субота, 15 Грудень, 2018
pluken

polukr

Балканський рубіж Кремля

Share Button

В умовах гібридної війни, яку Росія веде проти західного світу, Москва розраховує створити максимум дестабілізаторів для послаблення Європи. Український та сирійський фронти вже є, ескалація на Південному Кавказі може відбутися дуже легко і швидко. Але цього замало – Кремлю потрібні нові фронти, бажано ближче до «серця Європи».

Саме тому зростання міжнародної напруги на Балканах, пробудження старих наративів етнонаціональних конфліктів розглядають як пріоритетне завдання політики Москви. Втім, навряд чи Росія зацікавлена в повному хаосі та неконтрольованості ситуації, що в підсумку може завершитися повторенням Югославської війни 1990-х. Мета російських стратегів полягає у створенні додатково тиску для розбалансування європейської та євроатлантичної моделі безпеки, а також у руйнуванні системи цінностей, переорієнтуванні Балкан на «самостійний» розвиток.

У регіоні є кілька джерел потенційної ескалації міжнаціональних відносин. Головне пов’язане з дестабілізаційними процесами на Балканах, інспірованими в інтересах реваншизму Сербії та Росії.

Москва потребує розпалювання балканського вогнища з метою дезінтеграції ЄС та недопущення подальшого розширення НАТО в регіоні. Після невдалого державного перевороту в Чорногорії восени 2016 року, замовленого та фінансованого Росією на знак протесту проти проголошеного на Варшавському саміті НАТО приєднання цієї балканської держави до Північноатлантичного Альянсу, наступною ціллю російських спецслужб стала Македонія.

Македонія виконала всі вимоги щодо членства і стоїть у черзі на приєднання до Альянсу з 2010 року. Проте остаточне рішення блокувала Греція через назву держави, яка повністю збігається з назвою однієї з грецьких провінцій. Офіційне перейменування Колишньої Югославської Республіки Македонії завершилося 12 червня 2018 року, коли уряди Греції та Македонії після довгої суперечки дійшли консенсусу щодо назви країни. Македонська сторона вирішила розпочати процедуру перейменування на Республіку Північна Македонія, що мав закріпити загальнонаціональний референдум восени 2018 року. Проте референдум через низьку явку (якій сприяли інформаційні кампанії, фінансовані Росією) провалився.

Конфлікт через назву держави вивів на вулиці Македонії та Греції десятки тисяч протестувальників. Президент Македонії, націоналіст Джорге Іванов наклав вето на перейменування, і тепер перебуває під загрозою парламентського імпічменту. Натомість націоналісти закликають до проведення дострокових парламентських виборів. 5 липня 2018 року парламенту вдалося (з другої спроби) подолати вето президента. Як наслідок – під час Брюсельського саміту НАТО (11-12 липня 2018 року) Македонія отримала запрошення розпочати процедуру приєднання до Північноатлантичного Альянсу.

Незважаючи на провалений референдум, парламент Македонії в листопаді 2018 року попередньо проголосував за внесення змін у Конституцію та перейменування держави, що викликало чергову хвилю протестів у країні. Остаточне голосування заплановане на грудень 2018 року. Немає жодних сумнівів, що Росія мобілізує всі наявні ресурси, аби зірвати цей процес.

Позиція націоналістів щодо назви держави – не єдиний каталізатор проблем Скоп’є. У квітні 2017 року демонстранти-націоналісти штурмом брали парламент республіки, протестуючи проти призначення його спікером етнічного албанця. Сьогодні президентом республіки є представник правого центру (Джорге Іванов), уряд очолює соціал-демократ Зоран Заєв, а спікер парламенту – той-таки албанець Талат Джафері. Це колишній міністр оборони (у 2013-2014 роках), який встиг взяти участь у війні 2001 року як на боці урядових сил, так і Армії національного визволення (АНВ). Албанець Алі Ахметі – лідер АНВ в 2001 році й очільник Демократичного союзу за інтеграцію – з 2008-го входить у якості молодшого партнера у всі коаліційні уряди Македонії. Протистояння між правими та лівими, до яких приєднались етнічні албанці (близько 30% населення), перебуває у «замороженому» стані, проте має значний потенціал до «розмерзання» у зв’язку з нинішніми подіями, а також у контексті майбутніх президентських виборів навесні 2019 року.

Етнічний та релігійний чинники є давньою проблемою для державної консолідації Боснії і Герцеговини (БіГ) – справжньої «failed state» на Балканах. Економічний безлад, традиційно надвисокі показники безробіття (понад 36%), примарні перспективи європейської та євроатлантичної інтеграції (їх гальмують росіяни за посередництвом боснійських сербів) лише посилюють загальну негативну картину. Епіцентром уваги Росії є Республіка Сербська – одне із трьох автономних утворень у складі БіГ за Дейтонськими угодами 1995 року. Відверто проросійський президент Республіки Мілорад Додік часто відвідує Кремль, а поліцейські та парамілітарні формування автономної сербської частини БіГ проходять військову підготовку в Росії й накопичують зброю. Звіт американського аналітичного центру Foreign Policy Research Institute «Боснія на дошці для нарізання: потенціал для насильства та можливості його запобігання» відкрито передбачає можливості ескалації в регіоні, чому сприяє бездіяльність центрального уряду в Сараєво. Потенційним сценарієм є приєднання Республіки Сербської до Сербії та дезінтеграція мусульмано-хорватської федерації.

Ще один осередок дестабілізації Балкан – Косово, де за останні півроку Рух сербів Косова і Метохії «Батьківщина» інспірував декілька акцій. Після вбивства лідера косовських сербів Олівера Івановича у січні 2018 року та відповідної реакції в Сербії керівництву ЄС довелося докласти чимало зусиль, аби посадити за стіл переговорів президента Сербії Александра Вучича та лідера Косова Хашима Тачі.

Однак питання підписання угоди про примирення вирішується на іншому рівні. Москва зацікавлена в ескалації напруги й розглядає зазначену ситуацію як можливість остаточно дискредитувати миротворчі потуги ЄС на Балканах.

Говорячи про загальну лінію поведінки Російської Федерації на Балканах, варто зазначити, що російські аналітичні центри (зокрема Російський інститут стратегічних досліджень) дедалі інтенсивніше використовують тему побудови «Великої Албанії» за американські гроші. Цим вони провокують як реваншизм та шовінізм у Сербії, де молодь відверто симпатизує ідеї «Великої Сербії», так і розхитують крихкі дипломатичні домовленості з врегулювання конфлікту на Балканах 1990–2000-х років. Засоби гібридної війни можуть бути застосовані для інспірації нового етнорелігійного конфлікту з подальшою «демонізацією» мусульманської сторони та навішуванням ярликів «проамериканських маріонеток» та «ісламських екстремістів». Вибухонебезпечний потенціал Балкан зростає й загрожує Європі.

Валерій Кравченко

Share Button

Агресивна політика Росії та її вплив на розвиток міжнародних відносин

Share Button

Відкидаючи звинувачення та заперечуючи факти присутності російських військ і техніки в Україні, Москва намагається переконати всіх, що саме вона відіграє ключову роль у безпековій сфері регіону й виконує Мінські домовленості.

Відновлення активних бойових дій на Донбасі вказує на небажання Росії припиняти агресію проти України і використати свій вплив, щоб схилити лідерів незаконних збройних формувань до конструктивних переговорів з українською владою. Продовжується політика РФ щодо переведення військових дій на Донбасі у «заморожений конфлікт», розбудови у цих квазідержавних утвореннях органів управління, видачі паспортів громадянства «ДНР/ЛНР» для їх юридичного оформлення.

Росія надає широку підтримку терористичним «ДНР/ЛНР», щоб мати вигідну, на її думку, переговорну позицію з ЄС. РФ шантажує й дискредитує українське керівництво, дестабілізує соціально-політичну ситуацію в нашій державі, щоб повернути Україну в сферу свого політичного й економічного впливу. РФ здійснює подальші заходи з юридичного закріплення статусу окупованого Криму як суб’єкта російської держави.

Посилюється європейський вектор російської зовнішньої політики, який одночасно передбачає розкол у лавах ЄС та НАТО в питанні пролонгації та посилення санкцій проти РФ, ревізію системи європейської безпеки, відновлення співробітництва з країнами ЄС на двосторонньому рівні, оскільки російський бізнес вимагатиме від політичних еліт Росії виходу зі стану «світової ізоляції».

Аби легітимізувати свої дії проти України, а в майбутньому, можливо, і проти інших держав, РФ намагається ініціювати перегляд нинішніх міжнародних засобів – договорів та домовленостей, які стосуються забезпечення регіональної та глобальної стабільності. Така позиція неприйнятна, оскільки свідчить про те, що Москва може нехтувати чинними міжнародними нормами, брутально порушувати їх, а потім розробляти нові, вигідні лише їй правила міждержавних відносин. Російське політичне керівництво реалізовує амбітні плани створення багатополярного світу, посилення місця та ролі РФ у світі. Оскільки нинішній стан економіки Росії не дає змоги впливати на геополітичні процеси, російське політичне керівництво робить акценти на військовій складовій міждержавних відносин, обираючи роль «миротворця».

Реалізуючи свою агресивну геополітику, РФ веде боротьбу із Заходом (ЄС та США) за перерозподіл сфер політичного впливу; дестабілізує безпекову та соціально-політичну ситуацію в Європі, всіляко підтримуючи опозиційні сили в провідних країнах ЄС; фінансує та формує праворадикальні та націоналістичні організації на європейському просторі, допомагаючи тим політичним силам, які закликають до виходу своїх країн зі складу Європейського Союзу або підтримують скасування санкцій проти РФ; створює передумови для напливу сирійських мігрантів в ЄС і активно співпрацює з терористичними угрупованнями. Водночас офіційний Кремль позиціонує себе як «послідовного борця» з міжнародним тероризмом. У системі міжнародної безпеки держава цілеспрямовано витісняє представників ісламських радикальних організацій зі своєї території, щоб підштовхнути їх до активної діяльності в інших країнах. Саме так діє російська влада на Кавказі і в Криму, внаслідок чого чимало ісламських радикалів з Кавказу воює на Близькому Сході на боці ІДІЛ. Крім того, військова операція РФ в Сирії також призводить до витіснення радикальних ісламістів із Близького Сходу до Європи.

У сфері державної ідеології пропаганда агресивного антизахідного, антиліберального традиціоналізму залишається в Росії останнім засобом підтримки лояльності до влади з боку більшої частини російського суспільства; приниження Заходу, зневага до його цінностей, незважаючи на його досягнення, – єдиний спосіб виправдати в очах пересічного громадянина Росії існування системи, яка базується на обмеженні прав кожної окремої людини в країні.

У конфлікті з Україною РФ виглядає як непередбачуваний злочинець – добре озброєний і нахабний. Росія, як свого часу й СРСР, стала страшилкою для всієї Північної півкулі. РФ нехтує взятими на себе міжнародними та міжурядовими зобов’язаннями (анексія Криму), спровокувала й підтримує військовий конфлікт (Донбас), при цьому лицемірно заявляючи про свої благі наміри й виправдовуючи свої дії.

Кампанія Володимира Путіна в Україні складається з тези «профашистського антифашизму» – насаджування взаємовиключних понять, а також тези, що на Донбасі РФ не воює. Росія вважає Захід джерелом постійної загрози для себе, і саме тому Кремль ставить за мету створення буферних зон в Україні та інших пострадянських державах.

Президент РФ зацікавлений в Україні розчленованій, ослабленій війною, економічно залежній та політично суперечливій. Президент Путін нав’язує країнам Заходу політику, спрямовану на знищення української державності.

Події в Україні де-факто перетворили Росію на джерело загрози для всього цивілізованого світу (її лідерам не вірять, політику – засуджують). Війна в Україні забирає тисячі життів російських військовослужбовців та найманців, і коштує державному бюджету РФ мільярди доларів. На багато років зіпсовано відносини між українським та російським народами. Враховуючи агресивно-імперську політику Кремля, українсько-російський конфлікт може перейти на глобальний рівень.

Країни СНД залякані політикою Кремля, який з позиції сили вирішує питання розвитку відносин з державами колишнього СРСР і намагається відродити імперію. Те, чому протистояла Росія після розпаду СРСР (розширення НАТО на схід Європи), стало неминучим явищем через необхідність зміцнення кордонів країн-членів НАТО та убезпечення європейського регіону від загроз з боку непередбачуваної Росії.

Зростає кількість освічених і кваліфікованих людей, які прагнуть покинути Росію.

Міжнародна ізоляція Кремля загрожує негативним впливом на подальший розвиток науково-економічного потенціалу Росії через брак інвестицій та новітніх технологій. Підвищення національного псевдопатріотизму в РФ супроводжується зростанням шовінізму, ненависті, етнічної та релігійної нетерпимості, мілітаризму.

Існує реальна загроза дезінтеграції Росії. Наразі сферою інтересів Китаю є Східний Сибір і Далекий Схід, Японія має територіальні претензії на південну частину острова Сахалін, нестабільна позиція Калінінграда, Уралу, мусульманських республік Кавказу, Татарстану, Башкортостану тощо. Росії загрожує остаточне перетворення на сировино-орієнтовану державу.

Олег Білоус, політолог (Івано-Франківськ)

Share Button

Політика пам’яті: як це працює в Україні та Росії

Share Button

Після розпаду Радянського Союзу посткомуністичні країни по-різному вибудовують свою політику національної пам’яті: хтось активніше, хтось більш пасивно. У деяких країнах, як-от у Росії, набирають сили старі, ще радянські міфи та ідеологеми, які лягають в основу вже нинішньої політики та світобачення. Прибалтійські країни та Польща ще у 1990-х пережили швидкі періоди декомунізації. Україна ж, фактично, увійшла у фазу звільнення від радянського минулого після Революції Гідності 2013-2014 років. Нова політика вибудовування національної пам’яті в Україні супроводжується то критикою, то похвалою, а інколи – несприйняттям як певною частиною українців, так і сусідами з-за кордону.

19-20 листопада у Києві відбулася міжнародна конференція «Як домовитись з минулим», яку організували Центр Досліджень Визвольного Руху та Konrad Adenauer Stiftung Ukraine. На одній з панелей обговорювали, зокрема, два дуже різні підходи до формування національної пам’яті в Україні та в Росії. PolUkr.net пропонує ознайомитися з тезами основних доповідачів – Голови Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятровича та історика з Міжнародного історико-просвітницького, правозахисного і благодійного товариства «Меморіал» (Росія) Нікіти Петрова.

Володимир В'ятрович. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Володимир В’ятрович. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Володимир В’ятрович: «Державна політика національної пам’яті має бути тимчасовим явищем»

Листопад багатий на пам’ятні дати. Зараз у багатьох східноєвропейських країнах відзначають столітні ювілеї відновлення державності внаслідок падінь імперій після Першої світової війни. В Україні теж є багато ювілеїв: це і п’ята річниця Майдану, і 85-ті роковини Голодомору. Ювілеї – це певний спосіб та привід пригадати минуле, шлях, яким минуле впливає на сьогодення.

Домовитися з минулим – це нам нинішнім досягти якогось консенсусу щодо наших уявлень про нашу історію. Це також слухати минуле і чути його, а відповідно – максимально його вивчати через документи, спогади, інші джерела. Це лише давати цьому минулому нашу увагу та пам’ять, а й брати від нього те, що важливе, передусім досвід. Але домовитися з минулим – це і стримувати його, не допускати домінування минулого над сьогоденням. Це знайти з ним певний компроміс щодо нашого майбутнього, принаймні тимчасовий. Україна дуже потребує цього діалогу і домовленостей з минулим.

Минуле – це все, що вже сталося. Історія – це спосіб описати минуле, опираючись на спеціальну наукову методологію. Пам’ять – це спосіб пригадати минуле. Надзвичайно важливо розуміти різницю між історією та пам’яттю. Ці речі часто плутають, часом свідомо, часом – ні. Пам’ять не претендує на всеохопне представлення минулого, вона засадничо є вибірковою. Ми пригадуємо те, що нас найбільше вразило, нам найбільше сподобалось чи викликало найбільшу відразу. Ми пригадуємо те, що для нас є красивим та корисним сьогодні. Пригадування має безпосередній вплив на сьогодення, адже ми наново актуалізуємо минуле і робимо його частиною сьогодення. Ці принципи більш-менш однаково діють на індивідуальному і колективному рівні.

Але в колективній пам’яті додається такий обов’язковий елемент, як потреба консенсусу. Тобто група домовляється, що для неї є важливим у минулому. Цей консенсус також передбачає формування спільних оцінок минулого як результат дискусії: що є доброго і що поганого у минулому. Саме те, про що ми домовляємось, стає частиною колективної пам’яті. Якщо цей колектив нація, ми називаємо цю пам’ять національною. Вона стає одним із елементів національної ідентичності поряд із мовою, культурою і спільною територією проживання. Що саме і як пам’ятати – це питання, які формують національну пам’ять, а відповіді на них, по суті, формують націю.

Якою ж має бути політика національної пам’яті та її інструменти? Коли ми говоримо «політика національної пам’яті», то маємо на увазі не politic як боротьба за владу, а policy – зорганізовані зусилля для досягнення певної мети. Це відчутна різниця. Навіщо і де потрібна політика національної пам’яті? Її потреба виникає у тих країнах, де попередньо проводилась політика, спрямована на ліквідацію того, що ми називаємо національною пам’яттю. У першу чергу мова про посткомуністичні країни. Немає Інституту національної пам’яті у Великобританії та Франції, бо немає потреби у цьому. Натомість у нас було переписування історії, ліквідація носіїв національної пам’яті, закриття архівів. Усе це залишає глибокі сліди й потребує опрацювання, додаткових зусиль для відновлення спільних уявлень про минуле. Тому після падіння комунізму у країнах Східної Європи з’являються інституції, які займаються державною політикою національної пам’яті.

Чи повинна бути тільки державна політика? Ні. Вона буде активною й ефективною тільки у суспільствах, де буде опиратися, сперечатися та інколи конкурувати з різного роду громадськими ініціативами. Чи завжди потрібна політика національної пам’яті? Вважаю, що ні. Це як ліки, які потрібні для її відновлення. Надалі ж має бути достатньо роботи окремих істориків, громадських організацій, університетів. Єдине, що держава має забезпечити, – нормальні, рівні умови для усіх, хто хоче досліджувати своє минуле. Якщо держава надто довго намагається контролювати ці процеси, то тут можливі певні «перепрацювання». Яскравим прикладом того, коли політики національної пам’яті на національному рівні забагато, є Польща. Я завжди вважав Польщу хорошим прикладом для наслідування. Сьогодні питання історії та національної пам’яті є мало не визначальними на політичному порядку денному, а її речниками стали здебільшого політики.

Чому стали можливі динамічні зміни у політиці пам’яті в Україні? Бо це перестало бути питанням лише гуманітарної політики, а стало питанням безпеки країни. Стало зрозуміло, що всі недопрацювання у вивченні радянського минулого використовуються державою-агресором проти України. Рештки міфів і стереотипів – це інструменти боротьби проти нашої країни.

Найкращим запобіжником неповторення злочинів минулого є пам’ять про них. Прикладом забуття минулого є сучасна Росія, Білорусь і була Україна часів Януковича, де стали можливі практики минулого.

Нікіта Петров. Джерело: delfi.lt
Нікіта Петров. Джерело: delfi.lt

Нікіта Петров: «У Росії історія стала інструментом обслуговування Кремля»

У благополучних країнах національна пам’ять формується сама по собі. Там немає потреби втручання держави в історичну науку. У Росії довгий час, коли говорили про політику національної пам’яті, розуміли її як втручання держави в історичну науку, наприклад, у її викладання.

Коли ми говоримо про ХХ ст. – часи тоталітарної системи, то маємо на увазі передусім травму від неї, яка потребує спеціального подолання. Йдеться про політику, яка звільнила б населення від чіткої ідеологічної обробки тих років.

У Росії з 1992 року реалізовувалася політика декомунізації. Навіть Конституційний суд визнав, що радянська система трималася лише на насильстві. Були проведені заходи не лише для заборони КПСС, але й для відкриття історичної правди. І в цьому була дуже велика заслуга громадських організацій. До прикладу, «Меморіал» досі є недержавним хранителем пам’яті. У певному сенсі я навіть можу віднайти момент, коли держава почала відступати в питанні декомунізації, і консервативні сили отримали перемогу.

21 рік тому, у 1997-му, в Росії затвердили програму «Примирення і порозуміння». Це означало припинення ідеологічних суперечок і заклик не займатися більше минулим. Таким чином перемогли консервативні сили, які змінили акценти у розмовах про природу Радянського Союзу і юридичну відповідальність радянської системи, перевели все у площину «історики розберуться». І сталося так, що з року в рік підживлювали старі догми ще радянського минулого. А звідси пішла політика поступової реставрації радянських поглядів.

Держава не заважала історикам у дослідженнях, але знання, які накопичувалися в академічному середовищі, не стали фактором суспільної свідомості. І це показує, що держава має займатися національною пам’яттю, коли ми говоримо про подолання тоталітарного минулого. Бо треба виправити все, що було зроблено за роки.

Сьогодні ж ми маємо в Росії академічні інститути, які є обслуговуючим апаратом Кремля. Чи є політика національної пам’яті у Росії? Так, вона є де-факто. Посадові особи заявляють, що для недругів Росії історія є інструментом. Відповідно інститути – як групи швидкого реагування – відгукуються на те, що відбувається за кордоном.

У внутрішній політиці є історико-культурний стандарт – набір правил, як ставитися до історії та як викладати її у школах. Нинішнє вторгнення Кремля в історичну науку до певної міри безпрецедентне. Це тотальне вторгнення, яке не терпить ніяких заперечень, і вводить кримінальну відповідальність для тих, хто думає по-іншому. Ми маємо реінкарнацію радянської ідеологічної системи. Зараз немає закритих тем, але є теми, які не можна дискутувати під певним кутом зору. Наприклад, не можна порівнювати диктатури Гітлера і Сталіна. Але історик завжди має порівнювати й аналізувати. До того ж Росія хоче всім показати приклад, як слід розуміти нашу, начебто, спільну історію. Це імперський підхід. Адже кожна з колишніх радянських республік має право на власні оцінки, дослідження і висновки. Але Кремль тепер цього не дозволяє. В Росії історія стала не лише інструментом обслуговування Кремля у внутрішній політиці, але й реакцією на те, що називають «викликами з-за кордону».

У своїй історичній політиці держава має орієнтуватися не на створення історичних догм, а на підтримку історичної науки та досліджень. Попри те, що в Росії опубліковано безліч документів про сталінський терор, лише 25% населення визнають радянську епоху як злочинну. Але коли постає питання: пам’ятати чи забути, то історична наука нічого не забуває і мусить пояснити, чому так було. Навіть російська академічна наука абсолютно не може прояснити, наприклад, питання терору 1937-1938 років. Історики не лізуть у це, бо це не підтримує влада. Тож поки не проведемо повну декомунізацію, ми не зможемо навіть вивчати історію.

Підготувала Мирослава Іваник

Share Button

Про керченський інцидент та воєнний стан

Share Button

25 листопада 2018 року увійшло в історію як день, коли російсько-українська війна вийшла на новий рівень. Росія вперше вдалася до відкритої агресії проти України та її Військово-Морських Сил, що змусило Верховного головнокомандувача України внести у Верховну Раду проект введення воєнного стану в державі. Що стоїть за ескалацією конфлікту та які наслідки можна спрогнозувати?

Найперше слід зрозуміти, що сталося. Росія захопила поблизу Керченської протоки три кораблі ВМС України (два берегові катери класу «Гюрза» та рейдовий буксир «Яни Капу»). Спочатку вдень був здійснений таран буксира катерами берегової охорони ФСБ РФ, а під вечір відбулася сутичка із застосуванням палубної зброї. Найімовірніше, російський «спецназ» десантувався на українські кораблі й захопив їх разом із командою. Із 23-х членів екіпажу шістьох було поранено. Але чому українські кораблі опинилися в цьому районі, що дало підстави росіянам звинуватити їх у небезпечному маневруванні та, зрештою, вчинити акт агресії?

Військове керівництво України говорить про плановий перехід військових кораблів з Одеси в Маріуполь. На тлі посиленої мілітаризації Азову та формування військової бази в Бердянську перекидання двох річкових катерів мало б розглядатись як посилення азовської флотилії (в Бердянську наразі базуються три катери класу «Гюрза»). І справді, що річковим катерам, не пристосованим до сильних штормів, робити на Чорному морі? Це раціональне рішення Генерального штабу – з одного боку. З іншого – був прецедент переходу двох українських кораблів через Керченську протоку 23 вересня 2018 року. Тоді корабель управління українських ВМС «Донбас» і буксир «Корець» також супроводжували катери ФСБ РФ. Варто додати, що після захоплення Росією в 2014 році «Донбас» повернули Україні у вигляді порожньої бляшанки. Навряд чи він сильно підсилив боєздатність ВМС України на Азові. Інша річ – два катери класу «Гюрза» «Бердянськ» та «Нікополь», останній з яких був прийнятий до складу ВМС лише у червні 2018-го. Керівництво флоту, покладаючись на прецедент від 23 вересня та статус про вільне користування Керченською протокою, проявило рішучість і вирішило «підвищувати ставки» (хоча ці катери можна було доставити в Маріуполь і суходолом). Росія виявилась категорично проти, не бажаючи посилювати супротивника на Азові.

Українська сторона, ймовірно, передбачала таку реакцію Росії і тестувала «червоні лінії», за які можна переступати. Після «Донбасу» і катерів класу «Гюрза» навесні 2019 року на Азов мали перекинути подаровані США два морські катери класу «Island» (поки що вони перебувають у Балтиморі). Тепер навряд чи їх ризикнуть відправляти за цим маршрутом, а американці можуть задуматися про доцільність передачі зброї українцям, яку росіяни у них просто «віджимають», влаштовуючи інциденти.

Реагуючи на новини з Криму, у Києві проти ночі були послідовно скликані Військовий кабінет та засідання РНБО, де було запропоновано ввести в Україні режим воєнного стану. Цікавий не так факт самої реакції, як масштаб дії. Якби йшлося про морську безпеку держави або недопущення ескалації на фронті, можна було б запровадити воєнний стан у Причорномор’ї, Приазов’ї та на Донбасі. Натомість воєнний стан вводиться на 60 діб на всій території держави.

Хтось розглядає таку реакцію як надмірну. Мовляв, коли в 2014 році Росія масово перекидала через кордон танки (хай навіть із затертими номерами), обстрілювала українську територію з «Градів», а її регулярні війська влаштовували українським добровольцям та збройним силам «котли», цього не робили. Хоча при владі був той самий Порошенко. Натомість сьогодні інцидент справді серйозний, проте за масштабом та потенційними наслідками значно поступається попереднім. Але цього виявилося достатньо для такої рішучої реакції. Невже ми вивчили власні «уроки» і нарешті будемо жорстко відповідати, захищаючи українські інтереси? Краще пізно, ніж ніколи.

Натомість найбільш поширена в російських медіа та підтримана частиною українського суспільства інша версія: Україна зрежисерувала «конфлікт», аби ввести воєнний стан і відтермінувати президентські вибори, оскільки Петро Порошенко не впевнений у їхніх результатах. Ну і заодно – вчинити чергову обструкцію Росії на міжнародній арені. Сценарій реалістичний з огляду на справді низькі рейтинги чинного Президента, але малоймовірно, що Гарант вдався б до такого кроку лише з цією метою.

На думку автора, більш вірогідною є інша версія. Воєнний стан недарма вводиться на всій території держави. Це свідчить про наявність в української розвідки достовірних даних або про військові приготування Росії на Донбасі чи на інших ділянках кордону (наприклад, на Придністровському напрямку), або про заплановані масові акції, що можуть перерости у заворушення.

Слушним приводом для громадського збурення можуть стати як економічні чинники (зростання тарифів на газ), так і релігійні справи. Українська церква от-от має отримати автокефалію. Філарет узяв титул, де позначив собі Києво-Печерську та Почаївську лаври, які є оплотом Московського патріархату в Україні. На минулому тижні Міністерство юстиції скасувало передачу Почаївської лаври УПЦ МП, а сам Порошенко відверто висловлюється про вигнання російських попів з України. Зрозуміло, що Росія не «проковтнула» б цей наступ на «скрєпи», і готує активні заходи у відповідь. У її розпорядженні є бойові групи та козацькі загони, формування яких здійснювалося коштом російських візитерів «за віру».

Вводячи воєнний стан, президент Порошенко перестраховується на випадок масштабної релігійної війни. Тепер він може діяти на випередження та на власний розсуд. Принаймні прикордонники мають усі підстави не пускати в Україну певних осіб з Росії.

Як тепер діятиме Україна на міжнародній арені? По-перше, варто очікувати денонсації договору по Азову. Також є велика ймовірність розірвання дипломатичних відносин з Росією (при збереженні консульських відносин). По-друге, все залежить від варіантів подальшої ескалації у зв’язку з новими обставинами. По-третє, Київ розраховує на беззаперечну підтримку своїх дій з боку ЄС та США (бажано в комплексі з НАТО). Україна вже запросила термінові тематичні засідання в Раді Безпеки ООН та в ОБСЄ. Ймовірно, США пришвидшать імплементацію «драконівського» пакету санкцій проти РФ. Варто очікувати й інших обмежувальних заходів – аж до торговельного ембарго проти Москви. Очевидно, дії країн ЄС будуть м’якшими, проте про зняття санкцій і налагодження «business as usual» можна забути. 2019 рік обіцяє бути навіть більш напруженим, аніж очікувалося.

Валерій Кравченко

Share Button

Леви протистояння

Share Button

Львівська облрада у своїй заяві вимагає від міської влади Львова усунути незаконно встановлені скульптури левів з польського військового меморіалу на Личакові. Сама заява, що свідчить про глибоку недовіру місцевих політиків до Польщі, матиме негативні наслідки для України і не сприятиме зниженню напруги у польсько-українських відносинах.

Заморожений конфлікт на цвинтарі

В українському уряді вважають, що скульптури левів повернулися на цвинтар у грудні 2015 р. незаконно. Зруйнований у 1970-х рр. радянською владою польський військовий меморіал відбудовували у 1989-2005 рр. Акт про прийняття в експлуатацію впорядкованого військового меморіалу підписали 23 червня 2005 р., а про остаточний його вигляд на початку червня 2005 р. домовилися уповноважені президентів України та Польщі Олександр Зінченко і Єжи Бар спільно з секретарем Державної міжвідомчої комісії з питань увічнення жертв війни і політичних репресій Віталія Казакевича та секретарем Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Польщі Анджеєм Пшевозьніком. Згідно з пунктом 2 с) протоколу зустрічі від встановлення скульптур левів тоді вирішили відмовитися.

Зміна вигляду меморіалу можлива, але у разі погодження проекту Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам’яті учасників АТО, жертв війни та політичних репресій (ДМК) і за згоди Львівської міської ради. А поки що чинна ухвала Львівської міської ради №2553 від 13 червня 2005 р. виключає «встановлення скульптур, архітектурних елементів та мілітарних символів, які не обумовлені ухвалами Львівської міської ради».

Перевезенням левів на цвинтар у грудні 2015 р. займався львівський скульптор Орест Дзиндра. З польського боку про свою роль у поверненні левів заявляє Fundacja Dziedzictwa Kulturowego, що вела (і досі веде) роботи з реставрації нагробків на самому цвинтарі. Голова Фундації др. Міхал Лящковський тоді не приховував своєї радості з приводу повернення левів, але у справі написів на щитах, як і деякі львівські поляки, припускав, що вони не будуть відновлені, щоб не дратувати українців. Йдеться про написи «Завжди вірний» і «Тобі, Польще», а також герби Львова і Польщі, що були колись вирізьблені на щитах, які тримають леви, але знищені у 1970-х рр.

Дуже швидко виявилося, що левів встановили незаконно — одного рішення Науково-консультативної ради при Управлінні охорони історичного середовища Львівської міської ради було замало. Під час сесії ЛМР у грудні 2015 р. на порушення при встановленні левів вказав, зокрема, депутат Валерій Веремчук («Народний контроль», раніше Народний Рух України).

Проблему левів на цвинтарі відтоді у ЛМР так і не вирішили — вони перебувають у коробках з дерев’яних щитів в очікуванні на згоду ДМК та депутатів ради, причому в ЛМР з грудня 2015 р., тобто майже протягом трьох років, не зареєстрували жодного проекту ухвали у цій справі. З прийняттям Сеймом РП 22 липня 2016 р. ухвали про «вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян ІІ РП у 1943-1945 рр.» шанси на легалізацію левів у ЛМР і ДМК стали доволі примарними. Натомість, обласна рада виявляє постійний інтерес до цієї проблеми, хоча жодних повноважень у справі впорядкування поховань у Львові не має.

У січні 2016 р. ЛОР прийняла порівняно помірковане звернення до міського голови Львова та правоохоронних органів «щодо ситуації у Львові з незаконним встановленням скульптур левів біля Меморіального комплексу польських військових поховань» — за ініціативою депутата Олега Панькевича (ВО «Свобода»). У тодішньому зверненні депутати наголошували на порушенні процедури встановлення левів через відсутність  висновку Державної міжвідомчої комісії погоджень влади та ЛМР на проведення реставрації скульптур, але не виключали їхньої легалізації і не вимагали демонтажу. Окремо були згадані як «антиукраїнські» і такі, що «можуть ображати національні почуття українців» написи «Завжди вірний» і «Тобі, Польще», хоча й вони були знищені майже 50 років тому.

Недовіра і страх перед польським імперіалізмом

У серпні 2018 р. з’явився проект другого звернення ЛОР, теж авторства Олега Панькевича, приводом для якого стала спроба групи громадян Польщі «визволити» левів від деревяних щитів, які їх закривали. Вже тоді Панькевич пропонував вивезти левів з цвинтаря. Проте, замість проекту звернення Панькевича ЛОР підтримала ще радикальніший проект заяви, запропонований фракцією Народного Руху України. Цікавим для аналізу видається не лише текст цієї заяви, але й її інтерпретації у Польщі та Україні.

У заяві ЛОР формальними адресатами є правоохоронні органи і посадовці ЛМР. Перших рада просить провести розслідування та встановити осіб, причетних до незаконного встановлення левів. Від других вимагає демонтувати левів «задля уникнення можливих провокацій» та через відсутність правових підстав для їхнього перебування на цвинтарі.

Заява називає дії посадовців ЛМР зі встановлення левів «очевидними зловживаннями» і водночас таврує тих осіб, які брали участь у перевезенні та встановленні левів як «пропольських антиукраїнсько налаштованих», записуючи їх за допомогою цього дивного звороту до категорії зрадників. Відсутність сполучника «і» у цьому звороті між словом «пропольські» та словами «антиукраїнсько налаштовані» підкреслює, що «пропольськість» для авторів заяви, і тих, хто її підтримав і підтримує, автоматично означає антиукраїнськість.

Один з фрагментів заяви вказує на дедалі сильніше переконання місцевих політиків у тому, що нинішній польський уряд намагається проводити щодо України імперіалістичну політику: «Бажання польської сторони все ж розмістити скульптури левів на «цвинтарі орлят» на території Личаківського кладовища у Львові є складовою системної стратегії частини польського політикуму, спрямованого на експлуатацію шовіністично-імперських настроїв, у тому числі щодо Львова».

Попри те, що у заяви були передусім внутрішньоукраїнські адресати, наявність у тексті цих звинувачень на адресу польських політиків і визначення левів як «пам’ятників польської окупації Львова» підсилило обурення польського уряду, політиків і частини суспільства закликом до усуненням левів з цвинтаря. Варто додати, що термін «польська окупація» відносно території ЗУНР є неприйнятним для багатьох польських політиків, громадських діячів та істориків і вже давно викликає в них бурхливі заперечення.

Водночас, цю заяву польські медіа інтерпретували, маючи справу не з оригіналом, а з повідомленнями інформагенцій. Більшість медій подали інформацію про заяву без викривалень, проте журналіст порталу щоденної газети Rzeczpospolita, маючи справу з таким повідомленням, неумисно, мабуть, сплутав у своєму матеріалі обласну раду з міською і назвав свій матеріал «Львів вимагає усунення «символу польської окупації»». Портал тижневика Do Rzeczy обласну раду з міською не плутав, але заголовок його новини так само вводить в оману читача – «Влада Львова усуне левів з Цвинтаря Орлят». Як наслідок, польські читачі цих порталів могли потрактувати заяву ЛОР, як реальний намір міської влади Львова усунути левів з цвинтаря, що неодмінно викликало б в них гостру емоційну реакцію.

Натомість, згадки у заяві ЛОР про написи «Завждий вірний» та «Тобі, Польще» у теперішньому часі могли сформувати в багатьох українських читачів враження, що польська сторона прагне відновити ці написи або що ці написи вже були відновлені нею на встановлених левах: «Історично та політично, разом з «мечем-щербцем» ці написи утворюють архітектурний ансамбль, що виходить далеко за межі вшанування похованих, а стає символом використання історії у поточних політичних кампаніях». Варто також звернути увагу на короткий коментар після публікації заяви ЛОР голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, у якому знайшлося таке твердження: «Несподівано, кілька років тому там з‘явилися фігури левів з написом «Тобі, Польща»».

З іншого боку, акцентування у заяві на написах, які колись були на щитах левів, може випливати з глибокої недовіри до польської сторони і побоювань, що вони будуть відновлені у будь-якому разі у разі надання дозволу на повернення левів.

Зміна контексту і ризик для України

Так, різні реакції та інтерпретації заяви ЛОР в Україні та Польщі свідчать про прірву між позиціями сторін у сфері політики пам’яті, але варто звернути увагу і на те, що для України ця заява у час, коли у Польщі відзначають 100-ту річницю повернення незалежності, несе особливий ризик. Відтепер будь-який акт вандалізму чи вибух на польському військовому меморіалі у Львові громадська думка у Польщі припише українським націоналістам, незалежно від того, якою буде мотивація злочинців і ким вони будуть.

Вибух, що стався на цвинтарі 13 березня цього року, кваліфікований згодом слідчими СБУ, як теракт, не викликав у Польщі значного розголосу, але зміна контексту, спричинена цією заявою ЛОР, точно не сприятиме Україні. Організаторів березневого теракту, мешканців Києва, зараз судять у Львові, але цей процес не привертає уваги ані польських, ані навіть українських медій. У разі чергового інциденту громадську думку так само не будуть цікавити результати слідства.

Проте, і спроба «визволення» левів у липні цього року, і недолуга заява ЛОР стали можливими лише тому, що проблеми зі сфери політики пам’яті у польсько-українських відносинах лише накопичуються, а обидві сторони не мають політичної воді до поступок та їх реального і остаточного розв’язання. Більше того, в обох країнах є політичні партії та групи, що живляться конфліктами і роблять ставку на провокування у сфері політики пам’яті протилежної сторони, а реакція останньої, за їхнім задумом, має підтверджувати правильність власної позиції.

На жаль, вичікування, відкладання рішення на невизначений час, сподівання на зміну влади у сусідній країні та на зміну позиції наступною владою стали нормою як у Польщі, так і в Україні.

Д. Б.

Share Button

Конфліктне Азовське море

Share Button

25 жовтня Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо ситуації в Азовському морі. У ній ЄП засудив дії Росії щодо зупинки та огляду українських кораблів. Водночас із тексту та настрою резолюції зрозуміло, що європейські парламентарі схвильовані ситуацією й розглядають Азов як потенційну «гарячу» точку. Зокрема, депутати проголосували за призначення спецпредставника ЄС, який займався б питаннями Криму, Донбасу та Азову, а місії ОБСЄ запропонували поширити контроль за ситуацією і на Азовське море.

Але на цьому в ЄС не планують зупинятися і говорять про можливе посилення санкцій проти Росії, якщо ескалація конфлікту в Азовському морі продовжуватиметься.

Європейський парламент також «висловлює жаль з приводу незаконного видобутку нафти та газу Російською Федерацією на території України; підкреслює можливу небезпеку використання Росією нафтогазових родовищ в Азовському морі після досягнення своєї мети перетворення його на внутрішнє озеро в межах Російської Федерації», – цитує резолюцію видання Європейська правда.

Європейський парламент згадав у резолюції і про незаконно збудований Кримський міст.

Що відбувається?

Серйозні проблеми на Азовському морі почалися ще у квітні цього року. Навесні російські прикордонники почали оглядати практично всі українські та іноземні кораблі, які йшли морем до українських портів або виходили з них.

Формально такі дії російської сторони не порушують жодних законів. Як пояснюють в українській Державній прикордонній службі, російська сторона діє на підставі чинного договору між Україною та Росією від 2003 року.

Василь Серватюк. Фото: dpsu.gov.ua
Василь Серватюк. Фото: dpsu.gov.ua

«Анексія Криму, захоплення Азову та Чорного моря готувались Росією давно. Перша спроба була ще у 2003 році – намір захопити острів Тузла. Тоді завдяки чіткій позиції України та міжнародної спільноти вдалося відбити зазіхання. Але тоді ж, у 2003 році, нас змусили підписати угоду, яка формально зробила Азовське морем внутрішнім морем. На той час здавалося, що це хороша угода для нас, бо 68% території басейну відходило Україні, а 32% – Російській Федерації. Але ця угода зробила Азовське море закритим, внутрішнім морем, яким користуються тільки дві країни», – пояснив під час своєї доповіді на Львівському безпековому форумі заступник голови Державної прикордонної служби Василь Серватюк.

За словами експертів, міста регіону зазнали значних економічних втрат через анексію Криму та конфлікт на Донбасі, а ситуація на Азові ще більше загострює ситуацію. За інформацією BBC, обсяги експортних вантажів українських портів на Азовському морі – Маріуполя та Бердянська – цьогоріч зменшилися на 10%. Через своєрідну блокаду Азова Маріупольський торговельний порт у січні-лютому 2018 року недоотримав 146 мільйонів гривень доходу порівняно з аналогічним періодом минулого року (637 млн грн у 2018 році та 783 млн грн у 2017 році відповідно). Майже 80 мільйонів недоотримав порт у Бердянську (105,6 млн грн доходів за сім місяців цього року проти 185,5 млн грн – минулого).

«Переконаний, події в Азовському морі – це частина спроби Росії економічно задушити Україну. Для цього не потрібне вторгнення. Достатньо зупинити експорт України з Маріуполя та Бердянська. А ще, якби Росія все ж готувала інвазію, це виглядало б так, як зараз виглядає на Азовському морі: підготовка, розвідувальні операції, залякування тощо. Це дії, які ускладнюють розуміння того, що насправді відбувається. Тому дуже важливо мати потугу, аби дати відсіч», – прокоментував ситуацію генерал-лейтенант американської армії у відставці, екс-командувач сухопутними військами США в Європі Бен Ходжес під час Львівського безпекового форуму.

Мілітаризація Азову

«Кожна країна має стратегію. Стратегія деяких країн – це нічого не робити. Донедавна Україна мала таку стратегію стосовно Азовського та Чорного морів. Зараз є розуміння українського уряду, що стратегія має бути [іншою]», – критикує дії України президент американської Jamestown foundation Глен Ховард.

Глен Ховард. Джерело: twitter.com/Leskevicius
Глен Ховард. Джерело: twitter.com/Leskevicius

Після анексії Криму, зважаючи на те, що Керченську протоку почала контролювати РФ, український флот не міг зайти в Азовське море. Донедавна усі завдання з охорони на цій території виконували лише катери державної прикордонної служби України.

«Рік тому під час Львівського безпекового форуму я попереджав про ситуацію в Азовському морі. Український уряд навіть не сприймав дії Росії як загрозу. Це забрало один рік, щоб усвідомити, і тепер позиція уряду є такою, що Україна потребує серйозного представництва військо-морського флоту в тому регіоні», – каже Глен Ховард.

Після постійних затримань Росією кораблів в Азовському морі Україна таки заявила про створення у Бердянську військово-морської бази на Азовському морі. Відповідне рішення Рада національної безпеки та оборони ухвалила у вересні. База мала б почати роботу до кінця 2018 року. Основна заявлена місія – захист портів, безпека судноплавства та нейтралізація російської мінної загрози. Туди поступово почали перекидати частину військової техніки. Зокрема, наприкінці вересня в порт Маріуполя прибуло пошуково-рятувальне судно «Донбас» і морський буксир «Корець». Разом із ними прийшли два малі броньовані артилерійські катери P177 «Кременчук» і P178 «Лубни». Вони і стануть частиною майбутньої військової бази в Бердянську.

Водночас Російська Федерація теж поступово нарощує військово-морські сили в акваторії Азову. За інформацією Міністерства оборони України, там уже є 40 бойових катерів РФ.

«Сьогодні ситуація достатньо серйозна й загрозлива. Наступний крок після анексії Криму та захоплення Донбасу – це захоплення Азову. Сьогодні там більш ніж 120 кораблів та катерів РФ. І ця присутність збільшується останніми днями», – розповів Голова Державної прикордонної служби Василь Серватюк.

Що далі?

Наразі експерти говорять про те, що Україна може втратити контроль над Азовським морем. Щоб цього не сталося, треба негайно діяти у двох напрямках: збільшувати військову присутність та посилювати дипломатичний тиск на Росію на міжнародному рівні.

«Україна спізнилася з діями. Ситуація на Азові буде тільки погіршуватись. Росія демонструє дуже продуману стратегію і сьогодні вона відпрацьовує її. Нині ми (українська сторона. – Ред.) практично відсутні на Азовському та Чорному морях. У нас близько 50 бортів різного призначення, але основне їхнє місце – біля причалів. Це пагубна стратегія для національних інтересів України. Це неправильний підхід. Протистояти ситуації можна тільки чіткими, продуманими й інколи симетричними діями», – переконаний президент української компанії з перспективних науково-технічних розробок у військовій сфері UA.RPA Ігор Кабаненко.

Ігор Кабаненко. Джерело: facebook.com/uarpacluster
Ігор Кабаненко. Джерело: facebook.com/uarpacluster

За його словами, ще вчора Україна повинна була чітко в односторонньому порядку визначити свої територіальні води і виключну морську економічну зону. Цьому немає жодних перешкод, адже це суверенні права прибережної держави. Чому вони досі не реалізовані, не зрозуміло.

«Тільки рішучі дії України за підтримки міжнародної спільноти зможуть нормалізувати ситуацію на Азовському морі, допоможуть зробити його морем, на яке повністю поширюється юрисдикція України, а також відкрити його для кораблів, катерів, мирного судноплавства, для торгівлі з іншими країнами», – говорить Ігор Кабаненко.

Бен Ходжес радить Україні негайно збільшити кількість представників ВМС у Генштабі та українському оборонному міністерстві. Це мають бути люди, які розуміють, що робити, і вони мають мати можливість впливати на прийняття рішень. За його словами, країна також повинна бути готова до доволі жорсткої боротьби.

«Україні, по-перше, потрібно розробити стратегію та політику щодо Азовського моря. По-друге, Україна має боротися за вільну навігацію для своїх кораблів в Азовському морі, щоб Росія їх не зупиняла. Це означає, що Військово-Морським Силам України варто бути готовим до потенційних конфліктів. Українські політичні лідери мають виставити до військових дуже чіткі вимоги, але водночас рішуче захищати їх, якщо щось піде не так. Думаю, США повинні продовжувати підтримувати вас у забезпеченні обладнанням, допомагати з тренуваннями та підтримувати Україну інформаційно на міжнародній арені», – прокоментував Бен Ходжес.

Мирослава Іваник

Share Button

Едвард Лукас: «За нашу і вашу добропорядність»

Share Button

24-26 жовтня, відбувається Львівський Безпековий Форум 2018. Тема форуму – «Економіка війни. Війна економік». Відкрив цьогорічний захід виступ відомого письменника, журналіста та старшого наукового співробітника СЕРА (Центр аналізу європейської політики — неурядова дослідницька організація, США) Едварда Лукаса

Організатори форуму, представляючи спікера, наголошують, що саме він передбачав нахабну агресивність Путіна ще 10 років тому. Едвард Лукас навчався у приватній школі Вінчестер, Лондонській школі економіки та Ягеллонському університеті (Краків). Від 1986 року працював кореспондентом журналу “The Economist” в різних східноєвропейських країнах. З 1996-го – берлінський кореспондент, а в 1998 – 2002 рр. – шеф московського бюро впливового англійського видання. Володіє німецькою, польською та російською мовами. Зараз Лукас віце-президент Центру дослідження європейської політики (Center for European Policy Analysis – CEPA). У 2008-му році Едвард Лукас написав книжку “Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу”. Polukr.net пропонує ознайомитись з основними тезами вступної промови безпекового форуму.

Ми також думали, що в майбутньому не буде серйозних проблем, якими треба буде перейматись. Звісно, це було помилкове мислення.

У 1980-х роках була справжня війна економік, війна, що велася між капіталістичними і традиційними економіками, між Сходом та Заходом. Спершу Захід переживав, що радянська система нас переможе. Адже саме Радянський Союз першим відправив людину у космос. Там все відбувалось в рамках тоталітарної системи, була можливість мобілізувати всі ресурси, чого не могли ми. Тоді були також острахи, що Східна Німеччина окупує або ж економічною потужністю перевищить Західну Німеччину.

Але згодом ми почали дуже непокоїтись, коли виявили фундаментальні слабкості радянської економічної системи. Це відбувалось у часи економічної турбулентності 1970-х років і пізніше, а також на фоні приходу до влади Рейгана та початку процесів глобалізації. Стало очевидно, що наша система працює набагато краще, аніж працювала їхня, і ми набагато сильніші. Ми перемогли під час війни економік в часи холодної війни, і ми перемогли на двох фронтах. А все тому, що наша система була привабливішою, ми надавали кращі послуги, населення було заможнішим. І, власне, через це ми мали економічну потугу, яка дозволила нам робити те, що не міг робити Радянський Союз. Тоді Михаїл Горбачов зрозумів, що треба реформувати систему, і як тільки він почав це робити, система почала розпадатись.

Потім прийшов 1991 рік. Тоді ми думали, що перемогли, що наша система працює, демократія працює, капіталізм працює, а їхня система – нісенітниця. Френсіс Фукуяма назвав це кінцем історії і всі були переконані, що все буде добре, треба тільки продовжувати заробляти гроші. Ми також думали, що в майбутньому не буде серйозних проблем, якими треба буде перейматись. Звісно, це було помилкове мислення.

Ми сформували економічну систему, яка має серйозні проблеми, і яка інколи дає збій. За збої у цій системі розплачуються платники податків. Люди не вірять, що світовою економікою можна керувати ефективно. Коли все добре – заробляють банки, коли все стає погано – розплачуються платники податків. 2008 року ситуація була просто жахливою. Але ми не зробили висновків і не засвоїли усіх уроків цієї фінансової кризи, і так виглядає, що ситуація може повторитись. Я стежу за подіями і мене жахають тенденції, які я бачу.

Я також хочу заохотити вас обдумати деякі нетрадиційні ризики нашої фінансової системи. Є дуже багато чинників, які можуть її похитнути, хоча ми не сприймаємо їх як власне фінансові ризики. Наприклад, варто подумати про це, що наша система аудиту не працює. Якщо бухгалтер приходить в компанію, проводить аудит і каже, що з документами усе добре, вам здається, що компанія процвітає. Але з часом ми бачимо що аудити не працюють. Ще одне занепокоєння – зміни клімату. Всі фінансові центри – це прибережні міста: Шанхай, Дубаї, Нью-Йорк, Лондон тощо. Що буде, якщо пройде такий ураган, як Сенді? Він завдав катастрофічної шкоди Нью-Йорку. Але що буде, якщо потужний ураган просто зруйнує один з фінансових центрів? Ще один ризик – глобальна пандемія. Насправді ми побачили її початки у Гонконгу десять років тому. Це теж може суттєво вплинути на ВВП. Ще одна загроза – кібератаки.

Ми вже звикли до реальності, коли ви заходите в додаток у своєму телефоні і бачите там свої гроші. Звикли купувати акції і бути певними, що фінансова система належно працює і ми отримаємо свій прибуток. Ми звикли, що все йде належним чином. Але ця система може дати збій. Ви пам’ятаєте, що остання фінансова криза була для нас катастрофічною, попри те, що ми мали певні інструменти, аби втримати економіку і добре скоординували зусилля на міжнародному рівні. Але немає певності, що це вдасться зробити ще раз, бо рівень довіри впав.

Погана новина у тому, що є люди, які намагаються експлуатувати нашу слабку фінансову систему і використовують її, щоб напасти на нас. Я уважно придивлявся до використання грошей як зброї, зокрема, з боку Росії та Китаю. Таке їх використання вже не новина. Звичайно, і Брежнєв, і Мао звернулись би до таких інструментів, якби мали можливість, але їхні країни були герметично закриті від решти світу і не могли використати економіку як важіль впливу на Захід. Зараз ми бачимо китайські чи російські компанії величезного масштабу, які працюють у нашій системі, є на фондовій біржі, можуть купувати речі та активи. Вони цілком легальні у нашій системі. І ось тут час хвилюватись.

10-15 років тому, коли я говорив про те, що треба бути обережними з російською пропагандою, люди сміялись

Я стежу за новинами давно. Українці, поляки, мешканці країн Балтії знають, що Росія доволі ефективно впливала на сусідні країни ще з початку 1990-х років. Ці країни попереджали Захід, але ми не слухали. Ми можемо зрозуміти проблеми минулих років, але ми ще не хочемо розуміти проблем, які тільки приходять до нас. Ми виправили проблеми 2009 року – йдеться про великі російські військові тренування, які заскочили нас зненацька. Сьогодні ми маємо свої навчання, ми стали доволі мобільні. Але натомість бачимо інші виклики: стає зрозуміло, що енергетика це теж потужна зброя. Ще у 2003 році, коли я в Німеччині говорив про залежність від Росії, посадовці сміялись і не розуміли проблеми. Зараз ми визнаємо і великою мірою вирішуємо проблему енергетики.

Ми також багато вже знаємо про інформаційні операції. А ще 10-15 років тому, коли я говорив про те, що треба бути обережними з російською пропагандою, люди сміялись. Я про це говорив на початку 2000-х у Британії, у себе вдома, і мене не сприймали серйозно. А зараз я бачу скільки зусиль докладають для боротьби з тролями, з пропагандою і фейковою інформацією. Тож у цьому плані ми покращили свою боротьбу. Раніше це нам здавалось лише таким, що стосується кібер-спеціалістів, а тепер ми розуміємо, наскільки вразливою є ціла держава.

Ці всі процеси ми наче бачимо у задньому склі машини, тобто це те, що ми вже проїхали. Але при цьому ми не дивимось у лобове скло і не бачимо того, що у нас попереду. Тут варто замислитись. Думаю, ми ще не тримаємо руку на пульсі і не зовсім розуміємо, як гроші є основою операцій впливу. Звичайно, можна говорити про шпіонаж, про кіберкомпонент, про інформаційні кампанії тощо, але фундаментально в Росії та Китаї, якщо хочуть, щоб щось відбулось, використовують гроші. Ось це – поле бою, і тут є різні терміни і різні проблеми. І експерти з безпеки не дуже добре знаються на цих термінах. Наприклад, що означає підставна компанія і яка різниця між нею та справжньою, яка роль такої компанії, які правила інсайдерської торгівлі? Наведу приклад. Якщо росіянин – учасник ринку, який продає нафту, але також він сам та через друзів купує похідні нафти, це дуже спокусливий бізнес і він цілком легальний. Але це те саме, що знати, що відбудеться на перегонах і поставити правильну ставку. Росія має такі можливості формувати ринок і ставити такі ставки.

Ми також бачимо зовсім новий бізнес – бізнес торговельних інвестицій.

Раптом ми розуміємо, що колишній кагебіст володіє 5 газетами у Британії і це його інвестиція у Британію. Також бачимо, що китайці купують наш порт. Бачимо цілі сегменти інфраструктури, що продаються чужоземцям, які можуть мати свої мотиви для використання цієї інфраструктури. Або ж будуть використовувати інфраструктуру для політичних дивідендів.

Наприклад, це стосується Північного Потоку-2, завдяки якому Німеччина у дуже вигідній позиції як дистриб’ютор газу в Європі. Це не стандартні шаблони нашого безпекового мислення. Гроші допомагають купувати політичний вплив – прямо або опосередковано, і наша система наразі не вміє цьому запобігати.

Якщо би я сказав, що ми говоримо про безпеку і будемо говорити про скасування ракетного договору між США та Росією, ви би розуміли про що йдеться. Експерти з безпеки на цьому знаються. Ми можемо говорити про інтероперабельність, оперативну сумісність, як перевести наші війська в іншу локацію за кілька днів, а не за кілька тижнів. Ми можемо говорити про санкції, як затиснути Росії паски через події у Солсбері, через Крим чи через Донбас. Ми також любимо говорити про витрати на оборону. Це наша зона комфорту, де ми можемо сперечатися, обговорювати тощо. Але коли ми починаємо говорити про економіку, ми не маємо розуміння, ми покидаємо свою зону комфорту.

Я виявив, як великі американські компанії використовують права клієнтів, аби захищати своїх клієнтів з брудними грішми. Тепер я знаю про росіян та китайців, які проводять інвестиції через великі юридичні фірми. Але коли фірми спитати, від імені кого вони роблять інвестиції, вони пошлються на конфіденційність клієнта. Проте я переконаний, ми маємо право знати, з ким ми стикаємось, хто володіє будівлею, компанією, хто розбудовує інфраструктуру. Я вимагаю прозорості. Я вимагаю того самого, коли говорю з політиком чи дослідником. Але якщо спробувати натиснути у цій сфері, можна зіштовхнутись з Американською юридичною асоціацією, а з ними складно сперечатись. Коли я пробував переконати їх змінити думку, зрозумів, що йдеться про сотні тисяч доларів доходів для їхніх фірм. Так юристам теж вдається зберегти конфіденційність клієнтів. Ми не звикли до розмов з фінансистами, не звикли їм казати, що вони мусять думати, з ким працюють.

Чому, наприклад, росіянин Олег Дерипаска, який нев’їздний у США через методи, якими він розбирався з конкурентами, може зареєструвати фірму на Лондонській біржі? Чому люди, які нев’їзні в одній країні, вільно почуваються в іншій? Так ми починаємо сперечатись з людьми, яких ми не знаємо, про речі, які ми не знаємо. Але ці люди мають досвід, знання, а ще й мають лобі, бо це їхній бізнес. Тому вони чинять опір і залучають політиків, з якими мають контакти, аби захищати цей корумпований аспект нашої економічної системи. Ми не маємо таких можливостей.

Ці ж росіяни та китайці можуть застосувати інші тактичні моменти, як-от підкуп, хабарі, чорний піар, шантаж, залякування тощо. Різними інструментами вони підтримують злочинні бастіони у нашій системі. Ми не маємо сильної позиції, щоб з цим боротися.

То ж що з цим робити? Якщо ви зачепите одного поганого хлопця, то зачепите усю організацію. І це фактично фінансування тероризму. До 2001 року Міністерство фінансів США робило багато, аби боротися зі злочинністю, але, по суті, вони не фінансували боротьбу з тероризмом. Вони впевнювались, аби все було добре вдома, і не цікавились глобальною макроекономікою. Потім вони непогано давали раду з боротьбою з фінансуванням тероризму. Потім вони вирішили застосовувати ту саму тактику для боротьби з корупцією.

Одна з хороших ідей є у США. У Маямі та на Манхеттені ви не можете купити дорогу нерухомість через фіктивну компанію. Має бути конкретна жива людина, яка зареєструє підприємство. Дуже часто люди використовують фіктивні компанії не лише для того, аби купувати дорогу нерухомість. Можна піти далі: якщо за компанією немає конкретної людини, ви нічого не зможете взяти в оренду чи здати. Ви повинні показати обличчя. Якщо за 5 років, наприклад, не з’явилось реальної людини за компанією, нерухомість могла би повертатися у державну власність. Але це порушення Європейської хартії прав людини. Проте якщо ви хочете подати позов, повинні себе розкрити. Це буде важливий фронт нашої безпекової політики на наступні 5-10 років.

Ми повинні позбутись думки кінця 1980-х років, коли вважали, що достатньо просто заробляти гроші, а капітал це щось нейтральне і нічого поганого у ньому немає. Кажуть, гроші не пахнуть. Насправді гроші пахнуть, якщо вони політично заангажовані, або пов’язані з Росією чи Китаєм.

Але ми можемо змінити ситуацію, бо ми визначаємо правила гри для гравців, які присутні на нашому ринку. Ми також маємо пам’ятати про те, що ми самі це дозволили. Я не пам’ятаю, щоб російські танки у Лондоні чи китайські у Нью-Йорку приїхали до фінансових регуляторів і почали вимагати саме такої фінансової системи, яка є зараз. Ніхто нас не змушував, ми самі себе загнали у таку ситуацію. Ми, банкіри та представники фінансової системи, утворили цю ракову пухлину і є причиною нашої політичної вразливості. Ми просто хотіли забезпечити функціонування капіталістичного ринку за найпростіших умов. Тепер ми самі повинні вирішити цю ситуацію і зможемо це зробити з позиції стійкості і рішучості. І ми повинні зробити все можливе, аби підвищити стійкість нашої системи до цих ворожих операцій і ворожого корумпованого впливу. Звичайно, ми можемо це робити шляхом усунення клімату безнаказаності. Але ми також маємо пам’ятати, що вони інвестували трильйони у наші системи.

Якщо ми станемо жертвами гібридної атаки, не має значення, чи це економічна, фінансова чи кібератака, ми повинні бути готовими. Ми повинні використовувати відповідні засоби стримування, а ними можуть бути економічні інструменти. Ми повинні подумати, які наші вразливі сторони, а які – їхні, яку жертву ми готові принести, та на який компроміс погодитись. І ще важливо подумати, як ми будемо подавати посил іншій стороні і говорити: ви зробили те, що нам не подобається, і якщо ви будете продовжувати, ми будемо діяти.

Останнє, що я хочу сказати, стосується українців. Люди з Заходу дуже люблять розповідати щось українцям і читати лекції. Вони закликають зібратись, протидіяти корупції та хабарям. Українці добре це все знають. Я ж хочу наголосити, що корупція би не працювала, якби не було спільників на Заході. Якби ці корумповані спільники не приймали грошей в тих, хто краде їх в українців. Якби ці гроші не знаходили собі місце в європейських банках і не рахувались західними бухгалтерами. Тому, на мою думку, це лицемірство Заходу. Корені корупції не там, де беруться хабарі, а там, куди вони інвестуються. У часи холодної війни говорили «за нашу і вашу свободу», а зараз я би запропонував фразу «за нашу і вашу добропорядність».

Підготувала Мирослава Іваник

Share Button

Чия Конституція краща?

Share Button

Більшість лідерів «президентського рейтингу», окрім бажання зайняти пост очільника держави, сходяться ще й у наполегливому прагненні змінити Конституцію України. Однак час таких ініціатив, поспішність і настирливість їх «просування» ставлять під сумнів щирість намірів ініціаторів «конституційних перегонів».

Конституційна «сверблячка»

Літо й осінь 2018 року, окрім «параду висувань» кандидатів у Президенти, ознаменувалися цікавою особливістю, яка, схоже, стане одним із ключових елементів великої передвиборчої гонки. Навіть нефахівці розуміють, що з дотриманням Конституції в Україні – незалежно від того, хто при владі, – величезні проблеми. Відтак, зміна Основного закону чи його оптимізація під сучасні виклики й справді може стати відправною точкою (однак зовсім не панацеєю!) для вирішення багатьох базових проблем держави.

Слід згадати, що кожна зміна Конституції від часу її прийняття в 1996 році фіксувала певний консенсус політичних еліт. І навряд чи відображала настрої громадян країни, адже жодного разу з ними про це не радились.

У розпал Помаранчевої революції 2004 року зміни до Конституції стали наслідком компромісу між чинною владою та її опонентами і перетворили Україну на парламентсько-президентську державу. Повноваження Президента були обмежені, тоді як парламенту й уряду – значно розширені. Це породило низку суперечностей і навіть конфліктів між різними гілками влади. Врешті в 2010 році Віктор Янукович через Конституційний Суд і ручну більшість у парламенті скасував зміни, повернувши собі розширені повноваження. 21 лютого 2014 року, після втечі Януковича, Верховна Рада України прийняла закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України», відновивши дію Конституції зразка 2004 року.

Жодна з цих змін не вплинула позитивно ні на виконання Конституції, ні на діяльність державної машини. Сьогодні ж протиріччя й конфлікти між різними гілками влади, громадянським суспільством та державним апаратом, корумпованість і невідповідність сучасним реаліям армії чиновників, зрештою, війна з Росією ще більше оголили проблеми, відповіддю на які й справді може бути зміна Конституції. Оскільки країна входить у період передвиборчих потрясінь, у багатьох політиків з’явилася спокуса використати ці протиріччя у передвиборчій кампанії. Адже зміна Конституції – це проста відповідь для виборців, які здебільшого не хочуть слухати про довгострокові плани і програми економічного зростання на 2-3% ВВП на рік.

Косметичні пропозиції від Президента

У перший день нової сесії Верховної Ради Президент України вніс заздалегідь анонсований проект змін до Конституції України.

Законопроект передбачає закріплення європейського та євроатлантичного курсу України в преамбулі Конституції та в статтях 85, 102 і 116, які визначають сферу відповідальності Президента, Кабінету Міністрів та Верховної Ради. Серед змін – і заборона базування Чорноморського флоту Росії в Криму.

20 вересня 321 народний депутат, відповідно до процедури, скерували проект змін до Конституційного Суду. Якщо висновки суду будуть позитивними, обранці зможуть повернутися до розгляду змін до Конституції вже у наступному році.

Така ініціатива свідчить про те, що Банкова остаточно визначилася з іміджем Порошенка – кандидата у Президенти – та загальною стратегією кампанії. Чинний глава держави буде позиціонуватися як «найбільший та особистий ворог Кремля». Всі інші основні кандидати будуть означені або як «агенти Путіна», або як ті, у кого забракне сил, уміння чи інших якостей, щоб протистояти агресору. Відтак, голосування на виборах за іншого кандидата, окрім Порошенка, за такою логікою – опосередковане підігрування путінському режиму. Кампанія на протиставленні – єдиний вихід для кандидата з не найбільшою підтримкою та високим антирейтингом. Рекламні біг-борди про церкву, армію та мову, які з середини літа почали з’являтися по Україні, також дають змогу окреслити основні цільові групи, на які будуть скеровані меседжі кандидата. Це прозахідний, патріотично налаштований електорат Заходу і Центру України. При цьому така політика опосередковано мобілізовує електорат найбільш бажаного для Порошенка опонента в імовірному другому турі – представника виборців південно-східного регіону – Вадима Рабіновича чи Юрія Бойка.

Крім цього, такий хід нав’язує всім іншим опонентам – у першу чергу Тимошенко та Гриценку – заздалегідь невигідну для обох потребу встрявати в дискусію про війну, армію та НАТО.

Водночас така ініціатива Президента доволі сумнівна з погляду ефективності і навряд чи реально наблизить Україну до європейської спільноти і НАТО. Адже набуття членства в обох інституціях – дуже віддалена перспектива, і залежить вона зовсім не від політичних декларацій. Крім того, як справедливо зауважив філософ Сергій Дацюк, такі зміни до Конституції суттєво звужують стратегічні можливості України в довгостроковій перспективі, нівелюючи значення Основного закону країни.

Новий курс Тимошенко на кардинальні зміни

Якщо ініціативи Порошенка у найгіршому разі можуть виявитися просто недієвими, то процес, який ініціювала Тимошенко, може призвести до драматичніших наслідків.

15 червня, під час Форуму «Новий курс України», ініціатором та модератором якого була Юлія Тимошенко, політик заявила про намір повністю переписати Конституцію, докорінно змінивши при цьому державний устрій країни.

Через місяць політик деталізувала: «Сьогодні команда з понад 60 експертів, конституціоналістів, політологів, політиків, які є частиною інтелекту нашої країни, вже працюють над текстом».

Хоча детальних змін до Конституції від Тимошенко (втім, як і переліку експертів, які над ними працюють) немає, уже відомо, що, відповідно до цих планів, Україна має стати унітарною республікою з парламентською формою правління «канцлерського типу». Також планується ввести пропорційну виборчу систему за відкритими регіональними списками у два тури. Це дасть змогу партії-переможниці самостійно формувати уряд, отримавши після виборів просту більшість у парламенті. Тобто партія, що займає перше місце на виборах, отримує 226 голосів у парламенті. Натомість опозиції буде надано можливість самостійно формувати керівництво комітетів і створювати тимчасові слідчі комісії з проблемних питань. Крім того, ініціатори нового суспільного договору та нової Конституції пропонують знизити прохідний бар’єр до парламенту до 2%.

Найбільшої критики серед конституційних ініціатив Тимошенко зазнала пропозиція перенесення фактичного осердя влади у парламент. З огляду на значне зростання рейтингів таких реваншистських політичних сил, як «Опозиційний блок» Бойка-Ахметова та «За життя» Мураєва-Медведчука, новий парламент після 2019 року буде більш проросійським. І якщо внаслідок реформи імені Тимошенко він ще й отримає право формувати виконавчу владу, то загальний вектор розвитку країни може розвернутися на 180 градусів у бік Кремля.

Адепти швидких і рішучих змін суспільного порядку дуже спритно об’єднали опонентів під загальним ярликом «архаїзатори», що є банальною і не зовсім чесною підміною понять у навколонауковій дискусії про надзвичайно прагматичні речі.

Частина «політичних» (тобто розрахованих на широкі верстви населення, а не на інтелектуалів) аргументів апелюють до, на мою думку, суто стилістичного звороту про те, що, на відміну від конституцій США чи Франції, Конституція України була ухвалена Верховною Радою від імені народу, а не безпосередньо самим народом як суб’єктом. Адже стаття 5 Конституції чітко стверджує, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Прикметно, що два найвідоміших учасники групи експертів із розробки нової конституції – Дацюк і Матвієнко – практично синхронно виступили з нищівною критикою ініціативи Банкової щодо внесення змін у Конституцію про ЄС та НАТО. І їхні зауваження (звичайно ж, у кожного – з власними конотаціями та акцентами) надто вже перегукуються з подібними аргументами партійних спікерів «Батьківщини».

Потенційну небезпеку задумів Тимошенко дещо врівноважують закономірні сумніви у щирості намірів кандидатки реалізувати ці плани. І справді, зважаючи на політичну біографію Юлії Тимошенко, складно припустити, що вона готова поділитися хоча б дещицею влади з будь-ким.

Водночас широкий суспільний дискурс навколо питань змін до Конституції дає можливість Тимошенко суттєво тиснути на новообраного Президента у разі програшу, а також – що важливіше! – дозволить ініціювати об’єднавчі процеси навколо своєї партії в парламенті-2019. Сьогодні ж широке суспільне обговорення ініціативи Тимошенко – це вивірений політтехнологічний хід, який дає їй шанс неабияк розширити електоральне поле. В умовах значного антирейтингу навіть 1-2% додаткових голосів від інтелектуалів, які повірять у наміри кандидатки, можуть стати вирішальними.

Натомість подібні ініціативи партії Ляшка чи кандидата в Президенти Сергія Тарути – це, швидше, данина політичній моді. Зміни до Конституції стають необхідним атрибутом президентської передвиборчої кампанії. І не можна сказати, що політизація справді важливого й необхідного процесу йде йому на користь. Адже наявність елементів змін до Конституції – навіть найправильніших і найадекватніших – у передвиборчій програмі кандидата автоматично скорочує довіру до такої ініціативи на користь прихильників інших кандидатів у президенти. Відповідно, зміни до Конституції для України, а не «під кандидата», стають ще менш імовірними, ніж до виборів.

Віктор Біщук

Share Button

«Без помісної церкви Україна не буде мати довершеної архітектури свого духовного і політичного життя», – релігієзнавець Андрій Юраш

Share Button

На соборі Вселенської патріархії у Константинополі (Стамбулі) 11 жовтня єпископи вирішили продовжити процедуру надання Україні томосу – автономії в управлінні помісною церквою. Сам документ не надали, бо для цього треба мати обʼєднану церкву. Наразі в Україні діє три православні церкви: Українська православна Київського патріархату (УПЦ КП), Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) і Українська автокефальна церква (УАПЦ). Після їх обʼєднання може бути томос єдиній Українській православній церкві.

Також Вселенський патріархат Варфоломій зняв анафему (відлучення від церкви) з глав УПЦ КП Філарета і УАПЦ Макарія. Це означає, що УПЦ КП та УАПЦ тепер підпорядковані Константинопольському патріархату та визнані канонічними (легітимними). Зате визнано нелегітимною анексію Київської митрополії Російською православною церквою (РПЦ) у 1686 році. Від початків незалежності в Україні діяли дві великі православні церкви: УПЦ МП, підпорядкована РПЦ, та невизнана РПЦ КП. У квітні Україна звернулася до Вселенського патріарха з проханням надати країні право на обʼєднання цих церков в одну. Наразі за обʼєднання висловилися всі єпархії УПЦ КП, УАПЦ та 12 із 90 єпархій УПЦ МП. Коли чекати на визнання канонічності української православної церкви і його значення Polukr.net розпитав релігієзнавція, директора департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України – Андрія Юраша.

– Коли саме Українська православна церква отримає автокефалію?

– По-перше, українська церква і так є незалежною від 1989 року. Зараз йдеться про визнання канонічності українського православʼя в системі помісних православних церков. Це інша площина. Вона теж важлива. Без неї православні церкви, які існують в Україні 29 років, не мали можливості повноцінно функціонувати як визнані.

По-друге, досі була можливість спекуляцій про внутрішньоукраїнський роздріб. Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) весь час наголошувала, що вона – єдина канонічна православна структура в Україні. А УПЦ КП і УАПЦ – розкольники. УПЦ МП не визнавала українські церкви. Тобто зараз відбувається процес визнання. Ми позбуваємося цієї спекулятивної площини неканонічної церкви.

Оскільки 11 жовтня визнано глав УПЦ КП і УАПЦ, то це означає, що більше немає приводів для цих спекуляцій зі сторони РПЦ. А ті, хто намагаються на цьому грати, то самі себе переводять у статус розкольників.

– Які ще етапи потрібно пройти для створення єдиної Української православної церкви?

– Зараз головне – оформити нову церковну структуру. Тобто обʼєднати усі православні церкви України. За це цілком виступають УПЦ КП, УАПЦ і частина УПЦ МП. Говорити про 100% об’єднання всіх православних в єдиній помісній українській церкві я б не став, але це буде суттєва зміна.

Після надання томосу матимемо в Україні дві канонічні православні церкви – УПЦ та РПЦ. Кожен православний в Україні тоді зможе обирати не між неканонічною українською і канонічною російською, а між двома визнаними церквами.

– Може, відомі настроїв у парафіях УПЦ МП щодо цього переходу? Який відсоток готовий перейти?

– Важко говорити про відсоток, але маємо соціологічні дослідження. Останні дані «Фонду Разумкова» свідчать, що в Україні 37% парафіян УПЦ МП готові перейти до канонічної помісної Української церкви. 41% категорично проти. А 22% не визначилися. Тож кількість прихильників і противників приблизно рівна. Таким чином будуть дуже активні процеси в рамках УПЦ МП.

Буде розкол цієї церкви. Але, думаю, 60-70% парафій УПЦ МП готові до переходу в помісну українську церкву.

– Хто має вирішальну роль щодо переходу кожної парафії з одного патріархату до іншого – церковні патріархи чи релігійна громада?

– Звичайно, парафіяни. Згідно з українським законом, саме громада є центром релігійного життя. Це самоутворена спільнота, яку не творять згори, а будують знизу. Їй тільки дають благословення зверху. Тому вона має теж право юридичної особи на все церковне майно. Будуть збори громад, які й вирішуватимуть, яка має бути перспектива для кожної з парафій.

– Як щодо загроз – захоплення церков, сутичок між членами громад, які не вирішили, до кого приєднатися?

– Якщо діяти по закону, то не має бути жодних проблем. Але, на жаль, в нас є деструктивні сили, які не хочуть визнання УПЦ. Є стаття закону, яка чітко пояснює, що кожна громада вільна у волевиявленні. Тому немає перепон, щоб зібрання громади змінило підпорядкування від однієї церкви до іншої. Якщо за це буде понад 50% тих, хто складає громаду. Звичайно, у такій ситуації може знайтися меншість, яка не захоче визнавати перепідпорядкування і спробує перешкодити в судовому чи насильницькому порядку. Думку цієї меншості можуть взяти на озброєння ті, хто хоче дестабілізації ситуацію в Україні.

– Які найбільш реальні кроки може тепер робити Москва, щоб протидіяти в надані томосу чи завадити переходу громад?

Москва ніколи не припиняла перешкоджати автокефалії України і буде робити все, щоб громади не переходили в єдину Українську церкву. Це зрозуміло. Тепер Москва буде опиратися на своїх переконаних послідовників в Україні та спробує переконати їх, що тільки вона має рацію. Тобто спробує показати свою винятковість. Уже зараз від багатьох богословів РПЦ звучать думки, що треба ледь не накласти анафему на всіх українських церковних діячів. Ба навіть на патріарха Константинополя Варфоломія. У РПЦ кажуть, що треба припинити спілкування РПЦ із Константинополем.

РПЦ буде надалі намагатися замкнутися в своєму просторі та впливати на свідомість своїх парафіян. Це будуть ідеологічні моменти. А також матеріальні, які завжди використовує Росія в таких ситуаціях, – підкуп. Наприклад в храмах, які вже перейшли з УПЦ МП до УПЦ КП, запущено програму побудови альтернативних храмів. Але одна справа втілювати таку програму на рівні кількох десятків церков, а інша – тисяч, які будуть переходити. Це навряд чи їм вдасться зробити. Тому весь комплекс організаційних заходів буде запущений і відповідно до нього Росія буде діяти у жорсткий і категоричний спосіб, але без потрібних їй результатів.

– Чи є матеріальна зацікавленість керівників парафії залишаться або переходити до української помісної церкви?

– Якщо дивитися абстрактно і теоретично, то не виключав би цього. Будь-яка зміна юрисдикції буде пов’язана з тим, що частина парафіян її підтримає, а частина – ні. Тобто існуючі зараз єпархіальні утворення можуть бути ще більше розділені на дрібніші. Таким чином кількість громад буде збільшена, але чисельність парафіян у громадах – зменшена. Тож кількість грошей від громади буде меншою, тому глави парафій будуть старатися втримати або перетягнути побільше парафіян із собою.

– Виглядає, що через Українську помісну церкву стався розкол між московським та константинопольським патріархатом?

– Після вересневого синоду Вселенського патріархату Москва перервала спілкування на рівні єпископатів. Відтоді Московський патріарх Кирило не поминає під час богослужінь патріарха Вселенського Варфоломія. Москва заборонила також участь своїх духовних осіб там, де беруть участь єпископи Константинопольської церкви. Зараз, 15 жовтня, буде синод РПЦ в Мінську, де, ймовірно, буде прийнято рішення про повне переривання відносин із вселенським патріархатом. Про це вже практично відкрито заявили у РПЦ. Це буде означати, що Москва перериває єднання і забороняє своїм віруючим брати участь у богослужіннях духовенства константинопольського патріархату.

Це шлях Москви в нікуди, який відгукнеться РПЦ в самоізоляцію і заганянням себе в гетто. Це фактичний відхід і перетворенням РПЦ в розкольників, проти яких вона так багато років виступали в Україні. Досі Москва цинічно працювала на неможливість воззʼєднання православних церков в Україні, а тепер показала справжню суть.

РПЦ робить кроки, щоб перервати відносини з вселенським патріархатом і спробує закликати всі інші православні церкви світу це зробити. Фактично йдеться про створення паралельної системи у світовому православʼї. Фактично РПЦ себе самоізолює і стає розкольником.

– Що для України означає це визнання православної помісної церкви? Це крок до унезалежнення від Росії, як сказав президент Порошенко?

– Так, це ще одне підтвердження нашої незалежності. Україна – країна, в якій домінує православна традиція. У всіх державах, де діє така традиція, як то Греція, Болгарія, Румунія чи Грузія, – діє теж історична спадковість. Утворення помісної церкви – логічний наслідок політичних процесів в кожній країні. Це таке влаштування церковної системи, починаючи від Римської імперії. У межах західної частини була західна римська церква, а в межах східної – східні. Як то Антіохійська, Александрійська чи Константинопольська. Ця схема має більш, ніж тисячолітню історію. Україна повторює цей шлях. Підтверджує базові засади православної ідеології. Без утворення помісної церкви Україна не буде мати довершеної архітектури свого духовного і політичного життя. Тому це був логічний крок.

Але в цьому є ще одна трагічна історія для РПЦ. Це фактичне визнання Константинополем, що традиція української православної церкви походить від хрещення Києва 988 року. Москва намагалася досі починати свою історію саме з цієї дати. Тепер вона втрачає можливість претендувати на цю частину історії Київської Русі, на 988 рік як час свого заснування і на всю спадщину Київської Русі до середини XVІ століття.

Саме тоді від Київської митрополії відділилася Московська церква, а не навпаки. Москва отримала свою автокефалію у 1589 році. Це фактично на половину зменшує історію Московської патріархії. Це одна з причин, чому Москва так опирається цьому процесу.

РПЦ розуміє, що втрачає історичний канонічний грунт і більше не може претендувати на лідерство в православному світі. Москва досі боролася за першість із Константинополем, та намагалася заперечити, що є рядовою помісною православною церквою. Тепер вона ж іде до того, що не визнає самого Константинополя, і сама перетворюється на роскольницьку паралельну структуру.

Розмовляв Ігор Тимоць.

Share Button

Приховані ігри кандидатів

Share Button

Кандидати-спойлери, радикалізація передвиборчих гасел і жорстка поляризація виборців. Такі основні прикмети гри на «низьких» відсотках основних кандидатів у Президенти України.

Фактично, виборча кампанія в Україні стартувала наприкінці липня, коли команда Юлії Тимошенко презентувала «Новий економічний курс». Станом на початок жовтня про бажання висунути свою кандидатуру оголосило трохи більше десяти політиків. Очікується, що до формального старту кампанії їх коло розшириться до трьох-чотирьох десятків.

Однак варто розуміти, що справді президентською ця виборча кампанія буде лише для трьох, можливо, чотирьох кандидатів. Для всіх інших вибори Президента України – це можливість наростити політичний капітал під парламентські вибори, вдало стартувати у великій українській політиці, або ж просто заробити гроші. Але принаймні для трьох кандидатів майбутні вибори стануть вирішальним етапом у їхній політичний кар’єрі. Мова перш за все про чинного Президента Петра Порошенка, незмінного фаворита президентських рейтингів Юлію Тимошенко та умовного кандидата від Сходу України, а точніше – представника виборців, що раніше голосували за висуванців Партії Регіонів. На консолідацію цього електорату сьогодні претендують Юрій Бойко або Вадим Рабинович. Саме між ними розгорнеться найзапекліша боротьба, в якій особливе місце заготовлене для не зовсім чесних і прозорих стратегій, спрямованих на пониження рейтингу конкурентів.

Основні кандидати вже визначилися і з офіційними стратегіями, і з контрзаходами проти суперників. Якщо офіційні гасла виголошуватимуть самі кандидати, то для «сірих» стратегій будуть залучені «дружні» кандидати, тіньові штаби і другорядні спікери.

Петро Порошенко: не Томосом єдиним

Схоже, після осінніх замірів рейтингів у команді Петра Порошенка остаточно змирилися з тим, що в другому турі виборів чинному Президенту доведеться зустрітися з Юлією Тимошенко. До того на Банковій намагалися дотримуватись умовно робочої версії про підтягування єдиного кандидата, якого Порошенко гарантовано перемагав би в другому турі виборів, – Юрія Бойка. Однак нездатність колишніх регіоналів (а точніше – їхніх спонсорів) домовитися між собою під «лагідним» управлінням Банкової суттєво знижує шанси на реалізацію такого сценарію. Відтак, основним, найбільш імовірним і найбільш небезпечним конкурентом для чинного Президента залишається саме Тимошенко.

Петро Порошенко. Фото: POLUKR.net / Андрій ПоліковськийПетро Порошенко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Основний рецепт протидії цьому супернику, на думку політтехнологів Банкової, яких очолює народний депутат і давній соратник Президента Ігор Гринів, – у чіткому позиціонуванні Петра Порошенка як єдиного прозахідного патріотичного кандидата. Така лінія, звичайно ж, звужує його електоральну базу, однак дозволяє «зібрати» власну цільову аудиторію й відсіяти всі інші. Починаючи з літа 2018 року, риторика Президента стає все більш патріотичною. Замість перерізання стрічок та відкриття шкіл Президент обіцяє «десятиріччя української мови» й відвідує у Львові презентацію книги Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава (Шевчука). Томос на створення помісної церкви, закон про мови, розрив договору про дружбу з Росією, підкреслено агресивна риторика стосовно Путіна, ініціатива щодо закріплення в Конституції намірів вступу в ЄС та НАТО – навряд чи такі кроки додадуть Порошенкові популярності на Сході чи Півдні України. Однак можуть принести голоси тих, хто вагається на Заході чи в Центрі. Зрештою, рекламні площини з невибагливими гаслами про армію, мову і віру, що почали з’являтися по всій Україні в другій половині літа, чітко окреслюють стратегію Президента. Так само, як і цільову аудиторію, на яку ці гасла спрямовані.

У результаті виборцям буде запропоновано вибір між «можливо неідеальним», але патріотичним Порошенком і іншими кандидатами – «ставлениками Москви». Команда чинного Президента намагається «застовпити» усі чутливі для патріотично налаштованого електорату теми: церква, мова, армія тощо. Іншим учасникам перегонів залишається або ігнорувати ці теми, або ж іти у фарватері інформаційної політики Банкової. Тому економічні ініціативи Тимошенко не особливо небезпечні для стратегії Порошенка, адже наразі ці політики апелюють до абсолютно різних верств виборців.

Поділяй і… вигравай!

Зворотна сторона такої стратегії – різка поляризація кандидатів і, відповідно, їхніх виборців. У відчайдушній ситуації, в якій перебуває Президент (недостатня підтримка виборців, найвищий серед топ-політиків рівень антирейтингу), виходом може бути лише «гра на негативі» та максимальне пониження рейтингів основного конкурента. Якщо технологам Порошенка не вдалося вивести в другий тур проросійського кандидата, вони намагатимуться максимально заштовхнути в цю нішу Тимошенко. Представники політичної сили Президента не втрачають жодної нагоди, щоб не нагадати виборцям про приязні зустрічі Тимошенко з Путіним, чи звинуватити лідера «Батьківщини» (у більшості випадків – небезпідставно) у зв’язках з агресором.

Така тактика неодмінно призведе до зростання градуса напруги на політичній арені та максимальної поляризації виборців. Адже будується вона на апелюванні до емоцій, а не до логіки.

Звісно ж, зіграють свою роль і технічні або умовно технічні кандидати, висування яких має розмити електорат Тимошенко. Хоча в нинішній ситуації це технологія першого туру виборів. Окрім дрібних кандидатів та політичних проектів (які, треба зауважити, не виправдали сподівань і витрачених коштів), найбільшу небезпеку для Тимошенко мав би становити гіпотетичний об’єднаний кандидат від «дуету» Гриценко-Садовий. Опозиційний кандидат із радикальною риторикою й дієвими партійними структурами по всій Україні міг би забрати у Тимошенко кілька відсотків голосів, які могли б стати вирішальними для проходження в другий тур. Це зрозуміли і в штабі Тимошенко, тому в останні місяці критика Гриценка з боку оточення Тимошенко була не меншою (якщо не більшою), аніж із Банкової.

Василь Гацько, Андрій Садовий. Фото: samopomich.ua
Василь Гацько, Андрій Садовий. Фото: samopomich.ua

Не дочекавшись згоди від лідера «Громадянської позиції» Андрій Садовий оголосив про об’єднання зусиль з партією  «Демократичний альянс» Василя Гацька. Однак, зважаючи на рейтинги обох політсил та їх лідерів, йдеться швидше про спільний похід на парламентські вибори. Такий союз є ситуативно взаємовигідним, оскільки «Самопоміч» нещодавно втратила потужну столичну організацію партії, натомість в «Демальянсу» загалом слабко розвинуті структури в регіонах, окрім Київської області.

Однак, найімовірніше, боротьба в другому турі все ж точитиметься між чинним Президентом та екс-прем’єр-міністром. Тому питання технічних кандидатів вже не настільки актуальне. Всі вони залишені напризволяще й більше турбуються про те, як «донести» особисті рейтинги до старту парламентської виборчої кампанії.

Юлія Тимошенко: все для перемоги

Натомість політичні «страхи» «Батьківщини» та її лідера полягають в іншому. Маючи достатньо високий негативний рейтинг, Юлія Тимошенко опинилася в ситуації, коли прогнозованих голосів для гарантованої перемоги недостатньо. А взяти додаткові – ніде. Саме тому команда Тимошенко наважилась на доволі ризикований і навіть авантюрний крок – винесення на широке обговорення радикальних змін у системі державного управління. І 3D-принтери, і блокчейн-технології на службі в бюрократів, і канцлерська республіка – все це намагання Тимошенко знайти нового виборця серед середнього класу та інтелектуалів. Спроба, слід визнати, доволі ризикована, адже це найбільш невдячний виборець, який і на вибори рідко ходить, оскільки давно зрозумів, що від держави йому годі чекати чогось надзвичайного. Тим більше, що навіть побіжний аналіз «нового курсу» від Тимошенко виявив у ньому велику кількість ляпів та помилок.

Викликають сумніви й політичні інструменти, які пропонує впровадити Тимошенко: від двотурових парламентських виборів – до фактичного скасування посади Президента. Відтак виникають обґрунтовані підозри щодо щирості намірів кандидатки імплементувати весь запропонований масив змін у разі її обрання. Зайве говорити, що, відповідно до Конституції, економічні й фінансові питання – не в компетенції Президента. Однак цей фактор ніколи не зупиняв жодного з українських президентів.

Юлія Тимошенко. Фото: POLUKR.net / Андрій ПоліковськийЮлія Тимошенко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Кандидатка від «Батьківщини» намагається не встрявати в теми, які їй нав’язують опоненти, – щодо церкви, мови чи історичної пам’яті, – оскільки це не ті сфери, які можуть додати їй підтримки. Діалог зі своєю аудиторією плюс намагання вийти на нові електоральні поля – ось основне завдання Тимошенко. Натомість критикою опонентів займаються соратники Тимошенко.

Звісно, кожна виборча кампанія – особливо в Україні – набагато багатогранніша і драматичніша. Однак описані схеми є ключовими у боротьбі двох кандидатів за посаду Президента. І навіть кілька відсотків, отриманих або (ще ліпше) «відбитих» у опонента, можуть стати вирішальними у цій великій грі на пониження.

Віктор Біщук

Share Button