободівців необхідно було мобілізувати електорат, нагадавши про себе, а також – створити видимість консолідації націоналістичних сил. Натомість «Національний корпус» таким чином легітимізував себе як серйозного гравця на націоналістичному полі. Однак одразу ж після заявленого об’єднання соратники Білецького почали грати у свою гру, явно намагаючись забрати ініціативу в партнерів у сфері так званої вуличної політики. Створення «Національних дружин», орієнтованих насамперед на польову роботу, стало першою спробою витіснити свободівців з їхнього поля. Адже саме націоналісти Тягнибока були до цього часу найбільш активними та вправними організаторами різноманітних акцій протесту – мітингів, пікетів, блокувань та маршів. У 2017 році «Національні дружини» похитнули монополію «Свободи» в цій сфері. Респектабельні політики, принаймні керівна ланка партії ВО «Свобода», не встигали за молодими, активними футбольними фанатами, екс-бійцями добробатів та вуличними активістами, які складають більшість у «Національному корпусі» та його «молодіжно-бойовому крилі» – «Національних дружинах».

Можливо, така несподівана активність союзників і спровокувала кроки у відповідь.

Самотній «єдиний кандидат»

У понеділок, 19 листопада, прес-служба «Свободи» розповсюдила інформацію про те, що партії ВО «Свобода», «Правий сектор», Організація українських націоналістів (ОУН), Конгрес українських націоналістів та організація «С14» заявили про підтримку свободівця Руслана Кошулинського як кандидата в президенти України на виборах 2019 року. Окрім підписантів, підтримку Кошулинського задекларував лідер Національного руху «Дія», народний депутат України Дмитро Ярош. Про позицію найважливішого партнера «Свободи» – «Національного корпусу» взагалі не згадано. Свободівці обіграли соратників Білецького там, де вони мають більший досвід та зв’язки, – у політичній сфері.

Інформацію про те, що Кошулинського уже висунули в президенти, очільники «Нацкорпусу», очікувано, сприйняли різко негативно. «Рішення про підтримку Кошулинського “націоналістичним рухом” було прийнято кулуарно, без широкого обговорення та всупереч Маніфесту націоналістичних сил. Люди, які поставили свої підписи під “документом”, не мають реального авторитету серед мільйонів українських націоналістів», – йдеться у заяві «Нацкорпусу» у Фейсбуці.

Оголошення одного з лідерів «Свободи» Руслана Кошулинського «об’єднаним кандидатом» від усіх націоналістів стало несподіванкою не лише для партнерів. Вперше сама «Свобода» висунула кандидатом не свого багаторічного лідера Олега Тягнибока. Слід визнати, що для президентської кампанії політичний бекграунд Кошулинського є більш актуальним. Висунення в кандидати віце-спікера революційного парламенту, учасника АТО, срібного призера мерських перегонів у базовому для «Свободи» Львові виглядає, щонайменше, логічним кроком. Зрештою, якщо б «Свобода» висунула кандидатом лідера партії Олега Тягнибока, низький результат міг би спровокувати розмови про зміну керівництва партії. Яке, до слова, жодного разу не змінювалось від часу створення (або ж – за версією свободівців – ребрендингу) партії в 2004 році. Натомість, навіть якщо Руслан Кошулинський не отримає прогнозованої підтримки, це навряд чи вплине на позиції лідерів партії. Окрім цього – участь у парламентській кампанії посилить його шанси перемогти на виборах міського голови Львова в 2020 році. Адже чинний мер Львова Андрій Садовий уже оголосив про небажання претендувати на цю посаду.

Звичайно, справжня виборча кампанія щойно стартувала, однак схоже, що ВО «Свобода» не планує вкладати серйозні гроші в «розкрутку» Руслана Кошулинського як у кандидата в президенти. Інші претенденти на це крісло, які всерйоз розраховують, якщо не на перемогу, то на помітність в перегонах, уже давно розкупили місця на білбордах та час на телеканалах. Натомість млявість націоналістів вказує або ж на те, що для соратників Кошулинського президентські вибори не є пріоритетом, або ж, що «єдиного кандидата від націоналістів» залишили наодинці з проблемою фінансування кампанії.

Союз з політичного розрахунку

Проведення 1 січня двох маршів, приурочених до дня народження Бандери, – свідчення того, що розбіжності в націоналістичних таборах наростатимуть і далі. Попри те, що ані «Нацкорпус», ані «Свобода» офіційно не оголосили про вихід із політичного союзу, очевидно, що їхні шляхи розходяться.

Звичайно ж, слід врахувати, що офіційне «розлучення» не вигідне жодному з учасників об’єднання. Адже «єдність націоналістів» – справді політична перевага на майбутніх виборах – і президентських, і парламентських. Саме тому представники «Національного корпусу» намагаються утриматись від різких заяв щодо дивної поведінки партнерів. Той, хто перший «винесе сміття з хати», наразиться на звинувачення в розкольництві. Така лінія поведінки, втрата ініціативи і мовчазне спостерігання за діями активніших партнерів абсолютно задовольняє соратників Тягнибока.

З іншого боку, «Національний корпус» – партія лідерського типу, яка сьогодні має значний фінансовий ресурс, розгалужену дієву структуру і непогані зв’язки з чинною владою (що дає ширше поле для активних дій), а отже, велику спокусу, і зрештою доцільність, висунути власного кандидата в президенти. У такому разі шанси отримати результат на президентських, а пізніше і на парламентських виборах зменшуються в обох політичних сил. Лише ця невтішна перспектива втримує сьогодні найпотужніших гравців на правому фланзі української політики від гучного розриву. Але про жодну щирість намірів, очевидно, уже давно не йдеться.

Віктор Біщук

Share Button

Важкі передчуття: Україна і Донбас в 2019 році

Share Button

Прогнози – це завжди складно. Надто ж коли стратегічне середовище нестабільне і швидко змінюється. Ще важче давати прогнози на рік подвійних виборів у країні, яка п’ятий рік протистоїть могутньому сусідові, що анексував її території. У країні, яка й досі має відчутні проблеми з самоідентифікацією на міжнародній арені та ніяк не позбудеться низки комплексів, пов’язаних з історичним розвитком і складом населення, економікою, впливами зовнішніх акторів тощо. Куди поверне історичний шлях України в 2019 році? Чи повернеться мир у домівки донеччан і луганчан?

Відповідь на друге запитання однозначна й очевидна – точно ні. Краще не буде – буде гірше. На Донбасі слід очікувати загострення ситуації на лінії зіткнення. Росія намагатиметься використати спровоковану нею ж ескалацію для внутрішньої дестабілізації України, для сіяння паніки серед електорату східних регіонів держави, щоб уплинути таким чином на перебіг виборів. Причому загострення може мати кілька фаз – навесні та восени (під президентські та парламентські вибори відповідно). Географічно це може бути як Світлодарська дуга, так і північ Луганської області. Менш імовірне загострення на південному (Докучаєвськ, Маріуполь) напрямку – тут Україна створила надійні укріплення плюс ландшафт (степ, рівнини) не надто сприятливий для наступу.

Крім того, висока ймовірність дестабілізації Приазов’я, зокрема в Бердянську та Мелітополі. Приводом можуть стати як традиційні травневі святкування, так і штучно створений привід (наприклад, на релігійному ґрунті, або «народний» протест проти відкриття української військової бази в Бердянську). У цьому регіоні зберігаються стійкі проросійські впливи, які Москва готова використовувати.

Росія не залишить спроб анексувати Азовське море, посилюючи тут свою військову присутність, перекидаючи нові кораблі через Дон. Ймовірно, буде посилена так звана «Азовська флотилія ДНР» у Новоазовську – Москва продовжуватиме активно використовувати своє проксі-утворення, уникаючи прямих дій та відповідальності за них. Можливі провокації на морі проти суховантажів третіх держав, що заходять в українські порти Приазов’я. Мета цих дій зрозуміла – дискредитувати Україну й критично обмежити економічну діяльність українських портів.

Період виборчих перегонів ідеально підходить для влаштування провокацій та інцидентів, що матимуть на меті залякування населення, підрив довіри до владних інституцій та правоохоронних органів. Немає певності, що українські спецслужби реально здатні попередити негативний сценарій розвитку подій. Цій невпевненості сприяє відтермінована реформа СБУ. Силові структури, поліція та національна гвардія, незважаючи на якісні зміни, не здатні в повному обсязі завадити планам Кремля з дестабілізації України.

Дестабілізація – ключовий інструмент впливу. Навряд чи за нинішніх суспільних настроїв буде можливий реванш лівих проросійських сил. Проте й радикалізація українського суспільства, його поляризація – гарний результат деструктивних зусиль Москви та недолугих дій влади, що лише підіграє загальному результатові. Сьогодні, за три місяці до президентських виборів, вже можна спостерігати яскраву градацію виборців, що розподілені на прибічників Президента (у народі – «порохоботи») та його супротивників (потенційний електорат Зеленського і Тимошенко). За цих умов демократи знову не матимуть шансів здобути квиток у владу – все вирішує антирейтинг Президента і його основної супротивниці Юлії Тимошенко. А також епатаж і особиста харизма популістів. Політика – це шоу. Українці вкотре мають запастися попкорном. Можливо, востаннє…

2019 рік точно не буде нудним. Це рік, коли на стіл мають бути викладені останні політичні карти. Україна або остаточно відірветься від Росії, або Москва отримає ще один шанс на безкровне вирішення «української проблеми», закріпивши своїх агентів на Банковій та у Верховній Раді. Ці агенти можуть навіть виглядати патріотично, носити вишиванки і розмовляти англійською. Проте їхній статус компрадорів ці зовнішні ефекти не змінять. Також багато що залежить від наших ключових партнерів, передусім від США (які Дональд Трамп впевнено веде до ізоляціонізму). Для України критично важливо не залишитися на самоті зі своїми проблемами. Інакше єдиний мирний шлях – привести російських агентів до влади і тихо стати малоросійською провінцією. Інакше – війна! Хоча вона – вже офіційна, не гібридна – і так буде. Але для цього вже більше підходить високосний 2020-й.

Валерій Кравченко

Share Button

Балканський рубіж Кремля

Share Button

В умовах гібридної війни, яку Росія веде проти західного світу, Москва розраховує створити максимум дестабілізаторів для послаблення Європи. Український та сирійський фронти вже є, ескалація на Південному Кавказі може відбутися дуже легко і швидко. Але цього замало – Кремлю потрібні нові фронти, бажано ближче до «серця Європи».

Саме тому зростання міжнародної напруги на Балканах, пробудження старих наративів етнонаціональних конфліктів розглядають як пріоритетне завдання політики Москви. Втім, навряд чи Росія зацікавлена в повному хаосі та неконтрольованості ситуації, що в підсумку може завершитися повторенням Югославської війни 1990-х. Мета російських стратегів полягає у створенні додатково тиску для розбалансування європейської та євроатлантичної моделі безпеки, а також у руйнуванні системи цінностей, переорієнтуванні Балкан на «самостійний» розвиток.

У регіоні є кілька джерел потенційної ескалації міжнаціональних відносин. Головне пов’язане з дестабілізаційними процесами на Балканах, інспірованими в інтересах реваншизму Сербії та Росії.

Москва потребує розпалювання балканського вогнища з метою дезінтеграції ЄС та недопущення подальшого розширення НАТО в регіоні. Після невдалого державного перевороту в Чорногорії восени 2016 року, замовленого та фінансованого Росією на знак протесту проти проголошеного на Варшавському саміті НАТО приєднання цієї балканської держави до Північноатлантичного Альянсу, наступною ціллю російських спецслужб стала Македонія.

Македонія виконала всі вимоги щодо членства і стоїть у черзі на приєднання до Альянсу з 2010 року. Проте остаточне рішення блокувала Греція через назву держави, яка повністю збігається з назвою однієї з грецьких провінцій. Офіційне перейменування Колишньої Югославської Республіки Македонії завершилося 12 червня 2018 року, коли уряди Греції та Македонії після довгої суперечки дійшли консенсусу щодо назви країни. Македонська сторона вирішила розпочати процедуру перейменування на Республіку Північна Македонія, що мав закріпити загальнонаціональний референдум восени 2018 року. Проте референдум через низьку явку (якій сприяли інформаційні кампанії, фінансовані Росією) провалився.

Конфлікт через назву держави вивів на вулиці Македонії та Греції десятки тисяч протестувальників. Президент Македонії, націоналіст Джорге Іванов наклав вето на перейменування, і тепер перебуває під загрозою парламентського імпічменту. Натомість націоналісти закликають до проведення дострокових парламентських виборів. 5 липня 2018 року парламенту вдалося (з другої спроби) подолати вето президента. Як наслідок – під час Брюсельського саміту НАТО (11-12 липня 2018 року) Македонія отримала запрошення розпочати процедуру приєднання до Північноатлантичного Альянсу.

Незважаючи на провалений референдум, парламент Македонії в листопаді 2018 року попередньо проголосував за внесення змін у Конституцію та перейменування держави, що викликало чергову хвилю протестів у країні. Остаточне голосування заплановане на грудень 2018 року. Немає жодних сумнівів, що Росія мобілізує всі наявні ресурси, аби зірвати цей процес.

Позиція націоналістів щодо назви держави – не єдиний каталізатор проблем Скоп’є. У квітні 2017 року демонстранти-націоналісти штурмом брали парламент республіки, протестуючи проти призначення його спікером етнічного албанця. Сьогодні президентом республіки є представник правого центру (Джорге Іванов), уряд очолює соціал-демократ Зоран Заєв, а спікер парламенту – той-таки албанець Талат Джафері. Це колишній міністр оборони (у 2013-2014 роках), який встиг взяти участь у війні 2001 року як на боці урядових сил, так і Армії національного визволення (АНВ). Албанець Алі Ахметі – лідер АНВ в 2001 році й очільник Демократичного союзу за інтеграцію – з 2008-го входить у якості молодшого партнера у всі коаліційні уряди Македонії. Протистояння між правими та лівими, до яких приєднались етнічні албанці (близько 30% населення), перебуває у «замороженому» стані, проте має значний потенціал до «розмерзання» у зв’язку з нинішніми подіями, а також у контексті майбутніх президентських виборів навесні 2019 року.

Етнічний та релігійний чинники є давньою проблемою для державної консолідації Боснії і Герцеговини (БіГ) – справжньої «failed state» на Балканах. Економічний безлад, традиційно надвисокі показники безробіття (понад 36%), примарні перспективи європейської та євроатлантичної інтеграції (їх гальмують росіяни за посередництвом боснійських сербів) лише посилюють загальну негативну картину. Епіцентром уваги Росії є Республіка Сербська – одне із трьох автономних утворень у складі БіГ за Дейтонськими угодами 1995 року. Відверто проросійський президент Республіки Мілорад Додік часто відвідує Кремль, а поліцейські та парамілітарні формування автономної сербської частини БіГ проходять військову підготовку в Росії й накопичують зброю. Звіт американського аналітичного центру Foreign Policy Research Institute «Боснія на дошці для нарізання: потенціал для насильства та можливості його запобігання» відкрито передбачає можливості ескалації в регіоні, чому сприяє бездіяльність центрального уряду в Сараєво. Потенційним сценарієм є приєднання Республіки Сербської до Сербії та дезінтеграція мусульмано-хорватської федерації.

Ще один осередок дестабілізації Балкан – Косово, де за останні півроку Рух сербів Косова і Метохії «Батьківщина» інспірував декілька акцій. Після вбивства лідера косовських сербів Олівера Івановича у січні 2018 року та відповідної реакції в Сербії керівництву ЄС довелося докласти чимало зусиль, аби посадити за стіл переговорів президента Сербії Александра Вучича та лідера Косова Хашима Тачі.

Однак питання підписання угоди про примирення вирішується на іншому рівні. Москва зацікавлена в ескалації напруги й розглядає зазначену ситуацію як можливість остаточно дискредитувати миротворчі потуги ЄС на Балканах.

Говорячи про загальну лінію поведінки Російської Федерації на Балканах, варто зазначити, що російські аналітичні центри (зокрема Російський інститут стратегічних досліджень) дедалі інтенсивніше використовують тему побудови «Великої Албанії» за американські гроші. Цим вони провокують як реваншизм та шовінізм у Сербії, де молодь відверто симпатизує ідеї «Великої Сербії», так і розхитують крихкі дипломатичні домовленості з врегулювання конфлікту на Балканах 1990–2000-х років. Засоби гібридної війни можуть бути застосовані для інспірації нового етнорелігійного конфлікту з подальшою «демонізацією» мусульманської сторони та навішуванням ярликів «проамериканських маріонеток» та «ісламських екстремістів». Вибухонебезпечний потенціал Балкан зростає й загрожує Європі.

Валерій Кравченко

Share Button