понеділок, 18 Червень, 2018
pluken

polukr

Історія, яка єднає: українські та польські дослідники дискутували про Львів як столичне місто

Share Button

ХІV Українсько-польська наукова конференція «Львів: місто – суспільство – культура», яка відбулася 24-25 травня 2018 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка, об’єднала провідних дослідників обох держав довкола дискусій про історію столиці Галичини як міста, яке у різні періоди було осередком політичного, інтелектуального та культурного життя різних народів.

Традиція проведення наукового зібрання доволі тривала: конференції під такою назвою відбуваються з 1992 року почергово у Львові та Кракові. За цей час вони здобули визнання наукової спільноти як важливий форум для представлення та обговорення результатів досліджень з історії Львова. На сьогодні це найбільш тривала українсько-польська конференційна співпраця. За результатами попередніх конференцій опубліковано десять томів матеріалів. Одинадцятий том підготують за підсумками цьогорічного форуму, який був присвячений проблематиці Львова як «столичного міста».

«Багатовимірність культурного, суспільного, історичного життя Львова завжди продукує потребу нового дискурсу, – зазначила проректор з науково-педагогічної роботи та міжнародної співпраці ЛНУ ім. Івана Франка Марія Зубрицька. – Насправді ми маємо небагато досліджень саме з цього ракурсу (Львова як столичного міста. – Авт.), і я сподіваюся, що доповіді, обговорення, обмін думками якраз доповнять науковий дискурс Львова як міста культури, міста освіти, міста науки, – ще й як міста бурхливого громадського життя».

Упродовж роботи наукового форуму його учасники розглянули «столичність» Львова з двох перспектив: як частину місцевої культурної та інтелектуальної традиції, а також крізь призму конкретних історичних подій, коли Львів був фактичною столицею (як-от у часи Галицько-Волинської держави чи Західноукраїнської Народної Республіки) або ж перебував у статусі центру великих адміністративно-політичних утворень у складі різних держав.

Один із співорганізаторів наукового зібрання, заступник декана історичного факультету Львівського університету Мар’ян Мудрий у коментарі «Polukr.net» зазначив, що для кожної конференції з «львівського циклу» організатори шукають теми, які об’єднують вчених і дають конкретні наукові результати, тобто «формують тези і думки, що будуть відкривати мисленнєві, історіографічні та джерелознавчі перспективи для подальших наукових досліджень».

Щодо цьогорічної конференції, то, за оцінкою організаторів, її результати навіть перевершили очікування, адже питання столичності Львова на науковому, конференційному рівні розглядалося вперше. А відтак, теми доповідей абсорбували широкий спектр ключових аспектів життя міста упродовж століть – духовний, соціальний, культурний, політичний, економічний. Вчені провідних установ України та Польщі розглянули місто в контексті інших європейських культурних та політичних столиць з усіма їхніми перевагами та недоліками – Києва, Відня, Варшави, Кракова, Праги тощо.

«Коли ми спершу говорили про столичність, то навіть не задумувалися, що це поняття може існувати на дуже багатьох рівнях. Львів у надзвичайно різних контекстах і в різні епохи міг виступати столицею практично для всіх народів, які тут мешкали, – українців, поляків, вірмен та євреїв. Звичайно, кожного разу в різних аспектах. Зокрема, політичних та державних – як це є у випадку українців, коли йдеться про Галицько-Волинську державу чи Західноукраїнську Народну Республіку. Поряд із цим Львів також був столицею і для інших народів, якщо говорити про столицю інтелектуальну, про місто, яке давало прихисток, об’єднувало людей», – зазначив Мар’ян Мудрий.

Практичні напрацювання цілої серії спільних форумів мають прямий вплив на формування наукової та громадської думки в Україні, Польщі та інших країнах, а також сприяють історичному порозумінню між державами. Про це свідчать численні покликання на дослідження науковців, які раніше брали участь у конференціях з цього циклу.

«Низка спільних конференцій якнайкраще сприяє процесові українсько-польського порозуміння. Ми бачимо багаторічний приклад існування середовища українських та польських вчених, а також науковців з Австрії, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, які досліджують цю проблематику. Кожен учасник наших форумів – а це люди, які мають надзвичайно широке коло наукових зв’язків, – стає у своїх інтелектуальних осередках носієм знань про Україну», – зазначив Мар’ян Мудрий і додав, що неодноразово був свідком того, як у різних виступах та різних текстах вчені включали у порівняльні контексти аргументи й матеріали з попередніх конференцій.

Втім, завданням конференції є не лише напрацювання конкретних наукових матеріалів, а й формування певних логічних конструкцій щодо того, як слід вивчати історію Львова. Уже зараз дослідження, які були представлені на попередніх конференціях, увійшли до енциклопедичних видань про Львів та Львівський університет.

«Напрацювання конференції активно проникають у публічну сферу. Це справа не миттєва і часто інерційна, але помилково було б вважати, що думка не керує світом. Практика показує, що думки, які формує ця конференція, творять хороше поле для добросусідських стосунків між Україною та Польщею, і насамперед створюють інтелектуальні, товариські середовища. Часто від конференції відбруньковуються окремі групи, які усвідомили, що про складні речі можна говорити дуже зрозуміло, приязно, не виставляючи рахунків минулому, а навпаки – намагаючись перетворити його на майбутнє», – наголошує Мар’ян Мудрий.

Розширення парадигми і категоріальної бази наукових досліджень можна вважати ще одним вагомим здобутком конференції. Ректор Педагогічного університету у Кракові Казімєж Карольчак у коментарі «Polukr.net» назвав основним результатом цих наукових форумів великий поступ у сфері досліджень історії Львова й інтенсифікацію співпраці між українськими та польськими істориками.

«Коли ми розпочинали серію цих конференцій у 1992 році, то науковці – як українські, так і польські – не до кінця навіть розуміли, як досліджувати Львів, а наші знання про це місто вичерпувалися працями, які з’явилися до Другої світової війни. Окрім того, польські вчені досліджували Львів тільки зі своєї сторони, а українці – зі своєї. Натомість на наших конференціях ми спільно говоримо про історію українців, поляків, а також вірмен та євреїв, які мешкали у Львові», – зазначив Казімєж Карольчак.

Водночас ректор поскаржився, що, на превеликий жаль, політики зазвичай не читають наукових праць учасників конференцій, маючи іншу «підживу» для прийняття рішень. Втім, професор Карольчак переконаний, що результати конференції все ж певним чином впливають на суспільні й наукові середовища Польщі. «Історик завжди мріє, аби його напрацювання вчили тих, хто керує суспільством зараз. Але це тільки мрії, бо політики, які при владі, зазвичай не вчаться на історичних помилках і знову їх допускають. Втім, конференція таки покликана до того, аби допомагати приймати правильні рішення», – наголосив Казімєж Карольчак.

Загалом упродовж двох днів у конференції взяли участь близько 50 вчених, які представляли Львівський національний університет імені Івана Франка, Педагогічний університет у Кракові, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Яґеллонський університет та інші наукові центри.

Олег Вівчарик

Фото автора

Share Button

Міжнародна тимчасова адміністрація на Донбасі: принципи й механізми функціонування

Share Button

На думку Президента України Петра Порошенка, запровадження миротворчої місії на Донбасі стає дедалі реальнішим. Цю ідею просувають українські делегації на різноманітних міжнародних форумах, зокрема і найвищого рівня. Сам Президент уже встиг заручитися підтримкою та обіцянкою участі в миротворчих зусиллях Туреччини (готова надати персонал) та Німеччини (готова спонсорувати). Це дозволяє Гаранту з оптимізмом дивитися в майбутнє, обіцяючи миротворців ООН вже до кінця 2018 року. Терміни дещо форсовані й нереалістичні, але інакше не можна: у березні 2019 року – президентські вибори. Відразу згадуються інші гучні обіцянки Петра Олексійовича: закінчити АТО за місяць (триває й досі), отримати «безвіз» (процес затягнувся на три роки), вступити в НАТО (сьогодні виглядає малоймовірним навіть у середньостроковій перспективі).

Проте миротворці – це те, що може задовольнити всі сторони конфлікту, навіть Росію, якщо вона змінить войовничу риторику на позицію «збереження обличчя». Україна ж наразі не має інших мирних важелів вирішення проблеми й дедалі сильніше втрачає довіру населення окупованих територій, заляканого російською та місцевою пропагандою. Ось тільки на Донбасі потрібні не просто «блакитні шоломи», а багатокомпонентна місія ООН із запровадження міжнародної тимчасової адміністрації (МТА). Наразі Порошенко про це не говорить, але спеціальний представник Державного департаменту США у справах України Курт Волкер уже натякнув, що миротворча місія на Донбасі буде не зовсім типовою.

Перша складність запровадження МТА полягає у непорушності та безальтернативності процесу виконання Мінських домовленостей – єдиного підписаного міжнародного документа з деескалації в регіоні. Саме до «Мінська-2» прив’язані антиросійські санкції, навіть незважаючи на той факт, що Москва взагалі не сприймає себе стороною конфлікту і підписувалась під документом як певна третя сторона на рівні з іншими медіаторами Нормандського формату – Німеччиною та Францією. Риторика «нас там немає» вже добряче набридла Заходу, який кожного дня отримує від Києва нові свідчення військової присутності РФ на Донбасі та повного залучення Москви до фінансування й цивільного управління тимчасово непідконтрольними Україні територіями. Звісно ж, Росія, яку цілковито влаштовує програшний для Києва «Мінськ-2», і далі продовжуватиме лінію конфронтаційної поведінки, якщо їй не запропонувати щось інше.

Наприклад – змінити Комплекс заходів на такий, що виглядатиме ще привабливіше для Москви. Звичайно, за умови наявності у Росії волі продовжувати піклуватися про російськомовних українців на Донбасі, але стратегічно рухатись «на вихід», підтримуючи реінтеграцію окупованих територій в «тіло» суверенної України. Москва плекає надії, що цей процес ще більше дестабілізує Україну й уможливить проросійський реванш. Сценарій сильно залежить від стійкості суспільства та дієздатності правоохоронних органів. Проте Україна на державному рівні декларує політику деокупації та реінтеграції, відтак глобальні цілі Москви та Києва можуть збігтися. Далі – деталі, які Києву допоможуть імплементувати правильно прописані принципи та механізми, а також вплив західних союзників.

Оскільки виконання Комплексу заходів Мінських домовленостей від лютого 2015-го було розраховане (і це записано в тексті) до 31 грудня 2015 року (офіційно його пролонгували лише один раз – до 31 грудня 2016 року, а далі процедура відбувалася за замовчуванням), то, можливо, настав час змінити Комплекс як такий, що довів свою неефективність упродовж останніх 3 років. Зміна Комплексу не означає «торпедування» Мінських домовленостей, оскільки останні – це заходи з деескалації, що полягають у виконанні Комплексу. Треба лише змінити базові елементи Комплексу, який тепер повинен передбачати запуск МТА на Донбасі як ключовий елемент відновлення миру і стабільності в регіоні.

З цією метою має зібратися формат переговорників (країни Нормандської четвірки плюс США з огляду на напрацювання групи «Волкер-Сурков»), щоб визначити і закріпити проект нового Комплексу заходів для виконання Мінських домовленостей. Донбасу потрібна своя ефективна «Дейтонська угода», проте, зважаючи на специфіку ситуації, штучність конфлікту та поведінку сусіда-агресора, вона має істотно відрізнятися від боснійського варіанта.

Базисом нового Комплексу мають стати такі фундаментальні принципи:

  • єдиним інструментом, що забезпечить повну деескалацію на Донбасі й прискорить врегулювання конфлікту, є запровадження багатокомпонентної міжнародної тимчасової адміністрації, яка включатиме військову, поліцейську та цивільну управлінську складові;

  • кінцевою метою діяльності МТА є реінтеграція окупованих територій Донецької та Луганської областей до складу України;

  • реінтеграція – це комплекс заходів з відновлення суверенітету і територіальної цілісності України, що враховує безпекові, правові, соціально-економічні, інформаційні аспекти;

  • місія запроваджується виключно на тимчасово неконтрольованих Україною територіях Донецької та Луганської областей;

  • представники держав-сусідів України не входять до складу військової та поліцейської компоненти МТА, а їх присутність у будь-якому органі цивільного та економічного управління не може перевищувати 50% (таким чином у Росії залишається можливість наглядати і певним чином впливати на розвиток регіону);

  • щодо громадян, які живуть на окупованій території Донецької та Луганської областей (або осіб без громадянства), МТА керується нормами та положеннями чинного законодавства України (на відміну від загальної практики застосування міжнародного перехідного законодавства).

Запровадження МТА відбувається у кілька етапів і передбачає такі механізми:

  1. Запит парламенту України на запровадження МТА.

  2. Визначення мандату Місії та оперативне планування:

  • відбувається на рівні Ради Безпеки ООН, що потребуватиме політичної волі Росії;

  • визначається необхідна кількість персоналу та джерела фінансування.

  1. Згода українського парламенту на прийняття МТА з визначеним міжнародним мандатом. Ухвалення Україною законів про «колабораціонізм» та «прощення» («амністію»).

  2. Розгортання військової та поліцейської місій МТА:

  • роззброєння незаконних збройних формувань;

  • встановлення контролю на ділянці державного кордону України і РФ на окупованій території за присутності представників України;

  • виконання функцій міграційної та митної служби в присутності моніторингової місії ОБСЄ;

  • гуманітарне розмінування;

  • контроль за обігом зброї серед населення.

  1. Розгортання цивільної місії МТА, що відбувається в міру встановлення ефективного контролю над тимчасово окупованими територіями, яка:

  • регулює соціально-економічне управління (валютна і фінансова системи окупованих територій діють відповідно до українського законодавства);

  • формує місцеві перехідні адміністрації;

  • сприяє відновленню прав та захисту внутрішньо переміщених осіб;

  • припиняє діяльність після проведення місцевих виборів.

  1. Проведення місцевих виборів реалізується МТА виключно після досягнення таких критеріїв:

  • стабільна безпека (повне припинення вогню, контроль МТА над неконтрольованими ділянками кордону, роззброєння незаконних формувань);

  • забезпечення правового режиму соціально-економічної діяльності відповідно до законодавства України;

  • стабільна робота засобів масової інформації відповідно до українського законодавства.

Часові рамки виконання зазначених етапів мають бути гнучкими, без наперед визначених термінів. Реалізацію кожного наступного етапу слід офіційно фіксувати з дотриманням послідовності (крім 4 та 5, які слід проводити паралельно). Укладення такого Комплексу заходів наповнить Мінські домовленості новим змістом. Однак ключовою умовою запуску цього процесу (як, утім, і реалізації нинішнього) є тривіальна політична воля Росії до реального (а не паперового) врегулювання на Донбасі. МТА спрямована не на замороження конфлікту, а на його вирішення шляхом створення умов для економічного відновлення, громадянського примирення та соціально-психологічної реабілітації населення окупованих територій.

За умов успішного покрокового виконання напрацьована модель може стати прецедентом для вирішення конфліктів на пострадянському просторі, ініційованих або спровокованих імперською поведінкою Росії. Для цього притиснута санкціями Москва має викинути з голови ідею реваншу проти Заходу та ревізії свого міжнародного положення. Єдина проблема: зазвичай, сильний тиск і заганяння Росії у безвихідь призводять до протилежного результату.

Валерій Кравченко

Share Button

«Владі наших країн слід про минуле пам’ятати, жертв шанувати, діяти за  принципом «пробачаємо і просимо вибачення», а історію віддати дослідникам», – сенатор Богдан Кліх

Share Button

Під час Київського безпекового формуму серед гостей був глава меншості в польському Сенаті – очільник опозиційної партії «Громадянська платформа» (ГП) в верхній палаті парламенту Богдан Кліх. За нагоди Polukr.net розпитав сенатора про польсько-українські відносини і його погляди на те, як їх можна було б покращити.

– Від 2015 року відбувається активізація співпраці між Україною і Польщею на тлі риторики, пов’язаної з історичними суперечками. Як можна було б виправити ситуацію з цими історичними дискусіями?

– Сильно шкодую, що польсько-українські відносини погіршились. Вважаю їх ключовими для безпеки Польщі та важливими для України. У цьому сенсі я учень Єжи Гедройця і Юліуша Мєрушевського. Поділяю думку, що немає безпечної Польщі без незалежної України. Особисто присвятив багато років праці задля покращення цих відносин. Відтоді не змінив погляду, що умовою успіху як Польщі, так і України є думання на майбутнє, задля блага поколінь, які прийдуть після нас. 25 років польським та українським політикам вдавалося весь час покращувати відносини між нами. Лише від 2015 року триває їх невпинне погіршення з вини обох сторін.

Соціологічні дослідження показують, що через історичну дискусію між країнами погіршується ставлення звичайних поляків до українців. Чи польські політики розуміють ризики, які це несе для сотень тисяч українських заробітчан у Польщі?

Не зауважую цього погіршення ставлення серед простих поляків. Але якщо таке є, то це відповідальність політиків, які при владі в обох країнах. За 25 років нам вдалося збудувати тривалий і міцний фундамент суспільної довіри між нашими народами, добрі відносини, контакти між звичайними громадянами. Через інтенсивну міграцію, співпрацю університетів, фірм, неурядових організацій виплелася величезна мережа людських контактів.

Якщо подивитися на польсько-українські відносини, то вони мають форму піраміди. Внизу та посередині вони досі стабільні та добрі. Псуватися почали нагорі. Відголос псування поволі сходить додолу. Але, на щастя, це погіршення ще не настільки критичне.

Владі в обох країнах потрібно брати це до уваги. Надіюся, польські та українські політики при владі нарешті візьмуться за голову, і ці відносини вдасться швидко виправити. Наразі критичного погіршення внизу ще не бачу.

Українські заробітчани навпаки покращують польсько-українські відносини, скріплюють їх через тисячі приватних звʼязків. Українських працівників добре оцінюють польські роботодавці з усіх сфер.

Я багато років залучений в будування добрих польсько-українських відносин. Свій рецепт, як виправити ситуацію, виклав у спільному листі з колегою, заступником голови комітету Верховної Ради у закордонних справах Борисом Тарасюком. Вважаємо, що владі наших країн слід про минуле пам’ятати, жертв конфліктів шанувати, формувати взаємні відносини за принципом «пробачаємо і просимо вибачення», як до цього заклакав папа Іван Павло ІІ і як у минулому чинили наші церкви, президенти, уряди і парламенти, а саму історію віддати дослідникам, які повинні мати свободу, ніхто не може їх карати за погляди, якщо в них немає закликів до насилля і ворожнечі.

Тарасюк зауважив, що останнім часом місце Польщі у відстоюванні інтересів України в ЄС перебрала Литва.

– Українські спецслужби говорять, що постійно відбуваються провокації на польсько-українському прикордонні, щоб зіпсувати відносини між нашими країнами. Які висновки можемо з цього зробити?

– Не маю сумнівів, що це російські провокації, націлені на щонайбільше псування польсько-української співпраці. Росія знає: якщо поляк поб’ється з українцем, то від цього виграє росіянин. Тому завдання спецслужб наших країн – вчасно виявляти та знешкоджувати таких провокаторів.

Атаку на Польське консульство в Луцьку, напад на українську процесію в Перемишлі та інші провокації були справою рук спецслужб Росії. Польські політики це розуміють. Росія вбиває клин між нами, щоб розширювати свою сферу впливу. Польські спецслужби швидко і досить успішно реагують на такі провокації. Як приклад можу навести арешт Агенцією внутрішньої безпеки трьох громадян Польщі, які підпалили Угорський дім культури в Ужгороді. Так само ефективно працювали українські спецслужби. Про це мене запевнила віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної співпраці Іванна Климпуш-Цинцадзе. Вона розповіла, що провокатори, які чинили антипольські дії в Україні, ідентифіковані та їх шукають.

Довідка

Богдан Кліх народився 8 травня 1960 року в Кракові. Від 2011 року – сенатор. До цього займав посаду міністра оборони Польщі у 2007–2011 роках. Від 2004 до 2007 року був депутатом Європарламенту від партії ГП та членом Комітету закордонних справ Європарламенту. Був депутатом Сейму у 2001–2004 роках, де працював заступником голови Комітету закордонних справ, членом Комітету з питань національної оборони, польським представником і членом ПАРЄ.

У 1999–2000 роках – заступник міністра національної оборони, а від 1989 до 1999 року – радник керівника польської делегації на переговорах з ЄС. Нагороджений орденом «За заслуги перед Литвою у сфері оборони» та Золотим орденом «За заслуги» від МЗС Словаччини.

Ігор Тимоць

 

Share Button

СБУ вважає добровольця «Святої Марії» організатором підриву офісу угорської меншини в Ужгороді

Share Button

В організації підриву офісу Товариства угорської культури Закарпаття в Ужгороді 27 лютого цього року підозрюють колишнього бійця батальйону «ОУН» та батальйону (роти) «Свята Марія» Костянтина Кривича. Саме він, на думку слідчих СБУ, доручив за винагороду учаснику АТО Олександру Білобородьку підірвати офіс, дав йому для здійснення злочину автомобіль та саморобний вибуховий пристрій. Про це PolUkr.NET дізнався з ухвали слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду.

Нагадаємо, що в ніч на 27 лютого в Ужгороді внаслідок підриву вибухового пристрою повністю згорів офіс Товариства угорської культури Закарпаття. У прокуратурі й поліції Закарпатської області назвали у березні імена та прізвища двох підозрюваних у цьому злочині, кваліфікованому спочатку як умисне знищення або пошкодження майна, вчинене шляхом підпалу або вибуху (ч. 2 ст. 194 КК), а потім ще й як теракт (ч. 2. ст. 258 КК) — учасників АТО Олександра Білобородька та Володимира Кондратенка. Обох затримали 4 березня у Кропивницькому, і 6 березня Ужгородський міськрайонний суд обрав для них запобіжний захід — тримання під вартою. Досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні зараз веде слідчий відділ Управління СБУ у Закарпатській області. Додамо, що 4 лютого цього року невдалу спробу підпалу офісу ТУКЗ здійснили польські фалангісти Адріан Марглєвський та Томаш Рафал Шимков’як.

У ГУ НП Закарпатської області на початку березня згадували також, що до підриву офісу ТУКЗ причетними є один мешканець Черкас та один мешканець Придністров’я. Ними, як з’ясував PolUkr.NET, є Костянтин Кривич (1981 р. н.) та Сергій Василиха (1963 р. н.). Обидва перебувають у розшуку: Кривич з 16 березня, а Василиха — з 4 березня. Відомо, що Кривич зареєстрований у Донецьку, але мешкав останнім часом у Черкасах, де зареєстрована його дружина Анна. Сергій Василиха є громадянином Молдови, і, ймовірно, переховується зараз у Придністров’ї, куди він виїхав з України через пункт пропуску «Кучурган» зранку 28 лютого.

11

Фото скрін Сергій Василиха

22

Фото скрін Костянтин Кривич

На початку березня голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль заявив, що організатором другого підпалу офісу ТУКЗ, що стався 27 лютого, є мешканець Придністров’я, ймовірно, співробітник МГБ «ПМР». Проте в ухвалі слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду від 27 квітня, якою термін тримання під вартою Білобородька було продовжено до 2 липня, йдеться про зовсім інший розподіл ролей між Білобородьком, Кондратенком, Кривичем та Василихою.

Слідчі СБУ встановили, що у січні–лютому цього року Кривич «вирішив організувати та здійснити підрив адміністративної будівлі громадської організації «Товариство угорської культури Закарпаття». Вчинити підрив він доручив за винагороду своєму знайомому, колишньому військовому Білобородьку, якого він забезпечив грошима, саморобним вибуховим пристроєм, інформацією про об’єкт, який треба підірвати, та автомобілем Mitsubishi L200.

Білобородько погодився на пропозицію Кривича, але через те, що самому йому не вдалося б підірвати офіс ТУКЗ, він залучив до вчинення злочину своїх знайомих — Володимира Кондратенка та Сергія Василиху (безпосереднього виконавця). Утрьох увечері 26 лютого вони в’їхали на Закарпаття в автомобілі, який дав Білобородьку Кривич, та після зупинки у Мукачеві прибули до центру Ужгорода. Василиха вийшов з вибуховим пристроєм у пакеті з автомобіля, пішки дійшов до офісу ТУКЗ, залишив пакет на підвіконні одного з вікон та попрямував у домовлене місце, де його підібрали Білобородько та Кондратенко. Пристрій здетонував за 6 хвилин 37 секунд після того, як Василиха поклав пакет з ним на підвіконня. Усі троє поспішили відразу ж виїхати із Закарпаття.

Поки що незрозуміло, як вдалося зникнути Костянтину Кривичу. PolUkr.NET відомо, що 4 березня, тобто того самого дня, коли затримали Білобородька та Кондратенка, у Черкасах вже працювали слідчі поліції. Повідомлення про підозру у вчиненні злочину за ч. 2 ст. 258 КК Кривичу склали 12 березня, але вручили заочно, через представника ЖЕКу, оскільки не змогли його вже знайти.

Костянтин Кривич. Фото: facebook / Костянтин Кривич
Костянтин Кривич. Фото: facebook / Костянтин Кривич

Зазначмо, що Кривич є доволі відомою особою у середовищі політиків, добровольців та громадських активістів. На місцевих виборах 2015 року його обрали депутатом Жашківської міської ради (Черкаська область) — Кривич був першим кандидатом у виборчому списку місцевої організації «Радикальної партії Олега Ляшка». Депутатом він пробув два роки — до виборів у Жашківській міській об’єднаній громаді, що відбулися у жовтні 2017 року. Крім того, Кривич безуспішно балотувався у 2015 році до Черкаської обласної ради в окрузі №27 як кандидат тієї самої «Радикальної партії», а у 2014 році партія висунула його кандидатом у депутати до Верховної Ради в одномандатному окрузі №59 (Донецька область). На виборах до ВР Кривич посів 11-те місце в окрузі і набрав 694 голоси.

1

До слова, під час місцевих виборів 2015 року Кривич перебував у СІЗО в Маріуполі, оскільки був підозрюваним у справі про розбійний напад. Його звільнення особливо активно вимагали депутати від «Радикальної партії Олега Ляшка» — Андрій Лозовий та Ігор Мосійчук.

Кривича обвинувачували у тому, що 8 травня 2015 року він, на той час інспектор взводу №2 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Свята Марія» (відомої також як батальйон «Свята Марія»), на чолі групи з 9 людей здійснив розбійний напад на агроферму у селі Євгенівка Великоновосілківського району Донецької області. Кривич та його знайомі зв’язали охоронців агроферми та вилучили зі сейфу близько 79 тис. грн готівки, трудові книжки працівників, касову книгу та інші документи. Згодом Кривич повідомив міліцію про те, що на агрофермі викрито диверсійно-розвідувальну групу сепаратистів (насправді — охоронців). Водночас охоронцям підкинули зброю, російський прапор та георгіївську стрічку.

До того, як у квітні 2015 року Кривича оформили на службу у «Святу Марію», він, за його словами, був у січні–березні 2015 року стрільцем у батальйоні «ОУН».

Загалом Кривича та його знайомих обвинувачували у вчиненні чотирьох злочинів — розбої, поєднаному з проникненням у приміщення (ч. 3 ст. 187 КК), завідомо неправдивому повідомленні про вчинення злочину поєднаному зі штучним створенням доказів обвинувачення (ч. 2 ст. 383 КК), незаконному поводженні зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ч. 1 ст. 263 КК) та незаконному позбавленні волі (ч. 2 ст. 146 КК).

Проте Іллічівський районний суд міста Маріуполя у вироку від 26 грудня 2016 року перекваліфікував обвинувачення Кривича з ч. 3 ст. 187 і ч. 2 ст. 146 КК на ч. 2 ст. 365 КК, тобто на перевищення службових повноважень працівником правоохоронного органу, а обвинувачення щодо його знайомих — на пособництво у перевищенні ним своїх службових повноважень (ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 365 КК). Докази щодо вчинення групою інших злочинів були судом відхилені. Отже, суд визнав Кривича винним у вчиненні злочину за ч. 2 ст. 365 КК України, призначив йому основне покарання — п’ять років позбавлення волі, але звільнив від його відбування з випробувальним терміном у два роки. Втім, прокуратура і потерпілі оскаржують зараз цей вирок у Верховному Суді.

Поки що неясно, чи Кривич за власною ініціативою став організатором підриву офісу ТУКЗ. У суді 27 квітня прокурор визнав, що слідчі ще не встановили та не затримали інших осіб, що можуть бути причетними до злочину, а матеріали щодо Кривича та Василихи можуть виділити в окреме провадження.

Д. Б.

Share Button

«Українці – народ, який чи не найкраще ставиться до поляків з-поміж усіх народів», – польський політик Павел Коваль

Share Button

Останній Київський безпековий форум відвідав колишній діяч правлячої в Польщі партії «Закон і справедливість» (ЗіС) та активний учасник зі сторони ЄС щодо української євроінтеграції Павел Коваль. Polukr.net поговорив із політиком, істориком і публіцистом про актуальні проблеми польсько-українських відносин та шляхи їх покращення.

– Від 2015 року бачимо фактичне поглиблення співпраці між Україною і Польщею в різних секторах, але одночасне погіршення риторики в діалозі між країнами через історичні дискусії. Чому так і як покращити ситуацію?

– Співпраця зараз – це частково наслідок давніших напрацювань в польсько-українських відносинах за близько 30 років їх існування. Також вона є частиною ширшого міжнародного укладу між Україною та Заходом і стратегією останнього щодо стабілізації вашої країни. Особливо це стосується співпраці у сфері оборони, безпеки.

Натомість протиріччя виникли через внутрішні політичні імпульси в Польщі, де надмірної ваги набрали популісти. Тож на рівні риторики правлячих кіл час від часу йдуть негативні сигнали і їх стає дуже багато.

– Яку країну хотіла би бачити Польща в Україні як у партнері?

– У Польщі зараз немає нової стратегії щодо України. Стратегія, яка існувала в попередні кількадесят років, до 2015 року, добігла кінця, натомість не виникло ідей щодо нової.

З одного боку, співпрацю з Україною польська влада розглядає як питання внутрішньої безпеки. З іншого – в Польщі є певний відсоток виборців, які керуються націоналістичними сентиментами. Такі є теж в Україні. У нас вони просто зараз яскравіші, бо частина політиків у владі на них реагує. Це важливо, бо в довготривалій перспективі можуть бути загрози, якщо влада в Польщі це сприйме як певний тренд.

– В атмосфері, яка склалася навколо польсько-українських історичних дискусій, виглядає, що навіть ліберальні політики з опозиційної «Громадянської платформи» (ГП) іноді не можуть виступити проти тренду, й синхронізують свої голоси з більш правими позиціями. Чи це так?

– Я б так не сказав. Звісно, є якийсь сенс, що вони діють в певному тренді, а не творять його. Адже вони в опозиції. Реагують на те, що пропонує їм влада. А отже, може скластися враження, що їхня позиція змінилася. Мені здається, що позиція ГП не змінилися.

Характерна ознака теперішньої польської політики – гостра критика дій польського уряду з боку опозиції. Вона сильніша, ніж будь-коли раніше. Натомість зовнішня політика Польщі стала підпорядкована логіці внутрішньої політики. Наші політики узалежнюють риторику на міжнародній арені від того, якими уявляють суспільні настрої вдома. Невідомо навіть, чи ці настрої саме такі. Про них, наприклад, вони дізнаються під час зустрічей з виборцями. Хоча це можуть бути не зовсім настрої більшості виборців цього політика чи партії. Врешті, такі речі формують, зокрема, політичну лінію Варшави щодо Києва.

– Чому попри всі протести, які відбулися в Польщі після 2015 року, підтримка ЗіС залишається такою високою?

– Це не зовсім так. Вона радше коливається. Кілька місяців тому піднялася до найвищого рівня – понад 40%. А останні два місяці йде на спад. Зараз вона опустилася до 35%. Це означає, що в ЗіС є значно більше, ніж в опозиції, твердого і переконаного власного електорату. А також, що польська опозиція досі слабка та розʼєднана. Це діагноз опозиції, а не владі.

Зараз велику роль в польській політиці грають приватні медіа, які показують ті речі, які не показує державне телебачення. Наприклад, голоси опозиції щодо закордонної політики чи інший погляд на роль українців в Польщі. Вони, наприклад, показують українців як працівників, які дуже потрібні для розвитку польського малого і середнього бізнесу, а не як біженців, про що час від часу кажуть деякі польські політики. Роль мас-медіа в цій ситуації стала ключовою.

Соціологічні опитування показують, що внаслідок риторики, пов’язаної з історичними дискусіями, ставлення поляків до українців погіршується. Які це несе загрози?

– Польща втрачає. Бо українці – народ, який найкраще ставиться до поляків чи не з-поміж усіх народів світу. Це сталося внаслідок суспільної співпраці, приватних контактів. Як результат – безпрецедентна за 30 років співпраця в сфері безпеки, ріст кількості польсько-українських шлюбів тощо. Існує безліч чинників, які свідчать, що польсько-українські особисті звʼязки зараз дуже добрі. Тож держава мала б думати, як скористатись з цієї ситуації.

– Яка перспектива, що з часом історична риторика в польсько-українських дискусіях піде на спад?

– Така перспектива дуже ймовірна, бо вже відчувається втома суспільства від цієї теми. Так, є багато поляків, яких цікавить історія, але є теж багато тих, кому немає до неї діла. Щоразу частіше в публічних дебатах чути від частини суспільства голоси, що їм забагато всіх цих історичних дискусій.

– Польські політики та історики в дискусіях часто кажуть, що лише хочуть сказати українцям правду. Українці натомість зазначають, що мають свою. Чи є перспектива знайти спільний знаменник між цих правд?

– Трохи перебільшуємо, коли кажемо, що мусимо дійти згоди, спільної правди. Це нормально в країнах Центральної Європи, що в багатьох справах не матимемо спільного погляду на речі. Часто зустрічаюся з українцями, але не переконую їх в правдивості моїх поглядів. Нам не вдасться провадити історичної політики в той спосіб, щоб обмеблювати комусь помешкання.

Можемо провадити спільні наукові дослідження, конференції. Це, можливо, дасть певний ефект. Але бажання має бути з боку обох влад – польської та української. Якщо одна сторона хоче переконати іншу в своїй правді понад правдою іншого, то тут не може бути успіху. Така природа речей.

Зараз найскладнішим є порозуміння між польською і українською елітами. Бо співпраця між громадянами дуже добра. Тож потрібні різні майданчики, зустрічі, щоб еліти між собою більше говорили. Можливо, тоді порозуміються.

– Якими бачите перспективи польсько-українських відносин за 5-10 років?

– Зараз ключове, що нам вдалося збудувати настільки міцні суспільні звʼязки, що вони мають нагоду перетривати різні негоди. На щастя, відносини між нами достатньо міцні, тож так легко не піддаються знищенню.

Розмовляв Ігор Тимоць

Довідка

Павел Коваль – польський політик, історик, публіцист.

Народився 22 липня 1975 року в Жешуві.

У 1999 році закінчив історичний факультет Ягеллонського університету. У 1996–1998 роках навчався в Collegium Invisibile у Варшаві. Брав участь у дослідницьких програмах в Росії: в Якутії, Бурятії і Хакасії.

У 1999 році став асистентом в Інституті політичних наук Польської академії наук.

У 2011 року захистив там докторську дисертацію на тему «Політика адміністрації генерала Войцеха Ярузельського в 1986–1989 роках. Спроба реформування системи влади».

У 1998–2000 роках він працював у канцелярії премʼєр-міністра Польщі, був главою відділу в департаменті закордонних справ.

У 2001–2003 роках – експертом зі східної політики в Центрі міжнародних відносин.

У 2005–2009 роках – депутатом Сейму від ЗіС.

У 2006–2007 роках – державним секретарем у міністерстві закордонних справ уряду Ярослава Качинського.

У 2009 році був обраний до Європейського парламенту, де обійняв посаду глави делегації в справах співпраці ЄС–Україна.

У 2010 році покинув ЗіС і став співзасновником партії «Польща – найважливіша».

Нагороджений українським орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Одружений, має чотирьох дітей.

Share Button

“Полякам важко пояснити, що в умовах війни в Україні є пам’ять про УПА як про останню силу, яка опиралася Москві”, – радник міністра закордонних справ Польщі

Share Button

На Київському безпековому форумі з понад 100 закордонних гостей був і радник міністра закордонних справ Польщі Яцека Чапутовича Пшемислав Журавський. Рolukr.net розпитав його про погляди на складні болючі моменти польсько-українських відносин, а також про ідеї, як їх виправити.

– Як, на Вашу думку, можна зменшити шкідливий вплив історичних дискусій на польсько-українські відносини?

– Насамперед слід зрозуміти, що це спільне завдання польського й українського урядів, а не поле битви. Це завдання політичне та соціотехнічне. Не достатньо щось узгодити на урядовому рівні, слід ще придумати інструменти, як втілити це зниження напруги. Особливо в сфері громадської думки.

Розумію, увага до польсько-українського минулого у різних регіонах України – різна. Розумію, пам’ять про відносини з Польщею найсильніша в Галичині та менша в решті країни. У Польщі це рівномірніше розподілено по регіонах.

Обом нашим країнам слід більше акцентувати на сфері реальної співпраці, яку можна побачити. Вона дуже добра, проте її не видно в ЗМІ. Громадську думку в обох країнах весь час “бомбардують” темами історичних суперечок. Тому в наших суспільствах не знають про низку позитивних речей. Наприклад, про активну співпрацю у військовій сфері, зокрема, чотири роки діє Польсько-українсько-литовська бригада, шість українських аеропортів мають рейси до Польщі, «Укрзалізниця» відкрила пряме залізничне сполучення Київ-Перемишль потягами «Інтерсіті». А коли Росія вкотре перекрила у лютому газ для України, то польський постачальник газу відразу почав надавати вам газ. Крім цього, 54% іноземних студентів у польських навчальних закладах – українці. 68% іноземних працівників у Польщі – українці. Сейм минулого літа прийняв закон, який охороняє права іноземних працівників на рівні з громадянами Польщі. Усе це слід показувати, а не лише говорити про історичні суперечки.

– Чи планує польське МЗС звертати більше уваги на ці позитивні речі, менше зосереджуючись на суперечливій історії?

– Ставлення до історичної дискусії має змінюватись з обох сторін. У Польщі немає амбіцій формувати пантеон героїв України. Натомість є суспільна пам’ять щодо історії.

Наприклад, Польща не будує пам’ятників генералові Луціяну Желіговському на кордоні з Литвою, хоча він звільняв Вільно від більшовиків для Другої Речі Посполитої в 1920 році. Не будує, бо розуміє, як це сприйме литовська громадська думка. Це могло б стати каменем спотикання для діалогу між країнами. Тоді литовський уряд мав би проблеми, як налагодити успішну політику з Польщею під тиском своєї громадської думки про Варшаву (у польському Грубешуві є пам’ятна дошка на домі, де жив командир «Армії Крайової» Станіслав Басай «Рись», та вулиця, названа його іменем, а також школа в селі Малків, названа на честь цього командира, відповідального за різанину в Сагрині в 1944 році, внаслідок якої загинули близько 1300 мирних жителів української національності – Polukr.net). Схожий механізм має бути в польсько-українських відносинах.

Чи має, чи ні рацію польська громадська думка, але вона сприймає УПА та Бандеру негативно. Польща від початку підтримувала незалежність України, була соратником щодо входження України в ЄС і НАТО, старалася, щоб Київ отримав План дій щодо членства в НАТО, підтримувала обидва Майдани, а взамін має серію актів, які в Польщі сприйняли як прославлення людей, пов’язаних зі знищенням польського цивільного населення на Волині. Так це виглядає в Польщі.

У колі істориків можна з’ясовувати, хто був відповідальний за вбивства на Волині, як все відбувалося, які були причини і наслідки, кількість загиблих. Останнє зможемо дізнатись, коли будуть проведені ексгумації. Але зараз виглядає, що кожна сторона підходить до цього так: хто голосніше крикне, того й історична правда буде. До тем історії нам слід підходити з холодною головою.

Польська громадська думка сприймає кроки щодо пам’яті про УПА в Україні як легковажність чи демонстрацію зневаги до польської історичної пам’яті. У Польщі важко пояснити, що в умовах війни українців проти Росії в Україні є пам’ять про УПА як про останню силу, яка чинила ефективний збройний опір окупації Москви. Полякам важко зрозуміти, що ставлення українців до УПА не спрямоване проти поляків. Несподіванкою для поляків стали б соціологічні дослідження, які вказують, що та частина українського суспільства, яка найбільше шанує УПА, водночас найбільш пропольська. Для українців УПА – винятково антирадянський партизанський рух, а Польща – антиросійська. Тож ці дві позиції в головах українців не суперечать одна одній. Польське ж суспільство про це не знає і не має звідки дізнатися.

– А чому польські медіа цього не пояснять? Тим паче ті, на які має вплив влада?

– В Україні теж медіа різного типу не доносять того, як українські події сприймаються в Польщі. Медіа не керуються тим, аби розповісти суспільству про сприйняття спільної історії іншою стороною. Тому для урядовців з обох сторін таке інформування – соціотехнічне завдання на майбутнє. Пояснити проблемну спільну історію в середовищі експертів – не велика проблема. Там всі все розуміють. Це справа доброї волі, чи хочуть вести вони діалог. А ось щодо суспільства, яке живе історичними міфами, – все складніше. У Польщі є неприйняття, що Волинська різня була симетричною операцією, що була симетрія жертв і злочинців з обох боків, польської та української. Зате такий погляд популярний в Україні.

Очевидно, в нашому історичному дискурсі свою роль грає Росія. Надто гостро дискусії між нами розгорілися після 2014 року. Треба пам’ятати, хто керує у Кремлі. Це ті, хто прийшли до влади на хвилі терактів в російських містах Волгодонську та Буйнакську в 1999 році (вибухи в житлових домах, внаслідок яких загинули 307 осіб, і які, за деякими версіями, були організовані ФСБ, щоб почати Другу Чеченську війну та підняти рейтинг екс-глави ФСБ Путіна перед президентськими виборами 2000 року – Polukr.net) і аж до отруєння Скрипаля.

Обом нашим народам треба дізнатись, що сталося 75 років тому. Але це слід зробити лише для того, щоб між нами не було свіжих трупів. Бо якщо на фоні протистояння між нами ФСБ підірве щось в Перемишлі чи у Львові, і там знайдуть листівки українських чи польських націоналістів, то це буде дуже погано і матиме дуже погані наслідки.

– Провокації меншого рівня регулярно стаються в Західній Україні та в Польщі.

– Щоб така провокація була успішною, суспільна думка має бути готовою до цього через постійне підігрівання відповідної атмосфери в наших країнах. Тому росіяни діють комплексно. Теж слід розуміти, що і в Польщі, і в Україні є ініціатори на локальному рівні, які вирішують власні справи, не надто думаючи про міжнародний контекст. Як-от з підривом монумента УПА в Грушовичах.

Провокації лягають на ґрунт болючих точок польсько-українських відносин, на які можна тиснути. По-перше, це рідні людей, які були жертвами історичних подій, їхні діти, внуки. Маємо шанувати пам’ять щодо їхнього болю. По-друге, агенти, які живляться такими провокаціями. По-третє, частина суспільства, яка легко піддається на емоції, не має критичного мислення щодо різних інформаційних “вкидів”. Тут можна порадити лише підходити до повідомлень з холодною головою, критично. Особливо це стосується тих, хто вважає себе патріотами. Це три групи, на які найчастіше спрямовують провокації росіяни. Першу групу треба зрозуміти, другу виявити і арештувати, а третю навчити критично мислити.

Ще маємо політиків, які хочуть на цьому здобути політичні бали. В обох країнах вплив тем історії на позицію виборця переоцінений. Відсоток тих, хто біля виборчої урни вибирає ту чи іншу партію залежно від її ставлення до історії 75-річної давності дуже неістотний.

– Чи в польському МЗС розуміють, що багато дій української влади та інституцій, які в Польщі сприймають як антипольські, насправді не були спрямовані проти Польщі, а здійснені радше без урахування того, як це сприймуть поляки?

– У МЗС є розуміння, що значна частина дій Києва була без усвідомлення наслідків зі сторони польської громадської думки. Але про ці наслідки ми весь час кажемо українській стороні. Проте вона не завжди зважає на це. Як у Києві, так і у Варшаві є розуміння, що єдиною стороною, яка матиме зиск з польсько-українських суперечок, буде Росія. Проблема для нас, як усунути ці суперечки в умовах тиску на нас нашої громадської думки.

Немає спроб Польщі нав’язати Україні пантеон героїв, як це бачать українці. Також це не навмисна зневага польської історичної пам’яті українцями, як це сприймає звичайний поляк. Між нами є спроби розібратися у спільному минулому, щоб воно не заважало теперішньому. Але вони не завжди вдалі.

Пересічний поляк не розуміє, що термін «бандерівець» функціонує в кількох значеннях. По-перше, в історичному – приналежність осіб до ОУН(б) в  1940-1950-х. По-друге, в образі радянської та російської пропаганди, де кожен українець, який не хоче бути москалем, – «бандерівець». Перед цим він був «петлюрівцем», «мазепинцем» і так далі. Третій – для Польщі це вбивці польського цивільного населення Волині. Крім цього, в Польщі не розуміють, що в Україні крайні праві дуже маргінальні. Навіть на тлі війни у них немає фракції в парламенті.

Ще одна проблема в тому, що українська держава протягом років незалежності не провадила в Польщі роботи щодо творення позитивного образу України. Цю роботу робили польські приятелі України. Цього було досить до війни і розгортання машини російської пропаганди та провокацій. Але замало у ситуації, коли маємо скоординовану російську державну дію з руйнування позитивного образу України. У відповідь має бути акція обох наших країн щодо формування позитивного іміджу сусіда.

Ще один момент – підтримка України до 2015 року велася з кола прихильників ліберального табору Польщі, який був тоді при владі. Тепер вони в опозиції. Насправді політика уряду Дональда Туска ґрунтувалася на перезавантаженні відносин з Росією і занедбанні справ України. Перезавантаження зупинили лише, коли розгорівся Майдан в Україні. Ще в травні 2013 року польська контррозвідка підписувала угоду з ФСБ. Теперішній правлячий табір Польщі, коли був в опозиції, не мав грошей і людей, аби нав’язати експертні контакти з українськими колегами. Тепер про ситуацію в Польщі українці дізнаються від прихильників польської опозиції. А отже, в Україні картина про ситуацію викривлена і гротескна. Немає Польщі, яку описують середовища опозиційної «Громадянської платформи». Як і немає антипольської націоналістичної України, яку часто показують в Польщі. Натомість є суттєва співпраця в різних секторах, про яку мало говорять і якої не було до приходу до влади «Закону і справедливості» (ЗіС) в 2015 році.

– Із ваших слів виглядає, що до 2015 року, до приходу до влади ЗіС, в польсько-українських відносинах була гарна риторика і погані дії, а потім стало все навпаки.

– Саме так і є.

– Згідно з опитуванням польської громадської думки, ставлення поляків до всіх сусідів, зокрема до українців, погіршується. Чи в польському уряді розуміють, що це несе ризики для сотень тисяч українців, які живуть і працюють у Польщі?

– Так, розуміють. Сподіваюся, в українській владі теж розуміють, що ставлення українців до поляків теж може погіршитися внаслідок історичних дискусій. Особливо такі історії, як про Верецький перевал, де полякам приписали, що вони розстріляли 600 Січових стрільців Карпатської України. Це виглядало, як спроба українців відігратися в історичній суперечці. Друга Річ Посполита справді співпрацювала з тодішньою Угорщиною щодо ліквідації Карпатської України, але на Верецькому перевалі після ексгумації знайшли 22 тіла і немає жодних доказів, що їх вбили поляки. Є лише рештки (згідно з дослідженнями українських істориків, поляки розстрілювали січовиків у різних місцях поблизу перевалу, а дані про кількість жертв, як і у випадку з підрахунками родини Семашків про кількість польських жертв трагедії на Волині, ґрунтуються на свідченнях очевидців – Polukr.net). Не слід робити таких речей, бо вони збурюють громадську думку з обох сторін.

– Чи польський МЗС не планує переглянути підхід до дискусій на історичні теми, щоб більше не збурювати громадську думку?

– У МЗС до цього ставляться з обережністю, але такі дискусії були започатковані не нами, а Україною 2007 року, коли президент Віктор Ющенко присвоїв статус «Героя України» Шухевичу, а 2010 року – Бандері. Відтоді усі попередні дії, спрямовані на примирення, тобто спільні відкриття пам’ятників, декларації, відійшли на задній план для польської публічної думки. А були ж добрі речі – Меморіал Орлят у Львові, Гута Пеняцька та Павлокома (меморіали загиблим полякам і українцям в Україні та Польщі – Polukr.net). Це були дуже позитивні жести. Вони мають стати вказівниками для урядів обох наших країн на майбутнє.

Прошу зауважити, від 2015 року на День польського війська міністр оборони Польщі покладає квіти до могили Марка Безручка (генерал-хорунжий армії УНР, помер у Варшаві в еміграції в 1944 році – Polukr.net). Він боронив від більшовиків Замостя у 1920 році. Польська влада прагне вшановувати пам’ять про ті події, в яких ми були союзниками, а не ворогами. Польська пам’ять про українсько-польський союз концентрується на постаті Симона Петлюри. Натомість Бандера відверто негативна постать, хоча теж дещо міфологізована.

Довідка

Пшемислав Журавський вель Граєвський – радник міністра закордонних справ Польщі.

Народився у вересні 1963 року в Лодзі. Отримав ступінь магістра у 1987 році («Українська проблема на Паризькій мирній конференції 1919 року») та кандидата наук – у 1997 році («США та проблема контролю над озброєнням у період підготовчої комісії до Конференції з роззброєння у 1925–1930 років») – обидві захищені на кафедрі історії міжнародних відносин Лодзького університету. Захистив докторську дисертацію у 2014 році («Східна частина польської зони безпеки як об’єкт і предмет міжнародної гри у 1991–2012 роках») в Інституті політичних досліджень Польської академії наук.

Від 1987 року – науковий співробітник і викладач Лодзького університету. У 1992 році працював у секретаріаті міністра національної оборони Польщі, у відділі оборонної політики. У 1995–1996 роках – у секретаріаті заступника державного секретаря, урядового уповноваженого з питань європейської інтеграції та іноземної допомоги. У 1996–2001 роках – працював у Європейському інституті в Лодзі.

У 2005–2006 роках – представник фракції депутатів Європейської народної партії — Європейських демократів, відповідальний за моніторинг політичної ситуації в Білорусі, Молдові, Росії та Україні в Європарламенті. Редактор видання «Портфоліо» – українського та східноєвропейського вісника.

У 2006–2009 роках – запрошений професор білоруського Європейського гуманітарного університету у Вільно. У 2007–2008 роках – коментатор міжнародних відносин на національному каналі «TVInfo». У 2006–20012 роках – науковий співробітник польського Європейського центру. Від 2012 року – публіцист газети «Gazeta Polska Codziennie», коментатор з міжнародних відносин, історії та військової безпеки.

Від 2013 року – експерт із зовнішньої політики в команді теперішнього віце-міністра та міністра культури Польщі Пьотра Глінскі, а також член Ради з розробки програми партії ЗіС. Від 2015 року – координатор з питань безпеки та зовнішньої політики Національної ради з питань розвитку при президентові Польщі та радник міністра закордонних справ Польщі.

 

Share Button

Як українські політики працюють на користь «гібридних» планів Кремля

Share Button

Намагаючись заробити політичні бали на критиці влади, багато опозиційних політиків свідомо чи мимохіть підіграють Росії в реалізації стратегії гібридної війни проти України. Втім, така ситуація ставить і перед владою важливі та небезпечні виклики. Передусім – загроза скочування в авторитаризм російського зразка.

Після скандалу з втручанням Росії у вибори в США весь світ заговорив про новий вимір глобального протистояння, який активно застосовує путінський режим, – так звану гібридну війну. Зв’язок фірми зі США, яка допомогла Трампу виграти вибори, з російським нафтовим гігантом «Лукойл», вплив «армії інтернет-ботів» на результати Брексіту та референдуму в Нідерландах – складові новітнього світового протистояння. На передовій цього фронту – Україна. На відміну від інших країн, тут Росія провела ретельну й тривалу підготовку, протягом десятків років купуючи політиків, розставляючи та засилаючи агентів впливу і закладаючи «консерви».

Страхітлива «доктрина Герасимова»

У лютому 2013 року генерал Валерій Герасимов, начальник Генерального штабу Збройних сил Росії, опублікував у галузевому тижневику «Військово-промисловий кур’єр» статтю на 2000 слів – «Цінність науки в передбаченні». У цій статті серед іншого автор констатує, що військові способи ведення війни далеко не завжди є доцільними й максимально ефективними. В ХХІ столітті на перший план виходять інші способи впливу на умовного (не завжди явного) противника, а першочерговою задачею гібридної війни є «досягнення атмосфери постійного неспокою і конфліктів у ворожій країні».

Зокрема, автор констатує, що прямі бойові зіткнення великих підрозділів відходять у минуле, натомість дедалі більша увага приділятиметься підривній діяльності в тилу противника.

«Широке поширення отримали асиметричні дії, що дозволяють нівелювати перевагу противника у збройній боротьбі. До них належить використання сил спеціальних операцій і внутрішньої опозиції для створення постійно діючого фронту на всій території ворожої держави, а також інформаційний вплив, форми і способи якого постійно удосконалюються», – деталізує Герасимов.

Окрім широкого спектру описаних інструментів впливу – політичних, дипломатичних, економічних, – в Україні впродовж останніх чотирьох років було відпрацьовано та використано ще й так званий «військово-цивільний компонент» – «ополченці», диверсійні формування і навіть регулярні бойові підрозділи.

Значну увагу автор концепції «гібридної війни» приділяє інформаційному аспектові: «Інформаційне протиборство відкриває широкі асиметричні можливості щодо зниження бойового потенціалу противника. У Північній Африці ми стали свідками реалізації технологій впливу на державні структури і населення за допомогою інформаційних мереж. Необхідно вдосконалювати дії в інформаційному просторі, зокрема щодо захисту власних об’єктів». Очевидно, саме такі твердження стали причиною початку діяльності одіозної «фабрики тролів» у санкт-петербурзькому передмісті Ольгино.

Звичайно, окремі елементи ведення війни невійськовими та нелінійними методами не раз були апробовані й до 2013 року. Зокрема, в Грузії в серпні 2008 року збройній фазі конфлікту передувала активність місцевих проросійських груп. А пізніше інформаційна кампанія допомогла Росії уникнути відповідальності за фактичну анексію частини суверенної держави. Однак саме в Україні в 2013–2014 роках «доктрина Герасимова» запрацювала на повну силу та у всіх аспектах.

Події не лише на Сході України та в Криму, але й у Києві і навіть у центральних та західних областях неодноразово доводили, що, попри офіційні заперечення, концепція гібридної війни активно впроваджується в Україні.

Та насправді Україна вже понад чверть століття є полігоном для найрізноманітнішої діяльності російських спецслужб. Її апогеєм став період правління Януковича, коли, вірогідно, агенти спецслужб Кремля займали керівні посади в українській армії та розвідці. Безумовно, ще й сьогодні в українській державній службі, Збройних Силах, розвідці та політиці діють сотні інкорпорованих раніше агентів впливу.

Основне питання – чи українські політики свідомо працюють на реалізацію «доктрини Герасимова», чи є все тими ж «корисними ідіотами» на кшталт інтелектуалів та політиків Заходу початку ХХ століття, яких у дуже схожих історичних умовах із небувалим запалом та апломбом закликали використовувати більшовики.

Хто «здав» Крим?

Кремль використовує в своїх цілях не лише тих, хто свідомо служить чи прислуговує. Зрештою, мета цієї статті – не вразити черговим викриттям «агента Москви» серед українських політиків. Сама сутність політичних процесів в Україні робить державу й суспільство вразливими до такого роду спецоперацій. Демократія (а український політичний устрій навіть з усіма його недоліками є незрівнянно демократичнішим, ніж російський) є відкритою для цілеспрямованих впливів. За висловом одного із західних політиків, Росія зламує західні демократії, як ніж консервну банку. Країни Заходу виявились неготовими не те що протидіяти – навіть виявляти приховані спецоперації, в ході яких для формування «громадської думки» використовують Facebook та Twitter, російськомовне місцеве населення, потужну мережу телерадіомовлення та величезні кошти. Що вже говорити про Україну, де до цієї вразливості додаються історичні та особистісні фактори.

Яскравий приклад такої локальної спецоперації – маніпулювання месиджем щодо «здачі Криму», активна фаза якої тривала взимку 2018 року.

Попри те, що подібні месиджі лунали й рік тому, саме зараз – після чергової прес-конференції Януковича та судового процесу над ним – звинувачення Турчинова та Яценюка почали лунати з новою силою. Саме таку лінію захисту обрав і наполягав на ній під час відкритих судових засідань адвокат Януковича Віталій Сердюк, використавши її, зокрема, під час свідчення очільника РНБО Олександра Турчинова.

Не дивно, що точку зору адвоката Януковича підтримали колишні однопартійці екс-президента, а нині нардепи від «Опозиційного блоку» Нестор Шуфрич і Вадим Новинський. За словами Новинського, перемовини щодо мирного врегулювання конфлікту в 2014 році зірвав Генпрокурор Махніцький за потурання Турчинова.

Логічною виглядає підтримка таких тез майже всіма провідними російськими ЗМІ. Вписується в цю логіку навіть звинувачення Турчинова та Яценюка від Надії Савченко, яку й саму зараз звинувачують у державній зраді.

Це й не дивно, адже такою і була ціль – вкинути месидж в українське суспільство, а потім транслювати його. Адже таке трактування анексії Криму навесні 2014 року ідеально вписується в інтерпретацію цих подій російськими офіційними ЗМІ. За їх версією, це не Росія вдерлася до Криму й під дулами автоматів провела фейковий референдум, а такою є воля мешканців Криму, і Україна майже добровільно погодилася з таким ходом подій.

Дивно, що цю тезу підхопили українські політики й політичні партії. В березні цього року під час одного з телеефірів, відповідаючи на запитання журналіста про те, хто винен у здачі Криму, Анатолій Гриценко відповів: «Турчинов, далі по вертикалі – Наливайченко. Лежить відповідальність і на інших посадових особах». Натомість екс-нардеп від «Батьківщини» Андрій Сенченко звинувачує у втраті Криму Віталія Кличка, переконуючи, що саме лідер партії УДАР, а зараз – мер Києва, не дав призначити на керівні посади на півострові лояльних до Києва людей. Своєю чергою, відомий телеведучий і шоумен Дмитро Гордон впевнений, що відповідальний за втрату (або здачу Криму) лідер «Свободи» Олег Тягнибок, адже саме він наполіг на призначенні міністром оборони Ігоря Тенюха.

Що тут першочергове – бажання будь-якою ціною нахапати бонусів на критиці влади чи підігрування Москві, – питання до українських спецслужб. Однак фактом залишається дивний збіг наративів кремлівської пропаганди та месиджів українських опозиційних партій.

Справжня мета Путіна

Згідно з визначенням гібридної війни, такі інформаційні втручання далеко не завжди мають виражену персоніфіковану ціль – Президента, Кабмін чи партію влади загалом.

Стратегічна мета таких маніпуляцій – розкол суспільства, сіяння хаосу, поширення тотальної недовіри до державних інститутів та взаємне протиставлення великих груп населення. У ситуації, коли кожен українець ненавидить сусіда, а ще більше – владу (хто б нею не був у кожен конкретний момент), не потрібно жодного танка чи «зеленого чоловічка», щоб контролювати країну. Експлуатація теми «України трьох сортів» та протистояння по лінії Схід-Захід, застосоване політтехнологами Януковича в 2002–2004 роках, ледь не призвело до розколу країни. І сьогодні вистачає таких тем – чутливих і болісних для різних груп українського суспільства, яке старанно розділяли доморощені політики і закордонні консультанти.

На руку ідеологам керованого хаосу й історико-культурні розбіжності між великими групами населення, які, на біду, накладаються на територіальні чинники. І справді, Захід України має іншу історію, ніж Схід чи Південь. Тому й погляди на історичні події у них відрізняються. Практика експлуатації таких відмінностей зіграла злий жарт з українськими політиками. Адже, як уже було сказано, ціль Кремля в гібридній війні – не привести до влади якогось фаворита, а остаточно знищити зародки солідарної нації, які почали з’являтися на Майдані в 2014 році, і таким чином заламати опір українців.

Вибір влади

Велика спокуса під прикриттям боротьби з диверсантами «закрутити гайки». Є всі ознаки, що прихильників цієї стратегії чимало у владній команді, однак дискусія щодо доцільності таких кроків наразі триває. Бажання назвати всіх політичних опонентів «рукою Кремля» і виконавцями плану «Шатун» бореться з бажанням виглядати цивілізовано перед західними партнерами, особливо перед США. Вимоги міжнародної спільноти дотримуватися демократичних практик навіть у стані війни, справді ослаблюють, точніше – роблять Україну більш уразливою до інструментів гібридної війни. Однак війна з Росією – гібридна і реальна – це передусім боротьба за цінності. І основна перемога тут – не стати подобою кремлівського режиму місцевого розливу.

Віктор Біщук

Share Button

«Бандерівський том»: польські та українські дослідники видали унікальний збірник документів про провід ОУН

Share Button

У травні в Києві відбудеться презентація книги документів з архівів спецслужб, яку підготувала спільна польсько-українська група. Її назва – «Організація Українських Націоналістів в Польщі в 1944–1950 роках. Ліквідація керівних структур». Том налічує понад півтори тисячі сторінок, тож його довелося розділити на дві книги. Український історик Юрій Шаповал називає цей том «бандерівським». Із його виданням українські та польські дослідники вперше отримають доступ до унікальних документів спецслужб обох країн, які стосуються діяльності ОУН у Польщі 1944-1950 років та знищення проводу організації.

Цей том – дев’ятий за час роботи групи, починаючи з 1996 року. Ми запросили до розмови одного із засновників спільної дослідницької групи та її учасника протягом 22 років Юрія Шаповала, щоб поговорити про співпрацю істориків в умовах політизації багатьох тем, про новий том та секрети порозуміння.

Довідка:

1996 року підписано перший протокол про створення спільної українсько-польської робочої групи з підготовки видання «Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб».

Тематика попередніх томів: «Польське підпілля 1939–1941. Львів–Коломия–Стрий–Золочів» (1998); «Переселення поляків та українців 1944–1946» (2000); «Польське підпілля 1939–1941. Від Волині до Покуття» (2004); «Поляки і українці між двома тоталітарними системами 1942–1945» (2005); «Акція «Вісла» 1947» (2006); «Операція «Сейм» 1944–1946» (2007); «Голодомор в Україні 1932–1933» (2008); «Великий терор: польська операція 1937–1938» (2010).

Пане Юрію, у 1996 році розпочала роботу спільна група, що мала на меті оприлюднення невідомих документів з архівів спецслужб. У ті часи такі архіви були дуже закритими установами. Як вдалося почати дискусію і заради чого створювали спільну робочу групу?

Ідея виникла ще на початку 1990-х. Тоді заступник міністра внутрішніх справ Польщі Анджей Мільчановський надіслав спершу до КДБ, а потім уже до СБУ запит про долю свого батька, який був прокурором у Рівному до початку Другої світової війни. Після вересня 1939 року відбулися масові арешти польських службовців, і він у той час постраждав. Коли надійшов цей запит, перед співробітниками спецслужб постало питання: що ж робити? Я тоді був у робочій групі комісії з реабілітації. І мене запросили як консультанта до цієї справи. Моя позиція була проста: сьогодні є запит від пана Мільчановського, завтра буде ще від когось. Тому я запропонував зробити спільний з поляками проект із розсекречення й публікації документів, який охопить не одного персонажа, а максимальну кількість людей, які постраждали.

Потім відбувся візит до Києва заступника директора архіву Міністерства внутрішніх справ і адміністрації РП Єнджея Тухольського. І власне з нього почалася співпраця, діалог між архівом СБУ, який щойно створили і який був майже недоступний. Переговори щодо того, як оформити формат спільної роботи, відбувалися вже у Варшаві. У квітні 1996 року ми підписали перший протокол, що будемо видавати таку серію. Ми не знали, скільки вийде книжок, але хотіли, щоб це було надовго. Формально це була співпраця Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) з Міністерством внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща. А коли 1998 року в Польщі виник Інститут національної пам’яті, усі документи спецслужб, що стосуються періоду до постання Польщі, передали туди. Мене залучили до групи від Національної академії наук.

Ви часто зазначаєте у своїх статтях, що це чи не наймасштабніший міждержавний видавничий проект такого типу. І це при тому, що стосунки між українськими та польськими істориками й політиками дуже різні, часами навіть гострі. Що, на Вашу думку, лежить в основі порозуміння і спільної 22-річної роботи?

За ці роки змінювалася політична кон’юнктура в наших державах, приходили і йшли президенти, уряди. Але ми з колегами з Інституту національної пам’яті Польщі продовжуємо свою спільну працю.

В основі – дуже прості речі насправді. По-перше, з обох боків виховані люди. Ніби все просто, але це не так часто трапляється. Історія українського-польських стосунків доволі непроста, і завжди знаходяться люди, які хочуть щось довести іншій стороні. Особисто мене це дуже сильно дратує, бо я вважаю, що це не розмова професіоналів. Залиште це політикам. Якщо вони хочуть щось доводити, хай собі доводять. Для професіоналів не має бути стереотипів, авторитетів, кращих чи гірших. Нам вдається налагодити власне цю професійну розмову. При тому, що за час існування групи її склад доволі сильно змінювався. З ветеранів залишився лише я з української сторони і Марцін Маєвський з польського боку, який працює в Інституті національної пам’яті.

Другий елемент, який гарантує успішну співпрацю, – ми домовились, що не будемо політизувати проблематику, про що б не говорили. У нас були дуже непрості стосунки, але вдавалося все ж працювати. Наприклад, коли хотіли видати том про депортації, які почалися 1944 року і завершились операцією «Вісла» 1947 року, – тоді, скажемо так, енергійно дискутували. Завершилося тим, що винесли операцію «Вісла» (чи, як вона спершу називалась, – операція «Схід») за дужки. Ми домовились, що потім окремо зробимо спеціальний том, щоб не поглиблювати розколи, розходження в оцінках чи дискусійні питання. Так і було. Ми видали том, який стосувався депортацій 1944-1946 років, а потім окремий том щодо операції «Вісла». Так «розрулили», здавалось би, гостру ситуацію.

Ще один такий момент був, коли ми торкнулися волинських питань і взаємин поляків та українців під час Другої світової війни, які були доволі непростими. Було чимало гарячих дискусій, але оскільки ми набрали дуже багато цікавих документів, які, зокрема, свідчили про обопільне насильство, заради компромісу вирішили трохи розширити поле гри і ввели волинську проблематику в загальний контекст Другої світової війни, торкнувшись ще деяких питань. Це влаштувало обидві сторони. Поляки не думали, що ми хочемо загострити питання, наші крайні праві не думали, що ми ігноруємо проблему. Ми знову ж таки знайшли розумний компроміс не на шкоду самій проблематиці.

Розкажіть про новий том. Ви називаєте його «бандерівським». Що нового розповідають нам ці документи?

Ми працювали над ним сім років. Це дві частини, 1568 сторінок тексту. Формально він називається «Організація Українських Націоналістів в Польщі в 1944–1950 роках. Ліквідація керівних структур».

Перший раз про цей том ми заговорили у 2008 році. Тоді розмову ініціювала польська сторона. Адже у польських спецслужбах був масив документів про бандерівський провід, до яких ніколи не доходили руки. Ми почали набирати документи. Насправді це дуже складна і клопітка робота, коли дослідники паралельно шукають документи у Польщі і в нас. Зводимо їх докупи, кілька разів плануємо структуру майбутньої книжки. Том ніколи не народжується за одне обговорення.

Для дев’ятого тому ми сформували пакет документів, обговорили структуру і тоді зрозуміли, що документів та реляцій, які ми зібрали, надто багато. Почали селекцію. Але том все одно вийшов величезний. Цікаво, що при його підготовці політико-ідеологічних розходжень у нас не було. Знову ж таки причина в тому, що з самого початку ми домовились, що просто вводимо документи в науковий обіг. А далі науковці можуть інтерпретувати їх.

До тому, фактично, увійшли всі нові, невідомі досі документи. Лише до деяких із них торкалися руки дослідників. В основі цього всього – зрада Ярослава Гамілки і все, що сталося внаслідок цього, адже він був значною постаттю у керівних структурах проводу ОУН. Ми старалися бути чесними і розповісти, що трапилось. У знайдених матеріалах спецслужб дуже багато важили протоколи допитів схоплених людей. Матеріали відкривають цілу низку трагічних історій.

Коли говоримо про керівні структури, маємо на увазі Провід ОУН під проводом Степана Бандери в Польщі, а точніше – керівництво ОУН так званого Закерзонського краю (за лінією Керзона), яке сформувалося впродовж 1945 року, після демаркації кордону між Польщею та СРСР. До складу оунівського керівництва входили: провідник Ярослав Старух (псевдонім «Стяг»), його заступник і референт пропаганди Василь Галаса («Зенон», «Орлан»), командир Української Повстанської Армії (УПА) Мирослав Онишкевич («Орест», «Богдан», «Олег», «Білий») і керівник Служби безпеки (СБ) Петро Федорів («Дальнич»).

Польське Управління безпеки (УБ) не займалося розробкою ОУН. Українські питання повністю залишалися в компетенції радянських спецслужб. У 1945–1946 років цивільну оунівську мережу не брали до уваги, оскільки всі зусилля були зосереджені на якнайшвидшому знищенні сотень УПА. Доходило і до затримання членів ОУН. Однак слідства не проводили. Всіх затриманих УБ передавало органам безпеки Радянського Союзу. Їх перевозили на радянську територію, де й починали слідство. У зв’язку з підготовкою до виселення українського населення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя на західні й північні території польської держави під час проведення акції «Схід» (пізніше вона отримала назву «Вісла»), УБ почало готуватися до розробки ОУН. Видали відповідні інструкції, але перші дії розпочали тільки під час акції «Вісла».

Нові документи свідчать, що ситуацію кардинально змінила зрада. Йдеться про перехід у травні 1947 року на бік польської спецслужби Ярослава Гамівки («Вишинського») – колишнього члена ОУН, фінансового референта І округи ОУН. Від нього спецслужби отримали інформацію, яка давала змогу відтворити кадрову й керівну структуру ОУН в Польщі. У червні 1947 року він об’їздив Перемишль та ґміну Фредрополь, щоб упізнавати оунівців. УБ оточило найбільш жваві ділянки міста, включно із залізничним вокзалом, і уважно стежило за перехожими. До того ж Гамівка особисто допитував своїх товаришів з організації. Відразливий, але цікавий персонаж.

Пане Юрію, коли обираєте тему наступного тому, який критерій є вирішальним?

Ми відштовхуємось від суто професійних інтересів істориків. Говоримо про те, що є невідомим. Процес пошуку в архівах часом приводить до відкриттів. Очевидно, ми не знаємо наперед, що таке може трапитися. Просто інколи натрапляємо на якийсь документ, який змінює уявлення про певні події в історії, й починаємо тягнути за умовний ланцюжок.

Розкажу, знову ж таки, на прикладі останнього тому: у нас була спершу ідея розказати, як прикордонні війська Радянського Союзу і так званих братніх країн боролися з оунівським підпіллям та підпіллям УПА. Коли почали працювати, самі документи підштовхнули нас в іншому напрямку. Детальніше придивились до документів, які розповідали, що ж робили із проводом. Спершу аналізували оунівські документи, а потім вже добрались і до оперативних. До речі, про прикордонників ми все одно пізніше зробимо том.

Тексти, зазвичай, подаємо українською та польською, а також російською мовами. Російською, бо це мова переважної більшості документів комуністичних спецслужб.

Розкажіть, будь ласка, як організована робота групи?

Група працює на абсолютно офіційних засадах. Ми зустрічаємось, усі засідання та домовленості протоколюються. Протоколи підписують учасники з обох сторін. Ми зустрічаємось приблизно двічі на рік – по черзі в Україні та Польщі. При цьому не обов’язково у столицях. Наприклад, коли робили волинський том, збирались на озері Піщаному, щоб побачити усі ці місця.

Насправді наша співпраця триває й поза межами групи: польські колеги часто запрошують мене публікувати статті в їхніх виданнях, я запрошую їх в українські. Ми зустрічаємось на конференціях. Але робота групи дуже формальна і ми намагаємось цього дотримуватися. Зараз з польської і з нашої сторони працює по шість осіб. Але треба також розуміти, що нам дуже допомагають працівники архівів, які шукають документи. Формально вони не є членами групи, але їхня робота дуже важлива. Група веде вже не технічну роботу, а більш концептуальну. Дуже важливо, як робити примітки до кожного тому, як робити покажчики. Адже до кожного з них спільна група готує відповідний довідковий апарат, коментарі, іменний і географічний покажчики. Чому це складно? Простий приклад: наштовхуємось на тему подвійних назв – як писати Ряшів чи Жешув? І це ж має бути без образ.

Вдається вирішувати це без політики?

Вдається. Бо засадничо, з самого початку вирішили, що, якщо хочемо робити проект, політика не має у нього втручатись. Більше немає аналогів такого міжнародного проекту. Поляки робили окремі видання з румунами, чехами, литовцями, білорусами чи грузинами. Але ні з ким немає такої тривалої і змістовної співпраці. Наприклад, зараз наша група має план на найближчі три роки.

Група вибрала для опрацювання 1930–1940 роки? Чому саме цей часовий проміжок і чи не плануєте його розширювати?

Ми розуміли, що це час, коли було прийнято багато важливих рішень, які згодом мали не менш важливі наслідки. Достатньо сказати про включення Західної України до складу Радянського Союзу, польсько-українські контроверсійні стосунки під час війни, що дуже зіпсувало атмосферу між обома народами. Її потім виправляли Єжи Ґедройц та інші ліберально налаштовані інтелектуали. Але це був драматичний і доволі неоднозначний період.

Звісно, у своїй роботі ми згадуємо і 1920-ті роки. Це є і у вступних статтях, і в самих документах. Інакше просто не може бути, бо без ретроспективи не обійтися.

Думаємо і про інші роки. Одна з тем, що визріла, – тема Чорнобиля. Є цікаві документи спецслужб, про які майже ніхто не знає. Є також кілька пропозицій щодо публікації документів про рух опору і дисидентський рух в Україні та Польщі. Але побачимо, що вдасться зробити. Що ж стосується періоду 1930-1940 років, то маємо дуже багато документів. Їх точно не бракуватиме для роботи.

Ви часто згадуєте, що в основі успішної роботи групи лежить принцип неполітизації тем. Але останні кілька років історичні теми у стосунках поляків та українців дуже заполітизовані. Чи Ви відчуваєте це на собі?

Особисто я – ні. Навіть якщо я чимось незадоволений, можу собі дозволити говорити про це незадоволення відповідним особам. Я не можу сказати, що є якийсь тиск чи якісь вимоги з обох сторін. Я цього не відчуваю, і нашої групи це не стосується. Ми стараємось не брати участі в тому, що обов’язково минеться, і потім багатьом людям буде соромно за свою поведінку. Це принцип існування групи, якого дотримуються всі.

Чи було таке, що до науковців групи зверталися політики, які просили роз’яснити певні факти чи процеси, базуючись на документах?

Жодного разу. У нас був випадок, коли Александр Кваснєвський і Леонід Кучма написали передмову до нашого першого тому. Потім була передмова від Віктора Ющенка та Леха Качинського. На презентаціях політики бувають, але жоден із них не попросив прочитати книжку чи проконсультувати їх. Вони все самі знають (усміхається. – Ред.).

Частина дослідників висловлювала побоювання, що після останніх змін до польського законодавства буде неможливо вільно працювати і дискутувати в Польщі. Як Ви особисто оцінюєте вплив цих змін на свою роботу? Ви готові їхати до Польщі і працювати як завжди?

Абсолютно готовий. Зміни стосуються тільки певних аспектів. Я виходжу з того, що статути пишуть люди, змінюють люди, тому треба бути спокійним і робити свою справу. Ми з колегами не відчуваємо дискомфорту.

Якщо говорити не лише про істориків, а про суспільство загалом, наскільки небезпечним можуть бути спекуляції на історії і яким має бути рецепт порозуміння?

Найбільша небезпека – коли всі речі, що стосуються далекого чи близького минулого, інструменталізуються. Це може призвести до сплеску націоналістичних настроїв, радикалізації певних сил, виникнення чи відтворення певних стереотипів, яких у польсько-українській історії не бракує. Це найнебезпечніша сторона. Якби політики мали клепку в голові, вони не торкалися б тем, яких мають торкатись історики.

Рецепт порозуміння – це компроміс. Ніхто не має втрачати власних традицій чи зрікатися власної ідентичності, але шлях до порозуміння через компроміс насамперед у тому, щоб не зраджувати доброзичливості один до одного. Якщо ми це втратимо, зайдемо у безвихідь, бо взаємних претензій може бути дуже багато. Йдеться про компроміс у найкращому розумінні цього слова, у вмінні почути іншого.

Розмовляла Мирослава Іваник

Share Button

Прем’єр-міністр Володимир Гройсман: «Маємо або переконати ворога зупинитись, або змусити це зробити»

Share Button

Прем’єр-міністр Володимир Гройсман вважає, що причиною загострення конфліктів у світі є неадекватність відповіді на них цивілізованого світу. Зокрема, це стосується найдраматичнішого кровопролиття сьогодення у Європі – війни на Донбасі. Про це глава українського уряду заявив під час 11-го Київського безпекового форуму.

«За рік, що минув від минулого форуму, світ не став безпечнішим, а загрози стали ближчими. Це свідчить, що цивілізований демократичний світ неадекватно реагує на виклики… Росія – країна-агресор, яка порушує міжнародне право, нехтує будь-якими демократичними принципами. Ключове питання – адекватність дій демократичного світу у відповідь», – зазначив прем’єр.

«Тоталітарний російський режим хоче змінити світовий порядок. Хоче заставити цивілізований світ жити за їхніми правилами, а точніше – без правил. Хоче сіяти паніку і страх в себе, і в інших. У відповідь маємо адекватно діяти. Для цього слід або переконати ворога зупинитись, або змусити це зробити і повернутися в межі своєї країни, щоб стати частиною цивілізованого світу», – додав Гройсман.

Також глава уряду відзначив, що світ нарешті зрозумів, що конфлікт з Росією не локальний, український, а глобальний і до того ж гібридний, тобто інформаційний, енергетичний, економічний тощо. «Вірю, що демократичний світ переможе, бо недемократичні режими врешті падають. Іноді падають жахливо. Зараз світ перейшов до нового етапу лідерства, в якому слід відзначити повернення ролі США. Останні дії адміністрації президента Дональда Трампа – адекватні й будуть змушувати росіян рахуватися з демократичним світом, поважати права людини, приборкувати свою агресію щодо інших. Ніхто Москві не заважає будувати якісну систему розвитку внутрішньої економіки, творити блага для свого населення, бути частиною цивілізованого світу. Але росіяни так і не змогли стати цивілізованою країною. Це поразка, яка спонукала їх змінити той світ, що кращий за їхній, в неприйнятний для нас спосіб», – заявив Гройсман.

Share Button

Стівен Пайфер: «Захід змушує Росію платити щораз більшу ціну за порушення міжнародних правил»

Share Button

Останніми днями головними новинами у світі стало чергове загострення конфронтації між Росією та Заходом. У відповідь на бомбардування хімічною зброєю сирійського міста Дума диктатором Башаром Асадом коаліція США, Великої Британії та Франції нанесла ракетний удар по цілях, де виробляється хімічна зброя у Сирії. Москва, союзник Асада, обіцяла збивати західні ракети та їх носії, що могло призвести до військового протистояння між Росією і західними союзниками, аж до ядерної війни. Проте росіяни не завадили знищити сирійські об’єкти. Перед цим, на початку квітня, у відповідь на отруєння у Британії російського екс-розвідника Сергія Скрипаля і його доньки, США ввели санкції проти 7 російських олігархів, 17 чиновників і 14 компаній, внаслідок чого ті втратили 16 млрд дол., а рубль щодо долара опустився до найнижчої позначки за останні два роки. Західні країни шукають шляхи, аби змусити Росію припинити порушувати міжнародні правила, пояснив дії Америки та її союзників старший науковий співробітник Інституту Брукінгса (США) Стівен Пайфер під час 11-го Київського безпекового форуму.

«Санкції не спрямовані на зміну влади у Росії, а лише, щоб змусити Москву виконувати міжнародні правила», Пайфер

«Маємо знайти шлях, як змінити поведінку РФ, – заявив Пайфер. – Покращення відносин з Росією можливе лише після зміни росіянами ставлення до правил поведінки у світі. Країни Заходу міркують, як змусити Кремль змінити підхід. Ймовірна стратегія – збільшити наслідки для РФ від порушення правил. Одна з причин, чому Москва досі порушує правила – те, що ціна для них за це невелика».

Пайфер пропонує зосередити зусилля на трьох основних напрямах: донесення до росіян інформації про корупцію в оточенні Путіна, введення персональних санкцій проти близьких до Кремля олігархів, а також секторальних санкцій щодо Росії. Важливо дати зрозуміти керівництву РФ, що санкції не спрямовані на зміну влади, а лише, щоб змусити Росію виконувати міжнародні правила, каже американський аналітик.

«Захід весь час посилає Росії те саме послання – ваші дії будуть вам щоразу дорожче коштувати», Пайфер

У коментарі Polukr.net Пайфер розповів, як, на його думку, будуть реагувати західні союзники, НАТО, США та ЄС, якщо Росія у відповідь на санкції та удар по Сирії атакує країни Балтії чи Україну.

«НАТО зробило за останні кілька років важливі кроки, аби зміцнити оборону країн Центральної Європи і Балтійського регіону, – каже Пайфер. – Війська НАТО вже розташовані в країнах Балтії та Польщі. Країни регіону вимагали від Альянсу цього п’ять років тому. Виконати прохання стало можливим через дії РФ. Країни ЄС, а особливо США, ввели теж значущі санкції проти Росії. Надто болючими для Москви стали останні заходи Вашингтона. Чотири роки тому були сумніви, що ЄС протримає антиросійські санкції кілька років, а тепер там роздумують над їх черговим посиленням».

«Захід відповідає на порушення Росією міжнародних правил, може, занадто повільно, – вважає Пайфер. Може, комусь хотілося б оперативніше, але Захід весь час посилає Росії те саме послання – ваші дії будуть щоразу дорожче коштувати, ваша трансгресія не залишиться поза увагою, ми на неї відповімо».

«Шанс на російську агресію проти країн Балтії доволі малий, хоча п’ять років тому він був взагалі нульовим, – продовжив американський аналітик. – Вірю, що росіяни розуміють: агресія проти Латвії чи Естонії – не лише агресія проти маленької країни, вони зустрінуть там американські, британські та інші війська, бо ті вже в країнах Балтії».

Щодо російського ядерного шантажу по світу, що, мовляв, не відповідайте на нашу агресію, бо почнемо ядерну війну, Пайфер зауважує: «У Росії є доктрина, за якою вони можуть нанести ядерний удар, якщо буде ядерний удар по них чи комусь з їхніх союзників, якщо буде вторгнення іноземних військ на територію Росії. Не вважаю, що таке може статися. Більше турбує, що росіяни можуть почати нову конвенційну війну і втратять повний контроль над ядерною зброєю. Тож вона зможе перейти до третіх сторін, терористів, абощо. Це небезпечна ситуація, бо контроль над ядерною зброєю має бути настільки суворий, наскільки можливо, аби не запустити серії ядерних неконтрольованих ударів, які знищать світ».

«Масштабна атака росіян на Україну – малоймовірна», Пайфер

Щодо можливої масштабної атаки росіян на Україну, то Пайфер вважає, що така найближчим часом малоймовірна: «По-перше, Росія добре розуміє, що українська армія зараз значно краще підготовлена, ніж чотири роки тому. Тож росіянам доведеться заплатити багатьма життями та новими санкціями за таку операцію. Ціна дій виросла. Не думаю, що в такій гіпотетичній ситуації НАТО прийде на допомогу Україні військовим чином, але точно будують значно сильніші санкції Заходу щодо РФ. Росіяни рахують «за» і «проти», та розуміють, що менше досягнуть, а більше втратять в разі такої військової операції. Також у цій ситуації буде більша військова підтримка Заходу для України. По-друге, не розумію, який може бути великий бонус для Москви від окупації, скажімо, решти Донецької області. Що там такого для них важливого?».

Довідка

Щорічний міжнародний Київський безпековий форум був започаткований у 2007 році. Це майданчик для дебатів з актуальних питань безпеки в Європі та Чорноморському регіоні. Мета – посилити співробітництво у сфері безпеки між ЄС і Чорноморським регіоном, підвищити рівень обізнаності про розвиток безпеки серед ключових гравців, посилити роль незалежних і неурядових діячів у вирішенні безпекових проблем Європи. Захід проводять Фонд Арсенія Яценюка «Відкрий Україну» за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні, Фонду Маршала, Фонду Віктора Пінчука, британського Королівського інституту міжнародних відносин «Chatham House» та Регіонального представництва Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні.

Стівен Пайфер – старший науковий співробітник Інституту Брукінгса (США), де працює протягом 9 років. Його сфера інтересів – контроль за озброєннями України і Росії. Відставний посадовець дипломатичної служби з більш ніж 25-річним досвідом роботи у Державному департаменті США (аналог МЗС – Polukr.net). Зокрема, працював заступником помічника держсекретаря США по Росії та Україні, послом США в Україні та спеціальним помічником президента і старшим директором по Росії, Україні і Євразії в Раді національної безпеки США. Також працював на дипломатичних посадах у Варшаві, Женеві, Москві та Лондоні.

Ігор Тимоць

Share Button